Історії

Тетяна Яловчак — перша й єдина українська альпіністка-рекордсменка, яка піднялась на сім найвищих вершин світу, після чого стала один за одним підкорювати найвищі вулкани. На днях вона розгорнула український прапор на Гілуве (4300 м) в Папуа Новій Гвінеї.

Уродженка Селидового Донецької області в 2014 році втратила рідну домівку. Коли почалася повномасштабна війна, Тетяна залишилась в Україні волонтерити, пройшла навчання на бойового медика. У серпні 2023 року Яловчак була у Чернігівському драмтеатрі на виставці дронів, коли росіяни кинули на цей театр свою ракету. Вона написала книгу «Підкори свій Еверест» про те, як перетворити поразку на перемогу. Sestry поговорили з Тетяною про експедиції, екстремальні моменти її життя, мотивацію та способи подолати страх.

«Якби не поразка на Евересті, я б не підкорила інші вершини й вулкани»

— В дитинстві мене лякала бурхлива вода, я дуже боялась плавати в відкритих водоймах, тому вже в дорослому житті вирішила подивитися в обличчя цьому страху та переплисти Босфор, — зізнається Тетяна Яловчак. — Я часто буваю в зоні бойових дій, але мені й там не буває страшно, тому що я багато до чого готова і знаю, як діяти. Разом з тим коли російська ракета прилетіла й упала поруч з моїм будинком під Києвом, коли я побачила заграву від вибуху зі своїх вікон, от тоді мені було дуже страшно. Це сталося близько четвертої ранку, я спокійно спала, але в секунду скотилася з ліжка, лягла на підлогу та накрилася ковдрою, щоб уламки мене не посікли. Саме у такі моменти, коли ти не готова до небезпеки, відчувається неймовірний страх, якою б безстрашною по життю людина не була. Я жінка вольова, але мені дуже некомфортно також під час блекаутів, коли вдома взимку холодно.

— Краще вже холодний, але величний Еверест. Розкажіть про те, як ви втілили свою мрію про сходження на найвищу вершину світу.

— Ідея підкорення Евересту народилася в Києві, куди я несподівано для себе потрапила в 2014 році, коли розпочалося російське вторгнення на мою рідну Донеччину. У мене в Донецьку тоді був успішний турбізнес, я полетіла в відпустку на Маврикій, але повернутись додому вже не змогла. З речей у мене з собою була тільки валізка з парео та купальниками. З ними я й почала нове життя. Тоді, пам'ятаю, квартири донецьким та луганським здавали неохоче. Я довго шукала житло. Знайшла квартиру у мальовничому житловому комплексі під Києвом, там поряд ліс і можна гуляти. І от на одній з таких прогулянок я раптом зрозуміла, що мені треба на Еверест. Причому обов'язково з рушником, вишитим моєю бабусею. Це ж зв'язок поколінь!  

Експедиція досить дорога — близько 60 тисяч доларів. Це зараз у мене є спонсори, тоді ж таких грошей у мене не було. Спонсори не вірили в дівчину, яка раптом зібралася піти на таку серйозну вершину. Тоді я продала свою квартиру в Донецьку (досі дивуюсь, як це мені вдалось), щоб сплатити за експедицію. Піднялась, завязала половину рушника на вершині, а другу половину забрала з собою. Ця друга половинка вже багато де побувала, зараз це моя найцінніша реліквія. На Гілуве він теж зі мною.

— Ви планували бути першою українкою на Евересті, але вас на один день обійшла Ірина Галай. Як ви це сприйняли?

— Зібравшись підкорювати Еврест, я зібрала пресконференцію й оголосила на всю країну, що йду. Мала мету саме бути першою, а не просто піднятися. Тож коли  з’ясувалося, що Ірина вийшла на день раніше і прийшла першою, мені було складно зібрати себе докупи, я плакала та почувалася роздратованою. Але зараз можу сказати: якби не ця поразка, я б не підкорила сім найвищих вершин на семи континентах і не пушла б на вулкани. Я вдячна, що все сталося, як сталося. Іноді поразка — найкраща мотивація.

Загалом експедиція тривала 50 днів, і це був неймовірний досвід. На Евересті я вперше користувалася кисневими балонами. Ми збиралися в загальному наметі, одягали маски і тренувалися дихати в них. Повний балон важить чотири кілограми, а порожній — три, але на вершині, де кожен грам має значення, було відчуття, ніби несеш на плечах слона. Дивно, що місцеві жителі шерпи, які допомагали нам зі сходженням, до самої вершини піднімаються без кисневих балонів. Це дивовижний народ, вони можуть нести на своїх плечах вгору вагу, що дорівнює їхній власній. В пам'яті залишилось багато цікавих історій, пов'язаних зі сходженням. Це і те, як я відвідала лазню на висоті 5000 метрів. Те, як на семи тисячах я нашивала на рукавички емблему футбольного клубу «Шахтар», вітаючи його з 80-річчям. Трагічні випадки трапляються вже під час спуску з Евересту. Так, на спуску я бачила замерзлі людські тіла, але сприймала їх як попередження, що уважність в горах — понад усе.

— Тепер ви на фінішній прямій до підкорення семи найвищих вулканів на всіх континентах.

— Шість вже підкорено. У світі лише п’ятеро людей змогли підкорити сім найвищих вершин та сім вулканів. А в Україні таких рекордсменів немає взагалі. Не менш складніше за підйом — домовлятися з папуасами. Це як Олімпійські ігри за рівнем складності. Я подолала висоту 4300 метрів без страховки, розгорнула на вершині вулкана Гілуве синьо-жовтий прапор Залужного та, звичайно, бабусин рушник. Своїми сходженнями я розповідаю світові про Україну, її силу духу та культуру.

Коли закінчиться війна, мрію зібрати у себе вдома багато гостей та розстелити білу скатертину. Буде багато сліз, обіймів, вибачень перед тими, кого не вдалося врятувати. Скатертину, до речі, я вже купила.

«Почуваюся комфортно там, де є ризик»

— У серпні 2023 року, коли росіяни запустили «Іскандером» по центру Чернігова, ви були серед гостей на виставці безпілотників у драмтеатрі. Пам’ятаєте той день?

— До дрібниць. Ось реєстрація, гімн, хвилина шани загиблих воїнів і раптом —  повітряна тривога. Нас просять пройти в укриття. Люди виходять повільно й неохоче, бо вже адаптувалися до тривог і кожен у цей момент думає, що з ним нічого не станеться. Пам'ятаю, що в холі висіла неймовірно гарна кришталева люстра, а я люблю їх фотографувати. І я подумала: «Гаразд, повернусь після закінчення тривоги і тоді вже сфотографую». Але повертатись вже було нікуди… Згадую, що спочатку мала на думці присісти у кафе біля театру, але саме був Спас, багато ошатних людей із кошиками йшли до церкви святити мед, яблука. І я теж пішла до церкви. І десь за двісті метрів від театру почула потужний вибух. Мене обдало сильним жаром, люди навколо стали валитися на землю, кричати і молитися, а я, наче у сповільненій зйомці, завмерла і дивилась, як від ударної хвилі в цю мить спадає з дерев листя…

Кинулася допомагати постраждалим — ось і стали в нагоді курси першої допомоги, які я пройшла на початку війни. Далі з’ясувалось, що в моїй автівці побило і повиносило шиби. Я дивилась на наслідки падіння ракети і відчувала, що не можу собі дозволити більше нічого відкладати на завтра. Я хочу жити тут і зараз.

— Як для вас почалася повномасштабна війна?

— Про це стільки говорилось в суспільстві, що моє почуття шоку минуло дуже швидко. Я була вдома на Київщині. Як і більшість людей спала, а коли почула звук винищувача над своїм будинком, встала та поїхала заправляти машину. Завантажила у багажник авто пуховики, пледи, спальники, подушки, термоси. Завдяки своєму досвіду і знайомствам в туризмі відправила маму з дітьми до Болгарії. Зв'язалася з колегами за кордоном, які допомогли знайти турбази та літні табори, аби прийняти українців безкоштовно.

Люди виїжджали до Болгарії з собаками, кішками, папугами, акваріумними рибками. Я розумію і підтримую жінок, які прагнуть убезпечити своїх дітей, але особисто для себе вирішила, що не поїду зі своєї країни. Коли я ще працювала в туризмі, то довго жила за кордоном. Це було непросто. Розуміти, що ти, приміром, ще не полька, але вже й не українка - важке почуття. Сьогодні я багато спілкуюся зі студентами, виступаю у коледжах та університетах як мотиваційний спікер. І я завжди говорю молоді: «Я хочу, щоб наш Український синій паспорт був найпотужнішим паспортом у світі. Зараз це паспорт справжніх героїв, і я хочу, щоби швейцарці хотіли жити в нас, а не ми в Швейцарії. Я вірю в це і горю цим, тому я тут.

— В зону бойових дій ви їздили як волонтерка?

— На території бойових дій я вирішила їхати тоді, коли зрозуміла, що в нас тут, у Києві, надто відчувається безпечність. Поїхала, аби побачити, яка вона - реальність війни. Дарма що там постійно працює артилерія, я там добре спала та мала дуже хороший апетит. Мозок в тонусі, адже доводиться приймати життєво важливі рішення за себе та інших. Коли трапляються обстріли в умовно безпечних містах України, це відбувається зненацька і лякає. А в зоні бойових дій все чітко й зрозуміло — на війні як на війні. Що не кажи, а я почуваюся комфортно там, де є ризик. Моє життя їм давно вже наповнене.

‍Анна Самойленко: «Я збиралась повернутись за два тижні, а чекаю вже десять років»

Я вибрала Сувалки (регіон в Польщі - ред.), тому що вже була тут з дітьми на танцювальних змаганнях. Сюди приїжджав наш перший хореограф, і діти сказали, що якщо поїдемо до Польщі, то тільки в Сувалки. Тоді українців тут майже не було, сьогодні нас близько 1,7 тис. Але в Сувалках також багато людей зі східної України, яким нікуди повертатися. Я зробила польську карту, бо маю польське коріння. У Донецьку я була членом Асоціації поляків в Україні. Тож там я була полькою, тут я українка. Тут я заснувала Об'єднання українців у Сувалках.

В Україні у нас була фірма. Ми виробляли і продавали опалювальне обладнання. Клієнти були переважно з Маріуполя, Бахмута, Сєвєродонецька. Але сьогодні вже не зателефоную цим людям, оскільки від їх міст майже нічого не залишилося. Ви можете собі уявити, як я дзвоню людям, які втратили все? Я дзвоню і чекаю відповіді, бо це означає, що вони взагалі живі, а потім питаю, коли вони оплатять мої рахунки? Я не знаю, як це буде, коли війна закінчиться. Зараз все призупинено. Робітників я не звільняла, бо як могла це зробити? Вони всі пішли в неоплачувану відпустку. У нас було 60 працівників, ми за них відповідали. Банкрутство теж не можу оголосити. Вірю, що колись все повернеться, ми повернемо об'єкти, відбудуємо їх, і моя компанія знову запрацює.

Мій чоловік 23 лютого забрав те, що залишилося від компанії, і зголосився до армії. Він сказав, що тепер, коли він закрив підприємство, відчув себе абсолютно непотрібним. А в армії він ще може бути корисним. Коли він зателефонував мені, щоб розповісти про це, у мене була істерика, я почала на нього кричати.

Тому, коли хтось в Інстаграмі запитує мене, як організувати виїзд чоловіка з України, я відповідаю, що не даю таких порад, бо мій чоловік воює.

Наприкінці лютого у нас був концерт у Сувалках, на якому танцювали мої діти. Війна війною, а графік графіком. Тож роботу треба виконати. Ми стояли за лаштунками, я збиралася вийти на сцену і оголосити їх. Я вже була у стресі через це все, ми щойно отримали смс-повідомлення. Російська бомба впала на машину наших дуже хороших друзів. Вони намагалися виїхати з Харкова. Загинула вся сім'я. Я подивилася на свого старшого сина, який також отримав це повідомлення. Побачила сльози в його очах, а через деякий час він вийшов на сцену і танцював. Ось таке наше життя.

Я збиралася повернутися через два тижні, а минуло вже десять років. Тому я кажу жінкам, які зараз приїхали: «Майте план Б. Не чекайте, поки повернетеся. Не чекайте просто так, щоб повернутися в Україну».

Думаю, до речі, що значна кількість українок вже залишиться в Польщі. Особливо ті, чиї діти ходять тут до школи. Невідомо, коли закінчиться війна, потрібен час, щоб відновити країну після неї.

Коли я поїхала на свята до Києва, щоб зустрітися з чоловіком, у мене стався інсульт. Напевно, це трапилося через стрес. Ми зняли квартиру на вихідні, і як тільки зайшли, я відчула, що страшенно болить голова. А у мене ніколи не болить голова. Я лікар за освітою, тому знала, що це серйозна ситуація. Кажу чоловікові: «Подзвони в лікарню швидкої допомоги і скажи, що у молодої жінки інсульт».

Він, у військовій формі, дзвонить у швидку допомогу і каже, що там молода жінка і в неї болить голова. Я сердито кричу: «Скажи інсульт, бо на головний біль не приїдуть!».

А він не міг вимовити слово «інсульт», бо йому це видавалося синонімом смерті. На щастя, вони приїхали і забрали мене в лікарню. Таке було у нас побачення під час першої відпустки чоловіка. Через два тижні я вийшла з лікарні і повернулася в Сувалки, сама на машині. Я не маю часу лежати. Скоро знову до нього поїду. Зустрінемося у Львові, бо мені ближче. Коли війна закінчиться, я хотіла б жити у Львові.

Юля Стахів: «Тільки поляки ненавидять росіян так само як ми»

Приїхала до Польщі в березні разом з мамою. Я зі Львова, працюю рекрутером в ІТ-компанії. Через кілька місяців, коли ситуація нормалізувалася, мамі довелося повернутися до Львова, щоб не втратити роботу. Їй залишалося кілька років до пенсії, а в компанії немає можливості працювати віддалено. Хотіла повернутися з нею, але батьки дуже просили залишитися у Варшаві. Це звичайна ситуація, коли молодше покоління виїжджає, а старше залишається.

Я перебуваю в комфортній ситуації, бо маю роботу. Компанія базується у Львові, працюю віддалено з Варшави.

Але навіть у нашій галузі зростає безробіття. До війни було важко знайти когось на роботу в ІТ, як, мабуть, і скрізь. Тепер, коли багато клієнтів із Західної Європи відмовилися від наших послуг, безліч професіоналів галузі залишилися без роботи.

Як бізнес, що працює в Україні, ми стали бізнесом з високим рівнем ризику. Близько 80 відсотків працівників галузі — це чоловіки, які не можуть виїхати на роботу в інше місце, як це зробила я.

Раніше, коли я шукала когось для роботи в ІТ, проводила, можливо, дві-три співбесіди на тиждень, настільки важко було знайти кандидатів. Тепер маю стільки співбесід щодня і ще сотню заявок на електронну пошту.

Працівники з України стали особами з підвищеним ризиком. І справа не лише у відсутності електрики, бо я сама не можу надивуватися, як швидко ми зорганізувалися. Майже у кожного вдома є генератор, а у львівському офісі у нас є кілька старлінків.  Високий ризик означає, що хтось може померти будь-якої миті.

І якщо ти експерт високого рівня, відповідаєш за важливий проект для зовнішнього клієнта, для нього буде проблемою, коли ти помреш і зникнеш з проекту за одну ніч. Немає жодних шансів передати обов'язки працівника після його раптової смерті від російського обстрілу.

А ІТ-спеціаліст у Москві не є працівником підвищеного ризику, бо на московські будинки не падають бомби. Я працюю в цій галузі, тому знаю, як це виглядає зсередини. Більше того, пережила на власному досвіді.

Я була на рекрутингу в норвезькій компанії. Одразу запитала, чи ведуть вони бізнес у Росії. Вони відповіли, що ні, але наймають багато людей з Росії, тому що хочуть їм допомогти. Тому що вони теж бідні, є жертвами, але вони завжди запитують, чи не підтримують вони Путіна. І що освічений росіянин, який претендує на роботу за кордоном, повинен їм відповісти? Врешті-решт вони взяли на посаду дівчину з Москви. Мені відповіли, що у неї більше міжнародного досвіду. Я перевірила на LinkedIn. Вона все життя пропрацювала в Росії, а я працювала в Бельгії, США та Англії.

Тож сьогодні думаю, що це кінець моєї міжнародної кар'єри. Я не можу собі уявити стрес від роботи серед росіян, які бомбардують наші будинки і руйнують наші життя.

Нещодавно друзі переконували мене приїхати до них, в Австралію, що з моїм досвідом я напевно швидко знайду роботу.

Але я більше не хочу виїжджати з Польщі. Тепер до Львова мені їхати лише 400 км. Я поруч зі своїми і завжди можу швидко повернутися до них. І тільки в Польщі маю впевненість, що поляки ненавидять росіян так само, як і ми. Чим далі їду на Захід, тим більше бачу, що розуміння ситуації якось розмивається. Не очікую, що хтось буде ставитися до мене як до жертви, але буду називати зло злом. І з росіянами ми не однакові.

До війни я любила подорожувати, але зараз не маю на це ні сил, ні бажання. До війни під час розмов запитувала людей, чим вони займаються у вільний час, що їм подобається. Коли я питаю сьогодні, всі починають однаково: до війни у мене були такі-то захоплення, а зараз ми всі просто існуємо. Наче наше життя зупинилося, хоча ми всі намагаємося жити. Але війна всюди, в кожній нашій клітині, в наших головах, в наших снах, в кожній розмові з друзями.

Регіна Гусейнова-Чекурда: «Ми намагаємось жити життям, схожим на нормальне»

Насправді, я не знаю, який час використовувати. Тільки зараз, коли почалася війна, я зрозуміла, яке гарне життя у нас було. Я адвокат, член Ради адвокатів Київської області. У нас з партнером була юридична фірма в центрі Києва. Ми займалися справами, що стосувалися корупції.

У мене є будинок під Києвом. На моє щастя, він знаходиться в Броварах, схожому на Бучу містечку, тільки розташованому з іншого боку Києва. Росіяни туди не дісталися. У мене є син, який вивчає медицину в Кракові. Мій чоловік до війни працював головним редактором міжнародного відділу на телебаченні. Зараз він не має постійної роботи.

У нас в юридичній фірмі працювало п'ять юристів. Після початку війни перші два місяці я, мій партнер і наш помічник залишалися в Києві. Решта поїхали. Попри те, що майже нічого не функціонувало, суди і прокуратура були закриті і ніхто не працював, ми платили нашим співробітникам базову зарплату.

Я пам'ятаю, як їхала в офіс на початку березня. З Броварів до центру Києва доїжджала за 20 хвилин, а раніше, до війни, мінімум годину.

Проїхала через порожнє місто і опинилася перед офісом президента. Крім двох солдатів і старенької жінки, що вигулювала собаку, на вулиці нікого не побачила. Це було страшно. Через місяць-два люди поступово почали повертатися до міста. Суди повільно повернулися до нормальної роботи. Коли є електрика і немає повітряної тривоги, відбуваються засідання. Коли спрацьовує тривога, суд зачиняється, і всі йдуть у сховище. Звичайно, суди купили генератори, їхній шум чути всюди.

Ми навчилися жити з новими звуками — шумом генераторів і звуком падаючих ракет. Ми вже вміємо розрізняти, що летить і куди може впасти.

Наші співробітники також повернулися, але характер роботи в юридичній фірмі суттєво змінився. До війни це було переважно корпоративне та антикорупційне право, зараз ми займаємося сімейним правом - опікою над дітьми та розлученнями. У нас стало набагато менше роботи. Частина людей виїхала з України, у решти набагато менше грошей.

Я не дала партнеру Сергію піти в армію. Він хотів це зробити, коли дізнався, що його 25-річний син пішов служити. Владислав вже рік в армії. За цей час він побував у багатьох небезпечних місцях, спочатку в Гостомелі, де був російський десант і кадирівці. Пізніше воював у Херсоні. Я благала Сергія не йти в армію, адже на нього чекає невістка, маленький онук і батьки-пенсіонери, яких треба утримувати. Він не пішов, але досі стверджує, що за рік спав спокійно лише два місяці. Саме тоді Владик був місяць на навчанні в Польщі, а згодом в Англії.

Чи багато я знаю таких добровольців, які самі пішли в армію? Звичайно. Багато. Серед них моя добра знайома Леся, приблизно нашого віку, мати п'ятьох дітей. Зараз вона сапер, одна з 50 тисяч українських жінок, які служать в армії. Ми всі намагалися відмовити її від цього, тим більше, що двоє наймолодших дітей ще зовсім маленькі. Але вона сказала, що саме заради цих дітей збирається воювати за вільну Україну. Вона виняткова людина, до війни була директором, керувала фондом, а тепер вони з чоловіком пішли воювати. Але у мене є ще багато знайомих, які стали вдовами. Або тих, у кого син загинув на війні. Я не знаю, як це можна пережити.

Подорожую між Польщею та Україною. Два місяці в Києві, тому що там моя робота, і два місяці в Кракові.

У Києві майже не сплю, мені постійно здається, що чую свист падаючих ракет. Тільки в Польщі можу спати.

В Україні у мене була сформована професійна позиція, репутація. Я приїхала до Польщі і спочатку повністю залежала від інших. Було дуже важко. У моїй професії працювати в Польщі практично неможливо. Один із моїх друзів-юристів працює в пекарні, інший - в магазині. Сьогодні я думаю, що було б розумно мати другу професію, таку, де можна заробляти на життя, працюючи своїми руками. Тоді було б легше знайти роботу.

Інша знайома поїхала до Польщі, бо переживала за здоров'я молодшої доньки, у якої хворе серце, подруга боялася, що серце доньки не витримає такого стресу. Ми маємо багато таких історій серед знайомих про те, як важко молодь переживає цю ситуацію. У Києві всі розповідали один одному про дівчину-підлітка, серце якої розірвалося після того, як вибухнув снаряд поруч з будинком, де вона жила. Як каже Оксана Забужко, це не те життя, для якого ми ростили своїх дітей.

Ми, як мурахи, працьовиті і швидко організовуємося. Хтось зруйнує частину нашого мурашника, а ми вже організовуємось і лагодимо його. Нещодавно була на зустрічі з українськими жінками в Кракові і бачила літню пару, їм десь по сімдесят років, вони з ентузіазмом вивчали польську мову. Дуже добре, ми повинні вчити мову країни, яка дала нам притулок. Країни, де наші діти можуть ходити до школи і не боятися бомб чи російських солдатів.

Я хотіла би, щоб Європа зрозуміла, що ми боремося не лише за себе. Думаю, це добре розуміють країни, які були у сфері впливу СРСР. Саме тому всі наші сусіди так нам допомагають.

Останнім часом рідко трапляються такі неприємні інциденти, як цей. Я заправлялася на заправці на трасі Краків-Варшава, і двоє чоловіків, які стояли поруч, подивилися на мене, мою машину і сказали: «О, ще одна українська повія приїхала». Може, вони думали, що я не розумію?

А може, когось дратують машини з українськими номерами? Може, вони хотіли б обмінятися — на мою машину і моє життя протягом останнього року?

Хіба вони не знають, що іноді ця машина — це все, що у людини залишилося?

Заплющіть очі й уявіть: ви залишаєте свій прекрасний дім у Бучі, з одним рюкзаком і кілька днів їдете до кордону в корку. Часто голодні, бо це не та поїздка, для якої ви мали час приготувати бутерброди. Залишаєте усе своє життя і майно позаду. У вашому будинку стоїть російський танк, і вам ще пощастило, що ви відносно швидко втекли з тієї Бучі. Я знаю багато жінок, які нікому не розповіли про те, що з ними сталося, освічених жінок, які займають високі посади. Вони не хочуть, щоб їхні друзі знали. Щоб усі знали. Вони не ходили до психолога. Вони навіть не хочуть зізнатися, що походять із Бучі. 

Але ми завжди будемо пам'ятати те добро, яке ми отримали від поляків. Я б хотіла, щоб ви написали, що українки і українці дуже вдячні полякам. Всі мої знайомі кажуть, що ми не знаємо, як би склалася війна, яка б вона була, якби поляки не були такими добрими до нас. Ми бачимо, що ви робите для нас. Ми бачимо, як багато ви для нас робите. Наші хлопці можуть спокійно воювати на фронті, бо знають, що їхні жінки і діти тут у безпеці.

Я щомісяця віддаю частину грошей, які заробляю, на армію, це мій обов'язок. Армію треба підтримувати, бо якщо цього не робити, то росіяни прийдуть до тебе додому. Ми це вже знаємо.

Юлія Квасниця: «Не думайте про те, коли закінчиться війна. Думайте про сьогоднішній день, про те, що ви можете зробити для себе зараз»

Мені дуже подобалося моє життя до війни. Я працювала в Національній юридичній школі, а після обіду приймала пацієнтів. Я психолог і сексолог. З подругою ми проводили для жінок курси про сексуальність. На вихідних я підвищувала кваліфікацію і відвідувала поетичні вечори. До війни писала вірші.

Приїхала до Польщі 6 березня. Я не пам'ятаю початку. Але добре, що я тоді виїхала,  не бачила весь цей кошмар на власні очі, була далеко від подій. Зараз мені легше допомагати. Щодня працюю з жінками, які пережили воєнне насильство, чиї чоловіки або сини загинули на війні. Спочатку вони не знають, що з усім цим робити, з чого почати, після апатії приходить злість і розчарування, що треба починати все спочатку. Тоді я їм кажу, що це не початок, що ви вже щось маєте. І ми поговоримо про те, що ви щойно отримали, відштовхуючись від цього.

І поговоримо про наступний маленький крок. І повільно будуватимемо життя в Польщі з чистого аркуша. Не думати про його тимчасовість. Їхнє життя триває, і вони завжди мають набагато більше можливостей, ніж їм здається.

Що ми робимо? Ми шукаємо те, що може стати для кожного з них джерелом енергії для життя. Щоб вони побачили якусь частку ясності в тому, що є сьогодні. Ми шукаємо іскру, за яку можуть вхопитися жінки, що пережили травму. Іноді це дуже маленькі кроки, і вони займають багато часу.

Іноді ми говоримо про те, що вони бачили вчора у Варшаві, бо подумки вони все ще в Україні, вони постійно говорять, що хочуть повернутися, а часто їхніх домівок вже немає. Тож я запитую їх: «А що вам сподобалося у Варшаві?». І вони розповідають, що гуляли чудовим парком, і там співали пташки. І що вони бачили кондитерську з тістечками і хотіли би спробувати тістечко, а потім, можливо, навіть спекти його вдома. Іноді по дві сесії ми говоримо про цей торт. Тому що це єдине, що тримає їх тут і зараз, а не постійно в минулому.

Жінкам теж треба щось побачити для себе тут. Лише на сьогодні. Не повертатися до минулого, але й не втікати надто далеко в надії.

Не питати постійно: «А коли закінчиться війна?» Чому? Тому що надія витягує з нас багато енергії. Звідки мені брати сили? Мені теж було важко на початку.

Зараз поставила собі план на два місяці. Що я живу тут. Багато людей живуть тут тілом, а серцем в Україні. Важко витримати такий розрив. Я більше думаю не про те, коли закінчиться війна, а про те, що я можу зробити для себе сьогодні. І це те, що я постійно говорю іншим жінкам.

Вранці я проводжу терапевтичні зустрічі для людей, травмованих війною, а ввечері — консультації про те, як підтримувати стосунки на відстані або як розлучитися. Багато українських жінок побачили, що завтра може не настати. І що у них може не бути часу на те, щоб відкласти своє життя на потім. Війна — це стрес, але також і каталізатор, який перевертає багато речей з ніг на голову. Вона загострює бачення. Вони хочуть вирішити всі питання зараз, раптово, тому що відчувають, що не можуть витримати ще один день.

Я продовжую вести курси про стосунки, про сексуальність. Ми потребуємо близькості, любові більше, ніж будь-коли. Це також те, де жінки знаходять мотивацію до життя.

Не пишіть багато про мене, тільки про наших жінок, наших людей, я в захваті від їхньої відваги та мужності. Я ніколи не думала, що ми здатні на таке. Ми тримаємося разом і тому вистоїмо. І коли я говорю про польський народ, мені завжди хочеться плакати. Я безмежно вдячна. Пам'ятаю малюнок Марти Фрей, який я побачила на Фейсбуці. Дві дівчини, полька і українка, з'єднані косою. Це прекрасно. Це те, що ми відчуваємо тут. Ми змінюємо історію.

Марина Мазурак: «На початку мої діти запитували: навіщо ми вчимо польську мову, якщо збираємось повернутися в Україну?»

Я жила в Києві, не хотіла виїжджати, але у доньки діабет, і я боялася, що якщо Київ окупують, а це буде окупація, не зможу дістати для неї ліки. Подруга, яка займається спортом і отримала контакт від волонтерів з групи, де польські спортсмени допомагали українським спортсменам, приїхала до Марок (передмістя Варшави – ред.). Сім'я, яка її прихистила, поговорила з сусідами, що ще одна жінка з двома дітьми потребує житла. Сусіди погодилися. А ми тоді в Івано-Франківську пережили два вибухи, найважче їх перенесла моя донька. У мене не залишилось сумнівів, що ми повинні виїхати.

І ось з березня ми живемо в Марках. Спочатку півроку з людьми, які віддали нам свою кімнату. Тепер ми вже як сім'я. Вони запрошують нас на Різдво, на Новий рік. Вони запрошують нас, а ми їх. Взагалі, вся наша вулиця в Марках складається з чудових людей. Коли я через півроку знайшла окреме житло, то вся вулиця мене проводжала. Кожен щось дарував, хтось приносив тарілки, хтось пилосос. Моїй доньці 12 років, вона ходить до української школи в Марках, синові 14 років, він ходить до польської школи. Син дуже мотивований до вивчення польської мови. Він вже починає читати польською, зараз це «сизифова праця».

Але спочатку було важко. І їм, і мені. Через місяць діти запитали мене: «Навіщо ми ходимо до польської школи, вивчаємо польську мову, якщо хочемо відразу повернутися назад?». Я зізналася, що не знаю, що відповісти, попросила дати час все обдумати. Я сама була розгублена, перебувала у стресовому стані, не була впевнена у завтрашньому дні. Через кілька днів я відповіла їм і живу з цією думкою досі: ми повернемося, але ми зараз тут, і було б нерозумно не скористатися можливостями, які маємо.

Ми не можемо просто сидіти і чекати, коли закінчиться війна. Ми повинні повернутися з новими компетенціями, мовами, навичками, і коли повернемося в Україну, зможемо краще відбудувати нашу країну.

Допомагати тим, хто залишився там, і кому також дуже важко. І у нас завжди будуть польсько-українські відносини, які ми зараз створили.

Моя робота пов'язана зі словом. Я була журналісткою, працювала на телебаченні. В українській мові я граюся зі словами, в польській мені все ще бракує слів, знаєте, мені було б важко працювати в моїй професії. Але я все одно дуже щаслива, бо як координаторка українських жіночих клубів в «Українському домі» можу використати свої навички. Я працюю українською мовою і все одно роблю щось корисне для інших. Дуже важливо, що можу бути в групі підтримки українських жінок. Це дає нам усім багато доброї енергії.

Для багатьох українок, для мене в тому числі, зустрічі в Українському жіночому клубі стали терапевтичними, бо тут можна зосередитись на творчій діяльності. А також отримати інформацію про повсякденне життя в Польщі: як знайти роботу, як розпочати бізнес. Але найважливіше — це підтримка, яку ми отримуємо. Є велика потреба у зустрічах з психологами. Наприклад, влітку на одному із психологічних воркшопів ми мали написати кілька сценаріїв того, що можемо робити далі тут і що можемо робити, коли повернемося додому. Дві жінки в групі почали плакати. Одна була з Дніпра, а інша звідкись із Черкаської області. І вона каже, що не знає, що писати, бо її дому вже немає, і їй нікуди повертатися. Це важкі моменти. Але сьогодні я бачу, що більшість жінок вже мають план на наступний місяць-два, а дехто і на більше.

У нас навіть вже є аматорський театр в «Українському домі». Була пропозиція поставити п'єсу про війну, але більшість жінок не захотіли. Ну, і крім того, нам потрібна п'єса тільки з жіночими ролями. Назву п'єси ми обрали: «Станція, де здійснюються мрії».

Матеріал опубліковано у виданні wysokieobcasy.pl

Коли дивишся на цю тендітну дівчину із сором’язливою усмішкою, важко уявити, що вона — боєць, який завжди йде власним шляхом і наперекір негараздам. У 2016 році під час так званої антитерористичної операції Ольга Бенда, обурена поведінкою свого першого чоловіка, який ховався від військкомату, розлучилась, залишила з мамою півторарічного сина та поїхала на фронт сама. На передовій сталися дві карколомні події її життя: вона втратила ногу під час мінометного обстрілу та зустріла своє велике кохання. Сідати в колісне крісло Ольга не хотіла. І завдяки неабиякій силі волі вже за кілька років нарівні зі здоровими спортсменами пробігла десятикілометровий марафон морської піхоти в США, перемогла в конкурсі краси, вийшла заміж та народила другого сина. Вона стала першою українкою, яка отримала в Берліні почесну нагороду за захист прав людини імені доктора Райнера Гільдебрандта. Зараз її коханий чоловік Олексій воює на передовій, а 31-річна Ольга Бенда керує автівкою, бере участь у новому реабілітаційному проєкті для військових і... грає в футбол.

«Дуже непросто віддавати паси та забивати голи на милицях»

— Нещодавно ми з дівчатами їздили до Польщі, а там місцева жіноча команда з амп футболу таке виробляє! — розповідає Оля Бенда. — Польки бігають, пхаються, віддають паси, забивають кручені голи — і все це на милицях! Але щоб так грати, треба багато тренуватись. Жіночий футбол для людей з ампутацією — зовсім новий спорт для України. Чоловіча команда вже пройшла до Євроліги, а жіноча почала формуватися тільки цієї осені. Питання набуло актуальності. Навчання почалося на Черкащині із вправ на милицях. Це для мене дуже важко, адже з милицями я мала справу тільки одразу після поранення, коли вчилась ходити на одній нозі. Я звикла до протезу — настільки, що збоку і не скажеш, що в мене немає однієї ноги. Ходжу рівно, швидко. А тут раптом треба не просто ходити на милицях, а вести на них м’яч, забивати голи... А мене ж іще поставили капітаном команди!

Колись у 2016 році 23-річна Оля жила в Вінниці, працювала продавчинею, виховувала маленького сина Діму, і мріяла… про службу в армії. Вона й сама не знає чому, адже нікого з військових в її родині не було. Щоправда, грошей на навчання в воєнній академії теж не було – батьки Ольги виховували семеро дітей, і грошей вистачало тільки на першочергове. Дівчина закінчила коледж оператором поштового зв’язку, працювала кухаркою, продавчинею, та тільки задоволення ця робота їй не приносила. Коли ж прийняла рішення піти в армію та почала навчання — спочатку на Львівщині, потім в Міжнародному центрі миротворчості та безпеки, — то швидко зрозуміла, що це її справа.

У складі 72-ї окремої механізованої бригади Ольга потрапила в зону АТО кухаркою — обов’язком дівчини стало щоденно годувати 70 голодних бійців. Там, в Авдіївці, за сім місяців боїв дівчина навіть звикла до регулярних обстрілів.

— Ніколи не забуду той травневий день 2017 року, — розповідає Ольга. — Сиділи, пили каву, і тут прямо за нашим будинком падає снаряд. Я тоді сказала «Ще трошки — і попадуть в нас». Як у воду дивилась. Мінометний обстріл почався наступного дня о шостій ранку. Це був День матері. Від першого вибуху я прокинулась. У будинку, де я спала, пробило стіну, мої очі засипало піском.

Внутрішнє почуття підказало — зараз буде другий вибух.

Куди бігти? На вулицю — це вірна смерть. Я впала на підлогу, закривши голову руками. Наступна 122-міліметрова міна розірвалась за пів метра від мене. Якби я стояла чи сиділа, загинула б на місці.

Що я відчувала в той момент? Жах, шок, шалений біль в нозі. Я не знаю, де я взяла сили, щоб з відірваною лівою ногою, яка бовталась на шматочку шкіри, перелізти через ліжко і вибратись з будинку. Що було потім, пам’ятаю уривками: от хлопці кричать і матюкаються, намагаються перетягнути мою ногу джгутами до приїзду лікарів. Я лежу на руках у хлопців, прошу води. Вони напувають мене й відводять погляди. От нарешті їдуть медики — поки йшов обстріл, вони не могли до нас дістатися. Лікарі потім дивувались, що я не стекла кров’ю за цей час. Це сталося тому, що уламок розтрощив мені всі кістки, сухожилля, нерви, м’язи в лівій нозі, але дивом не зачепив головну артерію. От я приходжу до тями у лікарні. Нога горить вогнем. Я прошу медсестру поправити її, а вона, з жалем дивлячись на мене, каже: «Дитино, в тебе немає лівої ноги». Я довго плакала... Переказала мамі телефоном, що зі мною все гаразд, тільки немає частини ноги, і відключилась. А згодом розплющила очі й побачила поруч Льошу — коханий примчав до мене одразу, тільки дізнався, що сталося.

«Мій хлопець злякався, що я, втративши ногу, захочу з ним розійтись»

З гранатометником 72-ї бригади Олексієм Бендою Оля познайомилась в Авдіївці. Спочатку просто спілкувались, потім дружба переросла в кохання. Бачитись виходило не часто — закохані знаходились на різних позиціях. Того дня, коли Олю поранило, в Олексія було жахливе передчуття. Коли зміг вирватись і примчати до неї, побачив руїни розтрощеного будинку. «Де Оля?» — кричав він до хлопців. Всі мовчали й ховали очі. Ротний командир підійшов до Льоші, поклав йому руку на плече і сказав: «Пиши рапорт та їдь до неї в лікарню. Ти їй потрібен».

— Навіть якщо в мене й були думки, що тепер Льоша може мене залишити, то вони одразу розвіялись, коли коханий приїхав до мене у шпиталь. Набагато пізніше, вже коли ми одружились, він зізнався, що тоді, в лікарні, дуже боявся, що це я захочу з ним розійтись. Адже лікарі його попереджали, що я можу його відштовхувати, бо не захочу бути тягарем для здорового хлопця. Коли я плакала і казала: «Льош, ти що не розумієш, у мене немає ноги!», він тільки стинав плечима: «То й що? Будеш тепер повільніше бігати і не хапатимешся за всі справи одночасно».

Насправді тільки-но я залишила милиці та встала на протез, одразу повернулася до активного способу життя. Влаштувалась на роботу діловодом в Києво-Святошинський військкомат, носилась у справах у різні кінці міста, бігала за транспортом, коли запізнювалась, потім отримала водійські права й продовжила ганяти, тільки тепер вже – на авто. А потім в моє життя прийшов спорт.

У перші декілька років після ампутації Ольга опанувала серфінг і ролики, виграла конкурс краси серед військовослужбовців, взяла участь в «Іграх нескорених» з греблі на тренажері та професійно зайнялась бігом. На перший тренувальний протез їй збирала вся Україна. А коли трастовий фонд НАТО сплатив українській ветеранці дорогий біговий протез, Ольга двічі пробігла в ньому десятикілометрові марафони: «Ветеранську десятку» (забіг по бруківці для військових, ветеранів та родичів загиблих воїнів) та Марафон морської піхоти в США. Причому відстань в десять кілометрів вона здолала за годину з гаком — нарівні зі звичайними учасниками. Ольга стала не лише першою дівчиною в складі української команди на американському марафоні, а й єдиною учасницею серед бійців, які бігли з протезом на нозі.

— Льоша мене підтримував в усьому, — ділиться Оля. — Коли я захопилась бігом, він разом зі мною намотував кола по стадіону. Коли бачив, що я геть не висипаюсь зі своєю сотнею справ — роботою, спортом, домашніми обов’язками — став ранком сам завозити мого старшого сина Діму в дитячий садок, даруючи мені можливість відіспатися та прийти до тями. На вихідних, коли я залишалася вдома, коханий часто носив мене по квартирі на руках, аби я зайвий раз не вдягала протез.

«Під час повітряних тривог син спить міцніше і довше, ніж коли тихо»

Ольга й Олексій одружились на початку 2017 року. Після розпису на них вдома чекали рідні, зокрема, трирічний Діма, який на той момент вже полюбив Олексія і називав його татом.

— Я дізналася про те, що вдруге вагітна, коли ми переїхали від Льошіної мами у власний будинок в Київській області — купили його за гроші, які мені виплатили за поранення, — згадує ветеранка. — Тоді все збіглося: переїзд, локдаун і радісна новина. Вагітність на протезі я перенесла добре, адже одразу себе налаштовувала — ніяких милиць чи, боронь Боже, колісних крісел. На Різдво народила Марка (хоча жартували, що можна було б назвати й Остапом. Був би Остап Бенда). Коли сина дали татові на руки, у Льоші виступили сльози радості. Діма теж був дуже щасливий, що в нього братик. І зараз, коли Марку вже майже три роки, старший син допомагає мені з малюком.

Мої діти адаптувались до реалій війни. Коли в перші дні після початку повномасштабного нападу я була знервована та перелякана, вони теж боялися. Зараз я спокійна — і вони також спокійні. В жовтні минулого року, коли була масована атака, ми декілька разів спускалися до підвалу свого дому — тут є спеціальна кімната на нульовому поверсі. То поки звучали сирени й літали ракети, Марко спокійно катався на машинках, Діма грався в телефоні. Коли старший син чує сирену, то питає, чи це навчання, чи розмінування, а коли починаються обстріли, просто біжить до мене і ми сидимо разом. А малий Марк взагалі — дитина війни. Під час повітряних тривог він спить міцніше й довше, ніж коли тихо.

Наш тато воює, і я часто ловлю себе на думці, що сама також охоче пішла б на передову. Але мене не візьмуть, тому я допомагаю по-іншому — займаюсь інформаційною підтримкою нового проєкту з реабілітації ветеранів за допомогою масажу.

Знаю з власного досвіду, наскільки масаж потрібен після поранення, і як важко було знайти масажиста — до кожного спеціаліста стояли черги. Але зараз з’явився перший в Україні приватний проєкт Вдячності воїнам ЗСУ, який пропонує безкоштовний масаж військовим. Його започаткувала лікар, мануальний терапевт з 40-річним досвідом роботи Лідія Любченко. Розуміючи, що сама вона не зможе надати допомогу всім, хто її потребує, Лідія Андріївна прийняла рішення безкоштовно навчати волонтерів масажним технікам. І тепер її учні також допомагають військовим.

Всі мої спортивні досягнення стали можливими завдяки якісній і своєчасній реабілітації після поранення. А таке щастя є далеко не у всіх. На тренуваннях з амп-футболу я зустрічаюсь з дівчатами, яких після травм чи поранень не навчили навіть ходити по сходах чи вставати з землі, коли вони впали. Які здебільшого пересуваються на колісних кріслах, хоча ще молоді й точно можуть жити активно — на милицях чи протезах. Реабілітація для таких людей вкрай важлива, тому я намагаюсь залучити до цієї справи максимальну кількість волонтерів. Будь-хто може прийти і навчитись, а потім робити добру справу.

Завдяки масажу в мене вперше за шість років зник писк у голові, який з’явився після контузії. Я аж розплакалась від полегшення. Лідія Любченко також працює з фантомними болями, які протягом десятиріч турбують людей з ампутаціями. У мене теж перший час були.

Якось я розізлилась і сказала нозі: «Так, тебе вже нема, боліти немає чому. То замовкни і сиди тихенько».

З того часу — біг, плавання, стретчинг, футбол — і ніяких «фантомів». Тож, Льоша помилився, коли казав, що на одній нозі я бігатиму трохи повільніше. Вийшло якраз навпаки. Нещодавно у мене брали інтерв’ю журналісти CNN. Попросили вийти з дітьми на вулицю, щоб познімати, як я ходжу на протезі. І тут Марко кудись побіг. Я — за ним. А телеоператор — за мною. І кричить: «Повільніше, я за вами не встигаю». Сусіди дуже сміялись.

Я і на протезі живу активним, цікавим, повноцінним життям. От тільки дочекаємося нашого тата з війни — і щастю нашому не буде меж.

‍

Тетяна Шевченко на позивний «Кобзар» — депутатка Львівської міської ради — від початку повномасштабного вторгнення Росії пішла на фронт. Нині вона   головна медична сестра медроти 103-ї окремої бригади Сил територіальної оборони Збройних Сил України. Про своє рішення йти на фронт, про те, як родина сприйняла це рішення, а також про роботу депутатом дистанційно — про все це Тетяна Шевченко розповіла Sestry. 

‍Прийшла до військкомату за два тижні до початку великої війни

Я до останнього не вірила, що буде повномасштабна війна. Я була в ліжку, коли отримала повідомлення від коліжанки з Києва: «Таня, у нас війна. Нас бомблять». Я піднялася, зібрала деякі речі і поїхала до військкомату. 

За однією з освіт, я — медична сестра. Закінчила акушерську справу і працювала операційною сестрою у Львівській обласній клінічній лікарні. Ще 7 лютого 2022 року прийшла в штаб 103 Львівської бригади ТрО, щоб записатись у резерв, познайомилася з комбригом. Розуміла, що медичні навички згадаються, а поводженню зі зброєю та всього іншого мене навчать.

На той момент мені було 49 років. Я ніколи не була в армії, повністю цивільна людина. Я не вміла користуватися зброєю. Чому ТрО? Бо вважала, що в першу чергу йду захищати свій будинок, своїх дітей і свою громаду. До того ж, я — депутатка міської ради і рахую, що маю бути мотиватором для інших і подавати приклад. 

Ми довго розмовляли з комбригом. Він намагався зрозуміти, навіщо мені все це. Зрештою мене зарахував у штат медпункту на посаду санінструктора. У військкоматі сказали йти додому і бути готовою з’явитися за дзвінком впродовж години. Я одразу написала своїм колегам-однопартійцям, які вже служили в АТО, ООС. Вони й порадили, що з собою брати на війну. Рюкзак збирали за списком. 27 лютого зранку прийшло повідомлення, щоб упродовж години бути там-то. Місце назвати, на жаль, не можу.

Джерело сили — моя сім’я

У  родині мій намір піти на фронт ми обговорювали ще з 2014-го. Саме тоді для нас почалася війна. Однак молодшому сину на той момент було лише 5 років, зараз уже 14. Маю також дорослу доньку — їй 30. Чоловік не призовного віку, він працює хірургом у лікарні. Я зрозуміла, що з нашої родини на війну йду я. Найважчим це рішення було для моєї доньки. У мене рано померла мама, яка була для неї дорогою людиною. Моя дочка сказала:  

— Згадай, що було з тобою, коли не стало твоєї мами? Що я буду робити, коли тебе не буде?

— Я буду, я ж не йду помирати. Йду боротися за свою країну. Все буде добре, — відповіла їй я. 

А син усе тримав у собі. На мій ювілей, на 50-річчя, написав велике привітання, яке я час від часу перечитую. Там він, схоже, висловив усе, що не міг чи боявся сказати словами. Син часто розпитує про війну, але я дуже мало про це розповідаю. Я не хочу їм переказувати ті жахіття. Ділюся лише позитивними історіями. Розповідаю про своїх колег, молодих дівчат, які тут зі мною. Можу розповідати про загиблих, але лише про тих, кого знала особисто. Багато говорю про побутові речі, розповідаю про місцевих, про тутешні традиції, про наше спільне життя. Син без сумнівів пишається тим, що я тут. Дякувати Богу, у  нас є зв'язок, і ми з родиною багато розмовляємо. Ми навіть створили чат «Сім’я». Зранку і ввечері пишемо: «Привіт, плюс, плюс, все добре» [«Плюс, плюс» на військовому сленгу означає «пречудово». — Ред.]. Жартуємо, обмінюємося фото, обговорюємо новини. Таке спілкування допомагає   триматися на війні. Підтримка родини надважлива для кожного військового. Саме вона наш мотиватор, який надає сил та енергії.  

Найважче — не встигнути допомогти

На початку служби мені присвоїли звання сержанта і дали посаду санінструктора. Та з 1 червня у нас з’явилася  медична рота, і я стала головною медичною сестрою. У  нас є лікувальне відділення, де ми приймаємо легких поранених і хворих. Бо хвороби нікуди не ділися.  Крім сезонних, є гіпертонія, серцево-судинні, шлунково-кишкові захворювання. У нас у всіх є чергування, зазвичай добове. З приходом в армію було важко звикнути до військового режиму. А ще — навчитися стріляти. Коли вперше взяла автомат  в руки, він був настільки важким, що я не розуміла, як можна з ним поводитись, але навчилася. Тепер маю короткий автомат, зручний. Та найважче було, коли в мене на руках померла людина. Я дуже переживала, що щось недоробила. Коли ти не можеш допомогти чи думаєш, що не впорався, — це найважче для кожного медика. Коли страшно, починаю молитися. Хоча я не з тих людей, хто щонеділі ходить до церкви та сповідається. Але тут, на фронті, я цього дуже потребую. На мене  не наводили танк чи автомат, і, дай Бог, цього не буде. Бо я не знаю, що зі мною станеться в такий момент. Я не знаю, чи змогла би сказати «Слава Україні» окупанту в очі — і загинути в той самий момент. Хоча я така божевільна, що, можливо, і змогла б. Ще у Львові, коли я прочитала про звірства російських військових у Бучі, я вирішила: у мене в автоматі завжди має бути кілька патронів для себе. Хоча, насправді, я навіть думати про таке не хочу. 

Фронтовий побут: миші бігали по нашим головам

Я живу, у порівнянні з іншими бійцями, в хороших умовах. Що це означає? Ми жили у старій хаті з вікнами та дверима, яку давно покинули господарі. Туалет був на вулиці, душу не було. І нехай на дворі мінус 15, немає світла та газу, але ми мали дах над головою. На нас не падав сніг. Тут я зрозуміла, що таке миші. Вони буквально ходили по наших головах. Побут, як можемо, налаштовуємо самі. Зараз я живу у місцевих. Коли є світло, у мене тепло. Коли ми їздили з колегами на Лиман, там не було ані світла, ані води. Нічого. Принесли воду з колодязю, хлопці запустили генератор, зварили їсти. Спали у спальниках. Людина дуже швидко адаптується. Торік взимку у моїй кімнаті було 14 градусів, максимально 18. Я однаково кожного ранку прокидалась зі словами подяки. Думаю, що мені не холодно ще й тому, що зараз є хлопці, які сидять в окопах, де мінус 16. Тож у мене «лакшері» умови порівняно з кимось іншим. 

Нам катастрофічно не вистачає медиків

Раніше для мене було дуже важко нічого не робити. А тепер я радію, якщо у нас немає роботи. Коли мовчить рація, мовчить наша евакуаційна бригада. Це означає, що в нас немає ані 300-х (поранених), ані 200-х (загиблих). Однією з найбільших проблем є катастрофічна нестача медиків. Їх немає — від санітарних інструкторів та бойових медиків до лікарів. Дуже багато загиблих медпрацівників. Росіяни нехтують правилами війни. За ними, ми маємо себе ідентифікувати. На машинах мали б бути червоні хрести, але це мішень для ворога. Росіяни спеціально відстежують шляхи евакуаційних бригад. У нас в батальйоні було пряме попадання ПТКР [протитанкова керована ракета. — Ред.] під час евакуації пораненого. У результаті мала двох загиблих та одного пораненого. Тому на війні ми уникаємо яскравих кольорів. Все або зелене, або зелено-коричневе. 

Щодо забезпечення, то з цим зараз простіше, ніж раніше. Усе можна знайти  через фонди, волонтерів, друзів. Зараз не так, як було у перші дні, коли ми зайшли у пусті стіни. Ніхто з нас не був на війні. Ми навіть не знали, що нам може знадобитись. До речі, одна з робіт медиків — розбір гуманітарної допомоги. Дуже велика проблема для армії на сьогодні — постановка на облік і списання.  А ще дивують нормативи видачі. Для мене нонсенс, що рушник видається на два роки. Не зрозуміло, як може бути лише дві футболки на військового. Жіночої білизни немає. 170 грам порошку на людину. Немає такого поняття як губка для миття посуду чи сміттєвий пакет. Ці норми мали б переглянути ще в 2014-2016 роках. Однак досі не дійшли до цього. 

Чиновники мають йти на фронт і показати приклад іншим

Мені як депутатці пощастило, бо, коли є можливість,  мене можуть відрядити на засідання. Обов’язковим під час поїздки додому є візит до салону краси — стрижка, зачіска, манікюр. Хочеться привести себе в порядок і бути доглянутою. Як депутатка я завжди намагаюся провести якомога більше зустрічей, зокрема й з мешканцями. Опрацювати запити, окреслити наступні кроки, що я можу ще зробити і як допомогти. Навіть перебуваючи на фронті, я спілкуюся з колегами по фракції. Часом захожу у фейсбук, де люди мене тегають, якщо є якісь проблеми. Іноді питання вирішую за дзвінком, іноді — за запитом. Займаюся цим, коли відпочиваю, коли є час.

Зараз багато обурень у суспільстві щодо розбудови інфраструктури у містах. У нас є чимало незакінчених проектів, які почалися ще у 2018-2020 роках під виборчу кампанію. Їх потрібно закінчувати. Бо розриті майданчики, незакінчені тротуари та будівництво — небезпека для громади, яка живе поруч. Інше питання, чи потрібно перекладати доріжки в парках, які досить непогані? Чи потрібно розпочинати великі нові інфраструктурні об’єкти під час війни? Напевно ні. Я би утрималася від побудови чогось нового і грандіозного. Мене інколи просто «вбивають» багатомільйонні проєкти. Щодо закупівлі непотрібних під час війни речей, то  кожен виконавець, який вирішує щось робити і виставляти на тендер, має чітко розуміти, що у разі чого він понесе за це кримінальну відповідальність. Щодо депутатів, міністрів та чиновників, то, на мою думку, якщо людина не займає критично важливу для країни посаду, має йти на фронт. Ми своїм прикладом мусимо показувати іншим, що треба захищати країну. Я не є військовим аналітиком, але розумію, що ця війна завтра не закінчиться — і в Криму післязавтра нас не буде. Це повинні розуміти всі. Але якщо ми втомимось від війни, не буде України. Тому кожен має бути готовий йти захищати державу — і краще готуватися наперед. 

У нас єдина ціль — перемога

Насправді війна багато чому мене навчила. Я зрозуміла, наскільки люблю Україну. Пройшла певна переоцінка. Я зрозуміла, що була дуже строгою мамою. Багато чого не встигла розказати своїм дітям, мало проводила з ними часу. Я навчилася радіти дуже простим речам і сприймати все з подякою. Я полюбила село. Побачила, наскільки гарними є Донеччина, Харківщина, яка тут родюча земля, гарне небо — прості речі, на які раніше не звертала увагу. Мої плани з початком повномасштабної війни не сильно змінилися. Я дуже хотіла і хочу внуків. Хочу подорожей. За першої можливості відвідаю Португалію і Мексику.  Мрію, щоб життя дало мені можливість довести до кінця розпочате, а потім зайнятись чимось новим. Знаю, що точно могла б зробити ще щось хороше для країни. Але, швидше за все, це все буде пізніше.

‍Для мене перемога — це повна перемога над країною-агресором. Коли ейфорія від перемоги відійде, ми потрапимо у реалії життя — відбудова країни, каліцтва, психічні порушення, розбиті сім'ї, агресія — і з цим треба буде працювати. Ми самі маємо собі зарадити. Я хочу, щоб при владі були люди, які є патріотами країни. Кожен, хто займатиме ту чи іншу посаду, має бути готовий жертовно працювати для блага України. Я дуже розраховую на нашу молодь, бо  розумію, що без них ми не побудуємо Україну. І маю надію, що вони теж переосмислять якісь поняття та бачення — і ми зможемо відбудувати вільну, успішну і переможну Україну.

Коли друзі в Європі питають мене, за що бореться Україна останні десять років — від Революції Гідності до відсічі Росії у війні, я відповідаю, що цьому протистоянню вже сотні років, і один з його найстрашніших вимірів — Голодомор.

Кілька днів тому у Варшаві в речах, похапцем вивезених мною з київської домівки на початку вторгнення, я знайшла флешку з дуже важливим, але призабутим відео. На цьому відео — остання субота листопада кілька років тому, ми сидимо за родинним столом незадовго до повномасштабного вторгнення Росії. Згадуємо наших рідних, загиблих в Голодомор. Я записую на телефон розмову з бабусею Тетяною, яка дитиною пережила Великий Голод. Бабуся вже пішла від нас — вона прожила майже сто років і померла перед війною.

І начебто слухаю цю історію вже не вперше, але тільки зараз до мене повною мірою доходить її страшний зміст і тяглість розповіді з подіями нашого часу — стражданнями та боротьбою України у загарбницькій російській війні та моєю власною драмою вимушеної переселенки, яка залишила рідний дім і вивезла дітей до Польщі, рятуючи від російських ракет.

Ось ця розповідь. Вона для нас, українців, — щоб пам’ятати, і для вас, наші друзі в усьому світі, — щоб ви краще розуміли передісторію російсько-української війни. Разом ми повинні зупинити нові злочини Росії на Кривавих землях, як називає територію України видатний історик сучасності Тімоті Снайдер.

«Людей, які не підкорялися радянській владі, вночі вирізали цілими сім’ями»

«Мене звати Тетяна Шевченко. Я народилася в 1923 році під акомпанемент селянських повстань проти більшовиків по всій Україні, в селі Пологи Київської області. Мій батько Іван був кравцем. Разом з мамою Меланією та трьома дітьми вони жили небагато, але мали все необхідне. В нас була худоба, простора хата, гарний одяг, книжки. У вихідні батько читав нам вголос «Кобзар» Шевченка тв Біблію. Ми також носили горде прізвище Шевченкового роду. Радянська московська влада була для нас чужою, а ми, щаслива українська родина, для неї — ворогом номер один.  

Одного дня, коли мені було три роки, тато поїхав з села Сидори Київської області, де ми тоді жили, до міста Фастів на базар продавати коня. Вертаючись, він вже майже доїхав додому, але під самим селом його перестріли злодії — вимагали гроші. Грошей не було, адже коня він не продав. І його застрелили…

За рік мама вийшла заміж за мого вітчима Кіндрата, найкращого столяра у селі.

Аби зломити опір України, Сталін розпочав колективізацію (об'єднання одноосібних селянських господарств у колективні — Ред.) У селі моєї мами загинула її рідна сестра Івга, чоловік сестри Ігнат і двоє їхніх дітей. Вони щойно побудували новий дім і переїхали. Але їх розкуркулили (розкуркулення — конфіскація майна, а, по суті, пограбування заможних селян — Ред.), Ігната застрелили, бо він не хотів віддавати майно, а Івгу з дітьми вигнали з хати. Вони померли просто під парканом. Хату віддали комуні. Згодом нас також розкуркулили. Все господарство: коня, корову, свиней — забрали.

Коли забирали корову, мама бігла за возом і плакала. Її били батогом по руках. Кричи не кричи, проси не проси — забирали й все. Жалітись було нікому. І так було усюди. Після худоби в нас відібрали сарай та клуню. Розібрали та винесли паркан. Велику пасіку теж. Лишили нам кілька вуликів.

Що міг зробити мій вітчим, адже в них була зброя? От тітчин Ігнат пробував захистити сім'ю, так його застрелили. Коли в нас все забрали, стали вимагати вступити в колгосп. Заяву писати. Виходу не було, вітчим записався. Бо нічого в нас не лишилося, а так ще й з хати вигнали б. Людей масово висилали до Сибіру й не тільки. Там, де тепер у Києві Дарниця, тоді були ліси. І в тих лісах — табір, так звані київські Соловки. Висилали туди теж. Вітчим вступив до колгоспу й таким чином ми залишилися жити в хаті.

Спокійно, однак, не стало. Людей, які не підкорялися совєтській владі, тишком вбивали. Приходили вночі та вирізали цілими сім'ями.

«Вихователька наздогнала мене, повалила та вирвала з рота хліб»

В 1932-му, коли мені було дев'ять, батькам стало дуже важко прогодувати нашу родину з трьома дітьми.

Вітчим спочатку ходив до людей — кому відро поремонтує, кому зробить стіл чи інші меблі. Заробляв потроху, поки міг. Та ми все одно ходили постійно голодні. Одного разу влітку я йшла додому селом від сусідів і побачила піонерський табір, куди ходили діти більшовиків та тих, хто співпрацював з радянською владою. Я ж була «куркульською дитиною», українкою, і мене нікуди не брали. І от побачила я в садку стіл, на якому стояли компот і нарізаний білий хліб. Не витримала, зайшла до того саду, схопила шматочок хліба, поклала до рота і стала тікать. Але вихователька побачила мене, наздогнала, повалила на землю й вирвала хліб з рота. Я повернулася додому голодна та в сльозах.

Тоді мама вирішила віддати мене на роботу. В нашому селі мешкала родина з незрячим півторарічним хлопчиком. Працювати потрібно було усім, тож з дитиною сидіти не було кому. Кілька років тому, коли ще був живий мій тато, ми були заможними, і до дітей у нашій родині приходила няня. А тепер я, дев'ятирічна дитина, сама стала нянькою — за кілька копійок і склянку молока. З незрячим хлопчиком справитись мені було дуже важко, але страшнішим для мене був скажений півень у дворі цієї родини. Якось я виходила з будинку після роботи, півень скочив мені на голову й почав клювати в обличчя. Після цього вдома я сказала батькам, що нехай краще вб’ють мене й закопають в саду коло хати, але на роботу я більше не піду. Мама заплакала, пригорнула мене до себе та залишила вдома.

«Ми пухли від голоду, а мамина родина взагалі померла»

В 1933 мені виповнилося десять років.

У людей тоді забрали останнє — зерно. У нас із комори його вимели повністю. Люди ховали зерно — думали, збережуть. Мама насипала зерна в великі п‘ятилітрові горщики (на такі казали «золійники») та поставила в піч. Приїхали вони — зерна ніде нема. Але знайшли. Повитягали з печі ті горщики, повисипали з них зерно й все вивезли. Потім ще довго ходили подвір’ям з довгими шомполами, встромляли в землю і перевіряли, чи ми ще чогось не сховали.

Зима настала, а запасів нема. І саме в цей час вітчим нас покинув. У сусідньому селі Шамраївка був цукровий завод. ВІн пішов туди пішки, влаштувався на роботу й до нас не повернувся.

Тієї зими від голоду помер мій дідусь Полікарп, а за ним — його брат Петро та вся його родина, мамині брат і сестра. Моя бабуся Катерина голодною полізла на вишню за ягодами, загнала в ногу скалку й померла від зараження крові — медичної допомоги тоді не можна було отримати взагалі.

Ми пухли з голоду. Опухли я, мама та брат. Не пухла тільки моя сестричка Маня. Мама пішла, продала один вулик і виміняла на якоїсь мУчки мішок — я й досі не знаю, що воно таке було. Мама ту мучку зварила, а їсти її — не можна…

Мій молодший брат Коля був такий голодний, що якось наловив горобців, кинув до горщика разом із пір’ям і зварив. Мама прийшла додому і вилила цей горщик, бо боялася, що він отруїться.

Ми рятувалися бур’янами. Скаже мама: «Іди-но,Таню, лободи нарви». Я була старшою, тому йшла. Рослину цю давали свиням, тому називалася вона свиняча лобода. Пошле мене мама, я принесу тієї свинячої трави, мама її поріже, закип' ятить воду, окропом обдасть, вона стече на сито, тоді мама її руками помне і наліпить з цього кульки. Натопить піч, поставить ті кульки на деко. Вони трохи засмажаться, і ми таке їмо. Взимку їли полову (луски, що залишаються від зерен). Добре хоч, мама кинула на горище кілька гарбузів, аби вони там замерзли. Принесе з горища, порубає сокирою в горщик — і в піч, з насінням і потрохами. А ми, діти: «Мамо, давай вже, ми їсти хочемо!» Мама каже: «Та воно ще не кипіло!» — А ми: «Кипіло-не кипіло — аби тепле було!» Мама витягає, з горщика «кишки» тягнуться, а ми все їмо — їсти ж хочеться!

Топити не було чим. Топили теж бур’янами, аби хоч трохи їжу нагріти. На стінах у хаті —  іній, який мама збивала киркою і викидала за поріг. Так якось дожили до весни.

«Була у нас в селі родина, яка ловила та їла дітей…»

Тоді вже пішли огірки, кукурудза молода, стало легше. Але ж садити не було що, бо все, що було, за зиму поїли. Збирали золу, на неї викладали лушпиння з овочів. Яке товстіше — паростки пустить. Або одразу саджали лушпиння — щось та й зійде. Сіяли коноплі, їли насіння. Лопухи попускали стрілки - ми наріжемо з них дудок, почистимо та їмо.

Через дорогу в нас всі вмерли, людей не було. Повиростали там здорові лопухи з величезними шапками. Я взяла ножика, пішла, нарізала тих лопухів і сіла їсти. Наїлася й заснула в них. А мама шукає ходить по селу. Була в селі родина, яка ловила та їла дітей. От мама й подумала, що мене з'їли. А я виспалась, встала, прийшла — бачу, сидить мама в сльозах, ледь жива. Питає: «Де ти була, дочко?» Я кажу: «Спала в лопухах».

Попри голод мамі потрібно було працювати. Грошей не платили. Зранку, ще затемно,  до кожної хати заходив бригадир — давав розпорядження, куди йти працювати. Моїй мамі Мелашці наказував теж.

Пішла якось і я з нею на поле, бо казали, що на полі дають обід. Допомагала мамі буряки проривати. Проривала, як уміла. О 12.00 викинули прапорець на обід. Всі бігом — і я побігла, стала в чергу за «затирушкою» (страва з комочків вареного тіста). А мені не дали. Кажуть: «Завтра». І ніхто за мене не заступився, бо всі їсти хочуть і бояться, раптом комусь не вистачить. Ну, я заплакала та пішла.

Дарма що грошей за роботу тоді не платили, податки все одно накладали. А звідки ж їх взяти? Що виросте на городі — цибулька, часничок, квасолька, — продаси й сплатиш. За вітчима, який від нас пішов, ми також мали сплачувати податки. Пошти не було, і мама пішла шукати його до Шамраївки, на цукровий завод. Він там вже влаштувався, познався з молодухою.

Його нова жінка хотіла, щоб вони разом поїхали працювати на донецькі шахти. Та моя мати прийшла на завод, знайшла його і каже: «Випишись з хати, платити нема чим, а в мене діти». І пішла додому — знову пішки. Мабуть, стало йому соромно, засумував за домом, на Донбас їхати не схотів. За кілька днів прийшов до нас додому з білою хлібиною в руках. Мама саме була в полі, вдома — лише я. Мама мені наказувала, як батько прийде – додому не пускати. Побігла я до сусідки порадитися. Та баба Настя мені і каже: «Впусти, дочко, батька до хати. Прийде мама — вони розберуться».

Прийшла мати — і вони помирилися, лишився мій вітчим вдома. У сусідньому селі Устимівці він влаштувався працювати столяром на залізницю і так зміг прогодувати родину. Стало легше — робітників годували в їдальні, давали крихти хлібу, змішаного з половою, шматочок оселедцю — все це він приносив додому, і так ми тоді вижили.

Радянська влада забрала в мене все: дитинство, щастя та життя моїх найближчих рідних. Йшов 1935 рік. До Другої світової війни залишалося 4 роки…»

Внаслідок комуністичного московського геноциду в Україні в 1933-1934 роках загинуло понад 4,5 мільйона українців. Але народ не зламався — боротьба за свободу тривала десятиріччями та, зрештою, увінчалася прийняттям Акта проголошення Незалежності України 24 серпня 1991 року. Спроба Москви демонтувати демократію в Україні руками свого ставленика Януковича в 2014 році була відкинута перемогою Майдану. Та клята Росія напала й втягнула нас у кровопролитну війну, яка триває дотепер.

Україна переможе. Слава Україні і її героям і вічна пам'ять жертвам Голодомору, радянських репресій і російсько-української війни.

‍

Колись про Людмилу Белінську знімуть фільм. У березні 2022 року їй повідомили, що її чоловік Руслан загинув на фронті. Жінка зібрала сили та розповіла про це трьом донькам, намагаючись зрозуміти, як жити далі. Аж раптом за кілька днів пролунав ще один дзвінок — з повідомленням про те, що її Руслан живий, але важко поранений і перебуває в полоні. Переконавшись, що це правда, Людмила Белінська ухвалила сміливе та відчайдушне рішення їхати на окуповану росіянами територію. Її метою було викрасти чоловіка з полону. І їй це вдалось.

«Раніше мій чоловік служив в СБУ, тому шанси, що окупанти його відпустять, були нульові»

— Він міг не йти на війну, адже у нас троє дітей, — розповідає Sestry Людмила Белінська. — Мав можливість виїхати за кордон. Але якби так сталося, це був би не мій Руслан. Повномасштабна війна заскочила нас удома, в Одесі. Чоловік одразу сказав, що якщо кожен, хто може скористатися навіть законним звільненням від служби, ним скористається, то в результаті нікому буде захищати країну. І пішов. Й одразу опинився на передовій в селі Олександрівка на Херсонщині..

Під час наших коротких розмов чоловік встигав сказати тільки те, що все під контролем. Але це було неправдою — в цей же час своїм братам він зізнавався, що ситуація критична. Казав, що не знає, чи доживе до наступного дня. Коли вранці 29 березня я не отримала від Руслана звичного повідомлення, заспокоювала себе, що він напише пізніше. А потім пролунав дзвінок від його побратимів: «Людмило, ваш чоловік — герой. Він загинув».

Я не могла і не хотіла в це вірити. Запитувала, чи це точно він, чи немає тут помилки. Мені відповіли: «Йому наскрізь пробило голову, це бачили троє людей. Після таких поранень не виживають». Побратими сказали, що тіло Руслана все ще залишається в окопі, забрати його наразі немає можливості, але за кілька днів вони спробують це зробити. І наче поставили крапку словами: «Готуйтесь поки до похорону».

Це був найважчий час для всієї нашої родини. Ніколи не забуду, як плакала старша дочка, а молодші не могли зрозуміти, як це можливо — тато ж їм обіцяв, що повернеться. Я здригалася від кожного телефонного дзвінка — боялася, що це побратими чоловіка, які скажуть, що вже везуть його тіло… Але вони більше не дзвонили. І що довше не було інформації, то більше я починала на щось сподіватися. Дійшло навіть до того, що я звернулася до екстрасенса. Вона сказала: «Руслан серед мертвих, але живий».

Наступний дзвінок пролунав за тиждень, шостого квітня. Цього разу Людмилі зателефонували окупанти. Вони повідомили, що її чоловік живий і перебуває в полоні.

— Сказали, що він тяжко поранений, і почали розпитувати, де і коли він служив, яке у нього звання, — згадує Людмила. — Я не стала їм нічого розповідати. Думала, що, можливо, це дзвонять шахраї — чула історії про те, як аферисти знаходять документи військових, що зникли безвісти, і під приводом, що ті нібито в полоні, виманюють у їхніх рідних гроші. Тому хоч як сильно мені не хотілося б повірити, що Руслан справді живий, дітям про цей дзвінок я не розповіла.

Складності й без того непростій ситуації додавало те, що Руслан Белінський свого часу служив у СБУ. І, як пізніше виявилось, окупанти, які взяли його в полон, про це дізналися. Ймовірність того, що його з такою біографією зможуть відпустити або обміняти, зводилася до нуля.

— На жаль, Руслан сам їм про це повідомив. Не розуміючи, з ким розмовляє, адже на той момент був у критичному стані  — з важким пораненням у голову, великою крововтратою та температурою під сорок, — розповідає Людмила.

Наступного дня мені зателефонували знову — цього разу вже із лікарні Херсонської області. Сказали, що Руслан у них, але його перевозять до іншого шпиталю, де є відділення нейрохірургії. Трохи згодом подзвонив лікар з іншої обласної лікарні, де Руслана прооперували. Я попросила лікаря надіслати мені фотографію Руслана. І тільки коли побачила світлину чоловіка, розплакалася від щастя — то був він! Виснажений, з перебинтованою головою, але живий!

«Коли росіяни не бачили, Руслан нишком набирав мій номер і розповідав, що відбувається»

Повідомивши радісну звістку дітям, Людмила почала збирати інформацію про стан чоловіка. Операція пройшла успішно, але попереду чекало тривале і важке лікування. І що найнебезпечніше — палату Руслана цілодобово охороняли окупанти.

— Я почала шукати варіанти, як допомагати на відстані, — розповідає Белінська. — Через знайомих знайшла на окупованій території людей, які погодилися приносити Руслану домашню їжу. Перераховувала їм гроші на картку. Вони ж купили Руслану російську сімку в телефон (після «референдуму» в регіоні зник український зв'язок), і Руслан зміг мені подзвонити. Його голос звучав зовсім інакше, я спочатку навіть його не впізнала. Він сказав: «Мася, це я». А я у відповідь попросила назвати імена наших дітей. Він назвав — й останні сумніви в тому, що це справді мій Руслан, розвіялись.

Іноді в нас виходило одне одному телефонувати. Коли росіяни не бачили, Руслан набирав мій номер і повідомляв, що відбувається. Так тривало кілька місяців. Чоловіку потроху ставало краще, але через серйозне пошкодження мозку він не міг вставати і навіть ворушити ногами.

Найбільше я боялася, що настане момент, коли росіяни заберуть його з лікарні до в'язниці чи якогось підвалу. Перші кілька місяців окупанти взагалі не відходили від його палати — Руслан був для них цінним полоненим. Але потім у них відбулася ротація. До лікарні прийшли нові люди, і вони вже були не настільки уважні, як їхні попередники. Вирішили, що Руслан настільки важкий, що нікуди від них не втече. Я зрозуміла, що це мій шанс. Потрібно їхати за чоловіком — зараз чи ніколи.

— Сама ідея — поїхати на окуповану територію і якимось чином викрасти з палати чоловіка, який перебуває під охороною і не може самостійно пересуватися, — звучала абсурдно. Мої рідні та друзі, яким я повідомила про свій план, з усіх сил намагалися мене відмовити. Керівник на роботі був упевнений, що окупанти візьмуть мене в полон чи вб'ють. Але єдине, чого я справді боялася — залишати дітей самих. Решту питань я намагалась продумати до деталей.

Для початку довідалась, як люди потрапляють на окуповані території. З'ясувала, що є перевізники, які попри всі ризики регулярно мотаються туди-назад. Звичайно, взяти в машину викраденого з полону військовослужбовця погодився б далеко не кожен. Але я знайшла одного сміливця. Чесно сказала йому, куди й за ким будемо їхати, бо не хотіла його підставляти. Проінформувала лікаря зі шпиталю, де лежав Руслан. І пообіцявши дітям, що скоро привезу їхнього тата, рушила в дорогу.

«Коли на четвертому блокпості ми врешті почули українською “Добрий вечір”, у мене з очей ринули сльози»

Шлях був довгим — через черги на блокпостах з Одеси до Херсонської області ми їхали майже дві доби. Для ворожих блокпостів у мене була підготовлена легенда про те, що я їду в гості до родичів. Але окупанти не поставили мені жодного запитання — можливо, тому що я жінка. Чоловіків вони допитували і ретельно обшукували.

Був момент, коли план Людмили мало не зірвався. Діставшись лікарні, жінка побачила там десятки озброєних росіян.

— Вони були скрізь — у приймальному відділені, в коридорах, — розповідає Людмила. — Виявилося, напередодні було поранено якогось їхнього очільника. Він лежав в одній із палат, а всі ці люди дбали про його безпеку. Я не уявляла, як у такій ситуації непомітно вивезти паралізованого чоловіка з лікарні. Але мені пощастило. Окупанти були настільки зосереджені на своєму пораненому, що навіть забули про чергування біля палати Руслана. Я зайшла всередину. Ніколи не забуду цей момент. Чоловік знав, що я до нього їду, чекав і дуже за мене хвилювався. Особливо коли я вже опинилась на окупованій території без зв'язку, і він не міг мені додзвонитися. Тож, коли я зайшла до палати, час ніби зупинився. Ми дивилися одне на одного і не могли вимовити жодного слова. Тільки плакали...

Попереду стояло завдання непомітно вивезти чоловіка з лікарні.

— Нові військові, які зібралися у шпиталі  через пораненого російського начальника, не знали, хто такий Руслан. Головне було не потрапити на очі тим, хто бачив Руслана раніше, — пояснює Людмила. — Інакше як везінням я це назвати не можу — ми проскочили. Все життя буду вдячна лікарям, які дали нам із собою не тільки справжню виписку, але й фальшиву довідку про те, що Руслан нібито отримав травми в ДТП. Цю липову довідку я мала показувати на ворожих блокпостах, аби ніхто не запідозрив, що Руслан — військовий, поранений на фронті.

Я хвилювалась, чи зможе чоловік сидіти в автівці, але він впорався. Я молилася й весь час повторювала собі під ніс слова, які вигадала для окупантів на блокпостах. Вигадала цілу легенду про аварію, в яку нібито потрапив Руслан  —  з безліччю деталей для переконливості. На першому блокпості почала її розповідати… Аж раптом під час нашого допиту почався обстріл ворожих позицій. Окупанти заметушилися й наказали нам швидко проїжджати. Далі був другий блокпост. І знову — починається допит, але не встигаю я розповісти свою історію, як окупанти отримують терміновий наказ звільнити для чогось дорогу. І в метушні всі машини в черзі швидко пропускають. У такі моменти неможливо уникнути думки, що все це справа янгола-охоронця. Ну й на третьому блокпості у нас просто перевірили документи — окупанти були певні, що ми вже пройшли допити та обшуки на двох попередніх. А коли на четвертому блокпості ми врешті почули українською «Добрий вечір», у мене з очей ринули сльози. Ми вдома. Ми це зробили.

Насамперед я зателефонувала дітям. Сказала, що тато зі мною і ми незабаром приїдемо. За збігом обставин, цього дня саме був день народження чоловіка. Діти побігли купувати торт. День повернення Руслан назвав своїм третім днем народження. Перший був, коли він з'явився на світ, а другий – коли дивом вижив в окопі.  

Історія порятунку мого чоловіка з окопу не менш вражаюча. Виявилося, що Руслан три дні пролежав у землі — там, де побратими бачили його востаннє. Без їжі, води, медичної допомоги. Не знаю, як це можливо, але він вижив. Руслан каже, що то рідна земля не дала йому померти. Його знайшли мешканці Олександрівки, які шукали в окопах живих, аби врятувати, та мертвих, аби поховати. Вони почули хрипіння Руслана, перенесли його до сараю, перевдягли у свій одяг, а документи військовослужбовця закопали в городі. Їсти Руслан не міг, тому вони давали йому сирі яйця та молоко. І сподівалися, що за кілька днів воїну стане краще. Але чоловік знепритомнів, рана гноїлася, почалась лихоманка, і стало зрозуміло, що без медичної допомоги він не виживе. Транспорт на той момент ходив лише в бік окупованого Херсона, тож вони посадили Руслана в рейсовий автобус. Який зупинили окупанти — так Руслан опинився в полоні.

Після деокупації правого берега Херсонської області я розшукала людей, які врятували чоловікові життя, та особисто їм подякувала. А вони повернули мені його документи, які викопали з землі на городі. З того часу Руслан вдома, в Одесі, проходить реабілітацію. І він уже досяг дуже хороших результатів. Лікарі та реабілітологи пояснили, що через пошкодження мозку у Руслана Белінського порушено моторику, але поступово здорові ділянки мозку візьмуть на себе функцію пошкоджених.

— Чоловік не лише вже встає, а й ходить! — радіє Людмила Белінська. — Поки що з ходунками, але його кроки дедалі впевненіші. І все це тільки завдяки його силі волі — він дуже старається заради дітей. Щодня, за будь-якої погоди та самопочуття, він їде до реабілітаційного центру, де довго й наполегливо займається. Не сумніваюся, що вже скоро Руслан ходитиме, ні на що не спираючись.

Діти від тата не відходять. Старша донька постійно супроводжує його на реабілітацію. А я працюю і, як і раніше, намагаюся всюди встигати. Іноді, озираючись назад, навіть сама не вірю, що ми таке пережили. Не можу сказати, що зараз у нас не буває складних моментів. Реабілітація — процес непростий. Руслан може нервувати, засмучуватися. Але в такі моменти я намагаюсь бути поруч: вчасно відволікти, перевести на жарт. Ми з Русланом пів життя разом, але тепер любимо та цінуємо одне одного сильніше, ніж раніше. Наші діти живі та здорові, ми поруч. І це для нас найголовніше.

‍

‍

«Я змогла! Пройшла Дугою Карпат від Дунаю в Братиславі до Дунаю в Оршовій. Учора, сто восьмого дня, закінчила Шлях на кордоні з Сербією. За відчуттями — понад 2,5 тисячі кілометрів!» — написала цієї осені на своїй сторінці в фейсбуці журналістка й перекладачка Олена Бондаренко. До неї цей складний гірський шлях через Словаччину, Польщу, Україну й Румунію подолали самотужки тільки дві жінки в світі — чешка та полька. Олена стала першою українкою, яка вписала своє ім’я в історію підкорення Карпатської дуги.

«Карпатська дуга здавалась викликом, від якого всередині холонуло»

— Весь шлях довжиною 2500 кілометрів був викликом, змушував цілковито йому віддатися і думати тільки про стежку під ногами, — розповідає Sestry Олена Бондаренко. — В горах не можна розслаблятися, необхідно розраховувати світловий день, тримати під контролем напрямок, відчувати зміни погоди. Розуміти, коли варто зупинитися, де поставити намет на ніч, як знайти джерело й які дикі звірі є поблизу. Якщо трапляється можливість ночувати під дахом — спати там, адже це безпечніше, ніж у наметі. Я, наприклад, мала нічліги на дзвіниці костелу, в покинутих будинках пастухів, у мисливській вежі, дірявих туристичних схронах, у смердючих руїнах будівель — одного разу навіть поруч з трупом тварини.

— Карпатська дуга — найскладніші, але не перші гори, які ти підкорила?

— Спочатку я ходила довгими шляхами в Польщі. Пройшла, наприклад, Головний Бескидський маршрут довжиною 500 кілометрів за 20 днів. Два роки тому подарувала собі Піренеї і ці 850 кілометрів гір між Францією та Іспанією згадую як одну з найкращих своїх мандрівок. Мені хотілось довести, що попри вік можна досягати вершин. До речі, саме на довгих шляхах я зустрічаю зрілих, часто старших за мене, соло-мандрівників. І це дуже надихає — значить, у мої 52 роки ще є куди тягнутися.

Піренеями я йшла від Атлантичного океану до Середземного моря 52 дні. А коли побачила на небосхилі море, захотілося повернути назад у високі гори. Не люблю комерційні місця й галасливого товариства. Люблю ходити там, де природа і звірі дикі, а люди — справжні. В Європі таких гір, на жаль, мало.

Одного дня в Кракові, де зараз мешкаю, я сиділа знесилена після чергової поїздки на схід України в якості репортерки для польського медіа. Я не розуміла, чи можу дозволити собі зараз наступний похід. І тут мені написав знайомий: «Гори завжди все виправлять і вилікують. Їдь на Корсику! Зроби GR 20 і будь собою». Я сприйняла це як знак. Стежка GR 20 вважається найскладнішою високогірною трасою в Європі. Було цікаво, що воно таке. Я пройшла Корсику задля амбіції й не отримала такого задоволення, як від Піренеїв. І коли замислилась над наступним довгим шляхом, то ніщо інше, крім Карпат, до серця не припало. Я мало знала навіть українські гори, а вся Карпатська дуга здавалась реальним викликом, від якого всередині холонуло. Гірські масиви Карпат тягнуться сотнями кілометрів з пасмами навсібіч. Хребти — до обрію й не стикуються. Між хребтами — річки, непрохідні ліси, міста, плато. Все це вимагало від мене серйозної підготовки.

— І як ти готувалася до походу?

— Для початку я прочитала книжку польки Еви Хвалко, яка зуміла пройти уздовж всього Карпатського хребта. Потім поспілкувалася з нею і з перестрахом дізналася, що Ева до проходження Карпат готувалася три роки. Три роки! Вона запланувала все до дрібниць і знала, де ночуватиме кожної ночі. У мене немає стільки часу, та й стиль у мене зовсім інший. Люблю, щоб шлях був моєю пригодою. Я вивчала карти й складала свій маршрут, як пазли. З логічними й плавними переходами для найменшої втрати сил і днів. Користувалась електронними мапами телефонного застосунку Mapy.cz.

— Що тебе надихнуло піти в цей непростий похід?

— На другий день великої війни я поїхала в Україну, бо там живуть мої батьки й син. Всі їхали до Польщі, а я — з неї. Думала, зможу бути корисною, адже маю досвід військових вишколів. Протягом місяця ходила до військкомату, але мене не взяли. На той час там було достатньо чоловіків з бойовим досвідом. Тоді я вирішила, що спробую бути корисною в інший спосіб: писатиму для польського медіа репортажі про війну в Україні. Спочатку так і було, але тема нашої війни незабаром зійшла з перших шпальт західних ЗМІ. Ще я намагалася стати перекладачем вишколів для українських військових, і мою кандидатуру майже погодили. А потім, можливо, роздивившись рік мого народження, мені відмовили. Мені було невимовно прикро, я почувалась, наче мене викреслювали з життя у сферах, в яких я відчуваю себе сильною. Тоді я вирішила довести собі, що можу увійти в історію складного проходження. Адже статистика Карпатської дуги свідчить: значно більше охочих її починали, ніж  закінчили.

«Відлякувати ведмедів мені порадили гучними петардами»

— Яких диких тварин ти бачила на своєму шляху і як рятувалась?

— У румунських Фегерашах вночі я бачила зубра. Спершу злякалася, що в мене галюцинації від зневоднення. Потім здивувалась – звідки зубри в Румунії? А потім пригадала, що сама колись писала про зубрів статтю. Але одна справа — сидіти вдома на дивані й писати про польських зубрів в Румунії, а зовсім інша — поночі відкрити блискавку намету і на тлі червоної повні побачити над собою цю тварину.

Дикий звір не шукає контакту з людиною. Ведмеді, кабани, вовки, рисі, які не знають людини, до неї байдужі. Зубри — так само. Зубр-самець ходить сам. Ми з ним подивились одне на одного, і ця величезна темна гора розвернулась і пішла собі деінде. Але враження це справило незабутнє.

Кожна дика тварина може створити некомфортну ситуацію. Лисиці люблять красти взуття. Тому навіть мокрі черевики треба ховати до намету. Миші гризуть не тільки харчі, а геть усе. До мене лізли у спальник. Не смертельно, однак неприємно.

Коли йдеш лісом, дивишся на сліди й розумієш, з ким можеш мати справу. Найбільше ведмедів — у Румунії, а найбільша кількість вовчих слідів — у Словаччині. Вбивати цих тварин не можна, вони під охороною. Якось зустріла словацького пастуха в розпачі — зграя вовків роздерла сотню його овець. Вівчар застерігав мене: далі не йди, адже саме туди пішли вовки. Але як не йти, якщо мій шлях туди веде? І от я ступаю слідами вовків, бачу їхні білі від з’їдених кісток екскременти з шерстю. До речі, овечок вовки не з’їдають повністю - виїдають м’яке, найсмачніше, лишаючи натомість ріжки та ніжки. Зайшла я в ліс і відчула страшний сморід. Бачу — розшарпані вівці по кущах лежать... Вирішила не затримуватись. Пришвидшила крок і тішилася, що вовки вже ситі.

— Дії диких тварин можна якось передбачити?

— Поведінка тварин залежить від ступеню їхньої соціалізації та попереднього досвіду спілкування з людьми. Звір, який ніколи не бачив людини, навряд чи стане від тебе тікати: змія не сповзе з дороги, дикі коні чи корови спокійно лежатимуть на стежці. А якщо, наприклад, ведмідь навчений, що люди мають їжу, то він шукатиме, вимагатиме їсти, може лізти до намету.

Бачила ведмедів, які жебракували на шосе Трансфегераш у Румунії. Тварини виходили на дорогу, вільно ходили між машинами, танцювали на задніх лапах. Такий спосіб добути їжу для ведмедя легкий. Вони знають, що люди кидають з машин хліб, і переслідують автівки, вимагаючи ще.

— Ти коли йшла, ти ж розуміла, що це може бути небезпечно? Чим  планувала захищатись?

— Читала про повадки тварин, спілкувалася з відомим польським лісником, який знається на ведмедях. Бо понад усе я боялась саме цих непередбачуваних хижаків. Адже тільки в Румунії їх офіційно від шести до восьми тисяч. Неможливо пройти Румунію і не зустріти ursu (ведмідь румунською). Тож я хотіла знати, що слід робити, якщо доведеться ночувать у ведмежому лісі.  

Для захисту від ведмедів мені порадили використовувати гучні петарди. Найстрашніше, коли ліс щільно обступає з обох боків: ти не бачиш нічого, але не виключено, що хтось у цей час бачить тебе. Тоді я голосно співала й тримала петарди напохваті, часом у тремтячих спітнілих руках. На щастя, мені не довелося використати жодної. Коли сходила з гір — подарувала чабанам, брали з вдячністю.

Взагалі я маю установку не вести війну з природою. Не ношу з собою навіть спрей від комарів. Хай буде комаха, яка мене вкусить, ожина, що мене подере. Це природно. Ніж у мене для того, щоб почистити огірок чи допомогти розвести вогонь, а не для захисту. Та й насправді я більше боялась людей, ніж тварин.

‍— Розкажи, як ти зустріла ведмедів…

— До зустрічі з ведмедями дійшло під румунською горою Неґою. Ночувала там у притулку над озером, збиралася вже вертатися на шлях, коли раптом один англомовний турист каже: «Дивіться, ведмеді!» Глянула — два великі бурмила біля стежки. В іншого туриста, румуна, я взяла бінокль і придивилась: ведмеді тупцяли на латці снігу, греблися і не збиралися нікуди йти. День не стоїть на місці, в мене попереду дуже складна ділянка для переходу. Румун замахав руками: «Йди спокійно. Ведмеді не проблема». Фраза «Usru? No problem!» дуже популярна в Румунії.

Далі було, як в кіно. Румун стежив за мною в бінокль, а над озером, немов у шекспірівському театрі, сиділа румунська родина і дивилася на українку, яка йде на ведмедів. Я щось співала, щоб тварини мене побачили здалека. Коли хижак помічає людину з віддалі, в нього є час вирішити, атакувати тебе чи мирно розійтися. Дивитися на звіра не можна — прямий погляд звірі сприймають як агресію. Тому я позирала краєм ока. Велике брунатне тіло розвернуло до мене симпатичний писок... помітив! Я йшла далі, співала свою пісеньку, піднімалася вгору. Я бравувала, бо серце калатало добряче. І тут один ведмідь повернув до своєї печери. А за ним пішов і другий.

У цей момент я пишалася, що на моєму рюкзаку українська стрічка. Люди, які сиділи «в театрі», були свідками — українка з піснею пройшла повз ведмедів. Я була горда, що змогла. Отакі ми, українці, знайте!  

«Собаки вівчарів настільки голодні й злі, що кидаються на мандрівників»

— Правда, що страшнішими за ведмедів виявились собаки пастухів?

— Вони дійсно дуже агресивні. Вічно голодні й злі, кидаються на людей. Вівчарі в горах практично не годують робочих собак. Ці пси не знають добра від людини. Я бачила, як чабани луплять своїх кудлатих помічників палицями з металевими кінцями. Жахіття! Не раз замислювалась: чому собака залишається після такого з пастухом? Чому не тікає, працює та виконує команди?

Румунські вівчарки, які випасають отари, — великі і сильні. В горах вони геть не соціалізовані і смертоносні для чужого. Були випадки, коли вони летіли на мене згори з такою швидкістю, що я не встигала дістати петарди з відкритої кишені. Пси пильнують стадо по периметру, чужого бачать здалека, зриваються усі разом і затискають півколом. Причому декілька з них заходять ззаду. Я якось наловчилася тримати собак на відстані кийка, але утримувати однією палицею навалу десяти нападників довго б не вийшло. На щастя, прийшли на допомогу чабани й відігнали собак. До речі, читала про польську туристку, яка почала проходження Карпатською дугою, але зійшла зі шляху, бо її сильно покусали румунськи собаки.

‍— Чотири країни по гірських хребтах. Що виявилось неочікуваним і вразило?

— Гірше за диких тварин, змій, кліщів, безперервного дощу для мене було бачити, як людина нищить природу. В Україні, на жаль, це найбільш помітно. Я назбирала два мішки сміття, спустилась з ними в село, а місцеві кажуть:

«Ти нащо сміття принесла? Нам його потім знову в гори нести».

На міжнародному маршруті E8 бачила у калюжах кілограми використаних дитячих памперсів. А «підприємці», які збирають чорниці, лишають по собі гори пластику, сміття, старий одяг, псують дороги й чорничники. Те, як людина знищує гори, помітно на території всіх Карпат. Пересохлі джерела, спраглі тварини. Румунські пастухи не мають води на полонинах і п’ють привозну воду. А що тоді п'ють їхні собаки?

— Чи розповідала ти про Україну іноземцям під час подорожі? Як вони реагували?

— «Нам стільки років стверджували, що Росія велика і хороша, це неможливо, щоб така країна раптом стала поганою і почала війну», — говорили мені деякі словаки. Нарікали, що все це політика, тоді як правда бозна-де. У відповідь я розповідала, що журналістка, витягала свій телефон, показувала світлини, які робила сама, аби вони побачили, що в Україні не конфлікт, а справжня війна, яку розв’язала Росія.

Схожі настрої я помітила й в Румунії. Ба більше: часто румуни не хотіли мене слухати, відверталися від моїх фото. Сміялися: «Ти хочеш нас переконати, що Байден кращий за Путіна?» Я намагалася говорити спокійно, змушувала дивитися знімки: «Ось це я сфотографувала в Миколаєві, ця жінка потім померла від ран. А це Херсон, я була на місці вибуху. Оцю дівчинку мама кутала в ганчір’я й ховала в підвалі від бурятів». І деякі усвідомлювали, що війна в Україні реальна, що це не телевізійне шоу.

Але, звісно, були й ті, хто нас щиро підтримував. Якось по дорозі зустріла чеха, він здалека широко всміхався й голосно привітався: «Слава Україні!» Відповіла як належить і допитуюся, звідки знає, хто я.

«Ти вже відома на шляху. Ти — українка, яка йде сама», — пояснив чех. І це було дуже приємно.

А біля міста П'єштяни мене наздогнав словак. Це було після того, як росіяни підірвали дамбу в Каховці. Він обійняв мене і розплакався. В моїй особі люди бачили частинку України й висловлювали співчуття. Питали, чи маю що їсти, чи є в мене гроші. І я відчувала, що це не стільки турбота про мене, скільки їхнє ставлення до України загалом.

‍

Світлини з архіву Олени Бондаренко

Ми зустрічаємося з Іриною Цілик на ранок після презентації її другого фільму «Я і Фелікс» на кінофестивалі «Ukraina!» у Варшаві. Стрічка є екранізацію роману її чоловіка, письменника Артема Чеха «Хто ти такий?» — про дорослішання хлопця Тимофія на фоні 90-х і його стосунки із дорослими, поламаними пострадянськими часам. Вже за лічені години стане відомо, що фільм отримав спеціальну відзнаку польського кінофестивалю. 

Історія, яка, здавалось би, мала бути зрозумілою лише людям із подібним минулим, знайшла шанувальників і в інших країнах. Про це свідчить, зокрема, нагорода кінофестивалю Giffoni в Італії, країні, яка не знає, що таке Радянський Союз. Те ж саме можна сказати про дебют Ірини — документальну стрічку «Земля блакитна, ніби апельсин» про маму з чотирма дітьми, яка шість років жила у прифронтовій зоні Донбасу. Стрічка виборола понад 30 престижних міжнародних нагород, її презентації за кордоном тривають. Про злам в свідомості Заходу стосовно України, намагання за кордоном схилити українських митців до співпраці з російськими інтелектуалами, кризу української кіноіндустрії і особисті випробування під час цієї війни — про все це Ірина Цілик розповіла Sestry. 

‍Анна Лодигіна: Останні роки ви багато подорожуєте міжнародними фестивалями, презентаціями, панельними дискусіями, бачитися з аудиторією різних країнах. Чи розуміють за кордоном, що Росія десятиліттями тримала нашу державу в терорі, вбивала людей, знищувала українську інтелігенцію, влаштовувала Голодомор?

Ірина Цілик: Принаймні зараз нам не потрібно більше пояснювати і доводити, що ми, українці, існуємо. Пам'ятаю поїздки на початку російського вторгнення у 2014-2015-х роках, це був зовсім інший рівень дискусії. Нам говорили про громадянську війну в Україні. Нашу державу сприймали як сателіт російського світу і його культури. За останні два роки я бачу величезний крок вперед, незалежно від окремих персоналій, які іноді розчаровують. Загалом складається враження, що з'явився жадібний інтерес до пізнання України. 

Часто чую здивування різних іноземців, як же це вони пропустили існування такої цілої окремої європейської цікавої нації, яку тільки зараз починають відкривати для себе. Звісно, є й інші погляди та реакції. Часом зіштовхуюся зі зверхністю вестернерів, які все одно вважають, що знають щось про нас краще. Людям іноді не хочеться змінювати оптику, до якої вони звикли, і загалом визнавати те, що в чомусь могли помилятися. Зокрема, зачіпають спроби деяких представників цивілізованого світу навчити нас, «варварів», як поводитись, коли запрошують до співпраці з російськими інтелектуалами.

АЛ: Які аргументи вони, деякі представники цивілізованого світу, наводять у випадках, коли намагаються звести на одних панелях українців з росіянами?

ІЦ: Кажуть, що ми настільки зациклені і сфокусовані на власній трагедії, що не здатні вийти за рамки. Особливо це стосується старої Європи — німців, французів і так далі, яким здається, що певні уроки минулого дають їм право на розуміння ситуації. Або за цим стоїть великий страх. Вони вважають, що потрібно шукати зв'язки з будь-якими потенційними союзниками — і від цього можна тільки виграти. На думку Заходу, ми мали б будувати спільне об'єднання з російськими інтелектуалами, які є опозиційними до сьогоднішньої російської влади. Але, по-перше, не завжди ворог мого ворога є моїм другом і союзником. По-друге, наполегливі намагання звести нас докупи з російськими інтелектуалами є дуже завчасними. Розумію, що історичні аналогії не можуть бути цілком доречними, але уявімо 1943-1944-ті роки. Не було тенденції, щоб німецькі інтелектуали, опозиційні до нацистської Німеччини, зустрічалися на спільних круглих столах з євреями, поляками, українцями тощо. Якісь точкові моменти, можливо, і були. Але поле для великих обговорень і загалом будь-яких можливих діалогів виникло потім.  

АЛ: Німці після закінчення Другої світової теж не одразу усвідомили, що відбулося. Хіба що наступне покоління…

ІЦ: Так, для повноцінних рефлексій потрібен час. Війна в Україні триває, Росія свою провину не визнала, ця рана відкрита. А нас намагаються зіштовхнути носами чимскоріш. Ці наполегливі заклики до діалогів і співпраці є навіть певною формою насильства. 

АЛ: Водночас за останні півтора роки Росія лише примножувала свою присутність в культурному просторі за кордоном — на противагу нашій несистемності в цьому питанні. Українська влада ніби навпаки робить все, щоб завадити працювати культурному сектору. Можна згадати призначення на посаду голови Держкіно некомпетентної людини, яка немає жодного відношення до кіно (2 листопада кінематографісти закликали уряд звільнити керівництво Держкіно. — Ред.), тиск і намагання знищити «Довженко-Центр», мистецькі конкурси, в яких мільйони з бюджету йдуть на фільми соратника керівника ОП Андрія Єрмака — Артема Колюбаєва. Чому кіноспільнота не кричить про це гучно вголос? Чому не було реакції після нещодавнього розслідування Bihus.Info про Колюбаєва? Невже це всіх це влаштовує? 

ІЦ: Кіноспільнота паралізована страхом втратити рештки можливостей. Мені це розбиває серце, особливо після всього, що ми пережили з часів Майдану, і усвідомлення, як важливо не бути безголосими. Адже коли ми мовчимо, то дозволяємо собі грати за правилами недостойних людей, які насправді не мусили б займати керівні позиції. Невеликої групи бунтівників, які не бояться озвучувати правду, які не бояться потрапляти в чорні списки, недостатньо. На жаль, я не бачу єдності кіноспільноти, але і не хочу сказати, що я, на відміну від колег, така смілива і точно знаю, як здолати цих драконів. Якщо ми не зможемо перемогти їх, значить ми заслуговуємо на таке майбутнє. Ситуація, яка склалась, говорить про нас як про спільноту — або все зайде в глухий кут, і ми певним чином самознищимося, або вийдемо на той рівень, де будемо здатні впливати на процеси.

АЛ: Як може змінитися ситуація зі зміною влади? 

ІЦ: Ми значною мірою і маємо посприяти тому, щоб вона змінилась. Дуже важливо не ковтати незадоволення роками, тому що це — нездорові процеси. Ми, зрештою, самі себе заганяємо у пастку.

АЛ: Чи є у вас схематичне уявлення, що має відбутися, аби це сталось?

ІЦ: Маємо називати речі своїми іменами і в різних формах виступати проти диктатури несмаку, корупції, непрозорого проведення конкурсів тощо. Так багато наших колег зараз воюють на фронті, захищаючи свободу і демократичне майбутнє України, а ми тут ніяк не подолаємо внутрішні війни. 

АЛ: Ще рік тому інформаційне поле було більш лояльним до українців. Що варто розповідати, на ваш погляд, щоб нас продовжували чути?

ІЦ: Ми маємо дослухатися до власної інтуїції, бути щирими, розповідати свої історії у формах, які здаються правильними. Досі чую за кордоном про те, які ми, українці, незбагненні. Але все це — процес і пошук, ми самі досі розбираємося з тим, хто ми є, куди прямуємо. Цілком зрозуміти це неможливо без знання того, ким ми були. Я, наприклад, тільки зараз з новою оптикою багато чого усвідомила про наших попередників, зокрема, інтелектуалів 20-го століття, які були такі ж молоді і класні, як ми, але перебували ще в гіршому становищі — замкнені в радянській пастці. Вони часом свідомо відстоювали своє, знаючи, що попереду лише репресії, тюрми, смерть. Скільки ж у цьому було сили, сміливості, виклику і самопожертви! У них було набагато менше вікно можливостей, ніж у нас. Сьогодні ми більш помітні для світу. І це — привілей. Нас чують, наші голоси присутні, ми повертаємо собі суб'єктність. 

Однак ми теж втрачаємо сьогодні багато людей нашого покоління. Мої ровесники йдуть, не встигнувши розказати свої історії. Я досі не можу прийняти і усвідомити загибель письменниці Віки Амеліної. Вона зараз мала бути на резиденції в Парижі і працювати над книжкою про військові злочини Росії, опрацьовуючи свідчення різних жінок, які збирала. Ця книжка не буде дописана, я вже мовчу про життя самої Віки — мами підлітка, яскравої інтелектуалки. Вона одна з багатьох, кого вбила Росія. Нещодавно я розплакалася просто на сцені, коли мій колега Юрко Прохасько, перекладач, літературознавець і психотерапевт сказав про те, що ми маліємо — нас стає менше, і ми маємо більше берегти одне одного зараз. 

АЛ: Чому тоді в такому світі, де переважна більшість розуміє, що Росія напала на Україну, у категорії «Найкращий документальний фільм» на «Оскарі» перемагає стрічка «Навальний». Хоча за нагороду у цій же категорії боровся фільм «Дім зі скалок» про дітей з притулку на Донбасі.  Це кіно недостатньо гарне для Голлівуду? Чи команда фільму про Олексія Навального мала більше грошей на промо? Або це політичне рішення? 

ІЦ: Говорячи про будь-які конкурси і оцінювання, ми ніколи не можемо говорити про об'єктивність. Це сукупність різних факторів і правил гри. «Оскар» — це насправді про велику політику і великі гроші. Я не візьмуся сказати, чому саме цей фільм переміг, але за ним однозначно стояли величезні можливості. Його промотували на тих рівнях, до яких більшість з нас не може навіть дотягнутися. Промоція була дуже агресивною. Команда навіть робила email-розсилку на різні університети з інформацією про можливість подивитись фільм і підтримати його.

Загалом західному світу складно прийняти ідею, що війна Росії проти України є не лише війною Путіна. Це означає визнання факту, що велика багатомільйонна країна, яка підтримує свого лідера, так глибоко отруєна пропагандою, що вже перетворилася на монстра. Це страшно, особливо, коли цей монстр виривається з-під контролю. Нещодавно у Люксембурзі до мене підійшов італієць зі словами підтримки Україні. Він сказав, що донедавна сама думка про ядерну зброю і можливість її використання його паралізувала від страху. Але зараз він зрозумів, що страх тільки годує зло. І це правда. Якщо ви не зупиняєте терористів тут, вони розправляють крила в іншому місці і піднімають голови. 

АЛ: Чи змінився у вас підхід у вихованні дитини через війну? Наскільки воно патріотичне, враховуючи кількість зла навколо та ймовірність того, що у віці 18 років, син може піти в армію?

ІЦ: Моєму сину зараз 13 років, і за свій шлях материнства я прийшла до певних висновків. Зокрема, наполегливі спроби виховати щось у дитині викликають лише несприйняття та бажання відштовхнути ці намагання. Найкраще працює особистий приклад, спосіб життя батьків і їхнього оточення. Мені знадобилося багато років, аби усвідомити, що мій син захищається від різних ранішніх травматичних вражень і досвідів. Його спосіб — це маска цинізму і байдужості. Здавалося, що моя дитина, яка була дуже включена в політику, життя країни та ветеранів, з часом почала дистанціюватися і навіть знецінювати все показово. Довгий час мене це ранило, поки я не усвідомила, що насправді він просто переповнений усім, що відбувається навколо, і більше не може вбирати у себе. Це не означає, що він байдужий або неемпатичний. Трішки торкнися — і зрозумієш, що всередині у нього все геть інше, ніж він намагається демонструвати. 

‍АЛ: Нещодавно ви писали у фейсбуці про те, що одна жінка після виступу вашого чоловіка, який двічі служив в ЗСУ, запитала поради, як їй будувати стосунки з власним чоловіком, який теж прийшов з війни, — вони втратили близькість і ніжність. Як, власне, цей шлях проходите ви з Артемом? 

ІЦ: Для мене це окрема болісна тема. Я вже була в ролі жінки, до якої з війни повернувся незнайомець, і я не розуміла, як жити далі з ним, а він не розумів, як йому жити в мирному житті. Нам знадобилося багато часу, щоб знову побудувати спільне поле близькості. У нього була депресія. Відтак його випадково  занесло в команду художників, яка створювала реквізит для різних проєктів. Мій чоловік уперше в житті працював руками, і, як не дивно, це його витягло. 

Коли ж Артем вдруге пішов на війну, і ми знову опинилися в різних вимірах, то, по-перше, він для себе відкрив терапію, бо це насправді йому допомагає, а, по-друге, ми обидва працювали над тим, щоб не втрачати емоційний зв'язок. Це щоденна робота, коли постійно намагаєшся не вимикати потік обміну новинами про те, чим займаєтеся обоє. Також я використовувала усі можливі шанси приїхати до нього. 

Коли я бачу, скільки родин розвалюється навіть у моєму колі, це розбиває серце. Розлучень буде ще більше. Водночас, можливо, і нові сім'ї утворяться на цих уламках. Так чи так, війни і будь-які інші потрясіння, на жаль, руйнують безліч родин. Це велика біда і велике випробування для всіх. 

АЛ: Усе, що відбувається неможливо прийняти, але потрібно навчитись з цим жити. Ви для себе знайшли спосіб капсулізації болю?

ІЦ: Я не навчилася захищатися. Я дуже емоційна і емпатична, забагато всього пропускаю через себе, але інакше не вмію. Часом падаю у чорні ями і не можу з них вибратися. А потім, навпаки, так гостро відчуваю моменти щастя. І я собі, насправді, за це дуже вдячна, тому що бачу довкола себе людей, які втратили цю здатність, які лікуються від депресії, які не можуть більше почуватися хоч іноді щасливими. Я дуже боюся, що в мене це також кудись зникне.

Для себе прийняла думку про те, що ця війна буде завжди, і я не впевнена, що доживу до її правдивого фіналу. Якщо навіть закінчаться бойові дії, ця війна може повторитись, як це постійно відбувається з Росією. Левіафан хоче крові й повертається знову й знову. Щойно я усвідомила, що не тримаюся за ниточку примарної надії про «ще рік і все», мені стало легше. 

АЛ: Мені здається, попри все, що відбувається навколо, ми все ж таки навчилися жити сьогоднішнім моментом. 

ІЦ: Дуже важливо не ставити життя на паузу. Я це зрозуміла ще до повномасштабного вторгнення, коли знімала фільм «Земля блакитна, ніби апельсин» або коли їздила в Авдіївку. Тоді мене особливо вразили підлітки. За вікном звуки щоденних вибухів, а у них класичний балет, хіп-хоп, зйомки кіно, сміх, перші закоханості. Момент після війни може ніколи не настати, а життя відбувається сьогодні. Тому дуже важливо продовжувати бути живими. Потрібно над цим працювати, допомагати собі. Хоча психотерапевта, на жаль, не всі можуть собі дозволити. 

АЛ: Ви багато разів представляли свої фільми за кордоном. Обидва — про українські реалії. Чи розуміють їх іноземці?

ІЦ: Мій перший фільм «Земля блакитна, ніби апельсин», здавалося б, про звичайну родину, яка живе у зовсім іншому для іноземців вимірі. Але, за великим рахунком, це історія про людей, які у складні часи попри всі обставини намагались не ставити життя на паузу і боролися за свою життєрадісність. Виявилось, ця історія універсальна для світу. Хоча ми всі дуже різні, але, врешті-решт, усі однаково хочемо спертися на такі базові речі, як родина, любов, мистецтво. Нещодавно я показувала фільм у Мексиці, мене дуже вразила колективна емпатія. Велика зала, дуже емоційні відгуки, заплакані сеньйори. Це завжди зворушує. Думаєш: де ми, а де вони? Та насправді їм теж близька історія про святкування життя, повагу до смерті. Мексиканська культура уся про це. 

Думала, що другий фільм «Я і Фелікс» більше відгукнеться людям зі схожим минулим, як у нас — тим, хто пам’ятає пострадянські хиткі часи. Тому для мене було великою несподіванкою, коли ми отримали спеціальну нагороду італійського кінофестивалю Giffoni у категорії Generator +16. Це найбільший європейський кінофестиваль для дітей та підлітків. І оцінює фільми не професійне журі, а 600 італійських підлітків. Тобто вони змогли порівняти себе з українським хлопцем із 90-х. Для мене це було великим сюрпризом.

АЛ: Що ви можете порекомендувати до перегляду з українських фільмів, з того, що дивились останнім часом? 

ІЦ: Я хочу просто закликати дивитись українське кіно. Дистриб'ютори кажуть, що за останні два роки попит на українське кіно виріс — і люди охоче ходять на вітчизняні прем'єри. Особисто мене це дуже надихає. Зараз є що подивитися загалом. Нещодавно був у прокаті документальний фільм «20 днів в Маріуполі» Мстислава Чернова. Для когось перегляд такої стрічки поки ще є неможливим досвідом, але особисто мені було важливо її подивитися. Це такий унікальний документ того, що відбулося. Фільм зафіксував страшні події, дивитися його дуже боляче, але водночас він наповнив мене якоюсь дивною силою від усвідомлення, що ці злочини Росії були зафіксовані, а не лишилися назавжди невидимими, як безліч білих плям і сліпих зон минулого життя наших предків

«Мужайтесь!» — сказала голова селища і поплескала матір хлопця по плечу

Ми прокинулись від дзвінка рідних. Вони повідомили, що навколо Чернігова вибухи, бомблять аеродроми. Поїхали зняли готівку, заправили машину і під вечір 24 лютого вирушили до Михайло-Коцюбинського, селище під Черніговом. Думали, що там нам буде безпечно. У перші дні так і було.

Потім дорогою поїхали колони ворожої військової техніки. Бачили понад сотню танків та артилерійських установок. Спочатку російські військові майже не зупинялись у селі і не чіпали селян. Але вже потім почали грабувати магазини, їхня авіація розбомбила місцеву школу. 

З 3 на 4 четверте березня наші хлопці розбили частину окупантів за селищем. Ті російські військові, що залишилися живі, повернулися до Коцюбинського й залишились на ніч у ветеринарній клініці. Наступного дня вони почали терор українського населення. 

Зранку росіяни переганяли техніку і контролювали, щоб на дорозі не було місцевих. Підійшли до нашого подвір’я, перевірили у всіх документи й телефони, запитували, що ми тут робимо. Ми сказали, що приїхали сюди, аби врятуватися.

Почався обстріл. Ми побігли в укриття у погріб. За нами пішло десь п'ять російських солдатів. Їхній командир зібрав наші телефони, перевірив їх, після чого наказав Микиті, мамі і старшому брату йти за ним для уточнення деяких питань. Я чекала на них, але вони не повернулись. А поки чекала, почула розмову російських військових про те, що в Сирії було не настільки страшно, як тут.

Через якийсь час спустився один з солдатів, тикнув на мене пальцем, спитав, чи я Микитина дівчина, наказав йти з ним. Він йшов позаду мене зі взведеним автоматом. Коли помітив, що я обходжу бите скло на підлозі, пригрозив вистрілити, якщо не буду йти рівно.

За хвилину я побачила Микиту, який стояв на колінах. Мене поставили навколішки поряд з ним і почали допит. Сказали, що прочитали в інтернеті, що про них пишуть як про ґвалтівників і вбивць, вимагав, щоб я прямо сказала хороші вони чи ні. Я спробувала ухилитись від відповіді і сказала, що нічого не знаю. Тоді мене поставили спиною до Микити. Військовий перезарядив автомат і повідомив, що зараз його застрелить. Потім мене відвели подалі, щоб я не заляпалась кров'ю. 

Я запитала потім, навіщо вони це роблять? Такі виховні методи, відповів військовий. Мовляв, саме так Микита їм усе розповів. Про що йшлось, я не знаю. 

Згодом нас усіх відпустили — мене, маму Микити, старшого брата й дядька, в якого ми тоді мешкали. Але не Микиту. Нам повідомили, що йому загрожує в кращому випадку 15 років ув’язнення, і відбувати покарання він буде в Україні.

Ми чули, що багатьох місцевих забирали, дуже били, але врешті відпускали. І ми сподівались, що Микиту теж відпустять. Але його не повертали. За день мама Микити пішла до офіцерів дізнатись, що з її сином.

Зустріла голову селища, та саме йшла на зустріч з окупантами і пообіцяла дізнатись, що з Микитою. Через кілька годин вони знову зустрілись, сільська очільниця поплескала маму по плечу, сказала «мужайтесь» і пішла геть. Що це означало, ми не зрозуміли. А тому продовжували шукати і розпитувати. Дядько працював на фермі в селі, росіяни часто приходили по воду і молоко. Від них дізнались, що підрозділ, який забрав Микиту, виїхав, і, напевно, його забрали з собою. В якому напрямку — невідомо. 

19 березня, коли на виїзді в бік Славутича не було російських військових, ми з мамою Микити покинули селище.

Відправляли листи в усі колонії й ізолятори, і один з них система врешті прийняла

Вже після деокупації на одній з позицій російських солдат у лісі знайшли тіло чоловіка. Його затримали разом з Микитою. І також не відпустили, кудись вивезли. Від його дружини Наталі я дізналася висновки судово-медичної експертизи: його вбили пострілом в голову. Усі пальці на його зв’язаних руках були поламані. Руки були вкриті мозолями — найімовірніше, змушували копати окопи.

Ми продовжували шукати Микиту разом зі спецслужбами і українськими військовими. Але його тіла не знайшли і у нас з’явилася надія, що його вивезли на територію Росії. Але вже півтора роки — відтоді і до сьогодні — ніхто його не бачив і нічого про нього не чув. Російська сторона і МКЧХ теж нічого не кажуть про Микиту. 

Ми спробували шукати через російські системи відправлення листів у колонії. Якщо система пропускає лист, то з великою ймовірністю той, кого ми розшукуємо, перебуває в тій колонії чи СІЗО, де прийняли лист. Ми почали відправляти листи всюди, і один з них пройшов до Бєлгородського СІЗО №3.  Знайшли місцевого адвоката, попросили поїхати туди, однак його навіть не пустили до слідчого ізолятора. 

Коли ми зрозуміли, що самостійно розшукати Микиту не в змозі, то вирішили об’єднатися в громадську організацію разом з іншими українцями, чиї рідні зникли безвісти. 

Навесні 2022 року усі шукали рідних через спеціальні групи на фейсбуці, писали до поліції, СБУ, Червоного Хреста. Саме тоді я знайшла на фейсбуці Каріну Дячук, одну з засновниць ГО «Цивільні в полоні». Спочатку просто спілкувались і ділились інформацією, а пізніше створили громадське об’єднання та почали комунікувати з омбудсменом і представниками Червоного Хреста. Останні розповіли, що коли відвідують тюрми, російська сторона дозволяє заходити лише до вибіркових колоній чи камер. Але якщо вони бачать в камерах разом із військовими цивільних, то фіксують це, записують дані й передають інформацію рідним.

Що робитимемо тепер? Батьки Микити здали кров, на даний момент збігів ДНК не знайдено. Знаю, що є випадки повернення з неволі закатованих тіл. Отож, отримати офіційне підтвердження, що твій близький в російському полоні, — це ще не гарантія того, що людина повернеться додому жива. Людей там знищують не тільки фізично, а й морально. Наприклад, роблять імітації обміну — привозять начебто на обмін, а потім кажуть: «Від вас відмовились», і ці знущання страшенно деморалізують.

Півтора року ми не маємо про нього інформації. Хочеться вірити в краще, але розумію, що мушу бути готовою до всього. Розумію, що навіть якщо він повернеться, то буде іншим після пережитого. Але єдине моє бажання, аби він повернувся живим. І тільки про це я молю Бога.

В Україні нема єдиного органу, який займався би пошуком цивільних бранців Кремля

— Викрадення цивільних  українців на окупованих територіях і вивезення їх в невідомому напрямку — дуже серйозна проблема для України, — коментує Тетяна Катриченко, координаторка Медійної ініціативи за права людини. — В інших військовий конфліктах у світі не було стільки затриманих цивільних, і тому цю інформацію треба максимально голосно доносити до європейців і американців. Адже коли проблема не озвучена, її легше ігнорувати.

Фактично в Україні немає єдиного відповідального органа або єдиної представницької особи, які б могли займатись обліком, пошуком і домовленостями про звільнення цивільних заручників. Тому кожна існуюча структура не розслідує, а просто збирає запити громадян про зниклих. Єдиної бази цих людей немає. Відповідно, назвати точні цифри неможливо.

Полоненими військовими у нас займається координаційний штаб при ГУР, вони збирають інформацію і займаються перемовинами про обмін. У нас є національне інформаційне бюро, яке працює як база даних, вони збирають інформацію і про військових і про цивільних затриманих громадян в рамках конфлікту,  у нас є уповноважений з прав людини, який теж говорить про цивільних, але не має мандату на перемовини на цю тему. 

Ми започаткували ініціативу: на нашій сторінці ми розмістили заклик звільнити цивільних заручників сімома мовами. Ідея в тому, щоб люди в різних країнах могли прочитати короткі історії цивільних полонених. Художниця малює портрети цих заручників, щоб можна було писати листи в локальні амбасади Росії з вимогою звільнити цих людей.

Ракетні атаки росіян, окупація, евакуація, виїзд до Тель-Авіва і знову війна вже на території Ізраїлю — все це пережила за останні рік і дев’ять місяців фельдшерка швидкої допомоги з Харківської області Інна Макоєдова. Масована атака ХАМАС на Ізраїль 7 жовтня відбулася через день після кривавого російського теракту в селі Гроза. Цей теракт став для Інни особистою трагедією — серед 59 загиблих були її друзі, пацієнти та колега. Коли росіяни вперше почали бомбити Харків, Інна саме везла на «швидкій» важкохвору дитину до лікарні.

«Були ситуації, коли пацієнта треба було рятувати негайно. І ми їхали — не вмикаючи фари, об'їзними дорогами. Розуміючи, що виїзд може стати останнім»

— Дитину я везла, помічаючи по дорозі зруйновані будинки та незвично порожні вулиці як наслідок перших ракетних обстрілів, — згадує Інна. — Одразу до лікарні на Салтівці в Харкові стали привозити поранених та загиблих військових — зовсім молодих хлопців. А вже наступного дня пішли виклики й від цивільних. До одного чоловіка, якого підстрелили росіяни, швидка не могла дістатися, тому рідним довелося самостійно вивозити його на садовій тачці туди, куди ми на «швидкій» могли проїхати. Виявилося, що поранений —  наш колега, колишній водій районної лікарні.

Ми вирішили везти його до Куп'янська і по дорозі, в селі Гроза, натрапили на ворожі танки, один з яких перегородив нам дорогу. Росіяни наказали нам повертатись. Я відповіла, що в машині пацієнт, якому терміново потрібна операція. На що почула: «Ми зараз вас розстріляємо разом із вашим пацієнтом». Не знаючи, що робити, я почала зв'язуватися з колегами з Харкова, і тоді росіяни відкрили по нашій машині вогонь. Перше, про що я подумала в той момент: «Що ж тепер буде з нашим пораненим? Хто його прооперує?» Ну, а далі ми не їхали, а летіли… І дивом врятувалися.

Весь наступний тиждень пацієнт пролежав у селищі Шевченкове, аж поки окупанти не відкрили проїзд для «швидких», і ми змогли вирватися до лікарні Куп'янська. Він вижив, але через втрачений дорогоцінний час залишився без ноги. Під час цього рейсу до Куп'янська росіяни зупиняли нас на кожному блокпості з командою «Руки на капот!», після чого обшукували всю машину, кожну кишеню. Їздити в комендантську годину окупанти нам заборонили — казали, як побачать, одразу розстріляють. Але були ситуації, коли пацієнта потрібно було рятувати вночі і негайно. І ми їхали. Не вмикаючи фари, об'їзними дорогами — як завгодно. Усвідомлювали, що кожен виїзд може стати останнім. Але не робити цього не могли.

Коли в окупації зник мобільний зв'язок, Інна знайшла вихід, як не втрачати контакт з пацієнтами. Вона фактично стала диспетчером швидкої медичної допомоги:

— Зателефонувати на 103 вже було неможливо, і нас виручив дротовий інтернет, через який ми могли підтримувати зв'язок у соцмережах, — розповідає фельдшерка. — В усіх існуючих групах я розписала алгоритм дій — пояснила, де і як зі мною зв'язатися, приймала звернення. Когось консультувала, когось передавала бригаді, яка їхала на виклик. За це люди допомагали у відповідь. Коли в березні нам терміново знадобилося пальне, а взяти бензин було ніде, я написала оголошення у соцмережах — і до нас примчався чоловік з каністрою бензину.

Але настав день, коли закінчилися медикаменти. Окупанти саме відкрили піший перехід через дамбу на територію, підконтрольну Україні, і я вирішила спробувати поїхати по ліки до Харкова. Це було непросто — на блокпостах окупанти влаштовували допити, на яких що я тільки не розповідала, щоб мене пропустили. У Харківському центрі екстреної медичної допомоги на мене вже чекали з ліками. Але ж треба було якось непомітно провезти цей скарб назад. Тому ми провернули цілу операцію: замість мене, під моїм прізвищем, через дамбу пішла інша людина (бо окупанти вели списки тих, хто виїжджав і повертався). Я ж дісталася нашого району в об'їзд. Таких поїздок ми зробили декілька.

«Усі ці місяці у нашому відділенні “швидкої” висів український прапор, і жодні погрози не змусили нас його зняти»

Окупанти схиляли Інну Макоєдову до співпраці.

— Намагалися змусити, — згадує лікарка. — Ми не брали їхніх зарплат й ігнорували їх, хоч і розуміли, чим це може скінчитися. Коли одного разу окупанти сказали, що треба відвезти на кордон їхнього пораненого військового, а ми відповіли, що машина несправна, нашу бригаду змусили зробити це під дулами автоматів. Співробітники бригади шість годин не виходили на зв'язок, і ми дуже за них хвилювались. На щастя, колеги залишилися живими. Поки везли, окупанти стежили, щоб наші медики не торкалися їхнього пораненого — боялися, що вони навмисне зроблять йому гірше. Розуміли, що вони для нас — вороги. До речі, весь цей час у нашому відділенні висів український прапор. І жодні «попередження» та погрози не могли змусити нас його зняти.

Влітку окупанти взялися вже безпосередньо за мене. Наполегливі заклики до співпраці з розповідями про те, «який я цінний співробітник» переросли в агресивні погрози. Росіяни вимагали, щоб я ходила на наради до їхньої так званої адміністрації. Але я не прийшла жодного разу. За мною почали стежити. Окупанти чекали мене на вулиці, приходили додому. Людина, яку вони називали «міністром охорони здоров'я Харківської губернії», заявляла, що «розбереться зі мною». До мене доходили попередження, що «за те, чим я займаюся, сидітиму в підвалі».

Почали погрожувати й моєму чоловікові. Свого часу він був очільником ДАІ, й окупанти, дізнавшись про це, вмовляли його стати керівником райавтодору. Коли він відмовився, заявили, що у такому випадку «знайдуть для нього військову форму».

Втім, виїжджати не хотілося до останнього — мені здавалося, що я не маю морального права покинути своїх колег та пацієнтів. Але потім окупанти заявили, що дають мені тиждень на підписання договору про співпрацю. Попередили, що на підконтрольну Україні територію мене вже ніхто не випустить — на блокпостах усі попереджені. І дали зрозуміти, що якщо хочу залишитися живою, краще погодитися на їхні умови. Залишався один вихід — їхати геть. Виїжджати через російський кордон, розповідаючи прикордонникам легенду про те, що мандрую в відпустку до дядька, який живе в Новоросійську. Ми їхали вдвох із чоловіком, і це просто везіння, що після дванадцяти годин допитів на кордоні окупанти повірили моїй вигадці про родича. Інакше мене б вже не було...

Коли вирвались, на нас чекала довга дорога — через Білорусь, Польщу, Словаччину, Австрію. Аби в результаті ми опинились в Ізраїлі. Чому саме тут? Мені терміново знадобилося лікування: в лютому, перед початком великої війни, мені зробили складну стоматологічну операцію. В окупації я змушена була самотужки знімати шви, почалося запалення. Коли першого серпня ми виїхали, ситуація вже стала критичною. І друзі в Ізраїлі пообіцяли швидко допомогти з лікуванням. Хто ж знав, що незабаром ми знов опинимося в зоні бойових дій.

«Діти в Тель-Авіві здебільшого знають декілька іноземних мов»

Розповідаючи про життя в Ізраїлі, Інна каже, що, попри незнання івриту, через три місяці перебування в країні змогла знайти роботу.

— В Ізраїлі немає виплат та програм підтримки біженців, — продовжує Інна. — Дороге життя, дорога оренда — сидіти тут без роботи можуть собі дозволити лише добре забезпечені люди. Друзі допомогли мені з організацією лікування (мені нарощують кістки), але плачу я за все сама. Тут немає жодних хостелів чи таборів для біженців, тому якщо тобі нема в кого зупинитися, вихід один — туристична оренда. Першу квартиру ми зняли подобово. Це було невигідно, але, на щастя, досить швидко вдалося знайти постійне житло, і тепер ми платимо тисячу доларів на місяць. Для Тель-Авіва це хороша ціна — можна сказати, недорого.

Знайти в Ізраїлі роботу лікареві за фахом без підтвердження диплому та знання івриту неможливо. Перші три місяці ми як іноземці навіть не мали права на роботу. Плюс я не можу працювати в самому Тель-Авіві, тільки в окрузі. Але хто сильно хоче, той завжди знайде варіанти. Я почала шукати, паралельно вивчаючи іврит і підтягуючи англійську. Знання англійської тут, до речі, дуже цінується — в деяких випадках навіть більше, ніж володіння івритом.

Чоловік пішов працювати на будівництво, а моєю першою роботою став клінінг. Мила і чистила різні приміщення протягом місяця. Зрештою, 50 відсотків мого заробітку забрала собі компанія-роботодавець, і я побачила, що тієї суми, яку я отримала на руки, на життя та лікування не вистачить. Тоді я вирішила спробувати догляд за дітьми з особливостями розвитку. Тут це дуже затребувано: попри те, що для дітей є спеціалізовані дитячі садки, більшість часу вони проводять удома. Проте для ізраїльтян діти — то святе, тому відбір на цю роботу дуже серйозний. І ось тут моя медична освіта та досвід роботи лікарем зіграли мені на користь. Зараз у мене вже є кілька постійних клієнтів, заробітку вистачає. Це важка робота по 14 годин на добу, де ти і няня, і медсестра, а іноді й хатня помічниця. Але я можу з цим впоратись. З кожним днем мовний бар'єр стає менш відчутним. До того ж, в Ізраїлі діти здебільшого — білінгви та трилінгви, які вільно володіють івритом, англійською і навіть російською. А це значно полегшує спілкування.

«Знову ходжу з тривожною валізкою»

— Ми приїхали до Ізраїлю у пошуках спецлікування та безпеки, — продовжує Інна Макоєдова. — З останнім, на жаль, не склалося — війна заскочила нас і тут.

Не можу описати своїх відчуттів, коли вранці сьомого жовтня ми прокинулися від вибухів. Спершу вони були далеко, але я одразу розпізнала цей звук — ніколи і ні з чим його не сплутаю. За день до цього сталася трагедія в Грозі. Справа в тім, що село Огурцівка, звідки я родом, і село Гроза знаходяться поруч, і ми там всі одне одного знаємо. В кафе, яке знищила російська ракета, загинули дві мої подруги, моя колега, пацієнти, батьки та сестра кумів мого чоловіка... І не встигла я бодай перевести подих, як війна знову прийшла під наші вікна. Але більше тікати я не хочу — тільки назад на батьківщину після закінчення лікування.

В Україні ще перед окупацією в мене була зібрана тривожна валізка з документами. Зараз так само — з нею і ходжу до укриттів. В Ізраїлі немає будинків без бомбосховищ. Вони є скрізь і діляться на кілька типів. Основні — мамад і мамак.

Мамад — це сховище безпосередньо в квартирі для однієї родини. Окрема кімната з залізобетонними стінами, з броньованими дверима, які відчиняються тільки надвір, обладнана кількома електричними, телефонними і радіорозетками. Обов'язково є спеціальні фільтри на випадок атаки хімічною зброєю. Можуть бути невеликі вікна зі сталевими віконницями. Деякі облаштовують свої сховища як дитячі, кабінети чи бібліотеки. Мамади є, в основному, у нових будинках, побудованих після 1992 року. Я сиділа в такому бомбосховищі буквально кілька годин тому — під час чергового обстрілу, який заскочив мене у клієнта, в квартирі на 28 поверсі. Тільки-но пролунала тривога, як всі, хто був у квартирі, одразу пішли до мамаду. У таких кімнатах не ловить мобільний зв'язок, там немає інтернету. Але нікому не спадає на думку вийти звідти до відбою — всі сидять і терпляче чекають.

У будинку, в якому я мешкаю, бомбосховище займає весь перший поверх. Ми живемо на третьому — і зазвичай кількох хвилин вистачає, щоб хутко туди спуститися. Бомбосховище для широкого загалу називається «мамак». Я ще не бачила тут будинків без таких кімнат. У цьому сенсі в Ізраїлі безпечніше, ніж в Україні – з такими укриттями навіть якщо прилетить у твій будинок, ймовірність вціліти висока.

З першого дня масованих атак ХАМАС в Ізраїлі людям було дозволено ходити на роботу — за умови, що у будівлі, де працюєш, є укриття. А оскільки мамаки й мамади побудовані скрізь, життя не зупиняється. У супермаркетах є усі продукти, працює навіть аеропорт. Багато авіакомпаній скасували всі свої рейси, але ізраїльські перевізники літають.

Люди спокійні — ніхто нікуди не тікає, всі живуть, працюють. Мешканці звикли жити в умовах війни. Якщо звучить сигнал повітряної тривоги, то абсолютно всі, як за командою, встають і йдуть в укриття. Весь транспорт зупиняється. Якщо поруч немає сховища, люди лягають на землю. В тилу всі чітко знають, яким має бути алгоритм їхньої поведінки, і бездоганно його дотримуються.

Усі, навіть далекі від медицини люди, знають основи надання першої допомоги — можуть накласти турнікет, зупинити кров, носять з собою для цього аптечки. Люди сприймають це як буденні речі, зрозумілі кожному як божий день. В Ізраїлі «звикнути до війни» означає не ігнорувати повітряні тривоги й не розслаблятися. В цьому сенсі нам, українцям, є чому в них повчитися.

8 квітня минулого року Настя Шестопал чекала евакуації на залізничному вокзалі в Краматорську й опинилася в епіцентрі одного з найкривавіших російських терактів цієї війни. Внаслідок ракетного удару по вокзалу загинула 61 людина. Настя втратила багато крові й ногу, але дивом залишилася живою.

Дівчина каже, що з цього моменту для неї розпочалося нове життя. В якому навіть з протезом Настя здійснює мрії, які не наважувалась втілювати до трагедії. Нещодавно вона знялася для українських Vogue і Playboy та планує модельну кар'єру в Німеччині, де отримала лікування. Зі штучною ногою Настя проходить вже понад десять тисяч кроків на день. За словами дівчини, протез став її родзинкою.

«Коли стався вибух, я сиділа на лавці й читала»

Того дня Настя була на вокзалі, бо нарешті зважилася виїхати з рідної Дружківки на Донеччині, яка постійно обстрілювалася росіянами. Друзі покликали Настю до Дніпра, де було спокійніше.

— Уявіть, я ж їхати планувала не потягом, а «Блаблакаром», — розповідає Sestry Настя. — До того ж водій пропонував забрати мене в іншому місці, але я наполягла приїхати за мною саме на вокзал. Мамина подруга просила мене дочекатися машину на роботі, але я відмовилася. Тобто сама зробила все для того, щоб опинитися в епіцентрі трагедії. У момент, коли стався вибух, я сиділа на вулиці на лавці — саме в тому місці, куди поцілила ракета. Повітряної тривоги не було, я спокійно читала книгу...

Після першого вибуху зрозуміла, що лежу на землі в калюжі крові. Люди довкола мене бігали, а я не могла встати. Потім — другий вибух. Я побачила, що моя ліва нога якось неприродно зігнулась. Відчула, що втрачаю кров і сили. З кожною секундою їх ставало дедалі менше. Подумала, що якщо мені зараз ніхто не допоможе, тут я й помру. Я кликала на допомогу, але люди продовжували бігти й не звертали на мене уваги. Не знаю, скільки я там пролежала, поки на мене звернув увагу рятувальник служби надзвичайних ситуацій. Він перетягнув мені ногу і сказав колезі, що «тут дуже важка дівчинка».

Я тим часом намагалася дотягнутися до смартфону, що валявся в крові. Спромоглася його взяти, але руки мене не слухалися, і я не зуміла натиснути на екран і зателефонувати.

А коли двоє рятувальників взяли мене на руки та понесли, мені здалося, що шмат моєї ноги зараз просто відпаде. Дуже страшно було дивитися навколо. Адже я розуміла — те, що побачу, ніколи не зможу забути. Розірвані тіла, поранені діти… Це було пекло на землі.

Вже в машині «швидкої» Настя змогла відповісти на один телефонний дзвінок — так її рідні дізналися, що вона жива. Знайти ж її виявилося непросто.

— Виявилося, що мене записали не під прізвищем, а під якимось номером, — розповідає дівчинка. — Коли мама врешті зрозуміла, де я, і прибігла до лікарні, я вже лежала на операційному столі. У мене була пробита артерія, через що я втратила дуже багато крові. Після першої операції я навіть впала в кому.

Коли пізніше прийшла до тями й побачила, що нога на місці, зраділа, що, можливо, її ще вдасться врятувати. Лікарі робили для цього все, що могли. Спочатку в Краматорську, потім у Павлограді, у Дніпрі… У ніч після другої операції мені різко стало гірше. А після третьої операції я побачила, що ноги у мене більше нема.

«Тепер, коли ногу ампутували, зможу трохи відпочити»

Моя реакція була трохи дивною. Я була настільки змучена наркозами та операціями, що подумала: «Тепер, коли ногу ампутували, зможу хоч трохи відпочити». Мені так хотілося спати. Але ніякого сну вже не було, бо слідом за втомою прийшло усвідомлення того, що сталося. Мені дев'ятнадцять. Я танцювала, займалася спортом. І тепер я не маю ноги. Як жити далі?

Не впасти в розпач Насті допомогла підтримка близьких.

‍
— Велику роль відіграли мамині спокій та впевненість, — зізнається Настя. — Коли я телефоном повідомила мамі, що мені ампутували ногу, вона витримала секундну паузу й сказала: «Нічого страшного. Головне, що ти жива». І я подумала, що, напевно, вона має рацію.

Наступні кілька місяців були дуже тяжкими. Я дізналася, що таке фантомний біль, від якого хочеться лізти на стіну. Це коли здається, що нога, якої вже немає, горить, сіпається. Ти відчуваєш коліно, пальці. Їх немає, а вони болять. Від цього можна збожеволіти. Дуже виснажували й операції, які з ампутацією ноги не закінчились. Загалом їх було шість. Мені допомагали триматися рідні й ті, з ким я познайомилася в лікарні — військові та медперсонал. Вони так у мене вірили. Ніколи не забуду медсестру, яка поставила мене на ноги. Мені здавалося, що я не можу навіть сісти, не те що встати. Але вона навчила мене стояти, тримати рівновагу на одній нозі. Виявилося, це можливо.

«Тепер я знаю, наскільки важливо дозволити собі прожити цей біль. Аби потім знайти нові сенси»

А потім у житті Насті трапилася Німеччина, куди її запросили незнайомі люди.

— Моя подруга, яка на той момент була в Німеччині, розмістила про мене інформацію у соцмережах, — продовжує розповідати дівчина. — І німці Міру та Мартін, які не знали ні мене, ні подругу, написали, що хочуть допомогти. Вони запросили мене до міста Ессен. Знайшли квартиру і домовилися, щоб мене прийняли на лікування до місцевої клініки — як з'ясувалося, однієї з найкращих у Німеччині. Все життя я буду вдячна цим неймовірним людям. 

У цій клініці я отримала протез, там і почала його опановувати. Це було непросто. Я ж маленька, важу від сили 35 кілограмів, тоді як протез важить вісім. Іноді здавалося, що корсет (а він необхідний, тому що в мене дуже висока ампутація) перетискає всі мої внутрішні органи. По суті, я заново вчилася ходити. І жити —приймаючи нову реальність та нову себе.

Були депресії, був розпач. Жахливі сни, повернення в думках до того дня, коли я вмирала. Тепер я знаю, наскільки важливо дозволити собі прожити цей біль. Аби потім знайти нові сенси. Зрозуміти, що з ногою чи без — життя прекрасне. Так, те, що трапилося, сильно мене змінило. Там, на вокзалі в Краматорську, колишня Настя померла. Натомість народилась інша — яка вміє по-справжньому цінувати життя.

‍«Моє тіло зараз подобається мені більше, ніж до трагедії»

Настя почала вести блог в Instagram, де розповідає про свою реабілітацію. Рік тому в блозі з'явилися відео, як Настя опановує свій перший протез, робить перші кроки. А вже навесні цього року Настя виклала відео, як ходить на двох ногах. Її хода виглядає настільки впевнено, ніби протеза немає взагалі. Хоча дівчина і не намагається його приховати, носить короткі сукні й сарафани.

— Впевненість у собі прийшла не одразу, — зізнається Настя. — Були моменти, коли мені здавалося, що всі довкола дивляться на мій протез. Але згодом я зрозуміла, що все залежить від мого сприйняття. Це не люди концентрують увагу на моєму протезі, а я сама. Зараз я можу вільно гуляти в шортах. Моє тіло зараз подобаються мені більше, ніж до трагедії! Для цього я довго працювала з собою та з психологом. Я і зараз в терапії, адже психотерапевт, між іншим, допомагає мені зменшити фантомний біль. Досі його відчуваю — інколи більше, інколи менше. Можливо, я житиму з цим болем все життя. І тут не допоможуть знеболювальні, адже причини — в голові.

Блог в Instagram я почала вести, щоб поділитися своїм досвідом та підтримати людей, які опинилися у подібній ситуації. Їх в Україні зараз, на жаль, дуже багато. Мені пишуть люди з Херсона, Харкова, багатьох інших регіонів. Запитують, як я впоралася. У багатьох з них ампутації не такі високі, як у мене, але люди не розуміють, що робити далі. Я помітила, що старшим людям у таких ситуаціях складніше, ніж молодим — вони думають, що життя закінчилося, хоча це зовсім не так.

Я раджу перш за все не закриватися від тих, хто вас оточує, приймати їхню допомогу та турботу.

Мені допомогли не здатися мама, друзі, а пізніше — молодий чоловік, з яким я зараз зустрічаюсь. І ще важливо не соромитися своїх емоцій. Сьогодні ти можеш плакати, сердитись, а завтра гуляти з протезом у відкритій сукні, фотографуватися та почуватися щасливою. Мій протез став моїм персональним брендом — нещодавно була в Києві на зйомках для Vogue і Playboy й виявила, що мене за ним пізнають просто на вулиці.

Зараз я живу в Ессені. Вже непогано знаю німецьку мову. Пішла на курси водіння, де вся теорія німецькою — і це для мене вже не проблема. Паралельно дистанційно закінчую Київський університет імені Драгоманова, де вчусь на соціального педагога. Ця спеціальність для мене важлива, бо мені хотілося б заснувати щось на кшталт фонду чи центру для психологічної реабілітації людей з ампутаціями. Відчуваю, що мені є чим з ними поділитись.

До повномасштабної війни Ірина Язова була відома як одна з найкращих терапевток Ірпінської міської лікарні — у період пандемії коронавірусу фактично жила на роботі, рятуючи хворих. Після деокупації Бучі про неї дізнались як про лікарку, яка рятувала поранених місцевих мешканців та прийняла екстремальні пологи в сусідки. Завдяки Ірині залишилися живими жінка з її чотирирічною дитиною, яких в машині розстріляли росіяни. А ще — сусід, якого окупанти поранили в ногу. 

Згодом Ірині з чоловіком та їхніми трьома дітьми вдалося виїхати до Польщі. Зараз Ірина працює лікарем у шпиталі поряд із містом Катовіце, куди часто привозять поранених українських захисників на лікування. Про події в Бучі й допомогу українцям у Польщі Ірина розповіла Sestry.

Сусід кричав від болю так, що чув увесь під'їзд 

Перші вибухи, які Ірина Язова почула вранці 24 лютого 2022 року, не змінили її планів їхати на роботу. На неї чекала літня пацієнтка.

— Виписавши лікарський висновок, я вийшла надвір, а там уже літали гелікоптери, було чутно вибухи, — розповідає Ірина. — За кілька днів росіяни зайшли на мою вулицю в Бучі. А першого березня я вже не змогла дістатися лікарні через розбитий переїзд. 

У сусідньому дворі російський танк розбив приміщення аптеки, і люди збирали розкидані по вулиці препарати та зносили їх до підвалу, де ми з сусідками їх відсортували, а потім передали через тероборону до лікарні. Хто ж знав, що за кілька днів все це нам знадобиться… Ворожі танки розстріляли машину багатодітної родини, у мами та її крихітної доньки були прострілені ноги. Їх забрали до себе сусіди, а мене покликали на допомогу.

Ніжка дитини була повністю пропалена. Довезти цих людей до лікарні вже було неможливо, нас усіх могли вбити. Залишалося шукати медикаменти через місцеві чати та бігати за ними між гаражами, намагаючись не потрапити росіянам на очі. На щастя, мені вдалося розшукати необхідні антибіотики.

У цей час вдома на Ірину чекали чоловік і троє дітей-школярів. Багатоповерхівку, де жила жінка, пізніше показували в багатьох репортажах зі звільненої Бучі — будинок на вулиці Тарасівській вцілів, але окупанти розграбували чи не всі квартири. І от за кілька днів до того, як росіяни почали мародерити і трощити, Ірина просто в під'їзді врятувала пораненого сусіда. Окупанти стріляли в нього, коли чоловік йшов вулицею.

— Ворожі кулі пробили Володі обидві ноги, і він до пізнього вечора пролежав на асфальті, — згадує Ірина.

Спочатку він молився, щоб на нього не наїхали танки. А потім уже хотів, аби наїхали.

Сусіди принесли його до під'їзду, але підняти до квартири не змогли. Тому ми організували йому місце в прогоні між поверхами, і він провів там п'ять діб. Побачивши, що в нього перебита кістка, зачепило м'язи та сухожилля, я розрізала одяг, промила рану й зробила перев'язку. Знайшла бинти, протизапальне, електроліти проти зневоднення й навіть антибіотик. Найбільше я боялася, що може початися сепсис. Володя кричав від болю так, що чув увесь під'їзд... Але на третю добу йому нарешті полегшало. Коли в нього вперше за ці жахливі дні з'явилося бажання запалити цигарку, я зрозуміла, що він одужує.

‍«Без світла й води я приймала пологи в "романтичній" атмосфері при свічках»

‍В одній із квартир цієї ж багатоповерхівки з'явилася на світ крихітка Аліса. Перейми в її мами Анни Тимченко розпочалися сьомого березня, коли в Бучі вже точилися вуличні бої, а в будинку не було ні електрики, ні води. Анна з нашою героїнею жили в одному під'їзді, але до пологів не були знайомі.

— Уявіть, до цього дня я ніколи не приймала пологи, — зізнається Ірина. — Думаю, допомогло те, що студенткою я хотіла стати гінекологом і тому добре вчила теорію. В екстремальний момент знання повернулися. Звичайно, я усвідомлювала ризики, але вибору не було, тому я зібралася й робила те, що можу.

Допомагали мені дві сусідки. Одна з них прибігла за мною о четвертій годині ранку, коли в Ані відійшли води. Самій породіллі був тоді 21 рік, це були її перші пологи. Я повторювала їй: «Пологи — це природний фізіологічний процес. Наше завдання — лише допомагати». Ми всі підтримували одна одну. Жартували на тему атмосфери в квартирі: без світла, але на гарній ковдрі, навколо — інтер'єрні свічки. Чим не романтика? Ситуацію дуже ускладнювало те, що не було води, але нас врятували запаси вологих серветок, які Аня з чоловіком встигли закупити заздалегідь.

За вікном постійно щось вибухало, але я не чула цих звуків. Для мене тоді війни не існувало. Мала значення тільки поява на світ нового життя.

Був момент, який усіх налякав — коли дитина не закричала. Але я знала, що потрібно робити: відсмоктати з носика слиз, постукати по спині, поплескати по п'ятах. Після цих маніпуляцій ми почули очікуваний крик — і видихнули. Ми це зробили. Це було справжнє щастя.

Після пологів Ірина повернулася до своєї квартири і, не перевдягнувшись, вся в крові, лягла спати, чим добряче налякала дітей і чоловіка. Ситуація в Бучі погіршувалась, і родина вирішила терміново евакуюватися. Поспішали, отож, Іра сіла до автівки просто в закривавленій після пологів футболці. Виїхати з Бучі вирішили також породілля Анна та поранений сусід Володимир.

— Ми зрозуміли, що треба якнайшвидше рятувати наших дітей, — пояснює Ірина. — Ніколи не забуду мертві тіла, які ми бачили вздовж дороги. Перевернуті машини з написами «діти», розкидані дитячі речі, підгузки, а також направлені на нас башти російських танків. Були миті, коли я думала, що зараз нас розстріляють. Але ми вдягнули білі пов'язки, відповіли на всі запитання окупантів на блокпостах і якось вирвалися з цього пекла.

‍Просто зайшла до найближчого польського шпиталю й залишила резюме. За 20 хвилин мені подзвонили

Родина Ірини виїхала до Польщі — як і більшість з нас, «на пару місяців, до закінчення війни». Але життя розпорядилось інакше.

— Я мала сумніви, що зможу знайти у Польщі роботу за фахом, — каже лікарка. — Так, я досвідчений терапевт, але я не знала польської мови. Коли ми приїхали, говорила лише одну фразу: «Nie wiem», що означає «Не знаю». Але, звичайно, через подібність наших мов розуміла поляків непогано. 

Одразу, як приїхала, встановила собі на телефон застосунок-перекладач, і він мене сильно виручав. Стала активно вчитися не тільки розуміти, але й розмовляти. Зараз, коли польська для мене вже не є проблемою, усвідомлюю, наскільки безглуздо іноді звучали деякі мої фрази. Але нічого, я говорила й таким чином подолала психологічний бар'єр. З пошуком роботи все сталося швидко й навіть трохи дивно. Разом із подругою я прийшла до найближчого шпиталю біля Катовіце, недалеко від дому, і залишила на рецепції резюме. Залишила, ні на що не сподіваючись. Єдине, про що попросила — щоб навіть у випадку відмови мені про це повідомили. Після чого ми з подругою зайшли до кав'ярні, а за двадцять хвилин мені зателефонували зі шпиталю і запросили на співбесіду.

Так Ірину взяли на роботу — спочатку до приймального відділення, а потім і до терапевтичного.

— Зараз я вже веду палати, чергую по шпиталю, — радіє Ірина. — З мовою проблем майже не виникає — хіба що іноді довго не можу підібрати слово. Але оточуючі ставляться до цього з розумінням.

Для мене важливо викликати в людей не жалість, а повагу. Тому я майже нікому не розповідала про те, що пережила у Бучі.

Натомість показувала, що знаю і вмію. Разом з тим мені дуже пощастило з людьми, яких я зустріла у Польщі. Маю на увазі і жінку, в квартирі мами якої ми спочатку жили (зараз ми вже самі винаймаємо житло), і керівника відділення в шпиталі, який від початку повномасштабного вторгнення поставив собі за мету допомагати українцям. За його ініціативи шпиталь почав брати на реабілітацію українських бійців. Можливо, й мене він запросив на роботу, бо я —українка. Зараз він навіть заснував фундацію, яка допомагає Україні. Це і турбота про військових, і закупівля необхідного для українських шпиталів обладнання. Я допомагаю фундації як перекладач. 

Одного разу сталася цікава історія. Мені зателефонували ввечері зі шпиталю й повідомили, що до нас на лікування везуть цілий вагон українських військових. Я приїхала, а мені кажуть, що в одній з палат лежать хлопці з Бучі й Ірпеня. Мовляв, я когось з них можу знати. І от заходжу я до палати і дійсно бачу знайоме обличчя. Зі мною вітається мій сусід! Чоловік, який мешкає в моєму під'їзді в Бучі на дев'ятому поверсі. Він зазнав поранення на фронті, і ми ось так випадково зустрілися. Знову, навіть в іншій країні, я допомогла своєму сусідові.

До речі, з Анею Тимченко, в якої я приймала пологи, ми підтримуємо зв'язок. Коли Алісі виповнився рік, її мама надіслала мені її фото та відео. Спогади про те, що ми пережили разом, залишаться з нами назавжди. А в моїй квартирі в Бучі зараз мешкає родина з Бахмута. Вони втратили все, і я рада, що ми маємо можливість хоч якось помогти цим людям.

Зараз в планах у Ірини — скласти іспит на знання польської мови та підтвердити медичний диплом.

— Це спеціальний чотирьохетапний іспит для медпрацівників, — пояснює лікарка. — Якщо в мене вийде його скласти, то отримаю право працювати в Польщі й усіх країнах Євросоюзу на тих самих умовах, що й громадяни ЄС. Адже наразі умови (а відповідно й зарплатня) відрізняються. У нашій реальності важко будувати далекосяжні плани. Але це той мінімум, який я хочу спробувати реалізувати. Незалежно від того, як складеться життя далі, зараз я отримую безцінний досвід. Плюс мої діти — в безпеці. А для мене це було і залишається пріоритетом.

Залишилась жива, але не хотіла жити

— Насправді мене іноді теж накриває. Начебто все відносно нормально, аж раптом дізнаєшся про черговий ракетний удар або чиюсь загибель — і випадаєш. Я гублюся, не можу приймати рішення. Але ж як лікар я мушу це робити. У такі моменти питаю себе: «Де та Іра Язова, яка була там, в окупації?» Мені б її зібраність та рішучість, — розповідає Ірина.

Зізнається, що від багатьох речей опускаються руки: переживання за близьких в Україні, невизначене майбутнє, ставлення до українців у Польщі, яке останнім часом дещо змінилося. Розповідає, як один з її синів стикнувся в школі з булінгом, причиною якого стала його національність.

— Але трапляються ситуації, які змушують гостріше цінувати життя та все те, що я маю. Нещодавно до шпиталю привезли жінку з Донецької області, якій відірвало ноги. На її очах загинули її чоловік та мама. Вижили вона та її дитина. Так, вона вижила, але вона не хотіла далі жити. І от я дуже довго із нею працювала, шукала підхід. Була не лише терапевтом, а й психологом. І зрештою мені вдалося повернути їй жагу до життя. Вона усвідомила і відчула, що їй є заради кого жити. Повірила, що зможе опанувати протези. І дійсно змогла — зараз вона вже ходить. У такі моменти я відчуваю, що живу недаремно. І у мене з'являються сили йти цим шляхом далі, — ділиться Ірина.