«З подивом дізналися, що нас люблять навіть підлітки у тіктоці», — учасниця Dakh Daughters Соломія Мельник

Польща висунула на «Оскар» фільм про українців і з українськими акторами. Драма «Під вулканом» польського режисера Даміана Коцура розповідає про те, що відбувається з родиною, яку повномасштабне вторгнення перетворило з туристів на біженців. У картині, прем'єра якої відбулася у вересні на Міжнародному кінофестивалі в Торонто, зіграв красень Роман Луцький, якого польські глядачі знають за такими гучними театральними виставами, як «Гамлет» і «Дзяди» Маї Клечевської. У світі він відомий завдяки головній ролі у фільмі «Відблиск», яка є першою українською стрічкою, показаною на Венеційському фестивалі. Луцький вже двічі крокував червоною доріжкою цього фестивалю. І ось тепер — подання на Оскар.

«Це у мене вже третій фільм про війну, в якому немає бойових дій»

— Даміан Коцур якось сказав, що ми, українці, живемо під вулканом, який може будь-якої миті вибухнути, — розповідає Sestry Роман Луцький. — Під вулканом мається на увазі сусідня країна, озброєна до зубів. І ось у 2014 році цей «вулкан» прокинувся, а у 2022 — таки вибухнув…

— З моменту «Відблиску» ви стали серйозним драматичним актором. Іноді я не впізнаю, де подівся той веселий Олешко Попович зі «Сторожової застави». Особливо погляд у вас змінився. Ще у вас була драма «Медовий місяць» про життя пари в окупації, а слідом «Під вулканом» — і всюди війна.

— Якщо ви помітили, то «Під вулканом» — це у мене вже третій фільм про війну, в якому немає бойових дій. Що таке війна на фронті, людям зрозуміло. А от війна всередині українських родин — її ж не видно європейцям.

Разом з тим з початком великої війни перед кожною нашою родиною став вибір — лишатися чи виїжджати. І цей вибір народив безліч конфліктів. Та що там говорити, навіть у моїй власній родині був конфлікт: ми всі пересварилися, вирішуючи, що робити далі. Війна ж провокує мікровійни — в малих родинних всесвітах. Це не тільки бойові дії, які показують по телевізору.

— І саме про таку війну ви розповідаєте в кожній своїй картині. Ви не бігаєте в кадрі з автоматом, але розкриваєте світу внутрішню драму, яку переживають українці.

— Так, це не екшн, це більш тонкі матерії, і мені в цьому як актору цікаво.  

«Режисер не хотів мене брати у фільм через мою… «акторську» бороду»

— Розкажіть, як ви опинились у фільмі «Під вулканом» і чому режисер Даміан Коцур саме вас запросив на головну чоловічу роль?

— О, це була ціла історія. Коцур — польський режисер і не дуже орієнтується в українському акторському ринку, тому попросив, щоб кастинг-директор зібрала йому українських акторів. У списку був і я, але мою кандидатуру режисер відкинув одразу. Як мені потім пояснили, Даміан сказав, що Рома Луцький занадто красивий, і борода оця в нього дуже акторська, а йому хочеться нормальних звичайних людей.

Я про це не знав, аж тут знайома попросила мене допомогти їй зняти селф-тейп теж для Коцура — тобто постояти за камерою та гарно з нею посваритися, ну і ми це зробили. Даміан подивився матеріал і спитав, хто це там за камерою так гарно свариться — мовляв, хочу цього хлопця поза камерою. Мене було запрошено на інтервʼю і за його результатами затверджено на одну з головних ролей.

— Чому саме на фільм «Під вулканом» Польща зробила ставку, посилаючи його на Оскар? Це ж історія не про поляків, вона про українців, і грають в ній українці.

— Мабуть, побачили, що саме цей фільм конкурентоспроможний на міжнародному кіномайданчику і зможе сильніше, ніж локальні історії, резонувати в контексті подій, які відбуваються.

Ну і це адвокатування України. Ми часто чуємо, що українці набридли вже зі своєю війною, а тут виявляється, що не всім. Світу про цю війну потрібно постійно нагадувати, і велика дяка Польщі, що вони це роблять.

Тут тільки одне питання: за кого тепер українцям вболівати на Оскарі — за український фільм «Ля Палісіада» чи за польський «Під вулканом»?

Взагалі ця стрічка — на експорт. Ми ж усе це пережили і добре розуміємо, хто ворог. Тоді як світ небезпеку цієї війни ще не до кінця зрозумів. Там ще сумніваються, намагаються адвокатувати ворога. Небезпечна гра — отак чекати й не помічати, думаючи, що Україна всіх захистить. Дію вулкану можуть відчути на собі всі.

— Ваш перший фільм про війну — «Відблиск», до цього ви не грали у таких картинах. Режисер Валентин Васянович занурив вас у жахи війни на самому її початку — в 2014. Полон, тортури, ПТСР…. Наскільки важко було грати в такому фільмі?

— Для мене як для актора це був цікавий виклик. І тут дуже важливо, що саме Валентин Васянович, який є глибоким режисером, знімав цю стрічку. Бо теми перебування українців у полоні, а далі ПТСР — важкі, і важливо було правильно їх показати і не перегнути.

Глядачам, можливо, некомфортно було дивитися це кіно, але ми ж знаємо, що тортури, які в фільмі показані, українські люди переживають в реальному житті. З 2014 року вʼязниця «Ізоляція» на території ДНР була мегастрашним місцем, де наших людей катували в різний спосіб. І найстрашнішим було те, що полонені не знали, чи вдасться їм звідти взагалі вийти.

Мені випало грати військового хірурга, який потрапив у цю вʼязницю. Коли я занурився в знімальний процес, то жив у квартирі сам і практично нікуди з неї не виходив. Тоді на цю тему я подивився багато відео, перечитав книжок. Намагався хоч якось наблизитись до цього стану — важкого і неприємного — і триматися в ньому. Щоб не «встрибувати» в нього перед камерою і виходити після команди «стоп».

— Великі актори перед тим, як зіграти роль, спостерігають за людьми, схожими на тих, кого вони гратимуть. Як ви готуєтеся до ролей — скажімо, коли граєте людину з ПТСР після полону?

— Я багато розмовляв із психиатрами, з медсестрами клінік реабілітації.

Лікарі розповіли мені, як люди ходять після полону — не рівно, а скручуються у такий собі «знак питання» і майже не відривають очей від землі

Цей технічний нюанс щодо фізіології полоненого я використав.

Багато чого мені розповідав консультант фільму Станіслав Асєєв — журналіст і автор книги «Світлий шлях. Історія одного концтабору». Він був бранцем ДНРівського концтабору «Ізоляція» 28 місяців, і ті жахіття, які там творили з полоненими, описав у своїй книзі. Асєєв, наприклад, докладно розповів мені, що відчуває людина, коли її б'ють струмом — я відтворив це у сцені, де таким чином катують мого героя. Як проходить струм, які м’язи зводить, і чи можливо взагалі кричати, якщо струм йде від вуха до руки і виникає спазм зв'язок.  

— Це дуже страшні речі, але Васяновичу вдалось зробити з матеріалу витвір мистецтва.

— Так, у Валентина все дуже скрупульозно, сухо і без зайвого драматизму. Якщо ви помітили, то у «Відблиску» немає музики, бо вона б підсилила цю і без того страшну картину.

— Ви були на показі «Відблиску» у Венеції. Як на фільм реагував європейський глядач?

— Після показу були дуже довгі оплески. Говорили, що нам вдалось переказати художніми засобами весь бруд війни. Глядачів ця історія зачепила, багато людей плакали. Додам, що цей фільм треба дивитися саме на великому екрані, бо перегляд в телефоні чи навіть на компʼютері не передає усього спектру емоцій.

«Вивчив польську з телеекрану на слух»

— Кого б ви сьогодні відмовились грати у кіно? Приміром, злого москаля?

— Слухайте, а хто має грати москалів? Будемо москалів запрошувати чи як? Чимало українських акторів чудово володіють російською мовою.

Це реальність, бо ми — постколоніальна країна. Як ліванці чудово володіють французькою мовою, чи індійці — англійською. Хтось з акторів москаля та й зіграє. Не завжди ми граємо приємних персонажей, така вже наша акторська доля.

Особисто я відмовляюсь не від ролей, а від матеріалу в цілому. Якщо він поверхневий або вульгарний, плаский і нецікавий, тоді точно ні. А якщо матеріал глибокий і актуальний, тоді візьмусь, навіть якщо доведеться грати негідника. А ще для мене важлива форма діалогів.

— Тобто зіграли б?

— Ні, бо не володію російською. Я можу говорити, але в мене буде акцент, як у представників кавказьких народів.

— Судячи з вашої творчої біографії, у вас з Польщею відбувається взаємне кохання. Все почалося з «Гамлета» у Познані (2019), куди на головну роль вас покликала знакова польська режисерка Мая Клечевська. Як це сталося?

— Мая з 2013 року слідкує за Україною. Спочатку переживала, що в нас молодь гине на Майдані, далі в АТО. І коли вона вирішила ставити в Польському театрі в Познані свого «Гамлета», то подумала, що було б непогано, якби головний герой не повертався в данський Ельсінор із Віттенберга, а приїхав у Польщу з України.

Актора на головну роль шукала довго. А я не встиг у терміни тих проб, то ж просто написав режисерці після — і вона призначила мені зустріч у Варшаві. Вже після премʼєри Мая розповіла мені, що я був єдиний, хто задовольнив її відповіддю на питання, хто ж такий Гамлет.

Я тоді сказав їй, що розумію Гамлета — він прийшов забрати владу назад, бо це нечесно і крапка. Це людське, і не треба робити з нього філософа

Ще сказав, що треба виходити з того, що люди в часи Шекспіра приходили подивитись цю пʼєсу, тому що це був екшн — там же купа трупів в фіналі. Тож не треба вишукувати в Гамлеті якихось суперздібностей і високих поривів. Безперечно, він тонкої душевної організації, але насамперед він жива людина. Ми з Маєю тоді проговорили години чотири, вона зрозуміла мою позицію щодо персонажа. І я був затверджений на роль.

— І, судячи з успіху «Гамлета» Клечевської, поляки вас прийняли?

— Я давно хотів вийти на польський акторський ринок. Тим паче, що я знаю польську — хоч і не спеціально, але вивчив її в дитинстві. Майже ідеально сприймаю на слух і можу досить непогано спілкуватись.

— А як ви вивчили польську?

— Коли вчився у шостому класі, у нас в селі з телеканалів були лише УТ-1 та УТ-2. Десь у містах можна було дивитися й інші, а у нас лише ці, де з ранку до ночі розповідали про те, скільки Україна зібрала збіжжя. Батько купив за кордоном супутникову антену. І я став дивитись польське ТБ, а саме канали Polsat та Polsat-2, а там — комедійні серіали «13 posterunek», «Світ Кепських» («Śwіat według Kiepskich»), різні ситкоми… Все воно було таке кольорове, з цікавим сюжетом.

І я підсів на польське телебачення. І вивчив польську з екрану на слух. Пізніше, вже працюючи в театрі, став читати книжки польською і принагідно спілкуватися з носіями мови. А перед самим «Гамлетом» мені театр найняв репетитора — з вимови.

— Після «Гамлета» Мая Клечевська поставила вже у Франківському драмтеатрі виставу «Дзяди» за Адамом Міцкевичем. І поставила, як кажуть, «під вас».

— Мая — це тотально мій режисер. Наша співпраця в Познані нас обох так надихала, що після «Гамлета» ми відразу почали будувати плани на майбутнє.

Ми шукали матеріал довго, Мая хотіла взяти якусь українську класику і з нею попрацювати, були розмови і про «Макбета». А потім сталося повномасштабне вторгнення і Клечевська зрозуміла, що буде ставити «Дзяди», адже, на її погляд, у польській літературі немає іншого настільки антиросійського драматичного твору.  

Взяли третю частину цієї поетичної драми, де Міцкевич описує польсько-російські відносини, які дуже перегукуються з тим, що нині переживає Україна у відносинах з Росією. Нічого нового — це універсальна історія як для Польщі, так і для України, тому що вона в цілому про свободу людини, на яку зазіхає могутній ворог.  

— У «Дзядах» вам знову випало грати полоненого. Ну тобто ви граєте гордовитого поета Конрада, але глядач сприймає вас як нескореного азовця.

— Коли ми робили виставу, про полон навіть не думали. І мене дуже вразило, що глядачі стали трактувати героїв на сцені як азовців. Після прем'єри знайома сказала, що коли мій персонаж Конрад вийшов з уявного підвалу чи в'язниці на велику імпровізацію, вона це прочитала так: командир азовців виходить з окопу прямо під кулі.

Люди по-різному зчитують інформацію. І це класно, бо це означає, що твір багатозначний і багатошаровий. З талановитими творчими речами саме так і повинно відбуватись.

— Ви вже двічі були на червоній доріжці Венеції. Тепер можете отримати «Оскар» — а чому ні? Американці про вас вже знають, свого часу критикиня з The Hollywood Reporter дуже хвалила вашу гру у «Відблиску». Як ви взагалі до слави ставитесь?  

— У мене немає проблем з тим, що люди звертають увагу на мою творчість і хвалять

Так, я читав про себе в The Hollywood Reporter і в Variety — хороші відгуки надихають і мотивують. А скромність ні до чого доброго не призводить (всміхається).

А щодо «Оскара» — сподіватись треба завжди, але те, що ми номіновані — вже величезний успіх.

Фотографії з приватного архіву

На музичному фестивалі класичної музики у польському місті Мелець анонсований виступ дуету піаністів з України не відбувся. Українські віртуози, лауреати престижного польського форуму піаністів «Бескиди без кордонів» були запрошені до Польщі на бенефіс. Проте цього разу піаністка Христина Бенюк грала Шумана за двох. Її партнера по фортепіано Віталія Дворового не випустили з країни…

«Зрозуміла, що мушу за вечір повністю змінити програму концерту»

— За кілька днів до нашого вересневого концерту змінили міністра культури України, і ми не встигли переробити документи на дозвіл виїхати за кордон, — розповідає Sestry Христина Бенюк. — Ми багато разів дзвонили, пояснювали ситуацію, що мусимо бути на важливому фестивалі, але документи загубилися в кабінетах міністерства. 

Це було шоком. Морально ми готуємо себе до сюрпризів кожного разу, коли їдемо виступати за кордон. Але цього разу чомусь були впевнені — до останнього. І повне усвідомлення того, що я тепер маю грати за двох, прийшло до мене вже ввечері — напередодні концерту. 

Я зрозуміла, що мушу на ходу змінювати програму. Це було дуже стресово. Це мав бути концерт, присвячений Роберту Шуману: Віталій мав грати його «Симфонічні етюди», а я — Крейслеріану. Плюс разом, у чотири руки, ми мали зіграти варіації Брамса на останню написану тему Шумана. Але зрештою я грала лише свою програму, до якої додала Гайдна й українського композитора Валентина Сильвестрова.

За один вечір мені довелось «зліпити» сольну програму, яка б звучала принаймні годину. На щастя, польська публіка зустріла мій виступ неймовірно тепло, поставилась до ситуації з високою емпатією. Таких випадків у Польщі ще не було. 

— Як публіка сприймає українських композиторів? 

— Зазвичай люди приємно шоковані.

Відтоді як почалась велика війна, ми принципово у кожен наш виступ за кордоном додаємо твори українських композиторів

Від Лисенка до Скорика. Рік тому на польському фестивалі «Бескиди без кордонів» заграли сонату Віктора Косенка і — перемогли з нею. Пізніше з музикою Косенка виграли другу премію фортепіанного конкурсу в Римі. Людям подобається.

Через музику ми з Віталієм намагаємось передати драматизм війни в Україні. Щоб світ почув і відчув. Зараз багато граємо саме української музики за кордоном. І між концертами глядачі питають: «Ви так трагічно граєте, це через те, що чули вибухи? Через те, що у вас війна?» І з одного боку, ти, може, й хочеш сказати, що це війна так на тебе вплинула, але з іншого боку — такою і є українська музика.

«Коли граємо, уявляємо собі Бучу, Маріуполь»

Для польської публіки ми вже виконували Косенко, Барвінського, Сильвестрова.

Віктор Косенко — це модерний український композитор і піаніст, дитинство якого пройшло у Варшаві, а більша частина життя — в Житомирі. Він жив у XIX столітті, коли найкращим способом самовиразитись — було переїхати до Москви (Москва збирала талановитих людей з України й видавала потім їхні твори за свій продукт. А коли була створена Московська музакадемія, росіяни вивезли з України найталановитіших музикантів і поставили їх вчителями, тож саме на українській школі вчилися наступні покоління). Так от у Віктора Косенка є сонати, музика яких схожа на Рахманінова. Тим не менш це не Рахманінов, а українська модернова музика. 

А Василь Барвінський вчився й працював у Празі, але повернувся в Україну, розвивав тут музику, аж доки в 1948 не був заарештований радянською владою. Яка знищила всі рукописи його творів. І коли він повернувся із 10-річного заслання, то решту життя присвятив відновленню по пам’яті цих творів. Його музика — сучасна, класна, це галицька сецесія, початок модерну. У Львові його давно грають, а в Києві тільки зараз почали. 

Також у Польщі я вперше зіграла Валентина Сильвестрова. Мені дуже хотілося це зробити, бо його мало хто знає за кордоном. Звісно, я можу зіграти полякам Шопена, але мені здається більш важливим познайомити публіку з культурою і музикою, якої вони не чули. Яка колись вважалась меншовартісною. 

Ще ми з Віталієм плануємо зіграти в Європі Третю симфонію Лятошинського. Ця симфонія написана Лятошинським під впливом переживань Другої світової війни. Вона мала епіграф «Мир переможе війну» і передає переживання війни як трагедії — для особистості і людства. 

Симфонія складається з 4 частин: перша — німецький наступ, друга — знищені міста й поламані долі, третя — бої, четверта — перемога. Коли ми зараз граємо цю музику, уявляємо собі Україну. Бучу, Маріуполь…

Коли почалася війна, композитор Гліб Фаринюк зрозумів, що йому треба цю симфонію переслухати і розписати партії для чотирьох піаністів на два роялі. Я знайшла ще двох піаністів, ми почали репетиції. 5 жовтня 2022 року на міжнародному фестивалі «Контрасти» у Львові ми зробили світову прем’єру, потім заграли її в Києві в Національній філармонії в річницю вторгнення. І це важливий етап в українській музиці, бо потім цією симфонією зацікавилися піаністи в Австрії, ми їм переслали ноти і вони теж її виконували.

«Коли їду за кордон, мрію поспати там без тривог»

— Наскільки вам складно грати концерти в Європі після пережитого в Україні?

— Перше, про що я думаю, коли їду за кордон, що я буду спати без тривог. Що це буде маленька оаза психологічної стабільності. І навіть те, що поїзд у Німеччині запізнюється на п’ять годин і в мене злітають терміни концертів, — така дрібниця. Це ніщо порівняно з тим, що я можу переживати у Львові. 

З іншого боку, за кордоном загострюються реакції на всі новини з України. Бо ти не в центрі подій, переживаєш за інших.

Після масованих обстрілів дуже важко зібратись до купи. Адже розумієш: це рулетка, сьогодні тобі просто пощастило

І мусиш себе ще більше акумулювати до якоїсь праці, щоб це нарешті закінчилось. 

Мій партнер по грі Віталій Дворовий живе біля головного залізничного вокзалу, цей район вважається у Львові небезпечним з точки зору обстрілів. Тому під час тривог він завжди спускається в укриття. Буває, вночі починається тривога, ми дивимось, що саме летить, і якщо це МІГ, то ми ще якийсь час спимо, а потім прокидаємось і йдемо в укриття. Так от у ніч масованої атаки на Львів йому наснилась мама, яка уві сні чекала його біля дверей. Він зрозумів, що треба встати й піти в сховок негайно. І от минає хвилин 15 — і сильний вибух, аж у підвалі все затряслося. Він живе з правого боку від вокзалу, а ракета влучила з лівого. І його мати уві сні попередила його про небезпеку. 

— Як живе мистецький Львів під час повітряних тривог?

— В Оперному театрі під час тривог концерт зупиняється, всі спускаються в укриття. Якщо тривога триває менше 40 хвилин — опера продовжується, якщо довше — можна замінити квитки на інший день. У філармонії та органному залі концерти відбуваються не так часто, але під час повітряної тривоги люди виходять і сидять в коридорі. 

У Польщі після концертів я часто спілкуюся зі слухачами польською мовою. І мене часом питають, чому я ще досі не виїхала з України. І я завжди розповідаю, який чудовий Львів, і що тільки закінчиться війна і запрацює аеропорт, ми будемо літати одне до одного в гості. І я завжди буду повертатись до Львова. Бо це магнетичне місто. Його неможливо покинути надовго.

Фотографії з приватного архіву героїні

Героїня документального фільму «Все має жити» Ганна Куркуріна дуже харизматична. Колись вона була вчителькою біології, пізніше — працювала з хижими тваринами в зоопарку. А потім стала тренуватися, і в 41 рік, маючи вагу 72.5 кг, відтиснула від грудей 147,5 кг. Цей результат так ніхто й не повторив досі. Вона — «Найсильніша жінка світу», багаторазова абсолютна чемпіонка світу з пауерліфтингу, володарка 14 рекордів.

Зараз Ганні 58 і вона розповідає свою історію. Як її не сприймали через зовнішність, казали, що вона — як хлопчик. Як вона почала працювати тренеркою для молоді з інвалідністю. Хлопець Діма, якого вона тренувала, має ДЦП, до війни він подавав великі надії. Ганна планувала підготувати його до чемпіонату світу, але плани були зруйновані — у 2022 році сталося повномасштабне вторгнення Росії в Україну.

Ганна — відкрита лесбійка. А ще — волонтерка й зоозахисниця. Вона не виїжджала з Миколаєва, де мешкала до війни. Постійно залишалась у своєму будинку і навіть не спускалась у сховище під час обстрілів, бо не могла залишити своїх тварин, яким було страшно.

Вона взялася допомагати пораненим і покинутим тваринам. Ганна радо користується силою своєї популярності як спортсменки, щоб поширювати інформацію про необхідну допомогу і знаходити її. Їздить у зруйновані росіянами селища Миколаївської та Херсонської областей, аби нагодувати залишених там тварин. Попри обстріли та небезпеку.

У фільмі ми бачимо кадри, на яких — пусті села, понівечені будівлі, налякані зголоднілі тварини. Чуємо звуки сирен та вибухів. Усе це не лякає Ганну. Як не страшить її перспектива рятувати тварин, знімаючи їх з дахів і виловлюючи з води затопленої Херсонщини. Куркуріна тримається правила: «Той, хто рятує одне життя, рятує весь світ».

Червоною ниткою крізь фільм проходить любов волонтерки до тварин. Ми бачимо, з яким теплом вона піклується про поранених тварин, як привозить їх до лікарні, як розмовляє з кожним і постійно дивиться їм в очі.

Коли Ганна була маленькою, часто приносила додому котів. Мама сварилася, а тато — підтримував. З раннього віку їй вдавалося встановити особливий звʼязок із тваринами. Колись у Миколаївському зоопарку вона навіть подружилася з левом. Тепер допомагає облаштовувати притулки для тварин і знаходити новий дім для десятків бродячих тварин. Сусідські діти приносять їй звіряток, яких знаходять на вулиці. Ганна шукає їм домівки. Деяких — залишає у себе.

Героїня фільму «Все має жити» вважає, що оскільки народилась не такою, як більшість, значить, це не просто так. Вона відчуває серцем, де має бути. Війна  — це не тільки вбивства, це руйнування не тільки довкілля — це руйнування кожної людини й живої істоти, вважає Ганна.  

Завдяки діям волонтерки понад 200 тварин, евакуйованих із фронту, знайшли нові домівки. Вона відкрила благодійний фонд і продовжує допомагати не лише чотирилапим, а й людям.

До речі, Діму, хлопця з ДЦП, Ганна таки підготувала до чемпіонату. Навіть попри те, що вони знаходилися в різних країнах. На чемпіонаті Діма і його тренерка були разом. Він зміг підняти омріяні 90 кг і отримати перше місце. Завдяки наполегливій роботі та вірі в те, що «Все має жити».

<add-big-frame>Режисери фільму — Тетяна Дородніцина й Андрій Литвиненко. Оператори — Тетяна Дородніцина й Іван Селістран.<add-big-frame>