Ексклюзив
20
хв

Чому українські жінки міняють своїх чоловіків на іноземців

«Наші жінки, які виїхали за кордон з дітьми і самотужки почали життя з нуля, переконалися, що абиякий чоловік не так вже й потрібен», — розповідає українка Олександра, яка познайомилася в Тіндері (Tinder) з поляками, індусами, турками, італійцями, французами й українцями. Та розповіла Sestry про свої бурхливі пригоди, які заново навчили її плакати й кохати

Олена Бондаренко

Малюнок Магди Данай

No items found.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Олександра народилася й виросла в україномовній сім’ї у Донецьку. Дівчина росла із міцним характером і принципами. Поїхала до Києва, вступила в аспірантуру, вийшла заміж.

— Моя мама все життя прожила з татом, і я була вихована з переконанням, що жінці обов’язково потрібен чоловік, — розповідає вона.

Зараз Олександрі 42 роки, вона виглядає молодшою, активна в рухах і міміці та привертає до себе увагу своєю живою енергією.

— Бо я все життя роблю те, що люблю, — сміється жінка. А любить вона скаутську організацію Пласт, дітей, людей загалом і багато руху.

Заміж вийшла по любові, чоловік також був із патріотичних кіл, народили двох доньок — бажаних і коханих. Жила сім’я під Києвом, у селі Блиставиця Бучанського району.

Українка Олександра. Фото з приватного архіву героїні

«Я себе поважаю — чоловікові сказала «бувай»

З чоловіком прожили 15 років, аж він, як каже Олександра, «пішов по бабах і зник на добу».

— Я один раз його пробачила, а коли підловила на зраді вдруге, зібрала його речі у сміттєвий пакет і того ж вечора виставила за двері.

Все заміжнє життя Олександра жила в хаті свекрів. Тож одразу подзвонила свекрусі й прямо сказала: «Ваш син мене зраджує. Я його вигнала з дому. Чи ви мене підтримаєте?»

Свекруха стала на бік невістки: «Це моя хата, можеш тут лишатися». «Пишаюся, що мої дівчатка побачили, як треба себе шанувати». Олександра жила далі, працювала, бо треба, бо діти, а внутрішньо, зізнається, була абсолютно зруйнована. Початок великої війни, розповідає вона з гіркотою, спостерігали «з перших рядів». Село Блиставиця знаходиться за пару кілометрів від смуги Гостомельського аеропорту. Нападники з гвинтокрилів руками махали.

— Мій колишній чоловік, — розповідає Олександра, — а ми ще не були офіційно розлучені, тим часом виїхав зі своєю коханкою на Закарпаття.

Він навіть не подумав, що його діти в окупації, що нам може знадобитися допомога. Як можна тікати від небезпеки і забути про власних дітей?!

Наші дівчатка — його копії,  він ними займався, возив по лікарях, брав участь у їхньому навчанні, а потім отак: ми розсталися — і вмить збайдужів?

Олександра виїхала з окупації, коли почали розстрілювати людей. Маленькою автівкою вивезла маму, дівчаток, котів і рюкзак з речами.

— Ми нічого не брали, — згадує Олександра, — бо я була впевнена, що нас по дорозі розстріляють. За кілька днів до того, як ми виїхали, на нашій вулиці на моїх очах розстріляли машину з людьми. Ми дивом вирвалися.

Сестра, яка на той час вже була в Кракові, покликала приїхати до неї. Після довгої важкої дороги Олександра, на руках якої було двоє дітей і мама з інвалідністю, опинилася в Польщі. Вже через тиждень жінка вийшла на роботу, яку знайшла через знайомих. Польську знала, бо свого часу вчилася в Люблінському університеті. Знайомих мала, бо в Україні організовувала освітні заходи для дітей. У Кракові пішла працювати в школу.  

«З поляками побачення закінчилися на темі Волині»

Олена Бондаренко: Антиукраїнська пропаганда саме такими жінками і лякала польок: молода, освічена, красива — неодмінно відбере роботу і вкраде чоловіка…

Олександра: На щастя, я з таким ставленням не стикалася. Але я справді була вихована з думкою, що жінці конче потрібен чоловік. Ось я у Кракові, багатонаціональному місті, оговталася трохи від стресу, маю роботу. І я вирішила піти на побачення.

Поставила собі за мету раз на тиждень, щосуботи, виходити на вулицю. Мені треба було розвантажити мозок. Щовечора, перед сном, я забороняла собі читати новини, замість того листуючись з чоловіками.

«На Тіндері мені розказували, яка я красива, приваблива, як мене хочуть. Мені це було потрібно». Фото: Shutterstock

ОБ: Познайомилася з поляками?

