Ексклюзив
20
хв

«Після Донецького аеропорту Льоня написав, що закохався в смерть»

П'ять років тому 36-річний український кінорежисер Леонід Кантер наклав на себе руки. Важко пояснити, чому успішний чоловік, батько трьох дітей раптом таке зробив. Колишня дружина режисера Діана Карпенко вважає, що це — та ціна, яку її родині довелося заплатити за роботу Леоніда в зоні бойових дій і зйомки свого документального фільму в Донецькому аеропорту, де на очах Леоніда гинули хлопці

Дарія Горська

Режисер і мандрівник Леонід Кантер (з фотокамерою) після повернення з Донецького аеропорту з воїнами. Фото з Facebook

No items found.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

16 січня Україна вшановує день пам'яті захисників Донецького аеропорту. 242 пекельні дні наші захисники відстоювали цю фортецю, аж поки новий термінал не був підірваний ворогом і не впав, ховаючи під своїми уламками українських «кіборгів». Легендарна фраза «Люди витримали, не витримав бетон» взята з фільму «Добровольці Божої чоти» — єдиної документальної стрічки, яка була знята безпосередньо в аеропорту під час бойових дій. Її режисер, який ризикнув полізти в саме пекло, озброєний самою лиш камерою — Леонід Кантер.

Леонід Кантер — відомий мандрівник, режисер, продюсер і учасник АТО. Автор проєкту «Людина з табуретом», ідея якого — віднести чотири табурети до чотирьох океанів, мандруючи виключно автостопом. Також Леонід — засновник мистецького хутору Обирок в Чернігівській області України, який став місцем для багатьох художніх фестивалів, освітніх шкіл та кінопоказів, вистав та еко-акцій, на які щороку приїжджали сотні людей з усього світу.

Як режисер Леонід Кантер найбільш відомий за документальними фільмами «Добровольці Божої чоти» (2015) про захисників Донецького аеропорту та «Міф» (2017) про всесвітньо відомого українського оперного співака Василя Сліпака, який загинув на фронті. Леонід мав позивний «Тарантино».

У червні 2018 року 36-річний Леонід наклав на себе руки, записавши момент смерті на відеокамеру. Це сталося на хуторі Обирок. Його загибель стала шоком для всіх, хто його знав. Неможливо було пояснити, чому молодий, красивий, успішний чоловік, батько трьох дітей раптом вирішив звести рахунки з життям. Колишня дружина режисера та мати його трьох дітей Діана Карпенко вважає, що це — та ціна, яку її родині довелося заплатити за роботу Леоніда в зоні бойових дій і зйомки в Донецькому аеропорту, де на його очах помирали хлопці, і де ризикував життям він сам...

Режисер Леонід Кантер (ліворуч), провідник «Правого сектору» Дмитро Ярош (в центрі) та Іван Ясній. Донецький аеропорт, листопад 2014 року. Фото з Facebook

Людина з табуретом і відеокамерою

— Льоня вирішив їхати в зону бойових дій, не маючи бодай якогось військового досвіду, — розповідає Sestry Діана Карпенко. — Піти в Національну гвардію мого колишнього чоловіка надихнув його однокурсник і друг Мирослав Гай. До речі, саме завдяки йому ми колись познайомились з Льонею.

Я тоді вчилась в 11 класі, відвідувала театральну студію, де Мірик викладав. А ще вони обоє викладали в Університеті театру, кіно і телебачення ім. Карпенка-Карого, дружили, і коли Леонід вирішив йти в першу «табуретну» подорож, Мирослав поїхав з ним. Перед цим Мирослав прийшов до нас у студію з рюкзаком і захоплено сказав: «Цей рюкзак побачить Париж!» Я теж хотіла поїхати в таку подорож, шалено! Але не вірила, що це реально. Потім я вступила до Університету ім. Карпенка-Карого, влилася в їхню тусовку. Льоня з друзями й табуретом сходив до Атлантичного океану, потім — до Тихого. А вже у третю подорож до Північно-Льодовитого він запросив і мене. Саме в тій подорожі між нами зародилися сильні почуття. З подорожі я приїхала вже вагітна Маґдаленою, ми одружились.

Леонід під час подорожі до океану. Фото з Facebook

У 2007 році Леонід кидає комфортну київську квартиру і роботу на кіностудії Lizard films і разом з вагітною дружиною перебирається в напівпокинутий хутір Обирок на Чернігівщині. Тут вони будують мистецький хутір, де замість міського бетону і загазованості — чиста вода, свіже повітря, овочі зі свого городу. Коли в 2014 році почалися бойові дії на Донбасі, Леонід Кантер іде добровольцем у Національну гвардію.

Діана Карпенко й Леонід Кантер на хуторі Обирок. Фото з приватного архіву

— Я не була в захваті від його рішення, — зізнається  Діана. — Але і відмовляти не стала. Та й не було до кінця зрозуміло, що відбувається на сході. Це ж не так, як зараз, коли бомблять і ракети літають. З новин у ЗМІ виглядало, що там було своєрідне продовження Майдану — завозили зброю, працювали ДРГ. Потім вже пішли танки та бронетехніка. Я, звісно, хвилювалась, особливо тому, що у Льоні були дуже короткі навчання — всього два тижні. Чого можна за такий термін навчити людину, яка все життя була пацифістом і ніколи не тримала в руках зброю?

Спочатку його поставили на блокпост перевіряти машини. Тоді з його підрозділу на бойовому завданні загинули двоє розвідників, і Льоню їхня смерть дуже вразила. Тоді він повернувся злий і розчарований — надивився на самодурство командира, на безлад в армії. А оскільки не просто спостерігав, а ще й знімав це все на камеру, збираючи матеріал для документалки «Війна за свій рахунок», то стосунки з командиром у нього склалися дуже напружені.

Леонід на блокпості на фоні бігборду, який намалював разом з другом. Під цим бігбордом охоче фотографувалися люди та записували свої ролики телеканали. Фото з Facebook

З Нацгвардії Леонід пішов, бо усвідомив, що документаліст він набагато ефективніший, ніж солдат, бо може зробити свій внесок у висвітлення важливих подій. Він сів працювати над фільмом, який потім возив показувати по різних підрозділах.

Зі спогадів Леоніда Кантера: «Я поїздив по багатьох батальйонах, але коли потрапив у ДУК Правий сектор, був вражений. Ні тобі начальників-придурків, яким дай тільки покомандувати, ні «товаришів». Віталися хлопці словами «Слава Україні!», молились разом. А головна винагорода для них – це можливість поїхати на передову. Я зрозумів, що хочу знімати про ДУК фільм, і Дмитро Ярош дав мені добро їздити і знімати все, що хочу. З хлопцями ми спали, їли разом, я в наряди з ними ходив. З моїм співрежисером Іваном Яснієм знімали шматок - привозили в Київ, розбирали, складали сценарій, потім вертались в АТО. І так чотири рази. За четвертим разом я вже знав, що їду в Донецький аеропорт»

«З порогу зрозуміла, що переді мною — інша людина»

— На той момент у нас з Льонею вже були дуже напружені стосунки, — продовжує Діана. — Ми не завжди знаходили спільну мову, часто конфліктували. Я думала подавати на розлучення, і тут раптом він поїхав в Донецький аеропорт. Без зброї, з однією камерою. І ліз — знаю його — в гущу подій. Час від часу надсилав мені +, що живий. Одного разу написав «Живий. Люблю». У мене була шалена тривога за нього. Я не релігійна людина, крім «Отче наш» взагалі молитв не знаю, але тоді молилась постійно. І, напевно, відмолила його.

Найстрашніша ситуація сталась одного дня, коли аеропорт почала оточувати русня. Льоня потім розповідав, що наші хлопці чекали підмоги, а її все не було. «Богема» (актор і режисер Андрій Шараськін, командир однієї з бойових рот ДУК Правий сектор в ДАП, — Авт.) прийняв рішення  йти в термінал, де лишилась наша техніка, боронити її та відбивати атаку ворога. На це погодились лише кілька хлопців, і, звісно, Леонід був серед них. Коли хлопці повернулись з термінала і прийшли до командира своєї 5-ї роти Валерія Чоботаря, той дуже сильно їх сварив за безрозсудність. Ці кадри увійшли до фільму «Добровольці Божої чоти», коли в останньому епізоді командир розпікає: «Ця війна — не для того, щоб ви всі тут загинули. А щоб повернулись живими і виховували своїх дітей».

Леонід з родиною. Фото з приватного архіву

— Коли Льоня повернувся додому живий, я була скажено рада. Але з порогу зрозуміла, що переді мною — інша людина. Очі розгублені, чорний, змарнілий, він був зовсім не схожий на енергійного і життєлюбного Льоньку. Це зараз ми вже знаємо, що таке посттравматичний синдром, а тоді я просто бачила, що чоловік дуже змінився. На хвилі радості, що він повернувся живим, у нас почалася відлига в стосунках, і ми зважились на третю дитину.

— Думала, що після моєї другої дочки Патагонії, яка народилась прямо в таксі під час подорожі в Аргентину, мене вже нічим у вагітності й пологах не здивуєш, але помилилась. З сином Дар’яном у нас теж особлива історія. У момент зачаття я «замовила», щоб це був хлопчик з темним волоссям і світлими очима. Тільки не могла сформулювати, синіми чи зеленими. Тепер при певному освітленні у нього очі відливають синім, а при іншому — зеленим. З сином у мене ще з вагітності неймовірний зв’язок. Я, наприклад, ніяк не могла вирішити, чи хочу, щоб чоловік був присутнім на пологах. В останній момент син дав знати — так, хочу, щоб тато був.

Льоня пізно ввечері примчав до Києва (він тоді був на Обирку), я вже мала йти народжувати, бо «домовилась» з Дар’яном, що він з’явиться на світ саме в день літнього сонцестояння. 21 червня почались перші натяки на перейми, і тут я кажу: «Синку, я дуже втомлена. Давай почекаємо до ранку». Народила справді ранком.

Леонід і Діана з дітьми на хуторі Обирок. Фото з приватного архіву

— Перші пів року після народження Дар'яна Льоня літав як на крилах, у нас в родині була гармонія, любов і спокій. Але, на жаль, це тривало недовго. Бо як я тепер знаю, якщо з ПТСР нічого не робити, воно саме не розсмокчеться і може вилитися пізніше невідомо в що. У Льоні це вилилось в страшну трагедію аж через кілька років.

Пізніше, вже після його загибелі, я згадала про лист, який Льоня писав мені після Донецького аеропорту, коли був за кордоном. Там була фраза — «Я закохався в смерть». Я спершу не зрозуміла, потім жахнулась і написала у відповідь: «Ти що, думаєш про самогубство? Уявляєш, що буде з дітьми, зі мною?» Він швидко змінив тему і більше ніколи при мені про це не говорив. Але, схоже, думка ця у нього в голові сиділа, і тривожні дзвіночки продовжувались.

На якийсь невинний жарт Льоня міг розізлитися і піти, ляснувши дверима; на якусь побутову річ – наприклад, забуту мною вдома банківську карту — впасти в дику агресію. Я звернулась до психотерапевта. Та сказала: «Я не можу ставити діагнози дистанційно, але з опису схоже на ПТСР. У тебе два варіанти – розлучатись чи навчитись із цим жити”. Я спробувала навчитись. Не реагувати на різкі випади в мій бік чи в бік дітей, не сприймати образи на свій рахунок. Коли емоційна хвиля спадала, спокійно пояснювала Льоні, що зі мною і дітьми так не можна поводитись. Іноді мені здавалось, що він не зовсім пам’ятає ці свої емоційні реакції та вважає, що все гаразд. Він навіть почав вибачатись, але кардинально його поведінка не змінювалась.

Кілька разів я починала розмову про те, щоб він звернувся за допомогою до спеціаліста, але ж це стигма: «Чого я піду до психотерапевта? Я що, псих? Зі мною все добре». Хоча насправді, дедалі важче було з ним спілкуватись. Особливо в ті періоди, коли він працював над своїми фільмами.

Зі спогадів Леоніда Кантера: «Найстрашнішим був монтаж. А вірніше, контраст між війною і мирним життям. Бо коли вертаєшся з передової, за кілька діб встигаєш переключитись, відійти. А коли монтуєш, то сидиш в тому цілий день, переживаючи ці емоції знову і знову. А потім виходиш надвір — а в Києві ніби немає війни. Всі гуляють, веселяться, сміються. І це надзвичайно тяжко».

«У своїй передсмертній записці Льоня написав, що завжди мене любив»

— У нас з Льонею продовжувались спільні проєкти — фестиваль «Хліб» на Обирку, фільми (я представляла «Добровольців Божої чоти» в Ірані, займалась продюсуванням і спільнокоштом фільму «Міф»), але я відчувала, що ми віддаляємось одне від одного, — продовжує Діана.— У мене були ще й власні проєкти — «Освітній експеримент» і літні табори, плюс троє дітей, які здебільшого були на мені. І ця постійна напруга, коли не знаєш, в який момент Льоня може розізлитись — це було нестерпно.

В якийсь момент я зрозуміла, що більше не знаю людину, з якою колись одружувалась і народжувала дітей. Я попередила Леоніда, що виходжу з усіх наших спільних проєктів, і подала на розлучення. Наше розставання і мій від’їзд з Обирку не були простими. Перші дев’ять місяців ми взагалі не бачились, я уникала будь-якого спілкування. І тільки після того, як в квітні він написав мені листа з вибаченнями, ми декілька разів зустрілись — коротко, у справах. Наприклад, коли треба було робити доньці закордонний паспорт — Льоня збирався їхати з дітьми в подорож Америкою у вересні 2018-го. Але за три місяці до того, у червні, його знайшли на Обирку мертвим — він застрелився.

Перед смертю Льоня лишив декілька передсмертних записок, одна з яких призначалась мені. Він писав, що лишає нам гроші, вказав, де ключі від машини. А ще там була фраза: «Як би дивно це не звучало після всього — я завжди тебе любив».

— Як ти думаєш, в чому причина його самогубства?

— Як мені пояснила психотерапевтка, буває, що людина приймає таке жахливе рішення під впливом емоцій, коли їй здається, що вона не може впоратися з якоюсь конкретною ситуацією. Зовсім інша історія, коли думки про суїцид живуть в голові довготривалий час. Зазвичай це цілий комплекс причин, що зрештою перетворюються на програму самознищення, яку може запустити якась важка подія. Думаю, Донецький аеропорт став таким пусковим механізмом для Леоніда. Ще коли ми тільки познайомились, він говорив, що краще померти молодим і жартував «не дай Боже дожити до старості».

Леонід у Слов'янську в 2014 році. Фото: Facebook

Можливо, на нього вплинула рання смерть його батька в дитинстві. Може, додалася криза середнього віку. Особливо, враховуючи, те яскраве життя, яке було у нас з Леонідом. Ми багато подорожували, жили в різних місцях, мали різні досвіди. Можливо, у нього з’явились думки: і що далі? Що ще можна пережити на цій планеті в цьому людському втіленні? Але я все ж гадаю, що досвід війни вплинув на Льоню найбільше.

На жаль, багато людей, які мають посттравматичний синдром, не звертаються по психологічну допомогу, вважаючи, що якось психіка сама це все переварить. Але впоратися з ПТСР можуть лише спеціалісти. Я не спілкувалася з Леонідом останній рік, але з Фейсбуку здавалося, що у нього все дуже добре. Він багато подорожував, покази його фільму збирали повні зали. А тепер я  розумію, що в ньому наче було дві різні людини. Одна з них планувала поїздку з дітьми в США восени і домовлялася про покази нового фільму, інша заздалегідь готувалася до самогубства. Про те, що самогубство було заплановане, дізнався постфактум Мирослав Гай, який провів ціле розслідування, розпитав усіх колег, друзів, які спілкувалися з Леонідом останнім часом. Він з’ясував, що у Льоні, виявляється, був важкий депресивний стан. На жаль, у нас в суспільстві таке явище як депресія не сприймається як серйозна проблема, яку треба вирішувати.

«Тепер я живу тут і зараз»

— Що сталося з Обирком після смерті Льоні?

— Перші пів року я нічого там не робила, мені було дуже важко. Але потім зрозуміла, що наш мистецький хутір вже живе своїм самостійним життям. Довкола Обирку утворилась спільнота, у людей зав’язались спільні проєкти, дружба, кілька пар навіть одружились. Я теж включилась — почала відновлювали дитячі табори, фестивалі, зустрічі з друзями. Під час пандемії взагалі переїхала на хутір — тут було більше свободи. З початком повномасштабного вторгнення діяльність на Обирку знову зупинилась. Частина чоловіків зараз на фронті, деякі сім’ї, як і ми, виїхали в інші країни.

— Як ви опинились у Польщі?

— Наприкінці січня 2022 я щодня дивилась новини, слухала прогнози про можливий початок війни, і мене охопила така сильна тривога, що я забрала дітей і поїхала на захід України. Трохи заспокоїлась, і 24 лютого ми якраз збирались повертатись у Київ. І тут почалось... Куди їхати — було відкритим питанням. У мене багато знайомих і друзів по всьому світі. Запрошували у різні міста і країни, але я зупинила свій вибір на Польщі.

Діана з дітьми зараз мешкають у Варшаві. Фото з приватного архіву

Знайома написала, що дасть нам прихисток на місяць, у квартирі своїх друзів. Це був гарний варіант зупинитись і вирішити, що робити далі. Ми досі тут живемо. Варшава набагато комфортніша для життя, ніж Київ, і головне, що тут я можу дати дітям набагато більше безпеки. Для дітей я знайшла вальдорфську школу — таку саму, як вони відвідували в Києві (це найпоширеніша у світі незалежна система альтернативної освіти. — Авт). Щодо себе — коли трохи оговталась, почала думати, чим би я могла зайнятись, щоб не тільки заробляти гроші, а ще й приносити користь Україні. Я працювала у серіалі про адаптацію українських дітей в польських школах, зараз разом з командою зробили освітній онлайн проєкт — лекції про традиції Різдва та Нового року в Україні для дітей та дорослих, тепер запускаємо регулярний курс української мови і літератури для діток вимушених переселенців та для емігрантів, які вже давно за кордоном і починають втрачати українську.

Після смерті Льоні і особливо після повномасштабного вторгнення у мене дуже загострилось відчуття, що життя кінечне. Прокидаюся з думкою — потрібно встигнути це і це, а раптом завтра помру. Раніше мене б це лякало. А зараз я розумію — треба не будувати далеких планів, а жити тут і зараз. І як би не було тяжко, як би не було боляче, щодня знаходити приводи для радості і робити кожен день максимально прекрасним.

No items found.
Р Е К Л А М А
Приєднуйтесь до розсилки
Thank you! Your submission has been received!
Oops! Something went wrong while submitting the form.

Українська журналістка, працювала оглядачем газети Факти, висвітлювала гучні кримінальні справи та гострі соціальні проблеми, публікувала інтерв'ю з видатними особистостями. Під час антитерористичної операції робила репортажі з лінії фронту. Працювала як радіожурналіст, актриса театру колишніх засуджених "Постскриптум", диригент церковного хору та гід-перекладач у Чорнобильській зоні відчуження.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати
Катерина Бакальчук-Клосовська успіхи українців за кордоном

Починалося все так, як у багатьох інших українок-біженок: довга дорога через кордон, перші важкі місяці адаптації, нелегкий побут і страх втратити себе в новій країні…

— Перший тиждень після приїзду ми жили в поліцеальній школі Битома, — згадує Катерина Бакальчук-Клосовська. — Це був звичайний клас, в якому поставили ліжка. На весь п’ятиповерховий будинок був лише один душ. Хто перший встав, той і помився теплою водою.

Катерина має польське коріння, в Україні була членкинею Житомирської обласної спілки поляків. Організацією евакуації членів спілки займалася її голова Вікторія Лясковська-Щур. Автобуси, які вивозили житомирян до Польщі, потім повертались в Україну, заповнені гуманітарною допомогою. Було організовано 16 таких рейсів. Катерина приїхала передостаннім — 5 березня 2022 року. 

Колядники з Житомира

Її батьків вдалося евакуювати лише через три тижні.

— Мама й тато жили за Києвом на Лівому березі, — розповідає Катерина. — Те жахіття, яке відбувалося в Бучі та Ірпені, не давало спокійно спати. Хоча батьки були з іншого боку, біля Борисполя, я все одно дуже переживала, бо з Лівого берега було важко виїхати, транспорт не ходив. У тата — наслідки інсульту, і в нього повністю паралізована права сторона. Була проблема довезти їх до вокзалу. Але я дуже хотіла їх забрати, адже така нагода трапилася — всю нашу родину погодилися прийняти в гміні Піліца.

Починаючи з 2012 року, Катерина щороку разом з артистами й колективами польського товариства їздила на концерти до Сілезії, організовані Вікторією Лясковською-Щур у межах фестивалю «Колядники з Житомира». Цей фестиваль проходив під патронатом маршалка Сілезького воєводства, тому в Піліці житомирські колективи добре знали. Родину Катерини там прийняли як рідних.

— Це було щось подібне до пансіонату або дитячого табору, — згадує Катерина. — За чотири кілометри від міста ми жили в літніх будиночках. Мені також допомогли з роботою у школі й у бібліотеці. Спочатку мене підвозили мами українських школярів, або я їздила шкільним автобусом. Потім переїхала до міста і жила там понад два роки. Ми дуже раді, що потрапили саме до Піліци. Нами опікувалися, наче власною родиною.

Виступ в благодійному концерті на Сілезькому стадіоні, 2022. Скріншот з відео

Катерина шукала будь-якої можливості виступити на сцені. Вона брала участь у багатьох музичних проєктах, переважно благодійних. Перший концерт відбувся вже 10 березня — через п’ять днів після приїзду до Польщі — на Сілезькому стадіоні.

— Це був величезний концерт з трансляцією на польському телебаченні, — згадує Катерина. — Тоді вдалося зібрати пів мільйона злотих для України.

Також мала багато сольних виступів. За свою участь у суспільно важливих заходах вона дистанційно отримала відзнаку почесного Амбасадора Житомирщини. А в бібліотеці проводила музичні заняття для дітей і дорослих. Це була приємна робота. Але її вабила велика сцена...

Невдачі й шанси

— Я шукала будь-якої можливості потрапити до музичної спільноти, — продовжує Катерина. — Надсилала резюме, їздила на прослуховування, питала знайомих про вакансії. Зрештою вирішила вступити до Музичної академії в Катовіцах. Але під час прослуховування мені натякнули, що мій вік уже не дуже підходить, а на докторат — лише одне місце, яке спершу пропонують своїм. Я сказала, що готова піти на магістратуру, але почула: «Немає сенсу повторювати те, чого ви вже навчились в Україні».

Вона пробувала вступати також до академій у Вроцлаві, Щецині й Варшаві. У Вроцлаві почула те саме, що в Катовіцах. До Щецина і Варшави її прийняли, але вона не встигла відвезти документи. Попри це — не здавалася. Ходила на концерти, намагалася познайомитися з впливовими людьми й українськими музикантами, які жили в Польщі.

— Перше знакове знайомство відбулося під час концерту в Сілезькій опері, — згадує Катерина. — Під час виступу я на хвилинку вийшла із зали, а повернувшись, не пішла на своє місце, а залишилася біля дверей і слухала там. По інший бік дверей стояла диригентка. Після концерту я підійшла до неї й сказала: «Я співачка з України, закінчила академію і хочу співати тут». «Чудово, бо саме зараз нам потрібні співаки до хору», — відповіла пані Христина Кшижановска. І запросила на прослуховування.

Виступ на благодійному аукціоні ікон, намальованих українськими і польськими сучасними іконописцями. Зібрали кілька десятків тисяч злотих на реабілітацію дітей загиблих військових. Варшава

Але до хору її не взяли. Директор опери сказав, що в неї голос солістки, а коли до хору беруть солістів, їхні амбіції шкодять цілісності колективу.

Проте знайомство з відомою диригенткою виявилося знаковим — пані Христина запросила Катерину приєднатися до свого аматорського хору.

— Це було волонтерство, — згадує Катерина. — Я їздила на репетиції й концерти за власні кошти. Далеко, з пересадками. Поверталася пізно, а зранку треба було йти в бібліотеку. Бувало, що не встигала на останній потяг і ночувала в подруг. В такому ритмі я прожила пів року.

Сказала собі: «Ти впораєшся»

— Але здаватися не збиралася. Переглядала оголошення на сайтах музичних інституцій, надсилала резюме, брала участь у конкурсах, шукала проєкти, подавала заявки. Зрештою, отримала двомісячну стипендію у Сілезькій філармонії. А коли дізналася про вакантне місце в Camerata Silesia, надіслала резюме.

— Я багато чула про цей колектив, але боялася, що це занадто високий рівень для мене. Вони працюють у різноманітних жанрах, мають широкий репертуар — від сучасної класичної, оперної, барокової музики до джазових і розважальних композицій. Колектив невеликий, лише 19 артистів, тоді як у хорі Сілезької філармонії — 50. Тут не сховаєшся — потрібно працювати, а темпи вивчення нового матеріалу шалені.

В Україні Катерина була солісткою, а в Польщі довелося навчитися працювати в колективі

Від першого прослуховування до пропозиції роботи минуло п’ять місяців.

— Офіційно я працюю в Camerata з 23 жовтня 2024 року. На першому прослуховуванні, в травні, мені дали ноти й сказали: «Прийдеш за кілька днів і покажеш, що зробила». Я дивлюсь на ці ноти і думаю: «Боже, з чого почати?». Але сказала собі: «Ти впораєшся», — і впоралась. Потім у складі Camerata Silesia співала твори видатних українських композиторів епохи бароко й класицизму — Дмитра Бортнянського, Максима Березовського, Артема Веделя.

На репетиціях робила транскрипції та вчила поляків правильно вимовляти українські звуки

«Приїжджай завтра»

Після низки концертів Катерині сказали, що поки що немає ставки, але її будуть запрошувати у проєкти. Тож вона повернулася до своєї бібліотеки.

— Хотілося плакати, — зізнається артистка. — Я вже винаймала квартиру, і мені не вистачало зарплати, яку отримувала в бібліотеці. Думала, як вижити, до того ж ціни росли шалено.

І десь наприкінці вересня зрештою подзвонила наша диригентка, пані Анна Шостак: «Якщо хочеш, приїжджай на випробувальний місяць».
«Коли?» — тільки й запитала я. — «Завтра». Я попросила директора бібліотеки про місячну відпустку за власний рахунок, бо знала, що другої такої нагоди у мене вже не буде…

Сьогодні Катерина співає в колективі своєї мрії Camerata Silesia, виступає у катовицькому NOSPR (Narodowa Orkiestra Symfoniczna Polskiego Radia) і планує власні проєкти: запис диска з українськими піснями й сольний концерт з українським композитором.

У складі «Камерата Сілезія»

«Не відмовляйся від того, що тебе надихає»

Шлях до самореалізації може бути важким, особливо в новому середовищі. Але історія Катерини доводить: знайти своє місце під сонцем — можливо. Ось кілька її порад для тих, хто не хоче зрадити своїм мріям:

Пробуй. Кожен досвід — це крок уперед. Навіть невдачі дають цінні знання та наближають до успіху.

Стукай у всі двері. Не бійся знайомитися, питати про можливості, долучатися до проєктів. Із сотні дверей бодай одні відчиняться.

Не бійся. Часто нас стримують чужі думки або власні страхи. Катерину зупиняла думка, що до Camerata складно потрапити навіть полякам. Але вона пішла на прослуховування. Не піддавайся страху — поки не спробуєш, не дізнаєшся, на що здатен.

Не зраджуй своїм захопленням. Роби те, що любиш. Перекваліфікація — це добре, особливо на початку адаптації, але не відмовляйся від того, що тебе надихає. Саме пристрасть до улюбленої справи допоможе знайти своє місце.

Цінуй кожну мить. Навіть маленький успіх має значення. Нова знайома людина чи нова подія можуть відчинити нові двері.

Вір у себе. Навіть коли здається, що все безнадійно — пам’ятай: найтемніше перед світанком. Шлях до мрії може бути складним, але кожна спроба наближає до мети. Не здавайся, продовжуй йти вперед і отримуй задоволення від процесу.

Фотографії: приватний архів

20
хв

З бібліотеки — на сцену. Історія українки, яка зуміла втілити свою мрію в чужій країні

Тетяна Виговська
каніболоцький волонтер велопробіг україна велосипед збори зсу

«Найважче — їхати далі, коли на рахунку пусто»

Оксана Щирба: Пане Олександре, як ви почуваєтеся? Знаю, що останні велопробіги суттєво підірвали ваше здоров’я…

Олександр Каніболоцький: Я проїхав близько 400 кілометрів з відкритою виразкою. Їхав з Яремче до Ужгорода, а потім через Львівську область. Зараз перебуваю під наглядом лікарів. Готуюся до ще одного велопробігу. Можливо, в травні. Залежить від здоров’я.

Вперше ви вирішили збирати кошти для військових у 2019 році?

Насправді, ще раніше — з 2014 року, коли почалася агресія в Криму. Я вже тоді розумів, що не зможу воювати — роки не ті, — але хотів допомагати. У 2019 році вперше у своєму селищі став збирати кошти для військових. Надіслав дві посилки в батальйон імені Шейха Мансура.

Але просто ходити й просити — це не моє. У 2022 році я вирішив поєднати допомогу армії з тим, що мене заспокоює. А заспокоює мене велосипед. Тоді я зробив перший велопробіг — 500 км на велосипеді «Україна». Поїхав 250 км до Батурина і назад. Зібрав 12 тисяч гривень, на які купив шини для 72-ї бригади.

Чому ви обрали саме велосипед як спосіб збору коштів на потреби ЗСУ?

У 2018 році я був депутатом селищної ради. Хотів служити людям, контролювати владу, але зіткнувся з тиском і погрозами після кількох депутатських запитів. Скажімо, коли я оприлюднив, що під час виборчої кампанії у 2018 році в одному зі штабів мав місце підкуп виборців, де роздавали по 300-400 гривень, а також брудні статті про опонентів, почалися погрози. Щоб заспокоїти нерви, катався велосипедом на природі. Це стало моїм антистресом. І тоді я вирішив: чому б не поєднати це з волонтерством?

Цей велосипед — мій надійний помічник. Простий, без передач, але дуже міцний. Йому вже понад сорок років — він у мене з 1982 року, здається. Я йому довіряю. Якщо що — десь підтягну, десь підмащу — і далі в дорогу. Запчастини завжди вожу із собою. І він жодного разу не підвів.

Ви хотіли долучитися до війська, але вам відмовили…

Я телефонував у добровольчий батальйон «Сонечко». Там порадили залишатися в тилу й продовжувати те, що я роблю. 

Рідні не відмовляли? Адже таке фізичне навантаження — ризик для здоров’я.

Відмовляли. Казали: «У тебе ж онуки, діти». Але я наполіг: спробую разок. 

Той перший велопробіг став випробуванням. Коли вже доїжджав до Ромнів, залишалося якихось кілька кілометрів, став шукати, де можна переночувати. Дзвонив знайомим, але ніхто не відповідав — вихідний день, надії мало. Вирішив їхати далі — попереду була Липова Долина. Але десь за 3-4 кілометри до неї моє тіло дало збій. Стало тиснути серце. Зупинився. Спробував дійти з велосипедом до людей, але сил не було. Аритмія була сильною. 

Став на узбіччі, поклав велосипед на землю. Навколо темно, дощ, і я — на колінах, не знаю, що робити

У той момент подзвонила донька. Запитала, де я. А я не можу відповісти! Згодом прийшов до тями. Сказав їй, що все добре, що я вже майже в Липовій Долині. Але вона зрозуміла, що добре не все. Та як важко не було, я крутив педалі, бо не міг стріляти, але хотів допомагати.

Доїхав до лікарні в Липовій Долині. Там волонтери вже домовилися, що мене приймуть. Було заплановано, що я відпочину в окремій палаті. Мене оглянули. Дощ не припинявся, тому я залишився на два дні. А тільки-но погода стабілізувалася, знову сів на велосипед і продовжив шлях. Цього разу — вже без ускладнень.

Маршрути плануєте заздалегідь?

Так, але іноді змінюю за ситуацією — питаю місцевих, де краща дорога, де можна зупинитися. Волонтери допомагають знаходити місця для ночівлі.

Бувало, ночував у поліції, лікарнях, готелях, які оплачували небайдужі люди, навіть депутати

Які найдовші дистанції ви долали під час своїх велопробігів? 

Найдовший — третій велопробіг. 1200 км. Тоді я зібрав близько 1,6 мільйона гривень.

Щиро кажучи, я і не сподівався, що зможу зібрати стільки. Було певне розчарування, коли на початку пробігу грошей на рахунку майже не було. Але тоді мене мало хто знав. Згодом журналісти зробили про мене сюжет. Після якого зателефонував чоловік і сказав: «Хочу вам допомогти». І далі вже люди стали активно донатити.

Я збираю кошти на власні картки — ПриватБанку і Монобанку. Але ніколи не передаю гроші комусь сторонньому. Бо вже бачив, як іноді благодійність потрапляє не в ті руки. Усе тримаю під особистим контролем.

Якщо волонтери просили тканину, я безпосередньо оплачував виготовлення. Потім тканину надсилали за призначенням. Усі чеки, квитанції, звіти у мене збережені, і я їх відкрито публікую. Абсолютна прозорість. Ми купували шини, тканини для амуніції, безпілотники, навіть автомобілі. Придбали три Mavic 3, пересилали запчастини до авто. Люди це бачать — і довіряють.

Яку загальну кількість кілометрів ви проїхали?

Перший велопробіг — 500 км, другий — 850 км, третій — 1200 км, четвертий — 1100 км. Тобто разом — понад 3,6 тисячі кілометрів. Зібрав вже понад два мільйони. Один велопробіг триває 10-12 днів, залежно від маршруту. Дуже багато доріг вже проїхав…

Що найважче у поїздках?

Їхати, коли перевіряєш рахунок, а там майже нічого. Дуже важко морально. А фізично — це підйоми в Карпатах. Дороги хороші, але багато спусків і підйомів, велосипед без передач, тому часто доводилося тягнути його в руках, а це непросто.

Іноді в дорозі проводжу по 12 годин на день. Харчувався під час велопробігів — як вдасться. Інколи допомагали люди, підгодовували. Але такі перекуси нашвидкуруч дуже підірвали моє здоров’я.

Часто доводиться їхати за будь-якої погоди — і в сильний дощ, і в спеку. Але я завжди тримаюсь, бо розумію, що кручу педалі за тих, хто тримає фронт

Як ви мотивуєте себе продовжувати їхати далі, коли фізично важко?

Ставлю мету. Наприклад: «Сьогодні маю доїхати до міста Суми. І все». Наче комп’ютер, задаєш програму — і виконуєш. Бувало, виїжджав о другій ночі. А був день, коли проїхав 186 км. Усе можливо, коли є мета. 

«З таким велосипедом, як у мене, не кожен поїде»

Ви багато побачили під час подорожей. Відкрили для себе щось нове?

Так. Дуже багато краси, добрих людей. Це змінило моє бачення. І хоча мені подарували спортивний велосипед, я й далі продовжую їздити на старій добрій «Україні». 

Як реагують люди, коли дізнаються про вашу місію? 

Дуже добре. Особливо мені запам’яталась Івано-Франківська область. На жаль, не пригадаю назви населеного пункту, але краєвиди були неймовірні — гарні будинки, акуратні дороги. Я зупинився, почав фотографувати. І тут з одного двору виходить чоловік: «Ви хто такий?» — питає. За ним — ще один, із сусіднього подвір’я. І не встиг я до кінця пояснити, як мені стали виносити гостинці: помідори, сало, печиво. Я відмовлявся, але вони наполягли: «Бери, ти ж волонтер». Один навіть виніс бутерброд — від щирого серця.

Був ще випадок. Я їхав до Ніжина з боку Києва. Ранок, захотілося чогось гарячого. Побачив жінку, запитав, де тут можна поснідати. Вона здивувалась: «А що сталося?» Пояснив, що я волонтер, у мене велопробіг, попереду ще довга дорога. Після чого вона відкрила сумку, дістала домашні пиріжки й простягнула мені: «Візьміть гаряче, щойно спекла». Знаєте, це дуже зворушливо. Такі люди — справжні. Отака наша Україна. І саме вона дає мені сили їхати далі.

А кумедні випадки траплялися?

Пам’ятаю, виїхав з Борисполя в бік Житомира о другій ночі, щоб встигнути до кінця комендантської години. Їду — аж на блокпості мене зупиняють поліцейські. Хто, куди, чому так рано? Пояснюю їм: волонтер, їду до Житомира. Вони на мене дивляться: «А ви взагалі розумієте, де ви є?»

Хотів уже показати документи, сторінки в інтернеті, де про мене писали. Аж тут один з них мене впізнав: «Так це ж той волонтер, що всю Україну об’їздив!». Посміялися, сфотографувалися, і я далі поїхав.

Не раз бувало, перевіряли мої сумки, питали, чи немає нічого небезпечного. Завжди показую, що тільки речі й харчі. Все спокійно.

Групові велопробіги не плануєте?

Думав. Але з таким велосипедом, як у мене, не кожен поїде. Це не спортивний байк. Коли їдеш з кимось, то треба підлаштовуватися. А я вже звик до свого темпу. Якщо погано — сів, відпочив, попив води. І знову в дорогу. Сам собі господар.

Чи принесли ваші поїздки сатисфакцію? Чи стало легше?

Так. Я дуже хотів бути корисним, і мені вдалося. Я зібрав чималу суму — більшу, ніж я міг уявити. Телефонували волонтери, просили допомогти тим чи іншим підрозділам. І я допомагав.

Чи змінилося ставлення односельців до вас після того, як ви стали волонтерити?

Так. Багато хто підходить, дякує, бажає успіху. Хоч є й ті, хто й далі підтримує місцеву владу, яка, м’яко кажучи, не завжди діє відкрито. У нас у селищі непроста ситуація: багато політики, опозиція під тиском, влада і мені погрожувала. Але я завжди говорю людям правду. Тому більшість мене підтримує.

Свого часу люди мене питали, чому в селищній раді такі великі зарплати, тож я офіційно зробив запит, звернувся за цією інформацію. Після цього почалася інформаційна кампанія проти мене. Я звернувся до поліції, все зафіксували. Після того, як я став активно займатися волонтерством, усе затихло. 

Як волонтерська діяльність змінила ваше життя?

Волонтерська діяльність повернула мені гідність. Усі, хто мене раніше критикував або казав про мене неправду, замовкли. Бо побачили мою справу. І вже не можуть нічого сказати.

Найбільше зворушує, коли самі військові дякують. Один хлопець подзвонив, коли я лежав у лікарні, і сказав: «Дякую, що ти зробив». Це дуже мотивує. Це важливіше за будь-яку медаль

Що допомагає вам триматися?

Інколи ночами не спиш, дивишся новини, кадри з фронту, знущання над нашими полоненими… Це так боляче. Але саме це і мотивує. Не здаватися, допомагати. Бо нашим хлопцям ще важче. І кожен повинен робити те, що може.

Велика вам подяка, пане Олександре. За щирість, за силу, за приклад. Ви теж — справжній.

Фотографії з приватного архіву героя

20
хв

«Кручу педалі, бо не можу стріляти, але хочу допомагати»: історія пенсіонера, який збирає на ЗСУ велопробігами

Оксана Щирба

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Катерина Приймак: «Що більше жінок в армії — то більше прав у цих жінок»

Ексклюзив
20
хв

Олена Гергель: «Поки немає збігу за ДНК — надія є»

Ексклюзив
20
хв

Все добре, поки не бахне

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress