Ексклюзив
20
хв

«В Україні я воюю за те, щоб такої країни як Росія взагалі не було на карті», — колишній офіцер ФСБ Ілля Богданов

«Був крутий момент, коли ми видерлись на вишку метеостанції і встановили там червоно-чорний стяг. На таке безоглядне безумство тоді вистачало сили духу. Це потім я усвідомив, що завжди так бути не може. Що треба зупинятись, бо загину. А після тієї ротації, коли нас вже змінили і ми поверталися назад, прямо в дорозі, в машині, я почув, що Донецький аеропорт підірвали. Їхав і плакав — чому я не лишився на останню ротацію?»

Дарія Горська

Ілля отримав українське громадянство, вчить українську мову та навіть змінив прізвище на українське. Тепер він не Богданов, а Гаєвський

No items found.

Дев’ять років тому, 20 січня 2015 року, проросійські сили підірвали термінал Донецького аеропорта імені Сергія Прокоф’єва. На цьому закінчилась наймасштабніша епопея антитерористичної операції — оборони ДАП, яка тривала 242 дні. Одним з тих, хто боронив ДАП, був Ілля Богданов (нині Гаєвський) — колишній кадровий російський офіцер, оперуповноважений ФСБ, який з самого початку антитерористичної операції вирішив воювати на боці України.

За останні десять років Ілля встиг пройти найгарячіші точки АТО, отримати українське громадянство, пережити три замахи на вбивство, одружитись, відкрити в Києві ресторан, написати книгу й отримати тяжке поранення вже під час широкомасштабного вторгнення. Що втім не зупинило його від подальшої участі в воєнних діях.

Ілля Гаєвський (Богданов). Фото з Facebook

«Це ми перетворили диспетчерську вежу на одну з ключових позицій аеропорту»

— У Донецькому аеропорту я був на кількох ротаціях, — згадує Ілля Гаєвський (Богданов). — Спочатку в жовтні 2014-го — тижні три. А потім вже в кінці, у січні 2015-го.

Перший наш заїзд був епічним. Ярош ( Дмитро Ярош — народний депутат восьмого скликання ВРУ, командувач Української добровольчої армії, засновник і голова політичного об’єднання «Правий сектор». — Ред.) вишикував нас і спитав, хто хоче їхати. Потрібно було 18 людей. Я і ще пару чоловіків вийшли вперед. Інших довелося призначати. Наступні п’ять днів ми ніяк не могли доїхати до аеропорту через інтенсивність ворожого вогню.

Нарешті вночі прорвались. Приїхали, почали швидко розвантажуватись, а інші хлопці саме знімалась з місця, кидаючи собі за протикомулятивну сітку оргтехніку, якесь приладдя, своїх «двохсотих»... До речі, у нас в ДУК (Добровольчий український корпус «Правий сектор» — Ред.) загиблих не було, а от поранених — дуже багато. І якщо у ЗСУшників ротація була щотижня, то нас ніхто не міняв, аж поки ми не лишились вдвох з ще одним хлопцем, інших забрали «300-ми». В ротації, яка приїхала нам на зміну, був знаменитий «Сєвєр» (18-річний Сергій Табала, наймолодший кіборг ДАПу — Авт). Він був у дуже важкому психологічному стані – пригнічений, злий. Я намагався його підбадьорити, бо заступати на ротацію з такими емоціями не можна.

«Сєвєр» каже: «Ти бачиш, скільки хлопців загинуло? Зрада кругом, тотальна зрада». Припини, кажу. Такий настрій до добра не доведе. 6 листопада «Сєвєр» загинув. Напевно, передчував свою смерть.

Бійці «ДУК» жили в прибудові — крихітному гіпсокартонному приміщенні. Вдень було тепло, а вночі нестерпно холодно. В будівлі на другому поверсі була одна цегляна стіна, під якою хлопці в кіпі спальників намагались по черзі відпочити. Туалетом нам служив один з дальніх кабінетів. Перший поверх ми постійно мінували, щоб не дати ворогу нас заштурмувати, періодично вивозили АГС (станковий автоматичний гранатомет — Ред.) і стріляли.

Влаштовували вилазки до паркану, що викликало різкий спротив ЗСУ — командир в тій ротації був дуже обережним і, схоже, просто хотів відсидітись. В наступних ротаціях ЗСУшники вже були активнішими. Іноді військовим Збройних сил доводилось на пальцях пояснювати алгоритми дій, тактику. А стратегію відвойовувати зі скандалами.

Наприклад, диспетчерську вежу ЗСУ взагалі не використовували, хоча це був надважливий пункт — точка, з якої все видно. Коли я заїхав на ротацію, «зєсеки» мені: «На башту ніхто не ходить, там все заміновано». Я їх почав переконувати, що це просто злочин не використовувати таку точку. Вони мені: «Не можна туди лізти, ворог побачить нас і буде довбити ще більше. Від вас, правосеків, одні проблеми». Коротше, ми просто зламали двері на башту і з’ясували, що нічого там не заміновано. З того часу диспетчерська вежа стала однією з ключових позицій ДАПу — зокрема, для ЗСУ.

У нас там і снайпери сиділи, і стріляли ми звідти з усього, з чого могли. У мене там стався рікошет в каску, було б пряме влучення — поламало б шию.

Встановлені на вежі Донецького аеропорту прапори. 2014 рік. Фото з Facebook

Чорний сніг навколо Донецького аеропорту

— На другій ротації, взимку, ми були на метеостанції аеропорту. Одного дня був настільки страшний артобстріл, що все навколо повністю почорніло. Щойно випав сніг, все таке біленьке, і раптом — чорним чорно. Був в тій ротації один цікавий чоловік — професор одного з університетів, який ніколи до цього не воював, а тут приїхав в складі добровольчого батальйону, щоб побувати в самому пеклі і потім розповідати про це своїм студентам. На своєму чергуванні він підійшов до воріт і раптом помітив, як до них пробирається ворог. Відкрилася стрілянина. Якби професор вчасно не помітив небезпеку, нам всім би була труба.

Був крутий момент, коли ми видерлись на вишку метеостанції і встановили там червоно-чорний стяг «Правого сектора». На таке безоглядне безумство тоді вистачало сили духу — коли не думаєш про наслідки, просто віриш в свою удачу. А потім я усвідомив, що завжди так бути не може. Що треба зупинятись, бо загину. Після тієї ротації, коли нас вже змінили і ми поверталися назад, то прямо в дорозі, в машині, я почув, що Донецький аеропорт підірвали. Їхав і плакав — чому я не лишився на останню ротацію?

Дарія Горська: Для вас ризик смерті тільки підсилює бажання брати участь в операціях?

Ілля Гаєвський (Богданов): Раніше так і було. А після поранення в Ірпіні у 2022-му я став набагато обережнішим, з’явилось відчуття, що будь-якої миті може статись що завгодно. Романтизація війни зникла.

Ілля Гаєвський (Богданов). Фото з Facebook

ДГ: Як почалася ваша кар’єра військового?

ІГ: З 14 років я мріяв взяти участь у революції, хотів воювати. В 2010 закінчив Хабаровський прикордонний інститут ФСБ, став опером, дослужився до старшого лейтенанта. Моїм бойовим хрещенням став Дагестан. З 2010 до 2013 я брав участь в контртерористичній боротьбі. У перший же тиждень потрапив під обстріл блок-посту. Але там була партизанщина, а в АТО вже — справжня війна.

ДГ: Чому ви, офіцер ФСБ, взагалі вирішили їхати воювати за Україну?

ІГ: Я завжди був проти Путіна, але коли мої друзі поїхали казаками в Луганську область, це стало останньою краплею. Залишатись бездіяльним я не міг. Цілу ніч я послідовно розбирав всі «за» і «проти», думав, на чиєму боці воювати й дійшов висновку, що треба воювати за Україну.

ДГ: Кому першому сказали про своє рішення?

ІГ: Нікому, інакше я б взагалі не виїхав. Мамі сказав вже зранку, коли йшов з рюкзаком з квартири. Кажу: «Я їду в Україну воювати проти путінського режиму. Чекайте на революційних штиках». Мама не схвалила. Потім ще довго говорила, що їй соромно людям в очі дивитись. Її ще й накручували з усіх боків, який у неї син негідник. Все змінилось, коли вона пішла на пенсію. Різко скоротилось коло спілкувань, і мама стала спокійніше дивитись на речі. У 2018 році вона навідала мене в Україні. Я показав їй Київ, Західну Україну. Їй сподобалось.

ДГ: Крім рідних, ви кинули в Росії квартиру, успішну кар’єру, машину, зарплату в 100 тисяч рублів. За чим шкодуєте найбільше?

ІГ: Тоді не шкода було нічого. Речей брав максимум на три місяці, бо думав: влітку приїду — восени загину. А от зараз є одне, за чим шкодую — своє військове звання. Я з дитинства хотів бути офіцером, вчився на це. П’ять років жив в казармі, ходив строєм, служив. Зараз був би вже підполковником. А в Україні я мобілізований рядовий — і без варіантів.

Три замахи на вбивство й одне інсценування

ДГ: Тоді, в 2014-му ви приїхали в Україну і за годину були затримані Службою безпеки України.

ІГ: Я не знав, куди приткнутись. Пішов у головний намет на Майдані, розповів свою історію. Вони кажуть: «О, то ми викликаємо СБУ». Я й не проти був. Мене перевірили, не побачили ніяких проблем. На той момент я уже знав, що дуже хочу в мобілізуватись в бригаду «Азов», але мене не взяли через моє російське громадянство. Вдалося потрапити в батальон «Донбас» до Семена Семенченка. В АТО тоді був повний хаос. Щойно з кадрової армії, я опинився серед тих, хто навіть гадки не мав, як воювати, з якого кінця зброю тримати. Структури, системи, забезпечення не було як таких. З «Донбасом» я пройшов Іловайськ, але в котел не потрапив, саме в той день для мене не вистачило місця в автобусі. Потім ми забирали хлопців, які виходили з котла, і вивозили з полів. З «Донбасу» я перейшов в ДУК «Правий сектор» і з ними вже пройшов Піски, Донецький аеропорт, Ясиновате. Був командиром 7-го батальону ДУК, займався цікавою диверсійною роботою.

ДГ: А у 2015-му вирішили повернутись до мирного життя?

ІГ: Я не хотів заключати контракт після добровольчого «движу». Та й хотілось понюхати, що таке цивільне життя. Починав з нуля. Жив у корєша, охороняв маслозавод, працював на автомийці. Оце, до речі, було психологічно тяжко, бо нас завжди лякали в інституті ФСБ: «Якщо вас виженуть з армії, будете все життя подавати шланг на бензоколонці». Рятувало те, що я мав блог, де описував все, що зі мною відбувалось, і це сильно розважало людей. Завдяки цьому автомийка на Борщагівці, де я працював, стала популярною в Києві, потусити зі мною і помити машину приїжджали з різних районів міста, з Броварів. Я навіть премію за таку рекламу почав отримувати.

ДГ: Потім ви встали на ноги і відкрили на Подолі ресторан корейської кухні. Чому корейський?

ІГ: Я з Владивостоку. Там корейська кухня — частина національної, а пиріжки пян-се — найпопулярніший варіант вуличної їжі. В Києві такої страви взагалі не було. А я люблю робити щось оригінальне. Завдяки інстраграму знайшовся інвестор, зараз ми — партнери 50/50. В цей час відбувся черговий замах на мене, що теж мене медійно підсвітило.

В 2017 році Ілля відкрив у Києві ресторан корейської кухні Пян-Се Бар. Фото з Facebook

ДГ: Правда, що вас тричі намагалися вбити ?

ІГ: Вперше це сталось у 2015. Завербували дівчину, з якою я спілкувася. Вона мені вірші писала, приходила до мене додому, все тихенько фотографувала і відправляла матеріали Євгену Жиліну( керівник суспільної організації «Оплот», в якій об’єднувалися силовики та колишні спортсмени, які зокрема, обслуговували Антимайдан — Ред.) в Росію. Потім звела мене з колишнім харківським ментом, який, як потім з’ясувалось, мав стати моїм кілером. Я швидко його розкусив і повідомив СБУ. Під час обшуку в нього вилучили снайперську гвинтівку, пістолет 6П9 та патрони. На слідстві він зізнався, що був завербований в Росії Жиліним та співробітниками ФСБ. Йому дали 8.5 років. Він вже відсидів і вийшов на волю.

Другий замах стався в листопаді 2016-го. Замовником були Головне управління Генштабу Збройних сил Росії та ФСБ, а виконавцем – двоє поліцейських і колишній харківський депутат міськради. Поліцейські в останній момент злякались і злили всю інформацію СБУ. Про що замовики, звісно, не знали.

Служба безпеки влаштувала «ловлю на живця» з моєю участю. Ті поліцейські інсценували моє викрадення, привезли мене до депутата, який теж, звичайно, не знав, що виконавці вже співпрацюють з СБУ. Він надів мені на голову мішок, хотів колоти наркотиками, та поліцейські відмовили його. Били мене по-справжньому, щоб у вбивці не виникло підозр. Я був без зв’язку, знерухомлений, в інформаційному вакуумі. Це було уже тяжко і виснажливо. Командування ГРУ хвалило депутата, казало, щоб за необхідності він грохнув мене. Якщо б не СБУ, тим би і закінчилось.

Ілля перейшов на бік України і за це його кілька разів намагалися вбити. На фото - з Юрієм Луценко та Василем Грицаком після успішної операції звільнення Богданова, викраденого російськими спецслужбами. Фото з Facebook

Третій замах — під час президентських виборів 2019 року. Кадирівці прийшли прямо в мій ресторан, після цього протягом чотирьох місяців зі мною жив працівник служби безпеки. Ось чому я ніде особливо не «свічу» свою родину. Хоча я одружений, дитині 5 місяців.

«Для росіян збройні конфлікти — місця помсти за приниження, якого вони зазнають на батьківщині»

ДГ: Чи передбачали ви початок повномасштабного вторгнення?

ІГ: Ні! Напередодні я доводив усім, що цього просто не може бути. Дружина розбудила серед ночі: «Батьки кажуть — почали бомбити». Та то, кажу, вони новин передивились, спи. А коли зрозумів, що це правда, поїхав швиденько заправляти машину.

З перших же днів разом з друзями їздили в Бучу, Гостомель. Вдиралися в гущу подій, стріляли по колонах, виводили цивільних, виносили трофейні стволи. Дістали, наприклад, ворожий безпілотник в ідеальному стані.

А потім переломний для мене момент — Ірпінь. Нам дуже допомагав один цивільний, Ігор. Неймовірний мужик. Він мислив нешаблонно, блискавично, був надзвичайно рішучим. Поїхав до росіян і каже: «Вам же неприємно, що стільки трупів на вулицях. Давайте я сяду за кермо труповозки?» Вони погодились, і Ігор отримав уникальну можливість вільно пересуватися по окупованому місту і збирати розвіддані.

24 березня його не стало. Ми їхали в одній машині, на перехресті з БМД-4 вистрибнув солдат: «Стоять! Стоять!» Шеврон, триколор... Я вистрелив йому в голову і живіт. По нам почали гатити з кулеметів і автоматів. Ігор загинув на місці. У пілота дрону — роздроблені рука і нога.

У мене — рука в лохми, думав, взагалі відірвало. Кричу водію — «Газуй!» А він від шоку не може ворухнутись. Тоді я вцілілою лівою обіймаю його за плече і спокійно кажу: «Любий, будь ласка, натисни на газ, вивези нас звідси». Він опанував себе, газонув, і ми змогли відірватись

Поки їхали, я мало не стік кров’ю. Ніяких джгутів у мене з собою не було, я дуже халатно до цього відносився, бо беззастережно вірив в свою удачу. Після того поранення лікувався дуже довго, нічого нормально не зрослося. Поставили титанову пластину, з нею пішов воювати, хоча після кожного бою довго не міг поворухнути рукою. Зрештою, титанові болти полопались, пластини розбовтались, довелось робити ще дві операції. Тож зараз я тимчасово на тиловій посаді. Сподіваюсь, до весни відновлюсь і повернусь в стрій.

Ілля був поранений в Ірпіні. Фото з Facebook

ДГ: Як прийняли рішення йти в Російський добровольчий корпус (військовий підрозділ Збройних сил України, який сформований з етнічних росіян, що проживають на території країн Європейського союзу, України, у серпні 2022 року для захисту України від російського вторгнення під час російсько-української війни — Ред.)?

ІГ: Шукав, куди піти. А там дуже хороший колектив. Є такі, хто втік з Росії за кордон, щоб не потрапити під мобілізацію, а потім вирішили боротися за Росію без Путіна. Вони приїхали воювати на боці України. А ще в РДК толкове командування. Запорізький напрямок, Зміїне — ми багато з ними пройшли. А коли з’явилась ідея йти на Білгород, я сказав: все що завгодно, тільки не це.

У мене був просто містичний жах перед перетином кордону. Я так хвилювався, що вперше в житті пив заспокійливе перед цим рейдом. Відчуття було, що тільки ступиш — і тебе накриє вся потужність орди

Потім страх зник. Ми їздили на БТРі по всьому кордону, і від усвідомлення, що ти їдеш по Росії, де кіпа озброєних людей, впадали в ейфорію. Бачимо будівлю ФСБ — йдемо на неї, починаємо стріляти і тут розуміємо, що російська артилерія вирішила, що ми вже в цю будівлю зайшли і закріпились. І вони починають обстрілювати її з іншого кінця! О, думаємо, супер. Відійдемо і не будемо їм заважати, перекриємо перехрестя, щоб ніхто не сунувся і не зіпсував веселощів.

Насправді це не вперше вони відстрілюють купу снарядів на порожніх об’єктах. Там же шалений заробіток грошей, списання техніки і боєприпасів, медалькі, вислуга — рік за три. Я називаю це «Дагестанською схемою», бо коли я брав участь в контртерористичній діяльності в Дагестані, на одного терориста витрачали 400 мін. 400!

Зараз російські військові роблять те саме. В новинах видно дрони, авіацію, спецтехніку, лунають вибухи — і це все на місці, де росіян уже тиждень немає! Вони імітують бурхливу діяльність на порожньому КПП, списують боєприпаси, відмивають гроші

Основною ціллю наших рейдів на Брянськ і Білгород було показати людям, що ми, росіяни, прийшли звільнити Росію від путінського режиму. А ще — відтягнути сили російської армії з інших ділянок фронту.

Так і сталося — на нас кинули загони з луганського напрямку. Хоча ми підкреслювали, що не воюємо з мирним населлям, цивільні масово тікали з міст. А в соцмережах завалювали нас проханнями прийняти їх до наших лав. «А ви до нас надовго? А можна з вами виїхати в Україну і продовжити боротьбу? У мене є дідова рушниця!» Але далі слів справа не йшла. Бояться. Така вже російська ментальність.

ДГ: А якою ментальністю можна пояснити звірства в Гостомелі, Бучі, Ірпіні — вбивства дітей, розстріл мирних жителів, згвалтування? Як ви, росіянин, пояснюєте дії ваших колишніх братів по крові?

ІГ: Кров у мене українська. Мої пращури-українці колись давно виїхали на Далекий Схід. Тому російської крові у мене немає. Але ріс і вчився я в Росії, і тому дуже добре розумію ту ментальність. Коли вони почали тягнути з будинків унітази і гвалтувати дівчат, ЗМІ писали, що вони — дикуни, які виросли за межею бідності і вперше вийшли в люди. Це не правда. В Бучі стояла 55 бригада Тихоокеанського ВМФ, з Владивостоку. Я сам звідти, в тій бригаді — мої однокласники й колишні друзі. Вони виросли на японських машинах і в прекрасних побутових умовах. Але вдома ці люди психологічно задавлені, пригнічені, ображені на владу і життя. І єдине місце, де російський мужик може дати собі волю і відігратись — це озброєні конфлікти — Афганістан, Чечня, Україна.

ДГ: Ви ще з часів АТО — українець, Петро Порошенко особисто вручив вам український паспорт. Ви подавали запит в консульство РФ в Україні з проханням позбавити вас російського громадянства. Позбавили?

ІГ: Вони не позбавляють громадянства тих, на кого відкриті кримінальні провадження чи хто в розшуку. А я ж у розшуку, і на мене відкриті справи за найманство і державну зраду. Але процедуру я виконав. І вклав в конверт разом з запитом свій російський паспорт.

Протягом семи років Ілля писав книгу, в якій описав і роботу в ФСБ, і свій досвід в Україні. Книга вийшла в 2021 році вже під новим прізвищем Іллі — Гаєвський. Фото з Facebook

ДГ: Чула, що почали вчити українську мову...

ІГ: Після поранення я щодня займався з репетитором, вчив граматику, практикувався.

У мене вдома взагалі була заборонена російська мова

Але коли пішов служити в РДК, де всі говорять російською, вивчення української трохи застопорилось. Я на тій стадії, коли легше писати українською, ніж говорити.

Але мені цим не дорікають. Особливо коли люди дізнаються, що я приїхав з РФ, плачу тут податки і проливаю свою кров за Україну. Знаєте, в 2014 я їхав в Київ воювати за іншу Росію, за Росію без Путіна. Тепер я воюю за Україну і за те, щоб такої держави як Росія взагалі не існувало на карті…

Фото на титулі gaevskyi.com

No items found.

Українська журналістка, працювала оглядачем газети Факти, висвітлювала гучні кримінальні справи та гострі соціальні проблеми, публікувала інтерв'ю з видатними особистостями. Під час антитерористичної операції робила репортажі з лінії фронту. Працювала як радіожурналіст, актриса театру колишніх засуджених "Постскриптум", диригент церковного хору та гід-перекладач у Чорнобильській зоні відчуження.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Анастасія Савка до повномасштабного вторгнення працювала адміністратором у салоні автосервісу. Та всидіти на місці, поки у країні йде кровопролитна війна, не змогла і доєдналася спочатку до ТРО, а згодом до 118-ї бригади. На фронті була снайперкою. Під час одного із завдань втратила ногу, підірвавшись на ворожій міні. Нині відновлюється після поранення і будує плани на сімейне життя

Служити хотіла давно

На момент повномасштабного вторгнення я працювала адміністраторкою в одному з автосервісів Львова. Мої батьки дуже хотіли, аби ми з 5-річним сином виїхали за кордон. На той момент я була розлучена і вся відповідальність за дитину впала на мої плечі. Одного дня ми вже сиділи в автобусі, у черзі на кордоні. Малий плакав, не хотів їхати. Я теж була проти. І раптом мені приходять думки: «А чого це ми маємо втікати із власного дому?». Я беру сина на руки і кажу: «Ми повертаємось». І так я знову пішла на роботу. Однак відчувала, що перебуваю не на своєму місці. Вдень працювала, а вночі допомагала на блокпостах. Майже не спала. До того ж разом з подругою ми почали ходити на курси з військової справи. Їх проводили тероборонівці. Ми ухвалили рішення мобілізуватися, але нікому його не озвучували. Насправді я вже давно хотіла йти служити за контрактом. Чекала, поки дитина підросте. Я фізично витривала і не бачу себе на подіумі чи в офісі у короткій сукні з надувними губами.

Я не хотіла йти вбивати. Я хотіла насамперед захищати свій дім, на який напав ворог. Розуміла, що він може прийти до мого будинку і не дивитиметься, військова я чи цивільна. Для нього буде головне, що я — українка 

Ми самостійно знайшли частину, яка зголосилася нас прийняти. Це був новостворений батальйон. Нам надіслали відношення (рекомендаційний лист, який надається військовослужбовцю, який за власним бажанням хоче служити в тій чи інші частині. — Авт.) і з ним ми пішли до військкомату.

Анастасія Савка: «Я не хотіла йти вбивати. Я хотіла насамперед захищати свій дім, на який напав ворог». Фото: приватний архів

Пройшли ВЛК, отримали військові квитки. Спочатку нас поставили у різні роти марксменами — піхотними снайперками. А після проходження навчань нас перевели в окремий підрозділ снайперів.  

Робота снайпера цілодобова

Насправді у нас йде нестандартна війна. Немає такого, як було під час Другої світової, коли снайпер лежав на одній точці тривалий час, спостерігав і вичікував. Коли ми наступаємо, то  всі, включаючи снайпера, беруть участь у штурмі. Тобто ми не сидимо за кілометр від позицій ворога. Найближче ворог був за 100 метрів. Снайпер має мати дуже добру фізичну підготовку та орієнтування. Ти маєш працювати і вдень, і вночі. Найскладніше, коли довго доводиться дивитися у нічний приціл. Бо коли повертаєшся назад у темряву, у тебе стоїть туман перед очима. Ти нічого не бачиш.

У нас із побратимом була ситуація, коли після 2-ї доби роботи нас мали замінити. Був сильний обстріл, темрява. Ми розуміли, що нам треба виходити і шукати наших. Від «прильотів» у мене і командира були контузії. Мій напарник взагалі нічого не чув, а я нічого не бачила, бо перед цим довго дивилася у приціл. Перед очима було лише миготіння. Нам дивом вдалося дійти до командно-спостережного пункту. 

Анастасія Савка: «Промах снайпера — це не кінець світу. Це не робот. Є багато факторів, які впливають на стрільбу». Фото: приватний архів

Снайпери працюють у парі. По-перше, це — прикриття, а по-друге — підстраховка. Є перший і другий номер. Перший — стрілок. Другий — корегувальник, який завжди підстрахує. Побачивши промах — влучить куди треба. Але скажу одразу, що промах снайпера — це не кінець світу. Це не робот. Є багато факторів, які впливають на стрільбу, у тому числі погодні умови, зокрема, й вітер. А ще через вже пережиті контузії часом важко зосередитись. Насправді ми підлаштовувалися вже під той тип війни, яка у нас триває. Так, йдучи на завдання, ми не брали з собою дві гвинтівки. Бо дистанції були часом короткі і відстрілюватися легше звичайним автоматом. Тому з гвинтівкою була я, а мій командир — з автоматом і підствольником. 

Основна зброя — лопата

Постріл снайпера займає три секунди, однак якщо ти у штурмі  — дещо довше. Але треба розуміти, шо ти робитимеш після того, як відпрацюєш. В ідеалі —  маєш одразу зникнути. Аби втекти, у тебе є небагато часу, максимум хвилин десять. Тому перш, ніж йти на завдання, треба добре вивчити місцевість та шляхи відступу. Їх має бути декілька. Якщо не встиг — заритись і тихо сидіти. А для цього має бути підготовлений окоп і так звана лисяча нора в ньому. Він сам себе не викопає. Знаєте, як би дивно не звучало, але часом головна зброя на фронті — не гвинтівка, а лопата. Якщо ти хочеш жити — копатимеш. При цьому над нами майже весь час висіли дрони, і нашим завданням було встигнути замаскуватися. Іноді ми накривали місце нашої засідки маскувальною сіткою і копали. Удвох робити це нереально, бо місця мало та й руху буде забагато. Тож робили це по черзі. На цій війні надзвичайно тяжко працювати.

Дрони та масивні обстріли — найскладніше для снайпера. Ти не можеш довго перебувати на одній точці. Обстріли постійні. Це гра в рулетку

Тобто ти в окопі, а прильоти хаотично навколо. Нас не раз присипало землею, і ми відкопувалися. Майже щоразу виходили контужені. 

Бути снайпером не просто

Робота снайпера залежить від кількох факторів. Перше — місцевість. Снайперу важко працювати у лісі, особливо якщо взяти Запорізький напрямок. Я там була, тому можу говорити про нього. Там одні рельєфи. Це надзвичайно складно і  незручно. Важко знайти позицію, з якої би тобі було добре видно. На Донеччині легше. Звісно, що були моменти, коли наші позиції помічали. Одразу починався обстріл. У той момент нічого не зробиш. Ти просто сидиш в ямі і по рації передаєш командуванню, звідки йдуть прильоти, який калібр по тобі працює, з якою періодичністю йде обстріл. Рахуєш секунди. Паралельно на основі отриманої інформації наші дрони шукають місце, де це може бути, і знищують ціль. Не завжди це може бути вдало. Ворог теж замаскований і дуже добре закопаний. Тож ти просто сидиш і чекаєш.

Найгірше, коли по тобі працює танк. Тому що якщо вихід міни ти чуєш, то з танка чути тільки прихід

Одного разу ворожий танк намагався попасти у бліндаж, де ми перебували. То були старі ворожі позиції. Перед ними було попадання КАБа. На місці утворилася величезна вирва. Виходило так, що снаряд з танка або не долітав, падаючи у вирву, або перелітав. Тобто це знову ж така рулетка — попаде чи не попаде.    

Доводилося носити до пів сотні кілограмів

Снайпер, окрім зброї, бере на завдання метеостанцію, дальномір, нічний прилад бачення, лопату, маскування. А ще — їжу, воду і боєрипаси. Їз їжі зазвичай брали сухпаї, тушонку, енергетичні батончики. Та й логістика працювала. Тому часом провізію підвозили. Загалом доводилося нести на собі до 50 кілограм ваги. Лише зброя важила щонайменше 10 кілограмів. Та ми звикли до навантаження. Було таке, що коли я все це знімала з себе, то голою почувалася. Та й часто назад було йти важче, бо зазвичай ми несли якісь трофеї з поля бою. То могла бути зброя або плити з бронежилету, якими можна обшити машину.  

Щодо умов нашої праці, то вони зазвичай однакові. Туалету немає. Щоразу, за потреби, береш з собою лопатку. Зараз памперси ніхто не використовує. Звісно, що дівчатам важче сходити у туалет. Ти не можеш встати і подзюрити. І у пляшку не зробиш цього. Однак я підлаштовувалася під різні умови

Ще одна проблема — миші. Вони просто загризають. Лазять по тобі, гризуть тебе і твою їжу. Якщо хочеш поспати — треба одягнути балаклаву й рукавиці. Інакше — вони згризуть мочку носа.  

Найбільший страх — полон

Снайпером не народжуються — ним стають. Немає такого, що ти стрельнув раз, влучив і ти — снайпер. Повертаючись з бойових, тобі однаково треба їздити на полігон і постійно тренуватися і удосконалюватися. Свої влучання я ніколи не рахувала.  Я не Чикатило (радянський серійний вбивця. — Авт). Я це сприймаю так:  відпрацювала і все — цей день пройшов. Я не хочу багато про що згадувати і розповідати. Виконуючи свою роботу, я не бачила в обличчі ворога людей. Я знаю, що вони роблять і що вони можуть зробити. Ту нечисть треба знищити.

У кожної пари снайперів є свої правила. Ми, наприклад не розповідаємо подробиці нашої роботи, не говоримо про успіхи. Можемо обговорити це лише між собою

Найбільше на фронті боялася потрапити у полон. Снайпер — цінна фігура для ворога. Бо він стріляє влучно на дальні дистанції, бачить те, що не бачить піхота. Були навіть випадки, що за нами полювали ворожі снайпери. Однак снайпер снайпера може знищити тільки у фільмі. Принаймні, на тому напрямку, де ми були. Це якщо брати міські бої, де ви обоє працюєте з будівлі, то таке може статися. Але у лісах, в посадках це максимально незручно.

Ми вижили дивом

Того дня, 28 листопада 23-го року, ми працювали на вході до села Новопрокопівка на Запорізькому напрямку. Росіяни були орієнтовно за сто метрів. Ми пішли з піхотою. Це була велика помилка командування і ризик особовим складом. Ворог почав наступати. Ми просто відбивали штурм. Зробивши свою роботу мали відійти. Однак командир бригади заборонив нам це робити. По нас почав працювати міномет та FPV-дрони. Місця, де сховатися, було небагато — окоп і дві нори, на трьох піхотинців  і нас двох. У кожній норі лежало по пару ворожих трупів. Нам доводилося на них сидіти і часом лежати. Ми навіть не могли їх витягнути звідти. Ворог міг помітити рух, та й вони вже розкладалися. Навколо стояв нестерпний запах. Ми дивом вижили. У всіх була контузія. Тільки я могла доповідати по рації. Обстріл був потужний. Від виходу до приходу було 2-3 секунди. Лише коли стемніло, командування наказало мені з напарником відійти. Піхотинці лишилися.

То була сіра зона, де були і ми, і ворог. Пройшовши метрів 60, я наступила на міну. У той момент відчула прилив току від ніг до голови. Побратим наклав мені турнікети на обидві ноги

Пробував нести мене на собі, поки йшла група евакуації. У них були м’які ноші, які постійно складались. Тож під час руху мої ноги постійно спадали і волочилися по землі. Хлопці несли мене до пункту евакуації декілька кілометрів. Я весь час була у свідомості.

Анастасія Савка після поранення. Фото: приватний архів

Доставивши мене на стабілізаційний пункт, зняли турнікет, зробили анестезію і відрізали залишки ноги. Шансів її зберегти не було. Хоча від поранення до евакуації пройшло всього дві години. Після клініки у Дніпрі і в Києві я потрапила до 8-ї клінічної лікарні Львова. Там мені зробили першу операцію і я заповнила заявку до Superhumans. Туди я прибула 22 січня цього року, де мене поставили на протез. І саме там я знайшла своє кохання.

Чекала саме на нього

Із Олексієм ми вже одне одного бачили. Він теж приїздив на первинний огляд до Superhumans. Нас навіть госпіталізували в один день. Якось, після здачі аналізів, мені захотілося десь нормально поїсти. Я запитала у дівчат  на рецепції, де смачно готують? Він це почув і каже: «Я на машині, поїхали, тут неподалік є кафе, де можна поїсти». І так ми познайомились, почали більше часу проводити разом. Їздили на реабілітацію, поснідати, пообідати, повечеряти. Всюди були разом. Те, що це той самий чоловік я зрозуміла одразу. Олексій був дуже турботливим.

Нам було легко разом, бо ми одне одного добре розуміли. Війна нас об'єднала. Згодом він зробив мені пропозицію руки та серця. Це було під час запису телепередачі «Ніколи не забуду». Вони мене дуже кликали на інтерв'ю, я довго відмовлялась. А потім вони зв’язалися з Олексієм і домовилися про те, що саме там він зробить мені пропозицію. Звісно, що я нічого по це не знала. Лише дивувалася, чому Олексій підштовхував мене до участі у передачі. І ми таки поїхали.

Анастасія Савка разом з коханим Олексієм після пропозиції вийти заміж. Фото: приватний архів

Були я, Ярема — мій син та Олексій. Першим зайшов він, за годину покликали мене. Прихожу, а там ще й моя мама і посестра Роксолана. Думаю, що вони тут роблять? І тут Олексій робить пропозицію, ставши на коліно. Я не очікувала, що так все станеться, що отак я з'їжджу з людиною поснідати. З датою весілля поки що не визначилися. Олексій ще на реабілітації. Великих гулянь — на сто людей — точно не буде. Це зараз не на часі. Після реабілітації плануємо повертатися на службу. Це не означає, що ми повертаємось на передову. Робитимемо те, що буде під силу. А що саме — час покаже.

Анастасія Савка під час реабілітації. Фото: приватний архів

Без надійного тилу фронт не вистоїть

До війни я дуже не вірила у себе та свої можливості. Сьогодні розумію, що це вже не та дівчинка, яка буде від когось залежати. Я точно стала сильнішою. А ще — зустріла багато надійних людей, яким сміливо можу довірити навіть своє життя. Щоб перемогти, ми маємо перестати думати про переговори і заморозку війни. Це неможливо. Ніхто її не заморозить. Це просто буде пил в очі кожному українцю. Не перемога. Це дасть ворогу час підготуватися до наступних наступальних дій. І це ніколи не закінчиться. Що нам робити? Я не кажу наступати. Нам треба будувати окопи, оборонні споруди і не лізти у безглузді контрнаступи.

Анастасія Савка з коханим Олексієм. Фото: приватний архів

Нам потрібно міняти армію. Виганяти з кабінетів ту совдепію, генералів, які сиділи собі спокійно по 20-30 років та збирали медальки й погони. Сьогодні вони ж, не нюхаючи навіть пороху, розказують нам, що робити. А ще — без надійного тилу фронт не вистоїть.

Знаєте, для мене перемоги як такої не буде, тому що занадто багато ми вже віддали. Але в будь-якому випадку ми маємо повернути свої території. Насамперед тому, що багато людей за них полягло

Та і просто показати ворогу, шо ми однаково стоятимемо, бо це наша земля. Якщо зараз їм віддати території, то вони наступатимуть знову, але через 3-5-10 років. І наші діти триматимуть зброю. Цього не можна допустити. Я не хочу, щоб у майбутньому моя дитина брала зброю до рук аби воювати. Не хочу, будучи старенькою, чекати з війни на свого сина. 

20
хв

Снайперка Анастасія Савка: «Я ховалась у норі, де розкладались трупи росіян»

Наталія Жуковська
сапер Ніна Чиргіна

«Уважність — найважливіше в нашій професії»

Ксенія Мінчук: Ви виїжджали до Італії на початку повномасштабного вторгнення. Чому вирішили повернутися?

Ніна Чигріна: Я зі Львова, але за 2 місяці до початку великої війни переїхала в Бровари і на момент вторгнення жила там. Але там було дуже небезпечно, тому я виїхала звідти — спочатку в Дніпропетровську область, потім у Запоріжжя, і звідти допомагала своїм рідним виїхати з Маріуполя. Вони довго сиділи  під обстрілами, дочекалися окупації. Коли вдалося їх витягнути, влітку 2022 поїхала до мами в Італію. Вона давно там живе.

В Італії працювала віддалено на українську компанію. З часом роботи ставало дедалі менше. І зрештою постало питання — підтверджувати свій диплом, шукати роботу в Італії й залишатися назавжди або повертатися в Україну і робити тут щось важливе.

Залишатися в іншій країні і завжди бути там чужою чи повертатися до рідної країни й жити там, незважаючи на ситуацію? Я обрала другий варіант. І не шкодувала ні секунди
Ніна Чигріна

Майже одразу після мого повернення Росія стала атакувати українську енергетику. Бровари — одне з перших міст, яке відчуло це на повну. А я саме була там. Чи було страшно? Звісно. Але померти можна в будь-якій країні. А якщо ти вдома, то помреш хоча б на своїй землі.

— Після повернення в Україну ви займалися волонтерством. З чого почали?

— Коли я повернулася на початку 2023 року. то знайшла волонтерські чати, де різні організації писали про свої потреби, а люди відгукувались. Я працювала у складі будівельних груп. Ми відновлювали школи, лікарні тощо. Пиляли, прибирали, носили, перекривали, копали. Виїжджали зазвичай на один день, іноді на два. Якщо громада надавала житло для ночівлі — залишалися. Бо роботи було багато. А з початком блекаутів робити це було значно складніше.

«Сапер більшу частину своєї роботи проводить навколішки. І на мерзлій землі, і в спеку»

— За даними Асоціації саперів України (АСУ), 39 із 99 усіх учасників протимінної діяльності в Україні — жінки, що становить близько 40 відсотків. Хто надихнув  вас стати саперкою?

— Якось я випадково познайомилася з саперами. Вони їхали на вахту, а ми — на село Ягідне, що на Чернігівщині, волонтерити. Розговорилися. Мені стало цікаво. Подумала, чи не стати і мені саперкою. Це корисно для країни. Та й мені підходить така  робота — я дуже активна, займаюсь бігом, туризмом. То чому б ні?

На співбесіді мені казали: «Це важка робота. У посадках, полі. На колінах. У сніг, дощ ви будете на вулиці. Чи нормально це для вас?» Для мене це нормально. Я постійно в русі: або бігаю, або в гори ходжу. І коли я вже пішла працювати саперкою, всі навколо дуже дивувалися, коли після 8-годинного робочого дня я йшла бігати. Колеги постійно мене підколювали: «То, певно, в полі байдикуєш».

— Як відреагували близькі на ваше рішення?

— Мама й досі переживає. Літом я поїхала працювати на Миколаївський напрямок. І тоді мама переживала ще сильніше. У Слов'янську, де я зараз, теж досить небезпечно — може щось прилетіти. Тож кожного дня, коли я виїжджаю з поля, пишу їй, що зі мною все в порядку. І коли їду на поле, теж пишу. Така у нас традиція.

— Чи складно вивчитись на сапера?

— Спочатку я вчилася на саперку, потім на парамедика, згодом — на керівника саперської групи. Все це сталося зі мною за один рік і пару місяців. Пам'ятаю, на першій практиці, яку я проходила у лютому, зрозуміла, що буде непросто. Сапер більшу частину своєї роботи проводить, стоячи на колінах. Взимку холодно, замерзла земля. Я чекала, що скоро весна, а потім літо. Але літо виявилось нічим не краще. Літом дуже спекотно. А ти в броні, в штанах, берцях…

З майбутнім сапером обов’язково проводять співбесіду. Також треба пройти лікарів: психолога та нарколога. Деяким навіть проводять перевірку на поліграфі. Це все до навчання. Після кожний складає іспит. Я люблю вчитися. Парамедицина —  найулюбленіший мій курс. А найскладніший — на керівника групи. Багато інформації: як малювати карту, вести звіти, керувати групою, глибше розпізнавати вибухонебезпечні предмети. А термін навчання — 10 днів. На сапера, наприклад, вчаться 30 днів.

— Як виглядає доба сапера?

— Якщо взяти щось середнє, то зазвичай ми встаємо доволі рано. О 8.00 ранку вже маємо бути на полі. От зараз, наприклад, у Слов'янську ми встаємо о 5:30 ранку, щоб добратися до поля до восьмої. Маємо обід о 12.00. Годину відпочиваємо. Десь о 16.00 їдемо з поля. Потім вечеря. А далі — хто що. Я бігаю. Кожного дня одне й те саме. У неділю маємо вихідний. Це добре, бо тоді я можу більше побігати.

— Що найважливіше у цій професії?

— Уважність. Перед тим, як починається ручне розмінування, проводиться обстеження території. Наприклад, вам дають ділянку. Ви маєте її обстежити за допомогою дрона або обійти там, де безпечно. Треба подивитися, чи є видимі докази забрудненості (ящики, транспортувальні заглушки, частини ВНП, що вибухнули тощо). Після такого вивчення є надія, що небезпечна ділянка зменшиться. Тоді керівник групи має визначити територію необхідного очищення, намалювати її карту, виявити потенційні загрози, подати звітність. Далі ділянка готується до ручного розмінування.

Я займаюся гуманітарним розмінуванням. Механізм той самий. Єдине — наша компанія зараз не має дозволу на знищення вибухонебезпечних предметів, які ми знайшли. Цим займається ДСНС. Але те, що ми робимо, так само небезпечно. Тому уважність — найважливіше у нашій професії.

<add-big-frame>За інформацією Української асоціації гуманітарного розмінування, є три види розмінування: оперативне, військове та гуманітарне.<add-big-frame>

<add-big-frame>Оперативне виконується у разі невідкладної необхідності. Цим займаються Державна служба з надзвичайних ситуацій (ДСНС), сапери поліції та фахівці Держспецслужби транспорту (ДССТ).<add-big-frame>

<add-big-frame>Військове розмінування виконують солдати для розчищення шляху, щоб можна було просуватися під час військових дій. У цьому випадку міни знешкоджуються лише в тому випадку, якщо вони блокують шляхи, необхідні для просування або відступу солдатів.<add-big-frame>

<add-big-frame>Гуманітарне розмінування включає дослідження, картографування та маркування мінних полів, а також фактичне розмінування землі. Головна мета гуманітарного розмінування — очищення землі, щоб цивільні могли повернутися до своїх домівок і виконувати повсякденні справи без загрози для життя і здоров’я.<add-big-frame>

«Кажуть, жінки — кращі сапери, ніж чоловіки»

— Чи зустрічалися ви в роботі з дискримінацією як жінка?

— Я ні, але буває підколюють — «Це не жіноча справа». Або «Давай я тобі допоможу, ти ж жінка». Тоді як у полі я — сапер. На полі немає статі, гендеру. У 2022 році таке ще могло зустрічатися. Але з часом цивільних чоловіків ставало дедалі менше, а потреба у розмінуванні росла.

У деяких компаніях кажуть, що жінки — кращі сапери, ніж чоловіки. Бо вони більш уважні. Також жінки — кращі керівники. Керівник має вести групу за собою. Кажуть, жінками це вдається краще. Загалом усі сапери виконують одну роботу. Але керівник має додаткові функції. Він може не працювати на землі, але мусить контролювати всю команду та показувати, як працювати. Часто керівники працюють разом з усіма. Коли я працювала керівником на Херсонському напрямку, ми з групою закінчували роботу на землі десь о 16 годині, а мій робочий день закінчувався о 22.00. Бо я складала звіти.

— Де земля України, за вашим досвідом, замінована найбільше?

— У Слов'янську ми багато знайшли, на Миколаївському та Херсонському напрямках теж.

Київська, Чернігівська, Сумська області не такі забруднені, бо росіяни не встигли їх засмітити так сильно, як території, які довгий час були окупованими. А от Херсонщина... Там взагалі жах

Там ми знаходили усе, що можна уявити, до того ж у дуже великій кількості.

Зони бойових дій засмічені тим, що залишилося від боїв. Там, наприклад, навряд чи зустрінеш протипіхотні міни або розтяжки. Просто нерозірвані боєприпаси. А є зони мінування. Це ділянки перед позиціями. Росіяни мінували їх навмисно, щоб до них не підійшли. Оце найбільш небезпечні місця. Зараз окупанти роблять комбіновані мінні поля. Там і протипіхотні, і протитранспортні розтяжки. На таке розмінування потрібно найбільше часу. Це має бути дуже обережна робота — метр за метром.

— Що ви відчуваєте, коли йдете замінованою ділянкою?

— Зараз уже нічого. Раніше був страх. Особливо на таких небезпечних територіях, як Миколаївщина. Я до неї ніколи не бачила подібного. Коли стає більше досвіду, вжн не так страшно. Найбільше лякає незнання: з чим ми стикнулися, як діяти в цій ситуації. А коли маєш достатньо знань, набагато легше. Як у кожній професії. Звісно, не кожна професія небезпечна для життя напряму. Але у нашій країні зараз багато чого небезпечного.

«Очистити всі території України в нуль нереально»

— Скільки часу треба, щоб розмінувати Україну?

— Якщо ми досі знаходимо боєприпаси часів Другої світової війни, то після цієї війни будемо ще дуже довго очищати територію. Усе забрати майже неможливо. Очистити всі території України в нуль нереально. Але надія є — технології. Знаю, що багато людей зараз займаються виробництвом дронів, які працюють детекторами для розмінування. Знаю про машини, спеціально обладнані для цієї справи. За допомогою технологій можливе швидше розмінування. Тільки це дуже дорого.

Якщо ж робити це вручну, можна навіть порахувати. Сапер за день робить 12 квадратних метрів. Якщо це група, то нехай у день вийде 100 квадратних метрів. Скільки людей готові цим займатися? Це велике питання. А ще фінансування. Не усі громади можуть собі це дозволити.

— Які пастки розставляють росіяни для українців?

— Росіяни залишають усе, що тільки можна придумати. Міни, саморобні вибухові пристрої тощо.

Пам'ятаю мінну пастку з чотирьох частин. У землі була розчекована граната, на ній стояла протитранспортна міна, всередину неї була «вкарячена» ще одна граната. І все це стояло на розтяжці

Розміновувати подібні «конструкції» досить непросто. За моїм спостереженням, окупанти найчастіше залишають протитранспортні міни. Їх найбільше.

— Ви казали, що вашою мотивацією стати саперкою було очистити територію навколо Маріуполя для своїх рідних. Що ще вас мотивує?

— Після того як я попрацювала на Миколаївщині та Херсонщині, мене мотивують люди, які там вижили і живуть зараз. Вони розповідають страшні історії: там тракторист підірвався, там просто чоловік йшов городом, там собака, там корова. В Ірпені я була у притулку, де живе багато тварин, які підірвалися на протипіхотних мінах і залишилися живі. А скільки диких звірів постраждало… Наприклад, у заповіднику «Залісся» загинуло багато диких кабанів. Я б хотіла, щоб цього не ставалося з людьми та тваринами. Тому працюю. Все вказує на те, що моя робота потрібна. Це мене і мотивує.

«Я навіть кактус не можу завести, бо він помре»

— Які історії вам розповідали люди  з деокупованих територій, де доводилося працювати?

— Страшні. Коли працювала у Київській області, спілкувалася з однією бабцею років 80-ти. І вона розповідала, що окупанти вигнали її з хати, щоб самим там оселитися. Їй довелося жити у сараї. Коли виганяли, намагалися спалити її та хату. Більшість історій жахливі. Знущалися з усіх. І з дітей зокрема.

Справитися з усіма почутими жахами мені допомагає біг. Раніше через це я дуже багато бігала. Зараз менше. Бо зараз менше спілкуюсь з людьми. А коли спілкувалася, обов'язково вислуховувала. Людей треба слухати — це моє переконання. Як би непросто це не було. Деякий час я працювала з психологом. Мені теж треба було виговоритися, але з часом зрозуміла, що треба прийняти той факт, що така моя робота і так буде постійно.

— Що найскладніше у роботі сапера?

— Бути далеко від дому. Ми працюємо за вахтовою системою, тому вдома майже не буваю. Коли друзі кажуть: «Може, ти б собі більшу квартиру орендувала?» Відповідаю: «А нащо? Я дома буваю 7 днів у місяць». Я навіть кактус не можу завести, бо він помре. Але розумію, що люди, які працюють на «нулі», в складнішій ситуації. Вони місяцями не бувають дома. Тому працюю і не жаліюся. І не шкодую про свій вибір. Ні на секунду.

Фотографії з приватного архіву

20
хв

Саперка Ніна Чигріна: «Після 8-годинної роботи в полі я… бігаю»

Ксенія Мінчук

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

«Син хоче повернутися до України і воювати. Від думки про це мені дуже страшно»

Ексклюзив
20
хв

Дочка, батько і пес, які прагнули в ЄС

Ексклюзив
20
хв

Снайперка Анастасія Савка: «Я ховалась у норі, де розкладались трупи росіян»

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress