Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Соні міцності не займати. За її плечима тисячі радіоефірів, Майдан і волонтерська діяльність з 2014 року. Її шанувальники кажуть, що «Соня — сталь». А вона на це тільки всміхається. Її чоловік з першого дня на фронті, і як вона це витримує, важко уявити.
«Ніхто з нас сьогодні не сталь — іноді треба дозволити собі антидепресанти»
— За 900 днів війни всі ми люто втомилися. Як витримуєш ти?
— Всім раджу пройти консультацію у психотерапевта, а потім піти до психіатра й невролога та підібрати собі антидепресанти. Я вже девʼять місяців на них — інакше не вивезла б. Оце приймаю їх останній місяць, а потім спробую зрозуміти, як далі.
Тобі здається, що ти наче ОК, у тебе немає істерик, ти рівно дихаєш, але організм руйнується. Стрес робить так, щоб тобі було серйозно боляче. У мене були деякі фізіологічні проблеми, я звернулась до гастроентеролога, а він відповів, що мені — не до нього. Мозок і шлунок сильно пов'язані. Тому стрес насамперед лупить по шлунку. І уяви: на другий день прийому антидепресантів всі мої фізіологічні проблеми як рукою зняло!
— В YouTube хтось написав про тебе «Соня — сталь», бо ти дійсно так виглядаєш. А виходить не така ти вже і сталь…
— Не треба нічого вигадувати — ніхто з нас не сталь. Якби я зараз не вживала антидипресанти, у мене були б тахікардія, тиск і панічні атаки.
— Чому при такій важкій емоційній реакції на війну ти не виїхала з країни?
— По-перше, у мене не було потреби рятувати дітей, тому що їх у мене немає. Серце матері — і я це дуже поважаю — веліло б схопити найдорожче і вивезти з цього жаху. По-друге, мій чоловік — військовий. Я в цьому живу давно і більш-менш орієнтуюся, куди йти та що робити, щоб бути корисною. Тому у мене навіть думки залишити Київ не було.
«Ми — це кровоток»
— Люди знають тебе не тільки як популярну ведучу радіо, але також як активну волонтерку. З якого року ти волонтериш?
— З 2014-го. Я оце нещодавно подумала, що волонтерську діяльність можна метафорично порівняти із судинною системою організму людини. Як судини наповнюються кров'ю, так волонтери наповнюють необхідним країну, яку знекровлюють вороги. Ми — це кровоток, в якому всі одне одного підтримують. Є такі грубі класні вени — це великі фонди, а є маленькі судинки — це ми. І все це чітко працює на один великий організм.
Я і мої друзі пережили Майдан. Там ми існували в ідеальному маленькому світі, де всі намагалися бути корисними. І саме там зміцніла наша тепер вже стара волонтерська братія. І ніхто вже десять років не розходиться. Стоїмо.
Коли перші добровольці пішли на фронт — у мене було враження, що я всіх їх знаю. Бо там були суцільно мої друзі. Ну і ясно, що ти автоматично своєму другу і брату починаєш допомагати. А тоді ж вони реально були голі-босі, в шльопках і шортах.
А потім ця шалена мотивація повторилася в 2022 році. Повір, дуже багато добровольців, які воювали з 2014 року, скептично ставились до питання, підніметься Україна чи ні. І вони були вражені, що українці встали на захист. Це було мотивуюче і натхненно.
— Часто можна почути, що волонтери працюють замість держави…
— У 2022 році держава захлинулася в масштабі. Масштаб трагедії був настільки великим, що тут жодна держава б не витримала. Потрiбен був час, щоб налагодити процеси. Зʼявилось одразу багато добровольців, яких треба було забезпечити зброєю. Ресурсу бракувало. І тоді в справу вступили волонтери.
— Саме цього росіяни і не врахували — що у добробатів у лісах під Києвом закопана зброя і що волонтери не зупинялись у своїй роботі з 2014 року і тому зреагували миттєво.
— Коли ти включений 24/7 і з’єднуєш одних людей з іншими, у твоїй телефонній книжці зʼявляються телефони таких людей, яким у звичайному житті ти ніколи б не зателефонував. Колись, років через 20, розкажу, поки зарано… Ну, умовно поступає пропозиція від розвідслужби. І ти слухаєш, киваєш, а сама думаєш: а чому я?
«У всіх, хто в тилу, є три особисті війни»
— Які проблеми в допомозі армії є сьогодні?
— Дірочки треба закривати всюди, але, на щастя, такої нестачі всього, як на початку, вже немає. Є те, чого волонтери не можуть змінити — брак зброї та снарядів.
Ми зараз робимо все, що стосується медицини. До того ж ми можемо впливати на процеси в міністерствах та профільних відомствах. У хлопців — війна на фронті з ворогом, а у всіх, хто в тилу, три особисті війни.
Перша — із собою, щоб працювати постійно. Друга — з владою, адже влада інколи забуває — це її такий скіл — що вона для людей, і люди повинні примушувати владу щось робити і отримувати, що їм потрібно.
От нещодавно ми отримали серйозну перемогу: кілька фондів обʼєдналися і продавили тему, що можна без податків надавати волонтерську допомогу не тільки тим, в кого є УБД (посвідчення учасника бойових дій — Ред.), а й усім бійцям, які зараз воюють в Україні. Бо УБД є далеко не у кожного. А для того, щоб дати людині, яка тільки мобілізувалася і відправляється на позиції, аптечку, фонду треба заплатити податок.
Третя ж війна — з внутрішнім ворогом. Якщо на фронті зрозуміло, хто є хто, то в тилу зрозуміти це набагато складніше. Інколи опускаються руки, ми ж знаємо чимало персонажів з 2014 року, які спокійно живуть, виграють якісь європейські суди, будучи, наприклад, мерами, які здали свої міста таким персонажам, як Гіркін. Дехто отримує в судах компенсації, дехто вже виїхав за кордон і насолоджується життям.
— Тішить одне — колись все це таки спиниться. І тоді ти спокійно будеш працювати на радіо та іноді співати. Хоча, мабуть, так просто вже не зможеш…
— У мене іноді мама починає бідкатися, за що нам все це. А я їй кажу, що нам в небесній канцелярії видали ось таке життя, і ми повинні бути корисними на цій землі. Або ні. Якщо люди інертні й не хочуть нічого робити, дуже просимо — не робіть нічого. Просто не заважайте, для вас є табличка: «Вибачте, у нас ремонтні роботи».
«НаШапку» — це місце сили»
— В межах розмови про волонтерів не можна не згадати твій проєкт «НаШапку», який успішно поєднує виступи рок, джаз, класичних гуртів і благодійність. У вас на сцені грали найкращі музиканти країни. Скільки всього вже відбулося подій?
— Сотні. З 2015 року ми робимо цей проєкт щоліта, кожного четверга з травня по вересень. Після 24 лютого ми жодного разу не скасовували концерти, навіть якщо були дикі обстріли. Тому що це не тільки про музику, «НаШапку» — це місце сили, де люди можуть одне одного побачити, поговорити, познайомитися, закохатися і навіть одружитися (сміється).
— Чий концерт приніс проєкту найбільшу сумму?
— Гурт «Жадан і Собаки», на якому ми зібрали близько 400 тисяч гривень на кісткові імпланти для наших поранених. Це — рекорд. Ми тоді Жадана навіть не рекламували, просто сказали, що буде таємний гість.
— «НаШапку» часто приходять військові. Що їм цікаво, на що вони реагують з радістю?
— Я не завжди знаю, хто з глядачів військові, бо вони приходять в цивільному. Але, наприклад, нещодавно до мене на «Шапці» підійшов чоловік і сказав, що він давно слухає Radio ROKS. Виявилось, це маріупольський прикордонник, який звільнився з полону в лютому 2024 року. Він ще розповів мені з усмішкою, що в нього все ОК і він вже трішечки погладшав. Ну що можна на це сказати… ми просто постояли обійнявшись і все.
Його дружина мені потім повідомила, що хлопці в Маріуполі до моменту, як їх забрали в полон, слухали ROKS
І для мене це було як вибух в голові, бо коли ти працюєш, то навіть не усвідомлюєш, що комусь твоя робота може бути життєво необхідна.
«Нам потрібно багато різної української музики, зокрема поганої»
— З початку війни зʼявилось чимало нових цікавих музикантів. Тобто офіційні зірки якось згасли і на їхнє місце прийшли інші. Хтось з них тебе зацікавив?
— Мені все подобається, бо потрібна кількість, яка переросте в якість. Нам потрібно багато різної української музики, зокрема поганої, щоб ми знали, що таке хороше.
Виживуть тільки найталановитіші та найщиріші. Безліч проєктів народжуються не тільки в поп та рок-музиці, але також у класичній та джазовій. Піна зійде, нормальне залишиться. Мене нещодавно запитали, чому українська музика масово не лунає за кордоном, а мені здається, що ми повинні дуже серйозно поставитись до того, щоб навчитися писати музику хоча б для себе.
— Яку музику ти можеш назвати своєю?
— Мені присилають дуже багато музики, і я її всю слухаю. До того ж колеги підкидають весь час щось нове — за один ефір прослуховую мінімум 14 треків. Вразити людей, які постійно слухають музику, дуже важко. Але буває.
От нещодавно зачепив новий альбом «Втома» Жені Галича і «О.Torvald». Реінкарнація Галича як музиканта, як особистості. Те, що він писав колись і те, що робить зараз — дуже різні речі. І мені цікаво спостерігати, як змінюються музиканти, як на них впливає наша ситуація. Женя пішов на фронт, де працював з «двухсотими». Як відбулося витіснення всього цього у нього в душі — цікаво.
Але зовсім нове зачепити мене може навряд чи. Адже що довше я живу, то частіше повертаюся до музики, яку люблю давно. Якщо метафорично, то зараз емоційний стан такий, що хочеться весь час бути серед своєї старої компанії, де немає підстав і все зрозуміло. Тож я часто повертаюсь до музики, яку любила років в 20, або навіть в 14.
І тому, наприклад, я чекаю на новий альбом Sade, який вона ніяк не може дописати.
— Немало відомих музикантів, лідерів думок сьогодні на фронті. Ось нещодавно і Сергій Жадан пішов на війну. Ці люди безцінні для мільйонів і, можливо, не треба було б ними ризикувати. Як думаєш?
— Думаю, що існує гамбурзький рахунок. Ти можеш робити мільйон добрих та хороших справ, але є така річ, як рефлексія. Вони міркують: ну от, дівчата пішли воювати, а я що? Це внутрішня історія, і питання до себе мають бути знятими.
Люди такого масштабу мають і рішення приймати відповідні. І важливо, щоб вони пішли на фронт добровольцями, щоб їх не ТЦК загребли, а це було їхнє власне рішення. Щоб це був акт гідності.
«У нашому з чоловіком житті завжди була війна»
— Твій чоловік воює з 2014 року, він пройшов Іловайський котел і побував у полоні. Ви познайомились за два роки після цього. А він як воював, так і продовжує. Різниця лише в тому, що тепер його чекають вдома. Як це, весь час чекати? До чого можна звикнути, а до чого ні?
— Певно, мені простіше, тому що ми познайомилися тоді, коли Михайло вже був на війні. Я просто не знаю іншого Михайла, знаю тільки такого.
Набагато важче, коли твій чоловік, який ходив на звичайну цивільну роботу, виховував дітей і був геть мирною людиною, в один момент з цього мирного життя вилучається. Оцей досвід складний для кожної жінки. Коли ти ставиш дві тарілки на стіл, або автоматично накриваєш на всю сім'ю, враховуючи чоловіка. Чи ловиш себе на думці, що чоловік прийде з роботи і повісить ту поличку чи винесе сміття. А він не прийде, тому що він далеко. І цей стрижень, на якому тримається родина, руйнується, і ти мусиш розрулювати всі процеси самотужки, мусиш перебудувати своє життя і бути дорослою. Це складно. В нашому ж з чоловіком житті завжди була війна і страх за нього вже багато років є частиною мене.
— Скільки днів, починаючи з 24 лютого, він повертався до тебе у відпустку?
— Якщо зібрати всі-всі його приїзди, то це максимум півтори місяці. Я не рахую днів, тому що він приїздить — і в мене починається свято. А потім він їде…
— Як ви познайомились?
— Нас познайомила наша спільна подруга Лариса Покальчук, яка свого часу знімала фільм «Добровольці» про батальйон «Донбас» і про Іловайськ. Це історії і про виходи з оточення, і про полони, і про тих, хто там загинув. Оскільки Михайло потрапив під Іловайськом в полон, в цьому фільмі є і його історія.
Ми з друзями після «Шапки» зайшли в кафе, Лариса запросила нас до свого столу, за яким сиділа пістрява компанія. Ми натхненно розповіли, що тільки-но зібрали гроші на приціл. І тут якийсь чоловік за столом каже, що через таких, як ми, волонтерів українське військо ніколи не стане сильним і прекрасним, тому що волонтери допомагають армії, закривають всі її потреби, а держава спочиває і ніфіга не робить. Чоловіка звали Михайло, і ми з ним відразу ж посварились, хоча певною мірою він і був правий. Тоді між нами сталася заруба. А тепер ми одружені.
Як виявилось, Міша до зустрічі зі мною слухав Radio ROKS, а коли ми познайомились, перестав, бо я його сильно бісила. Ну і все, Боженька його за це покарав, бо тепер я його «бішу» 24/7 (сміється).
— А що це за історія про те, що саме ти зробила своєму коханому пропозицію руки та серця?
— Михайло опинився у шпиталі. І тут я розумію, що якщо з ним тут, не дай Бог, щось станется, я — ніхто. Я не зайду в лікарню, не зможу бути поруч і вирішувати якісь питання. Ось я і запропонувала йому одружитися. За добу нас розписали. Все було прагматично.
— У звʼязку з війною ти покинула співати, але не перестала бути творчою людиною. Зараз ти записуєш своїм прекрасним голосом аудіокниги. Де їх можна знайти?
— Аудіокниги є у додатку АБУК. Першу свою книгу я записала ще у 2017 році. Прочитала роман Софії Андрухович «Фелікс-Австрія» і подумала, що це може бути дуже крутий текст з точку зору озвучки. Бо там смачна мова і класна історія. І я попросила у Софії та видавництва дозволу начитати цей роман.
Для мене було принципово отримати права і викласти книгу в інтернет безкоштовно — поясню чому. Тоді вже у наших хлопців на війні було багато травм та поранень. І в шпиталі їм хотілося щось читати чи дивитися, але у деяких були травми, несумісні з цим процесом. І ми закупили на донати МР3-плеєри. І вони слухали аудіоверсію «Фелікс-Австрія».
А потім цю аудіокнигу хтось почув, і мене запросили до співпраці. Дуже люблю серію дитячих книг про 36 і 6 котів від письменниці Галини Вдовиченко. Для кожного пухнастика я створила свій образ, бо вони там дуже різні. Ну гаразд з котами, але коли до них додалося ще 36 та 6 собак, у цьому звіринці вже стало важкувато орієнтуватися. Тож я попросила редакторів, щоб вони склали мені таку собі аудіометодичку, де б були файли-нагадування, яким саме голосом говорить конкретна тваринка. Але там ще й люди є. Тож робота дуже серйозна.
Фотографії з приватного архіву
Українська журналістка, співачка, композиторка (спочатку була музика, яка нікуди не зникла досі). Роботу в журналістиці починала з дописів у музичний журнал «Галас». Протягом багатьох років працювала культурною оглядачкою газети «КП в Україні», мала також досвід роботи головною редакторкою журналу «Ательє». Кілька останніх років була музичною критикинею у виданні Vesti.ua, а з початком великої війни знайшла себе як журналістка в жанрі соціального репортажу.
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
.avif)
.avif)
.avif)
