Отримала від пастора підтвердження, що можу стріляти
З героїнею цієї статті ми познайомились у 2014-му на військовому вишколі. Неговірка і на позір тиха дівчина привертала увагу своєю працьовитістю. «Нема межі досконалості», — жартувала. Ходила до баптистської церкви та школи снайперів «Дике поле». Казала, що хоче потрапити на війну, захищати країну.
Питала в церкві про ставлення до свого заняття. Пастор був проти — віруючій людині нема чого робити на війні. Певне порозуміння з церквою дівчина знайшла 2016-го. Поговорила з пастором, який спілкувався з капеланами від баптистської церкви, і він визнав, що віруюча людина таки може брати до рук зброю, може воювати. Біблія не забороняє, але треба просити благословення і жити з Богом у мирі.
«Якщо ти ніяк не можеш цього уникнути, йди з Богом», — сказав пастор. «Я й пішла, — розповідає Кукушка. — Тішилася дозволу, що можу робити те, що моє».
Свій позивний «Кукушка» обрала, натхненна роботою фінських снайперів, які стріляли з дерев (під час Зимової війни 1939-1940 рр. — Авт.). А ще приглянулися фото каліфорнійської таязури-подорожник: «Це така невеличка пташка родини зозулевих, — пояснює дівчина, яка сама невисокого зросту. — Дуже смішна, на коротких ніжках, майже не літає, але добрий бігун. Вміє виживати в пустелі холодними ночами».
Олена Бондаренко: Чому тобі треба бути на війні?
Кукушка: Мене совість мучила. Я була на Майдані і відчувала, що це правильно. У 2014-му їздила у Крим як журналіст-фотокореспондент, потім почалися події на Донбасі. Я дуже хотіла бути військовим фотографом, фотодокументалістом, який знімає історії про війну, бійців в окопах. Але зрозуміла, що мені складно працювати через прес-служби, узгодження. Це складно і зараз, і було тоді. Дехто потрапляв у бажані локації через друзів, знайомих. Я — інтроверт, у мене немає багато друзів, мені так складно працювати. Але щось робити треба було. Вирішила, що можу бути солдатом.
Я хапалася за все підряд. Вчилася скрізь, де можна було вчитися. У 2014-му пройшла УРА (Українську Резервну Армію — Авт). Потім полігон «Дике поле». Ми там стріляли з усього, хто що мав. Потім купила власну зброю, Mossberg Patriot 308 калібру, далі вчилася.
ОБ: Дивитися через об’єктив камери й у снайперський приціл — зовсім різні речі. Тим паче, що ти стріляєш не у напрямку, як піхота загалом, а точно в ціль…
К: Я, чесно кажучи, не бачу особливої різниці. Це самообман. Якщо ти солдат на війні — ти вбиваєш інших людей. Треба собі в цьому чесно зізнатися. Артилерія, до речі, вбиває набагато більше людей, ніж снайпер. Кожен солдат вбиває. На війні це нормально. Я хотіла бути снайперкою. Перебрала свій набір якостей, якими можу бути корисна. Я не можу обслуговувати артилерію, не можу довго носити важкі снаряди. Але можу багато ходити. Витаскую на собі наплічник. Вмію влучно стріляти.
Хіба дівчата вміють цілити?
В армію Кукушка потрапила в 2016-му.
«Спершу у військкоматі сказали, що жінки не можуть заходити на посаду снайпера — тільки зв’язківцем, кухаркою, медиком, — згадує Кукушка. — У мене не було медичної освіти. На кухню я не хотіла. Та буквально за кілька місяців все змінилося. У серпні передзвонили з військкомату — вже можна, приходьте» (сміється).
24 лютого 2022 року о сьомій ранку Кукушка прибула у військкомат. До своєї 58-ї бригади доїхати вже не могла, бригада стояла на Сумському напрямку, де йшли запеклі бої. Потрапила у 72 бригаду, неподалік від столиці.
72-гу бригаду дівчина згадує як велике непорозуміння. Тут уперше зіткнулася зі ставленням, що жінка в армії — зло. У бригаді процвітало переконання, що дівчатам треба дарувати квіти, пропускати вперед у дверях, не давати в руки зброю, залишати на другій лінії.
«Ми тебе нікуди не випустимо», — казали досвідченій снайперці, начебто піклуючись. «Те саме казали й найгірші, й найкращі бійці, — згадує Кукушка. — Казали, що не можуть взяти на себе відповідальність, щоб на їхніх руках померла жінка. Це вибішувало».
ОБ: Певно, таке ставлення було не тільки на словах?
К: Прикладів багато. Якось поїхала на полігон пристрілювати СВД (снайперська гвинтівка Драгунова — Авт.). Стріляла по пластині розміром 25 на 30 см. Попала. Звісно, цокнуло, але пластина була добре закріплена і встояла. «Не вірю, що попала, — каже начальник стрільб. — Хіба дівчата вміють стріляти».
Іншого разу на полігоні начальник стрільб відразу покликав і каже: «Всі жінки до мене! (а нас там було аж дві). Покажіть, що ми недаремно платимо вам зарплату, розберіть-зберіть автомат».
.jpg)
На кожному кроці таке було. Поїхала одному бійцю прицілювати термовізійний приціл. Він узагалі не розумів, як це робити. «Пояснюй-не пояснюй, — каже — не розберуся, просто зроби, щоб працювало». Я півтори години проморочилася, пристріляла. Віддаю, пояснюю, що треба, щоб було цілко. Боєць стріляє, попадає, дякує. Навіть шоколадку з вдячності дав. Їдемо ми назад, і він починає розповідати історії, який з нього крутий мисливець: як на кабана ходив, на лося, на зайця. І каже, пишаючись, що у їхнє мисливське товариство не беруть москалів і жінок. Та я, жінка, щойно тобі, крутому, зброю пристріляла! А ти тут же при мені таке городиш!
ОБ: Як на такі випади реагуєш?
К: Бішуся. Пояснюю, психую, знову пояснюю. Та є люди з квадратним мисленням, яким без толку пояснювати. Беремося, наприклад, за ноші з умовно пораненим, я стою там, де важка частина. Пропонують помінятися місцем. Ті, хто мене вже знає, розуміють, що зі мною таке не пройде. І заспокоюють інших. Таким чином виборюю собі право робити все на рівних.
ОБ: А що з вірою?
К: (зітхає) Я вірю в існування Бога. Але часом мені складно сформулювати свою позицію. Чи молюся? Так, розповідаю Богу всі свої біди і негаразди. Часом починаю: «…я розумію, що сама винна, але ти мене, Боже, послухай …»
Бригада гіпстерів і підприємців
Кукушка рвалася перевестися із 72-ї — і змогла. Потрапила у 47 батальйон, відомий як батальйон Маркуса (Валерій Маркус — славнозвісний учасник російсько-української війни, співзасновник благодійного фонду — Авт.). Кукушка називає сорок сьомий батальйоном вмотивованих гіпстерів і підприємців. Тут можуть жартувати з її зеленого волосся — сміялися, що заснула головою на північ. Але ставляться як до рівної.
За два роки великої війни батальйон перетворився на полк, розширився, став бригадою. Змінилося дуже багато. На початку травня бригаду перемістили до Запорізької області. В червні почався контрнаступ. До вересня стояли під Роботине. Зараз під Авдіївкою — у найгарячішій точці.
Кукушка весь час в активних бойових діях. Щойно повернулася з виходу.
ОБ: Як виглядає вихід?
К: У нас є два варіанти роботи. Останні два тижні виконуємо піхотні задачі, які полягають у тому, щоб тримати позицію. Виходимо на добу-дві. Якщо ворог лізе — відстрілюємо з автоматів і кулеметів. Бувають спеціалізовані задачі. Це теж вихід на добу-дві. Треба облаштувати позицію, спостерігати, передавати інформацію, працювати, коли є такий наказ.
ОБ: З досвідом війни ти так само вважаєш, що зробила правильний вибір?
К: Так. Абсолютно. Бути снайпером — це моє. Мені подобається робота за профілем. Отримую задоволення, коли маю результат. У мене у зв’язку з цим немає і ніколи не було моральних проблем. Навантаження — межа того, що я можу робити. Більше я не могла б, менше було б нецікаво.
ОБ: У вариві активних бойових дій тебе сприймають як рівну?
К: У взводі до мене добре ставлення як до бойової одиниці. Зараз я один із найактивніших учасників щодо виходів, здоров’я, бажання щось робити. Іноді помічаю здивування, коли, наприклад, з позиції доповідає не мій напарник, а я. Чую, як оперативний черговий дивується жіночому голосу в рації. Та працювати не заважають. Зараз дуже мало людей. Раді будь-кому, хто готовий ходити на виходи.
ОБ: Чи сталася в тобі якась переоцінка цінностей, пов’язана із великою війною?
К: Ми працюємо багато. Слабші стани в мене проявлялися, коли я шукала своє місце. Зараз я там, де хотіла бути. Робота мотивує. Може, це звучить цинічно чи неправильно, але мені подобається. Не подобаються тільки піхотні задачі — через багно.
Багно пригнічує найбільше. По багні треба дійти, просидіти в ньому добу чи дві, з нього треба вийти. Уявляю, як буде атака на наш шанець (окоп), а я не зможу бігти у в’язкій багнюці! У багні загусаєш, ногу витягнути неможливо, про маневри мови нема. Побачимо, що буде при мінус 15-ти.
Сніг у липні
— Шикарно, насправді, коли ми відходимо на базу, — продовжує Кукушка. — У нас дуже хороші умови. Ми обжили покинуту сільську хату. Будинок більш-менш цілий. Туалет надворі, звісно. Але в хаті є справжня піч, дизельний обігрівач. Ми будинок прогріли, повертаємося в тепло. Місто недалеко, можна поїхати поїсти, часом помитися. Мозок може розслабитися. Для мене це дуже важливо — усвідомлювати, що є куди повертатися. Є куди вийти із шанця. Що в Києві є квартира. Я бачила біля Оріхова розтрощені багатоповерхівки. Мені жахливо шкода людей, які втратили дім.
Людині потрібні якісь якорі. Так, сидиш в окопі, але розумієш, що вийдеш, помиєшся, поїси нормально, виспишся в теплі. Що колись повернешся додому. Якщо ми залишимо ці позиції, ворог буде просуватися і просуватися.
ОБ: Яким ти бачиш розвиток подій?
К: Правильно колись сказав Залужний (генерал Валерій Залужний — Головнокомандувач Збройних сил України — Авт.), що маленька радянська армія не переможе велику радянську армію. Якщо не будемо вчитися на помилках, не змінюватимемо підходи до тактики й стратегії — особливо стратегії — не переможемо.
Працюючи старими методами, ми дуже швидко втрачаємо піхоту. Нам потрібні й більш підготовлені люди, й інші методи. Наша бригада була добре підготовлена. Але, на жаль, ми втратили надзвичайну кількість людей через те, що комусь вищому їх не було шкода, їх не використовували розумно.
У ворога більше людей. Вони йдуть в атаки, як дурні. По двоє, по одному, лізуть, де купа наших. Наче розуміють, і все одно лізуть; їх вбивають — знову лізуть. Часто без броні, без касок. Я читала історію про Другу світову, коли німецькі кулеметники божеволіли, бо на них йшли радянські солдати з цеглиною в руках. Мене це дивує. На що вони розраховують?
ОБ: Чи вистачає українській армії зброї?
К: На нашому напрямку бажано мати ще один калібр, який дозволив би діставати далі. До речі, Фонд «Повернись живим» відкрив збір на 100 гвинтівок 375 калібру. Набої є. Гвинтівки є — фонд Маркуса закупив на бригаду. Нестача по дронах (дрони-камікадзе, мавіки) відчувається по всіх бригадах на авдіївському напрямку. Снарядний голод у передчутті.
ОБ: З кожної ситуації хочеться виходити з перемогою. Кожен новий день на війні — це перемога. Рахуєш такі дні?
К: Запам’ятався перший вихід під Роботине. Наша позиція була біля дороги, по якій всі ходили, техніка різна стояла. Прилітало до нас все, що могло. Міномети лупили, танчик працював. Дрон не переставав над нами літати. Повз нас несли пораненого. Наші хлопці вийшли з укриття, щоб помогти. Цей момент виходу наших хлопців, видно, засік дрон — швидко й досить прицільно прилетів перший снаряд. Я подумала, що цілять у групу з пораненим. Прилетів другий — ближче. Третій, четвертий впали всього за кілька метрів від мене. Дуже гучно. Тоді я зрозуміла, що цілять по моїй позиції. Піднімаю голову, закарбувався кінематографічний кадр — на мене осипається сіро-білий попіл від згорілої посадки. Липень, а наче лапатий сніг йде. У той момент до мене дійшло, що треба негайно змінити позицію.
ОБ: Віра у Бога залишається?
К: Залишається. Може не так часто, як було б правильно, але в мені є потреба дякувати. Я бачу свою надзвичайну вдачу, вірю, що вона не просто так, що моя вдача залежить не тільки від мене. Мені часто щастить набагато більше, ніж іншим.
Кукушка відпочиватиме на базі два дні. А далі знову — в шанець на вихід…
Титульне фото: Ignacio Marin / Anadolu Agency/Abaca/East News
Українська журналістка, учасниця перших польсько-українських проєктів співпраці у 1990 роках. Парламентська оглядачка. Працювала в друкованих медіа та на телебаченні. З 2008 року PR — і прес-менеджерка представництва Польської туристичної організації в Києві. Останні сім років живе в Кракові. Співпрацювала з тижневиком Wprost як воєнна репортерка. Пасія — високі гори і самотні довгі шляхи.
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
%20(1).avif)
