Натиснувши "Прийміть усі файли cookie", ви погоджуєтесь із зберіганням файлів cookie на своєму пристрої для покращення навігації на сайті, аналізу використання сайту та допомоги в наших маркетингових зусиллях. Перегляньте нашу Політику конфіденційностідля отримання додаткової інформації.
«Полон — не гарантія життя», — мати полоненого бійця «Азову»
«Зовні мало що помітно, але всередині я помираю щохвилини. Я кожної хвилини чекаю обміну. Реагую на кожен дзвінок, на кожен незнайомий номер. Я не можу собі дозволити, щоб мій телефон був у тихому режимі. Восени було холодно, а я не вмикала вдома обігрівач, бо не знала, чи тепло в цей час моєму сину», — зізнається Ірина, мати полоненого бійця «Азову» під час щотижневої акції «Полон вбиває!» у Харкові
Харків'яни на акції у підтримку полонених. Фото авторки
No items found.
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Кожні два тижні у Харкові проходять акції «Полон вбиває!» на підтримку захисників «Азовсталі», які у травні 2022 року виконали наказ про збереження життя та припинення оборони й опинилися в російському полоні. Акції проходять попри морозну погоду та постійні повітряні тривоги.
Ірина приходить за годину до початку акції, щоб закріпити найбільший банер. Вона не бачила свого сина Іллю вже майже два роки. Чоловік потрапив у полон, коли йому було 22. Нині Іллі 24 роки.
Мати полоненого монтує банер для акції. Січень 2024, Харків. Фото авторки
«Немає жодної інформації. Я знаю, що мій син дуже сильно схуд. Він затинався — можливо, від електрошокера. Минулого року я побачила випадково відео. Я його не впізнала. Впала на підлогу, ридала, у мене була істерика. Він завжди був підтягнутим, накачаним, дуже любив спортом займатися, мав багато нагород. А це — худенький, голова маленька й очі запалі. Говорить: «У мене все добре», — розповідає Ірина.
У 2019 році Ілля перевівся на контракт в університеті та долучився до війська.
«Він закінчив Харківський автодорожний коледж і вступив на бюджет в університет. Потім приходить і каже: «Мамо, я йду служити». Він пишався, дуже хотів захищати Україну. Я не знаю, як в ньому це відбулось. Коли я його запитала: «Ти так Україну любиш?», він відповів: «Мене так з першого класу вчили».
«Мамуль, я тобі нічого не скажу»
З початку повномасштабного вторгнення Ілля захищав місто Маріуполь. На «Азовсталі» зв’язку майже не було.
«Тільки через знайомих приходили «плюсики». Він постійно був на завданнях, де не було зв’язку. Крайній раз написав мені повідомлення 7 травня. Я ж знаю від інших, що там їсти не було чого, води не було. Я виховувала його так, щоб він не нив. Запитала у нього: «Синку, що у вас там є їсти?». Відповів: «Мамуль, я тобі нічого не скажу», — згадує Ірина.
Рідкісні повідомлення від Іллі під час облоги Маріуполя регулярно перечитує його наречена Рита.
«Якось так виходило, що жодного разу ми не були разом на мій день народження. У 2022 році йому вдалося подзвонити мені з якоїсь з позицій. Він емоційно сказав: «Я сподіваюсь, що колись все-таки в цей день я віддам тобі подарунок особисто». Обмінялися приємними словами. Я не очікувала, що наступного дня він мені знову напише: «Кішечко, я не міг тебе не привітати. Прибіг на позицію, де є зв’язок». Я зараз перечитую ці листування, це мене мотивує. Чимало речей переоцінила і зрозуміла, що багато чого б змінила у своєму ставленні, поведінці», — каже дівчина.
Наречена Рита на акції в Харкові. Фото авторки
Рита та Ілля до повномасштабного вторгнення не встигли одружитися. Ірина розповідає, що син поділився з нею планом зробити пропозицію: «Вона не знала, що він хоче. Він мені сказав про це на початку лютого 2022».
Про ідею одружитися Ілля написав Риті вже з «Азовсталі»: «Йому вдалося знову знайти зв’язок. Написав: «Хочу, щоб ти була моєю дружиною». Я, звичайно, погодилась: «Я розділяю твоє бажання».
Ілля вийшов з «Азовсталі» 17 травня.
«16 травня мені подзвонив його однокласник, сказав, що в них є наказ виходити. Просив не хвилюватися, бо вони перебувають «під гарантією третьої сторони». Де зараз ця сторона — не знаємо. Цей полон — не гарантія життя. Ми не можемо вірити Росії, яка постійно порушує міжнародні домовленості», — говорить Ірина.
«Я плакала щодня по колу»
Жодної офіційної інформації, де та в якому стані перебуває військовий, росіяни не дають.
«У травні 2023 року від обміняних військових прийшла інформація: бачили мою дитину, живий. Я пишу йому листи щотижня. В обміняних хлопців запитала: «Чи отримував він хоч якісь листи?». Кажуть, що ні. Якби хтось з азовців отримав лист — це була б подія», — продовжує мати полоненого.
«Коли знайомі запитують: «Ну що там?», то дуже дивуються, коли відповідаю, що взагалі немає зв’язку. Ми заздрили дівчатам, чиї хлопці перед виходом з «Азовсталі» особисто подзвонили й повідомили, що вони виходять. У нас не було такого», — розповідає Маргарита.
З перших днів полону Іллі Ірина та Рита приймають заспокійливі ліки. Разом із цим вони адаптувалися жити у стані постійного стресу.
«Ми виснажені. Як гірко б це не лунало, але звикаєш навіть до цього. Бо перші 2-3 місяці я не пам’ятаю: пила заспокійливі й плакала щодня по колу. Волонтерство, збори, акції, спільні знайомі через такий самий біль — це все мотивує, бо ми розуміємо, що це працює. Дуже багато є таких людей, які досі не розуміють сенсу цих акцій, розповсюдження в ЗМІ тощо…
Ми отримували чимало негативу, бо ж не тільки «Азов» у полоні, не тільки вони виходили за наказом. Але різниця в тому, що тільки «Азов» не обмінюють
Якщо одного-двох людей зі ста повернули під час загальних обмінів — це виняток і велике свято», — пояснює наречена бійця.
«Вже легше, аніж було у 2022 році. Ми постійно працюємо з психологами. Зовні мало що помітно, але всередині я помираю щохвилини. Я весь час чекаю обміну. Реагую на кожен дзвінок, на кожен незнайомий номер. Я не можу собі дозволити, щоб телефон був у тихому режимі. Восени було холодно, а я навіть не вмикала вдома обігрівач, бо не знала, чи тепло в цей час моєму сину», — зізнається Ірина.
«Росія мститься «Азову»
До «Азову» в полоні «особливе» ставлення, зазначає Рита.
«Їх жорстокіше катують. Вони недоїдають, перебувають у повній ізоляції. Полонені не бачать сонця, їх не виводять на вулицю. Перше сонце бачать, коли повертаються з полону. Є такі історії про російських катів, які на голову не натягнеш, бо це за межею розуміння — як людська істота на таке спроможна. Військові, які повернулись з полону, нас бережуть. Намагаються підтримувати. Але ми розуміємо, що там абсолютно не все добре. Хлопці, які важили під сто кілограмів, повертаються з вагою під 50. У них безліч шрамів. Таке ставлення через активну роботу російської пропаганди та помсту. У 2014 році вони захистили Маріуполь, зараз Росія мститься за це. Вони їх бояться», — говорить дівчина.
За її словами, комунікація з державними органами України щодо обмінів відбувається системно: «Хоч ми і не знаємо заздалегідь, коли обміни відбуваються — це пишеться за фактом, — але нас не кидають, ми постійно «на телефоні».
Мати бранця Ірина та його наречена Маргарита боряться за нього щодня. Фото авторки
У родини є родичі в Росії — у Москві, Саратові, Красноярську.
Ірина обірвала спілкування з ними: «Я запитала: «Хто для вас «Азов»? Вони для вас нацисти?». Мені нічого не відповіли. Я сказала: «Це і є ваша відповідь». Вони знають, що Ілля в полоні. Ніяк йому не допомагали. Кажуть, що це не вони, а Америка».
«Азов» — це підрозділ Національної гвардії. Максимально патріотичні, замотивовані, вірні Україні люди, справжні захисники. Я таких мужніх людей не зустрічала. На щастя, я знаю багато людей із цієї бригади. Це тигри. Разом з цим ще на «Азосталі» вони рятували якихось котиків-собачок. Вони думають про дітей, про свободу, про незалежність. Ілля завжди казав: «Мені важливо, що моя дитина буде зростати й розвиватися у вільній країні». Вони кладуть свої життя, свої молодість та мрії за майбутні покоління», — пояснює Рита.
«Скажу, що кохаю його — і нарешті цей жах закінчиться»
Люди не мають забувати — ось головний меседж цих акцій. Люди мають пам’ятати, що розслаблятися рано, що треба продовжувати донатити на армію, що ворог у нас один — Росія. Наречена та мати Іллі відвідують кожну акцію (разом з ними на вулиці виходять близько сотні людей). Вони тут, аби нагадати, що захисники «Азовсталі», зокрема полк «Азов», 36-та бригада, окремі частини Нацгвардії, прикордонників, медики, досі взяті Росією в заручники.
«Ми це робимо не для галочки, щоб наші рідні, які зараз там, знали про це. Нам треба витягувати своїх хлопців. Це наші герої, про яких не можна забувати. Це не тільки наш біль. Всі мають боротися за них. Це нагадування і для нашого суспільства, і для закордонного. Деякі люди думають, що вже всі повернулись, всі гарно себе почувають. А нам треба кричати про своїх дітей», — каже Ірина.
Під час повітряних тривог, які щодня лунають у Харкові до 10 разів на день, учасники акції спускаються до переходу метро. Тут вони продовжують стояти з плакатами, нагадуючи містянам про полонених.
Після оголошення повітряної тривоги рідні полонених спускаються в харківське метро. Фото авторки
«Якось мені наснився сон, в якому я запитала, що йому допомагає триматися. Уві сні Ілля відповів: «Те, що ви в мене вірите». Ми знаємо, що він це відчуває, що на нього чекають, його люблять», — поділилася мати захисника.
«Я не знаю, що скажу йому, коли дізнаюсь про його повернення. Просто буду плакати. Скажу, що кохаю його — і нарешті цей жах закінчиться», — уявляє наречена бійця.
