Ця розмова відбулася за кілька днів до того, як Наталка Панченко стала жертвою цілої низки цілеспрямованих медіа-атак і дезінформаційної кампанії, організованої, ймовірно, як зазначає сама активістка, певною мірою російськими спецслужбами. ЗМІ підхопили уривок з інтерв'ю, яке Наталка Панченко дала одній з українських радіостанцій. «Зростання ворожнечі між українцями і поляками вже є дуже небезпечним, особливо для Польщі. Тому що на території Польщі почнуться бійки, тому що на території Польщі почнуться підпали магазинів, будинків і так далі», — сказала вона, що було негайно підхоплене правими силами та ЗМІ, хоча не тільки, оскільки колишній прем'єр-міністр Лешек Міллер також висловився з цього приводу. «Я здивований, що такі формулювання лунають від українських активістів. Пані Панченко вже сьогодні повинна бути в Агентстві внутрішньої безпеки і допитана на предмет того, чи володіє вона інформацією, яка могла б свідчити про підготовку якогось замаху, або чи пов'язана вона з колами, які хотіли б зірвати виборчий процес у Польщі. Вона повинна бути депортована», — сказав він в ефірі Radio Zet.

Коли після кількаденного медіа-шторму і безпрецедентного розголосу зацікавлена особа взяла слово, вона заперечила, що говорила ці слова. Вона додала, що вся заява була довшою і була вирвана з контексту, і закликала людей прочитати оригінал. У зв'язку з кампанією проти активістки, яка вже багато років живе в Польщі і має польське громадянство, було написано лист підтримки.

«Ми із занепокоєнням спостерігаємо, як під час виборчої кампанії деякі політики намагаються нагнітати напруженість і використовувати антиукраїнську риторику для досягнення негайних політичних цілей. Прямим наслідком цих дій є те, що Наталія Панченко стала об'єктом брехливої дезінформаційної кампанії. Це атака, спрямована насамперед на українську громаду в Польщі і, що найстрашніше, на біженців і вимушених переселенців з України, які знайшли притулок у нашій країні від російської агресії», — пишуть підписанти та підписантки листа. 

У цьому контексті особливо доречно звучать слова Наталії Панченко про популізм під час інтерв'ю, яке ми зараз публікуємо.

‍Анна Я.Дудек: Уряд вводить обмеження на надання допомоги 800+ громадянам і громадянкам України.  Мер Варшави і кандидат у президенти Рафал Тшасковський та інший кандидат, Кароль Навроцький, висловилися з цього приводу. Як ви оцінюєте цей крок?

‍Наталія Панченко: Це дуже небезпечний шлях і напрямок, в якому вирішили йти політики. І тут я підкреслюю, що не тільки Тшасковський і Навроцький, а й представники інших партій. Це ширше питання, яке показує небезпечну тенденцію. Це питання, яке безпосередньо вплине не лише на групу, яка не отримає 800+, але й на польське суспільство. Звертаючись до популістського наративу, політики відкривають скриньку Пандори, наслідки якої вони, можливо, вже не зможуть зупинити.

Чому?

Тому що гра на емоціях у такий спосіб ніколи не закінчується добре, особливо коли замовчуються факти. А факти такі: українці, які проживають у Польщі, щороку приносять до польського бюджету близько 15 мільярдів злотих, тоді як виплата 800+ для цієї групи становить близько 2 мільярдів злотих

Отже, Польща отримує від українців щонайменше 13 мільярдів, а це означає, що цієї проблеми не існує. Вона була штучно створена під виборчу кампанію. Що, до речі, підтвердила і міністр сім'ї, праці і соціальної політики Агнєшка Дзємянович-Бонк, підкресливши, що з даних видно, що ця проблема — на яку відповідало б таке запропоноване рішення — є неіснуючою, а тому в її міністерстві не ведеться ніякої роботи щодо внесення змін до правил виплати 800+. З іншого боку, якщо почати цим займатися і вчасно не зупинитися, може раптом виявитися, що вже занадто пізно. Що вже знайдений цап-відбувайло — українки, українці та їхні діти — і до них розпалена ненависть у суспільстві.

У цьому суспільстві ми маємо величезну групу громадян в громадянок України, в тому числі біженок, які прибули сюди в лютому 2022 року і пізніше. 

За оцінками, кожен десятий житель Польщі — українець. Українські діти є в кожній школі та дитячому садку, українці працюють у кожній компанії. Якщо нацьковувати одних на інших, це дійсно може призвести до ситуацій, неприємних і навіть небезпечних для обох сторін.

Опитування та соціологічні дослідження показують, що ґрунт для таких настроїв став сприятливим. Ідею обмеження доступу до 800+ для українців підтримують 80 відсотків поляків, а майже відсотків опитаних не уявляють собі членства України в ЄС і НАТО без вирішення питання волинського злочину. І саме тема Волині стала однією з частин поточної президентської кампанії Кароля Навроцького. Такий популізм працює, і солідарність поляків з українцями, яка була величезною на початку війни, зараз виразно зменшилася.

Вона зменшилася, і це нормально. Те саме ми бачили у 2014 році, коли підтримка України та солідарності була величезною, а потім у 2015-2016 роках вона зменшилася. Це нормально. Це можна побачити і на інших прикладах (не лише в українсько-польських відносинах). Дозвольте мені навести приклад з жертвами повені. Наш фонд також робив збір і ми досі беремо активну участь у підтримці людей, які постраждали від повені. Коли ми поїхали туди в перші дні повені, нашим волонтерам не було що робити, тому що було дуже багато людей, які хотіли допомогти. Коли наша команда волонтерів була там під час останніх поїздок, крім нас і скаутів, допомогти цим людям не було кому. І це не тому, що проблем більше немає, або ці люди самі розібралися, або їхні квартири вже висохли і відремонтовані. Зовсім ні. 

Тільки тому, що ця тема більше не з'являється в ЗМІ, люди вже почали жити своїм життям, і жертви повені фактично залишилися наодинці зі своїми проблемами, як і українські біженці. Війна все ще триває. На її початку біженців, які прибули в перші тижні, зустрічали з розпростертими обіймами — всі хотіли допомогти. Сьогодні, коли ті ж самі жінки і діти тікають від російських бомб до Польщі, їх зустрічають зовсім по-іншому. Варто зазначити, що Польща наразі не пропонує жодних спеціальних соціальних пільг для біженців з України. «Пільги для біженців», про які так голосно сурмить російська пропаганда і в які так багато людей бездумно вірять, насправді не існують.

Для багатьох українських біженок єдиною реальною формою підтримки була виплата 800+, якої їх тепер хочуть позбавити. Більше того, ця допомога доступна всім іноземцям, які мають на неї право, тож українські біженки не є винятком

Як це вплине на українську діаспору в Польщі?

На діаспору це не вплине, але це матиме великий вплив на долю воєнних біженок та їхніх дітей. Уявімо собі жінку з двома-трьома дітьми, чоловік якої на фронті або, не дай Боже, загинув, а вона не може працювати, або жінку, яка щойно приїхала до Польщі, яка ще не знає мови і травмована війною. І вона мусить давати собі раду. Такі люди просто не зможуть впоратися в таких умовах, тому вони або поїдуть далі (якщо у неї вистачить сил), або вона повернеться туди, звідки її вигнали бомби.

Але думаю собі, що значна частина цих людей залишиться тут. А тепер запитую: чи ми вже навчилися жити разом, поважати один одного, вчитися один в одного, чи нам ще багато чому треба вчитися? 

Нам ще дуже багато чого треба вчитися. Перш за все, я хотіла би, щоб ми оперували в дискусії фактами, а не страхом і стереотипами. Візьмімо це 800+. У Польщі 93 відсотків українців працюють, а тих, хто приїхав після війни — 78 відсотків . Це дуже високий показник професійної активізації. Для порівняння, якщо ми візьмемо поляків, то серед поляків працює лише 56 відсотків. 

Хто з цих людей не працює?

Не працюють біженки, які мають кількох дітей, доглядають за нездоровими дітьми або самі мають проблеми зі здоров'ям. Як наслідок, вони не можуть працювати на повну ставку, тому шукають тимчасову роботу. На жаль, у Польщі це часто означає нестабільність — якщо захворіє дитина, така жінка може зникнути на кілька днів, а якщо їй самій стане гірше, вона не вийде на роботу.

Роботодавець не зацікавлений — як у випадку з багатьма польськими жінками — і не хоче давати їй контракт, працевлаштовуючи її в тіньовій економіці. Чи це її вина? Ні. Це вина системи, в якій ми всі функціонуємо. Ця ситуація стосується не лише українок чи інших мігранток, але й багатьох польських жінок, які стикаються з такими ж бар'єрами на ринку праці.

Просто про це не говорять. У цій виборчій кампанії біженці — а разом з ними і вся українська громада — стали зручною мішенню для нападок і цапом-відбувайлом для політичних ігор. Однак я сподіваюся, що польські правозахисні організації та справжні політичні лідери не залишаться байдужими і не дозволять цинічно експлуатувати беззахисних жертв путінських злочинців у передвиборчих цілях.

Політики не засвоїли урок. А ми, громадськість?

Ми перебуваємо в процесі навчання, ми весь час вчимося, але я не можу сказати, що ми багато чого навчилися. Я говорю як про поляків, так і про українців. Тому що річ з міграцією і мігрантами загалом полягає в тому, що, з одного боку, мігранти повинні бути готові до цього, а з іншого боку, приймаюча сторона також повинна бути готова. Коли я приїхала до Польщі у 2009 році, мігрантів і взагалі іноземців було небагато. Зараз їх стає все більше і більше. Я думаю, що ми, як польське суспільство, все ще перебуваємо в процесі навчання функціонувати один з одним і бачити переваги перебування тут. І саме тут я відчуваю, що Польщі дуже бракує такого лідерства. 

Мудрого лідерства, прикладу? 

Бракує політиків, які можуть — і хочуть —вести предметний діалог, заснований на фактах і даних. А правда полягає в тому, що Польща виграє від мігрантів.

На жаль, замість того, щоб чесно представити реальність, політики воліють грати на емоціях, звертаються до популістських наративів і керуються лише рейтингами. Замість того, щоб просвітницькою роботою та побудовою усвідомленої дискусії, вони воліють лякати суспільство та створювати штучні проблеми, бо так просто легше.

Ми фокусуємося на жінках зі зрозумілих причин — їх тут найбільше. Якщо про чоловіків з України і говорять, то часто критично — як про тих, хто переховувався, тікав від призову. Часто — як про «ухилянтів». Яка ситуація з чоловіками?

Відповідь дуже проста. І тут теж факти. Я закінчила економічний факультет, тому для мене все дуже просто і на все є факти і цифри. А факти і цифри такі, що на момент початку повномасштабної війни в Польщі вже проживало близько 1,5 мільйона українців. Чималу частку з них становили чоловіки, які приїхали сюди на заробітки, тобто були економічними мігрантами, які просто хотіли утримувати свої сім'ї. Вони проживали в Польщі по 10 років. Вони живуть у Польщі 10, 15, 20, 30 років. Раніше їх ніхто не помічав, але зараз людина, яка розмовляє з українським акцентом, викликає підозру. Дозвольте мені повернутися до цифр. 

Будь ласка.

З початку повномасштабної війни близько 7 мільйонів людей залишили Україну як біженці. За оцінками, близько 20 відсотків цієї групи — чоловіки, решта — жінки і діти. З іншого боку, українська сторона повідомляє, що близько 300 тисяч чоловіків виїхали з України і не повернулися. Тобто це люди, які порушили закон. 300 тисяч з 7 мільйонів біженців — це менше 1 відстотка.

Це свідчить про те, що ймовірність того, що українець, якого ми бачимо на вулиці, нелегально виїхав з України, мізерно мала, тим більше, що існують конкретні правила, категорії, які визначають, хто може виїхати з України

Які чоловіки можуть легально виїхати з України?

Батьки трьох і більше дітей. Чоловік може виїхати, якщо він сам хворий або якщо хтось у його родині хворий — має високий ступінь інвалідності або онкологічне захворювання. Або коли в сім'ї є інвалід, або коли він є єдиним опікуном дитини, наприклад. Також є категорія чоловіків, які мають документи, що свідчать про те, що вони не можуть йти на фронт. Це великі групи чоловіків. Говорити про них як про тих, хто обманював, ухилявся від призову, — це бути частиною поширеної російської дезінформації. З іншого боку, ви не говорите про тих, хто роками жив у Польщі чи іншій країні, мав тут роботу, життя, сім'ю, а коли почалася війна, кинув усе це і пішов на фронт. Як тільки почалася повномасштабна війна, вони все кинули і поїхали в Україну захищати свою Батьківщину. Таких чоловіків у нас сотні тисяч з усього світу. Але очорнення продовжується, я була свідком деяких абсурдних ситуацій. 

Яких саме?

На одному із заходів, організованих нашою фундацією, був присутній молодий чоловік, українець. Хтось агресивно запитав його: Що ти взагалі тут робиш? Це був батько дівчинки, який приїхав до Польщі лікувати свою доньку, хвору на рак. З лікарні він виходив на демонстрації на підтримку своєї батьківщини. Інший чоловік: він пройшов російський полон, був обміняний, повернувся в Україну, пройшов усі комісії та перевірки, і його визнали таким, що більше не може йти на фронт. Він приїхав до своєї родини, яка жила в Польщі. І в обох випадках ні один, ні другий чоловік не хотів пояснювати, чому вони опинилися в Польщі. 

Ми це бачили, бо знаємо їхню історію. Але ці приклади показують, як деякі люди поспішні у своїх судженнях.

Як досвід цієї агресії, цієї війни — не першої складної в українській історії, зрештою, — змінив цю націю, змінив вас?

Я думаю, перш за все, це додало сил і рішучості боротися, тому що коли у тебе хочуть забрати найголовніше — хто ти є, твою ідентичність, доводячи тобі, що ти раптом росіянин, коли ти завжди знав, що ти і твої батьки, діди, прадіди — українці — це додає сил боротися і навіть, як довели українці своїм прикладом, ти готовий за це вмирати. Я не знала, що в мене стільки сил, не думала, що з двома маленькими дітьми зможу зробити стільки, скільки роблю для перемоги України. Думаю, що багато українців відчувають те ж саме. Адже в Україні зараз на фронті воюють всі: жінки, люди різного віку, різних професій, і ті, хто ще 10 років тому, або навіть 5 років тому, або навіть 3 роки тому абсолютно не думав би йти на фронт. А сьогодні вони це роблять, бо розуміють, для чого вони це роблять. Ми знаємо, що ми боремося за нашу країну, ми знаємо, що ми боремося за себе, за виживання, і ми готові заплатити за це найвищу ціну. Це, безумовно, зміцнило нас як націю, це, безумовно, об'єднало нас як народ, і, безумовно, вже буде дуже важко комусь у світі поставити під сумнів українську ідентичність і той факт, що Україна є незалежною державою.

Нашим дітям і онукам вже буде набагато легше зрозуміти, хто вони є, і не помилитися, як помилилося моє покоління і покоління моїх батьків. 

В Україні зросла кількість людей, які підтримують «компроміс». Вони хочуть, щоб війна закінчилася, і відкрито говорять про те, що схід має бути повернутий Росії у багатьох відношеннях. 

Звичайно, є люди, які так думають і висловлюють подібні думки. Я думаю, що це походить від почуття відчаю і безсилля. Вони бачать, як світ — особливо країни-партнери, які на початку заявляли про підтримку «до перемоги», — поступово віддаляється. Допомога біженцям зменшується, поставки зброї скорочуються, а обіцянки підтримки все частіше залишаються лише словами. У такій ситуації деякі люди відчувають себе покинутими і доходять до того, що готові погодитися на все, аби тільки закінчилася ця війна.

Партнери можуть говорити, можуть робити вигляд, що залучені, можуть навіть частково допомагати — але не вони платять найвищу ціну. Це українці щодня ховають своїх близьких, це в українців гинуть доньки та сини, це українці вже третій рік живуть під постійними ракетними та бомбовими обстрілами. Вони мають право відчувати себе покинутими світом і запитувати: Можливо, нам варто здатися?

Але є й ті, хто не втрачає рішучості і готовий боротися далі.

Питання в тому, як довго Україні доведеться протистояти нинішній ситуації наодинці? Чи справді Європа та її партнери, які на початку однозначно заявляли про свою підтримку перемоги, дотримають свого слова?

Тому що, якщо вони залишать Україну наодинці, немає жодних реальних шансів, що вона зможе перемогти Росію самотужки. Так само, як жодна інша європейська країна не виграє цю війну самотужки.

Які настрої в Україні після перемоги Дональда Трампа на президентських виборах?

Різні. Люди завжди діляться на оптимістів і песимістів. Це правда, що за Байдена США тримали Україну на такій крапельниці, яка дозволяла їй не здаватися, що вона не була достатньо сильною, щоб піти в наступ і перемогти.  Очевидно, що це підтримувало Україну, але це також не було на 100 відстоків тією підтримкою, якої Україна потребувала. Щодо Трампа: це одне велике невідоме.

Дуже важко передбачити, як це буде далі. Спочатку всі наполягали на тому, щоб Україна сіла за стіл переговорів, тільки забули, що для переговорів потрібні принаймні дві сторони. Сподіваюся, тепер усім стало зрозуміло, що Путін не має наміру ні з ким розмовляти. Він не хоче ніякого миру; питання в тому, що світ буде з цим робити. Росія розуміє лише мову сили. Якщо ми не будемо сильними, ми чекаємо на Путіна в інших європейських країнах, тому що в Україні він точно не зупиниться. Це, я думаю, вже всі розуміють. Так само, як ми говорили в 2014 році, що Путін не зупиниться в Криму, ми говоримо сьогодні, що він не зупиниться в Україні.

Переклад: Анастасія Канарська

Секс — це не мультивітаміни

Коли ми, жінки-біженки, почали обговорювати, чи є шкода для організму від багатомісячної відсутності фізичної близькості, виявилось, що майже кожна з нас мала досвід візиту до гінеколога, який замість фахової допомоги пропонував «додати в життя більше сексу» — як універсальні «ліки» від усіх хвороб.

«Частіше двох разів на тиждень — і менструальний цикл налагодиться», «Регулярне статеве життя вирішить проблеми зі шкірою і болем у грудях», а якщо це не допоможе, то «Вам просто треба народити дитину».

Навіть на сайті Міністерства охорони здоров’я України пишуть, що «Вагінальна стимуляція в жінок може блокувати хронічний біль у спині й ногах, зменшити менструальні болі, неприємні відчуття при артриті, а також головний біль». Як науковий доказ при цьому наводять одне-єдине дослідження: чоловіки, які мають статеві стосунки принаймні двічі на тиждень, помирають від серцевих захворювань вдвічі рідше, ніж ті, хто має нерегулярне сексуальне життя. Тож трохи не зрозуміло, хто кого лікує. 

Лікарка-гінеколог Наталія Лелюх каже, що колись спеціально вперто шукала доказові публікації про те, що секс корисний для жіночого здоров’я. Бо чула це твердження від жінок: «Одна моя приятелька зустрічалася з чоловіком для секса, називаючи сексуальні стосунки «мої мультивітамінки». Так от фахівчиня теж нічого науково доведеного не знайшла. 

З лікарської практики та особистого досвіду Наталія Лелюх стверджує, що найгіршу шкоду здоров'ю можна завдати, якщо займатися сексом і не отримувати від цього задоволення. 

Наукові дослідження підтверджують, що від якісного сексу з коханою людиною покращуються настрій, сон, робота серцевої системи, самооцінка і навіть колір шкіри. Підвищується рівень ендорфінів і окситоцину. Іноді регулярне сексуальне задоволення може навіть відкласти симптоми менопаузи.

Разом з тим на сьогоднішній день немає жодних доказів того, що утримання від сексу негативно впливає на здоров'я жінки

Тобто без сексу не розсиплеться жіночий організм, не станеться збій гормонів і не прийде передчасна старість. 

— Щиро й олдскульно вважаю, що секс — це про закоханість і про близькість, а не про профілактику варикозу і рахіту, — резюмує лікарка. 

Зняти напруження можна і без партнера 

— Лякаючи жінок хворобами через брак сексу, деякі медики намагаються зняти з себе відповідальність, — впевнена медична журналістка, біологиня і популяризаторка здорового способу життя Дарка Озерна. — Замість глибокого аналізу причин проблем зі здоров'ям, вони перекладають провину на саму жінку: мовляв, це її спосіб життя є причиною. І радять терміново шукати партнера «для здоров’я», хоча ситуація може бути в якихось фізіологічних причинах.

Фахівчиня з ендокринної гінекології Вікторія Бугро переконана, що статеве напруження, якщо воно є, жінка за відсутності партнера легко може зняти мастурбацією. І це навіть треба робити, щоб напруження не накопичувалось.

Інша справа, що стосунки з чоловіком, партнером не зводяться до зняття напруги. І коли ми говоримо, що нам бракує близькості, то здебільшого маємо на увазі ніжність, насолоду затребуваності й відчуття теплого рідного тіла поруч. 

Фактор війни та його вплив на лібідо 

— Якщо ти запитаєш мене про секс, чи бракує його мені, — то ні, — каже моя 46-річна подруга Катерина С. Вона з двома дітьми живе в Польщі, чоловік опинився в окупації, зміг вибратися звідти аж через рік, зараз працює на одному з критично важливих підприємств України. 

Жінці насамперед бракує всього того, чим є шлюб: просто бути разом, просто засинати поруч в обіймах, просто, щоб «я  говорила, а він слухав», вечірніх прогулянок, спільних переглядів фільмів, поділеного на двох побуту, ніжності. 

Цього бракує і чоловікам, хоча вони рідше це артикулюють, переконана психологиня, психотерапевтка, консультантка з питань сексуальності Тася Осадча. І часто, коли чоловіки кажуть, що хочуть сексу, йдеться також про оцей світ інтимності та близькості, а не про голий статевий акт. 

— Я б подумала, що пристрасть вщухла, — каже Катерина, — бо ми вже не юні закохані. Навіть після розлуки ми не стрибаємо одразу до ліжка. Втім розмовляю з подругами, які молодші за мене на 10-15 років  — і у них зараз так само. Коли ходимо до магазину скупитися перед поїздкою додому, жартуємо: треба купити цю звабливу білизну, одягнути на «побачення» з чоловіком. А потім самі із себе сміємося — українських чоловіків трусами не здивуєш. 

Проблема в тому, що тривала розлука накладає відбиток на інтимну сферу стосунків.

Коли люди довго не живуть разом, слабшає або втрачається зіграність, відчуття партнера, вміння досягти вершини насолоди під час статевого акту. Щоразу доводиться витрачати час, аби знову звикнути одне до одного

— У мене після кадрів у Бучі повністю зникло лібідо, я просто не хочу більше секса, наче вимкнулося щось. І я не одна така — від знайомих теж таке чую, — каже ще одна українка Євгенія. 

І це природна реакція на сильний стрес від інформації про групові згвалтування, щоденні загибелі, постійну небезпеку і неясність майбутнього. 

— На початку повномасштабного вторгнення були поширені дві протилежні реакції: або сильно підвищений сексуальний потяг, про що було соромно говорити, адже «навколо палає, а у мене тільки секс в голові», або навпаки — різке і суттєве зниження лібідо. Жінці для збудження треба відчуття спокою, безпеки, якого складно досягти в ситуації війни. Є індивідуальні особливості, але переважно це працює саме так, — запевняє Тася Осадча. 

Разом з тим експертка звертає увагу на те, що за три роки війни проблеми з лібідо можуть мати не тільки психоемоційні причини, але й залежати від цілком конкретних порушень здоров'я. 

— Депресія, тривожний розлад, збій роботи щитовидної залози, цукровий діабет — все це може спричинити зниження сексуального потягу. Варто пройти обстеження, аби виключити ці фактори або вилікувати порушення. 

Знову відчувати себе бажаною 

Жінки, з якими спілкувалися Sestry, розповідають, що бажання інтимної близькості іноді повертається так само раптово й несподівано, як воно зникло на початку повномасштабної війни.

Найчастіше лібідо скаче вгору, коли вирішуються базові побутові питання: з’являється стабільна робота, укладено договір оренди житла, не треба щохвилини думати про гроші, є простір для особистого комфорту й усамітнення 

Поверненню бажання сприяють також заняття спортом, пробіжки, прогулянки, йога і медитації, адже знижують рівень стресу й допомагають вивільнити ендорфіни. Не можна це недооцінювати.

А коли бажання повертається, а поїхати до чоловіка в гості неможливо, на допомогу приходять відеозв’язок та різноманітні сексуальні стимулятори — від збуджуючих слів до використання вібратора або вуманайзера, діляться жінки.

Тася Осадча пояснює, що збудження — це умовний рефлекс, який формується у відповідь на певні стимули, але якщо не отримує підкріплення, з часом згасає. Жарт «що не працюється — те атрофується» цілком справедливий для інтимної сфери. «Якщо ми не робимо нічого для активізації сексуального збудження, то закономірно, що лібідо знижується і навіть зникає», — пояснює Осадча.

Природа жіночого збудження та оргазму тонка й примхлива. Війна створює ще більше перешкод, аби жінка могла розкрити свою чуттєвість. Втім цю чуттєвість можна зберегти навіть в умовах війни, якщо піклуватися про себе і свої потреби.

Розмова з коханим замість хатніх справ

— Навіть в умовах комун, гуртожитків і хостелів є ванна, душові, де можна усамітнитися, — продовжує Тася Осадча. — Якщо жінка ділить простір з кимось, то треба домовитися з іншими співмешканками, щоб у кожної був час для усамітнення. Якщо є діти, то коли вони бувають у школі, друзів чи на прогулянці, не варто хапатися в ці вільні хвилини за домашні справи. Хапатися варто за телефон, аби приділити час собі й партнерові. Або просто собі — це теж корисно і допомагає відновити чуттєвість. 

Мастурбація, секстинг (пересилка інтимних фото, повідомлень інтимного змісту — Ред.) та секс-іграшки — це те, що може підтримати вогонь навіть на відстані. 

Але головне — більше спілкуйтеся. По телефону, з відеозв’язком, через листи чи аудіоповідомлення розповідайте одне одному про свої почуття, емоції, побутові дрібниці. Смійтеся, жартуйте, плачте разом. Щодня. Фліртуйте, згадуйте щасливі миті й плануйте майбутні, разом переглядайте фільми, слухайте одну й ту саму музику, танцюйте і готуйте їжу «на відстані». Підтримуйте емоційний зв'язок. Адже саме він є ключовим у збереженні стосунків на відстані. Саме емоційний зв'язок допомагає зменшити почуття самотності — а це ваш ворог у довгій розлуці. Пам'ятайте: це тимчасово, але це треба пережити. І саме емоційний зв'язок провокує пристрасть і енергію любові — до того ж не тільки до партнера, але й до самого життя.

Фотографії Shutterstock

Коли почалося повномасштабне вторгнення, ти була в самому осерді циклону — на Донбасі. Інформація про можливий напад з боку Росії циркулювала звідусіль, і все ж ти поїхала на схід, в напрямку російського кордону. Звідки взялося це рішення? 

У той час я поїхала на Донбас. Туди, де останні вісім років проливають кров українські солдати і гинуть мирні жителі під обстрілами. Я не була впевнена, що станеться, але поїхала туди свідомо, вважаючи, що схід України найкраще підготований для захисту. Що я добре пам'ятаю, так це масовані обстріли. За 24 години, що передували вторгненню, на українські позиції на Донбасі впало понад дві тисячі артилерійських снарядів. Але і до, і після 24 лютого я керувалася простою логікою — російські бомби мене лякають менше, ніж контакт з російською армією та її службами, які можуть прийти відразу після цього. Тому я вважала за краще сидіти в прифронтовій зоні, ніж ризикувати, подорожуючи районами, де вони могли би зʼявитися.

Підрозділ української морської піхоти, в якому я тоді перебувала, був спокійним. Це був один з найкраще підготовлених українських підрозділів на той момент. Заголовки, що з'являлися в той час: «Чи буде війна в Україні?» — викликали у солдатів безсилу агресію. Вони запитували себе: якщо зараз буде якась «війна», то що ми тут робили весь цей час? Грали в пейнтбол? Де були наша молодість, здоров'я і загиблі друзі? 

‍Що пам'ятаєш з розмов з ними в дні, що передували 24 лютого?

Перед самим вторгненням я досить багато говорила про це з солдатами, і наш спільний висновок був такий: рано чи пізно буде повномасштабний наступ або якась більш інтенсивна спроба взяти східні області, але це не обов'язково станеться зараз. Ми знали, що Київ наводнили іноземні журналісти. Нам здавалося, що це певний захист, що Росія не наважиться на такий крок, коли камери всіх можливих телеканалів будуть спрямовані на Україну. Ми робили ставку на те, що це може статися через кілька тижнів, коли редакції, знудьгувавшись і розчарувавшись, вже повернуть своїх кореспондентів назад з України. Але виявилося, що Росія, яка вже відчула на собі безсилля Заходу перед обличчям своїх злочинів, приковує до себе погляди всього світу.

‍Можна зробити висновок, що на той момент Донбас був у більшій безпеці, ніж решта України. Це звучить дещо абсурдно, враховуючи, що Донбас, зрештою, асоціюється з найжорсткішими бойовими діями. 

У Донецькій області справжня війна триває з 2014 року, подекуди без особливих змін на лінії фронту до останнього часу. Такі населені пункти, як Авдіївка та Торецьк, безперервно оборонялися протягом десяти років до минулого року. На початку повномасштабної війни територіальні втрати Донецької області були незрівнянно меншими, якщо порівнювати їх з тисячами кілометрів, які російська армія пройшла в інших регіонах у лютому-березні 2022 року.

‍Ти спостерігаєш за цією війною з самого її початку, з 2014 року. Спочатку керувала Тобою цікавість, але врешті-решт прийшло свідоме рішення: я залишаюся тут. Пам'ятаєш момент, коли вирішила це зробити?

Таким переломним моментом став Іловайський котел, одна з найкривавіших битв війни на Донбасі. Коли українські добровольчі війська зайняли більшу частину міста Іловайськ, з іншого боку увійшли регулярні російські війська. Посеред цього котла опинилися бійці батальйону «Донбас». Саме та рота, з якою я працювала під час своєї першої поїздки, тоді ще в Артемівськ, який пізніше назвали Бахмут. Раптом виявилося, що більшість людей, яких я зустрічала, з якими я так чи інакше товаришувала, про яких писала у Фейсбуці, — це люди, які в кращому випадку були тяжко поранені, а в гіршому — перебували в полоні, або полягли чи загинули. Це незнання того, що з ними відбувається протягом кількох місяців, змусило мене вирішити, що я не можу це так залишити і маю зробити все можливе, щоб надати цьому розголосу. Я знала цих людей і знала, що вони були добровольцями, часто людьми зі сходу України, які буквально боролися за свої домівки. До того, як вони пішли в армію, вони були цивільними людьми, які здебільшого не мали жодного контакту зі зброєю, з будь-якими оборонними боями, і раптом вони опинилися в цій військовій реальності.

І проти них, проти цих бізнесменів, будівельників, готельєрів, раптом з'явилася регулярна російська армія, хоча по всьому світу ходила інформація, що битва за Іловайськ була тріумфом сепаратистів, солдатів Донецької Народної Республіки

Європейські та світові ЗМІ все ще говорили про громадянську війну, про те, що там на сході воюють українські сепаратисти. А я знала, я мала прямі свідчення очевидців, що моїх друзів вбиває російська армія. І я мусила зробити все, що могла, щоб якомога більше людей дізналися правду. Спочатку це були пости у Фейсбуці, але з часом редакція «Tygodnik Powszechny» запропонувала мені співпрацю. Так я стала відомою як воєнна кореспондентка, бо просто хотіла розповісти про долю своїх друзів.

‍З яким успіхом тобі тоді це вдавалося? Досі в ЗМІ говорять про «третій рік війни», і мало хто знає, що вона триває безперервно з 2014 року. Важко прорватися в мейнстрім.

Відчуття безсилля переважало в мені. Ми знаємо, що там відбувається, але світ вперто відмовляється це бачити. Це було для мене шокуючим і болісним. Українських солдатів, які тоді потрапили в полон, жорстоко катували. Розповіді тих, хто повернувся, були свідченням воєнних злочинів, скоєних російською армією, підконтрольними їй ополченцями та їхніми маріонетками, яких називали сепаратистами. Російські найманці скоювали воєнні злочини не лише проти військових, але й проти цивільного населення. 

Мене особисто також дуже вразила історія Степана Чубенка. Степана затримали біля села Моспине в липні 2014 року, коли він повертався з Києва до рідного Краматорська, проїжджаючи через Донецьк. У рюкзаку підлітка сепаратисти знайшли стрічку в кольорах українського прапора і шарф львівського футбольного клубу «Карпати». Вони зв'язали йому руки скотчем, наділи на голову якийсь мішок і вивели з поїзда. Два тижні його жорстоко катували, а потім — для годиться — розстріляли. А розстріляли його для показухи, тому що він відмовився вступати до армії ДНР, сепаратистської армії. Хоча це була фактично дитина. Для мене цей хлопчик є символом того, що відбувалося на тих територіях: маріонетки Росії вбивали полонених, знущалися над солдатами і цивільним населенням, обстрілювали українські міста і влаштовували облави на людей з патріотичними поглядами.... 

‍Але це лише одна з тисяч історій, які ти описувала у своєму Facebook-у. Сьогодні пам'ять про Степана все ще жива, йому також встановили пам'ятники. Але такі історії чи новини про долю солдатів на фронті не завжди проривалися в медіа.

Навряд чи хтось зараз пам'ятає, що у вересні 2014 року були підписані так звані «Мінські домовленості», найважливішим пунктом яких було негайне припинення вогню. Насправді, в перший же день «перемир'я» в Луганській області почалися важкі і кровопролитні бої, в яких брали участь добровольчі підрозділи, в тому числі батальйон «Айдар». Багато бійців цього підрозділу досі вважаються зниклими безвісти. Одним із солдатів, який потрапив у полон, був Іван Ісик. Він разом зі своїм підрозділом потрапив у засідку біля села в Луганській області. Через кілька днів у проросійських ЗМІ з'явилося інтерв'ю британського псевдожурналіста Грема Філліпса з Іваном з луганської лікарні. Іван був обгорілий, на його тілі були сліди тортур. Але незважаючи на це, він протягом п'ятнадцяти хвилин спокійно і з гідністю відповідав на провокаційні запитання пропагандиста. Пізніше його нібито викрали з лікарні, де він помер в результаті тортур. Його батькам видали фальшивий документ, в якому вказали неправдиву причину смерті. Коли через місяць його тіло повернули в Україну, виявилося, що він був повністю побитий, його внутрішні органи були вирізані і зашиті назад в тіло, по суті, вставлені як блоки. У його шлунку був мозок, в горлі — український прапор. Вони просто забили його до смерті, а потім ще й поглумилися над трупом. У цьому брав участь неонацист і садист з Санкт-Петербурга Олексій Мільчаков, який досі на фронті, разом з іншими. Розбишака, який прославився відео, де він вбиває цуценя і позує для фотографій з прапором зі свастикою. Російська пропаганда розігріває свої ЗМІ тим, що на українському боці воюють нацисти, а російський неонацист, відомий широкому загалу, відкрито заявляє, що він нацист і воює на російському боці. Абсурд.

‍Як українцям готуватися до переговорів? Що зараз є на столі переговорів з їхнього боку? На що, окрім припинення вогню, може розраховувати Україна?

Будь-які переговори з Росією, будь-які російські обіцянки чи повага до міжнародних прав — це повна нісенітниця. Вони потім це неодноразово підтверджували. Я була у селі Піски, неподалік від Донецького аеропорту, протягом кількох місяців, коли там точилися найзапекліші бої. Взимку йшли розмови про якесь перемир'я. І воно виглядало як перемир'я. А перемир'я там виглядало так, що ти не міг спокійно вийти в туалет на вулицю, тому що російські бомби падали і палили все навколо, куди б ти не подивився. Вони говорили про перемир'я, а самі скоювали злочини, на які, в той же час, світу було абсолютно начхати.

‍Але ж перемир'я контролювалося — в Україну була направлена моніторингова місія ОБСЄ.

Це все було ілюзією. Як тільки ОБСЄ приїжджала, наприклад, в села під Донецьком, всі починали займатися своїми справами — можна було, наприклад, спробувати вмитися водою з пляшок, тому що ми знали, що це час, коли не буде обстрілів. І вони знову починалися відразу, коли представники ОБСЄ від'їжджали. Вони потім знову приїжджали, дивилися на осколки снарядів, які впали за їхньої відсутності, що, зрештою, повністю суперечило перемир'ю. Вони створювали свої звіти, в яких статистика російських обстрілів була абсолютно занижена. 

Я сама була втягнута в ситуацію, коли ОБСЄ попросила мене показати місцезнаходження дитини, батьки якої — цивільні особи — все ще перебували тут, на лінії фронту, хоча мали б давно евакуюватися. Коли ми промчали вулицями і зникли з поля зору, російські сепаратисти були переконані, що вони вже пішли. І знову почався обстріл. Вони сіли в машину, і я почула, що чужа людина не може сісти. В результаті я йшла попереду, за мною їхала машина ОБСЄ, і я шукала підвал, де ми всі могли б сховатися.

‍Організація з безпеки і співробітництва не змогла забезпечити безпеку своїх співробітників і колег? 

Співробітники ОБСЄ нижчої ланки, які працювали на місцях, на мою думку, знали, як це все працює. Все було побудовано на ілюзіях і брехні — реальність одне, звіти інше. Окремим питанням є діяльність на окупованих територіях таких організацій, як ОБСЄ та Червоний Хрест. За весь цей час жодна з цих організацій не змогла досягти домовленостей щодо утримання там цивільних військовополонених, які роками утримуються у в'язницях у жахливих умовах без доступу до медичної допомоги та ліків. У той же час Червоний Хрест передавав на окуповані території гігантську кількість допомоги. Допомогу, транспортування якої контролювали польові командири так званої «Новоросії». З великою часткою ймовірності можна стверджувати, що значна частина цієї допомоги йшла підконтрольним Росії військам. Крім того, частина людей, які працювали на місцях, були російського походження.

І сім'ї військовополонених, як цивільних, так і військових, наполегливо просили, щоб співробітники цих організацій хоча б зайшли в ті підвали, де утримуються їхні близькі. Щоб знати, в якому стані перебувають їхні близькі і чи живі вони взагалі. Хоча іноді вони потрапляли до полонених, це не стосувалося тих, хто перебував у нелегальних місцях існування. Докладалися також зусилля, щоб хоча б невелика частина допомоги Червоного Хреста, наприклад, одяг, медикаменти, їжа, потрапляла до їхніх близьких — це теж ніколи не вдавалося. Ці організації були абсолютними макетами, муляжами допомоги. Не було ніякої допомоги, ніяких прав людини. Це було створення великої ілюзії з мільйонним бюджетом.

‍Відколи беру активну участь у доставці допомоги солдатам, були теми, які не піднімалися. Ми ніколи не ставили їм питання: коли це все закінчиться? Коли кінець війни? Але у тебе не складається враження, що зараз ця тема піднімається все частіше і частіше? Не тільки в ЗМІ, а й між солдатами? Що говорять про мирні домовленості, переговори. 

Я, наприклад, вважаю, що це повна нісенітниця.

Не йдеться про припинення війни, йдеться про можливе заморожування конфлікту. Але поки існує Російська Федерація, вони будуть збирати сили, щоб знову напасти на Україну

І питання в тому, чи зроблять вони це через рік, через два чи через п'ять років. Це не питання «якщо». Це питання: коли. Тому що вони відновлять свої сили і знову підуть в атаку. Саме так, як сказав Роман Ратушний, загиблий міський активіст і солдат 2022 року, «чим більше росіян ми вб'ємо зараз, тим менше їх доведеться вбивати нашим дітям». І це правда, з тієї причини, що Росія не дасть миру ні Україні, ні іншим країнам регіону загалом. Але в першу чергу вона нападе на Україну, тому що вся нинішня державна міфологія і пропаганда базується на цьому, і вони від цього не відмовляться. 

Путін на своїй кількагодинній пресконференції наприкінці 2024 року підтвердив це —  їхні цілі не змінилися після трьох років вторгнення, і контроль над Києвом все ще є стратегічною метою. Про повернення окупованих територій не йдеться.

Не можна також забувати, що є, зрештою, гігантські території, окуповані Росією, і будь-яке призупинення конфлікту — це залишення їх там у заручниках, що не є варіантом і ніколи не повинно бути варіантом. Тим більше, що ми знаємо, яка доля спіткала людей під російською окупацією, ми знаємо, що сталося після 2014 року на територіях окупованого Криму чи Луганської та Донецької областей.

‍Тому що поки Російська Федерація існує в такому вигляді, повернути окуповані території в кордони України неможливо — і я не думаю, що в цьому вже хтось сумнівається?

Всім відомо, що становище української армії та масштаби допомоги, яка доходить до воюючих солдатів, занадто малі в умовах протистояння з таким потужним ворогом. Лінія фронту утримується з великими труднощами, не кажучи вже про те, щоб говорити про повернення цих територій. І ця надія зменшується з кожним тижнем. І це особливо трагічно в ситуації солдатів, вихідців з окупованих територій, які пішли воювати за повернення своїх домівок. Вони не можуть собі уявити, що можуть просто від нього відмовитися. Але ми також говоримо про місця, за які загинули їхні друзі — і тепер виявиться, що вони загинули даремно? Це неймовірно похмура картина. Крім того, переважає думка, що будь-які домовленості з Росією закінчаться катастрофічно, тому що Росії не можна довіряти. Росія вже неодноразово це демонструвала, навіть у контексті Мінських угод, про які я говорила. Ніхто не має ілюзій, що ці домовленості не мають жодної цінності. Росія може зупинитися, але це не означає, що вона припинить війну.

‍А що кажуть про це твої знайомі, солдати? Як їхній бойовий дух?

Саме те, що вони не мають жодних ілюзій. Кожен з моїх знайомих усвідомлює, що попереду ще багато років війни, можливо, з перервами і перемир'ями, але це будуть довгі роки війни, в якій все одно буде дуже багато жертв. Солдати часто говорять про те, що Росія скористається будь-якою найменшою паузою, щоб відновити свої сили, а потім атакувати зі збільшеною силою. Україна бореться за виживання проти ворога, який не щадить нікого і з яким ні про що не можна домовитися. Адже весь час ми маємо справу з убивством військовополонених у жорстокий спосіб — розстрілами, відрізанням голів. Більшість моїх знайомих кажуть, що тут немає золотої середини. Ви просто повинні зробити все можливе, щоб зупинити їх і зробити все можливе, щоб вони не пішли далі. 

Росія просувається далі з кожним днем, і хто може зупинити Росію, якщо вона відкрито говорить, що люди на фронті «закінчуються»?

Що стосується моїх друзів з попередніх років війни, з якими я познайомилася ще до початку повномасштабної війни, то насправді у мене вже більше полеглих друзів, ніж живих. А ситуація в армії, особливо в піхотних частинах, зараз жахлива. І якщо нічого не зміниться, то буде все гірше і гірше.

Коли я кажу, що щось зміниться, я, очевидно, маю на увазі масову мобілізацію. На фронті, перш за все, не вистачає людей, тому що втрати гігантські, і людей з досвідом стає все менше і менше. А вони найцінніші. Починає бракувати людей, які є фахівцями в різних аспектах ведення бою, наприклад, пілотів. І армія не встигає набирати новобранців, щоб заповнити ці прогалини. Я сама неодноразово стикалася з величезним відчуттям несправедливості у військовослужбовців, які воюють вже десять років, які повністю відмовилися від особистого життя, відмовилися від себе, а з іншого боку, у нас є величезна кількість українців, які втекли за кордон, величезна кількість українців, які сидять в таких містах, як Київ чи Одеса, і сподіваються, що їх це не торкнеться. Вони сподіваються, що загине хтось інший, що їм не доведеться воювати. За принципом: ідіть, хлопці, воюйте, а ми тут посидимо, почекаємо. 

Один з моїх друзів, який на фронті з часів Майдану, кілька днів тому відверто сказав мені: ти дивуєшся, що я у відпустці навіть не хочу мати справу з цивільними? Що я навіть в жоден бар не ходжу, ні з ким не розмовляю? Я відчуваю ненависть, бо розумію, що вони тут залишаться, а я ні. Тому що про демобілізацію, про те, щоб ті самі люди воювали десять років повномасштабної війни, взагалі не йдеться. А мобілізація — це ще один фронт. Український інтернет заповнений мільйонами фейків, під якими російські боти пишуть коментарі про те, що працівники мобілізаційних центрів — вбивці, а мобілізація — це порушення прав людини. Це посилює поляризацію в суспільстві. Були напади на працівників ТЦК, підпали, а нещодавно навіть вбивство. Виявляється, жертва — ветеран, який воював у Бахмуті, отримав важке поранення в Серебрянському лісі, яке вивело його з ладу. І його вбили, причому серед білого дня. Під інформацією в соціальних мережах почали з'являтися коментарі з нападками на військових, мобілізацію, ТЦК, називаючи її, наприклад, злочинною організацією. Ця ситуація розлютила багатьох моїх друзів. Нічого не зміниться, поки ці цивільні не побачать, що таке російська армія. Мало говорять про те, що тих, хто опинився під окупацією, примусово призивають до російської армії.

Переклад: Анастасія Канарська

В останні дні січня Служба громадянства й імміграції США повідомила про призупинення програми United for Ukraine (U4U) для українців, які тікають до США від війни. У перший день президентства Дональд Трамп доручив міністру внутрішньої безпеки відкоригувати програми з надання притулку людям, які прибувають до США, а також зупинити ті з них, які суперечать політиці США.

Люди, які вже мали квитки на літак та готувались скористатися цією програмою, змушені були повернутися назад — іноді прямо із салону літака. 

Знову невідомість

Українські біженці в США були впевнені, що їх це не торкнеться, треба тільки трохи перечекати. Однак зміни вже впливають на їхні життя. 

Харків'янка Мар’яна Клименко з лютого 2023 року живе в штаті Іллінойс разом з чоловіком та двома дітьми. Одразу попереджає: чоловік виїхав на законних підставах, останні 26 років жінка має інвалідність. Наважитися на переїзд змусив стан здоров'я молодшої дитини:

— Через пережитий стрес після обстрілів і вибухів, переховувань у підвалі у дитини почалися напади епілепсії. Лікар сказав, що ми маємо дбати про її психоемоційний стан так, наче вона з кришталя. 

Спочатку переїжджали з міста до міста в Україні — жили на Полтавщині, Львівщині. Було важко з житлом, роботою. Потім однокласник запропонував зробити спонсорство та виїхати до США за «humanitarian parole\гуманітарним паролем» — тимчасовим дозволом на в'їзд до країни за певними правилами. І родина ризикнула виїхати за океан. 

У штатах сім'я вже майже два роки. Донька добре почувається, вивчила мову. Син закінчив школу, першим з родини знайшов роботу — інструктором з керування автомобілем, вступив до місцевого університету. Мар’яна та її чоловік пройшли складний шлях інтеграції. 

— В Україні я працювала HRD (директором з персоналу), а тут довелося піти на завод, паралельно вчити мову, щоб мати надію на відновлення свого соціального статусу. За півтора роки я повернулася працювати в офіс страхової компанії, — розповідає жінка. 

Однак указ про «паузу» в програмі United for Ukraine (U4U) все змінив. Для продовження перебування за цією програмою українці повинні кожні два роки подавати документи на re-parol/повторний пароль. І оскільки зараз ця програма заморожена, відповідно, родина не має права на офіційне працевлаштування. Вони намагаються піти іншим шляхом, отримати «work permit\ дозвіл на роботу», однак там зараз теж немає руху. 

Чиновники міграційної служби не беруть на себе відповідальність пояснювати, що робити в цій ситуації. По телефону вони кажуть Мар’яні: «Не можемо вам сказати “так’’ чи ‘’ні” щодо того, чи можна вам працювати, поки розглядаються документи. Нехай вирішує ваш керівник». А керівник каже: «Боюся створити проблеми тобі з легалізацією, а собі — з бізнесом».  

Максимум, на що зараз можуть розраховувати тисячі українців, — це те, що їхні працедавці направлять листи до міграційної служби з проханням прискорити розгляд справ саме для своїх працівників. 

— Лише на початку була деяка підтримка з боку американського уряду. Але давно всі витрати ми несемо самостійно: оренда квартири, оплата медичного страхування, програма продовженого дня у школі для доньки, продукти, бензин — тут немає нічого безкоштовного, а суми астрономічні. Резерву коштів, який ми тривалий час збирали, вистачить максимум на два місяці. Що далі? Знову невідомість, — каже Мар’яна. 

Першими на ситуацією, в яку потрапили українці, відреагували шахраї 

На тлі цих подій у соціальних мережах активізувалися так звані міграційні адвокати, які лякають людей без громадянства: «Вас можуть депортувати, всупереч волі вивезти в іншу країну». Чимало маніпуляцій навколо теми дітей, що їх можуть вилучити з родини, яка втратила статус легального перебування. Закликають терміново робити довіреність на когось з тих, хто має громадянство і зможе ними опікуватись. Ці послуги, звісно, платні й коштують дуже недешево. 

Люди бояться також фінансових наслідків: у багатьох укладені договори оренди на житло, і якщо виїхати раніше терміну — маєш сплатити штраф і квартплату за кілька місяців. Є медичні борги. Є страх розділення родин. Часто хтось один вже має легальні підстави для перебування в країні на тривалий термін (наприклад, жінка вступила у коледж, має навчальну візу, а чоловік і діти живуть як біженці. 

Українці зібралися в ініціативну групу, щоб відстоювати свої права. З одним з учасників групи Sestry розмовляють на умовах анонімності. «У своїй країні були “поза політикою”, натомість тепер змушені розібратися в ній тут».

У групі є список всіх конгресменів з коротким описом, як ті ставляться до України, якими були їхні публічні висловлювання щодо війни, допомоги біженцям, надання статусу українцям. Вивчають, як працює система петицій, електронних звернень. Складають списки правозахисних організацій та християнських церков. 

«Конгресмен Mark Amodei — “бусинка”, часто висловлювався на підтримку України, був в Україні, сам юрист», — пишуть у групі. Далі список контактів, за якими можна написати для нього, щоб попросити втрутитися в ситуацію. Біля деяких конгресменів інформація, що вони чи їхні батьки теж були емігрантами.

— Навряд чи згадка про це вплине на когось позитивно. 

Ми вже помітили, що найгірше ставляться до українських біженців ті українці, які приїхали раніше. Їм здається, що нам тут простіше, ніж їм було колись

Більше надії у нас на електронні петиції, медіа, розголос — поки що в США ще демократія, і її закони мають рано чи пізно спрацювати. 

У соцмережах поширюється багато інформації про рейди на заводах, вулицях, у місцях відпочинку, коли міграційні служби перевіряють документи й затримують людей, які не можуть підтвердити свій легальний статус. Люди попереджають інших, де ходять міграційні служби.  

Все це створює напругу, схожу за відчуттями на ту, яка була в Україні в лютому 2022 року. «Як і тоді, зараз у мене одна думка: невже це все відбувається по-справжньому? Невже це можливо у XXI столітті?» — зізнається Мар’яна Клименко. 

Вона розуміє, чому в США хочуть навести порядок з нелегальними мігрантами.

Міграція стала цілою кримінальною індустрією: люди купують собі «липові» водійські права, «липовий» Social Security Number (SSN) (аналог українського ідентифікаційного коду чи польського pesel), навіть вступають з цими документами до коледжів

Разом з тим Марія вважає, що нова міграційна політика несправедлива стосовно тих, хто скористався офіційним запрошенням, працює легально, сплачує податки, а тепер має трагічну невизначеність своєї долі. 

Ейфорії вже немає в жодному з таборів

Настрої українців у США дуже відрізняються в залежності від того, в якому стані їхні документи. У кого поновлені, реагують спокійніше і вірять, що все незабаром налагодиться. 

Багато залежить також від того, в якому штаті живуть українці — у червоному (де переважають прихильники Республіканської партії) чи синьому (де переважають прихильники Демократичної партії). 

— Ми спеціально обирали демократичний штат, живемо в Каліфорнії — з огляду на те, що у мене дві доньки, та й сама я жінка, — каже 41-річна українка Анна. — Я боялася, що в якомусь консервативному штаті нам буде жити некомфортно саме через обмеження прав жінок, або негативне ставлення до мігрантів, яке нагніталося соціальними мережами. 

За словами Анни, депресивні настрої зараз панують навіть серед американців, які дотримуються ліберальних поглядів. Вони теж переживають за згортання своїх прав. 

Лякає те, що Трампа підтримали люди, які мають вплив на суспільну думку. На інавгурації поруч з ним були присутні власники компаній, які формують настрої та алгоритми донесення інформації: власник Меta Марк Цукерберг,  власник мережі Х Ілон Маск і власник «Вашингтон пост» Джеффрі Безос. 

У США навіть поширився тренд, коли люди, які хочуть достукатися до думок своїх опонентів, йдуть на хитрість — записують відео з політично нейтральним звуковим рядом (наприклад, про продаж взуття), аби в ньому не було тригерних для соцмережі слів, а на аркуші паперу пишуть якесь важливе повідомлення, аби донести інформацію до співвітчизників інших поглядів. Ця поляризація лякає самих американців. 

— Ми живемо в штаті Північна Кароліна з 2023 року, — розповідає українка Тетяна, — традиційно тут переважають прихильники республіканської партії, але молодь великих міст починає схилятися до демократичних сил. До українців тут було у всіх досить позитивне ставлення, але після руйнувань, спричинених ураганом Гелена, дуже швидко в соціальних мережах розповсюдився наратив про те, що буцімто «мільярди доларів витратили на Україну, а вони нам самим треба», що дуже вплинуло на настрої і результати виборів. Це був один з ключових штатів на виборах, який забезпечив Трампу перевагу трохи більше в 3%. 

За словами Тетяни, її друзі-прихильники демократів знаходяться у пригніченому стані. Навіть думають про переїзд до інших країн. Прихильники республіканців по-різному ставляться до нової політики США. Хтось бачить у Трампі сильного лідера, який може полагодити систему. Хтось — просто в опозиції до цінностей демократів, але ейфорії українка вже не бачить в жодному з таборів. 

Система стримувань і противаг, якою так пишались американці, здається, в один момент перестала працювати

«Як купити будинок у Канаді» — популярний google-запит у США

Перед тим як записувати з ними інтерв'ю, українці в Канаді порадили почитати, які теми обговорюють у місцевих англомовних групах соцмереж. В одній з найбільших прикріплене посилання на цифровий годинник «зворотній відлік президентства Трампа». 

Опис жартівливий: «Цей годинник — не просто таймер. Це символ стійкості, витримки та невідворотності змін для всіх, хто може відчувати невпевненість або розчарування в цей період. З кожною миттю він нагадує: час рухається вперед. Коли демократія здається напруженою, коли з'являється сумнів у завтрашньому дні — просто подивіться на цей годинник. Зворотний відлік триває, невпинно наближаючись до нової глави та нового початку».

Такого гумору дуже багато, каже українець Родіон Шуб. Люди не вірять, що на континенті може бути війна чи навіть військова спроба з боку США захопити Канаду. Жартують, що краще до Канади приєднати демократичні штати, ніж Канаду до США, що американці не знають, де Канада взагалі знаходиться, що найпоширеніший Google-запит в США: «Як купити будинок у Канаді» тощо. 

Втім цей гумор нагадує Родіону настрої заперечення, що панували в Україні напередодні повномасштабного наступу. Люди теж не хотіли вірити в погані наміри з боку сусідів. 

— Я живу в Монреалі, провінція Квебек, тут є свої нюанси, пов'язані із сепаратизмом і мовними нормами, але я не зустрічав жодної людини, яка була б у захваті від ідей Трампа зробити з Канади 51-ий штат. Хоча допускають, що буде економічний і адміністративний тиск. Разом з тим є люди, яким симпатичний Трамп. 

Для більшості ж він антигерой, каже українка Тетяна Терентьєва, яка переїхала сюди після війни з чоловіком турецького походження та маленькою донькою. За її словами, політики закликають бойкотувати американські товари — і люди роблять це. 

Бо ніхто з них не хоче жити в США, всім подобається устрій, який склався в Канаді: людиноорієнтованість, мультикультурність, шанобливе ставлення до природи, соціальна справедливість тощо

Родіон Шуб підтверджує, що стати нелегалом у Канаді — майже неможливо. Тут інший підхід до міграційної політики, але останнім часом правила теж стали жорсткішими. Це пов'язано з тим, що багато справ накопичилося ще за часів ковіду. Але насамперед навіть через житлову кризу. У країні банально немає житла для нових мешканців, а ціни на те, що є — захмарні. Квартира може коштувати 600-700 тисяч доларів, дім — 4-5 мільйонів. 

Загалом, підсумовують співрозмовники, заокеанський спокій виявився примарним. Старий світ, до якого ми звикли, похитнувся. І може виявитися, що для українців одним з найстабільніших місць в ньому буде Україна. 

Конференція почалась з різких випадів американського віцепрезидента Джей Ді Венса на адресу ЄС та попередження, що європейці мають взяти більшу відповідальність за свою безпеку та безпеку України. Водночас адміністрація Трампа хоче домогтись тривалого миру, а не відновлення війни за кілька років. Та головне питання, якою ціною можливий мир, поки що залишається без чіткої відповіді. Володимир Зеленський на пресконференції у Мюнхені зауважив, що з Білого дому звучать сильні, але різні сигнали. Це, на думку українського президента, свідчить, що готового плану у Вашингтоні немає. Чи можна домовитись з Росією? Чому «мир за будь яких умов» неприйнятна концепція не лише для Києва, але й Європи? Які можуть бути гарантії безпеки для України?

Червоні лінії України

Україна ніколи не прийме угоди, укладені за її спиною і без її участі, заявив під час виступу на безпековій конференції Володимир Зеленський. Зал на цю заяву відреагував оплесками. Також у Мюнхені Володимир Зеленський наголосив, що готовий до переговорів з Путіним лише після узгодження позицій із США та Європейським Союзом. І це не всі червоні лінії, які окреслив Зеленський. У Мюнхені він також відмовився підписувати проєкт угоди, яка б давала США доступ до українських рідкісноземельних металів. Київ в цілому не заперечує таку опцію, однак Зеленський наполягає, що будь-які домовленості про видобуток та використання стратегічних ресурсів мають бути безпосередньо пов’язані з наданням Україні гарантій безпеки з боку США.

Ядром будь-яких гарантій безпеки для України, на переконання Зеленського, має бути членство в НАТО, і це питання, як підкреслив український президент, залишається на столі, мовляв, якщо Україні не нададуть членство в Альянсі, тоді мають бути умови, які дозволять побудувати інше НАТО — прямо в Україні. Зеленський також дорікнув членам Альянсу, що вони йдуть на повідку в російського очільника: «найвпливовішим членом НАТО, схоже, є Путін».

Хто буде за столом переговорів

Мюнхенська безпекова конференція працювала на тлі прямих контактів Вашингтона з Москвою. 15 лютого держсекретар США поговорив телефоном з міністром закордонних справ Росії. У повідомленні Держдепу йдеться, що ця розмова була продовженням розмови Трампа з Путіним, яка відбулась 12 лютого. Марко Рубіо підтвердив прихильність президента Трампа до припинення війни в Україні. Крім того, посадовці обговорили можливість потенційної співпраці з низки інших двосторонніх питань.    

Європа має брати участь в перемовах з Росією, в один голос кажуть європейські лідери, але виглядає так, що американці не поспішають їх запрошувати. Принаймні, як заявив під час Українського ланчу спецпосланець Трампа з питань України та Росії Кіт Келлог, за столом переговорів будуть два протагоністи і один посередник — представники України, Росії і США.

Зараз той момент, коли Європа повинна суттєво посилити свою підтримку України, а не просто вимагати місця за столом переговорів, якого ще навіть не існує, каже керівниця Талліннського міжнародного центру оборони й безпеки (ICDS) Крісті Раік (Kristi Raik):

— Головними пріоритетами для Європи зараз мають бути: надання дуже чітких сигналів про посилення військової допомоги Україні, розуміння, яким буде європейський внесок після того, як буде досягнуте припинення вогню і як забезпечити гарантії безпеки для України. Звичайно, дуже важливо працювати над тим, щоб спробувати мати єдиний підхід з боку США та європейців. Це дуже складно, і повідомлення, які надходили від американських лідерів протягом останніх днів, дійсно суперечливі.

Коли ми порівнюємо те, що сказав президент Трамп, віцепрезидент Джей Ді Венс, міністр оборони Гегсет і спеціальний представник з питань України Кіт Келлог, то бачимо, що всі вони озвучують різні повідомлення

Історичні паралелі

Напередодні конференції в Мюнхені, 12-13 лютого, в Брюсселі відбулась зустріч міністрів оборони країн НАТО. Виступ американського урядовця Піта Гегсета спричинив неабиякий ажіотаж після його заяв, що Україна не може розраховувати на повернення до кордонів 2014 року так само, як і на вступ в НАТО. Чимало європейських оглядачів провели паралелі з мюнхенськими домовленостями 1938 року, коли Велика Британія та Франція поступилися вимогам нацистської Німеччини і дозволили анексувати частину Чехословаччини.

Історичні контексти дійсно впливають, але оцінки мають бути максимально тверезими, зауважує політолог-міжнародник Богдан Ференс. Все вже відбулось, у США до влади прийшов Трамп і зараз там відбувається часткове переформатування зовнішньополітичного напрямку Сполучених Штатів. І це ситуація, яка складається з викликів:

— Виклики пов'язані з тим, що європейські країни особливо не знають, що зараз їм робити. І якраз фактор Трампа їм допомагає мобілізуватися. Можливо, навіть більше, ніж російська повномасштабна агресія. Друге питання — рівень трансатлантичної співпраці в рамках НАТО. Всі розуміють, що навряд чи з таким підходом Трампа можна повністю сподіватись на мілітарні гарантії Сполучених Штатів. До того ж питання — як-то російська війна, Путін, Москва, бажання Трампа вийти на якийсь формат переговорів — це все не комунікується з Європою і Брюссель загалом відчуває, м'яко кажучи, напругу.

Адже архітектура європейської безпеки насамперед залежить від того, чого зрештою вдасться домогтися в процесі цих переговорів

Мюнхенські заяви Венса і європейська армія

Сполучені Штати в Мюнхені представляв віцепрезидент Венс, чия промова здебільшого складалась з нападок на ЄС, мовляв, його більше непокоять не Росія чи Китай, а загроза всередині — відхід Європи від демократичних цінностей. Крім того,він порадив європейцям більше думати про власну безпеку, бо Америка сконцентрується на інших завданнях.

При цьому, всупереч багатьом очікуванням, Джей Ді Венс нічого не сказав про російську агресію та й загалом мало уваги приділив питанням міжнародної безпеки. Попри те, що оглядачі розраховували почути в його промові плани Трампа про припинення війни в Україні. Сам Трамп назвав виступ Венса в Мюнхені «найблискучішою промовою».

— Будьмо чесними: ми не можемо виключити того, що Америка може сказати ні Європі стосовно викликів, які їй загрожують, — заявив з трибуни Мюнхена Володимир Зеленський. На його думку, Європі потрібна своя армія, мовляв, прийшов час для створення європейських збройних сил. Об’єднання національних армій не відбудеться, і взагалі з такими формулюваннями треба бути обережними, певен міністр закордонних справ Польщі. А втім, Європейський Союз, зі слів Радослава Сікорського, безумовно, повинен розвивати власні оборонні потужності. 

Мир через силу

Мюнхенська конференція з безпеки показала кілька речей. Найважливіше і найнебезпечніше те, що слово і поняття перемоги зникло з порядку денного, вважає військовий експерт, відставний підполковник британської армії Глен Грант:

— З Путіним не можна досягти миру шляхом переговорів. Це людина, яка зруйнувала власну країну, зрівнявши з землею Грозний і вбивши десятки тисяч невинних росіян. Він повністю зруйнував Маріуполь, незважаючи на те, що це місто було російськомовним. Він вже воює із Заходом і готується до все більшого руйнування.

Якщо його не перемогти, він зачекає, дозволить слабким західним політикам і суспільствам повернутися до свого звичного життя з пивом, Макдональдсом, лижами і морозивом, а потім — повернеться сильнішим, ніж будь-коли

Україні потрібен мир через силу, заявила в Мюнхені президентка Єврокомісії Урсула фон дер Ляєн, мовляв, якщо силою не змусити Росію до миру, в авторитарних держав складеться враження, що вони можуть без наслідків вторгатися в сусідні країни, порушувати встановлені міжнародним правом кордони. Зі слів президентки Єврокомісії, цю тезу поділяють по обидва боки Атлантики. Вона також нагадала, що зі свого боку Європа вже вклала у підтримку України 134 млрд євро і налаштована продовжувати допомогу. 

Росія зараз намагається представити себе сильнішою, ніж вона є насправді, каже керівниця Талліннського міжнародного центру оборони й безпеки (ICDS) Крісті Раік (Kristi Raik):

— Якщо ціна війни для Росії зростатиме, російські ресурси ще більше виснажуватимуться, і РФ визнає, що дійсно не може досягти нічого більшого, продовжуючи війну, тоді є шанс на припинення вогню. Але перемир’я також має бути підкріплене реальною силою і чіткими зобов'язаннями, бо Москва не збирається вести переговори в дусі доброї волі і не погодиться на мир, хіба що в неї просто не буде іншого виходу, а з іншого боку буде потужна сила, здатна зупинити її від нового нападу.

Виклики для Європи

Мюнхен 2025 став свого роду холодним душем і очевидно, що Європі варто готуватись до жорсткішої реальності, каже експерт з міжнародних питань Богдан Ференс. Однак, на його думку, навіть за президента Трампа Сполучені Штати не готові втратити Європу, бо це їм не вигідно в контексті національних безпекових та економічних інтересів:

— Але з позиції Європи, в контексті безпекових питань, Брюсселю потрібна більша автономність. Питання інше, як це забезпечити. І це складніше.

Під завісу Мюнхенської конференції міністри закордонних справ ЄС провели термінову нараду, щоб обговорити останні заяви американської адміністрації. Як підсумувала головна дипломатка Євросоюзу, Європа зберігає міцну єдність у питанні підтримки України і посилення власної оборони. Скоро будуть нові ініціативи, — анонсувала Кая Каллас.

Ми повинні боротися пліч-о-пліч з Україною. Це означає не обмежуватись словами підтримки, а бути там на землі, в повітрі і на морі, певен військовий експерт, відставний підполковник британської армії Глен Грант:

— Оточення Трампа має явні російські симпатії, і якщо ми не почнемо діяти задля перемоги, то доволі швидко опинимося в тому ж безладі, що й Україна.

Проєкт співфінансується за рахунок коштів Польсько-Американського Фонду Свободи у рамках програми «Підтримай Україну», реалізованої Фондом «Освіта для демократії»

‍

‍

Провісник апокаліпсису чи вкрай необхідний руйнівник чинного світового порядку? Дональд Трамп провів перші три тижні на посаді президента США у турборежимі. Десятки рішень та указів, ще більше заяв і розширених інтерв’ю — він захопив інформаційний простір планети і готовий до рішучих дій.

Абсолютним пріоритетом нової Адміністрації є завершення війни в Україні. Чи можливий швидкий мир та наскільки довготривалим він буде? На ці та інші питання в ексклюзивному інтерв’ю виданню Sestry відповів старший науковий співробітник і радник Центру аналізу європейської політики (CEPA), британський письменник та журналіст Едвард Лукас. 

Весняне перемир’я

Марина Степаненко: Як повідомляє видання The Independent, Дональд Трамп хоче завершити війну в Україні до весни. Наскільки реалістичним є такий план?

Едвард Лукас: Я не думаю, що навіть сам Трамп серйозно вірить у те, що зможе закінчити війну до весни. Він, імовірно, зможе розпочати якісь переговори. Можливо, йому вдасться змінити чинні параметри війни, але не закінчити її.

Президент США неоднаразово казав, що застосує тиск на Москву, зокрема санкційний, у разі відмови Кремля від переговорів. Ми бачимо, що перша погроза — знизити ціну на нафту - вже почала реалізовуватися. Трамп казав, що зменшення цін вплине на здатність Путіна фінансувати війну. Наскільки ефективним може бути цей підхід, враховуючи можливості Росії диверсифікувати експорт енергоресурсів, наприклад, до Китаю чи Індії?

Обвал цін на нафту — хороша ідея з точки зору посилення економічного тиску на Путіна. Я сумніваюся, що це стане вирішальним фактором. Я думаю, що російська економіка продемонструвала неабияку стійкість як з точки зору фізичної стійкості до українських атак на інфраструктуру, так і з точки зору стійкості її експорту, її здатності заміщувати імпорт і загалом справлятися з санкціями. Отож, я був би здивований, якби низька ціна на нафту підштовхнула б Путіна сісти за стіл переговорів у слабкій позиції. Але я однаково вважаю, що це хороший крок.

Чи вважаєте ви, що Трампова стратегія «батога і пряника» — поєднання тиску на Москву з відкритими пропозиціями переговорів — може змусити Путіна піти на поступки? ‍

Це можливо, якщо у вас є правильні батоги і правильні пряники, а втім, я не є оптимістом.

Я думаю, що існує велика небезпека видавати бажане за дійсне. Цілком можливо, що Путін настільки роздратує Трампа, що останній повернеться до підтримки України з усією необхідною зброєю, чинитиме реальний тиск на Росію і завдасть Кремлю вирішальної поразки на полі бою. І ми всі будемо в захваті від цього, але я думаю, що шанси на це досить низькі.

Ймовірніше, що Америка буде сопіти і пихтіти, але не змінить ситуацію докорінно. Я думаю, що цілком імовірно, що Трамп скаже європейцям: «Якщо ви так турбуєтесь про Україну, то виправте ситуацію самі». Тобто вони мають надати більше грошей і зброї, а не приїздити до Сполучених Штатів, очікуючи, що Вашингтон вирішить всі їхні проблеми.

Це цілком відповідає світогляду Трампа. Йому потрібна одна велика угода в найближчі кілька місяців, тому що він хоче отримати Нобелівську премію миру. І це може бути угода, яка хоча б тимчасово припинить війну Росії проти України

Але це також може бути угода між ізраїльтянами та великими арабськими державами, зокрема Саудівською Аравією. Отже, він у пошуках масштабної угоди, але це не обов'язково має бути Україна. І я думаю, що угоду про мир в Україні буде набагато важче досягти, ніж угоду на Близькому Сході.

‍Отже, якщо у наступні кілька місяців новій Адміністрації не вдасться досягнути прогресу у врегулюванні війни в Україні, які сценарії розвитку подій найімовірніші? Чи може Вашингтон втратити інтерес?

Якщо Трамп не вважатиме європейську безпеку важливою для Америки й матиме переконання, що європейці мають самостійно про неї дбати, то Україна як ключове питання європейської безпеки може випасти з його порядку денного.

Європейцям доведеться докласти значних зусиль, щоб довести Трампу важливість Європи, оскільки він сприймає її радше негативно та прагне тиснути з економічних і ділових мотивів

Чи можна уявити, що Трамп звернеться до Конгресу з проханням про ще 100 мільярдів доларів для України? Це не неможливо, але малоймовірно. Тому великі обсяги американської допомоги для України цьогоріч виглядають нереальними.

Водночас Путін вважає, що має перевагу на полі бою та що Захід втрачає єдність. Він бачить поступове падіння морального духу в Україні й не налаштований на переговори. Якщо він переконаний, що може перемогти військовим шляхом, навіщо йому домовлятися?

Водночас в останніх заявах Путіна ми чуємо, що РФ начебто готова до переговорів. Російський президент також використовує лестощі у бік Трампа та розповідає про його «хороші відносини» з чинним президентом США? Які сигнали таким чином Москва посилає Білому дому? 

Я не вважаю Путіна ідіотом. І він знає, що важливо не ображати Трампа. Ще б пак він скаже, що готовий до переговорів.

Водночас я не думаю, що Росія зараз бачить необхідність у серйозних перемовинах. Я підозрюю, що Путін сяде за стіл переговорів і скаже: «Ми хочемо демілітаризовану Україну. Ми хочемо гарантії, що ви ніколи не вступите до НАТО». І ще дві-три речі, зокрема, включення тимчасово окупованих територій до складу Росії. 

Чи вважатиме Трамп це неприйнятним? Можливо, ні. Чи вважатимуть це неприйнятним українці? Напевно, так. Чи будуть європейці готові підтримати українців у їхньому подальшому спротиві? Можливо, так. Та я не впевнений.

Але я думаю, що саме такий сценарій найбільш імовірний. Ми побачимо досить нерозумну з української точки зору переговорну позицію Путіна. І це не те саме, що початок реальних переговорів

Що може зробити Україна?

‍Трамп казав, що готовий хоч сьогодні зустрітися з Путіним. Чи є загроза, що доля України може вирішуватися за спиною Києва?

Завжди існує ризик ще однієї Ялти (йдеться про Ялтинську конференцію 1945 року, коли лідери США (Рузвельт), Великої Британії (Черчилль) і СРСР (Сталін) визначили післявоєнний устрій світу, фактично розділивши Європу на зони впливу, що призвело до радянського контролю над Східною Європою, — Ред.). Трамп може захотіти принизити Європу й заявити, що він усе вирішив, а іншим доведеться прийняти його угоду.

Щоб цього не сталося, Україна та Європа мають виступати єдиним фронтом і чітко заявити, що не приймуть домовленості між Трампом і Путіним

Навіть якщо США відійдуть убік, Україна має показати, що продовжить боротьбу. Це саме по собі посилить її переговорну позицію. Але є дві реальності: дипломатичні маневри та ситуація на полі бою. Те, що відбувається за столом переговорів, залежить від подій на фронті.

Україна справедливо просить партнерів гарантувати її безпеку, щоб не допустити повторного нападу РФ у разі досягнення домовленостей про припинення вогню. Враховуючи болючий досвід Будапештського меморандуму, як мають виглядати нові гарантії для України та що може гарантувати їхнє реальне виконання?

Це ключове питання: чи можливе справжнє перемир’я і як забезпечити безпеку та розвиток України? Для цього потрібні потужні військові й безпекові гарантії, але паперові угоди не працюють. НАТО не готове прийняти Україну, а розміщення 40-60 тисяч військових для контролю перемир’я виглядає нереалістично.

Альтернативою може стати надання Україні високотехнологічної зброї — наприклад, ракет Taurus чи Tomahawk. Але чи Захід справді готовий дозволити Україні застосовувати їх на власний розсуд? Це велике питання.

Мій песимістичний прогноз: буде перемир’я, але без надійної безпеки. Росія перевірить ці гарантії, вони виявляться слабкими, і ситуація зрештою стане ще гіршою

«Вісь зла»

‍Щойно Трамп укладе мирну угоду, між Росією і Заходом розпочнеться гонка за підготовку своїх армій до наступного конфлікту, — пише The Times з посиланням на джерела. Враховуючи економічні санкції та виснаження ресурсів через тривалу війну проти України, чи буде РФ здатна конкурувати з Заходом у модернізації своїх збройних сил? Чи може Кремль знайти підтримку у «нової осі агресорів» для цього?

Варто пам'ятати, що зрештою Росія має економіку, порівняну з італійською чи трохи меншу. І вони заплатили жахливу ціну за перші три роки війни. Втім, прогнози про економічний крах Росії виявилися видаванням бажаного за дійсне.

І у Путіна все ще є багато можливостей як з точки зору економічної стійкості, так і з точки зору мобілізації. І поки росіяни вірять, що це екзистенційна боротьба за майбутнє їхньої країни, вони будуть миритися з болем і жертвами. І я думаю, що Путін також бачить, що Захід все ще дуже слабкий, і зараз у нього є чудова можливість скористатися військовими успіхами в Україні, піти вперед і, можливо, повернутися після припинення вогню і по-справжньому зачистити залишки українського опору, скориставшись цими, боюся, слабкими гарантіями безпеки.

А ще у нього є шанс погратися з НАТО і слабкістю північно-східного флангу Альянсу, особливо з країнами Балтії, де ми все ще не маємо належної оборони. Є плани, але відсутні належні оборонні можливості. Це дуже спокуслива мішень.

І неважко уявити, що до кінця цього року або наступного — Путін отримає величезний виграш в Україні і розвалить НАТО, і це буде варте того економічного та іншого болю, який спричинить така перемога.

‍Чи можливий сценарій, за якого Трамп чинитиме тиск на Китай, аби той, у свою чергу, вплинув на Росію для підписання угоди з Україною?

Китай має унікальну здатність як тиснути на Росію, так і підтримувати її. Але чи зацікавлений Пекін у посередництві США, після якого Трамп привласнить собі всі заслуги? Можливо, якщо Пекін отримає свою вигоду.

Однак Китай не має досвіду в міжнародній дипломатії, який свідчив би про здатність укладати великі угоди. Йому більше подобається, коли західні країни звертаються з проханням вплинути на Росію — це дає Пекіну додаткові важелі

Зважаючи на торговельні суперечності між США та Китаєм, малоймовірно, що Сі Цзіньпін вважатиме пріоритетом надання Трампу геополітичної послуги щодо України.

Чи існує інструмент для довгострокового стримування Росії?

Єдина довгострокова надія — це трансформація Росії з імперії на мирну державу. Якщо це станеться, вирішити інші проблеми буде значно легше. Але поки Росія залишається імперською, загрози не зникнуть.

НАТО більше не є ефективною відповіддю — воно занадто велике, повільне й розділене. Потрібні коаліції країн, які розуміють загрозу та готові стримувати Росію в різних регіонах. Цей процес слід було розпочати ще 10-15 років тому. Тепер ми запізнилися, і, можливо, навіть занадто.

‍Чи вірите ви, що коаліція охочих країн може забезпечити гарантії безпеки для України? Якщо НАТО не є варіантом, чи можуть такі країни, як Велика Британія, Німеччина та Франція, співпрацювати, розгорнувши свої війська в Україні, щоб запобігти подальшим агресивним діям Росії?

Коаліція союзників теоретично могла б ввести війська в Україну як стримувальну силу, але що станеться, коли настане час її реально застосувати? Чи готові Британія, Франція, Німеччина та Польща воювати з Росією через блокаду Одеси чи новий наступ?

Сумнівно. Щоб гарантії були справді надійними, потрібні 100 тисяч військових, як у Західній Німеччині під час Холодної війни. Європа не має таких ресурсів — навіть 50 чи 10 тисяч знайти складно. 

Європейські союзники і НАТО просто не мають можливості масово мобілізувати сили, необхідні для захисту України. Вони могли б захистити Україну за допомогою сучасної зброї.

Теоретично, можна було б поставити ядерну зброю на лінію фронту в Україні і сказати, що так, це гарантія

Але з цим пов'язані величезні політичні проблеми, і я не впевнений, що вони готові до такого рівня ризику. А без достатньої сили та готовності ризикувати надати справді дієві гарантії безпеки вкрай складно.

Майбутнє путінської Росії

Росія транслює наратив про те, що її економіка має імунітет до санкцій Заходу. В ЄС кажуть, що це неправда. А як ви оцінюєте стан справ всередині РФ? Скільки ще Москва здатна вести війну проти України при нинішньому санкційному тиску?

Ми схильні видавати бажане за дійсне, коли говоримо про Росію. Вона змогла мобілізувати свої ресурси, хоч і за величезну ціну для власного майбутнього. Економіка зазнає серйозних ударів, у фінансовій системі накопичуються проблеми, зокрема збільшуються обсяги поганих кредитів у приватному секторі. Але, попри це, Росія продовжує воювати.

Ми хочемо, щоб вона зазнала краху, тому схильні вважати, що це вже відбувається. Проте Росія продовжує знаходити способи підтримувати війну: отримує дрони з Ірану, залучає війська з Північної Кореї, обходить санкції через Китай. Ба більше, у неї ще залишаються невикористані ресурси.

Наступні покоління росіян будуть змушені розплачуватися за імперські авантюри Путіна. Але на даний момент Росія не загнана в глухий кут. Вона, ймовірно, зможе протриматися ще щонайменше рік-два, а навіть якщо ситуація стане критичною, Кремль знайде способи адаптуватися.

Чи вичерпав Захід свою уяву щодо санкцій? Чи залишилися у нього потужні інструменти, які досі не були застосовані?

Звісно. Ми навіть не використали всіх можливостей. Захід шукає санкції, які завдадуть удару по Росії, але не болітимуть йому самому. Тому ми обмежуємо імпорт нафти та газу по трубопроводах, але не на зріджений газ. Блокуємо постачання сирої нафти, але не нафтопродуктів. У підсумку санкції створюють труднощі для Росії, але також відкривають бізнес-модель для тих, хто допомагає їх обходити — від росіян до ділків у Дубаї.

Я б запровадив жорсткі вторинні санкції, зокрема проти «тіньового флоту», банкірів, юристів і бухгалтерів, які сприяють ухиленню від обмежень. Наприклад, позбавив би їх безвізового в’їзду до США, Європи та Британії. Якщо ти юрист чи трейдер у Дубаї й займаєшся схемами обходу санкцій, то тепер, щоб поїхати на Захід, доведеться вистоювати черги у консульствах разом зі студентами, нянями та прохачами притулку.

Комфортне життя для таких людей має закінчитися

Можливостей ще багато, але бракує політичної волі. І Путін це бачить. У підсумку Захід втомився, злякався, відволікся — а розплачується за це Україна. І це викликає в мене і сум, і гнів.

Як може виглядати економіка Росії через 5-10 років за умови продовження міжнародної ізоляції? 

У довгостроковій перспективі Росія дедалі більше перетворюється на залежного васала Китаю. Китайські компанії скуповують активи за безцінь, інвестують у стратегічні сектори, а російська економіка все більше орієнтується на експорт до Китаю. Торговельні та інвестиційні зв’язки між країнами лише зміцнюються. Зрештою, Росія ризикує стати сировинним придатком Комуністичної партії Китаю — навряд чи саме таке майбутнє Путін обіцяв своїм громадянам.

Титульне фото: Deposit/East News

‍Проєкт співфінансується за рахунок коштів Польсько-Американського Фонду Свободи у рамках програми «Підтримай Україну», реалізованої Фондом «Освіта для демократії»

‍

‍

Які пріоритети європейської оборонної стратегії? Чи готові країни ЄС більше інвестувати у власну безпеку? Чи може Європа все ще покладатись на військову підтримку США? Яка роль європейських партнерів у мирних планах Трампа і чи готові європейці брати участь в потенційних перемовах про перемир’я між Україною та Росією?  

Зустріч у Брюсселі: що обговорювали лідери ЄС та НАТО

Це дуже вчасний саміт чи ретрит, де європейські лідери і генсек НАТО зібрались, щоб зрозуміти, що відбувається зі світом, чого очікувати від Дональда Трампа, як взагалі з ним співіснувати і як в цьому світі функціонувати, наголошує політолог-міжнародник Максим Несвітайлов:

—  Найкраще в усьому за останні роки півтора-два розібрався Еммануель Макрон. Він, по суті, підвів головну риску під цією зустріччю — Європі потрібно зробити так, щоб її поважали. Очевидно, що зараз поважають тільки сильних. І якщо Європа хоче цієї поваги, вона має бути сильна, а отже — збільшувати свої витрати на оборону. Тут, знову ж таки, Макрон подав приклад, коли заявив, що Франція готова збільшити свій оборонний бюджет в два рази.

Це суперважливий фактор. Бо зазвичай великі оборонні бюджети у країн, які ближче до Росії, які розуміють, що загроза реальна

Якщо дозволити Росії виграти війну, Путін продовжить, і, можливо, отримає ситуацію навіть кращу, ніж нині, заявила в Брюсселі данська прем’єрка Метте Фредеріксен. Вона певна, якщо зараз обмежитись замороженим конфліктом, Росія мобілізує більше коштів, людей і зможе напасти на іншу європейську країну. 

Відтак, продовжує Максим Несвітайлов, під час цієї зустрічі в Брюсселі говорили і про доцільність збільшення підтримки України:

— По суті, європейські країни зараз купують для себе час. Час для того, щоб підготуватись до можливого майбутнього глобального конфлікту.

«Будьмо абсолютно щирими: мир настане через силу. Ми повинні зробити все можливе, щоб підтримати оборону України, а це означає  стабілізувати лінію фронту, надати необхідне спорядження. І саме тому в цьому році Велика Британія надасть Україні більше військової підтримки, ніж будь-коли раніше», — заявив за підсумками саміту-ретриту британський прем’єр Кір Стармер.

Більше витрат на оборону

Найбільшою проблемою, з якою стикається Європа нині, є ризик виходу США, тобто припинення або скорочення американських зобов'язань перед НАТО, пояснює науковий аналітик Інституту безпекових досліджень Європейського Союзу Джузеппе Спатафора (Giuseppe Spatafora):

— І це в першу чергу проблема для країн-членів, оскільки США забезпечують основні компоненти, які роблять європейські армії здатними вести великі війни. Так звані «enablers»: такі як вогонь на великі відстані, стратегічні повітряні перевезення, розвідка і рекогностування.

Основний спосіб, яким європейці можуть утримати США в НАТО, — це показати, що вони готові виділяти набагато більше грошей і ресурсів на власну оборону

«Ми не хочемо, щоб повторилась "Україна 2.0"», — заявив у Брюсселі прем'єр-міністр Люксембургу Люк Фріден. Саме тому, він переконаний, що Європі потрібен європейський оборонний союз.

Польський прем’єр Дональд Туск наголосив, що Європа повинна фінансувати щит «Схід». Торік у грудні Єврокомісія виділила близько 100 мільйонів євро на проєкт, покликаний захищати кордон Польщі з Росією та Білоруссю. Йдеться про систему укріплень, польові загородження та військову інфраструктуру. Загальна вартість проєкту — близько 2 мільярдів євро. Зі слів Туска, він обговорював оборонні пріоритети з представниками країн Балтії та Північної Європи: «Такі питання, як спільна протиповітряна оборона, захист країн Балтії, щит “Схід”, солідарна допомога Україні у війні з Росією — усе це не повинно бути лише гаслом».

Протягом  2021-2024 років сумарні витрати країн-членів ЄС на оборону зросли майже на третину і торік, за попередньою оцінкою, склали 326 мільярдів євро — це близько 1,9 відсотка ВВП ЄС. А втім, низка країн ЄС, з-поміж них Італія, Іспанія, Португалія, Бельгія, Люксембург, досі не виділяють 2 відсотків ВВП на оборону. 

Ще одне спірне питання — закупівлі оборонної продукції. Існує проблема європейських уподобань: кожна країна має власний внутрішній оборонний ринок, більшість з яких дуже сильно прив'язана до ринку США, продовжує Джузеппе Спатафора:

— 98% імпорту озброєнь Італії припадає на США; для Нідерландів — 99%; Данії — 70%, Німеччини — 63%. Малоймовірно, що ці країни захочуть різко зменшити свою залежність від США, оскільки це вимагатиме фундаментальної реструктуризації ринку. Найбільшим прихильником «купуй європейське» є Франція, але буде важко переконати інші країни зробити це.

Тут постає питання залучення європейських країн, які не є членами ЄС, таких як Велика Британія, Норвегія та Туреччина, окрема історія для України, яка інтегрується в європейську оборонну промисловість

Американський фактор

Більшість країн ЄС прагнуть зберегти залученість США до безпеки Європи. Один із способів – закупівля більшої кількості американського озброєння. Інший — допуск третіх країн до участі в європейських оборонних промислових програмах, цьому найбільше опирається Франція, каже військова аналітикиня Міжнародного інституту стратегічних досліджень Естер Сабатіно:

— Переобрання Трампа стало особливо невчасним для європейського оборонного сектору. Європейські країни тільки почали серйозно замислюватися над тим, як забезпечити оборону континенту без залежності від інших держав. Трамп вимагає від європейських країн збільшити оборонні витрати або самостійно протистояти Росії. Європейці усвідомлюють, що, з огляду на прагматичну натуру Трампа, закупівля американського озброєння могла б тимчасово його задовольнити. Проте це означатиме використання європейських бюджетів не для розвитку власних підприємств, а для підтримки оборонної промисловості США.

У самій Європі досі немає єдиної позиції щодо обсягів інвестицій у оборону та шляхів їхнього спрямування

«Ми всі повинні зрозуміти, що Росія — це загроза», — заявив на брюссельському ретриті прем'єр Фінляндії Петтері Орпо. Мовляв, Росія є і буде постійною загрозою для європейських країн, «і це не думка, це факт». Тож грошей на оборонні видатки треба значно більше, ніж було досі. 

Отже, збільшення оборонних витрат є головним пріоритетом. Друге питання — на що їх витрачати, і особливо, як країни-члени можуть розвивати колективні можливості на додаток до національних, міркує Джузеппе Спатафора (Giuseppe Spatafora):

— Я думаю, що ЄС може відіграти певну роль в обох питаннях: він повинен надіслати потужний сигнал про готовність підтримувати країни-члени у збільшенні їхніх оборонних витрат і розвитку колективних сил і засобів. Звичайно, США історично скептично ставляться до участі ЄС в обороні, тому Брюссель повинен показати Вашингтону, що він є корисним гравцем у цих зусиллях, а не перешкодою. Я думаю, що демонстрація намірів серйозних зобов’язань, наприклад, створення фонду для підтримки запозичень країн-членів на потреби оборони або розробка спеціальних проектів для розвитку критично важливих засобів, могла б допомогти досягти цієї мети.

Те, що не змогла навіть Російська Федерація зробити своїми ракетами і всім іншим, Дональд Трамп зміг зробити за два тижні — перелякати Європу. Як можна розрахувати глобально на НАТО, коли одна країна Північноатлантичного Альянсу прямо говорить іншій країні НАТО, що хоче забрати в неї територію. Про які колективні безпекові гарантії в такому випадку взагалі може йтися. Очевидно, до країн ЄС прийшло це усвідомлення, що зараз потрібно відповідальність за себе брати в свої власні руки, каже політолог міжнародник Максим Несвітайлов:

— І такого виклику раніше не було. Чи готові до цього країни Європи? Давайте, говорити відверто — в ЄС є гроші, і десятки мільярдів євро витрачаються на будь-що, але не на оборону: від зеленого переходу до дотацій аграріям. Напевно, доведеться перенаправити ці кошти.

Можливість є, тепер треба, щоб була політична воля

Генсек НАТО перед самітом анонсував, що протягом 2025 року буде встановлена нова мета оборонних витрат для членів Альянсу. Зі слів Рютте, вона буде значно вищою, ніж два відсотки. Крім того він закликав нарощувати оборонне виробництво по всьому ЄС, а також у Норвегії, Великобританії, США та інших країнах-партнерах. 

Роль Європи в потенційних переговорах

Якщо адміністрація Трампа організує перемовини між Росією та Україною і запросить туди інші держави, то Польща має бути серед них, заявив в інтерв’ю Financial Times польський президент Анджей Дуда. Мовляв, в контексті відродженого російського імперіалізму, польські та українські інтереси збігаються.

Найбільший ризик зараз полягає в тому, що Трамп і Путін домовляться про умови припинення вогню і нав'яжуть їх Україні без консультацій з європейцями, вважає науковий аналітик Інституту безпекових досліджень Європейського Союзу Джузеппе Спатафора (Giuseppe Spatafora):

— Найкращий спосіб для європейців бути присутніми за столом переговорів — це посилити підтримку України на полі бою, оскільки сила Києва визначатиме його позицію за столом переговорів. Коли  Україна буде сильнішою, вона зможе висувати вигідніші вимоги, і їй не доведеться погоджуватися на всі пункти. 

А втім, продовжує Джузеппе Спатафора, складність в тому, що натепер неясно, чи зможуть європейці збільшити підтримку України без підтримки Вашингтона:

— Однак ЄС та окремі країни-члени повинні також домовитися про фундаментальні елементи, які повинні бути присутніми в перемир'ї, такі як свобода України продовжувати подальшу інтеграцію із Заходом. Якщо ЄС виступатиме єдиним фронтом у цьому питанні, шанси бути почутим у Вашингтоні та Москві будуть вищими. І, звичайно, будь-яке перемир'я потребуватиме надійних механізмів примусу до виконання, які європейці можуть бути покликані забезпечити — це ще один важіль впливу. Звичайно, це все складні завдання.

Проєкт співфінансується за рахунок коштів Польсько-Американського Фонду Свободи у рамках програми «Підтримай Україну», реалізованої Фондом «Освіта для демократії»

‍

‍

‍

Фонд «Український дім» у Варшаві опублікував свою позицію щодо змін у правилах підтримки українських біженців у межах програми «800+». Фонд висловив глибоке занепокоєння спробами використати проблеми українських біженців у політичних цілях.

У середині січня кандидат на посаду президента Польщі від партії «Громадянська коаліція», мер Варшави Рафал Тшасковський закликав уряд попрацювати над зміною законодавства, щоб такі виплати, як «800+», могли отримувати лише ті громадяни України, які живуть, працюють і платять податки в Польщі. Минулого тижня прем'єр-міністр Дональд Туск заявив, що пропозиція виплачувати «800+» лише мігрантам — зокрема українцям — які відповідають зазначеним критеріям, буде терміново розглянута урядом. Голова Канцелярії польського прем’єра Ян Грабєц повідомив, що Міністерство внутрішніх справ і адміністрації вже працює над законопроєктом поправок, який вже знаходиться в Сеймі.

У своїй позиції Фонд «Український дім» підкреслює, що допомога призначена для часткового покриття витрат на виховання дитини, і дискусії про посилення системи підтримки повинні зосереджуватися не на тому, чи підуть гроші конкретній групі батьків, а на тому, чи отримають конкретні діти необхідну підтримку

У заяві Фонду зазначається, що більшість біженців з України в Польщі офіційно працює (78%), тому вони можуть брати участь у польській системі солідарності. Посилаючись на дані, представлені урядом 23 січня 2025 року, «Український дім» повідомив, що у 2023 році українські біженці внесли до державного бюджету 15 мільярдів злотих у вигляді податків та внесків до Національного фонду охорони здоров'я (NFZ) та соціального забезпечення (ZUS).

Фонд закликав зберегти чинні правила надання допомоги, аргументуючи це тим, що така підтримка є важливою для соціальної інтеграції. «Український дім» закликав, щоб урядовий проєкт поправок до спеціального закону, незалежно від його остаточної форми, враховував особливе становище біженців, які належать до вразливих груп.

«Це можуть бути діти, які перебувають під опікою пенсіонерів, хронічно хворі діти, які потребують постійного догляду, або діти з інвалідністю», — навів приклади експерт Фонду Олександр Пестриков.

До таких випадків він відносить також випадки непрацюючих матерів з дітьми до трьох років, людей з інвалідністю або обмеженою працездатністю, самотніх батьків після смерті чоловіка/дружини поляка тощо.

«Тобто життєвих ситуацій, в яких особа перебуває поза ринком праці та потребує допомоги, при цьому в жодний спосіб не виманюючи для себе вигоди — дуже багато», — наголосив експерт.

Він додав, що версія закону «500+» від 2016 року враховує подібні життєві обставини. На думку Пестрикова, розмови про скорочення допомоги під час виборчої кампанії в Польщі є «інструменталізацією біженців».

«Зрозуміло, що зараз новелізація закону подається під таким кутом, немовби це стосується тільки тих людей, які не працюють. Проте якщо вона пройде, то карта використання біженців у виборчому процесі може стати нормою, що може викликати небезпечну ситуацію для всіх категорій мігрантів, і не тільки з України», — оцінив експерт.

Українка Людмила, яка утримує двох малих дітей коштом зарплати чоловіка-далекобійника каже, що з огляду на останні новини вона вже шукає роботу.

«Я розумію, що я в зоні ризику і вже в пошуках роботи. Проте у моєму випадку головна проблема в тому, що в околиці, де ми живемо, немає місця в садочку для молодшої доньки», — розповіла вона PAP.

Натомість мати двох дітей Ольга розповідає, що коли у 2022 році перетинала з дітьми українсько-польський кордон, тікаючи від війни, то «не думала про те, яку допомогу нададуть їй поляки, але тільки як вберегти своїх дітей».

«У моєму випадку було так, що першу виплату на дітей за програмою 800+ я отримала за місяць до того, як офіційно працевлаштувалася на роботу в Польщі», — розповідає жінка.

Дослідниця міграції в країнах Центральної та Східної Європи, журналістка Олена Бабакова оцінила, що, комунікуючи із суспільством, польський політичний клас активно використовує полеміку довкола неконтрольованої міграції, яка притаманна Західній Європі, але і далеко не є такою актуальною в Польщі, в якій не фіксуються проблеми з мігрантами.

За словами журналістки, за останні три роки в польському соціумі радикально змінився суспільний консенсус щодо допомоги Україні та українцям.

«Особливо це торкнулося питання допомоги громадянам, які в'їхали до Польщі як біженці. Бабакова каже:

— Від майже одностайного схвалення владою підтримка українців трансформувалая до «робимо лише мінімум», або «хай вони якнайшвидше поїдуть, коли війна закінчиться»

«Представники найбільших політичних сил просто намагаються відповісти на суспільну емоцію в найбільш традиційний для останніх років польської політики спосіб, а саме — зайнявши жорсткішу позицію та дрейфуючи вправо. Їм здається, що саме така позиція відповідатиме вимогам їхнього електорату і бажанням електорату політичного опонента», — зауважує вона.

Зі свого боку, за словами Пестрикова, рано чи пізно війна в Україні закінчиться, спеціальний закон про біженців перестане діяти, але «основний польський закон буде діяти ще дуже довго».

«Тому в інтересах українських біженців і польського уряду, щоб ті люди, котрі працюють у Польщі, платять внески до NFZ, ZUS, якомога швидше отримали документи подібні до тих, які мають українці, що приїхали в Польщу до війни. Тоді вже ніхто з політиків не зможе маніпулювати темою марнотратства та біженців, тому що всі ці люди будуть мігрантами, які безпосередньо докладаються до польського бюджету і тому мають право отримувати з нього належні їм послуги», — підсумовує Олександр Пестриков.

Roman Havryshchak, Ihor Usatenko (PAP)