Коли почалась повномасштабна війна в Україні — Тетяна Хачатурян-Рашкова з Миколаєва стала волонтеркою. Спочатку жінка займалась порятунком покинутих тварин, а потім почала допомагати військовим та цивільним, заснувала благодійний фонд «Крила Долі».
У Миколаєві Тетяна з п’ятирічним сином Даніелем майже місяць жили в страху. Від 24 лютого 2022 року російські війська неодноразово намагалися прорватися в місто, Миколаївщину обстрілювали щодня.
«Я не хотіла нікуди їхати, — каже Тетяна. — У мене тут була улюблена робота, працювала ветеринаром. Планувала навчатися у Харкові, мріяла стати хірургом-ортопедом. Коли росіяни прийшли нас вбивати, я вірила, що ще трохи мусимо тут потерпіти і все це жахіття закінчиться. Я молилася: «Боже, якщо ракета влучить у наш дім, прошу, щоб ми з сином померли разом». З татом Даніеля ми розлучені, то кому ж потрібна буде моя дитина-сирота? І мені теж не потрібне життя без сина».
21 березня росіяни скинули керовану авіаційну бомбу на готель «Інгул», поряд із домом Тетяни. Будівля відновленню не підлягає. Згодом, 28 березня, ракети майже повністю знищили міжнародний аеропорт, а наступного дня ворожа ракета влучила у будівлю Миколаївської ОВА. Загинули 37 людей. Тоді вона вирішила їхати з Миколаєва.
Квиток в один кінець
Евакуюватися Тетяні допомогла Олена Бондаренко, волонтерка з позивним «Щаслива», яка з першого дня повномасштабного вторгнення організувала роботу групи волонтерів «Янголи Миколаєва». Олена разом із колегами допомагала евакуйовувати жінок та дітей, які не мали власного транспорту. А у Миколаїв, натомість, привозила ліки та продукти. Бо тоді у місті майже нічого не можна було купити.
«Ми дуже довго не могли виїхати з міста через те, що мости підривали. Чекати в автомобілі під вибухи та сирени було найстрашнішим. Коли нарешті проїхали через міст, було відчуття, що вирвалися з пекла. На одному з блокпостів нам сказали, що Максима, нашого водія (помічник Олени, волонтер. — Авт.) не пропустять далі: він мусить повертатися назад у Миколаїв. Максим пояснював, що не може залишити мене саму з дитиною посеред дороги, бо нам нема куди повертатися. Тоді військові зупинили автобус, що їхав до Одеси, і посадили нас туди», — розповідає Тетяна.
До Одеси вони приїхали під виття сирен. До ночі просиділи на вокзалі, чекали на евакуаційний потяг. Волонтери нагодували їх, а потім провели до вагону. До Львова їхали в переповненому купе, біля брудного туалету. Був дуже неприємний запах, дитина погано себе почувала.
«Це була найжахливіша поїздка в моєму житті.
Коли ми приїхали до Львова — там також вили сирени. У касі автовокзалу залишився єдиний квиток до Польщі
На щастя, мені дозволили їхати з сином на колінах. В автобусі ми познайомилися з родиною з Маріуполя — чоловік, Валентин, був педіатром. Дорогою він втішав Даніеля, щоб той не плакав. Час від часу тримав його на руках, аби я трохи відпочила», — пригадує жінка.
За останні гроші
На кордоні Тетяну та її маленького сина зустрічала Анна Колесніченко, волонтерка з Миколаєва. З нею вони приїхали до Ольштина. Анна має карту побиту у Польщі [польська посвідка на проживання, яка дозволяє іноземцям легально перебувати в країні. — Ред.], допомагає друзям і знайомим, які тікали з України. За словами Тетяни, здавалось, що Анна надсилала кожну копійку на те, аби люди, які залишились у найбільш небезпечних регіонах, мали можливість звідти виїхати. В Ольштині Тетяну і Даніела, а також інших біженців з автобуса, поселили в гуртожитку духовної семінарії. Їм надали окрему кімнату, а також триразове харчування.
«Нарешті ми були в безпеці, але я все одно відчувала страх. У мене була депресія. Анна увесь час мене підтримувала. Також до нас приїжджали польські волонтери, запитували, чого ми потребуємо — одяг, може, чи ліки. Саме під час однієї з таких зустрічей я і познайомилася з Аріелем», — ділиться Тетяна.
Тато, хочеш цукерку?
Тридцятирічний Аріель Теліцький був одним із перших поляків, хто 25 лютого 2022 року привіз гуманітарну допомогу до польсько-українського кордону. Він також допомагав евакуйовувати людей із найнебезпечніших місць, зокрема, з Бучі та Ірпеня. Пізніше створив благодійну організацію «Говерла». Тетяна переконана, що активна волонтерська діяльність Аріеля — це приклад самовідданого, безкорисливого служіння людям. Коли він дізнається, що комусь з України необхідна допомога — одразу ж їде. І завжди дуже переживає, коли не вдається зробити все, про що його просять.
«Ми покохали одне одного, — зізнається Тетяна. — У червні 2022 року почали разом жити. Аріель ставиться до мого сина, як до рідного [за останньою інформацією, рідний батько сина Тетяни зник безвісти під час виконання бойового завдання в Україні. — Ред.]: допомагає адаптуватися в Польщі, називає його «мій коханий синочок».
Якби я не зустріла Аріеля, то вже повернулася би в Україну
Даніель також дуже полюбив Аріеля. Часто малює для нього малюнки в дитсадку. Коли у нього залишається всього одна цукерка, він підбігає до Аріеля і запитує: «Тату, хочеш цукерку?».
Даніель досі лякається гучних звуків. Він пам’ятає те відчуття страху, яке переживав у Миколаєві. Але часто повторює, що його дім в Україні. І він мріє туди повернутися якомога швидше. «Мій син народився в день, коли відзначали десяту річницю ухвалення Конституції України — 28 червня. Тому я вважаю, що бути патріотом — це його доля. У нього немає іншого шляху, окрім як присвятити своє життя служінню Україні», — переконана наша співрозмовниця.
Кожен має щось робити
Вперше Тетяна, разом з Аріелем Теліцьким та Анною Колесніченко, повезла гуманітарну допомогу з Ольштина на Миколаївщину в червні 2022 року. Ця поїздка для неї була дуже важливою.
«Я була волонтеркою, але ніколи навіть не уявляла, що у віці 32 років буду допомагати людям під час війни. Однак після переїзду до Польщі, я не змогла залишатись осторонь, — пояснює Тетяна. — Так, тут я в безпеці, тут не обстрілюють мій дім. Але я розуміла, що треба робити хоч щось. Ми з Аріелем почали їздити в Україну, в різні регіони. Скрізь до нього ставляться, як до рідного. Ми не допомагаємо якійсь конкретній організації, ми допомагаємо усім, хто звертається по допомогу».
Фотозвітами про кожну поїздку в Україну Тетяна ділиться в соцмережах на сторінках організацій «Крила долі» та «Говерла». Також часто записує відеозвернення. Вона наголошує, що тут йдеться не лише про матеріальну допомогу. Закликає інші волонтерські організації приєднуватися до таких ініціатив і допомагати, хто як може. Наприклад, розфасувати ліки, одяг, побутову хімію або хоча б поширювати такі публікації в соцмережах. Адже є люди, які хочуть допомагати, але не знають, як це зробити. А волонтери цих організацій завжди відкриті до співпраці.
«Наприклад, я перекладаю назви ліків та інструкції з польської мови на українську, щоб в Україні лікарі не витрачали на це час і одразу розуміли, що це за ліки. Ще рік тому я і сама не знала польської мови і не мала можливості вчити її тут, на курсах. Але насправді перекладати може кожен, у кого є Інтернет в телефоні. У мене часто складається враження, що чимало людей, які знаходяться в безпечніших місцях, живуть так, ніби війни немає. Тож нехай вони роблять хоч щось для спільної перемоги. Чим більше людей усвідомлять, що від дій кожного з нас залежить дуже багато, тим швидше ми переможемо», — переконана волонтерка.
Найзаповітніша мрія Аріеля
Аріель дуже переживає, коли хтось із його друзів чи знайомих гине на війні. Переживає за поранених воїнів, які втратили руки, ноги чи отримали інші травми та потребують довготривалої реабілітації. Для нього це — особиста трагедія. Тому він почав шукати однодумців, які би допомогли збудувати реабілітаційний центр в селі Матіясове на Миколаївщині, де народилася Тетяна і де нині живуть її родичі.
«Наразі маємо лише приміщення — колишня школа, яку нам можуть за символічну ціну дати в оренду на 50 років із правом викупу. Є й інший варіант — купити земельну ділянку в Матіясовому, звести там нову будівлю. Це проєкт вартістю 500 000 грн, яких у нас поки що немає. Щоб написати ґрантову заявку, нам потрібна допомога волонтера-архітектора. Тому зараз ми шукаємо людей, котрі безкоштовно поділилися би з нами досвідом реалізації таких проєктів», — розповідає Тетяна.
Сам реабілітаційний центр планують назвати «Шлях незламних». Волонтери хочуть допомогти людям, які туди звернуться, навчитися жити заново.
Усіх, хто хотів би долучитися до цієї ініціативи, просимо звертатися у Фейсбуці: «Крила долі» та «Hoverla».
Ви також можете зателефонувати за номером +48796986470 (Аріель Теліцький).
Видання Sestry буде стежити за цією історією.
Журналістка, редакторка Миколаївської філії Національної суспільної телерадіокомпанії України. Авторка теле- й радіопрограм, сюжетів, статей на воєнну, екологічну, культурну, соціальну та європейську тематику. Публікувалась в газеті української діаспори в Польщі «Наше слово», на всеукраїнських сайтах «Євроінтеграційний портал» Офісу віцепрем’єрки з питань європейської та євроатлантичної інтеграції, Українського кризового медіацентру. Учасниця міжнародних навчальних програм для журналістів: Deutsche Welle Akademie, Media Neighbourhood (BBC Media Action), Thomson Foundation та інших. Співорганізаторка низки заходів, тренінгів: освітніх й культурних проєктів для біженців в Польщі, що реалізовують Caritas, Федерація громадських організацій FOSa; «Culture Helps / Культура допомагає», які реалізовують Osvita (UA) та Zusa (DE). Співавторка книги «Серце, що віддане людям» про історію півдня України. Публікувала статті на воєнну тематику в книгах «Війна в Україні. Київ — Варшава: разом до перемоги» (Польща, 2022), «Екологічні читання: Збережемо для нащадків» (Україна, 2022).
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
.jpg)