На початок лютого 2024 року 200 захисників «Азовсталі» повернулись додому під час обмінів. Понад 50 військових, які захищали Маріуполь, загинули внаслідок теракту в Оленівці. У полоні Росії продовжують перебувати близько 2000 захисників «Азовсталі», 700 з них — бійці батальйону «Азов».
У журналістиці з 2020 року. За освітою — політолог. Цікаво розповідати історії людей, які у звичайному житті здатні на надзвичайні речі, розбиратися у причинах подій і явищ, які змінюють суспільство, а також знаходити світлу надію навіть у розпачливих ситуаціях
R E K L A M A
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Війна наздоганяла її двічі. Вирвала з корінням з Донецька в 2014, змусила нестись перекотиполем до Києва. Потім зрівняла із землею рідну Білозерку на Херсонщині, а коли постукала у київські двері, була вже послана якнайдалі.
Херсон — це її біль, Донецьк — теж, а Київ — просто місце, де вона зараз працює. Грає головні ролі у театрі і кіно.
Актриса Олена Хохлаткіна, заслужена і народна, піклується у київській зйомній квартирі про квіти — це про коріння без метафор. А тут зненацька радість — 18 березня її донька, актриса Оксана Жданова, народила їй онуку. І це теж історія про коріння, яке вростає в землю навіть під час війни.
«Не можу зрозуміти, чому на інтервʼю журналісти кажуть: Олено Анатоліївно, ми вас боїмося», — чи питає, чи застерігає Хохлаткіна, відома виконанням ролі Конотопської відьми з нашумілої в Україні та за її межами однойменної вистави.
Пані Олена ніжна й усміхнена, але раптом під час розмови як блисне оком. Відчувається її сила. Ми розмовляємо, потім обіймаємось. Дуже хочеться водночас підтримати й доторкнутися до цієї сили…
Фото: Kateryna Kozinska
«Зараз із живого в домі лише я і квіти»
Оксана Гончарук: Пані Олено, війна для вас почалася одинадцять років тому. Як ви взагалі себе в цьому всьому відчуваєте? Що вам дає силу говорити, приймати рішення, грати, дихати?
Олена Хохлаткіна: Часто чую від людей зараз, що вони не хочуть для себе ні сніданки готувати, ні роботу робити, та й взагалі виходити кудись. Зі мною не так, тому що я маю велику мотивацію — подивитись, чим все закінчиться. А ще — бути зі своїми дітьми якнайдовше, бачити, як вони йдуть по життю, йти разом з ними.
Це моя сила, мій кайф по життю, це те, що тримає і не дає скотитися в прірву жалю до себе. Бо інколи хочеться пожаліти себе, — в житті я зазнала стільки змін, що на десять чужих життів вистачить. Ніколи не думала, що побачу війну на власні очі.
Для мене 2014 рік став дуже великим стресом. Я зі своєю війною приїхала з Донецька в Київ і через місяць зрозуміла, що війни для людей в Києві не існує. Воно в певному сенсі так і зараз. І я по свободі про це думаю. І навіть квіти, які живуть разом зі мною під одним дахом, цю важкість думок відчувають.
— Ви розмовляєте зі своїми квітами?
— Розмовляю. У мене небагато квітів, тому що я винаймаю квартиру і не можу в ній «пускати коріння». Є квітка, яку мені подарували друзі ще в 2014, бо я люблю, щоб було щось живе і зелене у квартирі. В мене ще був собака, який зі мною приїхав з Донецька, але він нещодавно помер — йому було 16 років. Тож зараз із живого в домі лише я та квіти.
Діти кажуть, що тепер треба мамі подарувати на день народження собачку, щоб їй не було сумно. А я їм пригрозила, щоб цього не робили. Тому що це велика відповідальність. Недарма ж «Маленький принц» Екзюпері — моя улюблена книга. Я її розгортаю й одразу плачу — що зараз, що колись, коли читала її на ніч дітям. Я завжди була дуже відповідальною. Так вже мене виховали.
Акторська родина: народна артистка Олена Хохлаткіна, заслужений артист Віктор Жданов і їхня донька актриса Оксана Жданова. Фото: Arthouse Traffic
— Вам одній в хаті не сумно?
— Мені ніколи не буває сумно. Іноді буває нудно, коли немає роботи, але сумно — ніколи. Нещодавно подумала: «Хвала богам інтернета, що ми не почуваємось самотніми в той час, коли нас залишають діти й друзі». У мене є дві подруги, але вони дуже далеко від мене, тож ми не можемо зустрітися з ними на каву, просто попліткувати. Вони обидві з Херсону і зараз за кордоном. А інших я не придбала.
— Життя у вас таке мандрівне й циклічне: майже десять років — херсонський театр, далі 14 років — театр у Донецьку, і ось вже 11 років — театр у Києві. Попри підгрунтя вам подобається цей рух?
— Мені завжди важко переїжджати, бо я домашня людина. Взагалі не розумію, чого це мене мотало по всім усюдам.
Я люблю свій дім, вважаю, що він повинен бути, як заведено в українців, — садок вишневий коло хати, хрущі… і нікому не заходити! Якщо мені треба — я вийду і впущу. Всі українці такі: «Моя територія — моя держава». І ми б весь час будували цю свою державу, якби не зовнішній вплив
Але доводити свою спроможність на новому місці мені ніколи не було складно. Я гарна артистка, знаю собі ціну, можу зіграти будь-що. Мені в цьому плані легко. Нелегко тим, хто навколо мене. Бо починається бродіння, мовляв, «приїхала з провінційного театру». Я нормально до цього ставлюсь, бо, можливо, теж би так думала, якби хтось прийшов з вулиці, а я тут така вся місцева артистка, яка народилась у стінах цього театру. Я вільна від театральних упереджень і вдячна всім театрам, що були в моєму житті.
«Конотопська відьма» на гастролях у Варшаві. Фото: Театр імені Івана Франка
«Для рідних у Херсоні постійна небезпека перетворилась на буденність. І це страшно»
— Знаю, що в Херсоні у вас багато родичів. Як їм там живеться?
— Там зараз мої двоюрідні, троюрідні племінники і три брати. Вони там всі залишилися і якось виживають. Це страшно, бо для них ця постійна небезпека перетворилась на буденність. Вони майже виснажені. Але працюють, планують посадити зараз той город, годувати курей. Це таке життя… без мрій, без надій.
Коли підірвали Каховську ГЕС, мій брат прислав відео з хати, де вода була під саму стелю, і сказав: «Знаєш, чого мені найбільше шкода в цій ситуації? Мої помідори. Бо кущі ж уже виросли, я їх підживлював і поливав, і так плекав надію, що ми ті помідори зберемо й з’їмо, закатки якісь зробимо. А вони всі загинули». Хоча крім помідорів там загинула хата — вона обвалилась, і все піднімалося з нуля.
— А що зараз відбувається у вашій рідній Білозерці, де ви виросли?
— Там зараз майже все зрівняно із землею, особливо те, що біля води. Я кажу про воду тому, що лінія фронту нас з орками розділяє по Дніпру і плавням. І в цьому прекрасному місці зараз немає жодної цілої хати. В хату моєї шкільної подруги вже прилітало чотири рази, вікон немає, вони забиті дошками. Це зранена хата — вся, як решето. Але вони залишаються там. Подруга каже, що не може виїхати, бо в Білозерці залишилось багато старих людей, за якими немає кому доглянути.
А нещодавно ця подруга зателефонувала й каже: «Лена, що відбувається у вас в Києві, чому у вас на телебаченні розважальні шоу, якийсь «Єдиний марафон», чому вони там радіють, коли такі трагедії в Херсоні та Білозерці?». І я розумію, що майже те саме пережила в 2014 році.
Не засуджую людей, які знімаються в тих шоу, бо ми зараз всі живемо в моменті творення і мистецтва. Ось я зараз вийду на сцену й буду грати клоуна, співати й танцювати, а потім змию грим і піду додому, де мене чекають нові збори на ЗСУ, трагедії знайомих мені людей, які сидять в підвалі й бояться вийти, бо сирен там немає, а час між вильотом снаряду й прильотом — секунд 10-15.
Фото: приватний архів
Я відчуваю сором за це, хоча не повинна його відчувати. Але ми не вибирали таке життя. І в Києві в 2014 році я опинилась, бо тут в театральному навчалась моя донька.
— Був варіант залишитись у Донецьку…
— Знаєте, бувають моменти, які нібито нічого не значать, але ти їх запам'ятовуєш на все життя. І ось такий момент-спалах був тоді в Донецьку, коли я пішла в магазин за хлібом, а мені там кажуть продавчині: «Мы собираем на наших мальчиков». Тобто вони збирали гроші на тих, що приїхали Донбас окуповувати! Я вивезла свою дитину, повернулася, щоб завершити справи і за день до входу Гіркіна в місто остаточно виїхала. Відтоді слово «мальчіки» в мені викликає огиду й страх. Хоча було чимало моментів страшніших — і автомат на мене наставляли, і гвинтівки, і чеченці на блокпостах могли вирішити мою долю.
— Як ви взагалі почуваєтесь у Києві?
— Я дуже любила Київ, коли була молодою і приїжджала сюди погуляти до друзів. Мені подобався настрій цього міста, як зараз модно казати, «вайб». Мій Київ сьогодні — це шлях від роботи додому. Я зараз живу на лівому березі, на Троєщині, і ці місця мені подобаються, тому що нагадують ті, де я колись жила. Десь я можу пізнати Донецьк, десь можу знайти багато Херсону. Ці панельки, багато зелені, річка близько. Тут мені добре.
— Ви орендуєте квартиру. Чи вистачає вам на це театральної зарплатні? Як взагалі викручуєтесь?
— Виключно іншими роботами. Наприклад, кіно. Якщо зйомки є, можна собі дозволити не тільки хліб з маслом, а ще, наприклад, дорогої ковбаси. Хоча я не їм ковбасу.
Пам'ятаю, як у 2014 році у мене брали багато інтерв'ю і всі питали одне й те саме: «От ви з Донецька переїхали — а які там люди?» Нормальні там були люди. У нас проукраїнський мітинг був такого масштабу, що нікому й не снилося. Але потім понавезли тих люмпенів від сусідів, і вода в регіоні стала мутна.
— Не знаю, як можна відповідати на питання «Як вам було кидати своє життя в Донецьку?». Це наче спитати «Як воно — вмирати?».
