«Без нас ваші домівки не функціонують»: марш українських опікунок у Варшаві

«Допомагаючи іншим, рятуємось від власної травми»: як Львів став прихистком для тисяч біженців

Одна з найкрасивіших вулиць Львова — Коперніка. Тут від початку повномасштабного вторгнення працює гуманітарний штаб міжнародної організації Спільнота Святого Егідія. З перших днів війни сюди стікаються потоки людей, які рятуються від бомбардувань. 

Щодня евакуаційні потяги прибувають на Львівський залізничний вокзал з прифронтових міст і привозять людей похилого віку, хворих на кріслах колісних, важкопоранених і тих, хто втратив своїх рідних. До відносно безпечного Львова вдається добратися не всім: когось на етапі евакуації накривають російські ракети. 

Переселенці, офіційно — внутрішньо переміщені особи, які приїжджають до Львова — не такі ж біженці, які виїжджають до Європи. Львів приймає важкопоранених, старих і нетранспортабельних. Загалом понад 220 тисяч українців з прифронтових міст приїхали до Львова у пошуках порятунку.

Іванна Синицька, координаторка міжнародної організації Спільнота Святого Егідія у Львові, від початку повномасштабного вторгнення прийняла сотні покалічених війною українців. 

До війни організація займалася допомогою бідним і безпритульним у Львові. Під час війни не припинила цієї роботи, але багато людей, які приїхали у Львів як біженці, стали волонтерами і зараз допомагають тим, хто живе на вулиці. Переселенці кажуть: «Допомагаючи іншим, рятуємося від власної травми».

— На початку повномасштабної війни до Львова приїхало дуже багато людей зі східних, південних та центральних областей України, — розповідає Sestry Іванна Синицька. — І вперше ми познайомилися з цими людьми у школі в мікрорайоні Сихів, де діяв перший притулок для біженців. Ми приїжджали до них щодня, готували їм їжу. Оскільки ми є спільнотою, яка багато років у Львові годує бідних, то вирішили готувати їжу також для наших переселенців.

Люди спали на підлозі у спортзалах і шкільних класах. Мене вразила така кількість людей. Щодня з лютого до липня ми відвідували переселенців: привозили одяг, засоби гігієни — і так знайомилися. 

Коли в місті вже було понад 200 тисяч біженців, ми вирішили робити для них більше. Запровадили процес реєстрації і стали видавати гуманітарну допомогу в нашому центрі на Коперніка. Люди приходили, ми спілкувалися, і наші розмови переростали в близькі стосунки. 

Нам довелося першими вислуховувати страшні історії пережитого на війні. Разом плакали, обіймалися. ‍

Жоден з наших волонтерів не був психологом: ми не були готові чути такі жахливі людські драми, кожен з нас пропускав ці історії через серце

— Які розповіді вразили найбільше?

— Не можу забути, коли до нас за допомогою прийшла старша жінка з Краматорська, вона весь час плакала і розповіла, що її внука вбила ракета на Краматорському вокзалі, коли вони сідали на евакуаційний рейс до Львова. Росія запустила балістичні ракети по людях, які були на платформі та перед залом очікувань. Внук цієї жінки загинув, син — батько дитини — збожеволів, бо це сталося на його очах. Ця жінка постійно плакала, це було дуже важко. 

Ще одна сім'я — з Донецької області: батьки з двома малими дітьми евакуйовувалися власною машиною. Їхнє авто попало під ракетний удар: старша донечка померла в лікарні, син Михайлик вижив і переніс безліч операцій, жінка з чоловіком вижили. Вони досі живуть у Львові в модульному містечку. Хлопчика постійно треба возити на реабілітацію. 

Від жертв до рятівників: як пережите горе перетворюється на силу

— Є чимало історій про наших друзів. Я їх називаю друзями, бо це люди з біженців, які приходили до нас за гуманітаркою, а потім захотіли допомагати нам і самі стали волонтерити, — продовжує Іванна. — Вони вже три роки з нами: вислуховують таких самих переселенців, як вони. 

Наталя з Оріхова з Запорізької області, яка прийшла до нас і зі сльозами на очах розповіла, що побачила в чаті місцевих пабліків, що її будинок розбомблено. Тепер вона як волонтерка допомагає тим, у кого немає домівки. Адже розуміє, що таке втратити дім. 

До нашого центру приходило й чимало чоловіків. Пан Володимир із сином евакуювалися з Маріуполя. Володимир пережив катування російського полону: йому вибили всі зуби. В Маріуполі, у дворі будинку, загинула його матір, яку не вдалося поховати. ‍

До війни він мав у Маріуполі успішний бізнес, а у Львові став бездомним. Попри це він приходив до нас і допомагав роздавати їжу іншим потребуючим

Під час війни волонтерство у Львові допомагає переселенцям жити і рухатись далі. Вони розуміють, що роблять щось корисне. Не сидять і не замикаються у своєму горі. Вони постійно нам говорять, що їм важливо відчувати себе потрібними, що їм це допомагає відновитися. 

От приходила до нас пані Наталя із Сіверськодонецька. Це окуповане росіянами місто. Наталя розповіла про сина, який повернувся з фронту: «Він у мене кожну ніч воює». Тобто не спить, мучиться безсонням, неспокійний.  Я їх запросила приходити до нас. Через якийсь час вона зізналась, що завдяки допомозі іншим почала усміхатися:‍

«Ми приїхали до Львова, бо в нас вже нічого не було, і тут знайшли новий сенс життя»

На жаль, не всі історії мають щасливий кінець. Ми стежимо за долями наших біженців. Немало людей, які евакуювалися до Львова в перші дні війни, потім повернулись у свої міста і загинули від російських ракет. 

До нас приходив хлопець Влад. Він евакуювався до Львова зі своєю старенькою бабусею з Харкова. Пізніше бабуся поїхала до доньки в Німеччину, а Влад залишився у Львові, знайшов тут роботу. Одного дня Влад поїхав на три дні у Харків — чимало харків'ян, які евакуювалися до Львова, їдуть час від часу в рідне місто, щоб подивитися, як виглядають їхні будинки чи квартири. І в той момент, коли Влад перебував у Харкові у своїй квартирі, стався приліт...

— Тобто драма внутрішніх переселенців ще й у тому, що вони прагнуть повернутися до своїх будинків у прифронтові міста... і там гинуть.

— Вони всі хочуть додому, їм дуже болить. Хочуть, навіть якщо їхні міста вже окуповані, але їхні будинки стоять. Кажуть: «Ви собі не уявляєте, як ми хочемо повернутися». 

Микола з Бердянська зізнається: 

— Сьогодні рівно три роки, як я зачинив фіртку свого дому. Не покидаю думки, що повернуся, відчиню цю фіртку і зрештою зайду в свій будинок

У нас було тоді 20 людей, і кожен плакав, бо відчув його слова, як власні. Люди хочуть повернутися бодай тому, що мали все, а тепер не мають. Кажуть: «Ми — безхатченки».

Кругообіг доброти

— Де зараз живуть у Львові внутрішні переселенці, яких селили у школах на початку війни? Яке житло вони знайшли за три роки? 

— Майже всі винаймають квартири. Але живуть у цих квартирах кілька сімей або кілька поколінь однієї родини, бо їм бракує грошей, щоб оплатити оренду й комунальні. Люди об'єднуються: наприклад, літні батьки, донька із зятем, сестри, брати і їхні діти. І часто чую, що вони сплять на підлозі в цих квартирах, бо в них немає грошей орендувати більше помешкання. 

Хоча вони здебільшого працюють, заробляють, а пенсіонери мають пенсії. Багатьом молодими людям вдається знайти роботу. Звичайно, це часто не та робота, яку вони виконували в своїх містах, робота не за фахом. Так, інженер чи вчитель можуть працювати прибиральником чи сторожем, або продавцем у супермаркеті. 

— Чим саме переселенці займаються у вашому центрі? Отримують допомогу і самі волонтерять?

— Люди приходили до нас, щоб отримати гуманітарну допомогу, пройти реєстрацію — і залишалися на чай і щирі розмови. Зараз ми їх запрошуємо допомагати нам в роботі з новими переселенцями, а також роздавати їжу для бідних і бездомних людей у Львові (це та робота, якою спільнота займалася до війни впродовж 20 років). Раз на тиждень ми готуємо гарячу їжу, фасуємо її в посуд і йдемо до парку роздавати безхатченкам. 

