Олена Бондаренко

Олександра народилася й виросла в україномовній сім’ї у Донецьку. Дівчина росла із міцним характером і принципами. Поїхала до Києва, вступила в аспірантуру, вийшла заміж.

— Моя мама все життя прожила з татом, і я була вихована з переконанням, що жінці обов’язково потрібен чоловік, — розповідає вона.

Зараз Олександрі 42 роки, вона виглядає молодшою, активна в рухах і міміці та привертає до себе увагу своєю живою енергією.

— Бо я все життя роблю те, що люблю, — сміється жінка. А любить вона скаутську організацію Пласт, дітей, людей загалом і багато руху.

Заміж вийшла по любові, чоловік також був із патріотичних кіл, народили двох доньок — бажаних і коханих. Жила сім’я під Києвом, у селі Блиставиця Бучанського району.

«Я себе поважаю — чоловікові сказала «бувай»

З чоловіком прожили 15 років, аж він, як каже Олександра, «пішов по бабах і зник на добу».

— Я один раз його пробачила, а коли підловила на зраді вдруге, зібрала його речі у сміттєвий пакет і того ж вечора виставила за двері.

Все заміжнє життя Олександра жила в хаті свекрів. Тож одразу подзвонила свекрусі й прямо сказала: «Ваш син мене зраджує. Я його вигнала з дому. Чи ви мене підтримаєте?»

Свекруха стала на бік невістки: «Це моя хата, можеш тут лишатися». «Пишаюся, що мої дівчатка побачили, як треба себе шанувати». Олександра жила далі, працювала, бо треба, бо діти, а внутрішньо, зізнається, була абсолютно зруйнована. Початок великої війни, розповідає вона з гіркотою, спостерігали «з перших рядів». Село Блиставиця знаходиться за пару кілометрів від смуги Гостомельського аеропорту. Нападники з гвинтокрилів руками махали.

— Мій колишній чоловік, — розповідає Олександра, — а ми ще не були офіційно розлучені, тим часом виїхав зі своєю коханкою на Закарпаття.

Він навіть не подумав, що його діти в окупації, що нам може знадобитися допомога. Як можна тікати від небезпеки і забути про власних дітей?!

Наші дівчатка — його копії,  він ними займався, возив по лікарях, брав участь у їхньому навчанні, а потім отак: ми розсталися — і вмить збайдужів?

Олександра виїхала з окупації, коли почали розстрілювати людей. Маленькою автівкою вивезла маму, дівчаток, котів і рюкзак з речами.

— Ми нічого не брали, — згадує Олександра, — бо я була впевнена, що нас по дорозі розстріляють. За кілька днів до того, як ми виїхали, на нашій вулиці на моїх очах розстріляли машину з людьми. Ми дивом вирвалися.

Сестра, яка на той час вже була в Кракові, покликала приїхати до неї. Після довгої важкої дороги Олександра, на руках якої було двоє дітей і мама з інвалідністю, опинилася в Польщі. Вже через тиждень жінка вийшла на роботу, яку знайшла через знайомих. Польську знала, бо свого часу вчилася в Люблінському університеті. Знайомих мала, бо в Україні організовувала освітні заходи для дітей. У Кракові пішла працювати в школу.  

«З поляками побачення закінчилися на темі Волині»

Олена Бондаренко: Антиукраїнська пропаганда саме такими жінками і лякала польок: молода, освічена, красива — неодмінно відбере роботу і вкраде чоловіка…

Олександра: На щастя, я з таким ставленням не стикалася. Але я справді була вихована з думкою, що жінці конче потрібен чоловік. Ось я у Кракові, багатонаціональному місті, оговталася трохи від стресу, маю роботу. І я вирішила піти на побачення.

Поставила собі за мету раз на тиждень, щосуботи, виходити на вулицю. Мені треба було розвантажити мозок. Щовечора, перед сном, я забороняла собі читати новини, замість того листуючись з чоловіками.

ОБ: Познайомилася з поляками?

О: Перше побачення було з поляком. Ми тільки зустрілися, а він мені одразу каже: «В мене є пекарня, і я збираю дівчат-біженок. Вони в мене працюють, а я їм допомагаю». Як допомагаєш, — питаю? — «У господарстві як чоловік і ще сексуальними послугами», — відповідає.

За цим принципом він збирався відкривати вже третю пекарню. Це був травень 2022-го, коли йшов основний потік українських біженок до Польщі.

Через жіночі спільноти я знала, що біженкам подібні пропозиції надходили регулярно: ти у чужій країні, сама, бідна-нещасна, задовольни мої нетипові сексуальні бажання, а я тобі допоможу грошима. Такі пропозиції для українок були по всьому світу, не тільки у Польщі.

Звісно, що я відмовилась іти працювати в пекарню.

Наступна моя зустріч також була з поляком. Починалося все невинно, з чаю. А потім ми якось дійшли до теми Волині… І ледь не повбивали одне одного! Тоді я вирішила, що на побачення з поляками наразі більше не ходитиму (сміється).

ОБ: І далі щовечора гортала Тіндер?

О: Так, бо там мені розказували, яка я красива, приваблива, як мене хочуть. Мені це було потрібно.

Іноді траплялися дуже цікаві чоловіки. Наприклад, я досить довго листувалася з індусом, який мені цитував якусь їхню книжку у стилі «Пісні пісень» 

Він не просив зустрічі, тільки сипав цитатами, я їх перекладала, відписувала: «Wow, як гарно, давай ще!» Це реально відволікало. Заразом підтягнула свою англійську.

Потім я купила підписку на тіндері, бо з нею можна і самій писати людині, яка сподобалася. Я шукала цікавих чоловіків для спілкування. Знайшла, наприклад, класичного «виживальника». Я про таких досі тільки читала! Він мав ділянку в глухому селі в Татрах, зробив все для автономного життя, отримав дозвіл на зброю. Під час ковіду жив самотою, працював віддалено й тішився з того. Але згодом стало йому сумно, тож шукав жінку, яка погодиться жити з ним в бункері. Довго мене запрошував (сміється).

ОБ: Ти взагалі — романтична?

О: Заради романтики я багато на що готова, але не в бункер. Цікавіше  було з вампіром. Цей писав про себе, що він — дитя ночі, слав фотографії, на яких чи то лінзи в нього, чи в фотошопі очі підфарбовані червоним. Я підігравала — ох, я завжди мріяла позбавитися цноти зі справжнім  вампіром і бігати разом дахами, я завжди чекала саме тебе. «Вампір» швидко злився — не витримав гри (сміється).