— Мене тоді дуже роздратував момент, коли сказали, що мені пощастило отримати в Києві роботу, що мене взяли в такий театр. По-перше, я довго домагалася, щоб тут працювати. Ніхто мене просто так не брав. А по-друге, мене оте «пощастило» так сильно торкнуло, що я у відповідь запропонувала: «А давайте поміняємось, раз вже мені так пощастило. Я готова мінятися, бо не хотіла всього цього». У мене була успішна кар'єра в театрі в Донецьку, квартира своя величезна, дача улюблена… Було життя, були друзі. І я не знаю в чому щастя того, що я вимушена була буквально тікати в Київ. Пощастило в тому, що я жива. Ось і все.
Фото: Anastasia Vodchenko
— Ваша мама, яка мешкає під Херсоном, 24 лютого 2022 року, на щастя, була з вами в Києві. Як вона зараз?
— Так, мама була тут, бо ми завжди на зиму забирали її, а весною вона їхала додому. Але вже не поїде. У мами стався інсульт. Я нікому про це ще не розповідала, і роблю це, щоб ви знали, що таке акторська професія. Уявіть, я сиджу в костюмі й гримі, до вистави 15 хвилин, тут дзвонить телефон і мама кричить у слухавку, що стався вибух. Виявилось, у моїй квартирі вибухнув газовий балончик і її обпік. Дякувати сусідові, молодий хлопець швидко відреагував, все загасив і викликав швидку. Але мама отримала сильний стрес. А після цього в неї стався інсульт — один, далі другий. Зараз мама прикута до ліжка.
Тож оця вистава «Співай, Лоло, співай» для мене тепер дуже тригерна. Бо кожного разу, як я одягаю для ролі в ній костюм клоуна, я чую цей мамин крик. Тоді вся родина з'їхалася на біду дуже швидко, а я продовжувала грати. Ось така це професія, в ній дуже багато прекрасного в моменті творення і водночас немало страшного.
«Мені подобається бути відьмою»
— Але ж ви своїм талантом тримаєте так званий «культурний фронт».
— Згодна. І ми немало робимо для війська, бо багато грошей збираємо — кожен з нас веде якісь збори. Ми робимо все, що можливо, для того, щоб максимальна кількість хлопців повернулась додому живими. Бо моя перемога — це коли хлопці повернуться додому. Саме це я буду святкувати.
Життя допомагає знайти сенс в моїй роботі. Нещодавно на найпопулярнішій нашій виставі «Конотопська відьма» був присутній важливий глядач — військовий без ніг на кріслі колісному. Він сидів такий красивий і молодий, такий гордий, дивився виставу разом з дівчиною своєю. А після вистави актори залишились, щоб привітатися з ним. І він так просто сказав, що дякує нам і розуміє тепер, що не дарма захищав і життям ризикував. Боже, мене порвало на шматки. Та мене весь час рве на шматки від цих хлопців, тому що я з тих дурних людей, які в метро, коли бачать чоловіків у формі й з наплічниками, підходять і дякують. Хочу, щоб усі так робили…
«Конотопська відьма». Фото: Театр імені Івана Франка
— Ви вже обʼїздили пів Європи з виставою «Конотопська відьма». Завдяки цій постановці Івана Уривського ви відкриваєте український театр світу і збираєте на ЗСУ. Як вас Європа приймає?
— Я була на гастролях у Варшаві, Кракові. У залі — майже всі українці. Які на виставах плачуть і радіють від того, що чують рідну мову і бачать це дійство прекрасне.
Для мене такі гастролі — це можливість ствердження нашої української культури, це її інтеграція — не віночки й чоботи червоні, а саме високий рівень. Це для європейців інформаційний привід почути, що таке сучасна Україна, що таке українське мистецтво високого класу. Це і є культурна дипломатія, і вона надважлива.
— З ваших інтерв'ю я розумію, що ви в містику вірите. Тож цікаво, чи не слабо вам при цьому саме відьму грати і в театрі, і в однойменному фільмі.
— Ні, не слабо. Мені подобається бути відьмою. Подобається карати дурнів, які приходять з нерозумними бажаннями. «Можна зробити так, щоб вона мене полюбила?». Можна, рибко, але відплата буде. І тобі може не сподобатися те, що ти отримаєш.
— Я оце іноді думаю, якби я була відьмою, то нашим ворогам наворожила б — стерла б їх в попіл. У вас такого не буває?
— Буває, звичайно. Я ворога уявляю, коли виставу перериває повітряна тривога. Справжніх відьом (від слова відати, знати) багато, і вони працюють над тим, щоб наблизити перемогу, але звідти теж працюють сили. Боротьба добра й зла, світла й темряви відбувається постійно. Ми свій вибір зробили, але ж як багато людей у світі перебувають на боці темної сили…
«Це був мій перший виїзд під час повномасштабної війни. Машина наших хлопців потрапила під танковий обстріл, і ми з «Аляскою» (парамедикиня, з якою працювали в одному екіпажі) вирушили на допомогу. Приїжджаємо й бачимо: машина горить (виявилося, наші встигли з неї вискочити), а хлопців ніде немає. Почали їх шукати, і в цей момент російський танк відкрив по нам вогонь. Ми сховалися в єдиному «укритті», яке знайшли — між автобусною зупинкою і вуличним туалетом. Танк стріляє, за нашими спинами «приліт», я розумію, що нас зараз вб'є. Але нас розбирає сміх — ну яка ж безславна смерть: отак загинути біля вуличного туалету на першому ж виїзді. Аляска вирішує зафіксувати цей момент — а раптом телефон вціліє, і хтось колись подивитися. Питає, якими будуть мої останні слова. І ми на тлі вибухів записуємо відео…»
Це відео, що завірусилось у соцмережах, увійшло до документального фільму «Куба і Аляска», який режисер Єгор Трояновський зробив спільно з французькою, бельгійською й українською продакшн студіями. Стрічка, яку можна буде побачити вже цьогоріч, розповідає історію парамедикинь Юлії Сідорової з позивним «Куба» й Олександри Лисицької з позивним «Аляска». Вони рятують життя українських військових на фронті. Зокрема, Куба це робить з 2014 року — ще тоді вона поїхала на Донбас бойовим медиком. Хоча до медицини жодного стосунку не мала.
Юлія — дизайнерка, її колекції побували на Ukrainian Fashion Week і в Парижі. Втім зараз її швейний цех шиє жіночу військову форму, а сама Куба є керівницею медичної служби Veterankа. Починала вона з «Госпітальєрів», потім разом з Аліною Михайловою створила медичну службу «Ульф». Сергій Жадан присвятив Юлії вірш, який так і назвав — «Госпітальєрка».
«Іноді почуваюсь, як у кіно. В якому героїні дуже важко, але разом з тим неймовірно цікаво»
«Перша година після поранення найважливіша»
— Жадан нам допомагає, — розповідає Sestry Юлія «Куба» Сідорова. — На творчому вечорі у Києві він збирав гроші на проєкт, який ми зараз втілюємо в життя — наземний дрон для евакуації поранених. Війна змінюється, тож доводиться шукати нові рішення.
Є таке поняття як «золота година» — перша година після того, як людина отримала поранення. Протягом цього часу «трьохсотий» (поранений — Ред.) має бути доставлений до шпиталю.
Раніше з цим було простіше, але за теперішньої щільності вогню поранених часто вдається евакуювати у кращому випадку через добу. У такій ситуації наземний дрон — це можливість під'їхати максимально близько і забрати людину
Безперечно, ворог може його знищити — як і будь-який інший транспорт. Коли ми працювали із квадроциклами, у нас так загинув водій медслужби. Але плюс дрона в тому, що водій не потрібний. Якщо тестування дрону пройде успішно, працюватимемо над тим, щоб таких дронів побільшало.
Паралельно ми зараз навчаємо особовий склад тактичній медицині — в умовах, коли евакуацію не можна провести швидко, важливо, щоб бійці знали, як допомогти один одному і могли розраховувати самі на себе. Щоб навчитися правильно діяти при пораненнях, не обов'язково мати медичну освіту — у мене, наприклад, її не було. Проте ще на Майдані я надавала людям допомогу в парламентській бібліотеці на Грушевського, де на той момент був шпиталь.
— До подій на Майдані ви жили у Харкові?
— Так. Після побиття силовиками студентів просто сіла на потяг і поїхала до Києва. Навіть мамі не сказала, куди й навіщо їду. Схожа ситуація була восени 2014 року, коли вирішила їхати на фронт.Я рвалася туди з першого дня війни на Донбасі. Але відмовляли друзі, а сама я не дуже уявляла, що на мене чекає. Разом з тим певної миті зрозуміла, що більше не можу залишатися в тилу... Через знайомих вийшла на Марію Берлінську, вона познайомила мене з Яною Зінкевич — так я опинилася в «Госпітальєрах». Дуже хотіла бути корисною на фронті. Хоча й сумнівалася, що зможу там вижити.
«Іноді доводиться виїжджати на трьох колесах»
— Психологічно?
— Фізично. Думала, що мене одразу вб'ють. І у 2022, коли повернулась на фронт після трирічної паузи, теж були такі думки. Але, як бачимо, я виявилася досить живучою (сміється).
— Пам'ятаєте момент, який могли б назвати своїм бойовим хрещенням?
— Коли вперше приїхала на базу, саме привезли тіло «Сєвєра» — наймолодшого «кіборга» з Донецького аеропорту (Сергію Табалі, який загинув у листопаді 2014, було 18 років. — Авт.)…
Але саме бойове хрещення — це коли на виїзді з Катериною Приймак (парамедикинею, згодом співзасновницею Жіночого ветаранського руху — Авт.) ворог знищив дві наші машини. І коли ми з Євгеном Титаренком (режисером, який пішов на фронт 2014 року — Авт.) потрапили під обстріл і осколки снарядів стукали по плиті мого броника.
Я навіть рада, що це сталося одразу. Швидко прийшло усвідомлення, що смерть завжди ходить поруч. Ще зрозуміла, що вмію зібратися та діяти у критичний момент. Коли пізніше прокручую в голові все, що сталося, події ніби уповільнюються — хоча насправді все відбувалося дуже швидко.
— У будь-якій екстремальній ситуації ви знаходите місце гумору...
— Гумор допомагає. Це захисна реакція. Пам'ятаю, тягнемо з побратимом «трьохсотого» (пораненого. — Ред.) з позивним «Бегемот». Навколо стрілянина, «прильоти». Дотягнули його до певної точки, він видихає: «Ух, дивом вижили». «Та ще не вижили» — кажу. І всім нам раптом стає так смішно. Лежимо в траві і сміємося — попри цілком реальну перспективу там і загинути. Або як у тій ситуації біля вуличного туалету, де були разом з Аляскою. До речі, наші хлопці тоді вижили — декілька з них отримали легкі поранення.
Аляска і Куба. Скріншот з відео
— Відео з того дня — не єдине, що вам з Аляскою вдалося зняти на війні.
— Таких коротких відео з фронту у нас дійсно багато. Спочатку це була ініціатива Аляски, яка раніше працювала у ЗМІ — вона хотіла зафіксувати те, що з нами відбувається. Після того, як ми виклали кілька відео в мережу, режисер Єгор Трояновський сказав, що хоче зняти фільм — і з того часу за будь-якої нагоди ми знімали себе на гоупрошки. Наші відео можна буде побачити у фільмі, коли він вийде у прокат.
— Ви вмієте зібратись і діяти в екстремальних ситуаціях. Чи були моменти, коли втрачали контроль над емоціями?
— На бойових завданнях — ніколи. Але мене можуть довести до істерики некомпетентні люди та їхні неадекватні рішення. Я можу сперечатися, кричати — навіть якщо переді мною керівництво. Часто кажу, що на війні мене вб'є не ворог, а якийсь місцевий командир, якого «дістала вже ця Куба».
«Найстрашніший день — коли загинув мій наречений»
— Кажуть, робота бойового медика — одна із найскладніших психологічно. Ви постійно бачите смерть і змушені миритись з тим, що всім допомогти неможливо…
— Складно втрачати своїх — тих, кого знала особисто. Разом з тим до смерті як до явища на війні звикаєш. Тільки до смерті близьких звикнути неможливо… Усіх дійсно не врятувати, і якщо вмирає людина, травма якої була несумісна з життям, мені нема в чому себе звинувачувати. Я це розумію і концентруюся не на тому, чого не можу зробити, а на тому, що можу. Наприклад, ми постійно працюємо над удосконаленням процесу евакуації, над радіомедициною — коли медик по рації інструктує солдата, як допомогти пораненому побратиму.
— Який момент війни став для вас найстрашнішим?
— Смерть мого нареченого... Він загинув на фронті 8 червня 2023 року. Ще дні, коли загинули мої друзі — на цій війні я втратила багато дорогих мені людей. А ось екстремальні ситуації, обстріли, прильоти — все це ніколи не було для мене чимось дуже страшним. Сприймаю це радше як пригоду.
— Вам знайомий страх смерті?
— Не думаю. Іноді (знову ж таки не на бойових) буває поганий настрій і накривають думки — мовляв, не хотілося б зараз померти. Але саме страху смерті немає.
«Ми постійно працюємо над удосконаленням процесу евакуації поранених»
— У 2019 році, після п'яти років на фронті, ви вирішили повернутися до цивільного життя. Чому?
— Я пішла з армії у поганому психологічному стані: вигоряння, ПТСР, депресія. Не хотіла бачити людей — навіть звук кроків за дверима міг спровокувати панічну атаку. Від неймовірної слабкості буквально викручувало м'язи. Мене дратували цивільні (іноді вони дратують і зараз). Повернувшись до Харкова, звернулася до психотерапевта, і це допомогло. Всім раджу — і не лише тим, хто пройшов фронт.
Думаю, основна проблема з цивільними саме в тому, що всю відповідальність вони перекладають на військових. У їхньому розумінні ми повинні спочатку воювати, потім лікуватися, адаптуватися, підлаштовуватися під суспільство, щоб нікого не дратувати. Тоді як цивільним теж треба працювати зі спеціалістами, щоб зрозуміти нас
Це ті, хто не був на війні, поділили суспільство на «військових» і «цивільних». У моїй уяві ми маємо бути єдиним цілим. Сьогодні я на фронті, ти в тилу, а завтра буде навпаки. Мені хотілося б, щоб люди сприймали це так.
Щоб усвідомлювали, що час не на війні — це їхня можливість підготуватися. Пройти курси тактичної медицини, здобути нові навички. Боїшся, що заберуть у піхоту? Вчися вже зараз чомусь іншому. Наприклад, літай на дронах. Стань фахівцем — і тобі будуть раді у тій сфері, яку вибереш сам. Але в нас багато людей люблять скаржитися і звинувачувати у всіх бідах військових.
«Коли маю час, продовжую малювати ескізи»
— У 2019 ви повернулися до дизайну, створили власний бренд одягу і мали чимало творчих планів. Ви вірили у можливість повномасштабного російського вторгнення?
— Вірила у 2014-2016 роках. Була впевнена, що це станеться, готувалась. А ось 2022 впевненості вже не було. Перед повномасштабною війною я була на Ukrainian Fashion Week, виступала там від школи дизайну, в якій навчалася. Почала створювати свій цех з пошиття одягу.
Велика війна застала мене в Києві. Ми з Катериною Приймак відразу створили штаб швидкого реагування. На зібрані гроші почали купувати броники, аптечки, тепловізори. Вчитель зі школи дизайну став моїм партнером зі швейного цеху, який теж був перелаштований для допомоги силам оборони. Потім ми виграли грант на закупівлю нового обладнання, збільшили наші потужності, найняли ще одну команду — і тепер цех працює на повну силу. Ми шиємо жіночу форму, сумки, чохли. Створили бренд Cubitus Dei — в 2023 році демонстрували нашу благодійну колекцію Fire of Liberty в Парижі.
«Довгим ногам і пишним формам має бути комфортно у військовій формі»
Коли у травні 2022 року я зрозуміла, що наш штаб забезпечення вже може працювати і без мене, поїхала на фронт.
— Що було складніше: опинитися на фронті вперше чи після трирічної перерви й терапії?
— Вперше складніше, бо ти взагалі не розумієш, як там і що. І хоча у порівнянні з повномасштабною війною АТО — це тренувальний майданчик (калібри та інтенсивність бойових дій неспівставні), ти вже знаєш, як діяти. У 2022 я комплектувалася повністю сама, їхала на своїй машині із зібраними медрюкзаками.
Відмінність ще й в тому, що 2014 це був дійсно вибір, а у 2022 — вибір без вибору. Для мене під час повномасштабної війни варіанта не їхати на війну просто не існувало — я не могла таке навіть уявити. Як це не захищати свою країну в такий момент? Виїхати за кордон? Я б перестала себе поважати, і психологічно мені було б ще складніше.
Зараз я на своєму місці. Не просто виконую свою роботу, а ще й можу навчати інших — це допомагає рятувати більше життів. Коли маю час, продовжую малювати ескізи — це моя віддушина.
— Що ще допомагає триматись?
— Мій пес Кавунчик з Херсона. Вже рік, як він всюди зі мною. Ще — люди, яких люблю і які люблять мене. На війні знайомишся з людьми, з якими навряд чи зустрівся б у мирному житті. Зазвичай нам потрібно багато часу, щоб з кимось потоваришувати, ми шукаємо спільні інтереси. На війні все відбувається набагато швидше. Розуміння, що будь-якої миті людини може не стати, загострює почуття, люди швидко стають рідними. Не просто так ми називаємо одне одного «побратим», «посестра» — це завжди більше, ніж просто друзі.
Сергій Жадан, Куба й Тайра
***
Госпітальєрка (Сергій Жадан)
Вони б мали тебе називати сестрою. Просто мертві не пам’ятають про батьків та освіту. Правда про світ виявилась замалою, аби в ній вмістити все, що ти хочеш від світу.
І коли ти виносиш їх на собі, госпітальєрко, і відбиваєш їхнє життя в їхньої смерті, смерть говорить — зі мною завжди нелегко, ті, що мають зі мною справу, рідко бувають відверті.
І ті, що справді не знають, як тебе звати, знають твій позивний, за ним і кличуть. Перекрикують біль, ніби ламають загати, ніби криком хочуть спинити кров убивчу.
І залишають цей світ з обов’язками та правами, говорять про світ, як про найбільшу втрату. Але правду про світ писали такими словами, що нам потрібно виправдовуватись за нашу правду.
Правда про світ така, що навіть вірші, які ти читаєш, для когось є пропагандою й грою. Пропаганда — це не відмовлятись від тих, кому віриш. Пропаганда — це називати тебе сестрою.
Політика — це не вміння підкидати монетку, і не вміння домовлятися із ворами. Політика — це школяр, який читає свою абетку, це госпітальєрка, яка накладає бинти на рани.
Політика — це далі жити в своїй країні. Любити її такою, якою вона є насправді. Політика — це знаходити слова: важкі, єдині, і лагодити все життя небеса несправні.
Політика — це любити тоді, коли лякає саме слово любов, коли не шкодують бранців. Релігія — це відчути на дотик, своїми руками, як знімаються шви із того, кому не давали шансів.
Релігія — це телефони, зроблені в Китаї, це священники з простреленими паспортами. Війна, мов сука, вигодовує щенят, яких їй підкидають, назавжди роблячи їх сестрами та братами.
Твої брати з грізними позивними. Твої поети з недописаними віршами. Земля з гарячим камінням лежить під ними. Апостоли за ними стоять з книгами і ножами.
Людмила Гусейнова — правозахисниця, активна учасниця громадської організації SEMA Україна, очільниця ГО «Нумо,сестри!» і номінантка цьогорічної нагороди «Портрети сестринства». У 2014-му жінка працювала інженеркою з техніки безпеки на птахофермі у Новоазовську на Донеччині. З початком війни допомогала розселяти переселенців, опікувалась дітьми з розформованого дитячого інтернату та допомагала українським військовим, які боронили у ті роки Маріуполь. У 2019 через її проукраїнську позицію та доноси колег, жінку арештували і відвезли в «Ізоляцію». Згодом перевели у Донецьке СІЗО. 17 жовтня 2022 року Гусейнову звільнили у рамках «жіночого обміну». Сьогодні правозахисниця допомагає постраждалим від сексуального насилля колишнім цивільним бранкам, а також підтримує тих жінок, котрі досі перебувають у російській неволі або в окупації.
Сексуальне насильство — найдешевша можливість подавити спротив
Наталія Жуковська: Після повернення з полону 17 жовтня 2022 року ви на високому рівні, зокрема і під час закордонних відряджень, активно займаєтеся звільнення цивільних заручників. Чи достатньо Україна та світ роблять для цього?
Людмила Гусейнова: На мою думку, для звільнення цивільних полонених недостатньо робить і світ, і Україна. Абсолютно нічого не робиться, щоб хоч якось сприяти цивілізованим умовам їхнього утримання. Війна триває з 2014 року. Про тих, хто був заарештований на її початку, тільки зараз почали згадувати, тому що ми про це постійно говоримо, де тільки є можливість. Це те, чим я особисто переймаюся. У неволі перебувають жінки з незаконними вироками у 10-15 років лише за те, що вони є громадянками України. Ці жінки мають маленьких дітей. Уявіть, коли заарештували Наталку Власову, її донечці було чотири роки. Нещодавно я спілкувалася з цією дитиною. Вона пам'ятає маму лише по фото. Саму ж Наталку вивезли з Донецька до Ростова, звинуватили у тероризмі й шпигунстві та засудили до 18 років.
Людмила Гусейнова під час поїздки в ООН. Фото: приватний архів
Є ще одна цивільна бранка, Світлана Головань, яку з 2019 року утримують у Сніжному Донецької області. Її заарештовували на очах у двох маленьких донечок. Молодшій було чотири роки, старшій — 7. При них росіяни проводили обшук, били їхню маму, забрали навіть дитячі телефони. Світлану засудили на 10,5 років за шпигунство, а її діти проживають з колишнім чоловіком, зі своїм батьком, у Німеччині. Він має іншу жінку, яка їх виховує, і котру вони називають мамою. Це страшна трагедія як для самої Світлани, так і для її дітей. І таких випадків дуже багато. Найстрашніше те, що ми постійно отримуємо нові свідчення про арешти українців. Нещодавно стало відомо про 62-річну Олену Григоренко. Її заарештували на Луганщині і засудили на 15 років за те, що начебто передавала синові, котрий мешкає в Естонії, інформацію про переміщення військ РФ. Насправді вона з ним просто спілкувалася телефоном.
Як, на вашу думку, світ має реагувати на утримання Росією цивільних полонених?
Насамперед світ мав би притягувати Росію до відповідальності.
Ми ж маємо кричати світу і запитувати: «Як ви можете мати справу з країною-терористкою, котра навіть відносно цивільного населення вчиняє страшні злочини?»
Світ не знає про всі кричущі випадки. Я даю численні інтерв'ю, і це дуже травмує, бо ти щоразу переживаєш все по-новому. Єдина умова, коли я погоджуюсь на інтерв'ю, ми будемо говорити про тих дівчат, котрі зараз у полоні. Ця інформація має розповсюджуватися світом усіма можливими способами.
Людмила Гусейнова з амбасадоркою Канади в Україні Наталкою Цмоць. Фото: приватний архів
Про яку кількість цивільних бранців зараз може йти мова?
Ми досі не маємо реєстру цивільних полонених. Різні звучать цифри — від 16 до 20 тисяч осіб. Але точної кількості ніхто не назве. Бо якщо раз за пів року звільняється кілька цивільних, то на їхнє місце арештовують десятки нових. На мою думку, цифра у 16 тисяч цивільних полонених, хоч і дуже орієнтовна, але має право на існування. Інколи рідні бояться говорити про те, що їхню близьку родину заарештували. Мені відомі такі випадки, і я вмовляю їх про це говорити, не мовчати. Розповідаю, що не можна вірити російським окупантам, котрі запевняють: «Якщо будете тихо сидіти, то ми через місяць її чи його звільнимо».
Під час акції на підтримку полонених журналістів. Фото: приватний архів
Якої допомоги насамперед потребують ті, кого звільняють з полону? І чи достатньо робить держава для їхньої підтримки?
За останні два роки є величезний прогрес у наданні цієї допомоги, але однаково її замало. Не вистачає ресурсів. Обов’язково має бути психологічна допомога і певна соціалізація. Коли повертаєшся після тривалого перебування у полоні, багато речей не розумієш. Для мене, наприклад, було дивно вперше знову тримати у руках телефон, я забула, як ним користуватися. Там людина звикає до страшних умов і багато в чому себе обмежує. Я знаю дівчат, котрі виходять і бояться зайти в магазин, бо забулися як це. Мене особисто це теж дуже лякало. До того ж багато хто не знає, чим займатися далі. Та й проблеми зі здоров’ям не завжди проявляються одразу.
Перші пів року твій організм тримається ще на «тюремному ресурсі». Він розуміє, що потрібно сконцентруватися і не розслаблятися. З часом дуже стрімко все починає сипатися. І я бачу це по собі
Багато з нас мають проблеми з ногами. Я три роки не виходила з камери. Лише раз на 3-4 місяці мене, з мішком на голові, вивозили до слідчого. На жаль, не завжди держава може забезпечити повне лікування звільнених цивільних полонених. До того ж, не передбачена безкоштовна стоматологічна допомога. Для людей, котрих катували, вибивали зуби, інколи їх сточували напильником, така допомога вкрай важлива.
Величезна проблема — житло. Зазвичай, арештовані на тимчасово окупованих територіях втрачають своє помешкання. Коли ти повертаєшся і не маєш рідних, то, відповідно, і де жити невідомо. Мені після звільнення трішки допомогла племінниця. Поки вона була за кордоном, я мала можливість жити в її квартирі. Але зараз вони її продали, і ми вимушені орендувати житло за чималі гроші.
Людмила Гусейнова: «Величезна проблема — житло. Коли ти повертаєшся і не маєш рідних, то, відповідно, і де жити невідомо».Фото: приватний архів
Окрім звільнення цивільних ви також займаєтеся темою сексуального насильства. Про яку кількість постраждалих від сексуального насилля може йти мова?
Конкретних цифр немає, і вам ніхто їх не надасть. Насамперед через те, що не всі люди про це готові говорити. До того ж, не всі ідентифікують себе як постраждалі від сексуального насильства, пов’язаного із конфліктом (СНПК). На сьогодні в Україні працює пілотна програма з надання проміжних репарацій постраждалим. До неї вже звернулося понад 600 людей. Маємо 395 звернень від чоловіків, 261— жінок, 14 — від представників дітей. Відомо, що майже 400 людей зверталися в прокуратуру або правоохоронні органи з вимогою відкриття справи щодо СНПК.
Як ви вважаєте, чому сексуальне насильство досі використовують як інструмент війни?
Це найдешевша можливість подавити спротив тих, хто у полоні. Я дивилася на охоронців і слідчих, з ким вимушена була бачитися впродовж тих років неволі. Вони дуже хотіли принизити, роздавити щось людське у людині, над котрою вони зараз мають владу. Дуже багато серед цих охоронців не мають жодної освіти, соціального статусу, їм нічим хизуватися у цивільному житті. Якби не війна, ким би вони були? Ніким. А так, з автоматом у руках, одягнувши кайданки на чоловіка чи жінку, вони можуть робити з ними все, що захочуть. Утім, коли вони відчувають, що не знищили людину морально, це їх дратує.
Коли мене привозили до слідчого, то він постійно запитував: «Когда ти оскотинишься?». Для мене було важливо тримати гідність і показати, що в якому б я не була стані, щоб ти зі мною не зробив, ти не досягнеш своєї цілі
Відомо, що не кожна людина готова говорити про пережитий болючий досвід. Якою має бути система допомоги тим, хто пережив насильство? Досвід яких країн, з вашої точки зору, нам варто використовувати?
Досвід колишньої Югославії. Коли на Балканах тривали війни, то теж була велика кількість СНПК. Торік я була в Косово, де мала зустріч із Феріде Рушіті — косовською активісткою, директоркою Центру реабілітації жертв катувань. Вона говорила про те, що люди можуть звертатися за допомогою і через 5, 10, 20 років. Такі злочини не мають термінів давності. І я, завжди наголошую, що це не обов’язок постраждалої особи прийти зараз і свідчити. Це право. Коли людина буде готова, тоді і прийде.
Чим більше свідчень буде зафіксовано, тим більше світ побачить злочинів на тимчасово окупованій території України проти населення
Люди не свідчать з різних причин. У когось на окупованих територіях лишаються рідні, хтось переживає, аби не дізналися батьки, бо хвилюватимуться. Одна жінка, яка постраждала від сексуального насилля на Київщині, не розповідає про це, бо не хоче, аби знав чоловік. До того ж, наше суспільство не завжди з розумінням ставиться до цього. Особливо в маленьких містечках можуть навіть засуджувати людей, начебто ти сама винна в тому, що сталося. Це наслідки з радянських часів, коли завжди була винною людина, постраждала від сексуального насилля.
Але не завжди навіть самі постраждалі можуть ідентифікувати, що з ними відбувалося. І це стосується більшою мірою тих, хто повертається з полону, бо в нашому розумінні сексуальне насилля — це про ґвалтування. Однак це не так. СНПК — це і примусове роздягання, погрози ґвалтуванням, примус дивитися за тим, як це роблять з іншими, катування. Багато чоловіків через це проходять. А саме, коли через статеві органи пропускають електричний струм. Люди ж думають, що це просто такі тортури, а насправді це теж кваліфікується як сексуальне насильство.
Людмила Гусейнова під час мітингу на підтримку цивільних полонених. Фото: приватний архів
Ви є ініціаторкою створення громадської організації «Нумо, сестри!». Яку наразі допомогу надаєте і хто може до вас звертатися?
Зараз ми співпрацюємо з благодійним фондом «З ангелом на плечі». І вже цього року шість жінок мали можливість пройти тижневий реабілітаційний відпочинок у Східниці, на Львівщині. Наразі ще три жінки туди поїдуть. Ми знаходимо партнерів, котрі створюють умови, хоча й не довготривалої, але релаксації.
Весною знову запрацює реабілітаційна програма за підтримки уряду. Ця допомога є більш довготривалою. Жінки поїдуть на три тижні до Закарпаття. З ними працюватимуть психологи, за потреби — психотерапевти. Також у них буде можливість пройти повне медичне обстеження. До того ж, ми співпрацюємо з організацією «Координаційний центр по наданню правової допомоги». Йдеться про надання безоплатної юридичної допомоги для жінок, котрі мають певні проблеми з документами. Тим, хто вирішив звертатися у суди щодо СНПК, допомагаємо з адвокатом. У нас великі плани працювати та знаходити партнерів в будь-якому напрямку. Я впевнена, що нам допомагатимуть.
Мені «пришили» чотири статті — три за екстремізм й одну за шпигунство
З 2014-го року ваше місто Новоазовськ окуповане. Утім, ви не виїхали з так званої ДНР. Як ви ухвалювали рішення залишатися вдома?
У нас були сподівання, що все ось-ось якось вирішиться, що це все не надовго. За пів року почало з'являтися розуміння, що як було вже не буде. На той момент я взяла опіку над дітьми з розформованого дитячого інтернату. Мала перед ними певні зобов'язання. Неможливо було кинути дітей, котрі могли зателефонувати в будь-який час доби і попросити про допомогу. В одного не було що одягнути в школу, в іншого — взуття, у третього — інші проблеми. Ми були майже однією родиною. Тому, я, незважаючи на небезпеку, лишалася у місті.
Яким було життя в окупації?
У мене була певна кількість друзів-однодумців, з якими ми перебували на зв'язку. Звісно, що виїжджали на вільну від ворога територію України, в Маріуполь. На той момент лінія розмежування була неподалік Новоазовська. Утім, доїхати до Маріуполя було непросто. Якщо до 2014 року шлях до міста ми могли подолати за 20 хвилин, то вже під час окупації це займало до доби. Люди були дуже обмежені в діях. До того ж, через постійні обстріли, заміновані дороги і ретельні багаторазові перевірки, було ризиковано проїжджати через блокпости.
Людмила Гусейнова: «Мене заарештували біля дому. Цілий день нічого не пояснювали і не говорили». Фото: приватний архів
Ваша проукраїнська позиція, яку ви не приховували, була однією з причин арешту. Чи розуміли ви, що у небезпеці?
Це не було неочікувано, тому що мене декілька разів попереджали, і я розуміла всю серйозність справи. Утім, не очікувала того, що було далі. Мене заарештували біля дому. Цілий день нічого не пояснювали і не говорили. Після обшуку вдома, вдягли кайданки, мішок на голову і привезли в «Ізоляцію». Декілька місяців взагалі нічого не пояснювали. Згодом «пришили» чотири статті — за екстремізм й шпигунство.
Спочатку ви опинились в катівні «Ізоляція», а за 50 днів на вас чекало СІЗО Донецька. Як відрізнялися умови утримання і поводження із полоненими у цих двох закладах?
Жахливі умови всюди. Єдина різниця, що в «Ізоляції» постійно примушували вдягати мішок. Крім того, туди, після бойових завдань, раз на два тижні приїжджали бойовики. Вони там пиячили. До них, водили дівчат і хлопців. Було чутно крики і знущання над ними. Також в «Ізоляцію» взагалі не допускався адвокат. Не було жодних передачок. Єдиний плюс, як для мене — там було заборонено курити в камерах. Натомість, у Донецькому СІЗО люди палять цілодобово.
Камера «1810», в якій я сиділа, була найстрашнішою за умовами і контингентом. Там сиділи вбивці, наркомани, продавці зброї. Більшість з них були з так званих ополченців. За страшні порушення закону їх свої ж і арештовували. Наприклад, була жінка, котра разом з двома своїми однополчанами ґвалтувала жінку, до якої всі вони прийшли в гості. А потім — чоловіка. Закінчилось все вбивством. Знаю, що після початку повномасштабного вторгнення по тюрмах ходили представники російської армії і вербували на війну ув’язнених. Та дівчина пішла воювати.
Щодо умов, то у дуже тісній камері з двоповерховими нарами, спареними між собою, розміщувалося 20 жінок
До мене ставилися вороже, але не чіпали. Моя сестра щотижня передавала передачі. Адвокат їй підказав, що треба обов'язково покласти цигарки, навіть якщо я не курю. Додатково — цукор, кава, чай. За тюремними традиціями все потрібно було віддавати на «общак».
Записки, які полонені передавали із камери в камеру через так звану "тюремну пошту". Фото: приватний архів
Ви втратили у полоні 70% зору. Це наслідки катувань?
Я почала втрачати зір в «Ізоляції». Там були зафарбовані вікна і дві лампи без абажура. Спала я на верхніх нарах і лампочка висіла на відстані витягнутої руки, перед очами. Закривати обличчя рукою або відвертатися від лампи було заборонено. У камері цілодобове відеоспостереження. За тобою стежили, як ти себе поводиш. Дозволялося лише лежати на спині. У мене випікало очі від лампи. Було відчуття, немов в очах розпечене вугілля. У СІЗО також не вимикали світло. Денного майже не було. Лише зверху — два маленьких віконця. До того ж вони постійно били, часто по голові. І це теж, з часом, дало свої наслідки.
Тісна камера, 20-ро жінок. Як було з гігієною?
Там немає такого поняття як «гігієна». Там є одна дірка у підлозі, завішана брудною ганчіркою і заткнута пляшкою з водою, щоб менше смерділо й аби пацюки звідти не вискакували, бо таке також бувало. Милися всі у тому туалеті. Часто він був дуже брудним. Важко було мити голову, бо в мене за три роки сильно відросло волосся. То був цілий квест. Воду нагрівали кип’ятильником, якщо його під час «шмону» не відібрали. Впродовж останнього року були проблеми з водою. Її у крані не було. Привозили зі ставка і виділяли по півтора літри брудної води на людину. Мені воду часом передавали. Доводилося її економити, робити по пів ковтка. Ця звичка у мене лишилася досі. Влітку мені вистачає півторалітрової пляшки на чотири, а то й більше днів.
Щодо критичних днів, то ті дівчата, які отримували передачки, мали засоби гігієни. Інакше доводилося роздирати брудний матрас з клопами і тарганами, набитий нарізаними ганчірками, і робити з них прокладки
І цивільні заручники, і військовополонені говорять про сексуальне насильство у полоні. Що ви бачили? Що доводиться переживати жінкам?
Майже всіх роздягають — і не просто для того, щоб ідентифікувати якісь шрами чи татуювання. Насамперед, аби принизити. При цьому стан тіла описували як: «Персик, ізюм, курага». Коли мене привезли перший раз, із мішком на голові, то змусили роздягтися. Мого тіла торкалися, вказуючи де ти персик, де курага, а де ізюм. І це було жахливо. Під час допитів тиснули психологічно. Я не розуміла, що вони хотіли від мене дізнатися, але вони казали, що якщо я не зізнаюся, то незважаючи на те, що вже стара, є можливості для забезпечення релаксації бойовикам. Могли в камеру прийти посеред ночі.
Серед нас була одна молода жінка, яка вдень працювала в них на кухні — готувала, їла з ними, а вночі вони інколи її вивозили на «відпочинок». Одного разу її привезли п'яною під ранок. В неї була істерика, але потім вона сказала: «Та ні, все нормально. До мене ніхто насилля не застосовував». З’ясувалося, що їй просто такі умови створили, що якщо вона буде з ними їздити, то вони даватимуть їй можливість бачитися з дітьми, котрі залишилися з бабусею. І вона була впевнена, що це не є насиллям, що то добровільна згода. І я знаю не одну таку жінку, котра досі так вважає.
Ще один вид насилля — я двічі потрапляла в так зване «крісло». Коли ставалася велика бійка у камері, або хтось різав вени чи перебирав з наркотиками, тоді всіх виводили на огляд
Одна з жінок охоронців вдягала брудні гумові перчатки і по черзі лізла всім у піхву, шукаючи заборонені речі. При цьому чоловіки охоронці на це дивилися. Коли до мене дійшла черга, я була восьмою. Розуміючи, що дівчата, яких дивилися передімною, хворі на СНІД, я просила: «Ви ж знаєте, що в мене нічого немає». На що чула відповідь: «Ти така сама зечка, як і всі інші, і з тобою робитимуть те, що із іншими». І це неймовірно боляче, гидко і страшно, тому що ти не знаєш, яку заразу в тебе можуть занести.
Чи відвідували вас міжнародні організації, зокрема Червоний хрест?
Одного разу за три роки від Червоного Хреста передали на тюрму гуманітарні набори. Там був туалетний папір, пральний порошок, шматок мила, шампунь, прокладки, зубна щітка і паста. Але це видавалося не тільки політичним бранцям, а на всю камеру. На 20 жінок було 10 таких наборів. І треба було ділитися.
Тримало розуміння, що ти не одна
Як ви в тюрмі дізналися, що почався повномасштабний наступ?
Про повномасштабний наступ ми дізналися з телевізора, який у нас цілодобово працював. Транслювали лише пропагандистські російські телеканали. Спочатку показували виступ Путіна, а потім стало зрозуміло, що почався великий наступ ворога.
Ви були за ґратами три роки і 13 днів. Що вам допомагало триматися?
Дуже часто не хотілося виживати. Але, мабуть, знання, що мої рідні борються за мене, що я не покинута і маю з ними зустрітися та донести світу правду про злочинні дії росіян, допомагало вижити. Тримало розуміння, що я не одна. Саме тому для мене зараз важливо розповідати про інших жінок. Тому що не у кожної є рідні та друзі. Я намагаюсь, щоб до них туди доходила звістка, що ми тут боремося, якісь акції проводимо і розповсюджує інформацію про них.
Яким був день вашого звільнення? Чи очікували ви на нього?
Ні, я взагалі не очікувала, тому що до цього у нас у тюрмі проводили так званий референдум про приєднання окупованих територій до Росії. Я проголосувала проти. Мені пообіцяли «покращити» життя. Казали, що можливо тебе переведуть в якусь російську тюрму. Ніхто нам не казав, що це обмін. Сказали 10 хвилин на збори і взяти із собою лише необхідні речі. Я думала, що мене таки перевозять до Росії. Нас возили майже дві доби. Знаєте, навіть після звільнення довго не приходило усвідомлення, що це правда.
Людмила Гусейнова під час звільнення із полону (по центру). Фото: приватний архів
А про що ви мрієте найбільше? Чи хотілося б повернутися до Новоазовська?
Там залишився дім, який ми будували майже все життя. Це будинок нашої мрії — подвір'я, газон, величезний сад, город. У мене там було майже 100 кущів троянд. Знаю, що його пограбували, практично все звідти винесли. Інколи приїжджає туди сестра. У мене була собака, декілька котів і вона їх годувала. Але я вже пів року навіть не можу дізнатися, як поживає моя сестра, тому що їй заборонено зі мною розмовляти. Вона боїться навіть якусь звісточку передати.
Новоазовськ як місто для життя не розглядаю. Я бачила доноси на себе, котрі писали люди, які жили і працювали поруч. Я не маю на них злості або бажання помсти, але мені було б неприємно біля них знаходитися
Зараз ми орендуємо квартиру і є розуміння того, що то не твоє. В такому віці дуже страшно залишитися без своїх стін. Тож, попри все, я таки мрію про свій будинок у вільній від ворога України.
<frame>Людмила Гусейнова — одна з номінанток цьогорічної нагороди «Портрети сестринства». Оголошення переможців відбудеться 4 березня у Варшаві. Свій внесок може зробити кожен із наших читачів й обрати свого претендента на особливу читацьку нагороду «Портрети Сестринства». Для цього достатньо перейти за цим лінком і проголосувати за свого фаворита. Голосування триватиме до 22 лютого 2025 року.<frame>
Мар’яна пішла на військову службу в один із підрозділів морської піхоти ще у 2018 році. Там вона познайомилась зі своїм майбутнім чоловіком, військовослужбовцем Нацгвардії. Навесні 2022 року Мар’яна потрапила у полон — на третьому місяці вагітності. Поблажок у зв'язку з її станом росіяни їй не робили. Але саме дитина допомогла їй тоді триматися. Бо «мама не може здаватися».
22 вересня 2022 року Мар’яну Мамонову, яка перебувала на 9 місяці вагітності, обміняли. Це той самий обмін, коли Росії віддали Віктора Медведчука. Разом з нею додому повернулись 214 українських воїнів, які боронили Маріуполь. За 3 дні після повернення з полону Мар'яна народила дівчинку.
Зараз Мар’яні 32. Вона — мама, волонтерка, психотерапевтка й засновниця благодійного фонду, який спрямований на допомогу жінкам, які пережили російський полон. За її словами, допомога жінкам, які пережили російську неволю, стала її місією.
Звільнена. Скріншот з відео
«У полоні лякали, що заберуть у мене дитину й відправлять до дитячого будинку»
Ксенія Мінчук: Розкажіть, як ви відновлювались після полону? Що вам допомогло?
Мар'яна Мамонова: Я народила одразу після повернення з полону. Тому на адаптацію у мене не було часу. А коли дочці виповнився рік і я потроху почала виринати, стало емоційно дуже складно. Бракувало ресурсу на здорове материнство. Я зрозуміла, що мені потрібна допомога і звернулась до психотерапевта. Працюю з ним до сьогодні.
До пережитого в полоні постійно щось повертає.
У мене були сни — жахіття. Я не могла спати. Коли донька вночі прокидалась, ми вмикали нічну лампу для малюків. І тоді вже не могла спати я. Бо в колонії ми постійно спали з увімкненим світлом
У полоні людина витрачає всі свої ресурси на виживання. Ти не аналізуєш, не рефлексуєш — ти виживаєш. А коли виходиш звідти, починаєш усе обдумувати. Неодноразово я ставила собі питання: як я все це пережила? Мабуть, народилась у сорочці.
Разом з тим дитина любить тебе безумовно, і ця любов дуже мотивує на нові звершення. Моя дитина дає мені сили, коли, здається, їх вже геть немає. Приходиш з роботи і хочеться просто лягти камінчиком, але ні — треба погратися з донькою. І незабаром усвідомлюєш, що у цих іграх відновлюєшся.
З донькою
— Як з вами поводились у полоні?
— Спочатку я думала, що мене швидко обміняють, бо я ж вагітна. Але так не сталося. Я дуже переживала, що мене можуть вивезти на територію Росії, де відбувають термін жінки, які вчинили тяжкі злочини. Мене цим лякали — казали, що відправлять туди, я там народжу, у мене заберуть мою дитину, я залишуся в тій колонії, а моє маля відвезуть до дитячого будинку. Цього я страшно боялася. І стала боятися ще більше, коли мене перевезли до лікарні в Донецьку — там я зрозуміла, що такий сценарій реальний. В Оленівці була подібна історія. Жінка хотіла виїхати з Маріуполя, її з місячною дитиною затримали на фільтраційному пункті. Привезли в Оленівку, а дитину вивезли у невідомому напрямку. Іншу вагітну жінку забрали до Таганрогу, повернулася вона вже не вагітною, бо до неї застосовували фізичні тортури.
Я переживала, що страх і адреналін, які я постійно відчувала, вплинуть на здоров'я дитини. Разом з тим моя дитина допомагала мені триматися. Я не мала права здаватися заради неї. «Мама мусить бути сильною», — думала я тоді. Погладжувала живіт, розмовляла з донькою.
У полоні я багато мріяла. Фантазувала, де буду гуляти, як буду пити лате і їсти пончики з вишнями, яких мені надзвичайно сильно хотілося. Я трималася за ці фантазії
Ще я складала в голові список справ, які мені треба буде зробити, коли повернуся з полону. «Ти мусиш повернутися», — говорила я собі щодня.
— Чи є у вас спостереження, чому одні витримують полон, а інші — ні? Маю на увазі психологічно.
— Дуже важливий внутрішній стрижень. Якщо він є, людина витримає. Там, у полоні, постійно тиснуть не тільки фізично, а й психологічно. Наприклад, кожного дня кажуть, що ми нікому не потрібні, про нас усі забули, що Україна не збирається нас обмінювати. «Якби ви були комусь потрібні, вас би уже обміняли», — говорили нам. Але внутрішній голос говорив інше. Що все це маніпуляція. Що це кажуть люди, які на нас напали, які нас вбивають і руйнують життя мільйонів людей. Ненаситні, ненажерливі тирани. Як можна їх слухати? Чи можна очікувати від них правди? Ні. Але коли щодня протягом 2-3 років тобі повторюють одне й те саме, в якийсь момент закрадається сумнів — а, може, вони все ж праві і я дійсно нікому не потрібна?
Мені допомагали підтримка та співпереживання інших ув'язнених. Спільна боротьба підтримувала нас усіх. Без почуття гумору також, напевно, можна було б з’їхати з глузду.
Всі у полоні знали, що я вагітна, намагалися мені допомогти. У мене з'явилися там друзі. Вісім дівчат, яких поміняли нещодавно, приїжджають на реабілітацію до Львова і завжди хочуть мене бачити, просять, щоб я приходила на зустріч зі своєю дитиною: «Хочемо побачити малюка, якого ми підгодовували, коли були з тобою в полоні».
Їм в колонії здавалося, що мені важко. А мені здавалося, що важко їм
Вони дивилися не мене й казали: «Якщо Мар'яна тримається, то ми й поготів не можемо здатися». Я була для них рятувальним кругом.
На волі з дівчатами, з якими була в полоні
«Понад усе звільнені з полону хочуть побути зі своїми близькими»
— Розкажіть про свій фонд, який ви створили, щоб допомагати звільненим бранкам. Кому саме і чим ви допомагаєте?
— Я працюю психотерапевтом у реабілітаційному центрі «Незламні» — з людьми, які пережили полон, і тими, хто має бойові травми. Знаю багатьох спеціалістів, тож зібрати професійну команду мені було нескладно. Обирала колег — як для себе. Важливо, щоб це була емпатична, надійна, високопрофесійна команда.
Мета нашого фонду допомагати жінкам, які пережили полон. Допомагати реабілітуватися: ментально, фізично, духовно. Це робота із психологами, психотерапевтами, у групах — над тим, аби знову відчути себе жінкою та жити щасливе життя. Цей наш напрямок ми назвали Heelme.
Також надаємо допомогу вагітним дружинам військовослужбовців, вагітним ветеранкам і вагітним, які втратили чоловіків на війні. Цей проєкт називається Mommy and baby. Будемо надавати жінкам пакунки для новонароджених дітей. В них буде продукція як для дитини, так і для мами. Бо зазвичай, коли жінки народжують, подарунки приносять для дитини, а про маму забувають. Звернень щодо цих пакунків — близько 3 тисяч.
Для того, щоб отримати допомогу нашого фонду, треба заповнити гугл-форму. Обов'язково треба мати УБД (посвідчення учасника бойових дій, — Ред.), свідоцтво про шлюб (якщо це допомога дружині військового), свідоцтво про народження (якщо це допомога для новонародженої дитини військовослужбовця).
— З якими саме симптомами звільнених доводиться працювати вашим психотерапевтам?
— Мені як психотерапевтці доводиться працювати з різними симптомами. Це неконтрольована агресія, постійне занурення в події минулого, нав’язливі спогади. Звісно, це розлади сну, порушення пам’яті та швидка втомлюваність. Постійне або періодичне відчуття напруги та тривоги. Притуплення або відсутність емоцій.
Досить часто люди, які повертаються з полону, не відчувають радості й задоволення від життя
Це приходить або одразу, або за 3-4 місяці після повернення. Часто у людей розвивається соціальна відчуженість. Іноді навіть асоціальна поведінка. Працювати з усім цим дуже непросто. Але необхідно.
— Що, на вашу думку, треба змінити в українському законодавстві, щоб полегшити життя людей, які повернулися з полону?
— Багато чого треба поміняти. Наприклад, люди, які пережили полон, мають обов'язково проходити реабілітацію. Але ті, хто повертається на службу після полону, на реабілітацію не потрапляють.
Командири, які не пережили полону, не розуміють військових, які пережили. А це не лише складно — це небезпечно. Звільненим обов'язково потрібна додаткова реабілітація. Бо війна — це тригер
Велика проблема — люди повертаються з полону, і їх закривають на карантин у шпиталі, обмежуючи контакт із соціумом. І це чергова травма. Ти приїжджаєш з неволі, а тебе знову закривають. Це як вирвався з одного полону і потрапив до іншого.
Понад усе звільнені з полону хочуть бачити своїх близьких і рідних. Обійняти їх, поговорити, усвідомити, що їх люблять, що за них боролись і чекали. Це дає внутрішній ресурс. Бо це підтвердження того, що ти не дарма тримався. Тільки після того, як люди побули з родиною, їх можна відправляти на реабілітацію. На жаль, зазвичай звільнених полонених одразу закривають у лікарнях, до того ж до них приїжджають спецслужби для допитів. Така процедура ніколи добре не впливає на людину.
З чоловіком і донькою
Пережитий полон — це на все життя. Це ніколи не закінчується. Наслідки залишаються назавжди. Неможливо одним разом це вилікувати. З цим потрібно вчитися жити. Тому реабілітація для людей, які його пережили, необхідна. Вона допомагає людині повернутися до нормального життя, а військовому — бути ефективним.
«У російському полоні перебуває мінімум 400 українок»
— Допомагати жінкам, які повертаються з полону, — дуже відповідальна справа. Але я не боюся цієї відповідальності. Я розумію таких жінок, бо є однією з них. Дуже хочеться дати їм те, чого я не змогла отримати.
Коли минає ейфорія повернення, починається буденне життя, в якому постійно необхідно щось «вигрібати». А ресурсу, сил на це — немає
Наш фонд відрізняється тим, що дійсно знається на реабілітації жінок, які пережили полон. Зараз ми шукаємо інвесторів, а взагалі в моїх планах — автономія. Сподіваюсь на те, що люди зрозуміють важливість нашої ініціативи. Бо ми допомагаємо тим, хто віддав найцінніше — свою свободу задля захисту України.
Ці люди пережили 14 видів тортур із 16 існуючих. Це зламані люди
Ми маємо допомогти їм знову стати цілісними. У російському полоні зараз перебуває близько 400 українок. І це приблизна цифра. Точної цифри не знає, напевно, ніхто.
Дуже багато полонених помирають через тортури, частина переходить на іншу сторону через російську пропаганду чи погрози. Кожного дня ми втрачаємо українців — це катастрофа. Мені б хотілося, щоб більше людей і ініціатив долучалися до обмінів полонених. Закликаю боротися за кожного. Інакше ми програємо цю війну. А ми не маємо права цього допустити.
Уродженка Маріуполя Лариса Кучеренко два роки як звільнилася з полону і проживає з матір’ю у відносній безпеці. Утім, щоразу, коли відбувається обмін полоненими, вона із надією проглядає списки імен. Адже у полоні окупантів досі знаходяться двоє її найрідніших людей — син і чоловік.
17 жовтня 2022 року провели перший цілковито жіночий обмін. Серед звільнених була і Лариса Кучеренко. Фото: телеграм / Андрій Єрмак
У полоні «ДНР»
— Полон мене дуже змінив. Я вийшла зовсім іншою, у мене не стало жалю. Ось людина мені бідкається, і я наче не можу сказати, що мені однаково. Але раніше я б підбадьорювала: «Та все буде добре, заспокойся, давай я тобі допоможу!». А зараз я суворіша, мабуть, стала, — розповідає Лариса Кучеренко із Маріуполя.
Вона була серед тих жінок, котрі потрапили у полон так званої ДН» і більш як півроку відбувала покарання лише за те, що вона — українка і військовослужбовиця військової частини 3057. У 12-ій бригаді Національної гвардії України також служив її син, працював водієм бронетранспортера, а чоловік був слюсарем.
— Раніше мені було важко про це говорити, а зараз уже можу, — каже колишня бранка.
Вона пригадує, що представники збройного бандитського угруповання «ДНР» затримали їх із чоловіком начебто з приводу обов'язкової примусової евакуації. По тому, як напередодні сусіди випитували, чи не страшно їй — військовій, син якої служить, а на той момент перебував на «Азовсталі», — жінка підозрює, що ті таки доклалися до арешту.
Родина Кучеренків до війни. На фото чоловік та син Лариси, які зараз у полоні
Утім, у захопленому росіянами Маріуполі затримання Лариси Кучеренко було справою часу.
Її полон розпочався 2 квітня 2022 року. Їх із чоловіком повезли у Старобешеве. І уже тут сказали, що вони під арештом: жінка як військовослужбовиця, чоловік - за приналежність до полку «Азов». Приводом для такого звинувачення послужили татуювання чоловіка: герб України, прапор, калина.
— Я потрапила у камеру, де були самі дівчата, теж військові. Перше відчуття — просто ступор. Вони мене питають, чи все добре, тебе не били?
А я сиділа, цілий вечір дивилася в одну точку і не могла зрозуміти, що узагалі зі мною відбувається?
«Здійснила терористичний акт»
Зовсім скоро полонена зрозуміє, що для того, аби знищувати бранців морально, бити їх не обов’язково:
— Коли почалися допити, я добре зрозуміла, що перебуваю у полоні, а вже що зі мною буде — знає тільки Бог. Мене бити — не били, але погрожували, принижували, морили голодом.
5 квітня 2022 року Ларису Кучеренко з іншими бранками повезли в Оленівку. У двомісній камері їх було десятеро жінок — з «Азову», інших бригад. Згодом перевели в іншу камеру — у приміщення, розраховане на вісім осіб, їх напакували двадцять:
— Найстрашніше, що ти опиняєшся там, де з тебе знущаються. Ми були місяць в Оленівці — води майже не було. Нам приносили пити, трошки залишалося, щоб вмитися. Хлопці-полонені носили нам технічну воду, але її було замало. А туалет був у камері.
Ми сиділи, як сидять зеки. І то у зеків умови кращі
Окупанти звинуватили Ларису в участі у терористичній організації та у підготовці теракту
Лариса мала б поставити свій підпис під зізнанням про свою участь у терористичній організації за назвою «військова частина 3057» і здійсненні терористичного акту по відношенню до Маріуполя і його мешканців:
— Я запитала — що це за маячня? Я народилася в Маріуполі, все своє життя прожила в місті. Тут народилися мої батьки, син, як я могла здійснити злочин? Я не буду це підписувати, це неправда. А той хлопець, що приніс мені ці папери, каже — не будеш, то й не треба, їм твій підпис абсолютно не потрібний.
Із винесенням підозри умови утримання жінок зробили узагалі нестерпними: образи стали частішими, українських військових називали «фашистками». Вони були змушені спати на матрацах на брудній долівці. А з травня їх по черзі почали вивозити до Донецького СІЗО. Жінка перебувала там більш як півроку — аж до свого звільнення.
Сидіти — заборонено
Справжнє пекло для ув’язнених російські злочинці та їхні посібники організували на території Донецького СІЗО. Тут Ларису Кучеренко з іншими жінками півроку тримали у напівпідвальному приміщенні — із пліснявою на стінах, без жодний прогулянок і світла — була лише одна тьмяна лампочка під стелею:
— Все було брудне, ми спали на матрацах без постільної білизни — казали, нам її не можна.
У мене зубна щітка з’явилася майже перед самим обміном. Нам нічого не можна було
У камері було заборонено сидіти. Полонені були змушені стояти з 6-ої години ранку і до 21-ої вечора. Ці тортури не минули безслідно — нині жінка має статус особи з інвалідністю внаслідок війни, у неї проблеми з ногами, колінами, стопами. У полоні вона схудла на 40 кілограмів й тепер має чимало захворювань. Окрім всього, ще й уразилась коростою:
— Були насмішки, знущання. Коли нас забирали на допит, могли спеціально штовхнути. Ось у мене на нозі шрам залишився, мене вели і я вдарилася в тачку, котрою розвозить їжу. Ця рана у мене півтора місяці не заживала.
В ув’язненні суворо забороняли спілкування українською мовою. Кожен ранок полонених примушували співати російський гімн і викрикувати гасла, які б прославляли РФ.
Найгірше до ув’язнених ставилися наглядачі-жінки, за будь-яку «провину» погрожували розстрілом. У Донецькому СІЗО поряд була чоловіча камера, в якій в’язні кричали від болю й помирали від тортур. Тож полонянки серйозно сприймали усі погрози:
— Вони казали, якщо ми вас не розстріляємо, то вас розстріляють ваші, коли ви будете виходити з автобуса. Вигадували всякі дурнуваті кричалки з матюками. Питали, чого не кричите, ми не чуємо вашу камеру. Вибачте, ми молимося — ми казали.
Полонені рідні
Молитися Ларисі Кучеренко було за кого. У полоні досі перебувають її син і чоловік. Наскільки відомо, син перебуває у колонії в Торезі на Донеччині, а чоловік — у Кіровському під Єнакієво.
Кожну можливість у полоні жінка використовувала, аби дізнатися про долю рідних:
— Було кілька людей із нейтральним до нас ставленням. В одного з них я питала про свого чоловіка. Він сказав: «Вибач, нічого про нього дізнатися не можу. Нам узагалі не можна з вами спілкуватися».
Лариса Кучеренко досі не має зв’язку зі своїми рідними. Про їхню долю дізнається з розмов із хлопцями, яких уже обміняли і повернули із полону. Так вона дізналася, що син був двічі контужений, тож частково втратив слух, чоловікові у полоні вибили зуби, обоє дуже схудли, але намагаються триматися позитивно і навіть підтримують інших.
Про долю свого сина Лариса дізнається від звільнених бранців
Визволення Лариси два роки тому було несподіваним. Одного разу їх зібрали, вони підписали папери на вибуття і поїхали. Але коли жінок привезли у те ж саме Донецьке СІЗО, вони не на жарт перелякалися:
— Усі документи підписані — за документами нас уже немає в СІЗО, і вони можуть з нами зробити все, що завгодно. Ми цілу ніч не спали, боялися.
Наступного ранку — така ж процедура. Жінок залякували, що із Таганрога їх повезуть у колонію Курська або Воронежа, а там битимуть.
— Наступного дня знову така ж процедура — і вже нас повезли до Таганрога. Ми сиділи до семи ранку в машині, а потім нас по одній почали заводити в літак. В Україні нас зустрічали військові з нашої частини, — пригадує жінка.
Боротися за своїх
Лариса Кучеренко чекає кожного нового обміну полоненими. Через підірване здоров’я вона не може брати участі у мітингах, які привертають увагу до полонених азовців та загалом ув’язнених українських воїнів.
— Раніше я була активна, зараз мені дуже боляче і тяжко. Розумію, що я повинна боротися за своїх, — ділиться жінка.
Лариса разом із мамою, яку вивезла із окупованого Маріуполя
Її маму вдалося вивезти із Маріуполя тоді, коли вже Лариса Кучеренко повернулася з полону. Найперше вона розірвала мамині фільтраційні документи, щоб навіть не виникала думка повернутися до рідного міста:
— Він вже не буде моїм Маріуполем. У мене там загинуло дуже багато друзів. Кум військовий загинув на «Азовсталі» під бомбами, тіло досі не дістали. Загинув молодший брат чоловіка, багато знайомих дівчат.
Із родичами, які залишилися у Маріуполі, вона не спілкується.
Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.