Ми дружимо з цими людьми вже десятки років, їх приходить кілька сотень, а тепер серед них також — чимало внутрішніх переселенців, які стають в одну чергу з львівськими бездомними, щоб поїсти. 

Люди без власних помешкань допомагають безхатькам. А ті переселенці, які мають роботу і якось влаштували своє життя, допомагають тим, кому пощастило менше

Особливо потребують помочі переселенці пенсійного віку, які мають проблеми зі здоров'ям і не можуть влаштуватися на роботу. 

А ще разом з нашими волонтерами з-поміж внутрішньо переміщених осіб ми їздимо відвідувати людей, які живуть у будинку для людей похилого віку. Там також заселили переселенців — з інвалідністю з прифронтових міст. 

— Як безхатченки переживають війну в Україні? 

— Гостро. Двоє з наших волонтерів, які працювали з бездомними, загинули на фронті. Юрій і Володимир пішли захищати Україну з перших днів повномасштабної війни. Коли загинув Юра, якому було лише 25, одна бездомна підійшла до мене і сказала: «Я сьогодні у взутті, яке мені Юра подарував». Юрій купував безхатченкам ліки й одяг. А коли на фронті загинув наш волонтер Володя, плакали старі з будинку для людей похилого віку. Він був для них, як онук, відвідував тих самотніх людей, допомагав їм. «Він був нашим сонцем», — казали вони.

Безхатченки живуть своєю спільнотою вулиці, вони дружні й солідарні. Коли один з них був мобілізований (а безхатченків також мобілізують), інші приїхали до нього на військовий полігон, щоб передати смачного, підтримати. Зараз цей чоловік захищає Україну на Харківському напрямку.  

— Як бездомні реагують на те, що їм приносять допомогу люди, які самі втратили домівки і рятувались від бомбардувань?

— Вони чекають на зустріч з переселенцями, щоб розпитати їх про пережите. Львівські бездомні товаришують з нашою волонтеркою — переселенкою Людмилою з Попасної. Людмила — лікарка-кардіолог і допомагає їм професійною консультацією, а також готує для них. Зокрема, смачну випічку. 

Наші внутрішні переселенці не тільки приходять до центру, а також залучені у волонтерську роботу для фронту. Щотижня плетуть маскувальні сітки для нашої армії. 

Отакий кругообіг допомоги.

<frame>Спільнота Святого Егідія, мирянська міжнародна організація християн - католиків, яка працює у понад 80 країнах світу. Створена в Італії у 1968 році групою римських студентів. Засновником є професор Андреа Рікарді. Спільнота відома своїми миротворчими та гуманітарними місіями в Африці, на Балканах, в Україні. Головне волонтерське спрямування: допомога бездомним, біженцям, людям похилого віку та з інвалідністю.<frame>

Фотографії: спільнота Святого Егідія у Львові

Після російського вторгнення в Україну ромська громада у Польщі зросла з 20 000 до 80 000 людей. Як і в Україні, так і в Європі роми досі стикаються з дискримінацією та упередженим ставленням. Олена Вайдалович, українка ромського походження, — одна з тих правозахисниць, яка  роками відстоює права ромів. 

З дитинства Олена відчувала на собі вплив стереотипів щодо ромів. Це мотивувало її боротися за права меншин і змінювати ставлення людей до ромів. Після початку повномасштабної війни Олена переїхала до Варшави, де продовжила займатися своєю діяльністю. Сьогодні — разом з польським фондом «Назустріч Діалогу» — вона допомагає ромам з Польщі й України.

«Коли десь щось зникало, думали на мене»

— Я — українка ромського походження, — розповідає Sestry Олена Вайдалович. — Мої батьки — роми. Моє дитинство було не найпростішим, особливо у шкільні роки. Поза домівкою я часто стикалася з дискримінацією, булінгом. І сьогодні пам’ятаю жарти, які не викликали у мене сміху. ‍

Часто чула на свою адресу: «Розкажи нам майбутнє», «Поворожи по руці». Коли щось десь зникало, завжди думали на мене. Бо я — ромка

Звісно, що такі звинувачення були дуже неприємними. До того ж мене намагалися не включати в шкільні активності. Я була сама по собі.

Разом з тим навчалась дуже добре. Прагнула бути відмінницею. Думаю, дехто навіть цьому заздрив. Казали: «Як це ромка може отримати кращу оцінку, ніж я. Роми ж взагалі не вміють ні писати, ні читати». ‍

Якщо б це була дитина з меншою силою волі, ніж у мене, — вона б здалася. Пишаюся, що не опустила руки

Дуже вдячна своїй мамі за те, що вона підтримувала мене й завжди говорила: «Ти розумна. Ти не гірша за інших. Ти зможеш зробити все, чого забажаєш». Це давало мені сили і мотивувало рухатися вперед.

— Ромське походження. Що це означає для вас?

— Це моя сім'я, мова, культура, традиції, які ми маємо. ‍

Якщо говоримо про ромську культуру, то найважливішим для нас є повага до старших. Тобто немає такого, що ми не дослухаємося до них. Завжди останнє слово за ними

На прикладі своєї родини можу сказати, що наші дівчата дуже серйозно ставляться до шлюбу і створення родини. Особисто мене виховували так, що потрібно свідомо підходити до вибору партнера. І будувати стосунки, лише переконавшись, що це та сама людина, з якою хочеш провести життя.

— Які стереотипи щодо ромів існують в Україні й Польщі?

— Ставлення до ромів у суспільстві упереджене. Є різні стереотипи — позитивні, негативні й нейтральні. Наприклад, у багатьох є думка, що роми не хочуть працювати, вчиняють крадіжки. Це негативні стереотипи. До позитивних я б віднесла думку, що у всіх ромів є дар співати і танцювати. Хоча це не так.  Ще один — всі роми мають дар передбачення майбутнього. Це теж неправда. Взагалі, не можна робити узагальнення та висновки на основі кількох випадків, які сталися з кимось з ваших знайомих. Насправді люди дуже мало знають про ромів. 

До початку повномасштабної війни в Україні проживало 16 ромських діалектних груп. Всі вони різняться деякими традиціями та рівнем інтеграції у суспільство. 

Відрізняються роми і зовнішньо. Часом люди говорять, що я не схожа на ромку. Дехто думає, що роми обов'язково мають темніше забарвлення шкіри, очей і волосся. Але й це не так. 

До речі, про ромську спільноту мало обізнані не лише українці, а й поляки. Нещодавно в Польщі було дослідження, яке показало, що 72% польських жінок і чоловіків не знають жодної людини з ромської громади. 

Незнання породжує шкідливі стереотипи. Це було віддзеркалено в соціальній кампанії «Давайте познайомимося», ініційованою фондом «Назустріч діалогу». Ми намагаємось розвіювати стереотипи, адже вони шкідливо впливають на нашу велику спільноту. Рада Європи говорить, що в Європі проживає 10-12 мільйонів ромів. А можливо, навіть більше. Не можна всіх цих людей міряти однією міркою.   

— Звідки взялися ці стереотипи про ромів? Чому люди їм вірять?

— Стереотипи мають глибоке історичне підґрунтя. Роми з’явилися в Європі в XI–XII століттях і практично одразу стали об’єктом настороженості, бо говорили незнайомою мовою (романі), мали свої традиції, музику, іншу зовнішність, часто мандрували — і це лякало. Уже в середньовічній Європі їх почали переслідувати, забороняти оселятись у містах. 

У деяких країнах ромів навіть таврували фізично — ставили клейма на тіло. На території сучасної Румунії, наприклад, до XIX століття протягом 500 років роми перебували в рабстві. У ХХ столітті, під час Другої світової війни, нацистський режим знищив понад пів мільйона ромів. Це був акт геноциду, який досі не отримав належного визнання в публічному просторі. 

Ці історичні травми залишили глибокий слід — і в пам’яті ромської спільноти, і в уявленні суспільства про ромів. Але важливо пам’ятати: стереотип — це спрощення, механізм самозахисту від складної реальності. А що, якщо подивитися глибше й запитати: «Що насправді я знаю про цю людину? Чого саме боюсь?». Я не ідеалізую ромську спільноту. Ми всі різні, і ніхто не може говорити за всіх. Так, трапляються ситуації, коли хтось чинить неправильно. Але важливо не підміняти індивідуальну відповідальність колективною. 

«Для більшості людей роми — наче прибульці»

— Коли до вас прийшло бажання зламати стереотипи, які  оточують ромську громаду? 

— Ще у школі. Я бачила, що мої ровесники-роми  переживають те ж, що і я. Пам’ятаю, як на дитячому ігровому майданчику з нами бавилась дівчинка, до якої підійшла її мама, забрала, і, шепочучи щось на вухо, заборонила з нами гратися. Той болісний момент я запам’ятала на все життя. І усвідомила, що не хочу, аби ромські діти проживати подібний досвід. Чомусь для більшості людей роми — наче прибульці. Але ми — українці ромського походження, наша Батьківщина — Україна. Тисячі ромів захищають Україну на фронті, волонтерять. А те, що у нас темніше волосся чи інші звичаї, так це точно не робить нас гіршими. 

— Ви — наймолодша ромська жінка, яка в 20 років виступила в ООН на форумі національних меншин. Що намагалися донести світові?

— Я думала про те, як донести думку, аби вона не звучала так, ніби я як правозахисниця даю рекомендації. Хотілося, щоб моє звернення торкнуло серця. Це було у 2018 році, і саме тоді стався нещасний випадок, коли 24-річний ром помер від рук правих радикалів в Україні. Я говорила, що світ має на це відреагувати і причетні до злочину повинні понести покарання згідно з законодавством України. 

— Як світ, на вашу думку, реагує і сприймає ромські громади в Європі?

— Сьогодні можемо говорити про еволюцію і зміну думок у суспільстві. І саме цим ми займаємося в фонді «Назустріч діалогу». Намагаємося змінювати негативні думки щодо ромської спільноти в Польщі. І те, що ми робимо тут, поширюється і на інші країни. 

Ми проводимо різноманітні інформаційні кампанії, співпрацюємо з відомими журналами. Те, що я є першою ромською дівчиною, яка з'явилася на обкладинці відомого польського журналу «Wysokie Obcasy», — крок вперед. Інші видання теж розповідали історії успішних ромських жінок. Таким чином ми поступово змінюємо усталені думки про ромів. 

Також працюємо у галузі освіти. Даємо можливість ромських дітям навчатися без бар'єрів. Допомагаємо із працевлаштуванням. Співпрацюємо з бізнесом. Намагаємося зробити так, аби роми у Польщі були економічно незалежними, змогли інтегруватися і знайти стабільність. Для нас  дуже важливо, аби вони почувалися тут у безпеці.

— Хто є членами вашої команди?

— Однією із співзасновниць нашого фонду є полька ромського походження — доктор Йоанна Талевич. Друга співзасновниця — доктор  Малгоржата Колачек, яка має великий досвід роботи з ромською громадою. З 2012 року Йоанна і Малгоржата проводять різноманітні просвітницькі тренінги для поліції, журналістів, педагогів. 

Після початку повномасштабної війни в Україні до Польщі приїхало дуже багато ромів. Європейська комісія ще у 2022 році згадувала, що близько 100 000 ромів виїхали з України за кордон. Ми зіткнулися з дискримінацією біженців ромського походження. Так, коли ми ходили по шелтерах (безкоштовне тимчасове житло, — Авт.), то бачили, що українці ромського походження відділені від інших біженців. Координатори притулків говорили, що таким чином намагались уникнути напруження. До того ж ми помітили, що для «світліших» українців були комфортніші умови — ліжка, крісла. Натомість там де були українці ромського походження, могло взагалі не бути нічого. Я бачила, як діти взимку спали на паперових картонках. От проти такого ми і боремося.

— Хто допомагає вашому фонду фінансово?

— Великий відсоток наших проєктів було фінансовано американським урядом. З рішенням адміністрації Трампа про заморожування фінансування програм з допомоги ми переживаємо дуже складний час. Що станеться, якщо нас не буде? Діти, яких ми підтримуємо, залишаться без додаткової допомоги; молодь, якою ми опікуємося, не матиме можливості розвивати свої захоплення; жінки, яких ми надихаємо, втратять надію на краще майбутнє; дорослі не отримають професійної підтримки; не буде чергової кампанії про ромську громаду; наші вимоги не дійдуть до відповідних міністерств і політиків. Сподіваємося, що завдяки небайдужим людям, спонсорам ми продовжимо нашу правозахисну діяльність, яку ведемо вже 13 років. 

«Чимало ромів мають успішну кар’єру в міжнародних організаціях»

— Якої допомоги потребують зараз ромські біженці у Польщі? З якими проблемами до вас звертаються?

Сьогодні ми зосереджені на інтеграції ромських біженців з України, які залишилися у Польщі і хочуть інтегруватися у суспільство, а також допомагаємо польській і румунській ромській спільнотам в Польщі. Насамперед, з освітою, працевлаштуванням, вирішенням юридичних питань, надаємо психологічну допомогу і т.д. Також співпрацюємо з місцевою владою та урядом, лобіюємо і на міжнародному рівні. Ми прагнемо щоб політики, дипломати  враховували потреби ромської спільноти. 

Роми з України — це такі ж українці, які хочуть найкращого для себе

‍Вони розуміють, що для того, щоб мати успіх в житті, потрібні освіта й робота. Єдине — не завжди є можливість отримати цю освіту. Наприклад, були випадки, коли нам відмовляли у реєстрації ромських дітей до школи. Говорили, що немає місць. Звісно, ми не можемо стверджувати, правда це чи ні. Але якщо ромську дитину не хочуть приймати до школи, ми не залишаємо це як приватну проблему родини. 

Спілкуємось з адміністрацією школи, пояснюємо законодавчі норми, шукаємо розуміння, підключаємо за потреби юристів і освітні інстанції. 

Щодо працевлаштування, то тут теж є проблеми. Ромів беруть на роботу, але з перепонами. Також їм дуже непросто орендувати житло. Якось ми допомагали одній родині. Ромська жінка працювала в міжнародній організації. ‍

Поки ми домовлялися про оренду телефоном — все було добре. Коли ж приходили на зустріч — отримували відмову. І так впродовж чотирьох місяців. Деякі роми не зізнаються, ким вони є, бо бояться отакої дискримінації

Якщо родині не здають житло лише через її етнічне походження — допомагаємо юридично, розмовляємо з власником житла, іноді звертаємо увагу суспільства через медіа. Але завжди намагаємось це робити через діалог, а не конфронтацію. Бо тільки так можна щось змінити на глибинному рівні й надовго. 

— Хто ті люди, яким ви допомагаєте?

— На початку повномасштабної війни був дуже великий наплив біженців. Розкажу одну історію. Була жінка, у якої в Україні померла донька, залишивши багато онуків. На її руках лишилося восьмеро дітей, до того ж одна дитина — неповносправна. Ми побачили, що ця жінка дуже добре знаходить спільну мову з іншими ромами, яким ми допомагали в шелтерах. І запропонували їй роботу. І ось вже майже три роки вона працює з нами. І це — непоодинокі випадки, коли наші підопічні стають колегами. 

Часто люди приїжджали без жодних документів. Втратили під час втечі від бомбардувань або загубили у поспіху. Їхній статус було непросто легалізувати. Вони були налякані, не знали, чи буде в них завтра щось поїсти і де переночувати. Ми допомагали. 

Порівнюючи цих людей три роки тому і зараз, я бачу величезну різницю. Зараз вони інтегровані в суспільство, розмовляють польською, більшість працевлаштована. І я дуже з цього тішуся.

— Знаю, що ви отримуєте чимало повідомлень від ромських дівчат. Про що вони пишуть?  

— Про свої бажання й мрії. Вони хочуть будувати кар'єру, вступити до університетів, прагнуть зрозуміти, в чому себе знайти. Але мені пишуть  й молоді хлопці. Мій племінник колись говорив, що для нього дуже важливо мати співрозмовника, наставника. Мабуть, і їм також.

Століттями ромська спільнота була ізольованою, боялася зовнішньої дискримінації та переслідувань, але нас це не зламало. Молодь зараз більш відкрита. Чимало ромів мають успішну кар’єру. Працюють в Європейській комісії, Раді Європи, ОБСЄ, ООН, співпрацюють з урядом, є чудовими спеціалістами, вченими, вчителями і лікарями. Вони освічені, знають іноземні мови. Дивлячись на це, я вірю в позитивне майбутнє для ромського покоління.

‍Фотографії: приватний архів героїні