Українські чоловіки хотіли борщу і сексу

ОБ: Так ти шукала розваг чи стосунків?

О: На Тіндері я швидко зрозуміла, що варто йти у двох напрямках: шукати стосунки та не виключати розваги. Я познайомилася з такою кількістю цікавих людей! Наприклад, зустрілася з індійцем, який при мені вперше в житті спробував м'ясо. Для мене, м'ясоїдки з українськими традиціями сала, це була дивовижа.  

Але швидко виявилося, що більшість іноземців, які шукають жінок, хочуть, аби їх обслуговували. Я вже була заміжня і не бачу жодної потреби влазити в це знову. Я шукала стосунків на засадах партнерства. «Я принесу тобі чайок в ліжко, а потім ти принесеш чайок мені». Більшість чоловіків, які мені траплялися, були до такого не готові. Зокрема, українці.  

Європейці пошук обслуги хоч чимось маскували, присипали романтикою. Українські чоловіки на першому побаченні рубали: я прийду до тебе на борщ і секс. Були це переважно хлопці, які виїхали ще до війни, а тепер раділи, що приїхало багато самотніх жінок. Вони за інерцією сподівалися, що їм даватимуть за сам факт їхнього існування. З часом їм довелося збавити оберти. Бо конкуренція. А різниця навіть у вигляді між українськими чоловіками та іноземцями — капітальна, і не на користь українців.

ОБ: То ти зустрічалася з кимось більше ніж для розваги?

О: Стосунки  friends with benefits (у перекладі — друзі з привілеями, так називають секс без обов'язків — Ред.) у мене склалися з індусом. Ми мило спілкувалися, він розповідав про Індію, про багатство індійської культури і готував піцу по-індійськи. Ми були разом чотири місяці. А потім його перевели по роботі у Вроцлав. Він запитав, чи сумуватиму за ним. Я нічого не відчула. Тоді вперше зрозуміла, що щось зі мною не так.

ОБ: Були ще побачення з привілеями?

О:  Ще зустрічалася з турком. Він соціолог, ми швидко знайшли спільну мову. З індусом я непогано прокачала англійську, і з турком ми могли годинами розмовляти.

Зустрічалися три місяці, аж він захотів серйозних стосунків і шлюбу. Я пояснювала, що не хочу заміж, але він мене не чув. Дізнавався по консульствах про формальності. А потім зробив офіційну пропозицію. Я відмовила. Бо коли людина не чує твоє «ні» на початку стосунків, то не чутиме й надалі. І я пішла спілкуватися у тіндері далі.

Двадцятирічні обіцяють багато сексу і фейєрверк оргазмів

ОБ: Хто цим разом?

О: Перейшла на італійців і французів. З італійцями виявилося, що всі мої вміння англійської — ніщо. Італійці говорять, як ютуб на 2х прискоренні. Але з ними легко і весело. З французом дійшло до близькості. Від нього я була у цілковитому фізичному захваті. Він мав кубики на животі! Доглянутий, красивий, такий собі типовий француз з масової культури. Але  я забувала про нього, як тільки від нього виходила. Тож вирішила зайнятися собою, пішла до психолога з питанням, де мої емоції.

ОБ: І що сказав психолог?

О: Пояснив, що від стресу і побаченого я від'єднала емоції від розуму. Деякі люди з цим живуть все життя, і їм це нормально. Але не для таких експресивних, як я. Ми попрацювали. За кілька сеансів у мене по щоці скотилася перша за півтора роки сльоза. Тоді я відчула ще більшу потребу в собі розібратися.

Діти поїхали в табір, я мала тиждень спокою. Француз запропонував мені спільні канікули в Іспанії. Я відмовила. Мені потрібен був цей тиждень, щоб побути наодинці. Я розклала по всій хаті коробочки з деталями міста для мумі-тролів — обожнюю мумі-тролів! — і відчула неймовірне піднесення. Я ж вихована з умінням придушувати свої бажання заради чоловіка і дітей. І ось я вперше за десятиліття сама з собою!

І тут з’являється француз і кричить: «Я знаю, ти мені зраджуєш, тому відмовилася їхати зі мною в відпустку!» Я запрошую зайти, він заходить і бачить просто від дверей розкладені детальки: тут стінка будиночка казкового міста сушиться, там — дах. Француз отеретів: ти проміняла мене на ОЦЕ? Як же я розлютилася, що він моє хобі так презирливо назвав! На цьому наші стосунки завершилися.

Тим часом закінчилася підписка на Тіндер, а інші платформи для знайомств показали чоловіче дно. Мільярд пропозицій, і всі хочуть, аби ти їх з роботи зустрічала на підборах і в сексуальних трусиках.

Але на Баду (Badoo) я не виставила обмеження на вік, і мені стали писати двадцятирічні хлопці. Обіцяють такі багато сексу, феєрверк оргазмів і масажик у тебе на території, бо у них ще нема де. Неочікувано я знаходжу українського хлопчика, моряка, 28 років.

ОБ: Таки українець?

О: І я таки наважилася на велике плавання. У мене була певна стабільність з роботою, емоційність поверталася. Хлопчик писав так гарно, ніби користувався чатом GPT. Ми зустрілися — виявилося, що він і в житті такий розумник. Пояснив, що моряк, був в морі, коли почалася війна, тепер працює далі й донатить. Милий, турботливий, познайомився з моїми дітьми, мамою, котами... і не перелякався.

ОБ: Зустрічаєтеся дотепер?

О: Так, вже декілька місяців, я закохалася в нього палко, наче підліток. Ми ходимо за ручки, цілуємося на зупинках... І я дуже цьому рада. До мене повернулися відчуття. Я зараз потребую повного занурення у закоханість. Він скоро йде в море, а я буду сидіти вдома, дивитися дурненькі фільми про кохання, їсти шоколад і плакати. А після цього, за моїм планом відновлення почуттів, я маю морально дозріти до дорослої жінки і зможу будувати з кимось зрілі стосунки.

ОБ: І знову будеш готова вийти заміж?

О: Не думаю. Загалом шлюб потрібен для того, щоб народити спільно дітей і мати юридичну захищеність. А коли дітей вже не плануєш?

Схожі думки відвідують багатьох біженок. Нам з дитинства втовкмачували, що чоловік, хай поганенький, але має бути, бо коли ти одна, то з тобою щось не так.

А тут наші жінки, які виїхали за кордон з дітьми, самотужки почали життя з нуля, і переконалися, що абиякий чоловік не так вже й потрібен. Жінка сама по собі здатна не тільки вижити — здатна відбудувати життя, тягнути дітей, справлятися з усім сама ще й мати час на себе!

Так, буває важко, але це важко — легше, ніж з нікудишнім чоловіком.

І це в Україні жінка з дітьми — другий сорт з причепом. На Заході ти насамперед жінка. Моя мама, мої діти, мої коти не були тягарем для турка, коли він хотів зі мною одружитися. Коли я їхала у справах до Парижа, француз здивувався, що я беру тільки одну доньку. Я пояснила, що взяти обидві мені задорого. «Я розумію, що у тебе як у матері серце розривається», — сказав він і запропонував мені гроші, щоб я взяла з собою і другу дитину. Він не робив вигляд, що я існую тільки для його втіхи і тільки без дітей.

А як індієць допомагав мені шукати мою дочку, яка загубилася! У нас побачення в розпалі. Я вже в білизні, йде активний процес обіймів, тут телефонує моя мама — дитина зникла. Індус одразу одягається: «Пішли шукати!»

Я пробувала зустрічатися з одним білорусом, політичним біженцем. Він був чудовий, але не хотів навіть чути про моїх дітей. Наче ми з ним мали існувати у вакуумі.

Я навчилася думати про себе як про цінність, проаналізувала історії інших жінок-біженок. І не можу збагнути: навіщо мені чоловік на постійній основі. Поганенькі чоловіки тільки створюють проблеми, вимагають обслуговування і крадуть час. А хороший... піди знайди, якщо зможеш.

‍

Отримала від пастора підтвердження, що можу стріляти

З героїнею цієї статті ми познайомились у 2014-му на військовому вишколі. Неговірка і на позір тиха дівчина привертала увагу своєю працьовитістю. «Нема межі досконалості», — жартувала. Ходила до баптистської церкви та школи снайперів «Дике поле». Казала, що хоче потрапити на війну, захищати країну.

Питала в церкві про ставлення до свого заняття. Пастор був проти — віруючій людині нема чого робити на війні. Певне порозуміння з церквою дівчина знайшла 2016-го. Поговорила з пастором, який спілкувався з капеланами від баптистської церкви, і він визнав, що віруюча людина таки може брати до рук зброю, може воювати. Біблія не забороняє, але треба просити благословення і жити з Богом у мирі.

«Якщо ти ніяк не можеш цього уникнути, йди з Богом», — сказав пастор. «Я й пішла, — розповідає Кукушка. — Тішилася дозволу, що можу робити те, що моє».

Свій позивний «Кукушка» обрала, натхненна роботою фінських снайперів, які стріляли з дерев (під час Зимової війни 1939-1940 рр. — Авт.). А ще приглянулися фото каліфорнійської таязури-подорожник: «Це така невеличка пташка родини зозулевих, — пояснює дівчина, яка сама невисокого зросту. — Дуже смішна, на коротких ніжках, майже не літає, але добрий бігун. Вміє виживати в пустелі холодними ночами».

Олена Бондаренко: Чому тобі треба бути на війні?

Кукушка: Мене совість мучила. Я була на Майдані і відчувала, що це правильно. У 2014-му їздила у Крим як журналіст-фотокореспондент, потім почалися події на Донбасі. Я дуже хотіла бути військовим фотографом, фотодокументалістом, який знімає історії про війну, бійців в окопах. Але зрозуміла, що мені складно працювати через прес-служби, узгодження. Це складно і зараз, і було тоді. Дехто потрапляв у бажані локації через друзів, знайомих. Я — інтроверт, у мене немає багато друзів, мені так складно працювати. Але щось робити треба було. Вирішила, що можу бути солдатом.

Я хапалася за все підряд. Вчилася скрізь, де можна було вчитися. У 2014-му пройшла УРА (Українську Резервну Армію — Авт). Потім полігон «Дике поле». Ми там стріляли з усього, хто що мав. Потім купила власну зброю, Mossberg Patriot 308 калібру, далі вчилася.

ОБ: Дивитися через об’єктив камери й у снайперський приціл — зовсім різні речі. Тим паче, що ти  стріляєш не у напрямку, як піхота загалом, а точно в ціль…

К: Я, чесно кажучи, не бачу особливої різниці. Це самообман. Якщо ти солдат на війні — ти вбиваєш інших людей. Треба собі в цьому чесно зізнатися. Артилерія, до речі, вбиває набагато більше людей, ніж снайпер. Кожен солдат вбиває. На війні це нормально. Я хотіла бути снайперкою. Перебрала свій набір якостей, якими можу бути корисна. Я не можу обслуговувати артилерію, не можу довго носити важкі снаряди. Але можу багато ходити. Витаскую на собі наплічник. Вмію влучно стріляти.

Хіба дівчата вміють цілити?

В армію Кукушка потрапила в 2016-му.

«Спершу у військкоматі сказали, що жінки не можуть заходити на посаду снайпера — тільки зв’язківцем, кухаркою, медиком, — згадує Кукушка. — У мене не було медичної освіти. На кухню я не хотіла. Та буквально за кілька місяців все змінилося. У серпні передзвонили з військкомату — вже можна, приходьте» (сміється).

24 лютого 2022 року о сьомій ранку Кукушка прибула у військкомат. До своєї 58-ї бригади доїхати вже не могла, бригада стояла на Сумському напрямку, де йшли запеклі бої. Потрапила у 72 бригаду, неподалік від столиці.

72-гу бригаду дівчина згадує як велике непорозуміння. Тут уперше зіткнулася зі ставленням, що жінка в армії — зло. У бригаді процвітало переконання, що дівчатам треба дарувати квіти, пропускати вперед у дверях, не давати в руки зброю, залишати на другій лінії.

«Ми тебе нікуди не випустимо», — казали досвідченій снайперці, начебто піклуючись. «Те саме казали й найгірші, й найкращі бійці, — згадує Кукушка. — Казали, що не можуть взяти на себе відповідальність, щоб на їхніх руках померла жінка. Це вибішувало».

ОБ: Певно, таке ставлення було не тільки на словах?

К: Прикладів багато. Якось поїхала на полігон пристрілювати СВД (снайперська гвинтівка Драгунова — Авт.). Стріляла по пластині розміром 25 на 30 см. Попала. Звісно, цокнуло, але пластина була добре закріплена і встояла. «Не вірю, що попала, — каже начальник стрільб. — Хіба дівчата вміють стріляти».

Іншого разу на полігоні начальник стрільб відразу покликав і каже: «Всі жінки до мене! (а нас там було аж дві). Покажіть, що ми недаремно платимо вам зарплату, розберіть-зберіть автомат».

На кожному кроці таке було. Поїхала одному бійцю прицілювати термовізійний приціл. Він узагалі не розумів, як це робити. «Пояснюй-не пояснюй, — каже — не розберуся, просто зроби, щоб працювало». Я півтори години проморочилася, пристріляла. Віддаю, пояснюю, що треба, щоб було цілко. Боєць стріляє, попадає, дякує. Навіть шоколадку з вдячності дав. Їдемо ми назад, і він починає розповідати історії, який з нього крутий мисливець: як на кабана ходив, на лося, на зайця. І каже, пишаючись, що у їхнє мисливське товариство не беруть москалів і жінок. Та я, жінка, щойно тобі, крутому, зброю пристріляла! А ти тут же при мені таке городиш!

ОБ: Як на такі випади реагуєш?

К: Бішуся. Пояснюю, психую, знову пояснюю. Та є люди з квадратним мисленням, яким без толку пояснювати. Беремося, наприклад, за ноші з умовно пораненим, я стою там, де важка частина. Пропонують помінятися місцем. Ті, хто мене вже знає, розуміють, що зі мною таке не пройде. І заспокоюють інших. Таким чином виборюю собі право робити все на рівних.

ОБ: А що з вірою?

К: (зітхає) Я вірю в існування Бога. Але часом мені складно сформулювати свою позицію. Чи молюся? Так, розповідаю Богу всі свої біди і негаразди. Часом починаю: «…я розумію, що сама винна, але ти мене, Боже, послухай …»

Бригада гіпстерів і підприємців

Кукушка рвалася перевестися із 72-ї — і змогла. Потрапила у 47 батальйон, відомий як батальйон Маркуса (Валерій Маркус — славнозвісний учасник російсько-української війни, співзасновник благодійного фонду — Авт.). Кукушка називає сорок сьомий батальйоном вмотивованих гіпстерів і підприємців. Тут можуть жартувати з її зеленого волосся — сміялися, що заснула головою на північ. Але ставляться як до рівної.

За два роки великої війни батальйон перетворився на полк, розширився, став бригадою. Змінилося дуже багато. На початку травня бригаду перемістили до Запорізької області. В червні почався контрнаступ. До вересня стояли під Роботине. Зараз під Авдіївкою — у найгарячішій точці.

Кукушка весь час в активних бойових діях. Щойно повернулася з виходу.

ОБ: Як виглядає вихід?

К: У нас є два варіанти роботи. Останні два тижні виконуємо піхотні задачі, які полягають у тому, щоб тримати позицію. Виходимо на добу-дві. Якщо ворог лізе — відстрілюємо з автоматів і кулеметів. Бувають спеціалізовані задачі. Це теж вихід на добу-дві. Треба облаштувати позицію, спостерігати, передавати інформацію, працювати, коли є такий наказ.

ОБ: З досвідом війни ти так само вважаєш, що зробила правильний вибір?

К: Так. Абсолютно. Бути снайпером — це моє. Мені подобається робота за профілем. Отримую задоволення, коли маю результат. У мене у зв’язку з цим немає і ніколи не було моральних проблем. Навантаження — межа того, що я можу робити. Більше я не могла б, менше було б нецікаво.

ОБ: У вариві активних бойових дій тебе сприймають як рівну?

К: У взводі до мене добре ставлення як до бойової одиниці. Зараз я один із найактивніших учасників щодо виходів, здоров’я, бажання щось робити. Іноді помічаю здивування, коли, наприклад, з позиції доповідає не мій напарник, а я. Чую, як оперативний черговий дивується жіночому голосу в рації. Та працювати не заважають. Зараз дуже мало людей. Раді будь-кому, хто готовий ходити на виходи.

ОБ: Чи сталася в тобі якась переоцінка цінностей, пов’язана із великою війною?

К: Ми працюємо багато. Слабші стани в мене проявлялися, коли я шукала своє місце. Зараз я там, де хотіла бути. Робота мотивує. Може, це звучить цинічно чи неправильно, але мені подобається. Не подобаються тільки піхотні задачі — через багно.

Багно пригнічує найбільше. По багні треба дійти, просидіти в ньому добу чи дві, з нього треба вийти. Уявляю, як буде атака на наш шанець (окоп), а я не зможу бігти у в’язкій багнюці! У багні загусаєш, ногу витягнути неможливо, про маневри мови нема. Побачимо, що буде при мінус 15-ти.

Сніг у липні

— Шикарно, насправді, коли ми відходимо на базу, — продовжує Кукушка. — У нас дуже хороші умови. Ми обжили покинуту сільську хату. Будинок більш-менш цілий. Туалет надворі, звісно. Але в хаті є справжня піч, дизельний обігрівач. Ми будинок прогріли, повертаємося в тепло. Місто недалеко, можна поїхати поїсти, часом помитися. Мозок може розслабитися. Для мене це дуже важливо — усвідомлювати, що є куди повертатися. Є куди вийти із шанця. Що в Києві є квартира. Я бачила біля Оріхова розтрощені багатоповерхівки. Мені жахливо шкода людей, які втратили дім.

Людині потрібні якісь якорі. Так, сидиш в окопі, але розумієш, що вийдеш, помиєшся, поїси нормально, виспишся в теплі. Що колись повернешся додому. Якщо ми залишимо ці позиції, ворог буде просуватися і просуватися.

ОБ: Яким ти бачиш розвиток подій?

К: Правильно колись сказав Залужний (генерал Валерій Залужний — Головнокомандувач Збройних сил України — Авт.), що маленька радянська армія не переможе велику радянську армію. Якщо не будемо вчитися на помилках, не змінюватимемо підходи до тактики й стратегії — особливо стратегії — не переможемо.

Працюючи старими методами, ми дуже швидко втрачаємо піхоту. Нам потрібні й більш підготовлені люди, й інші методи. Наша бригада була добре підготовлена. Але, на жаль, ми втратили надзвичайну кількість людей через те, що комусь вищому їх не було шкода, їх не використовували розумно.

У ворога більше людей. Вони йдуть в атаки, як дурні. По двоє, по одному, лізуть, де купа наших. Наче розуміють, і все одно лізуть; їх вбивають — знову лізуть. Часто без броні, без касок. Я читала історію про Другу світову, коли німецькі кулеметники божеволіли, бо на них йшли радянські солдати з цеглиною в руках. Мене це дивує. На що вони розраховують?

ОБ: Чи вистачає українській армії зброї?

К: На нашому напрямку бажано мати ще один калібр, який дозволив би діставати далі. До речі, Фонд «Повернись живим» відкрив збір на 100 гвинтівок 375 калібру. Набої є. Гвинтівки є — фонд Маркуса закупив на бригаду. Нестача по дронах (дрони-камікадзе, мавіки) відчувається по всіх бригадах на авдіївському напрямку. Снарядний голод у передчутті.

ОБ: З кожної ситуації хочеться виходити з перемогою. Кожен новий день на війні — це перемога. Рахуєш такі дні?

К: Запам’ятався перший вихід під Роботине. Наша позиція була біля дороги, по якій всі ходили, техніка різна стояла. Прилітало до нас все, що могло. Міномети лупили, танчик працював. Дрон не переставав над нами літати. Повз нас несли пораненого. Наші хлопці вийшли з укриття, щоб помогти. Цей момент виходу наших хлопців, видно, засік дрон — швидко й досить прицільно прилетів перший снаряд. Я подумала, що цілять у групу з пораненим. Прилетів другий — ближче. Третій, четвертий впали всього за кілька метрів від мене. Дуже гучно. Тоді я зрозуміла, що цілять по моїй позиції. Піднімаю голову, закарбувався кінематографічний кадр — на мене осипається сіро-білий попіл від згорілої посадки. Липень, а наче лапатий сніг йде. У той момент до мене дійшло, що треба негайно змінити позицію.

ОБ: Віра у Бога залишається?

К: Залишається. Може не так часто, як було б правильно, але в мені є потреба дякувати. Я бачу свою надзвичайну вдачу, вірю, що вона не просто так, що моя вдача залежить не тільки від мене. Мені часто щастить набагато більше, ніж іншим.

Кукушка відпочиватиме на базі два дні. А далі знову — в шанець на вихід…

Титульне фото: Ignacio Marin / Anadolu Agency/Abaca/East News

Ми зустрічаємося з архітекторкою й архівісткою Оленою Івановою у Святогірську Донецької області. Разом відвідуємо звільнену у вересні 2022 року територію, де зараз працює Олена. До війни це був цікавий туристичний регіон, місце відпочинку донецької еліти. Земля у цих краях завжди немало коштувала: заповідник, річка Сіверський Донець, природний парк, крейдяні гори, база відпочинку, полювання. Перші скити в тутешніх крейдяних скелях з’явилися ще в ХІ-ХІІ століттях. У XVI столітті звели монастир, потім лавру. Якщо закрити очі, можна відчути, як терпко пахне сосновий ліс. Крейдяна сосна є тут ендемічною, вона збереглася ще з дольодовикового періоду. Святогірськ — найзеленіше місто України, яке славиться своїми гаями. Славилось…

Селфі з більшовиком

Якщо розплющити очі, видно, як виглядає «русскій мір» на теренах, які, як і весь Донбас, росіяни вважають своїми. За радянської влади Святі гори назвали Червоними, Святогірськ нарекли Слов’яногірськом, скити зруйнували, монастир перетворили на «Будинок відпочинку імені Артема», а на вершині гори поряд із монастирем встановили 22-метрову бетонну статую більшовика.

Що варто побачити у Святогірську? Довоєнний туристичний путівник рекомендував насамперед зробити селфі з Артемом. Тут пишалися, що монументальний Артем є найважчою (800 тонн) бетонною скульптурою у світі. Другим номером радили побачити дуб, якому понад 650 років і який також представляли як пам’ятку, пов’язану з революціонером.

Старі дитячі літні табори губляться поміж розкішних вілл донецьких товстосумів, тут організували навіть ферму з виробництва чорної ікри — у місцевому менталітеті символу заможного життя. «Донецька еліта робила тут, що хотіла, наділяли землю і забудовували, як хотіли, — згадують місцеві мешканці. — Але не дивлячись на це, туризм у Святогірську був завжди».

Багатьох приваблювала розкішна лавра, подібна до Київської та Почаївської (відновлена, вона стала центром російської пропаганди й підтримки російської агресії, за що намісник Святогірської лаври був позбавлений українського громадянства. — Авт.). Звідси також можна було поїхати на екскурсію до соляної шахти в Соледарі або на завод шампанських вин у Бахмуті».

З 2014 року в Святогірськ — місто-супутник Слов’янська — переїхало багато біженців з окупованого Донецька. Колаборанти зі Слов’янська заходили до Святогірська й виходили, сіючи хаос. У 2022 в році біженці з Донецька, як і більшість мешканців Святогірська, знову були змушені тікати від окупантів. Територія ландшафтного парку «Святі гори», який свого часу брав участь у конкурсі «Сім природних чудес України», стала ареною бойових дій. Те, що не було зруйновано, окупанти замінували. Зараз люди чекають на відновлення, щоб повернутись додому.

Що робити з усім цим після перемоги? Залишити частину руїн як є, звести меморіал?

Олена Іванова як архітекторка військової адміністрації міста Святогірськ фіксує руйнування та допомагає визначити шанси на відновлення зруйнованих будівель. Це дуже потрібна робота, бо за два роки Великої війни з’явилась величезна кількість руїн, з якими поки незрозуміло що робити. І треба принаймні все ретельно документувати.

Ще Олена — молодший науковий співробітник Національного військово-історичного музею, меморіалу пам’яті Героїв Крут, співзасновниця громадського об’єднання «Труханівська січ». До війни вона мала власне архітектурне бюро, що спеціалізувалося на проектуванні багатофункціональних центрів та містобудівних проектах. З 2014 року Олена як журналістка та дослідниця історичного музею фіксувала події радше для архіву, ніж для новин у пресі. Її фотографії Донецького аеропорту були представлені в Женеві 2014 року як доказ злочинів Росії. Олена однією з перших цивільних осіб потрапляє на терени й об’єкти, які ще перевіряють сапери.

— Я архітекторка, інженерні війська близькі моєму серцю. Я спостерігала за тим, як працюють сапери, мені було цікаво вивчати розмінування і розуміти, що відбувається з будівлями після пошкоджень. Так набула досвіду і, дивлячись на зруйнований будинок, маю уявлення, що з ним сталося, який снаряд у нього влучив, яка доля може на нього чекати, — пояснює Олена Іванова.

Ми їдемо кордоном трьох областей: Донецької, Харківської та Луганської. Навколо прекрасна місцевість. Краса природи — ліс, гори — різко контрастує з руїнами колись пристойних будівель і порепаними від снарядів дорогами.

Святогірська громада (місто і кілька сіл) найважчий період переживала з квітня по вересень 2022 року. Святогірськ був частково окупований. Село Богородичне росіяни захопили майже повністю. Але далі окупант пройти не зміг. Бої тут були дуже важкими. Результат? Богородичне, Долина, Краснопілля, Мазанівка стерті з лиця землі.

Що робити з цими руїнами?

— Це питання державної політики, — вважає Олена Іванова. — Тому що юридично люди володіють тут майном, і треба вирішити, як їм компенсувати втрати. Або чи можна щось відбудувати? Скільки років на це піде? — архітекторка розводить руками.

До того ж, чимало будинків  тут збудовано без дозволів і документів, тож їхні власники не можуть претендувати на компенсацію. Порахувати реальні збитки загалом нереально.

Богородичне, в яке обережно в’їжджаємо, — самі руїни, досі заміновані. І навіть якби хтось і хотів повернутися до села, поки не може. Та й повертатися, власне, немає до чого. Немає інфраструктури. Руїни не підлягають відновленню. Можливо, саме тому виникла ідея залишити частину руїн так, як вони є, і зробити на цьому місці меморіал.

— Місцевості Долина і Богородичне постраждали найбільше, але саме ці два села у травні зупинили наступ росіян на Слов’янськ, — продовжує архітекторка. — Це місця перемоги й слави. Ідея збереження руїн як місця пам’яті поки що тільки обговорюється і, головне, має бути сприйнята місцевою громадою. Олена Іванова бачить свою місію в тому, щоб налагодити діалог між архітекторами, істориками та місцевими мешканцями.

— Вести діалог потрібно вже зараз, не чекаючи закінчення війни. Зараз тут страшні руйнування, але громада має можливість творити нове, сучасне і цивілізоване життя, — переконана архітекторка. — Те, що залишилося від більшовиків, треба прибрати. Деякі з руїн цієї війни залишити як є, щоб майбутні покоління знали, якою ціною здобувається майбутнє.

«Кулеметник після боїв потрапив до спецлікарні, в нього не витримали нерви: відбиваючи атаки росіян, він щодня мусив класти сотні людей»

— На цій землі загинуло багато українських воїнів, ми це розуміємо й шануємо. Але не хочемо створювати тут цвинтар, місце вічного плачу й відчаю, чим для радянської влади стала Друга світова війна, — ділиться своїм баченням Олена Іванова. — Наші загинули за те, щоб Україна йшла вперед. До речі, під час Другої світової війни саме на цих землях у 1942 році утворився горезвісний Барвінківський котел. Тоді стратегічний наступ радянської армії з метою виходу до Дніпра зазнав жахливої поразки. За офіційними даними, за 17 днів невдалої операції втрати радянської армії склали близько 300 000 солдатів. Щодня гинуло понад 17 000 воїнів!

Це — місце злочину радянських командирів. Малиновський (маршал Родіон Малиновський, радянський воєначальник — Авт.) поклав тут сотні тисяч людей. У кожному селі є безіменні братські могили. Ліс навколо всіяний старими кістками. Ще залишилися окопи з часів тієї війни. Мій друг зараз воював у тих старих окопах, німецьких і радянських, стоячи на кістках 1940-х років.

Треба розповідати правду про те, чому тут загинуло так багато солдатів і чому історія знову пішла по колу, — переконана Олена Іванова. — Нещодавно я дізналася, що наш кулеметник після боїв у Богородичному потрапив у лікарню… У нього не витримали нерви: відбиваючи атаки росіян, він щодня мусив класти сотні людей. Цивілізована людина не може вбивати, тим паче весь час, вона божеволіє. Німці в 1942 році теж божеволіли, тому що радянських солдатів гнали на них тисячами... Сьогодні росіяни воюють так само, як у минулому столітті.

«Не дочекавшись наведення переправи, інвестор зі Святогірська повернувся на човні, аби відновити виробництво»

Місто Святогірськ через своє географічне та стратегічне розташування було окуповане до річки. Низину зайняли окупанти, на Святих горах оборону тримали українці. Наскільки важкими були бої, можна зрозуміти, дивлячись на руїни навколо. Жоден міст на річці Донець не вцілів. Єдиний спосіб потрапити до міста — через понтонну переправу. Переправа важка. Я веду машину дуже обережно, але машина все одно раз у раз черкає дном об землю. У повітрі пахне соснами й гаром. Дві головні вулиці міста подібні — на кожній самі руїни. Руйнування стирають ідентичність. Руїни приміщень з виробництва ікри не відрізнити від руїн дитячого табору. У центрі міста такі ж руйнування, тільки розбавлені чергами людей, які розбирають гуманітарну допомогу. Люди не прагнуть спілкування, не дозволяють себе фотографувати — бояться, що окупанти повернуться й їх переслідуватимуть. Відголоски боїв на лінії фронту чути постійно, бої йдуть за кількадесят кілометрів звідси.

Ліворуч — дорога до річки та лаври. Колись тут був фешенебельний пляж, дитячий парк атракціонів і дискотека — тепер розруха й непрохідні завали. Міст до лаври зруйнований. Пагорб з Артемом уцілів. У побитому кулями монастирі досі живуть люди. Чиєму Богу тепер моляться?

Праворуч більше життя — в центрі працює єдине в місті кафе-магазин. Всередині палахкотить буржуйка на дровах. Реве генератор, заглушаючи розмови, але є кава, млинці, кілька салатів. Дорого.

У кафе ми зустрічаємо голову місцевої військової адміністрації Володимира Рибалкіна. Голова адміністрації підтримує ідею Олени Іванової зі створенням місць пам’яті, саме він запросив архітекторку до співпраці.

— Місто вже не відчуває нестачі продуктів харчування, одягу та медикаментів, — каже голова. — Ми отримуємо чимало гуманітарної благодійної допомоги. Співпрацюємо з понад 35-ма організаціями, переважно міжнародними. Допомога часом іде тоннами. Спочатку приходила на «Нову пошту», відділення якої знаходиться за 40 кілометрів, у Краматорську, тому було складно її забирати. Сьогодні маємо «Нову пошту» в місті, відкрилося до десяти магазинів, є аптеки. Нам дуже потрібна машина типу «Газель» або щось подібне, щоб ми могли перевозити великогабаритні вантажі й розвозити гуманітарну допомогу по селах. Також потрібна комунальна техніка: машина для вивезення завалів, сміттєвоз, екскаватор тощо. Все, що у нас було, окупанти вкрали. Залишили тільки розстріляний трактор...

Голова адміністрації мріє навести лад у місті та підняти його з руїн. У місті почали прибирати завали, наводити чистоту. Володимир Рибалкін з гордістю розповідає, як до Святогірська повертається проукраїнський місцевий бізнес.

Артем Падалка, власник пекарні та магазину «СвятоХліб», двічі втрачав свій дім. Спершу на початку війни — в Горлівці (місто в Донецькій області, що перебуває під контролем сепаратистів з 2014 року. — Авт.). Вдруге — тут, у Святогірську.

Окупанти зруйнували будинок чоловіка, а пекарню розграбували й замінували. Артем одним з перших повернувся у Святогірськ, ще до того, як на річці з’явилася понтонна переправа. Він приплив на човні, оцінив масштаби руйнувань й одразу взявся до роботи. Раз на кілька днів роздає 300 буханок хліба безкоштовно.

Відпочинковий комплекс «Шервуд» перед великою війною мав понад 40 готельних номерів, спа-комплекс, конференц-зал, ресторан, три басейни. Заможні донеччани любили приїжджати сюди на вихідні та свята. Зараз функціонує лише один корпус і ресторан, а на подвір’ї щириться величезна вирва від ракети С-300. До приходу окупантів у місто власниця «Шервуда» Олена Михайлівна власноруч готувала їжу для українських солдатів, які тримали оборону.

— Ми віримо в Україну, — каже працівниця «Шервуда» Марина. — Окупанти багато чого зруйнували й вкрали. Але ми хочемо відбудувати те, що залишилося, і не забути те, що пережили. Уздовж вулиці Курортної висять українські прапори — сюди ворог, стримуваний вогнем зі святих пагорбів, побоявся сунутися. Прапори пережили окупацію міста й є особливою гордістю Володимира Рибалкіна, бо це він прапори купував і вивішував. А тепер бачить у побитих, але незнищених прапорах добрий знак для міста на майбутнє.

Аліада Мансурова — грузинка, яка живе в українському Дніпрі вже 30 років. Зараз їй 44, але вона чудово пам'ятає, як 13-річною дівчинкою разом з матір'ю тікала від війни в Грузії. Аліада любить співати українських та грузинських народних пісень, волонтерить для українського фронту. Напад Росії на Україну не став для неї несподіванкою. «Коли я дивлюся на війну в сьогоднішній Україні, то згадую, як це було в Грузії в 1992 році. Мені є з чим порівняти», — каже вона.

«Мама посивіла в мене на очах»

З Аліадою ми зустрічаємося в Дніпрі. Офіс, де вона працює, знаходиться зовсім поруч із зруйнованим російською ракетою житловим будинком.

— Я пам'ятаю подібні речі зі свого дитинства. Було тепле літо, шкільні канікули. Я пішла до дитячого садочка, де працювала моя тітка, щоб погратися з малечею. Все було, як завжди, тихий серпень, — розповідає Аліада. — Раптом прибігають за дітьми батьки з криками: «Почалася війна!». Налякані, хапають дітей.

Я не зрозуміла, що сталося. Ми жили в центральній частині Сухумі. У мене було гарне дитинство: купалася в морі, лазила по деревах. До вчорашнього дня все було добре, а тепер моя тітка віддавала дітей батькам у паніці й хвилювалася, як нам дістатися додому.

Центром міста перли танки. Ніколи не забуду страшний стугін і скрегіт гусениць. Навколо пересувалося багато військових. Ми побігли додому — і почалося. Мої батьки були в шоці.

Ми жили багатонаціональною громадою: греки, вірмени, грузини, азербайджанці, українці, євреї, абхази. Жили як добрі сусіди: разом росли, дружили, спільно святкували різні свята, часто їли з однієї тарілки.

Абхази перед самою війною стали поводитися дивно і вивозити дітей. Лише згодом ми дізналися, що вони готувалися до війни. У кожного абхазця у квартирі був арсенал зброї. Ми вимикали світло на ніч, а вони — ні. Грузини помічали мітки на дверях своїх квартир. З’явилися групи диверсантів. Я не змогла збагнути: учора ми всі були майже рідні, а сьогодні сепаратисти закладають вибухівку в нашу спільну домівку.

Потім у нашому будинку завівся снайпер — стріляв по сусідах. Одного разу ми з сім'єю поверталися з квітами з похорону. Почався щільний обстріл. Хтось крикнув: «Лягай!». Я впала. І побачила перед собою перелякану маму, її погляд. Мама не могла поворухнутися. Вона почала сивіти на моїх очах. Під час короткого затишшя сусідка схопила мене за комір і, тягнучи майже обличчям по землі, заховала поміж гаражами.У місті не було ні електрики, ні води, дітей не випускали з квартир — на вулицях було небезпечно. Хлібозаводи припинили роботу, стало все виробництво, їжі бракувало. На все місто працювали тільки три гастрономи — люди кинулися виламувати двері й виносити що було.

У такому сум'ятті минули серпень, вересень і жовтень. Ставало дедалі гірше.

«Батько залишав гранату й казав: "Не спи. А коли прийдуть, зривай чеку»

– Сепаратисти із сіл стали приходити в міста, ґвалтувати жінок і дітей. Не знали жалю, — продовжує Аліада.

Мою знайому мали віддати в межах обміну їхніх військовополонених на наших цивільних. Обмін відбувався на мосту. Але тільки-но їхні військові перейшли на другий бік, сепаратисти підірвали міст разом з мирними грузинами. Це були прості люди: жінки з дітьми, бабусі, серед них — моя подруга... Всі вони загинули на очах своїх близьких. Для мене це був жахливий шок.

Нашу сусідку, на кілька років старшу за мене, зґвалтували. Пізніше вона розповіла своїй тітці, як це сталося. Ґвалтувати дівчину примушували її власного батька. Солдати викликали у чоловіка ерекцію й натягали доньку на батька. Потім батька застрелили. А дівчина збожеволіла. Тітка забрала її до Тбілісі, доглядала за нею, але вона так і не одужала.  

Окупанти катували людей цілими сім'ями, влаштовували показові страти на стадіонах. Я на власні очі бачила, як запихували людей у великі автомобільні шини й підпалювали. Так нас залякували. Загиблих не ховали, просто кидали тіла одне на інше, височіли кургани трупів.

Грузія, як і Україна, має довгий державний кордон з Росією. І так само довго перебуває під впливом російської пропаганди. І в Грузії, і в Україні за підтримки Росії підняли голову сепаратисти. Однак Грузія виявилася занадто маленькою, аби західний світ вчасно звернув на неї увагу.

Війну в Абхазії 1992 року світ визнав локальним збройним конфліктом. Російська Федерація формально дотримувалася нейтралітету, а насправді постачала абхазам військову техніку, а російські війська брали участь в облозі Сухумі. На боці грузинського уряду виступали українські добровольці.

У російсько-українській війні грузини стали першими іноземцями, які були інтегровані в українську армію як формування. У 2016-2018 роках сформувався Грузинський легіон, який офіційно увійшов до складу Збройних сил України. У березні 2022 року грузинські легіонери проводили військові навчання для підрозділів територіальної оборони та цивільних України.

«Якби Грузія вчасно отримала таку підтримку світу, як Україна, наша розмова з Росією була б іншою», — впевнений командир Грузинського легіону Мамук Мамулашвілі. Його хлопці та дівчата захищали Київ, брали участь у боях у Гостомелі та навколо Борисполя. Згодом легіон перемістився на Донбас.

— Росіяни робили в Грузії те, що зараз роблять в Україні: «прийшли рятувати», — продовжує Аліада. — Вони нібито хотіли незалежної Абхазії, а грузини начебто порушували права абхазів. Російська армія увійшла до Грузії й абхазів підтримала. Добровольці з Північного Кавказу, переважно чеченці, також стали на бік абхазів.

Найчорніші злочини скоювали переважно росіяни. Абхази, які росли разом з нами, таких звірств не чинили. Гірше поводилися чужинці й ті, що прийшли з гір. Дуже багато було чеченців.

10 жовтня батько прийняв рішення, що ми з сестрою та матір'ю маємо виїхати. Чоловіки не могли залишити країну. Евакуаційні літаки літали тільки до Москви. Розумієте, у нас не було вибору, куди летіти.

— Але з аеропорту ми одразу подалися на залізничний вокзал, щоб купити квитки в Україну. У нас були родичі в Харкові та Дніпрі. На Курському вокзалі стояло чимало українок. Вони приїхали з навколишніх сіл торгувати: везли масло, сало, овочі. Я бачила, як росіяни, обзиваючи їх «хахлами», виривали сумки з рук, розкидали і топтали продукти. У Грузії така поведінка була немислима! Грузини поважають кожну національність. Я була шокована. Запитала маму, чому це відбувається і хто такі «хахли». Мама сказала, що не варто слухати поганих людей, і швидко забрала мене звідти.

У моїй пам'яті залишився пронизливий холод Москви-Пасажирської. У потязі ми спали на одному матраці й вкривалися другим.  

За рік-два мама замислилася про моє навчання. Мій дядько обіймав високу посаду в Москві, тому мене прийняли до московського ліцею. Я змушена була переїхати. Щодня я дзвонила мамі й плакала: «Забери мене звідси!» Не могла я жити в ненависті. Росіяни нікого не люблять. Не люблять українців, грузинів. Кавказців просто ненавидять. Не вважають за людей. Мене ображали, обзивали. Щодня всю першу чверть я в буквальному сенсі билася за свою національність. Моя тітка зателефонувала мамі: «Забирай, вона тут не витримає». І мамі довелося забрати. А я присягнулася, що ноги моєї більше ніколи не буде на російській землі.

Я не зносила росіян з багатьох причин. Насамперед через війну. З дитинства на власні очі бачила, які вони хижаки. Через війну мої батьки залишилися ні з чим. Мамі з маленькими доньками довелося тікати. Батько не міг виїхати, був важко поранений, його тримали в неволі, сім разів виводили на розстріл. Він дивом врятувався. Місцевий абхаз з жалю кинув мого пораненого батька на купу трупів, які потім вивезли за межі в’язниці, і батько якось вибрався.Чимало моїх друзів загинули. Мій 12-річний друг помер у мене на руках. Багато друзів поховали батьків. Багатьох дівчат, яких я знала,  зґвалтували. Ці дівчата ніколи так і не вийшли заміж…

2006 року помер мій дідусь, після чого мама повернулася в Грузію. 2008 року почалася війна в Осетії — росіяни пішли «визволяти» інший народ. Грузія, Абхазія та Осетія могли б мирно розібратися між собою, ми жили пліч-о-пліч століттями. А тепер абхазів і осетинів штовхають на війну в Україні. Американці зняли документальний фільм про події в серпні 2008 року [«5 днів війни» американського воєнкора Томаса Андерса — Авт]. Фільм варто подивитися: 30 років тому не було такого спільного інформаційного простору, як сьогодні, а Росія завжди втручалася й мала руки в крові.  

Мого брата мобілізували на російсько-грузинську війну в 2008 році. Тепер Росія заливає кров'ю Україну.  

«Вільно володію українською й дивуюся, чому така кількість українців не розмовляє рідною мовою»

Аліада закінчила Київський університет за спеціальністю «міжнародні відносини», зараз вивчає право, активно волонтерить.

Каже, що своєю любов'ю до України завдячує шкільній вчительці. Як іноземка Аліада була звільнена від вивчення української мови.

— Те, як вчителька підтримувала мене, розуміючи, через що я пройшла, чого надивилася в свої 13 років, було проявом любові. З вдячності я вирішила вивчити українську мову. Стала вчити, написала роботу про Лесю Українку. І була здивована, чому така кількість людей в Україні не розмовляє українською.

Я грузинка, вільно розмовляю грузинською, грузинська — мова моєї матері. Я знаю грузинські звичаї, грузинські народні пісні. В Україні належу до грузинської діаспори. Але так само вільно я володію українською мовою.

І мені страшно від того, як популяризація Росії та російської мови вкоренилася в Україні. Скрізь, зокрема на державному рівні. Русифікація протягом багатьох років була для мене болючою темою. Тільки тепер ситуація змінюється.

2014 року, коли в Криму з'явилися «зелені чоловічки», я зрозуміла, що або російсько-український конфлікт буде врегульовано негайно, або нас чекають довгі роки війни.

«Зараз Україна ламає Росії зуби. І світ має зробити все, щоб не виросли нові»

— Чи думала я про виїзд за кордон? У мене були різні пропозиції щодо роботи, але в Україні у мене сім'я, тут народилася моя дитина. Я не збираюся нікуди їхати. Тут я вдома. Я прикипіла до української землі.

Сьогодні Україна воює, захищаючи весь світ. І я вважаю своїм обов'язком допомагати. Якщо Україна програє, це закінчиться поразкою всього світу. З Росією по сусідству світ постійно житиме у страху, що не сьогодні — так завтра станеться щось страшне.