Тетяна Виговська

«Де можна взяти українську книжку? Чи є тут якісь книгарні, бібліотеки з україномовною літературою?» Такі питання я часто зустрічала в тематичних групах соцмереж на кшталт «Наші в Польщі», і це підштовхнуло мене створити наприкінці 2022 року український книжковий простір у центрі Сілезького воєводства.

На той час я займалась збором волонтерської допомоги для ЗСУ, ми закуповували в Європі автомобілі, наповнювали гуманітаркою і переганяли в Україну на фронт. Тепер волонтерська допомога почала прибувати в зворотньому напрямку — в Україні ми збирали книжки для українських біженців у Європі. Спочатку я створила українську бібліотеку в Катовіцах і була вражена попитом та увагою до ініціативи з боку місцевих ЗМІ. Про бібліотеку знімали телесюжети й писали статті, а читачі записувалися не лише з Катовіце, а й з навколишніх міст — Сосновець, Домброва-Гурнича, Хожув, Мисловіце, Тихи тощо.

Найчастіше запитують українську класику та сучасних українських авторів — Стуса, Винниченка, Багряного, «Розстріляне Відродження», а також Жадана, Забужко, Куркова, Кокотюху, Люко Дашвар, — а також психологію та книжки для розвитку.

Матусі зі східних та південних регіонів України беруть книжки для своїх дітей, бідкаючись, що в Україні вони їх не навчили української мови, а в Польщі діти швидко полонізуються, тож потреба в українській дитячій літературі є гострою

Книжки продовжували прибувати, а місць на полицях вже бракувало, тож я стала знайомитися з іншими українськими осередками в Європі та доставляти книжки їм. Так пакунки поїхали в Німеччину, Нідерланди, а на книжковому ярмарку в Брюсселі я познайомилася з такими ж книжковими волонтерами, як сама, — вони створили українські бібліотеки в містах Бельгії та в Люксембурзі.

Їхня робота мене вразила, адже відстань до Бельгії вдвічі більша, ніж до Польщі, і книжкові вантажі доставляти складніше й дорожче. Але ці ініціативи потужні і заслуговують уваги.

Брюгге: українська книга як терапія для емігранта

Бельгійський Брюгге зачаровує мальовничими каналам й вуличками. На одній з них, неподалік основних туристичних маршрутів, причаївся український дитячий освітнього-творчий центр «Крила». Два роки тому тут було започатковано бібліотеку для українців.

— Спочатку книжки купувались на зібрані волонтерами кошти для підтримки дітей з України, — розповідає голова громадської організації Український освітньо-творчий центр «Крила» (KRYLA) Світлана Мусіна. — Потім до поповнення бібліотечних фондів стали долучатися й самі українці, які приносили власні книги чи спеціально купували для книгозбірні нові. Ще одним каналом поповнення стала співпраця активних українців Бельгії з неурядовими організаціями в Україні. Ці ГО та різноманітні гуманітарні проєкти ставили за мету поділитися з біженцями українською книгою. Потреба в книзі була надзвичайно гострою. У читанні люди знаходять розраду у вимушеній розлуці з Україною. Зараз в бібліотеці вже понад 500 титулів книжок.

Понад рік бібліотека в Брюгге працювала без бібліотекаря, але фонди невпинно розширялися й потрібно було їх впорядковувати. За цю нелегку справу взялася Тетяна Білоус зі своєю донькою Єлизаветою. Книгозбірнею користуються мешканці не лише Брюгге, а й навколишніх міст.

Брюссель: попит не тільки на книги, але і на їхнє обговорення

Про центр «Ukrainian Voices RC» я дізналась на Брюссельському книжковому ярмарку. Він організував фестиваль та мініярмарок книг тих країн, з яких люди були змушені виїхати через війни чи інші небезпеки. Це були українські видавництва, а також автори з Камеруну, Сенегалу, Малі, Кот-д’Івуару. Після закінчення фестивалю наше видавництво подарувало брюссельській бібліотеці книги, які ми випускаємо, щоб поповнити їхні фонди українською літературою.

— Все почалося з 20 книг українською мовою, яку нам передала бельгійська організація «Бібліотека без кордонів», — розповідає Павло Кошка, координатор комʼюніті центру «Ukrainian Voices RC». — Далі понад 50 примірників подарувала Волинська юнацька бібліотека міста Луцька, багато привезла письменниця Оксана Садова. Стали надсилати свої книги українські автори. Так наша невелика бібліотека збагатилася до 244 україномовних книг — як для дітей, так і для дорослих. Зараз у нас вже 58 постійних читачів, які регулярно приходять за новими книгами. Десь 25 з них відвідують бібліотеку щомісяця. А ще нам подарували багато настільних ігор і щоп'ятниці у нас проводяться ігрові турніри.

На цьому ж книжковому ярмарку в Брюсселі знайомлюсь із поетесою та прозаїкинею Анною Лупинос — організаторкою багатьох заходів Запорізької та Маріупольської книжкових толок та членкинею оргкомітету поетичного конкурсу для молоді імені Марини Брацило. Вона була змушена покинути рідне Запоріжжя і тепер мешкає в передмісті Брюсселю разом з літньою мамою.

— Шукаючи допомоги, щоб повести мою 84-річну маму до кардіолога, через соцмережі я знайшла організацію Ukrainian Voices, — розповідає Анна Лупинос. — Вони допомогли записатися до лікаря. Мені теж захотілося якось допомогти українцям, які змушені були виїхати через війну. Як письменниця я тривалий час вела літоб'єднання в Україні, тож запропонувала ідею літературних зустрічей Ukrainian Voices. Зараз до моєї студії ходять ті, хто щиро цікавиться літературними процесами і приїхав до Бельгії після 24.02.2022.

На кожній зустрічі ми вивчаємо історію літератури, а потім читаємо власні твори

Робимо аналіз. Спілкуємось про улюблені книжки. Учасниці розповідають про мистецькі події, на яких бувають, про свої мистецькі захоплення. Дуже хочу провести заходи для знайомства бельгійців з українською культурою, тому вчу місцеву мову.

— Мовне питання в Бельгії стоїть гостро. Бельгія ділиться на регіони — Фландрію з офіційною нідерландською мовою, Валлонію з французькою, Брюссель — з обома цими мовами, а також Східну Бельгію з німецькою мовою. Це ускладнює інтеграцію українців в суспільне життя та комунікацію з офіційними органами. І в такій ситуації нам ще й треба зберегти власну мову.

Влада Люксембургу безкоштовно надала українцям приміщення під бібліотеку

Князівство Люксембург донедавна було справжньою екзотикою для українців. Нині тут мешкає чимала українська громада. Чисельність тих, хто перебуває в Люксембурзі під тимчасовим захистом, оцінюється в понад 4200 осіб.

Ідея створення української бібліотеки в Люксембурзі виношувалась давно, але приплив українських біженців став остаточним аргументом на користь реалізації задуму. Влада князівської столиці вирішила найбільш болюче питання — безкоштовно надала приміщення під книгозбірню. Не в центрі міста, але для відвідувачів бібліотеки це не є перепоною: громадський транспорт в країні безкоштовний, тож приїхати за книжковою новинкою може собі дозволити кожен з українських біженців. Ініціатори створення бібліотеки кажуть, що їхній книжковий простір відвідують не лише українці Люксембургу, а й книголюби з Бельгії та німецького міста Трір.

— У будинку, який надано в користування українцям Люксембургу, відбуваються зустрічі з письменниками, презентації книг, виставки, — розповідає одна з ініціаторок створення бібліотеки, амбасадорка «Бібліотечної країни» Ольга Александрова.

— Понад 500 читачів постійно відвідують бібліотеку, яка налічує вже 2500 українських книг

— У нас активні читачі. Зараз проєкт підтримується волонтерськими зусиллями. Для бібліотеки ми закуповуємо тільки нові книги і вважаємо, що українцям за кордоном дуже важливо мати такі осередки, які нагадують нам, хто ми є. Дуже важливо знати, що і сьогодні попри атаки на бібліотеки і видавництва ми залишаємося країною, що читає, мріє, створює нову реальність.

— На початку ми орієнтувалися на дитячу літературу, — додає бібліотекарка Анжела Домасова, — бо в Люксембург приїхало дуже багато дітей. Але згодом з’ясувалося, що дорослі потребують книг не менше, а може, навіть більше, ніж малеча. Далі ми сіли і впорядкували великий перелік книг, які будуть потрібні учням, бо діти продовжують навчатися онлайн. Тобто у нас є все — художня, навчальна, популярна література тощо. Міністерство освіти Люксембургу надало нам засоби, завдяки яким ми змогли зробити каталогізацію. Частина книг була отримана в подарунок від українців волонтерів, але більшість книг було придбано за кошти, надані люксембуржцями.

В європейському суспільстві, де майже стерті національні кордони, є місце маленьким острівцям української культури, а саме бібліотекам. Вони стають справжнім центром тяжіння для українців за кордоном, де можна не лише взяти книгу, а й поспілкуватися зі своїми, долучитися до цікавих заходів, присвятити вільний час волонтерству. І ніби про нас сказав німецький філософ і математик Готфрід Ляйбніц: «Книга — казкова лампа, що дарує людині світло на далеких і темних дорогах життя, а бібліотеки — скарбниці багатств людського духу».

Де знайти українські книжки в Польщі, Німеччині, Франції, Італії, Великій Британії? Список бібліотек:

Польща

Кельце

ul. Sienkiewicza 78a

Українська бібліотека ім.Шевченка

Пн-пт 8.00 - 16.00.

Kaтовіце

ul. Młyńska 5

Українська бібліотека в Катовіце

Четвер: 12:00 - 17:00

Люблін

ul. Krakowskie Przedmieście 39b

Бібліотека багатокультурна Баобаб

Вівторок-пʼятниця 12.00-17.00. субота 12.00-15.00

Варшава

1) ul. Ludwika Zamenhofa 1

Бібліотека Фонду «Український дім».

Вівторок і четвер. 12.00-19.00

2) ul. Marszałkowska 55 \73

Wypożyczalnia dla Dorosłych i Młodzieży nr 7

Standardowe godziny otwarcia

пн, ср, чт, пт: 10:00-19:00

вт: 10:00-20:00

Краків

1) ul. Konfederacka 4

Biblioteka Foundation Dębniki + Salam Lab Ukraińska

Понеділок-п'ятниця 9:00-17:00.

2) os. Ogrodowe 15

Fundacja Freedom Space

Пн-Пт: 9.00 - 17.00

Гданськ

ul. Wita Stwosza 23

Biblioteka Ukraińska w Gdańsku

Понеділок-п'ятниця, з 9.00-16.00

Вроцлав

ul. Sztabowa 98

Найбільший вибір є у Філії 12 Міської Бібліотеки Публічної (бібліотека на вокзалі).

Ця полиця називається Bookstation UA

Перемишль

ul. Kościuszki 5

Бібліотека «Народного дому»;

Пн-Пт: 12:00 - 17:00

Лодзь

ul. Gdanska 8

Філія №32. Пн-пт: 8:30 - 15:00

Познань

Pl. Wolnosci 19

Бібліотека Рачинських

Пн-пт: 9:00 - 20:00

Німеччина:

Берлін

1) Zentral- und Landesbibliothek Berlin / KiJuBi (Blücherplatz 1, 10961 Berlin);

2) Bettina-von-Arnim-Bibliothek (Schönhauser Allee 75 10439 Berlin);

3) Stadtbibliothek Friedrichshain-Kreuzberg (Bezirkszentralbibliothek Pablo Neruda |

Kinderbibliothek Frankfurter Allee 14 A 10247 Berlin).

Гамбург

1) Bücherhallen Hamburg (Hühnerposten 1, 20097 Hamburg);

2) Schulbibliothek an der Winterhuder Reformschule / Stadtteilschule Winterhude

(Meerweinstraße 26-28 22303 Hamburg);

3) Lesehaus Dulsberg (Alter Teichweg 200 22049 Hamburg).

Кельн

Stadtbibliothek Köln / Erwerbung (Josef-Haubrich-Hof 1 50676 KölnAnke Jording).

Штутгарт

Stadtbibliothek Stuttgart (Ebene Kinder Mailänder Platz 1 70173 Stuttgart).

Дюссельдорф

Stadtbüchereien Düsseldorf (Konrad-Adenauer-Platz 1 40210 Düsseldorf).

Лейпциг

1) Leipziger Städtische Bibliotheken (Sprachenzimmer Wilhelm-Leuschner-Platz 10 ·

04107 Leipzig);

2) Stadtteilbibliothek Paunsdorf (Platanenstr. 37 04329 Leipzig).

Дортмунд

Stadt- und Landesbibliothek Dortmund (Max-von-der-Grün-Platz 1-3 44137

Dortmund).

Ессен

Stadtbibliothek Essen (Hollestr. 3 45127 Essen).

Бремен

Stadtbibliothek Bremen (Am Wall 201 28195 Bremen).

Франція

Париж

Українська бібліотека у Культурно-інформаційний центр при Посольстві України у Франції.

Графік роботи: по середах з 14:00 до 18:00.

Centre Culturel d'Ukraine en France

22 avenue de Messine, 75008, Paris

Італія

Мілан

Via Maria Drago 3

Графік роботи: від 15.00 до 19.00 – щоденно по буднях; від 12.00 до18.00 – по суботах і неділях.

Велика Британія

Лондон

AUGB LTD, 49 LINDEN GARDENS, LONDON, W2 4HG

Шевченківська бібліотека

Пн-пт: 11:00 - 17:00

Тел. 0207 229 8392

Найчастіше конфлікти в школі зустрічаються між дітьми. Добре, коли поява нових учнів з України викликає у польських однолітків турботу й бажання допомогти на перших інтеграційних етапах, але час від часу нашим дітям доводиться стикатися з непорозумінням чи навіть упередженістю. Їх не так дружно приймають в колективі, як хотілося б, і діти відчувають себе «вигнанцями».

Ці конфлікти можуть бути пов’язані як з мовним бар’єром чи культурно-релігійними розбіжностями, так і з конкуренцію за лідерство або увагу вчителів.

Часто достатньо звернутися до вчителя

— Якось на весняних канікулах до моєї третьокласниці-дочки на дитячому майданчику підійшов однокласник, —  розповідає Sestry Світлана Лапко (прізвища героїнь публікації змінено з етичних міркувань — Ред.). — Він став вести себе по-хамськи, проганяв її, а насамкінець схопив за волосся і відтягнув вбік. Мала прибігла в сльозах і, звісно, після такого я написала в особисті до мами кривдника. Вона спочатку відреагувала з розумінням, але потім заявила, що у всьому винна моя дочка. Я зауважила, що на майданчику є камери і запропонувала зробити запит на перегляд відео, проте це тільки сильніше її обурило.

Тож коли почалася школа, я звернулася до нашої вчительки, показала їй листування з моєю опоненткою і попросила посприяти у вирішенні конфлікту. І це допомогло. Вчителька поговорила з дітьми, і той хлопчик вибачився перед моєю дочкою.

Про інший приклад булінгу з її дочкою під час літнього табору розповідає Олена Мамчур:

— Дівчата почали утворювати групки за інтересами, і моя донька чомусь не сподобалася лідерці цього об’єднання. Вона почала налаштовувати всіх проти доньки. Я теж не надто мудро себе повела, купувала солодощі і пригощала ними всіх дівчат, крім кривдниці, що тільки більше зашкодило.

Ситуацію вирішила пані, яка організовує заняття, вона порозмовляла з мамою дівчинки-лідерки — і все налагодилося. Дитину прийняли до колективу, з нею почали спілкуватися й гратися. На жаль, все це відбулося вже на останніх заняттях, тоді як все літо перетворилось на якусь боротьбу за виживання у таборі.

Мовою закону

Коли розмова з учителем не допомагає, треба йти до директора, впевнена Марія Рожко. Вона теж має досвід боротьби з булінгом своєї дочки, але з боку українських однокласників.

— Перший місяць після евакуації ми жили в Щецині, —  згадує жінка, —  там була дуже хороша школа. Але довелося переїхати в Тихи. І там у школі ми стикнулися з булінгом — але не з боку поляків, а з боку українців з іншого соціокультурного прошарку.

Польські вчителі чомусь не одразу вирішили проблему. Однокласники зверталися до дочки у вульгарній формі з сексуально-брутальними натяками. Це були приниження і показ порномультиків. В якості свого виправдання хлопці говорили, що дівчина не розуміє їхніх жартів.

Проблеми з ними були й раніше, але ніхто понад пів року не звертав уваги на скарги моєї дитини, поки я не прийшла до директора. І, на жаль, зупинити булінг вдалося лише розмовою «під протокол». Після розмови батьки хлопців підписали документ, з якого приводу була розмова, що вони попереджені про поведінку своїх дітей та усвідомлюють відповідальність... І якщо їхні хлопці знову чіпатимуть мою дочку і я знову буду скаржитися, то далі їх очікує штраф за неналежне виконання батьківського обов’язку і контроль з боку соціальних служб.

Реакція директора

У Наталі Юшкевич ситуація нестандартна: її син-першокласник зазнав досить дивної поведінки з боку вчительки.

— Вона прив’язала руку сина до своєї руки шнурком і ходила так з ним по класу. З нього всі сміялись, він теж сміявся, але мені потім зізнався, що йому було дуже соромно.

Цікаво, що вчителька сама мені розповіла про цей інцидент: «...його потрібно мати завжди на очах», тому, мовляв, вона вимушена була так зробити. Було також, що вона відгороджувала його від усіх, бо «йому і так нецікаво на уроці».

Це було ще до повномасштабної війни, коли українців було не так багато, він був єдиним українцем у класі.

Я намагаюся завжди бути на боці вчительки, вдома дитину вчу слухати старших, але коли зрозуміла, що то не в ньому проблема, то записала всі інциденти за рік на папірці, вивчила все польською мовою, пішла до директора і все розповіла

Це було дуже важко, адже я так добре не знала мову, дещо читала з аркуша, сиділа перед нею, як на іспиті... І директор несподівано стала на мій бік та вибачилась, попросила не переводити дитину до іншої школи, бо це буде їхня поразка, що не дали ради з першокласником.

Але ми все одно перевелися, і зараз все добре, нова вчителька знайшла підхід до дитини. Проте син відвідує психолога, бо має занижену самооцінку. Дитина має травму і добре пам’ятає свій невдалий 1 клас.

Змінити школу — найкращий вихід?

— Мій син теж був єдиним українцем у класі, почалися непорозуміння між однокласниками, —  розповідає Вероніка Заруцька. — Я розмовляла з класним керівником, ходила до директора, щоб змінити клас — відмовили, бо інші класи спортивні і для вступу туди діти складали іспити здібностей.

Ситуацію вирішила тільки зміна школи. Коли забирали документи, нас не вмовляли лишитися, а навпаки — швидко все підписали. Хоча син добре володіє польською, гарно справлявся зі шкільною програмою і при переході мав лише дві четвірки, решта п’ятірки. Зауважень від вчителів щодо дисципліни теж не мав.

Не така, як всі

Ольга Балабан вважає, що саме недружня атмосфера в школі вплинула на рішення її родини змінити не лише школу, а й країну, хоча сама жінка має педагогічну освіту, знає англійську, польську та працювала перекладачем у тій самій школі, де навчалася її дочка.

— Моя Єва пішла в польську школу 3 березня 2022 року, —  розповідає жінка. — Тоді ніхто ще й гадки не мав, що робити з нашими дітьми. Дирекція, вчителі, учні та батьки нас прийняли дуже тепло, це надзвичайно вплинуло на процес навчання та вивчення мови для доньки, а потім і для мене, оскільки я майже одразу пішла працювати в цю школу перекладачем. Моя донька завжди чемна та ввічлива дівчинка, за це її полюбив клас та вчителі.

Наша криза почалась цьогоріч. Спочатку я не надавала значення наріканням доньки, але згодом зрозуміла, що це серйозно. У нашому класі 11 хлопців і 5 дівчат. Почалось все з дорікань, що Єва не така, як всі, не йде з ними до першої комунії (першого причастя), бо вона православна та й взагалі якась дивна... Далі почались прояви агресії в роздягальні, де ніхто цього не бачив. Також дорікали за мову, хоча вона розмовляє вже майже без акценту.

Цього року я пішла в декретну відпустку, тому не так часто спілкувалася з вчителями і не знала всього. А донька тим часом «закрилась». Я пішла до вчительки, щоб вирішити питання, вона зі свого боку зробила, що могла: залучила психолога, педагогів, зібрала батьківські збори з директором.

На зборах мені достеменно стало зрозуміло, звідки випливає агресія дітей — з дому, від батьків

Після всієї цієї роботи діти стали шанобливо ставитися до Єви і агресії вже не було, але зʼявилося відсторонення. Ця ситуація лише в класі. На світлиці (група продовженого дня) та в школі з іншими дітьми — все добре, і донька має багато друзів. Але атмосфера в класі не могла не впливати, я продовжувала бачити доньку пригніченою, і ми вирішили спробувати нове життя в Норвегії.

Важче, ніж іншим, бо в чужій країні. Але далі буде легше

Стикаючись з подібними проблемами, батьки найчастіше вирішують змінити школу. Але якщо поблизу немає іншої школи, а переїжджати нема куди? Владислава Шепель вирішила не здаватися. Її боротьба за навчання сина була пов’язана також з боротьбою з його страхами і комплексами.

— Микола дуже добре показав себе в польській середній школі, — згадує жінка. — За три місяці у «подставувці» він так вдосконалив свої мовні навички, що успішно склав «іспит восьмикласника» та вступив до польського програмістичного технікуму. Ми не очікували, що тут почнуться проблеми…

Якщо у середній школі із сина порошинки здували, допомагали і сприяли, тут не помічали наших проблем, потрібно було вибивати місце під сонцем і доводити, що ти чогось вартий.

Микола одразу з’їхав у навчанні. Не міг знайти спільної мови з деякими вчителями, і я бачила, як він починає втрачати інтерес до навчання та віру в себе. У першому класі технікуму у сина була «загроза» вильоту зі школи через одиницю з математики, в другому класі ми підтягнули математику, але прийшла нова вчителька з іншого предмету, і одиниця вже з’явилася там... На нашу біду, перший семестр ми провели на постійних лікарняних, і це теж негативно вплинуло на навчання.

Одного разу у Миколи стався конфлікт з вчителькою англійської. Вони вчили фразеологізми, і вчителька попросила записати у зошит вирази, які діти не знають. Микола записав декілька, але їй не сподобалося, що так мало. Син пояснив, що він в Україні вчив англійську і більшість цих виразів знає. Тоді вчителька попросила перекласти їх на польську, і тут Микола зрозумів, що він знає ці фразеологізми англійською і українською, але не польською.

Вчителька була незадоволена поведінкою учня, він не заробив на цьому уроці доброї оцінки, і мені довелося йти до школи. А з учителькою математики у нас стався конфлікт, тому що син необережно сфотографував дошку із завданням — з учителькою в кадрі, і це їй не сподобалося.

— Я нездара, двієчник, у мене нічого не виходить і не вийде, —  постійно чула я вдома

На порятунок прийшла шкільна психологиня пані Гося. Після кількох розмов в її затишному кабінеті за філіжанкою чаю син ніби відчув друге дихання, став натхненніше готувати домашні завдання, шукати в YouTube вирішення питань, відповіді на які не знав.

Пані Гося запевнила Миколу, що він не може бути дурним вже тому, що вступив до їхнього технікуму на таку важку спеціальність. Але йому важче, ніж іншим, бо він з іншої країни, лише вчить мову, тож це нормально, що він на початку відстає — далі буде легше, не варто здаватися.

Мені ж психологиня порадила максимально залучати сина до інтеграційних заходів, які проходять в школі: екскурсії, шкільні заходи тощо. Я стала відпускати сина у всі шкільні поїздки, після яких діти зазвичай здружуються, стають відкритішими. І в другому семестрі у нас неочікувано почали з’являтися п’ятірки та четвірки. Я навіть пожартувала, що, можливо, в третьому класі син буде відмінником, — головне, не хворіти і не пропускати заняття.

— І перестати боятися! —  додав син.

Фотографії Shutterstock

Нещодавно в одній з груп «наші в Польщі» я наштовхнулася на повідомлення про продаж готового бізнесу під кафе. Власниця запостила чарівні фото стильного інтер’єру, в який захотілося поринути, й стало шкода, що заклад закрився, навіть не відкрившись. У коментарях посипалися питання, чому продається кафе, жінка прокоментувала, що не розрахувала видатки в бізнес-плані. І їй банально бракує грошей, щоб відкритися, хоча ремонт вже зроблено.

Раніше я чула історії про закриття кав’ярень від моїх знайомих: художників з Катовіц та письменниці з Вроцлава, але там були об’єктивні причини — епідемія ковіду. Захотілося дослідити цю тему, і я знайшла два успішні кафе-бізнеси українців у Польщі, власники яких погодилися поділитися своїми вдалими кроками та невдачами.

Спілкування понад усе

Близько року тому на мапі Катовіце з’явився заклад Szczęście istnieje («Щастя існує»), який вже став для місцевих і туристів одним з улюблених місць. Всередині можна почути не лише українську та польську мови: мультикультурний простір об’єднав креативних людей різних національностей з різними хобі. А сама власниця закладу Дар’я Рудик знає крім української ще п’ять мов: польську, англійську, турецьку, іспанську та китайську.

— Ми хотіли створити не просто кав’ярню, а ком’юніті, — пояснює Дар’я Рудик. — Простір, де будуть різні клуби, події, заходи. Наприклад, поліглот-зустріч, літературні вечори, жіночі й бізнес-клуби тощо. Тобто ми пропонуємо не лише каву та їжу, а передусім спілкування та спосіб зав’язати цікаві й корисні контакти.

Почніть з низів

Дар’я походить з багатодітної родини. У батьків 8 дітей, і 7 з них мають власні справи — хист до підприємництва дітям прищепила мама, яка не тільки їх виховувала, але й мала велике швейне підприємство на Вінниччині, експортувала товари за кордон, була зіркою телебачення. Без допомоги тата теж було б вкрай важко вести сімейний бізнес.

Так само як тато для мами, для Дар’ї є опорою її чоловік. Без його фінансової підтримки реалізувати подібний проєкт було б набагато складніше.

— Мій чоловік моряк, — каже Дар’я, —  і ми думали, що оскільки нам важко на відстані, ми повинні щось разом створити на суші. Досвіду у нас не було. А це великий мінус, коли ти відкриваєш кав’ярню без досвіду, адже твої помилки коштують тобі чимало грошей.

Нам пощастило, що у нас була фінансова подушка і декілька людей позичили нам гроші. Якби не це, ми б дійшли до якогось етапу в ремонті — і довелося б продати бізнес.

Якщо хочеш відкрити кав’ярню, варто попрацювати в іншій кав’ярні менеджером навіть безкоштовно

Хоча знаю немало людей, які довго працюють у цій сфері і не хочуть мати власну кав’ярню. Тому що це хвилювання 24/7. Це багатозадачність. Потрібно швидко переключатися з одного завдання на інше, але при цьому встигати закінчувати попереднє.

Бізнес-план родина теж писала без досвіду:

— Ми розписали його на 30 000 доларів, насправді проєкт нам коштував набагато більше. Треба розраховувати мінімум 1000 доларів на 1 кв метр. Це я почула від підприємиці, у якої мережа кав’ярень в Польщі. Дешевше буде тільки якщо у вас все секонд-хенд. У нас не вистачило грошей на техніку, посуд ми купували дешевий, аби лише відкритися. Кавовий апарат ми орендуємо. Дякуючи тому, що чоловік має таку роботу (йому довелося взяти 2 контракти, щоб закрити наші борги), ми змогли подолати труднощі, які спіткали нас на початку.

Від закриття врятував кризовий менеджер

Треба бути готовим, що спочатку вас не чекатимуть високі прибутки, а при неправильному плануванні ви можете навіть вийти в мінус.

— У нас був період, коли ми мали мінус 6000 злотих щомісяця. При розрахунках ми користувалися українським мисленням у плані ціноутворення. Але в Польщі інші правила: плата працівників оплачується високо. А у нас на початку було багато працівників на умові о праці (взагалі у мене працюють і поляки, і українці). Я бачила цінність цих людей і знаю, що вони чекали на карту побиту, їм це було потрібно. Тоді ще не розуміла, що коли працівники становлять 50% витрат — це забагато. Зараз у мене 30% і це легше.

Друга проблема — низькі ціни на їжу.  Дар’я згадує, що на початку їй самі клієнти ніби підказували: «Мені у вас все подобається, особливо ціни».

— А ще кухарі все робили на око, тоді як продукти важливо зважувати, — додає підприємиця. — Треба все робити згідно з технологічною картою. Якщо раніше у мене на закупівлю продуктів йшло мінімум 30 000, зараз я вкладаюся в 17 000.

Але вся ця мудра інформація не впала з неба. Дар’ї довелося звернутися до спеціаліста:

— Я робила ексель-таблиці, статистику, — каже Дар’я, — але через відсутність досвіду в кризовому аналізі проєкту не знала, з чого почати зміни. І тоді я замовила послуги кризової менеджерки, яка допомогла в створенні нового меню. Все було розраховано до копієчки. Вона відмінно розробила технологічну карту: собівартість, націнка, маржа... І вже в грудні минулого року я вийшла в плюс.

Людей потрібно звільняти так, щоб вони відчували себе щасливими

Також потребувала оптимізації кількість працівників:

— У нас було двоє бариста і двоє кухарів, — ділиться Дар’я. —  Зараз я залишила по одному. Так, для працівників збільшилося роботи, але, як виявилося, вони можуть виконувати такий обсяг без шкоди для себе і мого бізнесу. Бариста робить каву і миє посуд. На жаль, лише таким чином можна вижити власнику, який інвестував чимало грошей у цю справу.

Дар’я впевнена, що до працівників потрібно ставитися з повагою — навіть до тих, яких збираєшся звільнити.

— Коли людина не справляється, з нею доводиться прощатися. Іноді приходять люди і ти не одразу бачиш, що вони не зовсім підходять для цієї роботи, вони неохайні, або недостатньо прудкі, а у нас у кафе сходи, потрібно регулярно підніматися ними та спускатися. Мені на початку було дуже важко звільняти людей. Зараз я навчилася.

Не можна прямо говорити людині: ти не підходиш на роль бариста, бо у тебе, приміром, бруд під нігтями. Або ти не справляєшся з обов’язками офіціантки, бо занадто повільно обслуговуєш клієнтів. З кожною людиною потрібно прощатися коректно, щоб її не образити. Адже кав’ярня називається «Щастя існує», і хочеться, щоб тут усі були щасливі. До того ж негативний відгук в Google може коштувати репутації.

Одного разу я звільнила людину так, що пізніше ми подружилися і вона приходить до нас пити каву

Я їй сказала: «Оленко, ти занадто розумна і талановита для цієї роботи. Ти тут не на своєму місці, ти повинна знайти себе в іншій діяльності. І вона пішла в CMM»…

Сьогодні у Дар’ї багато планів. В її кафе тепер можна придбати оригінально упаковану каву, на черзі продаж футболок.

Шлях від біженця до підприємця

До відкриття кав’ярні Дар’я вже 10 років жила в Польщі, навіть отримала громадянство. Я навмисно не почала статтю цією інформацією, аби ви не подумали: «Якщо вона з польським паспортом мала стільки проблем, я точно не справлюсь». Але мені дуже хочеться надихнути вас на реалізацію мрії, плюс очевидно, що атмосферних закладів у Польщі має бути більше. Тому наступною історією буде досвід біженців з окупованих Олешків.

— Ми пів року жили в окупації, — згадує Наталя Рітєва. — Бувало, по 2-3 тижні без зв’язку та інтернету сиділи, телефон можна було використовувати як ліхтарик або калькулятор. А в серпні вирішили, що потрібно їхати, бо дитину в кацапську школу я не поведу. Виїжджали через Крим, бо через Василівку обстрілювали людей і ми боялися.

Польську мову я спочатку не вчила, бо чекала деокупації, щоб повернутися додому. Але Олешки не звільнили. І стало ясно, що відкривати свою справу тепер треба в Польщі.

Якщо не знаєш, що робити — роби те, що вмієш

На Херсонщині родина мала 2 магазини: один в Олешках, другий сезонний біля моря в Лазурному, тож вирішили і тут спробувати себе в торгівлі:

— Спочатку ми хотіли займатися розливним пивом, — каже Наталя, — для цього потрібне маленьке приміщення на 20-30 квадратів. Яке ми не знайшли. Натомість знайшли інше — майже центр, поруч фабрика Шиндлера, чимало туристів, тож ми зрозуміли, що органічніше тут впишеться кав’ярня.

Далі знайшли українку, яка пече смачні «наполеони» й медовики, зробили ремонт, адже приміщення в новобудові, не було навіть туалету.

— Чоловік все робив сам. Ми ж тоді не знали, що ремонтом не обійтися. Зараз я б не шукала місце в новобудові, бо санепід до нових приміщень має дуже суворі вимоги. Ми мали відкритися ще влітку, але прийшов санепід і почалося… стеля у нас занизька, потрібно 2 туалети, а не один, кількість мийок теж не відповідала нормам... Чоловіку довелося ламати все, що він побудував, робити ремонт повторно і влаштовуватися таксистом, бо нам вже не було на що жити. Відкриття відклалося на 3 місяці.

Коли кав’ярня запрацювала, подружжя зрозуміло, що промахнулося в прорахунках. Солодощі випікали не вони, тож на одній каві було нереально покрити видатки та ще й щось заробити. Почали думати, що ще запропонувати клієнтам.

— Я часто зустрічала питання в соцмережах «Де можна посмажити м’яса?» і сама дуже сумувала за нашими шашликами. В Україні ми жили в приватному будинку, і чоловік робив на мангалі дуже смачний шашлик. І я йому кажу: подивись, скільки українців тут сумує за нашим шашликом, а ти так смачно його готуєш, давай спробуємо!

Так на мапі Кракова з’явилася шашлична під назвою Bacchus café.

На маркетинг не було грошей, але врятувало сарафанне радіо

Наталя каже, що не вклала в рекламу ні копійки, адже якщо пропонуєш унікальний продукт, він сам зробить тобі рекламу.

— Я навіть пости тільки в тих групах публікувала, модератори яких не просили за це грошей. Таргетовану рекламу в соцмережах теж не оплачувала,  але наші сторінки в інстаграмі та ФБ мають вже понад 1000 підписників.

Наталя вважає, що це завдяки приязній атмосфері, яка панує в закладі. Власниця спілкується з відвідувачами, розповідає їм свою історію, цікавиться їхніми справами. І людям хочеться повертатися.

Крім замовлень безпосередньо в закладі, немало беруть навинос. Хтось бере готовий шашлик на природу, на озера, хтось замовляє додому. Продають також через мобільні додатки. Спочатку хотіли на «Глово», але для реєстрації потрібно було заплатити 400 злотих, тож відмовилися від цієї ідеї. Почали співпрацю з «Пишне». Тут вступний внесок платити не потрібно, лише 30% з продажів. Наталя каже, що через те, що у них один мангал і велика завантаженість у вихідні, вони вмикають цей додаток лише в будні.

Готую, як хотіла б удома, але шкодувала на це час

Більшість клієнтів шашличної — українці. Для поляків шашлик наразі є незвичною стравою. Але ж це лише поки не спробував... Часто приходять за рекомендаціями і залишаються вражені новизною смаку і якістю приготованого м’яса.

— Я помітила, що поляки дуже люблять цибулю, а я на шашлик кладу багато маринованої цибулі. Не раз до мене підходили й питали, за яким рецептом я її мариную. В чому секрет? Я сміюся, що немає жодного секрету, лише сіль та оцет, але в певних пропорціях. І вони брали блокнот і записували, які саме пропорції. Мені не шкода ділитися рецептами, але рецепт свого фірмового соуса я не скажу нікому!

Загалом на роботі намагаюся готувати так, як хотіла б удома, але лінувалася або шкодувала на це час. Тут я проявляю всі свої винаходи і з радістю ділюся цим з іншими. У нас тут туристичний район, куштували наш шашлик і іспанці, й італійці. Дивувалися, хвалили... Іноземці не до кінця розуміють, як це їсти, адже я подаю шашлик на лаваші, і вони думають, що це треба скручувати і кусати... Але коли подаю прибори, стає ясно, що до чого. Загалом мені хочеться, щоб наше, українське, було популярне в світі. Щоб той іспанець чи італієць, коли поїде додому і побачить там щось українське, згадав: о, я знаю цю культуру і вона класна! Пробував їжу, приготовану українцями — дуже смачно!

Поради

«Якби мала цей досвід на початку, наробила б менше помилок», — кажуть героїні публікації. Тож запам’ятаємо їхні поради:

• Читати закони. Якби Наталя розуміла, що у Польщі інший підхід до відкриття бізнесу, не відкривала б заклад в новобудові. Шукала вже обладнане місце.
• Вчити мову або найняти перекладача. На першій консультації в санепід Наталя зрозуміла, що їхня стеля занизька, але слова інспектора «це можна узгодити» сприйняла буквально. І коли прийшла перевірка й заборонила відкриватися, стало ясно, що «узгоджує» інший орган. Було втрачено час, необхідно було все кардинально переробляти.
• Низькі ціни — не гарантія успіху. Саме низькі ціни на їжу були однією з причин кризового періоду у кав’ярні Дар’ї, а Наталя розповідає, що перший раз вони підняли ціни саме за рекомендацією клієнтів. «У вас нереально смачно, але невиправдано дешево», — сказала відвідувачка. — Коли дивишся на такі ціни, не довіряєш якості... Бо хіба може свіжий салат коштувати 10 злотих?» Тепер салат у Наталі коштує 20 злотих і питань це не викликає.
• Бути готовим до того, що відкриття затягнеться мінімум на 3 місяці і мати заощадження. Як детально ви б не прораховували бізнес-план, закладіть суму на непередбачувані витрати та кризовий менеджмент.
• Ефективний маркетинг — це не тільки платна реклама. Вибудовуйте хороші взаємини з клієнтами, поважайте їхню думку. Дар’я називає своїх клієнтів гостями і вірить, що добре ставлення до кожної людини може зробити її щасливою, а Наталя не шкодує часу, аби запитати постійного відвідувача, як сьогодні його справи.

Фотографії з приватного архіву героїнь

Два боки однієї медалі

Досвід інших європейських країн, — зокрема Німеччини, — показує раціональність шкільного обов’язку. Там взагалі не стоїть питання, чи мусять діти відвідувати німецьку школу.

Але існує інший бік питання — кількість учнів, які наразі не відвідують польські школи, але одночасно заповнять їх у вересні. На думку психологині української школи «Материнка» в Катовіцах Вікторії, проблеми в комунікації можуть виникнути як у вчителів з дітьми через мовні і культурні розбіжності, так і в польських учнів, яким доведеться ділити парти з українцями, нерідко психологічно травмованими. Непросто буде всім, тому найкращий варіянт — аби зміни відбувалися поетапно. Приміром, для початку є сенс створити суто українські класи в польських школах із залученням українських викладачів.

На думку експертів освітньої галузі, основною метою зобов'язання відвідувати польську школу є усунення проблеми «зниклих дітей». Тобто тих, кого батьки забирають з польських шкіл, але не приносять жодних підтверджень, що ті навчаються онлайн в українських школах.

Згідно з чинним законодавством, достатньо однієї заяви від батьків про те, що дитина навчається онлайн, і вона може бути звільнена від польського шкільного обов’язку. І ніхто не контролює, чи дійсно це так. Тобто є ризик, що чимало учнів взагалі опинилися поза системою освіти.

А ще є українці, які навчаються у двох школах паралельно. І тепер таких дітей буде ще більше: навчатись у Польщі їх зобов’яже місцевий закон, а українську школу вони не захочуть залишати самі.

Подвійне навантаження може призвести до психологічних проблем не лише у дитини, але й у її батьків. Може виникнути величезний запит на психологічну підтримку. Чи може польська школа надати таку психологічну підтримку — не лише українським учням, але й їхнім батькам? Чи це повинні робити інші інституції?

— Школа зобов'язана надавати психолого-педагогічну підтримку всім учням, — пояснює Малгожата Ґондек, магістр, спеціальна педагогиня  комплексу загальноосвітніх технічних шкіл № 2 у Катовіце. — Збільшення кількості учнів з досвідом міграції, безумовно, вплине на кількість штатних спеціалістів, які працюють у закладі на повну ставку. Необхідно буде надавати допомогу з чутливістю до виявлених проблем, забезпечувати постійну підтримку і реагувати на ситуації втоми від навчання, а також допомагати учням ознайомитися з матеріалом, який потрібно вивчити.

Батьки учнів також можуть розраховувати на підтримку фахівців і насамперед мають співпрацювати зі школою. Тобто виявляти інтерес до успішності своїх дітей, повідомляти про проблеми, прогрес, досягнення. Інформувати школу про те, що турбує дитину, ділитися досвідом, висловлювати свої пропозиції.  

Українців відлякує тривалість навчання у польській школі

Згідно зі статистичними даними, у польських початкових школах навчається 122 000 дітей українських біженців. У середніх школах їх лише 28 000. Це може свідчити про те, що частка підлітків, які прибули до Польщі після початку війни і ходять зараз до польських шкіл, суттєво менша за частку дітей молодшого шкільного віку. Польські психологи пояснюють цю проблему переважно двома причинами:

1) Українським підліткам важче навчатись у польських школах, ніж в українських. На жаль, після переходу до польських шкіл, через відмінності у навчальних програмах, а також складну спеціальну термінологію, яка відрізняється в польській та українській мовах, навіть якщо дитина добре знала предмет (біологію, хімію, фізику тощо) рідною мовою, у польській школі вона починає отримувати гірші оцінки, і це демотивує.

Часто дітей приймають на один, іноді на два класи нижче, ніж в українських школах, тому українські учні як найстарші в класі не завжди можуть знайти спільну мову зі своїми польськими однокласниками, відчувають себе не такими успішними і, відповідно, отримують психологічну травму.

2) Українцям важко інтегруватися. Друга причина певною мірою залежить від першої, але не завжди.

Чимало українських учнів відмовилися від польської освіти через нездатність пройти інтеграційні процеси

Вони сумують за батьківщиною і переконані, що немає потреби вчити польську мову та інтегруватися в польське суспільство, адже війна закінчиться і вони повернуться додому.

Є ще одна причина, про яку польські експерти чомусь не говорять або просто не знають. Чимало українських батьків переконані, що українська освіта є кращою та ефективнішою. Це стосується насамперед тривалості навчання. В українській школі вчаться 11 років, після чого складають ЗНО/НМТ (аналог польської матури) і вступають до університету. Польський учень навчається 12-13 років (8 у початковій школі та 4 або 5 у середній). Отож, обираючи українську школу, учень економить 1-2 роки перед навчанням у внз. І це найпопулярніша і найвагоміша причина серед українських учнів не кидати українську школу.

— Батьки обирають навчання онлайн або в нашій українській школі, бо з нами можна швидше отримати атестат, аби вступити до польського вишу

— Тож я дуже сподіваюся, що новий закон не заперечуватиме діяльність таких шкіл, як «Материнка», — каже Вікторія.

Хтось обирає навчання в двох школах через невпевненість у майбутньому. Адже у разі повернення додому дитині важливо повернутися у свій клас. Комусь дуже складно вчитися в двох школах, комусь не дуже, а комусь взагалі легко. Діти різні. Навіть в одній родині часто одна дитина легко сприймає навчання в двох школах, а друга змушена вибрати якусь одну, бо не встигає. не тягне... Є діти, яким важко засвоювати предмети польською мову, а батьки не наполягають і переводять їх до української школи...

Мовне питання

— Найбільшим бар'єром є мова, — каже Малгожата Ґондек. — Однак, наша школа, наприклад, отримала комплект підручників з польської мови та організовує групові або індивідуальні додаткові заняття з польської мови для дітей-біженців. Учні, які мають вищезгадані труднощі, мають можливість користуватися перекладачем на телефоні навіть під час уроків.

Для кожного учня-мігранта наша школа готує картку допомоги. Кожен учень має можливість постійних або разових консультацій з фахівцями відповідно до потреб або з педагогом, психологом. Ми намагаємося модифікувати навчальний процес на індивідуальній основі. Викладачі зобов'язані враховувати труднощі навчання мовою, відмінною від рідної.

На жаль, на практиці не всі школи так толерантно ставляться до мовного питання. Багатодітна мама Анжеліка розповідає про неприємний досвід свого сина в польському технікумі, де дітям-українцям робили різкі зауваження, коли вони розмовляли між собою українською навіть на перерві.

— У першому семестрі діти стояли на перерві і розмовляли між собою українською, — каже Анжеліка, — підходили вчителі не з їхнього класу і робили зауваження. Був випадок, коли у класі їм видали нові ноутбуки і діти, встановлюючи нові програми, між собою почали розмовляти українською на тему програмування. Вчителю це не сподобалося, і він зробив їм зауваження. Мій Давид не змовчав, пояснивши, що так їм простіше порозумітися. І вчитель почав говорити про закон захисту польської мови...

На батьківських зборах ми, дві мами-українки, почали обговорювати цю тему, виявилося, що їхні сини вдома теж жалілися на цю ситуацію. Класний керівник почав виправдовуватися, а коли я сказала, що зверталася до юриста і мене проконсультували, що закон не забороняє іноземцям між собою у школі спілкуватися рідною мовою, тим паче, що до вчителів вони звертаються польською...

При згадці про юриста атмосфера в школі змінилася, у другому семестрі вже такого не було, і я зрозуміла, що треба захищати наших дітей

Разом з тим Анжеліка наголошує, що така неприємна ситуація була лише в школі її старшого сина. Інші її троє школяриків мають виключно позитивний досвід відвідування польської школи. Доня Єва в ліцеї має прекрасні стосунки з вчителями, які навіть просять її перекладати з польської на українську або навпаки для інших дітей з України, які, на відміну від Єви, не так добре комунікують польською мовою на уроках.

Булінг і травми війни

Вікторія розповідає, що до «Материнки» приходили дуже травмовані діти. З боку вчителів вони чули звинувачення: «Чому ти так довго в Польщі, а досі не можеш вивчити мову?» З боку однокласників — питання: «Чому ти досі тут, коли вже будеш повертатися?»

На думку психологині, знову відправляти їх в польську школу буде неабияким стресом. «Це ж не звичайні сім’ї, в яких батьки приїхали на заробітки ще задовго до війни, — підсумовує пані Вікторія, — чимало дітей бачили ракети і те, як гинуть їхні знайомі. До нас ходять діти у дуже важкому стані, яким потрібна психологічна допомога. Тому отак взяти цих дітей і відправити до польської школи, де непідготовлені вчителі й однокласники — може стати проблемою для всіх».

«Як фахівці ми підходимо індивідуально до кожного учня, — зі свого боку переконує пані Малгожата. — Намагаємося вирішувати будь-які проблеми та труднощі, які виникають. Ми зосереджені на спілкуванні. Помічаємо сигнали тривожних симптомів. Звичайно, виклик, з яким ми стикаємося, — це травма війни. Покинути свою країну, розлука з членами родини та близькими людьми. Втрата стабільності, тривога, безпорадність, страх. Зміна оточення, знайомство з «новим і незвіданим».

У кабінеті, в коридорі, в класах у мене було сказано багато слів підтримки і вдячності — аж до пошуку рішення. Насамперед йдеться про те, щоб бути присутнім, говорити, відчувати себе в безпеці. Слухати, що говорить учень, про якого йдеться, — іноді мовчки або зі сльозами на очах. Вміти знайти друзів, коли хтось почувається самотнім, допомогти поговорити з учителем, коли стрес бере гору. Показати, як можна по-іншому реагувати в тій чи іншій ситуації. Шукати ідеї, як зняти стрес або знайти хобі, — наприклад, уроки танців. Іноді потрібна чашка малинового чаю, щоб з'явилася посмішка, людина відчула себе важливою. Батькам школа також допомагає матеріально у вигляді продуктових наборів».

Пані Малгожата впевнена, що учнів слід якомога частіше хвалити, аби підвищити мотивацію та запевнити їх у подоланні труднощів. А ще в їхній школі часто проводяться інтеграційні зустрічі, тренінги з інтеграції, спілкування, де надається підтримка, пропонуються методи і форми позитивного підкріплення.

«Я вважаю, що все це дозволить українським дітям та молоді взяти участь у польському освітньому процесі. Вони із задоволенням займаються шкільними обов'язками, виявляють бажання брати участь у різних позакласних заходах».

— Польської школи не потрібно боятися! — підсумовує педагогиня. — Адже нове — не означає погане. Це новий розділ, зустріч з новими друзями, захоплення чи навчання професії. А насамперед — це відчуття спільності, причетності до шкільної спільноти. Школа — це не просто будівля, це люди, які її відвідують. Вони створюють характер цього місця. Школа — це простір для спілкування, але вона також дає відчуття безпеки. Польська школа відкрита для учнів з міграційним досвідом, а фахівці готові і хочуть допомогти.

Український стенд №134 традиційно розміщується у Мармуровій залі. Минулоріч Україна була почесним гостем ярмарку. Тепер почесний гість — Італія, а українці експонують свою продукцію навпроти гостей з Апеннін.

Кількість книжкових видань на українському стенді така, що може задовольнити найвибагливіший читачів.

«У 2024 році відвідувачі Міжнародного книжкового ярмарку у Варшаві можуть придбати понад 300 найновіших книг українських видавництв. Вітчизняне книговидання живе й розвивається попри ворожі обстріли», — зазначає директорка Українського інституту книги Олександра Коваль.

Організатори події — фундація «Історія і культура», а також Міністерство закордонних справ Польщі і Посольство України в РП.

На урочисте відкриття українського стенду завітали працівники Посольства України в Польщі, зокрема радник-посланник посольства Роман Шепеляк. Він обговорив з видавцями питання розвитку і промоції української книги на профільному ринку в Європі та Польщі.

Під час відкриття українського стенду надійшла новина про обстріл росіянами Харкова — однією з цілей стала типографія «Фактор-Друк». Саме з ліній цих виробничих потужностей виходили книжки багатьох провідних українських видавництв. Під час атаки загинуло 7 працівників друкарні, було знищено кілька десятків найменувань книжкових видань. Ці жертви і знищені книжки підтвердили справедливість обраного гасла «Крихкість існування».

Новинки про війну для дорослих і дітей

На розкладці видавництва «Фоліо» — автобіографічна книжка Валерії «Нави» Суботіної «Полон», роман про стійкість Енергодара «Королівський гамбіт» Петра Кралюка та Олександра Красовицького.

«Ніка-Центр» пропонує новинку Антона Санченка «Дайджести Лютої війни: 2022 рік».

Не оминула військова тема і дитячу літературу. «Віват» привіз «Героїчні казки» Ірини Мацко, «Mamino» — терапевтичну історію «Місто на вікні» Тетяни Вінник. «Час Змін Інформ» представив пригодницьку повість для підлітків «Сем і Маруська ідуть на війну» Валентини Михайленко.

Бестселери й українська класика за видавничими цінами

Крім новинок, українські видавці привезли свої бестселери. Улюблені книжки Євгенії Кузнєцової «Драбина», «Спитайте Мієчку», літературний хіт «Я бачу, вас цікавить пітьма» Ілларіона Павлюка від Видавництва Старого Лева, «Мавка. Берегиня лісу», «Пес Патрон» від видавництва «Ранок», «Тигролови» від «Часу Майстрів» тощо.

«Ціни на наші книжки такі самі, як в Україні. Деякі з видань є інтерактивними: вони містять у собі елементи доданої реальності», — розповідає про свою експозицію директор видавництва «Час Майстрів» Олег Симоненко.

Білінгви, переклади та книжки про Україну польською мовою

Інтерес до української літератури в Польщі зростає, тож щороку в польських видавництвах дедалі більше виходить перекладів українських творів, а також пізнавальних книжок про Україну. На українському стенді представлена невеличка добірка таких книжок. Це і «Przyleciała jaskółeczka» Ірен Роздобудько (Видавництво «Богдан»), «Krótka historia barszczu ukraińskiego» Євгенії Кузнєцової (Wydawnictwо Centrala), «Owwa! Ukraina dla dociekliwych» польської письменниці українського походження Жанни Слоньовської (Wydawnictwo Dwie siostry) та інші.

Книжки-білінгви користуються популярністю не лише серед українців, а й серед поляків. Зокрема, директор видавництва «Час Змін Інформ» Костянтин Климчук каже, що найкраще на їхньому стенді продається книжка сучасних україно-польських казок «Бабця і Марічка. Дідусь і Рисьо» (Bajki polskie I ukraińskie «Dziadek i Rysio. Babcia i Mariczka»).

«Дуже пишаємося цим проєктом, — каже видавець. — Ми здійснили його спільно з польським партнером Stowarzyszenie Pokolenie. Задіяли два видавництва, два письменника і два художника з України і Польщі. Польські історії перекладені українською, а українські — польською».

Українські пазли та комікси

Окрім популярних «Котів-захисників» від видавництва «Ранок», є нагода познайомитися з лісовиками Сумщини та Карпат авторства Анни Дьоміної (видавництво «ТУТ»). Також на українському стенді представлені два видавництва коміксів «The Will Production» та «Вовкулака», тож поціновувачі цього жанру будуть задоволені.

Вперше у Варшавському книжковому ярмарку беруть участь Ukrainian Puzzles. Це соціальний бізнес, який розпочався у квітні 2022 з ідеї виробляти пазли із зображенням пам’яток, що були знищені чи пошкоджені Росією у війні проти України.

«Символічна відбудова об'єкта зі шматочків пазлів одночасно є маленьким внеском у реальну відбудову, оскільки чистий прибуток від продажу спрямовано саме на це, — розповідає Ярина Журба, співзасновниця та авторка ідеї створення Ukrainian Puzzles. — Для прикладу, учасники ярмарку можуть придбати пазли із зображенням Чернігівської бібліотеки для юнацтва чи легендарного літака Ан-225 Мрія».

Також Ukrainian Puzzles представляють нові колекції: «Українське мистецтво», «Пізнай Україну» та «Слава Україні». А тиждень тому було випущено новий пазл «Звірі Примаченко», і його прем’єра відбувається зараз на українському стенді Варшавського книжкового ярмарку. Це особливо актуально, адже у Варшавському музеї сучасного мистецтва триває виставка творів Примаченко.

Марія Примаченко та інші книжки про мистецтво

Друковану продукцію про відому українську художницю представляють кілька українських видавництв. Це не лише пазли, а й альбоми, книжки та навіть розмальовки. Зокрема, подарункове двомовне видання про нашу відому землячку можна знайти на стенді «Саміт-книга», а «Пам’ятки України» мають кілька книг, присвячених художниці.

«Вперше ми опублікували понад 150 її невідомих творів із фондової колекції Національного музею народної архітектури та побуту України в ґрунтовному альбомі «Строката доля», що став бібліографічним раритетом уже наступного дня після виходу накладом в 700 примірників. Видання «проситься» у світ англійською й польською мовами. Для наймолодших приготували дві розмальовки за творами цієї унікальної мисткині, — ділиться своїм асортиментом головний редактор Видавничого дому журналу «Пам’ятки України» Анатолій Сєриков.

Видавництво «Дух і літера» привезло збірку «Сценарії Параджанова», нариси історії українського візуального мистецтва XI–XX століть «Будинок із левами» Паоли Утевської та Дмитра Горбачова, а також «Мистецтво: його психологія, його стилістика, його еволюція» Федора Шміта.

«Львівський міф» та «Розстріляне відродження». Програма заходів

В українській літературній програмі візьмуть участь Світлана Тараторіна, Радек Рак, Ярина Цимбал, Марцін Ґачковський, Галина Ткачук, Катажина Ририх, Мацей Пйотровський та Юрій Винничук.

«Перша подія, яку ми підготували, це зустріч двох письменників фантастів: поляка Радка Рака та українки Світлани Тараторіної, — розповідає Тетяна Петренко, літературна критикиня, фахівчиня відділу промоції і читання Українського Інституту Книги. — Цього року виходить її друга книжка у перекладі польською «Дім солі». Це гостросюжетна книжка про Крим, яка змальовує культурний ландшафт Криму, в якому Світлана, будучи кримчанкою, розвивалася, а також осмислює анексію та ставлення авторки до подій.

Друга подія — про Розстріляне відродження. Польською мовою вийшли роман «Місто» Валер’яна Підмогильного та «Подорож ученого доктора Леонардо і його майбутньої коханки прекрасної Альчести у Слобожанську Швайцарію» Майка Йогансена. На цій події буде присутня наша літературознавиця Ярина Цимбал, а також перекладач Марцін Ґачковський. Будемо говорити, як польська аудиторія може сприйняти ці романи, чим вони можуть бути цікавими. Тож запрошуємо на цей цікавий міжкультурний діалог між польськими та українськими експертами.

Третя зустріч відбудеться з дитячими письменницями Галиною Ткачук та Катажиною Ририх. Поговоримо про вплив на дитячу психіку, який спричинила війна, адже в книжках обох письменниць проговорюється ця тема. Якими книжками можна їм допомогти це пережити.

А четвертою подією є презентація книжки Юрія Винничука «Легенди Львова», яка вийшла польською мовою. Поговоримо про так званий «львівський міф», як він формувався, чим привабливий для польських читачів».

<frame>Свою продукцію на ярмарку представляють: Видавництво Старого Лева, «Vivat», «Асса», «Час змін Інформ», «Парасоля», «Вільний Вітер», «Час Майстрів», «Пам’ятки України», «Маmіnо», «Ніка-Центр», «Нора-Друк», «Саміт-Книга», «Фоліо», «Дух і Літера», «ТУТ», «Vovkulaka», «The Will production», «Видавництво Анетти Антоненко» та «Ukrainian Puzzles». Координатором роботи національного стенду є держустанова «Український інститут книги» разом з Міністерством культури та інформполітики України.<frame>

Перелік заходів:

24 травня | 15.00-15.50 | Sala Kijów (dawniej Rudniewa)

Фантастика VS історія. Розмова між Радком Раком і Світланою Тараторіною.

25 травня | 13.00-13.50 | Forum w Sali Mikołajskiej

Український ренесанс 1920-Х. Презентація «Міста» Підмогильного та «Подорожі вченого доктора Леонарда...» Майка Йогансена

26 травня | 11.00-11.50 | Forum w Sali Mikołajskiej

Таємні почуття маленьких читачів. Розмова про дитячу літературу між Галиною Ткачук і Катажиною Ририх

26 травня | 14.00-14.50 | Forum w Sali Mikołajskiej

Культурний портрет міста: прем’єра «Легенд Львова» Юрія Винничука

Українську книжку за видавничими цінами можна купити у Варшаві до неділі 26 травня.

Де: Палац культури і науки,

plac Defilad 1

Мармурова зала, стенд №134

Години роботи:

24 травня - 10:00-19:00

25 травня - 10:00-19:00

26 травня - 10:00-17:00

Фотографії Валентина Кондратюка

У Перемишлі розпочався другий сезон мистецьких резиденцій для українських майстрів під час війни. Митці отримали можливість перезавантажитись і творити в безпечних умовах.

— Резиденти проживають в Українському Народному домі протягом місяця. Їм є де жити, що їсти і є де працювати, адже організатори надають їм майстерні, — розповідає координатор проєкту Северин Данилейко. — За цей час резиденти завершують якийсь проєкт або розпочинають роботу над новими творами.

Місце для творчої резиденції вибране влучно. 123 роки тому Народний дім у Перемишлі звів український громадський діяч Теофіль Кормош. Він зробив усе, щоб розвивати тут українську культуру. З початком повномасштабної війни Народний дім став для багатьох українців хоч і тимчасовим, але затишним домом і продовжує бути центром культурного життя регіону.

Першими українськими митцями, які в цьому році приїхали на резиденцію до Перемишля, стали художниці Влада Лобус, Василина Буряник, Марина Левченко, Оксана Миханько та письменник Костянтин Климчук.

Що ми носимо вдома та поза домом?

Василина Буряник стоїть біля прозорих сорочок, до яких причеплені паперові прямокутники з текстами. Робота називається «Мої костюми для носіння на території геноциду та поза її межами».

Кожен надпис починається зі слова «Пам’ятай…» та символізує нашу «правильну» або вимушену поведінку на території України та за її межами. Наприклад: «Пам’ятай, не можна емоційно прив’язуватися до свого дому» або «Пам’ятай, ніхто не може бачити твої сльози: тим, хто плаче, зброї не дають» тощо.

«Ми зараз перманентно перебуваємо у двох світах, — розповідає Василина. — І весь час пам’ятаємо, що за кілька кілометрів — кордон. По той бік якого війна.

Там треба пам’ятати, як поводитись під час повітряних тривог, комунікувати з дружинами військових, з самими військовими… Або як не знецінити людське горе, чужий досвід. Або як спілкуватися з друзями з Маріуполя, які багато пережили, або з тими, хто картає себе, що непридатний до війська, або ж недостатньо допомагає.

Нам весь час доводиться перевіряти себе на об’єктивність, толерантність, носити одну сорочку в Україні, а другу «одягати» у відрядження за кордон. Де ми маємо комунікувати так, аби нас, скажімо, не звинуватили у ксенофобії. Тут і про мій особистий досвід, який показав, що перебування в спільному просторі з росіянами веде мінімум до втрати настрою».

Художниця нещодавно повернулася з Франкфурта: «Фундація у Франкфурті дала мені фотографа-росіянина для зйомки робіт. Він був їхнім штатним працівником, я погодилася. Але в аеропорту Варшави зрозуміла, що не можу. І повідомила організаторам про свою незгоду на співпрацю. Тепер у мене немає портфоліо з Франкфуртської резиденції».

Натомість у Перемишлі серед своїх художниця відчула атмосферу дому, це розслабило та надихнуло творити.

«Людину, ніби дерево, висмикнули з ґрунту»

Влада Лобус приїхала на резиденцію з Кракова, де мешкає з вересня 2022 року. Її дім лишився в Дніпрі. Свій триптих художниця назвала «Невидима Руйнація».

«Дім — це вибір, — каже Влада. — Я обрала Дніпро, але зараз не можу там жити. Мої роботи є продовженням власної життєвої історії. Образ на картині — це людина, яку, ніби дерево, висмикнули з ґрунту. Вона підвішена. А якщо я не в ґрунті, то де взяти вазу з водою, занурившись в яку, я зможу протриматись та дочекатися повернення додому?»

Влада багато мандрувала світом. Жила і працювала в Китаї, але врешті вирішила повернутися в Дніпро. Влада сподівалася, що війна скоро закінчиться і вона залишиться у своєму домі. Проте через пів року наважилась вирушити в безпечне місце. У безпечному місці почалася депресія. Дивно, думала Влада, що це трапилося не в Україні, в центрі травматичних подій. Вона пояснює це тим, що по той бік кордону психіка була мобілізована на виживання.

«Я помітила, що тіло руйнується не тільки під завалами будівель чи від влучання куль, снарядів та ракет. Коли ракета влучає, ми бачимо очевидне. Але існує така руйнація, яку не всі бачать і усвідомлюють. Саме це я хотіла показати у своїх роботах «Невидима руйнація».

Що таке дім і чому його ніхто не може забрати?

Марина Левченко показала короткометражний фільм про повернення до свого будинку в Чернігові, який довелося покинути після атаки росіян в лютому 2022 року. Глядачі бачать потяг, людей і фінальні сцени святкування дня народження в рідному напівзруйнованому будинку. Фільм знятий без сценарію.

Його створення мало терапевтичний ефект для авторки і спонукало до переходу з пасивної в активну роль. Глядачі мали ґрунт для роздумів та обміну думками: «Що таке дім і чому його ніхто не може забрати, адже це те, що назавжди залишається з нами».

«Ці відчуття та обмін думками підштовхнули мене до роботи з тканиною. Я перемальовувала на неї образи і створювала інсталяцію у вигляді дитячої халабуди, зшиваючи клаптики, немов об’єднуючи цей досвід. Хотіла показати, що матеріальне дуже крихке, просто клаптики тканини, серветки, але і цей дім дає відчуття безпеки та затишку, і ми можемо нести його із собою життям».

«Лінія між безпекою і руйнуванням»

«Я зазвичай малюю архітектуру, — каже Оксана Миханько з Коломиї, — на це мені завжди вистачає сил. Кожна будівля має свою історію. Якось у Фінляндії я зобразила український багатоповерховий будинок з різними вікнами, різним оформленням балконів, стінами, пофарбованими різними кольорами. Фіни дивувалися, як таке взагалі можливо. А у нас таке на кожному кроці.

Коли сталося вторгнення, довгий час я малювала тільки руїни. А в останніх картинах зобразила прикордонний Перемишль — такий гарний, спокійний, безпечний. Зобразила й будівлю, яку зруйнували в Києві в той час, коли ми перебували на резиденції. Через картину проходить червона лінія. Вона вигадана людьми (кордон між державами — Авт.). Ти перебуваєш на території війни, але, ступивши лише кілька метрів, вже можеш почуватися в безпеці. Для мене це абсурд».

Побачити дорогу додому і знайти в цьому сенс життя

Письменник Костянтин Климчук каже, що роботи колег-резидентів знайшли відгук в його серці. «Коли я дивлюся на сорочки Василини, подумки приміряю їх на себе. Мені потрібно пояснити багатьом чоловікам в Україні, чому я не на фронті, хоча знайомі фронтовики, яким допомагаю як волонтер, таких запитань не ставлять. Так само маю щось сказати нашим жінкам в Європі. І це важко дається».

Цей вечір для митця організувала резиденція в селі Мокре Сяноцького повіту, де проживають етнічні українці. Зустріч тривала близько двох годин. Українці, які народилися та живуть в Польщі, проте пам’ятають свої коріння та мову, довго не відпускали митця, закидаючи питаннями про літературу, війну, владу, блокаду кордонів.

«Я їхав до Перемишля з наміром дописати розпочату повість. Натомість я її трохи розширив і зробив місто й Український народний дім сценою для дій одного з героїв. Події повісті розгортаються між 2021 роком й початком повномасштабного вторгнення. Один з поганців, яких я виписував, мав загинути тут. Думав, що пропишу це досить легко.

Проте зрозумів, що не так має бути. Натомість він знайде тут сенс життя. Проте це ніяк не відверне його від загибелі. Український дім стане для нього місцем прозріння, простором, де він віднайде в загрубілій душі світло. Але буде запізно», — ділиться творчими планами пан Костянтин.

Як стати резидентом?

Резиденція є можливістю творити у спокійній атмосфері в центрі старовинного міста. Координаторка проєкту Анна Наталич-Савка розповідає: «Резиденції почалися у березні 2023 року. До нас щомісяця приїжджають 5-7 митців з України. Вони живуть в окремих кімнатах, харчуються в затишному ресторанчику неподалік. Ми зустрічаємося раз на тиждень, п’ємо каву, спілкуємося.

10 лютого підвели підсумок всіх резиденцій за 2023 рік. Були присутні донори, польські політики. В результаті ми отримали фінансування і на 2024 рік, тож знову почали в березні, і програма триватиме до грудня. Аби потрапити на резиденцію, потрібно написати заявку і відправити мотиваційний лист, долучивши своє портфоліо. Комісія в складі шістьох осіб затверджує склад резидентів. Для нас не дуже важливо, хто яку має нагороду чи грамоту, хто яку школу закінчив, більше цікавить мотивація та творчий доробок».

Фото: Тетяна Виговська і Народний дім у Перемишлі

Першого ж дня роботи ярмарку український стенд відвідали два німецьких політика: уповноважена федерального уряду по культурі та ЗМІ Клаудія Рот, а також федеральний президент Німеччини Франк-Вальтер Штайнмаєр.

Клаудія Рот відома тим, що захищала права вразливих верств суспільства і брала шефство над політичними ув’язненими в Білорусі. Тепер її увага прикута до України. Клаудія уважно вивчала представлені книжки, спілкувалася з видавцями, а на завершення привітала учасників словами «Слава Україні!».

«Під час геноцидальної війни Росії проти України надважливо розповідати про нас світові, зокрема про наші культуру і літературу», — впевнена Олександра Коваль, директорка Українського інституту книги, який організував наш стенд на ярмарку. Українські голоси мають лунати, оскільки на ярмарку збираються не тільки фахівці галузі, але й прості громадяни, які виявляють щирий інтерес до України.

Біля українського стенду зупиняється українка Каріна. Вона евакуювалася в Німеччину на початку повномасштабного вторгнення, зараз живе за сорок кілометрів від Лейпцигу і відчуває культурний голод. Звичайно, вона могла б придбати електронні версії книг, але їй хочеться погортати паперові примірники. Каже, що запах книги, фактура паперу, ілюстрації дають можливість повною мірою насолодитися читанням.

«Можна замовити книжки з України, але дуже дорога доставка. Інколи виручають знайомі та родичі, які бувають вдома, але багато книг привезти вони не можуть, — пояснює Каріна таку знайому переселенкам з України проблему.

Читання українською дуже бракує. Я придбала квиток на ярмарок за вісімнадцять євро, щоб накупити книжок хоча б на якийсь період

У нас є українське ком'юніті в місті, нам пастори передавали трохи літератури зі Львова, але вона здебільшого для школярів молодшого віку чи зовсім малих дітей. А от для дорослої аудиторії книжок немає. Я вже придбала тут твори Андруховича, класику, казки про котика Кексика. Зараз уважніше вивчу асортимент і придбаю щось іще».

Подружжя німців купує дві дитячі книжки українською мовою. У школі вони вчили російську і намагаються прочитати український текст на російський манер. Для чого їм ці українські книжки? Виявляється, для мами і її трирічної доньки, які втекли від війни з Донецької області й оселилися в будинку цієї родини. Проте ні мама, ні доня українською не розмовляють, отож, німці у такий спосіб вирішили допомогти їм вивчити рідну мову

А ось біля стенду видавництва «Час Змін Інформ» зупиняється чоловік і з помітним акцентом просить розповісти про книжки. Його звати Іваном і, на відміну від Каріни, він живе в Німеччині давно. Каже, що до 2000 року частенько бував у своїх рідних містах Стрию і Дрогобичі. На стенді він обирає собі двотомник Івана Багряного.

«Потрібно перекласти Багряного німецькою мовою і роздавати книжки безкоштовно, щоб німці знали більше про українців і їхній характер, — впевнений Іван. Далі гортає книжку Михайла Ващинця «Всупереч долі» й, виявляється, що доля головного героя твору дещо схожа на долю його бабусі. — Вона теж жила в кількох країнах. Бабуся мала німецьке прізвище, тому радянські вчителі називали її «фашисткою».  

Напрацювання національних наративів стало першочерговим завданням на тлі розв’язаної росіянами не лише збройної, але й культурної та інформаційної воєн. Але частина суспільства продовжує вірити ворожим пропагандистам. А ті досить вправно вигадують подразники для українського та світового суспільства.

Філософ і письменник, колумніст та музикант Тарас Лютий у своєму виступі нагадав, що сучасна війна почалася аж ніяк не в лютому 2022, а на вісім років раніше. А саме протистояння між Україною та Росією триває ще з часів імперських зазіхань Москви. Авдиторія, яку переважно складали громадяни Німеччини, слухала уважно, проте час від часу сумнівалася. Прозвучало питання про князів та Рюрика, на що український професор кафедри філософії Києво-Могилянської академії Тарас Лютий відповів, що він не Путін, аби понад годину мучити слухачів фантастичними та псевдоісторичними доводами.

То як нам зробити так, щоб європейці більше розуміли наш народ, його боротьбу за виживання, чим ми живемо та ким ми є? Одним з інструментів для розуміння став організований Українським інститутом воркшоп з перекладу фрагментів найновішої української літератури.

Одна з координаторок проєкту Неля Ваховська розповіла Sestry: «Ми зібрали групу з восьми перекладачів з української мови на німецьку плюс запропонували їм тандеми з кимось з України, зазвичай, це перекладачі з німецької на українську. Кожен тандем переклав умовні 10 сторінок тексту, щоб потенційний європейський видавець, отримавши пропозицію купити права на книжку, мав уявлення, про що вона. До того ж ми підготували рецензії, і з цим пакетом вже можна йти до німецьких видавництв з конкретною пропозицією.

Цей проєкт є спробою просувати українську літературу в західних видавництвах. Це один з інструментів культурної дипломатії. Ми перекладали різні тексти. Про «шістдесятників», про аварію на Чорнобильській АЕС, репортажі з Бахмуту. Ми маємо багато цікавих тем, чим можемо зацікавити німецького читача».

У центрі уваги дискусій українського стенду — сучасні тексти українських авторів, які були опубліковані німецькою мовою протягом останнього року. Серед них — твори письменниць Олени Стяжкіної та Олени Захарченко, літературної критикині Тетяни Трофименко, а також збірки віршів сучасних українських поетів.

Хочеться виокремити подію, яка прямо вказувала німецькому видавцеві, які книжки варті уваги, а без яких можна прожити. Про це йшлося на панельній дискусії «Це варто прочитати», яку провели вже згаданий Тарас Лютий, літературознавиця Тетяна Трофименко, голова Українського інституту в Німеччині Катерина Рітц-Ратул та славістка Каті Бруннер.

Тетяна Трофименко у своїй книзі «#Окололітературне», яка в німецькому перекладі вийшла під назвою «Гострим пером», дає рекомендації, що читати, а також критикує деякі літературні твори від «високих полиць» до масової поп-літератури. Так, німецьким читачам Тетяна рекомендує Катерину Бабкіну.

Зі свого боку Тарас Лютий рекомендує перекладати поезію фронтовиків, зокрема, збірку «Три медалі в шухляді» Валерія Пузіка, твори братів Прохаськів і велике дослідження Вахтанга Кіпіані «Справа Василя Стуса».

Також літературознавці висловили думку про те, що так звані «хардкорні» матеріали з описом жорстокостей російсько-української війни можуть шокувати і гнітити західного читача, тому варто починати з легших жанрів. Таким прикладом може бути роман військовослужбовця Збройних сил України Віталія Запеки «Цуцик».

Одна з найемоційнійших подій ярмарку — читання поезії Максима «Далі» Кривцова на заході «Я поверну своє життя. Обіцяю», присвяченому пам’яті воїна, поета та митця, який загинув на фронті на початку цього року. Люди аплодували і плакали. У заході взяла участь також сестра Максима Анастасія Худавердян.

Паркінг біля павільйонів ярмарку забитий приватним транспортом та автобусами. До входів вишиковуються довжелезні черги. Всередині людський потік розділяється за інтересами — хтось поспішає послухати виступи видавців, інші беруть в руки незліченні примірники коміксів манга, а ось вже виріс кількасотметровий «хвіст» з бажаючих підписати свій примірник книжки в популярного автора. Те, що Німеччина читає немало, видно одразу.

За даними Українського інституту книги, кількість читаючих українців щороку росте (тих, хто читає щодня, вже понад 17%). Книгарень теж стає більше (їх в Україні 400). Кількість нових творів і перекладів також збільшується. Але перед українцями стоїть ще безліч викликів — донести інформацію, популяризувати наші культурні наративи в інших країнах. І міжнародні книжкові ярмарки, а Україна щороку бере участь у шести з них, це один з ефективних інструментів такої культурної дипломатії.

У репортажі використано фотографії авторки та Українського інституту книги

В евакуаційному потязі людей набилося, як оселедців в бочці. Старший син Анжеліки Давид простояв усю ніч у тамбурі. «Тепер я знаю, чому нас подовгу тримали на плацу, — посміхається про себе 15-річний вихованець Сумського кадетського корпусу, — але ж як зараз мені все це згодилося!» На якийсь час Давиду доведеться бути за найстаршого чоловіка у своїй великій родині, адже батько Віталій Ковтун хоч і має п’ятьох дітей, все одно пішов захищати батьківщину.

Анжеліка Ковтун не плакала, у неї були більш важливі заняття і завдання. «Давид дасть собі раду, — думала жінка, — він вже дорослий і самостійний, а що робити з малими?»

Дворічна Ксенія вчепилася в маму своїми маленькими ручками й не відпускала до кінця подорожі, а хлопців (9-ти річного Григорія та 8-річного Віталія) вдалося покласти на верхні полиці поряд з попутницями-дівчатками. 13-річна Єва сиділа навпроти й була готова підстрахувати маму, якщо з’явиться потреба побавити малу сестру. Анжеліка радіє, що має таку помічницю. Їхали в нікуди, без жодного маршруту. На кінцевій зупинці, в Хмельницькому, зійшли на перон і пересіли на потяг до Львова.

Від любові до ненависті

...20 лютого 2022 року Анжеліка не знаходила собі місця, вона мала передчуття і мучила чоловіка питаннями: «Що робитимемо з дітьми, якщо почнеться велика війна?». Віталій дратувався і переконував, що цього ніколи не буде, у найгірше не вірилося, а може, чоловік у такий спосіб хотів заспокоїти жінку…

«Мій чоловік з Макіївки, — розповідає Анжеліка, — а я хоч і виросла у Лубнах, проте народилася в Донецьку, там залишилися знайомі та колишня родина мого батька. Тож я бачила, з якою ненавистю до України зростає тамтешнє місцеве населення.

Онука колишньої батькової дружини телефонувала зі словами: «Дєдушка, я нєнавіжу Україну»

Вона професійно займалася синхронним плаванням, їздила по всій Україні, а коли утворилося те ДНР, басейн став занедбаним, як і все навколо, тож дитина сидить вдома. Батько намагався щось пояснювати: мовляв, за України вона могла багато їздити, а її мама мала власний бізнес — торгівельний намет. А тепер цього вже немає. Проте мала не хотіла його слухати, вона сидить вдома й ненавидить Україну. За роки війни виросло ось таке покоління»…

Про зазомбованих росіян Анжеліка знає теж не з газетних статей. У Росії жив брат чоловіка, який під час кожної телефонної розмови переповідав їм путінські меседжі. Щось пояснити тамтешнім родичам було марною справою, а коли почали бомбити Київ, Анжеліка вислала відео, яке зняла її сестра на Троєщині. У жінки хворі ноги, і вона не змогла спуститися до підвалу, тож практично на її очах відбувся приліт у сусідній будинок... Ніби зачарована, вона знімала те, що бачила... Це відео опинилося в Анжеліки, а потім розійшлося по знайомих і родичах з того боку кордону... У відповідь спочатку була тиша. А потім лише одна фраза: «Нє рассказивай. Кієв Расія нє бамбіт!»

Врятувати кадета Давида

Продовжувати пояснювати родичам не було ні часу, ні натхнення, Анжеліка зрозуміла, що у неї більше немає родичів з того боку кордону, натомість у неї є велика родина тут, яку треба рятувати негайно. І перш з все — Давида, який зараз перебуває під кордоном, практично в самому пеклі, у своєму військовому ліцеї в Сумах.

«Пам’ятаю ранок 24 лютого 2022 року, як страшний сон, — згадує Анжеліка, — найменша доня спала погано, і я поклала її до себе в ліжко. Віталію довелося ночувати в дитячій кімнаті. Ранесенько він раптом зайшов до спальні: ‘‘Анжело, почалася війна!’’ Після майже безсонної ночі не могла зрозуміти: я ще сплю, чи це вже реальність? Аж тут пролунав дзвінок з кадетського корпусу, повідомили, що повз обласний центр їдуть колони російських військ, і виїзди з Сум заблоковано. Вихованців потрібно було рятувати, у ліцеї прийняли рішення відпустити їх додому».

Що робити? Як забрати Давида з Сум до Лубен? Родина Ковтунів мала знайомого в Сумах. Від нього дізналися, що автобусне сполучення перервано. З міста випускають лише приватні автомобілі. Знайомий працював диспетчером маршрутних таксі й розказував випадки, що жінки, які прибули в Суми у відрядження, не могли автобусними повернутися в Київ та інші міста, які перебували під російськими обстрілами. Анжеліку не покидала тривога. На щастя, командування училища робило все для порятунку своїх вихованців.

Командири зібрали підлітків і наказали переодягнутися у цивільний одяг. Що у кого було. Перевіряли і звертали увагу на найменші дрібниці, адже й білизна у кадетів була встановленого для прикордонників зразка.

«Одна мама поїхала по сина з Полтави і сказала, що завантажить хлопців в свою машину й вивезе, — згадує Анжеліка. — Ця жінка напхала повний салон хлопців. Привезла до Хоролу. Діти були в спортивних костюмах, а надворі холодно. Хлопців батьки забирали біля автозаправної станції, де було справжнє стовпотворіння. Адже виник ажіотаж з паливом, не можна було заправитися. Це був перший шок і випробування для нашої сім’ї. Добре, що кадети встигли роз’їхатися до 13 години, адже о 18-й годині по кадетському корпусу почалися прильоти».

Виклики війни

Після приїзду старшого сина Віталій пішов до територіального центру комплектування і записався в територіальну оборону. Обстановка була тривожною. Росіяни рвалися на Київ, чоловіки в Лубнах готувалися до оборони міста. Виявилося, що зброї і засобів, щоб зустріти ворога, немає. Проте чоловіки організовувалися в підрозділи й самі виготовляли «коктейлі Молотова». Віталія почали брати сумніви щодо доцільності перебування в ТРО. Він хоч і був батьком п’ятьох дітей, але мав потрібний для армії військовий фах, тож попросив про переведення до ЗСУ.

Дружину з дітьми закликав евакуюватися з Лубен. Рішення приймалося важко, Анжеліці було боязко одній без чоловіка їхати з п’ятьма дітьми в невідомість. Але вона мусила…

На вокзалі у Львові Анжеліка ніби озирнулася в минуле. Вона й досі не могла повірити, що ще вчора у неї була велика сім’я і великий дім в Лубнах, а тепер у неї є лише велика сім’я. «Це хороша новина, — посміхнулася про себе Анжеліка, — найбільший скарб, моя родина, зі мною, всі живі і, слава Богу, здорові, тож не час скиглити, треба діяти».

Віталій тим часом піклувався про своїх навіть на відстані. Він домовився про прихисток для родини зі знайомим Філіпом, з яким працював на будівництві на заробітках у Польщі, тож тепер сім'я мала конкретний пункт призначення — Сосновець.

Переїхати через кордон було важко. Біженці після кільканадцятигодинної черги поверталися до готелю, розташованому на західній околиці Львова, де Анжеліка з дітьми отримала можливість трохи перепочити і помитися. Власники готелю селили біженців безкоштовно й намагалися хоч трохи нагодувати стомлених людей. Одна з жінок простояла на кордоні 12 годин і змученою повернулася до Львова. Побачивши Анжеліку, вона сказала: «Навіть не думай з мелесенькою дитиною їхати на ніч і стояти на кордоні. Дитина змерзне і захворіє».

На щастя, родину помітили польські волонтери, які двома бусами привезли в цей готель гуманітарну допомогу. Один з мікроавтобусів був пасажирським, у ньому сиділо чимало біженців. Другий — був вантажним. Його водій Міхал пожалів велику родину Ковтунів і зголосився допомогти.

Чоловік знайшов старі ковдри, таке саме старе сидіння, закинув все це у багажний відділ й наказав старшим дітям залізти в машину

Анжеліка з маленькою Ксенією їхали в кабіні. Буси рухалися по так званому «зеленому коридору». Міхал зібрав їхні паспорти й сам владнав питання з прикордонниками, поки діти спали на ковдрах. Кордон перейшли за годину, а в Перемишлі, біля збірного пункту, Міхал був змушений залишити родину, адже в нього був ще один рейс в Україну. Та поляк попередив: «Якщо до мого повернення ви не зможете звідси виїхати, я вранці приїду і відвезу вас в самісінький Сосновець».

Так і сталося. Протягом доби до Катовіц вирушив лише один автобус, і родині Ковтунів в ньому не знайшлося місця. Тому добрий Міхал вдруге врятував українську родину. «За короткий час подорожі ми настільки здружилися, — згадує Анжеліка, — що біля будинку в Сосновці розплакалися та довго обіймалися. Зв’язок не втратився досі. Міхал кілька разів телефонував, навіть пропонував допомогу з житлом».

Нове життя в польському Сосновці відрізнялося від звичного в Лубнах. Але адаптація минула безболісно, адже господар трикімнатної квартири Філіп, який прийняв у себе Анжеліку і її дітей, виявився гостинним і чуйним. Старший син Давид продовжував навчання онлайн в Кадетському корпусі. А Єва, Гриць і Віталій через місяць пішли до польської школи, де отримали неймовірну підтримку. Анжеліка з трепетом в голосі згадує про вчителів, батьків, а також сусідів в будинку, які забезпечили родину всім необхідним: «Ксені купили памперсів на рік вперед, — посміхається, — а ще подушки, ковдри. Через кілька днів Філіп вже не міг вільно ходити коридором, бо весь прохід був заставлений пакетами з допомогою. В школі нам дали все, що потрібно для навчання, також розпитали розміри одягу дітей і нанесли нам новенького з етикетками вбрання та взуття».

Все було добре, тільки чоловік Віталій дедалі рідше виходив на зв’язок. Він тепер перебував під Лозовою, де йшли запеклі бої.

«Я пишу sms Віталію з проханням вислати хоч крапку, що все добре, — згадує Анжеліка, — мені нічого більше не треба. Я вкладаю дітей спати й знову беруся за телефон... Віталію досі щастило. Кілька разів він міг загинути під час артнальотів у Києві, а потім і під Харковом. Його побратими гинули, а він ніби в сорочці народився. Небезпека весь час була поряд з ним»...

Але Віталій не відповідав. Коли змучена невідомістю жінка мало не впала у відчай, зрештою прийшло повідомлення: «Я зараз подзвоню, візьми слухавку, тільки не кричи...» Виявилося, Віталій отримав поранення і перебував у шпиталі.

Знову разом

З цього часу Віталій був на зв’язку частіше. Але спокою все одно не було, адже росіяни обстрілювали лікарні теж. Кілька разів Віталій дивом уникав біди, коли по шпиталях прилітали ракети. Чоловік ніколи не легковажив повітряною тривогою і завжди спускався в укриття.

Дружина просила його написати рапорт на звільнення. Сили вже залишали її. І через деякий час Віталій погодився. Він поспіхом виїхав до сім’ї, не оформивши статус учасника бойових дій, не пройшовши медкомісію, яка мала визнати його інвалідом. Родина нарешті возз’єдналася.

Окрему квартиру допоміг знайти Філіп, Віталій пішов працювати на будівництво, а Анжеліка... прибиральницею. Для колишньої підприємиці, власниці кафе, це був непростий крок. Але за квартиру потрібно платити, дітей багато, чоловік після поранення потребує лікування, ще й Давид вступив до платного технікуму.

«Я написала у фейсбуці в одній з місцевих груп, що шукаю працю на 4-5 годин, бо маю малу дитину, — ділиться Анжеліка. — Мене запитали, чи не бажаю я працювати в клінінгу. Так я познайомилася з українкою, яка вже протягом шести років живе у Польщі. В Україні я мала інше життя, мені потрібно було переступити через себе. Моя нова шефиня ніби відчула моє сум’яття й сказала: ‘‘Не бійся, я дам таких клієнтів, що все буде добре. Ти не відчуватимеш приниження’’. Так і сталося. До мене було гарне ставлення господарів, завжди віталися, пропонували каву і чай. Зараз маю чотирьох клієнтів, ключі від їхніх помешкань, у нас довірливі взаємини. А після прибирання квартир я їду прибирати навчальні аудиторії до інституту. Все офіційно, сплачую податки».

Анжеліка справляє враження самодостатньої впевненої в собі жінки, яка здатна вирішити будь-яку проблему. В чому секрет її сили?

Вирішувати проблеми в міру того, як вони надходять. Або, як кажуть поляки, jeden problem naraz. Анжеліка радить зосереджуватися на одній проблемі, а не на всіх одразу, такий підхід допоможе ефективніше досягти цілі, ніж розподіляти увагу на багато різних проблем. Також не треба себе накручувати наперед, думаючи про майбутні проблеми і малюючи в уяві картини, яких ще немає. Що буде завтра, я вирішу завтра, а сьогодні я думаю про те, що є нагальним саме тепер.

Ми не самі, тому що ми разом. Анжеліка намагається залучати дітей до спільних родинних справ та обов’язків, ніколи не байдужа до особистих проблем кожного члена сім’ї, вчить дітей взаємопідтримці та взаємодії. Така дружня атмосфера в родині допомагає долати труднощі.

Его — ворог, або як полюбити не притаманну тобі раніше роботу. Анжеліка переконує, що прибирання звільняє її голову від важких думок. Маючи своє кафе, потрібно було багато планувати та аналізувати. А тут вона просто відпочиває від відповідальності за цілу фірму. Звісно, жінка не бачить себе в прибиранні назавжди, але в якості «інтелектуального перепочинку» така робота є цілком нормальною. У будь-якому разі це краще, ніж лежати на дивані й «грузитися» новинами з фронту.

Від синдрому провини вцілілого рятує громадська робота. Анжеліка каже, що жодного разу не відчувала себе «зрадницею» за те, що покинула батьківщину в найтяжчі її часи. Вона дотична до боротьби як волонтер. Разом з дітьми ходить на мітинги в підтримку України, плете сітки, збирає допомогу і направляє її на фронт. Така активна громадянська позиція допомагає не «зачерствіти» і дає переконання, що навіть на відстані вона повноцінно виконує свій громадянський обов’язок перед Україною.

Працювати на двох роботах — віддалено в Україні та стаціонарно в Польщі, відвідувати після роботи курси польської, а на вихідних — поліцеальну школу (навчальний заклад, який дає змогу отримати профільну професійну освіту). Між роботами і навчанням, долаючи тотальну втому, не забувати подбати про дітей. Через що ще доводиться проходити нашим жінкам, аби почати життя заново в новій країні?

Від кадровички до IT-спеціалістки

Кадровичка з 20-річним стажем Анастасія Кравченко добре орієнтувалася в своїй спеціалізації і не надто прагнула змін. Вона навіть за кордон ніколи не виїжджала — її життя в Одесі було стабільним і щасливим. Але війна перевернула все догори дриґом.

«Я дуже переймалася за свого восьмирічного сина, — каже 42-річна Анастасія, — не дай Боже з ним щось станеться, а мене не буде поруч. Тож взяла відпустку й поїхала до брата в Краків. Думала, що на два-три тижні. І лише в кінці липня 2022 року я зрозуміла, що залишаюся».

Розповідаючи про свою першу роботу в Польщі, Анастасія Кравченко з Одеси каже, що цей досвід був більше про інтеграцію, ніж про дохід. Жінка працювала в Краківській молодшій школі (подставувці) міжкультурним асистентом. Її завданням була підтримка дітей з України. Паралельно жінка пішла вчити англійську та на курси IT.

«Я зрозуміла, що мушу робити щось ще, адже дитину потрібно годувати, а шкільної зарплатні нам не вистачає. І  стала шукати безкоштовні курси, бо не мала грошей на платні. В мережі я натрапила на цікавий проєкт Work in Tech Ukraine від фундації «Мамо, працюй», пройшла відбір і почала навчатися на курсі IT-support».

На жаль, свій перший курс Анастасія не змогла завершити. Проте після першої невдачі була наступна спроба — новий проєкт, інший курс, а ще професійна англійська, адже робота в ІТ потребує комунікації англійською мовою та знання спеціальної термінології. Далі в фундації «Мамо, працюй» жінці допомогли скласти резюме, і вже з ним вона почала пошуки роботи за новою спеціальністю.

Жінка почала свою кар’єру як тестувальник в українській компанії. З роботою допомогла одна з мам в школі. «Вона мені нічого не гарантувала, —  згадує Анастасія, — лише дала імейл, куди я маю надіслати резюме. Я пройшла співбесіду й вже пів року працюю в новому для себе напрямку».

Анастасія каже, що не має намірів лишатися в Польщі назавжди, та й син сумує за татом, рідним домом і своїм ліжечком... Але поки триває війна, варто боротися за гідне життя в новій країні. Тому, набравшись досвіду в українській фірмі, незабаром вона планує знайти роботу вже в польській компанії.

«Після того, що я пережила на кордоні, я вже нічого не боюся»

Анні Величко з Дніпра обрати професію в IT допомогли далекі родичі-поляки з Вроцлава, які прийняли жінку з двома дітьми на початку повномасштабної війни. В Україні Анна працювала перекладачем з англійської, і саме знання мови дало їй зелене світло в нову професію.

«Я не бачила своїх родичів понад десять років, — згадує Анна, — але вони зголосилися допомогти. До того ж не лише розділили з нами своє помешкання, а й стали поручителями, коли ми вперше підписали договір про оренду помешкання. Якби не вони, я не знаю, чи впоралася б, адже тільки но власники дізнавалися, що я безробітна мама з двома дітьми, одразу мені відмовляли».

Самі родичі працювали в ІТ-сфері й всіляко підбадьорювали жінку, тож вона склала резюме і стала відправляти його в різні компанії. А хто шукає, той ніколи не залишиться без результату. Її перша робота так і називалася Pierwsza praca w IT і не просто дала жінці шанс кардинально змінити життя, а й виявилася рятувальним кругом від депресії, страху за майбутнє та туги за домом.

Звичайно, депресія Анни мала свої передумови — не так просто було відійти від важкої евакуаційної «подорожі» з Дніпра до Вроцлава. «Ми жили біля аеропорту, — розповідає Анна, — о п’ятій ранку прокинулися від гучних вибухів і запанікували: діти кричали, і ми, нашвидкоруч зібравшись, поїхали спочатку до родичів у приватний будинок. Ховалися там в підвалі, як могли заспокоювали дітей, але вони постійно плакали, прокидалися, ледь задрімавши, і дуже боялися сирен. Ми вирішили їхати далі. Дивом встигли на останній евакуаційний потяг і в тисняві та задусі якось доїхали до Львова. Там знову — величезний натовп, черги і розпач. Більшість просто не знала, куди їде. Люди панічно тікали від небезпеки, не знаючи, що їх чекає за кордоном... На мене по ту сторону кордону хоча б чекали рідні».

Проте дістатися до кордону виявилося тим ще квестом. Автобус зупинився за п’ять кілометрів від митниці. Анна згадує зі сльозами на очах, як уночі в сніг з великим рюкзаком за спиною несла трирічного сина на руках до кордону, бо він не міг так довго йти ніжками. А поруч йшла старша десятирічна донька — теж з рюкзаком.

«Як відомо, те, що не вбиває, робить нас сильнішими, — підсумовує Анна. — І після того, як ми пережили такий важкий перетин кордону, я вже знала, що зможу пережити в цьому житті все».

Тож отримавши першу роботу в ІT, Анна не зупинилася і пішла вчитися, аби вийти на вищий професійний рівень. А тут вже допомогли фундації та гуманітарні проєкти, які пропонували безліч курсів і можливостей. Спочатку були піврічні курси програмування SheCodes: Coding workshop for women від нуля до «просунутого» рівня, які безкоштовно відкрив їхній засновник Matt Delac для біженок з України. Метою благодійника було навчити 100 000 жінок програмуванню та надати можливість знайти гідну роботу. Анна не прогавила свій шанс і завдяки цим курсам вивчила мови програмування HTML, CSS, JavaScript, React.js. Немало, як для піврічного періоду, чи не так?

Але і на цьому жінка не зупинилася. Після курсів програмування вона пішла вчитися на курс Google IT Support, а завдяки фундації «Мамо, працюй» та компанії ІNCO навчання обійшлося безкоштовно. Після цього Анна знайшла в IT-сфері роботу своєї мрії.

«В Британії моїй дочці призначили куратора з Росії, після чого в дитини почалися панічні атаки»

Евакуаційна подорож Ольги Суховій з-під Ірпеня схожа на серіал. Перед тим як вони з дочкою нарешті досягли спокою в Кракові, їм довелося помучитися в Угорщині й Великій Британії, повернутися в Україну та вдруге ризикнути виїхати за кордон.

Коли почалася війна, Ольга з подругою та її двома дітьми поїхали до Будапешта, але не затримались там через місцеві проросійські настрої та вирішили мандрувати далі до друзів у Британію. Ця дорога виявилася випробуванням.

Автівки у дівчат не було, грошей — обмаль, до того ж на двох вони мали трьох дітей та собаку. Але вони вирушили у багатоденну подорож  кількома потягами та паромом.

«У нас  між потягами були пересадки довжиною як по чотири години, так і по три хвилини, — згадує Ольга, — іноді ми бігли, наче скажені, бо не могли собі дозволити залишитись з дітьми та собакою в чужій країні без житла та знайомих. Діти плакали, собаку захитувало, ми спали в потягах на підлозі — без підстилок, без туалетів. Я збирала останні сили, тягнула на додачу дві величезні валізи, в яких намагалася евакуювати все своє попереднє життя. Я почувалася великим вішаком».

Під час поїздки траплялося багато неприємних пригод: відміняли потяги, мінували вокзали, доводилося робити незаплановані пересадки. Інколи жінки втрачали віру, що взагалі доїдуть до Нідерландів, але зрештою в Роттердамі вдалося перепочити. Компанія заночувала в знайомої жінки, а ранком вирушила на паром. І треба ж такому статися, що саме цього дня змінилися правила провозу тварин, і біженцям не дозволили провезти домашнього улюбленця без відповідних щеплень. Жінок не впустили на паром.

Від випадкової перехожої, яка зупинилася, побачивши як  українки ридають, вони дізналися про Червоний Хрест, зайшли туди поїсти та залишилися на три дні. Жінки вже думали повертатися, але їхні британські друзі допомогли зі щепленням собаці та погодилися приїхати до Франції, в Кале, щоб забрати всіх великою машиною.

Вночі Ольга вибудувала новий маршрут з безкоштовними квитками Нідерланди — Бельгія, Бельгія — Франція, і там, де могла, замовила квитки онлайн. Проте з Роттердаму безкоштовний квиток можна було придбати тільки в касі. А касирка повідомила, що ані безкоштовних, ані дешевих квитків немає, в наявності лише перший клас. На який у жінок, звісно, бракувало грошей.

«Ми розмістилися на лавці біля кас, і нас знову прогнали, — згадує Ольга. — Сказали, що ми заважаємо працювати, після чого рівень мого відчаю досягнув максимуму».

І тут жінок знову врятувала випадкова перехожа, яка не пройшла повз українок у відчаї. Вона запропонувала разом з Ольгою підійти до каси, а там... вже змінилася касирка, нова виявилася люб’язнішою за попередню та виписала українцям безкоштовні квитки.

«Майже п'ять місяців, поки діяла тимчасова віза, ми жили в Великобританії, — згадує про своє біженське життя Ольга. — Я трохи заспокоїлась, але дочка пішла до школи, і в неї почалися панічні атаки. Виявилось, її кураторкою стала… вчителька з Росії».

Родина повернулася до України, але там саме посилилися ракетні атаки, почалися «блекаути». У будинку не було води, тепла, світла, в школу дочка не ходила, боялася й плакала. Ольга ризикнула вдруге пошукати спокою за кордоном, але тепер вже не так далеко — у Кракові.

«Польща нагадує нашу країну, — каже Ольга. — Зрештою, ми заспокоїлися. Стали відвідувати заходи різних фундацій, аби якось влитися у нове життя. Малювали, ліпили з глини, варили вареники, ходили на адаптаційні зустрічі, тренінги, познайомилися з новими цікавими людьми».

А ще Ольга закінчила курси польської мови для вчителів, пройшла навчання на Coursera, а після успішного його завершення встигла попрацювати ментором-експертом з Digital Marketing в колективі фундації «Мамо, працюй». Робота полягала в тому, щоб допомогти українським жінкам опанувати нові професії, вдосконалити свої знання. Це був досвід, який повернув Ользі впевненість та надав мотивацію та натхнення йти вперед і не здаватись.

«З одного боку фізична робота — це дуже важко, а з іншого — вона відволікає від важких думок»

Оксана Тарнавська з Ковеля кілька місяців великої війни провела в Україні. Волонтерила, плела маскувальні сітки, допомагала внутрішнім переселенцям. А далі усвідомила, що її шестикласниця-дочка та восьмикласник-син потребують повноцінної освіти, адже навчання онлайн не дає відповідних знань. І вирішила їхати до Польщі.

Ще в Україні вона почала вчити польську мову, переглядаючи відео уроки в ютубі, а також шукати роботу в Польщі. На батьківщині Оксана все життя працювала в офісі, але тепер на час забула про амбіції.

«Першою моєю роботою в Польщі став склад мережі «Єврокеш», — згадує Оксана. — Це важка фізична праця. Ящик м'яса важить в середньому 38-55 кг, а в одному замовленні, яке треба відвантажити, таких ящиків може бути понад 20. З моїм зростом 158 см і вагою 55 кг мені казали, що я просто не витримаю таке навантаження. Але на той час це був єдиний варіант роботи без досвіду, тож я погодилася. Мені допомогли зробити документи, надали житло, і ми переїхали».

На цій роботі Оксана пропрацювала три місяці, потім знайшла іншу — в магазині брендового одягу для середнього класу. Але коли на фірмі впав рівень продажів, і компанія почала масово скорочувати працівників, під скорочення попала і Оксана, яка в цей момент саме захворіла на грип. Це було дуже неприємно, але заради своїх дітей жінка взяла себе і руки та швидко поновила пошуки роботи.

«Ще хворою я почала шукати, — каже Оксана. — І незабаром зі мною зв’язалася агенція та запропонувала роботу в друкарні, де я працюю вже дев'ять місяців».

Жінка не мала досвіду роботи з друкарською машиною, але її всьому навчили. Останні кілька місяців Оксана працює на «умові о праці», що дозволяє впевнено дивитися в майбутнє, адже цей договір передбачає оплачувану відпустку та лікарняний, що для мами двох дітей дуже важливо.

Фізична робота не лякає Оксану, навіть відволікає від важких думок. І все ж про всяк випадок вона опановує всі можливі курси, які безкоштовно пропонують жінкам з України фундації та гуманітарні проєкти. Оксана закінчила курси Business intelligence від проєкту Future Collars, п’ять курсів з цифрового маркетингу та ще три з IT-підтримки від Google і Coursera. Після чого в фундації «Мамо, працюй» їй допомогли створити нове резюме.

Декілька порад для ефективної інтеграції

Кажуть, щоб змінити своє життя, треба вийти з «теплої ванни» та зони комфорту. Нашим героїням, як і більшості українок, довелося вийти з цієї зони не за власною волею. Їх вигнала війна. Разом з тим життєві труднощі підштовхнули цих жінок знайти нові можливості в житті та кар’єрі.

Героїням цього матеріалу для досягнення мети доводилося робити спробу за спробою. Навіть у моменти відчаю вони не дозволили собі опустити руки. Їхній досвід показує, що є поради, які працюють. А саме:

1. Заведіть собі друзів «по нещастю» і долайте разом всі труднощі. Ви не відчуватимете себе такою самотньою, якщо поряд будуть люди зі схожим досвідом. Запишіться разом до поліцеальної школи, ходіть вдвох на курси польської, а потім «тренуйте» одна одну, така підтримка обов’язково покращить ваш емоційний стан, а успіхи тих, хто поряд, будуть надихати до дій і звершень.

2. Припиніть себе жаліти, почніть любити. Манікюр, улюблений парфум, червона помада? Якщо все це робить вас щасливою, то це необхідність, а не примха. Не позбавляйте себе дрібних радощів, навіть якщо вони здаються дорогими. Хоча б час від часу робіть собі подарунки.

3. Станьте частиною «мамської діаспори». Це актуальні новини, корисні знайомства, розрада та взаємодопомога. Все це можна отримати в колі таких самих матусь як ви, а нашій героїні Анастасії це ще й допомогло знайти роботу. Якщо ви інтроверт, почніть з відповідних груп у фейсбуці: «Українці в Кракові», «Наші у Вроцлаві».

4. Відвідуйте інтеграційні центри. Професійні курси, психологічна підтримка, юридична допомога, арт- терапія, зустрічі за інтересами тощо. Вони не лише допомагають в складних життєвих ситуаціях, а й є чудовим місцем, де можна знайти друзів.  

5. Займайтеся волонтерством. Поряд з інтеграційними центрами є багато волонтерських спільнот, де українські жінки плетуть маскувальні сітки, роблять окопні свічки, ліплять вареники для благодійних фестивалів тощо. Відчуття того, що ви вносите важливий вклад або служите спільній справі, наповнює сенсом і мотивує.

6. Займайтеся танцями, йогою, спортом, мистецтвом. Наша героїня Ольга вже майже рік ходить до спортзали й розповідає, що фізичні навантаження дають їй сили й енергію.

7. Мотивуйте себе. Розробіть конкретний план, як ви збираєтеся досягти своїх цілей. Наприклад, польську мову я вивчу, якщо щодня буду займатися щонайменше 15 хвилин на день. Наша героїня Ганна радить ставити перед собою таку ціль, яка змусить вас вискочити з ліжка з думкою про неї.