Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
«Вони — вогонь», кажуть про дівчат із забіленими гримом обличчями, які вже понад десять років інтригують світ своїми музично-театральними перформансами.
Учасниці фрік-кабаре Dakh Daughters грають на різноманітних інструментах та співають кількома мовами світу. Вони співали під час революції на Майдані. А коли почалася повномасштабна війна, переїхали до Франції. Але співати та грати не перестали — переконуючи європейців підтримувати Україну. Нещодавно дівчата проїхалися довгоочікуваним туром українськими містами. Про все це Sestry поговорили з учасницею гурту Соломією Мельник.
.jpg)
«На тобі 300 доларів — купи собі віолончель»
— Dakh Daughters (далі DD) — цілісний організм, але кожна з учасниць приносить щось своє. Яку ноту додаєте ви?
— Я відповідаю за музичну складову нашого гурту, тому що єдина серед дівчат маю відповідну освіту — закінчила школу-десятирічку ім. Лисенка при київській консерваторії по класу фортепіано і як диригент хору. Тож я такий собі клімат-контроль музики та вокалу DD. До того ж я приношу на репетиції чимало архівного музичного матеріалу з колекції моєї родини та розучую з дівчатами пісні. Можна сказати, працюю хормейстером. Хтось же повинен відповідати за те, щоб ми звучали гармонійно.
— DD використовують у своїх виставах півтора десятка музичних інструментів. На скількох граєте ви?
— Акордеон, віолончель, фортепіано, а ще ударні. Ми разом працюємо у Театрі ДАХ двадцать років і в усіх його виставах завжди використовуємо живу музику. Такі вимоги виставив Влад Троїцький (засновник театру ДАХ — Авт.), який кожному артисту запропонував навчитися на чомусь грати.
Мені він колись сказав: «Ти ж музикант, мусиш уміти грати на всьому. На тобі 300 доларів — купи собі віолончель». Я пішла на Либідську, де свого часу під «Тарілкою» (пам’ятка модерної архітектури в Києві — Авт.) люди виставляли на продаж старі речі. І там зустріла літнього чоловіка, який продавав віолончель у футлярі. Інструмент залишився від його покійної дружини-віолончелістки. Чоловіку було шкода продавати інструмент коханої, але жити не було на що, то ж довелось. Так у мене з’явилась унікальна чеська віолончель ручної збірки, на якій я самостійно навчилася грати. Але в мене авторська техніка гри, абсолютно неакадемічна.
Ми від початку ставили перед собою задачу відтворювати традиції українського музично-драматичного театру. Музика та акторство — два стовпи, на яких стоїть кожна з нас у своїй творчості, їх не можна розділяти.
— Розкажіть про гастрольний тур Україною та вашу нову програму «Лупайте цю скалу»...
— Назву програмі дала пісня на слова Івана Франка. Ми довго міркували над новими композиціями, і у Троїцького зʼявилась ідея зробити щось контрастне. Тобто всередині конструкції з веселої комічної музики піднімаються серйозні теми. Таким чином ми намагаємося достукатися до людей, які ніби блокуються, коли починаєш говорити серйозні речі й грати трагічну музику.
Наш хитрий хід у тому, щоб спочатку відкрити глядача, а тоді вже «вкидати» свої серйозні питання.
— Які це питання?
— Теми, що виникли на початку війни, нікуди не зникли, хіба стали страшнішими. Коли ми створювали нову програму для західного глядача, то головним своїм завданням вважали не дати авдиторії розслабитися — щоб люди продовжували цікавитись Україною. Ясно, що всі втомлюються від війни і не хочуть про неї кожен день думати. Але крізь призму мистецтва цю тему можна подати інакше — так, що це не залишить європейців байдужими. Одна з наших нових композицій називається «I’m so small» («Я маленька людина»).
Ми спочатку сумнівались, чи грати її в Україні, але зрозуміли, що для українців це також актуальне. У нас теж є чимала кількість людей, які не розуміють, що відбувається, відгороджуються: «я внє політики», «мене це не стосується», «я людина маленька, від мене нічого не залежить». Але це не так — це просто зручна позиція пристосуванців.
Маленькі дії начебто маленької людини можуть багато чого змінити. Це і є наш головний меседж.
«Переконуємо європейців, які проти війни, донатити на ЗСУ»
— Як втома від війни у світі виглядає вашими очима?
— Впродовж двох років ця втома йде великими хвилями: градус зацікавленості то падає, то росте. І це природно. Це Україна вже звикла жити в напрузі. Як у романах Ремарка, де він описує, як людей бомблять, а вони сидять пʼють кальвадос та їдять устриць. Років пʼятнадцять тому, коли я Ремарка читала, мене це дивувало, а сьогодні це — наша реальність.
Люди як соціальні тварини можуть звикнути до всього. І навіть за таких умов починають радіти, жити кожен день як останній. Щоб европейцю це зрозуміти, пояснювати мало.
Але це не значить, що пояснювати не потрібно. Саме тому після кожного концерту в Європі ми розмовляємо з глядачами. Розповідаємо про війну з власного досвіду. Якось у Бордо туристка з Іспанії, яка випадково потрапила на наш концерт, під час розмови взяла до рук мікрофон і сказала, що вона пацифістка, проти війни і за любов, але ми своїм виступом змінили її уявлення про світобудову і достукалися до її серця. Після цього вона навіть задонатила на ЗСУ 500 евро.
— На початку війни DD виїʼхали в Нормандію. Хто вас прихистив?
— Ми з французами і до війни багато співпрацювали. У цій країні є менеджери та театри, з якими ми дружимо. У березні 2022 року ми збирались їхати в Нормандію працювати над новим проєктом. Нас запросила режисерка Люсі Берелович, з якою ми познайомились у 2014-му на Майдані під час Революції Гідності. Після цього ми зробили з нею виставу «Антігона» за мотивами Софокла, до якого DD створили музику і зіграли роль такого собі грецького хору. А потім Люсі стала директоркою театру Le Prèau в нормандському містечку Вір. Там ми і планували робити нашу виставу. Але почалася війна.
23 лютого 2022 року у нас була репетиція, ми з Троїцьким працювали над виставою Danse Macabre. До нас ще приїхав Шон Пенн знімати своє документальне кіно. У повітрі вже щось відчувалось. Памʼятаю, на прощання Троїцький нам сказав, що якщо станеться страшне, всі повинні зібратися у нього в будинку за містом: «Разом ми сила, от і будемо сидіти і думати, як жити далі». Наступного дня все і сталося...
І ввечері ми з чоловіком і дитиною приїхали до Влада. Був розпач: на руках немовля, яке я ще годувала грудьми, а моя мама сказала, що з Києва ні за що не поїде. А ще незадовго до того від ковіду помер батько. Все наклалося. А тоді нам позвонила Люсі Берелович і сказала: «Будь ласка, дівчата, я вас молю, беріть свої родини і приїжджайте в Нормандію. Ми вас усіх тут чекаємо».
Як DD діставались до Франції — це окрема історія. Доїхали не всі. У Нормандії нас зустрічало все місто. Люди принесли з дому все, що було треба моїй дитині — бо в мене була з собою лише тривожна валізка, а в ній — дві дитячі піжамки та памперси, от і все.
Коли я виїжджала, мені здавалось, що доведеться бігти з дитиною на руках лісами, тікаючи від москалів. Тому я навіть вдягла термобілизну та спеціальне взуття, щоб у горах було легше...
— Як скоро ви повернулися після такого стресу до роботи?
— На щастя, в нас є Троїцький — унікальна людина, яка своїм словом здатна всіх переконати. Ми зібралися, обнімалися, плакали, рефлексували і дійшли думки, що найкраще для всіх буде щось зробити. І вже за два дні після приїзду почали працювати.
Люсі надала нам майданчик. І ми за чотири дні переформатували програму «Україна Вогонь» та повністю зробили до неї нове документальне відео з моментів початку війни. І за тиждень вже поїхали з концертами. А коли повернулись з туру, взялись перероблювати театральну історію Danse Macabre. Війна змістила всі акценти. У першій версії ми хотіли розглянути смерть не тільки як негативну конотацію завершення, а і як можливий початок іншого життя. Як вона сприймається в різних культурах. Шукали особисті історії, повʼязані зі смертю і, можливо, навіть з комічними нотками. Нова ж версія Danse Macabre була вже з елементами документального театру, з реальними історіями українців, які постраждали на початку війни, і з артистками DD, які зіграли в цій історії самих себе.
— Коли ми показали виставу в Європі, то одразу зрозуміли — це працює. Люди виходили із зали в сльозах. Це те, що ми мусили робити в той момент, щоб люди розуміли, який жах стався по сусідству від них. І це те, що ми продовжуємо робити.
«Молодь сьогодні цікавиться Розстріляним Відродженням»
— Тобто до повномасштабки ви шукали історії про смерть, а після 24 лютого реальні історії українців пішли як повінь. Все ж таки Троїцький має майже звірине передчуття…
— Ми завжди працювали на самому вістрі. Так, одна з наших перших вистав «Собача будка. Вид зверху. Вид знизу» була присвячена передреволюційній історії, повʼязаній з Януковичем та усією проросійською пропагандою, мовчанням більшості. Ми завжди зачіпали гострі політичні і соціальні теми.
Влітку плануємо спільний проєкт з гуртом Tiger Lillies, адже давно з ними товаришуємо. Соліст гурту Мартін Жак з початку повномаштабки дуже переймався нашею долею, випустив альбом-присвяту Україні, приїздив до нас з гастролями. Вони мають яскраво виражену проукраїнську позицію. Робоча назва музично-драматичного проєкту — Fucking life, але, скоріше за все, ми її змінимо. Мат купують погано.
— Є українські артисти та диригенти, які принципово не працюють в проєктах з представниками країни-агресора, а є такі, що коливаються. Як щодо вас?
— Ми відмовляємося. У нас були випадки, коли ми про присутність росіян навіть не знали. Зараз треба ретельно перевіряти, з ким на виступі можеш зустрітись. Не було, не було і тут бац — «очень хорошая русская режиссер». Ми відмовились. Так і сказали: «Гуляйте лісом, ми на таке не підписувалися».
Разом з тим треба усвідомлювати, що «рускій мір» та руская культура нікуди швидко не зникнуть з усіх світових арен. А українське мусить звучати всюди і попри все, інакше продовжуватиме звучати лиш руське. І варто, враховуючи всі «за» і «проти» та уникаючи «прямих контактів», все ж обирати «бути і звучати». Умовно: на одному фесті, але на різних сценах, наприклад.
Французи ж це обожнюють, вони буквально розчиняються у цьому «кровавом русском балете» та в Достоєвському. І треба багато зусиль з нашого боку, щоб щось протиставити результатам цієї довжелезної спецоперації по насадженню світу культури людей, які весь час вбивають своїх сусідів.
— Після туру Україною ви добре відчули українського глядача. Наскільки і як він змінився?
— Український тур був чудовий. Люди плакали, сміялись, підходили та обнімалися з нами. Ми проводили аукціони і біля мільйона гривень зібрали на потреби ЗСУ. Все це нас дуже надихнуло. Зараз ми в турі Європою, але в серпні, найімовірніше, повернемося в Київ, аби писати новий альбом.
У нас зʼявився новий юний слухач — для нас це взагалі було як диво. Так, приміром, коли ми виступали на кіностудії Довженка, там було десь півтори тисячі глядачів — майже дітей — і вони знали тексти всіх наших пісень! Ми ще подумали, що недарма DD у тікток зайшли. Існують нові шляхи до сердець слухачів.
Молодь сьогодні цікавиться творчістю Михайла Семенка та Розстріляним Відродженням. А DD почали цю тему піднімали з 2014 року. Ми щасливі, що це дало таку хвилю, хоча знадобилося десять років, щоб це стало модно і актуально. Нині всюди фольк — те, чим «ДАХ» займався 20 років. Мені подобається, що це є певне наслідування і що люди перейняли цей смак і продовжують наші традиції.
Фотографії з архіву Dakh Daughters
Українська журналістка, співачка, композиторка (спочатку була музика, яка нікуди не зникла досі). Роботу в журналістиці починала з дописів у музичний журнал «Галас». Протягом багатьох років працювала культурною оглядачкою газети «КП в Україні», мала також досвід роботи головною редакторкою журналу «Ательє». Кілька останніх років була музичною критикинею у виданні Vesti.ua, а з початком великої війни знайшла себе як журналістка в жанрі соціального репортажу.
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
