Другий місяць світ говорить про документальну стрічку «Ми, наші улюбленці та війна», зняту популярним українським тревел-блогером та мандрівником Антоном Птушкіним. Фільм став найкасовішим серед українських документальних картин, побивши одночасно два рекорди: за зборами за перший вікенд та за зборами за перший день нацпрокату. Словом, кіносенсація.
У чому ж секрет того, що на фільм про війну українці пішли в кінотеатри охоче і цілими родинами? Можливо, в тому, що війна тут показана крізь призму людських вчинків. Як люди попри все вивозили в евакуацію своїх або рятували чужих тварин, яких господарі залишили вмирати в закритих помешканнях чи на ланцюгах. Як шукали, визволяли, лікували. Це історія насамперед про людей зі світлом всередині, і вона дуже надихає.
Зараз фільм йде у кінотеатрах США, і там теж аншлаги.
Коли ж фільм можна буде побачити в Європі? І чи буде відрізнятися версія для світу від версії для українців? Sestry розпитали про фільм його продюсерку Зою Сошенко.
Фільм не про трагедію, а про світло
— Ваш фільм «Ми, наші улюбленці та війна» став найкасовішою українською документалкою. Чи можете ви пояснити рекорд зборів як продюсерка? Бо в Україні нині люди погано ходять в кіно навіть на Marvel, а тут такий успіх у документальної стрічки.
— Дійсно, в кіно нині ходять погано. Особливо низькі показники кінотеатри мали в середині квітня (коли «Ми, наші улюбленці та війна» вийшов у прокат — Ред.). Перша причина — прийняття закону про мобілізацію. Українські родини відреагували: почали передивлятися свої кошти на дозвілля. Другий момент — постійні повітряні тривоги. У нас було дуже багато показів в Києві, Дніпрі, Одесі, і всюди були повітряні тривоги майже щодня. А що означає тривога в кінотеатрах? Що люди повинні покинути кінозали і спуститися в укриття. З точки зору бізнес-моделі це означає, що люди мають право повернути кошти за квитки.
— Скільки тривав прокат стрічки в Україні і які показники бокс-офісу?
— Близько місяця. Одразу після цього наша стрічка з'явилася на VОID-платформі MEGOGO, де за перший тиждень увійшла до десятки кращих поміж усього контенту. Щодо показників бокс-офісу, то він складає 4 595 081 грн (27 316 глядачів). За результатами прокату, фільм посів друге місце серед релізів українських фільмів (зокрема художніх), які вийшли у 2024 році.
Люди в Україні йдуть в кіно, аби на півтори години забути про реальність.
А тут українці готові були заплатити за те, щоб ще раз пережити біль — і для нас це велика честь. Люди йдуть цілими родинами, з дітьми, з тваринами, а потім пишуть неймовірні відгуки.
І це радість для всієї команди, яка два роки працювала над цією стрічкою.
— І це враховуючи те, що частина людей подивилась трейлер, проплакала і вирішила не йти на фільм, бо нервова система зовсім розхиталась.
— Ми отримували безліч коментарів на кшталт: «Я готовий вас підтримати, купити квиток, але не піду, бо після трейлера нічого з собою не можу зробити». Так, на нашому кіно люди плачуть — але і сміються. «Ми, наші улюбленці та війна» — стрічка не про трагедію, а про світло, людяність та згуртованість українців. Глядачі виходили з кінотеатру з неймовірним відчуттям соборності нації.
До речі, діти глибоко переживають історію кожної тварини і знайомляться зі смертю саме через втрату тварини. Але дитячі емоції при цьому не є негативними, вони направлені на зростання дитини. І чимало батьків, подивившись фільм без дітей, вдруге приходять в кінотеатр вже з малечею.
— Цей фільм також важливий тим, що нагадує нам світлі моменти початку війни, які проростали крізь трагедію. Приміром, ви нагадали всім історію кицьки Шафи-Глорії, врятованої в Бородянці…
— Історія Шафи — феномен цієї війни. Кішка вижила, хоча 60 днів прожила без води та їжі на сьомому поверсі розбомбленої багатоповерхівки. Ніхто не міг повірити, що на горі може бути жива істота.
— Коли нещасну тварину вдалося зняти, люди писали, що змучена та понівечена мордочка Шафи — це «обличчя кожного українця, побитого, але не скореного, живого та сповненого люті». В результаті Шафа-Глорія стала символом нашої незламності у боротьбі з російськими окупантами. Як і пес Патрон.
— Рятувальники Шафи говорять в фільмі: «Кожне життя має цінність». Тобто для нас не важливо хто там, у будинку, — для нас важливе саме життя. Це дуже класна історія.
Версія для українців та версія для іноземців
— Існують дві версії вашої стрічки — міжнародна та українська. Чим і чому вони відрізняються?
— Як влаштована ко-продукція у практиці світового кіно (коли дві країни хочуть зробити один продукт)? Ми зняли фільм з канадськими партнерами (за зйомку відповідали українці, за постпродакшн — канадці) і зробили його з потенціалом показати насамперед за кордоном. Нам хочеться занурити в цю історію весь світ.
Одразу наш фільм придбав канадский телеканал CBC, а в США нашим партнером став найбільший американський бродкастер PBS — в Україні його знають завдяки фільму «20 днів у Маріуполі». У PBS є напрямок PBS Nature, повʼязаний з природою, тому для них важливо, аби в нашому фільмі був акцент саме на природі, а не на людях. На PBS наша стрічка вийшла 15 травня.
— Тобто міжнародна версія — про проблеми екології, а українська — це історії про людей та тварин.
— Всього для проєкту ми зняли понад 80 годин матеріалу, Антон взяв близько 60 інтерв'ю — 60 неймовірних історій про людей та тварин з понад 10 міст України. Зйомки велися зокрема в Бахмуті незадовго до окупації.
А далі нашим завданням було спробувати зібрати фільм лише на одну годину, маючи ці 80 годин матеріалу і 60 історій. І тоді ми подумали про свою, локальну українську версію, яку можна було б змонтувати довшою і додати в неї більше життєвих історій наших героїв. Ця версія обмежена прокатом на території України, але для нас її створення було надважливим.
— І хто створював цю локальну версію?
— Також Антон. Він повністю з нуля змонтував стрічку в 78 хвилин.
Водночас наша колега очолила нову дистрибуційну компанію і порадила нам спробувати показати фільм в кінопрокаті. Вона аргументувала це тим, що хоча й немає успішного кейсу прокату документального кіно, але як було б добре зробити прецедент.
І ми взялися за це, щоб виконати нашу місію хоча б у межах однієї країни. Так і народилися дві версії одного фільму. Міжнародна називається Saving the Animals of Ukraine, українська — «Ми, наші улюбленці та війна». У цих фільмів різні назви, хронометраж та частково різний зміст.
— Чи зможуть глядачі за кордоном побачити українську версію?
— Ми зараз працюємо над цим, хочемо представити цю версію в межах некомерційних показів в Нью-Йорку, Вашингтоні, Торонто та Лондоні. Всі зібрані кошти будуть передані на потреби ЗСУ та фондам, які допомагають тваринам.
Ми розуміємо бажання людей побачити цей фільм. У Антона 7 мільйонів підписників на всіх медіа. Ви навіть не уявляєте, яка кількість запитів приходить нам з усього світу з питаннями, де можна подивитися це кіно.
Минулого тижня ми підписали угоду про співпрацю з однією з найпотужніших дистриб'юторських компаній, яка представляє документальні фільми в усьому світі. Вони виявили неабиякий інтерес до нашого кіно, тож віримо, що незабаром глядачі зможуть подивитися наше кіно і за кордоном.
— В українській версії розмови англомовних спікерів ви скоротили з 60% до 30% і озвучили українською. Але в стрічці звучить і російська мова…
— Це через те, що ми почали знімати фільм на початку війни. Одним з перших наших героїв був киянин, а чимало киян до початку повномасштабного вторгнення говорили російською.
І цікаво спостерігати, як цей чоловік на початку фільму говорить російською, а наприкінці — вже українською.
Між першими і останніми зйомками героя минуло півтора роки. І такий шлях до української мови за два роки війни пройшла більшість російськомовних героїв нашої стрічки.
— А коли фільм «Ми, наші улюбленці та війна» покажуть в Польщі?
— Польща — одна з перших країн, де ми хотіли би бути представлені. Але спочатку важливо показати нашу стрічку на впливових міжнародних кінофестивалях, де за умовами фільм не може бути у публічному показі до моменту прем'єри на фестивалі. Участь у подібних кінофестивалях важлива, бо привертає увагу до стрічки і до України.
— Одну з 80-ти історій про людей та тварин ви знімали в Польщі. Розкажіть про неї.
— Уявіть собі, є людина з вадами зору, а в неї є собака-поводир. Ця тварина — очі, руки та ноги свого господаря. Але через вибухи в перший день війни пес тікає, і господар лишається безпомічним.
Ми знайшли в Новомосковську (Дніпропетровська область — Авт.) чоловіка на ім'я Сергій, у якого війна «відібрала» собаку-поводиря. Насправді в Україні чимало таких людей, але саме ця історія мала розвиток.
Сергій взяв інше цуценя і почав його самостійно тренувати — як умів. А потім звернувся до держави з питанням, як його пес може отримати міжнародний сертифікат собаки-поводиря, аби з ним можна було виїжджати. І тут виявилося, що в Україні немає закону, який дозволяє отримати такий документ. Але подібний сертифікат можна отримати в Польщі.
Ми звʼязались з польською організацією, яка погодилась організувати собаці навчання і оплатити їхнє з Сергієм перебування в Польщі. Польська сторона дуже допомогла в цій історії, і в результаті пес таки отримав сертифікат.
— Боюся запитати, чи відомо, що сталося з собакою, який втік від вибухів?
— Ви не повірите, два місяці тому її вдалося знайти! Нам про це повідомив Сергій, і ми навіть знімали їхню зустріч з Плюшею (так звуть собаку-втікачку — Авт.). Це було дуже щемливо. Тепер у Сергія дві собаки.
Нещодавно в Дніпрі у нас був кінопоказ за участі Антона, на який Сергій прийшов зі своєю дружиною. До речі, Сергій тепер хоче присвятити своє життя навчанню собак-поводирів, адже цього потребує велика кількість людей.
Але ця історія заслуговує на те, щоб про неї розповісти повноцінно. Вона нам здається надважливою. Тому до фільму вона не увійшла, але ми думаємо, як показати її у новому форматі.
«Ми не хотіли спекулювати у фільмі жорстокістю»
— Я так розумію, ви знайомі з Антоном Птушкіним багато років і саме з вашої подачі він взявся за цей фільм.
— Коли війна почалась, діяльність Антона знизилася за очевидних причин. А він з тих людей, які не можуть нічого не робити. І йому надійшла пропозиція з Канади щодо зйомок документального кіно.
Були певні сумніви, чи варто починати нове. Але для нас була важлива місія проєкту. Було очевидно, що з часом увага світу до війни стихне. І для того, щоб люди в світі не переставали нас «бачити і чути», треба фіксувати дії агресора і знімати фільми. Карбувати історію на плівці.
Антон став дивитись дуже багато стрічок і аналізувати, як все влаштовано у документалістиці. Він насправді дуже відповідальний, ось і до цього завдання підійшов ґрунтовно.
— Мені здається, що поки Держкіно розмірковує, яке б таке кіно зняти про війну, щоб всіх вразити, митці беруть і роблять. Тим паче, що документалка — це те, що треба знімати тут і зараз, бо кожен новий день несе нові події.
— Нещодавно нам зателефонували з Міністерства закордонних справ з проханням показати кіно у країнах Латинської Америки. Адже в них є певна аналітика щодо цих країн, які не до кінця розуміють ситуацію в Україні і підтримують нашого злого сусіда.
У такі моменти ми розуміємо, що обрали вірний шлях. Бо це точка доступу до багатьох людей. Які через емпатію до тварин зможуть зрозуміти, що насправді відбувається останні роки в Україні.
— Чи є у самого Антона Птушкіна тварини?
— Це питання Антону часто ставили після перегляду фільму у кінотеатрах. І всі дуже дивуються, що в нього ніколи не було домашніх улюбленців. Антон взагалі ніколи й подумати не міг, що тварини в його житті зможуть відігравати настільки серйозну роль. Але зараз він вже хоче взяти кота в одному з притулків.
— Що не кажи, у вашому фільмі багато життя…
— Знаєте, ми могли взяти в монтаж важкі історії, іноді до нас надходили дуже страшні розповіді про тварин. Але ми не хотіли спекулювати жорстокістю, тому що наша історія про інше — насамперед про різні прояви людяності на тлі війни. Однією з героїнь нашого фільму є засновниця Гостомельського притулку — 79-річна Ася Серпинська. І от вона сказала: «Людина, яка може образити тварину, може образити й дитину. А допомагати тваринам — значить залишатися людиною». Так для нашого фільму вислів «Рятувати тварин, щоб залишатися людиною» став основним меседжем.
Українська журналістка, співачка, композиторка (спочатку була музика, яка нікуди не зникла досі). Роботу в журналістиці починала з дописів у музичний журнал «Галас». Протягом багатьох років працювала культурною оглядачкою газети «КП в Україні», мала також досвід роботи головною редакторкою журналу «Ательє». Кілька останніх років була музичною критикинею у виданні Vesti.ua, а з початком великої війни знайшла себе як журналістка в жанрі соціального репортажу.
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
