Ексклюзив
20
хв

Юлія Ілюха: «Ми щасливі, бо живі. Я отримала "Книгу року BBC", хоча могла ще весною 2022 лежати неживою десь у посадці під Харковом»

У грудні 2024 українська письменниця Юлія Ілюха стала переможницею престижної літературної премії «Книга року BBC». ЇЇ збірка короткої прози «Мої жінки» — це 40 жіночих монологів і голосів війни, 40 образів, які запам’ятовуються назавжди. В інтервʼю Sestry Юлія розповідає про власний досвід війни у Харкові, червону помаду як символ жіночої незламності й літературу як психотерапію

Оксана Гончарук

Юлія Ілюха презентує свою книгу в Італії. 2024. Приватний архів

No items found.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Такого погляду на війну, як у книзі «Мої жінки», досі не було в українській літературі, впевнена літературна критикиня Віра Агеєва. Юлію Ілюху вже порівнюють зі Стефаником і Ремарком. А сама вона каже: «Я писала цю книгу як мешканка міста, яке бомблять, як жінка, яка чекала чоловіка з війни, як мама, як волонтерка. Мені хотілося показати жінок з різних боків. І всі мої жінки — безіменні, це збірні образи українок, яким довелося жити в часи війни».

За словами перекладачки «Моїх жінок» англійською Ганни Лелів, ця збірка оповідань «посилить голоси українських жінок і шукатиме мову, щоб говорити про невимовне». І дійсно голоси українських жінок завдяки книзі активно поширюються світом. Збірку вже перекладено шістьма мовами і видано в пʼяти країнах. На підході — вихід книги у Швеції. Культурна дипломатія в чистому вигляді.

На презентації «Моїх жінок» у Німеччині. Фото: Helene Thuemmel

«Я не могла писати, був ступор, зникли всі слова»

Оксана Гончарук: Ваша відома колега Тамара Горіха Зерня у передмові до книги «Мої жінки» зазначає, що дискусії стосовно того, як писати про війну, тривають. Як ви знайшли свій метод розповіді? Чому це так чіпляє і простих читачів, і критиків, які до вашої прози прихильні?

Юлія Ілюха: Ну я б не сказала, що всі прихильні, бо після моєї перемоги несуться срачі. Але сподіваюсь, книга все ж чіпляє. Хоча не беруся про це судити. Інша справа, що я не планувала цю книгу, просто одного вечора в голові народилась перша історія, яку я виклала у Facebook з хештегом «мої жінки», а наступного дня до мене прийшла інша жінка. І вони приходили знову і знову, вранці й увечері, і я писала їхні історії у тимчасових помешканнях і потягах. І тільки коли Ганна Лелів запропонувала перекласти мої тексти англійською, а потім Марина Соріна — італійською, я стала усвідомлювати, що це може бути цікаво іншим. І варто зробити з цих історій книжку.

— У книзі 40 щемливих історій, в більшості трагічних, іноді оптимістичних і місцями іронічних. І всі вони всередині вас. Як ви з ними живете?

— Після 24 лютого я кілька місяців взагалі не могла нічого писати. Перед самою війною почала роман, написала десь третину, а зараз навіть не знаю, де той рукопис. Він абсолютно для мене зараз неактуальний. 

24 лютого я виїхала з Харкова із сином Іваном та кішкою, потім сама повернулася в місто і всю весну волонтерила. До великої війни ми з подружкою збирали тактичні аптечки для АТО, тож я знову почала займатися медициною — було дуже багато запитів. А от писати я не могла, у мене був ступор, зникли всі слова. Єдине, що я могла написати, — це заклики й фейсбуці з метою зібрати грошей на щось корисне для військових, які захищали Харків. Ну ще могла фотографувати прапор, у нас в Харкові він майорить на найвищому в Україні флагштоці. А вже у квітні написала вірш. Але закінчити збірку віршів змогла лише тоді, коли мене запросили на резиденцію в Австрію.

«Мої жінки» вийшли вже в 5 країнах світу. На черзі ще декілька перекладів

Я це кажу до того, що і вірші, і короткі історії «Мої жінки» — це все у певному сенсі моя психотерапія, виписування особистої травми. Я просто не могла не написати ці історії, бо вони були всередині мене. А коли стала викладати їх у фейсбук і отримувати безліч коментарів від жінок, зрозуміла, що це може бути психотерапія не лише для мене.

— Чи є серед 40 новел історія про вас? Можу припустити, що це «Жінка, яка чекала на Перемогу»…

— Ця історія про багатьох жінок, а конкретно про мене там кілька історій, найбільш очевидна з них — це «Про жінку, яка лютневого ранку залишила місто із сином та кішкою і двома парами трусів у наплічнику».

— А ви надовго виїхали тоді з Харкова і куди?

— Ми жили на Північній Салтівці і коли почули вибухи, чоловік сказав мені збирати речі та їхати із сином до батьків, які живуть у Харківській області. Сам чоловік залишився, бо збирався до війська — він потім рік відслужив і був комісований після поранення. 

Я тоді швиденько зібрала два наплічника, в один з яких мій 9-річний син поклав свій конструктор Лего, а з моїх речей помістилися лише дві пари трусів. Ми везли ще кішку, а потім по дорозі у нас стало дві кішки, бо ми забрали тваринку у друга мого чоловіка, який був у резерві парамедиком і в цей момент теж збирався на війну. 

Ми виїхали і побачили метрах в 30 танкову колону росіян, яка рухалась у напрямку кільцевої. Пізніше ми дізналися, що вони розстріляли кілька машин.

У Харкові на Салтівці в 2022. Приватний архів

Повернулась я у Харків 9 березня. Чому запам'ятала цей день? Ми тоді зупинилися на заправці під містом, я пила каву поряд з фургоном, біля якого стояв незнайомий чоловік. І раптом він відкрив двері того фургона, вийняв величезний букет тюльпанів і подарував мені. Це було тоді, коли 8 та 9 березня 2022 року у Харкові всім жінкам на вулицях дарували квіти. Тож цей день я не забуду ніколи.

— А де ваш син зараз?

— Ми зараз перебуваємо на літературній резиденцій в Австрії, Іван ходить тут до місцевої школи. Йому вже 12 років, і він майже всюди їздить зі мною, ну, може, крім Америки та Швеції, бо виступ там припав на перший день школи, який не можна було пропустити.

«Ми моталися по поодиноких працюючих аптеках і шукали медикаменти»

— Як ви зараз сприймаєте рідний Харків і чому місту та його людям вдаються просто неможливі речі?

— У моїй пам'яті Харків — це весна 2022 року. Так багато, як тоді, я не їздила по місту, напевно, за все своє життя. Ми з товаришем тоді пересувалася лише на машині, бо транспорт не ходив і місто було геть порожнє. Майже все тоді було зачинене. У супермаркет у Харкові я потрапила лише у травні 2022. Ми мотались між поодинокими працюючими аптеками й шукали медикаменти. Тоді ми навіть бинти купляли поштучно, зараз це складно уявити. На самому початку з ліками була катастрофа, але згодом друзі почали надсилати якусь гуманітарку з-за кордону.

Знаєте, я дуже боялась повертатися в Харків через два тижні відсутності. Мені здавалось, що місто зруйноване, і щойно я в'їду на Холодну Гору, то почну плакати без упину. Але виявилось, що місто стоїть, обороняється і, як писав Сергій Жадан, «над містом майорять наші прапори». Коротше, я так і не заплакала.

— У книжці «Неболови», яка вийшла ще у 2016 році, я прочитала вашу першу новелу про жінку у війні. Тобто цей цикл ви почали створювати ще вісім років тому.

— Цікаво, що я тоді написала про жінку, яка була акторкою і пішла на війну, а потім на презентації «Неболовів» познайомилася з реальною жінкою, акторкою з Харкова, яка пішла на війну і досі воює.

Проза «Неболовів» була не такою короткою, як «Мої жінки», це радше те, що називають англійською мовою flash fiction (мікропроза, надкороткі оповідання — Авт.). Я люблю коротку прозу більше, ніж великі форми, бо вважаю, що вона мені вдається. 

Червона помада як маска, яка допомагає жінкам триматися

— У вас є гарна новела «Жінка, яка фарбувала губи», яка мені дуже запала. Чим червона помада на українках так лякає суспільство? Чому, наприклад, татуювання або зміна кольору волосся у жінок-військових більш зрозумілі, ніж пофарбовані червоні вуста біженок і вдів?

— Червона помада не вписується у прийняті суспільством норми горювання. Моя історія про те, як жінка переживала своє горе, бо у неї чоловік зник безвісти на війні. Червона помада стала її способом захисту, своєрідною маскою, яку вона «одягала», щоб хоч якось триматися. Під час Другої світової війни червона помада у європейських жінок була символом стійкості та опору. Для багатьох українок зараз — так само.

— Ще в одній новелі йдеться про те, що більшість українок завжди мріяли потрапити в інші країни, а тепер потрапили, але нас в тих закордонних містах наче немає. Тобто тіло там (яке ми з'їдаємо), а душа — в Україні…

— Я завжди на своїх закордонних зустрічах кажу про те, що ніколи б у житті не хотіла писати цю книжку і не хотіла б мати цих читань у різних країнах. Все це я б залюбки поміняла на своє нормальне нудне життя без подорожей у Харкові — без війни. Так, до великої війни я мріяла мандрувати і зараз мрія справдилась, але у такий от збочений спосіб. 

У мене ще є новела про жінку з валізою, яка виїздила з міста. Коли я це писала, думала про ситуацію на харківському вокзалі на початку березня, де було людське море, і люди за будь-яку ціну намагалися потрапити в евакуаційні поїзди.

І моя героїня заскочила на підніжку потяга, але не змогла затягнути із собою свою важку валізу. І в якийсь момент вона просто розтисла руку і відпустила цю валізу — а разом з нею все прожите життя. І отак ні з чим вирушила у невідомість

А яким буде її подальше життя, чи вона буде мріяти про повернення додому з Європи, це вже наступне питання.

Фото: Foundation Jan Michalski, Tonatiuh Ambrosetti

«Я стала людиною, яка не прагне бути зручною для всіх»

— Книга «Мої жінки» вже видана в Італії, Словаччині, Австрії та США. У лютому наступного року вийде у Франції та Швеції. Наскільки іноземцям ці flash fiction зрозумілі, чи зчитують вони закладені символи?

— На обкладинці книжки, яка вийде в Швеції, буде саме та рожева валіза, про яку я щойно говорила. 

Я глибоко переконана, що основне завдання української культури зараз — і літератури зокрема — це кожним мистецьким твором, кожним перекладом та словом нагадувати світу про війну в Україні

Тому мені було важливо, щоб книга «Мої жінки» вийшла двомовною, українсько-англійською, у вигляді артбука, бо так вона є гарним подарунком іноземцеві. Який зайвий раз нагадує, що війна в Україні триває і саме хоробрість українців дала європейцям час на підготовку до більшої війни, яка може охопити Європу. Люди за кордоном повинні розуміти:  якщо Україна впаде, то, безумовно, війна пошириться далі, і вже їхні країни будуть отак горіти у вогні.

Більшість європейців, прям як більшість українців до повномасштабного вторгнення, наївно вірить, що їх це не зачепить і нічого не буде. Тому я на всіх своїх зустрічах закликаю іноземців не повторювати наших помилок. 

На презентації в Нью-Йорку, США. 2024. Приватний архів

— Чи є вже якісь відгуки на вашу книгу від закордонних читачів?

— В Америці я мала чотири зустрічі, і дуже багато людей підходили, висловлювали свою підтримку Україні і розповідали, як їх вразили історії безіменних жінок — адже жодна з моїх жінок не має імені. А коли я мала читання у Стокгольмі, то була вражена кількістю шведів, які прийшли з українською символікою. Цікаво було те, що книжка в Швеції ще не вийшла, але частина історій моїх жінок вже була перекладена шведською та опублікована в знаному місцевому літературному журналі. І люди просили мене підписати цей журнал, до того ж зверталися до мене українською мовою. Тобто шведи вивчили ті кілька слів, і це такий потужний і водночас милий вияв поваги. Я була вражена.

На таких зустрічах я завжди наголошую, що я з Харкова, розповідаю про те, як змінилося наше життя з початком великої війни і намагаюсь згадувати про тих письменників — чоловіків і жінок — які зараз на фронті. І про тих, які загинули.

І от саме це, мені здається, закордонну аудиторію вражає найбільше. Їх чіпляє, що люди, які писали прозу та вірші, змушені були взяти зброю до рук і захищати свою країну. У цей момент війна набуває рис конкретних людей. Зокрема, я часто розповідаю їм про Максима Кривцова — поета, який загинув через кілька тижнів після того, як вийшла його перша книжка

— Чи вийде книжка у Польщі і чи буде вона перекладена польською?

— Сподіваюсь, що вийде, але я ще не знайшла видавця у Польщі і поки що над цим працюю.

— Наскільки відрізняється сприйняття вашої книги за кордоном і в Україні?

— Я зробила всіх жінок безіменними саме для того, щоб, читаючи цю книжку, не лише українці, а й іноземці могли уявити себе на місці героїнь

В англійський є такий вираз «in (someone's) shoes» тобто «на чиємусь місці», — це про те, що кожен може уявити себе «в черевиках» тих жінок. Мої безіменні героїні універсальні. Це, як гарно сказала Віра Агеєва, архетипічні образи жінок у часі війни. Я хотіла показати, що не якась одна конкретна жінка проживає цю історію, а що це історія дуже-дуже багатьох жінок в Україні.

Юлії Ілюсі повідомляють, що вона вирала премію «Книга року BBC». Фото BBC

— Скажіть, що, окрім розголосу, вам як письменниці дає премія ВВС?

— Ну, вона дозволяє додавати наліпку «Книга року BBC» на всі тиражі книжки. А ще це грошова премія (1000 британських фунтів — Ред.), яка дуже доречна, бо я збираюся використати її на покупку пікапу для 151-ї бригади, яка зараз знаходиться в дуже гарячій точці. Я зараз дозволила собі відійти від волонтерства, але якщо мене просять допомогти, завжди підключаю свої зв'язки. Так, наприклад, мої польські друзі допомогли придбати дуже дорогий РЕБ для тієї ж 151-ї. Тепер ось ця ситуація з пікапом, на який ми збираємо вже понад два місяці.

— Юля, я розумію, що ви людина зі стрижнем, і все ж наскільки вас змінила велика війна? Якою за ці важкі для кожного українця три роки ви стали?

— Я стала дуже жорсткою людиною, яка не хоче бути зручною для всіх і яка не буде терпіти, якщо їй щось не подобається. За ці три роки я навчилася захищатись і відстоювати свої кордони. Велика війна навчила мене не будувати глобальних планів, бо я зрозуміла, що це не має жодного сенсу в світі, де все може змінитися в лічені хвилини.

Я навчилася жити сьогоднішнім днем і насолоджуватись моментом, бо, як каже мій чоловік: «Ми щасливі люди, бо ми живі». Нещодавно я отримала премію «Книга року BBC», а могла ще весною 2022 лежати неживою десь у посадці під Харковом…
No items found.
Приєднуйтесь до розсилки
Thank you! Your submission has been received!
Oops! Something went wrong while submitting the form.

Українська журналістка, співачка, композиторка (спочатку була музика, яка нікуди не зникла досі). Роботу в журналістиці починала з дописів у музичний журнал «Галас». Протягом багатьох років працювала культурною оглядачкою газети «КП в Україні», мала також досвід роботи головною редакторкою журналу «Ательє». Кілька останніх років була музичною критикинею у виданні Vesti.ua, а з початком великої війни знайшла себе як журналістка в жанрі соціального репортажу.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати
ігор фльорко майдан азов мілітарі кафе

Ігор Фльорко — один з п'яти «янголів Інститутської». Так українці назвали  п'ятьох сміливців, які 20 лютого 2014 року під час розстрілу майданівців під кулями снайперів рятували поранених на вулиці Інститутській у Києві. Після подій на Майдані всі вони пішли на фронт. 

Ігор Фльорко продовжує захищати Україну у бригаді «Азов», а також підтримує побратимів-ветеранів. Разом з бойовим товаришем він співзаснував у Львові мережу ветеранських кав'ярень «Кава Мілітарі». Місце зустрічі цивільних і ветеранів.

«Ми виносили поранених і вбитих на руках і на щитах»

Ярина Матвіїв: Ігорю, згадаймо події Революції гідності. Під час страшного розстрілу 20 лютого ви з товаришами виносили поранених під перехресним вогнем снайперів…

Ігор Фльорко: До Майдану ми були друзями, сусідами, студентами львівських вишів. Я, Андрій Седлер, Микола Притула, Павло Дьокін і Ігор Галушка — всі разом поїхали на Майдан. Разом пішли на Інститутську. Разом вижили. 

Янголи Інститутської: Ігор Галушка (18 років), Павло Дьокін (19 років), Микола Притула (20 років), Ігор Фльорко (18 років), Андрій Седлер (20 років). Фото: Сергій Бобра/Гал-інфо

Ми прийшли на Майдан вранці 19 лютого, коли вже горіла будівля Профспілки. В наш бік літали шумові гранати від ешелонів «Беркута», на які ніхто майже не зважав. 20 лютого близько 9 ранку прибігли хлопці й сказали, що з боку Жовтневого палацу на Інститутській «Беркут» відступає. Це здалося дуже дивним. 

Потім вже стало зрозуміло, що силовики спеціально відступали, щоб заманити найактивніших майданівців під перехресний вогонь снайперів. А тоді люди, які стояли на Майдані, побачили, що дорога порожня, барикада без силовиків — і стали заходити в цей квадрат смерті. Снайпери відкрили вогонь з кількох точок одночасно — з «Жовтневого», з готелю «Україна» та з Інститутської. Ми також пішли по Інститутській. Проти куль снайперів у нас було смішне екіпірування — хокейні наколінники, спортивні каски й один на всіх щит. Я один з усіх мав бронежилет. 

Під обстрілами активісти на Інститутській почали групуватися у так звані «черепашки». Це коли п’ять-шість людей, накритих саморобними щитами, потроху просуваються вперед. На наших очах через дорогу снайпери розстріляли першу таку «черепашку». Я побіг до них через дорогу, і ми з ще одним хлопцем відтягнули першого пораненого. Це був Сергій Трапезун, простий учитель хімії, і в нього були кульові поранення обох ніг. Дотепер ми дуже міцно дружимо з Сергієм. Його дружина Оксана Трапезун допомагає мені пригадати деталі подій того дня, про які я не пам'ятаю. 

Ігор Фльорко (у чорному) і Юрій Кравчук рятують пораненого Сергія Трапезуна. 20.02.2014, Київ. Скріншот з відео

Поранених і вбитих ми несли до готелю «Україна», де був медичний штаб. Вбитих клали на підлогу і накривали білою тканиною. У нас не було нош. Тому поранених виносили голіруч і на щитах майданівців, якими до того прикривались від куль. 

— Кажуть, ви тоді врятували багато людей. Скільки саме?

— Не знаю. Справа в тому, що я досі не можу згадати цей день до кінця.

Майже всі події тих кількох годин на Інститутській і після просто випали, витіснилися з моєї пам'яті

Якось через два роки після розстрілів я побачив фотографії, де видно, як допомагаю виносити пораненого в ногу Юрія Кравчука, який разом зі мною перед тим витягував Сергія Трапезуна. І от я дивлюсь на цю світлину і розумію, що не пам'ятаю цього — наче вперше бачу! 

Пам'ятаю, по один бік вулиці Інститутської була барикада, а по інший — метро «Хрещатик», якісь дерева, і там йшли хлопці, в яких стріляли. Мені здавалося, що якщо ти за деревом, то безпечніше. А коли перебігаєш дорогу — то тоді під прицілом. І перейти ту дорогу був для мене найбільш стресовий момент. Я повторював собі: «Тільки не зараз, тільки не зараз». Хоча багатьом ці дерева не допомогли…

Кожного двадцятого лютого я передивляюся відео тих подій, щоб згадати, як сильно воно болить

Це не ті больові відчуття, які потрібно забувати. Є деструктивні, які треба викреслити з пам'яті, а тут навпаки. Ти маєш пам'ятати, бо там був. Не забувати, яку ціну хлопці віддали за те, що ми маємо Україну зараз. Навіть за можливість боротись за неї.  

20.02.2014. Вулиця Інститутська в Києві. Скріншот з відео

— З вашої п'ятірки усі «янголи Інститутської» стали є воїнами ЗСУ?

— Так. Ігор Галушка пішов на війну одразу після Майдану, я та Микола Притула долучилися у 2015 році. Я закінчив навчання, а тоді вже поїхав в Київ і подав документи на вступ до полку «Азов». Ігор Галушка на фронті дістав важке поранення в голову, вчився заново ходити, пройшов всі етапи реабілітації, брав участь в «Іграх Нескорених» і зараз працює інструктором.

До повномасштабного вторгнення не були на фронті тільки Павло Дьокін і Андрій Седлер, а з 2022 долучились і вони. 

Якби повномаштабна війна сталася в 2014 році одразу після Майдану, у нас би не було шансів втримати Україну. Від АТО і до 2022 року ми мали можливість підготувати кадри до бойових дій. АТО на Донбасі виховало офіцерів, сержантів, солдатів. Ці роки ми використали з користю. 

Спочатку я воював у складі «Азову» на Маріупольському напрямку. Після вторгнення в 2022, коли в Маріуполь вже неможливо було доїхати через бомбардування, став артилеристом 80-ої десантно-штурмової бригади, з якою пройшов контрнаступ. А з 2023 року я знову в бригаді «Азов». 

— Ця легендарна фотографія, де ви безтурботно стоїте з пакетом чіпсів на тлі артилерії, яка б'є ворога, де була зроблена?

— На околицях Соледару в 2022 році в складі 80-ої бригади. Але це не фотографія, не постановка, це відео. Ми щодня знімали нашу роботу, якщо це було безпечно і там не було видно геолокації,  щоб показати, наскільки круто бути артилеристом, щоб інші вступали до лав ЗСУ. Ми хотіли донести, що українську армію не потрібно жаліти. Має бути повага, а не жаль. 

Ми постійно тоді ночували у різних посадках, і треба було мати із собою щось перекусити. У Бахмут тоді часто їздили на хот-доги — тоді ще працювали магазини, все було. 

Ігор Фльорко: «Якщо артилерист не бачить ворога наживо, значить, все йде за планом». Скріншот з відео

Бахмут у 2019 році був дуже гарним містечком, затишним і якимось нетиповим для Донбасу. А коли я там був вже у 2022 році, місто було повністю пусте, стояла гнітюча атмосфера.   

На тих територіях Донбасу, де війна почалася в 2014 році, люди були байдужі і звиклі до війни. Здебільшого вони не дивилися тобі в очі, не віталися. Ставлення до українського захисника там було від ворожого до байдужого. 

Якщо говорити про території Харківщини, які ми звільняли, то там вже люди були зовсім інші. Під час харківського контрнаступу вони раділи звільненю, підходили, дякували. Для них ми вже дійсно були захисниками. 

— Який спогад війни для вас найболючіший?

— До повномасштабного вторгнення — загибель товариша Дмитра Прогло з позивним «Круглий», а після — втрата товариша, військовослужбовця, львівського поета Юрія Руфа. Дві втрати, після яких було дуже важко прийти до тями.  

«Або ти в ЗСУ, або для ЗСУ»

— Ми знаходимось у кафе «Кава мілітарі», яке ви відкрили для підтримки ветеранів у Львові. На столі стоять розмальовані вази, зроблені з відстріляних гільз артилерії…

Це волонтерка й художниця Дарія з Рівного розмалювала.

Як народилась ідея відкрити «Кава мілітарі»?

— У 2017 році ми були на позиціях з хлопцями-добровольцями з «Правого сектору», вони не мали фінансового забезпечення, все робили своїми силами. Тобто працювали та воювали одночасно. Нам з товаришем Ростиславом Грицьківим захотілося зробити добру справу: позбирати їм амуніцію, якої в них було недостатньо. Бійці «Азову» отримували зарплату, тож ми назбирали по трьох батальйонах амуніцію і відвезли їм.

«Українську армію не потрібно жаліти. Має бути повага, а не жаль»

Допомагати побратимам нам сподобалося. Я запропонував Ростиславу за відкладені нами кошти купити автомобіль для цього підрозділу. А Ростислав слушно зауважив, що тоді це буде остання акція, яку ми зможемо для них зробити. І запропонував знайти можливість допомагати постійно. Треба було відкривати свій бізнес.

Ростик звернув увагу на кав'ярні Veterano Coffee — бізнес, який ще у вільному Маріуполі провадив Олексій Кельт, побратим з «Азову». Він відкрив у Маріуполі понад 10 кав'ярень за типом «кава навинос». Ми хотіли у нього купити франшизу, але її не було. Тож я стажувався по різних кав'ярнях у Маріуполі, щоб навчитися, як працює цей бізнес. 

Потім поїхав у Київ до Володимира Шевченка — це людина, яка в Україні заснувала Veterano Coffee. Я з ним познайомився, і тільки тому, що нас пов'язує військова справа, він витратив на мене весь день: вчив та розповідав, як воно все робиться. 

Тепер я буду допомагати іншим ветеранам опановувати основи бізнесу, якщо вони захочуть відкрити свою справу і займатися кавою

Далі я вже збирався виїхати за кордон, аби там заробити стартовий капітал для бізнесу, навіть документи вже були. Аж познайомився з хлопцями з Києва, які були зацікавлені відкрити кав'ярні у Львові. Так і вийшло. Першу кав'ярню у Львові ми відкрили по франшизі військових ветеранів з Києва. Працювали разом якийсь час, потім потисли один одному руки й далі пішли кожен своїм шляхом.

«Янгол Інститутської», артилерист НГУ «Азов» і співзасновник соціальної кав'ярні для ветеранів Ігор Фльорко

Кав'ярня закрилася після повномасштабного вторгнення, бо ветерани, які там працювали, пішли на війну. 

Влітку 2022 року ми відновили нашу кав'ярню в іншому місці Львова. Під час урочистого відкриття «Кава Мілітарі» кинули під ноги відвідувачам прапор Росії. Зараз у місті діють вже три наші кав'ярні.

— Яка філософія «Кава Мілітарі»? Зустріч ветеранів і цивільних за філіжанкою кави? 

— Так. А ще — ми б дуже хотіли стати прикладом для решти ветеранів, які воліють почати власну справу після війни.

Раз на місяць ми збираємо кошти від продажів кави й передаємо їх на різні підрозділи, долучаємося до інших зборів. Ми продавали листівки художниці Оленки Ліберті, яка зробила серію картин, присвячених подіям на «Азовсталі». Кошти з реалізації листівок пішли на закупівлю боксів першої необхідності для хлопців, які повертаються з полону. Також ми були спонсорами донації крові «Твоя кров рятує». Пригощали донорів крові кавою і смачною їжею. 

У мережі наших кав'ярень будуть продаватися книги військових. Зокрема, збірки віршів загиблого побратима й поета Юрія Руфа. Також у кав'ярні можна взяти сертифікати, щоб познайомитися з представниками ветеранського бізнесу у Львові.

— Як має відбуватися зустріч цивільних і ветеранів?

— Або ти в ЗСУ, або для ЗСУ. Якщо це зустріч ветерана й цивільного, військовий має бачити, що ти щось робиш для перемоги. От і все. Ти маєш бути в контексті того, що відбувається в країні. Ти маєш бути включеним у війну бодай дистанційно. Тому що хтось платить найвищу ціну, щоб ти мав тут спокій.  

Фотографії з приватного архіву

20
хв

«Янгол Інститутської» Ігор Фльорко: «Беркутівці спеціально відступили, щоб заманити майданівців під перехресний вогонь снайперів»

Ярина Матвіїв
ірина разін волонтерка з німеччини берлін

Цукерка в коробці

— До лютого 2022 року я ніколи не стикалась з волонтерством, — розповідає Sestry Ірина Разін. — У Берліні я вже 8 років. Переїхала разом з колишнім чоловіком-програмістом. Коли ми вирішили спробувати себе в іншій країні, чоловік пройшов безліч співбесід у фірмах по всьому світу, і Берлін відреагував найшвидше. Я приєдналась до нього за візою по возз’єднанню сім’ї. Ми були молоді, хотіли побачити світ, вивчити нові мови — це була для нас велика пригода.

— Якими були ваші перші кроки в чужій країні?

— Я — музикантка й художниця, професійно позиціонувала себе як оперна співачка, адже маю вищу освіту вокалістки. Ще до переїзду я стала шукати можливості: подавалась на навчання в різні академії, знайшла ком’юніті оперних співаків, викладача вокалу й концертмейстера. Їхала вже з чітким планом.

На сцені

— Чи скоро вдалося знайти роботу в новій країні?

— Це зайняло багато часу. Був навіть момент, коли я хотіла здатися, бо вкладала величезні зусилля й кошти, а результатів майже не було. Оперна професія дуже конкурентна. Я навчалась в академіях, продовжувала брати участь в конкурсах, брала уроки у викладачів і проходила численні прослуховування. Але навіть талановитим вокалістам тут не завжди щастить. 

Одного разу, під час навчання в Berlin Opera Academy, нам сказали: «Ви — як велика коробка цукерок, кожна з яких зроблена за особливим рецептом. Ручна робота, ексклюзив. Але агенти бачать перед собою безліч таких коробок. І обирають за настроєм, смаком, інколи — навмання. Тож пощастить не всім». 

— Як долали виклики?

— Просто продовжувала працювати. З часом мене стали запрошувати на виступи, хоча здебільшого це були неоплачувані, або погано оплачувані проєкти. Тоді я могла собі це дозволити завдяки фінансовій підтримці колишнього чоловіка. А згодом зʼявились непогані пропозиції від різних хорових колективів. Також я відкрила для себе другу професію — почала ілюструвати дитячі книжки й навчати живопису, що стало заробітком і важливою частиною мого життя.

— Чи були у вас моменти відчаю? Що стало поштовхом для трансформації співачки в ілюстраторку?

— Мені доводилось вчити німецьку, покращувати англійську, брати участь у прослуховуваннях. Але після численних відмов агентів, які позитивно відгукувались про мою техніку і гру, але нікуди не запрошували, у мене настала криза. Зрештою я просто замкнулася вдома. 

І саме в цей час до мене звернулась подруга, яка написала збірку віршів і хотіла видати її, але мала на ілюстратора лише 500 доларів. Мало хто з професійних художників погодився б на таку суму. Я завжди любила малювати, закінчила художню школу, тож вона спитала, чи не хочу я спробувати. У мене саме лежав графічний планшет — подарунок, яким я майже не користувалася. Я погодилась, і це стало для мене справжньою терапією.

Через рік книжка побачила світ, і я стала розвивати свій акаунт в Instagram, куди викладала ілюстрації. Вони були далекі від досконалості, однак, люди почали замовляти малюнки. 

Коли була пандемія ковіду і всі музичні контракти було скасовано, я взялася за навчання, вдосконалювала техніку ілюстрації й отримала ще більше замовлень. Відтоді проілюструвала кілька книжок, зокрема «Мама для Пеппі» німецької авторки Melanie Langhoff — дуже важливу для мене історію про всиновлення. Це неймовірно важлива тема, яка особисто для мене стає дедалі актуальнішою. Я сама мрію про усиновлення. 

У вересні минулого року ми розлучилися з чоловіком, і це стало для мене великою травмою. Ми не разом, але бажання мати дітей залишилось. А в Україні зараз багато малюків залишилися без батьків. Дитячі будинки переповнені, хоча, на жаль, усиновлення з-за кордону наразі закрите. Тож, можливо, перший крок — це повернення додому, а далі вже спроба здійснити цю мрію. 

Війна перевернула все

— А потім настав лютий 2022 року… 

— 24 лютого я прокинулася, коли світ вже кілька годин був у війні.

Відчуття холоду, яке з’явилося тоді, не полишало мене місяцями. Здавалось, я не відігріюсь ніколи

Війна перевернула все. Мій чоловік поїхав провідати батьків в Україну, хоча я його відмовляла. Він запевняв, що все буде добре. Я завжди давала йому максимум свободи, тому й цього разу не зупинила. Мені було дуже за нього тривожно. 

Зрештою він пішов на фронт. Мій колишній чоловік — доброволець і розвідник. Він був у Соледарі, супроводжував контрнаступ на Херсон, працював у Дніпрі й Запоріжжі. Наша перша зустріч під час війни відбулася за 100 кілометрів від фронту. Там я вперше почула тривогу. Ми були разом десять років, і я б чекала його вічно. Але він повернувся до напів цивільного життя й обрав жити без мене. 

— Може, він хотів, щоб ви повернулися в Україну?

— Ми говорили про це, йому це не потрібно.  Я не мала можливості повернутись в Україну одразу (квартира в кредит, коти, друзі-біженці, які на той момент жили у мене вдома, а зараз народили дитину), а далі все сталося дуже швидко. Мені навіть не дали можливості спробувати врятувати нашу сім’ю. 

— Що ви зробили, коли дізналися про війну в Україні?

— У мене була реакція «біжи» — не могла сидіти на місці. Знайомі писали: «Хапай українську символіку й біжи на демонстрації!» 

Я кинулась збирати речі, шукати зарядки й термоси. В метро бачила, як люди продовжували жити звичним життям: їхали на роботу, пили каву, сварилися через велосипеди. А я стояла і думала: «Вони ще не знають, що просто зараз бомблять столицю України».

Це розщеплення реальності страшенно руйнувало. Відчуття сорому стало постійним — ти п’єш каву і їси круасан, а в Україні люди сплять у метро

Коли демонстрації припинилися, я стала шукати нові способи допомогти Україні. Звернулася до Андрія Іліна, одного із активістів Берліну, оскільки отримувала від знайомих безліч повідомлень про допомогу: хтось міг дістати медикаменти, хтось шукав можливість передати зібрану гуманітарку… Андрій відповів: «Таких повідомлень у мене сотні. Те, що мені насправді потрібно — це помічник, аби всі їх опрацювати».

На підлозі за фіранками

— І ви почали працювати у волонтерському штабі?

— Так, я майже там жила, а моя квартира стала прихистком для біженців. Подруга з панічними атаками, люди, які шукали ночівлю по дорозі до місця постійного притулку — вони плакали, шукали підтримки. 

Коли до Берліна почали приїжджати біженці, я зрозуміла: треба бути сильною не тільки для себе, а й для них

У волонтерському штабі було важко — психологічний тиск, сльози, весь час кризи, через що багато волонтерів не витримували. Приходили й швидко зникали, залишалися одиниці.

— А хто були ці волонтери? Українці чи німці теж брали участь?

— 90% — українці. Спочатку штаб знаходився в університеті біля Бранденбурзьких воріт. Нам виділили перший поверх і підвал для сортування гуманітарки. Там зібралися всі активісти Берліну. Були організації, наприклад, «Ukraine Hilfe Berlin e.V.», які працювали ще з 2014 року. Вони допомагали дітям на сході України, проводили для них творчі воркшопи та збирали гуманітарну допомогу.

Після повномасштабного вторгнення все перетворилося на хаос. Структури не було. Вчора хтось відповідав за медицину, а сьогодні лежав удома з істерикою, бо не витримав. Мені просто віддали ноутбук і телефони: «Розгрібай повідомлення». Дзвінки не припинялися, інтернет ловив лише біля вікна. Я сиділа на підлозі за фіранками, їжі в штабі не було. 

Памʼятаю, як через 5-6 годин такої роботи із-за фіранок з’явилася рука — Андрій просто підсунув мені суп у пластиковому стаканчику, подивився, чи я жива, і зник

Спочатку допомагали й німці, але багато хто змушений був повернутись до своєї роботи — всі сподівалися, що війна скоро закінчиться. Зрештою невелика група волонтерів відділилась в окрему команду при церковному фонді Ukrainische Orthodoxe Kirchengemeinde e.V.

— Ви його створили чи доєдналися?

— Це фонд, заснований українською православною церквою в Берліні. В Німеччині будь-яка організація, навіть волонтерська, навіть церковна, має бути офіційно зареєстрована, мати бухгалтерію і постійно звітувати про свою діяльність. На заснування окремого фонду пішли б місяці, тому волонтери стали частиною Ukrainische Orthodoxe Kirchengemeinde e.V. Співпрацюємо дотепер. Усі в Берліні знають нас просто як «церкву». 

Оскільки людей було мало, у фонді мені довелось бути і секретарем, і бухгалтеркою, і дизайнером. Жменька людей, але ми стали справжньою сім’єю. Були моменти, коли здавалося, що ненавиділи одне одного, йшли з фонду та… поверталися. 

Багато команд, що зібрались тоді, в лютому 2022, припинили існування. А ми вижили

Волонтерство має давати віддачу

— Розкажіть про ваші благодійні проєкти.

— Ми запустили гастрономічний проєкт Küche UA Berlin з продажу української їжі за донати. Він існує вже другий рік. Нещодавно на фестивалі українського Різдва в Берліні зібрали шість тисяч євро, щоб купити меблі для притулку в Дніпрі, який опікується сімʼями, евакуйованими з прифронтових областей. 

Я не отримую соціальну допомогу, я не біженка, мені щороку потрібно доводити, що саме я роблю в цій країні. Тож суто волонтерити, як раніше, весь час я не можу. Після розлучення поготів. 

Але страшні зміни життя дозволили мені зосередитись і здійснити давню мрію — відкрити власний артпростір. 

Разом з тим з’явилося багато музичних проєктів. Один із важливих — «Stimmen der Ukraine» («Голоси України»). Його заснували німецькі актори Jan Uplegger та Mareile Metzner. Вони читають українських класиків у німецьких перекладах: Шевченка, Забужко, Жадана, Франка. А тріо українських вокалісток із супроводом фортепіано чи електрогітари, доповнюють виступ. Спочатку це був благодійний проєкт, а тепер Ян знайшов гранти, і на 2025 рік заплановано 15 виступів. 

— Німцям це цікаво?

— Дуже. Вони слухають не лише уривки з класики й музику, а й наші історії війни. Одна солістка евакуювалася під обстрілами з малою дитиною, інша — з племінником. Ці розповіді зачіпають німців за живе.

— Хто у вас займається написанням грантових заявок?

— У фонді немає такої людини, тож вирішила спробувати сама. Подала заявку на грант «Durсhstarten» для групи дітей-біженців, з якими працюю. Вони неймовірно талановиті, і хочеться дати їм більше — закупити матеріали, організувати виставку з їхніми рефлексіями про самоідентифікацію: хто вони зараз, коли інтегруються в німецьке суспільство? Також хочу розповідати про українську культуру — навіть про маловідомі речі, як-от чумацькі ікони на сушеній рибі. Важливо, щоб діти не тільки вивчали історію Німеччини, а й спілкувалися українською і створювали українське.

— Як ви справляєтеся з вигоранням?

— Я — тривожниця, а тривожники завжди надактивні. Інколи люди навіть питають: «Чи можна тебе якось трохи “вимкнути”?» Але навчилась нарешті балансувати, делегувати завдання, казати «ні». Після Українського різдвяного фестивалю отримала багато пропозицій: «Давайте тут організуємо, там проведемо…» Раніше б погодилася на все й вигоріла. Зараз аналізую: що це дасть фонду? Чи варто витрачати час і ресурси?

Волонтерство має приносити віддачу — збір донатів, нові контакти, розповіді про фонд. Я зрозуміла, що потрібно бути прагматичною і організованою, щоб не вигоріти й залишатися ефективною

— На ваші фестивалі та концерти приходить багато людей?

— Так, досить багато. Якщо говорити про останній захід — Фестиваль Українського Різдва — тут ми більше орієнтувалися на українців. Але центральною подією заходу я зробила виставку про українське Різдво двома мовами. У Німеччині є Adventszeit — час очікування Різдва, що триває близько місяця. Вони створюють особливу атмосферу: тиждень за тижнем запалюють свічки у вінку, відкривають віконця адвент-календаря, відвідують ярмарки. У нас же це було втрачено, хоча теж існувало.

Насправді в українських традиціях сезон зимових свят тривав з 4 грудня і до Водохреща, просто радянська влада зробила все, аби ми це забули

Я дослідила, зібрала матеріали і створила виставку, яка мала велику просвітницьку мету. Найбільше зацікавила вона саме німців: їм було цікаво дізнатися про наші традиції, знайти спільне й відмінне. Вони охоче брали участь у майстеркласах: робили різдвяні павуки, дідухи, вчилися петриківському розпису.

— Крутий проєкт, а які маєте ідеї на цей рік?

— Перший проєкт, на який я подала грант — «Коріння. Діти». Ще є музичний проєкт «Коріння», де я досліджую народні пісні як віддзеркалення історії. Для нього вибрала 10–14 пісень різних епох —- від Київської Русі до сьогодення. Кожну супроводжує коротке відео про її історичний контекст. Це буде театралізована музична постановка. Декорації та костюми вже готові, шукаємо кошти на звукорежисуру та логістику. Ми працюємо над цим із моєю подругою, яка підтримує всі мої творчі авантюри. 

Третій проєкт — дитяча книжка, присвячена вивченню і збереженню природи. Коли почалась пандемія ковіду, я багато гуляла берлінським парком. Спостерігала за дикими тваринами, встановила фотопастку, щоб вивчати їх уночі. У Німеччині це особливо цікаво: тут у парках живуть європейські косулі, єноти, лисиці, безліч птахів. Але сучасні діти майже не помічають природи, бо занурені в гаджети. Разом з тим звичайний похід у парк може стати справжньою пригодою, якщо знати, що і як шукати. Можна годинами відслідковувати бобрів, досліджувати сліди, збирати й ідентифіковувати пір’я… 

Ще я пишу книжку. Розповідаю про міфічного охоронця лісу — маленьке створіння, яке веде щоденник, вчить дітей спостерігати, захищати тварин, не смітити, правильно підгодовувати пташок. Хочу незабаром її завершити й запропонувати видавництвам. 

Після фестивалю українського Різдва готуємо також фестиваль українського Великодня. Після чого планую поїхати в Україну із заняттями для дітей з дитячих будинків. Тягне мене туди…

Фотографії з приватного архіву

20
хв

Волонтерка Ірина Разін: «Тривожники завжди надактивні. Інколи мене навіть питають: «Чи можна тебе якось “вимкнути”?»

Тетяна Виговська

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Ірина Федоренко: «Малюю дитячі обличчя, бо вони не приховують емоцій, які ми всі пережили»

Ексклюзив
20
хв

«Треба вчитися мистецтву перекладу самих себе»: есей Володимира Єрмоленка

Ексклюзив
20
хв

Україна на перетині війни і гіпермодернізації: шанс створити новий глобальний дискурс

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress