Більшу частину свого життя провідний польський диригент Роман Ревакович відкриває українцям польську, а полякам — українську академічну музику. Пан Роман є ініціатором і артдиректором фестивалю «Дні української музики у Варшаві», а ще щороку влаштовує концерти польської музики в Україні. В інтервʼю Sestry Роман Ревакович зізнався, що дуже хотів би, щоб українці, які проживають зараз у Польщі, теж завітали на його концерти і показали, що його справа дійсно має вагомість.
«Світ платив би Україні за оренду нот, якби знав, куди звернутися»
Оксана Гончарук: Вже понад 1000 днів точиться гостра фаза війни. Наскільки за цей час змінилося у світі, і зокрема в Польщі, ставлення до української музики?
Роман Ревакович: Не сильно. Після 24 лютого 2022 року я отримав багато телефонних дзвінків з різних польських музичних установ з питаннями про український репертуар. Але вже через пів року зацікавленність українською музикою повернулася на попередні рейки, тобто щезла.
У сезоні 2024-2025 у репертуарі Варшавської філармонії ви не знайдете жодного українського твору. Але 5 грудня в цій філармонії виступав Національний симфонічний оркестр України, який повернувся з туру Європою, і тому декілька українських творів на цій сцені все ж прозвучало.
До речі, цікавий момент: у лютому 2025 року у тій же Варшавській філармонії виступатиме український диригент Кирило Карабиць, і в його концерті поки що не заявлено жодного українського твору. Тобто диригент не вважає за потрібне запропонувати публіці щось з музики рідної країни.
— Із розмов з музикантами я зрозуміла, що процесс просування нашої музики в світі — це сьогодні завдання саме для окремих особистостей, яким це болить. І процесс цей буде довгим.
— Щоб лікувати, треба окреслити стан хвороби: сьогодні українська висока культура в світі практично відсутня
Скільки б українці, знаходячись у своїй бульбашці, не говорили про те, що Україна — це вагомо і що українська культура має світове значення, це не так. І на те є зрозумілі причини.
В Україні століттями не було державності, радянське панування стирало все неросійське. А 30 років української незалежності не зробили того, що мали б. А без величезних зусиль державних установ України цей стан не зміниться.
Сьогодні Україна голосно доносить світу, що без його допомоги у військовій сфері вона перестане існувати, — так само українці мають сигналізувати світу: пізнавайте нас, ми маємо цікаві та вагомі речі, ми вмираємо за наші цінності, то чому б вам ними не поцікавитись
На жаль, поодинокі ініціативи, зокрема мої, серйозно ситуації не змінять. У вас є Український інститут, завдання якого полягає у популяризації української культури у світі, але мені так і не вдалося зав'язати з ними якусь співпрацю.
— Що саме ви як культурний менеджер вважаєте важливим у просуванні нашої культури на Захід?
— Перший крок в популяризації — максимум інформації про українську культуру англійською мовою, і щоб доступ до неї був легким для кожної людини в світі. Друге, де вже йдеться конкретно про музику — потрібно багато нотного матеріалу.
З’явився сайт ukrainianlive.org, який пропонує ноти, але коли створюєш запит на ноти конкретних творів — то того немає, то іншого. Тоді як партитур повинно бути багато різних, вони мають бути правильно зроблені і легко доступні. І, звичайно, платні.
Світ платить за нотний матеріал. Україна ж через багаторічну відсутність розуміння авторського права не виховала в музичних установах розуміння того, що ноти можуть приносити прибуток — як авторам творів, так і тим, хто їх друкує. Світ платив би Україні за оренду нот, якби знав, куди звернутися.
Зайдіть на сайт Польського музичного видавництва (PWM) і побачите зовсім іншу картину. Я мав п'ять концертів в цьому році в Україні, де ми виконували польську музику. Фонд Pro Musica Viva, яким я керую вже понад чверть століття, виступив організатором тих концертів. І весь нотний матеріал польських творів ми орендували і платили за це.
Польське музичне видавництво є держустановою і виживає за рахунок оренди нотного матеріалу та продажу нових нот. Польська музика має такі музичні «локомотиви», як Пендерецький, Лютославський, Кіляр, Гурецький. Цих композиторів виконують в усьому світі. Маю план в наступному році виконати Симфонію №3 Хенрика Миколая Гурецького в Україні. Щоб ви розуміли, оренда нотного матеріалу до цього твору коштує 600 євро за один концерт.
— Де ж ви берете ноти, коли готуєте чергові «Дні української музики у Варшаві»?
— Здебільшого я виконую музику живих українських композиторів, тож укладаю з ними контракти. Лише один сучасний українських композитор має серйозного видавця — Валентин Сильвестров. Творчістю Мирослава Скорика нині займається Олександр Пірієв, то я звертаюсь до нього. А щодо творів Богдани Фроляк, Золтана Алмаші, Олександра Шимка тощо, в кожному випадку ми підписуємо угоди.
.avif)
«Присутність російської музики на сценах світу нейтралізує імідж бандитів з Кремля»
— Точаться битви з приводу відміни виконання в світі російської музики. Що думаєте з цього приводу ви?
— Російський музичний репертуар зараз має бути викинутий звідусіль. Я знаю, що це не просто і, може, навіть неможливо. Але говорю, що потрібно максимально зменшити присутність Росії в різних публічних культурних місцях, бо чим далі ці місця від Росії, тим менше там розуміють російську загрозу.
Присутність російської музики на сценах світу нейтралізує імідж бандитів з Кремля. Тобто слухаючи, умовно, Рахманінова, людина міркує, як же вони можуть бути поганими, якщо мають таку велику культуру. Не кажу, що від цього треба відмовитись назавжди, але — до російської поразки, коли Росія пройде ту ж санітарну ситуацію, яку колись пройшла гітлерівська Німеччина. Тільки після цього Росію можна буде впускати, ще й поволі: спочатку в коридор, а вже далі можна думати і про кімнату.
Це не моя дилема, мене не запрошують на світові майданчики з умовою: «заграєш Чайковського — будеш виступати». Але я розумію, що українських музикантів, які крутяться в тих вагомих місцях, ймовірно, навіть провокативно ставлять і будуть ставити в подібні ситуації. Бо велика частка спецоперацій російських спецслужб відбувається з метою зняти з росіян тавро бандитів.
— Зараз на багатьох музичних подіях зіштовхуються російські й українські музиканти. Ми повинні відмовлятися і виходити з проєктів, де є росіяни? Чи така політика призведе до того, що Україна не буде представлена в результаті ніде.
— Питання в тому, наскільки голосно українець з такого проєкту виходить. Якщо маніфестуєш свою позицію у весь голос і через ЗМІ, то в такій жертві є сенс. Бо такою своєю позицією ти підключаєшся до тих, хто боронить свободу України на фронті.
— Чи впливає імідж заробітчан на зацікавленість світу Україною і на популярність української культури в світі?
— Радше позитивно. Українці показали себе як чесні, працьовиті й працездатні. Але на екпансію української культури безпосередньо це не впливає.
Як не парадоксально, ця війна дала світові поштовх для початку усвідомлення суб'єктності України. Це і є культура: література, музика тощо. І зараз має піти сильна експансія цієї суб'єктності. І не треба говорити, що культура в Україні не на часі. Памʼятаєте знамениту фразу Вінстона Черчилля, коли йому при формуванні бюджету запропонували скоротимо гроші на культуру? Він сказав «Якщо ми економимо на культурі, то за що ми воюємо?»
На жаль, в Америці чи в Канаді культурна експансія України залишається на трошки шароварному рівні. Тобто тамошні громади не бомбардують місцеві оркестри запитанням, чому в них немає українського репертуару в контексті симфонічних чи оперних творів. І ще раз повторюся, одного Сільвестрова мало в світовому контексті, щоб зацікавити світ українською музикою. Попереду у вас велика робота. Але зараз головне втримати фронт.
«Моя мама з покоління, яке постраждало під час операції «Вісла»
— Після 2014 року ви часто бували в Україні, але цікаво, що ви відчули, коли почалося повномасштабне вторгнення?
— Було жахливо, що тут сказати. Ми в Польщі також жили в страху, що Україна за три дні перестане існувати, нервово гортали новини й раділи, що Україна тримається. А потім захотілось діяти. Я приїхав в Україну у вересні 2022 року — ми тоді з оркестром «Київська камерата» організували концерти польскої музики в чотирьох містах України (Київ, Житомир, Кропивницький та Черкаси). Концерт в Кропивницькому був перерваний повітряною тривогою — музиканти і публіка мусили спуститися в укриття.
Радий, що всі мої проєкти, де я демонструю польську музику в Україні, відбуваються за підтримки Міністерства культури і національної спадщини Польщі. І що українські музичні установи, зокрема Національна філармонія України, відгукуються позитивно на мої пропозиції і дають свої оркестри.
У такий спосіб можна показати українській публіці і талановиту польську музику, і польську прихильність до України.
— Вже 30 років ви робите велику справу: пропагуєте українську музику в Польщі. Що у вас сьогодні на серці? Чому ви все це робите?
— Бо мої батьки українці, як інакше. Хоча польською я говорю вже, напевно, краще, ніж українською.
Часом жартую, що я — східній європеєць, оскільки живу в двох культурах. А от у моїх батьків не було жодних сумнівів, хто вони. У нас в хаті завжди звучала українська мова, і український дух я перейняв від них.
У роках 90-х я мав думки професійно зв'язатися з музичним середовищем в Україні, та якось не отримав відгук на свої запити.
І тоді я придумав «Дні української музики у Варшаві», зробивши їх, якщо можна так сказати, формою свого життя. Перші фестивалі проводив на ентузіазмі, у мене було одне бажання — тільки б це не спинялося
Потім вже зробив цей фестиваль своєю професією. Вже кілька років всі концерти записуються і виставляться на YouTube для безкоштовного необмеженого користування. Це ще одна форма розповсюдження української музики.
— На таких людях, як ви, тримається світ. Ось бачите, скільки українців живуть у Польщі, а Дні української музики робите тільки ви.
— Мені б дуже хотілося, щоб українці, які проживають у Польщі, завітали на мої концерти, купили квиток і показали, що моя справа має вагомість. Бо це показник не тільки для мене, а й для установ, які нас підтримують. Так, ми маємо підтримку міста Варшава, яке виділило трирічний грант на фестиваль, плюс польський мінкульт надав нам трирічну дотацію. Для державних установ важливо, чи має те, що я роблю, суспільний запит. А у варшавській залі на 400 місць є вільні місця.
— Коли ви як польський диригент стали гастролювати з легендарним українським хором «Журавлі», а потім робити свій фестиваль, як відреагували ваші батьки?
— Батько помер у 1986 році, тобто саме тоді, коли ми з хором «Журавлі» (чоловічий хор Об'єднання українців у Польщі — Авт.) поїхали до Америки. Мама померла кілька років тому, тож мала можливість бачити, як я просуваю у Польщі українську культуру. Для неї така моя позиція була природною і її здивувала б, скоріше, відсутність такої діяльності. Українство для неї було вагоме, вона цим жила, передплачувала українське «Наше слово» (щотижневик української меншини — Авт.), яке виходить в Польщі з 1956 року. Завжди їздила до греко-католицької церкви за 25 км, бо в нашому місті її не було. Вона ж із покоління, яке постраждало під час операції «Вісла» — маму тоді побили, і вона той страшний період пам'ятала до кінця життя.
Але хоча українство було важливе для батьків, українською ми говорили тільки вдома, тоді як за дверима — виключно польською. І ця така роздвоєність була для мене і проблемою, і загадкою. А через деякий час я цю родинну травму перевернув у місію побудови польсько-українського порозуміння
І я не є якимось винятком, бо операція «Вісла» — це 140 тисяч розпорошених людей. Чимало з них асимілювалося, але з цієї громади вийшло багато українських активістів, я знаю, наприклад, трьох українців — депутатів польського Сейму. Є також музиканти — нащадки жертв акції «Вісла». Сьогодні злочини цієї операції — це вже історія. Варто історію віддати історикам, а сучасникам будувати наше краще майбутнє.
Українська журналістка, співачка, композиторка (спочатку була музика, яка нікуди не зникла досі). Роботу в журналістиці починала з дописів у музичний журнал «Галас». Протягом багатьох років працювала культурною оглядачкою газети «КП в Україні», мала також досвід роботи головною редакторкою журналу «Ательє». Кілька останніх років була музичною критикинею у виданні Vesti.ua, а з початком великої війни знайшла себе як журналістка в жанрі соціального репортажу.
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
%20(1).avif)
