Ексклюзив
20
хв

Соня Сотник: «Коли перші добровольці пішли на фронт, у мене було враження, що я всіх їх знаю»

Інтервʼю з популярною українською радіоведучою і волонтеркою Сонею Сотник відбулося після чергової масованої ракетної атаки на Київ та інші міста України. «Ти працюєш в ефірі, у тебе ранкове веселе розважальне шоу «Камтугеза». І тут наступає цей момент і ти не знаєш, є загиблі чи пронесло. І як взагалі далі вести ефір? Починати жартувати по-чорному, чи що? Такі ефіри тебе як професіонала завжди перевіряють на міцність»

Оксана Гончарук

Соня Сотник

No items found.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Соні міцності не займати. За її плечима тисячі радіоефірів, Майдан і волонтерська діяльність з 2014 року. Її шанувальники кажуть, що «Соня — сталь». А вона на це тільки всміхається. Її чоловік з першого дня на фронті, і як вона це витримує, важко уявити.

«Ніхто з нас сьогодні не сталь — іноді треба дозволити собі антидепресанти»

— За 900 днів війни всі ми люто втомилися. Як витримуєш ти?

— Всім раджу пройти консультацію у психотерапевта, а потім піти до психіатра й невролога та підібрати собі антидепресанти. Я вже девʼять місяців на них — інакше не вивезла б. Оце приймаю їх останній місяць, а потім спробую зрозуміти, як далі.

Тобі здається, що ти наче ОК, у тебе немає істерик, ти рівно дихаєш, але організм руйнується. Стрес робить так, щоб тобі було серйозно боляче. У мене були деякі фізіологічні проблеми, я звернулась до гастроентеролога, а він відповів, що мені — не до нього. Мозок і шлунок сильно пов'язані. Тому стрес насамперед лупить по шлунку. І уяви: на другий день прийому антидепресантів всі мої фізіологічні проблеми як рукою зняло!

Соня Сотник. Фото: Міна Сорвіно

— В YouTube хтось написав про тебе «Соня — сталь», бо ти дійсно так виглядаєш. А виходить не така ти вже і сталь…

— Не треба нічого вигадувати — ніхто з нас не сталь. Якби я зараз не вживала антидипресанти, у мене були б тахікардія, тиск і панічні атаки.

— Чому при такій важкій емоційній реакції на війну ти не виїхала з країни?

— По-перше, у мене не було потреби рятувати дітей, тому що їх у мене немає. Серце матері — і я це дуже поважаю — веліло б схопити найдорожче і вивезти з цього жаху. По-друге, мій чоловік — військовий. Я в цьому живу давно і більш-менш орієнтуюся, куди йти та що робити, щоб бути корисною. Тому у мене навіть думки залишити Київ не було.

«Ми — це кровоток»

— Люди знають тебе не тільки як популярну ведучу радіо, але також як активну волонтерку. З якого року ти волонтериш?

— З 2014-го. Я оце нещодавно подумала, що волонтерську діяльність можна метафорично порівняти із судинною системою організму людини. Як судини наповнюються кров'ю, так волонтери наповнюють необхідним країну, яку знекровлюють вороги. Ми — це кровоток, в якому всі одне одного підтримують. Є такі грубі класні вени — це великі фонди, а є маленькі судинки — це ми. І все це чітко працює на один великий організм.

Я і мої друзі пережили Майдан. Там ми існували в ідеальному маленькому світі, де всі намагалися бути корисними. І саме там зміцніла наша тепер вже стара волонтерська братія. І ніхто вже десять років не розходиться. Стоїмо.

Із співведучим, музикантом і продюсером Сергієм Кузіним

Коли перші добровольці пішли на фронт — у мене було враження, що я всіх їх знаю. Бо там були суцільно мої друзі. Ну і ясно, що ти автоматично своєму другу і брату починаєш допомагати. А тоді ж вони реально були голі-босі, в шльопках і шортах.

А потім ця шалена мотивація повторилася в 2022 році. Повір, дуже багато добровольців, які воювали з 2014 року, скептично ставились до питання, підніметься Україна чи ні. І вони були вражені, що українці встали на захист. Це було мотивуюче і натхненно.

— Часто можна почути, що волонтери працюють замість держави…

— У 2022 році держава захлинулася в масштабі. Масштаб трагедії був настільки великим, що тут жодна держава б не витримала. Потрiбен був час, щоб налагодити процеси. Зʼявилось одразу багато добровольців, яких треба було забезпечити зброєю. Ресурсу бракувало. І тоді в справу вступили волонтери.

— Саме цього росіяни і не врахували — що у добробатів у лісах під Києвом закопана зброя і що волонтери не зупинялись у своїй роботі з 2014 року і тому зреагували миттєво.

— Коли ти включений 24/7 і з’єднуєш одних людей з іншими, у твоїй телефонній книжці зʼявляються телефони таких людей, яким у звичайному житті ти ніколи б не зателефонував. Колись, років через 20, розкажу, поки зарано… Ну, умовно поступає пропозиція від розвідслужби. І ти слухаєш, киваєш, а сама думаєш: а чому я?

Соня проводить аукціон в межах проєкту «НаШапку»

«У всіх, хто в тилу, є три особисті війни»

— Які проблеми в допомозі армії є сьогодні?

— Дірочки треба закривати всюди, але, на щастя, такої нестачі всього, як на початку, вже немає. Є те, чого волонтери не можуть змінити — брак зброї та снарядів.

Ми зараз робимо все, що стосується медицини. До того ж ми можемо впливати на процеси в міністерствах та профільних відомствах. У хлопців — війна на фронті з ворогом, а у всіх, хто в тилу, три особисті війни.

Перша — із собою, щоб працювати постійно. Друга — з владою, адже влада інколи забуває — це її такий скіл — що вона для людей, і люди повинні примушувати владу щось робити і отримувати, що їм потрібно.

От нещодавно ми отримали серйозну перемогу: кілька фондів обʼєдналися і продавили тему, що можна без податків надавати волонтерську допомогу не тільки тим, в кого є УБД (посвідчення учасника бойових дій — Ред.), а й усім бійцям, які зараз воюють в Україні. Бо УБД є далеко не у кожного. А для того, щоб дати людині, яка тільки мобілізувалася і відправляється на позиції, аптечку, фонду треба заплатити податок.

З волонтеркою Лесею Литвиновою. Фото: Сергій Бриленко

Третя ж війна — з внутрішнім ворогом. Якщо на фронті зрозуміло, хто є хто, то в тилу зрозуміти це набагато складніше. Інколи опускаються руки, ми ж знаємо чимало персонажів з 2014 року, які спокійно живуть, виграють якісь європейські суди, будучи, наприклад, мерами, які здали свої міста таким персонажам, як Гіркін. Дехто отримує в судах компенсації, дехто вже виїхав за кордон і насолоджується життям.

— Тішить одне —  колись все це таки спиниться. І тоді ти спокійно будеш працювати на радіо та іноді співати. Хоча, мабуть, так просто вже не зможеш…

— У мене іноді мама починає бідкатися, за що нам все це. А я їй кажу, що нам в небесній канцелярії видали ось таке життя, і ми повинні бути корисними на цій землі. Або ні. Якщо люди інертні й не хочуть нічого робити, дуже просимо — не робіть нічого. Просто не заважайте, для вас є табличка: «Вибачте, у нас ремонтні роботи».

«НаШапку» —  це місце сили»

— В межах розмови про волонтерів не можна не згадати твій проєкт «НаШапку», який успішно поєднує виступи рок, джаз, класичних гуртів і благодійність. У вас на сцені грали найкращі музиканти країни. Скільки всього вже відбулося подій?

— Сотні. З 2015 року ми робимо цей проєкт щоліта, кожного четверга з травня по вересень. Після 24 лютого ми жодного разу не скасовували концерти, навіть якщо були дикі обстріли. Тому що це не тільки про музику, «НаШапку» — це місце сили, де люди можуть одне одного побачити, поговорити, познайомитися, закохатися і навіть одружитися (сміється).

— Чий концерт приніс проєкту найбільшу сумму?

— Гурт «Жадан і Собаки», на якому ми зібрали близько 400 тисяч гривень на кісткові імпланти для наших поранених. Це — рекорд. Ми тоді Жадана навіть не рекламували, просто сказали, що буде таємний гість.

Із Сергієм Жаданом на концерті «НаШапку»

— «НаШапку» часто приходять військові. Що їм цікаво, на що вони реагують з радістю?

— Я не завжди знаю, хто з глядачів військові, бо вони приходять в цивільному. Але, наприклад, нещодавно до мене на «Шапці» підійшов чоловік і сказав, що він давно слухає Radio ROKS. Виявилось, це маріупольський прикордонник, який звільнився з полону в лютому 2024 року. Він ще розповів мені з усмішкою, що в нього все ОК і він вже трішечки погладшав. Ну що можна на це сказати… ми просто постояли обійнявшись і все.

Його дружина мені потім повідомила, що хлопці в Маріуполі до моменту, як їх забрали в полон, слухали ROKS

І для мене це було як вибух в голові, бо коли ти працюєш, то навіть не усвідомлюєш, що комусь твоя робота може бути життєво необхідна.

«Нам потрібно багато різної української музики, зокрема поганої»  

— З початку війни зʼявилось чимало нових цікавих музикантів. Тобто офіційні зірки якось згасли і на їхнє місце прийшли інші. Хтось з них тебе зацікавив?

— Мені все подобається, бо потрібна кількість, яка переросте в якість. Нам потрібно багато різної української музики, зокрема поганої, щоб ми знали, що таке хороше.

Виживуть тільки найталановитіші та найщиріші. Безліч проєктів народжуються не тільки в поп та рок-музиці, але також у класичній та джазовій. Піна зійде, нормальне залишиться. Мене нещодавно запитали, чому українська музика масово не лунає за кордоном, а мені здається, що ми повинні дуже серйозно поставитись до того, щоб навчитися писати музику хоча б для себе.  

— Яку музику ти можеш назвати своєю?

— Мені присилають дуже багато музики, і я її всю слухаю. До того ж колеги підкидають весь час щось нове — за один ефір прослуховую мінімум 14 треків. Вразити людей, які постійно слухають музику, дуже важко. Але буває.  

От нещодавно зачепив новий альбом «Втома» Жені Галича і «О.Torvald». Реінкарнація Галича як музиканта, як особистості. Те, що він писав колись і те, що робить зараз — дуже різні речі. І мені цікаво спостерігати, як змінюються музиканти, як на них впливає наша ситуація. Женя пішов на фронт, де працював з «двухсотими». Як відбулося витіснення всього цього у нього в душі — цікаво.

Але зовсім нове зачепити мене може навряд чи. Адже що довше я живу, то частіше повертаюся до музики, яку люблю давно. Якщо метафорично, то зараз емоційний стан такий, що хочеться весь час бути серед своєї старої компанії, де немає підстав і все зрозуміло. Тож я часто повертаюсь до музики, яку любила років в 20, або навіть в 14.

І тому, наприклад, я чекаю на новий альбом Sade, який вона ніяк не може дописати.

В етері Радіо Рокс

— Немало відомих музикантів, лідерів думок сьогодні на фронті. Ось нещодавно і Сергій Жадан пішов на війну. Ці люди безцінні для мільйонів і, можливо, не треба було б ними ризикувати. Як думаєш?

— Думаю, що існує гамбурзький рахунок. Ти можеш робити мільйон добрих та хороших справ, але є така річ, як рефлексія. Вони міркують: ну от, дівчата пішли воювати, а я що? Це внутрішня історія, і питання до себе мають бути знятими.

Люди такого масштабу мають і рішення приймати відповідні. І важливо, щоб вони пішли на фронт добровольцями, щоб їх не ТЦК загребли, а це було їхнє власне рішення. Щоб це був акт гідності.

«У нашому з чоловіком житті завжди була війна»

— Твій чоловік воює з 2014 року, він пройшов Іловайський котел і побував у полоні. Ви познайомились за два роки після цього. А він як воював, так і продовжує. Різниця лише в тому, що тепер його чекають вдома. Як це, весь час чекати? До чого можна звикнути, а до чого ні?

— Певно, мені простіше, тому що ми познайомилися тоді, коли Михайло вже був на війні. Я просто не знаю іншого Михайла, знаю тільки такого.

Набагато важче, коли твій чоловік, який ходив на звичайну цивільну роботу, виховував дітей і був геть мирною людиною, в один момент з цього мирного життя вилучається. Оцей досвід складний для кожної жінки. Коли ти ставиш дві тарілки на стіл, або автоматично накриваєш на всю сім'ю, враховуючи чоловіка. Чи ловиш себе на думці, що чоловік прийде з роботи і повісить ту поличку чи винесе сміття. А він не прийде, тому що він далеко. І цей стрижень, на якому тримається родина, руйнується, і ти мусиш розрулювати всі процеси самотужки, мусиш перебудувати своє життя і бути дорослою. Це складно. В нашому ж з чоловіком житті завжди була війна і страх за нього вже багато років є частиною мене.

З чоловіком Михайлом

— Скільки днів, починаючи з 24 лютого, він повертався до тебе у відпустку?

— Якщо зібрати всі-всі його приїзди, то це максимум півтори місяці. Я не рахую днів, тому що він приїздить — і в мене починається свято. А потім він їде…

— Як ви познайомились?

— Нас познайомила наша спільна подруга Лариса Покальчук, яка свого часу знімала фільм «Добровольці» про батальйон «Донбас» і про Іловайськ. Це історії і про виходи з оточення, і про полони, і про тих, хто там загинув. Оскільки Михайло потрапив під Іловайськом в полон, в цьому фільмі є і його історія.

Ми з друзями після «Шапки» зайшли в кафе, Лариса запросила нас до свого столу, за яким сиділа пістрява компанія. Ми натхненно розповіли, що тільки-но зібрали гроші на приціл. І тут якийсь чоловік за столом каже, що через таких, як ми, волонтерів українське військо ніколи не стане сильним і прекрасним, тому що волонтери допомагають армії, закривають всі її потреби, а держава спочиває і ніфіга не робить. Чоловіка звали Михайло, і ми з ним відразу ж посварились, хоча певною мірою він і був правий. Тоді між нами сталася заруба. А тепер ми одружені.

Як виявилось, Міша до зустрічі зі мною слухав Radio ROKS, а коли ми познайомились, перестав, бо я його сильно бісила. Ну і все, Боженька його за це покарав, бо тепер я його «бішу» 24/7 (сміється).

— А що це за історія про те, що саме ти зробила своєму коханому пропозицію руки та серця?

— Михайло опинився у шпиталі. І тут я розумію, що якщо з ним тут, не дай Бог, щось станется, я — ніхто. Я не зайду в лікарню, не зможу бути поруч і вирішувати якісь питання. Ось я і запропонувала йому одружитися. За добу нас розписали. Все було прагматично.  

«За два з половиною роки війни ми провели разом максимум півтора місяці»

— У звʼязку з війною ти покинула співати, але не перестала бути творчою людиною. Зараз ти записуєш своїм прекрасним голосом аудіокниги. Де їх можна знайти?

— Аудіокниги є у додатку АБУК. Першу свою книгу я записала ще у 2017 році. Прочитала роман Софії Андрухович «Фелікс-Австрія» і подумала, що це може бути дуже крутий текст з точку зору озвучки. Бо там смачна мова і класна історія. І я попросила у Софії та видавництва дозволу начитати цей роман.

Для мене було принципово отримати права і викласти книгу в інтернет безкоштовно — поясню чому. Тоді вже у наших хлопців на війні було багато травм та поранень. І в шпиталі їм хотілося щось читати чи дивитися, але у деяких були травми, несумісні з цим процесом. І ми закупили на донати МР3-плеєри. І вони слухали аудіоверсію «Фелікс-Австрія».

А потім цю аудіокнигу хтось почув, і мене запросили до співпраці. Дуже люблю серію дитячих книг про 36 і 6 котів від письменниці Галини Вдовиченко. Для кожного пухнастика я створила свій образ, бо вони там дуже різні. Ну гаразд з котами, але коли до них додалося ще 36 та 6 собак, у цьому звіринці вже стало важкувато орієнтуватися. Тож я попросила редакторів, щоб вони склали мені таку собі аудіометодичку, де б були файли-нагадування, яким саме голосом говорить конкретна тваринка. Але там ще й люди є. Тож робота дуже серйозна.

Фотографії з приватного архіву

No items found.
Р Е К Л А М А
Приєднуйтесь до розсилки
Thank you! Your submission has been received!
Oops! Something went wrong while submitting the form.

Українська журналістка, співачка, композиторка (спочатку була музика, яка нікуди не зникла досі). Роботу в журналістиці починала з дописів у музичний журнал «Галас». Протягом багатьох років працювала культурною оглядачкою газети «КП в Україні», мала також досвід роботи головною редакторкою журналу «Ательє». Кілька останніх років була музичною критикинею у виданні Vesti.ua, а з початком великої війни знайшла себе як журналістка в жанрі соціального репортажу.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати
Катерина Бакальчук-Клосовська успіхи українців за кордоном

Починалося все так, як у багатьох інших українок-біженок: довга дорога через кордон, перші важкі місяці адаптації, нелегкий побут і страх втратити себе в новій країні…

— Перший тиждень після приїзду ми жили в поліцеальній школі Битома, — згадує Катерина Бакальчук-Клосовська. — Це був звичайний клас, в якому поставили ліжка. На весь п’ятиповерховий будинок був лише один душ. Хто перший встав, той і помився теплою водою.

Катерина має польське коріння, в Україні була членкинею Житомирської обласної спілки поляків. Організацією евакуації членів спілки займалася її голова Вікторія Лясковська-Щур. Автобуси, які вивозили житомирян до Польщі, потім повертались в Україну, заповнені гуманітарною допомогою. Було організовано 16 таких рейсів. Катерина приїхала передостаннім — 5 березня 2022 року. 

Колядники з Житомира

Її батьків вдалося евакуювати лише через три тижні.

— Мама й тато жили за Києвом на Лівому березі, — розповідає Катерина. — Те жахіття, яке відбувалося в Бучі та Ірпені, не давало спокійно спати. Хоча батьки були з іншого боку, біля Борисполя, я все одно дуже переживала, бо з Лівого берега було важко виїхати, транспорт не ходив. У тата — наслідки інсульту, і в нього повністю паралізована права сторона. Була проблема довезти їх до вокзалу. Але я дуже хотіла їх забрати, адже така нагода трапилася — всю нашу родину погодилися прийняти в гміні Піліца.

Починаючи з 2012 року, Катерина щороку разом з артистами й колективами польського товариства їздила на концерти до Сілезії, організовані Вікторією Лясковською-Щур у межах фестивалю «Колядники з Житомира». Цей фестиваль проходив під патронатом маршалка Сілезького воєводства, тому в Піліці житомирські колективи добре знали. Родину Катерини там прийняли як рідних.

— Це було щось подібне до пансіонату або дитячого табору, — згадує Катерина. — За чотири кілометри від міста ми жили в літніх будиночках. Мені також допомогли з роботою у школі й у бібліотеці. Спочатку мене підвозили мами українських школярів, або я їздила шкільним автобусом. Потім переїхала до міста і жила там понад два роки. Ми дуже раді, що потрапили саме до Піліци. Нами опікувалися, наче власною родиною.

Виступ в благодійному концерті на Сілезькому стадіоні, 2022. Скріншот з відео

Катерина шукала будь-якої можливості виступити на сцені. Вона брала участь у багатьох музичних проєктах, переважно благодійних. Перший концерт відбувся вже 10 березня — через п’ять днів після приїзду до Польщі — на Сілезькому стадіоні.

— Це був величезний концерт з трансляцією на польському телебаченні, — згадує Катерина. — Тоді вдалося зібрати пів мільйона злотих для України.

Також мала багато сольних виступів. За свою участь у суспільно важливих заходах вона дистанційно отримала відзнаку почесного Амбасадора Житомирщини. А в бібліотеці проводила музичні заняття для дітей і дорослих. Це була приємна робота. Але її вабила велика сцена...

Невдачі й шанси

— Я шукала будь-якої можливості потрапити до музичної спільноти, — продовжує Катерина. — Надсилала резюме, їздила на прослуховування, питала знайомих про вакансії. Зрештою вирішила вступити до Музичної академії в Катовіцах. Але під час прослуховування мені натякнули, що мій вік уже не дуже підходить, а на докторат — лише одне місце, яке спершу пропонують своїм. Я сказала, що готова піти на магістратуру, але почула: «Немає сенсу повторювати те, чого ви вже навчились в Україні».

Вона пробувала вступати також до академій у Вроцлаві, Щецині й Варшаві. У Вроцлаві почула те саме, що в Катовіцах. До Щецина і Варшави її прийняли, але вона не встигла відвезти документи. Попри це — не здавалася. Ходила на концерти, намагалася познайомитися з впливовими людьми й українськими музикантами, які жили в Польщі.

— Перше знакове знайомство відбулося під час концерту в Сілезькій опері, — згадує Катерина. — Під час виступу я на хвилинку вийшла із зали, а повернувшись, не пішла на своє місце, а залишилася біля дверей і слухала там. По інший бік дверей стояла диригентка. Після концерту я підійшла до неї й сказала: «Я співачка з України, закінчила академію і хочу співати тут». «Чудово, бо саме зараз нам потрібні співаки до хору», — відповіла пані Христина Кшижановска. І запросила на прослуховування.

Виступ на благодійному аукціоні ікон, намальованих українськими і польськими сучасними іконописцями. Зібрали кілька десятків тисяч злотих на реабілітацію дітей загиблих військових. Варшава

Але до хору її не взяли. Директор опери сказав, що в неї голос солістки, а коли до хору беруть солістів, їхні амбіції шкодять цілісності колективу.

Проте знайомство з відомою диригенткою виявилося знаковим — пані Христина запросила Катерину приєднатися до свого аматорського хору.

— Це було волонтерство, — згадує Катерина. — Я їздила на репетиції й концерти за власні кошти. Далеко, з пересадками. Поверталася пізно, а зранку треба було йти в бібліотеку. Бувало, що не встигала на останній потяг і ночувала в подруг. В такому ритмі я прожила пів року.

Сказала собі: «Ти впораєшся»

— Але здаватися не збиралася. Переглядала оголошення на сайтах музичних інституцій, надсилала резюме, брала участь у конкурсах, шукала проєкти, подавала заявки. Зрештою, отримала двомісячну стипендію у Сілезькій філармонії. А коли дізналася про вакантне місце в Camerata Silesia, надіслала резюме.

— Я багато чула про цей колектив, але боялася, що це занадто високий рівень для мене. Вони працюють у різноманітних жанрах, мають широкий репертуар — від сучасної класичної, оперної, барокової музики до джазових і розважальних композицій. Колектив невеликий, лише 19 артистів, тоді як у хорі Сілезької філармонії — 50. Тут не сховаєшся — потрібно працювати, а темпи вивчення нового матеріалу шалені.

В Україні Катерина була солісткою, а в Польщі довелося навчитися працювати в колективі

Від першого прослуховування до пропозиції роботи минуло п’ять місяців.

— Офіційно я працюю в Camerata з 23 жовтня 2024 року. На першому прослуховуванні, в травні, мені дали ноти й сказали: «Прийдеш за кілька днів і покажеш, що зробила». Я дивлюсь на ці ноти і думаю: «Боже, з чого почати?». Але сказала собі: «Ти впораєшся», — і впоралась. Потім у складі Camerata Silesia співала твори видатних українських композиторів епохи бароко й класицизму — Дмитра Бортнянського, Максима Березовського, Артема Веделя.

На репетиціях робила транскрипції та вчила поляків правильно вимовляти українські звуки

«Приїжджай завтра»

Після низки концертів Катерині сказали, що поки що немає ставки, але її будуть запрошувати у проєкти. Тож вона повернулася до своєї бібліотеки.

— Хотілося плакати, — зізнається артистка. — Я вже винаймала квартиру, і мені не вистачало зарплати, яку отримувала в бібліотеці. Думала, як вижити, до того ж ціни росли шалено.

І десь наприкінці вересня зрештою подзвонила наша диригентка, пані Анна Шостак: «Якщо хочеш, приїжджай на випробувальний місяць».
«Коли?» — тільки й запитала я. — «Завтра». Я попросила директора бібліотеки про місячну відпустку за власний рахунок, бо знала, що другої такої нагоди у мене вже не буде…

Сьогодні Катерина співає в колективі своєї мрії Camerata Silesia, виступає у катовицькому NOSPR (Narodowa Orkiestra Symfoniczna Polskiego Radia) і планує власні проєкти: запис диска з українськими піснями й сольний концерт з українським композитором.

У складі «Камерата Сілезія»

«Не відмовляйся від того, що тебе надихає»

Шлях до самореалізації може бути важким, особливо в новому середовищі. Але історія Катерини доводить: знайти своє місце під сонцем — можливо. Ось кілька її порад для тих, хто не хоче зрадити своїм мріям:

Пробуй. Кожен досвід — це крок уперед. Навіть невдачі дають цінні знання та наближають до успіху.

Стукай у всі двері. Не бійся знайомитися, питати про можливості, долучатися до проєктів. Із сотні дверей бодай одні відчиняться.

Не бійся. Часто нас стримують чужі думки або власні страхи. Катерину зупиняла думка, що до Camerata складно потрапити навіть полякам. Але вона пішла на прослуховування. Не піддавайся страху — поки не спробуєш, не дізнаєшся, на що здатен.

Не зраджуй своїм захопленням. Роби те, що любиш. Перекваліфікація — це добре, особливо на початку адаптації, але не відмовляйся від того, що тебе надихає. Саме пристрасть до улюбленої справи допоможе знайти своє місце.

Цінуй кожну мить. Навіть маленький успіх має значення. Нова знайома людина чи нова подія можуть відчинити нові двері.

Вір у себе. Навіть коли здається, що все безнадійно — пам’ятай: найтемніше перед світанком. Шлях до мрії може бути складним, але кожна спроба наближає до мети. Не здавайся, продовжуй йти вперед і отримуй задоволення від процесу.

Фотографії: приватний архів

20
хв

З бібліотеки — на сцену. Історія українки, яка зуміла втілити свою мрію в чужій країні

Тетяна Виговська
каніболоцький волонтер велопробіг україна велосипед збори зсу

«Найважче — їхати далі, коли на рахунку пусто»

Оксана Щирба: Пане Олександре, як ви почуваєтеся? Знаю, що останні велопробіги суттєво підірвали ваше здоров’я…

Олександр Каніболоцький: Я проїхав близько 400 кілометрів з відкритою виразкою. Їхав з Яремче до Ужгорода, а потім через Львівську область. Зараз перебуваю під наглядом лікарів. Готуюся до ще одного велопробігу. Можливо, в травні. Залежить від здоров’я.

Вперше ви вирішили збирати кошти для військових у 2019 році?

Насправді, ще раніше — з 2014 року, коли почалася агресія в Криму. Я вже тоді розумів, що не зможу воювати — роки не ті, — але хотів допомагати. У 2019 році вперше у своєму селищі став збирати кошти для військових. Надіслав дві посилки в батальйон імені Шейха Мансура.

Але просто ходити й просити — це не моє. У 2022 році я вирішив поєднати допомогу армії з тим, що мене заспокоює. А заспокоює мене велосипед. Тоді я зробив перший велопробіг — 500 км на велосипеді «Україна». Поїхав 250 км до Батурина і назад. Зібрав 12 тисяч гривень, на які купив шини для 72-ї бригади.

Чому ви обрали саме велосипед як спосіб збору коштів на потреби ЗСУ?

У 2018 році я був депутатом селищної ради. Хотів служити людям, контролювати владу, але зіткнувся з тиском і погрозами після кількох депутатських запитів. Скажімо, коли я оприлюднив, що під час виборчої кампанії у 2018 році в одному зі штабів мав місце підкуп виборців, де роздавали по 300-400 гривень, а також брудні статті про опонентів, почалися погрози. Щоб заспокоїти нерви, катався велосипедом на природі. Це стало моїм антистресом. І тоді я вирішив: чому б не поєднати це з волонтерством?

Цей велосипед — мій надійний помічник. Простий, без передач, але дуже міцний. Йому вже понад сорок років — він у мене з 1982 року, здається. Я йому довіряю. Якщо що — десь підтягну, десь підмащу — і далі в дорогу. Запчастини завжди вожу із собою. І він жодного разу не підвів.

Ви хотіли долучитися до війська, але вам відмовили…

Я телефонував у добровольчий батальйон «Сонечко». Там порадили залишатися в тилу й продовжувати те, що я роблю. 

Рідні не відмовляли? Адже таке фізичне навантаження — ризик для здоров’я.

Відмовляли. Казали: «У тебе ж онуки, діти». Але я наполіг: спробую разок. 

Той перший велопробіг став випробуванням. Коли вже доїжджав до Ромнів, залишалося якихось кілька кілометрів, став шукати, де можна переночувати. Дзвонив знайомим, але ніхто не відповідав — вихідний день, надії мало. Вирішив їхати далі — попереду була Липова Долина. Але десь за 3-4 кілометри до неї моє тіло дало збій. Стало тиснути серце. Зупинився. Спробував дійти з велосипедом до людей, але сил не було. Аритмія була сильною. 

Став на узбіччі, поклав велосипед на землю. Навколо темно, дощ, і я — на колінах, не знаю, що робити

У той момент подзвонила донька. Запитала, де я. А я не можу відповісти! Згодом прийшов до тями. Сказав їй, що все добре, що я вже майже в Липовій Долині. Але вона зрозуміла, що добре не все. Та як важко не було, я крутив педалі, бо не міг стріляти, але хотів допомагати.

Доїхав до лікарні в Липовій Долині. Там волонтери вже домовилися, що мене приймуть. Було заплановано, що я відпочину в окремій палаті. Мене оглянули. Дощ не припинявся, тому я залишився на два дні. А тільки-но погода стабілізувалася, знову сів на велосипед і продовжив шлях. Цього разу — вже без ускладнень.

Маршрути плануєте заздалегідь?

Так, але іноді змінюю за ситуацією — питаю місцевих, де краща дорога, де можна зупинитися. Волонтери допомагають знаходити місця для ночівлі.

Бувало, ночував у поліції, лікарнях, готелях, які оплачували небайдужі люди, навіть депутати

Які найдовші дистанції ви долали під час своїх велопробігів? 

Найдовший — третій велопробіг. 1200 км. Тоді я зібрав близько 1,6 мільйона гривень.

Щиро кажучи, я і не сподівався, що зможу зібрати стільки. Було певне розчарування, коли на початку пробігу грошей на рахунку майже не було. Але тоді мене мало хто знав. Згодом журналісти зробили про мене сюжет. Після якого зателефонував чоловік і сказав: «Хочу вам допомогти». І далі вже люди стали активно донатити.

Я збираю кошти на власні картки — ПриватБанку і Монобанку. Але ніколи не передаю гроші комусь сторонньому. Бо вже бачив, як іноді благодійність потрапляє не в ті руки. Усе тримаю під особистим контролем.

Якщо волонтери просили тканину, я безпосередньо оплачував виготовлення. Потім тканину надсилали за призначенням. Усі чеки, квитанції, звіти у мене збережені, і я їх відкрито публікую. Абсолютна прозорість. Ми купували шини, тканини для амуніції, безпілотники, навіть автомобілі. Придбали три Mavic 3, пересилали запчастини до авто. Люди це бачать — і довіряють.

Яку загальну кількість кілометрів ви проїхали?

Перший велопробіг — 500 км, другий — 850 км, третій — 1200 км, четвертий — 1100 км. Тобто разом — понад 3,6 тисячі кілометрів. Зібрав вже понад два мільйони. Один велопробіг триває 10-12 днів, залежно від маршруту. Дуже багато доріг вже проїхав…

Що найважче у поїздках?

Їхати, коли перевіряєш рахунок, а там майже нічого. Дуже важко морально. А фізично — це підйоми в Карпатах. Дороги хороші, але багато спусків і підйомів, велосипед без передач, тому часто доводилося тягнути його в руках, а це непросто.

Іноді в дорозі проводжу по 12 годин на день. Харчувався під час велопробігів — як вдасться. Інколи допомагали люди, підгодовували. Але такі перекуси нашвидкуруч дуже підірвали моє здоров’я.

Часто доводиться їхати за будь-якої погоди — і в сильний дощ, і в спеку. Але я завжди тримаюсь, бо розумію, що кручу педалі за тих, хто тримає фронт

Як ви мотивуєте себе продовжувати їхати далі, коли фізично важко?

Ставлю мету. Наприклад: «Сьогодні маю доїхати до міста Суми. І все». Наче комп’ютер, задаєш програму — і виконуєш. Бувало, виїжджав о другій ночі. А був день, коли проїхав 186 км. Усе можливо, коли є мета. 

«З таким велосипедом, як у мене, не кожен поїде»

Ви багато побачили під час подорожей. Відкрили для себе щось нове?

Так. Дуже багато краси, добрих людей. Це змінило моє бачення. І хоча мені подарували спортивний велосипед, я й далі продовжую їздити на старій добрій «Україні». 

Як реагують люди, коли дізнаються про вашу місію? 

Дуже добре. Особливо мені запам’яталась Івано-Франківська область. На жаль, не пригадаю назви населеного пункту, але краєвиди були неймовірні — гарні будинки, акуратні дороги. Я зупинився, почав фотографувати. І тут з одного двору виходить чоловік: «Ви хто такий?» — питає. За ним — ще один, із сусіднього подвір’я. І не встиг я до кінця пояснити, як мені стали виносити гостинці: помідори, сало, печиво. Я відмовлявся, але вони наполягли: «Бери, ти ж волонтер». Один навіть виніс бутерброд — від щирого серця.

Був ще випадок. Я їхав до Ніжина з боку Києва. Ранок, захотілося чогось гарячого. Побачив жінку, запитав, де тут можна поснідати. Вона здивувалась: «А що сталося?» Пояснив, що я волонтер, у мене велопробіг, попереду ще довга дорога. Після чого вона відкрила сумку, дістала домашні пиріжки й простягнула мені: «Візьміть гаряче, щойно спекла». Знаєте, це дуже зворушливо. Такі люди — справжні. Отака наша Україна. І саме вона дає мені сили їхати далі.

А кумедні випадки траплялися?

Пам’ятаю, виїхав з Борисполя в бік Житомира о другій ночі, щоб встигнути до кінця комендантської години. Їду — аж на блокпості мене зупиняють поліцейські. Хто, куди, чому так рано? Пояснюю їм: волонтер, їду до Житомира. Вони на мене дивляться: «А ви взагалі розумієте, де ви є?»

Хотів уже показати документи, сторінки в інтернеті, де про мене писали. Аж тут один з них мене впізнав: «Так це ж той волонтер, що всю Україну об’їздив!». Посміялися, сфотографувалися, і я далі поїхав.

Не раз бувало, перевіряли мої сумки, питали, чи немає нічого небезпечного. Завжди показую, що тільки речі й харчі. Все спокійно.

Групові велопробіги не плануєте?

Думав. Але з таким велосипедом, як у мене, не кожен поїде. Це не спортивний байк. Коли їдеш з кимось, то треба підлаштовуватися. А я вже звик до свого темпу. Якщо погано — сів, відпочив, попив води. І знову в дорогу. Сам собі господар.

Чи принесли ваші поїздки сатисфакцію? Чи стало легше?

Так. Я дуже хотів бути корисним, і мені вдалося. Я зібрав чималу суму — більшу, ніж я міг уявити. Телефонували волонтери, просили допомогти тим чи іншим підрозділам. І я допомагав.

Чи змінилося ставлення односельців до вас після того, як ви стали волонтерити?

Так. Багато хто підходить, дякує, бажає успіху. Хоч є й ті, хто й далі підтримує місцеву владу, яка, м’яко кажучи, не завжди діє відкрито. У нас у селищі непроста ситуація: багато політики, опозиція під тиском, влада і мені погрожувала. Але я завжди говорю людям правду. Тому більшість мене підтримує.

Свого часу люди мене питали, чому в селищній раді такі великі зарплати, тож я офіційно зробив запит, звернувся за цією інформацію. Після цього почалася інформаційна кампанія проти мене. Я звернувся до поліції, все зафіксували. Після того, як я став активно займатися волонтерством, усе затихло. 

Як волонтерська діяльність змінила ваше життя?

Волонтерська діяльність повернула мені гідність. Усі, хто мене раніше критикував або казав про мене неправду, замовкли. Бо побачили мою справу. І вже не можуть нічого сказати.

Найбільше зворушує, коли самі військові дякують. Один хлопець подзвонив, коли я лежав у лікарні, і сказав: «Дякую, що ти зробив». Це дуже мотивує. Це важливіше за будь-яку медаль

Що допомагає вам триматися?

Інколи ночами не спиш, дивишся новини, кадри з фронту, знущання над нашими полоненими… Це так боляче. Але саме це і мотивує. Не здаватися, допомагати. Бо нашим хлопцям ще важче. І кожен повинен робити те, що може.

Велика вам подяка, пане Олександре. За щирість, за силу, за приклад. Ви теж — справжній.

Фотографії з приватного архіву героя

20
хв

«Кручу педалі, бо не можу стріляти, але хочу допомагати»: історія пенсіонера, який збирає на ЗСУ велопробігами

Оксана Щирба

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

«Янгол Інститутської» Ігор Фльорко: «Беркутівці спеціально відступили, щоб заманити майданівців під перехресний вогонь снайперів»

Ексклюзив
20
хв

«На висоті 4350 метрів я травмувався. Закрився дощовиком і заплакав. Але потім піднявся і пішов далі», — військовий з протезом ноги про похід на Кіліманджаро 

Ексклюзив
20
хв

Кеті Лешкашелі, бойова медикиня: «Для мене справа честі брати участь у цій війні, бо Росія — це і мій особистий ворог»

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress