Ексклюзив
20
хв

Тетяна та Аріель: більше, ніж просто кохання

У цій історії кохання замість казкового королівства — зруйноване бомбами українське місто, а замість безтурботної принцеси — одинока матір, яка рятує свою дитину з-під обстрілів. У ролі принца — волонтер з Польщі. Разом вони творять справжні дива

Тетяна Бакоцька

Аріель та Тетяна. Фото з приватного архіву

No items found.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Коли почалась повномасштабна війна в Україні — Тетяна Хачатурян-Рашкова з Миколаєва стала волонтеркою. Спочатку жінка займалась порятунком покинутих тварин, а потім почала допомагати військовим та цивільним, заснувала благодійний фонд «Крила Долі».
У Миколаєві Тетяна з п’ятирічним сином Даніелем майже місяць жили в страху. Від 24 лютого 2022 року російські війська неодноразово намагалися прорватися в місто, Миколаївщину обстрілювали щодня.

«Я не хотіла нікуди їхати, — каже Тетяна. — У мене тут була улюблена робота, працювала ветеринаром. Планувала навчатися у Харкові, мріяла стати хірургом-ортопедом. Коли росіяни прийшли нас вбивати, я вірила, що ще трохи мусимо тут потерпіти і все це жахіття закінчиться. Я молилася: «Боже, якщо ракета влучить у наш дім, прошу, щоб ми з сином померли разом». З татом Даніеля ми розлучені, то кому ж потрібна буде моя дитина-сирота? І мені теж не потрібне життя без сина».

Тетяна, коли працювала ветеринаром у Миколаєві. Фото з приватного архіву

21 березня росіяни скинули керовану авіаційну бомбу на готель «Інгул», поряд із домом Тетяни. Будівля відновленню не підлягає. Згодом, 28 березня, ракети майже повністю знищили міжнародний аеропорт, а наступного дня ворожа ракета влучила у будівлю Миколаївської ОВА. Загинули 37 людей. Тоді вона вирішила їхати з Миколаєва.

Квиток в один кінець

Евакуюватися Тетяні допомогла Олена Бондаренко, волонтерка з позивним «Щаслива», яка з першого дня повномасштабного вторгнення організувала роботу групи волонтерів «Янголи Миколаєва». Олена разом із колегами допомагала евакуйовувати жінок та дітей, які не мали власного транспорту. А у Миколаїв, натомість, привозила ліки та продукти. Бо тоді у місті майже нічого не можна було купити.

«Ми дуже довго не могли виїхати з міста через те, що мости підривали. Чекати в автомобілі під вибухи та сирени було найстрашнішим. Коли нарешті проїхали через міст, було відчуття, що вирвалися з пекла. На одному з блокпостів нам сказали, що Максима, нашого водія (помічник Олени, волонтер. — Авт.) не пропустять далі: він мусить повертатися назад у Миколаїв. Максим пояснював, що не може залишити мене саму з дитиною посеред дороги, бо нам нема куди повертатися. Тоді військові зупинили автобус, що їхав до Одеси, і посадили нас туди», — розповідає Тетяна.

До Одеси вони приїхали під виття сирен. До ночі просиділи на вокзалі, чекали на евакуаційний потяг. Волонтери нагодували їх, а потім провели до вагону. До Львова їхали в переповненому купе, біля брудного туалету. Був дуже неприємний запах, дитина погано себе почувала.

«Це була найжахливіша поїздка в моєму житті.

Коли ми приїхали до Львова — там також вили сирени. У касі автовокзалу залишився єдиний квиток до Польщі

На щастя, мені дозволили їхати з сином на колінах. В автобусі ми познайомилися з родиною з Маріуполя — чоловік, Валентин, був педіатром. Дорогою він втішав Даніеля, щоб той не плакав. Час від часу тримав його на руках, аби я трохи відпочила», — пригадує жінка.

За останні гроші

На кордоні Тетяну та її маленького сина зустрічала Анна Колесніченко, волонтерка з Миколаєва. З нею вони приїхали до Ольштина. Анна має карту побиту у Польщі [польська посвідка на проживання, яка дозволяє іноземцям легально перебувати в країні. — Ред.], допомагає друзям і знайомим, які тікали з України. За словами Тетяни, здавалось, що Анна надсилала кожну копійку на те, аби люди, які залишились у найбільш небезпечних регіонах, мали можливість звідти виїхати. В Ольштині Тетяну і Даніела, а також інших біженців з автобуса, поселили в гуртожитку духовної семінарії. Їм надали окрему кімнату, а також триразове харчування. 

«Нарешті ми були в безпеці, але я все одно відчувала страх. У мене була депресія. Анна увесь час мене підтримувала. Також до нас приїжджали польські волонтери, запитували, чого ми потребуємо — одяг, може, чи ліки. Саме під час однієї з таких зустрічей я і познайомилася з Аріелем», — ділиться Тетяна.

Тато, хочеш цукерку?

Тридцятирічний Аріель Теліцький був одним із перших поляків, хто 25 лютого 2022 року привіз гуманітарну допомогу до польсько-українського кордону. Він також допомагав евакуйовувати людей із найнебезпечніших місць, зокрема, з Бучі та Ірпеня. Пізніше створив благодійну організацію «Говерла». Тетяна переконана, що активна волонтерська діяльність Аріеля — це приклад самовідданого, безкорисливого служіння людям. Коли він дізнається, що комусь з України необхідна допомога — одразу ж їде. І завжди дуже переживає, коли не вдається зробити все, про що його просять.

Тетяна, Аріель та 5-річний Даніель. Фото з приватного архіву

«Ми покохали одне одного, — зізнається Тетяна. — У червні 2022 року почали разом жити. Аріель ставиться до мого сина, як до рідного [за останньою інформацією, рідний батько сина Тетяни зник безвісти під час виконання бойового завдання в Україні. — Ред.]: допомагає адаптуватися в Польщі, називає його «мій коханий синочок».

Якби я не зустріла Аріеля, то вже повернулася би в Україну

Даніель також дуже полюбив Аріеля. Часто малює для нього малюнки в дитсадку. Коли у нього залишається всього одна цукерка, він підбігає до Аріеля і запитує: «Тату, хочеш цукерку?».

Даніель, син Тетяни. Фото з приватного архіву

Даніель досі лякається гучних звуків. Він пам’ятає те відчуття страху, яке переживав у Миколаєві. Але часто повторює, що його дім в Україні. І він мріє туди повернутися якомога швидше. «Мій син народився в день, коли відзначали десяту річницю ухвалення Конституції України — 28 червня. Тому я вважаю, що бути патріотом — це його доля. У нього немає іншого шляху, окрім як присвятити своє життя служінню Україні», — переконана наша співрозмовниця.

Кожен має щось робити

Вперше Тетяна, разом з Аріелем Теліцьким та Анною Колесніченко, повезла гуманітарну допомогу з Ольштина на Миколаївщину в червні 2022 року. Ця поїздка для неї була дуже важливою.

«Я була волонтеркою, але ніколи навіть не уявляла, що у віці 32 років буду допомагати людям під час війни. Однак після переїзду до Польщі, я не змогла залишатись осторонь, — пояснює Тетяна. — Так, тут я в безпеці, тут не обстрілюють мій дім. Але я розуміла, що треба робити хоч щось. Ми з Аріелем почали їздити в Україну, в різні регіони. Скрізь до нього ставляться, як до рідного. Ми не допомагаємо якійсь конкретній організації, ми допомагаємо усім, хто звертається по допомогу».

Тетяна та Аріель розвозять гуманітарну допомогу в регіони України. Фото з приватного архіву

Фотозвітами про кожну поїздку в Україну Тетяна ділиться в соцмережах на сторінках організацій «Крила долі» та «Говерла». Також часто записує відеозвернення. Вона наголошує, що тут йдеться не лише про матеріальну допомогу. Закликає інші волонтерські організації приєднуватися до таких ініціатив і допомагати, хто як може. Наприклад, розфасувати ліки, одяг, побутову хімію або хоча б поширювати такі публікації в соцмережах. Адже є люди, які хочуть допомагати, але не знають, як це зробити. А волонтери цих організацій завжди відкриті до співпраці.

Аріель в Україні. Фото з приватного архіву

«Наприклад, я перекладаю назви ліків та інструкції з польської мови на українську, щоб в Україні лікарі не витрачали на це час і одразу розуміли, що це за ліки. Ще рік тому я і сама не знала польської мови і не мала можливості вчити її тут, на курсах. Але насправді перекладати може кожен, у кого є Інтернет в телефоні. У мене часто складається враження, що чимало людей, які знаходяться в безпечніших місцях, живуть так, ніби війни немає. Тож нехай вони роблять хоч щось для спільної перемоги. Чим більше людей усвідомлять, що від дій кожного з нас залежить дуже багато, тим швидше ми переможемо», — переконана волонтерка.

Допомога волонтерів в Україні. Фото з приватного архіву

Найзаповітніша мрія Аріеля

Аріель дуже переживає, коли хтось із його друзів чи знайомих гине на війні. Переживає за поранених воїнів, які втратили руки, ноги чи отримали інші травми та потребують довготривалої реабілітації. Для нього це — особиста трагедія. Тому він почав шукати однодумців, які би допомогли збудувати реабілітаційний центр в селі Матіясове на Миколаївщині, де народилася Тетяна і де нині живуть її родичі.

«Наразі маємо лише приміщення — колишня школа, яку нам можуть за символічну ціну дати в оренду на 50 років із правом викупу. Є й інший варіант — купити земельну ділянку в Матіясовому, звести там нову будівлю. Це проєкт вартістю 500 000 грн, яких у нас поки що немає. Щоб написати ґрантову заявку, нам потрібна допомога волонтера-архітектора. Тому зараз ми шукаємо людей, котрі безкоштовно поділилися би з нами досвідом реалізації таких проєктів», — розповідає Тетяна.

Сам реабілітаційний центр планують назвати «Шлях незламних». Волонтери хочуть допомогти людям, які туди звернуться, навчитися жити заново.

Усіх, хто хотів би долучитися до цієї ініціативи, просимо звертатися у Фейсбуці: «Крила долі» та «Hoverla».
Ви також можете зателефонувати за номером +48796986470 (Аріель Теліцький).

Видання Sestry буде стежити за цією історією.

No items found.
Р Е К Л А М А
Приєднуйтесь до розсилки
Thank you! Your submission has been received!
Oops! Something went wrong while submitting the form.

Журналістка, редакторка Миколаївської філії Національної суспільної телерадіокомпанії України. Авторка теле- й радіопрограм, сюжетів, статей на воєнну, екологічну, культурну, соціальну та європейську тематику. Публікувалась в газеті української діаспори в Польщі «Наше слово», на всеукраїнських сайтах «Євроінтеграційний портал» Офісу віцепрем’єрки з питань європейської та євроатлантичної інтеграції, Українського кризового медіацентру. Учасниця міжнародних навчальних програм для журналістів: Deutsche Welle Akademie, Media Neighbourhood (BBC Media Action), Thomson Foundation та інших. Співорганізаторка низки заходів, тренінгів: освітніх й культурних проєктів для біженців в Польщі, що реалізовують Caritas, Федерація громадських організацій FOSa; «Culture Helps / Культура допомагає», які реалізовують Osvita (UA) та Zusa (DE). Співавторка книги «Серце, що віддане людям» про історію півдня України. Публікувала статті на воєнну тематику в книгах «Війна в Україні. Київ — Варшава: разом до перемоги» (Польща, 2022), «Екологічні читання: Збережемо для нащадків» (Україна, 2022).

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати
Катерина Бакальчук-Клосовська успіхи українців за кордоном

Починалося все так, як у багатьох інших українок-біженок: довга дорога через кордон, перші важкі місяці адаптації, нелегкий побут і страх втратити себе в новій країні…

— Перший тиждень після приїзду ми жили в поліцеальній школі Битома, — згадує Катерина Бакальчук-Клосовська. — Це був звичайний клас, в якому поставили ліжка. На весь п’ятиповерховий будинок був лише один душ. Хто перший встав, той і помився теплою водою.

Катерина має польське коріння, в Україні була членкинею Житомирської обласної спілки поляків. Організацією евакуації членів спілки займалася її голова Вікторія Лясковська-Щур. Автобуси, які вивозили житомирян до Польщі, потім повертались в Україну, заповнені гуманітарною допомогою. Було організовано 16 таких рейсів. Катерина приїхала передостаннім — 5 березня 2022 року. 

Колядники з Житомира

Її батьків вдалося евакуювати лише через три тижні.

— Мама й тато жили за Києвом на Лівому березі, — розповідає Катерина. — Те жахіття, яке відбувалося в Бучі та Ірпені, не давало спокійно спати. Хоча батьки були з іншого боку, біля Борисполя, я все одно дуже переживала, бо з Лівого берега було важко виїхати, транспорт не ходив. У тата — наслідки інсульту, і в нього повністю паралізована права сторона. Була проблема довезти їх до вокзалу. Але я дуже хотіла їх забрати, адже така нагода трапилася — всю нашу родину погодилися прийняти в гміні Піліца.

Починаючи з 2012 року, Катерина щороку разом з артистами й колективами польського товариства їздила на концерти до Сілезії, організовані Вікторією Лясковською-Щур у межах фестивалю «Колядники з Житомира». Цей фестиваль проходив під патронатом маршалка Сілезького воєводства, тому в Піліці житомирські колективи добре знали. Родину Катерини там прийняли як рідних.

— Це було щось подібне до пансіонату або дитячого табору, — згадує Катерина. — За чотири кілометри від міста ми жили в літніх будиночках. Мені також допомогли з роботою у школі й у бібліотеці. Спочатку мене підвозили мами українських школярів, або я їздила шкільним автобусом. Потім переїхала до міста і жила там понад два роки. Ми дуже раді, що потрапили саме до Піліци. Нами опікувалися, наче власною родиною.

Виступ в благодійному концерті на Сілезькому стадіоні, 2022. Скріншот з відео

Катерина шукала будь-якої можливості виступити на сцені. Вона брала участь у багатьох музичних проєктах, переважно благодійних. Перший концерт відбувся вже 10 березня — через п’ять днів після приїзду до Польщі — на Сілезькому стадіоні.

— Це був величезний концерт з трансляцією на польському телебаченні, — згадує Катерина. — Тоді вдалося зібрати пів мільйона злотих для України.

Також мала багато сольних виступів. За свою участь у суспільно важливих заходах вона дистанційно отримала відзнаку почесного Амбасадора Житомирщини. А в бібліотеці проводила музичні заняття для дітей і дорослих. Це була приємна робота. Але її вабила велика сцена...

Невдачі й шанси

— Я шукала будь-якої можливості потрапити до музичної спільноти, — продовжує Катерина. — Надсилала резюме, їздила на прослуховування, питала знайомих про вакансії. Зрештою вирішила вступити до Музичної академії в Катовіцах. Але під час прослуховування мені натякнули, що мій вік уже не дуже підходить, а на докторат — лише одне місце, яке спершу пропонують своїм. Я сказала, що готова піти на магістратуру, але почула: «Немає сенсу повторювати те, чого ви вже навчились в Україні».

Вона пробувала вступати також до академій у Вроцлаві, Щецині й Варшаві. У Вроцлаві почула те саме, що в Катовіцах. До Щецина і Варшави її прийняли, але вона не встигла відвезти документи. Попри це — не здавалася. Ходила на концерти, намагалася познайомитися з впливовими людьми й українськими музикантами, які жили в Польщі.

— Перше знакове знайомство відбулося під час концерту в Сілезькій опері, — згадує Катерина. — Під час виступу я на хвилинку вийшла із зали, а повернувшись, не пішла на своє місце, а залишилася біля дверей і слухала там. По інший бік дверей стояла диригентка. Після концерту я підійшла до неї й сказала: «Я співачка з України, закінчила академію і хочу співати тут». «Чудово, бо саме зараз нам потрібні співаки до хору», — відповіла пані Христина Кшижановска. І запросила на прослуховування.

Виступ на благодійному аукціоні ікон, намальованих українськими і польськими сучасними іконописцями. Зібрали кілька десятків тисяч злотих на реабілітацію дітей загиблих військових. Варшава

Але до хору її не взяли. Директор опери сказав, що в неї голос солістки, а коли до хору беруть солістів, їхні амбіції шкодять цілісності колективу.

Проте знайомство з відомою диригенткою виявилося знаковим — пані Христина запросила Катерину приєднатися до свого аматорського хору.

— Це було волонтерство, — згадує Катерина. — Я їздила на репетиції й концерти за власні кошти. Далеко, з пересадками. Поверталася пізно, а зранку треба було йти в бібліотеку. Бувало, що не встигала на останній потяг і ночувала в подруг. В такому ритмі я прожила пів року.

Сказала собі: «Ти впораєшся»

— Але здаватися не збиралася. Переглядала оголошення на сайтах музичних інституцій, надсилала резюме, брала участь у конкурсах, шукала проєкти, подавала заявки. Зрештою, отримала двомісячну стипендію у Сілезькій філармонії. А коли дізналася про вакантне місце в Camerata Silesia, надіслала резюме.

— Я багато чула про цей колектив, але боялася, що це занадто високий рівень для мене. Вони працюють у різноманітних жанрах, мають широкий репертуар — від сучасної класичної, оперної, барокової музики до джазових і розважальних композицій. Колектив невеликий, лише 19 артистів, тоді як у хорі Сілезької філармонії — 50. Тут не сховаєшся — потрібно працювати, а темпи вивчення нового матеріалу шалені.

В Україні Катерина була солісткою, а в Польщі довелося навчитися працювати в колективі

Від першого прослуховування до пропозиції роботи минуло п’ять місяців.

— Офіційно я працюю в Camerata з 23 жовтня 2024 року. На першому прослуховуванні, в травні, мені дали ноти й сказали: «Прийдеш за кілька днів і покажеш, що зробила». Я дивлюсь на ці ноти і думаю: «Боже, з чого почати?». Але сказала собі: «Ти впораєшся», — і впоралась. Потім у складі Camerata Silesia співала твори видатних українських композиторів епохи бароко й класицизму — Дмитра Бортнянського, Максима Березовського, Артема Веделя.

На репетиціях робила транскрипції та вчила поляків правильно вимовляти українські звуки

«Приїжджай завтра»

Після низки концертів Катерині сказали, що поки що немає ставки, але її будуть запрошувати у проєкти. Тож вона повернулася до своєї бібліотеки.

— Хотілося плакати, — зізнається артистка. — Я вже винаймала квартиру, і мені не вистачало зарплати, яку отримувала в бібліотеці. Думала, як вижити, до того ж ціни росли шалено.

І десь наприкінці вересня зрештою подзвонила наша диригентка, пані Анна Шостак: «Якщо хочеш, приїжджай на випробувальний місяць».
«Коли?» — тільки й запитала я. — «Завтра». Я попросила директора бібліотеки про місячну відпустку за власний рахунок, бо знала, що другої такої нагоди у мене вже не буде…

Сьогодні Катерина співає в колективі своєї мрії Camerata Silesia, виступає у катовицькому NOSPR (Narodowa Orkiestra Symfoniczna Polskiego Radia) і планує власні проєкти: запис диска з українськими піснями й сольний концерт з українським композитором.

У складі «Камерата Сілезія»

«Не відмовляйся від того, що тебе надихає»

Шлях до самореалізації може бути важким, особливо в новому середовищі. Але історія Катерини доводить: знайти своє місце під сонцем — можливо. Ось кілька її порад для тих, хто не хоче зрадити своїм мріям:

Пробуй. Кожен досвід — це крок уперед. Навіть невдачі дають цінні знання та наближають до успіху.

Стукай у всі двері. Не бійся знайомитися, питати про можливості, долучатися до проєктів. Із сотні дверей бодай одні відчиняться.

Не бійся. Часто нас стримують чужі думки або власні страхи. Катерину зупиняла думка, що до Camerata складно потрапити навіть полякам. Але вона пішла на прослуховування. Не піддавайся страху — поки не спробуєш, не дізнаєшся, на що здатен.

Не зраджуй своїм захопленням. Роби те, що любиш. Перекваліфікація — це добре, особливо на початку адаптації, але не відмовляйся від того, що тебе надихає. Саме пристрасть до улюбленої справи допоможе знайти своє місце.

Цінуй кожну мить. Навіть маленький успіх має значення. Нова знайома людина чи нова подія можуть відчинити нові двері.

Вір у себе. Навіть коли здається, що все безнадійно — пам’ятай: найтемніше перед світанком. Шлях до мрії може бути складним, але кожна спроба наближає до мети. Не здавайся, продовжуй йти вперед і отримуй задоволення від процесу.

Фотографії: приватний архів

20
хв

З бібліотеки — на сцену. Історія українки, яка зуміла втілити свою мрію в чужій країні

Тетяна Виговська
каніболоцький волонтер велопробіг україна велосипед збори зсу

«Найважче — їхати далі, коли на рахунку пусто»

Оксана Щирба: Пане Олександре, як ви почуваєтеся? Знаю, що останні велопробіги суттєво підірвали ваше здоров’я…

Олександр Каніболоцький: Я проїхав близько 400 кілометрів з відкритою виразкою. Їхав з Яремче до Ужгорода, а потім через Львівську область. Зараз перебуваю під наглядом лікарів. Готуюся до ще одного велопробігу. Можливо, в травні. Залежить від здоров’я.

Вперше ви вирішили збирати кошти для військових у 2019 році?

Насправді, ще раніше — з 2014 року, коли почалася агресія в Криму. Я вже тоді розумів, що не зможу воювати — роки не ті, — але хотів допомагати. У 2019 році вперше у своєму селищі став збирати кошти для військових. Надіслав дві посилки в батальйон імені Шейха Мансура.

Але просто ходити й просити — це не моє. У 2022 році я вирішив поєднати допомогу армії з тим, що мене заспокоює. А заспокоює мене велосипед. Тоді я зробив перший велопробіг — 500 км на велосипеді «Україна». Поїхав 250 км до Батурина і назад. Зібрав 12 тисяч гривень, на які купив шини для 72-ї бригади.

Чому ви обрали саме велосипед як спосіб збору коштів на потреби ЗСУ?

У 2018 році я був депутатом селищної ради. Хотів служити людям, контролювати владу, але зіткнувся з тиском і погрозами після кількох депутатських запитів. Скажімо, коли я оприлюднив, що під час виборчої кампанії у 2018 році в одному зі штабів мав місце підкуп виборців, де роздавали по 300-400 гривень, а також брудні статті про опонентів, почалися погрози. Щоб заспокоїти нерви, катався велосипедом на природі. Це стало моїм антистресом. І тоді я вирішив: чому б не поєднати це з волонтерством?

Цей велосипед — мій надійний помічник. Простий, без передач, але дуже міцний. Йому вже понад сорок років — він у мене з 1982 року, здається. Я йому довіряю. Якщо що — десь підтягну, десь підмащу — і далі в дорогу. Запчастини завжди вожу із собою. І він жодного разу не підвів.

Ви хотіли долучитися до війська, але вам відмовили…

Я телефонував у добровольчий батальйон «Сонечко». Там порадили залишатися в тилу й продовжувати те, що я роблю. 

Рідні не відмовляли? Адже таке фізичне навантаження — ризик для здоров’я.

Відмовляли. Казали: «У тебе ж онуки, діти». Але я наполіг: спробую разок. 

Той перший велопробіг став випробуванням. Коли вже доїжджав до Ромнів, залишалося якихось кілька кілометрів, став шукати, де можна переночувати. Дзвонив знайомим, але ніхто не відповідав — вихідний день, надії мало. Вирішив їхати далі — попереду була Липова Долина. Але десь за 3-4 кілометри до неї моє тіло дало збій. Стало тиснути серце. Зупинився. Спробував дійти з велосипедом до людей, але сил не було. Аритмія була сильною. 

Став на узбіччі, поклав велосипед на землю. Навколо темно, дощ, і я — на колінах, не знаю, що робити

У той момент подзвонила донька. Запитала, де я. А я не можу відповісти! Згодом прийшов до тями. Сказав їй, що все добре, що я вже майже в Липовій Долині. Але вона зрозуміла, що добре не все. Та як важко не було, я крутив педалі, бо не міг стріляти, але хотів допомагати.

Доїхав до лікарні в Липовій Долині. Там волонтери вже домовилися, що мене приймуть. Було заплановано, що я відпочину в окремій палаті. Мене оглянули. Дощ не припинявся, тому я залишився на два дні. А тільки-но погода стабілізувалася, знову сів на велосипед і продовжив шлях. Цього разу — вже без ускладнень.

Маршрути плануєте заздалегідь?

Так, але іноді змінюю за ситуацією — питаю місцевих, де краща дорога, де можна зупинитися. Волонтери допомагають знаходити місця для ночівлі.

Бувало, ночував у поліції, лікарнях, готелях, які оплачували небайдужі люди, навіть депутати

Які найдовші дистанції ви долали під час своїх велопробігів? 

Найдовший — третій велопробіг. 1200 км. Тоді я зібрав близько 1,6 мільйона гривень.

Щиро кажучи, я і не сподівався, що зможу зібрати стільки. Було певне розчарування, коли на початку пробігу грошей на рахунку майже не було. Але тоді мене мало хто знав. Згодом журналісти зробили про мене сюжет. Після якого зателефонував чоловік і сказав: «Хочу вам допомогти». І далі вже люди стали активно донатити.

Я збираю кошти на власні картки — ПриватБанку і Монобанку. Але ніколи не передаю гроші комусь сторонньому. Бо вже бачив, як іноді благодійність потрапляє не в ті руки. Усе тримаю під особистим контролем.

Якщо волонтери просили тканину, я безпосередньо оплачував виготовлення. Потім тканину надсилали за призначенням. Усі чеки, квитанції, звіти у мене збережені, і я їх відкрито публікую. Абсолютна прозорість. Ми купували шини, тканини для амуніції, безпілотники, навіть автомобілі. Придбали три Mavic 3, пересилали запчастини до авто. Люди це бачать — і довіряють.

Яку загальну кількість кілометрів ви проїхали?

Перший велопробіг — 500 км, другий — 850 км, третій — 1200 км, четвертий — 1100 км. Тобто разом — понад 3,6 тисячі кілометрів. Зібрав вже понад два мільйони. Один велопробіг триває 10-12 днів, залежно від маршруту. Дуже багато доріг вже проїхав…

Що найважче у поїздках?

Їхати, коли перевіряєш рахунок, а там майже нічого. Дуже важко морально. А фізично — це підйоми в Карпатах. Дороги хороші, але багато спусків і підйомів, велосипед без передач, тому часто доводилося тягнути його в руках, а це непросто.

Іноді в дорозі проводжу по 12 годин на день. Харчувався під час велопробігів — як вдасться. Інколи допомагали люди, підгодовували. Але такі перекуси нашвидкуруч дуже підірвали моє здоров’я.

Часто доводиться їхати за будь-якої погоди — і в сильний дощ, і в спеку. Але я завжди тримаюсь, бо розумію, що кручу педалі за тих, хто тримає фронт

Як ви мотивуєте себе продовжувати їхати далі, коли фізично важко?

Ставлю мету. Наприклад: «Сьогодні маю доїхати до міста Суми. І все». Наче комп’ютер, задаєш програму — і виконуєш. Бувало, виїжджав о другій ночі. А був день, коли проїхав 186 км. Усе можливо, коли є мета. 

«З таким велосипедом, як у мене, не кожен поїде»

Ви багато побачили під час подорожей. Відкрили для себе щось нове?

Так. Дуже багато краси, добрих людей. Це змінило моє бачення. І хоча мені подарували спортивний велосипед, я й далі продовжую їздити на старій добрій «Україні». 

Як реагують люди, коли дізнаються про вашу місію? 

Дуже добре. Особливо мені запам’яталась Івано-Франківська область. На жаль, не пригадаю назви населеного пункту, але краєвиди були неймовірні — гарні будинки, акуратні дороги. Я зупинився, почав фотографувати. І тут з одного двору виходить чоловік: «Ви хто такий?» — питає. За ним — ще один, із сусіднього подвір’я. І не встиг я до кінця пояснити, як мені стали виносити гостинці: помідори, сало, печиво. Я відмовлявся, але вони наполягли: «Бери, ти ж волонтер». Один навіть виніс бутерброд — від щирого серця.

Був ще випадок. Я їхав до Ніжина з боку Києва. Ранок, захотілося чогось гарячого. Побачив жінку, запитав, де тут можна поснідати. Вона здивувалась: «А що сталося?» Пояснив, що я волонтер, у мене велопробіг, попереду ще довга дорога. Після чого вона відкрила сумку, дістала домашні пиріжки й простягнула мені: «Візьміть гаряче, щойно спекла». Знаєте, це дуже зворушливо. Такі люди — справжні. Отака наша Україна. І саме вона дає мені сили їхати далі.

А кумедні випадки траплялися?

Пам’ятаю, виїхав з Борисполя в бік Житомира о другій ночі, щоб встигнути до кінця комендантської години. Їду — аж на блокпості мене зупиняють поліцейські. Хто, куди, чому так рано? Пояснюю їм: волонтер, їду до Житомира. Вони на мене дивляться: «А ви взагалі розумієте, де ви є?»

Хотів уже показати документи, сторінки в інтернеті, де про мене писали. Аж тут один з них мене впізнав: «Так це ж той волонтер, що всю Україну об’їздив!». Посміялися, сфотографувалися, і я далі поїхав.

Не раз бувало, перевіряли мої сумки, питали, чи немає нічого небезпечного. Завжди показую, що тільки речі й харчі. Все спокійно.

Групові велопробіги не плануєте?

Думав. Але з таким велосипедом, як у мене, не кожен поїде. Це не спортивний байк. Коли їдеш з кимось, то треба підлаштовуватися. А я вже звик до свого темпу. Якщо погано — сів, відпочив, попив води. І знову в дорогу. Сам собі господар.

Чи принесли ваші поїздки сатисфакцію? Чи стало легше?

Так. Я дуже хотів бути корисним, і мені вдалося. Я зібрав чималу суму — більшу, ніж я міг уявити. Телефонували волонтери, просили допомогти тим чи іншим підрозділам. І я допомагав.

Чи змінилося ставлення односельців до вас після того, як ви стали волонтерити?

Так. Багато хто підходить, дякує, бажає успіху. Хоч є й ті, хто й далі підтримує місцеву владу, яка, м’яко кажучи, не завжди діє відкрито. У нас у селищі непроста ситуація: багато політики, опозиція під тиском, влада і мені погрожувала. Але я завжди говорю людям правду. Тому більшість мене підтримує.

Свого часу люди мене питали, чому в селищній раді такі великі зарплати, тож я офіційно зробив запит, звернувся за цією інформацію. Після цього почалася інформаційна кампанія проти мене. Я звернувся до поліції, все зафіксували. Після того, як я став активно займатися волонтерством, усе затихло. 

Як волонтерська діяльність змінила ваше життя?

Волонтерська діяльність повернула мені гідність. Усі, хто мене раніше критикував або казав про мене неправду, замовкли. Бо побачили мою справу. І вже не можуть нічого сказати.

Найбільше зворушує, коли самі військові дякують. Один хлопець подзвонив, коли я лежав у лікарні, і сказав: «Дякую, що ти зробив». Це дуже мотивує. Це важливіше за будь-яку медаль

Що допомагає вам триматися?

Інколи ночами не спиш, дивишся новини, кадри з фронту, знущання над нашими полоненими… Це так боляче. Але саме це і мотивує. Не здаватися, допомагати. Бо нашим хлопцям ще важче. І кожен повинен робити те, що може.

Велика вам подяка, пане Олександре. За щирість, за силу, за приклад. Ви теж — справжній.

Фотографії з приватного архіву героя

20
хв

«Кручу педалі, бо не можу стріляти, але хочу допомагати»: історія пенсіонера, який збирає на ЗСУ велопробігами

Оксана Щирба

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Катерина Приймак: «Що більше жінок в армії — то більше прав у цих жінок»

Ексклюзив
20
хв

Олена Гергель: «Поки немає збігу за ДНК — надія є»

Ексклюзив
20
хв

Все добре, поки не бахне

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress