Історії

Анна Паленчук — засновниця «435 FILMS», української кінокомпанії з рекордною кількістю копродукцій з країнами світу, продюсерка фільмів, презентованих на Берлінале — «Номери» за п’єсою Олега Сенцова та «Маріуполіс» режисера Мантаса Кведаравічюса, вбитого росіянами у Маріуполі 2022 року. У 2023 році найдорожчий індійський блокбастер і глобальний хіт Netflix «RRR», зйомки якого організувала Анна в Україні, отримав Оскар. 

Анна розповіла «Сестрам», як війна змінила її життя та попри все, зробила сильнішою. 

Дім у Бучі й початок війни

— Все? — говорить мій чоловік, чекаючи мене поряд з автівкою.

Я стою біля дверей, підношу ключі до отвору і на мить завмираю, адже маю замкнути наш дім у Бучі і частину життя. Дім, у який ми принесли півтора року тому новонароджену другу дочку, дім із дитячими малюнками та улюбленим килимом з косівського базару. Я з любов’ю розглядаю щілини, думаю про те, що кілька місяців до того встигли зробити ремонт, а двері так і не поміняли. Я ще не знаю, що не скоро повернусь додому.

Попереду довга дорога до Туреччини. На панелі автівки світиться: 15 лютого 2022 року.

Для мене війна почалася в 2015 році, коли ми знімали документальний фільм «Маріуполіс» у постійно обстрілюваному Маріуполі та Сартані. Режисером фільму був Мантас Кведаравичюс, якого у квітні 2022 року росіяни вбили у Маріуполі, куди він поїхав рятувати людей.

Я завжди знала, що війна буде більшою. Але ніколи не уявляла наскільки, поки не настало 24 лютого.

Побувавши в містах, позначених війною, відчувала її наближення шкірою — і тому не вагаючись вивезла дітей, коли про вторгнення почали говорити з кожної праски, хоча мене всі заспокоювали і не вірили, що це станеться.

Повномасштабне вторгнення застало нас в Анталії, де перший місяць я робила все, що могла: акції і протести, контролювала численні зйомки для іноземних каналів в Україні, з’єднувала людей та вивозила маму з-під обстрілів з Бучі, свекруху з бомбосховища на Печерську, шукала друзів, які опинились в окупації, купувала підгузки та дитяче харчування для гуманітарних вантажів, жила очікуванням новин, що «домовились і все закінчилось», писала тисячі дописів під постами росіян «ми вас ніколи не пробачимо».

‍

Російські варвари не помітили в будинку шедевр живопису

— Аню, я всередині, що дивитись? — каже у слухавку сусідка, яка пережила окупацію і заходить в наш пограбований будинок. До війни вона працювала у відділі кулінарії одного з супермаркетів. Звичайна добра українська жінка.

Сусідка вмикає відеозвязок, у зображенні з пікселями, яке долітає до мене з понівеченої Бучі, я бачу перевернуті догори ногами речі, розбите скло, порожні банки з-під консерв на обідньому столі.

Вона показує на кров і припускає, що тут жив підбитий росіянин. Але мене все це вже не хвилює: порівняно з тим, що росіяни скоїли в цьому затишному підкиївському містечку, мій пограбований і вцілілий будинок виглядає як подарунок долі.Раптом я бачу те, що змушує моє серце радісно битися. Не можу повірити, що вона ціла!

— Картина, покажіть ближче картину, — кричу у телефон.

— Що? Яку картину? — перепитує сусідка, і зв’язок обривається.

Та я вже знаю, вона ціла і вдома, висить на стіні, як завжди: картина великої української художниці Тетяни Яблонської, яку подарував мені мій покійний батько. На картині зображена ваза із квітами у м’яких барвах. Для мене це найдорожче, що є в будинку.

Російські варвари винесли з мого дому все, на їхню думку, цінне: старі речі, білизну, біжутерію, якісь побутові дрібниці. Картину вони просто не помітили. Не зауважили шедевр українського живопису.

Через тиждень після деокупації Бучі, коли виявили вбитих моїх сусідів, коли туди почали повертатись люди і відновився зв’язок, а з ним життя, я дізналась, що вагітна.

Нове життя, переїзд, пологи

Третя дитина прийшла до мене несподівано і невчасно. З самого початку розумію, що це хлопчик. На війні вже гинуть найкращі, скоро загине відомий київський активіст Роман Ратушний і візьмуть в полон Макса Буткевича, правозахисника, який боровся за звільнення в’язнів Кремля.

У свої тридцять вісім я приймаю, що скоро втретє стану матір’ю.

До цієї вагітності я думала, що найгірше у моєму житті вже трапилось: втрата батька у підлітковому віці, кризовий момент в бізнесі, зрада партнера, початок великої війни — все це я пережила гідно. Та найгіршим і найскладнішим виявилось бути вагітною під час війни.

Вижити в інформаційній війні. Пережити новини з дому. Не можеш не плакати, не читати соцмережі, не вити від несправедливості і не сумувати за домом, а твій живіт поступово, незалежно від тебе, росте. Я днями апатично лежу під кондиціонером, провалюючись у сон першого триместру.

Зі збільшенням мого живота ми із чоловіком все частіше говоримо, що треба їхати з Туреччини. Ми не маємо права на роботу в цій країні, всюди повно росіян, медицина турецькою мовою і без обов’язкових аналізів та чекапів вагітності. Їхати далі, але куди?

— Боже, дай мені сили, — повторюю як мантру, штовхаючи візок з Діаною по брудній бруківці Франкфурта.

Ми біля вокзалу, який бачив тисячі таких сімей, як ми. У валізах все, що маємо, прямуємо у дешевий готель без сніданку, щоб переночувати, а зранку сісти в літак і полетіти в Торонто.

П’ятниця, місто гуляє останній місяць літа, жінки з відкритими декольте і короткими спідницями, хлопці із сигаретами та посмішками. Мене не помічають.

Позаду довга дорога через Болгарію, Сербію, Угорщину, Словаччину, Чехію, Австрію — і от ми в Німеччині. Позаду ковід і пропущений літак, і наша залишена на парковці автоцентру у Празі автівка, бо її протаранила якась чеська пенсіонерка.

Сили покидають мене. Я готова здатись і сказати, що більше не можу. По щоках течуть сльози, я хочу додому, просто додому. Приходить повідомлення, я дивлюсь на телефон: це мама, пише, що знову обстріли. 

Перші місяці в Торонто минають як в тумані. Нам допомагає влаштуватись наш друг Макс: приймає у себе, знаходить помешкання, привозить меблі зі свого складу. Я влаштовую старшу дочку Аврору до школи, Діану до дитячого садка, сама бігаю по лікарях, які перевіряють мене на все, адже під час вагітності я не перебувала на повноцінному медичному обліку.

Альберт народжується 4 грудня в госпіталі біля озера Онтаріо. Я посміхаюсь синові, пригортаю до себе і знаю, що він, якщо доведеться, теж боротиметься за вільну і незалежну Україну.

Весь час війни, кожен день, попри апатію, втому, вагітність, невизначеність, я працювала. Моя команда випустила подкаст про крадіжку росіянами українських культурних цінностей, ми зняли кілька документальних фільмів для Discovery Channel, багато разів показали у світі наші фільми, зняли ігровий фільм про Казимира Малевича, а індійський блокбастер «RRR», який ми знімали в Києві біля Маріїнського палацу за пів року до повномасштабного вторгнення, отримав Оскар.

Ми розробили проєкт документального фільму про ядерне роззброєння України, я долучилась до організації кінофестивалю українських фільмів у Торонто і запустила свій освітній онлайн продукт.

Торонто виявилося містом із фантастичною підтримкою, де українських прапорів більше, ніж канадських. Тут є цілі українські райони з українським бізнесом, церквами, школами та банківськими установами. Десятки тисяч таких новоприбулих, як я, знайшли тут прихисток. Я вдячна Канаді за відчуття, що тут можна бути своїм серед інших.

Дивлюся на наш новий будинок, який поступово наповнюється речами. Багато нам віддали, адже всі зазвичай допомагають новоприбулим. В мене є дім, який я до кінця не можу назвати своїм. Я опинилась у вимушеній міграції, до якої нас ніхто не готував, але яку ми змушені переживати.

Канни - премʼєра фільму про українців, які тікають від війни

У травні я прилетіла у Канни, де наш документальний фільм польського режисера Мацєка Гамелі «Звідки куди» (Maciej Hamela «Skąd dokąd») мав світову прем’єру на найпрестижнішому кінофестивалі світу. Це колективний портрет українців, які тікають від війни.

Сиджу на панельній дискусії, присвяченій фільмам із зон воєнних конфліктів, і дивлюсь у зал, де сидять мої колеги з різних куточків світу. За вікном пляж, де граються діти. Офіціант розливає у бокали розе, адже скоро івент закінчиться і буде неофіційний нетворкінг. Переді мною красивий мирний світ, який обов’язково настане в Україні.

Ловлю себе на думці, що могла б бути не продюсеркою, а героїнею нашого документального фільму, якби не передчуття війни, з яким я жила до повномасштабного вторгнення.

Дивлюся на режисера фільму, який героїчно вивозив моїх співгромадян з небезпечних районів, і хоч відчуваю, що маю пишатися нашою роботою, адже ми у Каннах — ледь стримую сльози, бо війна триває, евакуація триває, і від цього стає ще більш нестерпно.

‍

Де я беру сили? Так, було дуже важко перевести родину у Канаду, дистанційно керувати бізнесом в Україні, починати робити перші професійні кроки у новій країні, знайти дім, облаштувати його для дітей та народити дитину. Але все це я робила паралельно із мільйонами українських сімей, спокійне життя яких назавжди зупинила війна. За ці місяці я усвідомила: що страшніші випробування ми проходимо, то сильнішими стаємо. Тепер, через півтора року, я знаю, що кожна із нас сильніша.

Я знаю і вірю, що ми переможемо. Не знаю, коли це станеться, але знаю, що кожного дня своєю працею у сфері культурної дипломатії я наближаю перемогу. І що обов’язково відкрию двері будинку у Бучі, знаючи: я змінилась, люди змінились, країна змінилась, а любов до свого дому і землі не зміниться ніколи.

Уже понад рік по кілька, а то й кільканадцять разів на день, щодня, мене дезорієнтує і вибиває з рівноваги необхідність дати відповідь на одне й те ж просте запитання. За цей час я не змогла вигадати ані дотепної відмовки, щоби уникати незручності в спілкуванні, ані якогось внутрішнього прийому, щоби контролювати ситуацію. Це безглуздо й несуттєво порівняно з будь-якими реальними складнощами життя (вже не кажу про жахіття війни), і щоразу обіцяю собі — це востаннє розгубилася, знітилася, почала недоречну розмову, чи влізла в недоречну суперечку, але, здається, це саме та дрібниця, котра не дасть мені забути, хто я і звідки, і що відбувається з моїм світом просто зараз (не те щоб я думала, ніби про це загалом можна забути). 

Знаю, в кожного і кожної є така своя. Горошина під перинами, скільки б не було перин, вона залишає на тілі не синці — забої.

Виїзд

З липня 2022-го я з дворічною донькою і мамою живу в Лондоні. Ми потрапили сюди випадково. Через кілька днів після початку повномасштабного вторгнення я вивезла доньку і маму до Вроцлава. Я не планувала нікуди виїздити — була серед тих, котрі спершу не вірили, що це дійсно може статися, а потім думали, що це настільки жахливо й неможливо, що має негайно припинитися, бо весь світ зараз об’єднається, аби це зупинити. 

Моменту, коли ухвалила рішення їхати, не було — спершу ми просто подалися в гості на Протасів Яр в ОСББ, де було добре облаштоване бомбосховище, потім — на захід України в парі з автом волонтерки, що вивозила до кордону дружин своїх синів та маму однієї з них і собаку іншої — самі хлопці з першого дня були в ТРО. Вона запропонувала, я вирішила приєднатися, не заїжджаючи додому. Якщо і думала про щось серйозно, то це про те, що мушу зберегти свою дитину неналяканою, нетравмованою, мати доступ до електрики і гарячої води — в моїй голові так виглядає мій комітмент, бо ж донька не просила мене її народжувати. Точно знаю, що навіть не розмірковувала всерйоз над можливістю загинути — тоді. 

Ми проїхали лісовими стежками та дальшими селами найлютіші місця в найлютіші години боротьби за Київ.