О: Перше побачення було з поляком. Ми тільки зустрілися, а він мені одразу каже: «В мене є пекарня, і я збираю дівчат-біженок. Вони в мене працюють, а я їм допомагаю». Як допомагаєш, — питаю? — «У господарстві як чоловік і ще сексуальними послугами», — відповідає.

За цим принципом він збирався відкривати вже третю пекарню. Це був травень 2022-го, коли йшов основний потік українських біженок до Польщі.

Через жіночі спільноти я знала, що біженкам подібні пропозиції надходили регулярно: ти у чужій країні, сама, бідна-нещасна, задовольни мої нетипові сексуальні бажання, а я тобі допоможу грошима. Такі пропозиції для українок були по всьому світу, не тільки у Польщі.

Звісно, що я відмовилась іти працювати в пекарню.

Наступна моя зустріч також була з поляком. Починалося все невинно, з чаю. А потім ми якось дійшли до теми Волині… І ледь не повбивали одне одного! Тоді я вирішила, що на побачення з поляками наразі більше не ходитиму (сміється).

ОБ: І далі щовечора гортала Тіндер?

О: Так, бо там мені розказували, яка я красива, приваблива, як мене хочуть. Мені це було потрібно.

Іноді траплялися дуже цікаві чоловіки. Наприклад, я досить довго листувалася з індусом, який мені цитував якусь їхню книжку у стилі «Пісні пісень» 

Він не просив зустрічі, тільки сипав цитатами, я їх перекладала, відписувала: «Wow, як гарно, давай ще!» Це реально відволікало. Заразом підтягнула свою англійську.

Потім я купила підписку на тіндері, бо з нею можна і самій писати людині, яка сподобалася. Я шукала цікавих чоловіків для спілкування. Знайшла, наприклад, класичного «виживальника». Я про таких досі тільки читала! Він мав ділянку в глухому селі в Татрах, зробив все для автономного життя, отримав дозвіл на зброю. Під час ковіду жив самотою, працював віддалено й тішився з того. Але згодом стало йому сумно, тож шукав жінку, яка погодиться жити з ним в бункері. Довго мене запрошував (сміється).

ОБ: Ти взагалі — романтична?

О: Заради романтики я багато на що готова, але не в бункер. Цікавіше  було з вампіром. Цей писав про себе, що він — дитя ночі, слав фотографії, на яких чи то лінзи в нього, чи в фотошопі очі підфарбовані червоним. Я підігравала — ох, я завжди мріяла позбавитися цноти зі справжнім  вампіром і бігати разом дахами, я завжди чекала саме тебе. «Вампір» швидко злився — не витримав гри (сміється).

Українські чоловіки хотіли борщу і сексу

ОБ: Так ти шукала розваг чи стосунків?

О: На Тіндері я швидко зрозуміла, що варто йти у двох напрямках: шукати стосунки та не виключати розваги. Я познайомилася з такою кількістю цікавих людей! Наприклад, зустрілася з індійцем, який при мені вперше в житті спробував м'ясо. Для мене, м'ясоїдки з українськими традиціями сала, це була дивовижа.  

Але швидко виявилося, що більшість іноземців, які шукають жінок, хочуть, аби їх обслуговували. Я вже була заміжня і не бачу жодної потреби влазити в це знову. Я шукала стосунків на засадах партнерства. «Я принесу тобі чайок в ліжко, а потім ти принесеш чайок мені». Більшість чоловіків, які мені траплялися, були до такого не готові. Зокрема, українці.  

Європейці пошук обслуги хоч чимось маскували, присипали романтикою. Українські чоловіки на першому побаченні рубали: я прийду до тебе на борщ і секс. Були це переважно хлопці, які виїхали ще до війни, а тепер раділи, що приїхало багато самотніх жінок. Вони за інерцією сподівалися, що їм даватимуть за сам факт їхнього існування. З часом їм довелося збавити оберти. Бо конкуренція. А різниця навіть у вигляді між українськими чоловіками та іноземцями — капітальна, і не на користь українців.

«На Тіндері я швидко зрозуміла, що варто йти у двох напрямах: шукати стосунки та не виключати розваги». Фото: Shutterstock

ОБ: То ти зустрічалася з кимось більше ніж для розваги?

О: Стосунки  friends with benefits (у перекладі — друзі з привілеями, так називають секс без обов'язків — Ред.) у мене склалися з індусом. Ми мило спілкувалися, він розповідав про Індію, про багатство індійської культури і готував піцу по-індійськи. Ми були разом чотири місяці. А потім його перевели по роботі у Вроцлав. Він запитав, чи сумуватиму за ним. Я нічого не відчула. Тоді вперше зрозуміла, що щось зі мною не так.

ОБ: Були ще побачення з привілеями?

О:  Ще зустрічалася з турком. Він соціолог, ми швидко знайшли спільну мову. З індусом я непогано прокачала англійську, і з турком ми могли годинами розмовляти.

Зустрічалися три місяці, аж він захотів серйозних стосунків і шлюбу. Я пояснювала, що не хочу заміж, але він мене не чув. Дізнавався по консульствах про формальності. А потім зробив офіційну пропозицію. Я відмовила. Бо коли людина не чує твоє «ні» на початку стосунків, то не чутиме й надалі. І я пішла спілкуватися у тіндері далі.

Двадцятирічні обіцяють багато сексу і фейєрверк оргазмів

ОБ: Хто цим разом?

О: Перейшла на італійців і французів. З італійцями виявилося, що всі мої вміння англійської — ніщо. Італійці говорять, як ютуб на 2х прискоренні. Але з ними легко і весело. З французом дійшло до близькості. Від нього я була у цілковитому фізичному захваті. Він мав кубики на животі! Доглянутий, красивий, такий собі типовий француз з масової культури. Але  я забувала про нього, як тільки від нього виходила. Тож вирішила зайнятися собою, пішла до психолога з питанням, де мої емоції.

ОБ: І що сказав психолог?

О: Пояснив, що від стресу і побаченого я від'єднала емоції від розуму. Деякі люди з цим живуть все життя, і їм це нормально. Але не для таких експресивних, як я. Ми попрацювали. За кілька сеансів у мене по щоці скотилася перша за півтора роки сльоза. Тоді я відчула ще більшу потребу в собі розібратися.

Діти поїхали в табір, я мала тиждень спокою. Француз запропонував мені спільні канікули в Іспанії. Я відмовила. Мені потрібен був цей тиждень, щоб побути наодинці. Я розклала по всій хаті коробочки з деталями міста для мумі-тролів — обожнюю мумі-тролів! — і відчула неймовірне піднесення. Я ж вихована з умінням придушувати свої бажання заради чоловіка і дітей. І ось я вперше за десятиліття сама з собою!

І тут з’являється француз і кричить: «Я знаю, ти мені зраджуєш, тому відмовилася їхати зі мною в відпустку!» Я запрошую зайти, він заходить і бачить просто від дверей розкладені детальки: тут стінка будиночка казкового міста сушиться, там — дах. Француз отеретів: ти проміняла мене на ОЦЕ? Як же я розлютилася, що він моє хобі так презирливо назвав! На цьому наші стосунки завершилися.

Тим часом закінчилася підписка на Тіндер, а інші платформи для знайомств показали чоловіче дно. Мільярд пропозицій, і всі хочуть, аби ти їх з роботи зустрічала на підборах і в сексуальних трусиках.

Але на Баду (Badoo) я не виставила обмеження на вік, і мені стали писати двадцятирічні хлопці. Обіцяють такі багато сексу, феєрверк оргазмів і масажик у тебе на території, бо у них ще нема де. Неочікувано я знаходжу українського хлопчика, моряка, 28 років.

ОБ: Таки українець?

О: І я таки наважилася на велике плавання. У мене була певна стабільність з роботою, емоційність поверталася. Хлопчик писав так гарно, ніби користувався чатом GPT. Ми зустрілися — виявилося, що він і в житті такий розумник. Пояснив, що моряк, був в морі, коли почалася війна, тепер працює далі й донатить. Милий, турботливий, познайомився з моїми дітьми, мамою, котами... і не перелякався.

ОБ: Зустрічаєтеся дотепер?

О: Так, вже декілька місяців, я закохалася в нього палко, наче підліток. Ми ходимо за ручки, цілуємося на зупинках... І я дуже цьому рада. До мене повернулися відчуття. Я зараз потребую повного занурення у закоханість. Він скоро йде в море, а я буду сидіти вдома, дивитися дурненькі фільми про кохання, їсти шоколад і плакати. А після цього, за моїм планом відновлення почуттів, я маю морально дозріти до дорослої жінки і зможу будувати з кимось зрілі стосунки.

ОБ: І знову будеш готова вийти заміж?

О: Не думаю. Загалом шлюб потрібен для того, щоб народити спільно дітей і мати юридичну захищеність. А коли дітей вже не плануєш?

Схожі думки відвідують багатьох біженок. Нам з дитинства втовкмачували, що чоловік, хай поганенький, але має бути, бо коли ти одна, то з тобою щось не так.

А тут наші жінки, які виїхали за кордон з дітьми, самотужки почали життя з нуля, і переконалися, що абиякий чоловік не так вже й потрібен. Жінка сама по собі здатна не тільки вижити — здатна відбудувати життя, тягнути дітей, справлятися з усім сама ще й мати час на себе!

Так, буває важко, але це важко — легше, ніж з нікудишнім чоловіком.

І це в Україні жінка з дітьми — другий сорт з причепом. На Заході ти насамперед жінка. Моя мама, мої діти, мої коти не були тягарем для турка, коли він хотів зі мною одружитися. Коли я їхала у справах до Парижа, француз здивувався, що я беру тільки одну доньку. Я пояснила, що взяти обидві мені задорого. «Я розумію, що у тебе як у матері серце розривається», — сказав він і запропонував мені гроші, щоб я взяла з собою і другу дитину. Він не робив вигляд, що я існую тільки для його втіхи і тільки без дітей.

А як індієць допомагав мені шукати мою дочку, яка загубилася! У нас побачення в розпалі. Я вже в білизні, йде активний процес обіймів, тут телефонує моя мама — дитина зникла. Індус одразу одягається: «Пішли шукати!»

Я пробувала зустрічатися з одним білорусом, політичним біженцем. Він був чудовий, але не хотів навіть чути про моїх дітей. Наче ми з ним мали існувати у вакуумі.

Я навчилася думати про себе як про цінність, проаналізувала історії інших жінок-біженок. І не можу збагнути: навіщо мені чоловік на постійній основі. Поганенькі чоловіки тільки створюють проблеми, вимагають обслуговування і крадуть час. А хороший... піди знайди, якщо зможеш.

No items found.
Р Е К Л А М А
Приєднуйтесь до розсилки
Thank you! Your submission has been received!
Oops! Something went wrong while submitting the form.

Українська журналістка, учасниця перших польсько-українських проєктів співпраці у 1990 роках. Парламентська оглядачка. Працювала в друкованих медіа та на телебаченні. З 2008 року PR — і прес-менеджерка представництва Польської туристичної організації в Києві. Останні сім років живе в Кракові. Співпрацювала з тижневиком Wprost як воєнна репортерка. Пасія — високі гори і самотні довгі шляхи.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати
Катерина Бакальчук-Клосовська успіхи українців за кордоном

Починалося все так, як у багатьох інших українок-біженок: довга дорога через кордон, перші важкі місяці адаптації, нелегкий побут і страх втратити себе в новій країні…

— Перший тиждень після приїзду ми жили в поліцеальній школі Битома, — згадує Катерина Бакальчук-Клосовська. — Це був звичайний клас, в якому поставили ліжка. На весь п’ятиповерховий будинок був лише один душ. Хто перший встав, той і помився теплою водою.

Катерина має польське коріння, в Україні була членкинею Житомирської обласної спілки поляків. Організацією евакуації членів спілки займалася її голова Вікторія Лясковська-Щур. Автобуси, які вивозили житомирян до Польщі, потім повертались в Україну, заповнені гуманітарною допомогою. Було організовано 16 таких рейсів. Катерина приїхала передостаннім — 5 березня 2022 року. 

Колядники з Житомира

Її батьків вдалося евакуювати лише через три тижні.

— Мама й тато жили за Києвом на Лівому березі, — розповідає Катерина. — Те жахіття, яке відбувалося в Бучі та Ірпені, не давало спокійно спати. Хоча батьки були з іншого боку, біля Борисполя, я все одно дуже переживала, бо з Лівого берега було важко виїхати, транспорт не ходив. У тата — наслідки інсульту, і в нього повністю паралізована права сторона. Була проблема довезти їх до вокзалу. Але я дуже хотіла їх забрати, адже така нагода трапилася — всю нашу родину погодилися прийняти в гміні Піліца.

Починаючи з 2012 року, Катерина щороку разом з артистами й колективами польського товариства їздила на концерти до Сілезії, організовані Вікторією Лясковською-Щур у межах фестивалю «Колядники з Житомира». Цей фестиваль проходив під патронатом маршалка Сілезького воєводства, тому в Піліці житомирські колективи добре знали. Родину Катерини там прийняли як рідних.

— Це було щось подібне до пансіонату або дитячого табору, — згадує Катерина. — За чотири кілометри від міста ми жили в літніх будиночках. Мені також допомогли з роботою у школі й у бібліотеці. Спочатку мене підвозили мами українських школярів, або я їздила шкільним автобусом. Потім переїхала до міста і жила там понад два роки. Ми дуже раді, що потрапили саме до Піліци. Нами опікувалися, наче власною родиною.

Виступ в благодійному концерті на Сілезькому стадіоні, 2022. Скріншот з відео

Катерина шукала будь-якої можливості виступити на сцені. Вона брала участь у багатьох музичних проєктах, переважно благодійних. Перший концерт відбувся вже 10 березня — через п’ять днів після приїзду до Польщі — на Сілезькому стадіоні.

— Це був величезний концерт з трансляцією на польському телебаченні, — згадує Катерина. — Тоді вдалося зібрати пів мільйона злотих для України.

Також мала багато сольних виступів. За свою участь у суспільно важливих заходах вона дистанційно отримала відзнаку почесного Амбасадора Житомирщини. А в бібліотеці проводила музичні заняття для дітей і дорослих. Це була приємна робота. Але її вабила велика сцена...

Невдачі й шанси

— Я шукала будь-якої можливості потрапити до музичної спільноти, — продовжує Катерина. — Надсилала резюме, їздила на прослуховування, питала знайомих про вакансії. Зрештою вирішила вступити до Музичної академії в Катовіцах. Але під час прослуховування мені натякнули, що мій вік уже не дуже підходить, а на докторат — лише одне місце, яке спершу пропонують своїм. Я сказала, що готова піти на магістратуру, але почула: «Немає сенсу повторювати те, чого ви вже навчились в Україні».

Вона пробувала вступати також до академій у Вроцлаві, Щецині й Варшаві. У Вроцлаві почула те саме, що в Катовіцах. До Щецина і Варшави її прийняли, але вона не встигла відвезти документи. Попри це — не здавалася. Ходила на концерти, намагалася познайомитися з впливовими людьми й українськими музикантами, які жили в Польщі.

— Перше знакове знайомство відбулося під час концерту в Сілезькій опері, — згадує Катерина. — Під час виступу я на хвилинку вийшла із зали, а повернувшись, не пішла на своє місце, а залишилася біля дверей і слухала там. По інший бік дверей стояла диригентка. Після концерту я підійшла до неї й сказала: «Я співачка з України, закінчила академію і хочу співати тут». «Чудово, бо саме зараз нам потрібні співаки до хору», — відповіла пані Христина Кшижановска. І запросила на прослуховування.

Виступ на благодійному аукціоні ікон, намальованих українськими і польськими сучасними іконописцями. Зібрали кілька десятків тисяч злотих на реабілітацію дітей загиблих військових. Варшава

Але до хору її не взяли. Директор опери сказав, що в неї голос солістки, а коли до хору беруть солістів, їхні амбіції шкодять цілісності колективу.

Проте знайомство з відомою диригенткою виявилося знаковим — пані Христина запросила Катерину приєднатися до свого аматорського хору.

— Це було волонтерство, — згадує Катерина. — Я їздила на репетиції й концерти за власні кошти. Далеко, з пересадками. Поверталася пізно, а зранку треба було йти в бібліотеку. Бувало, що не встигала на останній потяг і ночувала в подруг. В такому ритмі я прожила пів року.

Сказала собі: «Ти впораєшся»

— Але здаватися не збиралася. Переглядала оголошення на сайтах музичних інституцій, надсилала резюме, брала участь у конкурсах, шукала проєкти, подавала заявки. Зрештою, отримала двомісячну стипендію у Сілезькій філармонії. А коли дізналася про вакантне місце в Camerata Silesia, надіслала резюме.

— Я багато чула про цей колектив, але боялася, що це занадто високий рівень для мене. Вони працюють у різноманітних жанрах, мають широкий репертуар — від сучасної класичної, оперної, барокової музики до джазових і розважальних композицій. Колектив невеликий, лише 19 артистів, тоді як у хорі Сілезької філармонії — 50. Тут не сховаєшся — потрібно працювати, а темпи вивчення нового матеріалу шалені.

В Україні Катерина була солісткою, а в Польщі довелося навчитися працювати в колективі

Від першого прослуховування до пропозиції роботи минуло п’ять місяців.

— Офіційно я працюю в Camerata з 23 жовтня 2024 року. На першому прослуховуванні, в травні, мені дали ноти й сказали: «Прийдеш за кілька днів і покажеш, що зробила». Я дивлюсь на ці ноти і думаю: «Боже, з чого почати?». Але сказала собі: «Ти впораєшся», — і впоралась. Потім у складі Camerata Silesia співала твори видатних українських композиторів епохи бароко й класицизму — Дмитра Бортнянського, Максима Березовського, Артема Веделя.

На репетиціях робила транскрипції та вчила поляків правильно вимовляти українські звуки

«Приїжджай завтра»

Після низки концертів Катерині сказали, що поки що немає ставки, але її будуть запрошувати у проєкти. Тож вона повернулася до своєї бібліотеки.

— Хотілося плакати, — зізнається артистка. — Я вже винаймала квартиру, і мені не вистачало зарплати, яку отримувала в бібліотеці. Думала, як вижити, до того ж ціни росли шалено.

І десь наприкінці вересня зрештою подзвонила наша диригентка, пані Анна Шостак: «Якщо хочеш, приїжджай на випробувальний місяць».
«Коли?» — тільки й запитала я. — «Завтра». Я попросила директора бібліотеки про місячну відпустку за власний рахунок, бо знала, що другої такої нагоди у мене вже не буде…

Сьогодні Катерина співає в колективі своєї мрії Camerata Silesia, виступає у катовицькому NOSPR (Narodowa Orkiestra Symfoniczna Polskiego Radia) і планує власні проєкти: запис диска з українськими піснями й сольний концерт з українським композитором.

У складі «Камерата Сілезія»

«Не відмовляйся від того, що тебе надихає»

Шлях до самореалізації може бути важким, особливо в новому середовищі. Але історія Катерини доводить: знайти своє місце під сонцем — можливо. Ось кілька її порад для тих, хто не хоче зрадити своїм мріям:

Пробуй. Кожен досвід — це крок уперед. Навіть невдачі дають цінні знання та наближають до успіху.

Стукай у всі двері. Не бійся знайомитися, питати про можливості, долучатися до проєктів. Із сотні дверей бодай одні відчиняться.

Не бійся. Часто нас стримують чужі думки або власні страхи. Катерину зупиняла думка, що до Camerata складно потрапити навіть полякам. Але вона пішла на прослуховування. Не піддавайся страху — поки не спробуєш, не дізнаєшся, на що здатен.

Не зраджуй своїм захопленням. Роби те, що любиш. Перекваліфікація — це добре, особливо на початку адаптації, але не відмовляйся від того, що тебе надихає. Саме пристрасть до улюбленої справи допоможе знайти своє місце.

Цінуй кожну мить. Навіть маленький успіх має значення. Нова знайома людина чи нова подія можуть відчинити нові двері.

Вір у себе. Навіть коли здається, що все безнадійно — пам’ятай: найтемніше перед світанком. Шлях до мрії може бути складним, але кожна спроба наближає до мети. Не здавайся, продовжуй йти вперед і отримуй задоволення від процесу.

Фотографії: приватний архів

20
хв

З бібліотеки — на сцену. Історія українки, яка зуміла втілити свою мрію в чужій країні

Тетяна Виговська
каніболоцький волонтер велопробіг україна велосипед збори зсу

«Найважче — їхати далі, коли на рахунку пусто»

Оксана Щирба: Пане Олександре, як ви почуваєтеся? Знаю, що останні велопробіги суттєво підірвали ваше здоров’я…

Олександр Каніболоцький: Я проїхав близько 400 кілометрів з відкритою виразкою. Їхав з Яремче до Ужгорода, а потім через Львівську область. Зараз перебуваю під наглядом лікарів. Готуюся до ще одного велопробігу. Можливо, в травні. Залежить від здоров’я.

Вперше ви вирішили збирати кошти для військових у 2019 році?

Насправді, ще раніше — з 2014 року, коли почалася агресія в Криму. Я вже тоді розумів, що не зможу воювати — роки не ті, — але хотів допомагати. У 2019 році вперше у своєму селищі став збирати кошти для військових. Надіслав дві посилки в батальйон імені Шейха Мансура.

Але просто ходити й просити — це не моє. У 2022 році я вирішив поєднати допомогу армії з тим, що мене заспокоює. А заспокоює мене велосипед. Тоді я зробив перший велопробіг — 500 км на велосипеді «Україна». Поїхав 250 км до Батурина і назад. Зібрав 12 тисяч гривень, на які купив шини для 72-ї бригади.

Чому ви обрали саме велосипед як спосіб збору коштів на потреби ЗСУ?

У 2018 році я був депутатом селищної ради. Хотів служити людям, контролювати владу, але зіткнувся з тиском і погрозами після кількох депутатських запитів. Скажімо, коли я оприлюднив, що під час виборчої кампанії у 2018 році в одному зі штабів мав місце підкуп виборців, де роздавали по 300-400 гривень, а також брудні статті про опонентів, почалися погрози. Щоб заспокоїти нерви, катався велосипедом на природі. Це стало моїм антистресом. І тоді я вирішив: чому б не поєднати це з волонтерством?

Цей велосипед — мій надійний помічник. Простий, без передач, але дуже міцний. Йому вже понад сорок років — він у мене з 1982 року, здається. Я йому довіряю. Якщо що — десь підтягну, десь підмащу — і далі в дорогу. Запчастини завжди вожу із собою. І він жодного разу не підвів.

Ви хотіли долучитися до війська, але вам відмовили…

Я телефонував у добровольчий батальйон «Сонечко». Там порадили залишатися в тилу й продовжувати те, що я роблю. 

Рідні не відмовляли? Адже таке фізичне навантаження — ризик для здоров’я.

Відмовляли. Казали: «У тебе ж онуки, діти». Але я наполіг: спробую разок. 

Той перший велопробіг став випробуванням. Коли вже доїжджав до Ромнів, залишалося якихось кілька кілометрів, став шукати, де можна переночувати. Дзвонив знайомим, але ніхто не відповідав — вихідний день, надії мало. Вирішив їхати далі — попереду була Липова Долина. Але десь за 3-4 кілометри до неї моє тіло дало збій. Стало тиснути серце. Зупинився. Спробував дійти з велосипедом до людей, але сил не було. Аритмія була сильною. 

Став на узбіччі, поклав велосипед на землю. Навколо темно, дощ, і я — на колінах, не знаю, що робити

У той момент подзвонила донька. Запитала, де я. А я не можу відповісти! Згодом прийшов до тями. Сказав їй, що все добре, що я вже майже в Липовій Долині. Але вона зрозуміла, що добре не все. Та як важко не було, я крутив педалі, бо не міг стріляти, але хотів допомагати.

Доїхав до лікарні в Липовій Долині. Там волонтери вже домовилися, що мене приймуть. Було заплановано, що я відпочину в окремій палаті. Мене оглянули. Дощ не припинявся, тому я залишився на два дні. А тільки-но погода стабілізувалася, знову сів на велосипед і продовжив шлях. Цього разу — вже без ускладнень.

Маршрути плануєте заздалегідь?

Так, але іноді змінюю за ситуацією — питаю місцевих, де краща дорога, де можна зупинитися. Волонтери допомагають знаходити місця для ночівлі.

Бувало, ночував у поліції, лікарнях, готелях, які оплачували небайдужі люди, навіть депутати

Які найдовші дистанції ви долали під час своїх велопробігів? 

Найдовший — третій велопробіг. 1200 км. Тоді я зібрав близько 1,6 мільйона гривень.

Щиро кажучи, я і не сподівався, що зможу зібрати стільки. Було певне розчарування, коли на початку пробігу грошей на рахунку майже не було. Але тоді мене мало хто знав. Згодом журналісти зробили про мене сюжет. Після якого зателефонував чоловік і сказав: «Хочу вам допомогти». І далі вже люди стали активно донатити.

Я збираю кошти на власні картки — ПриватБанку і Монобанку. Але ніколи не передаю гроші комусь сторонньому. Бо вже бачив, як іноді благодійність потрапляє не в ті руки. Усе тримаю під особистим контролем.

Якщо волонтери просили тканину, я безпосередньо оплачував виготовлення. Потім тканину надсилали за призначенням. Усі чеки, квитанції, звіти у мене збережені, і я їх відкрито публікую. Абсолютна прозорість. Ми купували шини, тканини для амуніції, безпілотники, навіть автомобілі. Придбали три Mavic 3, пересилали запчастини до авто. Люди це бачать — і довіряють.

Яку загальну кількість кілометрів ви проїхали?

Перший велопробіг — 500 км, другий — 850 км, третій — 1200 км, четвертий — 1100 км. Тобто разом — понад 3,6 тисячі кілометрів. Зібрав вже понад два мільйони. Один велопробіг триває 10-12 днів, залежно від маршруту. Дуже багато доріг вже проїхав…

Що найважче у поїздках?

Їхати, коли перевіряєш рахунок, а там майже нічого. Дуже важко морально. А фізично — це підйоми в Карпатах. Дороги хороші, але багато спусків і підйомів, велосипед без передач, тому часто доводилося тягнути його в руках, а це непросто.

Іноді в дорозі проводжу по 12 годин на день. Харчувався під час велопробігів — як вдасться. Інколи допомагали люди, підгодовували. Але такі перекуси нашвидкуруч дуже підірвали моє здоров’я.

Часто доводиться їхати за будь-якої погоди — і в сильний дощ, і в спеку. Але я завжди тримаюсь, бо розумію, що кручу педалі за тих, хто тримає фронт

Як ви мотивуєте себе продовжувати їхати далі, коли фізично важко?

Ставлю мету. Наприклад: «Сьогодні маю доїхати до міста Суми. І все». Наче комп’ютер, задаєш програму — і виконуєш. Бувало, виїжджав о другій ночі. А був день, коли проїхав 186 км. Усе можливо, коли є мета. 

«З таким велосипедом, як у мене, не кожен поїде»

Ви багато побачили під час подорожей. Відкрили для себе щось нове?

Так. Дуже багато краси, добрих людей. Це змінило моє бачення. І хоча мені подарували спортивний велосипед, я й далі продовжую їздити на старій добрій «Україні». 

Як реагують люди, коли дізнаються про вашу місію? 

Дуже добре. Особливо мені запам’яталась Івано-Франківська область. На жаль, не пригадаю назви населеного пункту, але краєвиди були неймовірні — гарні будинки, акуратні дороги. Я зупинився, почав фотографувати. І тут з одного двору виходить чоловік: «Ви хто такий?» — питає. За ним — ще один, із сусіднього подвір’я. І не встиг я до кінця пояснити, як мені стали виносити гостинці: помідори, сало, печиво. Я відмовлявся, але вони наполягли: «Бери, ти ж волонтер». Один навіть виніс бутерброд — від щирого серця.

Був ще випадок. Я їхав до Ніжина з боку Києва. Ранок, захотілося чогось гарячого. Побачив жінку, запитав, де тут можна поснідати. Вона здивувалась: «А що сталося?» Пояснив, що я волонтер, у мене велопробіг, попереду ще довга дорога. Після чого вона відкрила сумку, дістала домашні пиріжки й простягнула мені: «Візьміть гаряче, щойно спекла». Знаєте, це дуже зворушливо. Такі люди — справжні. Отака наша Україна. І саме вона дає мені сили їхати далі.

А кумедні випадки траплялися?

Пам’ятаю, виїхав з Борисполя в бік Житомира о другій ночі, щоб встигнути до кінця комендантської години. Їду — аж на блокпості мене зупиняють поліцейські. Хто, куди, чому так рано? Пояснюю їм: волонтер, їду до Житомира. Вони на мене дивляться: «А ви взагалі розумієте, де ви є?»

Хотів уже показати документи, сторінки в інтернеті, де про мене писали. Аж тут один з них мене впізнав: «Так це ж той волонтер, що всю Україну об’їздив!». Посміялися, сфотографувалися, і я далі поїхав.

Не раз бувало, перевіряли мої сумки, питали, чи немає нічого небезпечного. Завжди показую, що тільки речі й харчі. Все спокійно.

Групові велопробіги не плануєте?

Думав. Але з таким велосипедом, як у мене, не кожен поїде. Це не спортивний байк. Коли їдеш з кимось, то треба підлаштовуватися. А я вже звик до свого темпу. Якщо погано — сів, відпочив, попив води. І знову в дорогу. Сам собі господар.

Чи принесли ваші поїздки сатисфакцію? Чи стало легше?

Так. Я дуже хотів бути корисним, і мені вдалося. Я зібрав чималу суму — більшу, ніж я міг уявити. Телефонували волонтери, просили допомогти тим чи іншим підрозділам. І я допомагав.

Чи змінилося ставлення односельців до вас після того, як ви стали волонтерити?

Так. Багато хто підходить, дякує, бажає успіху. Хоч є й ті, хто й далі підтримує місцеву владу, яка, м’яко кажучи, не завжди діє відкрито. У нас у селищі непроста ситуація: багато політики, опозиція під тиском, влада і мені погрожувала. Але я завжди говорю людям правду. Тому більшість мене підтримує.

Свого часу люди мене питали, чому в селищній раді такі великі зарплати, тож я офіційно зробив запит, звернувся за цією інформацію. Після цього почалася інформаційна кампанія проти мене. Я звернувся до поліції, все зафіксували. Після того, як я став активно займатися волонтерством, усе затихло. 

Як волонтерська діяльність змінила ваше життя?

Волонтерська діяльність повернула мені гідність. Усі, хто мене раніше критикував або казав про мене неправду, замовкли. Бо побачили мою справу. І вже не можуть нічого сказати.

Найбільше зворушує, коли самі військові дякують. Один хлопець подзвонив, коли я лежав у лікарні, і сказав: «Дякую, що ти зробив». Це дуже мотивує. Це важливіше за будь-яку медаль

Що допомагає вам триматися?

Інколи ночами не спиш, дивишся новини, кадри з фронту, знущання над нашими полоненими… Це так боляче. Але саме це і мотивує. Не здаватися, допомагати. Бо нашим хлопцям ще важче. І кожен повинен робити те, що може.

Велика вам подяка, пане Олександре. За щирість, за силу, за приклад. Ви теж — справжній.

Фотографії з приватного архіву героя

20
хв

«Кручу педалі, бо не можу стріляти, але хочу допомагати»: історія пенсіонера, який збирає на ЗСУ велопробігами

Оксана Щирба

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

З бібліотеки — на сцену. Історія українки, яка зуміла втілити свою мрію в чужій країні

Ексклюзив
20
хв

«Хто сказав, що жінки не освідчуються»? Історія кохання військових медиків

Ексклюзив
20
хв

«Лібідо зникло після Бучі»: як війна і біженство впливають на інтимне життя українок

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress