Ольга Гембік

Уродженка Маріуполя Лариса Кучеренко два роки як звільнилася з полону і проживає з матір’ю у відносній безпеці. Утім, щоразу, коли відбувається обмін полоненими, вона із надією проглядає списки імен. Адже у полоні окупантів досі знаходяться двоє її найрідніших людей — син і чоловік.

У полоні «ДНР»

— Полон мене дуже змінив. Я вийшла зовсім іншою, у мене не стало жалю. Ось людина мені бідкається, і я наче не можу сказати, що мені однаково. Але раніше я б підбадьорювала: «Та все буде добре, заспокойся, давай я тобі допоможу!». А зараз я суворіша, мабуть, стала, — розповідає Лариса Кучеренко із Маріуполя. 

Вона була серед тих жінок, котрі потрапили у полон так званої ДН» і більш як півроку відбувала покарання лише за те, що вона — українка і військовослужбовиця військової частини 3057. У 12-ій бригаді Національної гвардії України також служив її син, працював водієм бронетранспортера, а чоловік був слюсарем.

— Раніше мені було важко про це говорити, а зараз уже можу, — каже колишня бранка. 

Вона пригадує, що представники збройного бандитського угруповання «ДНР» затримали їх із чоловіком начебто з приводу обов'язкової примусової евакуації. По тому, як напередодні сусіди випитували, чи не страшно їй — військовій, син якої служить, а на той момент перебував на «Азовсталі», — жінка підозрює, що ті таки доклалися до арешту.

Утім, у захопленому росіянами Маріуполі затримання Лариси Кучеренко було справою часу. 

Її полон розпочався 2 квітня 2022 року. Їх із чоловіком повезли у Старобешеве. І уже тут сказали, що вони під арештом: жінка як військовослужбовиця, чоловік - за приналежність до полку «Азов». Приводом для такого звинувачення послужили татуювання чоловіка: герб України, прапор, калина.

— Я потрапила у камеру, де були самі дівчата, теж військові. Перше відчуття — просто ступор. Вони мене питають, чи все добре, тебе не били?

А я сиділа, цілий вечір дивилася в одну точку і не могла зрозуміти, що узагалі зі мною відбувається?

«Здійснила терористичний акт»

Зовсім скоро полонена зрозуміє, що для того, аби знищувати бранців морально, бити їх не обов’язково:

— Коли почалися допити, я добре зрозуміла, що перебуваю у полоні, а вже що зі мною буде — знає тільки Бог. Мене бити — не били, але погрожували, принижували, морили голодом.

5 квітня 2022 року Ларису Кучеренко з іншими бранками повезли в Оленівку. У двомісній камері їх було десятеро жінок — з «Азову», інших бригад. Згодом перевели в іншу камеру — у приміщення, розраховане на вісім осіб, їх напакували двадцять:

— Найстрашніше, що ти опиняєшся там, де з тебе знущаються. Ми були місяць в Оленівці — води майже не було. Нам приносили пити, трошки залишалося, щоб вмитися. Хлопці-полонені носили нам технічну воду, але її було замало. А туалет був у камері.

Ми сиділи, як сидять зеки. І то у зеків умови кращі

Лариса мала б поставити свій підпис під зізнанням про свою участь у терористичній організації за назвою «військова частина 3057» і здійсненні терористичного акту по відношенню до Маріуполя і його мешканців:

— Я запитала — що це за маячня? Я народилася в Маріуполі, все своє життя прожила в місті. Тут народилися мої батьки, син, як я могла здійснити злочин? Я не буду це підписувати, це неправда. А той хлопець, що приніс мені ці папери, каже — не будеш, то й не треба, їм твій підпис абсолютно не потрібний. 

Із винесенням підозри умови утримання жінок зробили узагалі нестерпними: образи стали частішими, українських військових називали «фашистками». Вони були змушені спати на матрацах на брудній долівці. А з травня їх по черзі почали вивозити до Донецького СІЗО. Жінка перебувала там більш як півроку — аж до свого звільнення. 

Сидіти — заборонено

Справжнє пекло для ув’язнених російські злочинці та їхні посібники організували на території Донецького СІЗО. Тут Ларису Кучеренко з іншими жінками півроку тримали у напівпідвальному приміщенні — із пліснявою на стінах, без жодний прогулянок і світла — була лише одна тьмяна лампочка під стелею:

— Все було брудне, ми спали на матрацах без постільної білизни — казали, нам її не можна.

У мене зубна щітка з’явилася майже перед самим обміном. Нам нічого не можна було

У камері було заборонено сидіти. Полонені були змушені стояти з 6-ої години ранку і до 21-ої вечора. Ці тортури не минули безслідно — нині жінка має статус особи з інвалідністю внаслідок війни, у неї проблеми з ногами, колінами, стопами. У полоні вона схудла на 40 кілограмів й  тепер має чимало захворювань. Окрім всього, ще й уразилась коростою:

— Були насмішки, знущання. Коли нас забирали на допит, могли спеціально штовхнути. Ось у мене на нозі шрам залишився, мене вели і я вдарилася в тачку, котрою розвозить їжу. Ця рана у мене півтора місяці не заживала.

В ув’язненні суворо забороняли спілкування українською мовою. Кожен ранок полонених примушували співати російський гімн і викрикувати гасла, які б прославляли РФ. 

Найгірше до ув’язнених ставилися наглядачі-жінки, за будь-яку «провину» погрожували розстрілом. У Донецькому СІЗО поряд була чоловіча камера, в якій в’язні кричали від болю й помирали від тортур. Тож полонянки серйозно сприймали усі погрози:

— Вони казали, якщо ми вас не розстріляємо, то вас розстріляють ваші, коли ви будете виходити з автобуса. Вигадували всякі дурнуваті кричалки з матюками. Питали, чого не кричите, ми не чуємо вашу камеру. Вибачте, ми молимося — ми казали.

Полонені рідні 

Молитися Ларисі Кучеренко було за кого. У полоні досі перебувають її син і чоловік. Наскільки відомо, син перебуває у колонії в Торезі на Донеччині, а чоловік — у Кіровському під Єнакієво. 

Кожну можливість у полоні жінка використовувала, аби дізнатися про долю рідних:

— Було кілька людей із нейтральним до нас ставленням. В одного з них я питала про свого чоловіка. Він сказав: «Вибач, нічого про нього дізнатися не можу. Нам узагалі не можна з вами спілкуватися».

Лариса Кучеренко досі не має зв’язку зі своїми рідними. Про їхню долю дізнається з розмов із хлопцями, яких уже обміняли і повернули із полону. Так вона дізналася, що син був двічі контужений, тож частково втратив слух, чоловікові у полоні вибили зуби, обоє дуже схудли, але намагаються триматися позитивно і навіть підтримують інших.

Визволення Лариси два роки тому було несподіваним. Одного разу їх зібрали, вони підписали папери на вибуття і поїхали. Але коли жінок привезли у те ж саме Донецьке СІЗО, вони не на жарт перелякалися:

— Усі документи підписані — за документами нас уже немає в СІЗО, і вони можуть з нами зробити все, що завгодно. Ми цілу ніч не спали, боялися.

Наступного ранку — така ж процедура. Жінок залякували, що із Таганрога їх повезуть у колонію Курська або Воронежа, а там битимуть.  

— Наступного дня знову така ж процедура — і вже нас повезли до Таганрога. Ми сиділи до семи ранку в машині, а потім нас по одній почали заводити в літак. В Україні нас зустрічали військові з нашої частини, — пригадує жінка.

Боротися за своїх 

Лариса Кучеренко чекає кожного нового обміну полоненими. Через підірване здоров’я вона не може брати участі у мітингах, які привертають увагу до полонених азовців та загалом ув’язнених українських воїнів. 

— Раніше я була активна, зараз мені дуже боляче і тяжко. Розумію, що я повинна боротися за своїх, — ділиться жінка. 

Її маму вдалося вивезти із Маріуполя тоді, коли вже Лариса Кучеренко повернулася з полону. Найперше вона розірвала мамині фільтраційні документи, щоб навіть не виникала думка повернутися до рідного міста: 

— Він вже не буде моїм Маріуполем. У мене там загинуло дуже багато друзів. Кум військовий загинув на «Азовсталі» під бомбами, тіло досі не дістали. Загинув молодший брат чоловіка, багато знайомих дівчат.

Із родичами, які залишилися у Маріуполі, вона не спілкується.

Усі фото надані героїнею

«Із початком великої війни я тиждень сиділа «на валізах» у Польщі, не оформляла жодних статусів. Коли в центрі для біженців запропонували безкоштовні квитки на пором із Німеччини у бік Скандинавії, вирішила, що це знак. Так зі ще однією сім’єю херсонців опинилася у Мальмо в Швеції. Минулого року вони вже повернулися до України. А я поки тримаюся», — каже Мирослава.

Вона — воєнна біженка, нині працює у сфері IT. Два роки тому Мирослава приєдналася до міжнародної компанії, яка має офіс у Стокгольмі. Жінка потрапила до оптимістичної статистики українців, які зуміли знайти роботу в Швеції й відносно успішно закріпитися на новому місці. 

Згідно із новим звітом Міжнародної організації з міграції, 88% українських біженців працеспроможного віку в Швеції задіяні на ринку праці — або вже знайшли і змінили роботу, або активно її шукають. 66% українців є працевлаштованими. Це на 56% більше, аніж торік. 

Утім, якщо із початком повномасштабної війни в Україні до Швеції прибули 60 тисяч українських біженців, то нині їхня кількість зменшилася наполовину. 

За даними Управління Верховного комісара ООН у справах біженців, в десятимільйонній Швеції нині зареєстровано лише майже 32 тисячі українців. Кожен другий — або повернувся в Україну, або виїхав до іншої країни ЄС, Канади чи США. 

Перше враження

Письменниця і викладачка англійської мови Олена з Києва  — одна з тих, хто приїхав до Швеції одразу після повномасштабного вторгнення. Із двома дітьми вона оселилася у подруги в Стокгольмі:

— У Швеції відчувається значна підтримка України — на дитячому майданчику, на роботі чи в міжнародній школі серед людей з різних країн. Політичні партії змінюються, але всі підтримують Україну, і це відчутно.

У Стокгольмі Олена відвідувала курси шведської мови, які з власної ініціативи організували дві шведки. Жінки забезпечили двадцятьох українок підручниками, підтримували, організовували екскурсії, ходили разом на каву.

— Мама однієї із них запросила нас на свою дачу — будинок на острові. Вручила ключі й сказала: «Живіть, скільки потрібно, відпочиньте, — з теплотою пригадує Олена. — Хоча загалом шведи — холодні. Треба вгадувати, що мають на увазі — вони посміхаються, але не кажуть прямо. Зчитувати ці невербальні посили часом було важко.

Повага до чужих кордонів, а також шведська концепція життя «лагом», яка ґрунтується на володінні лише найнеобхіднішим, відрізняє Швецію від інших країн.

— Я була готова до шведського мінімалізму і чула про нього раніше, — розповідає Мирослава. — Я компостувала органічні відходи, не купувала зайвого і розхарастила оселю до білих стін. Але коли у Стокгольмі винайняла квартиру і побачила ванну кімнату — прозріла. Кімнатка метр на два, клейонка, кнопка, лійка, гвізок — все. Я за це віддаю 1200 євро щомісяця.

Рівень життя

Українці, які із початком повномасштабного вторгнення опинилися у Швеції, отримали «стартовий набір» біженця: статус про тимчасовий захист, розселення від комуни (громади) і соціальну допомогу. 

Українські біженці почали отримувати виплати — по 71 шведській кроні на день (7 євро). Згідно з уже згадуваним звітом Міжнародної організації з міграції, лише 17% українців у Швеції нині залежать від державної соціальної допомоги.

— Швеція для українців виявилася лотереєю: когось поселили в гуртожитку в місті, когось — у будиночку в лісі, комусь пощастило знайти роботу поряд, а хтось був змушений шукати іншу країну, бо в околиці банально не було праці, — каже переселенка Мирослава. — Добре, якщо поряд були соціальні магазини, де можна взяти якусь крупу, олію, консерви. Бо їжа у Швеції у 3-3,5 рази дорожча, аніж в Україні. М’ясо — у 4-5 разів.

Олені вдалося влаштуватися асистенткою вчителя у міжнародній школі для дітей дипломатів у Стокгольмі. Утім, через п’ять місяців перебування у Швеції, вона з дітьми повернулася до Києва:

— Попри те, що я працювала і мала, де жити, мій рівень життя значно знижувався. Отакий парадокс — і начебто я в країні з високим рівнем життя, а довелося б відмовитися від того рівня, який мала в Україні.

Тим часом близько 55% українських біженців вважають свою фінансову ситуацію в Швеції задовільною, а дохід — достатнім для покриття потреб. Це на 5% більше, аніж торік. 15% українців живуть на гроші, які вони отримують від родини чи друзів.

Проблема доступу до медичного обслуговування для українських біженців — ще один важливий аргумент, який не втримав Олену в скандинавській країні: 

— Я маю питання по здоров’ю, мушу моніторити певні онкологічні ризики. В Україні я могла вирішити це через приватних лікарів. У Швеції приватної медицини немає. Хіба що ти уже вмираєш, тоді приїде «швидка». Але якщо доведуть, що це було не так уже і нагально — можливо, навіть доведеться повертати кошти за виклик.

Персональний десятизначний 

Досі найбільша проблема українців у Швеції полягала у тому, що вони не мали персонального номера. Це десятизначний код-ідентифікатор громадянина країни. Його також надають  на 13 і більше місяців особам, які мають дозвіл на проживання. Але українські біженці до цієї категорії не входили — посвідку на проживання їм видавали лише на 12 місяців й щороку поновлювали. 

Ідентифіційний номер відкриває доступ до повного медичного обслуговування, інтернет-банкінгу та державних послуг. Без нього неможливо відкрити рахунок, орендувати квартиру, провести інтернет, перевірити електронний щоденник школяра і навіть скористатися знижками в магазинах. 

Замість персонального номера українські біженці досі послуговувалися координаційними номерами, можливості яких були дуже обмеженими.

3 жовтня ухвалилили закон, який запроваджує зміни для українців у Швеції з 1 листопада 2024 року. Окрім обіцяного номера, уряд також планує збільшення соціальної виплати до 308 шведських крон на день (30 євро).

Координаторка з інтеграції українських біженців у Швеції Христина Гевчук, яка із сім’єю знайшла тут прихисток, теж доклалася до цих змін. Активістка, зокрема, ініціювала петицію щодо надання персонального номера для українців:

— Після зустрічі із шведськими політиками, медіа нарешті почалися зміни. У лютому цього року уряд Швеції видав законопроєкт щодо покращення умови для людей з тимчасовим захистом — і насамперед це стосується українських біженців. Ще в травні розпочались розмови про те, що Європейський Союз може продовжити директиву для українців до 2026 року. Тож українські біженці, які прожили у Швеції два роки, мають право отримати індивідуальний шведський номер уже зараз. Тобто, не чекаючи 1 листопада, коли цей закон набуде сили. Тому з червня уже багато хто почав подавати заявки і отримувати ці номери. 

Із персональним номером можна буде отримати повний доступ до медичного обслуговування, а також до стоматологічної допомоги. Українські біженці матимуть можливість перебувати у відпустці для догляду за дитиною, і навіть започатковувати власну справу.

—Швеція — одна із країн, де найпростіше зареєструвати «приватного підприємця» або маленьку компанію з двох і більше людей, — додає Ірена, яка теж живе у Стокгольмі. — Досі, без персонального номера, в українців у Швеції не було можливості організувати власний бізнес. А зараз усе легко відкривається, одним кліком.

Залишитися назавжди?

Затягування із привласненням індивідуального номера переконало багатьох, що Швеція не надто зацікавлена, аби українці залишалися тут надовше. Багато хто кивав на ініціативи сусідніх країн — Норвегії та Фінляндії, де українські біженці одразу були залучені до державних діджиталізованих мереж для полегшення свого становища. 

Обмеження послуг і мізерні виплати спонукали багатьох виїздити зі Швеції й шукати прихистку в інших країнах. Найчастіше — у Норвегії, Німеччині, Данії, Канаді. 

— Шведи — специфічна нація, тут складно зі спілкуванням, складно знайти друзів, — каже письменниця і блогерка Анна Топіліна, яка живе у Швеції ось уже 15 років і дотична до роботи з мігрантами. — Але коли почалася велика війна, то включилися всі. Шведи селили у себе родини, які жили у них роками, включися в гуманітарку. Суспільство було дуже налаштоване, щоб українці прижилися. Бо ця війна шведам емоційно ближча, аніж та, що на Близькому Сході. 

Анна Топіліна має чимало позитивних історій, коли українські біженці знайшли у Швеції другий дім. Серед них — сім’я з Енергодару, котра залишила бізнес і житло, рятуючись від російської окупації. Вони приїхали до Швеції із трьома дітьми і собакою. Нині подружжя працює, має непоганий дохід, будинок від комуни. Їхні діти ходять у школу і вже знають шведську мову.

До слова, згідно із тим же звітом Міжнародної організації з міграції, 47% українців у країні стверджують, що можуть говорити шведською, що на 23% більше, ніж торік. Більше половини з них оцінюють свої знання мови, як «хороші» чи «дуже хороші». І це надзвичайно високий показник, що може свідчити про бажання інтегруватися і залишитися у Швеції надовше.

— Зараз у Швеції сформовано антиемігрантський уряд, уся політика спрямована на те, аби біженців відправити додому якнайшвидше, — зазначає Анна Топіліна. — Але, як я помічаю, це не стосується українців. На те, щоб українці могли інтегруватися, спрямований закон про надання індивідуальних номерів. І це перший крок до того, щоб українці залишилися, якщо війна не закінчиться у найближчому майбутньому. 

Новий закон, окрім збільшення можливостей для українських біженців у Швеції, також покладає на них обов’язки. Наприклад, шкільний — із обов’язковим відвідуванням місцевої школи. Це ще одна шалька на терези «лишитися — чи ні?». 

Кроки назустріч від шведського уряду і затяжна війна, що триває в Україні, спонукають біженців ретельніше планувати найближче майбутнє. І це відобразилося у цифрах опитування.

Тож станом на зараз, 81% українців у Швеції бажає залишитися в країні надалі. Лише 13% з них прагнуть повернутися в Україну після перемоги. Торік же їх було 24%.  

«Невизначених», тобто тих, хто і досі не знає, що хоче робити у майбутньому, теж стало менше — 33% проти 24% торік. Кількість тих, хто не збирається повертатися, зросла за рік до 58%. Дві третини респондентів відповіли, що їхні майбутні плани на країну проживання змінилися протягом цього року.

— У Швеції проживає багато людей, хто працює і заробляє собі на життя, але планує повертатися в Україну,  додає оптимізму Анна Топіліна. — А перебування за кордоном — це можливість чомусь навчитися, у чомусь стати кращим, отримати додаткову освіту і потім привезти це додому.

Нещодавно довелося працювати з фактажем про стереотипи щодо українських біженців, якими повняться не лише закордонні медіа і Твітер, а й європейські кухні, затишні курилки, закордонні соцмережі тощо. Окрім класичного «українці сидять на допомозі» й «забирають наші робочі місця», що їх вдається цілком аргументовано розвінчати, трапляються й інші — неочікувані, дивні. А часом навіть такі, що не налазять на голову.

— В Європі часом доходить до смішного, — розповідає Анастасія. — Я почала колекціонувати судження, з якими стикнулася дорогою з Польщі до Австрії. Часом це крайнощі й взаємозаперечувані судження — як от «українці — неосвічений народ, але більшість із них закінчили університети».

Анастасія — біженка з України — відгукнулася на мій запит розповісти, із якими стереотипами щодо нас стикнулася в Європі. Спілкуємося у групі Фейсбуку, яка об’єднала українців за кордоном. Тут біженці, які опинилися в різних країнах, діляться найдивнішим, що чули про себе з уст європейських обивателів.

До слова, стереотипне мислення властиве нам усім. Його мета цілком благородна: розвантажити наш мозок через спрощення, виявити дрібні закономірності, обробити і узагальнити їх. Таким чином мозок намагається пришвидшити реакцію на те чи інше явище і зекономити життєву енергію

Утім, соціальні стереотипи й твердження, що їх ми приписуємо іншим на основі їхнього походження, соціального статусу, статі, зовнішнього вигляду і віку є неявним проявом прихованого упередження. Ми часто формуємо собі список аргументів під уже заготовлений висновок і тішимося, що маємо рацію.

— У Польщі застосунок для знайомств оновив мою локацію, — продовжує Анастасія. — Знайомитися ні з ким не планувала, але уже перший співрозмовник, з котрим стався метч, розсмішив тим, що чимало знає про українок. Я дізналася, що ми дуже домашні, любимо готувати й сидимо вдома, не намагаємося перебрати на себе чоловічі ролі. Доводити, що я не така, було зайве — далі був монолог про те, що мені просто ще не трапився справжній чоловік. Тому я просто скасувала пару.

Стереотипи про українців в Європі можна умовно розділити щонайменше на три групи. Перша — судження, що формуються на основі власного досвіду взаємодії з українцями. Тривалість цього досвіду може бути зовсім несуттєвою. Іншими словами — якщо перший-ліпший українець, що його зустрів сферичний житель Європи, має пофарбоване у кольори прапора волосся й дірку в носі, то схожий типаж йому теж видасться українцем.

— Якось італійський лікар, до якого раніше зверталася, і який щиро підтримує українців, запропонував чудове безплатне житло з видом на Колізей у Римі, — розповідає Валентина. — Нічого платити не потрібно було: лише підтримувати чистоту у чотирьох кімнатах і спілкуватися з господарями — літньою італійською парою. Лікар дуже дивувався, що нікому з українців не припала до душі така пропозиція.

Напевне, він і досі вважає, що це так типово для українки — прибирати і бути компаньйонкою

Бо хіба ж за природне українське «”прибери-розкажи” треба платити?». 

— «Поляк робить, щоб робити, українець — щоб зробити», — таке я почула в Польщі, — продовжує Анастасія. — А потім ще у котрійсь європейській країні дізналася, що ми дуже працьовиті й відповідальні. Це звучить приємно і зобов’язує «тримати марку», але ж це — теж стереотип.

Друга група європейських стереотипів про нас виникла, здається, через обмежений кругозір і брак освіти. Ми надто довго ідеалізували Європу з її найкращими університетами, аж раптом на практиці виявилося, що у декого шкутильгає початкова школа. Звісно, із початком повномасштабного вторгнення в Європі уже й не почуєш, що Україна — це десь у Росії, але дехто часом досі дає у штангу.

— Менеджерка відпочинкового комплексу для дітей в іспанській Коста-Дораді, куди нас поселили у квітні 2022 року, увесь час казала, що нарешті ми нагріємося, — каже Надія. — Коли ми порозумілися, то мусили спростувати її уявлення про Київ як про вічно засніжене місто. Здається, вона колись була у зимовій Москві й плутала нас зі східним сусідом.

Це звучить смішно, але деколи хочеться кричати: ти, молодий бельгієць або француз, який бував у Малайзії і відпочивав на Філіппінах, мав би мати ширший кругозір, аніж у твоєї бабусі, яка нікуди не виїжджала!

Ольга, яка опинилася у Бельгії, розповідає про свій досвід: 

— На прийомі в мерії одного великого міста, який закінчувався невеликим частуванням, нас вчили користуватися ножем і виделкою. Коли ми роздуплилися, чому за столом досі немає «приймаючої сторони» і навіщо біля нас товчеться чоловічок із помічників мера, стало незручно і йому, і нам.

— У нас була цікавіша історія, — коментує у Фейсбуці ще одна Надія, теж переселенка до Іспанії. — У дорогому мережевому готелі десь у Барселоні, куди нас розселили тимчасово на одну ніч, музикант за фортепіано у холі урочисто привітав нас мелодією «Калінка-малінка». Пробачте, ми нечемні біженці, ми трималися, а ось наші діти фукали.

Утім, тут варто внести пояснення. Донедавна українці й самі не надто прагнули, аби їх ідентифікували інакше, ніж росіян. Моя френдеса, яка проводить екскурсії в італійському Римі, каже: «Українці жодного разу не вимагали і не просили провести екскурсію українською, хоч ми напередодні знайомилися і вони знали, що я родом із Тернопільської області, розмовляю українською. Якось навіть була група із заходу України. На екскурсію вони усі сумирно зібралися під таблицею з написом RUS. Тож чому дивуватися, якщо інші теж нас інакше не ідентифікують?».

Третя група стереотипів про українців — з розділу вільної творчості. Сюди можна віднести все фантазійне, що не налазить на голову.

— За 16 років життя у Німеччині я ні разу не чула про те, що забираю чиєсь робоче місце, зате дивувалася іншому. Ти з України, значить, добре граєш в шахи? Ти з України, то твій тато інженер? Це, здається, найдивніше, із чим доводилося стикатися, — розповідає Ганна.

— У мене першого тижня роботи в австрійському офісі стався дивний конфуз, — каже координаторка міжнародних проєктів Настя. — Коли я знімала пальто в офісі, то зауважила, що спідницю дивним чином забула вдягнути. Тонкі колготки потім вдалося прикрити мало не до колін, добряче розтягнувши светра. Але колега встигла оцінити колір білизни на мені. Вона анітрохи не здивувалася, стенула плечами: «Ну, ти ж українка» і запропонувала випити кави. Що це означало з її вуст — я не наважилася запитати й досі.

Коли я думаю про стереотипну українку в Європі, мій мозок теж намагається спростити, тож чомусь мені бачиться Настя в одних колготах. Така собі домогосподарка з борщем із засніженого Києва, яка вибила твого ферзя, бо в неї тато — інженер. Може, навіть з кольоровим волоссям, бо тут — суцільне поле для експериментів. І не ясно, що і як вистрілить, коли ти — українка.

Останні п’ять років для освіти в Україні видалися справді важкими — COVID-19 і обмеження, пошук шляхів і технічних засобів для забезпечення безперервності процесу навчання, а потім — повномасштабне вторгнення РФ і нові виклики. Онлайн-навчання, школи на тимчасово окупованих і звільнених територіях, учні-переселенці у межах України і дистанційна наука за кордоном — кожен із цих аспектів української школи потребує своїх комплексних рішень, аби навчання було якісним і безперервним

Освіта офлайн — у пріоритеті

— На кінець 2023-2024 навчального року в українських школах за всіма формами здобуття освіти навчалися 3 605 240 учнів, — розповідає заступник міністра освіти і науки України Андрій Сташків. — У новому навчальному році ми очікуємо збільшення кількості шкіл, які вчаться очно — до майже восьми тисяч. На кінець минулого навчального року таких шкіл було 7 361.

Це відбудеться завдяки зменшенню кількості шкіл, які навчаються дистанційно, або змішано, поєднуючи очну та дистанційну форми

Зусилля уряду цього навчального року будуть спрямовані на відновлення офлайн-навчання, де це можливо, за умови дотримання усіх заходів безпеки у школах. «Це — стратегічний пріоритет, збереження нормальності в Україні, збереження можливостей для дітей здобувати нормальну освіту», — сказав 28 серпня Президент України Володимир Зеленський.

Навчальний рік в українських школах стартує 2 вересня і триватиме до 30 червня. Дати офіційно затверджені урядом, попри те, що точилися розмови про перенесення старту навчання на середину серпня. Школярі матимуть цьогоріч щонайменше 30 днів на канікули. 

— Кожна українська школа має право самостійно визначати тривалість та дати канікул посеред навчального року. Наприклад, якщо конкретна школа вирішила зробити довші зимові канікули, то може завершити заняття не наприкінці травня, як це відбувається традиційно в Україні, а продовжити на будь-яку кількість днів червня. З огляду на відключення електроенергії та безпекові умови школи можуть гнучко підійти до формування навчального року, — пояснює Андрій Сташків.

За його словами, понад 80% українських шкіл мають генератори на випадок вимкнень світла. Над цим завданням продовжують працювати управління освіти громад спільно з міжнародними партнерами:

— Приблизно 50% шкіл зможуть проводити очні заняття. Не завжди буде можливість використовувати комп'ютери та проєктори, але саме очний формат пріоритетний у випадку тривалих вимкнень електроенергії.

Адже простіше зустрітися у школі, аніж підлаштовувати розклад уроків під графіки вимкнень, які можуть відрізнятися в різних учнів класу

Якщо у школах нема укриттів або вони працюють дистанційно через безпекові ризики, то навчальні заклади працюватимуть за асинхронним методом дистанційного навчання. Він виглядає так: учні опрацьовуватимуть матеріал і завдання вчителя, коли буде зручно, і отримуватимуть зворотний зв'язок. На аудіо- та відеозв'язок вони виходитимуть за першої зручної нагоди.

Рідна мова за кордоном

Діти, які тимчасово навчаються за кордоном і ходять до місцевих шкіл, не мають відчуватися поза контекстом української освіти. З цією метою МОН України у 2023-2024 навчальному році запровадило вивчення українознавчих предметів онлайн. Серед них — українська мова, література, історія, географія тощо. Бали за предмети, вивчені за кордоном, перезарахують в усіх класах.

Щоб записати дитину на онлайн-навчання з українознавчих предметів, можна вибрати одну із шкіл у списку, наданому МОН, а потім зв’язатися із закладом для зарахування учня.

Нині цей новий формат навчання буде актуальним також у Польщі, яка із 1 вересня 2024 року запровадила шкільний обов’язок для учнів-біженців від війни в Україні. 

— Український уряд переглядає мережу дистанційних шкіл, тому учні за кордоном навіть за бажання «тягнути» дві школи можуть не знайти місця для онлайн-навчання, — розповідає Вікторія Гнап, президентка Фундації «Незламна Україна», яка відкрила українські офлайн- і вечірні школи у різних містах Польщі. — Українознавчий компонент залишається способом зберегти учнів в українській системі освіти.

За інформацією з Міністерства освіти і науки України, станом на січень 2024 року, за такою формою навчалося 2129 дітей. Таку невелику кількість дітей пов’язують із тим, що не всі родини вчасно дізналися про таку можливість. 

— Наскільки мені відомо, в Києві на новий навчальний рік вже акредитовано 60 шкіл для викладання українознавчого компоненту, — ділиться Вікторія Гнап. — Для порівняння: на початку минулого навчального року на цю форму навчання по всій Україні учнів приймали 88 шкіл. Ми запустили опитування серед своєї аудиторії і отримали вже 1600 заявок на цю форму навчання.

Це свідчить, що попит існує, а сім’ї хочуть зберігати зв’язок з Україною, розглядаючи повернення додому після закінчення війни

Допомога дітям

Поки в Міністерстві освіти і науки України міркують, як адаптувати навчання дітей до вимог часу, психологи занепокоєні їхнім психологічним станом. В умовах війни, обстрілів і блекаутів спеціалісти наголошують на важливості щоденних рутин і стабільних шкільних графіках навчання, а також емоційної підтримки дорослих. Від цього залежатиме, чи матимуть українські діти відчуття стійкості й внутрішньої опори, чи формуватиме освітнє середовище високомотивовану патріотичну молодь. 

— На дитячу психіку впливає все, і зараз важко сказати, як на ній відобразиться війна, — каже психотерапевтка системи сімейної психотерапії Наталія Карапата. — Попри обстріли й масовані атаки варто не забувати, що життя триває, є шкільні обов’язки, діти мають підтримувати зв’язок зі своїми однокласниками. Це позитивно впливатиме на емоційну сферу, яка невід’ємно пов’язана із тим, як дитина сприймає нову інформацію, запам’ятовує обсяг матеріалу.

Рутини і графіки — це наше повсякденне життя, те, що фокусує тут і зараз

Дорослим у школі й дома важливо подбати про безпечний інформаційний простір для учня — надавати інформацію про війну і навколовоєнні події згідно з його віком. Психологиня Наталія Карапата пропонує батькам створити у домі символічний «куточок безпеки», де дитина займатиметься своїми справами, навіть якщо просто «сидітиме в Тік-Тоці»:

— Зараз вчителі готуються, проходять різноманітні психологічні тренінги і на момент, коли учень почне освітній процес, вони уже знатимуть, як реагувати в тій чи іншій ситуації. Бо у них буде інструмент.

Благодійний фонд savED за підтримки дослідницької агенції Vox Populi та Міносвіти провів дослідження “Війна та освіта. Два роки повномасштабного вторгнення”. Згідно з його даними, 5% учнів почуваються дуже тривожно, ще 7% — скоріше тривожно. 26% учнів зазначили, що потребують психологічної та емоційної підтримки на фоні війни Росії проти України.

Турецькі чоловіки. Які вони?

«Привіт, ти дуже гарна. Я тебе кохаю», — таке привітання від першого зустрічного турка у Тіндері, адресоване українці, може легко утвердити на думці, що всі турецькі чоловіки — гультяї, а до стосунків ставляться несерйозно. Це не так. Розібравшись із турецьким менталітетом і вдачею, серед місцевих чоловіків можна знайти хорошу пару і навіть чоловіка для щасливого шлюбу. Доведено моїми знайомими, які ось уже чимало років у турецькому шлюбі.  

— Турецькі чоловіки охоче знайомляться з українками, — каже Тетяна. — А нас приваблює їхня емоційність, чітко окреслена чоловіча роль і те, що турки не приховують свого захоплення жіночою красою. Пригадую, я йшла набережною турецького селища, а хлопчик років 10-ти біг за мною і все кричав, яка я красива, бо маю світле волосся. Для цього є пояснення — турки, які зростали у сім’ях із негласним матріархатом, навчені бачити красуню в кожній жінці, а доньки завжди — татові принцеси. Турецькі чоловіки щиро роблять компліменти, тому європейки так люблять курорти на Середземному й Егейському морях — їдуть туди підвищувати власну самооцінку.

Ти можеш погладшати, спухнути від спеки, а турок скаже — ти свіжа, наче пелюстки троянд зранку. В Україні такого нема

До слова, туркені, змалечку залюблені власними татами, мають хороший імунітет до солодких слів залицяльника, а про серйозність намірів роблять висновки лише з дій обранця. І це одне із найважливіших правил стосунків із турецьким чоловіком — насолоджуватися словами, але дивитися на реальні кроки.  

— Треба дуже фільтрувати слова про почуття, — застерігає Тетяна. — «Я тебе люблю, ти моя майбутня дружина» — це можна почути і від парубка із серйозними намірами через десять хвилин спілкування, і чути роками від гравця в любов по інтернету, причому без жодного бажання зустрітися з його боку. Така турецька вдача. Що казати, навіть продавець фруктів на базарі легко каже: «Моя любов, ці персики виросли для тебе». Турки — століттями нація красномовних продавців, це в їхній крові.

Цікаво, що цей словесний стриптиз можна спробувати пояснити з боку тюркології. Слово «кохання» у турецькій мові має щонайменше три значення і купу відтінків: aşk, sevda і sevgi. «Ашк» — це кохання-вибух, скороминуча пристрасть, щось із турецьких серіалів, коли герої палають емоціями і запалюють все навколо, включно зі знімальною групою. «Севда» — тривале і довге солодке почуття зі старовинних віршів і листів українки Роксолани до султана Сулеймана, доставлених швидкими рисаками просто до його шатра на війні. «Севгі» — світле почуття без жодного «гарячого» підтексту, так і приємній панянці можна освідчитись, і продажі підняти. Тож чи справді закохався у тебе продавець фруктів, а чи просто хоче прилаштувати залежалий товар — здогадайся сама.

Турки — нація красива, цього не забереш. Актори серіалів щороку посідають місця у рейтингах найгарніших чоловіків світу. Турки-чоловіки приємно пахнуть, доглядають за собою і займають черги до перукарів частіше, аніж жінки. У турецькій мові є навіть спеціальний «чоловічий» комплімент «çok yakışıklısın» — «ти дуже красивий, неймовірний». І його чоловіки різного віку приймають без зайвої сором’язливості.  

— Мої стосунки з турком були святом, я ніколи не чула стільки гарних слів. Але все зруйнувала його краса, — може тепер сказати Надія, моя одногрупниця з Інституту Юнуса Емре. Зі своїм обранцем вона познайомилася у Києві. — Було нестерпно ловити захоплені погляди наших дівчат на мого хлопця на вулиці, а особливо розуміти, що йому це теж подобається.

Зранку він проводив дві години перед дзеркалом, намащуючи стайлінгом свого неслухняного чуба. Я втомилася від його захоплення собою і розірвала відносини

Червоні прапорці

Знайомлячись із турком в європейському Тіндері й уперше заходячи на територію турецького кохання, не зайве запитати, де його коріння: «Nereli?». Це порада від Дарії, яка одружилася із турком після досвіду нещасливого кохання, — теж із громадянином Турецької республіки:

— Чудове запитання, котре прояснить, звідкіля він родом. Звісно, доля непередбачувана, але раджу орієнтуватися на умовну вертикальну лінію «по Анкарі». На захід від цієї лінії, а особливо у таких містах як Стамбул, Ізмір, Анталія проживатимуть турки, більш зрозуміліші європейкам. На схід — більш традиційні й релігійні турки, курди, лази, заза й інші національності. Наприклад, у традиційному Діярбакирі, переважно населеному курдами, часто синові дружину «сватають» батьки задовго до його повноліття.

Умовний 25-річний чоловік із Туреччини, який має хорошу роботу у Франції, може також мати дружину і трійко дітей на батьківщині, про яку «забуде» сказати на побаченні

Жінки там переважно не працюють, носять хустки, сім’ї живуть кланово. На Чорному морі, в бік Трабзона, загострене поняття честі й досі трапляються випадки вбивства за честь і родової помсти. Як правило, тут не надто дбають про освіту. Серед таких традиційних родичів складно буде відстояти звичні для нас свободи. Утім, бувають винятки — одна моя подруга-філологиня розмовляла із курдом із Діярбакиру про схожість лексики української і курдської мов, наприклад. І співрозмовник легко міг підтримати цю розмову,

Вона познайомилась зі своїм обранцем у Німеччині, в соцмережі. До слова, тут після Першої світової війни утворилася найбільша європейська діаспора турків. За деякими джерелами, нині їх тут проживає більш як 3,5 мільйона. Німецькі турки пильнують свої традиції, сповідують іслам й досі не розчинилися серед місцевого населення, опираючись асиміляції.

— Про серйозні наміри турецького чоловіка я б судила за тим, що він одразу спробує познайомити обраницю з усіма своїми родичами — мамою, бабусею, тіткою, численними племінниками, і покаже усім своїм друзям. Найпоширеніша «лякалка», начебто турок обов’язково примусить прийняти іслам, зав’яже хустку і заявить на своє право мати кількох дружин — це вигадка. Туреччина — світська країна з часів лідера Мустафи-Кемаля Ататюрка, який наділив жінок правами, і сподіваємося, залишиться такою надалі. Так, турок може висловитися із приводу надто короткої спідниці, але це не про традиції, а про ревнощі. Турки — чоловіки, яких ревнощами краще не випробовувати, — ділиться Дарія.

Як розійтися?

Турецькі чоловіки дуже гарно залицяються. Дарія розповідає історію, коли турок брав розкішну машину напрокат, аби привабити українку, запрошував у ресторани, дарував величезні букети і вліз у борги. Борг віддавав, уже одружившись зі своєю обраницею:

— Їм важливо справити враження, усе кинути під ноги. До слова, навіть турецький чоловік, який виріс в Європі, рідко коли дозволить своїй дівчині заплатити за себе у ресторані. Пригадую, як уперше дістала гаманець у кафе, щоб внести свою частину суми за десерт.

Хоч ми обоє були студентами, мій хлопець образився і не розмовляв зі мною. Тут ментальність виявилася сильнішою за отримане з народження громадянство

Турецькі чоловіки дуже емоційні — можуть заплакати під час фільму, можуть пліткувати, бурхливо обговорювати політику і любовні походеньки інших. Чого варті спеціальні заклади для чаювання у кожному турецькому місті й селищі, куди немає входу жінкам. За чорним чаєм у склянці й розмовами деякі турки проводять усі вечори. 

Натомість українок і загалом європейок турецькі чоловіки часом схильні вважати холодними й навіть грубуватими. Наприклад, їх шокує категорична відмова. Турецький люд рідко каже «ні». На випадок відмови у Туреччині промовляють незмінне «bakalım» — що означає «побачимо», «дасться знати», «на все Божа воля» абощо. Іншими словами, теж «ні», «ніколи», але в екологічній формі — бакалим!

Так само туркам властиво закінчують стосунки — вони ще зізнаються у коханні, але вже забувають подзвонити; кажуть гарні слова — і тут же звинувачують у тому, що дівчина не відповіла достатньо емоційно, а отже, збирається закінчувати відносини. Причина одна — вони не звикли казати «ні» й здатні продовжувати стосунки уже як гру, аж поки обраниці це не набридне.

— Якщо відносини із турком не виходять одразу – скасовуйте симпатію в Тіндері, блокуйте у соцмережах, — радить Дарія. — Інакше він знову повернеться, підсаджуючи на емоційні гойдалки. Не раджу починати стосунки із турком, у якого в друзях десятки слов’янських красунь, котрий звідкілясь знає російську — мову, яка не потрібна йому по роботі. Будьте впевнені, що такий турок розуміє, на якій козі до нас під’їхати, що казати і як маніпулювати. Швидше за все, він займається цим на професійно, колекціонуючи перемоги на любовному фронті.

Фотографії: Shutterstock

Засновниця сервісної компанії LyraTech AI Катерина Стецюк нині живе на дві країни й на два міста — у Варшаві і Києві. Вона — трансформаційний AI-лідер, що допомагає покращувати роботу команд і бізнесів, використовуючи технологічні інновації у сфері штучного інтелекту. Попри потужне портфоліо — 30+ АІ-проектів й побудову АІ-команд до 20+ осіб — Катерина Стецюк наголошує також на важливості емоційного інтелекту в бізнесі й побудові команд. 

‍Ольга Гембік: Який шлях ви пройшли у сфері технологій — від початку і до створення власної компанії?

Катерина Стецюк: Я в темі штучного інтелекту майже 10 років. Починала як розробниця, потім керувала відділами, збирала команди для декількох великих українських аутсорс-компаній, відділи з машинного навчання. І, зрештою, заснувала свою сервісну компанію LyraTech AI. 

Ми розробляємо кастомні рішення для бізнесів, використовуючи технологію штучного інтелекту, які будуть їх підсилювати, оптимізовувати і давати або додаткове ревенью компанії, або зменшувати витрати. 

Ми займаємося створенням різних проєктів із фокусом на штучний інтелект. Працюємо з великими інтерпрайзами у сфері телекомунікації, фармацевтики, ритейлу. Але також працюємо і зі стартапами. Маємо серед клієнтів компанії з Великої Британії, США, Швейцарії. Збираємося легалізуватися у Польщі.

Я починала програмістом у компанії, писала на Java. Але потім мені захотілося більше викликів і різноманітних задач, які включали б у себе різноманітніші підходи, більше «математики»

У програмуванні усі більш-менш визначено. У сфері ж штучного інтелекту — зовсім ні, вона вивчається, у ній багато невизначеності, є багато місць, де можна створювати нове. І мені це було цікаво.

Чи можна спрогнозувати, які продукти штучного інтелекту формуватимуть найближче майбутнє?

Зараз усе швидко змінюється. За останні роки у сфері штучного інтелекту змінилося дуже багато. Усе, із чим працюємо зараз, іще три роки тому було дуже важко осягнути.

Я вірю у розвиток сфери генеративного штучного інтелекту, яка почала набирати обертів останні два роки 

Наприклад, ChatGPT — це частина напрямку Generative artificial intelligence із генерації текстів. Є також генерація зображень, відео, аудіо, клонування голосів тощо. У цій сфері поки що не все ідеально, але я вже бачу, як вона може давати значний профіт компаніям й полегшує поріг входу для будь-якої компанії і людини у сферу застосування штучного інтелекту. 

Питання, яке мусується футуристами, — чи замінить штучний інтелект людей, чи залишить їх без посад і роботи?

Дуже багато людей бояться того, що штучний інтелект замінить чимало професій. Багато хто всерйоз говорить про те, що ШI (штучний інтелект) заміняє нас і треба щось із цим робити. Я з цим твердженням не згодна. Так, штучний інтелект точно забере багато робочих місць, але й водночас і дасть їх.

Відбувається схожий процес, як це було з індустріальною революцією, коли ми переходили від коней до автомобілів. Хтось втрачав роботу, але з’являлося багато нових можливостей. Я вважаю, що це дуже класно — замінити якусь просту рутинну роботу штучним інтелектом, а людині дати більш творчу, складну роботу. ШI ще точно не може вирішувати дуже складні завдання.

Ми ніколи не позбавимося від креативності в задачах, від важливості людського фактору, ніяк не зможемо виключити людину з процесу. Бо дуже важливий — інтелект емоційний

Тому я б не боялася цього, а навпаки — закликала б людей, які переживають, що їхня професія має високі шанси за 5-10 років бути заміненою штучним інтелектом, отримувати нові навички. Є дуже багато сфер, куди можна посилюватися, навчатися. Штучний інтелект буде лише підсиленням людини на роботі, а не її заміною. 

Які українські компанії перебувають у цьому технічному авангарді змін і в роботі активно залучають штучний інтелект?

Насправді штучним інтелектом послуговуються дуже багато українських компаній. Не впевнена, що можу ділитися цими подробицями. 

Але от, наприклад, публічний кейс — використання штучного інтелекту для генерації зображення «Новою поштою». У твітері їх за це рознесли — мовляв, чому ви використовуєте це зображення, а не дизайнерське оформлення? На що представники компанії розповіли, що вони розвиваються і намагаються іти в ногу з часом. 

Ви — експертка з побудови команд. Яка роль штучного інтелекту для їхньої ефективності? Якими інструментами варто скористатися, аби отримати команду мрії? 

Одного продукту, який би використовували компанії й усе ставало супер-ефективно, – немає. Але на воркшопах з деякими українськими і закордонними компаніями ми розглядаємо, які є інструменти штучного інтелекту, який команди можуть використовувати. 

Наприклад, той же ChatGPT — це продукт для покращення ефективності роботи, бо може писати, обробляти величезні об’єми інформації, читати документи, робити саммеріз документів, знаходити помилки, писати листи, виправляти граматику, генерувати ідеї. Кейсів дуже багато.

З командами ми знаходимо різні процеси, які можуть бути автоматизовані. Наприклад, ось ця задача у нас робиться 20 раз за день, ми витрачаєм на неї 5 хвилин. Варто подумати, а чи можемо ми оптимізувати процеси за допомогою штучного інтелекту? І скільки часу ми виграємо від цього? 

Тобто важливий аналіз процесів в контексті команди, але у контексті персональної ефективності кожен працівник теж має ознайомитися з існуючими інструментами штучного інтелекту — як от ChatGPT, Midjourney, генерація зображень, аудіо, відео. Треба зрозуміти, що з цього може прискорити роботу для більшої ефективності. 

Важливо, щоб власники бізнесів і тім-ліди були зацікавлені навчати працівників. Це дасть профіти для бізнесу і членів команд, які зможуть автоматизувати якісь рутинні речі

Тому я у великому захваті і від українських компаній, які цим займаються, навчають своїх працівників, а не беруть якихось зовнішніх експертів, щоб донести основні важливі речі про ШІ. Якщо ж компанії не будуть цього робити, то це зроблять інші — і виграють. 

Яка роль емоційного інтелекту поряд зі штучним?

Емоційний інтелект буде важливим завжди. Ми — люди, нам потрібні люди, тож його важливість не зменшиться. Можливо, із використанням технологій лише збільшиться. Буде впроваджуватися автоматизація, тож потрібно також буде більша залученість людей в креативність, в комунікації із поясненнями, конгломерації нових ідей. Якщо хтось втрачатиме роботу, то важливо, що був інший, хто може в цьому людей підтримати.  

Як справи із застосуванням інструментів штучного інтелекту на польському ринку?

Польський ринок розвивається досить стрімко. Це один із ринків Європі, які у галузі ШІ розвиваються дуже стрімко. По-перше, сюди релокувалося багато українських компаній. По-друге, вони інвестують багато у підтримку компаній, розвиток. До того ж, багато іноземних офісів відкривають офіси в Польщі. 

На форумі WTECK - АІ для бізнесу, де я говорила про те, як використовувати ШІ для зростання та підвищення ефективності, було чимало компаній, розібрано цікавих кейсів. На форумі до мне підходили і спілкувалися багато людей, і було зрозуміло, що тема штучного інтелекту в Польщі гаряча і точно цікава.

Футурологи передбачили посилення ролі штучного інтелекту, але не передбачили майбутніх воєн. Як технології можуть полегшувати життя у часи турбулентності, природних катаклізмів і рукотворних воєн? 

Штучний інтелект залучений в усі ці сфери — від змін клімату і так далі. Дуже багато досліджень робиться у застосуванні ШІ у воєнний час. 

Війни завжди були рушіями технологічного прогресу, і в Україні є дуже багато класних компаній, які займаються від виготовлення дронів, — до відстежування пересувань техніки. І я впевнена, що всі ці технології, команди і компанії наближають нашу перемогу.

Коли говоримо про комп’ютерне бачення, яке зараз актуальне, то це, наприклад, інструменти для визначення фейків, знаходження пропаганди в постах тощо. Це теж штучний інтелект і ще одна сторона технологій.

Тобто ваша порада — активно залучати продукти штучного інтелекту в щоденне життя?

Людям точно не варто боятися штучного інтелекту, треба освічуватися. ШІ уже перейшов від того, що це була якась технологія для науковців, до можливостей для кожного. Кожен може бути залученим до цієї технології і використовувати її переваги. 

Компанії-технологічні гіганти зараз змагаються за створення найкращих моделей штучного інтелекту, і від цього ми, юзери, можемо отримувати лише переваги. Поки розробники вкладають мільярди, ми можемо це використовувати і навчатися. І в сучасному світі база знань зі штучного інтелекту — на високому рівні, але без заглиблення у технологічні деталі —буде обов’язковою для кожного.

<add-big-frame>Штучний інтелект (ШI) — це набір технологічних інструментів і алгоритмів, які видають нам готові рішення щодо змін цифрового й реального середовища, базуючись на різних даних. Штучний інтелект задумувався як багатовекторний інструмент, що виконуватиме завдання, які долі були під силу лише людині.

Емоційний інтелект  — це здатність розуміти і розпізнавати свої і чужі емоції, а отже, наміри, бажання і почуття. І найважливіше – вміння керувати емоціями і почуттями, впливати на свою поведінку та інших. Вперше про емоційний інтелект заговорив американський психолог Деніел Гоулман. <add-big-frame>

Я бачу це по своїх знайомих — стосунки, що увінчалися шлюбами яксамраз на початку повномасштабного вторгнення, коли закохані зрозуміли усю крихкість життя і поспішали засвідчити серйозність своїх намірів, тихенько розпадаються. Ба навіть шлюби, загартовані життєвими випробуваннями, потроху тліють, добігаючи кінця, втрапивши в зону турбулентності на прямій «війна — евакуація — розділення родини». 

Коли чоловік у війську або в Україні, а жінка — за кордоном або в тиловому місті, буває дуже складно зберегти стосунки. Ще складніше — продовжувати їх, розвивати, працювати над ними на відстані попри всі негаразди й труднощі. А випробувань — чимало.

«Відчуваю, що сил стає дедалі менше, — констатує Іванна. Її чоловік — на війні. — Завалюю себе роботою 24/7, волонтерською діяльністю в Пласті, бо бачу, що вони *башать там, а нам треба *башити тут. «Руського міра» навколо дофігіща, російська мова полонила міста і села ще більше, ніж раніше — мені зараз м*скальщина ріже вухо всюди».

Іванна каже про постійне відчуття провини — їй здається, що без чоловіка робить недостатньо і занадто мало. Вона повністю зосередилася на дітях, бо на їх емоційному стані погано відбивається відсутність батька:

‍— Не маю ані бажання, ані сил входити в якісь групи підтримки, бо враження таке, що якщо відкрию свою хатку равлика, то емоційно згину й не зможу взяти себе в руки знов

Втім психологиня Олена Кузнецова, яка консультує у Centrum Edukacji i Rozwoju у Варшаві й допомагає українським жінкам емоційно «вигребти» з пригнічених станів через розлуку, радить усе ж шукати підтримки — хоча б у колі таких самих українок. Зараз особливо важливо зосередитися на власних відчуттях, прислухатися до себе і концентруватися на головному, що єднає пари.

Олена Кузнєцова розповідає, що жінки намагаються знайти для себе заняття, аби легше переносити розлуку — роблять це свідомо або й інтуїтивно. І часом прогулянка або заняття у спортзалі спільно зі знайомими мають найкращий ефект для переживання смутку. «Подруга сказала мені, що займається йогою, щоб бути спокійнішою в розлуці з чоловіком», — підтверджує Наталія. 

«Концентрую увагу на тому, що можу зробити: побутові питання, здоровʼя, діти, робота. Це дає можливість зайняти голову справами. Бо коли є спокій, мозок починає ставити болючі питання, відповідей на які я не маю», — ділиться Ірина.

«Якщо мені треба проїхати 700 кілометрів в один бік за кермом і заправити машину, щоб побачитися на два дні, я поїду, — каже Аліна, чоловік якої воює з першого дня повномасштабного вторгнення. —  Гроші я зароблю, а побути разом — безцінно. Намагаємося бачитися якомога частіше».

Це її спосіб пережити розлуку без втрати для почуттів. Загалом у нагоді парі стають сучасні гаджети й інтернет. Розуміння того, що спілкування є, зберігає прив’язаність. Навіть якщо повідомлення тривалий час мають статус непрочитаних.

 — Він — там, я — тут. Задіюю всі органи відчуттів — від спання у чоловіковій сорочці із запахом його тіла — до прослуховування аудіоповідомлень з його голосом

— Коли виходить, чоловік розповідає синові казку на ніч — просто по телефону. Ці банальні речі трохи допомагають, — ділиться Надія.

Психолог і гештальт-терапевт Геннадій Мустафаєв, який надає психологічну допомогу парам, вважає абсолютне залучення у життя партнера одним із найважливіших способів збереження почуттів у розлуці. Під час розмови з українками, які через війну тимчасово опинились у Польщі, він наголошував на спільному плануванні життя й обговоренні всіх його аспектів аж до дрібниць: «Вибираєте чашки — оговорюйте чашки. І не важливо, що між вами — сотні кілометрів».

Пари, які дійшли до цього інтуїтивно, мають усі шанси зберегти стосунки попри розлуку і негаразди.

«Чоловік на війні з перших днів, — розповідає Олександра. — Вже давно визнала, що це надовго, і роблю все, щоб вкладати в наші стосунки тут і зараз. Що мені допомагає? Small talks про щось радісне. Dirty talks — обов'язково, секстинг, ню-фоточки. Та будь-що, або відчути цей сексуальний контакт між нами. 

Також шлю фотки сина, деталі, як ми проводимо час. Вислуховую, коли просить і ділиться. Не лізу, коли мовчить і не розказує. Намагаємося бачитися якомога частіше фізично — або він бере декілька днів і мчить до нас, або я беру роботу із собою і їду до нього «на канікули».

Графіки і планування — ще один лайфхак, який рятує пару. «Чоловік якось проговорився, що того ранку був з побратимами у повній «дупі». Згадка, що завтра о 10-ій ми маємо зідзвон на нашу сімейну «планірку», дала йому сил вигребти, — ділиться Надія.

«Мій чоловік неодноразово казав, що відчуває, ніби є поряд, коли я все докладно йому розповідаю і висилаю світлини, коли раджуся щодо побутових речей і ділюся буденними радощами», — погоджується Олександра.

‍Попри негаразди, складнощі й загальне виснаження від новин, пари, які вирішили триматися разом, відзначають, що їм довелося змінити комунікацію. У кращий бік

«Найважливіше — я намагаюся фільтрувати свій «базар» і спершу думати, ніж щось писати і висилати, — каже Олександра. — Особливо це стосується військових тем. Щодо «ниття», що мені важко — загалом чоловік хоче чути, де я не справляюся, щоб підтримати. Тому я вільно ділюся цим, але звісно, в межах розумного. Я часто висловлюю своє безсилля — кажу, що хочу бути йому підтримкою, але нічим не можу ані допомогти, ані розрадити. Він теж ділиться своїм безсиллям».

Навіть у часи складних випробувань, викликаних повномасштабною війною, українки шукають позитив і стверджують, що дистанція дає змогу тримати голову холодною і можливість подумати, перш ніж щось сказати. Навчившись давати раду собі й дітям, вони вчаться звертатися за допомогою — до близьких людей або практикуючих психологів. І є оптимістичний прогноз, що з цієї боротьби, яка триває щоденно, вони вийдуть переможницями.

Досвід Маріуполя і решти стертих з лиця землі українських міст — не унікальний. 80 років тому, за часів іншої війни, європейські міста уже зазнавали нищівних руйнувань і знищення. Досвід нідерландського Роттердама і британського Ковентрі, а також ближчих до нас польських Варшави і Ґданська, знищених бомбардуваннями і повсталих з руїн, дає надію для українців, які сподіваються повернутися у рідні місця. 

Найсміливіші прогнози передбачають не просто відновлення населених пунктів, а й перетворення їх на вітрину сучасної архітектури, де зможуть реалізуватися найкращі спеціалісти від містобудування. І вони мають усі шанси справдитися. 

Варшава. Трійко міфів

Понад 14,5 тисяч архівних папок із містобудівними документами, картами, планами, фотографіями й ескізами полотен Бернардо Беллотто лягли в основу відбудови Варшави. Усе це збиралося архітекторами до закінчення Другої світової війни і задовго до звільнення польської столиці від загарбників. 

— Спочатку не було очевидним, чи Варшава взагалі буде відбудована і чи залишатиметься столицею, — розповідає Міхал Красуцкі, директор Варшавського столичного управління зі збереження пам'яток. Він взяв участь у дискусії Українського дому у Варшаві, присвяченій відбудові Маріуполя. — Були плани перенесення столиці до Любліна. Але те, що до міста поверталися його колишні мешканці, а також ті, хто захопився міфом відбудови, переконувало в тому, що іншого шляху немає. 

85% будівель і 90% промислових підприємств Варшави в часи Другої світової війни було зруйновано вщент. Рештки будинків утворили 16 мільйонів тонн будівельного сміття. Докладне переосмислення ідеї відбудови розпочалося у січні 1945 року, коли до Варшави повернулися архітектори, урбаністи, консерватори, деякі з мешканців, які провели «інвентаризацію» на предмет того, що у місті вціліло й що варте відбудови. 

— Архітектура й урбаністика мають велику рушійну силу формування емоцій і думок, — каже Міхал Красуцкі.

— Тож було вирішено, що певні фрагменти Варшави мусять бути тими якірцями, котрі пов’язують нас із минулим, але одночасно мають великий емоційний вплив на майбутнє

Ці старі символи мали зостатися поряд із новими атрибутами відбудови. Вирішили зберегти найстарішу серцевину міста, яка була оцінена архітекторами у процесі відбудови столиці: Старе місто та історичну вісь, котра пролягала вздовж Королівського Тракту. Це символічний простір, який мав би поєднувати з тим старим містом, до знищення.

За словами директора Варшавського столичного управління зі збереження пам'яток, відбудова польської столиці породила щонайменше три міфи. Це міф довоєнної Варшави — так зване «золоте століття»; міф закладення міста, котрий став найважливішим конструктом не лише столиці, але також повоєнної Польщі; і міф Варшави, котра весь час переживала свою травму. І що більше часу минає, то більш фальшивим стає той перший.

Результатом роботи візіонерів і будівничих зрештою стала нова Варшава. Її відбудова розтяглася у часі. Перший період відновлення тривав протягом 10 років, другий — 20-30 років після війни.

— Покоління моїх батьків, котре виростало у 50-х роках, практично бачило вже добре відбудовану або збудовану наново Варшаву, — ділиться Міхал Красуцкі. — Розуміння і бачення пам’яток, які треба зберегти, з часом змінювалося. Якщо в 50-60-х роках руїн як місць пам’яті було багато, то в 70-х — вже значно менше. Водночас значення місць пам’яті, які лишилися до 80-х, значно зросло.

Утім вже в 1980 році відроджене варшавське Старе місто впевнено посіло своє місце у Списку світової спадщини ЮНЕСКО.

Сучасна Варшава має тяглість до «золотих часів» минувшини, в її урбаністичний пейзаж вдало інтегровано стрімкі хмарочоси, а в міський ландшафт органічно вписано місця скорботи й пам’яті

Ґданськ. Шанс для урбаністів

Строката, як і фасади його будинків, польсько-німецька історія Ґданська, вигідне розміщення на березі Балтики викликали зовсім інші дискусії навколо відбудови міста. Зрештою, правильні рішення знайшлися, і середмістя Гданська стало хорошим полігоном із досвіду повоєнної відбудови. І коли варшав’яни ще очікували відмашки на відбудову, у місті над морем вже засукали рукави.

— Ґданськ був знищений у часи війни, тут точилися надзвичайно активні бої, — каже доктор Клаудіуш Грабовскі з відділу історії Музею Ґданська, котрий спеціалізується на післявоєнній відбудові міста. — А пізніше, коли Червона армія захопила Ґданськ, вона потрактувала його як вороже німецьке місто, тож била по ньому ще два місяці, грабувала і руйнувала. Через те, що забудова була дуже густою, коли вибухали пожежі, вогонь швидко випалював частину, багату на пам’ятки. Так 90% гданського середмістя було повністю знищено.

Утім, як можемо побачити на фотографіях тих часів, більшість монументальних споруд таки збереглися. Вдалося відновити костели з вигорілими інтер'єрами, але уцілілими склепіннями, а потім завезти сюди історичні артефакти, вчасно евакуйовані з міста. Були відновлені будинки без покрівлі й перекриттів, у яких збереглися лише фасади з оригінальним оздобленням, цінні з точки зору мистецтвознавців. 

— Через те, що місто було так сильно знищене, воєводська влада тимчасово переїхала до Сопоту, — додає Клаудіуш Грабовскі. — Загалом була ідея перенести столицю воєводства туди. Була також думка не відбудовувати середмістя Ґданська, а зосередитися на Вжещу — великій дільниці, де можна було б створити новий центр. Третя ідея — збудувати абсолютно нову дільницю біля Нового порту. 

Під час дискусій, що робити зі знищеним середмістям Ґданська, навіть з’являлися обережні думки, що, може, варто зосередитися на відбудові Варшави, оскільки місто над морем — німецьке, і жили тут німці. Утім, зрештою, дослухалися до компетентної думки групи активістів на чолі з Владиславом Черним — президентом Ґданська, архітектором за освітою. 

— Мистецтвознавці підтримали відбудову Ґданська, бо місто було цінним об’єктом з пам’ятками, — каже Клаудіуш Грабовскі. — Економічні розрахунки так само були на користь відбудови. Було прораховано, що дешевше відбудувати місто на знищеному обшарі, аніж звести його з нуля в іншому місці. Місто вигідно розташоване, тут схрещувалися усі дороги — ці чинники переважили. Відновлення почалося за однієї умови — звести Гданськ кращим, аніж він був перед знищенням.

Жаль за навік утраченими об’єктами дещо компенсували рішення тодішніх урбаністів. Вони зосередилися на будівництві, яке б значно покращило якість життя мешканців: проектували просторі приміщення з доступом до природного світла, простори із зеленими насадженнями.  

— У містах, збудованих в XIX столітті, усіх цих переваг не було. Загущення будинків було таким значним, що люди не мали достатньо сонця, повітря, зелені. Саме воєнні знищення уможливили ці позитивні зміни, — резюмує Грабовскі.

Уже на зламі 1947-48 років головний консерватор пам’яток Ґданська Ян Захватович оголосив, що відбудова Старого міста закінчена. Інші будівельні роботи тривали ще у 50-60-ті роки, щоб остаточно згаснути в 70-х. 

— Відбудова може стати шансом для урбаністів, — розповідає Клаудіуш Грабовскі. — Проблема сучасних девелоперів по всій Польщі — велике загущення будинків, брак простору із зеленню.

Люди шкодують, що так, як у 60-70-х роках, більше не будують. При плануванні відбудови міста і новому проєктуванні важливо звернути на це увагу, не послуговуватися лише вигодами швидких інвестицій

Маріуполь. Обличчям до моря

Знищений разом з тисячами його мешканців, Маріуполь вважають найпромовистішим символом злочинів російської армії, але водночас і української звитяги. За різними оцінками, у місті зруйновано до 90% будинків, а під завалами і на вулицях загинуло щонайменше 20 000 містян. Попри те, що місто досі перебуває в окупації і лише чекає на звільнення, розмови про відновлення Маріуполя тривають уже кілька років. Головним завданням маріупольці вважають відбудувати сучасне українське місто. 

— Таких масштабів відбудови не було з часів Другої світової війни, — каже міський голова Маріуполя Вадим Бойченко. — Наше завдання — не відбудувати так, як було, а побудувати нове місто, з новою економікою і новим майбутнім. При відродженні хочемо врахувати сучасні методи у будівництві, підходи у створенні комфортної та доступної інфраструктури, впровадити «зелену металургію» та розгорнути Маріуполь обличчям до моря. 

«Місто Марії» матиме унікальну візію відбудови, яку йому вже розробили чотири команди провідних архітекторів та урбаністів. Аби залучити до обговорень маріупольців, які нині перебувають у статусі внутрішньо переміщених осіб у різних містах України, були створені центри підтримки «ЯМаріуполь». Кожен може поставити собі питання «Яким повинне стати місто, щоб туди повернулися люди?» і відверто відповісти на нього. 

— При розробці великої мапи відновлення наша команда експертів вивчає досвід Європи й інших країн, — наголошує Вадим Бойченко.

— Нас надихнув підхід Варшави під час Другої світової війни, те, що її план відбудови почали розробляти ще до деокупації міста. Такий самий історичний шлях Маріуполь проходить зараз

Нам цікаво, з якими викликами зіштовхнулося місто, які ухвалювались рішення, що треба додатково врахувати та на що звернути увагу. Це допоможе нам уникнути помилок при відбудові. Досвід Ґданська цікавий з точки зору відновлення історичної частини міста, адже наша мета не тільки побудувати нове, але й зберегти нашу історію. На жаль, історичний центр міста нам треба буде збирати по шматкам, але ми хочемо зберегти маріупольську автентичність — нашу історію, культуру і традиції. А у Вроцлаві нас цікавить створення сучасної транспортної інфраструктури та розвиток економіки.

P.S. Місця пам'яті й скорботи

Важливе місце у відбудованому після воєнного знищення Маріуполі посідатимуть місця пам’яті. Це розуміли 80 років тому у Варшаві, на цьому наголошують, плануючи відбудову «міста Марії».

Символічні острівці на жалобу необхідні для чесного внутрішнього діалогу із собою тих, хто житиме у населених пунктах, які пам’ятають війну. Це також буде екологічним способом переживання травми для маріупольців

Частина недоторканних старих просторів у відбудованій Варшаві була залишена саме з цією метою. 

— Такою дільницею був Муранув, який не був дуже приємним для життя (під час війни тут розташовувалось єврейське гетто — Авт.), — розповідає Міхал Красуцкі, директор Варшавського столичного управління зі збереження пам'яток. — Його почали відбудовувати значно пізніше, і навіть фасади довго не були пофарбовані. Таким місцем була дільниця навколо Могили невідомого солдата (нині — площа маршала Юзефа Пілсудського) і ще кілька місць, котрі у Варшаві були залишені як місця-свідки з дуже міцним символічним значенням.

У Маріуполі найболючішими символами війни стали Драматичний театр й «Азовсталь».  

— У театрі від російських обстрілів ховалися маріупольські родини, у надії на щось людське в окупантах перед будівлею написали великими літерами «ДІТИ». Натомість ті цілеспрямовано скинули з літаків на театр дві бомби, загинули сотні людей, серед них — діти. Маріупольці не хочуть відбудовувати театр, є потреба зробити на цьому місці меморіал пам’яті, — наголошує міський голова Маріуполя Вадим Бойченко.

Уже розроблено дві концепції вшанування. Одна з них передбачає збереження руїн Драматичного театру з одночасною модернізацією прилеглої території, створення громадського простору для роздумів, оформлення за допомогою мистецьких інсталяцій навколо театру. Інша пропонує законсервувати частину руїн під скляним дзеркальним куполом. Під площею мав би бути розміщений музей із доступом до руїн і місця вибуху, подібно до Музею 9/11 у Нью-Йорку.

Під час публічних обговорень маріупольці запропонували також створити Музей втраченого дитинства — меморіал, присвячений дітям, які стали свідками повномасштабної війни. 

Підтримка закордонних інституцій — Європейського банку реконструкції та розвитку, Світового банку, Агенції США з міжнародного розвитку «USAID», а також ініціативи українського бізнесу — не залишають жодних сумнівів — одразу по закінченню війни на руїнах знищених міст почнеться робота. Міста, в які повертатимуться люди, обов’язково будуть відбудовані. Якщо відродження вдалося в Європі у часи повоєнних лихоліть, то має вийти й в України.   

«Знаєш, про що я подумала? Ми ніколи більше не зустрінемося після війни. Бо цю війну з нас так просто вже не вийняти», — промовляє, поправляючи сукню, київська знайома, яка проїжджає Варшаву в напрямку літературної резиденції у Вроцлаві й за кілька днів повертатиме назад. 

Ми їмо полуничне морозиво у Варшаві, біля фонтану хлюпаються діти. Звичайний початок літа у безтурботній польській столиці. Здається, для всіх, але не для нас з нею.

Польський люд засвоїв просту істину: якщо бачиш заплакану людину — не заважай, не допитуйся. Може, то просто українка в своїй українській реальності. Ось офіціант самими очима запитує, чи все у нас в порядку, а підійти не наважується. І я так само йому дякую — очима. 

«Загроза балістики триває до відбою», — пише миколаївський Ваньок. І ми за сотні кілометрів чекаємо закінчення тривоги у містах, які нам рідні. «Ракета Іскандер-М припинила існування в межах Одеського району», — видихаємо, щоб знову вдихнути. Полегшення тимчасове. І воно зовсім не залежить, чи запустять росіяни зараз іще ракет. Воно не минає. 

Ми всі проживаємо хронічний стрес, замішаний на травматичному досвіді втрат і залишення, прощання й обірвання зв’язків

Він не залежить від того, хто де переживає війну — в Україні чи за кордоном. 

Під час зустрічі з українськими жінками у Варшаві психологиня Олена Любченко, експертка у сфері психології розвитку, відносин та емоційної компетенції, наголошує на тому, що ми всі зараз перебуваємо в стані постійного тривалого стресу, з яким самотужки можуть справитися лише одиниці. 

До слова, помірний стрес робить життя якісним — дає змогу балансувати між тривогою і нудьгою, сприяє внутрішній мотивації, підштовхує рухатися далі, щось робити і діяти. Коротше кажучи, жити. А ще він допомагає розвивати психологічну стійкість до щоденних викликів — як загрубіла шкіра рук, які вже не бояться фізичної праці. Часом це стосується і сердець. Але наш стрес — інший.

За словами Олени Любченко, розвивати у собі резильєнтність — оптимальний спосіб не зламатися і не загрубіти у складних обставинах, в яких нині перебувають усі без винятку українці. 

Резильєнтність — це одночасно стійкість і гнучкість, а також здатність відновлюватися. Як правило, це вроджена особливість. Вона ґрунтується на сімейних цінностях, родинних зв’язках, переконаннях. Але це також навичка, яку можна в собі розвивати. 

Утім, є нюанси.

Ми можемо бути стійкими й буденно сприймати новини про нові обстріли, а потім у чужій вітрині побачити чашку, схожу на свою із власного розтрощеного дому. І ось наша стійкість знову збоїть

Я не знайшла у мережі жодного дослідження резильєнтності, де б йшлося про воєнні часи або українців у війні. Останнє із західних досліджень стосується здатності справлятися з щоденними викликами і стресами під час епідемії COVID-19. Понад дві тисячі учасників, які непогано впорались із викликами, оприлюднили свої способи на зняття стресу і загальнолюдських потрясінь. Їх було об’єднано у сім стратегій: 

Стратегія сенсу і мети включає твердження: «Я робив те, що вважав правильним у повсякденному житті», «Я переконаний, що виріс у позитивному ключі завдяки життєвим викликам», «Я докладав зусиль, щоб позитивно дивитися в майбутнє». 

Стратегію духовності обирають люди, які борються з викликами за допомогою медитацій, віри й молитви. 

Стратегія когнітивної та емоційної гнучкості передбачає приділення часу розумінню власних емоцій, зосередження на тілесних реакціях і сповільнення, аби боротися з негативними емоціями. 

Стратегія «Мозок і фізична підготовка» спонукає приділяти час власним хобі й інтересам, читати й слухати нове, навчатися й здобувати знання.

Стратегія рольових моделей полягає в тому, аби орієнтуватися на наставника, учителя, друга, отримувати поради, як справлятися з труднощами. Або ж стати таким наставником для інших. 

Стратегія надання соціальної підтримки дозволяє долати труднощі і стреси завдяки підтримці інших людей. 

Стратегія зіткнення зі страхами стосується найсильніших і вимагає прямо протистояти своїм побоюванням і проблемам, намагання щось змінити. 

Одна або декілька цих стратегій на власну резильєнтність дозволяє «прокачати» витривалість до життєвих викликів й незабаром трансформується у спосіб швидко протидіяти стресам у часи турбулентності. Очевидно, найдієвішу стратегію у власний спосіб «вигрібати» зі складних життєвих обставин можуть підказати психологи. Втім, є нюанси.

— У нас не надто розвинена культура звертатися до психолога, проживати свої емоцій, — резюмує Юлія Черкашина, нейропсихологиня, експертка Центру психологічної підтримки та розвитку українських біженців у Польщі.

— Українці за кордоном обтяжені ще й додатковим почуттям провини і синдромом того, хто вижив. І що більше їм дорікають, що вони й досі залишаються за кордоном, не підтримують їхнє право на вибір, то сильніше і негативніше вони переживатимуть власні рішення 

«Якщо ти не випилявся із цього життя, отже, чудово собі даєш раду», — чорний гумор, який став українською реальністю. «Я ще жива чи ні?», — питання, яке щодня ставлять собі українки у кожному куточку України та Європи. Пильно дивляться на себе у дзеркало, поправляють волосся, одягають сукні й вирушають опановувати іноземні мови, розбиратися з незрозумілими законами, гамувати дитячі тривоги іграми й розвагами. І донатити на ЗСУ, звісно. 

‍

Фотографії Shutterstock

‍

«Не знали, чи за межами дому ще є Україна»

— Нам пощастило виїхати з Маріуполя першим коридором 16 березня 2022 року. Це була рулетка на виживання, — розповідає освітянка Ольга Єфремова, яка через війну з трирічним тоді сином виїхала до Польщі й зараз проживає у Вроцлаві. — До того ми повністю перебували в інформаційній ізоляції, без світла, води та їжі. Не знали, чи за межами дому ще є Україна. Я спостерігала, як виїздять машини із білими ганчірками, якісь із них повертаються, і наважилась. Ми покинули дім, у чому були. Я взяла паспорт, але про документи про освіту тоді не подумала. Сподівалася, що повернемося. Але того дня, коли розбомбили маріупольський драмтеатр, у нашу п’ятиповерхівку теж влучила авіабомба — вигоріло все, нічого не залишилось.

Ольга Єфремова — філологиня-елліністка, закінчила Маріупольський державний університет. Має дві спеціалізації — грецька та англійська мови. Завдяки великій грецькій діаспорі, консульству й міжнародним бізнес-проєктам у мирному тоді Маріуполі було нескладно знайти застосування своїм знанням. Вона також працювала і в Греції: 

— Я займалась відновленням документів з Києва, куди переїхав навчальний заклад, але інформація про кваліфікацію та інші дані «не підтягнулися». На електронних носіях інформації немає, а вся база залишилася в окупованому місті. Тобто, мені просто прислали сертифікат, що я навчалася. Але цього недостатньо.

Зараз вона викладає англійську для дітей, а також працює у Червоному Хресті, де є безкоштовні курси для дітей і дорослих:

— Кваліфіковану роботу за освітою у Польщі знайти майже неможливо.

З дипломом філолога можна влаштуватися хіба що на завод чи на фабрику або на низькокваліфіковану посаду

Аби покращити своє становище на ринку праці, Ольга Єфремова разом з іншими освітянками взяла участь у проєкті «Працюй за освітою, працюй в освіті», організованому фундацією «Незламна Україна». 

Завдяки цій ініціативі вчителі, вихователі, шкільні психологи з українською освітою, медсестри шкіл та працівники закладів громадського харчування можуть нострифікувати диплом, пройти курс польської, підвищити кваліфікацію, дізнатися про особливості польської системи освіти і навчальної програми. А потім — і працевлаштуватися у навчальні заклади Польщі. 

— Польські заклади освіти тривалий час відчувають брак педагогічних кадрів, — ділиться керівниця відділу комунікації фундації «Незламна Україна» Марина Юсин. — Українські фахівці могли б заповнити цю прогалину, але через невизнання українських документів про освіту не можуть цього зробити. Дипломи до 2006 року нострифікації не потребують.

Але загалом процедура підтвердження дипломів є складною та дороговартісною, тема заплутана, тож самостійно впоратися з усім цим українським вчителям складно

Для участі у програмі зареєструвалися більш як 1800 українських педагогів. Найбільше запитів на нострифікацію дипломів з іноземних мов — 339, психології — 121, математики — 104. Завдяки фінансуванню CARE Poland і Mosakowski Family Foundation участь у програмі для українських освітян безплатна.

«Мені кажуть, що треба залишатися, що я перспективна»

Марія Світлик-Браілко із Запоріжжя теж взяла участь у проєкті «Працюй за освітою, працюй в освіті». Два роки вона працює у школі містечка Цехоцинек помічницею вчителя для учнів з України. І теж сподівається на допомогу із нострифікацією диплома:

— Я — асистент учителя, але отримую найнижчу зарплату, бо працевлаштована як звичайний техпрацівник. Директорка школи зацікавлена в моєму працевлаштуванні як асистентки дитини з особливими освітніми потребами, але без визнання диплома я не можу обійняти цю посаду. 

Із початком повномасштабного вторгнення Марія збиралася поїхати до батьків у Пологівський район, але рідний дім опинився в окупації. Батьки наполягли, щоб вона виїздила за кордон. У Польщі освітянка більш як півроку працювала офіціанткою в санаторії:

— На початку всі обіцяли працевлаштування, бо спеціальність «інклюзивна освіта» дуже затребувана. Але на ділі, коли почала цікавитись, відмовили. Не підтверджений диплом — раз, недостатній рівень володіння мовою — два. І так далі. 

Наприкінці серпня рада міста Цехоцинек і бурмістр ухвалюватимуть рішення про дофінансування шкіл й власне виділення грошей на оплату праці асистентів учителя: 

— У нашому місті дві школи, тож я та моя напарниця мусимо чекати на рішення і хвилюємося. Робота залежить від кількості дітей з України.

Якщо дитина прийде, я матиму працю, а якщо ні — вона під загрозою

Щойно стане безпечно, освітянка планує повернутися в Україну: 

— Мені кажуть, що треба залишатися — що я молода, перспективна, що тут більше можливостей. Але ні, для мене важливо взяти участь у розбудові нашого суспільства. Я багато працювала з дітьми, цього живого спілкуваня мені дуже не вистачає. Я сумую, бачу себе в Україні, хочу розвиватися як учитель і науковець.  

Інна Ломакіна — вчителька фізики із Рівного. Із початком повномасштабної війни виїхала з України й оселилася із трьома дітьми у невеликому містечку Свебодзіце. Встигала займалася ще й волонтерською діяльністю:

— Щоб не рахувати кожну копійку, почала шукати роботу з таким графіком, щоб можна було відводити дітей до школи, садочка і забирати. Я проходила курси польської мови, але рівень знань не дозволив піти працювати за професією. Тому погодилася працювати прибиральницею в пекарні з 8-ої ранку. 

Жінка розповідає, що це вимушений крок і сподівається повернутися до педагогічної роботи. 

— Роботу шукала, звертаючись до Центру для безробітних, з моєї професії вчителя фізики та інформатики була вакансія лише на дві робочих години, це дуже мало, я б заробила лише на проїзд, — ділиться Інна Ломакіна. — Думаю, що вчителька фізики — все-таки моє покликання. Бо час від часу в голові «літають» образи, як можна показати той чи інший дослід, яким чином розкрити тему чи підвести дітей до самостійного виведення закону. Але для того, щоби працювати педагогом у Польщі, необхідна нострифікація диплому, кількість годин і мова — затребуваний для уроків словниковий запас. Тож я планую вивчати польську далі — щодня потихеньку займаюся.

«У трьох школах заробляла сумарно 1500 злотих»

Олена Сафронова — практикуюча психологиня, до великої війни проживала у Бучанському районі Київщини. Евакуювалася за кордон саме у той час, коли у Бучі російські війська вчиняли геноцид. Досі, пригадуючи увесь цей шлях, жінка не може стримати сліз. Попри широку практику й експертизу, спершу влаштувалася працювати у закладі харчування, чистила картоплю: 

— Працювала психологом в маленькому містечку під Вроцлавом, а потім у соціальній службі міста. Але працювала недовго, вони то підписували зі мною умову, то не підписували, крутили як завгодно, кожен раз лякали, що підписання не буде. Врешті-решт я пропрацювала два тижні, за які не оплатили нічого, бо умову підписати не встигли.

Як психологиня вона багатьом безплатно допомагала на початку війни. Згодом півроку була працевлаштована в OPS (Центрі соціального захисту). А далі жінці повідомили, що більше нема потреби надавати психологічні консультації українцям, грошей на це катма, тож і робота закінчилася:

— Я працювала в трьох школах помічницею вчителя, заробляла сумарно десь 1500 злотих. Після цього півроку у Фундації «Україна». Коли проєкт закінчився, мені сказали, що відтепер потрібна нострифікація диплома. Лише так можуть офіційно працевлаштувати психолога.

Освітянка Анастасія Паніна зі Стрия в Україні була вчителькою англійської, іспанської мов та зарубіжної літератури. Утім, в школі працювати не довелося — реалізовувалася як репетиторка. Рік у польському містечку Єльч-Лясковіце вона працювала асистенткою вчителя з українськими дітьми в інтеграційному класі. Торік освітянка намагалася влаштуватися у польський дитячий садок:

— Дуже довго шукали фахівця і були вже навіть готові мене взяти. Я ж була шокована, що тут не вистачає вчителів англійської.

Однак через відсутність підтвердженого диплома мені відмовили

Попри невдачі, цей досвід допоміг краще зрозуміти польську освітню систему. Зараз Анастасія веде приватні індивідуальні й групові заняття з англійської мови для дітей і дорослих. Найменшому її учню — чотири роки:

— Мені б хотілося працювати в державній польській школі, бо умови виглядають доволі непогано: оплачувані канікули, свята, вихідні та графік із менш як вісім годин на день. Це дуже зручно і навіть залишається час для репетиторства. Я вже влилася в систему, в принципі, так і хотіла б продовжувати.

Утім, як і іншим героїням, Анастасії складно планувати своє життя і кар’єру на найближчі хоча б п’ять років. У стані непевності, тривог і переживань перебувають чи не всі українські біженці за кордоном. І освітянки тут не виключення.

«Працюй за освітою, працюй в освіті»: основні моменти

Цільовою групою проєкту є працюючі або безробітні українки з вищою освітою, дипломами вчителя або психолога (з педагогічним досвідом), які бажають та можуть обіймати посаду у навчальних закладах польської освітньої системи. 

Щоб подати заявку на участь в проєкті, треба заповнити форму. Після цього буде складений індивідуального плану розвитку — вибір найоптимальнішого шляху та варіантів для кандидаток. З кожною буде підписаний договір, щоб українські вчительки були відповідальним і мотивованим дійти до кінця проєкту. Адже  проєкт націлений саме на працевлаштування. Далі триватиме підготовка документів, нострифікація диплома тощо. Після почнеться навчання: професійні курси та тренінги, курси польської, робота з психологом. Фінальний етап — працевлаштування. 

Програма діятиме протягом всього 2024 року.

Всі фото надані героїнями статті

Щонайменше четверо моїх знайомих і друзів у соцмережах писали про те, як чудово українські малюки встигли опанувати польську, чеську, німецьку – мову країни, яка стала їхнім тимчасовим прихистком у воєнні часи. Найчастіше це замітки із вагону «Укрзалізниці» — місця, яке об’єднало українців, навмання перетасувавши випадкових подорожніх, де стрічаємо мам і дітей, ділимося останніми новинами із незнайомцями. Зазвичай це пости із захопленням і легким сумом. 

Бурхливіші емоції викликають розмови про те, навіщо українські батьки — як не дивно, навіть україномовні, — продовжують ростити своїх малюків на ворожому контенті. Зусібіч вмикають їм російських «Машу і Ведмедя», бо і справді — чим іще зайняти дитину в дорозі? 

«Якщо наші діти будуть сприймати російську як рідну — все, ми програли. Навіть якщо переможемо у війні», — словами філософа Вахтанга Кебуладзе звертається до українських мам членкиня Асоціації дитячих центрів України Іванна Капелющак. Вона записала відео, головним лейтмотивом якого є прохання розмовляти з дітьми рідною українською мовою.

«Важливо достукатися і донести батькам, що вони теж відповідальні за майбутнє життя та здоровʼя підростаючих діток України, а отже — цілої нації, — каже Іванна Капелющак. — Ми говорили про це раніше за кавою з Іриною Цибух, думали після війни на Донеччині та Луганщині робити проєкти. Одразу по смерті Іри ми зробили відеочелендж від діток, які пояснюють батькам, чому потрібно з ними розмовляти українською».

Іванна сподівається, що подібні відео з проханням до батьків зроблять інші дитячі центри та садочки.

Дитяча письменниця Олена Жупанова — освітня мотиваторка та популяризаторка читання, авторка книг про вивчення англійської та читання з раннього віку. Вона підтримала челендж #розмовляйтездітьмиукраїнською і нагадала про кілька важливих точок у розвитку мови і білінгвізму дитини.

Перший важливий вік — 12-18 місяців, коли дитячий мозок несвідомо формує свою мовну «базу» з тієї мови, яка переважно оточує дитину. Другий проміжок — 9-11 років, коли дитина перестає сприймати граматичні структури інтуїтивно, тож кожну наступну мову сприйматиме як додаткову і перекладатиме рідною.

Звісно, не йдеться про те, що в рік чи дев'ять вікно можливостей опанувати мову закриється. Але сумний нюанс все одно є

— З кожним днем, місяцем і роком, коли батьки розмовляють зі своєю дитиною російською, вони віддаляють її від того, щоб вона сприймала українську мову як свою, — констатує Олена Жупанова. — Як ту, що потім стане частиною її особистості. Як ту, за якою вона потім несвідомо обиратиме, який контент споживати. Що старші ми стаємо, то важче нам переходити на іншу мову. Мозок лінивий, він хоче робити те, до чого звик. А надто, якщо це все так добре працювало в ранньому дитинстві. 

Письменниця так само радить розмовляти вдома з дітьми українською. Адже мова стане важливою частиною їхньої ідентичності.

До слова, покладатися лише на садочок і школу не варто — підвалини самоідентифікації закладаються найближчими людьми

Про навалу російського контенту в дитячих планшетах теревнимо у спільноті українок у Кракові. Намагаємося чесно відповісти на питання, чому під час війни на винищення нації україномовні батьки продовжують згодовувати власним малюкам російськомовний контент? Якими залізними аргументами апелюють ті, хто самі виросли на Курочці Рябій і Телесику? Не можемо дійти спільного знаменника — чому усюди лунають мотиви «Маші й Ведмедя», якщо кожне українське видання пропонує свій топ-10 із цікавезних українських мультиків, youtube-каналів і сучасних книжечок? 

Відповіді так і не знаходимо. Зате підходимо ближче до суті питання. Російський контент не лише віддаляє дитину від визначення самоідентифікації. Він відверто ворожий. Одна з учасниць оповідає, як приймала у себе гостей із дітьми:

— Поки дорослі готували, діти сиділи в кімнаті і дивились мультики про «смешариків». Я заходжу і чую фразу: «Нет, мы не будем никого убивать, мы сбросим на них атомную бомбу». Я досі в шоці.

Про негативний вплив російських мультиків і подекуди вуха майора ФСБ, які стирчать з-за мультяшних героїв, неодноразово йшлося на платформі «Як не стати овочем» Оксани Мороз. Тут розбирають кейси з інформаційної гігієни для наймолодших і не тільки. Засновниця платформи разом із дитячою психологинею Катериною Гольцберг фокусуються на елементах російської пропаганди, яка м’якою силою вкладається у голови малим українцям. Сюди ж — не лише російська Маша із її «кордоном на замку», радянськими кашкетами і військовою технікою. Тут також мультфільми про трьох богатирів із переписаною під росіян історією Русі. 

Із початком повномасштабного вторгнення звичний контент міг стабілізувати дітей у стресі зміни дому і розставання з рідними, дати відчуття нормального життя і спокою.

Утім, на третьому році війни українські батьки уже мали б переглянути продукт, на якому зростають їхні діти, й викреслити із нього відверто ворожий. Особливо, якщо проблема лежить у площині національної загрози

Рівно о 08:16 у неділю у Варшаві лунає повітряна тривога. Це знов хтось поспішав на автобус і не перемкнув свій телефон на беззвучний режим. «Злетів цей чортів МiГ з **учої Саваслейки», — хлопець, що сидить переді мною і скролить новини, не добирає слів. Зачіпляємося поглядами з дівчиною, яка щойно закомпостувала квиток. Їй знайомий цей «рінгтон», вона сердито супить брови і теж береться за свій телефон. Вона — українка.

Українці у салоні варшавського автобуса, не зговорюючись, перевіряють, куди і що летить, скільки летить і з якою швидкістю, пишуть рідним і знайомим найважливіше: «Як ти?». 

Я майже не бачу синьо-жовтих стрічок на рюкзаках і сумках, мої земляки здається, вже влилися у «нормальне життя» Варшави, розпорошилися серед місцевих, щоб іноді шокувати флешбеками. Ось дівчина дуже вправно закриває голову руками і присідає, налякавшись вибуху травневого грому. Ось чиясь дитина несамовито кричить під час прем’єри мультиплікаційного фільму про Маріо — там у стрічці теж щось спалахує і вибухає. І малюкові картинка здається страхітливо знайомою. 

Ніхто не жаліється й не нарікає — відомо, в Україні зараз у тисячу разів складніше. Окрім пісень, «шокання», музики у транспорті й завзяття до праці ми привезли сюди ще й свої травми

Але українці — це не лише про тривожність. Вони ще й про вдячність. Карина Антоненко із Луганська — одна із нас. У неї така гарна українська, наче вона вивчила її нещодавно. Так ретельно вимовляючи тверду «ч» говорять українці, які повертаються до мови своїх дідів. Але її дід — з Кавказу. 

— Дід був грузином, моя зовнішність — від нього, — всміхається Карина. — Він працював у цирку — грав в оркестрі на саксофоні. Дід опанував чимало музичних інструментів, тож і я сіла за фортепіано з трьох років. 

Вона майстерно грає на саксофоні: 

— Саксофон — чудова річ. Коли мені сумно, я беру і граю.

Після вибуху великої війни вона опинилася у польській Рабці Здруй. Про великий благодійний концерт, організований українцями, говорили в усій околиці.

Тоді для України зібрали 23500 злотих допомоги і товари першої необхідності. Дійство, в якому брала участь Карина, увійшло в історію містечка

На річницю повномасштабного вторгнення Карина разом із польським музикантом записали кліп «Dziękuje, Polsko», який супроводила такими словами: «Поряд з нами країна, яка дала нам можливість знайти прихисток, яка допомагає з першого дня війни, яка дає нам все, щоб пережити ці жахи. Кожній людині, яка зрозуміла наш біль, кожному волонтеру і солдату — дякуємо. Дякуємо, Польща».

Коли в її сусідів — літньої пари поляків — від вибуху газу спалахнуло два поверхи дому, українська діаспора уже знала, що робити:

— Ми почали міркувати, як допомогти? У музикантів грошей небагато. Але ми придумали зробити великий концерт, як робили для України. Багато українців взяли в цьому участь. Дівчата щось готували, продавали випічку, принесли своє рукоділля. Захід зібрав 50000 злотих. І зараз сусіди вже відбудовуються — у них є стіни і дах.

Коли в неділю о 08:16 злітає МіГ, я думаю про цей класний приклад українсько-польської сусідської взаємодії.

Тривожно вібрують телефони у Варшаві, Любляні, Лондоні й Берліні, маленькі тривоги звучать по всій Європі. Але лунає ще Каринин саксофон

Діти поза школою

Уже з 1 вересня 2024 року українські діти будуть зобов’язані увійти до польської системи освіти. Про таке рішення заявила заступниця міністра освіти Йоанна Муха. Наприкінці квітня відповідний законопроєкт Міністерства освіти Польщі ще перебував на фінальній стадії підготовки. Очікується, що українські діти у польській школі матимуть й «український компонент» — змогу вивчати рідну мову. Разом із тим навчальні заклади Польщі збираються працевлаштувати українських вчителів. 

Такому рішенню передували соціальні дослідження залучення українських дітей-біженців до навчального процесу. Приміром, згідно зі звітом «Поза школою. Оцінка перешкод для навчання у школі для українських дітей та підлітків-біженців у Польщі», проведеним міжнародними гуманітарними організаціями Care International, IRC та Save the Children International, лише 49% українських дітей, які через війну опинилися у Польщі, відвідують школи. Тим часом країна прихистила більш як 300 тисяч українських дітей шкільного віку.

Утім, за словами заступниці міністра освіти Йоанни Мухи, цифра у більш як 100 тисяч, якою оперують громадські організації, може бути завищена. Після консультацій з українськими колегами, у міністерстві освіти Польщі зупинилися на цифрі 50-60 тисяч українських учнів у Польщі, не охоплених навчанням. 

Мінус 800+

30 квітня Рада Міністрів Польщі затвердила проєкт змін до спецзакону про допомогу громадянам України у зв'язку з війною. Він передбачає продовження тимчасового захисту українських біженців до 30 вересня 2025 року. Серед нового, зокрема, обмеження допомоги за програмою 800+ — вона буде лише для тих дітей-біженців, які відвідують польські дитсадки та школи. Таким чином уряд начебто хоче убезпечитися від «поїздок за соціалкою», коли українська родина уже повернулася в Україну, але за виплатами раз на місяць відвідує Польщу.  

Це ж саме стосується і програми «Добрий старт». На фінансову допомогу можуть розраховувати ті громадян України, котрі легально перебувають на території Польщі разом з дитиною, яка зарахована до польської школи або дитячого садка.

Зміни до спецзакону затверджені Сеймом та Сенатом й підписані президентом Анджеєм Дудою. Попри очікування, що зміни до спецзакону наберуть чинності лише з 1 липня 20214 року, українці у Польщі, чиї діти не відвідують польських шкіл, отримали привід для хвилювання. І йдеться тут не лише про фінансову допомогу 800+.

Український компонент

Під час презентації уже згадуваного дослідження, йшлося про те, що серед основних труднощів, з якими стикаються українські діти у польських школах і через які не хочуть ходити до місцевих класів, 72% назвали мовний бар’єр. Ще 24% опитаних не розуміли польської системи освіти, 46% було важко призвичаїтися до навчання, а 10-м відсоткам — дуже важко.

Допомогти із вирішенням цих проблем мали б міжнародні міжкультурні асистенти, найоптимальніше — такі ж біженці. Ці помічники добре зарекомендували себе під час навчального процесу. 

— Ще перед повномасштабним вторгненням наша фундація мала досвід праці з міжнародними міжкультурними асистентами, — каже лідерка команди міжкультурних асистентів Анна Ковальчук із фундації «Україна» у Вроцлаві. — Ми мали кількох асистентів, котрі підтримували дітей у вроцлавських школах, тепер їхня кількість на Дольному Шльонску зросла до 41 особи. Зараз специфіка праці міжкультурних асистентів у школах змінюється відповідно до викликів. Якщо раніше ми більше говорили про мовний бар’єр, то зараз більше кажемо про інтеграцію. Адже ми часто чуємо про цю проблему — діти не хочуть іти до школи, не інтегруються. 

Окрім супроводу учня, міжкультурні асистенти, а також українські вчителі, яких планують залучити до навчального процесу в Польщі, зможуть внести важливий «український компонент» до процесу навчання. Йдеться про вивчення таких предметів як українська мова, література, історія України тощо. 

Про важливість «українського компоненту» йдеться у Спільній заяві Міністра освіти Республіки Польща, Міністра науки Республіки Польща та Міністра освіти і науки України. Очільник українського освітнього відомства Оксен Лісовий зустрівся із своїми польськими колегами 28 березня 2024 року. 

Що на це українські школи? 

В українських школах у Польщі, які працюють за українськими програмами, уже відреагували на анонсований проєкт змін до спецзакону про допомогу громадянам України.

Зокрема, у Першій українській школі Фундації «Незламна Україна» почали паралельно зараховувати учнів до польських шкіл-партнерів. До початку навчального року до польських шкіл обіцяють зарахувати всіх учнів, які навчаються у Варшаві, Кракові та Вроцлаві. 

— Діти навчатимуться за інтегрованою програмою, що об’єднує польську та українську системи освіти, частково буде збільшено навчальне навантаження, — пояснює Марина Юсин, керівниця відділу комунікацій фундації «Незламна Україна». — Учні отримуватимуть як польські, так і українські документи про освіту державного зразка. А з наступного навчального року дітей наших шкіл додатково готуватимуть до складання іспиту у 8-му класі та матури. До того ж, батьки матимуть легальні підстави для перебування в Польщі та отримання фінансової допомоги «Добрий старт» і 800+.

Варшавська українська школа ВШколУ — освітній проєкт, створений Клубом католицької інтелігенції та Українським домом у Варшаві — відома тим, що її учні із самого початку офіційно перебувають у двох системах освіти: українській і польській. ВШколУ співпрацює з приватною львівською школою «МрійДій» і польською школою Монтессорі ім. Св. Уршулі Ледуховської. За свій інноваційний підхід до освіти дітей-біженців ВШколУ отримала престижну нагороду CEB Award for Social Cohesion 2024.

— Завдяки тому, що наші діти і так у двох системах освіти, то ми можемо продовжувати навчання. Але чекаємо на зміни, що будуть у постанові стосовно біженців, і на зміни в освітньому праві, щоб точно спланувати вектор своєї діяльності, — каже директорка школи ВШколУ Оксана Колесник.

У школі «Материнка» ім. Дмитра Павличка, яка почала працювати у Варшаві за українською освітньою програмою задовго до повномасштабного вторгнення, нові зміни теж не викликали надмірного хвилювання.

— Попри те, що «Материнка» є виключно в українській системі освіти, міністр освіти України запевнив, що нашу школу зміни до спецзакону не торкнуться, — каже директорка школи Наталія Кравець. — Школа тривалий час працює у Польщі, на основі документів про навчання наші учні робили карти побиту — дозволи на тимчасове або постійне проживання. Ми співпрацюємо з іншими міжнародними школами, маємо уроки польської. Працюємо із розумінням, що в українській школі нашим дітям соціалізуватися найкраще.

Студенткою моя подруга переживала чергову драму — із освіченнями під вікнами гуртожитка, любовними записками, переданими із конспектом літератури і бурхливим з’ясуванням стосунків. 

Двадцять років тому вона пішла до ворожки, яка б точно сказала, чи не пора вже зіскочити з цих емоційних гойдалок. А я склала їй компанію. Пам’ятаю, що за магічну пораду подруга виклала тоді 40 гривень — усю свою місячну стипендію. Аби справити враження ще й на мене, підприємлива ворожка оголосила, що мій майбутній чоловік буде «при погонах».

Я пригадала це пророцтво пізніше, коли одружувалася із політичним оглядачем, який ніколи не служив в армії 

Справедливості заради, із початком війни у 2014-му чоловік таки пішов у танкові війська захищати Україну, має посвідчення учасника бойових дій, офіцерське звання і загалом військову форму з того часу не знімав. У цьому місці я би вже мала написати, що почала вірити у ворожок і гадалок. Але ні, здається, це випадковість.

Молодим людям зазвичай властиве магічне мислення. Через ритуали вони отримують упевненість, що таким чином контролюють навколишній світ і справляються з невідомим, стверджують дослідники. Виспатись із конспектом під подушкою, щоб усе вклалося в голові, схрестити пальці на іспиті — звичні студентські ритуали. 

Справедливості заради, деякі дослідники вказують на те, що магічне мислення є нормативним і для дорослих

Звісно, якщо воно не вступає у конфлікт із мисленням раціональним. До слова, свічки на торті до дня народження і копійки, вкинуті у фонтан, щоб повернутися, — теж із арсеналу магічного мислення. Але ми не збираємося відмовлятися від милих традицій. 

Результати нового дослідження Київського міжнародного інституту соціології свідчать, що принаймні 43% українців послуговуються магічним мисленням. 35% опитаних вірять в астрологію, 25% — в екстрасенсорні здібності, ще 15% — у передбачення за допомогою карт ТАРО. У лютому-березні було опитано 2008 респондентів, які мешкають у всіх регіонах України, окрім Криму. Дослідники КМІС зазначають, що зростання інтересу до магічних речей провокують психологічно складні та кризові періоди, як от війна. До того ж, за результатами їхнього торішнього опитування, погіршення психічного здоров’я після повномасштабного вторгнення відзначали аж 73% жінок і 56% чоловіків.

Викладач психології в Голдсмітському університеті Лондона Густав Кун у книзі «Досвід неможливого: наука про магію» описує результати дослідження, проведеного у 1990-1991 роках під час війни в Перській затоці. Забобонна поведінка і магічне мислення були найбільш притаманні людям, які жили на місцевостях, де ризик загинути від ракетного обстрілу був найбільшим. І що далі від цих зон, то менше люди вірили у всяку маячню. В Україні ж, відомо, прилетіти може куди завгодно.

Польський антрополог Броніслав Маліновський апелював до поведінки риболовів на Островах Тробріана у Тихому океані. Він описував ритуали, що їх здійснювали аборигени у внутрішній спокійній лагуні й на відкритій воді. Що далі в океан відпливали риболовецькі човни, то все складніші й хитромудріші дійства проводили риболови. Таким чином магічні вірування допомагали їм тримати руку на пульсі ситуації, давали ілюзію, що люди контролюють те, що знаходиться поза їхнім раціональним контролем.

Відсутність же контролю, стверджують психологи, може призвести до проблем із психічним здоров’ям, спровокувати тривогу і депресію

Здається, ніхто не сперечається, що магічне мислення — це неправильна інтерпретація причинно-наслідкових зв’язків, своєрідний регрес й відхід від конформізму. Але ворожка баба Віта з газети уже тримала українську «зозульку» на витягнутих руках в економічно складні й тривожні 90-ті, то чому її не можуть втримати передбачення на чеку із «Сільпо»?

Якщо поряд із політичною і військовою аналітикою алгоритми Youtube раптом виносять ролики тарологів із непоганими переглядами і вартістю консультації у $100-300, я сприймаю їх як спосіб на зняття напруги, який дає українцям трохи видихнути у вирі «серйозних» новин. Сюди ж — безкінечні передбачення з екранів й випадкові люди на місцях експертів «з усіх питань» у телестудіях, яких не варто сприймати серйозно.

Передбачення індійського астролога з інформаційної агенції Уніан про «тривожний сценарій» на 8 травня, якого не відбулося, можна інтерпретувати як тимчасовий дієвий спосіб пристосування до обставин непереборної сили, у котрих тривалий час усі ми знаходимося. Туди ж — прогнози астролога Влада Росса про перебіг війни, котрий, як виявили експерти Інституту масової інформації, створив їх, послуговуючись офіційними джерелами й наперед відомими фактами. 

Сюжети із програми «Світ навиворіт» із передбаченнями карпатських мольфарок, які «не побачили» великої війни, зараз можна сприймати як складову стратегії подолання травми.

Таким чином людина створює свій внутрішній безпечний світ на противагу зовнішньому — байдуже, що ілюзорний. Важливо за жодних обставин їх не сплутувати

Вибух повномасштабної війни в Україні дав поштовх до нової хвилі економічної міграції у країнах ЄС. Тимчасовий захист із можливістю проживати і працювати у Європі, наданий Євросоюзом у зв’язку з російською агресією і масовим напливом воєнних біженців з України, спровокував останніх до активних пошуків працевлаштування. Найбільше біженців прийняла у себе Німеччина — йдеться у дослідженні, проведеному міграційною платформою EWL разом із Центром Східноєвропейських студій Варшавського університету. Станом на травень 2024 року 67 громадян України в Німеччині працюють або проходять підготовчі курси для працевлаштування. 

Про те, як нині виглядає працевлаштування у ЄС і на що можуть розраховувати українські біженці, — в інтерв’ю з Маргаритою Нестеренко, керівницею відділу міжнародної рекрутації Міграційної платформи EWL.

Де найбільше працевлаштованих українців?

Ольга Гембік: Що зараз відбувається на європейському ринку праці?

Маргарита Нестеренко: Останні десять років у Польщі і загалом в Європі ми спостерігаємо нестачу працівників. Промисловість швидко розвивається, виробляється усе більше продукції — це все вимагає нових промислових потужностей і, звісно, працівників.

Відчувається нестача некваліфікованих працівників на промисловості чи логістичних складах, а також більш кваліфікованих, наприклад, операторів промислових машин, електриків, операторів вилочних навантажувачів, водіїв вантажівок тощо.

До того ж, Європа швидко старіє. Тому проблема із нестачею працівників буде лише посилюватися

До яких країн після початку війни посилилися економічні міграції українців?

Міграція посилилася до всіх європейських країн. На першому місці — Німеччина, де на умовах тимчасового захисту нині перебуває більше мільйона українців. На другому місці — Польща із 900 тисячами. Інші напрямки — Чехія (350 тисяч), Словаччина (трохи менше за 300 тисяч), Нідерланди (більш за 100 тисяч), Литва (більш як 80 тисяч).  

У Німеччині кожен п'ятий українець працює. У Нідерландах 46% українських біженців знайшли роботу. У Литві — 53%, у Чехії — 51%

У Литві кількість працівників з України стрімко росте, хоч раніше українці не розглядали країну як місце для економічної міграції. Прогнозую, що найближчим часом ця країна посуне навіть Нідерланди і ще нас здивує. 

Потік українців з Польщі до Німеччини відбувався із самого початку й досі кількість тих, хто виїжджає, зростає. Це стабільний тренд. У Німеччину їдуть влаштовувати життя. Тим паче, країна пропонує доплати і субсидії, безкоштовну німецьку освіту дітям. 

Ті, хто хочуть працювати, вибирають країни, де немає вимог знання мови і можна працевлаштуватися швидше, — Польщу, Чехію, Литву і Словаччину 

Як нині виглядає працевлаштування українців за кордоном? 

Зараз українці в ЄС працюють на умовах тимчасового захисту. Це дає можливість перебувати у країні й працювати. Це тимчасове рішення, але директивою ЄС воно щороку продовжується до моменту, поки війна в Україні не закінчиться. 

Тимчасовий захист отримати дуже просто. Наприклад, у Польщі, Литві, Чехії, Словаччині й Румунії можна це зробити  за один день — і вже наступного виходити на роботу. Звісно, тут є свої нюанси. Люди, які від початку повномасштабного вторгнення вже перебували за кордоном більш як один місяць, отримати тимчасовий захист у Чехії не зможуть. 

Українців на роботу приймають охоче, усі процеси максимально спрощені. Може, хіба, за винятком Нідерландів і Німеччини, де бюрократія перемагає над бажанням допомогти і зробити життя біженців трохи простішим у цей складний період. 

Пропозиції для українців

На що може розраховувати український працівник на ринках праці у Європі?

Наприклад, у Німеччині більше як 70% українців, що отримали тимчасовий захист, мають вищу освіту і прагнуть займати подібні посади до того, що мали в Україні, або хоча б наближені. Дуже багато людей шукають роботу в офісах, а не фізичну роботу. І це наразі дуже великий бар’єр. Бо якщо я в Польщі була бухгалтером і переїжджаю, приміром, у Литву, то в мене дуже мало шансів.

Попри те, що це країни ЄС, існують різні правила і закони. Досвід, який людина здобула в одній країні, навіть в Європейському союзі, дуже часто не береться до уваги в іншій

Але є й позитивні приклади працевлаштування. Наприклад, жінка працювала на молочному виробництві в Україні, на доволі високій посаді у відділі тестування, мала під собою цілу команду. Вона запитала, як може влаштуватися на аналогічну посаду. Я порекомендувала почати із посади рядового працівника на продукційній лінії такого роду підприємства у Німеччині. Зараз вона уже працює як тімлід, має підлеглих й можливість потрапити до відділу, в якому працювала раніше.  

Це дуже часта історія у Польщі — люди, котрі приїжджали ще до війни, спочатку працювали на заводах, на складах, пізніше отримували підвищення до керівника, координатора, а з часом переходили у компанії на посади відповідно до своєї української освіти. 

Специфіка працевлаштування у різних країнах

Які особливості працевлаштування у найближчих до нас Польщі, Чехії, Литві, Румунії?

Працевлаштування у Польщі має дуже багато плюсів — це близько, просто, зрозуміло. Більшість працедавців, які беруть на роботу українців, мають чимало років досвіду співпраці. Тож знають, що для нас важливо. Перевага — відсутність мовного бар’єру. Я не бачила у Польщі жодного закладу, в якому не було б хоча б одного працівника з України. Тож працівники потрапляють у свою сферу, розмовляють рідною мовою, підтримують традиції, святкують свята. Ще один плюс — завжди є чимало вакансій. 

У Польщі за останній час кілька разів підвищували мінімальну зарплату. За базову кількість робочих годин працівник може заробляти й до 1200 євро нетто. До Чехії українці так само їхали на роботу задовго до повномасштабного вторгнення. Вакансії тут дуже схожі до польських — це харчова промисловість, автомобільна галузь. Чеські працедавці не вимагають, щоб українці говорили чеською або англійською. Тут працівник так само потрапляє у зрозуміле для себе середовище і це — плюс.

У Литві теж не буде проблеми порозумітися із працедавцем. Роботу тут можна знайти на підприємствах автомобільної та харчової промисловості: м’ясному і рибному виробництвах. Зарплати коливаються від 1000-1300 євро нетто. При цьому литовські працедавці забезпечують безкоштовне проживання у комфортних кімнатах по 2-3 людини. На відміну від Чехії, за бажанням працівника тут є можливість працювати понаднормово — й до 10-20 годин на місяць. 

Румунія програє іншим країнам за рівнем зарплати, але великою перевагою є те, що тут охоче беруть на роботу жінок із дітьми і людей у віці 60-65+ років, які в інших країнах, і в Україні також, мають проблеми із працевлаштуванням

Робота у Румунії є навіть у невисокий зимовий сезон, тоді як у решті європейських країн вакансій меншає. До того ж, українцям з південних регіонів країни легше приїхати у Румунію, аніж у Польщу. 

Яка ситуація із працевлаштуванням у Нідерландах та Німеччині? 

Найскладніше у цих країнах — легалізація. Причому Нідерланди у рейтингу «складних країн» перебувають на першому місці, бо тут треба чекати довше на оформлення тимчасового захисту. Буває, що чекають від 2-ох до 6-ти місяців і до цього моменту не можуть працювати. Якщо ти жінка більше 45 років, не володієш англійською і не маєш водійський прав, то знайти роботу в Нідерландах буде важко. У країні проблема з доступністю житла і цінами на нього, тож люди часто живуть за 20-30 км від місця роботи, дістатися без автомобіля складно. 

Один із найбільших плюсів — зарплата у 1800-2000 євро нетто, із вирахуванням вартості житла і доїзду. Ще одна перевага — можливість кар’єрного росту

Якщо у Німеччині на офісну роботу мігрантів приймають неохоче, то у Нідерландах такої проблеми немає. Тут є можливість почати роботу на більш низькій посаді й отримати підвищення. Однак, щоб отримати прихисток у Нідерландах, людина не повинна мати його в інших країн.

Німеччина, натомість, приймає українців, які мали статус тимчасового захисту в інших країнах. Утім, якщо попередній захист ви, наприклад, мали у Нідерландах, де довідку про це вклеюють у паспорт, то рішення може залежати від волі конкретного працівника міграційної служби. Ми знаємо й такі ситуації.

Для того, щоб податися на тимчасовий захист і почати працювати у Німеччині, потрібно один-два тижні. Треба зареєструватися на біржі праці, у ДжобЦентрі, звідти уже направляють на мовні курси — це одна із вимог на отримання соціальної допомоги. І тільки після цього можна активно шукати роботу.

Більшість працедавців усе ж таки хочуть працівників, які розмовляють німецькою. Навіть ті, хто добре знає англійську, мають тут труднощі із працевлаштуванням

Напрямки, за якими набирають українських працівників у цих країнах: сільське господарство, харчова промисловість (м’ясна і рибна переробка), автомобільна галузь, сезонні роботи, пов’язані зі збором овочів і фруктів. У Німеччині ще популярний такий напрямок, як сортування скляних пляшок. 

Без українських чоловіків

Як на ринки праці сусідніх країн вплинула війна і відсутність українських чоловіків? Якими чином намагаються це компенсувати?

Проблем з відсутністю працівників-чоловіків була і до початку повномасштабної війни. Єдина можливість компенсувати українських чоловіків у Польщі — набір працівників з Азії або Південної Америки, наприклад, із Колумбії. В інших країнах ЄС частіше погоджуються на те, щоб брати на «чоловічі» позиції жінок. 

Наприклад, у Литві у EWL майже немає наборів для чоловіків, у Чехії теж набирають переважно жінок. Насправді, коли працедавець каже, що хоче набирати чоловіків, то це не тому, що жінкам не пасує ця робота. Працедавцеві здається, що чоловіки будуть справлятися краще.

Але насправді навпаки —  чоловіки менш стабільні, вони шукають краще оплачувану роботу, що логічно, бо найчастіше саме вони мають утримувати усю родину

Справді, жінки не працюють на будівництві, на логістичних складах, де треба завантажувати машини, які приїздять з товаром. Але дуже багато типово «чоловічих» процесів, наприклад, в автомобільній галузі, де є робота з інструментами, скручування деталі, опанували жінки.  

Які тенденції спостерігатимемо на ринках Європи у найближчій перспективі?

Кількість вакансій для українців у Європі лише зростатиме. Від початку повномасштабної війни й до сьогодні ми спостерігаємо, що битва європейських працедавців за українського працівника продовжується. Працедавці цікавляться, які умови праці пропонують в інших країнах і які зарплати варто пропонувати їм, аби зацікавити українців. І це буде посилюватися, бо дуже багато країн, які не мали доступу до українських працівників, — Литва, Словаччина — зараз зрозуміли, що це відповідальні люди, які готові виходити і на додаткові години.

Думаю, що цей дефіцит буде загострюватися, адже багато галузей розвиваються дуже стрімко, зводяться нові заклади і склади

Беручи до уваги те, що в українців дуже великий досвід роботи за кордоном, вони мотивовані працювати, я думаю, що на європейських ринках для нас з’являтиметься все більше вакансій. І ще більше європейських країн будуть відкриватися для українців — навіть ті, які зараз не дуже активно інтегрують їх у локальний ринок праці.

Критерії на повернення у кожної свої — від «маю відчути» до логічного «перестануть обстрілювати». Або навіть «війна надовго — то що, відмовлятися від життя?». У більшості оте саме «життя» можливе виключно в Україні. А зрозуміли вони це лише за кордоном.

Календарна весна добігає кінця, початок літа, кінець навчального року в школах — закінчення ще одного часового проміжку, сезон відпусток — а це означає, що знову чимало наших з-за кордону повернуться у власні домівки в Україні. Або оселяться на заході країни чи в передмісті великих міст, щоб однаково вже почуватися вдома. 

Згідно з результатами дослідження Київського міжнародного інституту соціології (КМІС), проведеного у квітні 2024 року у Польщі, Німеччині та Чехії, за оптимістичного сценарію близько 50% осіб повернуться в Україну. Фактори, які їм потрібні для повернення, — це насамперед безпека (34%), злагоджена робота критичної інфраструктури (34%), наявність незруйнованого житла (26%). Власне саме про «закінчення війни» висловилися лише 26%.

Тож виходить, нехай усі ми втікали від війни, повернення не завжди означає її закінчення. Про повне і задокументоване завершення війни найчастіше кажуть ті, хто досі вагається із ухваленням рішення

Ми зустрілися в Українському жіночому клубі у Варшаві й фантазували під час «кола довіри» — психологічної гри, покликаної на об’єднання й рефлексії. Кожна учасниця висловилася з приводу повернення в Україну:

— Я бачу це десь так: війна припиняється, Зеленський і Кличко виходять, обійнявшись, з усмішками і кажуть: отже, воєнним діям кінець. «Жінки із дітьми, можете повертатися, нічого там сидіти!». І ми всі біжимо до залізничних кас, на вокзалах величезні черги, й «Укрзалізниця» у терміновому порядку чіпляє по чотири додаткових вагони до кожного потяга із Пшемишля й Хелм». 

— Погано уявляю, що все раптом припиниться в один день і хтось візьме на себе сміливість про це сказати. Але у Варшаві раптом присяде оренда квартир, впадуть ціни, а за мною несподівано приїде чоловік. І ось ми пакуємо речі до багажника, а він нервує, що я намагаюся забрати ці безкінечні коробки поробок із глини, вовни і галузок, які створила тут за ці три роки.

— А я навіть у GPT-чату запитувала. «Якщо ти веселий і готовий до пригод, можеш ще трохи помилуватися часом за межами дому», — ось що відповів мені штучний інтелект. Не можу сказати, що я сумна, але пригод вже явно досить.

— Може таке бути, як із ковідом. Ось тут небезпека, миємо руки, міняємо маски, а потім — р-р-раз, і вже немає карантину. І про нього всі забули. Здається, це станеться теплої пори.

Повернутися зараз і чи повернутися узагалі — залишається правом і рішенням того, хто його ухвалює

Але однаково часто це провокує срачі у мережах. Мам, які ростять дітей у Києві й Одесі, ні-ні, але часом зачіпає чиєсь неповернення з мотивацією «дбаю про дитину». «Чому хтось думає, що я про дитину не дбаю?», — читаємо між рядків. А потім хтось дістає листівку з Другої світової війни. На ній Гітлер переконує розгублену британку повернути дітей до бомбардованого Лондона. І срачі виходять у нове піке.

Ті, хто мислять цифрами, підходять до повернення ще інакше: рахують кількість ракет, які ще залишилися у росіян. А тоді раптом з’являється новина про військову допомогу Росії від Північної Кореї чи Ірану, й підрахунки з відліком розпочинаються заново.  

— Я повернулася до Києва із чоловіком, обміркувавши, що ризик загинути в ДТП у столиці вищий за ризик загинути від ракети, — пише у соцмережі Олена. — Хтось вирахував, що торік за півроку в Києві у дорожньо-транспортних пригодах було вбито 56 людей, травмовано 993. На той же час із самого початку вторгнення ракетними обстрілами травмовано 713 людей.

Прагматики резюмують, що повертатися однаково доведеться. То чому б не зараз? 

— У листі-дозволі на в’їзд до Великобританії українці отримали чітке пояснення: ми тимчасово переміщені особи під особовим гуманітарним захистом, а не біженці в класичному значенні слова. Тож правила такі самі: аби залишитися тут надовго, треба дуже зацікавити працедавця, який би оплатив твою візу. Я не бачила сенсу працювати офіціанткою, якщо удома я сама можу спробувати відкрити кафе, — каже Світлана. Вона повернулася додому в Київ через півроку після проживання у Великій Британії й планує власну підприємницьку діяльність. Впевненості, що все вдасться, додало життя за кордоном. 

І хоча вона така не одна, нове дослідження УВКБ ООН, в якому взяли участь більш як 4000 сімей українських біженців по всій Європі, а також 1100 сімей тих, хто повернувся в Україну, свідчить: частка біженців, які планують або сподіваються повернутися додому, трохи зменшилася — з 77 до 65% у порівняні з попереднім роком. Натомість зросла частка тих, хто ще не визначився щодо повернення, – з 18 до 24%. Загалом же, як пам’ятаємо, за кордоном нині перебуває 5,9 млн українських біженців.

Але цифра ця однаково тішить. У кожної з нас власний орієнтир

Одна журналістка казала, що повернеться лише тоді, коли до Борисполя полетять перші літаки. Це означало б повітряну безпеку й відсутність обстрілів з повітря. Але про польоти лише мріємо, а вона – уже вдома, на Київщині:

— Усе складалося, вивчила польську, знайшла житло і роботу. Дітей відправила до школи, записала на гуртки. Чоловік — удома, казав — не поспішай, я справляюся. А тоді вислав фото подвір’я: у дворі собака бігає за куркою, ростуть нарциси, тюльпани, фіалки. Я поплакала і повернулася.

— Одного разу стало зрозуміло, що війна може затягнутися надовше, — каже знайома ветеранка. — Не хочу, щоб за рік-два дитина повністю асимілювалася. Якщо раптом приліт, хочу помирати щасливою і на своїй землі. Але висока доля вірогідності, що ми таки виживемо. Ми робимо так століттями.

<frame>Цим текстом Ольги Гембік ми розпочинаємо цикл матеріалів «Портрети сестринства». У ньому ми хочемо розповісти про дружбу українських та польських жінок, підтримку простих людей, але не тільки — також і про ті непорозуміння, які зрештою призвели до нових знань двох народів одне про одного. Розповідайте нам свої історії — історії зустрічі з польськими чи українськими жінками, які змінили ваше життя, вразили вас, чогось навчили, здивували чи змусили задуматися. Пишіть нам на адресу: redakcja@sestry.eu <frame>

Нещодавно на одному заході у Варшаві говорили про біженців з України: озвучували статистичні дані, шукали шляхи інтеграції українців до польського суспільства. Мене ж зацікавило інше — оформлення презентації щойно проведеного дослідження. На слайдах — діти, запнуті у пухові хустки, зав’язані вузлом на спині, чоловіки у ватних штанях і шапках-вушанках. Типова тобі радянська повоєнщина. 

Я всміхалася, надсилала фотографії знайомим — дивувалися разом. Ну добре, припустімо, штучний інтелект згенерував картинки, надихнувшись старими чорно-білими стрічками. Але чому нічого не муляє організаторам? 

«Часом хочеться вийти на Площу Республіки і волати до неба: “Агов, ми такі ж, як і ви! Просто в нашій країні війна”. Але пусте — не зрозуміють». Вікторія — біженка від війни з України. У 2022-му опинилася у Римі в Італії. Мала квартиру під Києвом, власний, хоч і невеликий, туристичний бізнес у центрі столиці. В одну мить усе змінилося — тепер її будинок відновлюють, а сама вона стоїть у черзі за банкою тунця і пачкою пасти в центрі допомоги біженцям.

Синьйора із тонованим у фіолетове волоссям зиркає на її складний манікюр, змірює вбрання з ніг до голови і нарешті видає: «Не така ти уже й бідна біженка!». Вікторія дякує, зважує, чи достатньо вона вдячна, іще раз дякує, розвертається і більше не приходить

Цей діалог стався ще до того, як ми усім тут у Європі трохи набридли. Знайома польська пара помічників біженцям з України якось сказала, що тримати волонтерський стрій здатні далеко не всі. 

Так, у часи потрясінь більшість людей із найкращих міркувань і за покликом серця поділяться з нужденними останнім. Але тих, у кого достатньо розвинута емпатія — одна із складових емоційного інтелекту за Деніелем Гоулманом — на жаль, не так уже й багато. Емпат — не обов’язково завзятий допомагатор, бо ж емпатія — не дорівнює дії. Утім, він безпомилково розуміється на емоційному стані іншої людини, легко уявляючи себе на її місці, здатен співпереживати їй, пропускаючи ситуацію крізь себе.

Часом думаю, що саме емпатів, які творять добрі справи, церква канонізує як святих. Звісно, їх значно менше, аніж тих, хто береться допомагати

Діти, запнуті у пухові хустки, зав’язані вузлом на спині, чоловіки у ватних штанях і шапках-вушанках — таким «хрестоматійним» біженцям співчувати легше. Інша справа — якщо в української біженки у руці сумка Birkin Hermès. Той факт, що це єдине, що вона встигла схопити перед останньою «повітряною тривогою» удома, лишається за лаштунками. 

Італієць, керівник імпровізованого театру в Римі, де серед акторського складу є й біженки з України, зрозумів це інтуїтивно. Дівчата завчили свої ролі майже без акценту, а ось із одягом вийшла накладка. «Якийсь він аж надто «європейський», — подумав керівник. Тож особисто відвідав найближчий секонд, закупив за кілька євро щось більш схоже до дрантя — бувалі у бувальцях спідниці й блузи. Щось навіть довелося надірвати — все заради мистецтва. 

У день прем’єри у партері сиділи радники мера, представники уряду міста, члени адміністративної ради з дружинами. Усі розчулилися, плескали в долоні, кричали «бравіссімо».

А «в шапку» накидали стільки пожертв, що керівник театру загорівся на ще одну прем’єру. Підказати йому, щоб придбав шапки-вушанки, чи не варто?

«Ми теж взяли собі біженку!», — десь так син чудової австрійської пари сповіщав друзів про мою знайому із Facebook. У багатьох зі школи уже знайшли прихисток українці, а в них — іще ні. Утім, біженка дратувала з першого ж дня — ходила з кімнати до ванної і назад, рипіла сходами, щось готувала, гупала дверима. Коротше, жила своє буденне біженське життя. Хоч переважно відсиджувалася у парку, аби не заважати. А за тиждень, повернувшись із прогулянки, виявила, що її речі акуратно виставлені на сходи. Вона пішла, стенувши плечима. «Кожен може переоцінити свої сили. Я маю бути вдячна», — із розумінням пише у Facebook моя мудра знайома.  

Катерина теж зачерпнула премудрощів. Історію про свою евакуацію з Гостомеля, про те, як будинок загорівся від ворожих обстрілів, змушена була розповідати в італійській родині, яка її прихистила, разів із десять.

Стара синьйора заварювала каву, кликала своїх подружок на тістечка і вони займали місця у глядацькій залі, розміщуючись із ногами на канапі. Катерина стинала плечима і знову оповідала. Гості ахали і охали

А потім був іще додатковий бліц від них. «Так, ми їмо пасту», «Ні, українська жінка не зобов’язана народжувати п’ятьох дітей», «Ні, борщ готувати не вмію», «Так, за кордоном бувала чимало разів», «Ні, не всі мріємо жити в Італії», — люб’язно й терпляче чеканила.

«Я зрозуміла, що шокує цих жінок найбільше — не обстріли і бомби, а наша схожість. Усвідомити, що ми такі ж — наче визнати, що вони теж можуть бути на нашому місці, в небезпеці, й що війна десь зовсім поруч. А це вже трохи інше, аніж просто займати місця у глядацькій залі», — філософськи каже Катерина і поправляє уявну шапку-вушанку на голові.

Пішов ось уже третій рік, як ми з Європою пильно дивимося у вічі один одному. Знімаймо вушанку, давайте знайомитись.

Чекаємо на ваші історії. Пишіть нам на адресу: redakcja@sestry.eu

Одне із найважливіших для себе відкриттів я зробила на «американській гірці» у парку розваг PortAventura поблизу Барселони. Не пам’ятаю вже, навіщо полізла туди «на слабо» із такими ж переляканими друзями, які підбадьорювали одне одного, погано гамуючи дрижаки. Може, саме для цього життєстверджуючого досвіду. 

Так от, у момент, коли вагончик фатально заходив на найкрутіший віраж, від власних криків уже пересохло в роті, а від чужих — заклало ліве вухо, я раптом дуже чітко уявила себе капітаном цього корабля. І не просто уявила, а впевнено взялася за штурвал — так, наче мала за спиною сотню бойових вильотів.

То що мені тих нещасних вісім «мертвих петель», хоч і найвищих в Європі гірок із вільним падінням заввишки у 78 метрів?

Це спрацювало. У момент, коли ближче до кінця подорожі реакцію відвідувачів атракціону фотографували автоматичні камери, я добре усвідомлювала, хто саме веде і саджає цей повітряний корабель. Тому і на фото вийшла цілком пристойно — не з виряченими від страху очима, а з легенькою усмішкою досвідченого пілота-професіонала.  

Із досвідом мами, яка виховує дітей самотужки, — так само. Може бути складно і тривожно, і забагато незнайомих кнопок на пілотажній панелі.

Головне, вчасно нагадувати собі, хто на цьому облавку капітан, в чиїх руках штурвал. І не забувати заряджати власну батарейку, звісно 

Соло-мама — термін із соцмереж, який увійшов у наше життя на заміну поняттям «мати-одиначка», «розвєдьонка» або «женщіна з прицепом», від яких нещадно віяло «радянщиною» і дуже поганим тоном. З початком повномасштабної війни лави тимчасових соло-мам поповнили сотні тисяч українських жінок за кордоном. Їм нині особливо важливо перебувати у ресурсному стані. Це стан, який дозволяє не лише покрити базові потреби, а й дає достатньо енергії на взаємодію із дітьми, планування свого життя, організацію хобі. Зрештою, і на такий важливий час без дитини.

Це та сама киснева маска, яку так настирливо рекомендують одягати завжди спершу на себе

— Психіка жінок, які залишилися одні з дітьми, а додатково ще пізнали досвід війни або життя в окупації, дуже вразлива, — каже психологиня Олена Кузнецова, яка працює з українськими жінками і дітьми у Centrum Edukacji i Rozwoju у Варшаві. — До досвіду, коли все менеджерити і вирішувати повинна лише ти, додалися нові виклики. Кожна жінка реагує на це по-різному — хтось завмирає, ставлячи життя на паузу до кращих часів, а хтось — живе його тут і зараз, вирушаючи на екскурсію і в басейн. 

Психологиня радить концентруватися на власних відчуттях, прислухатися до себе і якнайчастіше запитувати, що мені зараз важливо? Щоб перебувати у ресурсному стані, важливо дбати про себе і свій власний простір — нехай навіть тепер він настільки обмежений, що спростився до ліжка і приліжкової тумбочки. 

Утім, зазначає Олена Кузнецова, українські соло-мами найчастіше демонструють неабиякі приклади витривалості й кмітливості. А ще вони чудово виручають одна одну.

Мені це нагадує невидимий жіночий рух, для якого немає кордонів. Поки писала ці рядки, у стрічці Facebook вигулькнув пост-пропозиція. Соло-мама писала про заплановану поїздку на травневі свята. Й одразу ж запропонувала чудову можливість для іншої жінки з дітьми – безплатно пожити в їхній квартирі в Амстердамі. Коментатори були розчулені й вдячні. Після того побачила, як інша мама у стрічці сповіщає про омріяну подорож до Нідерландів, яка ось-ось мала здійснитися. Розумію, що вони знайшли одна одну.

Усміхаюся такому колообігу добра у природі. Утім, для соло-мам це — майже звична справа

— Делегування, взаємовиручка — це коли одна бавить дітей, а інша тим часом має «вікно» для навчання, роботи, прогулянки. А потім вони міняються — чудовий вихід для самотніх мам, — каже психологиня й пригадує, що у Польщі українські соло-мами найчастіше об’єднуються, аби разом винаймати житло, по черзі залишатися із дітьми, давати одна одній час на себе. 

Наповнена й ресурсна мама краще допоможе дитині відрефлексувати переживання, пов’язані з війною, добере правильні слова й закладе підвалини того, щоб дитяча нервова система повернулася до норми якнайшвидше. 

«Мамо, я пишаюся тобою!», — відгук доньки став найкращою мотивацією для Оксани. Вона уклала «Дитячий путівник Амстердамом» із 115 найцікавіших місць для дитячого відпочинку та рекомендацією за віком. І він точно покращить вікенд туристів.

«Знаєш, мам, твої бантики і стрічки виглядають найкраще», — поділилися з Анастасією її доньки-школярки, і вона стала власницею невеличкої ятки із унікальними прикрасами і біжутерією ручної роботи у центрі Кракова.  

Українські соло-мами надихають і надихаються, сміливо беручись за штурвал власного літака.

І хоч розраховувати у ці складні часи можуть найчастіше лише на себе, зате й самі складають унікальний маршрут, налаштовуючись на довгий і щасливий політ

«Не хочу дивитись списки загиблих. Там будуть знайомі імена»

Валерія Бурлакова із позивним «Лєра» була серед перших добровольців російсько-української війни. Активна учасниця подій на Майдані, із грудня 2014-го вона три роки воювала на фронті, увесь час — «на нулі». Спочатку була у Пісках, потім — на шахті «Бутівка», згодом на Світлодарській дузі, далі — «під Маріком». Лєра каже, що в Маріуполі тоді якраз було найспокійніше, тож побратимам там не сиділося.  

— Ми як дурні, варто було опинитися на полігоні, починали бурхливу діяльність, щоб перевестися в іншу бригаду, назад на передову, — пригадує Валерія Бурлакова. — У 54-ій бригаді, наприклад, для цього довелося оголосити голодування — щоб зберегти цілісність своєї роти і повернути її «на нуль». Зрештою, приїхав і забрав нас до себе тодішній командир батальйону «Донбас-Україна» з позивним «Філін», якось домовився.

Валерія – ветеранка, гранатометниця, журналістка, письменниця, мама. Десять років тому вона не мала жодного стосунку до військової справи. Ще трохи раніше – за редакційним завданням «Українського тижня» вирушила на Майдан, аби висвітлювати хроніку протестів. Майдан її уже не відпустив. 

«Мене поранено. Нє, не сильно, але репортаж сьогодні не здам», — пізніше пригадував дзвінок від Лєри головний редактор видання. Фото перемотаної бинтами скривавленої ноги на її сторінці у соцмережах — як нагадування про закидування «Беркутом» демонстрантів світло-шумовими гранатами. 

«22 години поспіль на вулицях столиці. […] Зараз поп'ю кави, напишу репортажик, посплю три-чотири години і повернусь. У пекло, якщо чесно. Я розплакалась, коли вдесяте почула «...шановні жінки і діти, просимо залишити Майдан Незалежності, на якому буде проводитися антитерористична операція», — напише Лєра у Facebook 19 лютого 2014 року. Тієї ночі відбувся штурм Майдану, палав прихисток мітингарів — Будинок профспілок, Небесня Сотня невпинно поповнювалася героями.   

«Не хочу дивитись списки загиблих, якщо ті списки десь є взагалі. Знаю, що там будуть знайомі імена» 

На фото із Майдану — Валерія Бурлакова у шоломі із намальованим тризубом упритул до міліційних кордонів. Хтось із колег-журналістів зауважив тоді, що герб держави на шоломі — то прикре самогубство. «Самогубство — це ваш страх, панове», — парирувала Лєра. Це фото зробила Ірина Цвіла — майбутня товаришка по зброї. Учителька і фотохудожниця із позивним «Лінза» загинула на другий день повномасштабного вторгнення під час оборони Києва.

«…Стиснені до болю кулаки. Темрява насувається. Ми зустрінемо її разом. Плечем до плеча», — читаємо на шоломі дівчини з Майдану на фото. А темрява невпинно насувалася.

«Яке б це було щастя, якби ти залишився без ніг, але живий...»

— Про базові штуки — типу, що я ніколи не стріляла з «калаша», — казати було соромно, тож я по-тихому розбиралася сама, — пригадує свої перші військові чергування у добровольчій чоті «Карпатська січ» Валерія Бурлакова. 

У грудні 2014-го журналістка разом із друзями з Майдану поїхала у чергове робоче відрядження на фронт. Початкові ази військової справи — як правильно пересуватися, як розбирати зброю — Лєра почерпнула напередодні з тижневого тренувального табору батальйону «Айдар» у Черкасах. Але, зізнається, що вони тоді навіть не стріляли.

У Пісках на позиціях дуже бракувало людей, тож прибулі почали заступати на чергування разом з усіма. Військовим премудрощам вчилися на місці.

«Там не було рембо. У новорічну ніч разом розбиралися, як працює АГС, це для всіх було вперше, не було кому вчити», — пригадує Лєра

Вона офіційно оформилася лише восени 2015-го — на «жіночу» спеціальність «стрілець-санітар» у 93-тю окрему механізовану бригаду ЗСУ. На фактичну на той момент посаду її оформили ще за рік, перелік саме розширили — і жінки на війні отримали офіційні записи про свої фактичні посади. Так Валерія Бурлакова нарешті стала командиром 120-мм міномета у 54-ій бригаді.  

«Насправді війна — найгірше місце для початку романтичних стосунків», — якось написала Лєра у Facebook

А зовсім скоро зустріла свого нареченого — Анатолія Гаркавенка із позивним «Морячок», воїна, сапера. Вони були разом недовго — «Морячок» загинув 30 січня 2015 року, підірвавшись на розтяжці на шахті «Бутівка». А Лєра почала писати йому листи — для того, аби не зійти з розуму від суцільного болю. І так — сорок днів поспіль.

Ми разом п'ятий місяць. Я люблю його так, як ніколи і нікого не любила. А він каже, що якою б не була ця війна — добре, що почалася. Бо інакше б не зустрілися. «Де ти була раніше?»

Ми хотіли поїхати у відпустку й розписатися. Вперше по-справжньому, не здуру як і він, і я минулого разу. Назавжди. Попередньо домовлялися звалити після 20 січня. Але відклалося. Трохи.

...Ти сидиш на колінах біля нього. 200. Ноги відірвані. Цілуєш у плече. Грієш скривавлені пальці диханням. Цілуєш ті пальці. Тільки б не відпускати. Диктуєш щось медикам. Так, позивний Морячок. Так. Так. Анатолій Гаркавенко. Сліз немає. 

…Кохаю тебе, зайченя. І зовсім не знаю, що далі. Я просто сиджу і курю. У твоїй куртці. Вона в крові. Але пахне тобою... 

Листи, що увійшли до книги «Життя P.S.», б’ють у саме серце. Чимало читачів — і тих, хто був «на нулі», й тих, хто ні — казатимуть, що потужніше і щиріше про цю війну не напише вже ніхто. 

— Тоді мені здавалося, що це щось дуже особисте, — пізніше зізнається Валерія Бурлакова. — Зараз я знаю, що це не так. Бо це не тільки про мене і не тільки про нього. Чомусь це про всіх, хто втратив близьких на війні, — так по-різному і так однаково. Я знаю це тому, що з того часу мені написали десятки людей.

Чомусь для них дуже важливо було зрозуміти, що хтось відчуває те саме, що і вони

На основі Лєриного щоденника на сцені Національного театру ім. Марії Заньковецької у Львові повстала документальна драма «Життя P.S.». Ролі в ній виконують актори Мар’яна Кучма і Олесь Федорченко. 

— Побачила нарешті цю афішу і подумала — навіть не уявляю, як їй зрадів би Морячок. Якби, звичайно, книга і вистава була про інше. Теж про нас. Але не про його загибель, — відреагує Лєра.

— Яке б це було щастя, якби ти залишився без ніг, але живий... — промовляє акторка зі сцени словами Валерії Бурлакової. І глядачі у залі не стримують сліз.

«Добре, що в нього були ці дев’ять років: він встиг повоювати, народився син»

У 2020-му, за два роки до повномасштабного вторгнення, Лєра вдруге побувала біля Стіни пам’яті у Києві. На стіні Михайлівського Златоверхого монастиря вздовж вулиці Трьохсвятительська розміщені фото тисяч українських добровольців, військовослужбовців, силовиків, які загинули, захищаючи Україну. Вона тоді написала у Facebook:

«Скільки б у мене не було загиблих побратимів, дорогою туди я чомусь згадувала насамперед чотирьох — тих, хто залишається у моїх думках завжди. […] Так у всіх — хтось тобі ближчий, і чиясь смерть зачіпає сильніше. […] Тому мені здавалося, що їх четверо. «Морячок». «Міф». «Розписний». «Відьма». І так було, аж поки я не пішла вздовж стіни — шукати їх, чотирьох, загиблих у різні роки, у різних місцях. […] Погляд раптом вихоплює з сотень очей на стіні знайомі очі, які ти не шукала. І ти просто завмираєш: «Телефончик». «Піонер». «Гайдамака». «Механ». «Ронін». «Латиш»... «Четверо, — думаєш ти собі. — Лише четверо». Аж поки не підходиш до стіни і не зустрічаєшся очима з усіма іншими».

— У мене зараз, як і у багатьох, якась просто дика кількість загиблих близьких людей, — каже Валерія Бурлакова зараз. — «Мирний» — «правосек», з яким ми разом оформлювалися у 93-тю, потім разом перевелися у 54-ту на Світлодарську дугу, потім вивчився на офіцера. Коли ми на фронті гризли якусь суху «Мівіну» чи вкладалися спати у брудній калюжці, не мали змоги помитися тижнями, він любив жартувати, що це в нас «дух бомжа», що саме він тримає нас у ЗСУ. «Кабан», який колись дивом вижив, коли йшов на чергування з першим у нашому підрозділі загиблим з позивним «Піонер» у 2014-му, а потім ридав на цвинтарі і крутив у руках розірваний уламком свій магазин...

Коли я дізналася, що він загинув у 2023-му, я подумала — як добре, що в нього ще були ці дев’ять років, що він встиг ще стільки повоювати, одружитися, у нього народився син... Дуже багато хлопців цього не встигли

Спогади про загиблих побратимів вона намагається зберегти у численних текстах, які, ймовірно, складуть основу наступної книги. Особливе місце у ній точно буде відведено й Герою України, українському оперному співакові, солісту Паризької опери, добровольцю «Правого сектора» Василю Сліпаку із позивним «Міф». Він загинув 29 червня 2016 року в бою від кулі ворожого снайпера біля селища Луганське на Донеччині.

— Це дуже цікава категорія спогадів — про час, проведений з людьми, яких уже немає, у місцях та містах, яких уже немає, — каже Валерія Бурлакова. — Як от колись ми гуляли з «Бізоном», «Гріфом» та «Міфом» у Маріуполі. Сонечко сідало, море було поруч. «Міф» тоді спробував жахливий алкогольний енергетик «Рево» — на противагу вишуканим французьким винам. Йому потім навіть у Париж передавали той хімічний жах. І це так дивно — усвідомлювати, що багато щасливих моментів існують лише у твоїй пам’яті. «Бізон» воював з 2014-го, загинув на Харківщині. «Гріф» зник безвісти, але, знаючи його біографію, я думаю, що в полоні його не тримали б живим і дня.

Нікого з дійових осіб ти вже не можеш штовхнути і сказати «а пам'ятаєш, коли...». І навіть просто поїхати і посидіти на тій самій лавці, де ви тоді сиділи, ти теж вже ніколи не зможеш. Навіть після звільнення Маріуполя

«Міф» був для Лєри уособленням надійності. Вона пригадує, що поки він співав у Парижі, йому можна було подзвонити і сказати: «Братику, ми тут на блокпосту посеред ночі, не маємо, чим доїхати назад на позиції». І він за 15 хвилин, «користуючись якоюсь волонтерсько-військовою суперсилою» і своєю комунікабельністю, міг організувати допомогу. Тієї ночі, завдяки дзвінкам і допомозі із Франції, їх до позицій доправив Дмитро Коцюбайло із позивним «Да Вінчі». Перший доброволець, якому присвоєно звання «Герой України» прижиттєво. «Да Вінчі» загинув 7 березня 2023 року. 

«Інколи таке враження, що нікого вже не залишилося. А потім ще хтось гине і ти така — а нє, ще були», — каже Лєра

«Я думала, що не буде нічого, буде Буча , але розміром із пів країни»

Тривожність, песимізм та здатність малювати максимально похмурі сценарії — досвід, винесений ветеранкою Валерією Бурлаковою за роки російсько-української війни:

— Змінилася насамперед моя оцінка будь-якої ситуації. Я почала дуже добре розуміти, що таке смерть.

Звісно ж, у тому, що повномасштабне вторгнення Росії в Україну зрештою відбудеться, вона не сумнівалася ані на мить. Питання було лише — коли? Тривожним дзвінком стало скасування вечірніх рейсів до України — наприклад, із Франкфурту, де Лєра була на вихідних. Компанія Lufthansa раптом вирішила, що екіпажам більше не варто залишатися в українських містах на ніч.

— Я думала, чи буде взагалі той рейс вранці? Чи будуть насправді ще рейси в Україну? Чи не почнеться все просто-зараз-під-ранок — як воно, зрештою, і почалося? — пригадує вона. Валерія зрозуміла, що чекати цього у своїй новій ролі — мами — не зможе. У Києві на неї очікував тоді 3-річний син Тимур, залишений на бабусю. 

— Я виїхала і вивезла дитину до вторгнення. З одного боку, все було очевидно. З іншого боку — моя уява малювала мені набагато гірші картини: я думала, що не буде зв'язку, не буде нічого.

Буде Буча, але розміром із півкраїни. Утім, звичайно, вже за декілька місяців стало зрозуміло, що ні. Поки не буде

Ранковим рейсом вона прилетіла у Київ, спакувала трохи речей, і наступного ранку удвох із сином вирушили у бік західного кордону. «Я дуже рада, що пізніше ми мали змогу повернутися. Я не очікувала, що буде куди. Бо багатьом людям насправді немає».

Валерія Бурлакова виховує сина у патріотичному ключі. П’ятирічний Тимур знає про загиблих героїв України, хоча донедавна був переконаний, що їх здолав страшний дракон. Із трьох років він відрізняє АГС від СПГ, будує САУшки із Lego Duplo, штрафує бабусю за русизми у мові, й задає відверті дитячі питання: чому наших ворогів-сусідів можна вбивати на війні, але не можна на вулицях у Вашингтоні?

— Зазвичай мамам радять самореалізовуватися, не зациклюватися на дитині, робити те, що хочеться, — всміхається Лєра. — Звісно, я себе багато в чому обмежую.

Бо я дуже хотіла б бути в тому єдиному місці, де мені зараз не соромно було б бути — на фронті. Але не бачу можливостей це поєднувати, самотужки виховуючи сина

Із Великої Британії, де Лєра із дитиною знайшла тимчасовий прихисток, вони повернулися досить швидко:

— У мене якось склалося в голові остаточно, що ніякого «ми тут посидимо до кінця війни, а потім повернемося» я не бачу. Бо ця війна не на рік, не на два, не на три. І або я прийму те, що моя дитина піде до школи у Британії й асимілюється, або я прийму життя в Україні, як воно зараз є.

За час повномасштабного вторгнення вона подалася на вакансію у Центрі аналізу європейської політики у Вашингтоні й рік посилювала українські голоси під час міжнародних дискусій за океаном. Цей час поза Україною сприймався легше, оскільки то була робота для рідної держави. Нині Валерія із сином у Києві.

— Я не знаю, якою буде і якою має бути країна, за яку було віддано стільки життів протягом усієї її історії, — каже вона. — Я можу думати хіба що про її географічні межі, які буде змога відстояти. Але це будуть межі якогось чергового етапу, напевно. Бо ж ця х**ня ніколи не закінчувалася, якщо замислитися. І я не знаю, що має статися, щоб вона закінчилася назавжди, і ми мали змогу — без окупації або часткової окупації, без очевидних та не дуже януковичів, без заморожених чи активних бойових дій, — вже повністю зосередитися на чомусь, крім виживання нації.

Одного дня людина, яка залишила Маріуполь, Бахмут, Волноваху, Соледар чи будь-яке інше зруйноване росіянами місто, захоче повернутися. Хтось дочекається звільнення рідних вулиць або їхньої відбудови, купить квиток в одному напрямку і сидітиме на валізах, нетерпляче чекаючи на зустріч. Комусь може здаватися, що це неможливо — хіба можна повернутися туди, де ти зазнав горя, болю, став свідком страшних подій або втратив рідних? 

Утім, людська природа влаштована так, що ми все одно повернемося — насправді чи подумки — пройдемося знайомими вулицями, торкнемося клямок, зайдемо у двері, яких уже немає. І, напевне, поранимося спогадами? Скільки українців щонайменше два роки ставлять собі питання, як екологічно повернутися у повоєнні міста і не нашкодити собі? 

Говоримо про це із Малгожатою Восінською, кандидаткою наук із антропології за спеціалізацією «антропологія геноциду» і психотравматологинею, яка ось уже більш як 15 років займається збройними конфліктами. Її родина мешкала у Варшаві з кінця XІX століття, але після тяжкого досвіду Другої Світовій війни вирішила виїхати. Спогади про переселення, Голокост, концентраційні табори викликали тривогу та страх серед рідні. А Варшава була тим самим свідком травматичних згадок.

Попри це, а може навіть власне і тому, Малгожата Восінська у 2017 році оселилася у Варшаві. Вона проживає на Муранові — районі, де під час війни було єврейське гетто. Району, який відбудовувався з руїн і повстав на руїнах. Історія родини Малгожати Восінської є найкращим прикладом того, що не лише архітектура, а й реінтеграція людської пам’яті може мати цілющу силу.

Ми говоримо про Маріуполь, але маємо на увазі також інші міста концентрованого болю: Бучу, Ізюм, Часів Яр, Мар’їнку, Авдіївку. Повернутися сюди можна і навіть треба — навіть якщо рідна для когось міська забудова стала символом злочинів і людських трагедій.

‍Що треба знати, плануючи повернення додому? 

Проблеми, пов’язані з травмою та втратою, не зникають швидко, їх неможливо «запланувати» чи додати до списку новорічних обіцянок. Деяким людям потрібно багато років — двадцять, а то й тридцять, щоб подолати травму і навчитися жити з втратою. Деякі не зможуть цього зробити навіть наприкінці життя. 

Звичайно, деокупація українських міст колись настане. Але проблема фундаментальних для психічного здоров’я питань — «Що таке безпека?», «Що таке дім?», «Що таке втрата?» — не може бути легко вирішена, бо торкається набагато глибших пластів людського життя, ніж геополітичні рішення. Це завжди буде робота — через рік чи через 20 років.

Навіть якщо конкретна людина не повернеться додому, колись Україна постукає в двері. Це буде символічний, трансформуючий досвід.

Людина, яка живе у Великій Британії, Норвегії чи будь-якій іншій країні, рано чи пізно запитає себе: «Де моє коріння?», «Чого мені не вистачає?»

Відповідь прийде не одразу. Але одного разу ми почнемо шукати архіви, що містять інформацію про складну історію нашої сім’ї. Так само, як після Другої Світової війни хтось шукав або й досі шукає сліди минулого. Без цього неможливо буде спокійно жити, пережити втрату близьких, дому. Для євреїв, які втратили домівку під час війни, як і для моєї родини, питання повернення досі актуальне. 

‍Як правильно повернутись?

Повернення не завжди приносить радість. Воно може бути смутком. У Польщі ми про це довго не говорили. Психологічна травма окремої людини була табуйована більш як 80 років або використовувалася як політичний інструмент. Як це не парадоксально, але саме тоді, коли відбулося повномасштабне вторгнення в Україну, коли ми багато почули про травми війни та втрати біженців, склалися передумови для того, щоб також визнати польський досвід.

Я належу до першого покоління, яке виросло у вільній Польщі, і мені знадобилося багато років, щоб пережити сімейну травму. Війна в Україні показала мені, наскільки важливо говорити про це. І я думаю, що зустрічі між представниками обох народів — це також можливість українцям зрозуміти польські травми і навпаки. 

Багато українських жінок і чоловіків, які приїхали до Польщі як біженці, страждають від того, що зазвичай називають «воєнною травмою» або посттравматичним стресовим розладом (ПТСР). Люди з окупованих територій переживають війну ще гірше

Проте я спостерігаю, як швидко вони вміють повертати до життя те, що їм найближче: будинки, городи. Вони відновлюють відчуття реальності, займаючись повсякденними справами, прибираючи та відбудовуючи.

Я багато років працювала з жертвами війни з Демократичної Республіки Конго та тими, хто пережив геноцид у Руанді. У тих країнах важко побудувати й відновити щось стабільне, але люди все одно намагаються навести лад у своєму житті.

Тим, хто веде традиційний спосіб життя, більше прив’язаний до землі, релігії — легше. Вони черпають силу із почуття сусідської спільноти, потреби заопікуватися тваринами, фізичної праці. Робота на полі, догляд за худобою, вирощування рослин, допомога сусідам — це послаблює травматичний досвід, бо увага не зосереджена на собі самому.

Фіксування уваги на тому, як добре ростуть курчата і несуться кури, є одним із підтримуючих методів, про котрий ми на Заході, на жаль, забули 

Євреї, які поїхали до Ізраїлю після Другої Світової війни і працювали на землі та в кібуцах, з психологічної точки зору діяли практично. Один із найкращих способів впоратися з травмою та зняти напругу — активізувати тіло. Однозначно раджу повертатися до садів. Якщо немає власного, ви можете спробувати спільно створити сад біля свого будинку. Це також сприятиме зміцненню сусідських зв’язків, яких нам усе більше бракує. Особливо у великих містах.

‍Як не почувати себе винним, що я живий, а хтось — ні?

Почуття провини, пов’язане із травмою свідка, насправді найважче. Бути жертвою — це жахливо і болісно, ​​але є люди, які бачили смерть своїх близьких, навіть якщо самі фізично не постраждали. 

Перша реакція людини на жахливі події — заплющити очі та відвести погляд. Цей стан називається «дисоціацією». Це рефлекторний механізм захисту, який вказує на те, що людина не в змозі впоратися з ситуацією, в якій опинилася. Відведення погляду, «завмирання» може обернутися іншою реакцією: людину охоплює почуття безпорадності, відчаю, сорому. Адже вона нічого не могла зробити. Все це може спровокувати подальшу структурну травму та тривалу депресію — стан, за якого людина замовкає на багато років. Життя тих, хто вижив, дуже самотнє, тому що важко знайти людину, яка б зрозуміла їхню історію та емоції.

Як собі зарадити? Найперше — розмовляти з тими, хто мав подібний досвід. Із цих довірливих розмов свідок-жертва усвідомить, що вона не одна: «Так, я нічого не зробив. Але я так само не міг, як і цей інший. Мій співрозмовник теж цим переймається».

Добре зустрічатися на груповій терапії або у групі підтримки з людьми із вашого міста, регіону. Достатньо навіть години на тиждень. Не треба розповідати про своє життя, часом узагалі не треба нічого говорити. Вистачить просто посидіти поруч з тими, хто мав подібний досвід. Навіть кілька слів, якими поділяться у цьому просторі люди, які розуміють це мовчання, можуть бути дуже помічними. Інакше непропрацьована травма почуття вини не дозволить повернутися до життя.

Зауважу, що люди більш охоче допомагають жертві у звичному значенні. Бо це епічно, «кіношно» і навіть якимось чином романтично. Інколи важче допомогти людині, яка теж пережила воєнні події, але чиїх ран і шрамів не видно. Однак люди схильні неоднозначно дивитися на свідків травматичних подій.

Вони бояться торкнутися їхнього сорому і провини. Це ​​одні з найбільш емоційно важких психічних переживань

Травма буття жертвою, а також свідком трагедії нації та своїх близьких, яку українці носять у собі, вплине на майбутні покоління. Щоб вони були здоровими та стійкими, уже зараз треба працювати не лише з жалобою, а й з почуттям провини і сорому. Це важко, але можливо.

Іноді найкраща довірена особа — психотерапевт, а часом сусідка, сестра чи священик. Йдеться про можливість говорити про свій біль у безпечному підтримуючому середовищі.

Найгірше, коли люди вдають, що нічого не сталося або що вони можуть впоратися з цим самі. Це неправда. Кожен, хто пережив війну, піддатливий до травми

Я знаю, що українці дуже мудрі й зможуть використати традиційні методи для відпрацювання досвіду. Можливо, їм це вдасться краще, ніж нам у Польщі, яка після Другої Світової війни втратила вільний доступ до джерел народної традиції й відмовилася від практики колективної та спонтанної обробки пам’яті й трауру.

‍Як поводитись із людьми, котрі залишились? 

Люди, що зосталися у знищеному Маріуполі, були свідками страшних речей. Але в них може бути більше сили, ніж ми собі думаємо. Ті, котрі повертатимуться, будуть іншим людьми, аніж ті, хто залишився. Між ними завжди буде різниця досвідів. 

Як це не парадоксально, ті, хто повертаються, можуть мати більші емоційні проблеми через почуття провини за те, що покинули своїх близьких. З ними потрібно буде провести більше психологічної роботи, створити безпечний простір.

Шукати близькості, незважаючи на відмінності в досвіді, надзвичайно важливо. Відразу після Другої Світової війни ті, хто пережив Голокост, часто хотіли мати близькі стосунки з людьми, які пережили подібний досвід. Вони вступали в шлюби з тими, хто вижив у концтаборі. Проте з часом потреба жити серед людей одного етнічного походження та спільної пам’яті почала зменшуватися. Можливість більшого вибору означає, що посттравматична ідентичність вже стабілізована.

Люди, які живуть у посттравматичній «розлуці», або спільній окремішності, уникають зовнішнього світу не обов’язково тому, що мають упереджене ставлення до світу. Просто через власний досвід вони зосереджені на інших речах.

Якщо хтось не покінчив життя самогубством, живучи в пеклі чи після виходу з пекла, це означає, що він вибрав життя і різними способами обробляє свій уявний внутрішній сад

В Аушвіці, одному із найбільших нацистських концтаборів, перебував видатний австрійський психіатр, психотерапевт, засновник так званої Третьої Віденської школи, психотерапії Віктор Франкл. Він засновник логотерапії — форми психотерапії, яка передбачає зцілення душі шляхом пошуку сенсу життя. 

Після війни Франкл керував власною практикою і приймав багатьох колишніх в'язнів Аушвіцу. Він запитував їх: «Чому в таборі ви не покінчили життя самогубством? Адже все руйнувалося, ваші родини помирали». Вони відповідали, що думали про це, але в останній момент чули голос мами, тата чи сестри, який казав: «Я дуже тебе люблю». Розуміння того, що хтось їх любить, стало сенсом їхнього життя і дало сили вижити. Книга «Людина у пошуках сенсу життя» Віктора Франкла — саме про це. Дуже її рекомендую.

‍Чи є люди, яким не варто повертатись, щоб не ретравматизуватись? 

Кожен має шанс подолати травму і може це зробити. Якби я сказала, що хтось надто психічно нестабільний, надто емоційно уражений — я б позбавила його шансу відновити рівновагу. Потрібна лише підтримка: іноді менша, часом більша.

Уявімо таку ситуацію: єврейське новонароджене дитя з Варшавського гетто було дивом врятоване. Воно було винесене за мур, віддане польській родині на виховання на арійську сторону, а після війни усиновлене іншою єврейською сім’єю і вивезене до Сполучених Штатів. У підлітковому віці ця людина починає задавати питання: «Де ті, які мене врятували?», «Де біологічні батьки?». Ці питання — прогалини в біографічній пам’яті, які не вийде легко заповнити. 

Можливо, це на краще. Бо одного разу, ставши дорослим, він захоче дізнатися більше: як виглядала його мати, ким був батько? Він захоче знайти тих, хто врятував йому життя, пройтися вулицею, де жили рідні. Але водночас така людина дізнається, що таке Голокост і наскільки складними були польсько-єврейські відносини. Цей процес сприятиме зростанню — духовному, емоційному, інтелектуальному. Прогалина не лише заповниться, але й стане благодатним ґрунтом для нового.

У психології ми називаємо це процесом символізації — навіть найскладніша пам'ять може бути «оброблена» на користь суб'єкта. Але потрібно знати, що саме опрацьовуєте. Іншими словами — потрібно визначити прогалину, те, що втрачено 

Тож травмована людина має на повернення ще більше прав — аби усвідомити, що втратила. Бо тільки це дозволить жити повноцінно. Конфронтація з втратою дуже важка, але можна впоратися. Насправді людину руйнує мовчання.

‍Як змиритись із тим, що вбивці можуть бути непокараними і десь поруч житимуть їхні нащадки?

Після Другої Світової війни діти військових злочинців теж мали такий тягар. Але сталося диво. Діти мучителів, так зване «друге покоління», були першими партіями «лівих» у Західній Німеччині. Я знаю таких людей — покоління німців, народжених в кінці Другої Світової війни, на початку 1950-х, чиї батьки були нацистами. Вони першими почали відкривати єврейські музеї у Німеччині, перекладати книги. Ці люди зіткнулися із почуттям вини і сорому. Вони хотіли щось змінити — насамперед, у собі. 

Але мусили заплатити свою ціну — протиставитися батькам, відгородитися від своїх родин. Це ще одна страшна травма — втратити контакт з рідними. Але покоління впоралося. І зараз вивчення Голокосту в Німеччині є на високому рівні, як і має бути. Це не означає, що сімейні справи там добре врегульовані. Але враховуючи, що робота з травмою — це процес, наступні покоління мають хороші шанси вирватися з травматофільної позиції. Не знаю, чи буде це колись можливим у випадку Росії. 

Травмовані діти убивць — це ще одна велика проблема. Небагато є терапевтів, котрі хочуть працювати з тими, хто знаходиться на боці насилля.

Діти убивць — травмовані, їхнє життя буде зруйноване агресією батька, що повернувся з війни, аутоагресією, насиллям, поганими звичками

Але щоб запобігти злу, не можна відвертати голову від зла. Щоб вийти із власної травми, людина має створити перспективи, в яких є місце на насилля насильнику, котрий живе у тобі. Травма не є твоєю провиною, вона не є наслідком тебе, вона у тобі, колонізує твою душу і тіло, це такий собі «цербер», бо відділяє тебе від любові, життя в гармонії з собою. 

Якщо хтось каже, що робота з травмою очевидна, бо стосується лише жертв — я не погоджуся. Це набагато складніше, бо стосується злочинців, а точніше — дітей та онуків злочинців. Звісно, на першому місці для нас є жертви та їхні родини. Робота над пропрацюванням травми агресора можлива в перспективі щонайменше десятиліть.

‍Якою має бути відбудова?

Виживання — це завжди біль. Якщо ти вижив, це не означає, що одразу будеш щасливий. Почнеться процес «розморожування» (виходу зі стану дисоціації) і процес символізації — і це пов’язано з відчуттям болю. Іноді він супроводжується аутоагресією, загальною незгодою, депресивною позицією. 

Нам потрібно створити простір, де можна плакати і кричати про свій біль. Або хоча б пошепки говорити про нього

І це не має бути простір у соціальних мережах чи публічному просторі. Робота з травмою — процес інтимний. Травма — це мудрість, вона навчає. Недарма старші люди знали, як врегулювати свій стан, і не потребували психотерапевта. Традиційні спільноти створювали простір, щоб людина могла виплакатися. У західному світі зараз цього бракує. 

У системі відбудови України простір на жалобу є дуже важливим. Думаю, що разом із будинками будуть повставати також і місця пам’яті, а жалоба відбуватиметься разом із відбудовою. Це може здаватися дивним.

Людина думає, що спочатку треба відплакати, а тоді будувати нове. Але жалоба може тривати і ціле життя

Я думаю, людина не змогла б відбудовувати, якби не була в жалобі. Вона знаходить сили тоді, коли має доступ до свого болю. А коли здається сильною, то часто ізолюється від своїх емоцій. Ця ізоляція, звана у психології дисоціацією, може висмоктати усі сили. Через емоції дістаєш біль повернення, але також і силу — до городу, до малювання, до купування собі вбрань. Це захоплюючий механізм, у кінці якого — повернення.

‍Чи повернеться життя на вулиці, де були стихійні захоронення?

Це станеться природно і дуже швидко. За рік-два діти гратимуть у футбол на тих вулицях і в тих містах, де буде безпечно жити. Так само, як польські діти гралися в Муранові відразу після Другої Світової війни, на місці колишнього єврейського гетто у Варшаві. Це нормально.

Головне, щоб у тому селі, містечку було місце вшанування пам’яті: пам’ятник, погребальний склеп або меморіал. Добре при будинку культури зробити світлицю пам’яті, де люди зможуть дивитися фотографії. Важливо, щоб те, що сталося в тому місті чи селі — не забули. 

Мають бути простори на дві потреби — гратися і вшановувати. Діти, певна річ, будуть знати і вчити в школі, хто жив у цьому місті, проти кого боролися українці, а їхні знання будуть підтверджуватися пам’ятками

Нам йдеться не про те, щоб діти не боялися цю історію, а щоб хотіли її розуміти. А щоб вони захотіли її зрозуміти, треба створити таке місце, щоб вони могли прийти і послухати, а потім піти бавитися. Це мусить бути рівновага, балансування між простором життя і пам’яті. 

Ми маємо дуже багато місць смерті у Центральній та Східній Європі. Знаю з багаторічного професійного досвіду — у США та Ізраїлі трохи заздрять нашій можливості емпіричного контакту з втраченим. Я помічаю, що особистий дотик до пам’ятних місць дозволяє мені краще пережити сімейну травму. Так можна перемістити витіснені чи заморожені фрагменти біографії, які, якщо й не зберігаються в пам’яті, то точно присутні в тілі. 

Музеї, побудовані на символах, і діючі наративні виставки не дозволяють цього зробити. Варшаві вдалося перенести пам’ять про Голокост у живий міський простір. Сакральне тут стикається з профанним. Життя триває, ми разом прополюємо городи Муранова. Коли я йду по Муранову, я знаю, що проходжу через колишнє гетто, але мої кроки впевнені. Тільки так можна пронести пам'ять. 

‍На чому зосередитись українця, які повертаються?

Треба відійти від мислення про звільнення, деокупацію та повернення як про романтичне чи героїчне. Комусь доведеться повернутися в зруйновані міста і все розчистити, розмінувати і відбудувати. Хтось повернеться до братських могил і матиме з ними справу. Історію треба берегти і розповідати. Легко повернутися не вийде. Це часто означатиме також розчарування.

Найважливіше для українців — побудувати суспільство не в ролі жертви, а й у ролі переможця, незалежно від того, як довго триватиме війна. Я маю на увазі переможця саморефлексивного і чуйного, а тому — міцного. Позиція жертви, що передається через три покоління, як в Ізраїлі, — не найкраща ідея. 

Не йдеться про те, щоб забути про колоніальні постзалежності. Йдеться про зосередження на ролі мудрого, сильного громадянина.

Мені знадобилося багато років, щоб перестати вважати себе жертвою Голокосту. Чому я, представник третього покоління, так довго думала про це? Тому, що моя бабуся і мама мовчали понад 70 років. Це не їхня вина — так розгорталася історія. Але ми вчимося на помилках. І тому я хочу, щоб ви говорили голосно й чітко.

Повернення починається там, де людина обирає бік життя. Навіть якщо живе на місці масових поховань. Навіть якщо твої близькі загинули, ти все одно можеш бути на боці життя.

З початком повномасштабного вторгнення РФ прихисток у Польщі разом зі своїми батьками знайшли кілька сотень тисяч українських дітей-біженців. На кінець другого року великої війни раптом виявилося, що половина з них не відвідує польських шкіл. Чи навчається онлайн в котрійсь зі шкіл України – невідомо теж. 

Половина учнів — не у школі 

Достеменно невідомо, скільки українських учнів нині перебуває у Польщі. Близькість кордону і спрощений режим його перетину сприяли безперервній міграції біженців в обидва боки. Якщо виходити із кількості українських дітей шкільного віку, котрі отримали ідентифікаційний номер PESEL, то станом на листопад 2023 року у Польщі перебуває майже 300 тисяч потенційних учнів. Серед них — 220 662 — віком 10-18 років. І лише 108 884 дитини з України цієї вікової групи відвідує польську школу, а це замалим 49%. 

Такі дані містяться у звіті «Поза школою. Оцінка перешкод для навчання у школі для українських дітей та підлітків-біженців у Польщі», оприлюдненого гуманітарною організацією Care International, Міжнародним комітетом порятунку (IRC) та організацією Save the Children. 

83% українських старшокласників (14-18 років) у Польщі, що не відвідують місцеву школу, навчаються в українських онлайн-школах, ще 31% перейшли на домашнє навчання. Деякі — поєднують обидва способи отримання знань. 3% підлітків зізналися, що взагалі не вчаться. Майже усі, хто не відвідують польську школу, говорили про переповнені класи, відсутність підтримки під час навчання й соціальну ізоляцію.

‍Навчати різнорідні класи

— У кожному четвертому польському класі є принаймні один учень-біженець з України, — каже Єнджей Вітковскі, президент правління Центру громадянської освіти (Centrum Edukacji Obywatelskiej). — За нашими оцінками, три чверті польських вчителів навчають принаймні один клас, в якому є щонайменше один український біженець. А це значить, що ми потребуємо нині змін у наборі компетенцій, котрими повинен володіти кожен вчитель у Польщі. Він має вміти навчати і оцінювати різнорідні класи, спрощувати мову інструкцій, ідентифікувати міжкультурні конфлікти, протидіяти їм і розв’язувати.

У  Центрі громадянської освіти кажуть, що єдина можлива зараз стратегія польської освіти — нормалізація національної різнорідності — нового явища для польської школи.

— На весну 2022 року у варшавських школах і дошкільних закладах налічувалося 13 тисяч українських дітей, — каже Йоанна Господарчик, директорка департаменту освіти Уряду міста Варшави (Biuro Edukacji Urzędu m.st. Warszawy). — Ми пам’ятаємо фрустрацію польських вчителів в останні місяці шкільного року у травні-червні 2022 року, коли раптом стало так багато дітей. Ми не знали, як діяти. За допомогою UNICEF дуже швидко організували такі місця, як, наприклад, Центр навчання і розвитку на вулиці Товаровій. Це своєрідна світлиця, яка об’єднала тисячу дітей, де надають допомогу психологині з України. Ми обладнали також 1000 місць для онлайн-освіти, але це не спрацювало – частина учнів користувалися власними смартфонами. 

За словами Йоанни Господарчик, у варшавських школах уже є класи, де переважають діти-іноземці. Тому вчителі повинні навчатись взаємодії у міжкультурному класі, це буквально є вимогою часу. З викликами мерія Варшави планує боротися, спираючись на підтримку влади і міжнародних організацій. 

Роль міжкультурних асистентів

Покращити адаптацію українських учнів у польських класах, налагодити комунікацію із педагогами й однокласниками покликані міжкультурні асистенти, своєрідні посередники між учнем і вчителем. Така підтримка часто сприяє закріпленню українського учня у польській системі освіти.

Приміром, фундація «Україна», що працює у Вроцлаві у Нижньосілезькому воєводстві, з напливом українських учнів збільшила кількість таких асистентів із кількох осіб до 41-го. Утім, ця кількість недостатня, наголошують у фундації.

— Хтось може сказати, що діти, які два роки живуть у Польщі, вже вивчили мову і не потребують допомоги, — каже лідерка команди міжкультурних асистентів фундації «Україна» Анна Ковальчук. — Але насправді не лише мовний бар’єр є одним із випробувань. Специфіка праці міжкультурних асистентів зараз у школах змінюється, трансформуються виклики, а також проблеми. Зараз більше говоримо про інтеграцію. Ми чуємо про те, що діти не хочуть іти до школи, не спілкуються. Якщо раніше вони більше хотіли познайомитися з польською школою, то зараз, на жаль, рівень мотивації спадає. Я розумію, чому так — діти хочуть мати свої невеликі групи і спілкуватися рідною мовою. Бо це їхня зона комфорту. 

— Мови дуже схожі, але різні, — розповідає Оксана, яка у квітні 2022 року приїхала до Катовіце з сином. - Мій син чудово вчиться з математики та фізики. але набагато гірше, коли йдеться про польську мову чи історію. Про різні події з польської історії він раніше не чув, бо в школі в Україні та в Польщі акценти різні. 

Ще одна причина стресу для українських учнів — переведення з однієї польської школи до іншої. 

— Після початку війни деякі приватні школи в Польщі пропонували українським дітям безкоштовне навчання. Тепер батьки повинні сплачувати плату за навчання, часто високу, або переводити своїх дітей до державних шкіл і піддавати їх стресу від зміни школи. Іноді вони обирають онлайн-навчання в Україні, — Уляна Воробець, журналістка з України, яка проживає в Бельсько-Бялій, радник Центру інтеграції іноземців MyBB.

До слова, із дослідження також випливає, що 48% підлітків, опитаних у сільській місцевості в Польщі, ніколи не мали контактів з польськими однолітками, що дуже обмежує їхню інтеграцію. 14% опитаних дітей зазначили, що зазнавали переслідувань з боку своїх польських однолітків через своє українське походження та сприйняття війни в їхній країні. 

Проблеми з інтеграцією

Прикладом успішної інтеграції українських дітей до польського соціуму можна вважати школу SzkoUA (ВШколу), створену з ініціативи Клубу інтелігенції католицької та Фундації «Український дім» у Варшаві. Учні школи зареєстровані одночасно у двох системах освіти — польській та українській.

— Потреба щоразу більшої інтеграції з польською спільнотою виступає на перший план, — каже Антоніна Міхаловська, заступниця директорки SzkoUA. – Ми інтегрували учнів від початку існування школи — навчаємо польської мови, запровадили заняття з історії та культури для кожного класу. Входження до польської системи освіти має бути поглибленням цієї інтеграції. Також для цього разом із Клубом інтелігенції католицької ми організовували спільні табори для українських і польських дітей. Час, проведений на канікулах поза лекціями, — це найефективніший метод. 

За словами Антоніни Міхаловської, у питанні інтеграції й навчання дітей-біженців годі буде впоратися без підтримки польської та української влади.

— Наші діти виняткові, певна частина з них повернеться в Україну і буде її відбудовувати, — каже Антоніна Міхаловська. — Вони будуть амбасадорами Польщі в Україні й навпаки. Тож обидві держави повинні подумати про такого роду інвестицію. 

Серед рекомендацій у висновку звіту є також пропозиція до уряду Польщі розглянути можливість переведення всіх дітей-біженців до польської системи освіти. У Центрі громадянської освіти (Centrum Edukacji Obywatelskiej) наголошують на стандартизації шкільної підтримки українських учнів й обов’язкового її запровадження у школах. Міжкультурні асистенти мали б послуговуватися не лише польською, а й українською мовами, оскільки «рух входу українських учнів до польської системи освіти не може бути рухом полонізації дітей». 

— Система адаптації українських дітей в польській школі потребує підтримки, сміливого бачення, взяття відповідальності за них, — наголошує Єнджей Вітковскі, президент правління Центру громадянської освіти (Centrum Edukacji Obywatelskiej). — Не хотів би, аби ми перебували у наративі, згідно з яким польський уряд не бере відповідальності за дітей, котрі перебувають на терені Польщі, але залишаються поза системою освіти. Як польське суспільство, але також як міжнародна спільнота, маємо гарантувати дітям доступ до освіти. І польська освітня система — єдина, яка в такому масштабі зможе відповісти на цей виклик. 

Матеріал написаний у співавторстві з польською журналісткою Анною Лиско.

На все про все у них було двадцять чотири дні. Не надто багато часу для відкриття української школи в іншій країні й побудови безпечного простору «з нуля». Середовища, у якому учні молодших класів на перерві можуть запросто обніматися з директоркою, а дорослі школярі сміливо пропонувати власні ідеї, не боячись бути висміяними за ініціативність. Але їм вдалося — колективу вчителів та директорці Варшавської української школи (ВШколУ) Оксані Колесник. Вона стала номінанткою першої премії «Портрети сестринства», заснованої редакцією міжнародного журналу Sestry. Цією нагородою ми хочемо відзначити жінок, які з початком великої війни зробили неоціненний внесок у підтримку України проти російської агресії.  

Ольга Гембік: Що за діти навчаються у Варшавській українській школі? Які вони — сучасні учні?

Оксана Колесник: Діти змінюються, стають відкритими, впевнено можуть сказати, що вони думають. Вони більше комунікують, розуміють цінність знання іноземних мов. Знають, що мова, якою б ти не володів, розширює кордони для розвитку особистості. 

Наші діти обігнали нас далеко у використанні технологій, гаджетів, нових програм: це і чат Gpt, і програми з обробки фото і відео. Нещодавно ми зробили експеримент і віддали учням модерацію сторінки ВШколУ в Instagram: одного дня модерував 11-й клас, наступного — 10-й. І так до 8-го класу. Цікаво було спостерігати, з якою відповідальністю діти викладали сторіз, як переймалися. Завдяки цьому наша аудиторія збільшилася.

Минув той період, коли учні не читали, бо з’явився інтернет. Зараз спостерігається тенденція, що діти повертаються до книжок. Хотілося б, щоб вони й надалі отримували інформацію не лише з інтернету й гаджетів, а й цінували читання.

Сучасна молодь цікавиться книгами, обговорює — це тішить

Іноді учні ставлять питаннями у складне становище. Що робити? Відповідати. Якщо питання захоплює зненацька й ти не знаєш відповіді, то треба взяти паузу, подумати, запропонувати повернутися до нього, скажімо, завтра, або на наступному уроці. Давати неправдиву відповідь або інформацію, в якій ти не впевнений, — не варто. Діти це відчують і втратять довіру. 

ОГ: Наскільки ви на свій керівній посаді близькі до дітей?

ОК: Настільки, наскільки можу. Звісно, я не можу бути їм подругою, спілкуватися на одному рівні. Якщо занадто товариські стосунки — менше будуть звертатися зі своїми питаннями і проблемами. Я маю тримати баланс — допомагати і дитині, і вчителю. Я трохи осторонь, але на одному рівні.  

Нещодавно з учнями 8-11-х класів та вчителями побували на тижневому шкільному виїзді — так званій «білій школі». Ми їздили до Кшижової, що за Вроцлавом. Діти мали лекції, майстерки, їздили на екскурсію до Вроцлава. На дискотеках ніхто не соромився, усі разом танцювали. Так ми стаємо ближчими до дітей. «Чи можна з вами селфі?», — питають. Чому ж ні?

Робота з дітьми має дуже багато переваг. Учні стимулюють. Завдяки роботі з дітьми ти намагаєшся не відставати від них, постійно вчитися чомусь новому

ОГ: Який ви мали бекграунд перед тим, як очолили школу у Варшаві?

ОК: Після закінчення інституту працювала у Чернігівській філії Київського славістичного університету. Прийшла туди лаборантом і за десять років пройшла шлях до заступника директора філії. Працювала в Централізованій бібліотечній системі Чернігівського району. Робота в бібліотеці навчила несподіваним речам — як підготувати захід, як його провести, роботі з людьми, як зібрати і систематизувати матеріал, укласти його в книгу, а потім підготувати її до видання.

У цей час в Україні почалася реформа з децентралізації. Одна з новостворених громад, Іванівська поблизу Чернігова, шукала керівника відділу освіти. Я пройшла конкурс і працювала на цій посаді. Реформа децентралізації відкривала нові можливості, ми почали працювати із різними громадськими організаціями, вигравали гранти. Завдяки проєкту з децентралізації влади й підтримки місцевого самоврядування від SKL International з’явилося чимало знайомих в Україні й Польщі. 

За кілька місяців до повномасштабного вторгнення закінчила працювати за контрактом директоркою школи у Чернігові. Зрозуміла, що ця посада в українській школі є дуже переобтяженою, адміністративною і не дає свободи дій. Навіть попри те, що заявляється, що школи мають автономію й начебто можуть обирати свій шлях. Все одно діє чітка ієрархічна структура. Тож я не продовжила контракт, перейшла на посаду вчителя географії.

Ми з колегою виграли грантовий освітній проєкт від GIZ для навчання фахівців-освітян Чернігівської і Сумської областей. Його реалізацію почали у листопаді 2021-го року. І навіть 21 лютого 2022-го, хоч і відчувалася напруга, сиділи й планували, як нам почати другий етап, кого з експертів запросимо. На жаль, проєкт так і залишився реалізованим на половину, бо почалася війна. Але коли відкривали школу у Варшаві, цей досвід згодився.

ОГ: Як ви опинилися у Польщі? 

ОК: Ми не мали чіткого розуміння, куди прямуємо. Із Чернігова їхали три дні — я з донькою, подруга з дочкою і дві наші собаки. Рішення про те, що будемо перетинати кордон, ухвалили на третій день війни

Я подзвонила до Войцеха Мархлевського, знайомого за спільними проєктами SKL International, запитала, чи він допоможе. У Польщі вони з дружиною Магдою одразу заопікувалися нами. 

Так сталось, що саме Войтек співпрацював з командою, яка міркувала над створенням української школи для дітей, які через війну опинилися у Варшаві. Цю ідею вперше обговорили між собою президент Клубу католицької інтелігенції (Klub Inteligencji Katolickiej, KIK. — Ред.) Якуб Кєрсновський і президентка правління Фундації «Український дім» Мирослава Керик. Нам з моєю подругою запропонували долучитися.

У нас були різні зустрічі — на початку ти нічого не розумієш польською мовою. Вже потім почали розуміти, про що йдеться. Клуб католицької інтелігенції та «Український дім» займалися пошуком приміщення, спонсорів, партнерів. На нас було питання організації роботи школи, розробки навчального плану, складання розкладу занять,  підбору кадрів, набору учнів, а також пошук рішення, щоб діти отримали українські документи про освіту.

ОГ: Як швидко вдалося все організувати й запустити освітній процес?

ОК: Варшавська українська школа (ВШколУ) — це освітній проєкт, який увесь час розвивається. Щоб наші учні не втратили тих перших трьох місяців війни і були переведені на наступний навчальний рік, завдяки співпраці з відділом освіти Давидівської громади Львівської області, вони були зараховані до 10-х шкіл громади. Наступного навчального року ми підписали договір із приватною львівською школою повного дня МрійДій, тож всі наші учні були зараховані до цієї школи. 

З 2023-2024 року наші учні перебувають у двох освітніх системах – українській і польській. У Польщі ми маємо партнерські стосунки із SP Montessori im. Sw. Urśuli Leduchowskiej та Liceum Stivensona. Тож наші учні зараховані до цих закладів освіти для навчання в підготовчих відділеннях і паралельно продовжують навчання за екстернатною формою навчання у львівській школі МрійДій.

Для нас це додаткова робота, бо ми мали створити інтегрований навчальний план, а наші вчителі — інтегровані освітні програми.

Це ще раз показує, що існування школи не може бути заслугою лише однієї людини, це робота багатьох людей з усіх куточків України

ОГ: Як на практиці виглядає навчання у двох школах?

ОК: Бюрократичну документацію забезпечують українська школа і польські навчальні заклади — вносять дітей до реєстру, готують замовлення на документи. За нами — виключно освітній процес. І це дуже творчий процес. 

Приміром, є у нас так звані бінарні уроки, коли працюють два педагоги: вчитель з географії, хімії, математики, біології або світової літератури і вчитель польської мови. Наше завдання — дати учням термінологію польською мовою.

Ми досліджували питання, чому українські діти не відчувають впевненості у польській школах. Виявилося, через мовний бар’єр. Дитина знає, може зробити, але не розуміє мови і не може прочитати. Невідомо, я складуться їхні долі, — хтось повернеться в Україну, хтось залишиться у Польщі. Якщо вони будуть володіти термінологією, то процес навчання у них йтиме краще. 

Для наших випускників ми організовуємо курс навчання польської мови В1. З одного боку, це дає дитині можливість отримати сертифікат, який підтвердить, що дитина володіє польською мовою, з іншого — підтягне рівень польської мови для вступу до університету.

Від свого колеги я почула, що не можна поєднати українську і польську програми, але ми так працюємо вже півроку 

ОГ: Учні Варшавської української школи мають травматичний досвід біженства. Тож школа мусила стати ще й реабілітаційним осередком стабільності й спокою. І як, власне, стала?

ОК: Я завжди кажу, що пишаюся нашими вчителями. Бо так само, як і діти, вони з’їхалися зі всієї України. Коли вчитель заходить до аудиторії, то залишає усі свої проблеми, усі страхи.  А вони теж мають рідних в України — на фронті, на окупованих територіях, в прифронтових зонах. Дівчата стали для дітей опорою, по-іншому ніяк. Якби діти відчували хвилювання і невпевненість вчителя, це стало б для них важким випробуванням. 

Коли відкрилася школа, перші два тижні на перервах стояла тиша. Це було найстрашніше. 

Попри те, що наша школа невелика, на кожній паралелі ми маємо по одному класу і лише 273 дитини. У нас працюють два психологи. Вони проводять групові інтеграційні (і не тільки) заняття з класами, індивідуально працюють з дітками, а також і з батьками, якщо вони потребують підтримки. 

Оскільки ми дуже дбаємо про те, щоб дитина почувалася комфортно у школі, то на зустрічах, коли треба запросити батьків поговорити, скажімо, з приводу поведінки дитини, завжди присутній психолог. Щоб дитина відчувала, що на її боці є доросла людина, яка її буде захищати.

ОГ: Перед випускниками, які опинилися у Польщі, стоїть надскладний вибір — куди рухатися далі, який напрям обрати? Як їм допомагає школа?

ОК: Випускниками нашої школи опікується пані Йоанна Катс — вона є полькою, але проживає в Америці. Вперше ми з нею зустрілися на природничих майстер-класах, які вона проводила для українських дітей в таборі «Літо в місті» в 2022 році. У США вона має свою власну школу розвитку COGITANIA. Коли приїздить, то проводить з нашими підлітками заняття про те, як вони бачать своє майбутнє, де хотіли б навчатися, чого досягти у житті. Вона намагається розкрити їхній внутрішній потенціал. 

Щоб діти мали інформацію про майбутні можливості, ми запрошуємо фахівців, які розповідають про умови вступу, вимоги та переваги різних університетів. Намагаємося, щоб наші діти відвідували різні компанії тут, у Варшаві, щоб на місці могли ознайомитися з особливостями робочого процесу. Можливо, хтось ще не визначився і обере напрямок, куди вступатиме. Психологи також роблять оцінювання, до чого учень має хист, допомагають обрати майбутню професію.

Ми розуміємо, що важливо зберегти молодь як майбутнє України. Тож разом із проєктами на інтеграцію суттєву увагу приділяємо вивченню історії України, рідної мови, звичаям, традиціям.

Незалежно від того, де перебуватимуть наші випускники, їм відбудовувати Україну, працювати на її благо

ОГ: Ми усі перебуваємо у підвішеному стані непевності – і люди, і проєкти. Що буде далі? 

ОК: Ми є частиною «Українського Дому» і частиною Клубу інтелігенції католицької. Ці дві організації створили школу й опікуються нами. Але складне питання «що далі?» висить у повітрі від самого початку нашого існування, бо все залежить від фінансів. Зараз нашим основний спонсором є Save the Children International. Ми отримуємо також допомогу і з інших джерел. Щоб продовжити своє існування, шукаємо нові можливості. 

Те, що ми увійшли до польської освітньої системи, дало можливість отримати субвенцію на наших дітей. Попри те, що навчання у школі стало платним, все одно наш бюджет не до кінця закритий. Але ми працюємо, щоб і далі навчати. Наша школа твориться постійно, вона живе, розвивається, змінюється, адаптується і постійно оновлюється. Бо ж якщо школа створена і не розвивається, вона уже в минулому.

Соціальна дослідниця й правозахисниця Гельсінського спілки з прав людини у Польщі Ада Тимінська, дослідниця антиукраїнської мови ворожнечі у польських соцмережах, переконана, що лише суспільний діалог дозволить вибудувати дружні відносини поміж українцями і поляками в Польщі. Незалежно від того, який бекграунд маємо за собою. 

Ольга Гембік: Загострення політичної ситуації, заборона імпорту українського зерна, блокування кордонів і не тільки українців — через все це усе частіше виникає питання, а як, власне, як поляки до нас ставляться. Як гадаєте, нам є чого хвилюватися? 

Ада Тимінська: Це складне питання. Я спостерігаю за тим, що діється. Реальність інтернету часто накладається на реальність, в якій ми живемо, але не завжди. В інтернеті голоси більш радикалізовані, вони значно вибиваються із площини загального ставлення поляків до українців. З іншого боку, у мережі є чимало висловлювань, які ми можемо пов’язати із російською пропагандою, тролями і ботами. Суспільні напруження, які можуть формуватися з польського боку, — це радше побоювання, пов’язані з економічною ситуацією, ринком праці, доступом до послуг. 

Попередня влада (політики ПіС), зосередившись на певних політичних процесах, зовсім забула про саме польське суспільство і тих людей, котрі живуть у Польщі. З їхнього боку не було відкритості, щоб нарешті порозмовляти про осіб з України, котрі опинилися у Польщі, — яким є їхнє минуле, як повинно виглядати наше спільне життя? Це поле зовсім було закинутим, тож його зайняли більш радикальні політики, як от Кшиштоф Босак (лідер польської партії «Конфедерація», відомої своїми антиукраїнськими настроями. — Ред.), який казав про те, що треба забрати в українців соціальну допомогу. І певний громадянин Польщі, дещо розгублений, трохи переляканий, каже: «Ось є той, хто розуміє мої побоювання». Тим часом, голосу з іншого боку не було.

Бракує того, хто б сказав, що нові люди польському суспільству нічим не загрожують. Тож цю нішу займають радикально налаштовані політики, котрі «живуть» на цій темі 

ОГ: У вашій доповіді «Кордони ненависті», який стосувався не лише біженців з України, а й тих, хто перетинав білорусько-польський кордон, йшлося про те, що поляки інакше сприйняли українських біженців, навіть асоціювали їх із собою. Чи нині щось змінилося?

АТ: До 2022 року ставлення до українців було різним, навіть чимало поляків були налаштовані вороже. Це, приміром, виникало з історичних питань. Але лютий 2022 року став революційним, і все змінилося — щонайменше, на кілька місяців. Кожен був залучений до допомоги українцям. Тоді суспільні настрої були дуже позитивними, а поляки були прихильніше налаштованими до українців, ніж до тих осіб, котрі перетинали польсько-білоруський кордон. Тож я роблю припущення, що зміни у настроях, котрі час від часу бувають, виникають не з ненависті, а лише з побоювання про свій власний добробут.

Це також пов’язано з тим, що поляки мають низький рівень довіри до власної держави й до цілого пакету послуг, котрим держава оперує. Йдеться про те, як поляки сприймають свою державу і про те, наскільки уряд є ефективним, коли йдеться про публічні послуги. Доступ до них є дуже обмеженим: треба довго чекати у чергах до лікаря, складно записати дитину до дитячого садка — і це правда. Тож раптова поява нових осіб викликає відчуття зростання загрози. 

Тож якщо ставлення і змінилося, то не через злу волю, а через брак дій на полегшення цих ситуацій з боку держави

ОГ: Яка роль подій, що мали місце в історії Польщі й України, у погіршенні ставлення одних до інших? Чи справді вони можуть зіпсувати наші стосунки? 

АТ: Зіпсувати не можуть, бо всі історичні події уже відбулися. Вони нікуди не зникали і важливі для певних осіб з огляду на їхні родинні історії. Натомість це не означає, що ці особи проєктують свою ворожість або якийсь власний ресентимент на сучасних мешканців України. Натомість для радикальних правих минуле є дуже істотним, бо в кожній країні вони роблять ставку на історичні події й на цьому вибудовують свою політику.

На таких питаннях дуже легко зіграти — вони беруть ці наративи, бачать, що ті викликають емоції, розбуджують сентименти справді складної історії й у певному сенсі використовують їх, щоб отримати підтримку для себе. І тут постає певна відповідальність політиків-центристів — адже що більшим є політичний опір до захоплення простору націоналістами, то менш це явище має вагу.  

Натомість провідні політичні сили Польщі бояться порушувати історичні теми, побоюються, що це може пов’язати їх з якимись негативними наслідками, спровокує зменшення підтримки тощо. Тож це поле вони віддають зовсім без боротьби особам, котрі є крайніми радикалами 

Ця тема, з погляду на яскраві емоції, котрі вона провокує з обох сторін, дуже легко використовується у політиці. У Польщі вона замкнута на наративі «добрий–злий», апелюючи до контраверсійних образів страждання людей, котрі дотичні до історичних подій. Фото помордованих тіл, які навіть не обов’язково мусять бути автентичними, апелюють до емоцій людей. І це використовується націоналістичними групами. 

ОГ: Якщо ж ідеться про доповідь «Прийдуть і заберуть»: антиукраїнська мова ворожнечі в польському Twitter», то як сказати людям, що їм нічого не загрожує?

АТ: Правильна відповідь така, що не примарні «вони» становлять проблему. І відповідальність держави — удоступнити це всім: і тим, хто приїздить, і тим, хто у Польщі живе віддавна. Піддаючись на наратив «прийдуть і заберуть», люди звертають увагу на симптом, а не на причину проблеми. Бо ж, наприклад, проблеми із доступом до спеціальної медичної опіки були й до приїзду українців. Це пов’язано із тим, що держава в якихось аспектах є неефективною. Тож маємо краще обирати політичні сили. 

Тим часом контрнаративу з боку політиків я практично не бачу. Це виникає з великих побоювань, що якщо торкнутися цих тем, то виявиться, що приховані суспільні настрої є такими поганими, що обернуться на їхню особисту поразку. Утім, якщо залишити це питання без уваги, то прийдуть ті, хто озвучить проблему дуже простим, але надміру антагоністичним наративом. Це є відповідь на оте «прийдуть і заберуть».

Якщо особа налаштована категорично негативно до інших — це одна справа. А якщо є ще поле для роздумів, то варто запитати — чи того, що мають «забрати», не вистачає лише зараз, чи його бракувало й раніше, наприклад, у 2001-му або 2019-му році? І може виявитися, що немає жодного логічного зв’язку між тим, що хтось не може знайти праці, й тим, що є нові люди, котрі займають якісь рандомні робочі місця. 

Політики і журналісти, публічні особи мають нарешті відповісти на суспільні побоювання поляків і почати працювати над почуттям єдності різних жителів Польщі 

ОГ: Який відсоток російських тролів і ботів намагається нині «робити погоду» в польському інтернет-просторі?

АТ: Складно сказати, бо вивчення російської пропаганди в інтернеті є доволі непростим. Неможливо порахувати, скільки є цих ботів і скільки контенту створено або спровоковано ними. Працюючи над рапортом «Мова ненависті», я спостерігала штучно створені кимось теми. Це були профілі, котрі писали про історію у Twitter: купа постів у псевдо-нейтральному тоні оповідали про Волинь у часи війни, публікували знімки страждань і тортурованих тіл. Цього було дуже багато, переважно з нашвидко створених профілів. Дуже добре проглядався зв'язок між цими історичними постами й активністю російських ботів.

Уже підтверджено, що саме російська влада на політичному рівні використовувала такого типу сюжети, аби посіяти ворожість між Польщею та Україною

У цьому немає нічого нового, змінилися лише засоби, які для цього використовують. Зараз вони дозволяють працювати краще. На жаль, на цьому рівні владі й громадським організаціям складно контролювати таку діяльність. 

ОГ: Ваш прогноз на взаємини між Польщею й Україною: як вплинуть події сьогодення на подальші стосунки на рівні держави? Чи є надія на поглиблення партнерства?

АТ: Звісно. Польща й надалі є в Європейському Союзі, й кожне зближення з ЄС буде системно ускладнювати посилення будь-якої дискримінації. Допоки діють рішення Європейської Ради, що стосуються тимчасового захисту біженців, Польща не може самовільно відмовити особам з України перебувати у країні. І тут є чимало роботи для відповідальних журналістів і політиків, щоб будувати атмосферу спільності, у якій навіть можна мати спільних ворогів чи спільні проблеми.

Натомість бракує відповідальних політиків, котрі б відповідально підняли тему міграції з розглядом різних проблем, узяли на себе виклики, пов’язані з ухваленням міграційної політики у Польщі. Про те, що цього бракує, кажуть навіть крайні праві націоналісти. І якщо у медіа є такий простір для дискусії й ведеться пошук розв’язання проблеми, то серед політичних кіл — ні. Маю надію, що нові політичні сили Польщі звернуть увагу на цю тему.

Понад 286 тисяч українських дітей навчаються нині у польських школах, майже дві третини з них приїхали до Польщі з початком повномасштабного вторгнення Росії до України. Ще чимало дітей відвідують уроки в українських навчальних закладах у Польщі, а також вчаться онлайн. А ось не ходять до польських шкіл від 170 тисяч до 200 тисяч українських дітей. Аби зрозуміти, що їх хвилює і якої допомоги потребують, фонд UNICEF спільно з фундаціями Plan International i Save the Children провели дослідження і опублікували звіт на основі голосів і думок більш як сотні дітей з України та Польщі. Усі респонденти віком від 8 до 17 років проживають у Варшаві, Вроцлаві та Кракові. Про те, як собі радять українські діти в Польщі, Sestry поговорили з Ольгою Яблонською, менеджеркою у справах комунікації і адвокації фонду Save the children Polska. 

‍Ольга Гембік: Польща, прихистивши кілька сотень тисяч дітей з України, повернула їм базове відчуття безпеки — можна планувати, вчитися і гратися, над головами не літають ракети і не треба уночі під час повітряної тривоги спускатися до бомбосховищ. Чому ж виникла потреба у подібному дослідженні? Яких аспектів воно торкнулося?

Ольга Яблонська: Ми хотіли мати матеріал, котрий чітко покаже, які потреби мають українські діти в Польщі. Це безпосередня робота нашої організації. Другий привід — отримати цінну інформацію для наших майбутніх проєктів і програм, а також поділитися нею з іншими благодійними організаціями. Третій привід — ми хотіли б зібрати досвід українських дітей-біженців у Польщі ще й як інформацію для інших країн, де може повторитися подібний досвід.

Дослідження мало два етапи. На першому ми використали інноваційний метод, який назвали фотоголосом: діти отримали фотоапарати миттєвого друку знімків, вони мали фотографувати своє повсякденне життя в Польщі. Пізніше, під час другого етапу, відбувалися дискусії у фокус-групах. 

І цікава річ — після того, як на основі дослідження ми підготували невеликий звіт і подякували дітям за участь, вони запитали, що ми будемо із ним робити, як будемо покращувати їхнє становище? І ми зрозуміли, що ці діти соціально дуже відповідальні.

‍ОГ: Дослідивши психологічний стан дітей з України, які приїхали до Польщі після повномасштабного вторгнення, що можна про нього сказати?

ОЯ: Туга — це найперше, на що вказують діти, коли йдеться про їхнє психологічне благополуччя й емоційний стан. Це туга за близькими, за друзями, які залишилися в Україні, і часто — за домашніми тваринами. У дітей були свої «діти» — у них були кошенята, які залишилися десь там, удома. Вони за ними дуже сильно сумують.

Відчуття самотності у Польщі теж знайоме багатьом дітям. Попри те, що деякі з них уже давно перебувають за кордоном, вони ще не встигли налагодити глибших стосунків з однолітками. Діти ходять до польських шкіл, у них є своє коло спілкування, але їм бракує довірливих відносин. І це також позначається на їхньому психологічному самопочутті.

Більш як 50% дітей-підлітків визнали, що вони хотіли б звернутися до кваліфікованих фахівців для підтримки свого психічного здоров'я. Для більшої частини респондентів було також важливо, щоб ця людина говорила українською, аби легше було поділитися емоціями.

Багатьох дітей турбує фінансове становище. І деякі з них, особливо старші підлітки, вказували на необхідність заробляти гроші, братися за додаткову роботу, завдяки якій вони могли б підтримувати бюджети своїх сімей за кордоном.

Утім, діти знають, що може покращити їм настрій і позитивно вплинути на емоції. Хтось зазначив, що займається спортом, інші — мистецтвом: щось малюють, створюють. Деякі діти намагаються більше бувати на природі зі своїми однолітками. Загалом вони активно цікавилися, як іще можуть покращити своє перебування у Польщі.

‍ОГ: Безперечно, освіта — це захопливий процес із прицілом на формування кращого майбутнього дитини, досвід з усвідомленням своїх сильних та слабких сторін, а навчання за партою — ще один острівець безпеки. Про які висновки, що стосуються освіти українських дітей у Польщі, можемо говорити на основі опитування?

ОЯ: Майже половина дітей, які взяли участь у дослідженні, ходять до польських шкіл, але також відвідують онлайн-уроки у своїх українських навчальних закладах. Для них це доволі виснажливо, навчання не залишає багато вільного часу — наприклад, для відпочинку та інших цікавих занять. Школярі казали про втому і надмірний час, проведений перед екраном комп’ютера, розчарування, викликане організацією онлйн-уроків. 

Деякі підлітки, що змінили школу й систему навчання в Польщі, відчувають певне розчарування, бо через різницю у польській та українській програмах змушені навчатись довше. Більшість дітей засвідчили, що відчувають труднощі з вивченням польської мови. Менше половини учасників дослідження з України сказали, що можуть відкрито висловлювати свою думку в школі в Польщі, особливо непевно почувалися молодші діти. Утім, вони також стверджували, що вони люблять ходити до школи.

Чимало українських дітей вказали, що їм подобаються їхні польські вчителі, особливо ті, хто має міжкультурну підготовку, — вони надають їм велику підтримку і сприяння. 

Натомість старші діти з України занепокоєні щодо майбутнього своєї освіти та можливостей для продовження навчання у Польщі або інших країнах Європейського Союзу. 

‍ОГ: У дослідженні чимало уваги приділяється інтеграції українських дітей у польське суспільство, важливої для побудови відкритої, різноманітної та гармонійної спільноти, яка поважає інакшість і сприяє спільному розвитку. Як дітям дається інтеграція?

ОЯ: Саме на це питання складно дати однозначну відповідь. Інтеграція — це досить непростий процес. Багато дітей-підлітків, з якими ми спілкувалися, вказували, що не мають почуття приналежності у Польщі. 46% опитаних хочуть повернутись у Україну. 

Деякі школярі також поділилися історіями жорстокого поводження, якого вони або інші діти з України зазнали з боку польських однолітків у місцевих школах і громадському транспорті. З іншого боку, вони також ділилися і своїм позитивним досвідом підтримки з боку польських друзів, місцевих вчителів. Тож питання неоднозначне. Варто також враховувати, що усі діти різні — одні мають дуже хороший досвід і швидко відчули себе природньо в новій обстановці,в новому середовищі, в новій школі. А комусь потрібно більше часу. Хтось через недостатній рівень володіння і розуміння польської мови складно розуміє ту чи іншу ситуацію.

Коли йдеться про інтеграцію, важливим є те, що 47% дітей засвідчили, що можуть відкрито висловлювати власну думку в польській школі.

‍ОГ: Які висновки можна зробити із результатів дослідження і яким чином із цим далі працювати?

ОЯ: Українські діти потребують допомоги для покращення свого ментального здоров’я. Йдеться про психологічну підтримку, яка б надавалася україномовними спеціалістами, аби з дітьми було легше порозумітися. Ми [благодійні організації. — Ред.] також повинні працювати з сім'ями та вчителями, щоб підвищити їхню здатність допомагати дітям. Ненав’язливої підтримки потребують також їхні батьки — це переважно жінки, які з дітьми приїхали до Польщі. Їм треба допомогти впоратись із тривогою і стресом, аби атмосфера в їхній родині покращилася. 

Ще одна важлива річ, яка випливає зі дослідження, — необхідність працювати із вчителями, підтримувати і зміцнювати їхні компетенції. Раніше Польща не мала такого досвіду прийому біженців, тож польські педагоги справляються з усім власними силами. Ми хочемо допомогти їм. 

У питаннях інтеграції важливим є створення простору для дітей, де польські й українські діти мали б можливість зустрічатися, грати, проводити час разом поза школою. Ми також хочемо організувати позакласні заходи для дітей з України, де вони б отримали більше можливостей для інтеграції й спілкування з однолітками.

Необхідно забезпечити уроки польської та української мови для дітей та молоді з України. Це те, що дозволить їм краще комунікувати.

Варто також створити умови для надання анонімних зворотного зв'язку в школах — щоб діти розуміли, що проблеми, які їх хвилюють, будуть почуті, і ніхто не буде їх стигматизувати.

Ми збираємося тісніше співпрацювати із владними структурами, насамперед, із місцевими органами влади, які несуть відповідальність за управління школами в Польщі, працювати для зміцнення батьківства у боротьбі зі стресовими ситуаціями, а також взаємодіяти із міжкультурними вчителями й асистентами. Завдання для нас, організацій, які надають допомогу дітям з України, — це лобіювання довгострокової національної стратегії інтеграції біженців у польське суспільство загалом. 

Думки українських дітей вголос (із матеріалів дослідження) про їхнє перебування у Польщі, навчання, адаптацію та дружбу:

С., дівчина, 12 років: «Коли я була вдома, у мене завжди була моя кішка, і мені було дуже добре з нею, але її тут немає. Я дуже сумую за нею».

В., хлопець, 15 років: «У мене в Україні нічого не залишилося, [...] мою гімназію повністю спалили. А нещодавно ще й природу знищили [атакою на Каховську дамбу]. Що тут казати? Був у мене один друг, чомусь наш зв'язок обірвався. Було троє друзів, один з [назва міста], двоє з [назва міста]: одного застрелили, другий зник. А [тому] з [назва міста] — бомба залетіла прямо в його квартиру».

В., дівчина, 15 років: «Ти за кордоном у безпечному місці, а твій батько — у небезпечній зоні. І ти не знаєш, що з ним може трапитися в будь-який момент — чи повернеться він додому. З ним немає контакту».

М., хлопчик, 10 років: «Тут треба грати одному. Важче, коли тато в Україні. А тут мама працює по 12 годин на добу. Зазвичай я вдома з братом або сам».

В., дівчина, 15 років: «Тут гарно, безсумнівно... Але справжній дім — це ваш власний дім».

А., хлопець, 17 років: «У мене тут майже не було друзів. Було кілька людей, з якими я спілкувався. Але таких теплих друзів, як в Україні, у мене не було».

Дівчина, 13 років: «Мої українські друзі перестали зі мною спілкуватися, бо я не сказала їм, що їду. Вони тоді на мене були дуже злі. Це був дуже важкий час для мене».

Світлана із чотирма дітьми отримала у Польщі тимчасовий прихисток у зв’язку із воєнними діями в Україні. На родину отримували по пів тисячі злотих на кожного малюка — за програмою «Родина 500+» [польською «Rodzina 500+». — Ред.]. Цю допомогу держава платить не лише полякам, але й певній категорії іноземців, зокрема українцям, які прибули до Польщі після початку повномасштабного вторгнення. Також жінка отримала разову виплату для біженців у розмірі 300 злотих.

Наприкінці минулого року Світлана вирішила повертатись додому. До справи підійшла відповідально: сповістила про свій виїзд Заклад соціального страхування [польською Zakład Ubezpieczeń Społecznych, ZUS. — Ред.] через спеціальний портал. 

Однак через масовані російські атаки жінка передумала — вирішила не поспішати із переїздом. Світлана швидко поновилася як особа зі статусом UKR [це правовий статус іноземця, насамперед громадянина України, який означає отримання ним тимчасового захисту в Польщі. — Ред.]. Утім, відновити виплати за програмою «500+» виявилось не так просто. І Світлана, як і багато інших українців, не отримувала грошову допомогу на дітей.

Масові перевірки українців: що шукають інспектори?

Статус UKR, а разом із ним і виплати за програмами «500+» або «Сімейний опікунський капітал» українці почали втрачати з осені 2022 року. Однак масового характеру проблема набула після 28 січня 2023 року. Саме тоді у Польщі набули чинності зміни до закону «Про допомогу громадянам України у зв’язку зі збройним конфліктом у цій країні» від 12 березня 2022 року. Заклад соціального страхування (ZUS) почав ретельно перевіряти переселенців з України, вивчати історії їхніх перетинів кордонів. Перевірка торкнулася навіть тих, хто назавжди виїхав із Польщі, — додому або в інші країни.

Блокування виплат відбувається без жодних листів чи попереджень. Тому треба самостійно час від часу перевіряти актуальність статусу UKR.

Із початку року зі скасуванням або замороженням виплат на дітей зіткнулася така велика кількість українців, що заступник Уповноваженого з прав людини у Польщі Станіслав Троцюк надіслав листа до Голови Закладу соціального страхування із проханням звернути увагу на цей факт. За його словами, без 500 злотих залишились навіть ті родини, які постійно перебували на польській території. Крім втрати виплат, багато біженців залишилися й без безкоштовного медичного обслуговування.

‍Чому зникають виплати? 

Лідія вперше в’їхала на територію Польщі у червні 2022 року. Прикордонник запитав її, чи з туристичною метою вона їде в країну. Жінка, не зрозумівши, кивнула на знак згоди. Вже у Варшаві за кілька днів вона оформилася як особа, що рятується від війни. Почала отримувати на дитину 500 злотих щомісячно й жодного разу не залишала країну.

Однак цьогоріч у січні гроші перестали надходити. Як виявилось, на кордоні жінку внесли до реєстру як особу, яка в’їхала з туристичною метою, а не на підставі тимчасового захисту. Відтак її в’їзд не потрапив до категорії «Q-ewakuacja». 

Речник ZUS Павел Жебровський стверджує: втрата статусу викликана тим, що при перетині кордону українські біженці не пред’являють електронного документу diia.pl та не повідомляють про використання тимчасового захисту.

Серед причин втрати 500+ також в’їзд до Польщі з третіх країн, особливо при наявності захисту іншої країни або спроби отримати там тимчасовий прихисток. За польським законодавством, виплати неможливо поновити, навіть якщо спроба влаштуватися в іншій країні була невдалою. І тут не вдасться схитрувати, наприклад, перетнути польський кордон з боку України «наче вперше» — усі дані фіксуються відповідними реєстрами. Якщо ж людина отримає статус UKR незаконно, то їй загрожує до 8 років ув’язнення або ж депортація.

Також можуть виникнути проблеми з виплатами через різні прізвища у документах матері і дитини, зміни прізвища уже в Польщі (наприклад, через розлучення, новий шлюб, зміну даних у новому паспорті тощо), помилки інспекторів й одруківки. Причини невиплати пів тисячі злотих, які трапляються рідше, але бувають — зміна особи, яка подавала документи на виплату для дитини (наприклад, першого разу допомогу оформлював батько, а тепер — мати), а також народження дитини у Польщі. В останньому випадку новонароджений не буде в реєстрі ZUS, бо не перетинав кордон. 

Нерідко буває й так, що до припинення соціальної допомоги призводять одразу кілька причин. Тож треба враховувати і це, починаючи процес повернення виплат. 

Світлана, яка вирішила-таки залишитись у Польщі, зібрала усі документи і докази свого перебування у країні, як-от документи з роботи, подзвонила і написала кілька листів до Закладу соціального страхування. Виплати вдалось поновити за півтора місяця, але був нюанс: гроші прийшли лише на трьох із чотирьох дітей. Найменшого сина — через помилку або надмірне навантаження на прикордонників — не внесли до жодного реєстру, відтак для соціальних служб він залишився… невидимим. Жінці довелось заново почати роботу із відновлення виплат.

Погляд юриста: єдиного механізму відновлення виплат немає

Правник Ігор Солодовник надає юридичні поради українцям за програмою «Варшавський університет для України». Серед іншого, консультує українок з питань повернення 500+. За останні пів року мав більше пів сотні випадків, як він каже, безпідставних відмов у наданні соціальної допомоги.

— Алгоритму відновлення виплати допомоги не існує, у кожному випадку маємо справу з окремою адміністративною процедурою, — переконаний юрист. — Вирішення конкретних випадків дуже залежить від «людського фактору»: хто ухвалює це рішення, хто бере на себе відповідальність.

Якщо у своєму рішенні про припинення виплат ZUS посилається на нібито перебільшення 30-денного терміну перебування за межами Польщі, треба отримати від польської прикордонної служби (Straż Graniczna) електронним листом інформацію, коли саме особа виїхала і коли повернулася. Іноді відповідь може прийти за день-два, іноді доводиться чекати тиждень, а часом й кілька місяців. У кожному разі фінальне рішення про відновлення виплат ухвалює лише один орган — Заклад соціального страхування. 

Ігор Солодовник розповідає про жінку, яку консультував. Вона виїхала до України на 11 днів. Гроші перестали приходити. Причина: перевищення 30-денного терміну перебування поза Польщею. І хоча жінка має всі докази свого перебування у країні, однак виплати поки що не вдалось повернути.

— Ситуація складна, — каже Ігор Солодовник. — Мами нервуються, витрачають час і сили, почуваються приниженими. Тим часом офіційні особи, до яких ми звертаємося, а це працівники ZUS, муніципалітетів, польські прикордонники, втомлюються від постійних звернень. У них складається враження, що українки тільки й роблять, що просять гроші. Наростає фрустрація й апатія.

Як же повернути 500+?

Каріна Беземенна евакуювалася до Польщі із Житомирщини. Намагаючись легалізуватися, почала розбиратися із місцевою бюрократичною машиною, вивчати польські закони і вчитуватися у документи тоді ще незрозумілою їй мовою.

Проаналізувавши все, жінка створила алгоритми повернення коштів за програмою 500+. Ділиться з українками інформацією на своїй сторінці в інстаграмі, яка має понад 18 тисяч підписників. Там викладає покрокові інструкції для відновлення виплат. За спостереженням Каріни, повернути гроші реально у 85% випадків. Найшвидше це вдавалося зробити за 1,5-2 тижні. Однак найчастіше — це складний шлях із листування, телефонних дзвінків, написання звернень і скарг, який може затягнутися на місяці.

Каріна Беземенна наголошує, що у більшості випадків боротьба за відновлення 500+ і справедлива, і законна. Хоча має приклади, коли жінки живуть в Україні, перетинають кордон раз на місяць, аби лишень відмітитися й дотриматися умови про перебування в Україні не більше 30 днів — щоб про всяк випадок зберегти статус UKR і виплати.

Речник ZUS Павел Жебровський наголошує, щоб українці не забували показувати всі необхідні документи на кордоні:

— Для того, щоб уникнути втрати законності перебування, іноземець, який повертається до Польщі, під час паспортного контролю повинен повідомити прикордонника про намір в’їхати у зв’язку з використанням тимчасового захисту в Польщі та показати diia.pl у телефоні.

Каріна Беземенна радить почати процес відновлення виплат з листа до відділень прикордонної служби Польщі, де людина перетинала кордон. Найкраще це зробити у власному кабінеті через довірений профіль. У листі треба попросити, щоб усі виїзди і в’їзди до Польщі позначили як «Q-ewakuacja». За законом, відповідь може прийти протягом 30 днів. Утім, буває й скоріше.

Після отримання відповіді від митників в муніципалітеті або районних дільницях належить взяти довідку про підтвердження статусу UKR і написати лист до ZUS із повним роз’ясненням справи. Найкраще додати максимальну кількість доказів проживання у Польщі: лист від польських прикордонників, копії паспортів із печатками із датами виїзду та в'їзду, трудовий договір, угоду на оренду житла, учнівський квиток зі школи, документ про відвідування садка тощо.

Відповідь від Закладу соціального страхування можна чекати довго — від 30 до 90 днів, а то й довше. Для пришвидшення справи варто замовити Е-візит (онлайн-відеозв’язок з інспектором ZUS, який веде вашу справу), писати листи-нагадування і телефонувати. Залежно від відповіді, буде зрозумілим наступний алгоритм дій, твердить Каріна. Можливо, доведеться ще раз писати до прикордонної служби, якщо статус, попри лист із митниці, таки не було відновлено.

Якщо справа зовсім не рухається з місця, можна написати звичайного листа, додати усі докази перебування у Польщі й надіслати до головного офісу ZUS у Варшаві, а копію — у відділення у місті Білосток, де також розглядають справи із невиплатою 500+. Поки легальність перебування у Польщі не доведена, виплат добитися неможливо, каже Каріна.

Іноді, зібравши усі докази законності свого перебування у Польщі, нарахування 500+ не вдається поновити через помилку в системі. Тоді варто писати або телефонувати до Міністерства цифризації.

Каріна Беземенна наголошує: у цій кропіткій і непростій справі найкраща порада — не опускати рук. І наводить як приклад історію українки, яка тричі втрачала статус UKR і щоразу успішно його поновлювала. У кожному разі, за інформацією із ZUS, що її отримала Каріна Беземенна, кожна з українок має 3 роки на спроби відновити виплати. Компенсацію виплатять навіть якщо людина давно покинула територію Польщі.

Кожному, хто шукає місце роботи у Польщі, варто заручитися певними навичками, взяти на озброєння з десяток негласних правил, аби якомога виграшніше виглядати на польському ринку праці.

Своїми спостереженнями і порадами щодо пошуку роботи в Польщі ділиться Святослава Никорович-Мендель, співзасновниця Фонду Empowerment Український Центр Розвитку і Співпраці, експертка з ринку праці та відкриття бізнесу в Польщі.

Перед пошуком роботи

Насамперед треба визначитися, яку роботу ви хочете знайти в Польщі. Друге: проштудіювати юридичні основи. Необхідно знати, чим трудовий договір (Umowa o pracę), норми і дія якого регулюються Трудовим кодексом Польщі, відрізняється від цивільно-правного договору (Umowa zlecenia), норми і дія якого регулюються Цивільним кодексом Польщі (ст. 734–751), тощо.

Трудовий договір (Umowa o pracę) передбачає постійне виконання певного виду робіт під наглядом керівництва, натомість цивільно-правний (Umowa zlecenia) — виконання конкретного завдання.

На підставі трудового договору працівники отримують законодавчо встановлену мінімальну заробітну плату, мають оплачувану відпустку, лікарняні тощо. Щодо цивільно-правного договору (Umowa zlecenia) законодавчо встановлена мінімальна погодинна ставка, ця форма співпраці забезпечує медичне страхування, проте не передбачає жодної вихідної допомоги, оплачуваної відпустки й лікарняних.

Що більше такої інформації знає українець, то простіше йому зрозуміти, на яких умовах доведеться працювати.

Важливо дізнатися, які оклади існують в Польщі. Як правило, у договорі під час працевлаштування зазначається сума брутто — до віднімання податків і зборів. Зарплата нетто — сума, яку отримує працівник «на руки» після сплати податків та соціальних внесків. Нехай різниця не стане для вас прикрою несподіванкою.

Варто також зрозуміти: хочете починати з меншої ставки, але з перспективою кар’єрного росту чи ні. Матимете час подумати про це, адже на пошуки роботи поляки закладають щонайменше два місяці.

Де шукають роботу поляки

У великих містах роботу шукають переважно в мережі: на сайтах Pracuj.pl, Indeed, у мережі LinkedIn, на офіційній сторінці Управління зайнятості. Частина з цих ресурсів має також українську версію. Утім, роботу няні або домашньої помічниці найкраще шукати на спеціалізованих платформах, як-от Niania.pl, або в соцмережах.

У Польщі проводять чимало ярмарків праці, які відбуваються у різних містах. Це хороша можливість познайомитися з потенційними працедавцями, налагодити контакти і знайти бажану роботу, отож варто слідкувати за оголошеннями відповідних управлінь зайнятості (Urząd pracy).

Перш ніж розміщувати оголошення на відповідних порталах, компанії пишуть про вакансії на власних сторінках. Якщо хочете працювати у конкретній компанії, корпорації чи фонді, стежте за публікаціями свіжих оголошень на їхніх сторінках.

Рекомендація свого знайомого на вакантну посаду — хороша ініціатива, за яку в окремих компаніях навіть преміюють. Утім, тоді доведеться розділити відповідальність за роботу нового гравця команди. Проте ви, звісно, завжди можете запитати, чи немає відповідної вакансії у компанії, де працює ваш приятель. Часто саме так знаходиться цікава робота.

Резюме і перша співбесіда

Резюме — це ваша візитна картка. Надіслане у форматі pdf із робочої скриньки, із грамотно складеним супровідним листом додасть вам балів в очах польського працедавця. 

Не варто хитрувати при створенні резюме — наприклад, вписувати мови, якими не володієте, бо за нагоди це обов’язково перевірять.

Варто пам’ятати, що працедавець сприйматиме резюме дуже буквально і безпристрасно. Навіть якщо воно складене бездоганною польською, але ви забули вписати, що володієте нею — для працедавця ви людина, яка не знає польської. В кінці резюме треба написати, що даєте згоду на обробку ваших персональних даних.

Не забувайте впорядкувати соцмережі. У Польщі LinkedIn відіграє значно більшу роль, аніж в Україні. Майте на увазі, що ваш профіль швидше за все переглянуть, особливо якщо шукаєте роботу в міжнародній корпорації.

Налаштовуючись на співбесіду, пам’ятайте, що є теми-табу, які роботодавець не має права з вами обговорювати. Йдеться про справи сімейні, планування родини, дітей, переїзд.

Українки на співбесіді бувають занадто відвертими — з власної ініціативи розповідають про кількість дітей і плани на майбутнє. Однак навіть якщо на час співбесіди ви вагітна й це для всіх очевидно, працедавець не може бути ініціатором розмови про ваш стан. Якщо ж таке сталося, кажіть, що здивовані таким питанням і добре подумайте, чи варто вам працювати у компанії, де закон порушується уже «на вході».

Іноді табу-питання загортають у привабливішу обгортку — приміром, запитують, чи подобається вам у Польщі, чи плануєте залишатися і на який час. Якщо хочете отримати роботу, варто продемонструвати готовність працювати, а нетактовні питання відтинати.

Правило двох тижнів

Отримавши роботу, перші два тижні ви будете вважатися новачком. На цьому етапі вам охоче допомагатимуть, відповідатимуть на всі питання. Та якщо проґавите можливість опанувати основне протягом двох тижнів і потребуватимете допомоги і через місяць — це може вплинути на оцінку ваших можливостей.

Перш ніж братися до роботи, сформуйте список найголовніших питань і домовтеся з керівником про зустріч, аби він усе вам пояснив за одним разом.

Чи можна запізнюватися на роботу? Залежить від компанії. У деяких усе ліберально — і працівник сам розпоряджається часом, в інших запізнення карається.

Якщо ви раптом зрозуміли, що вам не підходить місце праці — не зникайте раптово, просто не вийшовши на роботу наступного дня: варто хоча б написати мейл.

Переваги українців на ринку праці

Нестандартні рішення, знання мов, креативність і швидкість розв’язування проблем — риси, які вирізняють українців на ринку праці в Польщі. Українці стабільні на роботі за їхньою кваліфікацією. Якщо місце праці відповідає освіті, досвіду, влаштовує зарплата, то українці цінують свою роботу і намагаються у ній реалізуватися.

Поляки цінують хорошу роботу, але також дбають про такий стиль життя, за якого людина максимально реалізує свої інтереси й цінності на роботі і в сім’ї, без зайвих перегинів.

Польські працівники більше залежать від процедур і дотримуються інструкцій. Українці міркують, як зробити процеси ефективнішими і творчими, більше прикипають до робочого місця і, буває, трактують роботу як власну справу. Утім, це має і плюси, і мінуси.

Чи закон захищає?

Перш ніж погоджуватися на роботу, обов’язково з’ясуйте не лише свої обов’язки, а й права.

Важливо розуміти, що закон у Польщі захищає лише тих працівників, які працюють легально. Найкращий захист забезпечує трудовий кодекс і трудовий договір (Umowa o pracę), у якому зазначено, що працівник наймається на невизначений строк (czas nieokreślony). Це варіант, який гарантує найбільше захисту і стабільності для працівника.

Натомість з цивільно-правним договором (Umowa zlecenia) усе залежить від того, на які умови ви погодилися. Утім, навіть якщо ви погодилися на штрафи, є інструменти, які можуть їх обмежити.

Українці, які працюють за відрядною системою (так званий akordowy system wynagradzania), виробляючи певну кількість продукції, повинні знати, що заслуговують на мінімальну робочу платню щомісяця. І якщо вона зростає, то ви маєте отримати і цю різницю. Якщо ж вам не виплатили того, що гарантовано законом, — варто проконсультуватися в юриста або експертів із праці.

Якщо зазнаєте мобінгу і знущань на роботі, якщо вас дискримінують за походженням або ж виплачують менші гроші, аніж полякам на аналогічних посадах, — це привід скаржитися і захищати себе. Поради із працевлаштування і щодо робочих моментів українцям безоплатно нададуть у Фонді «Наш Вибір» (який провадить Український Дім у Варшаві), Варшавському університеті, Фонді Empowerment Український Центр Розвитку і Співпраці, Фонді «Ocalenie», Фонді «Польський міграційний форум» або інших організаціях, які захищають і консультують українців.

Для тих, хто починає пошук

Найперша рекомендація для тих, хто шукає хорошу роботу в Польщі, — усвідомити, що це тривалий процес. Ви можете бути найкращим претендентом серед решти, але не отримаєте роботу, бо за час довгих пошуків втратили віру в себе. Працедавець одразу зчитає, що у вас немає необхідної заангажованості й енергії.

Важливо зосередитися на ваших перевагах. Не треба казати, що ви працювали у фірмі N, — краще розкажіть, які контракти вам вдалося отримати, налаштувати сторінку в інтернеті або залучити нових клієнтів.

Якщо це ваша перша робота — наголошуйте на тому, що університет, який ви закінчили, найкращий в Україні, доведіть це його рейтингом. Навіть незручні питання, як от «чому ви так часто змінювали роботу?», можуть стати для вас плюсом, за умови, що добре обґрунтуєте відповідь, насамперед для себе.

Малий і середній бізнес у Польщі досить розвинутий та успішно функціонує. Утім, напрямків, де можна себе реалізувати, ще дуже багато. Це довели українці, які з початком повномасштабного вторгнення переїхали у Варшаву, Краків, Ґданськ та інші міста і містечка, й дуже активно відкривають власні кав’ярні, салони краси, клінінгові бюро і навіть медичні клініки. Про це каже засновниця та керівниця консалтингової компанії MV Company в Польщі Мілітіна Велика, яка чимало років консультує український бізнес за кордоном.

Щоб не лише легко відкрити у Польщі власну справу, а й упевнено провадити її протягом років, отримувати прибуток і зростати, важливо розуміти тонкощі ринку і проштудіювати місцеве законодавство. Та це ще не все.

Дослідження ринку

Українці люблять нове й охоче підтримують нові ініціативи: зайдуть до нового салону або кафе, скористаються цікавими пропозиціями, оцінять креативні вивіски, цікаві підходи, нові послуги на ринку. Натомість поляки надають перевагу традиціям — обирають перевірених спеціалістів, «передаватимуть» їх від матері до доньки, а з асортименту вибиратимуть звичні товари і послуги. Щоб зробити їх постійними клієнтами, треба докласти неабияких зусиль. 

Фокус на маркетингу і стратегії

Перш ніж заявляти про себе на польському ринку, важливо провести невеличке маркетингове дослідження або самостійно проаналізувати ринок, виявити гравців з аналогічними пропозиціями, підрахувати, скільки їх. Якщо впевненості бракує, іноді може допомогти стратегія «працюємо для українців» з тим, аби потім органічно і без поспіху адаптуватися на ринку. На щастя, величезна кількість українських емігрантів, переселенців і заробітчан у цьому вам допоможуть.

Чітко дотримуватися законів

Податківці у Польщі — не працівники карального органу, а люди, які допомагатимуть вам заробляти. Якщо ретельно дотримуватися букви закону, вчасно сплачувати податки і звітувати, бізнесу вдасться уникнути більшості проблем. Кожен бізнесмен знає: сплачувати податки у Польщі значно дешевше, аніж штрафи.

Фізична особа-підприємець у Польщі

Форм власності у Польщі чимало — трохи більше, ніж в Україні. Утім, найчастіше підприємці обирають звичну нам форму «фізична особа-підприємець» (jednoosobowa dzialalność gospodarcza) або засновують товариство з обмеженою відповідальністю (społkа z ograniczoną odpowiedzialnością). 

Українців у першій формі підприємницької діяльності приваблює найперше простота реєстрації. Стати підприємцем за такою схемою можна досить легко і швидко, зареєструвавши документи в електронному або паперовому вигляді. 

У Польщі потім доведеться дотримуватися цього першочергового рішення — вносити надалі зміни у статус лише онлайн або ж особисто в адміністрації міста. Тож найкраще, оминувши можливу бюрократію, реєструватися одразу онлайн. Аби зареєструвати компанію, варто мати електронний підпис, але краще довірений профіль (profil zaufany). Його може отримати кожен, хто має ідентифікаційний номер PESEL. 

При виборі ФОП перевагами є також свобода вибору форм оподаткування, відсутність статутного капіталу і статуту, а також порівняно нижчі витрати на бухгалтерію і ведення справ. 

Такий вид підприємницької діяльності включає необхідність щомісяця сплачувати внесок до Закладу соціального страхування (ZUS). 

У Польщі сума податку залежить від обраної системи оподаткування. Тим часом підприємці в Україні сплачують фіксовану суму — 22% від мінімальної заробітної плати. Якщо ви обслуговуєте фірму самостійно, важливо добре орієнтуватися в особливостях польського законодавства. 

Віртуальне місце роботи

Переваги ТзОВ — невисокий поріг статутного капіталу (від 5000 злотих) та великі можливості для розвитку і ведення діяльності. Утім, це складно назвати швидким стартом. Серед мінусів — необхідність реєстрації у судовому реєстрі, що є доволі довгою процедурою, обов’язкове залучення бухгалтера та подання фінансової звітності. Важливим пунктом тут є подвійне оподаткування, коли підприємець сплачує податок на прибуток (9% або 19%, залежно від суми прибутку) а також податок на дивіденди (19%). Процес ліквідації ТзОВ — доволі тривалий і дорогий.

Щоб не сплачувати додаткові нарахування у ZUS, ТзОВ повинно мати щонайменше двох засновників. Комерційна адреса за таким видом діяльності не може бути вашим місцем проживання, інакше за це доведеться сплачувати додаткові суми. У Польщі для цього використовують віртуальні робочі адреси. 

А що з податками?

У Польщі для ФОП найчастіше використовуються три системи оподаткування. За загальною системою оподаткування, фіксований податок становить фіксовані 12% поміж доходами і витратами. Витрати вираховуються із загальної суми, а відсоток сплачується лише з різниці. Усе це — лише за умови обігу 120 тисяч злотих на рік, по 10 тисяч злотих щомісячно. 

Якщо ж дохід становить від 11 тисяч злотих на місяць, доведеться сплачувати уже 32% податку поміж різницею доходів і витрат. (Звичайно, ці 32% почнуть нараховуватись лише з моменту, коли сума доходу перевищить зазначені 120 тисяч злотих, а на перші 120 тисяч злотих ставка доходу залишиться 12%). До того ж перші 30 тисяч злотих доходу для новоствореного ФОП не підлягають оподаткуванню податком на доходи. 

Лінійний податок — це фіксована ставка 19% різниці між доходами і витратами. Ця сума не залежить від того, який у вас обіг — підприємець платить із суми, яку заробив. Цей вид податку вам підійде, якщо ви маєте вагомі витрати.

Прототип єдиного податку в Україні — польська система ричалт (ryczałt). В Україні податок третьої групи — це фіксовані 5% або ж 3% із застосуванням ПДВ, 2% — на період воєнного стану. У Польщі ж фіксована ставка може становити від 2% до 17%, залежно від обраного виду діяльності. Приміром, людина, яка займається продажами в інтернеті, сплачує 3%, гастрономія — 8,5%, програмісти — 12%, маркетологи і туроператори — 15%, бухгалтерські послуги — 17%. 

Початкова пільга надається підприємцям, які вперше ведуть бізнес, розпочинають його знову після закриття попередньої діяльності або перерви у п’ять років. 

Оподаткування ТзОВ — 9% першого року діяльності від різниці між доходами і витратами, й обігом до 2 мільйонів злотих. Якщо сума більша — ставка податку складає уже 19%. Не забуваймо про подвійне оподаткування! Податок на дивіденди, який виплачується раз на рік, складе ще 19%. 

Увага: хай яку б систему оподаткування обрали, вам, по досягненню 200 тисяч злотих обігу на рік обов’язково треба реєструватися платником ВАТ.

І кілька слів про відповідальність, прописану у законі. Фізична особа-підприємець у Польщі відповідає усім своїм майном, а засновник товариства з обмеженою відповідальністю відповідає лише майном товариства. 

Всебічне сприяння для українців

Наразі одноосібна діяльність для українців у Польщі доступна до реєстрації навіть без Карти перебування (Karta Pobytu). Для підтримки біженців запроваджені дотації для започаткування власної справи, а для деяких видів діяльності (як-от відкриття дитячого садка) навіть можливе державне дофінансування.

Щоб отримати грант на підприємницьку діяльність до 40 тисяч злотих, треба стати на облік Центру зайнятості у Польщі як безробітному. Важливо до цього часу не отримувати грошей на бізнес у країнах ЄС і не займатися підприємницькою діяльністю протягом останніх 12 місяців. 

За умовами дофінансування на започаткування власної справи, ви повинні будете вести бізнес протягом щонайменше наступного року і не претендувати на інші бюджетні гроші для бізнесу. 

В аплікацію подання треба вписати цілі на найближче майбутнє протягом 3 років. Напишіть, чи найматимете співробітників, яке обладнання купуватимете.

Справу розглядають довго: від місяця-трьох — і до пів року. Та щойно рішення буде ухвалено, підприємець має лише 30 днів для освоєння коштів. В іншому разі їх доведеться повернути.

Гроші найкраще витрачати на матеріальне забезпечення діяльності: техніку, товари, столи, ноутбуки. На оплату оренди або інші послуги гранти видають неохоче, бо ці гроші буде складно повернути у разі невдачі підприємця. Усе, що ви придбаєте за рахунок грантових грошей, не можна передавати іншим особам і продавати. 

Найвигідніше подаватися на дофінансування на початку року, коли бюджети центрів зайнятості ще не витрачені — це збільшить шанси на отримання. Подбайте про хороше обґрунтування і захист свого проєкту.

Вихід у Європу

Однією з переваг виходу на польський ринок є те, що він відкриває можливість працювати з усією Європою, розвивати власну справу на невідомих досі майданчиках. І це за умови, що податки у Польщі на порядок нижчі, ніж у решті країн Європейського Союзу. Зважаючи на всі ці фактори, можна з упевненістю заявляти, що кращої точки для старту годі й бажати.