І я тепер думаю: як добре, що ми не знали, що саме відбувається за кілька кілометрів від місця, де ми, наприклад, зупинялися, щоби я змінила доньці памперс, ділилися бутербродами і водою.

Я певна у водійці другої машини, але от в собі не бачу тієї сили, аби я знала наперед, що доведеться їхати за кермом ще 20 годин. 

Коли дісталися Тернополя, я не спала вже понад дві доби й майже добу провела за кермом. За три години почалися повітряні тривоги, треба було одягати дитину в усі ці зимові речі (це і в звичайному житті непросто — натягнути всі светри, снуди, шапку і комбінезон на активну малечу) і бігти кудись з четвертого поверху без ліфта. Я зрозуміла, що коли закінчаться сирени, поїмо та їдемо закордон — зараз здається, що не мислила категоріями порятунку від війни, просто дуже хотіла виспатися.

Вроцлав

З черги на прикордонному пункті я написала директорові вроцлавського Дому літератури — незабаром мало розпочатися наше з донькою перебування у резиденції у Вроцлаві, контракт до якої отримала напередодні разом з престижною літературною премією.

Спитала, чи можемо приїхати раніше. Він сказав, що готовий прийняти нас хоч за годину. В черзі на перетин кордону ми провели ще чотири дні і три ночі, в нас (як і ні в кого в черзі) не було запасу бензину, стояли на морозі -12, люди з навколишніх сіл приносили нам їжу, каву, допомагали з авто тим, хто поламався (мені пощастило бути серед них) та пускали до своїх осель помити доньку і змінити їй памперс. 

В мене не було документів на машину (техпаспорт пів року до того загубив батько моєї доньки, незабаром ми розійшлися — не через техпаспорт, звісно, — і це принесло в життя багато нового, до відновлення документів так і не дійшло) очікувала, що, можливо, доведеться покинути авто на кордоні, тому попросила друзів з Кракова бути готовими забрати мене з дитиною з пішого переходу. Вони теж були готові приїхати за годину, а на третій день спостерігання ріаліті шоу

«Катя з дитиною в машині без бензину взимку серед поля» - в них здали нерви і мій друг Лукаш, громадянин Польщі, купив чотири каністри 95-го, перейшов кордон, попросив когось довезти його до моєї машини в черзі і сів замість мене за кермо.

Бензином ми поділилися з сусідками по черзі, а каністри роздали людям, в яких була снага і сила іти чи їхати кудись шукати паливо. Був уже березень, я вперше з 24 лютого поспала годин п’ять поспіль.

Весь цей час мозок сприймав інформацію та реальність якось дозовано і хапався за те, що точно міг контролювати. В машині було чисто, дитина була весела, всі вчасно їли, я знала, в кого є тепла вода і ділилася вологими серветками з тими, в кого їх не було. Я читала новини і давала коментарі та роз’яснення іноземним ЗМІ, переказувала гроші на перше спорядження тоді ще для ТРО тим, кого знала, на ліки чи турнікети, підказувала комусь, як зорієнтуватися на пунктах переходу кордону, шукала житло для якихось загублених мам з дітьми, які уже виїхали закордон, і проїжджала свої 100 метрів за годину, рухаючись до пропускного пункту. 

В такому ж режимі я продовжувала функціонувати і у Вроцлаві. Тривога і паніка знаходили вихід в дії — я постійно щось замовляла, переправляла, шукала комусь прихисток, допомагала — або волонтерила в центрах прийому біженців, або перекладала і заповнювала документи на отримання номеру PESEL і охоронного статусу людям з нескінченної черги в приймальні міської установи, писала якісь есеї і давала інтерв’ю, купувала продукти, гуляла з донькою, і безкінечно висловлювалася всіма доступними мені мовами, на запит іноземців пояснюючи, що відбувається: Росія злочинно намагається знищити Україну, нівечить цивільну інфраструктуру, вбиває і викрадає людей. Що нема ніякого конфлікту, громадянської війни чи непорозуміння всередині України, ніякої спеціальної операції, а є війна: неприйнятна зовнішня агресія і опір, лише так. Навіть почала писати книгу, історію, що базувалася на тому, що бачила й чула в згаданому вже центрі і чергах. 

Мені нескінченно пощастило — мати авто, мати друзів, мати контракт на резиденцію у Вроцлаві, знати польську та англійську; вирішити об’їхати Ірпінь і Гостомель з цього, а не з іншого, боку. Опинитися на кордоні саме тоді, коли я опинилася, і провести там з малою дитиною чотири дні, а не півтора тижні. І ще в тисячі подібних дрібниць. Тут ніде нема моєї заслуги чи прийнятого рішення — так просто вийшло. Тепер знаю, вийшло якнайкраще для мене, і якби я обирала усвідомлено і виважено, то обрала би теж, щоби моя донька не чула сирен і вибухів, не знала страху і не постраждала.

Але правда полягає в тому, що це просто сталося — ситуація підхопила мене, як трісочку ріка, і понесла. І, здається, я вціліла психічно саме тому, що міркувала і замислювалася приблизно так, як могла би трісочка. 

Якесь справжнє, глибинне усвідомлення того, що те, що відбувається, дійсно відбувається, уже відбулося, що моє життя змінилося назавжди і що його треба перезібрати за нових і почасти невідомих обставин, прийшло за кілька місяців, і десь тоді ж добіг кінця контракт на резиденції у Вроцлаві, де мене огорнули неймовірною турботою та підтримкою на всіх рівнях. Я робила свою роботу, писала і займалася нашим побутом, заробляла і донейтила, але думка про щось таке на кшталт ТРЕБА ВИРІШИТИ, ДЕ ЖИТИ, мене просто паралізувала, бо прийняти таке рішення означало визнати, що весь цей жах насправді і я точно точно не прокинуся зранку в квартирі коло Львівської площі в Києві. Навіть той факт, що в травні подруги в Києві роздали мої та дитячі речі та деякі меблі тим, хто знайшов тимчасовий притулок в Києві після втечі з окупованих територій, а решту спакували в бокси і здали в склад тривалого зберігання, мене не сильно витверезив.

Лондон

В Лондоні саме готували до виходу переклад однієї з моїх книг, і коли мене спитали, чи маю можливість приїхати на кілька тижнів, я підтвердила, а потім, коли з’ясувала, що поза ЄС мені доведеться провести 3 місяці, почала розпитувати про можливість оренди житла на цей період малознайомих людей в соціальних мережах, і лише коли за кілька тижнів уже зовсім незнайома людина, якій я відправила всі наші дані та копії паспортів, по телефону пояснювала мені, що я погоджуюся на те, що вона реєструє контракт оренди на пів року, і в цьому контракті моє ім’я, ім’я моєї мами та моєї доньки, я здається зрозуміла, що переїжджаю в Лондон. Де ніколи не була навіть.

Контракт я потім продовжила вже самостійно, абсолютно на ринкових засадах. Просто тому, що далі не можу навіть підступитися до думки, щоби ВИРІШИТИ ДЕ ЖИТИ, бо в себе в голові я все ще живу вдома, а все це — якісь тимчасові жахіття, настільки неможливі, несправедливі і страшні, що весь світ от-от об’єднається, щоби це припинити. Не знаю, чи треба пояснювати, що така фантазія від дійсності все далі й далі.

Лондон дуже добрий до нас. Я мала змогу віддати доньку на два дні в тиждень до хорошого садка — виховательки приходили додому знайомитися, діти ходять на вистави, займаються садівництвом, малюють фарбами при мольбертах в смішних фартушках, їдять за спільним столом.

Мою доньку проводжає додому подружка Лотті — обіймає, дивиться в очі і підбадьорливо каже: «Remember, you are such a good girl!» 

Взагалі, змалечку тут робиться великий акцент на формуванні терплячості, терпимості, товаристськості — спільному створенні безпечного для всіх середовища взаємодії та спілкування. Всюди висять нагадування: Пам’ятайте, що іншим, можливо, треба більше часу, аніж вам, — і подібні. Ще більше всюди попереджень про недопустимість мови ненависті, проявів расової ворожнечі чи гендерно-обумовленого насилля, в будь-якому вагоні метро є інформація, як діяти, якщо ви бачите чи підозрюєте домагання, приниження чи торгівлю людьми. Не лише куди зателефонувати та доповісти, а і як підтримати чи не травмувати ще більше жертву, що казати, як поводитися. Крім нагадувань — всюди висять камери, і це дуже сприяє тому, що всі ці нагадування і попередження не марні. Я ніколи в житті не почувалася настільки в безпеці, як тут, але це не рятує — мій світ поламаний. 

Лондон — мегаполіс, але багато процесів і взаємодій тут значно розміреніші і спокійніші, ніж я будь-коли досвідчувала вдома — це тому, що ми ніколи не жили в такій безпеці і з таким тривалим горизонтом планування. Якось мій друг пожартував: «Sex is great, but did you try not bordering Russia?» — й англійці та французи в компанії засміялися щиро, а українці й українки — дуже натягнуто, бо для нас це не жарт, це правда. 

На початку було дуже важко, бо я була дуже асертивна і намагалася вирішити всі проблеми тут і зараз, як вдома. Тут на тлі загального планування, впорядкування, субординації і взаємної ввічливості в усіх проявах це виглядає і відчувається як хамство. Ні, це не світ рожевих поні, і між людьми є свої негаразди і проблеми, але тут дуже мало токсичності — ніхто не вирішує особисті емоційні проблеми коштом інших, випадкових і незнайомих людей в черзі, в автобусі чи в інтернеті. Агресувати на інших — неприпустимо. Неприпустимо, навіть якщо ви праві, а хтось ні — завжди є номер телефону, за яким треба доповісти про ситуацію і там розберуться (дійсно розберуться), а між собою вся комунікація спрямована, в першу чергу, на уникання конфліктів, і не дай боже опуститися до переходу на особистості, взаємних образ чи принижень. Це дуже здоровий стандарт взаємодії і він мені дуже близький. Це надзвичайно сприяє тимчасовій адаптації тих, хто втратив дім, не має плану, розуміння ситуації, не знає, що з ним буде далі. 

Пригадую, в першому класі спеціалізованої з вивчення англійської мови школи вчителька пояснювала нам, що люди в Англії вітаються, питаючи «Як справи?» і що насправді це запитання не потребує відповіді, а потребує у відповідь такого самого запитання. У мене це тоді викликало плутанину: тобто запитання, ще й таке важливе, не потребує відповіді? Навіщо тоді?..

Вчителька, як я тепер знаю, була права лише частково. Насправді ритуальний обмін запитаннями передбачає і відповідь, аякже. Цілком конкретну: я добре. Ввічливу, привітну і приязну і з усіх боків комфортну всім. Як справи? — Все добре, а у вас? — Все добре. Далі можна замовляти свою каву, розраховуватися за продукти, питати, коли на прийомі твоя лікарка чи просто йти собі далі, куди треба. 

І от це саме той момент, в якому я ламаюся, щоразу, щодня. Я дослівно не можу сказати, що в мене все добре. 

В мене, напевне, все добре. Я відносно здорова, багато працюю і можу оплачувати своє життя і всі свої потреби, в моєї доньки все гаразд, вона весела, розвивається за віком, в нас є близькі люди, підтримка і допомога, ми в усіх сенсах в безпеці. Я можу також бути — і є — підтримкою і допомогою іншим людям.

Моя донька щодня розмовляє з батьком, і хоча знає, що він на війні, але слабо уявляє собі, гадаю, що воно таке, та війна. Вона може сформулювати, що на Україну напала Росія й Україна захищає свою землю і незалежність (і тому похилилася червона калина — це її особистий висновок, до речі!), але мені здається, в її голові це щось таки більше, ніж протистояння за гойдалку на дитячому майданчику, і я не спішу пояснювати їй більше — їй два, блін.

Якщо перелічити все, що відбувається і присутнє в моєму житті зараз, то вийде опис дуже хорошого життя, не лише безпечного і забезпеченого, але навіть наповненого і якісного.

Але разом з тим, з дня в день мій язик не повертається сказати дуже просту річ: В мене все добре! А в вас? 

Замість того я або зависаю на довгі, некомфортні секунди, або починаю якось плутано пояснювати — поштареві, медсестрі, випадковому татові на дитячому майданчику чи виховательці в садку, — про дамбу, про чергову приятельку чи друга, котрі загинули чи яких поранено, про тисячі дітей, яких вивезли в Росію, про полонених, доля яких невідома, про нічні ракетні атаки на цивільні об’єкти і ще про тисячі речей, про які насправді мене не запитували. І що більше я думаю, що це зайве, що це не те, що треба, що це нерелевантне до ситуації — то розлогішими і детальнішими виходять мої недоречні відповіді. 

Це виглядає, ніби мені щоразу критично розходиться на тому, аби саме ця людина в саме цей конкретний момент часу пам’ятала, що поки Росія атакує Україну, ані в мене, ні в цієї людини, ні в світі просто не може бути все добре. Бо це не добре. Це — ненормально. Несправедливо. Неможливо. 

І скільки б я не практикувалася перед дзеркалом і не нагадувала собі, що це просто ритуал привітання — будь нормальна, Катю, бережи себе і живи життя, іншого не буде, зараз є єдине, — це не допомагає, тому що насправді — насправді ж так і є. Допоки Росія атакує Україну, ні в мене, ні в кого взагалі в світі не може бути все добре, бо це — ненормально, несправедливо і неможливо. 

Фото з архіву авторки

Ірина Литвиненко-Гнелицька з чоловіком, восьмирічною донькою й одинадцятирічним сином жили у Скадовську біля моря. Як тільки ставало тепло, ходили на море, їздили на острів Джарилгач. 

«Ми насолоджувалися тим, що маємо, мали плани, багато про що мріяли. В мене був ритуал: коли молодшу відводила до школи, поверталась додому повз море, купувала улюблену каву, сиділа, слухала шум хвиль. У нас ніколи штормів не буває, це затока, завжди тихо і спокійно. До війни ми були щасливі», — згадує Ірина.

«Росіяни розстрілювали людей, які намагались виїхати єдиною дорогою»

Напередодні повномасштабного вторгнення Росії до України Ірина втратила батька, родина у скорботі не слідкувала за новинами. Про початок війни дізналася зі шкільного чату: «Я запропонувала дітям взяти найулюбленіші іграшки, бо все забрати не можемо. Ми зібралися, і вже об 11-й виїхали». Гнелицькі попрямували до Херсона, вже в дорозі дізналися, що там точаться бої, росіяни намагаються захопити Антонівський міст: «Поверталися люди, які все це бачили, там розстрілювали дуже багато машин, люди тікали, кидали машини, розверталися. А це був єдиний шлях до неокупованої правобережної України», — розповідає «Сестрам» Ірина.

Родина має родичів в Росії. «Свекруха з Росії мене питала, що у нас відбувається, я писала — війна, вона не вірила. Відправила їй відео, як нам назустріч їде колона російської техніки. Після цього вона перестала мені писати».

Родина мусила повернутись додому, сподівалася, що це ось-ось закінчиться і повернеться нормальне життя. Ірина пригадує першу ніч, коли літали російські літаки, гелікоптери, завмирало серце, майже не спали, щоб мати можливість швидко сховати дітей. 

На початку березня 2022 року до міста заїхали російські танки.

«Розпочалися масові протести, наші люди повиходили на площу, але окупанти підняли зброю. Стріляли в повітря, в людей кидали димові шашки».

«Росіяни забирали людей і ці люди зникали»

Почалося життя в окупації. У школах через місяць відновилось навчання онлайн. Ірина зізнається, що виходили з дому тільки в разі крайньої потреби. Великі магазини закрилися, маленькі намагалися працювати. Мешканці потрошку закуповувалися, заморожували. «Ми навіть хліб заморожували», — розповідає Ірина. 

Після новин про звірства окупантів на Київщині додалися страхи, що окупанти можуть увірватися до квартир, грабувати, катувати дорослих та дітей. «Завжди була в стані тривоги, в очікуванні, що треба згуртуватися і захищатися. Чула, як окупанти забирали людей, катували, це були люди з якихось списків. Вони робили рейди, десь їх вивозили, і людина зникала. Були випадки, що когось повертали, люди були побиті».

«Визволення від нацистів» 

На початку окупації загарбники намагалися перетворити Скадовськ на зразкову пропагандистську картинку — міста, визволеного від «нацистів»: знімали відео, організовували концерти. Але ці спроби, за словами Ірини, були абсурдні: «Вони почали готуватися до 9 травня, завозити свої червоні ганчірки. Чомусь були прикраси саме з символікою Радянського союзу. Була якась польова кухня, каша. Вони навезли якусь масовку, ми дивилися і не розуміли, хто ці люди. Було більше військових, ніж простих людей. Вони ходили зі зброєю і з вівчарками, охороняли цей натовп не зрозуміло від кого».

Від самого початку окупації у місті з’явилися колаборанти. Найбільшим шоком для Ірини було дізнатися, що на сторону ворога перейшли добре знайомі і шановані люди: «талановита і дуже класна» викладачка театрального гуртка, який відвідувала дочка Ірини, україномовна сусідка — «добра жіночка», з якою пані Гнелицька щодня спілкувалася.

«Я заново придивлялася до людей, навіть знайомих. Я почала відсторонюватися, відмежовуватися. Для мене це було неприйнятно, що вони пішли за росіян «топити», і було страшно, що можуть здати».

Можливість виїхати в бік вільної України, за словами Ірини, коштувала, в середньому, 25 тисяч гривень за людину, а оплата здійснювалась через колаборантів чи, безпосередньо, загарбникам. В родини з чотирьох осіб таких коштів не було: «Все одно це була рулетка. Заплатив гроші, а тебе не пропустять. Чутки ходили, що не пропускають, розстрілюють, просто закривають, стоять черги по декілька днів, а то й тижнями. Були випадки, коли вони розстрілювали вибірково машини в колонах, ти не знав, куди влучить — колесо фортуни. За дітей страшно, розстрілів була тьма».

Минув рік. Діти досі лякуються гучних звуків у мирній Баварії

«Останнім дзвіночком» стала ротація окупаційних військ. Замість байдужих «кримчан», росіян з тимчасово окупованого Криму, до області зайшли кадирівці: «Наприкінці червня — на початку липня ми почули про перші випадки насилля щодо дітей в на Херсонщині. Зрозуміли, що вже точно маємо збиратися і, на свій страх і ризик, виїжджати. Стало занадто небезпечно, могло повторитися те, що було в Бучі-Ірпені. В Херсонській області, мені здається, такого було і є дуже багато, просто про це зараз мало хто каже. Ми розуміли, що ця ротація була небезпечна. Почали дуже активно зникати люди», — розповідає Ірина. 

Гнелицькі виїхали зі Скадовська 11 липня 2022 року через Крим. Дорога до Німеччини для них пройшла через Москву і латвійське місто Лієпая. Добиралися шість діб. Родину прихистив баварський Меммінген: «В першу ніч почалася сильна гроза. Мої перелякались: «Мамо, ракети летять». На другий день о 5 ранку була сирена. Тут раз на місяць перевірку роблять, ми не знали і злякалися. Минув рік, та досі від тої сирени всередині все стискається і згадуєш все: біль, страх, відчай. Дуже багато болю».

Фото з архіву героїні публікації

Олена Ягупова жила у Кам’янці-Дніпровській, на Запоріжжі. Понад 20 років працювала в райдержадміністрації, згодом - архіваріусом у медсанчастині в Енергодарі. Має трьох доньок та чоловіка, який служить в ЗСУ. 

Другий день народження чоловіка

24 лютого Олену Ягупову, як і більшість українців розбудили вибухи. Вони були такої сили, що її навіть підкинуло на дивані. У місцевих чатах люди писали, що це у когось вибухнув котел. Не хотіли вірити, що почалася повномасштабна війна. 

«Вже згодом з’ясувалося, що коли ракети летіли у бік Марганця, то уламок однієї впав у нас у місті, неподалік центрального ринку. Там було пошкоджено багато магазинів, житлових будинків».

Початок війни у Кам’янці-Дніпровському зустріла без родини. Діти перебували у Запоріжжі, а чоловік — на службі у Харківській області.

«Тоді я не знала, де він. Він нічого не розповідав мені, бо це було заборонено. І коли все почалося, його не було на зв’язку. Я змогла поговорити з ним лише за тиждень-другий. Як виявилося, вони потрапили в оточення і ледве вийшли. Тому він тепер каже, що 27 лютого — його другий день народження».

За два дні місто потрапило в окупацію. З боку Херсона до Кам’янки-Дніпровської йшли колони російської техніки з літерою Z. 

«Я була шокована побаченим. Там було понад 300 машин. Вони одразу розмістилися вздовж центральних вулиць. Впродовж двох діб вони жили прямо у техніці. Дехто з місцевих їх навіть підгодовував, пропонували чайничок підігріти. Самі ж окупанти одразу почали наводити порядки у місті».

Донос

«Донос написали сусід та колишня однокласниця, подруга сім’ї. Йшлося про те, що я дружина військовослужбовця ЗСУ».

Зайшовши до Кам’янки-Дніпровської, окупанти одразу почали формувати військові комендатури. Туди пішли працювати знайомі, колишні колеги і друзі Олени. 

«Не думала, що люди так підуть на співпрацю з ворогом. Багато хто з мого оточення пішов. Це і колишні співробітники з органів державної влади, місцевого самоврядування, поліції, податкової. Думаю, пішли ті, хто при Україні завжди були всім незадоволені, вважали, що вони недооцінені. А тут трапилася така можливість потрапити до владних кабінетів».

Зрадники допомагали складати списки неугодних і непокірних. І вже 6 жовтня  2022 року Олену арештували окупанти. 

«Десь о 16-й годині до мене прийшло троє людей. Один представився співробітником ФСБ. Двоє інших, у плямистій формі, — це були деенерівці. Вони сказали, що на мене поступив донос від сусідів про те, що мій чоловік служить в ЗСУ, тому я неблагонадійна особа. Нібито можу з ним зв’язуватися, бути корегувальницею. А ще у мене може бути зброя та інше».

Будинок одразу обшукали. Нічого забороненого не знайшли, однак Олену забрали у місцевий відділок поліції. Речі, з якими вона була (сумку, гаманець, телефон, ключі від будинку), забирали ті, кого жінка знала особисто багато років. Вони ж і повели у кабінет на допит. 

Росіяни били по голові, душили пакетом, приставляли пістолет до скроні

«Це був звичайний робочий кабінет. У них там все заготовлено. Спочатку мене прив’язали. Руки й ноги примотали скотчем до стільця і почали бити мене наповненою водою дволітровою пляшкою по голові».

Олену били, душили, погрожували зґвалтуванням та іншими тортурами.

«Вони хотіли дізнатися, де мій чоловік. Але ж я справді нічого не знала. Окупанти змінювали способи тортур. То били пляшкою по голові, то вдягали пакет для сміття, замотували на шиї скотчем і один із них перекривав через пакет ніс, щоб я не могла дихати. Вони душили мене проводом від чайника. Говорили, що розстріляють, гралися в “русскую рулетку” — прокручували, цілилися і зброю до скроні приставляли. Знаєте, ті, хто катують людей, від цього кайфують, їм це подобається». 

Олену кинули до камери. Попри травми, розбиту голову, жодної медичної допомоги не надали. Навіть ганчірки не було, витерти кров. Після двох днів допитів жінці таки дали спокій. Свої 50 років Олена зустріла у камері. Того ж дня до неї приїхав співробітник ФСБ і змусив зніматися у пропагандистському сюжеті для «РИА Новости». На камеру її змушували визнати, що є корегувальницею вогню. 

У малій камері — 15 полонених, на підлозі

«Одразу сказали, якщо я скажу щось не так — мене застрелять. Якщо скажу все правильно, то ввечері буду вдома. Вибору не було. Мене привезли в район консервного заводу. Ми бачили, як росіяни виїжджали у бік лісу, ставили свою техніку і стріляли по житлових кварталах, а потім говорили, що це ЗСУ обстрілюють. Я повинна була сказати, що корегувала вогонь. Я не могла признатися у тому, чого не робила. Але вони вирізали необхідні слова і використали у матеріалі. Зробили так, що вийшло, ніби я таки корегувальниця».

Слова свого окупанти не дотримали. Олену додому не відпустили.  Ще чотири місяці вона просиділа в жіночій камері. У кімнаті, розрахованій на трьох, її утримували разом з п’ятнадцятьма жінками. 

«Ми лежали на підлозі всюди, де була можливість, навіть під столом та біля туалету. Місця дуже мало. Було дуже холодно. На підлогу не мали що постелити. Стіни вкриті грибком. Там були різні особи — засуджені за вбивство, за порушення порядку, хтось вдруге сидів. Це як страшний сон».

Час від часу їх приходили бити. Приводом могло стати будь-що.

«То не так гімн Росії читали, то просто заради розваги. Я бачила чоловіків, у яких обличчя було багряного кольору, вкрите слизом. Мені здавалося, що то вже мертві люди. Але їх відкачували».

18 січня Олені вдруге довелося брати участь у кремлівських зйомках. Жінку з мішком на голові разом з іще двома заручниками привезли на блокпост під Василівкою.

«Мене поставили посередині між чоловіками і сказали марширувати з лівої ноги. Я думала, нас будуть розстрілювати, бо ззаду стояло багато солдатів зі зброєю. Насправді так розігрували сценку для російської пропаганди, що нас ніби відпускають додому».

Та й після цього жінку не відпустили, а привезли до другої лінії оборони росіян, сказавши, що прийшов час попрацювати на благо Російської Федерації». Так Олена потрапила ще й в трудове рабство. 

Олена добивається статусу цивільної полоненої

За два місяці полонених знову допитали і таки відправили додому. Свій будинок Олена побачила розграбованим. А собак — розстріляними. Жити вдома боялася, нею зацікавилася окупаційна поліція. Три тижні побула у знайомих, знайшла перевізника і у березні виїхала з окупованого міста. До України діставалася через Росію, балтійські країни й Польщу.  

«Я була у полоні, я є цивільною заручницею, то дайте мені цей статус. Я маю на це право».

Нині жінка проживає в орендованій квартирі у Запоріжжі. Майже п’ять місяців після звільнення ледь не щодня ходить до лікарів, бо тортури, тюрма і трудове рабство добряче підірвали здоров’я. 

«Після отриманих травм у мене поглибилися проблеми із судинами голови. Я не могла місяцями лежати на голові. Потилиця пекла. Мене нудило. Хребет теж пошкоджений. Є проблема з шийним відділом. Чотири грижі, на хребті виявили дві пухлини в кістці». 

Олена намагається довести, що вона є жертвою торгівлі людьми і цивільною полоненою. Єдиний статус, який жінка поки що має — документ вимушеної переселенки.  

«Справа відкрита за статтею «порушення правил ведення війни», я ж домагаюся перекваліфікації — на трудове рабство. Коли збиралася комісія у нас тут, у Запорізькій райдержадміністрації з торгівлі людьми, то всі сказали, що дорогу з дому до тюрми кваліфікуватимуть як військовий злочин, а із тюрми до окопу — ще не визначились. Наш представник з торгівлі людьми сказав: може, вам ще учасника бойових дій дати? Так пожартував невдало. Не всі хочуть про це говорити. Причини мовчання різні — у когось там залишилися родичі, отож бояться їм нашкодити, хтось просто не хоче розповідати про те, що пережив у полоні. Таких людей, як я, дуже багато. Вони не знають, куди йти і що робити».

Комісія вже визнала Олену жертвою торгівлі людьми. Тепер вона очікує на рішення щодо її статусу затриманої внаслідок агресії Росії проти України. Вона також планує створити громадську організацію, яка б займалася пошуком українських цивільних заручників, що перебувають у руках окупантів.

«Треба створювати громадську організацію з розшуку цивільних полонених. Бо хтось з кимось сидів, десь був, щось бачив. Треба збирати цю інформацію. Мені дуже хочеться допомогти людям, які опинилися в такій ситуації. Насправді я борюся не за статус. Моя мета — щоб нам було з чим прийти на трибунал. Перемога буде однозначно, але з чим ми прийдемо? Злочинець має бути покараний».

Куди звертатися та що робити?

Юристка правозахисної групи «Січ» Юлія Полєхіна, яка допомагає Олені Ягуповій, каже, що коли людину звільнено у рамках офіційного обміну, отримати цей статус нескладно. Якщо ж полоненого просто відпустили або той зумів втекти, зробити це складніше.

«Цей статус дає підстави отримати виплати у розмірі 100 тисяч гривень. Якщо людину утримували понад рік, то цю виплату постраждалий отримуватиме за кожен рік перебування у полоні. Гроші може отримати сам постраждалий або його рідні. Також ці люди мають право на  –  лікування, психологічну допомогу, їм допомагають відновити документи. На жаль, у нас досі немає чіткого механізму звільнення цивільних полонених. Щоб отримати статус особи, затриманої внаслідок агресії РФ проти України, необхідно надати комісії певні докази затримання та звільнення». 

Першочергові кроки, які має зробити звільнена з полону цивільна людина. Поради правозахисниці.

1. Якщо родина не відкрила кримінальне провадження про ваше зникнення — обов’язково його відкрити. Тобто відразу після виїзду на підконтрольну українській владі територію треба звернутися до поліції. Далі треба повідомити про ваше повернення СБУ і координаційний штаб. 
2. Взяти у поліції документ про зняття з розшуку. Якщо рідні зверталися до правоохоронців про зникнення особи, то коли людина з’явилася — кримінальне провадження не закривається, але з розшуку її знімають. Цей документ також може бути доказом.
3. Варто звернутися до місцевого самоврядування із заявою, що у них в громаді є особа, яка звільнена або втекла з полону.
4. Зафіксувати нанесену полоном шкоду здоров’я, звернувшись до медичних установ. 
5. А ще ми радили б самій людині одразу зафіксувати всі деталі перебування та звільнення із полону, бо з часом вони можуть стертися з пам’яті. 
6. За правозахисною допомогою можна звертатися за посиланнями:

https://www.facebook.com/pgsich

https://sich-pravo.org/

Ми тікали від війни двічі. У 2014 році — з Донецька до Одеси, у 2022 році — з Одеси до Румунії. Я всім кажу, що я з Донецька. Тільки там почуваю себе вдома. Там я пішла в школу, там прожила 20 років. Це мій дім. Я маю корейське походження, але відчуваю себе українкою. Коли кажу, що я українка, люди дивуються, бо не схожа. Але я точно — вона.

24 лютого для нас не було великою несподіванкою. Ми вже мали подібний досвід і розуміли, що війна, яка триває на Донбасі, не може не поширитися Україною. Рано чи пізно це мало статися. Але масштаби вразили. Я сподівалася, що все це закінчиться швидко. Тому ми залишалися в Одесі. Закуповували воду, їжу, готувалися до того, що доведеться жити в укриттях. Їхати ми не хотіли. Але діти. Маю двох синів. Елементарно вийти на вулицю погуляти вже було небезпечним. Безпека моїх дітей — найголовніше в моєму житті. Тому ми почали думати про те, щоб поїхати з України.

Йшли пішки до кордону, 10 кілометрів. З дітьми

Ми не мали плану — куди їхати, що робити. Не знали. Найближче до нас була Молдова, поїхали туди. Я, моя мати, сестра та мої діти. Така у нас була компанія. Мій чоловік — громадянин США. Він був там на той час. Пізніше ми розлучилися, тому що він ніколи не розумів мою війну. Він — не українець. Не може зрозуміти.

На кордоні Україна-Молдова черга була кілометрів десять. Вирішили переходити пішки, бо сидіти в авто добу з двома дітьми — то жах. І ми пішли. Саме цей перехід сильно на мене вплинув. Початок березня, дощ, бруд під ногами, дуже холодно. Жінки з маленькими дітьми та валізами. Одна жінка, дві валізи, дитина на руках. Без допомоги та підтримки. Вони лишали сумки просто на дорозі. Бо не могли вже тягти.

Ми бачили чоловіків, які проводжали свої родини до кордону, а потім йшли. До Одеси. Пішки. Дивитися на це було страшно. Особливо боляче було дивитися на мого старшого сина. На той момент йому було 12. Він йшов і плакав. Дивився на все це і казав: «Як мені шкода цих людей». Дванадцятирічна дитина плакала від побаченого горя.

Коли ми перетнули кордон, почався град. Маса людей. Вони йдуть. Мокрі. Втомлені. Налякані. Це було як у фільмі про апокаліпсис.

До нас бігли люди з Молдови, навіть перетинали трішки кордон, аби швидше нам допомогти. Це неймовірно. Та полегшення я не відчула. У Молдові ми не залишилися. Поїхали в Румунію. Бухарест — найближче місце, де було посольство Південної Кореї. Ми збиралися летіти туди. Вже робили візи. Але щось мене не відпускало. І я вирішила залишитися в Румунії, бо відчула, що можу бути корисною тут.

Розпакувати валізу найважче — вона в голові

Я відчула полегшення, коли почала допомагати українцям і румунам, які допомагають українцям. Ми вже залишали свою домівку, я знаю, як це важко. Знаю, що люди думають, опинившись в такій ситуації. Вони чекають. Живуть «у валізі». Розпакувати цю валізу найважче. Вона в голові. Це означає, що ти тут надовго. Ніхто не хотів бути не в Україні довго. Але довелося.

Я хотіла підтримувати українців, яким довелося виїхати через війну. Шукала, де можу бути корисною. Знайшла пункт Romexpo, де сортували одяг, збирали гуманітарну допомогу. Там я зустріла двох дівчат, які розповіли про одне цікаве місце в Бухаресті, де румуни створили Meeting Point — місце для зустрічей українців. Там можна було зустрітися зі своїми, безкоштовно випити каву чи чай, поговорити, відвідати різні зайняття. Тоді це було дуже важливим місцем для всіх нас. Я вирішила приєднатися до ініціативи й почала там проводити англійський speaking club. Саме там зустріла дівчину Катю, з якою ми дійшли до того, щó маємо зараз. Катя, як і я, виїхала з України, рятуючи свою дитину. В Meeting Point вона проводила заняття з дітьми. Мій молодший одразу її полюбив. Він не відкривається будь-кому, а Каті відкрився. 

«Мальва» для українок

Дуже важливо мати підтримку. Я це знаю. Ще з 2014 року. Тут, у Румунії, я зрозуміла, що можу її дати жінкам, які вимушено залишили нашу Україну. Ми з Катею вирішили створити клуб для українок. Шукали людей, які будуть проводити різні освітні заходи та зайняття для дітей, майстер-класи для жінок, надавати всіляку інформаційну допомогу. У квітні 2022 року ми відкрили центр «Мальва». Це незалежна гуманітарна громадянська організація для допомоги українцям, яку створили ми, українці.

Ми довго шукали приміщення, фінансування. Нам допомагало багато людей. І коли нарешті у нас все вийшло, я, мабуть, по-справжньому відчула полегшення. В цьому була моє основне завдання — бути корисною. Ми постійно збираємо гуманітарну допомогу для тих, кому вона потрібна. Коли росіяни підірвали Каховську ГЕС, ми відправили 12 авт з гуманітаркою. Коли в Туреччині стався той жахливий землетрус, я ходила в посольство й питала: «Чим вам допомогти?». І ми допомагали. Кожного разу. Чим могли. Я відчуваю потребу в цьому. І маю неабияку віддачу. Румуни нам сильно допомагають. Наприклад, перед Новим роком до нас звернулася румунка і сказала: «Нехай ваші діти напишуть листи Санті, я спробую виконати їхні побажання». І виконала. Всі до одного. Діти, тоді написали в нашому центрі листи, отримали подарунки. Саме ті, про які писали. Це неймовірно.

У березні 2023-го «Мальва» мала 1800 відвідувачів. Жінки, діти. Тут англійська, йога, румунська, виставки, арттерапія, навчання, група раннього розвитку малюків, зумба, психолог, група підтримки матусь особливих діток.

І багато-багато іншого. Всі наші вчителі та тренери – українки, яким довелося тікати від війни. Ми возимо дітей на екскурсії. Намагаємось урізноманітнити їхнє життя. Мої діти кожного дня ходять зі мною сюди як на роботу. Вони люблять це місце. Бо ми всі тут — одна родина.

Мрію повернутися в Донецьк

Я люблю те, що роблю. Відчуваю себе на своєму місці. Я мала тут опинитися. Це точно. Але дуже хочу додому. В Донецьк. Мені дуже боляче бачити, щó там відбувається. Дуже. Та навіть якщо доведеться повертатися в місто, в якому немає міста, я повернуся. Це моя земля. Я дев’ять років не маю змоги туди поїхати. Тому щойно ми переможемо, я повернуся в рідну Україну, на рідну Донеччину.