«Видавництво Старого Лева» — одне з найпопулярніших та найактивніших в Україні, яке багато робить для перекладів та видання наших письменників іноземними мовами і навпаки — сучасної європейської літератури українською. Як розвивається книговидавництво під час війни, про смаки людей та літературний голод українців за кордоном Sestry поговорили з головною редакторкою і співзасновницею «Видавництва Старого Лева», поетесою та перекладачкою Марʼяною Савкою. Журнал Forbes включив пані Савку до списку 50 лідерок України, які ведуть країну до перемоги.
«Книжки — це якорі, які в’яжуть нас з мирними часами»
— На початку повномасштабної війни видавці книг говорили, що чимало українців перестали читати — в умовах війни людям психологічно важко сприймати текст. Така ситуація існує досі?
— Зараз дуже динамічний час, і те, що було у 2022 році, сильно відрізняється від того, що відбувається нині. На початку війни люди дійсно читали менше, адже не могли відірватися від стрічки новин. І так було фактично з усіма. А потім у багатьох відбувся процес адаптації до воєнних умов. Життя наше вже ніколи не буде таким, як було, але в кожного залишились якісь якорі, які вʼяжуть з мирними часами. І саме книжки для багатьох виявились такими якорями. І те, що книжки не випали зі споживчого кошика, стало підставою для буму відкриття нових книгарень в Україні.
— «Видавництво Старого Лева» теж відкрило чимало нових книгарень за останні два роки, з чим вас можна щиро привітати. Цей розквіт під час активної фази війни виглядає як феномен.
— Це дійсно дуже несподівано. Іноземці від цього взагалі в шоці. Здається, що через війну у нас тут нічого не може відбуватися, і читати книжки ми теж не мали б. Але у нас у Львові восени 2022 року відкрилася книгарня-кав'ярня, потім в 2023 році ще одна книгарня, а також трамвайчик-книгарня «книги. кава. вініл», де грають музику на вінілах.
Потім у Києві відкрився великий простір, зараз йде ремонт у книгарні в Одесі, плюс плануємо зробити книгарню-кавʼярню в Івано-Франківську. Ну і наостанок відкриваємо книгарню Старого Лева в містечку Копичинці, звідки я родом.
— У Києві минулоріч на додачу до ваших з'явилося ще кілька книжкових крамниць. Це великі простори, заповнені людьми, які читають, купують книжки, неспішно п'ють каву, в той час коли над головами літають смертоносні ракети...
— Виглядає, що суспільство прокидається в якомусь новому книжковому вимірі. І це дуже добре.
Тому що ми бачимо величезний регрес дитячого читання, спричинений тим, що діти пішли у 2020-му на карантин і якийсь час не навчалися, бо не у всіх була можливість онлайну. Ну і вчитися дистанційно читати — таке собі заняття. І зараз треба робити все, аби не втратити декілька поколінь читачів.
Щодо інших видавництв, то за останній рік багато хто збільшив свої продажі і був зовсім не в мінусах. І сьогодні ми відчуваємо жорстку конкуренцію. На ринку зʼявилося чимало амбітних проєктів і сильних гравців.
— І це при тому, що з 2022 року ціни на книжки відчутно зросли, хоча б через подорожчання паперу. Але це, виходить, людей не зупиняє.
— Люди почали всмоктувати мистецтво в усіх його проявах. Ми почали дозволяти собі те, що раніше не дозволяли. І це теж важливо, тому що на питання, що буде далі, ніхто не може дати відповідь. Людина каже собі приблизно таке: «Чому я буду собі це забороняти, я ж не знаю, скільки взагалі залишилось цього життя». Люди не бачать сенсу економити, воліють жити на повну, відчувати життя.
— Щодо всмоктування мистецтв вірно підмічено. У Києві, наприклад, до жодного театру не можна день у день придбати квиток, все розкуплено на місяць наперед…
— Походи до театру та на концерти важливі, тому що нам потрібні такі емоції. Плюс обмін живими енергіями самих глядачів (це тягнеться ще з тих пір, як нас закрили на карантин). Чимало людей неочікувано почали займатися різними мистецькими практиками.
— Які книги сьогодні українцям більше до смаку, які жанри приваблюють?
— Все, звичайно, індивідуально, але я бачу, що насамперед зараз затребувана художня література: романи, фентезі, фантастика. Плюс світові бестселери — жіночі, психологічні, пригодницькі романи та трилери. Я тішуся, що найбільш популярним сьогодні серед авторів наших книжок є український автор Іларіон Павлюк та його роман «Я бачу, вас цікавить пітьма». Ця книжка не є легкою, це не чтиво, а складний психологічний, багатошаровий з купою сюжетних ліній трилер.
Але всі хочуть бути в темі, хочуть бути інтелектуально наповненими і читати те, що й суспільство. І ще я з радістю можу повідомити, що Іларіон Павлюк зараз пише нову книжку.
— А яка книга останнім часом вразила вас?
— Книжка короткої прози Олени Лотоцької «Ангели в намистах». Вона вийшла минулоріч восени. Це просто якийсь поліський Стефаник. Олена пише дуже смачною середньо-поліською говіркою, яка для неї є рідною. При цьому психологічно ця книжка пробирає. Дуже непросте письмо, щільне і класне.
А з нехудожніх мені останнім часом сподобалися книжка Ювала Ноя Харарі «Sapiens: Людина розумна. Коротка історія людства» та дослідження міфології людства Джозефа Кемпбелла «Тисячоликий герой».
А ще у нас вийшла книга Олени Чернінької «Лемберґ: Мамцю, ну не плач» — це дуже особлива для мене книга, її написала моя близька подруга про свого сина, який зник безвісті у Бахмуті.
Україна — перша в Європі з видавництва дитячих книжок
— Ми говорили про книжкові смаки українців, а що можете сказати про аналогічні смаки поляків? Правда, що в Польщі набагато більше читають книжки, написані жінками?
— Як ми говоримо, наприклад, про популярність скандинавських детективів, так само можна говорити і про жіночу польську прозу. Вона потужна, її багато — і це класно. Я б хотіла, щоб в Україні теж був якийсь такий тренд і всі б казали, приміром: «О, Україна — це крута есеїстика» абощо. Бо це — ідентифікатори.
— Ми можемо (більшою мірою завдяки «Видавництву Старого Лева») говорити про те, що Україна лідирує в Європі в жанрі нон-фікшн для дітей і взагалі в дитячій літературі. В 2023 році ви взагалі стали Найкращим дитячим видавництвом Європи.
— Так, у 2023 році на Болонському книжковому ярмарку дитячої книжки ми отримали Bologna Prize for the Best Children’s Publishers of the Year у категорії «Європа», тобто нас визнали дитячим видавництвом №1 в Європі.
Але це досягнення — наслідок того, що у 2019 році ми перемогли в жанрі нон-фікшн в книжковому конкурсі в Болоньї з книгами Романи Романишин «Я так бачу» та Андрія Лесіва «Голосно. Тихо. Пошепки». У нас є трохи хороших авторів в цьому жанрі. Ми навіть продаємо ці книжки за кордон. Нещодавно видали книжку про шоколад («Мандрівка шоколаду» Олександра Орлова — Авт.), і вона дуже гарно зайшла на іноземний і український ринки. А зараз разом з творчим колективом «Книги-мандрівки» робимо серію книжок для дітей про українські міста і велику ілюстровану книгу про Олімпійські ігри у світі. Отакий хороший тренд.
І це стосується не тільки нас, чимало інших українських видавництв мають дуже класну лінійку дитячої літератури — як художньої, так і освітньої.
— Взагалі, дитяча література — це фішка вашого видавництва. Коли заходиш до вашої крамниці, відірватись від цих яскравих видань неможливо навіть дорослим.
— А ще ми намагаємось сьогодні відкривати в Україні нові жанри. Наприклад, книжки-картинки. Але поки що люди все ж краще розуміють книжки, в яких більше тексту.
Ми опанували такий жанр, як сайлентбук, тобто книжки взагалі без тексту, аде з дуже серйозною візуальною складовою. Це складний жанр, в якому у нас немає тривалої традиції. Для ознайомлення раджу сайлентбук «Жовтий метелик» Сашка Шатохіна — така собі «тиха книжка» про життя після війни.
— Які у «Видавництва Старого Лева» плани на цей рік?
— На 2024 рік у нас заплановано видання понад 200 книжок — українських й іноземних. З них трохи більше 50% — дитячі.
— Що ви робите для того, щоб українська книжка приходила до тих, хто не в Україні?
— У перший період війни до цього долучилися волонтери, які знаходили можливість замовляти книжки та передавати їх за кордон. Тоді вони нам дуже допомогли пережити кризові часи. Сьогодні наше видавництво надсилає книги за кордон, для цього треба просто оформити замовлення на нашому сайті.
Нам сьогодні дуже б не хотілося втрачати звʼязок з українцями, які перебувають за межами України. Але я розумію, що багато чого залежить від них самих, від того, як вони налаштовані.
Величезна кількість дітей, які поїхали з України, насамперед дітей зі Сходу, так ніколи і не навчаться розмовляти українською. Тому що вдома українська не була їхньою рідною мовою, а коли вони потрапили за кордон, то стали вивчати місцеву — польську, німецьку, англійську.
Ми мусимо це розуміти, як і те, що частина українців вже ніколи не повернеться. Але разом з тим мусимо зробити так, щоб кожну людину, яка зараз там, чекало в Україні її законне місце. І це дуже відповідальний момент з боку тих, хто говорить: «Повертайтесь!».
— І книжка в цій історії є таким собі метафоричним містком між батьківщиною і закордоном. Вона ж як частина рідної домівки.
— Так. У Польщі, наприклад, ми намагаємося підтримувати нашу українську аудиторію — влаштовуємо читання, презентуємо книжки. В Кракові є книгарня «NIĆ» — ми там робили чимало різних івентів для українців.
«Книжковий ринок у Польщі — це стратегія держави. Тоді як український уряд не виділяє на книги жодної копійки»
— Я бачу, що Євгенію Кузнецову перекладають польською або «Абрикоси зацвітають вночі» Олі Русіної. Є розуміння, що в Польщі сьогодні особливо цікаво в українській літературі?
— Складно чимось зацікавити тих, у кого є свій власний дуже великий книжковий ринок. Нам до поляків далеко в цьому сенсі. Часто вони шукають авторів, які популярні в Україні, яких знають особисто (тут близькість і звʼязки мають значення). Шукають книжки на ті історичні теми, які їм можуть бути близькі.
— Ви сказали, що нам до книжкового ринку Польщі ще далеко. А в чому вони в цьому сенсі сильніші?
— Ставлення держави до книжкового бізнесу, галузі і до читання як до такої дуже суперважливої складової освітнього і культурного процесу.
Свого часу поляки теж пережили кризу читання. Вони теж проходили дуже багато кіл пострадянських трансформацій. Але в якийсь момент розробили дуже серйозну суспільну стратегію «Cała Polska czyta dzieciom» — яка була по суті великою суспільною грою з промоціями дитячого читання, в яку були втягнуті всі: політики, бізнесмени, зірки культури і науки.
І це все проходило за підтримки державних інституцій і муніципалітетів. Вони дуже круто працюють з дитячими письменниками — ті приходять в школи та спілкуються з дітьми. Ці проекти мають донорську підтримку. Проходить також чимало книжкових фестивалів. У поляків дуже добре розвинена мережа книгарень. В них велика кількість видавництв, є також кілька сильних інституцій, серед яких Instytut Książki, який власне керує книжковим процесом, відстоює правові інтереси видавців на міжнародному рівні. Книжковий ринок в Польщі — це стратегія держави. І важливо, що вони розуміють, що роблять одну велику справу. Є в цьому такий синергійний момент.
— В Україні щось подібне відбувається, чи у нас книжки окремо і чиновники окремо?
— Українська держава не підтримує книговидавців жодною копійкою, не фінансує бібліотеки. Міністерство культури вирішило, що зараз культура не на часі. В бюджеті нашого мінкульту нічого не закладено на книжки.
— Як вважаєте, смартфон колись переможе паперову книгу?
— Важко сказати, але ми все робимо, щоб книжка вистояла. Сильно некорисно читати на ніч телефон, тоді як читати паперові книжки, навпаки — мозок поволі розслабляється і готується до легкого засинання. І для того, щоб розвивати образне і стратегічне мислення, теж потрібна паперова книжка.
Американці дослідили, що діти, які читають паперові книжки, набагато сильніші, ніж ті, котрі читають лише електронні книжки. Вони успішніше вступають в університети і будь-які навчальні заклади. Але наше міністерство освіти, навпаки, закликає вчитись з електронних підручників.
Це погано, тому що таке читання вбиває давню поведінкову традицію тримати книжку в руках, гортати сторінки. Сенсорика, тактильність насправді дуже потрібні людському мозку — від цього відмовлятися не можна.
— Готуючись до інтерв'ю, я мандрувала вашим фейсбуком і зрозуміла, що у вас 35 годин на добу замість звичайних 24. І вірші пишете, і малюєте, і зустрічі проводите, а ще у вас тур з вашою книжкою «Люди на каві». Все це дуже мотивує, але питання: звідки ви на все це берете сили під час війни, коли кожному так важко?
— Така вже мені дісталась вдача. Я страшенно не люблю сидіти без діла. Звичайно, страждаю від того трешу, в якому ми вже два роки живемо, але весь час знаходжу методи, як з цього виходити. Мене особисто дуже мотивує сцена — це моє особисте місце свободи.
Ми мусимо памʼятати про себе, бо це інстинкт самозбереження, а якщо ми втрачаємо його, то ми вже нікому нічим не допоможемо. Це як з ситуацією в літаку, коли потрібно одягнути маску спершу на себе, а потім на дитину. Наше тіло — не бездонна ресурсна бочка, воно дуже швидко здає. Тому за будь-яких умов треба намагатися про себе дбати, а не вбивати постійними неврозами та стресами.
Українська журналістка, співачка, композиторка (спочатку була музика, яка нікуди не зникла досі). Роботу в журналістиці починала з дописів у музичний журнал «Галас». Протягом багатьох років працювала культурною оглядачкою газети «КП в Україні», мала також досвід роботи головною редакторкою журналу «Ательє». Кілька останніх років була музичною критикинею у виданні Vesti.ua, а з початком великої війни знайшла себе як журналістка в жанрі соціального репортажу.
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
