Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Ми розмовляли з Настею Шевченко в той чорний понеділок, коли російські ракети прилетіли в лікарню «Охматдит» і ще багато місць країни. «Страх, злість, відчай…. А коли дізналась, що сталося, — такий біль», — ділиться Настя. А ти в цей момент уявляєш її витончені руки, якими вона так пластично змахує на сцені, малюючи образ, і думаєш, що цю балерину, як витвір мистецтва, треба тримати десь у надійному сховку, адже вона є національним надбанням. А вона натомість ховається у ванній свого будинку...
«У мене були плани, але прилетіли ракети і життя всередині мене завмерло»
— У моменти, коли над головою літають ракети, чи не думаєте ви кинути все та поїхати з України?
— Давно такого обстрілу не було, ми трохи заспокоїлися, а сьогодні всередині знов тремор. Я мала плани на сьогоднішній день, але прилетіли ракети і життя всередині мене завмерло. Але я все одно не шкодую, що повернулася, адже Київ — мій рідний дім. Я усвідомлювала, що нас можуть бомбити і може бути небезпечно, але вибір зробила на власний страх і ризик.
— На початку війни ви виїхали. Думали тоді, що це назавжди, чи знали, що повернетесь?
— Тоді в Києві під обстрілами я божеволіла від невідомості. Зібрала тривожну валізку і вирішила їхати. До Варшави дісталася за 35 годин. У моєму житті було чимало різних доріг, але ця була сповнена страху та болю. Ніколи цього не забуду. І стільки людей поруч, і кожна в розпачі: що далі?
Роботу собі в Європі я не шукала, бо розуміла, що повернуся. Намагалася думати про свій від'їзд з Києва як про вимушені канікули.
Мені почали надходити якісь пропозиції щодо роботи в Європі, але я чекала на відкриття свого театру
Хоча було не ясно, чи відкриються київські театри колись взагалі. Я завмерла в очікуванні.
А потім зателефонували з Національної опери України й сказали, що у травні театр повертається до роботи. І я полетіла додому, наче на крилах. Важко уявити, що я можу танцювати ще десь, крім рідного театру. Мені в ньому безпечно, я почуваюся тут захищеною.
— Страх війни, біль втрат можна передати мовою тіла. Але до Олексія Ратманського ніхто з хореографів не брав війну в Україні як тему для балету. Він створив «Елегію воєнного часу», яка стала прем'єрою цього театрального сезону в Нацопері. І ви в цьому балеті танцюєте…
— Цей балет складається з чотирьох частин. Дві поставлені на українську сільську музику 30-х років ХХ століття — їхнє завдання показати мирне життя українців, їхній характер та гумор. Ще дві частини поставлені на музику Валентина Сильвестрова — тут знайшли свій вираз наші біль від війни та віра у майбутнє. Коли ми ці частини репетирували, Ратманський просив, щоб кожен артист вклав у танець емоції та почуття, які переживає на цій війні. Мовляв, глядач, який переживає те саме, це відчує.
— Ратманський придумав цей балет спеціально для восьми українських балетних солістів?
— Не зовсім. На початку війни він поставив його для трупи американського театру Pacific Northwest Ballet. Розповідають, на прем'єрі у Сіетлі глядачі у фіналі аплодували стоячи зі сльозами на очах, коли Ратманський розгорнув на сцені український прапор.
Олексію дуже хотілося висловитися з приводу цієї війни, тому навіть у сценічному дизайні він використав роботи українських художників Марії Примаченко та Матвія Вайсберга. Пізніше у Ратманського виникло рішення зробити цю постановку для Нацопери України. Вісім провідних солістів театру, зокрема я, приїхали до Амстердама і вивчили хореографію за шість днів. Деталі відпрацьовували вже в Києві.
Тепер Олексій проводить з нами репетиції по скайпу, щоб наблизити виконання вистави до того, що він замислив. У таких непростих умовах ми зараз працюємо, але все одно знаходимо можливість створювати щось нове. Те, що відчуваємо і ми, і глядач.
— Як сам Ратманський сприймає війну?
— Він підтримує Україну, бо тут починалися його життя й кар'єра танцівника та балетмейстера. І його подарунок Національній опері свого балету — це жест підтримки української хореографії та нашої ідентичності. Бо «Елегія военного часу» за музикою дуже українська. А його хореографія — це чудова сучасна класика.
«У балеті дитинство закінчується дуже рано»
— Наскільки війна впливає на український балет? Ваші колеги розповідали, що ми втрачаємо наступні покоління балетних артистів: діти виїжджають з країни, Чайковського скасували... Школа класичного балету дійсно в небезпеці?
— Крім Чайковського, є й інші класичні постановки, на яких можна вчити дітей танцювати. Ця ситуація дає поштовх до розвитку: треба ставити нові вистави із сучасними балетмейстерами. До війни ми мали дуже мало можливостей працювати з такими балетними величинами, як Джон Ноймаєр або Ганс ван Манен. Нині у репертуарі Нацопери є їхні постановки
Творчий світ намагається допомогти нашому балету і той факт, що більшість солістів балету залишилися в Києві, подає гарний приклад дітям, які навчаються в київських хореографічних коледжах. Ми для них — живі взірці того, що балет в Україні не вмирає.
—Але чи вступають нині діти до хореографічного училища?
— Нещодавно давала майстер-клас у балетному коледжі та відзначила для себе — талановиті діти там є. І набір іде, і нові постановки для дітей роблять. Ось поставили «Коппелію».
Зрозуміло, що раніше кожна юна балерина мріяла станцювати партію в «Лебединому озері». Але ж не ми розпочинали цю війну. Відмова від творів Чайковського — це вимушена, але необхідна міра. Ми, творчі люди, не можемо бути осторонь процесів у своїй країні. Ця ситуація відкриває для нас новий шлях, і я не думаю, що він буде чимось гіршим. Зараз усі працюють на майбутнє нашого балету — артисти, викладачі та діти.
— Говорять, що балет — від слова біль. Як взагалі дитина здатна цей біль прийняти та усвідомити, що це її шлях?
— Є діти, які приймають умови гри, а є ті, що ламаються. Але кожна маленька балерина проходила через біль та сльози. Знаю людей, які хотіли б забути час, відданий балету.
Коли ти вступаєш до балетної школи, жорстка дисципліна та постійна робота над собою призводять до того, що дитинство закінчується дуже рано. Дитині має дуже подобатися танцювати, їй має приносити радість сам танець. І коли вона усвідомлює свою жертву в ім'я танцю і починає бачити свої перспективи, все стає на свої місця. Так, ти маєш працювати, щоб чогось досягти.
Кожен шлях складається по-різному. Хтось може «вистрілити» одразу, хтось пізніше. Багато залежить і від педагога. Та й доля у балеті важлива однозначно. Якийсь випадок чи зустріч на творчому шляху може раптом дати дитині щось важливе й особливе.
— А коли ви зрозуміли, що дитинство скінчилося?
— Коли замість піти гуляти я почала важко фізично працювати. Поки ти маленький, ти цього не розумієш, а потім звикаєш, і це навіть починає подобатись.
«У балеті важливо не бути порожнім»
— Скільки у вас триває щоденна репетиція?
— Буває дві години, а буває п'ять.
— А якщо ви пропустили два дні?
— Це нічого, а от якщо 4-5 днів прогуляєш, то вже сильно відчувається, що твоє тіло не в тонусі. І потрібно стільки ж днів на відновлення, скільки ти прогуляв.
— Давно хотіла спитати: наскільки для балерини має значення голова, розум?
— Голова — це дуже важливо (сміється). У балеті важливо не бути порожнім.
Артист має бути наповненим і розумним настільки, щоб тримати увагу глядача дві години
Хоча глядачі, як і артисти, різні — комусь подобаються такі, які менш заглиблені в те, що танцюють.
— Вас називають інтелектуальною балериною. Як ви до цього ставитесь?
— Так кажуть. Я намагаюсь наповнити змістом кожен свій рух.
В Європі танцюристи багато працюють над тим, щоб кожен рух був осмисленим. Той самий Ратманський не пропускає жодного руху. Тобто кожна деталь є важливою.
— Тобто нам потрібно дивитися кожен балет з вами неодноразово. Так, як це роблять японці.
— Мені здається, дивитися балет багато разів — це дуже цікаво. Спочатку вам щось незрозуміло, але ви отримуєте загальне враження. Другий візит відкриє нові деталі та сенси.
До речі, японці дійсно ходять на балети, які їм привозить Національна опера, багаторазово. Я знаю балетних фанатів, які їдуть за нашою трупою по всій Японії. І на кожну виставу у новому місті вони купують квитки до першого ряду. Вони вже знають постановки напам'ять і стежать за ходом балету, як критики, а потім пишуть у своїх соцмережах критичні розбори вистав.
— Ви cказали, що у долі кожної балерини важливий випадок. Вам у вашій кар'єрі пощастило: юною ви зустріли Аніко (Аніко Рехвіашвілі — худрук балетної трупи Нацопери 2013–2019), яка ставила під вас цілі балети.
— Вона відчувала мене і, я так розумію, повірила в те, що через своє тіло і внутрішній світ я зможу говорити з глядачем її мовою.
— У постановці Аніко ви станцювали головні партії в балетах «Дафніс і Хлоя» Равеля, «Юлій Цезар» Респігі, «Дама з камеліями» та «Снігова королева» (на музику кількох композиторів). Потім Аніко не стало. Що з її спадщини можна побачити у театрі сьогодні?
— Мені шкода, що крім «Снігової королеви», інших балетів у репертуарі театру зараз немає. Хоча в «Дамі з камеліями», яку я танцювала з 20 років, лише один номер на музику російського композитора, я маю на увазі Стравінського. Ці вистави були дуже гарні, і я рада, що була для Аніко Юріївни музою.
— Не можна не запитати про конкурентне середовище у театрі. Як інші прими вас прийняли?
— Конкуренція є завжди, без цього неможливо. Так, мені було непросто. Але Аніко Юріївна мене відстояла. Я впевнена, що на головну партію у «Дамі з камеліями» претендувало багато артисток, але вона хотіла, щоб я була першою виконавицею. Я вдячна їй за свій шанс.
— А зараз ви маєте досвід і «товсту шкіру»?
— Кожна ситуація загартовує. Але завжди потрібно залишатися людиною. Багатьом це не завжди вдається, на жаль.
«У класичному балеті пуанти зношуються за один акт»
— А скільки пар пуантів ви міняєте за місяць?
— Зараз я працюю в американських пуантах, і вони довговічніші — у них сам стаканчик зроблений з пластмаси. Тому що в інших моделях це чи пап'є-маше, чи гіпс. Іноді на одну виставу потрібні нові пуанти на кожен акт. Все залежить від хореографії — у класичних виставах, де балерина багато стоїть на пуантах, вони зношуються швидше.
— Сподіваюся, вам пуанти закуповує театр...
— Звичайно.
Якісні пуанти коштують близько 120 євро за пару. А звичайні — 60-70 євро, але вони ламаються швидше
Тож балерини обходяться театру дорого. Але коли я навчалася, пуанти теж коштували недешево. І тоді їх купували батьки.
— Минулої зими ви їздили на гастролі до Японії з балетом «Снігова королева», який певною мірою замінив у репертуарі театру «Лускунчика». Як глядач його сприйняв. Наскільки ця умовна «підміна» спрацювала?
— Певною мірою ми ризикували, бо не знали, як глядач сприйме «Сніжку». Але балет японцям дуже сподобався, хоча як він міг не сподобатись, адже він такий казковий, у ньому є цікава історія, яскраві персонажі та магія Нового року. А також всі елементи класичного балету — і варіації, і па-де-де, і великі фрагменти, де задіяно багато артистів, і пачки з пуантами.
— Коли у січні 2024 ви були на гастролях в Японії, чи зустрічали там афіші з російським балетом?
— Ні. Японці зараз працюють лише з американськими та європейськими театрами. У цьому сенсі вони є принциповими.
— Куди збирається на гастролі балет Національної опери України у новому сезоні?
— У нас плануються гастролі до Америки, Японії та Франції. Цього разу ми веземо «Жизель» та Гала-концерт, під час яких презентуємо фрагменти українських балетів. Там буде і «Лісова пісня», і балетний номер на музику Мирослава Скорика, який поставив прем'єр нашої балетної трупи Микита Сухоруков.
Я б з великою радістю поїхала на гастролі до Польщі, адже там багато українців — для них ми б танцювали з особливою пристрастю. Тож якби польська сторона нас запросила, ми приїхали б із задоволенням.
Фотографії: Національна опера України та приватний архів
Українська журналістка, співачка, композиторка (спочатку була музика, яка нікуди не зникла досі). Роботу в журналістиці починала з дописів у музичний журнал «Галас». Протягом багатьох років працювала культурною оглядачкою газети «КП в Україні», мала також досвід роботи головною редакторкою журналу «Ательє». Кілька останніх років була музичною критикинею у виданні Vesti.ua, а з початком великої війни знайшла себе як журналістка в жанрі соціального репортажу.
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
.avif)
