Ексклюзив
20
хв

Наталія Пономарчук: «Російські культурні меседжі перестали бути культурою, це вже зброя»

Її називають однією з найвіртуозніших українських диригенток сучасності. Коли в афіші фігурує імʼя Наталії Пономарчук, квитки купують насамперед на неї, а вже потім на оркестр і програму. Ця жінка за диригентським пультом завжди натхненна й трішечки неземна. А ще здається, що поки вона диригує — війни немає

Оксана Гончарук

Диригентка Наталія Пономарчук. Фото з приватного архіву

No items found.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Наталія Пономарчук виступала з найкращими оркестрами в Польщі, Іспанії, Португалії, Німеччині, США, Китаї, Литві, Туреччині, Мексиці тощо. Після російського вторгнення неповторність диригентського стилю Пономарчук оцінив Лондон. На початку цього року вона тричі диригувала Лондонським філармонічним оркестром, після чого отримала пропозицію увійти до складу міжнародної агенції, яка може допомогти просувати музичну Україну в світі. Разом з цим Наталія продовжує бути головним диригентом Київського камерного оркестру національної філармонії та щомісяця приїжджає диригувати до України.

Наталія Пономарчук: «Війна вплинула на моє сприйняття музики. Гострішими й напруженими стали всі почуття». Фото: Олег Самойленко

«На початку війни мій світ став навіть не чорно-білим, а суцільно чорним»

Оксана Гончарук: Пані Наталя, цьогоріч ви увійшли до складу міжнародної агенції IMG Artists, яка займається просуванням у світі найталановитіших музикантів та знакових оркестрів. Це стало результатом яскравих концертів, які ви мали з Лондонським філармонічним оркестром (LPO). Але в Лондон ви спочатку приїхали не з творчих причин…

Наталія Пономарчук: У травні 2022 року я отримала листа із запрошенням приїхати в Лондон, де мені запропонували захист.

Перші місяці війни я не полишала Київ і не мала намірів виїжджати. Ми з мамою мешкали в історичному будинку в центрі Києва, неподалік Майдану Незалежності. Під час обстрілів, бомбардувань і тривожних сирен спускалися у підвал, але старі приміщення під будинком, до яких вели напівзруйновані сходи, не нагадували укриття: там був лише один надто вузький вхід, а саме приміщення «прикрашало» складне переплетення труб з гарячою водою. Я розуміла: якщо прилетить, ми не виберемось звідти, тому мої думки були не про те, як поїхати з Києва, а як організувати ще один вихід з цього підвалу. Він існував, але був замурований і я підбурювала місцевих чоловіків його розчистити. Не вдалося.

У перші місяці війни (коли не було ППО — Ред.) у центрі Києва було вкрай небезпечно. І я стала шукати варіанти, куди можна було би переїхати. Ми з мамою і собакою спочатку вирушили до Львова, потім — до Польщі, де нам дуже допомогли, а вже звідти — до Німеччини, в Мюнхен. Мама і зараз мешкає там, тоді як мені згодом запропонували захист у Лондоні. Тож із жовтня 2022 я перебуваю у двох країнах: Україні та Великій Британії. Продовжую інтенсивно працювати у Національній філармонії України (НФУ), де кожного місяця диригую концерти з Київським камерним оркестром. Я будую наші спільні творчі плани й сподіваюся, що знаний в Україні камерний оркестр з часом стане також відомим за кордоном.  

— Коли і як після вторгнення ви зуміли повернутись до творчості?

— На початку повномасштабної війни я була настільки дезорієнтована, що жодних рішень прийняти не могла й ішла за хвилею подій. Мій світ на той момент став навіть не чорно-білим, а суцільно чорним. Я просто намагалася вижити чисто психологічно й адаптуватися.  

Але мені поталанило — я зустріла фантастичних людей, які зробили все можливе й неможливе, щоб допомогти тим, хто втратив відчуття спокою, захищеності, сенсу надалі займатися мистецтвом.

І коли я побачила, скільки людей у світі сповідують схожі цінності й наскільки яро вони виступили проти насильства й несправедливості, то почала поступово повертатися до життя

Знову стала сталева. І тепер мені потрібно працювати не зупиняючись — аж до перемоги. Знаю, що займаюся тою справою, для якої була народжена. Зараз я отримала можливість робити ті творчі речі, про які мріяла багато років.

«Будь-яке відволікання на особисте життя для диригента — це мінус»

— У своєму житті ви диригували безліч концертів, але великий їх відсоток відбувся не в столиці і за кордоном. Чи правильно я розумію, що до певного часу жінка-диригент в Києві буквально не могла працювати, бо в цій сфері було дуже сильне чоловіче лоббі?

— У своїй творчій карʼєрі я ніколи не намагалася «прилаштуватись». Розуміла, що опанувати професію можна не в академічних класах, а за диригентським пультом з оркестром — займаючись щодня впродовж років.

«З війною краса втратила можливість спокійного споглядання. Тепер таке відчуття, що десь далі криється величезна трагедія»

Саме тому на останньому курсі консерваторії (зараз Національної Музичної Академії — Авт.) я підписала контракт на посаду головного диригента й художнього керівника Академічного симфонічного оркестру Луганської обласної філармонії й поїхала з Києва. Три сезони очолювала досить великий колектив і, зізнаюсь, це були не найлегші мої роки (але водночас і безцінний досвід). Тож я одразу почала свою карʼєру з позиції головного диригента оркестру й ніколи не працювала помічником диригента або асистентом.

Що стосується жінок-диригентів, у кінці 90-х були чудові молоді диригентки Алла Кульбаба (нині диригентка Національної опери України — Авт.) та Вікторія Жадько. Але тоді їх було лише дві.

— У 90-х дівчині було важко вступити на симфонічне диригування?

— Важко. Приймальна комісія була змушена мене прийняти, бо я добре склала всі професійні іспити. Але я знаю, які коментарі дехто з приймальної комісії, яка складалася з професорів консерваторії, робив у мій бік. Як мені розповіли згодом, один з професорів сказав колегам:

— А давайте допоможемо дівчинці і поставимо їй два (непрохідний бал — Авт.). Ви ж всі тут чоловіки і знаєте, яке важке життя на неї чекає в цій професії, яка це собача робота і надскладне життя

Ця професія складна з багатьох причин. Психологічно — через те, що вимагає від людини фокусуватися на професії стовідсотково й безперервно. Диригенство важко суміщати із сімейними обовʼязками. Якщо маєш інтенсивний концертний графік, постійно багато подорожуєш — такий спосіб життя вимагає великої витрати енергії та часу і, звичайно, будь-яке відволікання на особисте життя — це мінус для професії диригента.

Хоча зараз стало трохи легше: великий відсоток питань щодо організації й розкладу роботи взяли на себе професійні організації, агенції. Прикладів  успішного поєднання професії і сімейного життя на сьогодні чимало, але, щиро кажучи, я все одно не знаю, як їм це вдається.

Адже все життя диригента вибудовується навколо професії, зосереджується на творчості й вимагає суворої внутрішньої дисципліни. Ця професія — або краще це «покликання» — асоціюється у мене зі служінням у храмі. По суті, це і є служіння у храмі Музики.

— Героїня фільму «Тар» — відома диригентка — говорить: «Наш єдиний дім — диригентський пульт. Ми усі живемо на валізах».

— Ну тут йдеться не про валізи, а про те, де ти більше відбуваєшся, чи можеш ти себе поділити між кількома найважливішими речами у своєму житті. Де центр тяжіння. У диригенстві він знаходиться у професії, і решта вже вибудовується навколо неї.

— Разом з тим ваше життя — це невпинна низка спроб дотягнутися до обрію…

— Головне щастя професії диригента — свобода.

Заради чого цій професії можна присвятити життя? Заради того, що обрій до тебе ніколи не наблизиться, бо він постійно веде тебе вперед

— В одному інтерв'ю ви сказали, що диригентам в музичних академіях потрібно викладати психологію, аби вони не витрачали на це колосальні зусилля після отримання освіти. Як ви навчились знаходити спільну мову з оркестром?

— А хто вам сказав, що я навчилась?

Велике питання — наскільки ти як диригент здатен викликати те найкраще, що музикант може зробити, і наскільки ти вправі обмежити його свободу.

Якщо більшість часу диригент буде займатися створенням так званої  «позитивної атмосфери» на репетиції, або іншими словами — будувати роботу на поверхневому позитиві, то вийде неправдивий театр. І це хибний шлях. Треба заглиблюватися, і там на глибині мати справу з речами, які потребують надзусиль.

Кожний музичний твір давався композитору через осяяння і надзусилля, часто через страждання й муки. Композитор проходив лабіринтом складних роздумів, почуттів, вкладав в музику щось таке, що іноді не міг пояснити навіть собі. І музикант має спочатку це побачити, відчути, а потім спробувати проявити, втілити через свій талант та майстерність, донести до слухача. А це ніколи не було легко...

Знаки на папері — це просто код, а розкодувати музику можна тільки живим серцем і майстерністю.

Фото: Олег Самойленко

«Якщо держава не зацікавлена в своєму продукті — ніхто не допоможе»

— Чи ви плануєте з Київським камерним оркестром (ККО) гастролі за кордон?

— Вочевидь, я мрію про гастролі і вважаю, що музиканту, оркестру  необхідно грати для різних аудиторій, на різних концертних майданчиках, зустрічатися з колегами з інших країн, обмінюватися досвідом.

Маю надію, що зміцнюючи свій музичний авторитет за кордоном, я зможу викликати цікавість до колективу, який очолюю, і залучити до співпраці міжнародний музичний менеджмент, меценатів, які зможуть підтримати творчі проєкти колективу. Сподіваюсь, що і Національна філармонія, до складу якої входить ККО, долучиться до організації гастрольного життя і спільними зусиллями ми досягнемо мети.

— Як ви оцінюєте нинішній рівень української культурної дипломатії?

— Під час війни українська музика стала звучати за кордоном досить потужно. Українські колективи виступають на престижних концертних майданчиках в Європі та Америці. На мій погляд, українську музику треба подавати на Заході в загальносвітовому контексті, вона повинна звучати в одному ряду з музикою композиторів інших країн. Не відокремлювати й не локалізувати, а показати нашу природню інтеграцію у світовий процес.

— Від кого повинна виходити ця ініціатива? Окремі піаністи, наприклад, американець Кевін Кеннер, включають твори Лятошинського в свій репертуар. Але як завести це в систему?

— Це питання повинно бути серйозно опрацьовано людьми, які займаються ідеологічним формуванням нашої держави, а вже за ними — музичним менеджментом за підтримкою держави. Якщо держава не зацікавлена в своєму продукті, жодні зусилля не допоможуть змінити ситуацію докорінно.

Що саме потрібно? Щоб композиторам замовлялася музика театрами та великими концертними організаціями за кордоном, планувалася й усіляко (зокрема фінансово) підтримувалася участь наших колективів у відомих світових музичних фестивалях та форумах. Щоб твори українських композиторів видавалися світовими видавцями.

— Хотілося б, щоб ініціатива звучання українських композиторів за кордоном надходила не лише від наших музикантів, а й від іноземних.

— Для цього і потрібна держстратегія — тоді це буде мати тривалий резонанс, який призведе до мети. Можна взяти як приклад популяризацію польської музики. У Польщі феноменальна сучасна композиторська школа, але вона стала широко відомою у світі завдяки конкретним послідовним крокам зокрема держави.

З Київським камерним оркестром. Фото: vechirniy.kyiv.ua

Просування у світі нашої культурної спадщини, культурних досягнень сьогодення є вкрай важливою справою. Подивіться, чим займається століттями країна-агресор. Методично й агресивно просуває свою культурну спадщину по всьому світу. Останнім часом російські культурні меседжі взагалі перестали бути культурою, це вже чиста політика, це — зброя. У РФ дуже добре розуміють цінність культурного впливу.

Для України просування національного культурного продукту — це спосіб справжньої євроінтеграції. Ми це повинні зрозуміти та діяти.

— Працюючи за кордоном, ви вимушено стикаєтесь з російськими музикантами, бо їх всюди повно. Співачка Людмила Монастирська говорила, що неможливо відмовитися від усіх проєктів, де тернулось щось російське, бо так можна від всього відмовитись, а наше завдання все ж таки представляти Україну. Як вважаєте ви?

— Яку б я відповідь не дала, це потягне за собою не те що дискусію — які вже тут дискусії, коли йде війна, — а ворожнечу між нами, українцями. А я цього не хочу. Бо це є військові дії в ментальному плані. Від цих обговорювань люди тільки сильніше страждають.

Скажу лише, що в цій справі не повинно бути лекал, під які треба класти все і всіх. Просто треба бути уважними, бо росіяни весь час проводять свої ідеологічні акції під маскою культури. Організовують, наприклад, так звані  «концерти миру», в яких обовʼязково виконують російську музику, запрошують російських солістів, але шукають саме українського диригента, або з російським диригентом запрошують свідомо українського соліста. Зрозуміло, що такі ідеологічні концерти під час страшної війни й масових вбивств українців на нашій землі — аморальні.

Фотографії з приватного архіву

No items found.
Р Е К Л А М А
Приєднуйтесь до розсилки
Thank you! Your submission has been received!
Oops! Something went wrong while submitting the form.

Українська журналістка, співачка, композиторка (спочатку була музика, яка нікуди не зникла досі). Роботу в журналістиці починала з дописів у музичний журнал «Галас». Протягом багатьох років працювала культурною оглядачкою газети «КП в Україні», мала також досвід роботи головною редакторкою журналу «Ательє». Кілька останніх років була музичною критикинею у виданні Vesti.ua, а з початком великої війни знайшла себе як журналістка в жанрі соціального репортажу.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати
Катерина Бакальчук-Клосовська успіхи українців за кордоном

Починалося все так, як у багатьох інших українок-біженок: довга дорога через кордон, перші важкі місяці адаптації, нелегкий побут і страх втратити себе в новій країні…

— Перший тиждень після приїзду ми жили в поліцеальній школі Битома, — згадує Катерина Бакальчук-Клосовська. — Це був звичайний клас, в якому поставили ліжка. На весь п’ятиповерховий будинок був лише один душ. Хто перший встав, той і помився теплою водою.

Катерина має польське коріння, в Україні була членкинею Житомирської обласної спілки поляків. Організацією евакуації членів спілки займалася її голова Вікторія Лясковська-Щур. Автобуси, які вивозили житомирян до Польщі, потім повертались в Україну, заповнені гуманітарною допомогою. Було організовано 16 таких рейсів. Катерина приїхала передостаннім — 5 березня 2022 року. 

Колядники з Житомира

Її батьків вдалося евакуювати лише через три тижні.

— Мама й тато жили за Києвом на Лівому березі, — розповідає Катерина. — Те жахіття, яке відбувалося в Бучі та Ірпені, не давало спокійно спати. Хоча батьки були з іншого боку, біля Борисполя, я все одно дуже переживала, бо з Лівого берега було важко виїхати, транспорт не ходив. У тата — наслідки інсульту, і в нього повністю паралізована права сторона. Була проблема довезти їх до вокзалу. Але я дуже хотіла їх забрати, адже така нагода трапилася — всю нашу родину погодилися прийняти в гміні Піліца.

Починаючи з 2012 року, Катерина щороку разом з артистами й колективами польського товариства їздила на концерти до Сілезії, організовані Вікторією Лясковською-Щур у межах фестивалю «Колядники з Житомира». Цей фестиваль проходив під патронатом маршалка Сілезького воєводства, тому в Піліці житомирські колективи добре знали. Родину Катерини там прийняли як рідних.

— Це було щось подібне до пансіонату або дитячого табору, — згадує Катерина. — За чотири кілометри від міста ми жили в літніх будиночках. Мені також допомогли з роботою у школі й у бібліотеці. Спочатку мене підвозили мами українських школярів, або я їздила шкільним автобусом. Потім переїхала до міста і жила там понад два роки. Ми дуже раді, що потрапили саме до Піліци. Нами опікувалися, наче власною родиною.

Виступ в благодійному концерті на Сілезькому стадіоні, 2022. Скріншот з відео

Катерина шукала будь-якої можливості виступити на сцені. Вона брала участь у багатьох музичних проєктах, переважно благодійних. Перший концерт відбувся вже 10 березня — через п’ять днів після приїзду до Польщі — на Сілезькому стадіоні.

— Це був величезний концерт з трансляцією на польському телебаченні, — згадує Катерина. — Тоді вдалося зібрати пів мільйона злотих для України.

Також мала багато сольних виступів. За свою участь у суспільно важливих заходах вона дистанційно отримала відзнаку почесного Амбасадора Житомирщини. А в бібліотеці проводила музичні заняття для дітей і дорослих. Це була приємна робота. Але її вабила велика сцена...

Невдачі й шанси

— Я шукала будь-якої можливості потрапити до музичної спільноти, — продовжує Катерина. — Надсилала резюме, їздила на прослуховування, питала знайомих про вакансії. Зрештою вирішила вступити до Музичної академії в Катовіцах. Але під час прослуховування мені натякнули, що мій вік уже не дуже підходить, а на докторат — лише одне місце, яке спершу пропонують своїм. Я сказала, що готова піти на магістратуру, але почула: «Немає сенсу повторювати те, чого ви вже навчились в Україні».

