Перша моя зустріч з жінками, які займалися громадською діяльністю в Україні, а потім зуміли відновити цю свою діяльність у Польщі, відбулася у Варшаві наприкінці 2022 року.
Поруч зі мною сиділи жінки, які виїхали з охоплених війною областей України, дехто навіть з окупації, з одним рюкзаком, тримаючи за руки своїх дітей, дбаючи про літніх батьків. Частина активісток були у списках росіян на знищення. Вони «провинилися» в тому, що працювали у громадському секторі з різними європейськими програмами, фондами, боролися за права людей та вразливих груп, вірили в європейське майбутнє України та наближали його своєю громадською діяльністю.
Я слухала історії жінок, які сиділи переді мною, та не могла стримати свого захоплення. В Україні вони вирішували десятки завдань: опікувалися жінками з вразливих груп, організовували дозвілля літніх людей, сприяли соціалізації людей з інвалідністю, влаштовували масшабні фестивалі, робили промоцію української культури, розвивали свої громади, чистили річки, боролися з корупцією, змінювали закони. У Польщі більшість одразу кинулися в громадську роботу та волонтерство. І вони не вважають, що це їхнє особливе досягнення. Просто вони не вміють по-іншому. Це їхня природа — бути активними та «неспокійними».
Сій зерна, і вони проростуть
Катерина Стаценко — журналістка та громадська активістка. В Енергодарі займалася темою молоді, організацією культурних заходів, підтримкою воїнів АТО. Останні кілька років перед повномасштабною війною робила це для Енергодарського клубу польської культури імені Генрика Сенкевича.
— Я дуже боялася прокинутися в окупації, це був мій найбільший страх, — згадує Катерина Стаценко останні тижні перед повномасштабним вторгненням. — Тому коли керівниця польського клубу Людмила Костушевич запропонувала виїхати до міста Кросно у Польщі, я погодилася. Їхали на кілька тижнів — залишаємося тут вже другий рік.
У Кросно всіх енергодарців поселили разом у гуртожитку, більшість живе тут дотепер. Відновлення громадської діяльності відбулося для Катерини природним шляхом.
— Засновниця нашого клубу Людмила Костушевич вивезла нас до Польщі, а сама кинулася рятувати інших людей. Часом витягувала їх буквально з-під носа окупантів. В Кросно, яке стало нам другим домом, під одним дахом зібралися десятки наляканих матерів з дітьми та літніми батьками. Швидко з'ясувалося, що повертатися в Україну ми не можемо, адже наше місто знаходиться в окупації. Хтось мав допомагати людям з документами, з легалізацією, потім якось треба було їх згуртувати, дати змогу дітям адаптуватися. Цим зайнялася я, оскільки на той період вже володіла базовою польською мовою, знала навіть когось з мерії Кросно, бо до повномасштабної війни ми організовували навчальні візити: польські діти їздили до нас, наші — до Кросно.
За майже два роки Катерина створила та зареєструвала громадську асоціацію «Під одним небом», подала заявки на кілька грантів та виграла їх.
— Реєструватися вирішили, бо інакше ми б не мали доступу до місцевих програм, — пояснює Катерина, — наші українські організації тут не мають жодної юридичної сили.
Серед виграних грантів — проведення різноманітних майстеркласів, організація культурних заходів, спільних подорожей для мешканців гуртожитку.
— Це моє добровільне додаткове навантаження, — продовжує Катерина. — Тоді як мій заробіток та основна зайнятість — робота в місцевій школі. Через брак знань щодо бухгалтерського обліку й польського оподаткування, а також через вимоги з боку донорів ми не можемо передбачити в проєктах відшкодування викладачам майстер-класів, не кажучи вже про якісь адміністративні видатки для команди.
Втім Катерина не скаржиться на перевантаженість. Каже, що таким чином вона зав'язує контакти, закриває потребу в спілкуванні, подорожах, дозвіллі для своїх дітей та їхніх однолітків.
— Я йду всюди, куди мене запрошують, — каже українка. — Ці зустрічі часто проростають у нові партнерства, у корисні та практичні речі для нашої енергодарської спільноти в Кросно. Нещодавно в одному з проєктів змогли купити швейну машинку для гуртожитка, накупили ниток, спиць — тепер не треба кудись бігти, щоб відремонтувати одяг. В'язані вироби продаємо з благодійною метою: для пожертв енергодарцям, які виїхали з міста та живуть у статусі внутрішньо переміщених осіб в Україні. З усіх заходів народжуються якісь нові проєкти, активності, ініціативи. На одному заході для громадських активістів познайомилася з Fundacja Wielkie Serce dla Dzieci. Дізналася, що вони проводять інтеграційний проєкт для молоді «Канікули нашої мрії» від UNICEF. Ми подали заявку, звозили дітей в Австрію. Вони каталися на лижах, відвідували музеї, познайомилися з місцевими родинами. Так це все працює. Це не класична зайнятість у громадському секторі — скоріше, нові додаткові можливості.
Громадська діяльність повинна стати для українців звичною справою, впевнена Катерина Стаценко. «Для прикладу — в Польщі є сотні різних фундацій, неформальних груп, волонтерських ініціатив, об'єднань співвласників будинків, захисників комах та дерев, любителів книжок, хранителів бібліотек тощо, — пояснює вона. — Це наче зерна, які сієш, а вони проростають і стають суспільством, в якому комфортно жити. Не варто боятися робити щось просто для душі».
Валюта, яка не потребує конвертації
— Та що я можу розповісти про свою громадську діяльність… я тут тільки соплі дітям підтираю, — жартує Наталія Дєнісова з Сум. — Коли у тебе діти, важко продовжувати діяльність. Інколи я відчуваю вигорання та тотальну втому. Влітку організувала свято Івана Купала за нашими традиціями, восени — майстеркласи, але роблю це радше, щоб не втратити навички, на альтруїзмі й ентузіазмі. Інколи — на останніх силах.
Наталка виховує двох синів. Один з них, восьмирічний Ярослав, має інвалідність. У Сумах протягом років Наталя займалася захистом прав родин та матерів, що виховують дітей з інвалідністю. У Польщі разом з колежанками відновила цю діяльність у форматі stowarzyszenie zwykłe (звичайної асоціації — дослівно).
— Щодо формату, то ми радилися з консультантами, — пояснює Наталка. — Форм є багато, навіть з комерційною складовою, однак обирати варто самостійно, продумавши свої потреби та можливості. Оскільки я тут одна з двома дітьми, мені важко знаходити час для активностей. Але й зовсім нічого не робити теж для мене непросто.
Нещодавно Наталка Дєнісова стала лауреаткою програми Ashoka в Польщі. Буде створювати простір для мам у польському місті Слупськ. Хоче допомогти їм знайти хоча б трішки часу для себе — сходити до лікаря, перукарні, тренажерної зали. Випити кави з подругами, або навіть просто побути на самоті. В цей час за дітьми буде наглядати няня.
Соціальні контакти, репутація, доробок попередніх проєктів — це найбільш тверда валюта, яка не знає кордонів, не потребує конвертації. Вона допоможе на новому місці знайти підтримку своїм ідеям, впевнена Наталя.
Стукати в усі двері
Частина активних українок хочуть повернутися на роботу в громадський сектор. Він їм близький та зрозумілий, вони мають в ньому досить високу кваліфікацію, багато планів та ідей. І чимало польських організацій — за власною ініціативою або на вимогу донорів — готові залучати українок. Треба тільки проявити ініціативу та стукати в усі двері.
Киянка Тетяна Гармідер змогла відновити у Варшаві «Особливі подорожі» для дітей з аутизмом та знайти роботу в громадському секторі. Сину Тетяни Богдану 15 років, у нього аутизм. В Києві він навчався у спецшколі. Тетяна дивувалася, чому діти не виходили за межі школи.
— Коли я запитувала вчителів про шкільні екскурсії, мені відповідали, що в них можуть брати участь лише ті діти, які «спокійні, врівноважені та легко піддаються контролю». Мій Богдан не з таких, — згадує Тетяна.
Так народилася ініціатива, яка виросла в громадську організацію «Особливе життя». Тетяна взяла на себе організацію подорожей для дітей, підлітків та молоді з аутизмом.
— Для дітей аутистичного спектру дуже важливий чітко визначений розпорядок дня, — пояснює Тетяна. — Регулярне виконання справ, наявність постійного місця проживання і навіть вживання одних і тих самих продуктів. Завдяки тому, що подорожі стали частиною життя учасників наших проєктів, діти порівняно легко перенесли евакуацію.
У Варшаві Тетяна з сином та молодшою донькою поселилися в гуртожитку для біженців. Свої навички з організації подорожей Тетяна стала використовувати вже також для інших дітей. Після коротких екскурсій та мандрівок маленькі біженці емоційно відновлювалися.
— У мене не було сумнівів, що я маю відродити свій проєкт: тут, у Варшаві, а також у Києві. Почала писати листи в різні організації. Хтось запрошував нас на екскурсії, хтось надавав знижки, десь з'явилися партнерства.
Знайшовся німецький фонд, який виділив кошти на відновлення діяльності громадської організації, допоміг знайти партнерську організацію в Польщі, яка працевлаштувала Тетяну. Так вона повернулася на роботу в громадський сектор та продовжила займатися важливою справою — одночасно у Варшаві та в Києві .
«Біженство не стерло вашу ідентичність, не знищило ваш досвід, не вкрало ваші вміння». Ці слова, сказані на зустрічі з громадськими активістками в Польщі представницею ГО «Нова генерація» (Україна) Наталією Чермошенцевою, надихнули багатьох українок, яких я зустріла у Варшаві минулоріч. Вони мають надихнути й вас. Активність не знає кордонів. Якщо ви вважаєте свою справу важливою — дійте, вірте, шукайте партнерства, підтримку та опору. У вас неодмінно це вийде.
Редакторка та журналістка, авторка текстів про місцеве самоврядування, екологію, людські історії, амбасадорка журналістики рішення, пояснювальної журналістики та соціальних кампаній у ЗМІ. У 2006 році створила міську комунальну газету «Вісті Біляївки». Видання успішно пройшло роздержавлення у 2017 році, перетворившись у інформаційну агенцію з двома сайтами Біляївка.City та Open.Дністер, великою кількістю офлайнових проєктів та соціальних кампаній. Сайт Біляївка.City пише про громаду у 20 тисяч мешканців, але має мільйонні перегляди та близько 200 тисяч щомісячних читачів. Працювала в проєктах ЮНІСЕФ, НСЖУ, Internews Ukraine, Internews.Network, Волинського пресклубу, Українського кризового медіацентру, Media Development Foundation, Deutsche Welle Akademie, була тренеркою з медіаменеджменту для проєктів Львівського медіафоруму. Від початку повномасштабної війни живе і працює у Катовіцах, у виданні Gazeta Wyborcza.
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
