Ексклюзив
20
хв

«Ми не самі, тому що ми разом». Історія Анжеліки і її п'ятьох дітей

Дворічна Ксенія вчепилася в маму своїми маленькими ручками й не відпускала до кінця подорожі, а хлопців вдалося покласти на верхні полиці поряд з попутницями-дівчатками. Рішення евакуюватися приймалося важко, Анжеліці Ковтун було боязко одній без чоловіка їхати з п’ятьма дітьми в невідомість. Але вона мусила…

Тетяна Виговська

Велика родина Анжеліки Ковтун. Фото з приватного архіву

No items found.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

В евакуаційному потязі людей набилося, як оселедців в бочці. Старший син Анжеліки Давид простояв усю ніч у тамбурі. «Тепер я знаю, чому нас подовгу тримали на плацу, — посміхається про себе 15-річний вихованець Сумського кадетського корпусу, — але ж як зараз мені все це згодилося!» На якийсь час Давиду доведеться бути за найстаршого чоловіка у своїй великій родині, адже батько Віталій Ковтун хоч і має п’ятьох дітей, все одно пішов захищати батьківщину.

Анжеліка Ковтун не плакала, у неї були більш важливі заняття і завдання. «Давид дасть собі раду, — думала жінка, — він вже дорослий і самостійний, а що робити з малими?»

Дворічна Ксенія вчепилася в маму своїми маленькими ручками й не відпускала до кінця подорожі, а хлопців (9-ти річного Григорія та 8-річного Віталія) вдалося покласти на верхні полиці поряд з попутницями-дівчатками. 13-річна Єва сиділа навпроти й була готова підстрахувати маму, якщо з’явиться потреба побавити малу сестру. Анжеліка радіє, що має таку помічницю. Їхали в нікуди, без жодного маршруту. На кінцевій зупинці, в Хмельницькому, зійшли на перон і пересіли на потяг до Львова.

Під час евакуації. Фото з приватного архіву

Від любові до ненависті

...20 лютого 2022 року Анжеліка не знаходила собі місця, вона мала передчуття і мучила чоловіка питаннями: «Що робитимемо з дітьми, якщо почнеться велика війна?». Віталій дратувався і переконував, що цього ніколи не буде, у найгірше не вірилося, а може, чоловік у такий спосіб хотів заспокоїти жінку…

«Мій чоловік з Макіївки, — розповідає Анжеліка, — а я хоч і виросла у Лубнах, проте народилася в Донецьку, там залишилися знайомі та колишня родина мого батька. Тож я бачила, з якою ненавистю до України зростає тамтешнє місцеве населення.

Онука колишньої батькової дружини телефонувала зі словами: «Дєдушка, я нєнавіжу Україну»

Вона професійно займалася синхронним плаванням, їздила по всій Україні, а коли утворилося те ДНР, басейн став занедбаним, як і все навколо, тож дитина сидить вдома. Батько намагався щось пояснювати: мовляв, за України вона могла багато їздити, а її мама мала власний бізнес — торгівельний намет. А тепер цього вже немає. Проте мала не хотіла його слухати, вона сидить вдома й ненавидить Україну. За роки війни виросло ось таке покоління»…

Про зазомбованих росіян Анжеліка знає теж не з газетних статей. У Росії жив брат чоловіка, який під час кожної телефонної розмови переповідав їм путінські меседжі. Щось пояснити тамтешнім родичам було марною справою, а коли почали бомбити Київ, Анжеліка вислала відео, яке зняла її сестра на Троєщині. У жінки хворі ноги, і вона не змогла спуститися до підвалу, тож практично на її очах відбувся приліт у сусідній будинок... Ніби зачарована, вона знімала те, що бачила... Це відео опинилося в Анжеліки, а потім розійшлося по знайомих і родичах з того боку кордону... У відповідь спочатку була тиша. А потім лише одна фраза: «Нє рассказивай. Кієв Расія нє бамбіт!»

Врятувати кадета Давида

Продовжувати пояснювати родичам не було ні часу, ні натхнення, Анжеліка зрозуміла, що у неї більше немає родичів з того боку кордону, натомість у неї є велика родина тут, яку треба рятувати негайно. І перш з все — Давида, який зараз перебуває під кордоном, практично в самому пеклі, у своєму військовому ліцеї в Сумах.

Давид з батьком. Фото з приватного архіву

«Пам’ятаю ранок 24 лютого 2022 року, як страшний сон, — згадує Анжеліка, — найменша доня спала погано, і я поклала її до себе в ліжко. Віталію довелося ночувати в дитячій кімнаті. Ранесенько він раптом зайшов до спальні: ‘‘Анжело, почалася війна!’’ Після майже безсонної ночі не могла зрозуміти: я ще сплю, чи це вже реальність? Аж тут пролунав дзвінок з кадетського корпусу, повідомили, що повз обласний центр їдуть колони російських військ, і виїзди з Сум заблоковано. Вихованців потрібно було рятувати, у ліцеї прийняли рішення відпустити їх додому».

Що робити? Як забрати Давида з Сум до Лубен? Родина Ковтунів мала знайомого в Сумах. Від нього дізналися, що автобусне сполучення перервано. З міста випускають лише приватні автомобілі. Знайомий працював диспетчером маршрутних таксі й розказував випадки, що жінки, які прибули в Суми у відрядження, не могли автобусними повернутися в Київ та інші міста, які перебували під російськими обстрілами. Анжеліку не покидала тривога. На щастя, командування училища робило все для порятунку своїх вихованців.

Командири зібрали підлітків і наказали переодягнутися у цивільний одяг. Що у кого було. Перевіряли і звертали увагу на найменші дрібниці, адже й білизна у кадетів була встановленого для прикордонників зразка.

«Одна мама поїхала по сина з Полтави і сказала, що завантажить хлопців в свою машину й вивезе, — згадує Анжеліка. — Ця жінка напхала повний салон хлопців. Привезла до Хоролу. Діти були в спортивних костюмах, а надворі холодно. Хлопців батьки забирали біля автозаправної станції, де було справжнє стовпотворіння. Адже виник ажіотаж з паливом, не можна було заправитися. Це був перший шок і випробування для нашої сім’ї. Добре, що кадети встигли роз’їхатися до 13 години, адже о 18-й годині по кадетському корпусу почалися прильоти».

Виклики війни

Після приїзду старшого сина Віталій пішов до територіального центру комплектування і записався в територіальну оборону. Обстановка була тривожною. Росіяни рвалися на Київ, чоловіки в Лубнах готувалися до оборони міста. Виявилося, що зброї і засобів, щоб зустріти ворога, немає. Проте чоловіки організовувалися в підрозділи й самі виготовляли «коктейлі Молотова». Віталія почали брати сумніви щодо доцільності перебування в ТРО. Він хоч і був батьком п’ятьох дітей, але мав потрібний для армії військовий фах, тож попросив про переведення до ЗСУ.

Дружину з дітьми закликав евакуюватися з Лубен. Рішення приймалося важко, Анжеліці було боязко одній без чоловіка їхати з п’ятьма дітьми в невідомість. Але вона мусила…

П'ятеро дітей Анжеліки і Віталія. Фото з приватного архіву

На вокзалі у Львові Анжеліка ніби озирнулася в минуле. Вона й досі не могла повірити, що ще вчора у неї була велика сім’я і великий дім в Лубнах, а тепер у неї є лише велика сім’я. «Це хороша новина, — посміхнулася про себе Анжеліка, — найбільший скарб, моя родина, зі мною, всі живі і, слава Богу, здорові, тож не час скиглити, треба діяти».

Віталій тим часом піклувався про своїх навіть на відстані. Він домовився про прихисток для родини зі знайомим Філіпом, з яким працював на будівництві на заробітках у Польщі, тож тепер сім'я мала конкретний пункт призначення — Сосновець.

Переїхати через кордон було важко. Біженці після кільканадцятигодинної черги поверталися до готелю, розташованому на західній околиці Львова, де Анжеліка з дітьми отримала можливість трохи перепочити і помитися. Власники готелю селили біженців безкоштовно й намагалися хоч трохи нагодувати стомлених людей. Одна з жінок простояла на кордоні 12 годин і змученою повернулася до Львова. Побачивши Анжеліку, вона сказала: «Навіть не думай з мелесенькою дитиною їхати на ніч і стояти на кордоні. Дитина змерзне і захворіє».

На щастя, родину помітили польські волонтери, які двома бусами привезли в цей готель гуманітарну допомогу. Один з мікроавтобусів був пасажирським, у ньому сиділо чимало біженців. Другий — був вантажним. Його водій Міхал пожалів велику родину Ковтунів і зголосився допомогти.

Чоловік знайшов старі ковдри, таке саме старе сидіння, закинув все це у багажний відділ й наказав старшим дітям залізти в машину

Анжеліка з маленькою Ксенією їхали в кабіні. Буси рухалися по так званому «зеленому коридору». Міхал зібрав їхні паспорти й сам владнав питання з прикордонниками, поки діти спали на ковдрах. Кордон перейшли за годину, а в Перемишлі, біля збірного пункту, Міхал був змушений залишити родину, адже в нього був ще один рейс в Україну. Та поляк попередив: «Якщо до мого повернення ви не зможете звідси виїхати, я вранці приїду і відвезу вас в самісінький Сосновець».

Так і сталося. Протягом доби до Катовіц вирушив лише один автобус, і родині Ковтунів в ньому не знайшлося місця. Тому добрий Міхал вдруге врятував українську родину. «За короткий час подорожі ми настільки здружилися, — згадує Анжеліка, — що біля будинку в Сосновці розплакалися та довго обіймалися. Зв’язок не втратився досі. Міхал кілька разів телефонував, навіть пропонував допомогу з житлом».

Нове життя в польському Сосновці відрізнялося від звичного в Лубнах. Але адаптація минула безболісно, адже господар трикімнатної квартири Філіп, який прийняв у себе Анжеліку і її дітей, виявився гостинним і чуйним. Старший син Давид продовжував навчання онлайн в Кадетському корпусі. А Єва, Гриць і Віталій через місяць пішли до польської школи, де отримали неймовірну підтримку. Анжеліка з трепетом в голосі згадує про вчителів, батьків, а також сусідів в будинку, які забезпечили родину всім необхідним: «Ксені купили памперсів на рік вперед, — посміхається, — а ще подушки, ковдри. Через кілька днів Філіп вже не міг вільно ходити коридором, бо весь прохід був заставлений пакетами з допомогою. В школі нам дали все, що потрібно для навчання, також розпитали розміри одягу дітей і нанесли нам новенького з етикетками вбрання та взуття».

У польській школі. Фото з приватного архіву

Все було добре, тільки чоловік Віталій дедалі рідше виходив на зв’язок. Він тепер перебував під Лозовою, де йшли запеклі бої.

«Я пишу sms Віталію з проханням вислати хоч крапку, що все добре, — згадує Анжеліка, — мені нічого більше не треба. Я вкладаю дітей спати й знову беруся за телефон... Віталію досі щастило. Кілька разів він міг загинути під час артнальотів у Києві, а потім і під Харковом. Його побратими гинули, а він ніби в сорочці народився. Небезпека весь час була поряд з ним»...

Але Віталій не відповідав. Коли змучена невідомістю жінка мало не впала у відчай, зрештою прийшло повідомлення: «Я зараз подзвоню, візьми слухавку, тільки не кричи...» Виявилося, Віталій отримав поранення і перебував у шпиталі.

Знову разом

З цього часу Віталій був на зв’язку частіше. Але спокою все одно не було, адже росіяни обстрілювали лікарні теж. Кілька разів Віталій дивом уникав біди, коли по шпиталях прилітали ракети. Чоловік ніколи не легковажив повітряною тривогою і завжди спускався в укриття.

Дружина просила його написати рапорт на звільнення. Сили вже залишали її. І через деякий час Віталій погодився. Він поспіхом виїхав до сім’ї, не оформивши статус учасника бойових дій, не пройшовши медкомісію, яка мала визнати його інвалідом. Родина нарешті возз’єдналася.

Нарешті знову разом. Віталій і Анжеліка. Фото з приватного архіву

Окрему квартиру допоміг знайти Філіп, Віталій пішов працювати на будівництво, а Анжеліка... прибиральницею. Для колишньої підприємиці, власниці кафе, це був непростий крок. Але за квартиру потрібно платити, дітей багато, чоловік після поранення потребує лікування, ще й Давид вступив до платного технікуму.

«Я написала у фейсбуці в одній з місцевих груп, що шукаю працю на 4-5 годин, бо маю малу дитину, — ділиться Анжеліка. — Мене запитали, чи не бажаю я працювати в клінінгу. Так я познайомилася з українкою, яка вже протягом шести років живе у Польщі. В Україні я мала інше життя, мені потрібно було переступити через себе. Моя нова шефиня ніби відчула моє сум’яття й сказала: ‘‘Не бійся, я дам таких клієнтів, що все буде добре. Ти не відчуватимеш приниження’’. Так і сталося. До мене було гарне ставлення господарів, завжди віталися, пропонували каву і чай. Зараз маю чотирьох клієнтів, ключі від їхніх помешкань, у нас довірливі взаємини. А після прибирання квартир я їду прибирати навчальні аудиторії до інституту. Все офіційно, сплачую податки».

Анжеліка справляє враження самодостатньої впевненої в собі жінки, яка здатна вирішити будь-яку проблему. В чому секрет її сили?

Вирішувати проблеми в міру того, як вони надходять. Або, як кажуть поляки, jeden problem naraz. Анжеліка радить зосереджуватися на одній проблемі, а не на всіх одразу, такий підхід допоможе ефективніше досягти цілі, ніж розподіляти увагу на багато різних проблем. Також не треба себе накручувати наперед, думаючи про майбутні проблеми і малюючи в уяві картини, яких ще немає. Що буде завтра, я вирішу завтра, а сьогодні я думаю про те, що є нагальним саме тепер.

Ми не самі, тому що ми разом. Анжеліка намагається залучати дітей до спільних родинних справ та обов’язків, ніколи не байдужа до особистих проблем кожного члена сім’ї, вчить дітей взаємопідтримці та взаємодії. Така дружня атмосфера в родині допомагає долати труднощі.

Его — ворог, або як полюбити не притаманну тобі раніше роботу. Анжеліка переконує, що прибирання звільняє її голову від важких думок. Маючи своє кафе, потрібно було багато планувати та аналізувати. А тут вона просто відпочиває від відповідальності за цілу фірму. Звісно, жінка не бачить себе в прибиранні назавжди, але в якості «інтелектуального перепочинку» така робота є цілком нормальною. У будь-якому разі це краще, ніж лежати на дивані й «грузитися» новинами з фронту.

Від синдрому провини вцілілого рятує громадська робота. Анжеліка каже, що жодного разу не відчувала себе «зрадницею» за те, що покинула батьківщину в найтяжчі її часи. Вона дотична до боротьби як волонтер. Разом з дітьми ходить на мітинги в підтримку України, плете сітки, збирає допомогу і направляє її на фронт. Така активна громадянська позиція допомагає не «зачерствіти» і дає переконання, що навіть на відстані вона повноцінно виконує свій громадянський обов’язок перед Україною.

Анжеліка на мітингу на підтримку України в Катовіце. Фото з приватного архіву
No items found.
Р Е К Л А М А
Приєднуйтесь до розсилки
Thank you! Your submission has been received!
Oops! Something went wrong while submitting the form.

Засновниця та головна редакторка видавництва "Час Змін Інформ", співзасновниця благодійного фонду "Час Змін", фронтова волонтерка, журналістка, друкувалася в українських та польських газетах, зокрема, "Dziennik Zachodni" та "Gazeta Wyborcza". Членкиня Всеукраїнського товариства «Просвіта» ім. Тараса Шевченка, організаторка культурних подій, фестивалів, білоцерківських "Парадів Вишиванок".

У Катовіце створила українську бібліотеку, проводить літературні читання, організовує зустрічі з українськими письменниками. Лауреатка Білоцерківської міської літературно-мистецької премії ім. М.Вінграновського. Отримала медаль «За сприяння Збройним Силам України», а також нагороду Visa Everywhere Pioneer 20 — відзнаку за досягнення жінок-біженок, які мешкають в Європі та мають значний вплив у своїх нових спільнотах.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати
олена хохлаткіна актриса народна конотопська відьма

Війна наздоганяла її двічі. Вирвала з корінням з Донецька в 2014, змусила нестись перекотиполем до Києва. Потім зрівняла із землею рідну Білозерку на Херсонщині, а коли постукала у київські двері, була вже послана якнайдалі. 

Херсон — це її біль, Донецьк — теж, а Київ — просто місце, де вона зараз працює. Грає головні ролі у театрі і кіно. 

Актриса Олена Хохлаткіна, заслужена і народна, піклується у київській зйомній квартирі про квіти — це про коріння без метафор. А тут зненацька радість — 18 березня її донька, актриса Оксана Жданова, народила їй онуку. І це теж історія про коріння, яке вростає в землю навіть під час війни.

«Не можу зрозуміти, чому на інтервʼю журналісти кажуть: Олено Анатоліївно, ми вас боїмося», — чи питає, чи застерігає Хохлаткіна, відома виконанням ролі Конотопської відьми з нашумілої в Україні та за її межами однойменної вистави. 

Пані Олена ніжна й усміхнена, але раптом під час розмови як блисне оком. Відчувається її сила. Ми розмовляємо, потім обіймаємось. Дуже хочеться водночас підтримати й доторкнутися до цієї сили… 

Фото: Kateryna Kozinska

«Зараз із живого в домі лише я і квіти»

Оксана Гончарук: Пані Олено, війна для вас почалася одинадцять років тому. Як ви взагалі себе в цьому всьому відчуваєте? Що вам дає силу говорити, приймати рішення, грати, дихати?

Олена Хохлаткіна: Часто чую від людей зараз, що вони не хочуть для себе ні сніданки готувати, ні роботу робити, та й взагалі виходити кудись. Зі мною не так, тому що я маю велику мотивацію — подивитись, чим все закінчиться. А ще — бути зі своїми дітьми якнайдовше, бачити, як вони йдуть по життю, йти разом з ними. 

Це моя сила, мій кайф по життю, це те, що тримає і не дає скотитися в прірву жалю до себе. Бо інколи хочеться пожаліти себе, — в житті я зазнала стільки змін, що на десять чужих життів вистачить. Ніколи не думала, що побачу війну на власні очі.

Для мене 2014 рік став дуже великим стресом. Я зі своєю війною приїхала з Донецька в Київ і через місяць зрозуміла, що війни для людей в Києві не існує. Воно в певному сенсі так і зараз. І я по свободі про це думаю. І навіть квіти, які живуть разом зі мною під одним дахом, цю важкість думок відчувають.

— Ви розмовляєте зі своїми квітами?

— Розмовляю. У мене небагато квітів, тому що я винаймаю квартиру і не можу в ній «пускати коріння». Є квітка, яку мені подарували друзі ще в 2014, бо я люблю, щоб було щось живе і зелене у квартирі. В мене ще був собака, який зі мною приїхав з Донецька, але він нещодавно помер — йому було 16 років. Тож зараз із живого в домі лише я та квіти.

Діти кажуть, що тепер треба мамі подарувати на день народження собачку, щоб їй не було сумно. А я їм пригрозила, щоб цього не робили. Тому що це велика відповідальність. Недарма ж «Маленький принц» Екзюпері — моя улюблена книга. Я її розгортаю й одразу плачу — що зараз, що колись, коли читала її на ніч дітям. Я завжди була дуже відповідальною. Так вже мене виховали.

Акторська родина: народна артистка Олена Хохлаткіна, заслужений артист Віктор Жданов і їхня донька актриса Оксана Жданова. Фото: Arthouse Traffic

— Вам одній в хаті не сумно?

— Мені ніколи не буває сумно. Іноді буває нудно, коли немає роботи, але сумно — ніколи. Нещодавно подумала: «Хвала богам інтернета, що ми не почуваємось самотніми в той час, коли нас залишають діти й друзі». У мене є дві подруги, але вони дуже далеко від мене, тож ми не можемо зустрітися з ними на каву, просто попліткувати. Вони обидві з Херсону і зараз за кордоном. А інших я не придбала.

— Життя у вас таке мандрівне й циклічне: майже десять років — херсонський театр, далі 14 років — театр у Донецьку, і ось вже 11 років — театр у Києві. Попри підгрунтя вам подобається цей рух?

— Мені завжди важко переїжджати, бо я домашня людина. Взагалі не розумію, чого це мене мотало по всім усюдам.

Я люблю свій дім, вважаю, що він повинен бути, як заведено в українців, — садок вишневий коло хати, хрущі… і нікому не заходити! Якщо мені треба — я вийду і впущу. Всі українці такі: «Моя територія — моя держава». І ми б весь час будували цю свою державу, якби не зовнішній вплив

Але доводити свою спроможність на новому місці мені ніколи не було складно. Я гарна артистка, знаю собі ціну, можу зіграти будь-що. Мені в цьому плані легко. Нелегко тим, хто навколо мене. Бо починається бродіння, мовляв, «приїхала з провінційного театру». Я нормально до цього ставлюсь, бо, можливо, теж би так думала, якби хтось прийшов з вулиці, а я тут така вся місцева артистка, яка народилась у стінах цього театру. Я вільна від театральних упереджень і вдячна всім театрам, що були в моєму житті. 

«Конотопська відьма» на гастролях у Варшаві. Фото: Театр імені Івана Франка

«Для рідних у Херсоні постійна небезпека перетворилась на буденність. І це страшно»

— Знаю, що в Херсоні у вас багато родичів. Як їм там живеться?

— Там зараз мої двоюрідні, троюрідні племінники і три брати. Вони там всі залишилися і якось виживають. Це страшно, бо для них ця постійна небезпека перетворилась на буденність. Вони майже виснажені. Але працюють, планують посадити зараз той город, годувати курей. Це таке життя… без мрій, без надій.

Коли підірвали Каховську ГЕС, мій брат прислав відео з хати, де вода була під саму стелю, і сказав: «Знаєш, чого мені найбільше шкода в цій ситуації? Мої помідори. Бо кущі ж уже виросли, я їх підживлював і поливав, і так плекав надію, що ми ті помідори зберемо й з’їмо, закатки якісь зробимо. А вони всі загинули». Хоча крім помідорів там загинула хата — вона обвалилась, і все піднімалося з нуля.

— А що зараз відбувається у вашій рідній Білозерці, де ви виросли?

— Там зараз майже все зрівняно із землею, особливо те, що біля води. Я кажу про воду тому, що лінія фронту нас з орками розділяє по Дніпру і плавням. І в цьому прекрасному місці зараз немає жодної цілої хати. В хату моєї шкільної подруги вже прилітало чотири рази, вікон немає, вони забиті дошками. Це зранена хата — вся, як решето. Але вони залишаються там. Подруга каже, що не може виїхати, бо в Білозерці залишилось багато старих людей, за якими немає кому доглянути. 

А нещодавно ця подруга зателефонувала й каже: «Лена, що відбувається у вас в Києві, чому у вас на телебаченні розважальні шоу, якийсь «Єдиний марафон», чому вони там радіють, коли такі трагедії в Херсоні та Білозерці?». І я розумію, що майже те саме пережила в 2014 році. 

Не засуджую людей, які знімаються в тих шоу, бо ми зараз всі живемо в моменті творення і мистецтва. Ось я зараз вийду на сцену й буду грати клоуна, співати й танцювати, а потім змию грим і піду додому, де мене чекають нові збори на ЗСУ, трагедії знайомих мені людей, які сидять в підвалі й бояться вийти, бо сирен там немає, а час між вильотом снаряду й прильотом — секунд 10-15.

Фото: приватний архів

Я відчуваю сором за це, хоча не повинна його відчувати. Але ми не вибирали таке життя. І в Києві в 2014 році я опинилась, бо тут в театральному навчалась моя донька.

— Був варіант залишитись у Донецьку… 

— Знаєте, бувають моменти, які нібито нічого не значать, але ти їх запам'ятовуєш на все життя. І ось такий момент-спалах був тоді в Донецьку, коли я пішла в магазин за хлібом, а мені там кажуть продавчині: «Мы собираем на наших мальчиков». Тобто вони збирали гроші на тих, що приїхали Донбас окуповувати! Я вивезла свою дитину, повернулася, щоб завершити справи і за день до входу Гіркіна в місто остаточно виїхала. Відтоді слово «мальчіки» в мені викликає огиду й страх. Хоча було чимало моментів страшніших — і автомат на мене наставляли, і гвинтівки, і чеченці на блокпостах могли вирішити мою долю. 

— Як ви взагалі почуваєтесь у Києві?

— Я дуже любила Київ, коли була молодою і приїжджала сюди погуляти до друзів. Мені подобався настрій цього міста, як зараз модно казати, «вайб». Мій Київ сьогодні — це шлях від роботи додому. Я зараз живу на лівому березі, на Троєщині, і ці місця мені подобаються, тому що нагадують ті, де я колись жила. Десь я можу пізнати Донецьк, десь можу знайти багато Херсону. Ці панельки, багато зелені, річка близько. Тут мені добре.

— Ви орендуєте квартиру. Чи вистачає вам на це театральної зарплатні? Як взагалі викручуєтесь?

— Виключно іншими роботами. Наприклад, кіно. Якщо зйомки є, можна собі дозволити не тільки хліб з маслом, а ще, наприклад, дорогої ковбаси. Хоча я не їм ковбасу. 

Пам'ятаю, як у 2014 році у мене брали багато інтерв'ю і всі питали одне й те саме: «От ви з Донецька переїхали — а які там люди?» Нормальні там були люди. У нас проукраїнський мітинг був такого масштабу, що нікому й не снилося. Але потім понавезли тих люмпенів від сусідів, і вода в регіоні стала мутна.

— Не знаю, як можна відповідати на питання «Як вам було кидати своє життя в Донецьку?». Це наче спитати «Як воно — вмирати?».

— Мене тоді дуже роздратував момент, коли сказали, що мені пощастило отримати в Києві роботу, що мене взяли в такий театр. По-перше, я довго домагалася, щоб тут працювати. Ніхто мене просто так не брав. А по-друге, мене оте «пощастило» так сильно торкнуло, що я у відповідь запропонувала: «А давайте поміняємось, раз вже мені так пощастило. Я готова мінятися, бо не хотіла всього цього». У мене була успішна кар'єра в театрі в Донецьку, квартира своя величезна, дача улюблена… Було життя, були друзі. І я не знаю в чому щастя того, що я вимушена була буквально тікати в Київ. Пощастило в тому, що я жива. Ось і все.

Фото: Anastasia Vodchenko

— Ваша мама, яка мешкає під Херсоном, 24 лютого 2022 року, на щастя, була з вами в Києві. Як вона зараз?

— Так, мама була тут, бо ми завжди на зиму забирали її, а весною вона їхала додому. Але вже не поїде. У мами стався інсульт. Я нікому про це ще не розповідала, і роблю це, щоб ви знали, що таке акторська професія. Уявіть, я сиджу в костюмі й гримі, до вистави 15 хвилин, тут дзвонить телефон і мама кричить у слухавку, що стався вибух. Виявилось, у моїй квартирі вибухнув газовий балончик і її обпік. Дякувати сусідові, молодий хлопець швидко відреагував, все загасив і викликав швидку. Але мама отримала сильний стрес. А після цього в неї стався інсульт — один, далі другий. Зараз мама прикута до ліжка.

Тож оця вистава «Співай, Лоло, співай» для мене тепер дуже тригерна. Бо кожного разу, як я одягаю для ролі в ній костюм клоуна, я чую цей мамин крик. Тоді вся родина з'їхалася на біду дуже швидко, а я продовжувала грати. Ось така це професія, в ній дуже багато прекрасного в моменті творення і водночас немало страшного. 

«Мені подобається бути відьмою»

— Але ж ви своїм талантом тримаєте так званий «культурний фронт».

— Згодна. І ми немало робимо для війська, бо багато грошей збираємо — кожен з нас веде якісь збори. Ми робимо все, що можливо, для того, щоб максимальна кількість хлопців повернулась додому живими. Бо моя перемога — це коли хлопці повернуться додому. Саме це я буду святкувати.

Життя допомагає знайти сенс в моїй роботі. Нещодавно на найпопулярнішій нашій виставі «Конотопська відьма» був присутній важливий глядач — військовий без ніг на кріслі колісному. Він сидів такий красивий і молодий, такий гордий, дивився виставу разом з дівчиною своєю. А після вистави актори залишились, щоб привітатися з ним. І він так просто сказав, що дякує нам і розуміє тепер, що не дарма захищав і життям ризикував. Боже, мене порвало на шматки. Та мене весь час рве на шматки від цих хлопців, тому що я з тих дурних людей, які в метро, коли бачать чоловіків у формі й з наплічниками, підходять і дякують. Хочу, щоб усі так робили… 

«Конотопська відьма». Фото: Театр імені Івана Франка

— Ви вже обʼїздили пів Європи з виставою «Конотопська відьма». Завдяки цій постановці Івана Уривського ви відкриваєте український театр світу і збираєте на ЗСУ. Як вас Європа приймає?

— Я була на гастролях у Варшаві, Кракові. У залі — майже всі українці. Які на виставах плачуть і радіють від того, що чують рідну мову і бачать це дійство прекрасне.

Для мене такі гастролі — це можливість ствердження нашої української культури, це її інтеграція — не віночки й чоботи червоні, а саме високий рівень. Це для європейців інформаційний привід почути, що таке сучасна Україна, що таке українське мистецтво високого класу. Це і є культурна дипломатія, і вона надважлива.

— З ваших інтерв'ю я розумію, що ви в містику вірите. Тож цікаво, чи не слабо вам при цьому саме відьму грати і в театрі, і в однойменному фільмі.

— Ні, не слабо. Мені подобається бути відьмою. Подобається карати дурнів, які приходять з нерозумними бажаннями. «Можна зробити так, щоб вона мене полюбила?». Можна, рибко, але відплата буде. І тобі може не сподобатися те, що ти отримаєш.

— Я оце іноді думаю, якби я була відьмою, то нашим ворогам наворожила б — стерла б їх в попіл. У вас такого не буває?

— Буває, звичайно. Я ворога уявляю, коли виставу перериває повітряна тривога. Справжніх відьом (від слова відати, знати) багато, і вони працюють над тим, щоб наблизити перемогу, але звідти теж працюють сили. Боротьба добра й зла, світла й темряви відбувається постійно. Ми свій вибір зробили, але ж як багато людей у світі перебувають на боці темної сили…

20
хв

Олена Хохлаткіна: «Тим, хто каже, що мені пощастило, відповідаю: “А давайте поміняємось!” Пощастило, що жива. Ось і все»

Оксана Гончарук
Юлія «Куба» Сідорова жадан ветеранка війна історія інтерв'ю

«Це був мій перший виїзд під час повномасштабної війни. Машина наших хлопців потрапила під танковий обстріл, і ми з «Аляскою» (парамедикиня, з якою працювали в одному екіпажі) вирушили на допомогу. Приїжджаємо й бачимо: машина горить (виявилося, наші встигли з неї вискочити), а хлопців ніде немає. Почали їх шукати, і в цей момент російський танк відкрив по нам вогонь. Ми сховалися в єдиному «укритті», яке знайшли — між автобусною зупинкою і вуличним туалетом. Танк стріляє, за нашими спинами «приліт», я розумію, що нас зараз вб'є. Але нас розбирає сміх — ну яка ж безславна смерть: отак загинути біля вуличного туалету на першому ж виїзді. Аляска вирішує зафіксувати цей момент — а раптом телефон вціліє, і хтось колись подивитися. Питає, якими будуть мої останні слова. І ми на тлі вибухів записуємо відео…»

Це відео, що завірусилось у соцмережах, увійшло до документального фільму «Куба і Аляска», який режисер Єгор Трояновський зробив спільно з французькою, бельгійською й українською продакшн студіями. Стрічка, яку можна буде побачити вже цьогоріч, розповідає історію парамедикинь Юлії Сідорової з позивним «Куба» й Олександри Лисицької з позивним «Аляска». Вони рятують життя українських військових на фронті. Зокрема, Куба це робить з 2014 року — ще тоді вона поїхала на Донбас бойовим медиком. Хоча до медицини жодного стосунку не мала.

Юлія — дизайнерка, її колекції побували на Ukrainian Fashion Week і в Парижі. Втім зараз її швейний цех шиє жіночу військову форму, а сама Куба є керівницею медичної служби Veterankа. Починала вона з «Госпітальєрів», потім разом з Аліною Михайловою створила медичну службу «Ульф». Сергій Жадан присвятив Юлії вірш, який так і назвав — «Госпітальєрка».

«Іноді почуваюсь, як у кіно. В якому героїні дуже важко, але разом з тим неймовірно цікаво»

«Перша година після поранення найважливіша»

— Жадан нам допомагає, — розповідає Sestry Юлія «Куба» Сідорова. — На творчому вечорі у Києві він збирав гроші на проєкт, який ми зараз втілюємо в життя — наземний дрон для евакуації поранених. Війна змінюється, тож доводиться шукати нові рішення. 

Є таке поняття як «золота година» — перша година після того, як людина отримала поранення. Протягом цього часу «трьохсотий» (поранений — Ред.) має бути доставлений до шпиталю.

Раніше з цим було простіше, але за теперішньої щільності вогню поранених часто вдається евакуювати у кращому випадку через добу. У такій ситуації наземний дрон — це можливість під'їхати максимально близько і забрати людину

Безперечно, ворог може його знищити — як і будь-який інший транспорт. Коли ми працювали із квадроциклами, у нас так загинув водій медслужби. Але плюс дрона в тому, що водій не потрібний. Якщо тестування дрону пройде успішно, працюватимемо над тим, щоб таких дронів побільшало. 

Паралельно ми зараз навчаємо особовий склад тактичній медицині — в умовах, коли евакуацію не можна провести швидко, важливо, щоб бійці знали, як допомогти один одному і могли розраховувати самі на себе. Щоб навчитися правильно діяти при пораненнях, не обов'язково мати медичну освіту — у мене, наприклад, її не було. Проте ще на Майдані я надавала людям допомогу в парламентській бібліотеці на Грушевського, де на той момент був шпиталь.

— До подій на Майдані ви жили у Харкові?

— Так. Після побиття силовиками студентів просто сіла на потяг і поїхала до Києва. Навіть мамі не сказала, куди й навіщо їду. Схожа ситуація була восени 2014 року, коли вирішила їхати на фронт. Я рвалася туди з першого дня війни на Донбасі. Але відмовляли друзі, а сама я не дуже уявляла, що на мене чекає. Разом з тим певної миті зрозуміла, що більше не можу залишатися в тилу... Через знайомих вийшла на Марію Берлінську, вона познайомила мене з Яною Зінкевич — так я опинилася в «Госпітальєрах». Дуже хотіла бути корисною на фронті. Хоча й сумнівалася, що зможу там вижити.

«Іноді доводиться виїжджати на трьох колесах»

— Психологічно?

— Фізично. Думала, що мене одразу вб'ють. І у 2022, коли повернулась на фронт після трирічної паузи, теж були такі думки. Але, як бачимо, я виявилася досить живучою (сміється).

— Пам'ятаєте момент, який могли б назвати своїм бойовим хрещенням?

— Коли вперше приїхала на базу, саме привезли тіло «Сєвєра» — наймолодшого «кіборга» з Донецького аеропорту (Сергію Табалі, який загинув у листопаді 2014, було 18 років. — Авт.)… 

Але саме бойове хрещення — це коли на виїзді з Катериною Приймак (парамедикинею, згодом співзасновницею Жіночого ветаранського руху — Авт.) ворог знищив дві наші машини. І коли ми з Євгеном Титаренком (режисером, який пішов на фронт 2014 року — Авт.) потрапили під обстріл і осколки снарядів стукали по плиті мого броника. 

Я навіть рада, що це сталося одразу. Швидко прийшло усвідомлення, що смерть завжди ходить поруч. Ще зрозуміла, що вмію зібратися та діяти у критичний момент. Коли пізніше прокручую в голові все, що сталося, події ніби уповільнюються — хоча насправді все відбувалося дуже швидко.

— У будь-якій екстремальній ситуації ви знаходите місце гумору...

— Гумор допомагає. Це захисна реакція. Пам'ятаю, тягнемо з побратимом «трьохсотого» (пораненого. — Ред.) з позивним «Бегемот». Навколо стрілянина, «прильоти». Дотягнули його до певної точки, він видихає: «Ух, дивом вижили». «Та ще не вижили» — кажу. І всім нам раптом стає так смішно. Лежимо в траві і сміємося — попри цілком реальну перспективу там і загинути. Або як у тій ситуації біля вуличного туалету, де були разом з Аляскою. До речі, наші хлопці тоді вижили — декілька з них отримали легкі поранення.

Аляска і Куба. Скріншот з відео

— Відео з того дня — не єдине, що вам з Аляскою вдалося зняти на війні.

— Таких коротких відео з фронту у нас дійсно багато. Спочатку це була ініціатива Аляски, яка раніше працювала у ЗМІ — вона хотіла зафіксувати те, що з нами відбувається. Після того, як ми виклали кілька відео в мережу, режисер Єгор Трояновський сказав, що хоче зняти фільм — і з того часу за будь-якої нагоди ми знімали себе на гоупрошки. Наші відео можна буде побачити у фільмі, коли він вийде у прокат.

— Ви вмієте зібратись і діяти в екстремальних ситуаціях. Чи були моменти, коли втрачали контроль над емоціями?

— На бойових завданнях — ніколи. Але мене можуть довести до істерики некомпетентні люди та їхні неадекватні рішення. Я можу сперечатися, кричати — навіть якщо переді мною керівництво. Часто кажу, що на війні мене вб'є не ворог, а якийсь місцевий командир, якого «дістала вже ця Куба».

«Найстрашніший день — коли загинув мій наречений»

— Кажуть, робота бойового медика — одна із найскладніших психологічно. Ви постійно бачите смерть і змушені миритись з тим, що всім допомогти неможливо…

— Складно втрачати своїх — тих, кого знала особисто. Разом з тим до смерті як до явища на війні звикаєш. Тільки до смерті близьких звикнути неможливо… Усіх дійсно не врятувати, і якщо вмирає людина, травма якої була несумісна з життям, мені нема в чому себе звинувачувати. Я це розумію і концентруюся не на тому, чого не можу зробити, а на тому, що можу. Наприклад, ми постійно працюємо над удосконаленням процесу евакуації, над радіомедициною — коли медик по рації інструктує солдата, як допомогти пораненому побратиму.

— Який момент війни став для вас найстрашнішим?

— Смерть мого нареченого... Він загинув на фронті 8 червня 2023 року. Ще дні, коли загинули мої друзі — на цій війні я втратила багато дорогих мені людей. А ось екстремальні ситуації, обстріли, прильоти — все це ніколи не було для мене чимось дуже страшним. Сприймаю це радше як пригоду. 

— Вам знайомий страх смерті?

— Не думаю. Іноді (знову ж таки не на бойових) буває поганий настрій і накривають думки — мовляв, не хотілося б зараз померти. Але саме страху смерті немає.

«Ми постійно працюємо над удосконаленням процесу евакуації поранених»

— У 2019 році, після п'яти років на фронті, ви вирішили повернутися до цивільного життя. Чому?

— Я пішла з армії у поганому психологічному стані: вигоряння, ПТСР, депресія. Не хотіла бачити людей — навіть звук кроків за дверима міг спровокувати панічну атаку. Від неймовірної слабкості буквально викручувало м'язи. Мене дратували цивільні (іноді вони дратують і зараз). Повернувшись до Харкова, звернулася до психотерапевта, і це допомогло. Всім раджу — і не лише тим, хто пройшов фронт. 

Думаю, основна проблема з цивільними саме в тому, що всю відповідальність вони перекладають на військових. У їхньому розумінні ми повинні спочатку воювати, потім лікуватися, адаптуватися, підлаштовуватися під суспільство, щоб нікого не дратувати. Тоді як цивільним теж треба працювати зі спеціалістами, щоб зрозуміти нас

Це ті, хто не був на війні, поділили суспільство на «військових» і «цивільних». У моїй уяві ми маємо бути єдиним цілим. Сьогодні я на фронті, ти в тилу, а завтра буде навпаки. Мені хотілося б, щоб люди сприймали це так. 

Щоб усвідомлювали, що час не на війні — це їхня можливість підготуватися. Пройти курси тактичної медицини, здобути нові навички. Боїшся, що заберуть у піхоту? Вчися вже зараз чомусь іншому. Наприклад, літай на дронах. Стань фахівцем — і тобі будуть раді у тій сфері, яку вибереш сам. Але в нас багато людей люблять скаржитися і звинувачувати у всіх бідах військових.

«Коли маю час, продовжую малювати ескізи»

— У 2019 ви повернулися до дизайну, створили власний бренд одягу і мали чимало творчих планів. Ви вірили у можливість повномасштабного російського вторгнення?

— Вірила у 2014-2016 роках. Була впевнена, що це станеться, готувалась. А ось 2022 впевненості вже не було. Перед повномасштабною війною я була на Ukrainian Fashion Week, виступала там від школи дизайну, в якій навчалася. Почала створювати свій цех з пошиття одягу. 

Велика війна застала мене в Києві. Ми з Катериною Приймак відразу створили штаб швидкого реагування. На зібрані гроші почали купувати броники, аптечки, тепловізори. Вчитель зі школи дизайну став моїм партнером зі швейного цеху, який теж був перелаштований для допомоги силам оборони. Потім ми виграли грант на закупівлю нового обладнання, збільшили наші потужності, найняли ще одну команду — і тепер цех працює на повну силу. Ми шиємо жіночу форму, сумки, чохли. Створили бренд Cubitus Dei — в 2023 році демонстрували нашу благодійну колекцію Fire of Liberty в Парижі.

«Довгим ногам і пишним формам має бути комфортно у військовій формі»

Коли у травні 2022 року я зрозуміла, що наш штаб забезпечення вже може працювати і без мене, поїхала на фронт.

Що було складніше: опинитися на фронті вперше чи після трирічної перерви й терапії?

— Вперше складніше, бо ти взагалі не розумієш, як там і що. І хоча у порівнянні з повномасштабною війною АТО — це тренувальний майданчик (калібри та інтенсивність бойових дій неспівставні), ти вже знаєш, як діяти. У 2022 я комплектувалася повністю сама, їхала на своїй машині із зібраними медрюкзаками. 

Відмінність ще й в тому, що 2014 це був дійсно вибір, а у 2022 — вибір без вибору. Для мене під час повномасштабної війни варіанта не їхати на війну просто не існувало — я не могла таке навіть уявити. Як це не захищати свою країну в такий момент? Виїхати за кордон? Я б перестала себе поважати, і психологічно мені було б ще складніше.

Зараз я на своєму місці. Не просто виконую свою роботу, а ще й можу навчати інших — це допомагає рятувати більше життів. Коли маю час, продовжую малювати ескізи — це моя віддушина.

— Що ще допомагає триматись?

— Мій пес Кавунчик з Херсона. Вже рік, як він всюди зі мною. Ще — люди, яких люблю і які люблять мене. На війні знайомишся з людьми, з якими навряд чи зустрівся б у мирному житті. Зазвичай нам потрібно багато часу, щоб з кимось потоваришувати, ми шукаємо спільні інтереси. На війні все відбувається набагато швидше. Розуміння, що будь-якої миті людини може не стати, загострює почуття, люди швидко стають рідними. Не просто так ми називаємо одне одного «побратим», «посестра» — це завжди більше, ніж просто друзі.

Сергій Жадан, Куба й Тайра

***

Госпітальєрка
(Сергій Жадан) 

Вони б мали тебе називати сестрою.
Просто мертві не пам’ятають про батьків та освіту.
Правда про світ виявилась замалою,
аби в ній вмістити все, що ти хочеш від світу.

І коли ти виносиш їх на собі, госпітальєрко,
і відбиваєш їхнє життя в їхньої смерті,
смерть говорить — зі мною завжди нелегко,
ті, що мають зі мною справу, рідко бувають відверті.

І ті, що справді не знають, як тебе звати,
знають твій позивний, за ним і кличуть.
Перекрикують біль, ніби ламають загати,
ніби криком хочуть спинити кров убивчу.

І залишають цей світ з обов’язками та правами,
говорять про світ, як про найбільшу втрату.
Але правду про світ писали такими словами,
що нам потрібно виправдовуватись за нашу правду.

Правда про світ така, що навіть вірші,
які ти читаєш, для когось є пропагандою й грою.
Пропаганда — це не відмовлятись від тих, кому віриш.
Пропаганда — це називати тебе сестрою.

Політика — це не вміння підкидати монетку,
і не вміння домовлятися із ворами.
Політика — це школяр, який читає свою абетку,
це госпітальєрка, яка накладає бинти на рани.

Політика — це далі жити в своїй країні.
Любити її такою, якою вона є насправді.
Політика — це знаходити слова: важкі, єдині,
і лагодити все життя небеса несправні.

Політика — це любити тоді, коли лякає
саме слово любов, коли не шкодують бранців.
Релігія — це відчути на дотик, своїми руками,
як знімаються шви із того, кому не давали шансів.

Релігія — це телефони, зроблені в Китаї,
це священники з простреленими паспортами.
Війна, мов сука, вигодовує щенят, яких їй підкидають,
назавжди роблячи їх сестрами та братами.

Твої брати з грізними позивними.
Твої поети з недописаними віршами.
Земля з гарячим камінням лежить під ними.
Апостоли за ними стоять з книгами і ножами.

Фотографії з приватного архіву героїні

20
хв

«На війні мене вб'є не ворог, а якийсь місцевий командир, якого «дістала вже ця Куба»

Катерина Копанєва

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

«Я пережила Гітлера, пережила Сталіна, тож і Путіна повинна пережити», — колишня ув'язнена концтабору Аушвіц, українка Анастасія Гулей

Ексклюзив
20
хв

«Шанс зустріти демократичного, а не авторитарного боса, тут невеликий». Як живуть українці в Туреччині?

Ексклюзив
20
хв

Самотнє материнство в часи війни: як виживають жінки без чоловіків?

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress