Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
В евакуаційному потязі людей набилося, як оселедців в бочці. Старший син Анжеліки Давид простояв усю ніч у тамбурі. «Тепер я знаю, чому нас подовгу тримали на плацу, — посміхається про себе 15-річний вихованець Сумського кадетського корпусу, — але ж як зараз мені все це згодилося!» На якийсь час Давиду доведеться бути за найстаршого чоловіка у своїй великій родині, адже батько Віталій Ковтун хоч і має п’ятьох дітей, все одно пішов захищати батьківщину.
Анжеліка Ковтун не плакала, у неї були більш важливі заняття і завдання. «Давид дасть собі раду, — думала жінка, — він вже дорослий і самостійний, а що робити з малими?»
Дворічна Ксенія вчепилася в маму своїми маленькими ручками й не відпускала до кінця подорожі, а хлопців (9-ти річного Григорія та 8-річного Віталія) вдалося покласти на верхні полиці поряд з попутницями-дівчатками. 13-річна Єва сиділа навпроти й була готова підстрахувати маму, якщо з’явиться потреба побавити малу сестру. Анжеліка радіє, що має таку помічницю. Їхали в нікуди, без жодного маршруту. На кінцевій зупинці, в Хмельницькому, зійшли на перон і пересіли на потяг до Львова.
Від любові до ненависті
...20 лютого 2022 року Анжеліка не знаходила собі місця, вона мала передчуття і мучила чоловіка питаннями: «Що робитимемо з дітьми, якщо почнеться велика війна?». Віталій дратувався і переконував, що цього ніколи не буде, у найгірше не вірилося, а може, чоловік у такий спосіб хотів заспокоїти жінку…
«Мій чоловік з Макіївки, — розповідає Анжеліка, — а я хоч і виросла у Лубнах, проте народилася в Донецьку, там залишилися знайомі та колишня родина мого батька. Тож я бачила, з якою ненавистю до України зростає тамтешнє місцеве населення.
Онука колишньої батькової дружини телефонувала зі словами: «Дєдушка, я нєнавіжу Україну»
Вона професійно займалася синхронним плаванням, їздила по всій Україні, а коли утворилося те ДНР, басейн став занедбаним, як і все навколо, тож дитина сидить вдома. Батько намагався щось пояснювати: мовляв, за України вона могла багато їздити, а її мама мала власний бізнес — торгівельний намет. А тепер цього вже немає. Проте мала не хотіла його слухати, вона сидить вдома й ненавидить Україну. За роки війни виросло ось таке покоління»…
Про зазомбованих росіян Анжеліка знає теж не з газетних статей. У Росії жив брат чоловіка, який під час кожної телефонної розмови переповідав їм путінські меседжі. Щось пояснити тамтешнім родичам було марною справою, а коли почали бомбити Київ, Анжеліка вислала відео, яке зняла її сестра на Троєщині. У жінки хворі ноги, і вона не змогла спуститися до підвалу, тож практично на її очах відбувся приліт у сусідній будинок... Ніби зачарована, вона знімала те, що бачила... Це відео опинилося в Анжеліки, а потім розійшлося по знайомих і родичах з того боку кордону... У відповідь спочатку була тиша. А потім лише одна фраза: «Нє рассказивай. Кієв Расія нє бамбіт!»
Врятувати кадета Давида
Продовжувати пояснювати родичам не було ні часу, ні натхнення, Анжеліка зрозуміла, що у неї більше немає родичів з того боку кордону, натомість у неї є велика родина тут, яку треба рятувати негайно. І перш з все — Давида, який зараз перебуває під кордоном, практично в самому пеклі, у своєму військовому ліцеї в Сумах.
«Пам’ятаю ранок 24 лютого 2022 року, як страшний сон, — згадує Анжеліка, — найменша доня спала погано, і я поклала її до себе в ліжко. Віталію довелося ночувати в дитячій кімнаті. Ранесенько він раптом зайшов до спальні: ‘‘Анжело, почалася війна!’’ Після майже безсонної ночі не могла зрозуміти: я ще сплю, чи це вже реальність? Аж тут пролунав дзвінок з кадетського корпусу, повідомили, що повз обласний центр їдуть колони російських військ, і виїзди з Сум заблоковано. Вихованців потрібно було рятувати, у ліцеї прийняли рішення відпустити їх додому».
Що робити? Як забрати Давида з Сум до Лубен? Родина Ковтунів мала знайомого в Сумах. Від нього дізналися, що автобусне сполучення перервано. З міста випускають лише приватні автомобілі. Знайомий працював диспетчером маршрутних таксі й розказував випадки, що жінки, які прибули в Суми у відрядження, не могли автобусними повернутися в Київ та інші міста, які перебували під російськими обстрілами. Анжеліку не покидала тривога. На щастя, командування училища робило все для порятунку своїх вихованців.
Командири зібрали підлітків і наказали переодягнутися у цивільний одяг. Що у кого було. Перевіряли і звертали увагу на найменші дрібниці, адже й білизна у кадетів була встановленого для прикордонників зразка.
«Одна мама поїхала по сина з Полтави і сказала, що завантажить хлопців в свою машину й вивезе, — згадує Анжеліка. — Ця жінка напхала повний салон хлопців. Привезла до Хоролу. Діти були в спортивних костюмах, а надворі холодно. Хлопців батьки забирали біля автозаправної станції, де було справжнє стовпотворіння. Адже виник ажіотаж з паливом, не можна було заправитися. Це був перший шок і випробування для нашої сім’ї. Добре, що кадети встигли роз’їхатися до 13 години, адже о 18-й годині по кадетському корпусу почалися прильоти».
Виклики війни
Після приїзду старшого сина Віталій пішов до територіального центру комплектування і записався в територіальну оборону. Обстановка була тривожною. Росіяни рвалися на Київ, чоловіки в Лубнах готувалися до оборони міста. Виявилося, що зброї і засобів, щоб зустріти ворога, немає. Проте чоловіки організовувалися в підрозділи й самі виготовляли «коктейлі Молотова». Віталія почали брати сумніви щодо доцільності перебування в ТРО. Він хоч і був батьком п’ятьох дітей, але мав потрібний для армії військовий фах, тож попросив про переведення до ЗСУ.
Дружину з дітьми закликав евакуюватися з Лубен. Рішення приймалося важко, Анжеліці було боязко одній без чоловіка їхати з п’ятьма дітьми в невідомість. Але вона мусила…
На вокзалі у Львові Анжеліка ніби озирнулася в минуле. Вона й досі не могла повірити, що ще вчора у неї була велика сім’я і великий дім в Лубнах, а тепер у неї є лише велика сім’я. «Це хороша новина, — посміхнулася про себе Анжеліка, — найбільший скарб, моя родина, зі мною, всі живі і, слава Богу, здорові, тож не час скиглити, треба діяти».
Віталій тим часом піклувався про своїх навіть на відстані. Він домовився про прихисток для родини зі знайомим Філіпом, з яким працював на будівництві на заробітках у Польщі, тож тепер сім'я мала конкретний пункт призначення — Сосновець.
Переїхати через кордон було важко. Біженці після кільканадцятигодинної черги поверталися до готелю, розташованому на західній околиці Львова, де Анжеліка з дітьми отримала можливість трохи перепочити і помитися. Власники готелю селили біженців безкоштовно й намагалися хоч трохи нагодувати стомлених людей. Одна з жінок простояла на кордоні 12 годин і змученою повернулася до Львова. Побачивши Анжеліку, вона сказала: «Навіть не думай з мелесенькою дитиною їхати на ніч і стояти на кордоні. Дитина змерзне і захворіє».
На щастя, родину помітили польські волонтери, які двома бусами привезли в цей готель гуманітарну допомогу. Один з мікроавтобусів був пасажирським, у ньому сиділо чимало біженців. Другий — був вантажним. Його водій Міхал пожалів велику родину Ковтунів і зголосився допомогти.
Чоловік знайшов старі ковдри, таке саме старе сидіння, закинув все це у багажний відділ й наказав старшим дітям залізти в машину
Анжеліка з маленькою Ксенією їхали в кабіні. Буси рухалися по так званому «зеленому коридору». Міхал зібрав їхні паспорти й сам владнав питання з прикордонниками, поки діти спали на ковдрах. Кордон перейшли за годину, а в Перемишлі, біля збірного пункту, Міхал був змушений залишити родину, адже в нього був ще один рейс в Україну. Та поляк попередив: «Якщо до мого повернення ви не зможете звідси виїхати, я вранці приїду і відвезу вас в самісінький Сосновець».
Так і сталося. Протягом доби до Катовіц вирушив лише один автобус, і родині Ковтунів в ньому не знайшлося місця. Тому добрий Міхал вдруге врятував українську родину. «За короткий час подорожі ми настільки здружилися, — згадує Анжеліка, — що біля будинку в Сосновці розплакалися та довго обіймалися. Зв’язок не втратився досі. Міхал кілька разів телефонував, навіть пропонував допомогу з житлом».
Нове життя в польському Сосновці відрізнялося від звичного в Лубнах. Але адаптація минула безболісно, адже господар трикімнатної квартири Філіп, який прийняв у себе Анжеліку і її дітей, виявився гостинним і чуйним. Старший син Давид продовжував навчання онлайн в Кадетському корпусі. А Єва, Гриць і Віталій через місяць пішли до польської школи, де отримали неймовірну підтримку. Анжеліка з трепетом в голосі згадує про вчителів, батьків, а також сусідів в будинку, які забезпечили родину всім необхідним: «Ксені купили памперсів на рік вперед, — посміхається, — а ще подушки, ковдри. Через кілька днів Філіп вже не міг вільно ходити коридором, бо весь прохід був заставлений пакетами з допомогою. В школі нам дали все, що потрібно для навчання, також розпитали розміри одягу дітей і нанесли нам новенького з етикетками вбрання та взуття».
Все було добре, тільки чоловік Віталій дедалі рідше виходив на зв’язок. Він тепер перебував під Лозовою, де йшли запеклі бої.
«Я пишу sms Віталію з проханням вислати хоч крапку, що все добре, — згадує Анжеліка, — мені нічого більше не треба. Я вкладаю дітей спати й знову беруся за телефон... Віталію досі щастило. Кілька разів він міг загинути під час артнальотів у Києві, а потім і під Харковом. Його побратими гинули, а він ніби в сорочці народився. Небезпека весь час була поряд з ним»...
Але Віталій не відповідав. Коли змучена невідомістю жінка мало не впала у відчай, зрештою прийшло повідомлення: «Я зараз подзвоню, візьми слухавку, тільки не кричи...» Виявилося, Віталій отримав поранення і перебував у шпиталі.
Знову разом
З цього часу Віталій був на зв’язку частіше. Але спокою все одно не було, адже росіяни обстрілювали лікарні теж. Кілька разів Віталій дивом уникав біди, коли по шпиталях прилітали ракети. Чоловік ніколи не легковажив повітряною тривогою і завжди спускався в укриття.
Дружина просила його написати рапорт на звільнення. Сили вже залишали її. І через деякий час Віталій погодився. Він поспіхом виїхав до сім’ї, не оформивши статус учасника бойових дій, не пройшовши медкомісію, яка мала визнати його інвалідом. Родина нарешті возз’єдналася.
Окрему квартиру допоміг знайти Філіп, Віталій пішов працювати на будівництво, а Анжеліка... прибиральницею. Для колишньої підприємиці, власниці кафе, це був непростий крок. Але за квартиру потрібно платити, дітей багато, чоловік після поранення потребує лікування, ще й Давид вступив до платного технікуму.
«Я написала у фейсбуці в одній з місцевих груп, що шукаю працю на 4-5 годин, бо маю малу дитину, — ділиться Анжеліка. — Мене запитали, чи не бажаю я працювати в клінінгу. Так я познайомилася з українкою, яка вже протягом шести років живе у Польщі. В Україні я мала інше життя, мені потрібно було переступити через себе. Моя нова шефиня ніби відчула моє сум’яття й сказала: ‘‘Не бійся, я дам таких клієнтів, що все буде добре. Ти не відчуватимеш приниження’’. Так і сталося. До мене було гарне ставлення господарів, завжди віталися, пропонували каву і чай. Зараз маю чотирьох клієнтів, ключі від їхніх помешкань, у нас довірливі взаємини. А після прибирання квартир я їду прибирати навчальні аудиторії до інституту. Все офіційно, сплачую податки».
Анжеліка справляє враження самодостатньої впевненої в собі жінки, яка здатна вирішити будь-яку проблему. В чому секрет її сили?
Вирішувати проблеми в міру того, як вони надходять. Або, як кажуть поляки, jeden problem naraz. Анжеліка радить зосереджуватися на одній проблемі, а не на всіх одразу, такий підхід допоможе ефективніше досягти цілі, ніж розподіляти увагу на багато різних проблем. Також не треба себе накручувати наперед, думаючи про майбутні проблеми і малюючи в уяві картини, яких ще немає. Що буде завтра, я вирішу завтра, а сьогодні я думаю про те, що є нагальним саме тепер.
Ми не самі, тому що ми разом. Анжеліка намагається залучати дітей до спільних родинних справ та обов’язків, ніколи не байдужа до особистих проблем кожного члена сім’ї, вчить дітей взаємопідтримці та взаємодії. Така дружня атмосфера в родині допомагає долати труднощі.
Его — ворог, або як полюбити не притаманну тобі раніше роботу. Анжеліка переконує, що прибирання звільняє її голову від важких думок. Маючи своє кафе, потрібно було багато планувати та аналізувати. А тут вона просто відпочиває від відповідальності за цілу фірму. Звісно, жінка не бачить себе в прибиранні назавжди, але в якості «інтелектуального перепочинку» така робота є цілком нормальною. У будь-якому разі це краще, ніж лежати на дивані й «грузитися» новинами з фронту.
Від синдрому провини вцілілого рятує громадська робота. Анжеліка каже, що жодного разу не відчувала себе «зрадницею» за те, що покинула батьківщину в найтяжчі її часи. Вона дотична до боротьби як волонтер. Разом з дітьми ходить на мітинги в підтримку України, плете сітки, збирає допомогу і направляє її на фронт. Така активна громадянська позиція допомагає не «зачерствіти» і дає переконання, що навіть на відстані вона повноцінно виконує свій громадянський обов’язок перед Україною.
Засновниця та головна редакторка видавництва "Час Змін Інформ", співзасновниця благодійного фонду "Час Змін", фронтова волонтерка, журналістка, друкувалася в українських та польських газетах, зокрема, "Dziennik Zachodni" та "Gazeta Wyborcza". Членкиня Всеукраїнського товариства «Просвіта» ім. Тараса Шевченка, організаторка культурних подій, фестивалів, білоцерківських "Парадів Вишиванок".
У Катовіце створила українську бібліотеку, проводить літературні читання, організовує зустрічі з українськими письменниками. Лауреатка Білоцерківської міської літературно-мистецької премії ім. М.Вінграновського. Отримала медаль «За сприяння Збройним Силам України», а також нагороду Visa Everywhere Pioneer 20 — відзнаку за досягнення жінок-біженок, які мешкають в Європі та мають значний вплив у своїх нових спільнотах.
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
.jpg)
.avif)
.avif)
.avif)