Вона пробувала вступати також до академій у Вроцлаві, Щецині й Варшаві. У Вроцлаві почула те саме, що в Катовіцах. До Щецина і Варшави її прийняли, але вона не встигла відвезти документи. Попри це — не здавалася. Ходила на концерти, намагалася познайомитися з впливовими людьми й українськими музикантами, які жили в Польщі.

— Перше знакове знайомство відбулося під час концерту в Сілезькій опері, — згадує Катерина. — Під час виступу я на хвилинку вийшла із зали, а повернувшись, не пішла на своє місце, а залишилася біля дверей і слухала там. По інший бік дверей стояла диригентка. Після концерту я підійшла до неї й сказала: «Я співачка з України, закінчила академію і хочу співати тут». «Чудово, бо саме зараз нам потрібні співаки до хору», — відповіла пані Христина Кшижановска. І запросила на прослуховування.

Виступ на благодійному аукціоні ікон, намальованих українськими і польськими сучасними іконописцями. Зібрали кілька десятків тисяч злотих на реабілітацію дітей загиблих військових. Варшава

Але до хору її не взяли. Директор опери сказав, що в неї голос солістки, а коли до хору беруть солістів, їхні амбіції шкодять цілісності колективу.

Проте знайомство з відомою диригенткою виявилося знаковим — пані Христина запросила Катерину приєднатися до свого аматорського хору.

— Це було волонтерство, — згадує Катерина. — Я їздила на репетиції й концерти за власні кошти. Далеко, з пересадками. Поверталася пізно, а зранку треба було йти в бібліотеку. Бувало, що не встигала на останній потяг і ночувала в подруг. В такому ритмі я прожила пів року.

Сказала собі: «Ти впораєшся»

— Але здаватися не збиралася. Переглядала оголошення на сайтах музичних інституцій, надсилала резюме, брала участь у конкурсах, шукала проєкти, подавала заявки. Зрештою, отримала двомісячну стипендію у Сілезькій філармонії. А коли дізналася про вакантне місце в Camerata Silesia, надіслала резюме.

— Я багато чула про цей колектив, але боялася, що це занадто високий рівень для мене. Вони працюють у різноманітних жанрах, мають широкий репертуар — від сучасної класичної, оперної, барокової музики до джазових і розважальних композицій. Колектив невеликий, лише 19 артистів, тоді як у хорі Сілезької філармонії — 50. Тут не сховаєшся — потрібно працювати, а темпи вивчення нового матеріалу шалені.

В Україні Катерина була солісткою, а в Польщі довелося навчитися працювати в колективі

Від першого прослуховування до пропозиції роботи минуло п’ять місяців.

— Офіційно я працюю в Camerata з 23 жовтня 2024 року. На першому прослуховуванні, в травні, мені дали ноти й сказали: «Прийдеш за кілька днів і покажеш, що зробила». Я дивлюсь на ці ноти і думаю: «Боже, з чого почати?». Але сказала собі: «Ти впораєшся», — і впоралась. Потім у складі Camerata Silesia співала твори видатних українських композиторів епохи бароко й класицизму — Дмитра Бортнянського, Максима Березовського, Артема Веделя.

На репетиціях робила транскрипції та вчила поляків правильно вимовляти українські звуки

«Приїжджай завтра»

Після низки концертів Катерині сказали, що поки що немає ставки, але її будуть запрошувати у проєкти. Тож вона повернулася до своєї бібліотеки.

— Хотілося плакати, — зізнається артистка. — Я вже винаймала квартиру, і мені не вистачало зарплати, яку отримувала в бібліотеці. Думала, як вижити, до того ж ціни росли шалено.

І десь наприкінці вересня зрештою подзвонила наша диригентка, пані Анна Шостак: «Якщо хочеш, приїжджай на випробувальний місяць».
«Коли?» — тільки й запитала я. — «Завтра». Я попросила директора бібліотеки про місячну відпустку за власний рахунок, бо знала, що другої такої нагоди у мене вже не буде…

Сьогодні Катерина співає в колективі своєї мрії Camerata Silesia, виступає у катовицькому NOSPR (Narodowa Orkiestra Symfoniczna Polskiego Radia) і планує власні проєкти: запис диска з українськими піснями й сольний концерт з українським композитором.

У складі «Камерата Сілезія»

«Не відмовляйся від того, що тебе надихає»

Шлях до самореалізації може бути важким, особливо в новому середовищі. Але історія Катерини доводить: знайти своє місце під сонцем — можливо. Ось кілька її порад для тих, хто не хоче зрадити своїм мріям:

Пробуй. Кожен досвід — це крок уперед. Навіть невдачі дають цінні знання та наближають до успіху.

Стукай у всі двері. Не бійся знайомитися, питати про можливості, долучатися до проєктів. Із сотні дверей бодай одні відчиняться.

Не бійся. Часто нас стримують чужі думки або власні страхи. Катерину зупиняла думка, що до Camerata складно потрапити навіть полякам. Але вона пішла на прослуховування. Не піддавайся страху — поки не спробуєш, не дізнаєшся, на що здатен.

Не зраджуй своїм захопленням. Роби те, що любиш. Перекваліфікація — це добре, особливо на початку адаптації, але не відмовляйся від того, що тебе надихає. Саме пристрасть до улюбленої справи допоможе знайти своє місце.

Цінуй кожну мить. Навіть маленький успіх має значення. Нова знайома людина чи нова подія можуть відчинити нові двері.

Вір у себе. Навіть коли здається, що все безнадійно — пам’ятай: найтемніше перед світанком. Шлях до мрії може бути складним, але кожна спроба наближає до мети. Не здавайся, продовжуй йти вперед і отримуй задоволення від процесу.

Фотографії: приватний архів

20
хв

З бібліотеки — на сцену. Історія українки, яка зуміла втілити свою мрію в чужій країні

Тетяна Виговська
каніболоцький волонтер велопробіг україна велосипед збори зсу

«Найважче — їхати далі, коли на рахунку пусто»

Оксана Щирба: Пане Олександре, як ви почуваєтеся? Знаю, що останні велопробіги суттєво підірвали ваше здоров’я…

Олександр Каніболоцький: Я проїхав близько 400 кілометрів з відкритою виразкою. Їхав з Яремче до Ужгорода, а потім через Львівську область. Зараз перебуваю під наглядом лікарів. Готуюся до ще одного велопробігу. Можливо, в травні. Залежить від здоров’я.

Вперше ви вирішили збирати кошти для військових у 2019 році?

Насправді, ще раніше — з 2014 року, коли почалася агресія в Криму. Я вже тоді розумів, що не зможу воювати — роки не ті, — але хотів допомагати. У 2019 році вперше у своєму селищі став збирати кошти для військових. Надіслав дві посилки в батальйон імені Шейха Мансура.

Але просто ходити й просити — це не моє. У 2022 році я вирішив поєднати допомогу армії з тим, що мене заспокоює. А заспокоює мене велосипед. Тоді я зробив перший велопробіг — 500 км на велосипеді «Україна». Поїхав 250 км до Батурина і назад. Зібрав 12 тисяч гривень, на які купив шини для 72-ї бригади.

Чому ви обрали саме велосипед як спосіб збору коштів на потреби ЗСУ?

У 2018 році я був депутатом селищної ради. Хотів служити людям, контролювати владу, але зіткнувся з тиском і погрозами після кількох депутатських запитів. Скажімо, коли я оприлюднив, що під час виборчої кампанії у 2018 році в одному зі штабів мав місце підкуп виборців, де роздавали по 300-400 гривень, а також брудні статті про опонентів, почалися погрози. Щоб заспокоїти нерви, катався велосипедом на природі. Це стало моїм антистресом. І тоді я вирішив: чому б не поєднати це з волонтерством?

Цей велосипед — мій надійний помічник. Простий, без передач, але дуже міцний. Йому вже понад сорок років — він у мене з 1982 року, здається. Я йому довіряю. Якщо що — десь підтягну, десь підмащу — і далі в дорогу. Запчастини завжди вожу із собою. І він жодного разу не підвів.

Ви хотіли долучитися до війська, але вам відмовили…

Я телефонував у добровольчий батальйон «Сонечко». Там порадили залишатися в тилу й продовжувати те, що я роблю. 

Рідні не відмовляли? Адже таке фізичне навантаження — ризик для здоров’я.

Відмовляли. Казали: «У тебе ж онуки, діти». Але я наполіг: спробую разок. 

Той перший велопробіг став випробуванням. Коли вже доїжджав до Ромнів, залишалося якихось кілька кілометрів, став шукати, де можна переночувати. Дзвонив знайомим, але ніхто не відповідав — вихідний день, надії мало. Вирішив їхати далі — попереду була Липова Долина. Але десь за 3-4 кілометри до неї моє тіло дало збій. Стало тиснути серце. Зупинився. Спробував дійти з велосипедом до людей, але сил не було. Аритмія була сильною. 

Став на узбіччі, поклав велосипед на землю. Навколо темно, дощ, і я — на колінах, не знаю, що робити

У той момент подзвонила донька. Запитала, де я. А я не можу відповісти! Згодом прийшов до тями. Сказав їй, що все добре, що я вже майже в Липовій Долині. Але вона зрозуміла, що добре не все. Та як важко не було, я крутив педалі, бо не міг стріляти, але хотів допомагати.

Доїхав до лікарні в Липовій Долині. Там волонтери вже домовилися, що мене приймуть. Було заплановано, що я відпочину в окремій палаті. Мене оглянули. Дощ не припинявся, тому я залишився на два дні. А тільки-но погода стабілізувалася, знову сів на велосипед і продовжив шлях. Цього разу — вже без ускладнень.

Маршрути плануєте заздалегідь?

Так, але іноді змінюю за ситуацією — питаю місцевих, де краща дорога, де можна зупинитися. Волонтери допомагають знаходити місця для ночівлі.

Бувало, ночував у поліції, лікарнях, готелях, які оплачували небайдужі люди, навіть депутати

Які найдовші дистанції ви долали під час своїх велопробігів? 

Найдовший — третій велопробіг. 1200 км. Тоді я зібрав близько 1,6 мільйона гривень.

Щиро кажучи, я і не сподівався, що зможу зібрати стільки. Було певне розчарування, коли на початку пробігу грошей на рахунку майже не було. Але тоді мене мало хто знав. Згодом журналісти зробили про мене сюжет. Після якого зателефонував чоловік і сказав: «Хочу вам допомогти». І далі вже люди стали активно донатити.

Я збираю кошти на власні картки — ПриватБанку і Монобанку. Але ніколи не передаю гроші комусь сторонньому. Бо вже бачив, як іноді благодійність потрапляє не в ті руки. Усе тримаю під особистим контролем.

Якщо волонтери просили тканину, я безпосередньо оплачував виготовлення. Потім тканину надсилали за призначенням. Усі чеки, квитанції, звіти у мене збережені, і я їх відкрито публікую. Абсолютна прозорість. Ми купували шини, тканини для амуніції, безпілотники, навіть автомобілі. Придбали три Mavic 3, пересилали запчастини до авто. Люди це бачать — і довіряють.

Яку загальну кількість кілометрів ви проїхали?

Перший велопробіг — 500 км, другий — 850 км, третій — 1200 км, четвертий — 1100 км. Тобто разом — понад 3,6 тисячі кілометрів. Зібрав вже понад два мільйони. Один велопробіг триває 10-12 днів, залежно від маршруту. Дуже багато доріг вже проїхав…

Що найважче у поїздках?

Їхати, коли перевіряєш рахунок, а там майже нічого. Дуже важко морально. А фізично — це підйоми в Карпатах. Дороги хороші, але багато спусків і підйомів, велосипед без передач, тому часто доводилося тягнути його в руках, а це непросто.

Іноді в дорозі проводжу по 12 годин на день. Харчувався під час велопробігів — як вдасться. Інколи допомагали люди, підгодовували. Але такі перекуси нашвидкуруч дуже підірвали моє здоров’я.

Часто доводиться їхати за будь-якої погоди — і в сильний дощ, і в спеку. Але я завжди тримаюсь, бо розумію, що кручу педалі за тих, хто тримає фронт

Як ви мотивуєте себе продовжувати їхати далі, коли фізично важко?

Ставлю мету. Наприклад: «Сьогодні маю доїхати до міста Суми. І все». Наче комп’ютер, задаєш програму — і виконуєш. Бувало, виїжджав о другій ночі. А був день, коли проїхав 186 км. Усе можливо, коли є мета. 

«З таким велосипедом, як у мене, не кожен поїде»

Ви багато побачили під час подорожей. Відкрили для себе щось нове?

Так. Дуже багато краси, добрих людей. Це змінило моє бачення. І хоча мені подарували спортивний велосипед, я й далі продовжую їздити на старій добрій «Україні». 

Як реагують люди, коли дізнаються про вашу місію? 

Дуже добре. Особливо мені запам’яталась Івано-Франківська область. На жаль, не пригадаю назви населеного пункту, але краєвиди були неймовірні — гарні будинки, акуратні дороги. Я зупинився, почав фотографувати. І тут з одного двору виходить чоловік: «Ви хто такий?» — питає. За ним — ще один, із сусіднього подвір’я. І не встиг я до кінця пояснити, як мені стали виносити гостинці: помідори, сало, печиво. Я відмовлявся, але вони наполягли: «Бери, ти ж волонтер». Один навіть виніс бутерброд — від щирого серця.

Був ще випадок. Я їхав до Ніжина з боку Києва. Ранок, захотілося чогось гарячого. Побачив жінку, запитав, де тут можна поснідати. Вона здивувалась: «А що сталося?» Пояснив, що я волонтер, у мене велопробіг, попереду ще довга дорога. Після чого вона відкрила сумку, дістала домашні пиріжки й простягнула мені: «Візьміть гаряче, щойно спекла». Знаєте, це дуже зворушливо. Такі люди — справжні. Отака наша Україна. І саме вона дає мені сили їхати далі.

А кумедні випадки траплялися?

Пам’ятаю, виїхав з Борисполя в бік Житомира о другій ночі, щоб встигнути до кінця комендантської години. Їду — аж на блокпості мене зупиняють поліцейські. Хто, куди, чому так рано? Пояснюю їм: волонтер, їду до Житомира. Вони на мене дивляться: «А ви взагалі розумієте, де ви є?»

Хотів уже показати документи, сторінки в інтернеті, де про мене писали. Аж тут один з них мене впізнав: «Так це ж той волонтер, що всю Україну об’їздив!». Посміялися, сфотографувалися, і я далі поїхав.

Не раз бувало, перевіряли мої сумки, питали, чи немає нічого небезпечного. Завжди показую, що тільки речі й харчі. Все спокійно.

Групові велопробіги не плануєте?

Думав. Але з таким велосипедом, як у мене, не кожен поїде. Це не спортивний байк. Коли їдеш з кимось, то треба підлаштовуватися. А я вже звик до свого темпу. Якщо погано — сів, відпочив, попив води. І знову в дорогу. Сам собі господар.

Чи принесли ваші поїздки сатисфакцію? Чи стало легше?

Так. Я дуже хотів бути корисним, і мені вдалося. Я зібрав чималу суму — більшу, ніж я міг уявити. Телефонували волонтери, просили допомогти тим чи іншим підрозділам. І я допомагав.

Чи змінилося ставлення односельців до вас після того, як ви стали волонтерити?

Так. Багато хто підходить, дякує, бажає успіху. Хоч є й ті, хто й далі підтримує місцеву владу, яка, м’яко кажучи, не завжди діє відкрито. У нас у селищі непроста ситуація: багато політики, опозиція під тиском, влада і мені погрожувала. Але я завжди говорю людям правду. Тому більшість мене підтримує.

Свого часу люди мене питали, чому в селищній раді такі великі зарплати, тож я офіційно зробив запит, звернувся за цією інформацію. Після цього почалася інформаційна кампанія проти мене. Я звернувся до поліції, все зафіксували. Після того, як я став активно займатися волонтерством, усе затихло. 

Як волонтерська діяльність змінила ваше життя?

Волонтерська діяльність повернула мені гідність. Усі, хто мене раніше критикував або казав про мене неправду, замовкли. Бо побачили мою справу. І вже не можуть нічого сказати.

Найбільше зворушує, коли самі військові дякують. Один хлопець подзвонив, коли я лежав у лікарні, і сказав: «Дякую, що ти зробив». Це дуже мотивує. Це важливіше за будь-яку медаль

Що допомагає вам триматися?

Інколи ночами не спиш, дивишся новини, кадри з фронту, знущання над нашими полоненими… Це так боляче. Але саме це і мотивує. Не здаватися, допомагати. Бо нашим хлопцям ще важче. І кожен повинен робити те, що може.

Велика вам подяка, пане Олександре. За щирість, за силу, за приклад. Ви теж — справжній.

Фотографії з приватного архіву героя

20
хв

«Кручу педалі, бо не можу стріляти, але хочу допомагати»: історія пенсіонера, який збирає на ЗСУ велопробігами

Оксана Щирба

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Олесь Санін: «Ми для світу — лабораторія виживання»

Ексклюзив
20
хв

Юрій Андрухович: «Я вважав, що дурість — це вада, яку слід пробачати людям. Але тепер видно, що це активний елемент зла»

Ексклюзив
20
хв

Євген Клопотенко: «Польський барщ не має нічого спільного з борщем українським»

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress