Ексклюзив
20
хв

Олена Грозовська: «Ми ще не розповіли світові свою історію»

«У Третьяковці відділ старого мистецтва відкриває наш Димитрій Солунський, вкрадений росіянами після підриву Михайлівського Золотоверхого собору. І ніде не вказано, що це київська мозаїка, вивезена в Москву в 30-х роках на три місяці на зберігання. Вони мали повернути твір на батьківщину, але він осів у Москві, і зараз його подають як «шедевр русского искусства», — київська художниця та мистецтвознавиця про мистецькі крадіжки росіян

Оксана Гончарук

Олена Грозовська на тлі мозаїчного панно «Вітер» художниці-дисидентки Алли Горської. Фото: Настя Телікова/Локальна історія

No items found.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Один з найуспішніших арт-проєктів воєнного часу в Україні — ретроспективна виставка «Алла Горська. Боривітер», яка пройшла цьогоріч в Українському домі й зібрала рекордну кількість глядачів. Куратором виставки, вплив якої на українське суспільство називають «загальнонаціональним катарсисом», стала художниця і мистецтвознавиця Олена Грозовська. Sestry поговорили з Оленою про стан українського мистецького ринку в часи війни, феномен виставки Алли Горської та російську культурну експансію в світі, яку слід сприймати як спецоперацію.

Виставка Алли Горської відгукнулась багатьом. Фото: Укрінформ

«Трагедія Биківні перегукується з тим, що зараз відбувається на деокупованих територіях»

Оксана Гончарук: Чому, на вашу думку, виставка Алли Горської стала в Україні сенсацією? Це ж не Ван Гог, щоб зацікавити стількох людей самим своїм іменем...

Олена Грозовська: Аллою Горською ми займалися не один рік, вивчали її творчість, створили архів українського неофіційного мистецтва, який називається Ukrainian Unofficial. Там зосереджені профайли художників Києва та Львова, які виходили за межі соцреалістичного канону. Алла Горська — одна із зірок такого мистецтва.

Це була не просто виставка, а своєрідне дослідження. В якому все зійшлося: і наша попередня робота, і те, що аукціонний дім «Дукат» співпрацював з потужною командою Українського дому. Складний простір будівлі був вдало обіграний. Вийшла історія, багата на сенси: крім візуального матеріалу, мав місце історичний контекст. А зараз люди спраглі, вони шукають відповідей на свої питання в минулому.

Людям резонувала історія з переслідуванням і вбивством Горської, а також із руйнуванням її мозаїк в Маріуполі російськими окупантами. Все це поцілило в нерв і відгукнулося. Зрештою за 1,5 місяці виставку відвідали близько 51 000 осіб — це рекорд для Українського дому
Маріупольська мозаїка Алли Горської до і після російських обстрілів

— Ви казали, що це було схоже на загальнонаціональний катарсис…

— Так, особливо в останні дні, коли люди зрозуміли, що треба встигнути, і на виставку йшов натовп людей. А скільки я бачила сліз на очах тих, хто виходив із зали Биківні… Знаєте, у нас не було завдання когось налякати чи розчулити, але це так працювало, бо люди пропускали все через себе. До того ж минуле пов'язане із сьогоденням, і трагедія Биківні перегукується з тим, що зараз відбувається на деокупованих територіях — з масовими похованнями вбитих і закатованих російськими окупантами українців.

І коли люди розуміють, що зло, яке було в 30-х роках, досі не покаране, що воно проросло і повернулося, наступає шок. Ця тяглість відчувається як зв’язок біографії однієї людини з великою історичною канвою

Успіх виставки тішить, разом з тим це — виклик, бо кожна наступна подія має бути теж на рівні. Зараз ми працюємо над новим проєктом, який, сподіваюсь, відбудеться наступного року — теж в Українському Домі. Покажемо кілька наших художників неофіційного спрямування, які працювали після Другої світової війни.  

«Зараз нам просто необхідні великі виставки на найкращих світових майданчиках, аби заявити про себе»

— На початку війни директор Ермітажу сказав, що виставки російського мистецтва — це також спецоперація та «великий культурний наступ». Чи відбувається він у світі зараз?

— Скільки буде існувати Росія, стільки триватиме ця спецоперація. Але чи не вперше її механізми вийшли назовні — тобто речі, які ми відчували на собі, але не до кінця усвідомлювали, зараз можна роздивитися.

На Заході люди їх не бачать, бо їхньої культури це напряму не стосується. Ми є найближчою жертвою і, власне, на крадіжці наших культури й ідентичності побудований цей монстр.

Для росіян важливо продовжувати нас нищити, оскільки наші історія й культура привласнені, і тільки знищивши свідка цих злочинів, вони зможуть продовжувати далі розповідати світові про свою нібито «великую русскую культуру»

На жаль, існує небагато платформ, з яких ми можемо про це говорити, але робити це необхідно, оскільки останні 15-20 років це явище набуло просто циклопічних розмірів.

— Ви слідкуєте за цими процесами?

— Так. Російська культурна експансія в світі безпрецедентна і це — усвідомлена політика. Величезна кількість російських виставок, які проходили в найкращих світових музеях, мали на меті демонструвати саме велич культури. У мене були публікації про те, що ми можемо протиставити росіянам, але цього виявилось недостатньо.

Картина Олени Грозовської «Допит рептилоїда», 2014

У 2018 році у Ватикані в соборі Святого Петра пройшла грандіозна виставка «Російський шлях. Від Діонісія до Малевича» за кураторства відомого російського мистецтвознавця Аркадія Іпполітова. І був репортаж, де Путін з Папою Римським цілували на виставці ікони. А це вже був анексований Крим, йшла війна в Україні, і росіянам хотілося розповісти, що вони просто «відроджують і повертають те, що їм належить по праву».

В експозиції при цьому були роботи Малевича й Крамського — тобто привласнених Росією українців! А сьогодні ми питаємо, чому Папа Римський артикулює абсолютно проросійські імперські речі. Та тому що робота ведеться роками й століттями. А ми зараз цю ситуацію в екстреному режимі намагаємося змінювати. Але для того, щоб її змінити, треба принаймні розуміти, як працює система мистецьких інституцій на Заході, з якими наративами туди виходити, як розповідати про себе. Росія давно це вивчає та застосовує для свого гібридного впливу.

Зараз у них це виходить гірше, адже непросто однією рукою вбивати людей, а іншою демонструвати «шедеври великоруської культури». Тому я буквально кричу, що сьогодні нам просто необхідні великі виставки, які б розповіли світові про нас із найкращих світових майданчиків.  

— Можете навести приклади співпраці України з міжнародними мистецькими інституціями під час війни?

— Ну наприклад, Національний художній музей возить світом свою виставку українського модерністського мистецтва. Але такого має бути більше.

Триптих «Життя» Федора Кричевського у віденському музеї Бельведер у межах виставки «В епіцентрі бурі. Модернізм в Україні», 2024. Фото: NAMU

Нас грабували і продовжують грабувати росіяни, але у нас є, що показати, адже наше мистецтво самобутнє. Виставка тієї ж Горської може бути цікавою на Заході. Так, вона має подаватись там в інших контекстах. Але сказати, щоб хтось із чиновників в Україні був зацікавлений показати Аллу Горську за кордоном, я не можу.

— Що ж робити, от ви нещодавно з Зеленським спілкувалися, то й розповіли б йому про відсутність стратегії у просуванні української культури…

— Так, Президент України з дружиною були на виставці Алли Горської. Мене як кураторку потішило, що виставка була оцінена на такому високому рівні. Але культурні стратегії — це не питання Президента, у нього для цього є Мінкульт. Президент не може розгрібати все в країні, адже має пріоритетні завдання. Інше питання, чому не працюють державні інституції.

Володимир і Олена Зеленські слухають Олену Грозовську на виставці Алли Горської в Українському домі. Фото: ОПУ

— У порівнянні з росіянами, у яких вивезеними тільки з України шедеврами музеї забиті під самий дах, чи вистачить нам аргументів, щоб обставляти процес демонстрації нашої української неповторності?

— Ми навіть близько не можемо порівняти кількість робіт історичного значення в Україні з тим, що є у росіян. Імперія витягувала все з підконтрольних їй територій. Боже мій, скільки першорядних українських шедеврів знаходиться там у музеях... У Третьяковці, приміром, відділ старого мистецтва відкриває наш Димитрій Солунський, вкрадений після підриву Михайлівського Золотоверхого собору. І ніде не вказано, що це київська мозаїка, вивезена в Москву в 30-х роках на три місяці на зберігання. Вони мали повернути шедевр на батьківщину, але він осів у Москві, і зараз його подають як «шедевр русского искусства».

Я вже не кажу про всю археологію, яка тисячами артефактів представлена в російських музеях. Москва наче пилососом витягувала цінні речі з Чернігова й Київщини. Про це треба говорити, щоб на Заході Росію почали розглядали як колоніальну імперію, якою вона у світі чомусь не вважається.

Разом з тим у нас все ще чимало самобутнього мистецтва, яке варто показувати. Українська ікона — недосліджена й ще не відкрита світом. Наш фантастичний модернізм — так, робіт збереглося небагато, але навіть колекція НХМУ, що зараз мандрує за кордоном, викликає захват.

Бо на Заході не знали, що в Україні є свій національний модернізм такого рівня

Можна говорити також про післявоєнне мистецтво, тобто пізній модернізм 60-70-х — це теж дуже своєрідні філософії. Люди за залізною завісою створювали власні мистецькі світи — не схожі на інші. І на це є попит.

— Якби ви розмовляли з іноземцем і хотіли розповісти йому про наше мистецтво, з чого б ви почали? Щоб на людину «не в темі» це справило враження?

— Я б виходила з того, з ким саме говорю і який у співрозмовника бекграунд. Комусь я розповім про те, що у Софії Київській зберігся найповніший у світі ансамбль справжніх мозаїк та фресок XI століття. Комусь про український авангард, про Малевича, Екстер і Богомазова. Про потужну народну традицію, яка проросла у ХХ столітті феноменами Марії Приймаченко та Катерини Білокур. Про українське бароко. Про Пінзеля та Архипенка. А комусь розкажу про сучасних українських художників.

«In Borsch We Trust» Олени Грозовської, 2014

«Ми вирішили: раптом що — будемо відстрілюватись»

— На початку війни ви виїжджали з Києва?

— Ні, ми з чоловіком для себе ухвалили рішення залишитись, хоча в перші тижні Київ спорожнів і це було доволі моторошне видовище. Ми вирішили: раптом що — будемо відстрілюватись, але в жодному разі ці потвори не змусять нас поїхати, залишивши свою землю.

Все це страшно, а з іншого боку — цікаво. Цей досвід змінює людину і дає важливий дистанційний вимір, який в звичайному житті недоступний. Плюс такі події кристалізують розуміння, хто є хто поруч з тобою.

— Знаю, що у вас з чоловіком — відомими колекціонером і галеристом Леонідом Комським — є серйозна колекція українського мистецтва. Що сталося з нею після 24 лютого?

— Вона в надійному місці. Більшість робіт — це післявоєнне та сучасне українське мистецтво, а також твори українських художників-емігрантів ХХ століття.

— Чи є у вас зараз натхнення малювати?

— Перший рік я не малювала, а потім потроху стала відтавати. Іноді продаю свої роботи на благодійних аукціонах і це — мій внесок для хлопців на фронті. Також збираємо кошти на ЗСУ концертами (Олена також є засновницею та солісткою гурту «GrozovSka band» — Авт.).

— Жадан сказав, що писати про війну зарано, спочатку її треба прожити.

— Не можу себе віднести до когорти людей, які знали, що війна буде, адже мені здавалося, що люди не можуть бути настільки кровожерливими й дурними. Але вже за кілька років до повномасштабного вторгнення у моїй голові стали зʼявлятися страшні й дивні сюжети, які я не усвідомлювала. Чимало моїх робіт були про якісь жахи, темні, з важкою енергетикою. З’явилась військова тематика тощо. Тобто щось таки зріло підсвідомо, і я ці флюїди ловила.

«Біженці» Олени Грозовської, 2023

— Який зараз настрій в українських художників і на художньому ринку?

— Арт-ринок дуже постраждав, кожен знаходить свої стратегії виживання. Але настрій у всіх такий: попри все, стиснувши зуби, працювати не перемогу та не піддаватися зневірі. І це важливо, бо оці останні масовані обстріли наших міст — вони для того, щоб люди зневірились, повтікали, склали лапки і просили про перемовини. Але ні.

На комерційних українських аукціонах ціни на окремих українських сучасних художників виросли і перевалили за 100 000 доларів

Українці зараз більше купують українське — це тренд. У людей стало менше статків, натомість прийшло усвідомлення цінності наших митців і майстрів.

Міжнародний ринок мистецтва, на жаль, поки оперує іншими цифрами. Наразі персоналій, яких можна віднести до кола топових інтернаціональних художників, в Україні немає.

I’m Fine як аватарка для українців

—  Сьогодні в українському арт-просторі відбуваються проривні речі, але це робиться на ентузіазмі окремих персон, тоді як держстратегії немає…

— Усвідомлена політика має бути хоча б для того, щоб те, що їде представляти Україну за кордоном, не девальвувало уявлення про неї. Скажімо відверто, іноді стаються речі, за які соромно. А бувають прориви, прицільні попадання в точку. Так нещодавно сталося на фестивалі Burning Man в Америці, де в пустелі Невада київський художник Олексій Сай представив свою роботу Iʼm fine.

— О, я її бачила. Це велетенська скульптура, складена з артефактів війни і це абсолютне потрапляння в ситуацію.

— Так, це гірка іронія, бо напис складений з розстріляних росіянами наших дорожніх знаків, але це про кожного з нас, про те, як ми, українці, оце Iʼm fine збираємо по шматочках у самих собі і як намагаємось хоч якось бути та відроджуватись. І саме тому така щира реакція, такий вау-ефект — люди оце Iʼm fine стали ставити собі на аватарки.

Скульптура Олексія Сая I'm Fine на фестивалі Burning Man 2024 в Америці. Фото: Eleanor Preger

Сьогодні недостатньо просто мати мистецький твір. Бо ми живемо в епоху сторітелінгу — ти маєш розповісти про себе, достукатись до розуму та серця аудиторії.

Ми ще не розповіли світові свою історію: про сьогодення більш-менш знають в аспекті війни, а от хто ми, звідки, чому так сталося, що ми перебували в тіні імперії, і які по відношенню до нас застосовувались механізми гноблення і знищення нашої культури — це ще треба озвучити. Бо те, що нам за таких умов вдалося вижити — це диво. Яке відбулося саме завдяки нашій культурі.

No items found.
Р Е К Л А М А
Приєднуйтесь до розсилки
Thank you! Your submission has been received!
Oops! Something went wrong while submitting the form.

Українська журналістка, співачка, композиторка (спочатку була музика, яка нікуди не зникла досі). Роботу в журналістиці починала з дописів у музичний журнал «Галас». Протягом багатьох років працювала культурною оглядачкою газети «КП в Україні», мала також досвід роботи головною редакторкою журналу «Ательє». Кілька останніх років була музичною критикинею у виданні Vesti.ua, а з початком великої війни знайшла себе як журналістка в жанрі соціального репортажу.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати
олена хохлаткіна актриса народна конотопська відьма

Війна наздоганяла її двічі. Вирвала з корінням з Донецька в 2014, змусила нестись перекотиполем до Києва. Потім зрівняла із землею рідну Білозерку на Херсонщині, а коли постукала у київські двері, була вже послана якнайдалі. 

Херсон — це її біль, Донецьк — теж, а Київ — просто місце, де вона зараз працює. Грає головні ролі у театрі і кіно. 

Актриса Олена Хохлаткіна, заслужена і народна, піклується у київській зйомній квартирі про квіти — це про коріння без метафор. А тут зненацька радість — 18 березня її донька, актриса Оксана Жданова, народила їй онуку. І це теж історія про коріння, яке вростає в землю навіть під час війни.

«Не можу зрозуміти, чому на інтервʼю журналісти кажуть: Олено Анатоліївно, ми вас боїмося», — чи питає, чи застерігає Хохлаткіна, відома виконанням ролі Конотопської відьми з нашумілої в Україні та за її межами однойменної вистави. 

Пані Олена ніжна й усміхнена, але раптом під час розмови як блисне оком. Відчувається її сила. Ми розмовляємо, потім обіймаємось. Дуже хочеться водночас підтримати й доторкнутися до цієї сили… 

Фото: Kateryna Kozinska

«Зараз із живого в домі лише я і квіти»

Оксана Гончарук: Пані Олено, війна для вас почалася одинадцять років тому. Як ви взагалі себе в цьому всьому відчуваєте? Що вам дає силу говорити, приймати рішення, грати, дихати?

Олена Хохлаткіна: Часто чую від людей зараз, що вони не хочуть для себе ні сніданки готувати, ні роботу робити, та й взагалі виходити кудись. Зі мною не так, тому що я маю велику мотивацію — подивитись, чим все закінчиться. А ще — бути зі своїми дітьми якнайдовше, бачити, як вони йдуть по життю, йти разом з ними. 

Це моя сила, мій кайф по життю, це те, що тримає і не дає скотитися в прірву жалю до себе. Бо інколи хочеться пожаліти себе, — в житті я зазнала стільки змін, що на десять чужих життів вистачить. Ніколи не думала, що побачу війну на власні очі.

Для мене 2014 рік став дуже великим стресом. Я зі своєю війною приїхала з Донецька в Київ і через місяць зрозуміла, що війни для людей в Києві не існує. Воно в певному сенсі так і зараз. І я по свободі про це думаю. І навіть квіти, які живуть разом зі мною під одним дахом, цю важкість думок відчувають.

— Ви розмовляєте зі своїми квітами?

— Розмовляю. У мене небагато квітів, тому що я винаймаю квартиру і не можу в ній «пускати коріння». Є квітка, яку мені подарували друзі ще в 2014, бо я люблю, щоб було щось живе і зелене у квартирі. В мене ще був собака, який зі мною приїхав з Донецька, але він нещодавно помер — йому було 16 років. Тож зараз із живого в домі лише я та квіти.

Діти кажуть, що тепер треба мамі подарувати на день народження собачку, щоб їй не було сумно. А я їм пригрозила, щоб цього не робили. Тому що це велика відповідальність. Недарма ж «Маленький принц» Екзюпері — моя улюблена книга. Я її розгортаю й одразу плачу — що зараз, що колись, коли читала її на ніч дітям. Я завжди була дуже відповідальною. Так вже мене виховали.

Акторська родина: народна артистка Олена Хохлаткіна, заслужений артист Віктор Жданов і їхня донька актриса Оксана Жданова. Фото: Arthouse Traffic

— Вам одній в хаті не сумно?

— Мені ніколи не буває сумно. Іноді буває нудно, коли немає роботи, але сумно — ніколи. Нещодавно подумала: «Хвала богам інтернета, що ми не почуваємось самотніми в той час, коли нас залишають діти й друзі». У мене є дві подруги, але вони дуже далеко від мене, тож ми не можемо зустрітися з ними на каву, просто попліткувати. Вони обидві з Херсону і зараз за кордоном. А інших я не придбала.

— Життя у вас таке мандрівне й циклічне: майже десять років — херсонський театр, далі 14 років — театр у Донецьку, і ось вже 11 років — театр у Києві. Попри підгрунтя вам подобається цей рух?

— Мені завжди важко переїжджати, бо я домашня людина. Взагалі не розумію, чого це мене мотало по всім усюдам.

Я люблю свій дім, вважаю, що він повинен бути, як заведено в українців, — садок вишневий коло хати, хрущі… і нікому не заходити! Якщо мені треба — я вийду і впущу. Всі українці такі: «Моя територія — моя держава». І ми б весь час будували цю свою державу, якби не зовнішній вплив

Але доводити свою спроможність на новому місці мені ніколи не було складно. Я гарна артистка, знаю собі ціну, можу зіграти будь-що. Мені в цьому плані легко. Нелегко тим, хто навколо мене. Бо починається бродіння, мовляв, «приїхала з провінційного театру». Я нормально до цього ставлюсь, бо, можливо, теж би так думала, якби хтось прийшов з вулиці, а я тут така вся місцева артистка, яка народилась у стінах цього театру. Я вільна від театральних упереджень і вдячна всім театрам, що були в моєму житті. 

«Конотопська відьма» на гастролях у Варшаві. Фото: Театр імені Івана Франка

«Для рідних у Херсоні постійна небезпека перетворилась на буденність. І це страшно»

— Знаю, що в Херсоні у вас багато родичів. Як їм там живеться?

— Там зараз мої двоюрідні, троюрідні племінники і три брати. Вони там всі залишилися і якось виживають. Це страшно, бо для них ця постійна небезпека перетворилась на буденність. Вони майже виснажені. Але працюють, планують посадити зараз той город, годувати курей. Це таке життя… без мрій, без надій.

Коли підірвали Каховську ГЕС, мій брат прислав відео з хати, де вода була під саму стелю, і сказав: «Знаєш, чого мені найбільше шкода в цій ситуації? Мої помідори. Бо кущі ж уже виросли, я їх підживлював і поливав, і так плекав надію, що ми ті помідори зберемо й з’їмо, закатки якісь зробимо. А вони всі загинули». Хоча крім помідорів там загинула хата — вона обвалилась, і все піднімалося з нуля.

— А що зараз відбувається у вашій рідній Білозерці, де ви виросли?

— Там зараз майже все зрівняно із землею, особливо те, що біля води. Я кажу про воду тому, що лінія фронту нас з орками розділяє по Дніпру і плавням. І в цьому прекрасному місці зараз немає жодної цілої хати. В хату моєї шкільної подруги вже прилітало чотири рази, вікон немає, вони забиті дошками. Це зранена хата — вся, як решето. Але вони залишаються там. Подруга каже, що не може виїхати, бо в Білозерці залишилось багато старих людей, за якими немає кому доглянути. 

А нещодавно ця подруга зателефонувала й каже: «Лена, що відбувається у вас в Києві, чому у вас на телебаченні розважальні шоу, якийсь «Єдиний марафон», чому вони там радіють, коли такі трагедії в Херсоні та Білозерці?». І я розумію, що майже те саме пережила в 2014 році. 

Не засуджую людей, які знімаються в тих шоу, бо ми зараз всі живемо в моменті творення і мистецтва. Ось я зараз вийду на сцену й буду грати клоуна, співати й танцювати, а потім змию грим і піду додому, де мене чекають нові збори на ЗСУ, трагедії знайомих мені людей, які сидять в підвалі й бояться вийти, бо сирен там немає, а час між вильотом снаряду й прильотом — секунд 10-15.

Фото: приватний архів

Я відчуваю сором за це, хоча не повинна його відчувати. Але ми не вибирали таке життя. І в Києві в 2014 році я опинилась, бо тут в театральному навчалась моя донька.

— Був варіант залишитись у Донецьку… 

— Знаєте, бувають моменти, які нібито нічого не значать, але ти їх запам'ятовуєш на все життя. І ось такий момент-спалах був тоді в Донецьку, коли я пішла в магазин за хлібом, а мені там кажуть продавчині: «Мы собираем на наших мальчиков». Тобто вони збирали гроші на тих, що приїхали Донбас окуповувати! Я вивезла свою дитину, повернулася, щоб завершити справи і за день до входу Гіркіна в місто остаточно виїхала. Відтоді слово «мальчіки» в мені викликає огиду й страх. Хоча було чимало моментів страшніших — і автомат на мене наставляли, і гвинтівки, і чеченці на блокпостах могли вирішити мою долю. 

— Як ви взагалі почуваєтесь у Києві?

— Я дуже любила Київ, коли була молодою і приїжджала сюди погуляти до друзів. Мені подобався настрій цього міста, як зараз модно казати, «вайб». Мій Київ сьогодні — це шлях від роботи додому. Я зараз живу на лівому березі, на Троєщині, і ці місця мені подобаються, тому що нагадують ті, де я колись жила. Десь я можу пізнати Донецьк, десь можу знайти багато Херсону. Ці панельки, багато зелені, річка близько. Тут мені добре.

— Ви орендуєте квартиру. Чи вистачає вам на це театральної зарплатні? Як взагалі викручуєтесь?

— Виключно іншими роботами. Наприклад, кіно. Якщо зйомки є, можна собі дозволити не тільки хліб з маслом, а ще, наприклад, дорогої ковбаси. Хоча я не їм ковбасу. 

Пам'ятаю, як у 2014 році у мене брали багато інтерв'ю і всі питали одне й те саме: «От ви з Донецька переїхали — а які там люди?» Нормальні там були люди. У нас проукраїнський мітинг був такого масштабу, що нікому й не снилося. Але потім понавезли тих люмпенів від сусідів, і вода в регіоні стала мутна.

— Не знаю, як можна відповідати на питання «Як вам було кидати своє життя в Донецьку?». Це наче спитати «Як воно — вмирати?».

— Мене тоді дуже роздратував момент, коли сказали, що мені пощастило отримати в Києві роботу, що мене взяли в такий театр. По-перше, я довго домагалася, щоб тут працювати. Ніхто мене просто так не брав. А по-друге, мене оте «пощастило» так сильно торкнуло, що я у відповідь запропонувала: «А давайте поміняємось, раз вже мені так пощастило. Я готова мінятися, бо не хотіла всього цього». У мене була успішна кар'єра в театрі в Донецьку, квартира своя величезна, дача улюблена… Було життя, були друзі. І я не знаю в чому щастя того, що я вимушена була буквально тікати в Київ. Пощастило в тому, що я жива. Ось і все.

Фото: Anastasia Vodchenko

— Ваша мама, яка мешкає під Херсоном, 24 лютого 2022 року, на щастя, була з вами в Києві. Як вона зараз?

— Так, мама була тут, бо ми завжди на зиму забирали її, а весною вона їхала додому. Але вже не поїде. У мами стався інсульт. Я нікому про це ще не розповідала, і роблю це, щоб ви знали, що таке акторська професія. Уявіть, я сиджу в костюмі й гримі, до вистави 15 хвилин, тут дзвонить телефон і мама кричить у слухавку, що стався вибух. Виявилось, у моїй квартирі вибухнув газовий балончик і її обпік. Дякувати сусідові, молодий хлопець швидко відреагував, все загасив і викликав швидку. Але мама отримала сильний стрес. А після цього в неї стався інсульт — один, далі другий. Зараз мама прикута до ліжка.

Тож оця вистава «Співай, Лоло, співай» для мене тепер дуже тригерна. Бо кожного разу, як я одягаю для ролі в ній костюм клоуна, я чую цей мамин крик. Тоді вся родина з'їхалася на біду дуже швидко, а я продовжувала грати. Ось така це професія, в ній дуже багато прекрасного в моменті творення і водночас немало страшного. 

«Мені подобається бути відьмою»

— Але ж ви своїм талантом тримаєте так званий «культурний фронт».

— Згодна. І ми немало робимо для війська, бо багато грошей збираємо — кожен з нас веде якісь збори. Ми робимо все, що можливо, для того, щоб максимальна кількість хлопців повернулась додому живими. Бо моя перемога — це коли хлопці повернуться додому. Саме це я буду святкувати.

Життя допомагає знайти сенс в моїй роботі. Нещодавно на найпопулярнішій нашій виставі «Конотопська відьма» був присутній важливий глядач — військовий без ніг на кріслі колісному. Він сидів такий красивий і молодий, такий гордий, дивився виставу разом з дівчиною своєю. А після вистави актори залишились, щоб привітатися з ним. І він так просто сказав, що дякує нам і розуміє тепер, що не дарма захищав і життям ризикував. Боже, мене порвало на шматки. Та мене весь час рве на шматки від цих хлопців, тому що я з тих дурних людей, які в метро, коли бачать чоловіків у формі й з наплічниками, підходять і дякують. Хочу, щоб усі так робили… 

«Конотопська відьма». Фото: Театр імені Івана Франка

— Ви вже обʼїздили пів Європи з виставою «Конотопська відьма». Завдяки цій постановці Івана Уривського ви відкриваєте український театр світу і збираєте на ЗСУ. Як вас Європа приймає?

— Я була на гастролях у Варшаві, Кракові. У залі — майже всі українці. Які на виставах плачуть і радіють від того, що чують рідну мову і бачать це дійство прекрасне.

Для мене такі гастролі — це можливість ствердження нашої української культури, це її інтеграція — не віночки й чоботи червоні, а саме високий рівень. Це для європейців інформаційний привід почути, що таке сучасна Україна, що таке українське мистецтво високого класу. Це і є культурна дипломатія, і вона надважлива.

— З ваших інтерв'ю я розумію, що ви в містику вірите. Тож цікаво, чи не слабо вам при цьому саме відьму грати і в театрі, і в однойменному фільмі.

— Ні, не слабо. Мені подобається бути відьмою. Подобається карати дурнів, які приходять з нерозумними бажаннями. «Можна зробити так, щоб вона мене полюбила?». Можна, рибко, але відплата буде. І тобі може не сподобатися те, що ти отримаєш.

— Я оце іноді думаю, якби я була відьмою, то нашим ворогам наворожила б — стерла б їх в попіл. У вас такого не буває?

— Буває, звичайно. Я ворога уявляю, коли виставу перериває повітряна тривога. Справжніх відьом (від слова відати, знати) багато, і вони працюють над тим, щоб наблизити перемогу, але звідти теж працюють сили. Боротьба добра й зла, світла й темряви відбувається постійно. Ми свій вибір зробили, але ж як багато людей у світі перебувають на боці темної сили…

20
хв

Олена Хохлаткіна: «Тим, хто каже, що мені пощастило, відповідаю: “А давайте поміняємось!” Пощастило, що жива. Ось і все»

Оксана Гончарук
Юлія «Куба» Сідорова жадан ветеранка війна історія інтерв'ю

«Це був мій перший виїзд під час повномасштабної війни. Машина наших хлопців потрапила під танковий обстріл, і ми з «Аляскою» (парамедикиня, з якою працювали в одному екіпажі) вирушили на допомогу. Приїжджаємо й бачимо: машина горить (виявилося, наші встигли з неї вискочити), а хлопців ніде немає. Почали їх шукати, і в цей момент російський танк відкрив по нам вогонь. Ми сховалися в єдиному «укритті», яке знайшли — між автобусною зупинкою і вуличним туалетом. Танк стріляє, за нашими спинами «приліт», я розумію, що нас зараз вб'є. Але нас розбирає сміх — ну яка ж безславна смерть: отак загинути біля вуличного туалету на першому ж виїзді. Аляска вирішує зафіксувати цей момент — а раптом телефон вціліє, і хтось колись подивитися. Питає, якими будуть мої останні слова. І ми на тлі вибухів записуємо відео…»

Це відео, що завірусилось у соцмережах, увійшло до документального фільму «Куба і Аляска», який режисер Єгор Трояновський зробив спільно з французькою, бельгійською й українською продакшн студіями. Стрічка, яку можна буде побачити вже цьогоріч, розповідає історію парамедикинь Юлії Сідорової з позивним «Куба» й Олександри Лисицької з позивним «Аляска». Вони рятують життя українських військових на фронті. Зокрема, Куба це робить з 2014 року — ще тоді вона поїхала на Донбас бойовим медиком. Хоча до медицини жодного стосунку не мала.

Юлія — дизайнерка, її колекції побували на Ukrainian Fashion Week і в Парижі. Втім зараз її швейний цех шиє жіночу військову форму, а сама Куба є керівницею медичної служби Veterankа. Починала вона з «Госпітальєрів», потім разом з Аліною Михайловою створила медичну службу «Ульф». Сергій Жадан присвятив Юлії вірш, який так і назвав — «Госпітальєрка».

«Іноді почуваюсь, як у кіно. В якому героїні дуже важко, але разом з тим неймовірно цікаво»

«Перша година після поранення найважливіша»

— Жадан нам допомагає, — розповідає Sestry Юлія «Куба» Сідорова. — На творчому вечорі у Києві він збирав гроші на проєкт, який ми зараз втілюємо в життя — наземний дрон для евакуації поранених. Війна змінюється, тож доводиться шукати нові рішення. 

Є таке поняття як «золота година» — перша година після того, як людина отримала поранення. Протягом цього часу «трьохсотий» (поранений — Ред.) має бути доставлений до шпиталю.

Раніше з цим було простіше, але за теперішньої щільності вогню поранених часто вдається евакуювати у кращому випадку через добу. У такій ситуації наземний дрон — це можливість під'їхати максимально близько і забрати людину

Безперечно, ворог може його знищити — як і будь-який інший транспорт. Коли ми працювали із квадроциклами, у нас так загинув водій медслужби. Але плюс дрона в тому, що водій не потрібний. Якщо тестування дрону пройде успішно, працюватимемо над тим, щоб таких дронів побільшало. 

Паралельно ми зараз навчаємо особовий склад тактичній медицині — в умовах, коли евакуацію не можна провести швидко, важливо, щоб бійці знали, як допомогти один одному і могли розраховувати самі на себе. Щоб навчитися правильно діяти при пораненнях, не обов'язково мати медичну освіту — у мене, наприклад, її не було. Проте ще на Майдані я надавала людям допомогу в парламентській бібліотеці на Грушевського, де на той момент був шпиталь.

— До подій на Майдані ви жили у Харкові?

— Так. Після побиття силовиками студентів просто сіла на потяг і поїхала до Києва. Навіть мамі не сказала, куди й навіщо їду. Схожа ситуація була восени 2014 року, коли вирішила їхати на фронт. Я рвалася туди з першого дня війни на Донбасі. Але відмовляли друзі, а сама я не дуже уявляла, що на мене чекає. Разом з тим певної миті зрозуміла, що більше не можу залишатися в тилу... Через знайомих вийшла на Марію Берлінську, вона познайомила мене з Яною Зінкевич — так я опинилася в «Госпітальєрах». Дуже хотіла бути корисною на фронті. Хоча й сумнівалася, що зможу там вижити.

«Іноді доводиться виїжджати на трьох колесах»

— Психологічно?

— Фізично. Думала, що мене одразу вб'ють. І у 2022, коли повернулась на фронт після трирічної паузи, теж були такі думки. Але, як бачимо, я виявилася досить живучою (сміється).

— Пам'ятаєте момент, який могли б назвати своїм бойовим хрещенням?

— Коли вперше приїхала на базу, саме привезли тіло «Сєвєра» — наймолодшого «кіборга» з Донецького аеропорту (Сергію Табалі, який загинув у листопаді 2014, було 18 років. — Авт.)… 

Але саме бойове хрещення — це коли на виїзді з Катериною Приймак (парамедикинею, згодом співзасновницею Жіночого ветаранського руху — Авт.) ворог знищив дві наші машини. І коли ми з Євгеном Титаренком (режисером, який пішов на фронт 2014 року — Авт.) потрапили під обстріл і осколки снарядів стукали по плиті мого броника. 

Я навіть рада, що це сталося одразу. Швидко прийшло усвідомлення, що смерть завжди ходить поруч. Ще зрозуміла, що вмію зібратися та діяти у критичний момент. Коли пізніше прокручую в голові все, що сталося, події ніби уповільнюються — хоча насправді все відбувалося дуже швидко.

— У будь-якій екстремальній ситуації ви знаходите місце гумору...

— Гумор допомагає. Це захисна реакція. Пам'ятаю, тягнемо з побратимом «трьохсотого» (пораненого. — Ред.) з позивним «Бегемот». Навколо стрілянина, «прильоти». Дотягнули його до певної точки, він видихає: «Ух, дивом вижили». «Та ще не вижили» — кажу. І всім нам раптом стає так смішно. Лежимо в траві і сміємося — попри цілком реальну перспективу там і загинути. Або як у тій ситуації біля вуличного туалету, де були разом з Аляскою. До речі, наші хлопці тоді вижили — декілька з них отримали легкі поранення.

Аляска і Куба. Скріншот з відео

— Відео з того дня — не єдине, що вам з Аляскою вдалося зняти на війні.

— Таких коротких відео з фронту у нас дійсно багато. Спочатку це була ініціатива Аляски, яка раніше працювала у ЗМІ — вона хотіла зафіксувати те, що з нами відбувається. Після того, як ми виклали кілька відео в мережу, режисер Єгор Трояновський сказав, що хоче зняти фільм — і з того часу за будь-якої нагоди ми знімали себе на гоупрошки. Наші відео можна буде побачити у фільмі, коли він вийде у прокат.

— Ви вмієте зібратись і діяти в екстремальних ситуаціях. Чи були моменти, коли втрачали контроль над емоціями?

— На бойових завданнях — ніколи. Але мене можуть довести до істерики некомпетентні люди та їхні неадекватні рішення. Я можу сперечатися, кричати — навіть якщо переді мною керівництво. Часто кажу, що на війні мене вб'є не ворог, а якийсь місцевий командир, якого «дістала вже ця Куба».

«Найстрашніший день — коли загинув мій наречений»

— Кажуть, робота бойового медика — одна із найскладніших психологічно. Ви постійно бачите смерть і змушені миритись з тим, що всім допомогти неможливо…

— Складно втрачати своїх — тих, кого знала особисто. Разом з тим до смерті як до явища на війні звикаєш. Тільки до смерті близьких звикнути неможливо… Усіх дійсно не врятувати, і якщо вмирає людина, травма якої була несумісна з життям, мені нема в чому себе звинувачувати. Я це розумію і концентруюся не на тому, чого не можу зробити, а на тому, що можу. Наприклад, ми постійно працюємо над удосконаленням процесу евакуації, над радіомедициною — коли медик по рації інструктує солдата, як допомогти пораненому побратиму.

— Який момент війни став для вас найстрашнішим?

— Смерть мого нареченого... Він загинув на фронті 8 червня 2023 року. Ще дні, коли загинули мої друзі — на цій війні я втратила багато дорогих мені людей. А ось екстремальні ситуації, обстріли, прильоти — все це ніколи не було для мене чимось дуже страшним. Сприймаю це радше як пригоду. 

— Вам знайомий страх смерті?

— Не думаю. Іноді (знову ж таки не на бойових) буває поганий настрій і накривають думки — мовляв, не хотілося б зараз померти. Але саме страху смерті немає.

«Ми постійно працюємо над удосконаленням процесу евакуації поранених»

— У 2019 році, після п'яти років на фронті, ви вирішили повернутися до цивільного життя. Чому?

— Я пішла з армії у поганому психологічному стані: вигоряння, ПТСР, депресія. Не хотіла бачити людей — навіть звук кроків за дверима міг спровокувати панічну атаку. Від неймовірної слабкості буквально викручувало м'язи. Мене дратували цивільні (іноді вони дратують і зараз). Повернувшись до Харкова, звернулася до психотерапевта, і це допомогло. Всім раджу — і не лише тим, хто пройшов фронт. 

Думаю, основна проблема з цивільними саме в тому, що всю відповідальність вони перекладають на військових. У їхньому розумінні ми повинні спочатку воювати, потім лікуватися, адаптуватися, підлаштовуватися під суспільство, щоб нікого не дратувати. Тоді як цивільним теж треба працювати зі спеціалістами, щоб зрозуміти нас

Це ті, хто не був на війні, поділили суспільство на «військових» і «цивільних». У моїй уяві ми маємо бути єдиним цілим. Сьогодні я на фронті, ти в тилу, а завтра буде навпаки. Мені хотілося б, щоб люди сприймали це так. 

Щоб усвідомлювали, що час не на війні — це їхня можливість підготуватися. Пройти курси тактичної медицини, здобути нові навички. Боїшся, що заберуть у піхоту? Вчися вже зараз чомусь іншому. Наприклад, літай на дронах. Стань фахівцем — і тобі будуть раді у тій сфері, яку вибереш сам. Але в нас багато людей люблять скаржитися і звинувачувати у всіх бідах військових.

«Коли маю час, продовжую малювати ескізи»

— У 2019 ви повернулися до дизайну, створили власний бренд одягу і мали чимало творчих планів. Ви вірили у можливість повномасштабного російського вторгнення?

— Вірила у 2014-2016 роках. Була впевнена, що це станеться, готувалась. А ось 2022 впевненості вже не було. Перед повномасштабною війною я була на Ukrainian Fashion Week, виступала там від школи дизайну, в якій навчалася. Почала створювати свій цех з пошиття одягу. 

Велика війна застала мене в Києві. Ми з Катериною Приймак відразу створили штаб швидкого реагування. На зібрані гроші почали купувати броники, аптечки, тепловізори. Вчитель зі школи дизайну став моїм партнером зі швейного цеху, який теж був перелаштований для допомоги силам оборони. Потім ми виграли грант на закупівлю нового обладнання, збільшили наші потужності, найняли ще одну команду — і тепер цех працює на повну силу. Ми шиємо жіночу форму, сумки, чохли. Створили бренд Cubitus Dei — в 2023 році демонстрували нашу благодійну колекцію Fire of Liberty в Парижі.

«Довгим ногам і пишним формам має бути комфортно у військовій формі»

Коли у травні 2022 року я зрозуміла, що наш штаб забезпечення вже може працювати і без мене, поїхала на фронт.

Що було складніше: опинитися на фронті вперше чи після трирічної перерви й терапії?

— Вперше складніше, бо ти взагалі не розумієш, як там і що. І хоча у порівнянні з повномасштабною війною АТО — це тренувальний майданчик (калібри та інтенсивність бойових дій неспівставні), ти вже знаєш, як діяти. У 2022 я комплектувалася повністю сама, їхала на своїй машині із зібраними медрюкзаками. 

Відмінність ще й в тому, що 2014 це був дійсно вибір, а у 2022 — вибір без вибору. Для мене під час повномасштабної війни варіанта не їхати на війну просто не існувало — я не могла таке навіть уявити. Як це не захищати свою країну в такий момент? Виїхати за кордон? Я б перестала себе поважати, і психологічно мені було б ще складніше.

Зараз я на своєму місці. Не просто виконую свою роботу, а ще й можу навчати інших — це допомагає рятувати більше життів. Коли маю час, продовжую малювати ескізи — це моя віддушина.

— Що ще допомагає триматись?

— Мій пес Кавунчик з Херсона. Вже рік, як він всюди зі мною. Ще — люди, яких люблю і які люблять мене. На війні знайомишся з людьми, з якими навряд чи зустрівся б у мирному житті. Зазвичай нам потрібно багато часу, щоб з кимось потоваришувати, ми шукаємо спільні інтереси. На війні все відбувається набагато швидше. Розуміння, що будь-якої миті людини може не стати, загострює почуття, люди швидко стають рідними. Не просто так ми називаємо одне одного «побратим», «посестра» — це завжди більше, ніж просто друзі.

Сергій Жадан, Куба й Тайра

***

Госпітальєрка
(Сергій Жадан) 

Вони б мали тебе називати сестрою.
Просто мертві не пам’ятають про батьків та освіту.
Правда про світ виявилась замалою,
аби в ній вмістити все, що ти хочеш від світу.

І коли ти виносиш їх на собі, госпітальєрко,
і відбиваєш їхнє життя в їхньої смерті,
смерть говорить — зі мною завжди нелегко,
ті, що мають зі мною справу, рідко бувають відверті.

І ті, що справді не знають, як тебе звати,
знають твій позивний, за ним і кличуть.
Перекрикують біль, ніби ламають загати,
ніби криком хочуть спинити кров убивчу.

І залишають цей світ з обов’язками та правами,
говорять про світ, як про найбільшу втрату.
Але правду про світ писали такими словами,
що нам потрібно виправдовуватись за нашу правду.

Правда про світ така, що навіть вірші,
які ти читаєш, для когось є пропагандою й грою.
Пропаганда — це не відмовлятись від тих, кому віриш.
Пропаганда — це називати тебе сестрою.

Політика — це не вміння підкидати монетку,
і не вміння домовлятися із ворами.
Політика — це школяр, який читає свою абетку,
це госпітальєрка, яка накладає бинти на рани.

Політика — це далі жити в своїй країні.
Любити її такою, якою вона є насправді.
Політика — це знаходити слова: важкі, єдині,
і лагодити все життя небеса несправні.

Політика — це любити тоді, коли лякає
саме слово любов, коли не шкодують бранців.
Релігія — це відчути на дотик, своїми руками,
як знімаються шви із того, кому не давали шансів.

Релігія — це телефони, зроблені в Китаї,
це священники з простреленими паспортами.
Війна, мов сука, вигодовує щенят, яких їй підкидають,
назавжди роблячи їх сестрами та братами.

Твої брати з грізними позивними.
Твої поети з недописаними віршами.
Земля з гарячим камінням лежить під ними.
Апостоли за ними стоять з книгами і ножами.

Фотографії з приватного архіву героїні

20
хв

«На війні мене вб'є не ворог, а якийсь місцевий командир, якого «дістала вже ця Куба»

Катерина Копанєва

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Путін — (не) злочинець. Невже США рятують російського диктатора від суду за воєнні злочини?

Ексклюзив
20
хв

Оксана Дмітрієва: «Діти дивляться виставу про війну сміливіше, ніж дорослі» 

Ексклюзив
20
хв

«Мама накрила сина тілом, мов щитом». Розслідування розстрілу військовими РФ автоколони з цивільними на Київщині

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress