Історії

Аліса Коваленко — українська режисерка та колишня військова Української добровольчої армії. Повномасштабне вторгнення Росії в Україну вона зустріла у потязі. Їхала на Донбас, щоб продовжити роботу над своїм документальним фільмом «Ми не згаснемо». Його героями стали 5-ро підлітків. Двоє з них досі залишаються на окупованих Росією територіях. 

Тетяна Літвінова-Михальонок: Тайванський міжнародний кінофестиваль, присвячений правам людини, відкрився вашим фільмом «Ми не згаснемо». Як публіка зустріла цей фільм? Наскільки там стежать за подіями в Україні?

Аліса Коваленко: Усі переймаються новинами з України. Хоча у жителів Тайваню мало бекґраунду, але після повномасштабної війни вони активно почали стежити. У них поруч Китай, тому вони теж відчувають загрозу від  тоталітарної держави. З нашого боку — Росія, з їхнього — Китай. У них багато розмов, що, можливо, наступним буде Тайвань. Зокрема, я від журналістів чула таку фразу: «Сьогодні Україна — завтра Тайвань». 

До слова, у листопаді аж два українських фільми будуть в прокаті у Тайвані. Наш фільм «Ми не згаснемо» та «20 днів у Маріуполі». Це дуже круто, що українське кіно будуть показувати у тамтешніх кінотеатрах.

Т. Л-М.: «Ми не згаснемо» брав участь більше ніж у 30-ти фестивалях. Був визнаний найкращим документальним фільмом VII Кінопремії «Золота Дзиґа», на 14-му Одеському міжнародному кінофестивалі, отримав нагороди на кінофестивалях goEast у Німеччині, CROSSING EUROPE Filmfestival Linz в Австрії. Крім того, стрічку відзначили на фестивалі у канадському Ванкувері. Чим цей фільм, на вашу думку, так чіпляє душі журі?

А.К.: Фільм настільки емоційний та ніжний, що люди не сприймають його як політичний фільм про війну в Україні. Він про історії дітей-підлітків, в життя яких ти входиш і яке проживаєш разом із ними. Цей емоційний рівень історії дає людям відчуття емпатії. На тлі їхніх історій, світла, яке було в їхньому житті, входить війна, яка руйнує їхні мрії. Але це досить світлий фільм. Думаю, що це теж грає певну роль. Це нестереотипний Донбас — депресивний, де все погано.

Т. Л-М.: Цей фільм про п'ятьох підлітків, які живуть на Донбасі і вирушають у подорож у Гімалаї. З одного боку, ваша стрічка — віддзеркалення реальності, в якій живуть ці діти, а з іншого — це фільм про життя та мрії. Що саме ви хотіли розказати свої фільмом?

А.К.: Незважаючи на обставини, в яких ти зростав, зі світлом усередині ти можеш освітлювати темряву навколо, ти  можеш боротися за свої мрії та реалізовувати їх. Про це передусім мій фільм. Життя моїх героїв співзвучне з моїм дитинством. Я пам'ятаю, як мені хотілося втекти від сірої реальності дев'яностих, коли всі були бідні, ми нічого не мали, але були мрії. Цей інший світ, який ми собі намагалися вигадати, допомагав створити уявний щит проти тієї депресивності.

Мені запам’ятався вислів Тоніно Гуерра, сценариста Фелліні, який сказав, що  в дитинстві ми вічні. Мені хотілося вхопити цю вічність. Відчуття, що перед тобою ще ціле життя, хоч і на тлі темряви, дає нам це відчуття вічності.

Т. Л-М.: Свій фільм ви почали знімати ще до повномасштабного вторгнення — у 2018 році. Яким ви побачили Донбас у цей період? Що було найцікавішим? 

А.К.: Передусім мене цікавило молоде покоління. Я була вражена, наскільки у них зовсім інше мислення. Ми знаємо, що на Донбасі у людей 50+ ностальгія за Радянським Союзом. А ці діти зовсім інші. Я побачила, що оце покоління буде кістяком нового Донбасу. Також я побачила багато проблем та наших помилок. Було дуже мало комунікації після 2014 року. У Станиці Луганській, де я знімала, взагалі не працювали канали українського телебачення та радіо. Це повний абсурд, там були тільки «ЛНР»-кі та російські телеканали. Звичайно, молодь не дивиться телевізор, але старше покоління? Там суцільна проросійська шизофренія. Це абсолютно наша помилка, ми це допустили. Але з 2014 року Донбас теж дуже змінився. Покоління 30-40 років теж вже інші. Я відчувала, що Донбас став більш проукраїнським, більш свідомим.

Т. Л-М.: Чому ви обрали творити саме документальне кіно, а не художнє?

А.К.: Мені здається, що життя — найкращий сценарист. Мені дуже цікава реальність. Ти не знаєш, що вона тобі може подарувати. Це як річка, в яку ти входиш, і ця реальність тебе несе. Тут є небезпека непередбачуваності, водночас є щось цікаве, що ти відкриваєш для себе. Ти не приходиш з готовими відповідями, з готовими месседжами, які ти хочеш донести. Ти досліджуєш. Це цікаво, бо в ігровому кіно ти знаєш, що хочеш сказати, шукаєш лише форму, у тебе вже написаний сценарій. А документальне кіно — це подорож, дуже цікава подорож.

Т. Л-М.: Ви є членкинею SEMA Ukraine — організації українських жінок, які були в полоні, у в’язницях, на окупованих територіях, де зазнали тортур і сексуального насильства. Зараз у вас зйомки нового фільму. Про що фільм? І чому на початку ви хотіли відмовитися від роботи над цим фільмом?

А.К.: У нашій організації були розмови про те, що варто створити  документальний фільм про жінок, які пройшли тортури, сексуальне насилля. Однак я відчувала, що не готова до цієї теми. Не готова, бо маю особисту історію, до якої я теж буду повертатися. Однаково ти не можеш відсторонитися. Утім коли після повномасштабної війни почало з'являтися все більше жінок у нашій організації, знову піднялася розмова про зйомки документального кіно. Я відчувала, що зараз важливо залишити документ про ці злочини, залишити ці історії в історії.

Т. Л-М.: На якому етапі зйомки? 

А.К.: Робота над фільмом ще триває. Для мене це зовсім інше кіно. Я ще не працювала так багато з минулим. Я ще шукаю візуальну форму для цих історій. У кожної жінки своя історія, але є спільні моменти, які їх всіх об'єднують. Це такий психологічний мультипортрет про посттравматичний синдром, посттравму, як вона може стати посттравматичним зростанням, як можна пройти оцей шлях до певного зцілення.

Т. Л-М.: Чи є для вас у цій роботі терапевтичний ефект?

А.К.: Є і травматичний, і терапевтичний ефект. Коли ми їздили в Херсон, я за один день послухала чотири історії, зустрілася із чотирма жінками. Коли я повернулася у готель, у мене всередині була ніби величезна рана після цих сповідей. Разом з тим ти бачиш, що в цих жінках залишилось стільки світла. Вони не потонули у своїй травмі. Вони продовжують щось робити. Це теж дає мені надію, дає це світло. Я взагалі, мабуть, людина, яка любить шукати світло в темряві. 

Т. Л-М.: Ви були у полоні, де пережили сексуальне насилля. Чи стало це поштовхом до зйомок нового фільму? Чому ви взагалі вирішили поділитися своєю історією?

А.К.: Багато років тому я прийшла в «Театр переселенця». Мені була цікава робота з документальним театром. З режисером Георгом Жено ми говорили про різні історії, які можуть стати основою документального театру, я розповідала про полон, думала робити щось про полонених. В якусь мить він спитав: «Чому ти хочеш говорити про когось, а не про свій досвід?». Ми з ним говорили про це дуже довго, він став першою людиною, з якою я поділилася повністю своєю історією. Георг сказав, якщо я відкриюсь, можливо, це матиме терапевтичний ефект. Так ми почали працювати над п'єсою «Полон». Я прописала абсолютно все, що зі мною сталося. Спочатку спектакль показали у Німеччині, а потім у театрі «Золоті ворота».  

Ми подаємо певний приклад, що не треба боятися про це говорити, не треба закриватися. Це не означає, що обов'язково потрібно про це говорити публічно, якщо хтось не готовий. Але, принаймні, треба ділитися з близькими людьми, звертатися до психологів, до правозахисних організацій, документувати ці злочини. Дуже важливо, аби кожен злочин був задокументований.

Т. Л-М.: Коли почалося повномасштабне вторгнення, ви вступили до лав Української добровольчої армії. Чому?

А.К.: Ще коли я знімала на Майдані, було відчуття, що ти ніби учасник, але знімаєш протестуючих. Це дві різні ролі, але мені постійно хотілося брати безпосередню участь у подіях. Це відчуття поглибилось, коли після полону я знімала добровольців ДУКу (Добровольчого Українського корпусу). Тоді я дала собі обіцянку, що якщо ця війна не припиниться, я відкладу камеру та буду захищати свою країну. Чомусь ніколи не думала, що бойові дії можуть охопити всю країну. Однак не було сумнівів, що Росія претендуватиме на східну частину — і там буде ескалація. І якщо це буде розповзатися далі, я відкладу камеру. Тобто це рішення прийшло само собою. Єдине питання було — куди? У Дніпрі у воєнкомат мене навіть не пустили без воєнного квитка. Потім побачила, що командир, якого я знала і поважала, зібрав підрозділ в Києві. Якраз вони виїхали на фронт. Я просто до них приєдналася. Так все почалося.

Т. Л-М.: Доводилось брати участь у активних бойових діях,  наступальних операціях?

А.К.: Так, був контрнаступ у Харківській області. Не було окопів, було відчуття, ти нічого не контролюєш, це тебе лякає, дезорієнтує. Коли знову починаєш контролювати, розуміти ситуацію, повертаєшся у нормальний стан.

Т. Л-М.: Які саме функції були у вас у добровольчому формуванні? 

А.К.: У мене в картці було написано «стрілець». Але це так, формальність. По суті, ми виконували функції піхоти: тримали сектори, позиції. Ми діяли як піхота,  хоча наш підрозділ був штурмовий. Але штурмували ми не так багато чого — «зеленку» штурмували (сміється). Це була наступальна операція, майже на кордоні з Росією. Там залишилися населені пункти, які треба було звільнити. Ми ходили в цю операцію, але вона не була успішною, на жаль. Багато хлопців з лівого та центрального флангів загинуло — ми були у правому. Вони дзвонили, писали батькам та рідним, ніхто не знав, чи виживе — розповідав ротний з 92-ї бригади. Це лотерея, коли ти йдеш у контрнаступ. Ми виїжджали на позиції, навколо усе вибухало, все було, як в якомусь голлівудському воєнному фільмі. Ми не змогли звільнити ці населені пункти, але змогли «вибити» російських військових із «зеленки» під ними. 

Т. Л-М.: Як на ваше рішення піти на війну відреагували рідні? Як ви їм про це сказали?

А.К.: Стефан (чоловік Аліси. — Авт.) насправді очікував, що так станеться. Він досить спокійно відреагував. Більше він панікував, коли на початку повномасштабного вторгнення я застрягла у Золотому-4, де знімала свій фільм. Це була лінія фронту. Тоді російська армія досить швидко просувалася. Чоловік боявся, що я потраплю у полон.

Моє рішення йти воювати було дуже важким для мами. Вона не могла його прийняти. На два дня я приїхала в Ужгород  попрощатися з рідними. Мій син був там разом із мамою. Вона дуже переживала, плакала. У сина була істерика перед моїм від'їздом. Він плакав, хапав мене за руки і за ноги. Це було страшно. Йому було лише п'ять, коли я опинилась на фронті була. Було важко. Але я розуміла, що інакше я не можу. Я не могла поїхати кудись у Францію (чоловік Аліси з Франції. — Авт.) Я просто не змогла б там жити. Мене б розірвало відчуття провини

Т. Л-М.: На війні ви знімали блоги для свого сина. Для чого? І чи стане це основою нового документального фільму?

А.К.: Я записувала ці відео, бо хотілося зберегти для нього пам'ять, якщо я загину. Я розуміла, що говорити з дитиною п'яти років про серйозні глибокі речі дуже складно, тому думала, що це ніби лист в майбутнє. Потім я передивилася ці відео і відчула, що це міг би бути фільм про екзистенційний досвід. Не про війну, де екшн та все вибухає, а про якісь моменти очікування, про те, як ми можемо з нашими дітьми говорити про цей досвід. Тому скоріше цей фільм буде як документальне поетичне есе.

Т. Л-М.: Як часто ви говорите із сином про війну?  

А.К.: Від самого початку ми говорили про це. Звичайно, не про якісь страшні речі. Але дуже простими словами, спокійно, без паніки пояснювали, що відбувається, чому це відбувається, чому щось може бути небезпечним. Звичайно, дитина копіює поведінку батьків — оскільки ми зі Стефаном дуже спокійно сприймаємо все,Тео також досить спокійно реагує. Ми говоримо про геополітику, про демократію, тоталітаризм. Якось за сніданком він запитав, де сильніша диктатура — в Китаї чи в Росії? 

А з фронту мені треба було розказувати йому, що я у лісі гуляю, гриби збираю? Звісно, я намагалась навіть з фронту знімати котиків, собачок, які до нас прибігали ховатись. Але важливо розказувати дитині про своє життя, тримати цей емоційний контакт. Тому у моїх відеощоденниках інколи я казала, що ми будемо йти в наступ, що це може бути небезпечно, що ми маємо звільняти наші території.

280 днів, які Росія вкрала в Ольги Черняк. 280 днів у полоні, після якого треба заново вчитись посміхатись і радіти простим речам. Ольга, мов на сповіді, розповідає Sestry про все, що ніяк не відболить. Про донос, який написали на неї «свої». Про найважчі тортури, яких зазнала. Про те, як її, сміливу і вільну, примусили боятись власного прізвища. А ще — про свій шлях додому. Шлях у чотири з половиною тисячі кілометрів.  

Чимало херсонців стали колаборантами 

До війни ми жили чудово: я працювала в херсонському управлінні праці та соцзахисту населення, син навчався в коледжі, ми планували мандри за кордон і не скаржились. Аж поки вранці 24 лютого мене не розбудив дзвінок мами. Вона плакала і повторювала: «Війна! Почалася війна». Я не вірила до останнього. 

Виходити в місто стало страшно: російські військові, які заполонили Херсон, ганяли на БТРах, не зважаючи на пішоходів, і регулярно когось збивали. Жива, поранена чи мертва людина — без розбору кидали у багажник. А потім ніхто вже нічого про неї не чув. Щастило лише тим, кого встигали побачити і забрати рідні. 

До першого червня ми ще ходили на роботу — пішки, адже транспорт вже не працював. Це займало півтори години в один бік. Після обіду місто наче вимирало: люди виходили з домівок лише, аби купити хліб чи зняти якісь гроші. Черги, які утворювались, російські військові розганяли автоматними чергами в повітря.

Немало херсонців стали колаборантами і допомагали окупантам. Повітря було пронизане страхом. Ми з чоловіком, який працював заступником керівника управління кадрів міста, намагалися триматись разом. Я ходила з ним до нього на роботу. 

Вночі 11 серпня 2022-го року в наші двері постукали: «Военная полиция, проверка документов» («Військова поліція, перевірка документів»). Я не відчинила одразу, хотіла затягнути час, щоб чоловік сховав важливі документи. Спитала, чому так пізно, і почула, як хтось із них дав команду принести лом і виламувати двері. Тоді я їх впустила.

Росіяни ввірвалися з криками: «Ставай к стене! Руки вверх, оружие на пол» («Ставай до стіни! Руки догори, зброю на підлогу»). Кажу їм, що у мене немає зброї. Вони наказують не розмовляти з ними українською мовою. Кажуть, що знають, що я вмію говорити російською. Аби їх не дратувати, я перейшла на їхню мову.

Далі мене всю обмацали. Хоча вони — чоловіки — і не мали права цього робити, адже я — жінка. Наказали закрити рота, опустити голову і піти на кухню.

До нас зайшло мінімум десятеро чоловіків. Будинок був оточений, у вікнах я бачила лазер від прицільної зброї. Ніхто з них не представився, не показав документи, просто почали обшук квартири, кидаючи речі на підлогу. Питали, де зберігаємо зброю і наркотики. Вимагали показати паспорт, а в мене українська картка ID. Кажу їм: «Мій паспорт у вас в руках». Не вірять. Мовляв, це картка, а не паспорт. Знайшли мій закордонний, а там ще дівоче прізвище, яке я змінила у 2020-му році.Стали називати мене сукою, бо нібито я — агент — і живу під двома паспортами.

Від сина і чоловіка вимагали написати на мене донос

Після обшуку мене, чоловіка й сина вивели та посадили в автівку. На очі вдягнули медичні маски. Поки їхали, допитувались: 

— Знаешь Андрея? («Знаєш Андрія?»)

— Так.

— Кто он тебе? («Ким він тобі приходиться?»)

— Племінник.

— Где прячешь? («Де ховаєш?»)

— У нас його немає. Я з ним не спілкуюся вже майже рік, бо він виїхав за кордон (хоча насправді я з ним розмовляла, він мені як рідна дитина). 

Спочатку я думала, що вони просто відпрацьовували списки. І тільки під час допиту зрозуміла, що на нас написали донос. Сусіди донесли, що мій племінник у ЗСУ, а я нібито передаю йому місця розташування російської армії.

Чоловік встиг сховати основні документи на майно, робочу печатку й навіть гроші. Вони добре почистили нашу квартиру, поки ми були ув’язнені, але того, що ми сховали, не знайшли. Однак знайшли якісь робочі документи чоловіка, за що і вирішили його про всяк випадок забрати. А сина, якому тоді було 19 років, взяли, аби маніпулювати мною.  

Сказали, що почнуть допит із нього, а потім вже будуть займатися мною. Поставили мене в коридорі, заборонили рухатись і говорити. І я стояла під дверима і слухала, як катують мою дитину… Я навіть ворогу не хочу такого бажати. Не знаю, як я взагалі це витримала. Син дуже сильно плакав, благав: «Боляче, будь ласка, не робіть цього! Я буду підтверджувати все, що ви хочете». А коли його зрештою вивели з тієї кімнати, поставили біля мене і наказали: «Говори, что хотел сказать своей матери?» («Кажи, що хотів сказати своїй матері?»).

І він мовив: «Мамо, підтверджуй все, що вони вимагають. Бо не можу, щоб зробили це зі мною знову». 

А потім на його місце посадили мене. Надягли на вказівні пальці металеві щипці, до яких були під’єднані дроти. І за те, що я спитала ім’я того, хто проводив допит, мене вперше вдарили струмом.

Їх цікавило, де мій племінник. Мовляв, вони в курсі, що він у ЗСУ. Я відповідала, що нічого не знаю. У моєму телефоні знайшли одне смс племіннику. Нейтральний текст, з якого він зрозумів, що у нас все добре. Деякі тексти я не встигла видалити, але одне залишилось. Коли  їхала в місто Сімферополь, бачила скільки техніки йшло, написала, що в бік Херсона дуже багато військової техніки рухається, описала її. І відправила наступний текст: «Єноти риють окопи». Зрештою, переконала їх, що ніхто в родині не розмовляв із племінником без мене. Пізніше чоловік розповів, що я цим врятувала їм життя. Через 15 діб їх по черзі відпустили. Аде перед тим жорстоко катували, били, вимагали написати на мене донос. 

Тіла мертвих кидали у чорні пакети

У тимчасовому ізоляторі на 60 осіб тримали понад 130 херсонців. Камера, в якій перебувала я і ще п’ятеро жінок, була розрахована на двох. Ми спали на підлозі. Ліки можна було отримати тільки від родичів. Але мені заборонили все: передачі, свіже повітря, виклики лікарів і навіть сон. Не можна було нічого, бо я не погодилась на співпрацю.

Викликати на допит могли будь-якої миті дня і ночі. Телефон дзвонив у трьох випадках: привезли когось нового, повели когось на катування або когось випускали. І коли відчинялися двері до камери, кожна з нас боялася, щоб не назвали її прізвище.

Було дуже страшно. Після допиту виводили в шапці на обличчі або масці на очах, я не бачила, куди йду, весь час боялася впасти.

В ізоляторі було немало тих, кого замучили до смерті. Їхні тіла пакували в чорні пакети, кидали до сміттєвих баків. Про багатьох після допиту казали: якщо до ранку доживе — пощастить.

Мене водили на допити чотири рази. Били струмом, поки я не втрачала свідомість. Після одного з таких сеансів у мене стався серцевий напад. Дівчата дуже злякалися, почали стукати в двері й кликати лікаря. Прохання про меддопомогу російські інквізитори проігнорували, і врешті мені допоміг також полонений Міша, мануальний терапевт. Він фактично врятував мені життя. Після чого ще давав якісь ліки, міряв тиск. Усього за час мого 280-денного полону в мене сталося сім серцевих нападів.

Якось на черговий допит мене привели до темної кімнати, наказали знайти лівою рукою стілець і сідати. Коли я зрозуміла, що стілець сухий, а не мокрий, мені стало легше. Адже всі знали, що мокрий стілець — це поганий знак. Я ніколи в житті не палила, але коли поверталася в камеру після цих «сеансів», брала у дівчат сигарети. На допитах я трималася, але в камері мене накривало, починалась істерика.

Покарання за їжу для бранців

У жовтні вони почали масово забирати людей із херсонського ізолятора. Когось відпускали, когось везли до Каланчака, Чаплинки, Чонгара, Генічеська чи навіть Сімферопольського СІЗО. Людей фільтрували. Ми відчували, що українська армія ось-ось зайде до міста, бо чули з камери сильні вибухи. Однієї ночі нам, мені і ще чотирьом жінкам, наказали збирати речі. Ми були щасливі. У літньому одязі нас вивели та посадили до автозака. Після чого всі автозаки з полоненими загнали на понтон з військовою технікою. Стало страшно, адже вони нами прикрились, і якби стався приліт, ми б загинули.

У Гопрах (санаторій у Голій Пристані), куди нас привезли, ми перебували десять днів. Окупанти нас не годували, і ми вижили тільки завдяки місцевим. Вони тишком-нишком приносили їжу. Пізніше старшого по ізолятору покарали за те, що дозволив нам не вмерти з голоду.

Далі нас утримували в селищі Новотроїцьке — вже не в камері, а в кімнатці із забитим вікном. Тут, без свіжого повітря і сонця, на одному смердючому матраці оселилося п’ять жінок. У кімнаті весь час горіла лампочка. Води і туалету теж не було, тому нас двічі на добу виводили. Щодо їжі, то нам на день видавали дві упаковки «Мівіни» та банку тушонки на кімнату. Іноді приносили хліб.

Після того як у грудні відпустили на волю поліціянтку, мою сусідку по кімнаті, ходили чутки, що незабаром випустять і нас. Спочатку говорили, про Новий рік. Далі про 8-ме березня. Але ми продовжували сидіти. 17 березня я не витримала і оголосила голодування. Залишилась на хлібі й воді, від яких теж обіцяла відмовитись, якщо мене не звільнять з-під варти. За десять днів до мене приїхали якісь люди, аби вмовити поїсти. Я не погодилась.

І весь цей час мої рідні мене шукали. Але їм усюди відповідали, що тут такої немає. Хоча я була. До речі, жодного міжнародного представника за понад дев’ять місяців полону я не бачила.   

17 травня 2023 року мене викликали на розмову. Завели до кімнати, де на мене чекало двоє чоловіків. Запитали, за що сиджу. Я зорієнтувалась і вигадала історію про жінку, яка написала на мене скаргу, бо їй подобався мій чоловік. Після цього мені наказали написати три розписки: першу —  що я не розумію, як опинилась у Новотроїцькому райвідділку та не маю до них претензій, другу — що мене не катували і не застосовували проти мене силу. І третю — про те, що я отримала свої речі. Після цього повернули мені обидва мої паспорти і каблучку та сказали збиратися. Але я заявила, що без своєї співкамерниці Світлани нікуди звідси не поїду. І вони дозволили їй вийти теж.

Нам надягли на голову мішки. Возили по Новотроїцьку хвилин десять. Висадили біля якоїсь огорожі, наказали лічити до п’ятдесяти. Машина завелася, ми порахували п’ять разів по десять, після чого зняли з себе мішки. Нарешті ми були на свободі!

Але попереду на нас чекала довга дорога додому. Насамперед ми попросили місцевих відвезти нас до моїх знайомих, де привели себе до ладу, а точніше, повернули собі людську подобу. Знайомі прихистили нас, купили нам одяг і мобільний телефон. Виїхати з окупованої зони можна було через Чонгар, але це коштувало 350 доларів з кожної з нас. Ми знайшли ці гроші.

На кордоні мене змусили показати, що я не маю на тілі синців від зброї. Навпроти мого імені стояла галочка про заборону на виїзд, і я почала молитися, щоб мені пощастило. І це сталося… Перевіряючий на КПП зняв з мене ту мітку зі словами: «Нехай їде!». Вже на кордоні з Латвією нас зустріли волонтери Червоного Хреста, аби допомогти повернутися до рідного Херсона. Зі зламаним здоров’ям я подолала чотири з половиною тисячі кілометрів, але тепер я вдома. Нарешті вдома.

На головному фото — коридор у СІЗО у Херсоні, де катували українців. Фото: Mykhaylo Palinchak/Panos Pictures/Forum

У мирному житті вона «Доктор Наташа», як її називають пацієнти, — відома лікарка-гінекологиня, блогерка, ведуча «Жіночого клубу», авторка книги про жіноче здоров’я Наталія Лелюх. У воєнний час — медик-волонтер, яка їздить на деокуповані території України та надає медичну допомогу місцевим мешканцям. Одразу після звільнення Київщини і Чернігівщини шукала і знаходила людей навіть у селах на десять хат, привозила їм ліки, проводила медичні огляди. Для Sestry Наталія Лелюх розповіла, якою побачила війну на власні очі, про роботу із жертвами сексуального насильства та про життя на відстані зі своєю донькою.

Жінки в маленьких селах не говорять про зґвалтування 

— Перші дні на Київщині — суцільна рана. Під час окупації люди там перебували у гострому шоковому стані. Коли ми приїхали, вони багато плакали, багато мовчали, злились і питали: «Де ви були раніше, де були лікарі, коли моя мама помирала?». Вражаюче моторошним був й день виїзду на Харківщину —  в села Довгеньке і Долина. Там нікому було надавати допомогу — населені пункти були пусті, заміновані і розбиті. У мене була повна машина ліків, але не було кому допомагати, — розповідає Наталія Лелюх. 

На деокупованих територіях жінки потребували лікаря. Наталія Лелюх оглядала породіль з маленькими дітьми, проводила стандартні гінекологічні процедури, а також працювала з жінками, які зазнали сексуального насильства. За час війни, розповідає, найбільше зґвалтованих бачила на Київщині:

— Коли ми потім виїжджали в інші регіони, це був «тихий проєкт» прокуратури. Нам давали інформацію, куди потрібно зайти та запитати, чи потрібна допомога. Ми  їздили адресно. І, звичайно, в інших деокупованих регіонах було набагато менше випадків, ніж на Київщині. Однак не тому, що їх загалом було менше, а тому що вже пройшов певний час, і люди або вже звернулися за допомогою, або  вже не хотіли заявляти про зґвалтування. Особливо у маленьких містечках та селах. Якщо жінки якось це пережили, не завагітніли, не мають важких проблем зі здоров'ям — вони про це не будуть говорити. Траплялися і випадки вагітності. Більшість дівчат хотіли зробити аборт, але були ті, хто вирішив народжувати. Для жінки складно вибрати між собою та дитиною, яким би чином дитина не з’явилася в її житті. 

Наталія не лише надавала меддопомогу, але й була для багатьох особистим психологом. Для тих жертв сексуального насилля, які наважувались розповісти про пережите. Бо найголовніше, наголошує лікарка, вибудувати довірливі стосунки та не зашкодити.

До Євромайдану не цікавилась політикою

Наталія Лелюх була далекою від політики. Попри те, що росла у відповідній атмосфері:

— Мій батько був антикомуністичною людиною, у нас завжди дома була заборонена література і, скажемо так, мене не виховували в традиціях Радянського Союзу. Все життя батько дуже любив читати, вчив мене критично  мислити, задавати питання, не думати як всі і не бути як всі.

Коли Україна здобула незалежність, Наталія Лелюх переймалась своїм вступом до університету:

— Усе пройшло повз мене. Ми виживали у цей період — я вижила лише завдяки бабусі у селі, була змога отримувати якісь продукти. Завод, де працював батько, все менше і менше працював.

Помаранчева революція теж не стала тим етапом, коли політика стрімко увірвалась у життя лікарки: 

— Я завагітніла вдруге, ми більше турбувалися про холодильник та отримання професії, ніж про якесь політичне життя. 

Для Наталії усе змінилось 2013-го року:

— Коли почався Майдан, я не пішла туди, я думала, що мені нема чого там робити. Я робила свою роботу як медик і була певна, що таким чином несу щось хороше у цей світ. Але потім була ніч побиття на Майдані, в цю ніч побили мого колегу, йому зламали ногу. Вже наступного дня я була із тисячами інших українців, які вийшли на головну площу Києва, і залишилася там.

Це стало дуже близьким мені, це була боротьба з несправедливістю,  протистояння проти відкритого непокараного зла. Я бачила, як хлопців обливали з брансбойту холодною водою при мінус 16, вони замерзли. Їх до  нас приносили, ми роздягали, гріли, робили крапельниці. А потім почались розстріли на Майдані, це було за межею розуміння. Тоді з'явилося усвідомлення, що інакше не можна було. Ця революція стала моєю. З 2014 року, коли на Донбасі почалась війна, я почала активно волонтерити. 

Лікарка, яка ніколи не мріяла бути медиком

У дитинстві Наталія Лелюх займалась музикою та спортом, писала вірші. І точно не планувала опановувати медицину. І бути фельдшером, як, наприклад, її матір. Усе вирішив випадок.

— Щоб не залишатися у школі, після 8-го класу потайки від батьків вступила до медичного училища у Ніжині. Коли батько дізнався, він два тижні зі мною не розмовляв, дуже образився, бо хотів, щоб я закінчила школу. Тато у дитинстві змінив 16 шкіл, бо мій дідусь був керівником колони екскаваторників — будував дороги та магістралі на далекому Сході, доводилось постійно переїжджати. Тому він дуже переймався, щоб я мала спокійне дитинство та закінчила школу — одну.

Вже на першій практиці в училищі майбутня «Доктор Наташа» відчула, що не помилилася зі своїм несвідомим вибором. Екстерном закінчила школу та поїхала вступати до медичного університету імені Богомольця у Києві: 

— У мене було три спроби, але неочікувано для себе я вступила з першої. Думала стати хірургом, проте отримала місце за розподілом в акушерстві. І жодного дня про це не пошкодувала, адже це виявилася дуже моя сфера.

Якби донька була поруч, було б важче їздити у небезпечні зони

Війна розділила родину Наталія Лелюх. Після початку повномасштабного вторгнення її 17-ти річна донька виїхала до Німеччини. У Берліні отримує  художню освіту. «Доктор Наташа» не приховує, як їй важко переживати розлуку:

— Нещодавно у Соні відкрилася перша персональна виставка у Берліні. Вона ретельно готувалася до цього, переживала. Ми зідзвонювалися по 3-4 рази на день. Я розуміла, що вона дуже хоче, щоб я була на відкритті. А я не змогла. Я зможу приїхати пізніше. Зіншого боку, я розумію, що мої діти вже дорослі, у них власне життя. Мені важко сепаруватися. Війна це зробила болісно — в один день. 

Водночас війна, розповідає Наталія, у жодному випадку не зламала ані її, ані її доньку:

— Соня дуже хоче закінчити навчання та повернутися до України. Мої діти (Наталія має ще сина. — Ред.) знають більше за мене українську історію, дуже цікавляться нею. Соня багато читає про Розстріляне Відродження, про Шістдесятників, доносить це до інших людей в Європі.

Лікарка розповідає, що жити на відстані із дитиною важко. Однак зізнається, якби Соня була поруч, складніше було наважитись їздити на деокуповані території і рятувати там людей:

— Якби вона була поруч, я однаково продовжувала б це робити. Але це було б значно важче. 

Такого досвіду в інших країнах немає, українки — перші

Вже 10 років Наталія веде «Жіночий клуб» — просвітницький проєкт доказової медицини, що розвінчує міфи про здоров’я, вагітність, пологи і ліки з недоведеною ефективністю. Зі своїми лекціями для жінок «Доктор Наташа» об’їздила десятки міст України та Європи. Найбільше мріє провести жіночий клуб українською мовою в Сімферополі, Донецьку, Луганську й інших тимчасово окупованих містах. 

Наталія Лелюх завжди підкреслює силу української жінки, яка створює атмосферу життя, попри жах війни:

— Напевно, це в наших генах. Українська жінка нагадує мені ляльку-мотанку [символ добробуту, надії та оберіг людської долі. — Ред.]. Вона тримає крила над своєю родиною та одночасно витирає сльози і кров. Українська жінка — це шалена сила. Я не знаю, звідки вона. Можливо, ця сила народжується, коли людина захищає своє. Бо в росіян цього нема. І не може бути, адже вони не захищають, а нападають. 

За кордоном лікарка проводить багато зустрічей з українськими жінками, які потребують психологічної підтримки:  

— Ті, хто перебувають в інших країнах, також можуть мати ПТСР. Посттравматичний синдром розвивається також у тих, хто не є безпосередніми свідком травмуючих подій, а і в тих, хто має родичів в Україні. Наприклад, якщо жінка живе за кордоном, а в будинок її батьків прилетіла ракета — це дія агресивного фактору, яка потім може викликати ПТСР. Навіть у людей, які лише уявляють, що в будинок їхніх батьків може прилетіти ракета, можуть пережити цей травмуючий досвід. Це важливо знати. Якщо є симптоми, які турбують: поганий сон, постійна тривожність, депресивні настрої — необхідна допомога психолога.

Попри те, що майбутнє України Наталія Лелюх бачить дуже непростим, країна переродиться — і буде лише сильнішою:

— Скажу як гінеколог: процес народження — це прекрасно, але завжди важко як для матері, так і для дитини. На цьому шляху трапляються втрати та інші складнощі. Та головне — не втратити пам’ять. Той біль, який є, треба прожити, усвідомити, зробити з нього висновки і, ґрунтуючись на них, будувати нову країну. Сильнішу. Іншу.

Він бізнесмен родом із Донецька, жив у Києві, був ресторатором, а також – директором з маркетингу у великій фінансовій компанії. Паралельно навчався на психоаналітика. Від початку повномасштабного вторгнення був мобілізований, пішов захищати Україну. В березні 2022-го потрапив у  полон. 4 лютого ц.р. був звільнений з полону. Його вигляд вражав: втомлений і спустошений, але в його руках було червоне яблуко. Той момент, коли він стояв серед інших звільнених, приголомшений, дивився на яблуко, став символом повернення до життя – це фото облетіло світові медіа. Майже рік у полоні – як він пережив? Максим Колесников, колишній військовополонений, дав інтерв’ю виданню Sesty.

Оксана Щирба: Ви у 2015-му пішли захищати рідний Донбас від російських окупантів. Як прийняли рішення стати на захист України?

Максим Колесников: Я народився і виріс в Донецьку. Події на сході України, брав близько до серця, хоча вже кілька років жив у Києві. Я розумів, що йде війна.

ОЩ: Коли Росія розпочала повномасштабне вторгнення, Ви пішли у військкомат у перший день, 24 лютого 2022 року. Як потрапили у полон?

МК: Наша позиція була в Київській області, біля невеличкого села – між Житомирською трасою і Гостомелем. Перебували в оточенні з 3 березня. Кілька разів росіяни намагались зайти на територію нашої військової частини, ми їх щоразу відбивали. 20 березня нас залишилось менше 80 людей. Вони зайшли чотирма танками. Бій тривав більше 8 годин. У нас закінчилися протитанкові засоби, не було чим відбиватися. Танки їздили по території, впритул розстрілювати наші позиції. Коли було зрозуміло, що немає чим відбиватися і багато хлопців загинули, командир підрозділу прийняв рішення про здачу в полон.

ОЩ: Коли рідні дізналися, що Ви в полоні?

МК: Дізналися з відео російського телеканалу «Звезда». Воно потрапило в інтернет.

ОЩ: Майже рік полону, де Вас утримували?

МК: Спочатку нас вивезли до Білорусі, до фільтраційного табору. Вони примудрилися втратити всі наші документи і просто переписали наші дані, от і вся «фільтрація». Звідти вивезли в містечко Новозибків (Брянська область, Росія) у СІЗО. Там утримували до обміну.

ОЩ: Скільки людей перебувало в полоні разом з вами?

МК: Ми інколи підглядали документи, порахували, що близько 540.

ОЩ: Як вам вдалося?

МК: Коли майже нічого не знаєш, шукаєш способи щось дізнатися. Раз чи двічі на місяць нам видавали мило, щоразу ми розписувалися за отримане у відомостях. Бачили по цифрах кількість людей. Потім стало складніше, бо почалися обміни. Зараз стараються тримати людей меншими групами. Для росіян багато українців разом – це велика загроза. Вони нас бояться.

ОЩ: Яким був розпорядок у полоні?

МК: Жили за тюремним графіком. О 6 ранку нас піднімали, о 22 – відбій.  Раз на тиждень водили митися. В жовтні нам несподівано дали книжки. Потім забрали. Коли приїжджала перевірка, ставало краще. Вони чудово розуміють, що порушують всі можливі норми і правила. Наприклад, нам суворо забороняли дивитися на них, вимагали, щоб дивилися вниз. Навіть, коли переміщувалися, ми не мали права піднімати голову. Вони ходили в балаклавах, ми не бачили їх обличчя.

ОЩ: На допиті Ви відмовилися назвати українців нацистами, як вимагали окупанти.  Чи не покарали Вас за це?

МК: Ні. Це було на камеру, і вони не ризикнули. На зовні росіяни намагаються показати, що дотримуються всіх правил. Мені також пощастило, бо за мною ще було кілька полонених, яких мали допитати. На мене не хотіли гаяти часу. У перші дні полону багато росіян були шоковані тим, що відбувається. У мене питали: чи є родичі в Росії. Мій дядько жив у Росії, він помер у грудні 2021 року. Офіцер поліції каже мені: пощастило йому, що цього всього не побачив. Тобто, для багатьох з них (не для всіх) стало шоком те, що відбувалося.

ОЩ: Що для Вас було найстрашнішим у полоні?

МК: Незнання того, що відбувається з близькими. Один раз  нам дали можливість написати лист з чотирьох слів, які продиктували: «Жив, здоров, все хорошо». Сказали, якщо буде щось додано, листи  не відправлять. Це було у травні, на початку осені лист прийшов на адресу моєї матері. Листи відправили, бо з серпня окупанти визнали нас військовополоненими. Нас часто запитували, чи хочемо ми додому, чи в Росію. Жодного зворотнього зв’язку від рідних не було. До 31 травня ми не знали, що відбувається. Згодом нам почали видавати маленькі телевізори (раз, двічі на тиждень). Транслювали переважно брехню, але ми дізнавалися, що росіяни пішли з півночі України, залишили Київщину.

ОЩ: Чи знущалися над вами окупанти?

МК: Ми не говоримо про це – небезпечно для тих, хто залишається. Після перемоги збиратимемо докази.

ОЩ: Ми вже збираємо…

МК: Так. Нещодавно я брав участь у конференції у Відні щодо військовополонених. Було багато представників України, зокрема колишні війьковополонені, і ми там давали покази в повному обсязі. Це було в закритих умовах, світ має знати, що відбувається.

ОЩ: В Україні до Вас зверталися стосовно свідчень?

МК: Зверталися. Всі військовополонені дають свідчення.

ОЩ: Я не можу не згадати про світлину, де Ви зображені з яблуком після звільнення з полону. Ви казали тоді, що боялися з’їсти яблуко…

МК: Я трохи жартував. Можливо, жарт і не дуже виглядав жартом, я був в поганому фізичному стані. Під час полону ми не бачили свіжих фруктів та овочів. Була одного разу свіжа капуста.

ОЩ: Після полону Вас не впізнавали навіть близькі, Ви змарніли, втратили 32 кг. Як людина може витримати це все? Що допомагало триматися?

МК: З перших днів налаштовувався, що треба все це пережити і повернутися додому. Розумів, що війна надовго. Якби піддався відчаю, то дуже швидко втратив би свою особистість. Змушував себе повертатися думками до приємних спогадів, до минулого, до планів. До війни я мав прекрасне насичене життя. Чудова дружина, діти, яких я дуже люблю, батьки. Рідні стали моєю важливою опорою. Я зробив собі модель моста: минуле – один берег, а інший –  майбутнє. І треба було ту прірву пройти. Великою силою є спілкування та взаємна підтримка між побратимами. Звісно, ми не святі. 14 дорослих, постійно голодних чоловіків, тривалий час перебували в одному приміщенні. Виникали конфлікти. Але ми щоразу нагадували собі, що ворог назовні нашої камери, злість треба направити на ворога, який над нами знущається. Підтримували один одного розповідями, спогадами.

ОЩ: Вам не забороняли спілкуватись?

МК: Було кілька спроб, коли приїхала нова зміна (охоронців) з Кавказу. Вводили свої правила. На початку часто змушували нас цілий день стояти, не дозволяли спілкуватися. Але пошепки ми перемовлялися. Кавказці кілька разів на день перевіряли, щоб ми мовчали. Згодом ця вимога зникла.

ОЩ: Ставлення до чоловіків і жінок відрізнялося?

МК: На нашому поверсі була камера з жінками, їх доволі швидко обміняли. На початку ставлення до них було як і до чоловіків. Їх теж побрили наголо. Також видали тюремні речі.

ОЩ: Що видавали з речей?

МК: Берці, футболки, труси, шкарпетки, гумові капці. Це все, зимового одягу не дали. Ми дуже багато за що розписувалися, чого нам не видавали. Це дріб’язково і смішно. Щомісяця мали видавати нову зубну щітку і пасту, а давали раз на кілька місяців. Іноді в бані не давали мила, але змушували розписатися, що отримали. Вони крали все, що могли.

ОЩ: Якщо у полонених виникали проблеми зі здоров’ям,  надавали допомогу?

МК: Був випадок, коли хлопець кілька разів пожалівся, що болить зуб. Його таки повели до лікаря. Всіх, хто перебував з ним в камері, змусили присідати, поки не повернувся. У нас в камері був 59 річний полонений, якого розбив інсульт за кілька місяців до повномасштабного вторгнення, і він про це сказав. Коли йому стало погано, йому дали ліки. Здебільшого, звісно, намагалися нічого не робити. Принаймні 2 людей на початку полону померло, росіяни про це говорили.

ОЩ: Як Вас змінило перебування в полоні?

МК: Важко проаналізувати себе. Полон відняв великий шмат мого здоров’я. Та вдалося зберегти свою особистість. Дуже важкий досвід. Я багато спілкуюся з військовими, психологами, які працюють з військовими. Є велика потреба в тому, щоб після війни працювати з військовими під час реабілітації, і дуже важливим є питання довіри. Чоловіки і жінки, які воюють, хочуть відчувати, що психологи їх розуміють.

ОЩ: Під час масштабного обміну 4 лютого разом в Вами повернулись ще 115 військових. Як відбувався обмін?

МК: Просто відкрили двері камери. Назвали прізвища, сказали зібрати речі і йти на вихід. Забрали у нас весь одяг. Видали військову форму – не наші речі, а якісь вибрані з купи. Тоді сказали сидіти тихо, що летимо на обмін. Окупанти не могли довезти когось з Донецька, обмін затягнувся. Українська сторона наполягала, щоб обміняли всіх із затвердженого списку, росіяни намагалися порушити домовленості. Ми двічі їздили на обмін, лише за третім разом нас обміняли. Вранці 4 лютого привезли на прикордонний пункт. Коли ми заїхали на територію України, в автобус зайшов представник організаційного штабу і привітав нас українською мовою. Зрозуміли, що вдома.

Росіяни постійно відмовляються від обмінів і зменшують кількість людей. Мене затвердили на обмін значно раніше. Але двічі викреслювали. На жаль, українська сторона не може дати гарантій. Це своєрідна лотерея.

ОЩ: Як зустрічали рідні?

МК: Коли мене побачила дружина, сказала, що я худий як підліток. І зігнутий. Я ходив як знак питання. Мав сильну атрофію м’язів.

ОЩ: Куди радите звертатися тим, чиї рідні в полоні?

МК: Раджу співпрацювати з Координаційним штабом. Спілкуватися між собою, знаходити групи психологічної підтримки, волонтерські групи. Дуже важливо дочекатися і мати ресурс. Ті, хто повернуться, будуть ослаблені, втомлені, потребуватимуть допомоги близьких. Тому не забувайте про себе. Вірте, сподівайтеся і чекайте на своїх рідних.

ОЩ: У 2015 році Ви вели онлайн-щоденник у соцмпережі, де описували підготовку українських військовослужбовців, будні ЗСУ і проблеми. Багато українських видань публікували Ваші розповіді під назвою «Щоденник мобілізованого». Плануєте написати книгу про полон?

МК: Я думаю про це. Всім треба писати все, що вони можуть пригадати. Важлива не літературна форма, а свідчення. Це треба залишити в загальній національній пам’яті, щоб Україна усвідомлювала з ким ми маємо справу, тому що реалії російського полону дуже далекі від міжнародних норм, конвенцій і від того полону, в якому перебувають полонені російські військові в Україні. Це війна на знищення українців. Маю надію, що з часом вдасться зробити зі своїх спогадів щось таке, що свідчитиме про це.

ОЩ: Як проходили процес реабілітації? Як почуваєтеся сьогодні?

МК: Реабілітація тривала приблизно 3 тижні: визначення проблем, медичний огляд, аналізи, психологічне тестування. Ще місяць фізіотерапії, бо в мене була сильна м’язова атрофія і зміни в хребті, суглобах. Були болі в лівому стегні, виявили пошкодження в коліні. Зробили операцію, знову реабілітація. Зараз щотижня займаюся з реабілітологом. Це може затягнутися ще на пів року. Почуваюся набагато краще. Я можу ходити на деякі тренажери, потрібно багато працювати над м’язами.

ОЩ: Які найближчі плани?

МК: Після війни планую повернутися до навчання. Є велика потреба у військовій психології. Я хочу навчатися в цьому напрямку, щоб працювати з тими, хто потребує такої допомоги.

Бліц-питання

ОЩ: Ваш ідеальний сніданок?

МК: Яєчня.

ОЩ: Ваш найкращий вчитель?

МК: Викладач з сексології в інституті

ОЩ: Ви часто готуєте вдома?

МК: Кілька разів на тиждень.

ОЩ: Чому росіяни такі жорстокі?

МК: Вони ненавидять самих себе, вони не можуть бути людьми

ОЩ: Чи зможете Ви пробачити тих, хто Вас утримував в полоні?

МК: Ні

ОЩ: Хто винен у війні?

МК: Росіяни, Путін.

ОЩ: Коли ми переможемо?

МК: Не знаю.

ОЩ: Три речі, які завжди з Вами?

МК: Телефон, ніж, навушники.

ОЩ: Ваше слабке місце?

МК: Їжа.

ОЩ: Яку найкраще пораду в житті Ви отримали?

МК: Було багато порад від батьків.

ОЩ: Про що Ви шкодуєте?

МК: Що в мене не було протитанкової зброї в березні 2022 року.

ОЩ: Три речі, які Вас пригнічують?

МК: Немає таких речей.

ОЩ: Ваша улюблена книга?

МК: «Сто років самотності».

ОЩ: Що Ви прищеплюєте своїм дітям?

МК: Незалежність від інших.

ОЩ: Ваш найкращий друг?

МК: Його звати Дмитро, він мобілізований, зараз майор Нацгвардії.

ОЩ: Що Вас може довести до сліз?

МК: Багато чого. Я став доволі сентиментальним. Але це переважно щось приємне.

ОЩ: Продовжіть, будь ласка, речення:

– З часом я зрозумів що…часу все менше.

– Я ніколи не забуду… як народжувалися мої діти.

– Моя найбільша перемога у…ще не настала.

– Я ностальгую за часами, коли… не було війни.

– Якщо я побачу диявола, я скажу йому… ти існуєш?!

– На 70-річчя подаруйте мені… шини, мабуть.

– Життя занадто коротке, щоб витрачати його на… людей, які тобі не цікаві.

– Я хочу попросити вибачення у… я у всіх просив вибачення, перед ким завинив. Тому зараз у мене немає такої проблеми.

– Мене ніколи не можна засуджувати за... те, в чому я не правий.

– Фільм про мене називався би... «80 тисяч кілометрів навколо світу».

ОЩ: Дякую Вам за розмову!

Фото з привтаних архівів

В мене було ціле літо для того, щоби віднести в ремонт тепле взуття. Три довгих місяці, навіть більше — в Лондоні потепліло достатньо, щоби носити сандалики і балетки уже наприкінці квітня. Влітку зовсім не хочеться думати про високі черевики, чобітки-челсі та туфлі на товстій підошві, тож і про таку дрібну прозаїчну справу геть легко забути, але я була до цього готова: громіздкі пари демісезонного взуття, всі потребують ремонту, я залишила на найзручнішій полиці, тій, що завжди на виду.

Три довгих місяці, навіть більше, вони стояли там і заважали мені обирати літнє взуття на сьогодні. Я думала про них кожен божий день, доки вчора отак в одну ніч не почалася справжня осінь. Тепер дощ не вщухає, вітер дме, і в ноги страшно холодно. Сьогодні я вбрала шкарпетки під тоненькі шкіряні туфлі: все тепле взуття потребує ремонту. 

«Ти адаптувалася. Тепер розквітнеш»

В липні минув рік, як ми живемо в Лондоні. Лондон добрий до нас. Мені вдається тут все, що повинно вдаватися. Я навіть почала займатися тенісом. Моя місцева приятелька, пригадую, сказала мені, коли я розповіла їй, що от ми уже рік тут: ти адаптувалася. Тепер розквітнеш. 

Ця думка кружляла мені в голові, як пташка під куполом якоїсь порожньої лункої споруди, і не знаходила місця, де б присісти. Я? Розквітну? 

Від лютого 2022 я взагалі не думаю про те, щоби розквітати. Зізнаюся, є в цьому навіть певна полегкість: вдома я завжди спішила розквітати. Подорожувати, змінювати своє та, за можливості, іще чиєсь життя на краще, добиватися, долати, вирішувати, наснажуватися, надихатися. Це давало мені рушійну силу, але і створювало навантаження і тиск. Але тепер це все настільки далеке для мене, що пташці думки про розквіт не знайшлося місця, де прихилитися в моїй голові, і вона випурхнула звідки недовго після розмови із приятелькою. Навантаження і тиску не поменшало, але їх тепер створюють зовсім інші речі. 

Коли я розповідаю комусь, як мені тут, я постійно починаю з перепрошення: мені пощастило, кажу, я знаю мову, легко даю собі ради з установами і бюрократичними процесами, маю навичку розбиратися в документах і шукати та перевіряти інформацію, маю роботу і прибуток. Тільки нещодавно я звернула увагу на те, що знають мову, мають різноманітний досвід життя закордоном та більш-менш стабільний прибуток незалежно від місця проживання і функціонування українського ринку не всі, а от перепрошують за те, що їм пощастило, майже всі. Мені пощастило швидко знайти роботу, — кажуть жінки, які самі тягнуть своїх дітей і батьків. Мені пощастило, мої діти уже дорослі (чи навпаки, ще малі), — кажуть мами, які уже майже два роки працюють щодня за маму, тата і обох дідусів і бабусь. Нам пощастило отримати окреме житло, — кажуть очільниці родин, які тепер тісняться всі разом в дуже далеких від комфорту умовах. Нам пощастило з родиною, що нас прихистила — кажуть ті, що з дітьми ділять одну кімнату в чужому домі і дотепер стидаються з’ясувати, де що лежить на кухні і мають дуже обачно складати посудомийку, щоби нікого не засмутити, бо в домі ж є своя традиція і свій стиль її складання. І так далі, до нескінченності. 

Я чула, як жінки перепрошують за те, що їм пощастило, адже їхній чоловік після поранення на фронті був визнаний непридатним до військової служби і зміг до них приєднатися. Поза контекстом це звучить уже просто страшно, та й якщо чесно — в контексті теж.

Не можна зцілитися чи зберегтися, переконуючи себе, що страшні речі насправді не такі вже й страшні

Люди завжди намагаються нормалізувати те, що з ними відбувається — особливо коли воно відбувається довго, і вплинути на те, щоби воно перестало відбуватися, змоги немає. Що більша загроза, що більше обставини нас зруйнують, то завзятіше ми їх для себе нормалізуємо: нам здається, в такий спосіб ми даємо собі шанс вціліти. Але не можна зцілитися чи зберегтися, переконуючи себе, що страшні речі насправді не такі вже й страшні, й не так уже нас руйнують і болять. 

Те, що відбувається в Україні зараз — страшно, несправедливо і неможливо. Ми усі цим зранені, навіть якщо з вигляду зовсім ціленькі і посиділи в підвалах всього один-два дні. Навіть якщо з найближчих рідних усі все ще живі. Навіть якщо сьогодні нема нікого, хто на передовій і не відповів на повідомлення «Як ти?», а отже, невідомо чи вже відповість. 

Це не нормально. Це не можна нормалізувати силою думки, надзусиллям і формулою «мені пощастило, іншим складніше» просто тому, що нормальній людині не стає легше від того, що комусь складніше. 

Ми всі маємо ліміти

Нещодавно я прочитала книжку. Не було б чим хвалитися, але це перша книжка з грудня, яку я прочитала. Я навіть не можу сказати, що в мене не було часу, я ж бо звикла жити в парадигмі, що на те, що тобі справді потрібно, час завжди знайдеться. Я ще не навчилася казати собі, що є обставини, за яких це магічне правило не працює зовсім, але я уже навчилася помічати це в житті інших. Наприклад, одна моя знайома нещодавно пожалілася на те, що здає і здає аналізи крові і не може виявити, що з нею не так: уже три спроби здати на права, а все ніяк, а вона ж сумлінно вчиться і раніше справлялася зі значно складнішими об’ємами інформації. 

З квітня минулого року вона сама з двома дітьми живе в місті, де не була ніколи до того, в новому для неї мовному середовищі; вона з нуля відремонтувала і обжила квартиру, влаштувала всіх в школи і на гуртки, перереєструвала авто, підтвердила свої професійні дипломи та сертифікати, влаштувалася на роботу, вивчила десятки нових маршрутів, сотні нових слів, запам’ятала нові імена й обличчя, нові правила сортування сміття, вимоги до шкільного дрескоду і ланчбоксів, нові схеми обрахунку й оплати податків та зборів, страхових внесків, реєстраційних зборів за одне, друге і п’яте. 

Разом з тим, як і в регулярному житті її діти хворіють і потребують уваги і любові, а також їжі, одягу, іграшок і навчальних матеріалів, її батьки потребують підтримки, а її чоловік в важкій депресії далеко від неї, він боїться смерті і на тлі цього в нього розвинувся тривожний розлад. Вона говорила мені про аналізи крові, а я дивилася на неї і думала: вона серйозно не розуміє, що, може, просто насправді нереально зараз спроцесити ще й дорожні знаки і пріоритети руху? Але авто є, а прав немає, і вона не може дозволити собі їх не отримати, бо тоді зможе частіше їздити і бачитися з чоловіком і краще облаштувати логістику своїх дітей. 

Я сказала їй, що ми всі маємо ліміти, і що їх, безперечно, завжди можна розширити, але лише спершу визнавши. Вона спитала, чи відчувала я якесь особливе знесилення, коли в мене виявили дисфункцію щитовидної залози. Я порадила їй перевірити вуха, бо вона мене не чує. Ми посміялися. Я майже переконана, що вона потім гуглила про щитовидну залозу — набагато простіше прийняти те, що в тебе тиреоїдит, діабет, переінфарктний стан чи навіть деменція, ніж те, що ти просто не можеш справитися ні з чим іще крім того, з чим і так уже справляєшся. 

Ми живі, допоки живі

Іноді просто неможливо розквітнути, коли твій дім у вогні. Страшно жити, коли стільки людей щодня втрачають життя — ти потопаєш в почуттях провини, зневіри, в сумнівах, чи маєш ти право на все те, що маєш. Це виснажує, не кажучи вже про все інше — більш грубі, приземлені матерії тисяч і тисяч питань і справ, які доводиться розрулювати в новому середовищі, не розуміючи мови, ментальності, контекстів, натяків і часом просто принципів життя. 

Ні, звісно, стаються дива — хтось зустрів справжнє кохання, знайшов себе, отримав відповідь на питання життя, всесвіту і взагалі. Народилися немовлята, спростувалися страшні діагнози, знайшлося житло, реалізувалися проєкти, почалися бізнеси. Просто тому, що ми живі, допоки живі. Не обов’язково розквітати через силу, те, що нам допомогли, те, що ми отримали підтримку, те, що ми вціліли і перебуваємо в безпеці не накладає на нас обов’язку розквітати і фонтанувати щастям, успіхом та ефективністю. Досить вдячності, уваги до себе і світу і внеску в перемогу — такого, який зараз можливий. 

Війна тисне на нас достатньо, а якщо чесно — понад усяку міру. Нам не треба тиснути на себе ще більше.

_____________________________

Від редакції: на головному фото зображено нове графіті у стилі Бенксі на стіні зруйнованого житлового будинку в місті Ірпінь, яке сильно постраждало від бойових дій на початку російського вторгнення, 12 листопада 2022 року. Фото: Maxym Marusenko/NurPhoto/AFP/East News

Українка Анна Галіцина приїхала до Ізраїлю з 5-річним сином Семеном у березні 2022 року, рятуючись від війни в Україні. Вона з родиною жила за 7 км від Ірпеня на околиці Києва, на 13-му поверсі багатоповерхівки. В перший день великої війни, 24 лютого 2022 року, поїхали до села Музичі, у 30 км від Києва, де зібралися рідні, сестри чоловіка з дітьми, батьки. Підвал будинку став для них бомбосховищем.

У Варшаві нарешті зігрілися після холодного підвалу на Київщині

«Син сильно кашляв, у підвалі було холодно. Я боялась, але плакала тільки, коли він засинав, створювала ілюзію нормального життя».

1 березня виїхали з України, ледь помістилися в евакуаційний потяг. На 2 місця в потязі було 9 чоловік і 3 песика.

«Навіть у туалеті їхало 3 людини. Дорослі терпіли, а дітей передавали туди по руках. Мій Семен ходив у туалет у пляшечку з-під води».

Вікна не відкривали, було душно. Пʼятирічний Семен захворів.

Наступного дня Аня була вже в Польщі.

«Дісталися готелю у Варшаві, залізли у гарячу ванну і сиділи довго, аж поки зігрілися. Син якось подорослішав, став по-чоловічому зібраним, попри температуру під 40».

До Ізраїлю вони прилетіли 10 березня. Їх зустріла родина, здавалось все найгірше позаду.

«Мій брат з родиною, батьки, дяді, тітки, друзі давно живуть в Ізраїлі, який відрізняється рівнем безпеки, тут дуже цінується життя, за кожного громадянина готові воювати, відстоювати. Попри те, що країна оточена ворогами, у людей завжди було відчуття захищеності. Ізраїль громадянам, які щойно репатріювалися, дає на півроку допомогу, можеш влаштовувати своє життя».

Анна поселилась у місті Ашкелон у 8 кілометрах від кордону з сектором Газа. Місцева влада зуміла зацікавити людей жити тут.

«Місто біля моря, гарні спортивні майданчики, пляжі. Хороші квартири, ціни на житло нижчі, ніж в інших районах Ізраїлю. Це приваблює».

Купила машину, пройшла косметологічні курси, хоч і мала вже 20 років досвіду, врешті отримала ізраїльський диплом, відкрила свій кабінет. Її двоюрідна сестра, бухгалтер, допомогла розібратися з законодавством. 

«Якщо відкриваєш бізнес, маєш усе робити за буквою закону, не дай боже помилитися чи провести щось поза касою, можеш “влетіти” дуже серйозно. Репатріантам пропонують мовні курси та безкоштовну юридичну допомогу. Країна дуже дорога і самостійно складно інтегруватися. Тут платиш навіть за “чих”, податки шалені».

Знову бомбосховище в підвалі!

Та все ж це мирне життя…Того, що трапилося, 7 жовтня, коли терористи потрапили на територію Ізраїлю та почали вбивати мирних людей, не чекав ніхто! Анна впевнена, що ще буде розслідування, як це взагалі стало можливе і наскільки постраждала репутація Ізраїлю, одної з найсильніших армій та найпотужнішої розвідки. «В Ізраїлі цінується кожне життя і те, що зараз відбувається – заручники, діти, розстрілюють мирних людей у машинах –  це неможливо навіть уявити!»

У містах, особливо неподалік Гази, у нових квартирах здебільшого облаштовані маммади – кімнати-сховища. Вони зміцнені особливим чином, тому обстріли не страшні. 

«Коли починаються обстріли люди просто кладуть туди своїх дітей спати, або всі разом укладаються, зачиняють двері, вікно зі спеціальної сталі».

Ашкелон нагадує Київ у березні 2022 року

Втім, Анна живе в Ашкелоні у старому будинку, де бомбосховище у підвалі. По приїзду вона провела підготовчу роботу з сином, пояснила, що все безпечно - добре працює захист «Залізний купол». Але коли 7 жовтня понеслися масовані обстріли – нерви у багатьох її знайомих і у неї здали. Знову сирий темний підвал, як півтора роки тому на Київщині, куди вдерлися російські загарбники, такі самі терористи, які не жаліють нікого, ні жінок, ні дітей. Анна з жахом порівнює ситуацію в рідній Україні і в Ізраїлі.

«І там і там були терористи. Те, що коїли росіяни на наших землях – розумом не збагнути. З терористами з Гази так само. У всіх у них нуль гуманності, чекати, що вони когось можуть пожаліти чи відпустити – не варто».

На відміну від України, комендантського часу в Ізраїлі немає, евакуацію в Ашкелоні не запровадили - армія Ізраїлю проводить антитерористичні заходи в селах між містом і сектором Газа. Але в Ашкелоні вулиці помітно спорожніли. Працюють не всі магазини. Люди налякані, намагаються виїхати з міста подалі. Найбільше обстрілів буває вночі. Влада запровадила правила, яких мають дотримуватися цивільні.

«Небезпеки окупації Ашкелону немає. Та треба бути напоготові. Не виходити з будинків, з укриттів-маммадів під час обстрілів». Ані дуже пригадується рідний Київ – порожні вулиці початку війни, обстріли і небезпека, яка висить у повітрі. Тепер це все вона переживає вдруге в Ізраїлі. В Ашкелоні зараз, коли є терористична загроза, не можна нікому відчиняти двері. Чому так? На території Ізраїлю проживає багато арабів, і місцева влада занепокоєна, чи не надихнуть демонстративні дії терористів з Гази когось ще на терористичні вчинки. Цього виключати неможна.

Зараз під прицілом обстрілів весь Ізраїль. «Залізний купол» захищає міста, але не завжди може впоратися з великою кількістю ракет, якими обстрілюють країну терористи. Напруга зростає.

«Вражає жорстокість терористів – це головорізи, якесь середньовіччя. У нас всього 10 секунд до прильоту ракети через близькість Гази, не встигаємо добігти до бомбосховища», – ділиться Анна.

Остаточною краплею для неї стало те, що в Ашкелоні 10 жовтня ракета потрапила в житловий будинок і поранило маленького хлопчика. Жінка з сином переїхала на північ країни, їх прихистили знайомі.

«Туди, куди ми переїхали, є ризик вторгнення іншого терористичного угруповання (Хезболла з території Лівану – ред.). І воно ще серйозніше, якраз тут на Півночі, куди ми виїхали».

Анна зізнається, що знову відчула тваринний страх за дитину, як у лютому 2022-го, в перші дні російського вторгнення в Україну.

«Чому ми знову це проживаємо?! Господи, коли ж буде спокій та мир?».

Як жити далі й що робити, Анна не знає. Ситуація в Україні, а тепер і в Ізраїлі доводить - плани нічого не варті в сучасному світі.

«Не бачу сенсу кудись далі летіти. Куди я полечу? В інший тимчасовий пункт? Ні, до України. А там така ж ситуація, просто там люди вже звикли до війни. А в Ізраїлі поки що шоковий стан – військові, і керівництво в шоці, вся країна в шоці».

Довідка: 7 жовтня на свято Сімхат Тора з сектора Газа був масований ракетний удар по Ізраїлю –від 3 до 5 тисяч ракет. А терористичне угруповання ХАМАС прорвало стіну між Газою та Ізраїлем, через терористи потрапили до прилеглих населених пунктів. Терористи захопили в заручники десятки ізраїльтян та іноземних громадян (серед них діти), яких утримують у секторі Гази. Сотні вбитих, тисячі поранених. Подібних втрат Ізраїль не зазнавав за останні 50 років, з часів Війни Судного дня.

Армія оборони Ізраїлю розпочала операцію «Залізні мечі» у секторі Газа. Військові ЦАХАЛу проводять зачистки на територіях, куди проникли терористи. Глава головного управління розвідки Міноборони України Кирило Буданов розповів, що росіяни передавали угрупованню ХАМАС озброєння, яке вдалося завоювати в Україні.

Фото з архіву героїні публікації

Дарія Боднар — перша українка, яка двічі подолала один із найскладніших у світі забігів Swiss Peaks 360. Вперше гірську трасу довжиною у 360 кілометрів жінка подолала торік у серпні — за 118 годин 7 хвилин і 27 секунд. Вдруге — цьогоріч у вересні — за 109 годин. Міжнародна асоціація трейлового бігу визнала Дарію найкращою атлеткою України. Жінка проходить дистанції у лісах, горах, на болотистій місцевості. Каже, що кайфує від цього. Спеціально для Sestry Дарія розповіла про підготовку до нових стартів та особливості перегонів. А ще про війну та друзів спортсменів, які в один день стали військовими.

‍

Наталя Жуковська: Даріє, де вас застала повномасштабна війна?

Дарія Боднар: Перший день війни я зустріла за кордоном, куди напередодні поїхала на лижні змагання. Був страх, що не можна повернутися додому, розгубленість, злість. Насправді ми не вірили, що війна буде настільки масштабною. Особисто я, як і більшість моїх друзів, очікували, що це будуть конфлікти на межі Донецької та Луганської областей, отож спокійно зібралися і поїхали на змагання у Швецію. Щойно перетнули кордон, почули повідомлення про війну. Я досі пам’ятаю: вмикаю телефон і приходять повідомлення про вибухи у Києві, Івано-Франківську, Львові. Коли все це читаєш, то мозок малює дуже страшні картини. О п’ятій ранку я обдзвонювала своїх рідних і рвалася додому. Бо новини — це одне, а у житті — це зовсім інше. Утім наш тренер наполіг, щоб ми їхали далі на змагання, а сам того ж дня повернувся до України. До Львова я повернулася за тиждень. 

НЖ: А далі? Що було після повернення? 

ДБ: Львів, як виявилося, до війни готувався. На третій день я зрозуміла, що у нас все буде добре — і ми не здамося. Всі об’єдналися і добре спрацювали. Дуже багато волонтерів, які займалися логістикою, було саме серед спортсменок. Бо у нас багато друзів за кордоном, знаємо, звідки і як доставити необхідне. Всі були налаштовані войовничо, з холодною і злою впевненістю, що своє відвоюємо. У мене в квартирі постійно жили волонтери. Я також пробувала допомагати на складах. А ось в середині літа відчула втому, бо той стрес капсулювався і не проявлявся назовні. 

НЖ: Чи війна якось вплинула на графіки та режим тренувань?

ДБ: Війна на всіх дуже вплинула. Весною 2022-го року взагалі про тренування ніхто не думав. То був жахливий період. До того ж всі були залучені — хто на складах, хто воює… Спорт дуже тримав морально. Після пробіжки почуваєшся легше, бо виробляються ендорфіни і стаєш спокійнішим, скидаєш негативну енергію.

До кінця весни в мене ці тренування були як частина життя: коли тобі погано, то просто викидаєш негативну енергію через спорт. 

НЖ: Попри війну ви не зламалися і таки змогли підготуватися та подолати один із найскладніших у світі забігів — Swiss Peaks 360. Як вам це вдалося? 

ДБ: Просто я дуже цього хотіла. Насправді до цього забігу я готувалася кілька років. Взагалі вся моя кар’єра будується на тому, що я бігаю ультрамарафони. Короткі дистанції мені не дуже подобаються. Підсвідомо всі останні роки я йшла до цього великого марафону. Моральна підготовка зайняла 5–6 років. Я знала, що колись його пробіжу-таки. Цього року було значно легше. Я знала свої помилки з попереднього забігу, який відбувся торік. Я  мала рік на їхнє опрацювання та побудову стратегії для наступних змагань. Відповідно, могла краще підготуватися.

НЖ: Гірську трасу довжиною 360 кілометрів ви пробігли за 109 годин. Як на мене, для цього треба мати надлюдські можливості. Як ви готувалися до такого забігу?

ДБ: За останні роки у мене кардинально змінилося життя. Я звільнилася з фірми, працюю сама на себе. Тож маю можливість часто виїжджати у гори — майже кожні вихідні. Це можуть бути різні активності — біг, альпінізм, велосипед, просто подорож у горах. І коли ти часто й довго там буваєш, то гори стають тобі звичні. Я за фахом інженер-еколог. Мені зараз 39 років. У спорт я прийшла в 30. І вже через три роки пробігла свої перші сто кілометрів. Щодо тренувань: певна схема підготовки є для бігання по асфальту, а також для коротких чи середніх дистанцій у горах. А ось для ультразабігів на 100 і більше кілометрів — нема. В Україні навіть немає тренера, який би підказав, як готуватися до ультразабігу на 360 кілометрів. Отож все будується на власному досвіді спортсмена, відчуттях та інформації, яка накопичилася впродовж років. Щоб був результат, треба щонайменше 30 відсотків свого часу приділяти поїздкам в гори і постійно тренуватися саме там. Тоді організм до того звикатиме. 

У мене, наприклад, високий рівень витривалості. Тривалий час я можу обходитись без їжі, легко долаю спуски різної технічної складності. Але я зовсім не можу підтримувати високу швидкість руху, особливо на рівних ділянках. Мені підходять протяжні гірські забіги з великим набором висоти та технічно-складним рельєфом, але на рівнинний ультрі я програю. 

Цьогоріч я задоволена результатом. Я прибігла на 10 годин швидше ніж торік. Була п’ята серед жінок, друга у віковій категорії і дев’ятнадцята у загальному заліку зі 147-ми фінішерів. Це хороший результат для таких складних змагань, враховуючи, що із 254-х учасників на старті до фінішу не дійшли 108. І треба розуміти, що кожен із цих 254-х учасників — це досвідчений спортсмен який проходить попередній відбір організаторами та має досвідом вдалих фінішів.

НЖ: Розкажіть про сам маршрут. У чому полягала його складність, окрім того, що він був дуже довгим?

ДБ: Під  час забігу требу було подолати понад 20  гірських вершин або 25900 метрів набору висоти (для прикладу, з бази Заросляк до Говерли всього 700 метрів набору висоти). Ми бігли і пересікали гірські хребти. Рівних ділянок  немає взагалі. На трасі є шість «баз життя», на яких ми можемо повноцінно перепочити. Кожні 10-20 кілометрів — КП («контрольна точка»), де є чай чи вода, а також мінімальна їжа. Також там можна сходити у душ чи поспати за потреби. Лідери забігів не сплять взагалі. Торік під час забігу у мене були помилки зі сном. Цього разу я все добре прорахувала. Це мали бути короткі «відключки» від 20 до 40 хвилин із сумарним часом сну за забіг 5-5,5 години. І треба було визначити, де і як саме спати. Проблема в тому, що ти не завжди можеш заснути вдень. Відповідно треба було прорахувати, де я можу це зробити вночі, щоб там було тепло і затишно. Це такі змагання, де втома йде лише збільшується. На третю добу твій організм у найгіршому стані. І саме це я змогла прорахувати і відпочити. 

‍

НЖ: Чим харчуються ультрамарафонці? 

ДБ: Я мала із собою спеціальні спортивні харчові гелі, періодично під’їдала горішки, сухофрукти. Але з часом довелося їсти те, що давали організатори на тих «базах життя». Там можна було напитися чаю, гарячого бульйону, з’їсти канапку. Насправді на другій частині дистанції харчування не сильно заходить: ти змучений, з’являється нудота. Тоді важливі фізичні параметри спортсмена. Я, наприклад, можу бути без їжі досить довго, майже добу. І це ніяк не вплине на силу та інші параметри. 

НЖ: Ви сова чи жайворонок? Коли вам найлегше біжиться?

ДБ: Яскраво виражена сова. Мені добре біжиться пообіді і в першій половині ночі. Найгірше 4–5 ранку. У ті передсвітанкові години сильно тягне на сон, їх дуже важко пережити. Зазвичай саме в цей час сильно сповільнюєшся. 

НЖ: Чи був спеціальний відбір? Важко потрапити на такі забіги?

ДБ: Обов'язково є відбір. Ти маєш зазначити у своєму резюме, що маєш досвід забігу 160 кілометрів і саме у горах. Без цього тебе не допустять до ультрамарафону. 

НЖ: Але навіть з таким ретельним добором до фінішу добігає лише половина учасників. Чому не всі фінішують? 

ДБ: Учасники сходять з дистанції переважно через травми. Найпоширеніші — розриви м’язів, розтяжки, у людей «вилітають» суглоби. Адже навантаження на ноги величезне, траса складна. На складних забігах нормальним показником вважається сходження до 40 відсотків людей. Також цьогоріч під час забігу була аномальна спека — плюс 30. Бігуни отримували теплові удари, тож сходили з дистанції. У мене часто йшла кров з носу, бо через пересушеність слизової пошкодився капіляр.

НЖ: Даріє, навіщо вам ці надскладні забіги?

ДБ: Мені це дає задоволення. Напевно, в кожної людини є якась підсвідома мрія, бажання прожити якусь пригоду, пишатись своїми можливостями та силою волі. Насправді перемога на змаганнях йде бонусом. Сам забіг ніби змучує, але  коли вже добігаєш дистанцію, озираєшся назад і ледь не плачеш, бо не хочеш закінчувати цю пригоду.

Це як найкращі якісь співпереживання з рідними людьми, найкращий похід, найкращі краєвиди, найкращі миті, коли ти отримував задоволення і боровся. 

НЖ: Щодо боротьби. Вже майже 10 років Україна воює за свою Незалежність і свої території. Багато публічних людей, зокрема спортсменів, після повномасштабного вторгнення взяли до рук зброю. Серед вашого оточення є такі люди?

ДБ: Багато моїх друзів воює. Загинув мій друг Сергій Поліщук. Він з першого дня пішов воювати. Ця людина в мене асоціювалася з безпекою, захистом і піклуванням про інших людей. З ним точно нічого не мало трапитися. Але був випадковий приліт снаряду і він загинув. Ми не вірили. Насправді у жодну смерть не віримо, бо гинуть найкращі люди, які свідомо пішли на фронт. З Сергієм ми зустрілися на моїх перших змаганнях, і так сталося, що він всі роки був янголом-охоронцем, який багато мені допоміг. Перший рік він зі мною бігав змагання. Стежив, щоб я мала нормальне спорядження, безпечно ходила. У 2022-му році Сергій мріяв взяти участь в одному із найскладніших ультразабігів в Україні і мав реєстраційний номер — №1. Тепер цей номер назавжди закріплений організаторами за його ім’ям.

НЖ: Знаю, що серед ваших захоплень — вишиванки. І одну з них ви подарували саме Сергію.

ДБ: Так, я давно почала захоплюватися вишиванками, вивчати історію. Моя сім’я з Білої Церкви і Луганщини. І так сталося, що все моє оточення до 16 років було російськомовне, з російськомовною освітою. Одного разу я познайомилася з дівчатами, які змінили моє бачення справжньої української вишитої сорочки. Я побачила стародавні зразки — і це мене захопило. Вивчала техніку вишивки у тих традиціях. Сергій Поліщук мені багато чого дарував. Він був дуже ретельним, любив, щоб все було ідеальним, і раз на рік дарував мені шкіряний поясок. Був перфекціоністом. І я взялася за вишивання сорочки для нього. Я розуміла, що вона має бути ідеальною. Тому я дуже довго її вишивала — півтора року. В мене було мало вільного часу, але я дуже хотіла, щоб він її отримав перед Великоднем. На жаль, він одягнув її лише двічі. Вперше — коли отримав посилку, і вдруге — коли ми проводжали його в останню путь. Тоді спитали мого дозволу, чи можна його поховати у тій вишиванці. Вважаю, що така річ, вишита для людини, не може комусь іншому належати — і я погодилася.

НЖ: Якою є ваша найамбітніша мета та яким бачите своє майбутнє після нашої Перемоги?

ДБ: Знаю, що я ще повторю цей складний забіг. Щоправда, ще не визначилася щодо термінів. Можливо через пару років. Хоча нещодавно організатори цих змагань оприлюднили новину про нову дистанцію з наступного року —  620 кілометрів. Вперше у світі. І я себе спіймала на думці, що вже про неї думаю. Але зараз я хочу відпочити.

А щодо планів після нашої Перемоги, то, зрозуміло, хочу жити лише в Україні. У своєму рідному Львові. Я буваю у багатьох європейських країнах, у мене є можливість лишитися жити за кордоном, та щоразу повертаюся до України. Бо лише там я насправді вдома!

‍

Як з підлоги у львівському бомбосховищі я потрапила на грецький острів

У перші дні війни у Львові, у бомбосховищі, ми постійно спали на підлозі. Вили сирени. Спати на підлозі здавалося зручнішим, ніж сидіти або лежати на стільцях, а  відпочивати вночі, коли о 6-й ранку вже на етер, було життєвонеобхідне. Через волонтерів ми дістали каремати і спальники, робили в укритті готелю «лігво» і так спали.

Найбільше не вистачало берушів, щоб не чути обговорень чергової атаки російських військових. В аптеках їх не було. Заснути було майже нереально. Коли я трохи призвичаїлася до режиму тривог, уже не спускалася у підвал, а лягала з дитиною на підлогу в коридорі готельного номеру, покладаючись на правило двох стін. Був жахливий протяг, але принаймні тихо. Ми постійно ходили застудженими. Я тоді була ще й вагітною. І колеги, дізнавшись причину мого кашлю і нежитю, м'яко мене сварили.

Зима під ковдрами

І все ж по-справжньому моя 7-річна донька почала хворіти вже наступної зими, коли ми переїхали до Польщі. Зібраність воєнного часу минула — і ми розслабилися. Але життя легшим не стало — як і ночі теплішими. Ми жили під Варшавою в орендованій квартирі. Там постійно ламався газовий котел, а надворі була мінусова температура. Ми з немовлям і старшою дочкою спали одягненими, накинувши на себе усі ковдри, які в нас були.

Олівія в Польщі пішла в другий клас. У сніг і дощ ми втрьох — я, старша донька і наше немовлятко Амелія — щодня йшли пішки до школи за 2 кілометри від дому.

Олівія хворіла застудою кожні півтора-два тижні. Ми припинили ховати інгалятор у шафку — він працював майже щодня. І якби десь у світі існувала профспілка інгаляторів, наш неодмінно звернувся б туди через понаднормову працю. Я знала імена дитячих лікарів у всіх навколишніх клініках, майже поріднилася з перевізником Антоном та його дружиною, через яких моя мама тоннами передавала ліки з Києва. Навесні ситуація анітрохи не полегшилася — у травні Олівії видалили абсцес через ангіну. Ще два тижні ми пили антибіотики і їздили в лікарню робити їй болючі процедури. Я вирішила, що негайно треба із цим всім щось робити.

Сімейні традиції і розлука

Я купила путівку до  Греції. У турагенстві, дивлячись на романтичні пальми, блакитне море і пляжні парасольки на рекламному плакаті, подумала: ось що потрібно не лише дітям, а й мені — після переглядів сотень роликів зі звірствами російських військових, розмов про Маріуполь і Херсон з тими, хто вижив, вигодовування дитини першим молоком у бомбосховищі у Львові і підстрибування з ліжка під нічні сигнали тривоги в Києві в батьків.

За кілька років до війни, коли Олівія була меншою, у нас була сімейна традиція — влітку вона спершу їхала з бабусею у Затоку на Одещині, потім — у село до діда на Житомирщину, де тижнями купалась у річці, збирала квіти у полі і пила молоко. Ми не були вдома уже 18 місяців. І бачилися з моїм татом за цей період двічі. Перший раз — у  Львові, на хрестинах Амелії. Через війну священник дозволив зробити це через кілька днів після народження немовляти — незадовго до нашого від'їзду у Польщу. Другий раз бачили мого тата і дідуся моїх доньок уже на Різдво — у Варшаві. 

Неможливість спілкуватися з близькими — одна з найбільших втрат цієї війни для нас. 

Мистецтво і коктейлі Молотова

Поки ми влаштовувалися під Варшавою, мої батьки і далі жили у Києві і працювали: тато — директором і головним режисером театру української традиції «Дзеркало», мама — художницею з освітлення у Національній Опері України. У перші місяці війни батько з коктейлями Молотова готувався зустріти ворога. Поки бойові дії тривали на Київщині, він читав патріотичні вірші на блокпосту і включався наживо у польські ЗМІ.

Коли небезпека відступила від Києва — знову почав їздити на вихідні у село на Житомирщину, у наш маленький сімейний рай. Там у затінку яблунь, вишень і дубів він колись вчив мою Олівію декламувати «Садок вишневий коло хати» та інші вірші Шевченка, грався з нею в ляльковий театр, слухав платівки, а в неділю зранку, поки всі спали, їздив до церкви і привозив додому м'які духмяні просфори. 

Та коли ми поїхали, дитячі голоси у нашому подвір’ї не стихли. 

До батька почали приходити дві дівчинки-переселенки з Донбасу. Їхня родина кілька років тому в’їхала у сусідній будинок. Поки їхні батьки важко працювали, діти шукали сімейного тепла і розваг. Відтак ляльковий театр знову зняли з горища, платівки протерли від пилу — і наприкінці літа у нашому садку знову лунали вірші Шевченка дитячими голосами.

Скажу чесно, наші ревнощі до цих «прийомних онук» нашого діда були безкінечними, але в глибині серця ми раділи за всіх них — адже ніхто не залишився самотнім. 

Дикий пляж, Перседи і кава по-грецьки

У серпні 2023 ми прилетіли на грецький острів Тасос. Тоді через спеку на півдні Європи ще вирували пожежі на Родосі, а в Акрополь не пускали туристів. Однак на Тасосі ніколи не буває занадто спекотно — острів потопає у зелених соснах, які дарують прохолоду навіть у найгарячіші години дня. 

Тут було все, щоб відновити здоров’я після двох важких зим, — свіже морське повітря, місцевий запашний мед, нагрітий сонцем пісок і смачну здорову їжу. 

Майже одразу знайшли друзів. Недалеко від нашого готелю грецька родина — Марія, Нікос та їхня дочка Рафаелія — облаштували шматочок дикого пляжу. Вони поставили під соснами трейлер з кавою, охолоджуючими напоями та легкими закусками, а на березі — пляжні ліжка, гамаки і місцеву атракцію — рибальський корабель, який вже наступного літа стане частиною кав’ярні. Щоранку за столик із шахами під сосною приходив пан Вассіліс — 72-річний грек — директор банку на пенсії. Поки Олівія грілася на сонечку, ми всі разом по кілька годин пили каву і розмовляли — про наші родини, війну в Україні, спільну історію і майбутнє. Марія з моєю Амелі на ручках розповіла, як завдяки вірі у Бога подолала рак. Юна Рафаелія поділилася, як мріяла стати журналістом, як я, але змушена працювати у пляжному кафе, щоб допомогти родині. З Нікосом ми розмовляли про зірки і зустрічались на пляжі після закриття кафе о 22-й. Ми приходили дивитися на сузір’я над морем та метеоритний дощ Персеїд. І знову всі разом пили каву по-грецьки. 

Сагапо, Амелія, Сагапо!

Найбільше нами опікувався старший пан Вассіліс — він склав для нас найліпші маршрути для подорожей островом. У ресторанчику у своєму високогірному селі він частував нас як рідних, а ще — щонеділі привозив з церкви для нас просфори з анісом — як мій тато і дідусь моїх доньок. Як виявилося, онучку пана Вассіліса теж звати Амелія — як мою маленьку донечку. Однак родина рідко приїжджає до нього, і він часто почувається самотнім. Щоранку він брав мою донечку на руки і вчив її першим словам грецькою. «Сагапо, Амелія! Сагапо. Вассіліс любить тебе», — говорив він моїй дитині.

Коли ми виїжджали, всі плакали. Адже кожен з нас на мить відчув себе трошки щасливішим: Марія постійно спілкувалась із моїми маленькими дітьми, Нікос знову був оточений друзями, Рафаелія дізнавалась від мене про світ медіа, а Вассіліс усі ці дні був улюбленим дідом — «Сагапо, Амелія! Сагапо». Та, можливо, ми більше за них потребували цього всього — бо з початку війни чи не вперше були у повній родині?

Коли наш літак приземлився у Варшаві, ми дізналися про чергову криваву атаку росіян — балістичними ракетами вони вдарили по центру Чернігова. 156 поранених, семеро загиблих, серед них — шестирічна дівчинка Софія Голинська. Чиясь кохана дочка. Чиясь найдорожча онука. Після грецької казки ми прокинулися у Польщі, де разом з нами шукають прихистку сотні тисяч українських втікачів від російських ракет. 

Війна триває. Попереду в нас і в України — нова зима. Зима війни. І поки вона триватиме, наш дідусь і далі вчитиме сусідських дітей віршів Шевченка.

Він її не бачив — свою красиву наречену у білосніжній сукні. Однак відчув, коли Владислава почала наближатись. Щастя переповнювало Івана. 9 вересня 2023 року він розпочав нову сторінку свого життя — у шлюбі із коханою людиною. 

2 серпня 2022 року 27-річний Іван Сорока назавжди втратив зір внаслідок російського мінометного обстрілу. Того дня поблизу Горлівки його підрозділ отримав наказ на відхід. Відступали вночі, а на світанку їх обстріляли російські військові. Осколками Івану посікло очі. Зір він втратив повністю. Ледь не позбувся ноги. 

Телефон пораненого бійця вибуховою хвилею знищило вщент. Владислава не могла додзвонитися до коханого і дуже хвилювалася. Вже у лікарні медсестра допомогла Іванові відновити SIM-карту, і він зміг зв'язатися зі своєю нареченою. Через травми Сороку було важко  впізнати. Владислава щовихідних провідувала Івана у лікарні у Вінниці. Пара сподівалася, що зір можна буде відновити, однак цього не сталося. 

‍

— Для мене нічого не змінилося, — каже дівчина про свої почуття до коханого.

Іван Сорока та Владислава Рябець познайомилися 6 квітня 2022 року. Хлопець, який із перших днів на війна, лежав у лікарні із запаленням легенів. У додатку для знайомств побачив фотографію дівчини і написав їй. 

Після кількох тижнів спілкування він їй сказав: «Тепер ти моя!». Вона ж у відповідь відправила розмір каблучки.

Перша зустріч відбулась лише за півтора місяці після знайомства в інтернеті. Іван був у короткій відпустці, запросив Владиславу на каву. 

— То де моя обручка? — жартома запитала дівчина. 

— Ось тут, — відповів військовий, дістаючи неочікуваний подарунок.

‍

Весілля молодята зіграли більше ніж через рік після знайомства. Іван плакав від щастя. Він не бачив свою прекрасну наречену, але відчував її кожною клітинкою свого тіла:

— Я бачу своїми почуттями, своїми емоціями.   

Весілля влаштували за усіма українськими традиціями. Лунали народні пісні та сміх. Гості один за одним виголошували тости за молодят.  Батька нареченого возили у тачці, а потім скинули у водойму. Так роблять, коли женять чи видають заміж останню дитину. 

Молодята вірять, що разом здолають усі труднощі. Іван сповнений рішучості рухатися вперед — хоче знайти роботу і найбільше мріє про первістка.

‍

‍

Матеріал оновлено 6 жовтня 2023 року.

Це головний майдан міста — площа Свободи. Звичайне життя, ніби немає війни. Харків’яни поспішають: робочий день завершився, треба встигнути до магазину і швидко додому, щоб лягти спати раніше і виспатися. Бо вночі росіяни вкотре можуть вдарити ракетами по житлових районах.

Центр міста: фанерні вікна, понівечені будинки і відновлення

1 березня 2022 року, центр міста, масовий обстріл. Про це нагадують забиті фанерою вікна обласної адміністрації, побиті уламками ракет стіни і будівельний кран, який стирчить над дахом: йде відновлення. Будівлі навколо дивляться на світ фанерними вікнами. Якщо прогулятися центром, Сумською вулицею, їх знайдеться багато. Десь немає покрівлі, десь обвалилася старовинна ліпнина. Всюди фанера. Це болить харків’янам, хоч комунальники прибирають наслідки обстрілів, відновлюють тротуари, дороги, лікують дерева.

Харків’яни гордо демонструють стовп біля обласної адміністрації: він вистояв. Рік тому молилися, щоб шлях рідних та близьких прямував не через центр.

У 33-річної волонтерки Альони Мироненко в будівлі обласної адміністрації під час найбільшого обстрілу перебувала мама. Потім були ще прильоти у двір, де вона живе. Та вона згадує саме той, по будівлі обласної адміністрації, і хвилини, поки мама не взяла слухавку. Дивом вціліла.

«Там могла бути і я, але щось затримало вдома, запізнювалася до мами. Аж раптом вибух… і серце ледь не зупинилося», — згадує Альона.

Пекла хліб для себе, а почала для військових

Альона була шеф-кухарем, до війни мала власну справу. Працювала в готелях і ресторанах на півдні України, біля моря (зараз це окуповані території). Виховувала двох дітей, майбутніх зірок: донька навіть знімалася у новорічному привітанні президента України. Ранок 24 лютого перевернув їхнє життя.

«Побачили, що відбувається, зрозуміли, що треба запастися їжею та водою. Полиці магазинів миттєво спорожніли, не встигли майже нічого купити. Не було хліба. Люди дуже боялися. Я хліб не купую вже кілька років, печу сама. І от дістаю борошно, замішую тісто, розумію, що будь-якої миті може зникнути електроенергія», — розповідає Альона.

Під канонаду вибухів пекла батони про запас. Промайнула думка: мала б робити це для армії, не тільки для себе. Бралася за все, чим можна допомогти військовим. «Зараз робимо готові обіди для хлопців, вітамінні сухпайки, енергетичні батончики, суху їжу миттєвого приготування. Так неочікувано знадобилися мої навички шеф-кухаря».

Ще вона з подругами робить окопні свічки, готує загоювальні мазі та багато іншого.

Харків’яни змінилися. Стало буденним йти на роботу під гуркіт вибухів. Багато хто вже не звертає на них уваги. Тільки от діти вночі сплять у комірках без вікон, там безпечніше. Вони навчені: коли сирена виє вдень — біжать туди ховатися.

«Іноді буває страшно. Розумію, що ракета може прилетіти будь-якої миті, ніхто не застрахований. Ми просто живемо і робимо те, що маємо. Мені надає сил, коли друзі з окопів пишуть, що завдяки підтримці вони “знов почуваються живими” або що “відчули себе як вдома”», — зізнається Альона.

Вона не чекає перемоги, знає: її треба наближати.

Волонтер і його бабусі

Ось історичне серце міста — вулиця Мироносицька. Сюди теж сильно «прилітало», старі памʼятки зазнали значних ушкоджень. Їх відновлюють. Саме тут після волонтерських буднів любить гуляти Олександр Костенко, до повномасштабного вторгнення — медіатехнолог, а тепер його в місті називають не інакше, як «Костенко та його бабусі». Після 24 лютого 2022 року чоловік взявся годувати стареньких і самотніх.

«Десь через тиждень після вторгнення я залишився єдиний молодий та дієздатний в нашому підвалі… на досить велику кількість безпорадних. Молодь виїжджала, а люди похилого віку лишалися. Хто міг їм допомогти?» — пояснює Олександр.

Згадує з посмішкою: на нього лишали всіх — котів, собак і навіть рибок та равликів.

«В перші три місяці в мене до броніка була причеплена сумка з ключами від різних квартир — поливав квіти, годував рибок, причісував хом’яків... Одного разу по всьому місту шукав корм для равликів, бо рибʼячий не підходить. В Харкові тоді аптеки зачинені були, не те що зоомагазини».

Тепер Сашко — і товарознавець, і логіст, і водій. Та що там, дієтолог, психолог, провізор. Він знає дієту своїх бабусь з урахуванням стану здоров’я і кількості необхідних продуктів на місяць. Жартує, що після перемоги великий супермаркет має взяти його директором — він їм роботу за день налаштує.

Саша на зв’язку 24/7: «Є бабуся, яка дзвонить по 18 разів на день. “Сашечка, я ж дзвоню дізнатися, як ваше здоров’я…? А скоро заїдете?”»

Минулого року у Харкові через постійні блекаути здебільшого не працювали ліфти. Доводилося пішки нести і по 40 кілограмів, і по 50…

«Я важу 60 кіло. А беру по 40 кілограмів на себе і вперед. За один раз, щоб не бігати туди-сюди. Приходиш до бабусі, сідаєш на диван, а тобі в атмосфері хрущовських килимів і кришталевих гірок розповідають про життя і про сучасну політику. Про життя ще можна послухати, а про політику — хоч ховайся», — розповідає Олександр.

Харкову дорікали, мовляв, багато прорадянського населення, особливо серед пенсіонерів. Та чи справді є ті «сепаратистські бабусі»?

«Мені, на щастя, таких не траплялося. Всі чекають перемоги», — стверджує волонтер.

В Харкові відчувається стабільність: працюють комунальники. Після прильотів вони прибирають наслідки дуже швидко. Місто чисте й охайне.

«Єдине, що годі прийняти — клумби за мільйони гривень. Клумба навколо пам’ятника Тарасу Шевченку — це 15 “мавіків” для військових. І зараз вони більш необхідні, ніж петунії!»

Тепер він допомагає і військовим, і самотнім матерям. Всім, хто справді потребує.

Мріє, що колись його допомога не знадобиться, повернуться родичі, війна скінчиться. Складно уявити, але навесні 2022 року люди похилого віку справді залишилися на межі виживання. Просто тому, що банально не можуть дійти до холодильника, їм нікому купити ліки чи продукти.

«Коли переосмислив це, вкотре подякував тим донаторам, які об’єдналися і підтримували мене. Мої бабусі не вижили б без цих людей. І будьмо відвертими: багато хто з тих, ким я опікувався — померли. Пам’ять затирає деякі історії, щоб не робити боляче», — каже волонтер.

Знищена Салтівка теж відбудовується

А боляче і так багато від чого. Обгорілі будівлі — багатостраждальна Салтівка. У цю школу колись ходила Ксенія. Тепер вона киянка, але до 2020 року жила тут. І коли приїжджає провідати матір, оглядає свій район.

«Я спеціально поїхала через північну Салтівку, аби хоча б трохи подивитись, що відбувається. Там страшне, дуже багато будівель чорні, побиті… я плакала. Біля моєї школи на Салтівці є п’ятиповерхівка, де немає одного підʼїзду: він зруйнований з п’ятого по перший поверх. Це в ста метрах від будинку моєї мами. Але сьогодні той підʼїзд вже майже відбудували».

Харків’яни відбудовують покалічене місто. І коли ракета падає посеред центральної вулиці, сумно жартують: «Добре, що старий водогін тепер замінять і свіжий асфальт покладуть».

«Зачєм ти мнє єто гаваріш? Єто что, я бомблю?»

Місто дедалі оживає. В Харків повертаються місцеві. А от Зоя Захарова приїхала додому рік тому. Коли всі виїжджали — вона поспішала до свого міста. Події 24 лютого внесли корективи в її ідеальний план відпочинку за кордоном, у Туреччині. За іронією долі більшість родичів дівчини…в Росії. Мама переїхала туди 4 роки тому, бабуся і дідусь, тітка вже жили там.

 «Я подзвонила в істериці  тітці. Вона в будівельному магазині вибирає підвіконня. Я їй кажу — твоя країна бомбить мою. А вона: “Зачєм ти мнє єто гаваріш? Єто что, я бомблю? І вообще, бомбят воєнниє обʼєкти”. Я сказала тільки — Давай, пока».

 У мами Зої проросійська позиція, тому стосунки були натягнуті ще з 2014 року. З початком повномасштабного вторгнення Росії в Україну контакт обірвався остаточно. «Вона мені кілька разів дзвонила. Але була претензія, що я говорю українською: “Ти можеш гаваріть нормально?” Після всієї дичини, що вона несла…нам нема про що говорити».

 Зоя повернулася до Харкова 4 березня 2022 року, коли розпочались найстрашніші обстріли росіян.

 «Це такий диссонанс. Ти в теплі, безпеці в Туреччині — тебе трусить і страшно. А повертаєшся до Харкова, чуєш вибухи і думаєш, що ти нарешті вдома». Зоя підготувалася до харківських реалій війни - постелила собі в коридорі. І…передумала. «Якщо Всесвіт вирішить, що все, то все. Але інших прошу ходити в укриття, дотримуватися правила двох стін. Просто в тих, хто довго тут, відбувається деформація. Не реагуєш вже. Сплю під вибухами».

Зоя, коли повернулася до Харкова, почала розвозили продуктові набори літнім людям, матусям з дітьми. І все це на старенькій «Ниві», яка потрапила під обстріл, замість бокового скла — поліетиленова плівка.

Десь з травня 2022 року Зоя вирішила допомагати військовим. Дався взнаки людський фактор — волонтерам траплялося багато невдячності від цивільних: «Дехто сприймав нас, волонтерів, як безкоштовну доставку. Приїжджаємо, а виходять забирати пакети два здорових мужика. Або телефонує жіночка, що їсти нічого, а виходить до нас геть пʼяний мужик. Тож ми вирішили, якщо не допомогти війську, то не буде тих цивільних».

Тоді Зоя відчула себе на своєму місці. Збір на півмільйона гривень — для закупівлі 50 каліматорів для 92-ї бригади вдалося закрити…за 2 тижні.

«Купили 70 каліматорів і декілька планок пікатіні, плюс 10 каліматорів нам подарувала Асоціація українців в Данії. Доставку чекали півтора місяці. Але все склалося ідеально. Коли віддавали військовим, вони такі: “В сенсі, 80? Ми думали ви штук 20 передасте і все…»

Але для Зої немає нічого неможливого, і на шляху дівчини трапляються небайдужі люди.

«Я познайомилася з Гамлетом, харківським художником. А в мене тоді була величезна потреба у всьому для морської піхоти — екофлоу, бусік, дрони… І я кажу: “Гамлете, сил немає, треба 7 тисяч доларів, не уявляю як це зробити. А він комусь телефонує: “Треба 7 тисяч доларів”. Дає номер моєї картки. Не знаю як він це вирішив. Але я йому дуже вдячна. І це дуже допомогло на Херсонському напрямку. Давидів Брід тоді звільнили».

 Зоя боїться, що повториться історія 2014 року, коли «війна десь там далеко». Злять її ось ці «втомлені від війни». На війні її найближча людина, молодший брат. Він був у самому пеклі, під Попасною, на початку російського вторгнення.

 «Одного разу він пропав на три дні, страшно згадувати. Аж раптом, написав і я просто розревілася. Хоча з моменту, як я повернулася до Харкову, не плакала. А брат пише, як наче нічого не сталося, що все нормально, з усіх артсистем криють, фосфором криють».

 В травні минулого року вони нарешті зустрілися. І тоді Зоя зрозуміла - її брат давно виріс. І тепер, навіть, старший за неї. Зоя і сама готується йти воювати, проходить етап оформлення в ЗСУ. Друзі намагаються відмовити. Але її неможливо зупинити.

 «Особисто я не розумію тих чоловіків, які _кажуть - я не народжений для війни. А інші народжуються одразу з автоматами? Ніхто не народжений для війни. Але мусимо, бо хто, якщо не ми?»

…Зараз у Харкові утворилася така ілюзія мирного життя. А варто памʼятати, війна ще не закінчилася.

 Та Харків і харківʼяни тримаються міцніше за залізобетон.

Фото авторки

Немає слів, здатних описати біль та розпач маріупольців. Окупанти, з перших днів повномасштабного вторгнення цілеспрямовано знищували місто і людей. На відновлення Маріуполя знадобиться 10 років, та вже не відновити життя людей. Своїми історіями з нами поділилися жінки, які провели кілька тижнів в окупованому місті.

Аліна Чубарова: «Я записувала, що ми їли, куди прилетів снаряд, а потім дні злилися в один»

Аліна вела щоденник із перших днів війни. Разом із чоловіком, дитиною, мамою та стареньким котом Мойсеєм вона витримала понад три тижні у блокадному Маріуполі, поки не добралася до Бердянська.

«Я записувала, що ми їли, куди прилетів снаряд, коли пропало світло, зв’язок, газ. А потім усі дні злилися в один. Вдень бомбардували літаки. Увечері безперервно стріляли з чогось важкого. Було дико і страшно, та я далі сподівалася, що стіни сховища нас врятують. Молилася, хоч давно цього не робила. Думала, за які гріхи це могло зі мною трапитися», — згадує Аліна.

У кота закінчилась їжа. Мойсея Аліна вже раз вивозила з Ясинуватої Донецької області, тоді зіткнулися з війною вперше. Кіт нагадує їй про безтурботний час, коли ще все було добре. Потрібно було вийти і дістати Мойсею їжу. Аліна знала, що не всі повертаються — часто тих, хто вийшов, знаходили під стінами будинку мертвими.

«Попри страх, пішли з чоловіком додому. Син Демид із мамою залишилися у сховищі. Тільки зайшли до хати, затряслися стіни. Думала, все… Взяли корм, пісок для Мосі, взуття, сухі шкарпетки собі та пішли назад. Потім вже навіть готували картоплю на багатті під мінометний обстріл».

12 березня на школу, де навчався син Аліни, скинули авіабомбу. На вулиці холодно. Стріляли з усього постійно. Всі дні стали однаково страшними. Зв’язку із зовнішнім світом не було.

«Якби місяць тому хтось сказав, що я зможу другий тиждень не митися, спати в пуховику та взутті на підлозі в кімнаті, де крім нас ще 12 людей — я б розсміялася. Виявилося — можу. Постійно думаєш, від чого помреш? Від голоду? Зневоднення? Чи задихнешся під завалами будівлі, в якій ховаєшся?»

Аліна відчувала страшну провину перед сином, що йому доводиться переживати таке. Надії на зелений коридор не було, а коли все навколо розсипалося остаточно та палахкотіло, сім’я зважилася вибиратися самотужки. Залишалось провести ще одну ніч у палаючому місті. Цієї ночі Аліна з сином спустилася в інше бомбосховища, а її чоловік Сашко пішов по сумки. Через годину прийшов його товариш із підбитою ногою та словами, що не знає, де Сашко. Чоловіків розкидало вибуховою хвилею.

«На щастя, невдовзі я почула голос Сашка. Він стояв блідий, у посіченій куртці та з відірваними ручками від пакетів. Він сильно вивихнув ногу, травмував вухо та руку», — каже Аліна.

Шлях на підконтрольну Україні територію сім’я ділила на маленькі відрізки. Доводилося обминати зруйновані будинки, мертві тіла, які ніхто не міг прибрати і поховати, по дорозі застали ще й обстріли з моря. Те, що їм вдалося вибратися, Аліна вважає найбільшим дивом, а все пережите пеклом на землі. Після Маріуполя родина Аліни жила у Запоріжжі, а потім переїхали до Києва.

Лариса Ткаченко: «Прошу онука не дивитися: дуже багато мертвих»

Лариса Борисівна провела в окупованому Маріуполі кілька тижнів, переживши авіаудари та найстрашнішу дорогу у своєму житті.

«Навколо все вибухає, люди падають мертві, все відбувається як у справжнісінькому фільмі жахів, тільки наяву. А я прошу онука не дивитися навколо, бо дуже багато мертвих людей».

Коли почалася війна, 60-річна жінка відновлювалась після операції. Вона з донькою, зятем та онуком спочатку жила у тісній костюмерній Дому Культури «Молодіжний», потім родині вдалося перебратися до бомбосховища.

Перші два дні всі залишалися вдома. На третій день розірвалася бомба, їхня дев’ятиповерхівка підстрибнула від вибуху і спалахнула.

«Ми спробували потрапити до якогось підвалу, але там висів величезний замок. Пішли до бомбосховища, але там все забито людьми. Тоді вирішили піти на роботу до дітей. Тільки вийшли — почався обстріл, спалахнула зупинка. Я ледве бігла, а снаряди сипалися», — Лариса Ткаченко досі згадує ті страшні дні зі сльозами, а її руки тремтять.

Залишитися на роботі у дітей не вийшло — приліт у дах будівлі і все спалахнуло. Сім’ї пощастило потрапити до Дому Культури «Молодіжний», а після цього з’явилися місця у бомбосховищі, в якому на той момент було 300 людей. З них третина — діти. Спали сидячи, топити лід, щоб попити чай, готувати юшку з картоплі та води на багатті, але найстрашнішим було те, що обіцяну евакуацію раз-у-раз скасовували. Надія танула.

«Їжі не було. Снаряди падали дедалі ближче. Пожежу вже ніхто не гасив, та й гасити не було кому. Коли спалахнула будівля, де були діти, жінки, інваліди, ми зрозуміли, що у нас лише один шанс на порятунок. Всю ніч думали, згоримо чи ні, а вранці вирушили в дорогу».

Пробираючись через зруйновані будівлі, цеглу, каміння, мертві тіла, Лариса Борисівна разом з родиною дійшла до мети, пройшовши найдовший у своєму житті шлях — 40 кілометрів пішки. Мала можливість залишитись у Польщі чи Німеччині, але обрала переїхати до столиці України. Жінка живе у квартирі знайомих та каже, що у такому віці їй складно звикати до нових порядків.

«У Польщі нам допомагали, але згодом довелося б самим влаштовувати своє життя, вчити мову. Це більше для молодих. Та й Україну я люблю, не бачу своє життя не тут», — каже жінка.

Крім пенсії, на життя Лариса Ткаченко заробляє тим, що робить на замовлення прикраси й іграшки з бісеру. Її вироби з патріотичною символікою мають попит у Європі.

Ольга Беспала: «Люди стояли за водою. Починався обстріл — і хтось гинув»

До 24 лютого родина Ольги Беспалої жила звичайним життям: чоловік стоматолог, вона журналістка, син школяр. Збудували й облаштували будинок — живи та радій. Тоді ще ніхто не знав, що в підвалі цього дому вони переживуть найстрашніші дні свого життя, а від будівлі залишаться руїни.

«Як і багато хто, ми думали, що все швидко закінчиться. Навіть продуктами не запасалися. Чоловік ходив на роботу до 26 лютого — стоматологічна поліклініка приймала пацієнтів з гострим болем. Знаходилися й ті, хто дзвонив і запитував про зубні протези, коронки. Це якось заспокоювало. Та невдовзі центр міста перекрили, з’явилося багато військових. Чоловік про всяк випадок взяв ліки з клініки», — згадує Ольга.

Потім ці ліки допоможуть людям, бо, попри обстріли, до лікаря приходили навіть у підвал, щоб вирвати хворий зуб або за знеболювальним. Коли дрібними гострими осколками синові сусіда посікло живіт та шлунок, тоді чоловік віддав нещасному залишки знеболювальних, хлопця завантажили на ковдру та віднесли до лікарні, яка на той час уже була без вікон.

Страшними стали походи по воду, якої постійно не вистачало. Була мрія напитися вдосталь, а доводилося заощаджувати. На чай топили сніг на багатті. Ходити до джерела було страшно, це робили лише за нагальної потреби.

«Люди стояли за водою, починався обстріл — і хтось гинув. Відтягували трупи та стояли далі. Кого могли, ховали. У нас у підвалі було трохи консервації, знайшлося печиво та шоколад, що я не особливо люблю, але купила ще за часів коронавірусу. Залишки каші, яку можна було зварити на багатті, адже газу та світла давно не було. Було дуже холодно. Я думала, що мені ніколи не зігрітися».

Коли ворожі літаки почали скидати бомби безперервно, один із вибухів зруйнував гараж та одну з машин, будинок теж був частково зруйнований, вирішили їхати. Ця дорога була найстрашнішою для Ольги, адже звичні та улюблені місця встеляли розірвані тіла, поранені люди йшли з порожніми поглядами без надії на порятунок, а покинуті будинки зяяли дірками вибитих вікон.

На одному з блокпостів машину перевіряли чеченці. «Чому на машині написано “Діти”? Я у його віці вже вбивав», — сказав окупант, кивнувши у бік 15-річного сина Ольги.

Коли родина дісталася на підконтрольну Україні територію, одразу купили хліб. Ніколи ще він не здавався таким смачним.

Нині Ольга із сім’єю живе у Німеччині. Повертатися не планують, активно вчать мову й інтегруються у суспільство. Єдине, що трохи засмучує: ні вона, ні чоловік не можуть працювати за професією.

«Я люблю Україну і мрію знову побачити свій дім, але коли ми зможемо потрапити до Маріуполя, невідомо. У Німеччині хороша соціальна підтримка, нам дали житло, тому ми тут», — резюмує Ольга.

Фото з приватних архівів героїнь публікації

Кароліна Баца-Погожельська розповідає про війну, роботу і себе. Кароліна – польська журналістка, співавторка чотирьох книг про вугілля, зокрема «Чорне золото. Війни за вугілля з Донбасу», яку писала в соавторстві з Міхалом Потоцьким. Саме за цю роботу автори отримали премію Grand Press і відзнаки імені Даріюша Фікуса. Кароліна від початку повномасштабного вторгнення Росії живе і працює в Україні. Майже півтора роки пише матеріали для польського видання Wprost. 

Польська журналістка розповіла виданню Sestry, заради чого ризикує життям на фронті, про що говорить по телефону зі своїми дітьми, і що робитиме після Перемоги.

Наталія Жуковська: Кароліно, ви понад півтора року робите матеріали з фронту. З початком великої війни в Україні одразу вирішили їхати до України?

Кароліна Баца-Погожельська: Їхати на війну не планувала. Я хотіла написати книгу про історичні і географічні перспективи російсько-української війни, починаючи з 2014 року. Для цього мала проїхати всією Україною, поспілкуватися з людьми і подивитися наскільки їхні думки різняться, залежно від регіону. У мене був квиток на літак на 28 лютого до Києва. Ще 23-го я домовлялася про інтерв’ю та зустрічі з друзями. А вже наступного дня була шокована – почалася повномасштабна війна. Не знала що робити. Тоді я звільнилася з роботи і починала працювати для Wprost. 10 березня поїхала до України. Спочатку до Львова. Зараз сміюся, бо я тоді була як Арестович (Арестович на початку війни публічно заспокоював українців, що війна закінчиться протягом 2-3 тижнів – ред.) – сказала, що виїжджаю на 2 – 3 тижні. Однак виїхала аж на п’ять. Зупинилася у Львові, обʼїхала захід країни: Рівне, Луцьк, Івано-Франківськ, Закарпаття і поступово рухалася на схід. Я бачила деокуповану Бучу, Гостомель, Суми, Охтирку, Тростянець. Повернулась до Польщі на 10 днів, перепакувала речі і знову була в Україні.

НЖ:А які ваші три матеріали є для вас найціннішими?

КБЦ: Я не можу сказати аж про три матеріали. Найважливішим було розслідування стосовно імпорту антрациту з окупованого Донбасу. З цього матеріалу почалася моя історія, пов’язана з Україною. У 2017 році вперше приїхала на Донбас. Разом з колегою Міхалом Потоцьким працювали над книгою «Чорне золото. Війни за вугілля Донбасу». Два з половиною роки тривало наше журналістське розслідування про імпорт антрациту. Писали про те як Росія крала вугілля в України і продавала як своє. Нам вдалося зустрітися з торговцем антрацитом під виглядом потенційних покупців, проаналізувати стоси митних документів. Ми написали понад 40 статей про імпорт вугілля з окупованих територій та згодом видали книгу.

НЖ: Ви 26 років у журналістиці і вже багато місяців на війні. Ви не були раніше воєнною журналісткою. Звідки таке рішення?

КБЦ: Раніше я бачила що таке війна. Допомагала людям на кордоні Туреччини і Сирії. Також була на Донбасі після 2014-го. Чому пішла у воєнну журналістику? Можливо тому, що в мене є відчуття що це також наша війна. Це дуже близько. Я живу у Варшаві, але 14 років прожила у Любліні. Це неподалік кордону з Білоруссю. Там живуть мої батьки, сестра. Може тому я розумію, що це поруч.  Навіть коли була війна у Грузії, ми всі думали, що це далеко. Але ще тоді, 2008-го, наш тодішній президент Лех Качинський сказав: «Побачите, наступна буде Україна». Цілий світ сміявся з його слів, та виявилося, що він був правий.

НЖ: Як рідні сприйняли ваше рішення їхати туди, де щохвилини небезпечно? Не відмовляли?

КБЦ: Я маю двох доньок, 8 і 9 років. І саме залишити їх було найскладніше. Але знаєте, я ніколи не хотіла б, щоб мої діти бачили те, що зараз бачу я в Україні. Те, що переживає місцева малеча. Я не хотіла б, щоб вони росли у зруйнованій країні, бачили страшні руйнування. В Україні немає безпечних місць. Мої стосунки з родиною зараз дуже складні. Півтора місяці тому я розлучилася. Так сталося не через війну, це був просто наступний етап у житті. Однак, можливо, якби я залишилась у Польщі, цього не сталося б. Не знаю. Чоловік був проти того, щоб я їхала. Поки я в Україні, діти живуть з ним.

НЖ: Ви розповідаєте дітям про війну?

КБЦ: Так, я майже кожного дня розмовляю з ними по відеозв'язку. Телефоную, щойно з’являється можливість. Вони запитують: «Мамо, там де ти, є війна?». Я кажу, що в усій Україні є війна. «Мамо, а там де ти, є ракети?». Я не хочу без потреби розмовляти з ними про ці страшні речі. Як спілкуємося, то говоримо переважно про песиків, які тут живуть. Донькам я пояснила, чому виїхала. Звісно, вони хочуть, щоб мама повернулася. Це завжди проблема. Особливо, коли я маю приїхати і згодом повертатися до України.

НЖ: Що вам, як воєнному журналісту дається найважче? До чого звикнути складно?

КБЦ: Неможливо звикнути до втрат хлопців. Я з ними тут від грудня 2022-го. І, наприклад, коли вони зранку чи вночі їдуть на позиції, з ними немає зв’язку, то найскладніше звикнути до думки, що часом ти бачиш когось востаннє. Усвідомити те, що людина може не повернутися – страшно. Найважче втрачати друзів. Тут, на війні, знайомства, емоції, дружба набагато сильніші ніж у цивільному житті. Пів року можна прирівняти до п’яти років нормального життя. А ще я боюся звука літака. Двічі потрапляла під обстріл авіації ворога. Навіть коли я до Польщі приїжджаю і чую цей звук, стає моторошно.

НЖ: Кароліно, чи були якісь ситуації після яких ви думали все лишити і повернутися до мирного життя у Польщі?

КБЦ:Все що я можу сказати – я живу в Україні. Звісно, я виїжджаю до Польщі на два тижні. Рідко – на три. Більше я не можу. Завжди повертаюся сюди. Звісно, що за цей період були кризи, коли я хотіла все лишити і поїхати. Можливо через те, що я від 10 березня 2022 року ще не мала жодного вільного вихідного дня. Тож, часом відчуваю втому. Але я себе знаю, якби все кинула і повернулася в мирну Польщу, то максимум змогла б там всидіти тижнів два. І все рівно повернулась би до України. Бо думками я щоразу тут.

НЖ: Чи змінила вас війна?

КБЦ: Кардинально змінила. Я думаю, що півтора роки тут додали мені з 10 років. Я так почуваюся. У мене все змінилося. Думки і світосприйняття. Я навчалися розмежовувати, що є важливим, а що ні. На що варто витрачати час, а на що ні. Все перевернулося. Я перестала витрачати час, емоції на не потрібні речі.

НЖ: Ви живете за 12 км від лінії фронту. Близько до передової. Які умови маєте?

КБЦ: Умови проживання в мене не найгірші. Я живу у невеликому селі, в районі Куп’янська. Це кордон двох областей – Харківської та Луганської. До нас нещодавно прийшла цивілізація, бо я купила пральну машину. Вода і світло є. Туалету у будинку немає. Якщо треба тепла вода – топимо баню. Хлопцям, які є у бліндажах і окопах складніше. Особливо якщо вони «на нулі». Поруч фронт, буває неспокійно. Часто працює артилерія, зараз дуже багато російської авіації. Навіть С-300 (російська ракета – ред.) якось прилетіла. Поруч з нами живуть місцеві цивільні мешканці. Людина до всього звикає.

НЖ: Ви постійно говорите про небезпеку. Чому, на вашу думку, місцеві не покидають регіон, де є постійні обстріли? 

КБЦ: Немає простої відповіді на це питання.

Раніше я жила у Краматорську і їздила Донбасом, зустрічала чимало проросійськи налаштованих людей, які думали, що в них стріляють українці. Вони не їхали звідти, бо чекали на своїх «руських». Тут, де я живу, також є такі люди. Але насправді причини, чому місцеві не виїжджають, різні.

Наприклад, мої сусіди, жінка з сином 22 років, він інвалід. Вона сама за ним доглядає, отримує від держави допомогу у 7 тисяч грн. Ви не уявляєте, скільки разів я намагалася її переконати, що можу відвезти їх з сином до Польщі. Можу допомогти з усім необхідним. Вона категорично проти, бо проживає у селі 50 років і не хоче покидати дім. Ще один сусід – дідусь з бабусею, які живуть з двома внуками. Батьки виїхали, а дітей лишили. Вони теж не хочуть нікуди їхати. Часто чую слова: «Це мій дім!». Намагаюся цих людей зрозуміти. Хоча там, де є діти, не розумію, чому їх наражають на небезпеку.

НЖ: А як щодо пропаганди. Її на сході багато?

КБЦ: Так, Харківська область – це складне місце. Слід пам’ятати що в 2014 році саме там був антимайдан, проросійських настроїв було багато. Пригадайте, щойно почалася велика війна, мер Куп’янська здав місто протягом одного дня. Але зараз поступово щось у людей таки міняється. Бо взяти навіть Харків. Коли я приїжджала у 2017-му році, неможливо було почути на вулиці українську мову. А зараз дуже багато людей починає розмовляти по-українськи. Щоправда, є й ті, хто чекає на своїх «визволителів».

НЖ: Україна поступово позбувається всього російського. Перейменовують вулиці на честь героїв, міста. Зносять радянські пам’ятники та символи. На вашу думку, це на часі?

КБЦ: Це потрібно було зробити раніше. Ще в 2014 році на Донбасі відключити російське телебачення, радіо. Цього ніхто не зробив, що було дуже великою помилкою України.

НЖ: Кароліно, ви постійно допомагаєте військовим – збираєте гроші на машини, дрони. Розкажіть про те, як волонтерите.

КБЦ: Так, але не думала що це вийде. Ще на початку травня разом з подругою ми збирали гроші для батальйону «Донбас». Там мої друзі, і я хотіла їм допомогти. Збір був на 50 тисяч злотих і ми думали, що купимо дві автівки і на тому все. Однак ні. Зараз оголошений збір на мільйон триста тисяч злотих. Маємо ціль 2 млн злотих. Ми вже купили до 40 машин, купуємо дрони Це основні статті витрат, бо часом той же дрон може працювати місяць-два, а часом – тиждень, бо його ворог збиває. Те ж саме і з машинами. Військові працюють у страшних умовах. Я все це бачу. Я їжджу з хлопцями на позиції, знаю, які там дороги.

НЖ: Ви об’їхали майже всю Україну, прифронтові зони. Що найбільше запам’яталося і, можливо, довго стояло перед очима?

КБЦ: Таких епізодів було багато. Я пам’ятаю спаленого коня у Гостомелі, масові поховання і ексгумацію 500 людей в Ізюмі. Той запах, яким було наповнене повітря, забути неможливо. Зруйнування Бахмута. Була там на початку березня. Таких руйнувань як там – я ніколи не бачила на свої очі. Будинки, міста можна відбудувати. А ось те, що люди пережили, їхню психіку і емоції  – з тим буде найважче. Найстрашніше те, що війна робить із людьми.

НЖ: Що ви як журналіст намагаєтеся донести читачам?

КБЦ: Моїм головним завдання є постійно нагадувати світові, що Росія – терористична країна.

Це не нормальна війна. Якби це була війна то вона була б на фронті між військовими, в окопах. А що це за війна, коли ракета прилітає в дитячий садочок, лікарню, готель, школу? Це війна чи акт тероризму?

Це акт тероризму! І наше завдання – кожному пояснити що це тероризм, геноцид, який робить Росія з українцями. І про це треба говорити щодня.

НЖ: Що ви зробите після Перемоги України?

КБЦ: Зараз багато хто говорить про Перемогу, але на жаль, це буде не так швидко, як би того хотілося. Треба запастися терпінням. Я від самого початку сказала, що війна – це не спринт, а марафон. І не кожен може його пробігти. Треба мати терпіння. Коли ж це таки станеться, то я б дуже хотіла  поїхати на канікули до Криму, на місяць. Я там ніколи не була.

Фото з архіву авторки