Ексклюзив
20
хв

Чому українські жінки міняють своїх чоловіків на іноземців

«Наші жінки, які виїхали за кордон з дітьми і самотужки почали життя з нуля, переконалися, що абиякий чоловік не так вже й потрібен», — розповідає українка Олександра, яка познайомилася в Тіндері (Tinder) з поляками, індусами, турками, італійцями, французами й українцями. Та розповіла Sestry про свої бурхливі пригоди, які заново навчили її плакати й кохати

Олена Бондаренко

Малюнок Магди Данай

No items found.

Олександра народилася й виросла в україномовній сім’ї у Донецьку. Дівчина росла із міцним характером і принципами. Поїхала до Києва, вступила в аспірантуру, вийшла заміж.

— Моя мама все життя прожила з татом, і я була вихована з переконанням, що жінці обов’язково потрібен чоловік, — розповідає вона.

Зараз Олександрі 42 роки, вона виглядає молодшою, активна в рухах і міміці та привертає до себе увагу своєю живою енергією.

— Бо я все життя роблю те, що люблю, — сміється жінка. А любить вона скаутську організацію Пласт, дітей, людей загалом і багато руху.

Заміж вийшла по любові, чоловік також був із патріотичних кіл, народили двох доньок — бажаних і коханих. Жила сім’я під Києвом, у селі Блиставиця Бучанського району.

Українка Олександра. Фото з приватного архіву героїні

«Я себе поважаю — чоловікові сказала «бувай»

З чоловіком прожили 15 років, аж він, як каже Олександра, «пішов по бабах і зник на добу».

— Я один раз його пробачила, а коли підловила на зраді вдруге, зібрала його речі у сміттєвий пакет і того ж вечора виставила за двері.

Все заміжнє життя Олександра жила в хаті свекрів. Тож одразу подзвонила свекрусі й прямо сказала: «Ваш син мене зраджує. Я його вигнала з дому. Чи ви мене підтримаєте?»

Свекруха стала на бік невістки: «Це моя хата, можеш тут лишатися». «Пишаюся, що мої дівчатка побачили, як треба себе шанувати». Олександра жила далі, працювала, бо треба, бо діти, а внутрішньо, зізнається, була абсолютно зруйнована. Початок великої війни, розповідає вона з гіркотою, спостерігали «з перших рядів». Село Блиставиця знаходиться за пару кілометрів від смуги Гостомельського аеропорту. Нападники з гвинтокрилів руками махали.

— Мій колишній чоловік, — розповідає Олександра, — а ми ще не були офіційно розлучені, тим часом виїхав зі своєю коханкою на Закарпаття.

Він навіть не подумав, що його діти в окупації, що нам може знадобитися допомога. Як можна тікати від небезпеки і забути про власних дітей?!

Наші дівчатка — його копії,  він ними займався, возив по лікарях, брав участь у їхньому навчанні, а потім отак: ми розсталися — і вмить збайдужів?

Олександра виїхала з окупації, коли почали розстрілювати людей. Маленькою автівкою вивезла маму, дівчаток, котів і рюкзак з речами.

— Ми нічого не брали, — згадує Олександра, — бо я була впевнена, що нас по дорозі розстріляють. За кілька днів до того, як ми виїхали, на нашій вулиці на моїх очах розстріляли машину з людьми. Ми дивом вирвалися.

Сестра, яка на той час вже була в Кракові, покликала приїхати до неї. Після довгої важкої дороги Олександра, на руках якої було двоє дітей і мама з інвалідністю, опинилася в Польщі. Вже через тиждень жінка вийшла на роботу, яку знайшла через знайомих. Польську знала, бо свого часу вчилася в Люблінському університеті. Знайомих мала, бо в Україні організовувала освітні заходи для дітей. У Кракові пішла працювати в школу.  

«З поляками побачення закінчилися на темі Волині»

Олена Бондаренко: Антиукраїнська пропаганда саме такими жінками і лякала польок: молода, освічена, красива — неодмінно відбере роботу і вкраде чоловіка…

Олександра: На щастя, я з таким ставленням не стикалася. Але я справді була вихована з думкою, що жінці конче потрібен чоловік. Ось я у Кракові, багатонаціональному місті, оговталася трохи від стресу, маю роботу. І я вирішила піти на побачення.

Поставила собі за мету раз на тиждень, щосуботи, виходити на вулицю. Мені треба було розвантажити мозок. Щовечора, перед сном, я забороняла собі читати новини, замість того листуючись з чоловіками.

«На Тіндері мені розказували, яка я красива, приваблива, як мене хочуть. Мені це було потрібно». Фото: Shutterstock

ОБ: Познайомилася з поляками?

О: Перше побачення було з поляком. Ми тільки зустрілися, а він мені одразу каже: «В мене є пекарня, і я збираю дівчат-біженок. Вони в мене працюють, а я їм допомагаю». Як допомагаєш, — питаю? — «У господарстві як чоловік і ще сексуальними послугами», — відповідає.

За цим принципом він збирався відкривати вже третю пекарню. Це був травень 2022-го, коли йшов основний потік українських біженок до Польщі.

Через жіночі спільноти я знала, що біженкам подібні пропозиції надходили регулярно: ти у чужій країні, сама, бідна-нещасна, задовольни мої нетипові сексуальні бажання, а я тобі допоможу грошима. Такі пропозиції для українок були по всьому світу, не тільки у Польщі.

Звісно, що я відмовилась іти працювати в пекарню.

Наступна моя зустріч також була з поляком. Починалося все невинно, з чаю. А потім ми якось дійшли до теми Волині… І ледь не повбивали одне одного! Тоді я вирішила, що на побачення з поляками наразі більше не ходитиму (сміється).

ОБ: І далі щовечора гортала Тіндер?

О: Так, бо там мені розказували, яка я красива, приваблива, як мене хочуть. Мені це було потрібно.

Іноді траплялися дуже цікаві чоловіки. Наприклад, я досить довго листувалася з індусом, який мені цитував якусь їхню книжку у стилі «Пісні пісень» 

Він не просив зустрічі, тільки сипав цитатами, я їх перекладала, відписувала: «Wow, як гарно, давай ще!» Це реально відволікало. Заразом підтягнула свою англійську.

Потім я купила підписку на тіндері, бо з нею можна і самій писати людині, яка сподобалася. Я шукала цікавих чоловіків для спілкування. Знайшла, наприклад, класичного «виживальника». Я про таких досі тільки читала! Він мав ділянку в глухому селі в Татрах, зробив все для автономного життя, отримав дозвіл на зброю. Під час ковіду жив самотою, працював віддалено й тішився з того. Але згодом стало йому сумно, тож шукав жінку, яка погодиться жити з ним в бункері. Довго мене запрошував (сміється).

ОБ: Ти взагалі — романтична?

О: Заради романтики я багато на що готова, але не в бункер. Цікавіше  було з вампіром. Цей писав про себе, що він — дитя ночі, слав фотографії, на яких чи то лінзи в нього, чи в фотошопі очі підфарбовані червоним. Я підігравала — ох, я завжди мріяла позбавитися цноти зі справжнім  вампіром і бігати разом дахами, я завжди чекала саме тебе. «Вампір» швидко злився — не витримав гри (сміється).

Українські чоловіки хотіли борщу і сексу

ОБ: Так ти шукала розваг чи стосунків?

О: На Тіндері я швидко зрозуміла, що варто йти у двох напрямках: шукати стосунки та не виключати розваги. Я познайомилася з такою кількістю цікавих людей! Наприклад, зустрілася з індійцем, який при мені вперше в житті спробував м'ясо. Для мене, м'ясоїдки з українськими традиціями сала, це була дивовижа.  

Але швидко виявилося, що більшість іноземців, які шукають жінок, хочуть, аби їх обслуговували. Я вже була заміжня і не бачу жодної потреби влазити в це знову. Я шукала стосунків на засадах партнерства. «Я принесу тобі чайок в ліжко, а потім ти принесеш чайок мені». Більшість чоловіків, які мені траплялися, були до такого не готові. Зокрема, українці.  

Європейці пошук обслуги хоч чимось маскували, присипали романтикою. Українські чоловіки на першому побаченні рубали: я прийду до тебе на борщ і секс. Були це переважно хлопці, які виїхали ще до війни, а тепер раділи, що приїхало багато самотніх жінок. Вони за інерцією сподівалися, що їм даватимуть за сам факт їхнього існування. З часом їм довелося збавити оберти. Бо конкуренція. А різниця навіть у вигляді між українськими чоловіками та іноземцями — капітальна, і не на користь українців.

«На Тіндері я швидко зрозуміла, що варто йти у двох напрямах: шукати стосунки та не виключати розваги». Фото: Shutterstock

ОБ: То ти зустрічалася з кимось більше ніж для розваги?

О: Стосунки  friends with benefits (у перекладі — друзі з привілеями, так називають секс без обов'язків — Ред.) у мене склалися з індусом. Ми мило спілкувалися, він розповідав про Індію, про багатство індійської культури і готував піцу по-індійськи. Ми були разом чотири місяці. А потім його перевели по роботі у Вроцлав. Він запитав, чи сумуватиму за ним. Я нічого не відчула. Тоді вперше зрозуміла, що щось зі мною не так.

ОБ: Були ще побачення з привілеями?

О:  Ще зустрічалася з турком. Він соціолог, ми швидко знайшли спільну мову. З індусом я непогано прокачала англійську, і з турком ми могли годинами розмовляти.

Зустрічалися три місяці, аж він захотів серйозних стосунків і шлюбу. Я пояснювала, що не хочу заміж, але він мене не чув. Дізнавався по консульствах про формальності. А потім зробив офіційну пропозицію. Я відмовила. Бо коли людина не чує твоє «ні» на початку стосунків, то не чутиме й надалі. І я пішла спілкуватися у тіндері далі.

Двадцятирічні обіцяють багато сексу і фейєрверк оргазмів

ОБ: Хто цим разом?

О: Перейшла на італійців і французів. З італійцями виявилося, що всі мої вміння англійської — ніщо. Італійці говорять, як ютуб на 2х прискоренні. Але з ними легко і весело. З французом дійшло до близькості. Від нього я була у цілковитому фізичному захваті. Він мав кубики на животі! Доглянутий, красивий, такий собі типовий француз з масової культури. Але  я забувала про нього, як тільки від нього виходила. Тож вирішила зайнятися собою, пішла до психолога з питанням, де мої емоції.

ОБ: І що сказав психолог?

О: Пояснив, що від стресу і побаченого я від'єднала емоції від розуму. Деякі люди з цим живуть все життя, і їм це нормально. Але не для таких експресивних, як я. Ми попрацювали. За кілька сеансів у мене по щоці скотилася перша за півтора роки сльоза. Тоді я відчула ще більшу потребу в собі розібратися.

Діти поїхали в табір, я мала тиждень спокою. Француз запропонував мені спільні канікули в Іспанії. Я відмовила. Мені потрібен був цей тиждень, щоб побути наодинці. Я розклала по всій хаті коробочки з деталями міста для мумі-тролів — обожнюю мумі-тролів! — і відчула неймовірне піднесення. Я ж вихована з умінням придушувати свої бажання заради чоловіка і дітей. І ось я вперше за десятиліття сама з собою!

І тут з’являється француз і кричить: «Я знаю, ти мені зраджуєш, тому відмовилася їхати зі мною в відпустку!» Я запрошую зайти, він заходить і бачить просто від дверей розкладені детальки: тут стінка будиночка казкового міста сушиться, там — дах. Француз отеретів: ти проміняла мене на ОЦЕ? Як же я розлютилася, що він моє хобі так презирливо назвав! На цьому наші стосунки завершилися.

Тим часом закінчилася підписка на Тіндер, а інші платформи для знайомств показали чоловіче дно. Мільярд пропозицій, і всі хочуть, аби ти їх з роботи зустрічала на підборах і в сексуальних трусиках.

Але на Баду (Badoo) я не виставила обмеження на вік, і мені стали писати двадцятирічні хлопці. Обіцяють такі багато сексу, феєрверк оргазмів і масажик у тебе на території, бо у них ще нема де. Неочікувано я знаходжу українського хлопчика, моряка, 28 років.

ОБ: Таки українець?

О: І я таки наважилася на велике плавання. У мене була певна стабільність з роботою, емоційність поверталася. Хлопчик писав так гарно, ніби користувався чатом GPT. Ми зустрілися — виявилося, що він і в житті такий розумник. Пояснив, що моряк, був в морі, коли почалася війна, тепер працює далі й донатить. Милий, турботливий, познайомився з моїми дітьми, мамою, котами... і не перелякався.

ОБ: Зустрічаєтеся дотепер?

О: Так, вже декілька місяців, я закохалася в нього палко, наче підліток. Ми ходимо за ручки, цілуємося на зупинках... І я дуже цьому рада. До мене повернулися відчуття. Я зараз потребую повного занурення у закоханість. Він скоро йде в море, а я буду сидіти вдома, дивитися дурненькі фільми про кохання, їсти шоколад і плакати. А після цього, за моїм планом відновлення почуттів, я маю морально дозріти до дорослої жінки і зможу будувати з кимось зрілі стосунки.

ОБ: І знову будеш готова вийти заміж?

О: Не думаю. Загалом шлюб потрібен для того, щоб народити спільно дітей і мати юридичну захищеність. А коли дітей вже не плануєш?

Схожі думки відвідують багатьох біженок. Нам з дитинства втовкмачували, що чоловік, хай поганенький, але має бути, бо коли ти одна, то з тобою щось не так.

А тут наші жінки, які виїхали за кордон з дітьми, самотужки почали життя з нуля, і переконалися, що абиякий чоловік не так вже й потрібен. Жінка сама по собі здатна не тільки вижити — здатна відбудувати життя, тягнути дітей, справлятися з усім сама ще й мати час на себе!

Так, буває важко, але це важко — легше, ніж з нікудишнім чоловіком.

І це в Україні жінка з дітьми — другий сорт з причепом. На Заході ти насамперед жінка. Моя мама, мої діти, мої коти не були тягарем для турка, коли він хотів зі мною одружитися. Коли я їхала у справах до Парижа, француз здивувався, що я беру тільки одну доньку. Я пояснила, що взяти обидві мені задорого. «Я розумію, що у тебе як у матері серце розривається», — сказав він і запропонував мені гроші, щоб я взяла з собою і другу дитину. Він не робив вигляд, що я існую тільки для його втіхи і тільки без дітей.

А як індієць допомагав мені шукати мою дочку, яка загубилася! У нас побачення в розпалі. Я вже в білизні, йде активний процес обіймів, тут телефонує моя мама — дитина зникла. Індус одразу одягається: «Пішли шукати!»

Я пробувала зустрічатися з одним білорусом, політичним біженцем. Він був чудовий, але не хотів навіть чути про моїх дітей. Наче ми з ним мали існувати у вакуумі.

Я навчилася думати про себе як про цінність, проаналізувала історії інших жінок-біженок. І не можу збагнути: навіщо мені чоловік на постійній основі. Поганенькі чоловіки тільки створюють проблеми, вимагають обслуговування і крадуть час. А хороший... піди знайди, якщо зможеш.

No items found.

Українська журналістка, учасниця перших польсько-українських проєктів співпраці у 1990 роках. Парламентська оглядачка. Працювала в друкованих медіа та на телебаченні. З 2008 року PR — і прес-менеджерка представництва Польської туристичної організації в Києві. Останні сім років живе в Кракові. Співпрацювала з тижневиком Wprost як воєнна репортерка. Пасія — високі гори і самотні довгі шляхи.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати
сапер Ніна Чиргіна

«Уважність — найважливіше в нашій професії»

Ксенія Мінчук: Ви виїжджали до Італії на початку повномасштабного вторгнення. Чому вирішили повернутися?

Ніна Чигріна: Я зі Львова, але за 2 місяці до початку великої війни переїхала в Бровари і на момент вторгнення жила там. Але там було дуже небезпечно, тому я виїхала звідти — спочатку в Дніпропетровську область, потім у Запоріжжя, і звідти допомагала своїм рідним виїхати з Маріуполя. Вони довго сиділи  під обстрілами, дочекалися окупації. Коли вдалося їх витягнути, влітку 2022 поїхала до мами в Італію. Вона давно там живе.

В Італії працювала віддалено на українську компанію. З часом роботи ставало дедалі менше. І зрештою постало питання — підтверджувати свій диплом, шукати роботу в Італії й залишатися назавжди або повертатися в Україну і робити тут щось важливе.

Залишатися в іншій країні і завжди бути там чужою чи повертатися до рідної країни й жити там, незважаючи на ситуацію? Я обрала другий варіант. І не шкодувала ні секунди
Ніна Чигріна

Майже одразу після мого повернення Росія стала атакувати українську енергетику. Бровари — одне з перших міст, яке відчуло це на повну. А я саме була там. Чи було страшно? Звісно. Але померти можна в будь-якій країні. А якщо ти вдома, то помреш хоча б на своїй землі.

— Після повернення в Україну ви займалися волонтерством. З чого почали?

— Коли я повернулася на початку 2023 року. то знайшла волонтерські чати, де різні організації писали про свої потреби, а люди відгукувались. Я працювала у складі будівельних груп. Ми відновлювали школи, лікарні тощо. Пиляли, прибирали, носили, перекривали, копали. Виїжджали зазвичай на один день, іноді на два. Якщо громада надавала житло для ночівлі — залишалися. Бо роботи було багато. А з початком блекаутів робити це було значно складніше.

«Сапер більшу частину своєї роботи проводить навколішки. І на мерзлій землі, і в спеку»

— За даними Асоціації саперів України (АСУ), 39 із 99 усіх учасників протимінної діяльності в Україні — жінки, що становить близько 40 відсотків. Хто надихнув  вас стати саперкою?

— Якось я випадково познайомилася з саперами. Вони їхали на вахту, а ми — на село Ягідне, що на Чернігівщині, волонтерити. Розговорилися. Мені стало цікаво. Подумала, чи не стати і мені саперкою. Це корисно для країни. Та й мені підходить така  робота — я дуже активна, займаюсь бігом, туризмом. То чому б ні?

На співбесіді мені казали: «Це важка робота. У посадках, полі. На колінах. У сніг, дощ ви будете на вулиці. Чи нормально це для вас?» Для мене це нормально. Я постійно в русі: або бігаю, або в гори ходжу. І коли я вже пішла працювати саперкою, всі навколо дуже дивувалися, коли після 8-годинного робочого дня я йшла бігати. Колеги постійно мене підколювали: «То, певно, в полі байдикуєш».

— Як відреагували близькі на ваше рішення?

— Мама й досі переживає. Літом я поїхала працювати на Миколаївський напрямок. І тоді мама переживала ще сильніше. У Слов'янську, де я зараз, теж досить небезпечно — може щось прилетіти. Тож кожного дня, коли я виїжджаю з поля, пишу їй, що зі мною все в порядку. І коли їду на поле, теж пишу. Така у нас традиція.

— Чи складно вивчитись на сапера?

— Спочатку я вчилася на саперку, потім на парамедика, згодом — на керівника саперської групи. Все це сталося зі мною за один рік і пару місяців. Пам'ятаю, на першій практиці, яку я проходила у лютому, зрозуміла, що буде непросто. Сапер більшу частину своєї роботи проводить, стоячи на колінах. Взимку холодно, замерзла земля. Я чекала, що скоро весна, а потім літо. Але літо виявилось нічим не краще. Літом дуже спекотно. А ти в броні, в штанах, берцях…

З майбутнім сапером обов’язково проводять співбесіду. Також треба пройти лікарів: психолога та нарколога. Деяким навіть проводять перевірку на поліграфі. Це все до навчання. Після кожний складає іспит. Я люблю вчитися. Парамедицина —  найулюбленіший мій курс. А найскладніший — на керівника групи. Багато інформації: як малювати карту, вести звіти, керувати групою, глибше розпізнавати вибухонебезпечні предмети. А термін навчання — 10 днів. На сапера, наприклад, вчаться 30 днів.

— Як виглядає доба сапера?

— Якщо взяти щось середнє, то зазвичай ми встаємо доволі рано. О 8.00 ранку вже маємо бути на полі. От зараз, наприклад, у Слов'янську ми встаємо о 5:30 ранку, щоб добратися до поля до восьмої. Маємо обід о 12.00. Годину відпочиваємо. Десь о 16.00 їдемо з поля. Потім вечеря. А далі — хто що. Я бігаю. Кожного дня одне й те саме. У неділю маємо вихідний. Це добре, бо тоді я можу більше побігати.

— Що найважливіше у цій професії?

— Уважність. Перед тим, як починається ручне розмінування, проводиться обстеження території. Наприклад, вам дають ділянку. Ви маєте її обстежити за допомогою дрона або обійти там, де безпечно. Треба подивитися, чи є видимі докази забрудненості (ящики, транспортувальні заглушки, частини ВНП, що вибухнули тощо). Після такого вивчення є надія, що небезпечна ділянка зменшиться. Тоді керівник групи має визначити територію необхідного очищення, намалювати її карту, виявити потенційні загрози, подати звітність. Далі ділянка готується до ручного розмінування.

Я займаюся гуманітарним розмінуванням. Механізм той самий. Єдине — наша компанія зараз не має дозволу на знищення вибухонебезпечних предметів, які ми знайшли. Цим займається ДСНС. Але те, що ми робимо, так само небезпечно. Тому уважність — найважливіше у нашій професії.

<add-big-frame>За інформацією Української асоціації гуманітарного розмінування, є три види розмінування: оперативне, військове та гуманітарне.<add-big-frame>

<add-big-frame>Оперативне виконується у разі невідкладної необхідності. Цим займаються Державна служба з надзвичайних ситуацій (ДСНС), сапери поліції та фахівці Держспецслужби транспорту (ДССТ).<add-big-frame>

<add-big-frame>Військове розмінування виконують солдати для розчищення шляху, щоб можна було просуватися під час військових дій. У цьому випадку міни знешкоджуються лише в тому випадку, якщо вони блокують шляхи, необхідні для просування або відступу солдатів.<add-big-frame>

<add-big-frame>Гуманітарне розмінування включає дослідження, картографування та маркування мінних полів, а також фактичне розмінування землі. Головна мета гуманітарного розмінування — очищення землі, щоб цивільні могли повернутися до своїх домівок і виконувати повсякденні справи без загрози для життя і здоров’я.<add-big-frame>

«Кажуть, жінки — кращі сапери, ніж чоловіки»

— Чи зустрічалися ви в роботі з дискримінацією як жінка?

— Я ні, але буває підколюють — «Це не жіноча справа». Або «Давай я тобі допоможу, ти ж жінка». Тоді як у полі я — сапер. На полі немає статі, гендеру. У 2022 році таке ще могло зустрічатися. Але з часом цивільних чоловіків ставало дедалі менше, а потреба у розмінуванні росла.

У деяких компаніях кажуть, що жінки — кращі сапери, ніж чоловіки. Бо вони більш уважні. Також жінки — кращі керівники. Керівник має вести групу за собою. Кажуть, жінками це вдається краще. Загалом усі сапери виконують одну роботу. Але керівник має додаткові функції. Він може не працювати на землі, але мусить контролювати всю команду та показувати, як працювати. Часто керівники працюють разом з усіма. Коли я працювала керівником на Херсонському напрямку, ми з групою закінчували роботу на землі десь о 16 годині, а мій робочий день закінчувався о 22.00. Бо я складала звіти.

— Де земля України, за вашим досвідом, замінована найбільше?

— У Слов'янську ми багато знайшли, на Миколаївському та Херсонському напрямках теж.

Київська, Чернігівська, Сумська області не такі забруднені, бо росіяни не встигли їх засмітити так сильно, як території, які довгий час були окупованими. А от Херсонщина... Там взагалі жах

Там ми знаходили усе, що можна уявити, до того ж у дуже великій кількості.

Зони бойових дій засмічені тим, що залишилося від боїв. Там, наприклад, навряд чи зустрінеш протипіхотні міни або розтяжки. Просто нерозірвані боєприпаси. А є зони мінування. Це ділянки перед позиціями. Росіяни мінували їх навмисно, щоб до них не підійшли. Оце найбільш небезпечні місця. Зараз окупанти роблять комбіновані мінні поля. Там і протипіхотні, і протитранспортні розтяжки. На таке розмінування потрібно найбільше часу. Це має бути дуже обережна робота — метр за метром.

— Що ви відчуваєте, коли йдете замінованою ділянкою?

— Зараз уже нічого. Раніше був страх. Особливо на таких небезпечних територіях, як Миколаївщина. Я до неї ніколи не бачила подібного. Коли стає більше досвіду, вжн не так страшно. Найбільше лякає незнання: з чим ми стикнулися, як діяти в цій ситуації. А коли маєш достатньо знань, набагато легше. Як у кожній професії. Звісно, не кожна професія небезпечна для життя напряму. Але у нашій країні зараз багато чого небезпечного.

«Очистити всі території України в нуль нереально»

— Скільки часу треба, щоб розмінувати Україну?

— Якщо ми досі знаходимо боєприпаси часів Другої світової війни, то після цієї війни будемо ще дуже довго очищати територію. Усе забрати майже неможливо. Очистити всі території України в нуль нереально. Але надія є — технології. Знаю, що багато людей зараз займаються виробництвом дронів, які працюють детекторами для розмінування. Знаю про машини, спеціально обладнані для цієї справи. За допомогою технологій можливе швидше розмінування. Тільки це дуже дорого.

Якщо ж робити це вручну, можна навіть порахувати. Сапер за день робить 12 квадратних метрів. Якщо це група, то нехай у день вийде 100 квадратних метрів. Скільки людей готові цим займатися? Це велике питання. А ще фінансування. Не усі громади можуть собі це дозволити.

— Які пастки розставляють росіяни для українців?

— Росіяни залишають усе, що тільки можна придумати. Міни, саморобні вибухові пристрої тощо.

Пам'ятаю мінну пастку з чотирьох частин. У землі була розчекована граната, на ній стояла протитранспортна міна, всередину неї була «вкарячена» ще одна граната. І все це стояло на розтяжці

Розміновувати подібні «конструкції» досить непросто. За моїм спостереженням, окупанти найчастіше залишають протитранспортні міни. Їх найбільше.

— Ви казали, що вашою мотивацією стати саперкою було очистити територію навколо Маріуполя для своїх рідних. Що ще вас мотивує?

— Після того як я попрацювала на Миколаївщині та Херсонщині, мене мотивують люди, які там вижили і живуть зараз. Вони розповідають страшні історії: там тракторист підірвався, там просто чоловік йшов городом, там собака, там корова. В Ірпені я була у притулку, де живе багато тварин, які підірвалися на протипіхотних мінах і залишилися живі. А скільки диких звірів постраждало… Наприклад, у заповіднику «Залісся» загинуло багато диких кабанів. Я б хотіла, щоб цього не ставалося з людьми та тваринами. Тому працюю. Все вказує на те, що моя робота потрібна. Це мене і мотивує.

«Я навіть кактус не можу завести, бо він помре»

— Які історії вам розповідали люди  з деокупованих територій, де доводилося працювати?

— Страшні. Коли працювала у Київській області, спілкувалася з однією бабцею років 80-ти. І вона розповідала, що окупанти вигнали її з хати, щоб самим там оселитися. Їй довелося жити у сараї. Коли виганяли, намагалися спалити її та хату. Більшість історій жахливі. Знущалися з усіх. І з дітей зокрема.

Справитися з усіма почутими жахами мені допомагає біг. Раніше через це я дуже багато бігала. Зараз менше. Бо зараз менше спілкуюсь з людьми. А коли спілкувалася, обов'язково вислуховувала. Людей треба слухати — це моє переконання. Як би непросто це не було. Деякий час я працювала з психологом. Мені теж треба було виговоритися, але з часом зрозуміла, що треба прийняти той факт, що така моя робота і так буде постійно.

— Що найскладніше у роботі сапера?

— Бути далеко від дому. Ми працюємо за вахтовою системою, тому вдома майже не буваю. Коли друзі кажуть: «Може, ти б собі більшу квартиру орендувала?» Відповідаю: «А нащо? Я дома буваю 7 днів у місяць». Я навіть кактус не можу завести, бо він помре. Але розумію, що люди, які працюють на «нулі», в складнішій ситуації. Вони місяцями не бувають дома. Тому працюю і не жаліюся. І не шкодую про свій вибір. Ні на секунду.

Фотографії з приватного архіву

20
хв

Саперка Ніна Чигріна: «Після 8-годинної роботи в полі я… бігаю»

Ксенія Мінчук

Костянтин і Влада Ліберови — подружжя фотодокументалістів, які до повномасштабного вторгнення успішно робили зйомки love story, навчали охочих мистецтву фотографії та мали одразу кілька освітніх проєктів. З початком великої війни змінили напрямок роботи. Майже щодня фіксують воєнні злочини російської армії на території України. Вони їздять у деокуповані міста і села, у найгарячіші точки на передовій, ходять на штурми із бійцями, аби задокументувати їхню роботу та війну без прикрас. Їхні світлини облетіли майже весь світ. Фото з гарячих точок часто на перших шпальтах світових ЗМІ. 

Фотографії Ліберових облетіли весь світ

Наталія Жуковська: До повномасштабної війни ви займалися здебільшого зйомками весіль та інших святкових подій. Коли і чому вирішили працювати на війні?

Влада Ліберова: Рішення знімати війну прийшло спонтанно, воно не було усвідомленим вибором, принаймні це точно трапилось не одразу. Ми просто хотіли хоч в якийсь спосіб зафіксувати для історії події, що відбуваються навколо. Повномасштабне вторгнення ми зустріли в Одесі — перші дні були шоком, багато часу  ми провели у підвалі. Але з часом емоційне виснаження перетворилося на творчий процес. Ми почали знімати автопортрети на тлі стіни, на яку вивели через проєктор кадри російських злочинів. З часом перейшли до документальної зйомки. Першими кадрами, які широко поширились ЗМІ та мережею, стала зйомка на одеському залізничному вокзалі. Костянтин тоді зафіксував, як чоловіки проводжали своїх жінок і дітей на евакуаційний потяг.

Чи проходили додаткову підготовку перед тим, як їздити з військовими?

Влада Ліберова: З часом ми дізнались чимало важливих деталей — і тих, що стосуються безпосередньо власної безпеки під час зйомок на війні, і щодо медичної допомоги. Серйозно зайнялись фізичною підготовкою, зараз коли у нас є така змога — займаємось з тренером. Але все це відбувалось поступово, впродовж наших відряджень. На початку ми знали лише базові речі — на більш ретельну підготовку просто не було часу. Ба більше — наші перші дні поблизу фронту були сповнені постійним відчуттям страху.

Ми не розуміли механіки війни, не розрізняли звуки вибухів. Кожен гучний звук здавався сигналом, що це кінець
Об'єктиви Ліберових фіксують усі жахіття війни РФ

Як справляєтеся зі страхом?

Влада Ліберова: Зараз ми заходимо набагато глибше, ніж на початку зйомок. Страх усе ще є, але тепер він більш усвідомлений і виправданий. Ми чітко розуміємо ризики і знаємо, як їх мінімізувати. Звісно, нам теж буває страшно — це природно, адже страх є одним із базових інстинктів людини, що сприяє самозбереженню. Страх допомагає залишатися пильними і обережними. Важливо розуміти, що навіть військовим, які щодня перебувають під вогнем, також буває страшно.

Але це не слабкість — це лише частина людської природи, яка допомагає продовжувати боротьбу

Як військові в окопах реагують на фотографа?

Костянтин Ліберов: Зараз військові все частіше самі запрошують нас знімати певні підрозділи, найбільше довіряють ті, з ким уже мали успішну співпрацю. Для нас це завжди велика честь. Що стосується самих зйомок, для військових люди з камерами радше тягар, ніж щось приємне, адже вони несуть за нас відповідальність, але вони розуміють важливість таких фото, тому ставляться із розумінням.

Ліберови не приховують, що на війні страшно

Ви весь час працюєте у парі чи роз’їжджаєтеся по різних локаціях? Як вирішуєте, хто куди їхатиме?

Костянтин Ліберов: Досить часто на зйомки я вирушаю сам, коли ці поїздки здебільшого пов'язані з найгарячішими напрямками, де ситуація є надзвичайно небезпечною. Влада інколи також знімає сама, наприклад, так було зі зйомкою евакуації на Покровському напрямку, я в той момент фіксував події на Курщині й просто фізично не міг долучитися. Проте, незалежно від того, наскільки гарячим є напрямок, кожна така поїздка є важливою для того, щоб показати світові правду про російсько-українську війну.

Ми завжди намагаємось зафіксувати важливі моменти, які мають потужний емоційний заряд і документують реалії

За понад два роки, документуючи наслідки російських обстрілів і роботу українських військових, ви об’їхали найгарячіші напрямки фронту. Коли і за яких умов небезпека була максимально близько?

Костянтин Ліберов: Насправді таких ситуацій було багато, адже «на нулі» чи в прифронтових містах смерть завжди поруч. Наприклад, у нас була ситуація, коли разом з волонтерами під час зйомок евакуації «на нулі» попали під мінометний обстріл. Одного разу мені довелося впродовж тридцяти годин бути «на нулі» з піхотою. Ворог — за 50-70 метрів. Нас почали обстрілювати. Щойно хлопці рушили на позиції, майже одразу по рації було чутно крики: двох військових поранило, один — важкий. Щойно завантажили його у броню — почався обстріл. Мене трохи контузило. Ми добігли до укриття і до ранку сиділи у тісному бліндажі 1,5 на 1,5 метри. Спали сидячи. Обстріли тривали всю ніч. Під ранок я зрозумів, що треба виходити, бо як би не було страшно, я приїхав на фронт, аби показати, як хлопці воюють і виживають. Я мусив вийти назовні. Ті 15 хвилин тривали вічність. Найбільший страх з неба — дрони, а під ногами — пелюстки. Та, попри все, я зміг зафіксувати той день.

Загалом за цей час у нас було все — і зустрічі з диверсійно-розвідувальними групами, і стрілкові бої, й поранення Влади. Проте маємо міцних янголів-охоронців

Влада отримала поранення торік у грудні. Як і де  це сталося?

Влада Ліберова: Тоді ми працювали на Донеччині, робили фото зруйнованих будівель та інфраструктури, щоб показати світу, що коїть Росія на нашій землі. Насправді все було банально: 22 грудня разом з командою волонтерів ми були неподалік села Новоселівка Перша, й нашу автівку обстріляли. Ми їхали дорогою у Покровському районі і раптом потрапили під ворожий вогонь. Я зазнала осколкового поранення стегна. Для мене це був невдалий виїзд. Для волонтерів, які працюють на гарячих напрямках, це буденність. Мені завжди боляче чути нові історії про те, що хтось вийшов з окупації самотужки й, пройшовши 100 км, нарешті опинився у безпеці. Звісно, я теж рада, що ця людина врятувалась, але я також знаю, що з ймовірністю 99%, ризикуючи власним життям, до неї напередодні приїздили волонтери й вмовляли евакуюватися, а вона відмовилась.

Яка історія війни, знята на фото, вразила вас найбільше?

Влада Ліберова: Певно, це народження донечки Ліни нашого друга — військового з позивним «Дронго». Кості вдалось зафіксувати  момент їхньої першої зустрічі. Для мене це історія про те, що життя і любов перемагають навіть під час війни. Ну, і бачити, як військовий з великим досвідом плаче при зустрічі з немовлям, це дійсно вражає.

Народження життя очима Ліберових

На ваших очах буквально зникали міста… Як це? 

Костянтин Ліберов: Важко бачити, як українські міста стають руїнами. Бахмут, Вовчанськ, Часів Яр… На жаль, таких міст чимало, і бачити, як Росія стирає їх з лиця землі, дійсно боляче. У нас навіть є серія фото з дрону, яка показує масштаб таких руйнувань. З вересня до середини жовтня ці фото можна було побачити у Венеції, а зараз виставка переїхала у Берлін. Мета експозиції — показати, як виглядає мир з Росією і те, чому «мирні угоди» не можуть бути укладені.

Ви фотографуєте як військових, так і цивільних. Розкажіть про цей досвід. Як реагують люди на об’єктив? Чи важко домовитися з ними про фото? Як вдається це робити?

Костянтин Ліберов: З військовими простіше. Під час виїзду ми цілодобово перебуваємо разом, тому вони зазвичай звикають до камери, а також розуміють важливість документування того, що відбувається, і часто погоджуються на фото без зайвих питань.

З цивільними часто складніше. Вони більш чутливо ставляться до камери, особливо в умовах, коли тільки-но пережили травматичний шок. У таких ситуаціях важливо бути не просто фотографом, а співрозмовником, людиною, якій вони можуть довіряти.

Часто допомагає людяність — просто сісти поруч, поговорити, вислухати

Реакція на об’єктив у всіх різна, проте є одна важлива річ — повага до людини та її історії. Ми ніколи не тиснемо, якщо бачимо, що людині важко. Найкращі фото виходять тоді, коли між фотографом і тим, кого він знімає є довіра.

Камера ЛІберових фіксує знищення українських міст росіянами

Що вас найбільше вразило під час роботи на деокупованих територіях?

Влада Ліберова: На звільнених територіях чи не найповніше розумієш те варварство та темряву, що несе з собою Росія. Весь світ здригнувся від злочинів у Бучі, але це, на жаль, не виняток, а правило і для решти населених пунктів, куди приходять російські війська. Майже у кожного, хто залишився і пережив окупацію, є історії про звірства ворога. І щоразу найбільше вражає розуміння, наскільки росіяни можуть бути жорстокими.

Ви не раз знімали евакуацію людей з різних населених пунктів. Зокрема, з Покровська. Які історії людей запам’яталися?

Влада Ліберова: Евакуація — велике потрясіння для кожної людини. Ти залишаєш все своє життя, все, заради чого працював, і навіть не знаєш, чи зможеш повернутися. Під час таких зйомок ми відчуваємо якісь особливі відтінки суму, жалю, коли люди полишають те, що їм так дорого. Історії людей, яких нам вдається зафіксувати на кадрах, дуже болісні. Покровськ — місто, яке ставало прихистком для тих, хто вже втратив свій дім одного разу через війну. І їм знову довелося його втрачати — хтось у 14-му році у Донецьку, а хтось у 22-му році у Бахмуті. Вони вже збирали своє життя в кілька пакунків. Пам’ятаю пані Антоніну, жінку в кріслі колісному, яка хворіє на цукровий діабет і потребує постійного медичного догляду. Саме тому змушена була їхати, покидаючи свого чоловіка, з яким прожила пів століття. Він їхати відмовився навідріз. Виявилося, що чоловік є глибоко релігійним і навіть не має мобільного телефону. Як вони триматимуть зв'язок, невідомо, як і те, чи побачаться колись знову. Таких історій безліч.

Сльози розставань, прощальні обійми, перелякані дитячі очі — все життя уміщене в кількох сумках. Це відбувається щодня

Ви спілкувалися з російськими полоненими. Що вони вам розповідали? Що про них можете сказати?

Влада Ліберова: Ми не багато спілкувались з самими полоненими, адже це не було ціллю, та й бажання не виникало. Ми зробили ці фото, для того, щоб показати, в яких умовах Україна утримує полонених і як разюче вони різняться від умов, в яких утримуються українці. Полонені росіяни живуть в Україні, наче в санаторії, я впевнена, що навіть не у всіх них удома були подібні умови. Під час полону вони не лише не страждають, а навіть покращують своє здоров’я. Адже тут в них є повноцінний нагляд та догляд. Вони збалансовано харчуються, можуть працювати, отримувати зарплату, регулярно телефонують додому. І насправді це все дуже боляче. Адже це неймовірний контраст зі ставленням до українських військовополонених у Росії. Та водночас ми розуміємо, для чого це робиться.

Україна — цивілізована європейська держава, яка дотримується Женевської конвенції. І для нас, і для наших партнерів та союзників поводження з полоненими — важливий маркер

Фільмуючи реалії війни, що ви самі при цьому відчуваєте?

Костянтин Ліберов: У моменті емоцій зазвичай мінімум. Нам потрібно виконати свою роботу і зробити це чітко, швидко, якісно. Особливо, коли працюємо безпосередньо на лінії зіткнення. Тут важливо зберігати «холодну» голову. Усвідомлення ж приходить пізніше. І хоча війна  — це трагедія та постійний біль, ми часто бачимо тут і світло — надію, неймовірну любов, відданість, і намагаємося фіксувати такі моменти.

У вас є найособливіша і найулюбленіша робота?

Костянтин Ліберов: Однозначно, це зйомка наших хлопців та дівчат, які повертаються додому з полону. Кожен обмін надихає і дає надію, що все недаремно і нам є заради чого триматися.

Звільнення українських заручників

Зйомка у червні цього року після чергового обміну була однією з найважчих. Після зустрічі та спілкування з хлопцями ми тиждень не могли оговтатись від побаченого та почутого. Пам'ятаю, як один з них сказав мені: «Ми маємо зробити все, щоб таке ніколи не повторилось знову, з іншими». Але це повторюється щодня. Ще безліч наших людей залишаються в російському полоні. І цьому немає кінця. Частина з тих фотографій поїхала до Швейцарії на Саміт миру, на якому підіймалось питання обміну всіх на всіх. Сподіваємось, ці документальні портрети тих, хто пройшов через найстрашніше пекло, змусять наших партнерів діяти рішуче принаймні в цьому питанні. Ми не можемо переказувати те, що почули від хлопців. Але наші фотографії говорять самі за себе. Важко усвідомити, що вони втратили по 40-50 кг ваги. Однак важливо — їх не вдалось зламати. І це повторював кожен з них. 

Наші фото є підтвердженням тому, що тут і зараз відбувається найбільший геноцид з часів Другої світової

Ваші роботи бачить весь світ. Який основний меседж ви надсилаєте суспільству?

Влада Ліберова: Наша головна мета — задокументувати злочини й показати правду. Росія — ворог. У цивілізованому суспільстві немає місця терористичним організаціям, вони мають бути зупинені. Хлопці і дівчата з наших фото мають відчувати, що ми в тилу знаємо, чому і заради чого вони там. І що нам це потрібно, бо інакше ми знову втратимо прекрасну країну, культуру, свою незалежність на декілька поколінь, якщо не назавжди. А ще, поки вони там, боряться за нас, ми маємо боротися за них.

Андрій Смоленський залишився без очей, двох рук та вуха

З корупцією, з випадками безладу та несправедливості в бригадах, з дивними законопроєктами, тендерами, закупівлями, забудовами... Боротись, а не чекати, що військові повернуться і наведуть порядок. Ці процеси мають відбуватись паралельно та одночасно. І тоді, коли перемовини нарешті настануть, вони, по-перше, пройдуть на наших умовах, по-друге, вже ні в кого і ніколи не виникатиме питань, чи держава, за яку ми так боролись, дійсно вартувала того. Так, вартувала. Бо ми самі побудуємо її такою. А ще — потрібно пам’ятати, що щодня наші воїни роблять надлюдські зусилля, щоб в нас з вами просто було життя. Пам’ятати і підтримувати і допомагати — це найменше, що ми можемо зробити аби їм віддячити.

Всі фотографії надані родиною Ліберових

20
хв

«Фотографії, які кричать»: як подружжя Ліберових документує сліди війни

Наталія Жуковська

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Президентка франко-української асоціації у Ніцці: «Наша мета — розповісти французам правду про війну в Україні»

Ексклюзив
Кохання у Тіндері
20
хв

Пригоди українок у Тіндері: Чехія та Болгарія

Ексклюзив
20
хв

«В Італії нам казали, що ми привезли з війни клопів і дивувалися, що маємо вищу освіту»

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress