Ексклюзив
20
хв

Снайперка Кукушка: «Бісить, коли чоловіки сумніваються, що дівчата вміють стріляти»

«Зараз я там, де хотіла бути. Може, це звучить цинічно чи неправильно, але мені подобається моя робота. У мене у зв’язку з цим немає моральних проблем», — каже 32-річна українка, профіль якої — прицільна стрільба. Зараз снайперка з позивним «Кукушка» знаходиться під Авдіївкою, у найгарячішій на сьогодні точці

Олена Бондаренко

Снайперка Кукушка. Фото з приватного архіву

No items found.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Отримала від пастора підтвердження, що можу стріляти

З героїнею цієї статті ми познайомились у 2014-му на військовому вишколі. Неговірка і на позір тиха дівчина привертала увагу своєю працьовитістю. «Нема межі досконалості», — жартувала. Ходила до баптистської церкви та школи снайперів «Дике поле». Казала, що хоче потрапити на війну, захищати країну.

Питала в церкві про ставлення до свого заняття. Пастор був проти — віруючій людині нема чого робити на війні. Певне порозуміння з церквою дівчина знайшла 2016-го. Поговорила з пастором, який спілкувався з капеланами від баптистської церкви, і він визнав, що віруюча людина таки може брати до рук зброю, може воювати. Біблія не забороняє, але треба просити благословення і жити з Богом у мирі.

«Якщо ти ніяк не можеш цього уникнути, йди з Богом», — сказав пастор. «Я й пішла, — розповідає Кукушка. — Тішилася дозволу, що можу робити те, що моє».

Свій позивний «Кукушка» обрала, натхненна роботою фінських снайперів, які стріляли з дерев (під час Зимової війни 1939-1940 рр. — Авт.). А ще приглянулися фото каліфорнійської таязури-подорожник: «Це така невеличка пташка родини зозулевих, — пояснює дівчина, яка сама невисокого зросту. — Дуже смішна, на коротких ніжках, майже не літає, але добрий бігун. Вміє виживати в пустелі холодними ночами».

Олена Бондаренко: Чому тобі треба бути на війні?

Кукушка: Мене совість мучила. Я була на Майдані і відчувала, що це правильно. У 2014-му їздила у Крим як журналіст-фотокореспондент, потім почалися події на Донбасі. Я дуже хотіла бути військовим фотографом, фотодокументалістом, який знімає історії про війну, бійців в окопах. Але зрозуміла, що мені складно працювати через прес-служби, узгодження. Це складно і зараз, і було тоді. Дехто потрапляв у бажані локації через друзів, знайомих. Я — інтроверт, у мене немає багато друзів, мені так складно працювати. Але щось робити треба було. Вирішила, що можу бути солдатом.

Я хапалася за все підряд. Вчилася скрізь, де можна було вчитися. У 2014-му пройшла УРА (Українську Резервну Армію — Авт). Потім полігон «Дике поле». Ми там стріляли з усього, хто що мав. Потім купила власну зброю, Mossberg Patriot 308 калібру, далі вчилася.

Фото: пресслужба 47-ї механізованої бригади

ОБ: Дивитися через об’єктив камери й у снайперський приціл — зовсім різні речі. Тим паче, що ти  стріляєш не у напрямку, як піхота загалом, а точно в ціль…

К: Я, чесно кажучи, не бачу особливої різниці. Це самообман. Якщо ти солдат на війні — ти вбиваєш інших людей. Треба собі в цьому чесно зізнатися. Артилерія, до речі, вбиває набагато більше людей, ніж снайпер. Кожен солдат вбиває. На війні це нормально. Я хотіла бути снайперкою. Перебрала свій набір якостей, якими можу бути корисна. Я не можу обслуговувати артилерію, не можу довго носити важкі снаряди. Але можу багато ходити. Витаскую на собі наплічник. Вмію влучно стріляти.

Хіба дівчата вміють цілити?

В армію Кукушка потрапила в 2016-му.

«Спершу у військкоматі сказали, що жінки не можуть заходити на посаду снайпера — тільки зв’язківцем, кухаркою, медиком, — згадує Кукушка. — У мене не було медичної освіти. На кухню я не хотіла. Та буквально за кілька місяців все змінилося. У серпні передзвонили з військкомату — вже можна, приходьте» (сміється).

24 лютого 2022 року о сьомій ранку Кукушка прибула у військкомат. До своєї 58-ї бригади доїхати вже не могла, бригада стояла на Сумському напрямку, де йшли запеклі бої. Потрапила у 72 бригаду, неподалік від столиці.

72-гу бригаду дівчина згадує як велике непорозуміння. Тут уперше зіткнулася зі ставленням, що жінка в армії — зло. У бригаді процвітало переконання, що дівчатам треба дарувати квіти, пропускати вперед у дверях, не давати в руки зброю, залишати на другій лінії.

«Ми тебе нікуди не випустимо», — казали досвідченій снайперці, начебто піклуючись. «Те саме казали й найгірші, й найкращі бійці, — згадує Кукушка. — Казали, що не можуть взяти на себе відповідальність, щоб на їхніх руках померла жінка. Це вибішувало».

ОБ: Певно, таке ставлення було не тільки на словах?

К: Прикладів багато. Якось поїхала на полігон пристрілювати СВД (снайперська гвинтівка Драгунова — Авт.). Стріляла по пластині розміром 25 на 30 см. Попала. Звісно, цокнуло, але пластина була добре закріплена і встояла. «Не вірю, що попала, — каже начальник стрільб. — Хіба дівчата вміють стріляти».

Іншого разу на полігоні начальник стрільб відразу покликав і каже: «Всі жінки до мене! (а нас там було аж дві). Покажіть, що ми недаремно платимо вам зарплату, розберіть-зберіть автомат».

Сучасні гвинтівки здатні влучати в ціль з відстані понад кілометр. Фото з приватного архіву

На кожному кроці таке було. Поїхала одному бійцю прицілювати термовізійний приціл. Він узагалі не розумів, як це робити. «Пояснюй-не пояснюй, — каже — не розберуся, просто зроби, щоб працювало». Я півтори години проморочилася, пристріляла. Віддаю, пояснюю, що треба, щоб було цілко. Боєць стріляє, попадає, дякує. Навіть шоколадку з вдячності дав. Їдемо ми назад, і він починає розповідати історії, який з нього крутий мисливець: як на кабана ходив, на лося, на зайця. І каже, пишаючись, що у їхнє мисливське товариство не беруть москалів і жінок. Та я, жінка, щойно тобі, крутому, зброю пристріляла! А ти тут же при мені таке городиш!

ОБ: Як на такі випади реагуєш?

К: Бішуся. Пояснюю, психую, знову пояснюю. Та є люди з квадратним мисленням, яким без толку пояснювати. Беремося, наприклад, за ноші з умовно пораненим, я стою там, де важка частина. Пропонують помінятися місцем. Ті, хто мене вже знає, розуміють, що зі мною таке не пройде. І заспокоюють інших. Таким чином виборюю собі право робити все на рівних.

ОБ: А що з вірою?

К: (зітхає) Я вірю в існування Бога. Але часом мені складно сформулювати свою позицію. Чи молюся? Так, розповідаю Богу всі свої біди і негаразди. Часом починаю: «…я розумію, що сама винна, але ти мене, Боже, послухай …»

Бригада гіпстерів і підприємців

Кукушка рвалася перевестися із 72-ї — і змогла. Потрапила у 47 батальйон, відомий як батальйон Маркуса (Валерій Маркус — славнозвісний учасник російсько-української війни, співзасновник благодійного фонду — Авт.). Кукушка називає сорок сьомий батальйоном вмотивованих гіпстерів і підприємців. Тут можуть жартувати з її зеленого волосся — сміялися, що заснула головою на північ. Але ставляться як до рівної.

За два роки великої війни батальйон перетворився на полк, розширився, став бригадою. Змінилося дуже багато. На початку травня бригаду перемістили до Запорізької області. В червні почався контрнаступ. До вересня стояли під Роботине. Зараз під Авдіївкою — у найгарячішій точці.

Кукушка весь час в активних бойових діях. Щойно повернулася з виходу.

ОБ: Як виглядає вихід?

К: У нас є два варіанти роботи. Останні два тижні виконуємо піхотні задачі, які полягають у тому, щоб тримати позицію. Виходимо на добу-дві. Якщо ворог лізе — відстрілюємо з автоматів і кулеметів. Бувають спеціалізовані задачі. Це теж вихід на добу-дві. Треба облаштувати позицію, спостерігати, передавати інформацію, працювати, коли є такий наказ.

«Лігво» снайпера. Фото з приватного архіву

ОБ: З досвідом війни ти так само вважаєш, що зробила правильний вибір?

К: Так. Абсолютно. Бути снайпером — це моє. Мені подобається робота за профілем. Отримую задоволення, коли маю результат. У мене у зв’язку з цим немає і ніколи не було моральних проблем. Навантаження — межа того, що я можу робити. Більше я не могла б, менше було б нецікаво.

ОБ: У вариві активних бойових дій тебе сприймають як рівну?

К: У взводі до мене добре ставлення як до бойової одиниці. Зараз я один із найактивніших учасників щодо виходів, здоров’я, бажання щось робити. Іноді помічаю здивування, коли, наприклад, з позиції доповідає не мій напарник, а я. Чую, як оперативний черговий дивується жіночому голосу в рації. Та працювати не заважають. Зараз дуже мало людей. Раді будь-кому, хто готовий ходити на виходи.

ОБ: Чи сталася в тобі якась переоцінка цінностей, пов’язана із великою війною?

К: Ми працюємо багато. Слабші стани в мене проявлялися, коли я шукала своє місце. Зараз я там, де хотіла бути. Робота мотивує. Може, це звучить цинічно чи неправильно, але мені подобається. Не подобаються тільки піхотні задачі — через багно.

Багно пригнічує найбільше. По багні треба дійти, просидіти в ньому добу чи дві, з нього треба вийти. Уявляю, як буде атака на наш шанець (окоп), а я не зможу бігти у в’язкій багнюці! У багні загусаєш, ногу витягнути неможливо, про маневри мови нема. Побачимо, що буде при мінус 15-ти.

Сніг у липні

— Шикарно, насправді, коли ми відходимо на базу, — продовжує Кукушка. — У нас дуже хороші умови. Ми обжили покинуту сільську хату. Будинок більш-менш цілий. Туалет надворі, звісно. Але в хаті є справжня піч, дизельний обігрівач. Ми будинок прогріли, повертаємося в тепло. Місто недалеко, можна поїхати поїсти, часом помитися. Мозок може розслабитися. Для мене це дуже важливо — усвідомлювати, що є куди повертатися. Є куди вийти із шанця. Що в Києві є квартира. Я бачила біля Оріхова розтрощені багатоповерхівки. Мені жахливо шкода людей, які втратили дім.

Людині потрібні якісь якорі. Так, сидиш в окопі, але розумієш, що вийдеш, помиєшся, поїси нормально, виспишся в теплі. Що колись повернешся додому. Якщо ми залишимо ці позиції, ворог буде просуватися і просуватися.

Пролежати в очікуванні цілі можна аж сім годин. Фото з приватного архіву

ОБ: Яким ти бачиш розвиток подій?

К: Правильно колись сказав Залужний (генерал Валерій Залужний — Головнокомандувач Збройних сил України — Авт.), що маленька радянська армія не переможе велику радянську армію. Якщо не будемо вчитися на помилках, не змінюватимемо підходи до тактики й стратегії — особливо стратегії — не переможемо.

Працюючи старими методами, ми дуже швидко втрачаємо піхоту. Нам потрібні й більш підготовлені люди, й інші методи. Наша бригада була добре підготовлена. Але, на жаль, ми втратили надзвичайну кількість людей через те, що комусь вищому їх не було шкода, їх не використовували розумно.

У ворога більше людей. Вони йдуть в атаки, як дурні. По двоє, по одному, лізуть, де купа наших. Наче розуміють, і все одно лізуть; їх вбивають — знову лізуть. Часто без броні, без касок. Я читала історію про Другу світову, коли німецькі кулеметники божеволіли, бо на них йшли радянські солдати з цеглиною в руках. Мене це дивує. На що вони розраховують?

ОБ: Чи вистачає українській армії зброї?

К: На нашому напрямку бажано мати ще один калібр, який дозволив би діставати далі. До речі, Фонд «Повернись живим» відкрив збір на 100 гвинтівок 375 калібру. Набої є. Гвинтівки є — фонд Маркуса закупив на бригаду. Нестача по дронах (дрони-камікадзе, мавіки) відчувається по всіх бригадах на авдіївському напрямку. Снарядний голод у передчутті.

ОБ: З кожної ситуації хочеться виходити з перемогою. Кожен новий день на війні — це перемога. Рахуєш такі дні?

К: Запам’ятався перший вихід під Роботине. Наша позиція була біля дороги, по якій всі ходили, техніка різна стояла. Прилітало до нас все, що могло. Міномети лупили, танчик працював. Дрон не переставав над нами літати. Повз нас несли пораненого. Наші хлопці вийшли з укриття, щоб помогти. Цей момент виходу наших хлопців, видно, засік дрон — швидко й досить прицільно прилетів перший снаряд. Я подумала, що цілять у групу з пораненим. Прилетів другий — ближче. Третій, четвертий впали всього за кілька метрів від мене. Дуже гучно. Тоді я зрозуміла, що цілять по моїй позиції. Піднімаю голову, закарбувався кінематографічний кадр — на мене осипається сіро-білий попіл від згорілої посадки. Липень, а наче лапатий сніг йде. У той момент до мене дійшло, що треба негайно змінити позицію.

ОБ: Віра у Бога залишається?

К: Залишається. Може не так часто, як було б правильно, але в мені є потреба дякувати. Я бачу свою надзвичайну вдачу, вірю, що вона не просто так, що моя вдача залежить не тільки від мене. Мені часто щастить набагато більше, ніж іншим.

Кукушка відпочиватиме на базі два дні. А далі знову — в шанець на вихід…

Фото: пресслужба 47-ї механізованої бригади

Титульне фото: Ignacio Marin / Anadolu Agency/Abaca/East News

No items found.
Р Е К Л А М А
Приєднуйтесь до розсилки
Thank you! Your submission has been received!
Oops! Something went wrong while submitting the form.

Українська журналістка, учасниця перших польсько-українських проєктів співпраці у 1990 роках. Парламентська оглядачка. Працювала в друкованих медіа та на телебаченні. З 2008 року PR — і прес-менеджерка представництва Польської туристичної організації в Києві. Останні сім років живе в Кракові. Співпрацювала з тижневиком Wprost як воєнна репортерка. Пасія — високі гори і самотні довгі шляхи.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати
олена хохлаткіна актриса народна конотопська відьма

Війна наздоганяла її двічі. Вирвала з корінням з Донецька в 2014, змусила нестись перекотиполем до Києва. Потім зрівняла із землею рідну Білозерку на Херсонщині, а коли постукала у київські двері, була вже послана якнайдалі. 

Херсон — це її біль, Донецьк — теж, а Київ — просто місце, де вона зараз працює. Грає головні ролі у театрі і кіно. 

Актриса Олена Хохлаткіна, заслужена і народна, піклується у київській зйомній квартирі про квіти — це про коріння без метафор. А тут зненацька радість — 18 березня її донька, актриса Оксана Жданова, народила їй онуку. І це теж історія про коріння, яке вростає в землю навіть під час війни.

«Не можу зрозуміти, чому на інтервʼю журналісти кажуть: Олено Анатоліївно, ми вас боїмося», — чи питає, чи застерігає Хохлаткіна, відома виконанням ролі Конотопської відьми з нашумілої в Україні та за її межами однойменної вистави. 

Пані Олена ніжна й усміхнена, але раптом під час розмови як блисне оком. Відчувається її сила. Ми розмовляємо, потім обіймаємось. Дуже хочеться водночас підтримати й доторкнутися до цієї сили… 

Фото: Kateryna Kozinska

«Зараз із живого в домі лише я і квіти»

Оксана Гончарук: Пані Олено, війна для вас почалася одинадцять років тому. Як ви взагалі себе в цьому всьому відчуваєте? Що вам дає силу говорити, приймати рішення, грати, дихати?

Олена Хохлаткіна: Часто чую від людей зараз, що вони не хочуть для себе ні сніданки готувати, ні роботу робити, та й взагалі виходити кудись. Зі мною не так, тому що я маю велику мотивацію — подивитись, чим все закінчиться. А ще — бути зі своїми дітьми якнайдовше, бачити, як вони йдуть по життю, йти разом з ними. 

Це моя сила, мій кайф по життю, це те, що тримає і не дає скотитися в прірву жалю до себе. Бо інколи хочеться пожаліти себе, — в житті я зазнала стільки змін, що на десять чужих життів вистачить. Ніколи не думала, що побачу війну на власні очі.

Для мене 2014 рік став дуже великим стресом. Я зі своєю війною приїхала з Донецька в Київ і через місяць зрозуміла, що війни для людей в Києві не існує. Воно в певному сенсі так і зараз. І я по свободі про це думаю. І навіть квіти, які живуть разом зі мною під одним дахом, цю важкість думок відчувають.

— Ви розмовляєте зі своїми квітами?

— Розмовляю. У мене небагато квітів, тому що я винаймаю квартиру і не можу в ній «пускати коріння». Є квітка, яку мені подарували друзі ще в 2014, бо я люблю, щоб було щось живе і зелене у квартирі. В мене ще був собака, який зі мною приїхав з Донецька, але він нещодавно помер — йому було 16 років. Тож зараз із живого в домі лише я та квіти.

Діти кажуть, що тепер треба мамі подарувати на день народження собачку, щоб їй не було сумно. А я їм пригрозила, щоб цього не робили. Тому що це велика відповідальність. Недарма ж «Маленький принц» Екзюпері — моя улюблена книга. Я її розгортаю й одразу плачу — що зараз, що колись, коли читала її на ніч дітям. Я завжди була дуже відповідальною. Так вже мене виховали.

Акторська родина: народна артистка Олена Хохлаткіна, заслужений артист Віктор Жданов і їхня донька актриса Оксана Жданова. Фото: Arthouse Traffic

— Вам одній в хаті не сумно?

— Мені ніколи не буває сумно. Іноді буває нудно, коли немає роботи, але сумно — ніколи. Нещодавно подумала: «Хвала богам інтернета, що ми не почуваємось самотніми в той час, коли нас залишають діти й друзі». У мене є дві подруги, але вони дуже далеко від мене, тож ми не можемо зустрітися з ними на каву, просто попліткувати. Вони обидві з Херсону і зараз за кордоном. А інших я не придбала.

— Життя у вас таке мандрівне й циклічне: майже десять років — херсонський театр, далі 14 років — театр у Донецьку, і ось вже 11 років — театр у Києві. Попри підгрунтя вам подобається цей рух?

— Мені завжди важко переїжджати, бо я домашня людина. Взагалі не розумію, чого це мене мотало по всім усюдам.

Я люблю свій дім, вважаю, що він повинен бути, як заведено в українців, — садок вишневий коло хати, хрущі… і нікому не заходити! Якщо мені треба — я вийду і впущу. Всі українці такі: «Моя територія — моя держава». І ми б весь час будували цю свою державу, якби не зовнішній вплив

Але доводити свою спроможність на новому місці мені ніколи не було складно. Я гарна артистка, знаю собі ціну, можу зіграти будь-що. Мені в цьому плані легко. Нелегко тим, хто навколо мене. Бо починається бродіння, мовляв, «приїхала з провінційного театру». Я нормально до цього ставлюсь, бо, можливо, теж би так думала, якби хтось прийшов з вулиці, а я тут така вся місцева артистка, яка народилась у стінах цього театру. Я вільна від театральних упереджень і вдячна всім театрам, що були в моєму житті. 

«Конотопська відьма» на гастролях у Варшаві. Фото: Театр імені Івана Франка

«Для рідних у Херсоні постійна небезпека перетворилась на буденність. І це страшно»

— Знаю, що в Херсоні у вас багато родичів. Як їм там живеться?

— Там зараз мої двоюрідні, троюрідні племінники і три брати. Вони там всі залишилися і якось виживають. Це страшно, бо для них ця постійна небезпека перетворилась на буденність. Вони майже виснажені. Але працюють, планують посадити зараз той город, годувати курей. Це таке життя… без мрій, без надій.

Коли підірвали Каховську ГЕС, мій брат прислав відео з хати, де вода була під саму стелю, і сказав: «Знаєш, чого мені найбільше шкода в цій ситуації? Мої помідори. Бо кущі ж уже виросли, я їх підживлював і поливав, і так плекав надію, що ми ті помідори зберемо й з’їмо, закатки якісь зробимо. А вони всі загинули». Хоча крім помідорів там загинула хата — вона обвалилась, і все піднімалося з нуля.

— А що зараз відбувається у вашій рідній Білозерці, де ви виросли?

— Там зараз майже все зрівняно із землею, особливо те, що біля води. Я кажу про воду тому, що лінія фронту нас з орками розділяє по Дніпру і плавням. І в цьому прекрасному місці зараз немає жодної цілої хати. В хату моєї шкільної подруги вже прилітало чотири рази, вікон немає, вони забиті дошками. Це зранена хата — вся, як решето. Але вони залишаються там. Подруга каже, що не може виїхати, бо в Білозерці залишилось багато старих людей, за якими немає кому доглянути. 

А нещодавно ця подруга зателефонувала й каже: «Лена, що відбувається у вас в Києві, чому у вас на телебаченні розважальні шоу, якийсь «Єдиний марафон», чому вони там радіють, коли такі трагедії в Херсоні та Білозерці?». І я розумію, що майже те саме пережила в 2014 році. 

Не засуджую людей, які знімаються в тих шоу, бо ми зараз всі живемо в моменті творення і мистецтва. Ось я зараз вийду на сцену й буду грати клоуна, співати й танцювати, а потім змию грим і піду додому, де мене чекають нові збори на ЗСУ, трагедії знайомих мені людей, які сидять в підвалі й бояться вийти, бо сирен там немає, а час між вильотом снаряду й прильотом — секунд 10-15.

Фото: приватний архів

Я відчуваю сором за це, хоча не повинна його відчувати. Але ми не вибирали таке життя. І в Києві в 2014 році я опинилась, бо тут в театральному навчалась моя донька.

— Був варіант залишитись у Донецьку… 

— Знаєте, бувають моменти, які нібито нічого не значать, але ти їх запам'ятовуєш на все життя. І ось такий момент-спалах був тоді в Донецьку, коли я пішла в магазин за хлібом, а мені там кажуть продавчині: «Мы собираем на наших мальчиков». Тобто вони збирали гроші на тих, що приїхали Донбас окуповувати! Я вивезла свою дитину, повернулася, щоб завершити справи і за день до входу Гіркіна в місто остаточно виїхала. Відтоді слово «мальчіки» в мені викликає огиду й страх. Хоча було чимало моментів страшніших — і автомат на мене наставляли, і гвинтівки, і чеченці на блокпостах могли вирішити мою долю. 

— Як ви взагалі почуваєтесь у Києві?

— Я дуже любила Київ, коли була молодою і приїжджала сюди погуляти до друзів. Мені подобався настрій цього міста, як зараз модно казати, «вайб». Мій Київ сьогодні — це шлях від роботи додому. Я зараз живу на лівому березі, на Троєщині, і ці місця мені подобаються, тому що нагадують ті, де я колись жила. Десь я можу пізнати Донецьк, десь можу знайти багато Херсону. Ці панельки, багато зелені, річка близько. Тут мені добре.

— Ви орендуєте квартиру. Чи вистачає вам на це театральної зарплатні? Як взагалі викручуєтесь?

— Виключно іншими роботами. Наприклад, кіно. Якщо зйомки є, можна собі дозволити не тільки хліб з маслом, а ще, наприклад, дорогої ковбаси. Хоча я не їм ковбасу. 

Пам'ятаю, як у 2014 році у мене брали багато інтерв'ю і всі питали одне й те саме: «От ви з Донецька переїхали — а які там люди?» Нормальні там були люди. У нас проукраїнський мітинг був такого масштабу, що нікому й не снилося. Але потім понавезли тих люмпенів від сусідів, і вода в регіоні стала мутна.

— Не знаю, як можна відповідати на питання «Як вам було кидати своє життя в Донецьку?». Це наче спитати «Як воно — вмирати?».

— Мене тоді дуже роздратував момент, коли сказали, що мені пощастило отримати в Києві роботу, що мене взяли в такий театр. По-перше, я довго домагалася, щоб тут працювати. Ніхто мене просто так не брав. А по-друге, мене оте «пощастило» так сильно торкнуло, що я у відповідь запропонувала: «А давайте поміняємось, раз вже мені так пощастило. Я готова мінятися, бо не хотіла всього цього». У мене була успішна кар'єра в театрі в Донецьку, квартира своя величезна, дача улюблена… Було життя, були друзі. І я не знаю в чому щастя того, що я вимушена була буквально тікати в Київ. Пощастило в тому, що я жива. Ось і все.

Фото: Anastasia Vodchenko

— Ваша мама, яка мешкає під Херсоном, 24 лютого 2022 року, на щастя, була з вами в Києві. Як вона зараз?

— Так, мама була тут, бо ми завжди на зиму забирали її, а весною вона їхала додому. Але вже не поїде. У мами стався інсульт. Я нікому про це ще не розповідала, і роблю це, щоб ви знали, що таке акторська професія. Уявіть, я сиджу в костюмі й гримі, до вистави 15 хвилин, тут дзвонить телефон і мама кричить у слухавку, що стався вибух. Виявилось, у моїй квартирі вибухнув газовий балончик і її обпік. Дякувати сусідові, молодий хлопець швидко відреагував, все загасив і викликав швидку. Але мама отримала сильний стрес. А після цього в неї стався інсульт — один, далі другий. Зараз мама прикута до ліжка.

Тож оця вистава «Співай, Лоло, співай» для мене тепер дуже тригерна. Бо кожного разу, як я одягаю для ролі в ній костюм клоуна, я чую цей мамин крик. Тоді вся родина з'їхалася на біду дуже швидко, а я продовжувала грати. Ось така це професія, в ній дуже багато прекрасного в моменті творення і водночас немало страшного. 

«Мені подобається бути відьмою»

— Але ж ви своїм талантом тримаєте так званий «культурний фронт».

— Згодна. І ми немало робимо для війська, бо багато грошей збираємо — кожен з нас веде якісь збори. Ми робимо все, що можливо, для того, щоб максимальна кількість хлопців повернулась додому живими. Бо моя перемога — це коли хлопці повернуться додому. Саме це я буду святкувати.

Життя допомагає знайти сенс в моїй роботі. Нещодавно на найпопулярнішій нашій виставі «Конотопська відьма» був присутній важливий глядач — військовий без ніг на кріслі колісному. Він сидів такий красивий і молодий, такий гордий, дивився виставу разом з дівчиною своєю. А після вистави актори залишились, щоб привітатися з ним. І він так просто сказав, що дякує нам і розуміє тепер, що не дарма захищав і життям ризикував. Боже, мене порвало на шматки. Та мене весь час рве на шматки від цих хлопців, тому що я з тих дурних людей, які в метро, коли бачать чоловіків у формі й з наплічниками, підходять і дякують. Хочу, щоб усі так робили… 

«Конотопська відьма». Фото: Театр імені Івана Франка

— Ви вже обʼїздили пів Європи з виставою «Конотопська відьма». Завдяки цій постановці Івана Уривського ви відкриваєте український театр світу і збираєте на ЗСУ. Як вас Європа приймає?

— Я була на гастролях у Варшаві, Кракові. У залі — майже всі українці. Які на виставах плачуть і радіють від того, що чують рідну мову і бачать це дійство прекрасне.

Для мене такі гастролі — це можливість ствердження нашої української культури, це її інтеграція — не віночки й чоботи червоні, а саме високий рівень. Це для європейців інформаційний привід почути, що таке сучасна Україна, що таке українське мистецтво високого класу. Це і є культурна дипломатія, і вона надважлива.

— З ваших інтерв'ю я розумію, що ви в містику вірите. Тож цікаво, чи не слабо вам при цьому саме відьму грати і в театрі, і в однойменному фільмі.

— Ні, не слабо. Мені подобається бути відьмою. Подобається карати дурнів, які приходять з нерозумними бажаннями. «Можна зробити так, щоб вона мене полюбила?». Можна, рибко, але відплата буде. І тобі може не сподобатися те, що ти отримаєш.

— Я оце іноді думаю, якби я була відьмою, то нашим ворогам наворожила б — стерла б їх в попіл. У вас такого не буває?

— Буває, звичайно. Я ворога уявляю, коли виставу перериває повітряна тривога. Справжніх відьом (від слова відати, знати) багато, і вони працюють над тим, щоб наблизити перемогу, але звідти теж працюють сили. Боротьба добра й зла, світла й темряви відбувається постійно. Ми свій вибір зробили, але ж як багато людей у світі перебувають на боці темної сили…

20
хв

Олена Хохлаткіна: «Тим, хто каже, що мені пощастило, відповідаю: “А давайте поміняємось!” Пощастило, що жива. Ось і все»

Оксана Гончарук
Юлія «Куба» Сідорова жадан ветеранка війна історія інтерв'ю

«Це був мій перший виїзд під час повномасштабної війни. Машина наших хлопців потрапила під танковий обстріл, і ми з «Аляскою» (парамедикиня, з якою працювали в одному екіпажі) вирушили на допомогу. Приїжджаємо й бачимо: машина горить (виявилося, наші встигли з неї вискочити), а хлопців ніде немає. Почали їх шукати, і в цей момент російський танк відкрив по нам вогонь. Ми сховалися в єдиному «укритті», яке знайшли — між автобусною зупинкою і вуличним туалетом. Танк стріляє, за нашими спинами «приліт», я розумію, що нас зараз вб'є. Але нас розбирає сміх — ну яка ж безславна смерть: отак загинути біля вуличного туалету на першому ж виїзді. Аляска вирішує зафіксувати цей момент — а раптом телефон вціліє, і хтось колись подивитися. Питає, якими будуть мої останні слова. І ми на тлі вибухів записуємо відео…»

Це відео, що завірусилось у соцмережах, увійшло до документального фільму «Куба і Аляска», який режисер Єгор Трояновський зробив спільно з французькою, бельгійською й українською продакшн студіями. Стрічка, яку можна буде побачити вже цьогоріч, розповідає історію парамедикинь Юлії Сідорової з позивним «Куба» й Олександри Лисицької з позивним «Аляска». Вони рятують життя українських військових на фронті. Зокрема, Куба це робить з 2014 року — ще тоді вона поїхала на Донбас бойовим медиком. Хоча до медицини жодного стосунку не мала.

Юлія — дизайнерка, її колекції побували на Ukrainian Fashion Week і в Парижі. Втім зараз її швейний цех шиє жіночу військову форму, а сама Куба є керівницею медичної служби Veterankа. Починала вона з «Госпітальєрів», потім разом з Аліною Михайловою створила медичну службу «Ульф». Сергій Жадан присвятив Юлії вірш, який так і назвав — «Госпітальєрка».

«Іноді почуваюсь, як у кіно. В якому героїні дуже важко, але разом з тим неймовірно цікаво»

«Перша година після поранення найважливіша»

— Жадан нам допомагає, — розповідає Sestry Юлія «Куба» Сідорова. — На творчому вечорі у Києві він збирав гроші на проєкт, який ми зараз втілюємо в життя — наземний дрон для евакуації поранених. Війна змінюється, тож доводиться шукати нові рішення. 

Є таке поняття як «золота година» — перша година після того, як людина отримала поранення. Протягом цього часу «трьохсотий» (поранений — Ред.) має бути доставлений до шпиталю.

Раніше з цим було простіше, але за теперішньої щільності вогню поранених часто вдається евакуювати у кращому випадку через добу. У такій ситуації наземний дрон — це можливість під'їхати максимально близько і забрати людину

Безперечно, ворог може його знищити — як і будь-який інший транспорт. Коли ми працювали із квадроциклами, у нас так загинув водій медслужби. Але плюс дрона в тому, що водій не потрібний. Якщо тестування дрону пройде успішно, працюватимемо над тим, щоб таких дронів побільшало. 

Паралельно ми зараз навчаємо особовий склад тактичній медицині — в умовах, коли евакуацію не можна провести швидко, важливо, щоб бійці знали, як допомогти один одному і могли розраховувати самі на себе. Щоб навчитися правильно діяти при пораненнях, не обов'язково мати медичну освіту — у мене, наприклад, її не було. Проте ще на Майдані я надавала людям допомогу в парламентській бібліотеці на Грушевського, де на той момент був шпиталь.

— До подій на Майдані ви жили у Харкові?

— Так. Після побиття силовиками студентів просто сіла на потяг і поїхала до Києва. Навіть мамі не сказала, куди й навіщо їду. Схожа ситуація була восени 2014 року, коли вирішила їхати на фронт. Я рвалася туди з першого дня війни на Донбасі. Але відмовляли друзі, а сама я не дуже уявляла, що на мене чекає. Разом з тим певної миті зрозуміла, що більше не можу залишатися в тилу... Через знайомих вийшла на Марію Берлінську, вона познайомила мене з Яною Зінкевич — так я опинилася в «Госпітальєрах». Дуже хотіла бути корисною на фронті. Хоча й сумнівалася, що зможу там вижити.

«Іноді доводиться виїжджати на трьох колесах»

— Психологічно?

— Фізично. Думала, що мене одразу вб'ють. І у 2022, коли повернулась на фронт після трирічної паузи, теж були такі думки. Але, як бачимо, я виявилася досить живучою (сміється).

— Пам'ятаєте момент, який могли б назвати своїм бойовим хрещенням?

— Коли вперше приїхала на базу, саме привезли тіло «Сєвєра» — наймолодшого «кіборга» з Донецького аеропорту (Сергію Табалі, який загинув у листопаді 2014, було 18 років. — Авт.)… 

Але саме бойове хрещення — це коли на виїзді з Катериною Приймак (парамедикинею, згодом співзасновницею Жіночого ветаранського руху — Авт.) ворог знищив дві наші машини. І коли ми з Євгеном Титаренком (режисером, який пішов на фронт 2014 року — Авт.) потрапили під обстріл і осколки снарядів стукали по плиті мого броника. 

Я навіть рада, що це сталося одразу. Швидко прийшло усвідомлення, що смерть завжди ходить поруч. Ще зрозуміла, що вмію зібратися та діяти у критичний момент. Коли пізніше прокручую в голові все, що сталося, події ніби уповільнюються — хоча насправді все відбувалося дуже швидко.

— У будь-якій екстремальній ситуації ви знаходите місце гумору...

— Гумор допомагає. Це захисна реакція. Пам'ятаю, тягнемо з побратимом «трьохсотого» (пораненого. — Ред.) з позивним «Бегемот». Навколо стрілянина, «прильоти». Дотягнули його до певної точки, він видихає: «Ух, дивом вижили». «Та ще не вижили» — кажу. І всім нам раптом стає так смішно. Лежимо в траві і сміємося — попри цілком реальну перспективу там і загинути. Або як у тій ситуації біля вуличного туалету, де були разом з Аляскою. До речі, наші хлопці тоді вижили — декілька з них отримали легкі поранення.

Аляска і Куба. Скріншот з відео

— Відео з того дня — не єдине, що вам з Аляскою вдалося зняти на війні.

— Таких коротких відео з фронту у нас дійсно багато. Спочатку це була ініціатива Аляски, яка раніше працювала у ЗМІ — вона хотіла зафіксувати те, що з нами відбувається. Після того, як ми виклали кілька відео в мережу, режисер Єгор Трояновський сказав, що хоче зняти фільм — і з того часу за будь-якої нагоди ми знімали себе на гоупрошки. Наші відео можна буде побачити у фільмі, коли він вийде у прокат.

— Ви вмієте зібратись і діяти в екстремальних ситуаціях. Чи були моменти, коли втрачали контроль над емоціями?

— На бойових завданнях — ніколи. Але мене можуть довести до істерики некомпетентні люди та їхні неадекватні рішення. Я можу сперечатися, кричати — навіть якщо переді мною керівництво. Часто кажу, що на війні мене вб'є не ворог, а якийсь місцевий командир, якого «дістала вже ця Куба».

«Найстрашніший день — коли загинув мій наречений»

— Кажуть, робота бойового медика — одна із найскладніших психологічно. Ви постійно бачите смерть і змушені миритись з тим, що всім допомогти неможливо…

— Складно втрачати своїх — тих, кого знала особисто. Разом з тим до смерті як до явища на війні звикаєш. Тільки до смерті близьких звикнути неможливо… Усіх дійсно не врятувати, і якщо вмирає людина, травма якої була несумісна з життям, мені нема в чому себе звинувачувати. Я це розумію і концентруюся не на тому, чого не можу зробити, а на тому, що можу. Наприклад, ми постійно працюємо над удосконаленням процесу евакуації, над радіомедициною — коли медик по рації інструктує солдата, як допомогти пораненому побратиму.

— Який момент війни став для вас найстрашнішим?

— Смерть мого нареченого... Він загинув на фронті 8 червня 2023 року. Ще дні, коли загинули мої друзі — на цій війні я втратила багато дорогих мені людей. А ось екстремальні ситуації, обстріли, прильоти — все це ніколи не було для мене чимось дуже страшним. Сприймаю це радше як пригоду. 

— Вам знайомий страх смерті?

— Не думаю. Іноді (знову ж таки не на бойових) буває поганий настрій і накривають думки — мовляв, не хотілося б зараз померти. Але саме страху смерті немає.

«Ми постійно працюємо над удосконаленням процесу евакуації поранених»

— У 2019 році, після п'яти років на фронті, ви вирішили повернутися до цивільного життя. Чому?

— Я пішла з армії у поганому психологічному стані: вигоряння, ПТСР, депресія. Не хотіла бачити людей — навіть звук кроків за дверима міг спровокувати панічну атаку. Від неймовірної слабкості буквально викручувало м'язи. Мене дратували цивільні (іноді вони дратують і зараз). Повернувшись до Харкова, звернулася до психотерапевта, і це допомогло. Всім раджу — і не лише тим, хто пройшов фронт. 

Думаю, основна проблема з цивільними саме в тому, що всю відповідальність вони перекладають на військових. У їхньому розумінні ми повинні спочатку воювати, потім лікуватися, адаптуватися, підлаштовуватися під суспільство, щоб нікого не дратувати. Тоді як цивільним теж треба працювати зі спеціалістами, щоб зрозуміти нас

Це ті, хто не був на війні, поділили суспільство на «військових» і «цивільних». У моїй уяві ми маємо бути єдиним цілим. Сьогодні я на фронті, ти в тилу, а завтра буде навпаки. Мені хотілося б, щоб люди сприймали це так. 

Щоб усвідомлювали, що час не на війні — це їхня можливість підготуватися. Пройти курси тактичної медицини, здобути нові навички. Боїшся, що заберуть у піхоту? Вчися вже зараз чомусь іншому. Наприклад, літай на дронах. Стань фахівцем — і тобі будуть раді у тій сфері, яку вибереш сам. Але в нас багато людей люблять скаржитися і звинувачувати у всіх бідах військових.

«Коли маю час, продовжую малювати ескізи»

— У 2019 ви повернулися до дизайну, створили власний бренд одягу і мали чимало творчих планів. Ви вірили у можливість повномасштабного російського вторгнення?

— Вірила у 2014-2016 роках. Була впевнена, що це станеться, готувалась. А ось 2022 впевненості вже не було. Перед повномасштабною війною я була на Ukrainian Fashion Week, виступала там від школи дизайну, в якій навчалася. Почала створювати свій цех з пошиття одягу. 

Велика війна застала мене в Києві. Ми з Катериною Приймак відразу створили штаб швидкого реагування. На зібрані гроші почали купувати броники, аптечки, тепловізори. Вчитель зі школи дизайну став моїм партнером зі швейного цеху, який теж був перелаштований для допомоги силам оборони. Потім ми виграли грант на закупівлю нового обладнання, збільшили наші потужності, найняли ще одну команду — і тепер цех працює на повну силу. Ми шиємо жіночу форму, сумки, чохли. Створили бренд Cubitus Dei — в 2023 році демонстрували нашу благодійну колекцію Fire of Liberty в Парижі.

«Довгим ногам і пишним формам має бути комфортно у військовій формі»

Коли у травні 2022 року я зрозуміла, що наш штаб забезпечення вже може працювати і без мене, поїхала на фронт.

Що було складніше: опинитися на фронті вперше чи після трирічної перерви й терапії?

— Вперше складніше, бо ти взагалі не розумієш, як там і що. І хоча у порівнянні з повномасштабною війною АТО — це тренувальний майданчик (калібри та інтенсивність бойових дій неспівставні), ти вже знаєш, як діяти. У 2022 я комплектувалася повністю сама, їхала на своїй машині із зібраними медрюкзаками. 

Відмінність ще й в тому, що 2014 це був дійсно вибір, а у 2022 — вибір без вибору. Для мене під час повномасштабної війни варіанта не їхати на війну просто не існувало — я не могла таке навіть уявити. Як це не захищати свою країну в такий момент? Виїхати за кордон? Я б перестала себе поважати, і психологічно мені було б ще складніше.

Зараз я на своєму місці. Не просто виконую свою роботу, а ще й можу навчати інших — це допомагає рятувати більше життів. Коли маю час, продовжую малювати ескізи — це моя віддушина.

— Що ще допомагає триматись?

— Мій пес Кавунчик з Херсона. Вже рік, як він всюди зі мною. Ще — люди, яких люблю і які люблять мене. На війні знайомишся з людьми, з якими навряд чи зустрівся б у мирному житті. Зазвичай нам потрібно багато часу, щоб з кимось потоваришувати, ми шукаємо спільні інтереси. На війні все відбувається набагато швидше. Розуміння, що будь-якої миті людини може не стати, загострює почуття, люди швидко стають рідними. Не просто так ми називаємо одне одного «побратим», «посестра» — це завжди більше, ніж просто друзі.

Сергій Жадан, Куба й Тайра

***

Госпітальєрка
(Сергій Жадан) 

Вони б мали тебе називати сестрою.
Просто мертві не пам’ятають про батьків та освіту.
Правда про світ виявилась замалою,
аби в ній вмістити все, що ти хочеш від світу.

І коли ти виносиш їх на собі, госпітальєрко,
і відбиваєш їхнє життя в їхньої смерті,
смерть говорить — зі мною завжди нелегко,
ті, що мають зі мною справу, рідко бувають відверті.

І ті, що справді не знають, як тебе звати,
знають твій позивний, за ним і кличуть.
Перекрикують біль, ніби ламають загати,
ніби криком хочуть спинити кров убивчу.

І залишають цей світ з обов’язками та правами,
говорять про світ, як про найбільшу втрату.
Але правду про світ писали такими словами,
що нам потрібно виправдовуватись за нашу правду.

Правда про світ така, що навіть вірші,
які ти читаєш, для когось є пропагандою й грою.
Пропаганда — це не відмовлятись від тих, кому віриш.
Пропаганда — це називати тебе сестрою.

Політика — це не вміння підкидати монетку,
і не вміння домовлятися із ворами.
Політика — це школяр, який читає свою абетку,
це госпітальєрка, яка накладає бинти на рани.

Політика — це далі жити в своїй країні.
Любити її такою, якою вона є насправді.
Політика — це знаходити слова: важкі, єдині,
і лагодити все життя небеса несправні.

Політика — це любити тоді, коли лякає
саме слово любов, коли не шкодують бранців.
Релігія — це відчути на дотик, своїми руками,
як знімаються шви із того, кому не давали шансів.

Релігія — це телефони, зроблені в Китаї,
це священники з простреленими паспортами.
Війна, мов сука, вигодовує щенят, яких їй підкидають,
назавжди роблячи їх сестрами та братами.

Твої брати з грізними позивними.
Твої поети з недописаними віршами.
Земля з гарячим камінням лежить під ними.
Апостоли за ними стоять з книгами і ножами.

Фотографії з приватного архіву героїні

20
хв

«На війні мене вб'є не ворог, а якийсь місцевий командир, якого «дістала вже ця Куба»

Катерина Копанєва

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Приклад з півночі. Чому Швеція є взірцем і що чекає на Польщу у випадку війни

Ексклюзив
20
хв

Чи можуть жертва й агресор перемогти одночасно? Престижний міжнародний фотоконкурс вважає, що так

Ексклюзив
20
хв

«Коли не бачиш дружину два роки, доводиться знайомитися заново», — азовець, який пережив полон

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress