Ексклюзив
20
хв

Американський піаніст, українська поетка й польська скрипалька: неймовірна історія дружби

Тільки через пів року Кевін Кеннер, один з найчуттєвіших виконавців творів Шопена у світі, та його дружина познайомилися з жінкою, яка весь цей час рятувалася від війни в їхній квартирі в Кракові. І це знайомство мало великий вплив на американського музиканта. Він відмовився від виконання музики російських композиторів, став грати музику українців в усьому світі, а ще — приїхав до Бучі. Для чого саме, розповідають Sestry

Оксана Гончарук

Кевін Кеннер, Юлія Бережко-Камінська та її син у Варшаві. Фото з приватного архіву

No items found.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Одного теплого вечора любов до музики привела мене в київську Національну філармонію на фестиваль Kyiv Spring Sounds. Заманювали на Шопена та на імʼя шанованого американського піаніста Кевіна Кеннера, який сьогодні вважається одним з найкращих виконавців творів Шопена у світі. Свого часу відомий польський диригент Станіслав Скровачевський, який співпрацював з самим Артуром Рубінштейном, стверджував, що інтерпретації Кевіном Кеннером Шопена — найчуттєвіші з усіх, які він чув у житті…

«Україна має власну ідентичність і культуру, яка має бути захищена»

Кевін Кеннер від початку повномасштабного вторгнення підтримує Україну. На концерт до Києва він приїхав з Америки разом з дружиною, польською скрипалькою Катаржиною Чешлік, — заради єдиного виступу. Подружжя музикантів зробило це з власної ініциативи й власним коштом. Для того, щоб Київ почув Концерт №1 для фортепіано з оркестром Шопена в інтерпретації Кеннера, музиканти відклали всі свої справи й подолали відстань у пів земної кулі.

Кевін Кеннер

— Для мене все, що сьогодні відбувається у вашій країні — це своєрідний культурний геноцид, і я просто не можу і не хочу це терпіти, — сказав Кевін Кеннер Sestry після першого відділення концерту.

— До 2022 року я навряд чи міг би назвати хоча б трьох українських композиторів. Раніше ніколи не чув про Лятошинського чи, наприклад, Косенка — а це видатні митці

Їхні твори стали для мене чудовим відкриттям, і тепер я радий просувати цю музику в світі. Вона збагачує нас і дуже чітко заявляє, що Україна має власну ідентичність та культуру, яка має бути захищена.

Після цих слів піаніст вибачився і поквапився до зали, де у другому відділені концерту оркестр Національної Філармонії України грав Бориса Лятошинського (сюїту з музики до трагедії Шекспіра «Ромео і Джульєтта»).

Але перед цим Кевін Кеннер несподівано підійшов до мікрофона і повідомив, що хоче познайомити присутніх з дорогою для нього людиною. Маленька тендітна шатенка піднялася із зали на сцену і осяяла глядачів посмішкою.

— Знайомтесь, це Юлія, — представив американець жінку, — вона українка, зустріч з якою мені подарувала війна. І сьогодні вона та її діти є частиною моєї сімʼї…

Юлія й Кевін у Київській філармонії, 2024

У лютому 2022-го, одразу після вторгнення Росії в Україну, Кевін та його дружина,  польська скрипалька Катаржина Чешлік, вирішили надати притулок родині українців в своїй квартирі в центрі Кракова. Кевін звернувся до колеги — українського піаніста, щоб той допоміг підшукати родину, яка потребувала прихистку. В результаті у краківській квартирі музиканта оселилась поетка, письменниця та журналістка Юлія Бережко-Камінська, яка з сином та донькою дивом вибралася з Бучі живою.

— Ми з дружиною дуже хотіли полегшити життя людей, які стали заручниками  жахливих подій, — пояснив Кеннер. — Є речі, які ми робимо, бо так відчуваємо. А вже пізніше ми дізналися, що Юлія — поетка й письменниця, справжній скарб української культури.

Він познайомився з Юлею особисто через пів року після того, як передав їй ключі від своєї домівки. І вже далі їхні дороги переплелись —  як у житті, так і в творчості. Окрім вже згаданого концерта в Києві, він разом з Юлією Бережко-Камінською провів у Польщі кілька музично-літературних концертів на підтримку України. Один з них відбувся у Варшаві, в Королівському замку. Юля читала зі сцени свої вірші, а Кевін грав улюбленого Шопена і музику українських композиторів, яких відкрив для себе завдяки їй.

— Для мене наш порятунок із Бучі та переїзд в Краків були як момент дива, — ділиться з Sestry Юлія Бережко-Камінська. — На початку вторгнення довкола нас у Бучі йшли такі бої, що гуркіт пострілів майже не припинявся. Не було ні світла, ні води, ні газу. В якийсь момент ми дізналися, що дають «зелений коридор». Пам’ятаю, дуже довго вагалася, чи їхати, бо до нас доходила інформація, що людей, які вирушали автоколонами, розстрілювали.

15 березня моя донька покинула наш сховок. Ми ховались в підвалі всі разом, а потім їх взялися витягували з того пекла на своїй автівці знайомі. У машині було одне вільне місце — і моя вже доросла донька прийняла рішення їхати. Але вони на цілих пʼять днів застрягли на вулиці Яблунській — тій самій «дорозі смерті», де розстріляли більшість автівок з тими, хто намагався виїхати. У нас з донькою не було ніякого звʼязку. А вона з друзями спочатку сиділа в будинку з вибитими вікнами, а потім вони вирішили прориватися. Пропускали по автівці. А наступні за ними машини розстріляли…

Юлія читає вірші у бомбосховищі під час обстрілів у Бучі, 2022

Ми з сином виїжджали окремо. Це була лотерея, я все вагалася і попросила у Бога, щоб мені наснився сон з рішенням, як бути. І ось мені сниться, що я в Києві на вокзалі стою майже гола й боса на холоді серед зими, а довкола дуже багато людей. І від цього відчуття розпачу, що ти такий неприкаяний і беззахисний, я прокинулась.

І подумала — ні, ми залишимося, тут наш дім, є запас продуктів та сірники. Але пізніше прийшов сусід і сказав, що ми маємо 5 хвилин на роздуми, їдемо чи ні. І син мене вмовив. Це було правильне рішення, бо потім сусіди розповідали, що окупанти ходили по будинках і про мене розпитували.

Коли ми вже вибрались з Бучі, мене накрила хвиля відчаю. Куди їхати? Що робити?

І я тоді попросила: «Господи, просто веди своїми дорогами так, як має бути, і зведи з тими людьми, з ким я маю буть»

І написала у Фейсбуці про свою проблему. Посипалися пропозиції — нас з дітьми запрошували у Францію, Італію, Німеччину... Аж потім один із знайомих київських музикантів запропонував: «А не хочете до Кракова?» І я інтуїтивно відразу відповіла «так». І все відразу закрутилося, і незнайомі люди відчинили нам двері своєї чудової квартири в центрі Кракова. На той момент вони були в Америці, але не побоялись впустити до своєї польської домівки незнайомців.

Кевін з дружиною стали нашими янголами-охоронцями. Коли ми зрештою познайомились, вони нас забрали на відпочинок. Зняли на природі будиночок, і ми понад тиждень були разом і спілкувалися. Жили собі на чистому повітрі, грали в ігри, сміялися, організували там з Кевіном концерт. Завдяки нашій дружбі він почав відкривати українську музику спочатку для себе, а потім вже для своїх студентів (Кевін Кеннер працює в Школі музики Фроста при Університеті Маямі — Авт.). А ще він став виступати у вишиванці, яку я йому подарувала.

Кевін Кеннер і його дружина Катаржина Чешлік у вишиванках

Візит американського піаніста та його дружини до Україні — це виконання Кевіном його обіцянки, яку він дав Юлії. Він пообіцяв, що обовʼязково приїде в Київ попри війну і зіграє українцям, а ще завітає в Бучу, щоб побачити місце, звідки до нього в Краків прибули біженці.

— Я дуже багато розповідала Кевіну й Касі про Бучу, і вони мріяли побачити мій сад, наш дім, мою бібліотеку та книжки, над якими я працювала. І вони виконали обіцянку, хоча цей візіт дуже важко було влаштувати, бо у музикантів такого рівня весь час розписаний до хвилин.

Дві родини в Україні

Вони прибули за день до концерту. Перед візитом я запитувала у Кевіна, чим його почастувати з української кухні.

Кевін замовив борщ і зʼїв аж дві тарілки. А потім, коли ми повернулись після екскурсії Бучею, знову попросив борщу

Також Кевін Кеннер завітав у Ворзель, в Музей історії та культури «Уваровський дім» (де знаходиться меморіальна експозиція композитора Бориса Лятошинського — Авт.) і навіть зіграв Лятошинського на музейному піаніно, чим віддав данину своєму новому улюбленому композитору.

Кевін Кеннер зізнався, що ситуація з війною в Україні змусила його стати, як казав Ростропович, «солдатом музики» та воювати проти російської агресії та дезінформації.

— Відколи почалися всі ці жахливі події, я більше не виконую російської музики, — каже Кевін Кеннер. — І також закликав своїх учнів і знайомих музикантів  замінити в своєму репертуарі твори російських композиторів на українських, яких більшість піаністів просто ніколи не чули. Зокрема, звернути увагу на фортепіанні твори Віктора Косенко, високий рівень яких гідний того, щоб їх виконували в усьому світі. Думаю, це чудова нагода довести всім, що українська музика не вторинна, вона говорить сама за себе голосніше будь-яких слів.

Кевін Кеннер під час екскурсії про Лятошинського у Ворзелі, Україна

Мій інтерес до України підігріли наполягання Путіна, що Україна не є справжньою державою і що українська мова й культура нібито є нічим іншим, як відтінками значно чистішої російської мови й культури. Саме ці твердження спричинили скандал у світовому дискурсі, викликали у мене неабияку підозру і розпалили інтерес до пізнання української історії та культури.

Я підтримав рішення Міжнародної федерації музики призупинити Міжнародний конкурс імені Чайковського. Адже це неправильно — одночасно аплодувати російським музикантам, звеличувати російську музичну культуру і в той же час висловлювати своє занепокоєння тим, що Росія намагається здійснити культурний геноцид свого сусіда.

«У Польщі я пережила злам: старе вже віджила, а нове в собі ще не відкрила»

Юлія Бережко-Камінська повернулася додому через рік після своєї евакуації з Бучі, але зізнається, що їй досі сниться «її» дім у Кракові.  

— Я так довго звикала там до ліжка, аж доки не придбала собі таку подушку,  як була в мене вдома — мені потрібно було перед сном хоча б на мить уявити, що я у себе в кімнаті. А потім, коли я повернулась в Бучу, тиждень не могла прийти до тями: весь час думала про Краків. Це тепер теж моє рідне місто.

Дуже скоро краківський дім, де знайшли прихисток Юлія та її діти, став центром української культури.

— Кевін та Кася  дали нам можливість не просто жити, а запрошувати в гості українців і проводити музично-поетичні вечори, — згадує героїня. — У цьому домі досить простора зала, в якій два роялі. Через місяць після нашого переїзду до Кракова ми стали давати концерти і транслювати їх через Фейсбук.

Один з квартирників у краківській квартирі — з директором Польського інституту літератури Юзефом Рушаром

Про це у мене також є есей, який називається «Причастя»: як ми, українці, потрапивши в таку складну життєву ситуацію, завдяки цим музичним вечорам поверталися до нормального життя. Адже ми довго боялися жити, пити вино, навіть скуштувати цукерку, тому що нам це здавалося злочином проти людей у Маріуполі, яким нема чого їсти. І нас витягували поезія і музика.

Юлія говорить, що там, в краківський квартирі, відбулося друге її народження:

— До Кракова мені привезли мою книжку поезій «Гравітація слова» — я здала її в друк за два дні до війни. Книга була вперше презентована в Польщі, але в творчості я відчувала певний злам, ніби старе віджила, а щось нове ще в собі не відкрила. Разом з тим змінилося моє особисте життя — я розлучилася під час війни, коли виїхала з України, зустріла свої сорок років. Для жінки це теж зламний період, коли розумієш, що я вже не така, як була — але яка?

У Кракові Юлія якийсь час не мола писати, а потім почали народжуватись есеї, наче лід сходив з душі.

Перший спільний з Кеннером концерт у Супраслі

У першому есеї «Трамвай «Краків — Буча» жінка описала, що пережила, й заклала  моменти свого повернення додому, коли буде цвісти сад, стрибати песик та нявкати на дереві кіт, яких вона рік не бачила (вони залишились з колишнім чоловіком в Україні). Вона уявляла, як забіжить у свою кімнату, обійде весь дім, зустрінеться зі своїм життям:

— Ми повернулися саме тоді, коли цвів сад, — всміхається Юля. — А трамвай, який під моїми вікнами в Кракові весь час гуркотів (я кілька місяців привчала себе до того, що то не війна гуркоче, а трамвай) — я уявляла, що на нього можна сісти і він відвезе додому. І коли Кевін і Кася зʼявились на порозі нашого дому в Бучі, ми так і сказали «Ну що ж, трамвай з Кракова до Бучі приїхав!»

В гостях у Юлії в Бучі

За рік у Польщі Юлія Камінська-Бережко створила декілька книжок. Ідея збірки поезії «Римова війна», до якої увійшли вірші понад 80 українських поетів, зʼявилась в Кракові, там же збірка була зібрана, зверстана і презентована в травні 2024 у Києві. До друку в Кракові була підготовлена книжка «Українці в Польщі: історія порятунку», створена Юлією в співпраці  з Інститутом літератури Польщі. З цією ж інституцією Бережко вже встигла створити ще одну книгу «Роздуми про найголовніше» — переклади радіовистав сучасних польських авторів українською мовою, зроблені в її редакції. У Юлії чимало культурних планів, повʼязаних із Польщею. Бо хтось же повинен прокладати ці культурні місточки між нами.

— Сьогодні я відчуваю колосальну вдячність життю. Після всього, що зі мною сталося, я розумію, що життя — це неймовірне диво, — резюмує Юлія. — А ще я дякую Кевіну і Касі, які, по суті, повернули мені віру в людей і те, що добро має перемогти.

Фотографії з приватного архіву героїв

No items found.
Р Е К Л А М А
Приєднуйтесь до розсилки
Thank you! Your submission has been received!
Oops! Something went wrong while submitting the form.

Українська журналістка, співачка, композиторка (спочатку була музика, яка нікуди не зникла досі). Роботу в журналістиці починала з дописів у музичний журнал «Галас». Протягом багатьох років працювала культурною оглядачкою газети «КП в Україні», мала також досвід роботи головною редакторкою журналу «Ательє». Кілька останніх років була музичною критикинею у виданні Vesti.ua, а з початком великої війни знайшла себе як журналістка в жанрі соціального репортажу.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати
дзвенислава сіра дзвінка

У 21 рік вона ще вчилася на журналістиці й мріяла допомагати воїнам, аж почалася велика війна, і довелося залишити журналістику й це бажання здійснити. У свої 23 Дзвенислава Сіра (Дзвінка) очолила відділ роботи з пораненими патронатної служби «Янголи Азову» (зараз «Янголи»), що опікується сотнями поранених і колишніх полонених Третьої штурмової та «Азову». 

У її підпорядкуванні — 10 медичних кураторок, кожна з яких веде до 150 поранених воїнів. Про неї кажуть: «Та, що бігає цілодобово». А ще, що це військова з неймовірно високим рівнем відповідальності. 

Всі чоловіки з родини Дзвінки — зараз на фронті. Її чоловік воює у Третій штурмовій, брат — з 2020 року в «Азові», зокрема пройшов «Азовсталь» і полон. Своєю історією Дзвінка поділилась із Sestry. 

24 лютого довжиною у два місяці

— За місяць до повномасштабного вторгнення у Львові з ініціативи Штабу оборони Львівщини стали організовувати вишколи для цивільного населення, — згадує Дзвінка. — Вчили людей володіти зброєю, безпечно з нею поводитися, розпізнавати вибухову техніку. Запрошували спеціалістів з тактичної медицини, ДСНС, медиків з бойовим досвідом, лікарів швидкої медичної допомоги тощо. На вишколи прийшло близько 500 людей різного віку. Пізніше ці чоловіки пішли воювати, а жінки — волонтерити.

24 лютого ми всі зібралися разом і стали думати, що робити. Мій чоловік, який на той час вже був ветераном АТО, хотів їхати в Маріуполь до брата, де той служив. Але не встиг, бо саме того дня до Львова приїхав останній потяг з Маріуполя… і вже не повернувся у місто. Як каже мій брат, так доля вберегла мого чоловіка. 

Наступного дня ми відправили всіх наших хлопців боронити столицю. Відтоді все наче злилося в один день… І 24 лютого для мене тривало чи не два місяці. Кожен день — як день бабака. 

Коли хлопці поїхали, ми з дівчатами стали волонтерити. Забезпечували амуніцією і медикаментами новостворений підрозділ ТРО «Азов». Також займалися розселенням родин бійців «Азову» з прифронтових та окупованих територій. Люди прибували без речей, з дітьми й домашніми тваринами. 

Саме тоді я познайомилася з Наталкою, яка з 2014 року працювала з родинами військових у патронатній службі «Азов». На той момент у неї було багато роботи із сім’ями загиблих, і я стала їй допомагати. Згодом вона запросила мене до війська, так у травні 2022 я опинилась на службі.

«Особливо багато роботи з’явилося після великого обміну полоненими у вересні 2022 року»

У 13 років вже носила канапки на Майдан

Коли почалася велика війна, я саме здобувала ступінь магістра на факультеті журналістики у Львові. Навчалась на шостому курсі, однак, не закінчила. Весняний семестр закрила, а восени вже було стільки роботи, що мусила терміново їхати до Києва. 

Взагалі я з 18 років хотіла доєднатись до армії й працювати у пресслужбі. Тож коли мені запропонували доєднатися до патронатної служби «Янголи Азову», відразу погодилась. Наша волонтерська спільнота на той момент вже чи не вся роз’їхалась. Хтось з дівчат доєднався до війська, хтось поїхав додому в іншу область.

Всі повнолітні рідні й друзі чоловічої статі пішли служити. Вдома лишилися тільки мама й молодші брати 

Родина моє рішення про службу підтримала. Мій старший на п’ять років брат вже кілька років служив в «Азові». Батьки з дитинства нас виховували патріотами. Разом з молодшим братом ми були пластунами. І саме в Пласті у нас сформувався світогляд, знайшлися відповіді на питання, які шукаєш у 13-14 років. Ніколи не стояти осторонь життя країни.

З родиною (справа - наліво: Дзвінка, її мама, брат і його дружина), 2023

Коли почалась Революція гідності, мені було 13. І вже тоді, у Львові на Майдані, я була там з прапором і щодня приносила чай і бутерброди для хлопців, які не випускали «Беркут» зі Львова на Київ. На той момент ми з дівчатами з Пласту відчували, що перебуваємо у центрі історичних подій. 

Те, що рано чи пізно ми станемо на шлях боротьби за свою ідентичність, моя мама знала давно. До того ж розуміла, як наше оточення впливає на наші рішення. А чоловік, думаю, зрадів тому, що це безпечно, що я не подалася в бойові медикині.  

Ми — посередники між пацієнтами й лікарями

Нас часто бачать як дівчат, які просто возять шкарпетки й фрукти в лікарні. Інколи питають: «Що ви взагалі робите?». Відповідаємо: «В принципі, все». 

У патронатній службі я відповідала за супровід поранених. Від моменту отримання травми і до повернення у стрій. Якщо ж це важкі поранення, то треба було допомогти військовому, наприклад, з реабілітацією, протезуванням,  у разі потреби —  із звільненням зі служби, оформленням пенсій та інших виплат. На початку у мене було умовно 10 поранених, яких я супроводжувала, але з часом кількість зростала. 

Особливо багато роботи з’явилося після великого обміну полоненими у вересні 2022 року. Тоді звільнили 120 бійців «Азову». Людям складно адаптуватися після виходу з неволі. Ми взяли на себе функцію посередників між звільненими й лікарями. Організовували реабілітацію — фізичну, психологічну. 

«На початку у мене було умовно 10 поранених, яких я супроводжувала, але з часом кількість зростала» 

У роботі ми дотримуємося певного алгоритму. Щойно військовий отримав поранення — відразу до медичної служби надходить про нього вся інформація. Далі я розподіляю супровід між дівчатами: умовно, хлопчина з ампутацією кінцівки йде під крило колеги, яка добре співпрацює з протезними центрами, а пораненого з черепно-мозковою травмою скеровую до тих, хто має досвід роботи у цьому напрямі. Далі дівчата з ними зв'язуються. Дізнаються про діагноз, медичні документи, отримують фото поранення і прогнози лікарів. Якщо є ускладнення, можемо залучити інших спеціалістів для консультацій. У разі визнання непридатним до війська, можемо навіть допомогти знайти тилову посаду. 

Наше завдання — організувати все так, аби поранені хлопці не ламали голову над тим, що їм робити, куди звертатись і бігти

Мене щиро вражає загальна культура незламності наших воїнів. Навіть коли їм важко, вони все одно бачать, куди їм рухатися далі. 

Іноді зіштовхуємося з образами на свою адресу. Не тому, що хтось поганий. А тому, що болить. Коли в тебе важке поранення і ти кожен день борешся з болем, з тим, щоб відновити функції кінцівок, щоб поїсти і тебе не знудило… це виснажує, людина може стати злою. Але коли пораненому стає легше, спілкування налагоджується. Шлях до одужання може бути довгим.  Наше завдання — підтримувати в людях віру, що якщо йти обраним шляхом, все зрештою буде добре.

‍У шпиталі з пораненими військовими

Було враження, ніби світанку вже не буде

Зима 2022-2023 була найдовшою і найважчою за всю повномасштабну війну. У нас було дуже багато поранених з Бахмута. Додалися хвилювання за чоловіка, який воював на тому напрямку. І неспокій за брата, який на той момент вже понад пів року був у полоні. 

Ми не мали з братом зв'язку. Єдиний раз, ще перед виходом з «Азовсталі», він написав, що далі зв'язку не буде. Згодом ми побачили його на відео одного з ворожих ресурсів. Інформації було мінімум. Ми не знали, чи він у Росії, чи на окупованих територіях. Втім добре розуміли, як сильно катують саме азовців. У голові виникали найстрашніші сценарії. Було враження, ніби світанку вже не буде…

Але на щастя, темрява зникла. 6 травня 2023 року, майже через рік, брат повернувся з полону — худий і виснажений. Фізичний стан був поганий, але моральний — неймовірний! Він радів з того, що ми всі живі, що у нас все добре. Тішився, що Україна вистояла і бореться з ворогом далі. Бо у полоні їм розповідали, що такої країни вже немає. Після реабілітації він повернувся в стрій до «Азову».

Мій чоловік теж зараз на війні. Сумую за ним. За минулий рік ми бачилися, напевно, 3-4 рази. І це не були відпустки — тільки короткі зустрічі. Цьогоріч бачилися один раз. 

Але відстань і війна сильно зміцнили наші стосунки. В моменти відчаю ми завжди знаходимо потрібні слова і дії одне для одного.

Чоловік завжди каже: «Поки ми любимо, навіщо думати про щось, що буде далі?»

І, як показує час, любов не зникає. А навпаки, стає сильнішою. Ми знаходимо нові способи дати одне одному увагу, показати любов і піклування. І якось в цих реаліях вже навіть важко згадати, як було раніше, коли ми бачилися з ним щодня і не розлучалися довше, ніж на кілька днів упродовж п'яти років.

З чоловіком

Потреби зростають, донати — навпаки

Часто буває так, що лікарі та медсестри купують власним коштом ліки, бо їм шкода пораненого. І йдеться не про прості медикаменти, а про дороговартісні антибіотики, яких у лікарні іноді немає. Буває, ми закуповуємо речі, які мали б бути на забезпеченні у шпиталі. Наприклад, знеболюючі препарати для опікового відділення. Коли в бригаді немає патронатної служби, то нерідко рідним доводиться витрачати всю зарплату пораненого на лікування. І це ситуація, яка болить. Тож вважаю, що підхід до медичного забезпечення військових необхідно міняти на державному рівні. Всі етапи лікування і фізичної реабілітації мають бути профінансовані виключно державою.

На щастя, ми маємо Благодійний фонд, на гроші якого закуповуємо необхідні ліки, ортопедичну техніку, крісла колісні, милиці тощо. Він наповнюється за рахунок донатів меценатів і небайдужих. Ми постійно думаємо, як залучити кошти, бо закривати збори стає дедалі складніше. Потреби ж не меншають. Багато поранених, мало донатів. У нас, мабуть, ще із січня висить незакритий збір. Завжди закликаю і нагадую: «Донатьте хоч потроху. Це все одно важлива допомога. Або бодай поширюйте інформацію про збори».

«Особисто я поки не будую жодних планів на майбутнє»

Тодішня я в цьому світі не вижила б

За ці понад три роки війни у мене зникло багато страхів, зокрема страх відповідальності. Для мене сьогодні це принципово необхідна річ, а не щось, чого я намагаюсь уникнути. Війна зробила мене більш серйозною. Деколи мені навіть бракує легковажності, тієї веселої, смішної Дзвінки. Але напевно, так треба. Ще я стала трохи сильнішою. Тодішня я в цьому світі не вижила б. Хоча теперішня я в тому світі, мабуть, теж.

Натхнення мені дають мої рідні. Силу — дівчата, з якими служу. 

Наша жіноча спільнота — найкраща підтримка з неймовірним рівнем розуміння. Навіть найгірший день дівчата можуть перевернути на 180 градусів

Щодо перезавантаження, допомагає навіть прогулянка на природі — у лісі, парку або десь біля води. Люблю читати, а їздити за кермом — це взагалі для мене медитація. Звісно, у мене були важкі часи, але опустити руки — означає зрадити своїм принципам. У такі моменти необхідно шукати щось, що тебе витягне, чіплятися за гачок і випливати.

Дзвінка (ліворуч) разом з посестрами

Не звикайте до війни

Хотілося б, щоб світ знав, як понад три роки ми стоїмо і тримаємось. Але те, що ми стоїмо, не означає, що для світу немає загрози. Розслаблятися не варто ані українцям, ані нашим партнерам, ані людям з-за кордону, які хочуть нас підтримати, але вважають, що, можливо, це вже неактуально. У цьому досі є гостра потреба. 

Сьогоднішня війна — ціна десятків тисяч життів, наших міст, які колись жили прекрасне життя, розвивались і росли. Саме такою ціною поки тримаються ваші мир і безпека

Щодо українців, не звикайте до цих реалій. Не треба чекати якоїсь трагічної події на кшталт ракетного обстрілу Кривого Рогу для того, щоб знову згадати, що у нас війна. Не може бути нагадуванням про те, що триває війна, смерть дітей. Не може бути цим нагадуванням пошкодження житлових будинків у Києві. Кожна ваша думка, коли ви прокидаєтеся вранці й засинаєте ввечері, має бути про те, що я можу зробити чи вже зробив сьогодні, щоб покращити ситуацію. Включитися у війну мають всі й зараз. 

Навіть якщо буде якесь перемир'я, то повірте, через 10 років зустрінемося знову тут, в армії

Особисто я поки не будую жодних планів на майбутнє. Хоча дуже хочу поїхати в село до бабусі в Карпати й пожити там з місяць, як колись на літніх канікулах. На природі, в горах, бігати на річку, збирати вишні, пасти овець і кайфувати. Мрію, щоб ми якнайшвидше прогнали ворога з нашої землі, і всі наші воїни повернулися живими додому. А ще — аби українці об’єдналися і разом відбудували, відновили все, що було так жорстоко знищено й забрано у нас ворогом.

Фотографії з приватного архіву

20
хв

Війна очима Дзвінки: як 25-річна львів'янка рятує сотні бійців

Наталія Жуковська
віталій верес

Професійний спортсмен у цивільному житті та командир штурмової групи на війні. 30-річний Віталій Верес з містечка Дубровиці, що на Рівненщині, зі школи мріяв стати військовим і активно займався спортом. У стрій став одразу з початком повномасштабної війни. 14 лютого 2023 року вважає другим днем народження, бо дивом вижив під час пекельного бою і поранення у Бахмуті. Разом з тим численні травми і повна втрата зору не позбавили чоловіка жаги до життя. Він навіть переміг у міжнародних змаганнях ветеранів.

Віталій Верес

«Не хотів, щоб рідні мали червоний паспорт з двоголовим орлом»

Весь цивілізований світ прогнозував війну і знав, що вона буде. Мої друзі з Ізраїлю телефонували ще у вересні 2021 року: «Віталік, давай приїжджай. У вас буде війна». Причому не просто голослівно про це кричали, а говорили фактами. Я й сам розумів, що великої війни нам не уникнути. Втім не готувався. 

24 лютого 2022 я зустрів у своїх друзів у Берегово, на Закарпатті. Разом з ними кілька днів ми волонтерили на кордоні з Угорщиною. Облаштовували перші пункти незламності, де можна було поїсти, випити чаю чи кави. А вже 26 лютого я поїхав до військкомату. 

Оскільки я служив у внутрішніх військах, пішов до Нацгвардії. Вже 2 березня був у строю. Мама сказала: «Я розумію, що це тривожно, але це правильне рішення». Я і сам відчував, що зі зброєю в руках буду кориснішим, ніж волонтером на кордоні. 

Під час служби

Ніколи не задавався питанням: «Що я скажу, коли діти запитають де ти був коли почалась війна?». Не всі можуть бути військовими і штурмовиками. Все індивідуально. Комусь треба бути водієм, комусь у тилу розвантажувати допомогу, комусь треба навчати... Щодо мене, — я не хотів, щоб мої рідні мали червоний паспорт з двоголовим орлом. 

«Мене врятувало, що евакуаційна група була поруч»

Я був командиром штурмової групи Третьої бригади оперативного призначення міста Харків. 14 лютого 2023 року, в День закоханих, під час оборони міста Бахмут мене поранили…

Між нами і ворогом було до 70 метрів. Наша бригада працювала в таких умовах постійно. Були місця, де ворог стояв через дорогу. 14 лютого Бахмут вже закрили на в'їзд. Того вечора командування поставило нам чергове бойове завдання. Під час бою по нам стався приліт із протитанкової керованої ракети (ПТУР). Вона призначена, щоб знищувати броньовану техніку, а росіяни поцілили нею у мою групу. 

Найбільший удар прийшовся по черепно-лицьовому відділу. У мене був забій серця, крововилив у мозок, подвійний відкритий перелом щелепи, кісток черепа, термічні опіки очей. Мене врятувало, що евакуаційна група стояла за 400 метрів від нас, тому з поля бою мене вивезли швидко. 

Тиждень я пролежав у комі. Праве око видалили майже одразу. Ліве залишилося, але не функціонує — я повністю втратив зір. Від моменту поранення у мене було вже 20 операцій під загальним наркозом. І це не кінець. Незабаром оперуватимуть праве око, аби у подальшому можна було поставити протез.

«Я мав ціль — стати максимально незалежним»

Майже одразу після поранення я почав працювати зі психотерапевтом і тому швидко прийняв ситуацію, в якій опинився. Як людина військова я не жив ілюзіями.

Війна — не комп'ютерна гра. Там немає функції «зберегтися»

До того ж там, де працював мій підрозділ, втрати були чималі. Серед хлопців, які працюють на відстані 70-100 метрів від ворога, набагато більше загиблих чи поранених, ніж серед тих, які працюють, наприклад, в артилерії. Це логічні й очевидні речі.

Тому я чудово розумів, що рано чи пізно буду пораненим чи вбитим. І  психологічно все це швидко прийняв. Сказав собі: «Добре, що життя продовжується. Я при пам'яті, розумію все, що відбувається. Рухаємося далі». 

У травні 2023 була моя перша реабілітація в Ізраїлі. Понад місяць зі мною займалися реабілітологи й інструктори з просторового орієнтування.

Єдиних правил для незрячих немає. Однак, починати слід з орієнтування у квартирі

Метр за метром вивчати територію. Поступово будувати нові маршрути. Головне — не боятися і постійно навчатися, практикувати. Не закриватися у собі та в чотирьох стінах. 

З мамою

Найскладніше було постійно чути, як плачуть мої батьки. Я мав ціль — стати максимально незалежним. Тож зціпив зуби і йшов вперед. Знаєте, все залежить від людини. Якщо вона бажає жити повноцінно — вона навчиться цьому. 

На своєму прикладі скажу, що тростина у мене з'явилася за 2-3 місяці після поранення.

Біла тростина — це голос тих, хто не бачить. Разом з тим я знаю людей, які втратили зір шість років тому, і у них досі її немає. Є люди, які соромляться. Є ті, хто не може подолати психологічні бар'єри

Цього літа в Одесі я познайомився з 49-річним чоловіком. Він військовий, який втратив зір на місяць раніше, ніж я. І от рівень його просторового орієнтування майже нульовий. Його мама водила до вбиральні з палати, бо він сам не міг туди дійти.   

Незрячі роками не виходять з дому

У період мого поранення важко було знайти навіть інформацію про те, як навчатися просторовому орієнтуванню. Ніхто не працював з рідними. Їм не говорили: «Не хвилюйтесь, навчимо». Не один місяць мої близькі виплакували сльози, бо не знали, як мені допомогти. Корисну інформацію збирали по крихтах завдяки «сарафанному радіо». Писали у соцмережах запити: «Що робити і куди йти?». 

Знайти роботу незрячій людині в Україні практично неможливо. Вибір професій незначний. Якщо пощастить і маєш хист та знання, можеш працювати масажистом, юристом, викладачем або ж у call-центрах. Не всі роботодавці охоче беруть незрячих. Та й не всім незрячим підходять такі варіанти.

Візьмемо мене. Я б масажистом не був, бо не люблю торкатися чужого тіла. Або ж взяти роботу у call-центрах. Я спілкувався з військовими, які втратили зір. Їх чимало. І от вони насамперед психологічно не бачать себе там. Кажуть: «Ми нищили ворога, а зараз маємо сидіти на телефоні і запитувати, які у вас проблеми, а наприкінці місяця отримати 8000 гривень?». 

Має бути достатнє фінансове забезпечення ветерана від держави. Так, як це відбувається в цивілізованих країнах. В Ізраїлі я познайомився з колишнім військовим. Там людина, яка віддала частину свого здоров'я за суверенітет і незалежність держави, не думає, як їй вижити. Її цінують.

В Ізраїлі можна почути від ветерана: «Знаєш, я втомився. Мене постійно кудись везуть — то у театр, то на ще якісь події»

Тобто йому не дають бути вдома, постійно кудись запрошують, він відчуває себе потрібним суспільству. 

«Зараз моя мета — щодня ставати сильнішим, кращим, бути щасливим»

У нас же багато незрячих — як цивільних, так і військових, — просто сидять вдома і нікуди не виходять роками. Бо не мають можливості. І коли мене запрошують на усілякі форуми, де говорять про доступність, типу ось є озвучений світлофор, а ось тут бізнес робить щось для доступності та інклюзивності. Я відповідаю, що все це добре, але не вирішує наших проблем. 

Не всі незрячі живуть у великих містах, як Київ, Львів, Дніпро або Одеса.  От я з районного центру. Там світлофорів ніколи в житті не було. І з цим теж потрібно щось робити. 

Не нехтуйте допомогою психологів

Важливий момент — не соромитись працювати із психологом, психотерапевтом або психіатром. Працювати з цими спеціалістами — нормально і необхідно, особливо під час війни.

Другий момент — оточення та мотивація. Насправді, мені важко зрозуміти людей, яким бракує мотивації. Життя — це дар і найвища нагорода. Ми повинні серед пітьми шукати проблиск надії і світла. Цінувати життя. 

Зараз моя мета і ціль — щодня ставати сильнішим, кращим, бути щасливим, насолоджуватись кожним моментом, поки є можливість. Тому що життя може закінчитись будь-якої миті. 

Потрібно усвідомити, що життя вже не буде таким, як колись. Ти мусиш пристосовуватись до певних фізичних обмежень. Є речі від яких доведеться відмовитись.

Один з моментів, за яким я дуже сильно сумую, — керування автомобілем 

За три місяці після поранення, на мій день народження, мій психотерапевт запитав, що я хочу в подарунок? Я подумав і сказав: «У мене все є. До мене приїхали близькі, яких я хоч і не бачу, але можу обійняти й заспокоїти». Я життя любив, люблю і продовжую любити. 

«Напрягає, коли заходиш в автобус, і всі навколо замовкають»

Люди часто не знають, як себе поводити біля незрячої людини. Чому? Бо їм про це ніхто не розповідає. Потрібно виховувати суспільство. Наприклад, у США в навчальних підручниках є ілюстрації дітей в кріслах колісних та незрячих. І з дитинства малеча звикає до того, що це природно, що ці люди також є повноцінними членами суспільства. 

Біла тростина — голос тих, хто не бачить

Має на державному рівні працювати програма, щоб розповідати людям, як поводити себе з незрячими, бути толерантними й пропонувати допомогу. 

Наприклад, коли ви бачите незрячу людину на зупинці, то можете підійти і запитати: «Вітаю! Мене звати… можливо вам потрібна допомога?». Коли ж незрячий йде за певним маршрутом, навіть сам, то чіплятися до нього не треба. Він сам знає, куди йде. 

Особисто мене найбільше напрягає, коли заходиш, наприклад, в автобус — і всі довкола замовкають. Тобто я розумію, що люди там є, але навколо тиша. Для мене є незрозумілою така поведінка. Адже для нас голос є орієнтиром. Навіть коли ви сидите на лавці у парку й бачите незрячу людину з тростиною, — не мовчіть, бодай кашляніть. Це буде корисно насправді не лише для незрячої людини, а і для вас. Бо, проходячи повз, я можу випадково зачепити вас тростиною, а то й наступити. При зрості 186 см і вазі 110 кг це буде для вас не дуже приємно. 

Кількість тих, хто повертатиметься з війни з фізичними та психологічними травмами, зростає, і ми повинні навчитися разом жити в одній країні.

«Я розриваю шаблони про незрячих»

Я не працюю, бо є професійним спортсменом і маю спонсорство. Моє хобі приносить мені фінанси. Я член збірної України зі стронгмену, рекордсмен України з дисципліни «Аеробайк».

Торік на міжнародних змаганнях Strong Spirit' Games в Мадриді я здобув два золота і два срібла

Золото — у греблі на тренажері на 100 метрів та в дисципліні AirBike. Срібло — в багатоповторному жимі лежачи та греблі на тренажері впродовж 100 секунд. Нагороди я присвятив полеглим побратимам. 

Заняття спортом — це те, чим займаюсь все своє свідоме життя. Спочатку це була легка атлетика, згодом — пауерліфтинг і бокс. Звісно, що мені без зору незручно. Проте це мене не зламає. Я вважаю, що розриваю шаблони про незрячих людей. 

До поранення був зареєстрований в інстаграмі, але не вів активно сторінку. Зараз ділюся з підписниками чи не кожним прожитим днем. Щодня отримую безліч відгуків від людей про те, що я їх мотивую і надихаю.  Дехто пише, що за моїм прикладом пішов у спортзал, хтось почав готувати. І коли я такі речі дізнаюсь, це викликає радість і насолоду. Розумію, що роблю це не даремно. 

Щоденні тренування

На національному відборі до збірної України в Буковелі до мене підійшла дівчина: «Я ваша підписниця і захоплююсь вами. Ви величезний молодець! Мій чоловік військовий, втратив значний відсоток зору і був у дуже поганому психологічному стані. Я йому показувала те, що ви робите, як йдете по життю, і він почав тренуватися». Тоді я з ним познайомився особисто. Він зараз постить у соцмережах усілякі спортивні челенджі. Такі моменти дають потужні емоції. 

В інстаграмі я проводжу багато часу, тому що намагаюся кожній людині відповісти.

Базові речі, як-от писати коментарі чи відповідати в соцмережах, я можу сам за допомогою спеціальної програми у смартфоні. А от знімати відео, монтувати чи прописувати пости мені вже допомагають

Коли я втомлений, спілкування з людьми в соцмережах — це одне з джерел енергії. 

Чи зробив би я у житті щось інакше? Я цим не переймаюся. Знаєте, є фраза, яка мені дуже подобається — «Хто житиме минулим, той зазнає болю». Тож є лише сьогодні і завтра.

‍Фото: приватний архів Віталія Вереса

20
хв

«Бачите незрячого — бодай кашляніть». Історія воїна, який втратив зір, але не жагу до життя

Наталія Жуковська

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Жанна Кадирова: «Знайдені мною на прифронтових територіях рослини, як українські біженці, тепер подорожують світом і діляться досвідом»

Ексклюзив
20
хв

«Ми — безхатченки, але не самотні»: як переселенці, бездомні і волонтери рятують одне одного  

Ексклюзив
20
хв

Психіатр Кшиштоф Станішевський: «Часто бачу в дітях біженців вражаючу внутрішню силу. Вони емоційно зріліші за своїх іноземних однолітків»

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress