Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Дев’ять років тому, 20 січня 2015 року, проросійські сили підірвали термінал Донецького аеропорта імені Сергія Прокоф’єва. На цьому закінчилась наймасштабніша епопея антитерористичної операції — оборони ДАП, яка тривала 242 дні. Одним з тих, хто боронив ДАП, був Ілля Богданов (нині Гаєвський) — колишній кадровий російський офіцер, оперуповноважений ФСБ, який з самого початку антитерористичної операції вирішив воювати на боці України.
За останні десять років Ілля встиг пройти найгарячіші точки АТО, отримати українське громадянство, пережити три замахи на вбивство, одружитись, відкрити в Києві ресторан, написати книгу й отримати тяжке поранення вже під час широкомасштабного вторгнення. Що втім не зупинило його від подальшої участі в воєнних діях.
«Це ми перетворили диспетчерську вежу на одну з ключових позицій аеропорту»
— У Донецькому аеропорту я був на кількох ротаціях, — згадує Ілля Гаєвський (Богданов). — Спочатку в жовтні 2014-го — тижні три. А потім вже в кінці, у січні 2015-го.
Перший наш заїзд був епічним. Ярош ( Дмитро Ярош — народний депутат восьмого скликання ВРУ, командувач Української добровольчої армії, засновник і голова політичного об’єднання «Правий сектор». — Ред.) вишикував нас і спитав, хто хоче їхати. Потрібно було 18 людей. Я і ще пару чоловіків вийшли вперед. Інших довелося призначати. Наступні п’ять днів ми ніяк не могли доїхати до аеропорту через інтенсивність ворожого вогню.
Нарешті вночі прорвались. Приїхали, почали швидко розвантажуватись, а інші хлопці саме знімалась з місця, кидаючи собі за протикомулятивну сітку оргтехніку, якесь приладдя, своїх «двохсотих»... До речі, у нас в ДУК (Добровольчий український корпус «Правий сектор» — Ред.) загиблих не було, а от поранених — дуже багато. І якщо у ЗСУшників ротація була щотижня, то нас ніхто не міняв, аж поки ми не лишились вдвох з ще одним хлопцем, інших забрали «300-ми». В ротації, яка приїхала нам на зміну, був знаменитий «Сєвєр» (18-річний Сергій Табала, наймолодший кіборг ДАПу — Авт). Він був у дуже важкому психологічному стані – пригнічений, злий. Я намагався його підбадьорити, бо заступати на ротацію з такими емоціями не можна.
«Сєвєр» каже: «Ти бачиш, скільки хлопців загинуло? Зрада кругом, тотальна зрада». Припини, кажу. Такий настрій до добра не доведе. 6 листопада «Сєвєр» загинув. Напевно, передчував свою смерть.
Бійці «ДУК» жили в прибудові — крихітному гіпсокартонному приміщенні. Вдень було тепло, а вночі нестерпно холодно. В будівлі на другому поверсі була одна цегляна стіна, під якою хлопці в кіпі спальників намагались по черзі відпочити. Туалетом нам служив один з дальніх кабінетів. Перший поверх ми постійно мінували, щоб не дати ворогу нас заштурмувати, періодично вивозили АГС (станковий автоматичний гранатомет — Ред.) і стріляли.
Влаштовували вилазки до паркану, що викликало різкий спротив ЗСУ — командир в тій ротації був дуже обережним і, схоже, просто хотів відсидітись. В наступних ротаціях ЗСУшники вже були активнішими. Іноді військовим Збройних сил доводилось на пальцях пояснювати алгоритми дій, тактику. А стратегію відвойовувати зі скандалами.
Наприклад, диспетчерську вежу ЗСУ взагалі не використовували, хоча це був надважливий пункт — точка, з якої все видно. Коли я заїхав на ротацію, «зєсеки» мені: «На башту ніхто не ходить, там все заміновано». Я їх почав переконувати, що це просто злочин не використовувати таку точку. Вони мені: «Не можна туди лізти, ворог побачить нас і буде довбити ще більше. Від вас, правосеків, одні проблеми». Коротше, ми просто зламали двері на башту і з’ясували, що нічого там не заміновано. З того часу диспетчерська вежа стала однією з ключових позицій ДАПу — зокрема, для ЗСУ.
У нас там і снайпери сиділи, і стріляли ми звідти з усього, з чого могли. У мене там стався рікошет в каску, було б пряме влучення — поламало б шию.
Чорний сніг навколо Донецького аеропорту
— На другій ротації, взимку, ми були на метеостанції аеропорту. Одного дня був настільки страшний артобстріл, що все навколо повністю почорніло. Щойно випав сніг, все таке біленьке, і раптом — чорним чорно. Був в тій ротації один цікавий чоловік — професор одного з університетів, який ніколи до цього не воював, а тут приїхав в складі добровольчого батальйону, щоб побувати в самому пеклі і потім розповідати про це своїм студентам. На своєму чергуванні він підійшов до воріт і раптом помітив, як до них пробирається ворог. Відкрилася стрілянина. Якби професор вчасно не помітив небезпеку, нам всім би була труба.
Був крутий момент, коли ми видерлись на вишку метеостанції і встановили там червоно-чорний стяг «Правого сектора». На таке безоглядне безумство тоді вистачало сили духу — коли не думаєш про наслідки, просто віриш в свою удачу. А потім я усвідомив, що завжди так бути не може. Що треба зупинятись, бо загину. Після тієї ротації, коли нас вже змінили і ми поверталися назад, то прямо в дорозі, в машині, я почув, що Донецький аеропорт підірвали. Їхав і плакав — чому я не лишився на останню ротацію?
Дарія Горська: Для вас ризик смерті тільки підсилює бажання брати участь в операціях?
Ілля Гаєвський (Богданов): Раніше так і було. А після поранення в Ірпіні у 2022-му я став набагато обережнішим, з’явилось відчуття, що будь-якої миті може статись що завгодно. Романтизація війни зникла.
ДГ: Як почалася ваша кар’єра військового?
ІГ: З 14 років я мріяв взяти участь у революції, хотів воювати. В 2010 закінчив Хабаровський прикордонний інститут ФСБ, став опером, дослужився до старшого лейтенанта. Моїм бойовим хрещенням став Дагестан. З 2010 до 2013 я брав участь в контртерористичній боротьбі. У перший же тиждень потрапив під обстріл блок-посту. Але там була партизанщина, а в АТО вже — справжня війна.
ДГ: Чому ви, офіцер ФСБ, взагалі вирішили їхати воювати за Україну?
ІГ: Я завжди був проти Путіна, але коли мої друзі поїхали казаками в Луганську область, це стало останньою краплею. Залишатись бездіяльним я не міг. Цілу ніч я послідовно розбирав всі «за» і «проти», думав, на чиєму боці воювати й дійшов висновку, що треба воювати за Україну.
ДГ: Кому першому сказали про своє рішення?
ІГ: Нікому, інакше я б взагалі не виїхав. Мамі сказав вже зранку, коли йшов з рюкзаком з квартири. Кажу: «Я їду в Україну воювати проти путінського режиму. Чекайте на революційних штиках». Мама не схвалила. Потім ще довго говорила, що їй соромно людям в очі дивитись. Її ще й накручували з усіх боків, який у неї син негідник. Все змінилось, коли вона пішла на пенсію. Різко скоротилось коло спілкувань, і мама стала спокійніше дивитись на речі. У 2018 році вона навідала мене в Україні. Я показав їй Київ, Західну Україну. Їй сподобалось.
ДГ: Крім рідних, ви кинули в Росії квартиру, успішну кар’єру, машину, зарплату в 100 тисяч рублів. За чим шкодуєте найбільше?
ІГ: Тоді не шкода було нічого. Речей брав максимум на три місяці, бо думав: влітку приїду — восени загину. А от зараз є одне, за чим шкодую — своє військове звання. Я з дитинства хотів бути офіцером, вчився на це. П’ять років жив в казармі, ходив строєм, служив. Зараз був би вже підполковником. А в Україні я мобілізований рядовий — і без варіантів.
Три замахи на вбивство й одне інсценування
ДГ: Тоді, в 2014-му ви приїхали в Україну і за годину були затримані Службою безпеки України.
ІГ: Я не знав, куди приткнутись. Пішов у головний намет на Майдані, розповів свою історію. Вони кажуть: «О, то ми викликаємо СБУ». Я й не проти був. Мене перевірили, не побачили ніяких проблем. На той момент я уже знав, що дуже хочу в мобілізуватись в бригаду «Азов», але мене не взяли через моє російське громадянство. Вдалося потрапити в батальон «Донбас» до Семена Семенченка. В АТО тоді був повний хаос. Щойно з кадрової армії, я опинився серед тих, хто навіть гадки не мав, як воювати, з якого кінця зброю тримати. Структури, системи, забезпечення не було як таких. З «Донбасом» я пройшов Іловайськ, але в котел не потрапив, саме в той день для мене не вистачило місця в автобусі. Потім ми забирали хлопців, які виходили з котла, і вивозили з полів. З «Донбасу» я перейшов в ДУК «Правий сектор» і з ними вже пройшов Піски, Донецький аеропорт, Ясиновате. Був командиром 7-го батальону ДУК, займався цікавою диверсійною роботою.
ДГ: А у 2015-му вирішили повернутись до мирного життя?
ІГ: Я не хотів заключати контракт після добровольчого «движу». Та й хотілось понюхати, що таке цивільне життя. Починав з нуля. Жив у корєша, охороняв маслозавод, працював на автомийці. Оце, до речі, було психологічно тяжко, бо нас завжди лякали в інституті ФСБ: «Якщо вас виженуть з армії, будете все життя подавати шланг на бензоколонці». Рятувало те, що я мав блог, де описував все, що зі мною відбувалось, і це сильно розважало людей. Завдяки цьому автомийка на Борщагівці, де я працював, стала популярною в Києві, потусити зі мною і помити машину приїжджали з різних районів міста, з Броварів. Я навіть премію за таку рекламу почав отримувати.
ДГ: Потім ви встали на ноги і відкрили на Подолі ресторан корейської кухні. Чому корейський?
ІГ: Я з Владивостоку. Там корейська кухня — частина національної, а пиріжки пян-се — найпопулярніший варіант вуличної їжі. В Києві такої страви взагалі не було. А я люблю робити щось оригінальне. Завдяки інстраграму знайшовся інвестор, зараз ми — партнери 50/50. В цей час відбувся черговий замах на мене, що теж мене медійно підсвітило.
ДГ: Правда, що вас тричі намагалися вбити ?
ІГ: Вперше це сталось у 2015. Завербували дівчину, з якою я спілкувася. Вона мені вірші писала, приходила до мене додому, все тихенько фотографувала і відправляла матеріали Євгену Жиліну( керівник суспільної організації «Оплот», в якій об’єднувалися силовики та колишні спортсмени, які зокрема, обслуговували Антимайдан — Ред.) в Росію. Потім звела мене з колишнім харківським ментом, який, як потім з’ясувалось, мав стати моїм кілером. Я швидко його розкусив і повідомив СБУ. Під час обшуку в нього вилучили снайперську гвинтівку, пістолет 6П9 та патрони. На слідстві він зізнався, що був завербований в Росії Жиліним та співробітниками ФСБ. Йому дали 8.5 років. Він вже відсидів і вийшов на волю.
Другий замах стався в листопаді 2016-го. Замовником були Головне управління Генштабу Збройних сил Росії та ФСБ, а виконавцем – двоє поліцейських і колишній харківський депутат міськради. Поліцейські в останній момент злякались і злили всю інформацію СБУ. Про що замовики, звісно, не знали.
Служба безпеки влаштувала «ловлю на живця» з моєю участю. Ті поліцейські інсценували моє викрадення, привезли мене до депутата, який теж, звичайно, не знав, що виконавці вже співпрацюють з СБУ. Він надів мені на голову мішок, хотів колоти наркотиками, та поліцейські відмовили його. Били мене по-справжньому, щоб у вбивці не виникло підозр. Я був без зв’язку, знерухомлений, в інформаційному вакуумі. Це було уже тяжко і виснажливо. Командування ГРУ хвалило депутата, казало, щоб за необхідності він грохнув мене. Якщо б не СБУ, тим би і закінчилось.
.jpg)
Третій замах — під час президентських виборів 2019 року. Кадирівці прийшли прямо в мій ресторан, після цього протягом чотирьох місяців зі мною жив працівник служби безпеки. Ось чому я ніде особливо не «свічу» свою родину. Хоча я одружений, дитині 5 місяців.
«Для росіян збройні конфлікти — місця помсти за приниження, якого вони зазнають на батьківщині»
ДГ: Чи передбачали ви початок повномасштабного вторгнення?
ІГ: Ні! Напередодні я доводив усім, що цього просто не може бути. Дружина розбудила серед ночі: «Батьки кажуть — почали бомбити». Та то, кажу, вони новин передивились, спи. А коли зрозумів, що це правда, поїхав швиденько заправляти машину.
З перших же днів разом з друзями їздили в Бучу, Гостомель. Вдиралися в гущу подій, стріляли по колонах, виводили цивільних, виносили трофейні стволи. Дістали, наприклад, ворожий безпілотник в ідеальному стані.
А потім переломний для мене момент — Ірпінь. Нам дуже допомагав один цивільний, Ігор. Неймовірний мужик. Він мислив нешаблонно, блискавично, був надзвичайно рішучим. Поїхав до росіян і каже: «Вам же неприємно, що стільки трупів на вулицях. Давайте я сяду за кермо труповозки?» Вони погодились, і Ігор отримав уникальну можливість вільно пересуватися по окупованому місту і збирати розвіддані.
24 березня його не стало. Ми їхали в одній машині, на перехресті з БМД-4 вистрибнув солдат: «Стоять! Стоять!» Шеврон, триколор... Я вистрелив йому в голову і живіт. По нам почали гатити з кулеметів і автоматів. Ігор загинув на місці. У пілота дрону — роздроблені рука і нога.
У мене — рука в лохми, думав, взагалі відірвало. Кричу водію — «Газуй!» А він від шоку не може ворухнутись. Тоді я вцілілою лівою обіймаю його за плече і спокійно кажу: «Любий, будь ласка, натисни на газ, вивези нас звідси». Він опанував себе, газонув, і ми змогли відірватись
Поки їхали, я мало не стік кров’ю. Ніяких джгутів у мене з собою не було, я дуже халатно до цього відносився, бо беззастережно вірив в свою удачу. Після того поранення лікувався дуже довго, нічого нормально не зрослося. Поставили титанову пластину, з нею пішов воювати, хоча після кожного бою довго не міг поворухнути рукою. Зрештою, титанові болти полопались, пластини розбовтались, довелось робити ще дві операції. Тож зараз я тимчасово на тиловій посаді. Сподіваюсь, до весни відновлюсь і повернусь в стрій.
ДГ: Як прийняли рішення йти в Російський добровольчий корпус (військовий підрозділ Збройних сил України, який сформований з етнічних росіян, що проживають на території країн Європейського союзу, України, у серпні 2022 року для захисту України від російського вторгнення під час російсько-української війни — Ред.)?
ІГ: Шукав, куди піти. А там дуже хороший колектив. Є такі, хто втік з Росії за кордон, щоб не потрапити під мобілізацію, а потім вирішили боротися за Росію без Путіна. Вони приїхали воювати на боці України. А ще в РДК толкове командування. Запорізький напрямок, Зміїне — ми багато з ними пройшли. А коли з’явилась ідея йти на Білгород, я сказав: все що завгодно, тільки не це.
У мене був просто містичний жах перед перетином кордону. Я так хвилювався, що вперше в житті пив заспокійливе перед цим рейдом. Відчуття було, що тільки ступиш — і тебе накриє вся потужність орди
Потім страх зник. Ми їздили на БТРі по всьому кордону, і від усвідомлення, що ти їдеш по Росії, де кіпа озброєних людей, впадали в ейфорію. Бачимо будівлю ФСБ — йдемо на неї, починаємо стріляти і тут розуміємо, що російська артилерія вирішила, що ми вже в цю будівлю зайшли і закріпились. І вони починають обстрілювати її з іншого кінця! О, думаємо, супер. Відійдемо і не будемо їм заважати, перекриємо перехрестя, щоб ніхто не сунувся і не зіпсував веселощів.
Насправді це не вперше вони відстрілюють купу снарядів на порожніх об’єктах. Там же шалений заробіток грошей, списання техніки і боєприпасів, медалькі, вислуга — рік за три. Я називаю це «Дагестанською схемою», бо коли я брав участь в контртерористичній діяльності в Дагестані, на одного терориста витрачали 400 мін. 400!
Зараз російські військові роблять те саме. В новинах видно дрони, авіацію, спецтехніку, лунають вибухи — і це все на місці, де росіян уже тиждень немає! Вони імітують бурхливу діяльність на порожньому КПП, списують боєприпаси, відмивають гроші
Основною ціллю наших рейдів на Брянськ і Білгород було показати людям, що ми, росіяни, прийшли звільнити Росію від путінського режиму. А ще — відтягнути сили російської армії з інших ділянок фронту.
Так і сталося — на нас кинули загони з луганського напрямку. Хоча ми підкреслювали, що не воюємо з мирним населлям, цивільні масово тікали з міст. А в соцмережах завалювали нас проханнями прийняти їх до наших лав. «А ви до нас надовго? А можна з вами виїхати в Україну і продовжити боротьбу? У мене є дідова рушниця!» Але далі слів справа не йшла. Бояться. Така вже російська ментальність.
ДГ: А якою ментальністю можна пояснити звірства в Гостомелі, Бучі, Ірпіні — вбивства дітей, розстріл мирних жителів, згвалтування? Як ви, росіянин, пояснюєте дії ваших колишніх братів по крові?
ІГ: Кров у мене українська. Мої пращури-українці колись давно виїхали на Далекий Схід. Тому російської крові у мене немає. Але ріс і вчився я в Росії, і тому дуже добре розумію ту ментальність. Коли вони почали тягнути з будинків унітази і гвалтувати дівчат, ЗМІ писали, що вони — дикуни, які виросли за межею бідності і вперше вийшли в люди. Це не правда. В Бучі стояла 55 бригада Тихоокеанського ВМФ, з Владивостоку. Я сам звідти, в тій бригаді — мої однокласники й колишні друзі. Вони виросли на японських машинах і в прекрасних побутових умовах. Але вдома ці люди психологічно задавлені, пригнічені, ображені на владу і життя. І єдине місце, де російський мужик може дати собі волю і відігратись — це озброєні конфлікти — Афганістан, Чечня, Україна.
ДГ: Ви ще з часів АТО — українець, Петро Порошенко особисто вручив вам український паспорт. Ви подавали запит в консульство РФ в Україні з проханням позбавити вас російського громадянства. Позбавили?
ІГ: Вони не позбавляють громадянства тих, на кого відкриті кримінальні провадження чи хто в розшуку. А я ж у розшуку, і на мене відкриті справи за найманство і державну зраду. Але процедуру я виконав. І вклав в конверт разом з запитом свій російський паспорт.
ДГ: Чула, що почали вчити українську мову...
ІГ: Після поранення я щодня займався з репетитором, вчив граматику, практикувався.
У мене вдома взагалі була заборонена російська мова
Але коли пішов служити в РДК, де всі говорять російською, вивчення української трохи застопорилось. Я на тій стадії, коли легше писати українською, ніж говорити.
Але мені цим не дорікають. Особливо коли люди дізнаються, що я приїхав з РФ, плачу тут податки і проливаю свою кров за Україну. Знаєте, в 2014 я їхав в Київ воювати за іншу Росію, за Росію без Путіна. Тепер я воюю за Україну і за те, щоб такої держави як Росія взагалі не існувало на карті…
Фото на титулі gaevskyi.com
Українська журналістка, працювала оглядачем газети Факти, висвітлювала гучні кримінальні справи та гострі соціальні проблеми, публікувала інтерв'ю з видатними особистостями. Під час антитерористичної операції робила репортажі з лінії фронту. Працювала як радіожурналіст, актриса театру колишніх засуджених "Постскриптум", диригент церковного хору та гід-перекладач у Чорнобильській зоні відчуження.
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
