Polska Agencja Prasowa

Коментуючи події російсько-української війни, болгарський політолог, який був гостем Варшавського безпекового форуму, висловив думку про те, що хоча Курську операцію українських збройних сил й можна вважати тактичним успіхом країни, однак вважати, що Володимир Путін втрачає свій авторитет або що його влада слабшає, передчасно.

Російський диктатор, твердить Крастев, зараз демонструє куди більше зацікавлення у подальшому здійсненні воєнного та гуманітарного тиску на Україну, ніж тим фактом, що українські війська досі перебувають на суверенній російській території. Й однією з причин такої ситуації є успішний перехід російської економіки на військові рейки, а також значні трансфери до Росії ресурсів і технологій з боку союзних їй автократій.

Наприклад, за даними Інституту науки й міжнародної безпеки, російське акціонерне товариство «Алабуга», яке на початку 2023 року підписало з Іраном франчайзингову угоду сумою в 1,75 мільярда доларів США на постачання безпілотників для російських військових, вже значно перевиконало свій план. Рівень у 6 000 безпілотників Shahed-136 був досягнутий у серпні 2024 року (замість запланованого вересня 2025 року).

Однак, на думку Івана Крастева, найбільш значною та важливою допомогою для російської військової машини є та, що зараз надається Китаєм. Попри задекларовану мирну риторику та повагу до територіальної цілісності, дії Пекіна демонструють явну зацікавленість у тому, щоб саме Росія не програла цю війну

З іншого боку, більшість країн НАТО (за винятком Польщі та країн Балтії) не можуть або не хочуть відповідати на виклик з боку автократії, не тільки не виконуючи своїх зобов'язань щодо постачання Україні зброї, але й не визнаючи самих масштабів загрози.

— Європейцям буде вкрай важко виграти війну в обороні власних цінностей, якщо вони не вірять у сам факт її оголошення проти себе. Поки європейці не приймають факт своєї причетності до війни в Україні, весь незахідний світ дотримується абсолютно протилежного погляду, — констатує болгарський політолог.

За його словами, громадська думка на Заході залежить від тамтешніх електоральних циклів і того, що відбувається на полі бою в Україні. Ці два взаємопов'язані фактори визначають зміст і риторику публічних дискусій про війну в європейських країнах і Північній Америці.

На думку Крастева, місцеві еліти іноді забувають, що на війні важлива також риторика, адже їхні опоненти звикли реагувати не стільки на символічні дії, скільки на те, що йде за ними:

— Якщо за гучними заявами не йдуть конкретні дії, то це називається блефом.

Однак, з іншого боку, постійне інформування європейських суспільств про те, що вони вже перебувають у конфронтації з КНР, аж ніяк не сприятиме мобілізації зусиль на підтримку України, скоріше навпаки

Володіти знанням про те, чому почалася війна, безумовно корисно, втім пояснювальний потенціал цих знань не є безмежним. Понадто, деякі фактори, які уважно розглядаються в контексті проблем інших країн, зокрема глобального Заходу, нівелюються або витісняються на другий план, коли мова заходить про драматичні події за східним кордоном Польщі.

— Є одна деталь, пов'язана з цією війною, про яку вкрай мало говорять. Я відстежував промови Путіна до початку повномасштабної війни. За пів року до вторгнення він сказав дітям у Владивостоці, що якби не глобальні потрясіння двадцятого століття — Перша і Друга світові війни, революції й громадянська війна — сьогодні б жило 500 мільйонів росіян. Демографічна стурбованість майбутнім, викликана поганою демографічною ситуацією практично у всіх власне російських регіонах і зростанням неслов'янського компонента населення через вищу народжуваність і міграцію іноземців, продовжує підштовхувати росіян ставитися до українців і білорусів як до самих себе, — наголосив Крастев.

На думку експерта, викрадення українських дітей росіянами, їхнє усиновлення за спрощеними законодавчими процедурами можна пояснити саме цією тривогою за власні демографічні перспективи. Використання потенціалу цієї стурбованості (англ. demographic anxiety) вже давно має величезний вплив на соціально-політичну реальність у багатьох країнах світу, в тому числі й в центрі Європи:

— Відкриття кордонів в попередні десятиліття принесло як хороші, так і погані наслідки.

Воно надало людям фантастичні індивідуальні можливості, але також сприяло відтоку людей з Центральної Європи, де рівень народжуваності значно впав

Зміни у структурі населення мали вирішальне значення також для регіону Центральної Європи. На думку Івана Крастева, прямо під час і одразу після періоду трансформації демографічні та соціальні процеси призвели до електорального дисбалансу, коли люди старшого віку, які жили довше і голосували активніше, вирішували майбутнє замість молоді, яка поволі розчаровувалася в політиці та втрачала до неї інтерес. Це, своєю чергою, спотворило часову перспективу планування політиків і змінило логіку прийняття довгострокових рішень. На противагу цьому, після переходу та інтеграції до Європейського Союзу скорочення населення та старіння гомогенних суспільств сповільнилося, але не зупинилося повністю. Натомість з'явився приплив робочої сили з-за меж ЄС, який допоміг центральноєвропейським суспільствам наздоганяти більш розвинені країни, але водночас спричинив запеклі політичні дебати — подібні до тих, що точаться на Заході. Противники політики відкритих дверей апелюють до підсвідомого і суб'єктивного відчуття загрози для власного народу у власній країні, зазначає експерт:

— Таке ставлення можна проілюструвати словами з вірша Бертольда Брехта «Рішення», який запитував: «Зрештою, чи не простіше було б уряду розпустити народ і вибрати інший?».

Водночас експерт зазначає, що приклад Сполучених Штатів Америки показує, що стабільної та однозначної кореляції між електоральними вподобаннями вчорашніх мігрантів та підтримкою політичної сили, під владою якої вони стали громадянами, насправді не існує.

Іван Крастев — болгарський політолог, експерт з міжнародних відносин, спеціаліст з питань Росії та Східної Європи. Очолює Центр ліберальних стратегій у Софії та є постійним науковим співробітником Інституту наук про людину (IWM) у Відні. Коментатор в NYT. Єдиний представник Болгарії, який увійшов до списку 100 найважливіших публічних інтелектуалів світу за версією British Prospect та US Foreign Policy. (PAP)

Автор тексту: Ihor Usatenko

Повний текст можна прочитати на сайті www.pap.pl

Дебати між кандидатами в президенти США у вівторок були сповнені гострих висловлювань та взаємних звинувачень з боку обох кандидатів. Кандидати також зіткнулися через війну в Україні. Камала Гарріс звинуватила Дональда Трампа в бажанні продати Україну і Польщу Путіну, а той натомість стверджував, що він швидко закінчить війну у разі приходу до влади.

Хоча перші дебати почалися з несподіваного рукостискання, ініційованого Гарріс (це була їхня перша зустріч), вони незабаром перетворилися на знайомий з попередніх сутичок за участю Трампа раунд обміну різкими звинуваченнями та образами

Вже під час відповіді на перше питання про економіку колишній президент почав говорити про іммігрантів, які «руйнують країну» і «захоплюють міста», пізніше повторивши в декілька разів спростовані владою історії про те, що мігранти їдять котів і собак жителів Огайо:

— Вони захоплюють міста. Вони захоплюють будівлі. Вони приходять насильно. Це люди, яких вони з Байденом привезли в нашу країну, і вони руйнують нашу країну.

Гарріс намагалася зобразити себе як кандидата з планом на майбутнє, зосередившись при цьому на зображенні Трампа як небезпечного екстреміста і потенційного диктатора, брехуна і людини, яка говорить нісенітниці:

— Зрозумійте, що це людина, яка відкрито заявила, що покладе край, цитую: «покінчить з Конституцією Сполучених Штатів», що він буде використовувати судове переслідування проти своїх політичних ворогів. Це той, хто відкрито висловлював презирство до солдатів. Зрозумійте, що б це означало, якби Дональд Трамп повернувся до Білого дому без жодних запобіжників.

Трамп одразу ж заперечив, зазначивши, що саме за такі слова він отримав кулю в голову.

Контрастність бачення двох кандидатів була помітна і в завершальних промовах обох політиків. Гарріс охарактеризувала майбутні вибори як вибір між кардинально різними баченнями розвитку країни, «тим, що зосереджене на майбутньому, і тим, що зосереджене на минулому і намагається відкинути нас назад». Однак вона підкреслила, що американці більше об'єднані, ніж розділені, і що вона хоче бути президентом для всіх американців:

— Як прокурор, я ніколи не запитувала жертву чи свідка, чи були вони республіканцями, чи демократами. Єдине, що я коли-небудь запитувала, чи все з ним гаразд?

І саме такий президент нам зараз потрібен

Трамп, з іншого боку, накинувся на представницю Демократичного табору за те, що вона нібито не зуміла реалізувати свої цілі, перебуваючи при владі протягом 3,5 років, і змалював ситуацію в країні в похмурих тонах:

— Ми стали державою, що зазнає занепаду. Ми не лідери. Ми не розуміємо, що відбувається. На Близькому Сході йдуть війни. Йдуть війни між Росією та Україною.

Ми опинимося втягнуті в Третю світову війну, і це буде війна, не схожа на жодну іншу

При цьому він повторив свої твердження про те, що вибори 2020 року були сфальсифіковані та що саме він виграв їх, а також заявив, що не несе відповідальності за штурм його прихильниками Капітолію 6 січня 2021 року.

Питання війни в Україні стало предметом однієї з найдовших і найгостріших суперечок між кандидатами. На запитання, чи хоче Трамп, щоб Україна перемогла у війні, той відповів лише, що хоче припинення конфлікту та безглуздих смертей мільйонів людей. А також пообіцяв, як і багато разів раніше, що покладе край конфлікту ще до того, як стане президентом, як обраний президент. Він також звинуватив Гарріс у тому, що вона стверджує, що Росія вдерлася в Україну, тому що вона говорила «дурні речі» перед російським вторгненням.

Гарріс, своєю чергою, захистила репутацію своєї адміністрації, заявивши, що якби не зусилля США і союзників, Путін сидів би зараз у Києві, і що Трамп продав би Путіну як Україну, так і сусідні країни, такі як Польща:

— Якби Дональд Трамп був президентом, Путін сидів би зараз у Києві. Зрозумійте, що це означає, тому що порядок денний Путіна стосується не лише України. Зрозумійте, чому європейські союзники та наші союзники по НАТО так вдячні, що ви більше не президент, і що ми розуміємо важливість найбільшого військового альянсу, який коли-небудь знав світ, яким є НАТО.

Вона додала, що якби не її та Байдена дії на підтримку України, Путін виграв би війну і поклав би око на решту Європи, починаючи з Польщі:

— Чому б вам не розповісти 800 тисячам американців польського походження тут, у Пенсильванії, як швидко ви б здали (Польщу) за послугу і за те, що ви чомусь вважаєте дружбою з диктатором, який би з'їв вас на обід.

Гарріс звинуватила Трампа в тому, що диктатори легко маніпулюють ним, пропонуючи йому лестощі та послуги. Трамп відповів, що якби він був президентом, Путін сидів би в Москві і не втратив би 300 000 солдатів. Однак він зазначив, що, врешті-решт, Росія має те, що називається ядерною зброєю:

— Можливо, вона її застосує. Ніхто про це не говорить.

Трамп також звинуватив Гарріс в тому, що вона недостатньо підштовхує Європу платити більше на підтримку Києва. Крім того звинуватив союзників у тому, що вони використовують Америку в своїх інтересах, як він це робив багато разів раніше, і пригадав анекдот про те, як він погрожував союзникам, що не буде захищати їх від Росії, якщо вони не будуть витрачати достатньо коштів на оборону.

Гарріс також стверджував, що світові лідери сміються над Трампом, а військові бачать у ньому людину, яка зганьбила країну. Експрезидент відповів, посилаючись на прем'єр-міністра Угорщини Віктора Орбана, що лідери бояться і поважають його, в той час як Путін та інші вважають її і Байдена «слабкими» і «жалюгідними».

Хоча опитування показують, що економіка є найважливішим питанням для виборців, на її обговорення було витрачено відносно мало часу. Гарріс підкреслила, що у неї є план, як підняти середній клас і робітників, вказавши на свої пропозиції щодо податкових пільг для батьків новонароджених ($6 000) та тих, хто закладає нові фірми та стартапи (50 000 доларів). Вона також стверджувала, що план Трампа запровадити універсальний тариф на всі іноземні товари, що по суті буде ПДВ, який так насправді платитимуть американці.

Трамп заперечив, сказавши, що витрати на тарифи понесе Китай і «всі ті країни, які використовували нас протягом багатьох років», і заявив, що поточна інфляція «руйнує країну».

Дебати у Філадельфії були єдиним запланованим телевізійним поєдинком між Гарріс і Трампом, а також їхньою першою зустріччю віч-на-віч. Кандидати виходили на неї в ситуації, коли, за даними опитувань, жодна зі сторін не мала явної виборчої переваги. Дебати відбулися у найважливішому для результатів виборів штаті — Пенсильванії.

З Вашингтона, Oskar Górzyński (PAP)

Впродовж останніх днів, завдяки співпраці спецслужб, було успішно знешкоджено групу диверсантів, метою яких було вимагання інформації, індивідуальний та інституційний шантаж і фактична кібервійна. Про це заявив 9 вересня міністр цифровізації Польщі Кшиштоф Гавковський. Він пояснив, що йдеться про компанії, пов'язані зі сферою безпеки:

— Це почалося з «Полади» (польське антидопінгове агентство. — Авт.), яка була частиною ширшої оперативної гри служб, перед якими стояло завдання розробити вектори проникнення в інші польські установи — на рівні місцевого самоврядування та на рівні державних компаній, які пов'язані зі сферою безпеки. Всі ці установи були поінформовані службами. Вони включені в оперативне провадження, але оперативна мета, яку ставили перед собою супротивники, тобто проникнути, вимагати дані, а потім шантажувати — була зупинена.

Гавковський пояснив, що метою атак був намір паралізувати політичну, військову та економічну сфери держави.

Міністр заявив, що лише за перші шість місяців 2024 року було зареєстровано понад 400 тисяч інцидентів, пов'язаних з кібератаками. Спецслужби вжили близько 100 тисяч дій, щоб виявити, хто стояв за цим.

Опрацював Roman Havryshchak

Перший візит прем'єр-міністра Індії Нарендри Моді до демократичної Польщі і його перший візит до вільної України пишуть нову історію. Про таке заявив в інтерв'ю PAP колишній посол Польщі в Індії, політолог, експерт з факультету політології та міжнародних відносин Варшавського університету, доктор Томаш Лукашук:

— Індія, лідер Глобального Півдня, зустрічається з Польщею, одним з лідерів ЄС. Наступна зустріч з Україною, яка є важливою, оскільки Індія має певний наратив, коли йдеться про російську агресію, і багато інших країн можуть його наслідувати.

Лукашук пояснив, що багато країн Глобального Півдня дивляться на війну в Україні як на ще один випадок маріонеткової війни між США та Росією. І цей наратив, за словами експерта, потрібно розвінчати, оскільки це важливе питання для правильного розуміння взаємопов'язаності глобальної системи безпеки:

— Ситуація в Україні та на Близькому Сході життєво впливає на інтереси та безпеку Індії та інших країн Глобального Півдня. Індія зрозуміла це, коли під час розгортання подій в Україні Китай і Північна Корея, її найближчі сусіди, долучилися до військової підтримки агресора.

Виявилося, що війна не надто далеко від Делі й безпосередньо впливає на безпеку Індії

За словами Лукашука, небезпечною для Індії є ситуація, коли китайці нарощують свою потужність на конфлікті в Україні й водночас Росія послаблюється. Відповідаючи на запитання про нещодавню зустріч Моді з Путіним, співрозмовник PAP зазначив, що у випадку Індії, яка є країною з амбіціями, це була внутрішня гра:

— Очільник уряду Індії повинен був забезпечити постачання нафти й газу, тому що без цього гігантська економіка Індії не може вижити.

Минулого місяця на російську нафту припало рекордні 44% від загального обсягу імпорту Індії, повідомило в 22 серпня агентство Reuters. У 2021 році російська нафта становила лише 2% річного імпорту

Експосол Польщі в Індії також підкреслив, що завдяки візиту до Польщі та України лідери двох країн можуть ще раз наголосити у прямих переговорах, що Росія порушила всі правила міжнародного порядку, які існують і були встановлені за останні сто років, всі конвенції, які стосуються або війни, або миру:

— Це фундаментальне питання правил глобального міжнародного порядку у 21 столітті має бути зрозумілим Індії та іншим країнам Глобального Півдня.

На думку політолога, з погляду прем'єр-міністра Моді, найважливішим є збереження стану рівноваги між основними гравцями навколо Індії: США, Китаєм і Росією.  Лукашук додав: у розумінні Індії цей баланс має бути збережений. Якщо Росія послабиться, а Китай посилиться, це вдарить по індійських інтересах. США вийшли на вищий рівень співпраці з Індією у 2005 році, і з того часу стратегічне партнерство поглиблюється і є стабільним.

Позиція Китаю та Росії є менш стабільною і створює більше викликів для Індії:

— Прем'єр-міністр Моді мав розмову тет-а-тет з прем'єр-міністром Туском, а раніше мав розмову з Путіним, це означає, що він може привезти до Києва якусь пропозицію щодо мирного завершення війни. А якщо такої пропозиції у нього не буде, то він запропонує особисто провести переговори з людьми, з якими він має регулярні контакти, а саме з президентом США, президентом Китаю і російським лідером.

Президент Зеленський знає, що Моді — один з небагатьох глав урядів у світі, який має з ними регулярні прямі контакти. Це може бути певною пропозицією для очільника України

Лукашук наголосив: для Моді важливим є не лише питання мирного завершення війни, а й те, щоб Зеленський зрозумів логіку зовнішньої політики індійців. 23 серпня Моді прибув з візитом до Києва, де вже провів зустріч із президентом Володимиром Зеленським.

Автор тексту: Marta Zabłocka (PAP)

‍— Сім років в радянській в’язниці, а потім ще три роки на поселенні. Такою була ціна за правозахисну діяльність в Радянському союзі, яку вам довелося заплатити. Пригадую, як ви писали в своїй книзі «Всесвіт за колючим дротом» про настанови матері, яка наказувала: «Сину, лише не вступай в якісь підпільні організації». Ви ж після заснування УГГ (Українська Гельсінська група) на це відповідали, мовляв, перепрошую, але це ж аж ніяк не підпільна організація, бо Радянський Союз підписав Заключний акт Наради з безпеки й співробітництва в Європі. Чи час перебування в таборах приніс досвід та висновки, які були б корисні українцям тепер?

— Мою маму часто збивала з пантелику й інша моя фраза — що я вдячний долі за те, що пройшов через табори. Ні, я звісно аж ніяк не вдячний КДБістам, бо я знав, що вони не бажають мені нічого доброго. Однак я вдячний своїй долі за те, що Господь зумів обернути спрямоване проти мене зло на добро для мене.

Найголовніший досвід, який я виніс з табору, полягає в тому, що за правду варто і треба боротися. Навіть якщо за це часом треба платити дорогою ціною

Ця боротьба виправдовується тим, що рано чи пізно правда все одно вийде на яв і переможе, і, захищаючи її, ви закладаєте основи своєї майбутньої духовної перемоги. Саме духовної перемоги, а не життєвого успіху, адже були випадки, коли мої побратими гинули. Однак усі вони залишалися вірними обраним цінностям замість власної безпеки і помирали з відчуттям виконаного обов’язку перед Богом та людьми та у повній відсутності почуття власного дворушництва.

У моєму випадку перемогла правда про режим, з яким я боровся, а моєю персональною моральною сатисфакцією стало те, що я став свідком його колапсу

Звісно, можна зараз міркувати про те, чи можна було б уникнути путінського режиму. Гадаю, це тема для окремої розмови. Проте уроком таборів було те, що навіть безнадійна на перший погляд боротьба може принести результат.

Ще один досвід полягає в розумінні того, що людина не може бути безпомильною. Це було б просто проти природи. Людина часом буває заслабкою, схильною до поспішних висновків чи дій. Досвід табірного життя навчив мене, що власні помилки потрібно усвідомлювати та виправляти. Не варто одразу думати про те, що «все, мені ніколи не забудуть цього». Забудуть. Вибачать.

— Ви згадали про опозицію цінностей до безпеки. Чи не здається вам, що щось подібне відбувається в сучасній міжнародній політиці?

— Тема цінностей проявляється для мене через дві дилеми. Перша — персональна — це опозиція інстинкту виживання, який ще можна назвати інстинктом страху, супроти вищих духовних цінностей. Я починав з того, що надав пріоритет інстинкту виживання, коли під час моїх перших розмов з КДБ мені погрожували виключенням з університету.

Втім я швидко усвідомив, що постійно боятися — це дорога в прірву. Звільнення від липкого почуття страху, прораховування наслідків своїх дій та обдумування меж морального компромісу принесло розкішне відчуття полегшення. Так, звісно, рішення обстоювати цінності створює цілу низку клопотів, проте всі нещастя, які на тебе валяться, є результатом твого вибору життєвого шляху, в правоті якого ти не сумніваєшся.

Друга дилема подібна, але має колективний вимір. Я б сформулював це як моральний імператив супроти безпеки. До сьогодні в Європі панувала перевага безпеки над цінностями. Навіть більше — безпека проголошувалася чи не найважливішою цінністю самою в собі, в чому, як на мене, може ховатися певний софізм, про який я оповім.

Ми чуємо докори частини європейців про те, що це Україна має йти на поступки заради миру.

Коли я чую такі заклики, мовляв, змиріться з втратами людей і територій, то я просто фізично страждаю від наївності таких пропозицій

Адже вони, по-перше, неефективні — відкусивши жертві руку, звір не заспокоїться, допоки не з’їсть її повністю. По-друге, такі заклики вкрай аморальні та несправедливі. Чомусь ті люди, хто за ними стоїть, не поспішають великодушно віддавати Росії те, що у них є.

Тому для того, аби уникнути софізму, а заразом і морального релятивізму, питання безпеки має розв’язуватися з урахуванням цінностей, а не їхнім коштом

Тільки такий підхід дозволив би не повторювати минулих помилок щодо умиротворення агресора. Інакше ми будемо приречені ходити по колу, про що писав ще Бенджамін Франклін, який зазначав, що «той, хто жертвує основоположними свободами заради безпеки, не вартий ні свободи, ні безпеки».

— У вже згаданій книзі спогадів ви пишете, що для вас у книзі важливішим було не стільки надати обвинувачувальні свідчення щодо режиму, скільки поділитися реальними прикладами взаємопідтримки, подвижництва та прощення. Жити відповідно до такої шляхетної та великодушної християнської максими втім аж ніяк не легко. Особливо тоді, коли українці на щодень мають справу з ворогом, що обстрілює дитячі лікарні. Чому ж, коли всі пишуть про те, як «ростив їх гнів і лють на ворогів», ви свідомо ступаєте на шлях боротьби з нібито природним почуттям ненависті серед українців?

— Ненависть занадто природня і навіть в якомусь сенсі відрухова. Я побо́ююся говорити про це почуття, але вимушений постійно про нього говорити. Розповім про один епізод з мого табірного досвіду.

Був момент, коли я впав у лють, бо тюремний наглядач навмисно ігнорував моє прохання підійти до камери. Я відчайдушно термосив ґратами та в якусь хвилю просто подивився на себе з боку.

Побачивши своє перекошене обличчя, те, як воно втратило людський вираз, я вжахнувся та зрозумів, наскільки руйнівною ненависть може бути для її носія. Це був важливий духовний досвід. Він допоміг зрозуміти, що ненависть небезпечна, бо прокладає шлях до уподібнення до того, з ким ти борешся

А поза тим, емоції гніву, люті, ненависті у всіх релігійних системах належать до деструктивних переживань, зла та темряви. Українці ж зараз з цією темрявою борються.

— Якою є роль церкви у відбудові України та чи її поліконфесійність це проблема, чи радше перевага?

— Пригадую собі своє здивування, коли я в розмові з одним польським колегою висловив жаль з приводу того, що до наявних поділів в українському суспільстві додається також церковний розкол. Я нарікав тоді на те, що це створює нам великі проблеми, й зауважив, що в Польщі краща ситуація у зв’язку з моноконфесійністю.

На це я почув від свого візаві, що це ви щасливі, бо позбавлені диктату та домінування однієї релігійної організації. Залишаю оцінку того пана на розсуд його співвітчизників, лише додам, що для мене та розмова стала ще одним приводом задуматися над тим, чи не вважаємо ми карою Господньою для народу те, за чим насправді ховається наше благо, яке ми не в силах осмислити.

Адже коли в середині дев’яностих років я висловлював згаданий аргумент, то у нас була лише одна модель єдності, яка вимагала етнічної та конфесійної гомогенності. Проте Україна не може бути повністю гомогенною, оскільки зародження наших регіональних субідентичностей сягає корінням часів Київської Русі. Ми можемо бути єдиними лише у багатоманітті, й це гасло чудово вписується до сучасного європейського світобачення. Війна консолідує українців, проте не викорінює джерела нашої розмаїтості.

Щодо того, наскільки церква виконує зараз роль агента соціальних змін в суспільстві. Якщо йти за хантігтонівською моделлю трьох демократичних революцій, то можна помітити одну цікаву деталь, яку помітив та описав релігієзнавець Джон Вітті:

Демократизаційним процесам в західних суспільствах передували сплески активності релігійних організацій. Одначе, тільки-но ці хвилі демократизації переходили невидимий рубіж і опинялися на канонічних землях східних церков, картина змінювалася

За моїм відчуттям, тут уже громадянське суспільство вело вперед у змінах, а церква намагалася його наздогнати. Це було помітно під час трьох наших майданів — Революції на граніті, Помаранчевій революції та Євромайдані, на яких церкви хоч і були присутні, але де вони не були ініціаторами та головними виразниками протесту.

Церкви спізнювалися з прийняттям морального імпульсу суспільства, а Ватикан свого часу й зовсім проігнорував дивовижні прояви боротьби за людську гідність в час Євромайдану, побоюючись втручатися у ті сфери, де, як він вважав, існує суверенітет московської церковної влади щодо вірян.

Я нагадую про це не для того, аби когось звинувачувати. Східні церкви дуже інерційні у прийнятті рішень та реагуванні на виклики. Однак якщо вони не змобілізуються для того, аби взяти участь у соціальних трансформаціях, тоді ці зміни, які визначатимуть ситуацію у майбутньому, відбуватимуться без них.

— Вже 20 років як Україна та Польща позбавлені нагоди дослухатися до корисних порад вашого друга, львів'янина Яцека Куроня. Ви зазначаєте, що без його голосу тихішими стали рупори польсько-українського порозуміння, зате куди частіше чути групи непримиренних. Чому попри те, що два народи нібито вже більше знають один про одного, ніж дві, три чи чотири декади тому, нових "куронів" в публічному дискурсі й досі бракує?

— Я можу говорити лише про власні відчуття ситуації, яка склалася. Багато людей в Європі усвідомлює, що ми живемо в дуже турбулентний час, коли життя пришвидшується й іноді складно поспівати за несамовитим темпом цих змін. Внаслідок цього в людей з’являється стурбованість своїм майбутнім та прагнення захистити свої інтереси, світосприйняття та ідентичність в ньому. Це ті люди, які в час швидких змін воліють не експериментувати. В Україні ситуація інакша. Українська державність не встоїть, не ризикуючи змінюватися та шукати щось нове. Ми відчуваємо, що повернення до старого вже немає.

На українсько-польські стосунки впливає зараз не стільки традиція ґедройцівської «Культури», скільки етос, притаманний обом народам у міжвоєння. Йому відповідає принцип нульової суми, або інакше win-lose. Згідно з ним, інерція уявлення про те, що українцеві може бути добре коштом інтересів поляків і навпаки, діє до сьогодні.

Якщо ми шануємо наших предків, очільників та людей, які в різний історичний час несли національний дух, ми мимоволі просякаємося такою логікою. Вона неконструктивна в побудові майбутнього і не підходить обом народам. Замість неї Україні потрібно думати про впровадження логіки win-win.

Для Польщі згадана інерція несе не меншу загрозу, оскільки така логіка відроджує давній комплекс зверхності, слідом за яким йшов конфлікт, а потім і загроза для польської державності.

Ми переживаємо американські гірки у польсько-українських відносинах, на яких хвилі піднесення змінюються падінням в недовіру та непорозуміння, які ми хочемо вирішити силовим шляхом. Зрештою, колись це має змінитися.

<frame>Мирослав Маринович — український громадський діяч, публіцист, релігієзнавець. В минулому радянський політичний дисидент, політв'язень, співзасновник Української Гельсінської групи та української Amnesty International, президент українського ПЕН-клубу. Колишній проректор Українського католицького університету у Львові. <frame>

Розмовляв Ihor Usatenko

«Україну та український прапор буде видно в Парижі. Участь в Іграх у нашій ситуації — це вже перемога», — наголосив Вадим Гутцайт, президент НОК України та ексміністр молоді та спорту.

Вадим Гутцайт, колишній шабліст і олімпійський чемпіон у складі збірної на Іграх в Барселоні (1992), підкреслив труднощі, з якими стикаються українські спортсмени, зокрема часті перебої в електропостачанні та постійні напади з боку Росії.

«Проблемою також є відсутність належної інфраструктури, яка б дозволяла спортсменам тренуватися», — зазначив він.

Чиновник повідомив, що в результаті дій російської армії з 24 лютого 2022 року було зруйновано понад 500 українських спортивних об'єктів.

— Українські спортсмени стикаються з тими ж проблемами, що і будь-який громадянин — втрачають свої домівки, близьких та змушені переїжджати через окупацію

Гутцайт зазначив, що деякі з них «заплатили найвищу ціну».

«Внаслідок російської агресії проти України загинуло 488 українських спортсменів», — повідомив Гутцайт і додав, що за кілька днів до початку Ігор у Парижі відбувся марш пам'яті вбитих спортсменів, організований Союзом українців у Франції та Світовим конгресом українців, в якому взяли участь понад тисячу людей.

Підкреслюючи роль спортсменів як амбасадорів країни, Гутцайт сказав:

— На міжнародних заходах і змаганнях представники України говорять правду про війну, піднімають український прапор і нагадують про необхідність підтримки. Україна захищає свою цілісність, незалежність та державні інтереси

У зв'язку з російською агресією Міжнародний олімпійський комітет (МОК) дозволив російським і білоруським спортсменам брати участь в Іграх лише під нейтральним прапором, без національної символіки та кольорів і за спеціальним запрошенням, яке могло відбутися після виконання всіх вимог нейтралітету. За цією формулою на старт Ігор, ймовірно, вийдуть 16 білоруських і 15 російських спортсменів.Така невелика кількість запрошених спортсменів з двох країн-агресорів пов'язана, серед іншого, з тим, що Україна, підкреслив Гутцайт, надала докази приналежності російських і білоруських спортсменів до лав зьройних сил або засвідчила їхню підтримки режимів у своїх країнах.

НОК України та Міністерство молоді та спорту України, за його словами, видало відповідні рекомендації збірній, як уникнути конфронтацій з представниками цих країн.

«Для України найголовніше — це безпека наших спортсменів. Ми подбали про те, щоб олімпійці уникали контактів зі спортсменами з Росії та Білорусі», — визнав колишній міністр. Він також висловив переконання, що Росія не зможе використати Ігри в пропагандистських цілях через обмежену кількість спортсменів і відсутність прапора та гімну.

Олімпійські ігри в Парижі розпочнуться у п'ятницю. Це вже втретє, коли Париж приймає ці престижні змагання. Цього року 10 500 спортсменів змагатимуться у 32 дисциплінах за 329 комплектів медалей.

Автор: Hanna Czarnecka

<frame>Катерина Калитко — українська письменниця, перекладачка з балканських мов, авторка поетичних збірок і прозових творів, громадська активістка. Членкиня виконавчої ради PEN Ukraine. Лавреатка багатьох престижних міжнародних та українських премій, зокрема найвищої мистецької відзнаки країни — Національної премії імені Тараса Шевченка.<frame>

— У своєму свіжому есеї ви пишете про те, що наш мир неможливий без справедливості. Справедливість неможлива без правди та довгої пам’яті. А правду про нашу війну можуть розповісти  тільки українці, які бачили її на власні очі. І далі зазначаєте, що відчуваєте цінність того, що змушена переживати разом українська спільнота, того, як вона зараз долає хвороби росту й намагається писати новий суспільний договір. Проте в цій цитаті відчуваються й певні загрози. Зокрема від спроб узагальнити, переозначити, навіть викривити цей досвід кимось. Почати з додаткової креації та не зупинитися навіть на відвертій фальші. Як можна цього уникнути? І хто має писати про цю війну?

— Тривалий час і я, і низка українських публічних інтелектуалів із засторогою очікуємо, як про нашу війни почнуть писати інші. Власне, уже починають, бо з’явилося чимало іноземних нон-фікшн творів різної якості на тему війни в Україні. Це відбувається з однієї простої та утилітарної причини — українці не мають ресурсу, аби про все це багато рефлексувати.

Попри те, що книговидання в Україні, незважаючи на всі спроби росіян, не зупинилося, письменники, навіть ті, хто воює, намагаються творити з огляду й на внутрішню потребу виговоритися. Але на системну та добре прораховану рефлексію бракує часового та ментального ресурсу.

Відповідно зростає загроза того, що люди, які матимуть більше часу та можливостей, просто спостерігаючи за українською реальністю, будуть собі щось формулювати та узагальнювати.

Важливо, щоб про цю війну говорили українці. Можливо, ті українці, які проживають нині за кордоном, але залишаються залученими до спільного дискурсу та беруть участь в українському житті.

Треба, щоб це були саме українські голоси, голоси тих, хто розуміє, за що ми воюємо, що це війна за ідентичність, за суб’єктність, а не лише за територію чи надра

Ті мовці, які це розуміють, які визначили це за стрижневу тему власного висловлювання, мали б говорити про Україну — всередині неї та зовні.

— Чи можна тут говорити про певну санкцію суспільства на писання?

— Я би говорила про запит на добре письмо. Різниця між добрим та поганим письменством, на мою думку, полягає в тому, наскільки воно є чесним. І мені тут не йдеться ані про сентиментальну надривність, ані про плакатність. Радше — аби для людини, яка пише, те, про що вона промовляє іншому, становило цінність.

В українському соціумі зараз багато розламів, багато несхожих досвідів, які ми лише намагаємося звести до спільного знаменника.

Не знаю, чи ближчим часом ми цей спосіб знайдемо, адже суспільство вкрай невротизоване. Проте для мене по-справжньому цінними є ті історії, які не намагаються зімітувати чужий досвід, адже кожне реальне пережиття є елементом українського повсякдення війни, а отже, елементом історії. Великий наратив складається з менших історій, тому я віддаю перевагу тим, хто не позує, а знає, про що говорить.

— Ви неодноразово відзначали, що українців буває незручно слухати на міжнародних культурних заходах, дискусійних панелях та зустрічах. Здається, проблема не лише в самій тональності, але й в різних досвідах аудиторій. Ви як представниця культурної дипломатії досвідчували та засвідчували цю проблему. Що робити в таких умовах?

— Так, є певна втома. Є відчуття того, що натягнута линва загального інтересу почала провисати та бриніти в тебе під ногами, і тобі на ній все важче гойдатися.

Важливо втім  розуміти, що це синусоїда. І той, хто може тебе почути та зрозуміти, той почує, навіть якщо не відреагує в найближчій перспективі, або зреагує не в той спосіб,  на який ти очікуєш. Головне — посіяти зерно, яке так чи інакше проросте. Для цього потрібно мати впертість і затятість, аби продовжувати говорити, не скочуючись в істеризм та екзальтацію, коли хочеш прокричати всім те, що в тобі за весь цей час накопичилося.

Безумовно, варто враховувати аудиторію, для якої ти говориш, контекст країни, апелювати до певних синхронів у досвідах.

У Європі, де авдиторії довго не знали війни, можна звертатися до родинного досвіду дідусів і бабусь, який є ближчим та може зачепити

Важливо готуватися до таких зустрічей, а не розраховувати на те, що приїдеш, скажеш, що ти з України, і тебе одразу будуть слухати. Це вже так не працює в епоху кліпового мислення та під час інших серйозних конфліктів у світі. Свої історії варто розповідати нюансовано, дуже тонко та у співдії з тим тлом, на якому ти це говориш.

Водночас я часто осмикую себе та остерігаю інших від того, аби не починати просто догоджати іноземній аудиторії, робити себе зручними, автоматично вписуватися в їхню аналітичну рамку.

Шляхетна мета достукатися до людей, проникнути до них зі словом про Україну не повинна змушувати тебе розчинятися в чужому наративі

У розмові з іноземцями наразі ще працюють конкретні історії з фактажем, іменами, деталями, навіть із чорним гумором, без вивертання кишок, але й без манірного тушування. Проте я розумію, що й такий спосіб колупати цю броню та насичувати людей знаннями теж матиме свій термін придатності. Захід, частково обережний, частково лінивий, охоче б нас спростив, уписав би в якусь власну систему для того, щоб можна було зарозуміло поставити галочку: мовляв, уже й у цьому розібралися, можна спокійно продовжувати жити далі. Ми маємо привчити світ до своєї присутності в ньому, до того, що ми тут надовго, назавжди.

Маємо остаточно розтлумачити тим-таки європейцям, що ми свої, такі ж, як вони, що ми частина цієї сім’ї народів і знаємо про це. Напад на нас — це напад на європейські цінності та спосіб життя, тож і захищатися треба разом. Багато хто це вже усвідомлює, а багато кому лише належить це з’ясувати. Гендиректор Українського інституту Володимир Шейко має гарну метафору з цього приводу. Він каже:

Світові двері розуміння та чуйності щодо України поступово зачинятимуться, і наше тактичне завдання — у цих дверях застрягнути, не даючи їм остаточно зачинитися перед нашим носом

— Редактор однієї з ваших книг пише про те, що ви належите до штибу людей, які могли б жити спокійніше та приємніше за умови, якби вміли мовчати. На свою біду й на ціле щастя для української поезії, пише автор, ви не вмієте цього робити. А отже, сміливо виходите з прадавнього на наших землях «Ордену мовчальниць» (назва поетичної збірки Катерини Калитко — Авт.), тобто вибиваєтеся з поколінь українського та східноєвропейського жіноцтва, охарактеризувати внутрішній світ яких легше по тому, про що вони мовчать, аніж по тому про що вони говорять. Яка роль поеток у цій війні та чи увиразнилася жінка на її тлі?

— Безумовно, війна підсвітила українську жінку. І не тільки від початку великої війни, але й з 2014 року жінки ставали більш видимими як у війську, так і в цивільному житті.

Спершу це було пов’язано з розширенням у ЗСУ переліку військових професій, властивих жінкам. Те, що було притаманне суто чоловікам, поволі ставало й жіночим, адже тепер жінки-військові змогли бути не тільки кухарками та санітарками, але також снайперками, штурмовичками, операторками дронів. Помітними волонтерками, безумовно.

Для багатьох жінок війна стала способом переосмислити себе, переписати своє знання про себе. Для письменниць — дослівно. Роль особи, яка діє, стала ключовою для жінок в Україні. Про українську поезію вже давно кажуть, що вона сильна саме своїми жіночими голосами.

Ніяк не знецінюючи чоловіків-поетів, особливо тих, які воюють, можу підтвердити: усі справжні жіночі поетичні голоси нині феноменальні. Для себе я пояснюю це тим, що жінка в нашій країні — це контейнер колективного досвіду, носій родової пам’яті

Війна — це завжди велика тема для літераторів, але лише чутливі, емпатичні, чесні поезія та проза, до яких під'єднані переживання поколінь предків, що боролися з випробуваннями, резонують і роблять письмо та говоріння інакшим завглибшки.

Головна думка згаданої збірки «Орден мовчальниць», яка попри назву є антимовчальницькою та антипатріархальною, полягає в тому, що крок до виходу з мовчання дуже багато означає не тільки для тебе самої, але й для тих, хто піде за тобою, хто буде на тебе взоруватися.

Відвага окреслення себе як суб’єкта, який не просто має голос, але й знає, що й коли ним проказати, — це теж рольова модель для когось, хто підростатиме і наважиться на вихід з німоти

— Ви добре знаєте сучасну боснійську реальність, оскільки перекладаєте літературу цієї країни та тривалий час прожили в Сараєві. Мене цікавить, чи видно в тому, що пишуть тамтешні літератори, щось, що на вашу думку, могло б натякати на майбутній напрямок розвитку українського красного письменства? Маю на увазі як щось конкретне, типу самоіронічного пошуку вторинних вигод (як-то часом буває в Озрена Кебо або Міленко Єрговича), або, може, навпаки, якийсь ресентимент та замикання на собі. І як вибір можливого сценарію політичного розв'язання конфлікту, на вашу думку, впливатиме на це?

— Якщо говорити про літературу, то через тридцять років після війни в країні боснійська література все ще працює з тим чи іншим виміром травми. Я думаю, це те, що чекатиме й на українську літературу в кілька найближчих десятиліть. Масштаб того, що з нами вже відбулося і ще триває, відкриється нам лише після того, як ми зможемо трішки заспокоїтися, видихнути та зрозуміти, в якій точці перебуваємо як спільнота. Гадаю, глибина рефлексій щодо того, що нам відкриється, про нашу боротьбу та її вплив на майбутні покоління, соціальні поділи, усвідомлення людської природи, нас, на жаль, вразить.

ПТСР, полон та катування, окупація-деокупація, утрата дому, зіткнення з ворогом, впізнання загиблих близьких, зґвалтування, практики комеморації — для великої літератури все це дає багато простору. Невідомо лишень, чи вистачить на те, щоб це все описати й осмислити, елементарно психічних сил

— Звісно, адже історія з дітьми, які народилися внаслідок сексуального насилля на війні, так званого «невидимого покоління», теж є дуже боснійською темою...

— Так, є чудовий фільм Ясміли Жбаніч «Грбавіца» (босн. Gŕbavica) на цю тему. Про це також писали художні твори та есеї, репортажисти розмовляли з жінками, які пережили насильство та по-різному поставилися до плоду, який вони носили. Хтось позбувся його, хтось народив, але все життя ненавидить цю дитину, хтось народив і її любить. Цинічно робити із цих карколомних історій літературу, проте говорити про це в той чи інший спосіб треба, і не завжди добре, коли про неймовірно складний досвід просто візьмуть і напишуть іноземці.

Правда належить травмованим, які не втрачають самоусвідомлення та права до самопрезентації

— Ви маєте на увазі твори типу «Народжений двічі» Маргарет Мацантіні?

— Так, зокрема. Цікаві та глибокі романи про війну в Боснії та Герцеговині написані та  пишуться нині людьми, які були дітьми під час тих подій, які провели перші роки свого життя в підвалах, рано зіткнулися зі смертю та важкими повоєнними роками. Ці автори позбавлені нашарувань знання дорослих на той момент учасників подій, і завдяки цьому в них з’явилася можливість на відсторонене узагальнення.

Імовірно, найважливіші твори про війну в Україні будуть написані за десятиліття людьми, які не брали в ній безпосередньої участі. Може, це будуть діти, які виросли в еміграції, батьки яких ангажували їх в український порядок денний, або ж евакуйовані з фронтових регіонів діти, які дуже рано перенесли тяжкий досвід і які, цілком можливо, будуть вибудовувати навколо нього власну ідентичність.

А щодо можливості «українського» Дейтона, то мені це питання теж болить та не дає спокою. Ніхто зараз про це не скаже вголос на велику аудиторію, але нас, очевидно, рано чи пізно змушуватимуть до прийняття якоїсь форми перемир’я, і є ймовірність, що в нас на той час не буде можливості на нього не погодитися.

Боснійці теж дуже довго не хотіли приймати те, чого домагалися від них серби, але в якийсь момент утома від війни стала такою великою, що навіть ходила приказка «Potpiši Alija, makar je kao avlija» (укр. Підпиши (договір) Алія (Ізетбегович), нехай навіть (від держави) залишиться обійстя — Авт.).

Людей настільки виснажила війна, що вони стали готові відмовитися від свого важливого добровільно. Я дуже боюся, що наше виснаження сягне такого ж дна. Це буде дуже погано в будь-якому випадку, бо Росія в її сьогоднішній формі існування не збирається зупинятися, а тому це може обернутися відкладеною війною для наших нащадків.

Якщо ж ми погодимося віддати нині окуповані території, то кожна подальша спроба визволити людей, які чекають повернення України, — а таких чимало, — буде інтерпретуватися вже як акт агресії з боку саме нашої держави.

Дейтонський сценарій зробив Боснію та Герцеговину, прекрасну й наповнену сенсами країну, недієздатною політично. Як державне утворення вона зараз — це ніщо інше, як примус до співжиття людей за етнічними квотами. Варто розуміти, що механіка воєнного і ціннісного конфлікту в нас, щільність співжиття українців та росіян, культурні патерни є іншими.

Незалежна Україна зазнала зовнішнього нападу від держави-агресора. Проте не виключено, що у світового істеблішменту, ситого та охочого до шухлядкування, і цього разу виникне спокуса знову все спростити, привести нас до вимушеного та руйнівного співіснування з агресором. Щоб не дати цьому статися, ми маємо бути постійно присутні у світовому порядку денному та не дозволяти незалежницькому запалу, який ми неодноразово маніфестували впродовж останніх тридцяти років, згаснути.

Українські зусилля мають докладатися з розумінням того, що на нас можуть чекати перемовини, і важливо не дати їм почати рухатися у фатальний для нас бік. Це складна, аж філігранна робота всіх: політичних дипломатів, культурних дипломатів, інтелектуалів, лідерів думок, політиків, які приймають рішення, та представників громадянського суспільства.

Я свого часу й узялася перекладати боснійську літературу, бо це була лакуна в нас, і мені хотілося, щоб українці побачили тамтешню історію не крізь сербську, а отже — проросійську пропаганду, а очима тих, хто переживав її безпосередньо у себе вдома. І також я перекладала з підсвідомим знанням про те, що в нас буде велика війна з Росією, що попереду складне переформатування взаємин. Важливо лише добитися, аби воно не закінчилося для нас так само кепсько, як для Боснії і Герцеговини.

Розмовляв Ihor Usatenko (PAP)

* * *

Вірші Катерини Калитко

А як стається історія? Просто коїться,
як автотроща на трасі, як раптова залюбленість.
Вітер понад рікою. Темні пальці та губи.
Довге тепло. Другий врожай шовковиці.

Не обираючи дихання, не обираючи пристрасті,
пам'яттю тіла, наче вночі удома,
рухайся, не спиняючись, дихай і говори,
вперто розв'язуючи рівняння із невідомим,
із неспівмірним людині, жаским, голодним.

Зранений капонірами, рано жовтіє ліс.
Час дається для тривання та близькості,
для вдивляння у глибину одне одного.

Вранішні вулиці прохолодні й прозорі,
випростані, як лози із равликами трамваїв.

Все з нами коїться вчасно. І тільки історія,
як пісок із волосся, не вимивається.

* * *

Отче наш,
сущий
у серцях неоперених,
у стягнутих дротом руках,
у засохлій глині під нігтями,
у колючих дошках, із яких збивають хрести.

Хай святиться
кожне ім'я віднайдене,
кожна пожежа болю над краєм ями,
кожен жовтий клапоть зотлілої шкіри,
і той боєць, що довго блює між соснами,
а тоді повертається і копає.

Нехай прийде
наше військо.

Нехай прийдуть
люди в білих комбінезонах.

Нехай прийде
міжнародна прокуратура.

Нехай прийдуть
наші невтішні рідні.

Нехай буде на небі і на землі
тісно від нашого мовчазного крику,
видно на три покоління вперед
у чесному світлі ненависті.

Віддай нам щоденні
імена і прізвища,
хай напишуть їх на табличках,
поверни наші голови,
наші обличчя,
наші впізнавані татуювання.

І не прощай нам нічого, якщо захочеш,
бо і ми не прощаємо винуватцям,
стоїмо на суді твоєму
школяриками біля дошки,
розгорнувши душі, немов щоденники,
густо списані кривавою пастою –
зауваженнями за поведінку.

Але не введи нас на допит
у підвальну катівню,
не вклади нас у землю, стоптану чужаками,
у пітьму історії,
в забуття.

Але визволи нас
від пам'яті про тіла,
вийми з хрускоту трощених наших хребців,
із тріску розбитих колінних чашечок,
із сухожиль перетятих,
із тихого шелесту крововтрати,
визволи від клубка задухи
у повних землі ротах.

Бо твоя є війна, і звірі, і сила, і слава,
і ексгумація,
і дух тяжкий над могилою,
де сина з отцем
кинуто поруч.

І нині, і повсякчас, і довіку.
Ми ж так добре вивчили цю молитву.

Чому ти у нас
не питаєш нічого?

Прем'єр-міністр Дональд Туск і президент України Володимир Зеленський 8 липня підписали Угоду про співробітництво у сфері безпеки між Україною та Польщею. Доктор політичних наук Івона Райгардт сказала PAP, що, хоча Польща підтримує Україну від початку російської агресії, така угода є дуже важливим політичним жестом. Вона нагадала, що подібні угоди з українською стороною раніше укладали й інші країни. Зараз Польща показує, що вона також у групі тих держав, які підтримують Київ і зобов'язуються це робити, незалежно від того, чи стане Україна членом Північноатлантичного альянсу, чи ні, підкреслила експертка:

— Ця угода є результатом минулорічних декларацій країн G7 на саміті НАТО, коли Україна не отримала пропозиції про членство як такої, і це було великим розчаруванням. Дуже символічно, що ми підписуємо її перед від'їздом президентів Анджея Дуди та Володимира Зеленського до Вашингтона на наступний саміт Альянсу, де, як ми здогадуємося, все вказує на те, що Україна знову не отримає запрошення до членства.

Тому підписання такої угоди з Польщею та попередніми країнами є дуже важливим для України

За словами Івони Райгардт, укладення угоди також свідчить про покращення польсько-українських відносин після періоду розбіжностей, пов'язаних, приміром, з сільським господарством. Експертка зазначила, що під час візиту українського президента до Польщі розбіжності, які розділяють дві країни, були «приглушені», а на перший план вийшло те, що вважається позитивним у двосторонніх відносинах. Доктор політичних наук зауважила, що Туск і Зеленський представили спільний діагноз ситуації та загроз, а також готовність шукати рішення:

— І це правильно. Це не був момент для таких дискусій, суперечок і ворожнечі. Тим більше, враховуючи трагічний напад на дитячу лікарню в Україні.

Експертка зазначила, що під час візиту українського президента до Варшави акцент був саме на безпеці, підтримці України, а також на жорстокості Росії. Зброя, яку отримали ЗСУ протягом останніх місяців, дала українцям можливість на певний перепочинок, але їхнє становище все ще залишається дуже складним. Тому, додала вона, було б «вкрай недоречно» зараз виносити на обговорення спірні питання.

Доктор Райгардт висловила переконання, що нещодавні масовані атаки на цивільні об'єкти в Україні пов'язані саме з самітом НАТО і є ще одним підтвердженням того, що Путін просто хоче знищити Україну:

— Ця жорстокість Росії лякає деяких людей, і вони шукатимуть рішення, як швидше покласти цьому край, інші ж налаштовані підтримати Україну якнайшвидше.

Важливими були також питання енергетики та підтримки України, яка наразі стикається з перспективою дуже складної зими після російських атак на її інфраструктуру. Ці питання також були підняті під час спільної конференції Туска та Зеленського. Прем'єр-міністр Польщі повідомив, що уряд працює над тим, щоб мати можливість спалювати польське вугілля без сплати за атмосферні викиди, а електроенергію, вироблену таким чином на польських електростанціях, планують відправляти через наявний енергетичний міст в Україну.

З іншого боку, доктор Райгардт скептично поставилася до оголошення про створення легіону в Польщі, до складу якого мають увійти громадяни України, які проживають тут

За її словами, ця ідея є, з одного боку, дивовижною, а з іншого — нереалістичною. Вона нагадала, що багато українців, які раніше проживали в Польщі, повернулися в Україну після початку повномасштабної агресії, щоб захищати свою Батьківщину, але також багато хто виїхав з України за кордон, уникаючи призову. Отже, за наявності бажання вони можуть повернутися і приєднатися до українських збройних сил у будь-який момент.

Райгардт зазначила, що від початку війни польсько-українські суспільні відносини динамічно змінюються, вона порівняла їх з синусоїдою. До російського вторгнення вони були хорошими, попри історичне тло. Українці дуже цінували підтримку поляків одразу після початку війни, але через пів року серед багатьох поляків з'явилася втома й елементи відсутності толерантності до громадян України. Згодом почали з'являтися антиукраїнські настрої, які підживлювалися й деякими політичними силами. Виник політичний конфлікт, який відчули й самі українці:

— На жаль, ці суспільні відносини погіршилися, але я думаю, що це не страшно, не трагічно, вони все ще перебувають у динаміці.

І я думаю, що після підписання безпекової угоди ми можемо дивитися одне на одного краще

Автор: Ihor Usatenko

На сторінці PAP текст доступний українською мовою.

Олена Пех, яка нарешті повертається до своєї люблячої доньки, працювала старшим науковим співробітником у Горлівському художньому музеї, до моменту поки контрольовані Росією сепаратисти не проголосили створення на території Донеччини незаконної так званої Донецької народної республіки.

— Там одразу ж почалися переслідування цивільних осіб за вияви українського патріотизму, символіку, — розповіла польська журналістка Моніка Андрушевська, яка працює в Центрі документування російських злочинів імені Рафала Лемкіна, що функціонує при Інституті Пілецького. Андрушевська однією з перших повідомила про звільнення Олени 28 червня у Facebook.

Після створення так званої ДНР Олена та її донька Ізабелла вирішили виїхати до Одеси, щоб уникнути репресій, однак через два роки в її матері стався інсульт, тому жінка почала приїжджати раз на кілька місяців на окуповану територію, щоб доглядати за нею. Під час одного з таких візитів Олена Пех була викрадена місцевими проросійськими окупаційними силами та згодом звинувачена у співпраці з українською владою.

Після дворічного ув'язнення вона була засуджена на показовому судовому процесі до 13 років колонії за так звану «зраду батьківщини», хоча жінка неодноразово наполягала на тому, що її батьківщиною є Україна, а не Росія і тим більше не «Донецька народна республіка».

— Історія Олени Пех є типовою для багатьох людей, які походять з тієї частини Донецької області, на яку напала Росія у 2014 році. Будь-яка людина, яка проживає на окупованих територіях України, може бути викрадена з дому в будь-який час і засуджена за сфабрикованими звинуваченнями, — зазначила Андрушевська.

Дочка Олени дізналася про те, що відбувається з її матір'ю, від людей, які були ув'язнені разом з нею, але змогли вийти на свободу, додає польська журналістка:

— Останні два роки вони не мали жодного контакту, хоча до цього ув'язненим таємно, за жахливо високу плату, іноді давали короткочасний доступ до телефону.

У підсумку жінка була віддана на поталу проросійським терористам. У звіті «"Подобається, не подобається, страждай, моя красуня". Сексуальне насильство російських окупаційних військ над українськими жінками - непокарані злочини», підготовлений Центром документування російських воєнних злочинів ім. Рафала Лемкіна, вдалося включити свідчення Ізабелли про історію її матері:

— Ми знаємо, що Олену Пех катували багато разів, знаємо, що її душили, вбивали металеві шурупи в коліна, катували електричним струмом, били.

Ми також знаємо про сексуальне насильство

Андрушевська додає:

— У цій історії мене особливо вразила сцена, яку пережила Олена під час ув'язнення — російські кати переслідували її за єврейське походження, її викликали на допити й регулярно кидали антисемітські образи. Незабаром після арешту вони також демонстративно зрізали ножем з її шиї ланцюжок із зіркою Давида. Зрештою, це картина прямо з найтемніших моментів німецької окупації, важко повірити, що щось подібне відбувається по сусідству, в Європі, у XXI столітті.

Вже під час обміну військовополоненими дорогою до Києва Олена пережила передінсультний стан і майже на пів години втратила свідомість. У момент, коли росіяни виводили її з колонії, ця жінка була переконана, що її везуть на розстріл, як неодноразово погрожували зробити, розповідає Андрушевська:

— Вона зрозуміла, що її повертають на свободу, лише коли почула перші слова українською мовою: «Будь ласка, не бійся, ти вдома»

До зусиль зі звільнення Олени долучилися й інші люди, зокрема Єжи Гальберштадт, перший директор Музею історії польських євреїв (POLIN), який залучив до цієї справи Польський національний комітет Міжнародної ради музеїв ICOM, а також головний рабин Польщі Міхаель Шудріх. Не можна також забувати про підтримку, надану Посольством Польщі в Києві та Міністерством закордонних справ.

У вересні минулого року Інститут Пілецького в Берліні запросив доньку Олени Ізабеллу взяти участь у конференції «Rethinking Ukraine and Europe: New Challenges For Historians» (українською «Переосмислення України та Європи: нові виклики для істориків»), яка супроводжувалася численними медіазаходами. Це також вплинуло на звільнення Олени, оскільки привернуло велику увагу ЗМІ.

<span class="teaser"><img src="https://cdn.prod.website-files.com/64ae8bc0e4312cd55033950d/65df9f15a00616814fa12ed2_en_075_widak-freeukra230730_np2ek-p-800.webp">«Для мене моя мама — мій всесвіт, а для когось — це просто номер у списку». Історії цивільних полонених</span>

Звільнення бранки Кремля відбулося в рамках обміну військовополоненими, організованого через Об'єднані Арабські Емірати, в результаті якого на свободу повернулися 90 українських військовослужбовців і 10 цивільних осіб.

Серед них було троє бранців, котрих ув'язнили до початку повномасштабної фази війни у 2022 році, в тому числі Олену Пех. Величезну роль у цьому обміні відіграли також Ватикан і країни Європейського Союзу.

Андрушевська певна, що при допомозі на міжнародному рівні є шанси на свободу в інших ув'язнених.

Інститут Пілецького заснував Центр документування російських (воєнних) злочинів в Україні імені Рафала Лемкіна через кілька днів після 24 лютого 2022 року. Сам Інститут спеціалізується на вивченні тоталітаризмів, а російська агресія проти України є продовженням тоталітарних геноцидних практик двадцятого століття, впевнена Андрушевська:

— У базі даних Центру документації Лемкіна вже записано і заархівовано понад 800 письмових свідчень, зібраних у центрах тимчасового розміщення біженців у Польщі, а також понад 700 відеосвідчень, записаних командою в 11 регіонах України на лінії фронту і на звільнених територіях. Для нас дуже важливо, говорячи про російські злочини, підкреслювати, що зараз ми бачимо по всій Україні те, що Росія роками робила на окупованому Донбасі та в Криму, а тепер робить просто в більших масштабах.

На жаль, той факт, що російські війська напали на інші регіони України, також частково є результатом байдужості світу до багаторічних страждань таких людей, як Олена Пех

Автор: Berenika Lemańczyk

На сторінці PAP текст доступний українською мовою.

2 липня відбулись два важливих міжнародних візити — прем'єра Угорщини Віктора Орбана до Києва та приїзд до Варшави Олафа Шольца. Обидві зустрічі мають важливе значення для ситуації в Європі, наголошує Андреас Умланд:

— Можна сподіватися, що зустріч Орбана з Зеленським у Києві стане першим кроком до зміни ставлення угорського істеблішменту до України та що піврічний період її головування в Раді ЄС, який почався 1 липня, не принесе Україні нездоланних проблем. Угорський прем'єр зазначив, що хоче підписати договір про двосторонні відносини. Як ці відносини розвиватимуться, насправді покаже час. Наступних пів року виглядають як дуже напружені та складні для України як внутрішньо — соціально та економічно, так і в стосунках з партнерами, передусім зі США. Що ж стосується початку якогось руху до миру, про який попереджав угорський прем’єр-міністр напередодні, то мені такі розмови видаються недоцільними.

Не варто говорити про вироблення та імплементацію будь-яких мирних планів за участі російської сторони до моменту зміни режиму в Росії

За словами німецького політолога, доля України й надалі визначається боями на її землі та пересуванням лінії фронту в один чи інший бік. Саме цей фактор буде мати ключове значення перед початком реальних переговорів.

<span class="teaser"><img src="https://cdn.prod.website-files.com/64ae8bc0e4312cd55033950d/66840d2fb194a5d115eea921_02_07_2024_01_00654.jpg">Орбан у Києві: заклики до припинення вогню і переговорів з Росією</span>

На думку аналітика Стокгольмського центру східноєвропейських досліджень, візит Олафа Шольца до Польщі знаменує потепління в стосунках між Берліном та Варшавою, що знайшло своє відображення не лише у символічних, проте вагомих жестах, зокрема в обіцянці надання компенсації потерпілим від нацистських злочинів та черговому визнанні власної історичної відповідальності за злочини у Другій світовій війні, але також і у взаємовигідних безпекових угодах.

Ще до переговорів оглядачі відзначали, що Варшава зацікавлена в отриманні європейського фінансування задля зміцнення зовнішнього польського кордону, тоді як Берлін та Брюссель воліли б бачити заангажування Польщі у програмі «Sky Shield».

Попри слова підтримки для євроінтеграції України та гарантії продовження підтримки, Умланд вважає малоймовірним суттєве підняття рівня підтримки України Німеччиною в мілітарному плані. За його словами, попри великі обсяги наданої допомоги, її частка залишається незначною відносно внутрішнього валового продукту:

— На відміну від Великобританії чи Франції, де риторика і частково дії є більш рішучими, Шольц наразі відображає громадську думку німців, не постачаючи Україні так потрібне їй озброєння. Німці налякані можливістю залучення їхньої країни до збройного конфлікту, тому гадаю, що допоки при владі буде Шольц, Україна навряд чи отримає ракети «Taurus».

Допоки така ситуація триватиме, ставлення до Берліна, з боку не лише українців, але й союзників по НАТО — поляків, балтів, данців, шведів, залишатиметься у цьому сенсі доволі амбівалентним

— Натомість можна сподіватися на те, що візит німецького канцлера буде корисними не лише для двосторонньої польсько-німецької співпраці, але й матиме позитивний вплив на взаємодію в межах Веймарського трикутника, який після паузи запрацює нарешті на повну силу. Це дозволило б скоординувати зусилля трьох — Польщі, Німеччини та Франції — щодо гарантування безпеки в Європі в рамках ЄС та НАТО, що є важливим з огляду ще й на те, що США зараз поглинуті передвиборчими перегонами, — підкреслив Андреас Умланд.

Відповідаючи на питання, щодо того, наскільки співпраця у форматі Веймарського трикутника та підтримка Францією України можуть змінитися з огляду на успіх «Національного об’єднання» Марін Ле Пен у першому турі виборів у Франції, Умланд відзначив, що, на його думку, безпековий компонент для Центральної Європи навряд чи зазнає суттєвих змін:

— Напевно не слід чекати великих змін і у справі підтримки України з боку Франції. По-перше, Макрон залишається на посаді президента до 2027. По-друге, Марін Ле Пен від якогось часу змінила свою риторику, засудила російську агресію й принаймні на загал дистанціювалася від Росії. Крім того, пропутінська позиція також залишається вкрай непопулярною у Франції. Тому я не передбачаю аж надто різкої зміни у французькій зовнішній політиці.

Не треба, звісно, чекати такого відверто проукраїнського курсу, який зайняв правий італійський уряд на чолі з Джорджею Мелоні, проте певна підтримка збережеться

Попри те, що в Європарламенті триває процес створення нового правопопулістичного угрупування за участі угорського «Фідесу», Австрійської партії свободи Герберта Кікля, Акції незадоволених громадян (ANO) Андрея Бабіша та португальських правих, не варто очікувати, що європейський парламент перестане бути проукраїнським. На переконання Умланда, більшість депутатів сповідує виразно проукраїнську позицію, а фракція, яка лише формується, буде вже третьою за ліком правопопулістською силою в цьому законодавчому та представницькому органі ЄС:

— Цікаво, звісно, якими будуть стосунки між усіма ними, особливо якщо представники AfD (німецької політсили «Альтернатива для Німеччини»), яких не так мало кількісно, підуть в блок до Орбана. За таких умов ним не можна буде нехтувати, проте я не вбачаю у появі цієї фракції Європарламенту причини для докорінної зміни політичного ландшафту Старого континенту.

Автор: Ihor Usatenko

На сторінці PAP текст доступний українською та польською мовами.

Поправка до закону продовжує до 30 вересня 2025 року термін тимчасового захисту для громадян України, який згідно з чинним законодавством закінчується 30 червня 2024 року.

Продовження тимчасового захисту також пов'язане з продовженням доступу до медичних послуг, сімейних та соціальних виплат, виплат, що виплачуються установою соціального страхування, а також можливістю перебування в колективних засобах розміщення.

Згідно зі змінами до спецзакону, допомоги 800+ та «Добрий старт» зможуть отримувати лише ті діти, які відвідують навчальні заклади, що належать до польської системи освіти.

Поправка також вказує, серед іншого, на максимальний 36-місячний період, протягом якого студенти можуть брати участь у додаткових безкоштовних заняттях з польської мови. Рішення стосуватиметься учнів, які розпочнуть заняття у 2022/2023 та 2023/2024 навчальних роках.

Крім того, відтепер заявку на PESEL зі статусом UKR треба буде подавати відразу після прибуття до Польщі. І зробити це можна лише з дійсним проїзним документом.

З 1 липня 2024 року фінансування підтримки для громадян Польщі, які прийняли біженців з України, буде можливим лише на підставі договору з місцевою владою.

<span class="teaser"><img src="https://cdn.prod.website-files.com/64ae8bc0e4312cd55033950d/6666c6c93e3b9f431313bb1f_EN_01521604_0010.jpg">Дітей-біженців зобов’яжуть навчатися у польських школах. Місцеві українські школи вже мають рішення</span>

Згідно з опитуваннями, ультраправі переможуть у Франції, Італії, Австрії, Нідерландах та Бельгії, а також значно посиляться в Португалії та Румунії. Однак, праві угруповання не створять єдиної групи в Європарламенті і, попри явну перевагу в багатьох країнах, не мають шансів на більшість у Страсбурзі.

Європейський Парламент є єдиною у світі наднаціональною асамблеєю, що обирається прямим голосуванням. Хоча організація цих виборів та їх проведення часто вважається надзвичайно складною, ключові принципи можна пояснити в кількох абзацах.

Голосування на виборах триває до чотирьох днів. Першими проголосують виборці в Нідерландах — 6 червня. Згідно з правилами ЄС, країни-члени не можуть оприлюднювати офіційні результати виборів, зокрема часткові, доки не проголосують усі країни ЄС, а це означає, що, попри голосування у четвер, нідерландці чекатимуть на результати разом з усіма до неділі.

Мінімальний вік для голосування та балотування на європейських виборах встановлюється національним законодавством. У більшості держав-членів право голосу на виборах до Європарламенту набувається з 18 років. Виняток становлять Греція, де голосувати можуть 17-річні, а також Австрія, Мальта та Німеччина, де голосувати можуть вже 16-річні. Мінімальний вік, з якого можна бути кандидатом на європейських виборах, — від 18 до 25 років. У Польщі він становить 21 рік.

Кожна країна має фіксовану кількість депутатів Європарламенту, яка залежить від кількості населення: від 6 для Мальти, Люксембургу та Кіпру до 96 для Німеччини.

Законодавство ЄС дозволяє державам-членам встановлювати пороги до 5% від загальної кількості поданих голосів як умову для того, щоб комітет отримав місця в Європарламенті. Такі офіційні пороги існують у 14 державах-членах, зокрема в Польщі. Однак, вони не скрізь мають максимальне значення 5%, як у Польщі.

Тоді як у більшості держав-членів національна територія становить єдиний виборчий округ на європейських виборах, деякі держави-члени розділені на кілька виборчих округів. До них належать Бельгія, Ірландія, Італія та Польща.

За даними Державної виборчої комісії Польщі, загалом за місце депутата Європарламенту боротимуться 1020 кандидатів. У середньому на одне місце претендують 19 кандидатів.

Виборчий кодекс вимагає від виборчих комісій включити до своїх списків щонайменше 35% жінок і щонайменше 35% чоловіків. На цьогорічних виборах до Європарламенту 47% всіх кандидатів — жінки та 53% — чоловіки, загалом 476 жінок і 544 чоловіки.

Найбільше жінок — 68 — у списках Лівої партії, і це єдиний комітет, який висунув більше кандидатів-жінок, ніж кандидатів-чоловіків — у списках 62 чоловіки. Майже порівну між статями розподілив місця у списках Безпартійний комітет місцевого самоврядування. У їхніх списках балотуються 64 жінки та 65 чоловіків. По 61 жінці балотуватиметься у списках партій "Громадянської коаліції" (KO) та Polexit, при цьому КО має 69 чоловіків у своїх списках, а Polexit — 66 чоловіків. У списках "Конфедерації" — 59 жінок і 71 чоловік, у списках "Третього шляху" — 57 жінок і 73 чоловіки, у списках "Партії і Справедливості" — 53 жінки та 77 чоловіків.

Процедура розподілу місць на євровиборах суттєво відрізняється від процедури розподілу місць на виборах до Сейму. На виборах до Сейму Польща поділяється на 41 практично рівний округ, і кожному округу виділяється певна кількість місць. На цих виборах місця спочатку розподіляються між округами, а вже потім між партіями. На виборах до Європарламенту все навпаки.

У розмові з PAP професор Ягеллонського університету Ярослав Фліс підкреслив непередбачуваність закону про Європарламент.

"Ми ніколи до кінця не знаємо, скільки саме місць буде виділено тому чи іншому округу", — зазначив він. Він додав, що "у найбільших округах це може бути 8, 9 місць, у менших округах — зазвичай 2 місця".

"Ключова відмінність полягає в тому, що на виборах до Європарламенту, після складання результатів усіх кандидатів по всій країні, ми ділимо місця між партіями в одному великому виборчому окрузі, яким є вся Польща", — сказав професор.

На виборах до Європарламенту п'ять років тому найменше місць отримав округ №2 (Куявсько-Поморське воєводство), де було обрано двох євродепутатів, а найбільше — округ №11 (Сілезьке воєводство), де було отримано сім місць.

На виборах до Європарламенту, що відбулися у 2019 році, було обрано 52 депутати, що на одного менше, ніж цього року. Тоді загальна кількість кандидатів становила 866, з них 404 жінки. В середньому на одне місце претендувало 17 кандидатів.

Вибори до Європарламенту виграла партія "Право і Справедливість" (ПіС), яка отримала 45,38% підтримки й здобула 27 місць. Європейська коаліція посіла друге місце з 38,47% голосів і отримала 22 депутати Європарламенту. "Весна" Роберта Бєдроня також подолала виборчий бар'єр з 6,06% голосів, отримавши 3 місця.

Європейський парламент, згідно з Лісабонським договором, складається з 751 депутата. Депутати Європарламенту об'єднані в групи за схожістю політичних поглядів, а не за національністю. Для того, щоб сформувати політичну групу, потрібно 25 депутатів, які представляють щонайменше чверть держав-членів.

В інституційній структурі Європейського Союзу органами, що приймають рішення щодо майбутнього спільноти, є Європейська Рада, Європейський Парламент та Європейська Комісія, які тісно співпрацюють на різних етапах законотворчості ЄС. Депутати Європарламенту здійснюють нагляд за роботою інституцій ЄС, особливо Європейської Комісії, яка є виконавчим органом Європейського Союзу.

Єврокомісія є політично незалежним виконавчим органом ЄС. Вона несе повну відповідальність за розробку законодавчих пропозицій щодо нового європейського законодавства та імплементує рішення Європейського Парламенту та Ради ЄС.

Роботою ЄК керує команда з 27 членів Комісії, так звана Колегія. Разом вони приймають рішення, які визначають політичний напрям діяльності Єврокомісії.

Новий склад Колегії призначається кожні п'ять років.

Згідно з передвиборчим опитуванням громадської думки в ЄС, опублікованим у квітні, 7 з 10 європейців заявили, що мають намір голосувати на червневих виборах до Європарламенту. 8 з 10 вважають, що ці вибори є особливо важливими з огляду на триваючу війну Росії проти України та конфлікт на Близькому Сході.

На європейських виборах 2019 року явка в Польщі склала 45,68%. Згідно з останнім опитуванням IBRiS для Polsat, 55,5% поляків хочуть прийти на виборчі дільниці.

‍Джерела даних: Державна виборча комісія, Європейський парламент, Європейська комісія, Євростат, Головне управління статистики.

Автори: Karol Kostrzewa, Agata Gutowska, Maciej Zieliński, Adam Ziemienowicz

— Якби інші брали з нас приклад, Україна могла б перейти в наступ, — наголосив Сікорський. І нагадав, що кожен з попередніх пакетів допомоги коштував близько 100 мільйонів євро.

Голова польської дипломатії бере участь у неформальній зустрічі міністрів закордонних справ країн-членів НАТО в Празі. Радослав Сікорський наголосив, що Польща вже надала Україні близько 4 мільярдів євро лише військової допомоги.

Очільник польського зовнішньополітичного відомства рішуче виступив за можливість українців використовувати зброю без жодних обмежень:

— Ми бажаємо Україні перемоги. Ми бажаємо їй повного повернення всіх окупованих територій

Сікорський додав, що закони війни визначають цілі, які українська армія може атакувати. Він наголосив, що Польща, на відміну від багатьох інших держав, від початку повномасштабного вторгнення не забороняла Україні здійснювати удари по території РФ.

Також очільник МЗС Польщі нагадав про спільну польсько-грецьку ініціативу щодо створення загальноєвропейської системи протиповітряної оборони. Варшава також підтримала ідею створення європейських сил швидкого реагування:

— Стримування Путіна — це завдання НАТО, а Європа повинна бути здатна самостійно справлятися із загрозами з боку урядів нижчого рівня

На сторінці PAP текст доступний українською мовою.

Радослав Сікорський підкреслив, що Польща і Велика Британія збігаються в оцінці ситуації від початку війни:

— Після російського вторгнення я умовно поділив країни на дві групи: ті, яким треба все пояснювати, і ті, з якими можна обговорювати, що робити. Велика Британія від самого початку належала до останніх.

Сікорський нагадав, що британський уряд нещодавно оголосив про збільшення оборонних витрат до 2,5% ВВП, але зробив це не в Лондоні, а у Варшаві, під час візиту прем'єр-міністра Ріші Сунака. У Великій Британії існує міжпартійний консенсус щодо необхідності допомоги Україні, оскільки політики з опозиційної Лейбористської партії заявляють, що продовжать зусилля нинішнього уряду.

— Люди у Великій Британії, здається, розуміють, що російська агресія проти України — це не локальна сутичка, а жорстока колоніальна війна з далекосяжними наслідками. Цілі Росії очевидні: відтворити свою сферу впливу в Центральній Європі всупереч волі народів, які 35 років тому зруйнували залізну завісу; замінити систему суверенних держав, які дотримуються правил, концертом авантюрних держав, які мають намір нормалізувати застосування сили як засобу зміни кордонів, — сказав Сікорський.

Очільник МЗС Польщі наголосив: наслідки цих дій будуть відчутні не лише в Європі, але й в усьому світі. Мільйони українців, за словами Сікорського, можуть опинитися під владою Кремля і будуть або зведені до громадян другого сорту, або переселені вглиб Росії; мільйони українців шукатимуть притулку від нового російського порядку в ЄС або по той бік Атлантики, що спровокує чергову міграційну кризу; перемога Росії підбадьорить інші країни, які прагнуть відновити контроль над тим, що вони вважають бунтівними колоніями або сферами впливу; довіра інших країн до гарантій безпеки, якими вони користуються зараз, буде підірвана, що може спонукати їх шукати кращого захисту, включаючи ядерне стримування; міжнародні інституції, включаючи ООН, втратять залишки довіри:

— Якщо Росія переможе, хронічна нестабільність пошириться не лише в Європі, але й по всьому світу, надаючи додаткове паливо для глобальної коаліції диктаторських режимів. Ми вже бачимо, як вони повстають і співпрацюють, але Росія не виграє цю війну. Хіба що ми їй не дозволимо. Ціна її зупинки буде відносно невеликою.

Нам не потрібно воювати власними військами. Нам просто потрібно надати фінансування та зброю українцям, які будуть виконувати цю роботу

Мотивації у них, безумовно, не бракуватиме, адже на кону доля їхньої власної країни. З нашою допомогою Україна зможе втримати оборону і підвищити ціну російської агресії. Вона також матиме шанс звести нанівець переговори з позиції відносної сили щоразу, коли з’являтиметься хоч якийсь простір для переговорів.

Сікорський підкреслив, що українські солдати не просто захищають країну, вони дають Європі збільшити свій військовий потенціал:

— Я сподіваюся, що приклад Польщі, яка зараз витрачає 4% ВВП на оборону, стане натхненням для інших

Очільник МЗС Польщі підкреслив, що боротьба з агресором може дорого коштувати, але набагато менше, ніж війна на власній території, і краще витратити гроші зараз на допомогу Україні, ніж набагато більше потім на її відбудову. Однак важливо, наголосив Сікорський,  щоб, збільшуючи витрати на оборону, гроші витрачалися з розумом:

— Європейська стратегія оборонної промисловості наразі є одним із найважливіших проектів у цій сфері. Її реалізація принесе значні зміни та має стати пріоритетом для нової Європейської комісії. І коли я кажу, що вона має бути пріоритетом, я маю на увазі, що вона повинна отримати дійсно щедре фінансування.

Якщо фінансування недостатнє, це означає, що ми ще не налаштовані серйозно

Сікорський підкреслив, що покращення європейської оборони не повинно відбуватися коштом взаємодії з НАТО та унікальної ролі, яку вона відіграє в системі європейської безпеки:

— Тому замість того, щоб виступати за стратегічну автономію Європи, на мою думку, краще назвати це стратегічною гармонією між Європейським Союзом і НАТО.

Міністр підкреслив, що Польща послідовно виступає за якомога глибшу інтеграцію Великої Британії в спільні з ЄС структури безпеки й оборони, що має включати структурований діалог про євроатлантичний вимір розвиток військових можливостей в частині сил швидкого реагування, стійкість до гібридних, кібернетичних та дезінформаційних атак, а також співпрацю європейської оборонної промисловості:

— Велика Британія є незамінною частиною глобальної і, перш за все, європейської архітектури безпеки.

На сторінці PAP текст доступний українською мовою.

Вісімдесят сім сенаторів проголосували за поправку до закону «Про допомогу громадянам України у зв'язку зі збройним конфліктом на території цієї країни» без змін, четверо проголосували проти та один утримався.

Пропозиція меншості, внесена Анною Богуцькою з партії «Право і справедливість» (ПіС), яка хотіла, щоб виплата «800+» була пов'язана не тільки з проходженням дітьми обов'язкової освіти, але й з наявністю карти перебування, не була проголосована.

Поправка до закону «Про допомогу громадянам України у зв'язку зі збройним конфліктом на території цієї країни» передбачає продовження легального перебування українців, які отримали номер PESEL UKR, до 30 вересня 2025 року, а також прив'язку з наступного року виплати «800+» до обов'язкового шкільного навчання українських дітей.

Постанова також розширює доступ до медичних, сімейних та соціальних виплат, а також тих, що виплачуються установою соціального страхування (ZUS), та можливість проживання в колективних засобах розміщення.

Поправка також визначає максимальний 36-місячний період, протягом якого учні можуть брати участь у додаткових безкоштовних заняттях з польської мови. Рішення стосуватиметься тих школярів, які почали відвідувати заняття у 2022/2023 та 2023/2024 роках.

Закон також передбачає запровадження нових правил підтвердження особи громадянина України, який подає заяву на отримання номера PESEL. Тепер це можна буде зробити за допомоги дійсного документа, що засвідчує особу.

Розпорядження також передбачає, що з 1 липня фінансування підтримки у вигляді проживання та харчування біженців з України, які перебувають в особливо складній ситуації, буде можливим лише на підставі підписаної угоди з місцевим компетентним воєводою або органом місцевого самоврядування, який діє за дорученням воєводи. Також будуть змінені правила участі у витратах на проживання та харчування в центрах колективного розміщення, щоб збір належних субсидій був більш ефективним, ніж зараз.

Закон також передбачає припинення пільг, пов'язаних з компенсацією витрат на проживання та харчування біженців, понесених власниками приватних приміщень. З 1 липня також скасовується допомога на фінансування фотографії та одноразова грошова допомога у розмірі 300 злотих.

Проєкт змін до закону був розроблений Міністерством внутрішніх справ і адміністрації у співпраці, зокрема, з Міністерством національної освіти, Міністерством сім'ї, праці і соціальної політики, Міністерством охорони здоров'я та Канцелярією прем'єр-міністра.

Тепер свій підпис під документом має поставити Анджей Дуда.

На сторінці PAP текст доступний українською мовою.

Росіяни наступають на українські позиції на півночі Харківської області з 10 травня. Цей регіон безпосередньо межує з Росією. Ірина Верещук, яка взяла участь у зустрічі з Економічною місією Польської агенції інвестицій і торгівлі (PAIH) в посольстві Польщі в Києві в четвер, розповідає, що лишень щойно повернулася з Харкова.

«Ситуація в місті залишається складною, але люди мене вразили. Харків доглянутий, чистий, люди зосереджені й всі розуміють завдання, які стоять перед ними. Муніципальна, обласна та військова влада в Харкові працює, і всі усвідомлюють виклики та відповідальність, які стоять перед ними», — повідомила вона.

За даними української влади, самому мегаполісу, розташованому приблизно за 40 км від кордону з Росією, наразі не загрожує захоплення. Віцепрем'єр-міністр оцінила, що росіяни, які атакують поблизу кордону, мають на меті створити паніку серед населення.

У розмові з PAP Верещук подякувала польському народу за підтримку з перших днів відкритого вторгнення Росії в її країну і сказала, що ця солідарність досі жива.

«Ми дякуємо польському народу за те, що ми досі відчуваємо вашу підтримку. Водночас ми розраховуємо на те, що польський уряд матиме резерви на випадок, якщо потрібні будуть швидкі дії на харківській ділянці», — сказала Верещук.

Урядовиця нагадала про польську допомогу на початку вторгнення російських військ в Україну та діяльність неурядових організацій і волонтерів, які тоді долучилися до забезпечення потреб українців, зокрема в Харкові.

«Я прошу, щоб польський уряд відчув, як тоді, наскільки серйозною є нинішня ситуація. Попереду нас чекає важка зима, адже ворог зруйнував наші електростанції та теплоцентралі. Харків та інші міста потребують енергетичної підтримки та інших видів допомоги, а це місто-мільйонник з 500 тисячами потенційних біженців», — підкреслила вона.

Віцепрем'єр-міністр повідомила, що кількість біженців, які прямують до Харкова, збільшується через російські атаки, які відбуваються протягом останніх кількох днів.

«Ці люди втратили все. Вони виїхали з-під обстрілів з Вовчанська, з інших місць, де вони втратили свої будинки, де була зруйнована інфраструктура. Вовчанськ майже повністю зруйнований. А це означає нову хвилю біженців, тобто, ще більше жінок з дітьми. І я буду вдячна, якщо Польща подивиться на ситуацію саме так», — наголосила Ірина Верещук в інтерв'ю PAP.

В останні місяці основними темами дезінформації, поширюваної в Польщі, були парламентські вибори, післявиборчі переговори та вибори до Європейського парламенту. За даними Єврокомісії, ще до парламентських виборів більша частина поляків були переконані, що під час виборчого процесу можливе іноземне втручання і що інформаційна війна неминуча. Одним із популярних дезінформаційних наративів був про те, що ЄС доклав руку до польських виборів і посіяв побоювання, що новий польський уряд перейме практику «тоталітарних держав».

Звіт дослідницької агенції ЄС European Digital Media Observatory (CEDMO) показує, що і поляки, і словаки не мають достатнього соціального імунітету до дезінформації.

Особливо у передвиборчий період це робить їх легкою мішенню для різноманітних іноземних пропагандистських операцій, дезінформаційних кампаній, поширення фейкових новин та підриву довіри до демократичних процесів

Як зазначила віцепрезидентка Єврокомісії Вера Йоурова, активізація російських дезінформаційних кампаній особливо помітна напередодні майбутніх європейських виборів, які відбудуться в ЄС 6-9 червня:

— Росія має спеціальну стратегію для кожної країни-члена. Вона інвестує особливо в ті країни, де знає, що зможе легко впливати на велику аудиторію.

Йоурова наголосила, що особливо небезпечними є так звані діпфейки, тобто контент, наприклад, аудіо- чи відеозаписи, які глибоко маніпульовані штучним інтелектом. Наприклад, напередодні торішніх парламентських виборів у Словаччині соціальною мережею поширився голосовий запис, в якому головний кандидат від опозиції Міхал Сімечка нібито переконував журналістку, що він не хвилюється за результат виборів, оскільки його партія купила голоси виборців. Відео було створено повністю за допомогою штучного інтелекту.

«Ми знаємо, що діпфейки використовувалися на всіх останніх виборах у країнах ЄС», — зазначила Йоурова

У Польщі найпопулярніші дезінформаційні повідомлення стосуються того, як різні політичні групи будуть маніпулювати виборами до Європарламенту. За даними Єврокомісії ефективність таких меседжів, відображається у зниженні підтримки поляками Європейського Союзу, зростанні скептицизму щодо планів і політики ЄС, наприклад, щодо Зеленого курсу, імпорту товарів з України, цін на енергоносії або потенційних реформ договорів ЄС.

Поляків лякають тим, що ЄС заборонить опалення газом і вугіллям і що Польща буде втягнута у війну Росії з Україною. Ще одним поширеним наративом є те, що ЄС хоче стати «тоталітарною наддержавою» і що політики ЄС навмисно поширюють неправдиву інформацію про те, що сільське господарство сприяє глобальному потеплінню.

За даними ЄК, з січня по квітень цього року в польському публічному просторі найчастіше поширювалася така брехня:

• Зелений курс заборонить вирощування овочів;
• ЄС заборонить туалетний папір (така інформація поширювалася, зокрема, у Facebook та TikTok), а Директива про будівлі призведе до експропріації орендодавців;
• Європейськими виборами будуть маніпулювати, якщо не Росія, то Німеччина.

Як і в інших країнах-членах ЄС, у Польщі також поширюється дезінформація про міграцію, особливо про те, що нові закони про міграцію та притулок змусять Польщу приймати мігрантів з Німеччини

З іншого боку, коли йдеться про фейкові новини щодо зміни клімату, поляків лякають зростанням цін на енергоносії, особливо з огляду на той факт, що польська економіка все ще значною мірою залежить від вугілля.

Згідно з доповідною запискою ЄК, за останні місяці Facebook та Instagram видалили понад 650 тисяч фейкових оголошень, Youtube видалив понад 2 тисячі відео, і лише Facebook переглянув або перевірив на достовірність понад 6,6 мільйона одиниць контенту, а Tiktok видалив понад 7 мільйонів фейкових акаунтів.

На сторінці PAP текст доступний українською мов

PAP.PL: Нещодавно Юлія Навальна в інтерв’ю Саймону Шустеру сказала, що «хороші росіяни — це дуже погана фраза» та що український уряд помилково покладає відповідальність за війну на громадян Росії, а не на одного диктатора. Натомість ви у своїх численних інтерв'ю та коментарях кажете, що Путін — це ворог українського теперішнього, а російські ліберали — вороги майбутнього. Що ви маєте на увазі?

Вахтанґ Кебуладзе: Я хотів би відразу зазначити, що не маю морального права коментувати фразу Навальної, яка втратила найближчу людину. Її чоловіка підступно вбили, тож для неї це є особистим великим горем. Вона має право на власну думку, якої я, втім, можу не поділяти. Хочу також уточнити, що коли я кажу про росіян, то маю на увазі не етнічну приналежність, а культурно-політичну ідентичність, яку можуть мати не тільки представники титульної нації. Отже, моя теза полягає в тому, що в сучасному світі росіяни не створили власної політичної неімперської нації. У світі, де найвищими органами колективного прийняття рішень є структури Організації Об’єднаних Націй, досі враховують думку саме політичних націй, для кожної з яких притаманною є специфічна ідентичність.

Росіяни зуміли побудувати імперію (царську, більшовицьку, путінську), але не змогли створити власної політичної нації, головним соціальним благом якої було б щось поза бажанням домінувати над іншими

Щодо моєї фрази, то те, що Путін чи радше вся кремлівська зграя навколо нього — це вороги людства, які зацікавлені в хаосі та дестабілізації, починають розуміти в усьому світі. Тому й США врешті погодили надання нам зброї. Путін не створює позитивного образу Росії. Натомість російські ліберали створюють ілюзорний образ того, що причиною агресивної політики їхньої країни є воля тільки однієї людини, а не колективний запит на це з боку мільйонів. Ліберали, які говорять про те, що хочуть зберегти свою країну в її межах, підтримують імперський образ майбутнього Росії, прирікаючи всіх нас на збереження небезпеки. Вони не пропонують інші неімперські моделі цієї країни, яких катастрофічно бракує як в історичному, так і в суто концептуальному сенсах. Якщо ми подивимося на візії розвитку Росії від Бердяєва до Солженіцина, то ми побачимо лише імперську за змістом ідею. Російська соціальна уява не будує собі інакшої Росії, а соціальна уява –— це дуже сильний інструмент формування реальності. Тут я погоджуюся з Бенедиктом Андерсоном, який казав, що nations are narrations.

Ставати кимось іншим завжди лячно. Для цього ти маєш трансформуватися, ставати сучаснішим

А допоки цього не відбудеться, доки росіяни триматимуться за свою ідентичність, таким, як Путін, легко вдаватиметься акумулювати руйнівну енергію соціальної ентропії та спрямовувати її на війну, до того ж не лише проти України. Не забуваймо, що до цієї війни вже за постсовєтського часу була агресія проти Молдови, Чечні (Ічкерії), Грузії, Сирії.

В одному зі своїх есеїв ви пишете про те, що зрілі культури, суспільства та нації повинні мати не лише власний пантеон, а й власний бестіарій. У чому тут полягає складність, адже, на перший погляд видається, що скласти бестіарій злочинців набагато легше?

На цю метафору мене надихнув Юрій Андрухович. Обговорюючи з ним його твір «Коханці юстиції», я сказав, що вгледів у цьому творі дуже важливий меседж: в кожної зрілої політичної нації має бути не лише пантеон власних героїв, а й бестіарій власних покидьків. Зрозуміло, що з чужими злочинцями, як-от Сталін чи Гітлер, це робити простіше. Хоча Путін у своїх висловлюваннях уже навіть докотився до того, що сказав, що незговірливість поляків спровокувала Гітлера. Проте з цими лиходіями все зрозуміло. А що робити з нашими злочинцями? Якщо ми не поглянемо тверезо на своє минуле, самі собі не скажемо, що ця постать є нашим героєм, а ця — злочинцем, або, хоч би як було часом прикро, що особа мала дуже суперечливу біографію й робила як конструктивне, так і деструктивне, то тоді замість нашого наративу в головах запанує розповідь про нас самих, розказана нашим ворогом. І тому вона буде корисна йому, а не нам.

Є програмна стаття постколоніальних студій «Can the Subaltern speak?» Гаятрі Чакраворті Співак, у якій ця дослідниця пише, що перше, що робить колонізатор із підкореним, — він відбирає в нього мову, можливість до самопрезентації. Наприклад, українське націоналістичне підпілля, яке збройними й ідеологічними методами боролося за створення самостійної соборної держави. Неможливість розповідати конкретні людські історії його учасників впродовж тривалого часу породила чорно-білі інтерпретації діяльності руху. Під час Другої світової війни його частини боролися на два фронти: проти гітлерівців та проти Червоної Армії. Натомість, як і скрізь, були колаборанти й воєнні злочинці.

Проте, якщо ми не розповідатимемо власної історії зараз, не знаходитимемо мужності визнавати помилки, засуджувати злочини й за них каятися, при цьому відстоюючи справжніх героїв, то люди й надалі віритимуть, що, скажімо, представники ОУН розстрілювали людей у Бабиному Яру, а не були серед його жертв

Зверніть увагу на те, що росіяни не пропрацьовують дражливих епізодів свого минулого. Місяць тому я виступав у Дюсельдорфі, і мені ставили питання щодо можливості вибачення росіян у майбутньому. Мовляв, нас, німців, же вибачили. Однак даруйте, я ніколи від жодного росіянина чи росіянки не чув прохань про прощення. Навпаки, у публічному просторі вони воліють переконувати, що у війні винен тільки Путін, та не визнавати за собою жодної провини. Проте це їхня країна. Вони живуть або жили там, коли починалася агресія проти інших суверенних країн. Вони не бачили нічого поганого в тому, щоб там працювати, платити податки та вкладати туди свої кошти. Я запитую, чи був хоча б колись у Росії свій Віллі Брандт? Нагадаю, цей канцлер ФРН, який аж ніяк не асоціювався з нацистами, протистояв їм та зазнавав від них гонінь, 1970 року став на коліна перед пам'ятником жертвам Варшавського гетто. Пізніше він говорив, що «зробив те, що роблять люди, коли їм зазвичай бракує слів». Йому було соромно за німців. Росіянам за себе не соромно. Отже, ми маємо відрізнятися від них і ми маємо вести свій діалог з нашими сусідами щодо взаємних історичних кривд. Насамперед із поляками.

Або ж з угорцями. Ми всі обурені позицією Угорщини. Та згадаймо, чи в 1956 році в Будапешті під час придушення совєтськими військами угорського повстання було чимало українців? Звісно, совєтських за своєю суттю людей, але все ж? Серед цих людей були предки теперішніх українських громадян. Так само було й у Чехословаччині в 1968 році. Так відбувалося, бо ми жили в жахливій совєтській імперії, де були рабами, а в деякому сенсі навіть гірше — ми були рабами рабів, тому що явна більшість росіян завжди раби в себе вдома.

Так, утім Угорщина, а точніше її влада, керується все ж іншими мотивами, аніж історичні образи на українців та Україну, коли діє супроти її суверенітету. Але вона є винятком. Центральноєвропейські країни (та й не тільки вони) насамперед через власні безпекові інтереси та через зміну оптики бачення України їй допомагають. Важливу роль щодо зміни цієї оптики відіграють і самі українці. Наприклад, нині неабияку допомогу надає Фінляндія, а свого часу ціла дивізія поліських українців загинула в кровопролитній битві при Суомуссалмі, про що оповідає книга свідчень її безпосереднього учасника. Вона саме з’являється друком українською в одному з київських видавництв. Усе це наштовхує мене на таке питання: чи має Україна робити ставку на емансипаційні рухи народів усередині Росії?

Якщо такі рухи є. Я не є фахівцем з цього питання, але я побоююся, що жорстка імперська зачистка культурних, інтелектуальних та духовних сил цих народів могла виявитися ефективною. Я в жодному випадку тут не звинувачую жертву. Наша країна до 1991 року теж не мала незалежности, проте українцям пощастило знаходити національний ресурс у власній історичній пам’яті та рідному слові. Ми саме там знаходили частки своєї політичної ідентичности. Крім того, ми мали інший історичний досвід та не були позбавлені контактів із цивілізованими народами.

А крім того, сам час перебування в імперії також має неабияке значення...

Безперечно. Чому балтійські народи зуміли відносно легко вийти з совєтської неволі та ефективно трансформуватися? Тому, що їм пощастило бути там хронологічно менше, ніж ми. Ми були там довше, а деякі нещасні народи перебувають там уже століттями. Можливо, їм у середині Росії потрібно повчитися у киримли. Вони, попри геноциди й депортації, вижили та зберегли власну культурно-історичну ідентичність, а сьогодні стали невіддільною частиною українського політичного та ментального простору.

У цьому полягає сила насправді вільної політичної нації. Можна бути українським євреєм, українським поляком, українським киримли, грузином-патріотом України

Серед західних та українських політиків тривають дебати про те, якою має бути перемога України в політичному та військовому планах, а яким має бути культурний вимір перемоги?

Звісно, в умовах ліберальної демократії не треба думати, що через заборону всього російського ми сформуємо любов до всього українського, й що воно обов’язково буде якісним та новаторським. Проте важливим кроком має стати переведення Росії зі щабля суб'єкта пропаганди та поширення антиукраїнських впливів на щабель об'єкта прискіпливого й критичного дослідження. Маємо долати свої комплекси та віднаходити елементи своєї спорідненості з Європою, з якою ми органічно пов’язані не лише географічно, а й культурно й ціннісно. Потрібно продовжувати деколонізацію, при цьому не відчуваючи осороми щодо того, що певних пластів культури нам дійсно бракувало в минулому. Скажу як фахівець із філософії: майже у всіх наших сусідів не було власної тяглої національної традиції, тобто не окремої школи, а саме традиції філософії. Видатні філософи з Центрально-Східної Європи здебільшого реагували на те, що писали на Заході. Проте це не заважає їм відчувати себе частиною Європи.

Це мають зрозуміти й та частина наших людей, які можуть не відчувати жодного сентименту до сучасної Росії, але водночас вірити, що ми не зможемо увійти до сучасного світу без російської літератури

Гаразд, проте може виникнути питання: чим є такою небезпечною російська література для українців? Або чим поганий цей такий популярний на Заході «Толстоєвський» (як у П’єра Баяра)?

Лейтмотивом Достоєвського є те, що я називаю насолодою від власної деградації. Це нагадує наркотик, яким можна понасолоджуватися, допоки він тебе не знищить. З Толстим ситуація складніша. Його згубний вплив полягає у тому, що він створив ілюзорний образ глибокої та загадкової Росії, якої ніколи не існувало. Цей образ допомагає дуже легко маніпулювати людьми.

Так, без сумніву, і Достоєвський, і Толстой, і народжений у Києві Булгаков були талановитими письменниками. Проте, по-перше, їхня творчість насаджувалася нам й витискала на маргінес усе інше. До речі, не тільки суто українське. Наприклад, такою була доля російськомовної повісті «В рідному місті» киянина Віктора Некрасова, який любив своє місто й не був імперцем. Або творчість єврейських письменників. Я готовий уявити рідний Київ без російського шовініста Булгакова, проте я не уявляю його без єврейського людинолюба Шолома-Алейхема.

По-друге, ми дуже часто не помічаємо вторинности деяких творів. Роман «Майстер і Маргарита», може, і не поганий, проте не оригінальний ані за темою, ані за формою. Ми були занадто висмикнуті зі світового контексту та занадто погано освічені, коли читали його вперше, аби помітити, що до того ті ж мотиви були раніше в «Еліксирах Сатани» Гофмана або «Големі» та «Янголі західного вікна» Майринка. До речі, роман Валер’яна Підмогильного «Місто», який лише зараз був перекладений польською, є значно модерністичнішим та більш новаторським за «Білу гвардію» Булгакова.

І, по-третє, ми дуже мало знаємо своє. Наприклад, Харків та Одеса в класичній російській літературі ХІХ століття – це або глухомань, або заслання. Натомість Одеса Довженка чи Яновського — це модернізм на березі Чорного моря, а Харків Юрія Шевельова та нового українського відродження 20-30-их років XX століття, яке потім, на жаль, стане «розстріляним», — це непересічний культурний феномен. То, може, уже варто познайомитися зі своїм, аби робити власний вибір більш відповідально?

Вахтанґ Кебуладзе — український філософ, публіцист, перекладач. Доктор філософських наук, професор Київського національного університету ім. Т. Шевченка. Автор книг з феноменології, співголова Українського феноменологічного товариства. Член Українського ПЕН-клубу. Лавреат премії імені Юрія Шевельова (2016). Учасник музичного гурту «Джин».

На сторінці PAP текст доступний українською та польською мовами.

— Ми повинні захищати те, що маємо, до кінця і водночас цінувати це. Тому що саме Марія Примаченко любила свою природу, свою культуру, свою країну і свою родину. Коли була вся ця радянщина, коли художники були вимушені вносити певні аспекти у свою творчість, Марія дуже вміло всього цього уникала. Вона завжди залишалася собою, не дозволяла нікому змінювати себе і свою творчість, — підкреслює Анастасія Примаченко, правнучка Марії Примаченко, засновниця та директорка Примаченко Family Foundation.

За її словами, у Марії Примаченко не було іншого вибору, окрім як долучитися до світу мистецтва, адже вона походила з творчої родини:

— Усе, що відбувалося з нею в житті, підштовхувало її до творчості, до створення свого фантастичного, дивовижного світу. Вона народилася в дуже творчій родині. Її батько Оксентій був столяром і багатогранною особистістю. Він був різьбярем по дереву. Мати Марія була відомою на всю округу вишивальницею.

Картини Марії Примаченко часто називають «наївним мистецтвом»:

— Мій дідусь Федір, син Марії, дуже не любив цей термін. Тому що це зовсім не наївне мистецтво. Це сучасне мистецтво, яке взагалі не схоже ні на що з вже існуючого.

Це новий світ, який має багато смислів і власну сильну філософію. Тому наївне — це дуже поганий спосіб описати саму Марію, а також її роботи

Для Примаченко війна була дуже болючою темою.

— Її біографія та історія дуже схожі на нинішні події. Марія втратила коханого, а війна забрала у неї шанс на щастя. У своїх картинах на військову тематику вона показувала боротьбу між добром і злом. На її картинах ми бачимо, що добро завжди перемагає, — каже Анастасія.

‍

‍

Село Марії було розташоване поблизу Чорнобильської зони. Катастрофа на атомній електростанції стала для неї трагічною та особистою історією, яка вплинула на її творчість:

— Її племінник Валерій Ходимчук був у день аварії на тому самому реакторі. Це була саме його зміна на роботі. Він загинув одразу після цієї катастрофи. Всі картини на чорнобильську тематику були присвячені йому.

Наприклад, її культова картина із зображенням птаха, що летить, з назвою «Тіло, що розлетілося на мільйон атомів», було одним з таких полотен

Марія Примаченко створила понад 3 000 картин, каже Анастасія:

— Усе дитинство я слухала від бабусі та дідуся, як це відбувалося. Вона малювала щодня, завжди знала, що сьогодні до неї обов'язково хтось прийде. Їхній родинний дім був схожий на відкриту галерею, яка працювала 24 години на добу 7 днів на тиждень. Це було місце, де приймали відвідувачів і обговорювали різні теми, пов'язані з мистецтвом.

‍

За її словами, картини художниці розкидані по всьому світу, бо «якщо їй хтось подобався, вона завжди дарувала одну-дві картини»:

— Фарба на картинах могла ще не висохнути, але вона все одно їх дарувала. Марія надихає багатьох художників і сучасних українців. На щастя, з початком повномасштабного вторгнення ми почали цінувати те, що є нашим. Скажу чесно, що я боролася за це багато років, просуваючи творчість Марії в Україні та у світі. В Україні мені було важко, бо я бачила, що наші люди здебільшого не знають, хто така Марія Примаченко. А зараз це навпаки стало трендом.

Дуже важко не любити художницю, яка має стільки картин і казкових персонажів, які проникають у саме серце

Марія Примаченко (1909-1997) вважається однією з найвизначніших українських художниць XX століття. Мисткиня народилася в селі Болотня на Поліссі в селянській родині. Хоча вона ніколи не отримувала формальної художньої освіти, все життя займалася живописом і вишивкою. Її роботи експонувалися на Всесвітній виставці в Парижі в 1937 році. У 1966 році за особливі культурні досягнення жінка була нагороджена Національною премією імені Тараса Шевченка.

У Музеї сучасного мистецтва у Варшаві можна оглянути виставку "Тигр у саду. Творчість Марії Примаченко" — 89 картин художниці.

На сторінці PAP текст доступний українською мовою.

Велика Британія виділятиме Україні 3 млрд фунтів стерлінгів військової допомоги щороку. Про це глава МЗС Девід Кемерон заявив в інтерв'ю Reuters під час візиту до Києва 2 травня:

— Ми будемо давати три мільярди фунтів стерлінгів щороку стільки, скільки буде потрібно.

Британський високопосадовець також наголосив, що Україна має право використовувати зброю з Великої Британії для атаки цілей у Росії:

— В України є таке право. Коли Росія нападає на українську територію, легко зрозуміти, чому Україна відчуває необхідність переконатися, що вона також захищає себе.

Тим часом міністр зауважив, що перспективи нових поставок британського озброєння Україні поки що незрозумілі:

— Ми дійсно вичерпали все, що могли дати в плані техніки та зброї. Дещо з цього обладнання фактично прибуває в Україну сьогодні, поки я тут.

Після переговорів із Кемероном Зеленський подякував Великій Британії за черговий пакет оборонної допомоги в розмірі пів мільярда фунтів стерлінгів, про який було оголошено минулого тижня:

— Надання цього пакета, разом із надважливим рішенням США про допомогу, має велике значення для нас у цей ключовий момент.

Крім іншого, глава МЗС Британії Девід Кемерон під час візиту до Києва розпочав переговори з Україною щодо 100-річного партнерства — нової угоди для поглиблення взаємин між обома країнами, повідомили у посольстві:

— Міністр розпочав переговори з Україною щодо 100-річного партнерства — нової угоди, яка побудує міцні зв’язки між нашими двома країнами у всьому спектрі стосунків: від торгівлі, безпеки та оборони, до науки та технологій, освіти, культури та багато іншого.

Разом зі своїм колегою — Дмитром Кулебою — Кемерон зосередився на питанні прискорення військової допомоги Україні, зокрема, систем ППО. Крім того, обговорили наступні кроки, які дозволять використати заморожені російські активи на користь України.

На сторінці PAP текст доступний українською мовою.

Литва, Латвія та Естонія стали членами ЄС 1 травня 2004 року разом з Польщею та шістьма іншими країнами. Це було найбільше одномоментне розширення Євросоюзу в історії. Через 20 років після вступу до ЄС більшість жителів країн Балтії заявляють, що задоволені своїм членством у Спільноті та єврозоні.

Естонія першою прийняла євро (2011 рік), за нею йдуть Латвія (2014 рік) і Литва (2015 рік). Опитування Євробарометра, проведене в жовтні 2023 року, показало, що 63 відсотки латвійців вважають, що євро — це добре для їхньої країни, 14 відсотків мають протилежну думку. У Литві це співвідношення становить 68 відсотків до 21 відсотка, а в Естонії — 84 відсотки до 8 відсотків.

PAP звернувся до міністерств закордонних справ Литви, Латвії та Естонії з питанням про основні переваги для їхніх країн від вступу до ЄС.

Зміцнення безпеки та свободи, економічний розвиток, процвітання населення і приналежність до системи, заснованої на верховенстві права, — серед основних переваг членства Латвії в Європейському союзі. Латвійське міністерство закордонних справ повідомило, що за 20 років прямі інвестиції в країну зросли майже в десять разів, а кількість експертів у сфері товарів і послуг збільшилася в шість разів. Середня заробітна плата, тим часом, зросла більш ніж у п'ять разів.

Міністерство закордонних справ у Вільнюсі оцінило, що членство в ЄС «докорінно змінило історичні та геополітичні умови, які визначали долю Литви протягом століть». 20 років членства в ЄС стали для країни часом зростання, стабільності, безпеки. Литовська економіка розвивалася як ніколи раніше. За даними міністерства, рівень добробуту в Литві в кілька разів вищий, ніж 20 років тому, а ВВП на душу населення — в 4,6 раза. Прямі іноземні інвестиції з 2004 року зросли в шість разів.

У Міністерстві закордонних справ у Таллінні зазначили, що Естонія стала більш значущою країною на міжнародній арені:  

Сьогодні ми використовуємо наш досвід, щоб допомогти країнам, які прагнуть вступити до НАТО і ЄС, в тому числі й Україні, на їхньому шляху

PAP також запитав міністерства, серед іншого, про виклики, з якими, на їхню думку, ЄС зіткнеться в найближчому майбутньому.

В МЗС Естонії найбільшим викликом для ЄС назвали протистояння російській агресії проти України та продовження допомоги Києву на шляху до перемоги у війні.

Збереження максимальної підтримки України також було названо серед головних завдань ЄС латвійським МЗС

Серед інших викликів — підготовка до розширення Спільноти, зміцнення економіки ЄС, досягнення кліматичних цілей або підвищення енергетичної безпеки.

Про війну, що триває, у Вільнюсі також наголосили у Міністерстві закордонних справ Литви:

— Війна Росії проти України нагадує нам, що мир в Європі не дається раз і назавжди. Хоча НАТО залишається наріжним каменем нашої колективної оборони та безпеки, водночас необхідні додаткові дії між НАТО і ЄС для зміцнення архітектури безпеки в Європі.

Литва також назвала розширення Спільноти викликом, що стоїть перед ЄС:

— Наша недавня історія показує, що тільки розширення пропонує довгострокову безпеку і стабільність.

Литва підтримує всі країни, які прагнуть до європейської інтеграції, на їхньому шляху до досягнення повноправного членства в ЄС

На сторінці PAP текст доступний українською мовою.

Нещодавно міністр закордонних справ України Дмитро Кулеба заявив, що українські консульства призупинять консульське обслуговування чоловіків мобілізаційного віку. Адвокат і експерт з питань легалізації осіб з країн, що не входять до ЄС, Пшемислав Ліс-Маркевич у розмові з PAP зазначив, що обмеження доступу громадян України до консульських послуг не змусить їх повернутися у свою країну:

— Мої клієнти після закінчення терміну дії або втрати водійського посвідчення воліють зробити польський документ з нуля, аби не повертатися додому. Паспорт рідної країни є дуже корисним під час перебування у Польщі, але він не є основним. Якщо найголовніший документ громадянина України не дійсний, він може подати заяву на отримання так званого польського проїзного документа для іноземців.

З ним можна виїжджати за кордон. Щоправда, його недоліком є те, що він дійсний лише один рік

Ліс-Маркевич також зазначив, що якщо громадянин України має польський документ, наприклад, карту перебування, водійське посвідчення, але не має дійсного українського паспорта, він може подати заяву на отримання статусу довгострокового резидента Європейського Союзу. Тоді, за словами експерта, єдині труднощі, які можуть виникнути, будуть пов'язані з успадкуванням чогось на батьківщині, реєстрацією актів цивільного стану чи іншими ускладненнями в Україні:

— На практиці людина без дійсного паспорта може зіткнутися з проблемами, але найголовніше, що, напевно, ніхто не буде виганяти громадян України з Польщі, ніхто не буде змушувати їх виїжджати.

<span class="teaser"><img src="https://assets-global.website-files.com/64ae8bc0e4312cd55033950d/6630cb043a523937582b4682_%D0%9F%D0%BE%D1%81%D0%BE%D0%BB%202.09%20%D0%BA%D0%B0%D0%B1%D1%96%D0%BD%D0%B5%D1%82-5_1.jpg">Посол України у Польщі Василь Зварич: Усі, хто подав заявки до консульських установ до 23 квітня, отримають паспорти</span>

Опитані PAP громадяни України не здивовані рішенням щодо консульських послуг.

— Ухвалення такого рішення було очікуваним, особливо після того, як Верховна Рада ухвалила закон про мобілізацію, — зазначив Назар, 33-річний громадянин України, який живе в Польщі вже вісім років. Чи є ці обмеження правильними з моральної та конституційного погляду — це вже інше питання. З одного боку, можна зрозуміти бажання України забезпечити відносну справедливість у питанні мобілізації, але з іншого боку, чи правильно накладати обмеження на громадян України за кордоном?

Чоловік не виключає, що слід очікувати, що будуть прийняті якісь закони, які так чи інакше обмежуватимуть права громадян:

Труднощі, з якими стикаються українці за кордоном, ніщо в порівнянні з тим, що переживають українці в Україні та українські військові в окопах, тому я не маю жодних моральних підстав скаржитися.

25-річний Орест, який перебуває в Польщі вже 10 років, також вважає, що рішення про призупинення консульських послуг за кордоном або можливі паспортні труднощі висіло в повітрі вже кілька місяців:

— Обмеження, запроваджені Міністерством закордонних справ України, стосуються, зокрема, тих, хто виїхав з країни нелегально і не встиг подати заяву на отримання дозволу на проживання, продовження терміну дії паспорта тощо. Я був би стурбований цими обмеженнями, якби найближчим часом закінчувався термін дії моїх документів.

28-річний Андрій, який живе в Польщі вже шість років, не переймається обмеженнями:

— Україна хоче себе захистити та залучити якомога більше людського ресурсу, своїх громадян, які перебувають у різних куточках світу. Ці люди самі мають вирішити, чи хочуть вони якимось чином легалізувати своє перебування за кордоном, чи дадуть відповідь на виклик держави та вирішать повернутися.

Не потрібно робити з цього велику проблему, це нормально

На сторінці PAP текст доступний українською та польською мовами.

— Конкуренція з боку українського сільського господарства неминуча — і ми повинні добре до неї підготуватися. Спосіб зробити це — не перекривати кордон, — твердить професор Познанського університету природничих наук Вавжинець Чубак.

Водночас він підкреслив, що свою конкурентну перевагу треба шукати у вищій доданій вартості сільськогосподарської сировини: розвитку тваринництва в індивідуальних господарствах, переробці агропродовольчої продукції, формуванні якості та бренду польської продукції. На думку професора Чубака, побоювання, що наплив українського зерна зруйнує польське сільське господарство, сильно перебільшені. Також демонізуються наслідки майбутнього вступу України до Європейського Союзу.

Як зазначив Вавжинець Чубак, Україна в першу чергу експортує сільськогосподарську сировину, тобто зернові та кукурудзу, а також є значним світовим експортером соняшникової олії:

— Однак Європа не є традиційним напрямком для українського експорту, який до війни йшов переважно в Азію та країни Північної Африки.

Якщо вдасться зберегти чорноморські маршрути та експорт на ці ринки, ризик розміщення українського зерна на європейських ринках, зокрема у Польщі, значно зменшиться

На думку Чубака, ситуація зміниться зі вступом України до Європейського Союзу, оскільки тоді може виникнути так званий «ефект створення нової сили та пересування ринку» у зовнішній торгівлі — тобто, користуючись перевагами участі України в єдиному європейському ринку, значна частина української сільськогосподарської продукції піде в ЄС, в тому числі на польський ринок.

Він запевнив, що всупереч поширеній думці, експорт українських зернових не стане фактором, який радикально змінить баланс сил і зруйнує ринок ЄС, хоча його вплив, звісно, буде відчутним:

— Важливо усвідомлювати масштаби європейського сільського господарства. Наразі ЄС виробляє 280 мільйонів тонн зернових, а весь український експорт сьогодні становить 20 мільйонів тонн на рік.

Вступ України до Європейського Союзу, на думку професора, є питанням часу. Однак цьому передуватиме процес адаптації законодавства та норм, як це було у випадку всіх раніше прийнятих країн. Й однією з ключових сфер переговорів буде саме сільське господарство. Україна повинна буде відповідати всім критеріям конвергенції:

— Це займе ще багато років, тому ми ще можемо до цього підготуватися. Однак, якщо ми проспимо цей час, зіткнення з реальністю буде болючим, а конкурентоспроможність польського сільського господарства буде серйозно підірвана.

За словами Чубака, Польща вже багато років не має довгострокової аграрної політики. Натомість існують ситуативні заходи, які є політично керованими або вимушеними, наприклад, аграрними протестами.

— Фермери домоглися відтермінування набуття чинності «Зеленої угоди» та введення ембарго на продукцію з України, але це не забезпечить сильної конкурентної позиції польського сільського господарства в майбутньому, — наголосив Чубак.

Прикладом помилок в аграрній політиці є також розподіл коштів допомоги: «Замість того, щоб зосередитися на проінвестиційних заходах, спрямованих на великі товарні господарства, кошти розпорошуються, наприклад, шляхом переведення частини з фондів реструктуризації (так званий ІІ стовп Спільної аграрної політики) на прямі виплати».

На думку експерта, польське сільське господарство зможе ефективно конкурувати з українським, якщо зосередиться на тих сегментах виробництва, в яких воно має перевагу:

— Сферою українського сільського господарства є виробництво так званої первинної сировини: основних зернових, кукурудзи. За різними даними, від третини до половини посівних площ там належить агрохолдингам, тобто великим агропромисловим комплексам, де економія на масштабах є колосальною. Це величезні підприємства, де застосовуються сучасні технології вирощування сільськогосподарських культур і якими керують висококваліфіковані менеджери.

У польських фермерів немає шансів конкурувати з ними в цьому сегменті виробництва

Чубак бачить можливості для розвитку польського сільського господарства у збільшенні виробництва тваринницької продукції. При цьому він зазначив, що в Польщі воно набагато більше, ніж в Україні:

— Ми виробляємо вдвічі більше м'ясного поголів'я, а у випадку зі свинями пропорції ще більш сприятливі для нас.

Водночас він додав, що у Польщі є простір для розвитку свинарства:

— На піку розвитку ми мали 21 мільйон голів у країні. Сьогодні у нас трохи більше ніж 9 мільйонів, а це означає, що у нас є можливість виростити кілька мільйонів тонн зерна, яке можна було б використати для годівлі тварин.

Іншим важливим питанням, на його думку, є розробка продуманої програми розвитку агропродовольчої галузі:

— Нам потрібно будувати дрібнотоварну переробку з доданою вартістю на рівні фермерських господарств. Звичайно, мова не йде про те, щоб кожен фермер відкрив пекарню чи м'ясну лавку поруч з фермою.

Але великі агровиробники могли б створювати виробничі групи або кооперативи, щоб спільно виробляти корми, мати частки в місцевих млинах тощо

Також необхідно створювати польські агропродовольчі бренди на міжнародних ринках, що вимагає не лише роботи, але й фінансових витрат, наголошує експерт:

— Наразі ми не маємо жодного. Ми повинні брати приклад з Італії, Швейцарії чи Франції, де витрати на робочу силу набагато вищі, ніж у нас, але завдяки впізнаваним брендам тамтешні агропродовольчі продукти, наприклад, сири, продаються з високою доданою вартістю.

На сторінці PAP текст доступний українською та польською мовами.

Сила і безпека Польщі залежать не тільки від того, скільки у неї дивізій і скільки їх у союзників і ворогів, заявив голова Міністерства закордонних справ Радослав Сікорський. «Це також залежить від ролі, яку наша країна відіграє в міжнародній спільноті, і від того, чи Польща сприймається як відповідальний член цієї спільноти», — сказав міністр.

Він додав, що обсяг польської допомоги у сфері розвитку та гуманітарної допомоги значно збільшився після російського повномасштабного вторгнення.

«За останні два роки ми стали головним донором гуманітарної допомоги Україні. Загалом польські урядові міністерства витратили 16 мільярдів євро на комплексну допомогу Україні та українським біженцям», — передав очільник МЗС.

І зазначив, що кошти на співпрацю з метою розвитку, за яку відповідає МЗС, є значно меншими. «У 2023 році вони становили майже 450 мільйонів злотих. Цього року ми виділимо на ці цілі майже 600 мільйонів злотих», — повідомив Радослав Сікорський.

Міністр також повідомив, що частка Польщі у фінансуванні Офіційної допомоги розвитку Європейського Союзу через членський внесок до бюджету ЄС становить майже 800 мільйонів євро. А внесок до Європейського фонду розвитку, який сплачує Міністерство закордонних справ Польщі, становить понад 30 мільйонів євро.

На сторінці PAP текст доступний українською мовою.

<span class="teaser"><img src="https://assets-global.website-files.com/64ae8bc0e4312cd55033950d/65f503c996558e6705bc0d6d_imgonline-com-ua-Resize-6Ef1jlBkJPkN-p-800.jpg">«Читайте також: «Радослав Сікорський: «Хай Путін побачить, що ми теж вміємо робити несподіванки»</span>

— Демонстрація сили у Вашингтоні показала значний вплив Польщі, країни, яка належить до важковаговиків у військовому плані, — пишуть Штефані Больцен і Філіп Фріц у статті, яка з'явилася 23 квітня в інтернет-виданні німецької газети.

Провідне місце Польщі в НАТО, на думку авторів, тепер дозволяє їй впливати на своїх союзників. Польські дипломати змогли відіграти важливу роль у досягненні домовленостей у США щодо допомоги Україні.

«На відміну від європейських союзників, Варшава має у своєму розпорядженні важливі інструменти», — оцінюють Больцен і Фріц.

Оглядачі Die Welt взяли за відправну точку для своїх роздумів нещодавній візит Анджея Дуди до Вашингтона та його зустріч з Дональдом Трампом. «Ми пережили чотири чудові роки», — цитує Дуду німецька газета і додає, що Трамп назвав польського президента другом. Обидва політики обговорили військову підтримку України та збільшення витрат на оборону країнами НАТО.

Die Welt нагадує, що Дуда під час свого візиту до Вашингтона в березні вже вимагав публічно, щоб усі країни Північноатлантичного альянсу збільшили свої оборонні бюджети з 2 до 3% ВВП. Як пишуть автори, позиція польського президента, безумовно, тішить Трампа, тим більше, що Польща витрачає на військові потреби понад 4% ВВП.

Невдовзі після зустрічі Трампа з Дудою республіканці скасували багатомісячне блокування допомоги Україні у розмірі 61 млрд доларів. Що стало причиною зміни позиції? — ставлять собі питання Больцен і Фріц.

Серед можливих причин вони називають зустріч спікера Палати представників Конгресу США Майка Джонсона з українськими християнами, динаміку внутрішньої ситуації в США і побоювання, що поразка України у війні з Росією може поставити під загрозу інтереси США

— Можливо, причиною були зусилля президента Дуди переконати Трампа? Зрештою, він є його давнім другом, — пише Die Welt. — Можливо, всі згадані вище фактори зіграли свою роль. Однак маловідомо, що протягом останніх тижнів Польща здійснила дипломатичний наступ у Вашингтоні, щоб домогтися передачі необхідної військової допомоги Україні.

За словами авторів матеріалу, польські політичні радники, дипломати й політики, зокрема голова комітету у закордонних справах Сейму Павел Коваль, останнім часом «кружляють» навколо Сполучених Штатів.

Die Welt нагадала, що кілька тижнів тому Анджей Дуда разом із Дональдом Туском були в Білому домі. Це був «незвичайний» візит, оскільки президент і прем'єр-міністр належать до двох ворогуючих політичних таборів. Однак, очевидно, у питаннях безпеки Польщі ці два політики діють спільно. З польського погляду, можна побачити, що безпека безпосередньо залежить від ситуації в Україні.

— Польща як прифронтова держава на східному фланзі НАТО, що належить до важковаговиків у військовому плані та виступає транзитним пунктом для поставок зброї в Україну, стала одним із центральних членів НАТО, — підкреслюють німецькі оглядачі. Візити генерального секретаря Альянсу Єнса Столтенберга і прем'єр-міністра Великої Британії Ріші Сунака до Варшави 23 квітня це підтверджують.

<span class="teaser"><img src="https://assets-global.website-files.com/64ae8bc0e4312cd55033950d/66282e2d26ed652046a68a57_EN_01617705_0040.jpg">«Ми великі військові держави, які допомагають Україні», — Ріші Сунак у Варшаві</span>

Die Welt звертає увагу на «традиційно тісні відносини» Польщі зі США.

— Сполучені Штати — єдина країна, яка є надійним гарантом безпеки, — цитує німецька газета Марека Свєрчинського, експерта з Polityka Insight.

На думку авторів, Польща має інструменти тиску на США, яких не мають інші європейські країни.

— У Вашингтоні вважають, що Польща витрачає багато грошей на оборону, — пояснює Свєрчинський. Die Welt нагадує, що Польща віддає перевагу американським виробникам при купівлі зброї. Польща отримує американські кредити на вигідних умовах, що свідчить про те, що США ставляться до неї як до серйозного партнера.

Больцен і Фріц звертають увагу на 10 мільйонів американців польського походження. Багато з них досі пов'язані зі своєю колишньою батьківщиною і голосують на виборах за кандидата, який включає у свою програму питання безпеки Польщі. Трамп вже намагався здобути голоси поляків у 2017 році, але демократи теж мають «теплі слова» для «польських американців», які живуть у штатах.

«Дуда, можливо, нагадав про це Трампу», — зазначають автори статті

— Польська сторона мовчить про деталі. Зустріч Дуди з Трампом —це сигнал решті Європи, що в разі перемоги останнього Польща може виступити як країна, що відкриває двері для республіканської еліти. І це незалежно від впливу на виділення пакета допомоги для України, — пишуть у своєму висновку Больцен і Фріц.

На сторінці PAP текст доступний українською мовою

Британський аналітик нагадав, що пакет щодо України, ухвалений у суботу, поряд із законопроєктами щодо Індо-Тихоокеанського регіону та Ізраїлю, ще має бути схвалений Сенатом, а потім підписаний президентом Джо Байденом:

— По-друге, значна частина з (майже) 61 млрд доларів (близько 13 млрд доларів) спрямована на поповнення американських запасів. Це може дозволити надати інше обладнання, але це аж ніяк не означає, що всі ці гроші підуть на Україну — тим паче що ще 7,3 млрд доларів підуть на забезпечення операцій США в Європі. Близько 28 млрд доларів призначено для прямих постачань зброї в Україну: 13,9 млрд доларів на допомогу Україні в придбанні обладнання та 13,7 млрд доларів на купівлю американських систем для України.

Метью Севілл очікує, що пріоритет буде надано артилерії — боєприпасам і пусковим установкам, а також системам ППО і ракетам, щоб поповнити запаси, виснажені недавніми російськими обстрілами, спрямованими, зокрема, проти енергетичної інфраструктури України:

— Хоча на закупівлю нового озброєння може знадобитися час, Пентагон уже заявив, що деякі елементи пакета, що є готовими до передачі, але очікують на схвалення, були розгорнуті, щоб скоротити час доставлення їх в Україну. До їхнього числа майже напевно входять ракети калібру 155 мм. Це навряд чи відразу ж створить паритет із російською вогневою міццю, але допоможе скоротити розрив. Озброєння може також включати ракети ППО, які, за словами генерального секретаря НАТО Єнса Столтенберга, будуть взяті іншими країнами зі своїх запасів. Однак ми очікуємо, що скоро настане момент, коли виробничі потужності для створення нових ракет стануть проблемою.

На думку експерта, пакет допомоги буде вітатися українськими військовими, але важливо пам'ятати, що кошти від США, ймовірно, допоможуть лише стабілізувати становище українців на фронті цього року і почати підготовку до операцій у 2025 році:

— Підняття бойового духу і збільшення кількості боєприпасів для зміцнення оборони є необхідними умовами для початку важкої роботи з відновлення бойових сил України та, що найголовніше, колективної підготовки для створення сил, які мають шанс домогтися прогресу у наступному році. Передбачуваність фінансування у 2024 і до 2025 року допоможе українцям планувати оборону цього року, особливо якщо європейські постачання боєприпасів також матеріалізуються. Однак подальше планування і фінансування знадобляться у 2025 році, а поки що в нас є (президентські  — PAP) вибори у США.

З Лондона Bartłomiej Niedziński (PAP)

На сторінці PAP текст доступний українською мовою

Польський павільйон на 60-му Мистецькому бієнале представляє проєкт «Повторюйте за мною» українських митців Юрія Білея, Павла Ковача та Антона Варги. Куратор виставки Марта Чиж.

18 квітня у Венеції міністр культури і національної спадщини Польщі Бартломєй Сенкевич заявив у розмові з PAP, що надання польського павільйону на Венеційській бієнале українським художникам є «вибором цінностей»:

— Це був вибір цінностей — як колективних, так і, на цю мить, інституційних польської держави. Поруч з нами гинуть люди, їхні сім'ї ходять нашими вулицями. Це вбивство відбувається весь час, і, на додачу до всього, наша безпека безпосередньо залежить від оборони України.

Тому довірити цю виставку українським художникам — це вибір цінностей. Вона нікого не залишає байдужим

Наприкінці 2023 року стало відомо, що Польщу на Венеційському бієнале представляє польсько-українська відеоінсталяція «Повторюй за мною» — колективний портрет свідків війни в Україні. Це промовисті фільми 2022 та 2024 років, головними героями яких є цивільні українські біженці. Вони розповідають про війну у своїй країні за допомогою завчених звуків зброї, а потім запрошують глядачів їх повторити.

— Тут художники використовують формулу караоке. Але в цьому випадку акомпанементом є не відомі хіти, а постріли, канонади, виття та вибухи, а текстами —  описи смертоносної зброї. Це саундтрек війни, як її намагаються відтворити свідки. Вміння розпізнавати ці звуки рятує їм життя, а нас — вчить мову їхнього досвіду, — розповіли журналістам Polska Agencja Prasowa організатори відеоінсталяції. Її реалізував український колектив «Відкрита група», заснований у 2012 році у Львові шістьма художниками. Наразі постійними учасниками групи є Юрій Білей, Павло Ковач та Антон Варга.

Робота учасників групи базується на дослідженні взаємодії між людьми та контекстом простору, створюючи так звану відкриту ситуацію. Перформативність і співпраця з глядачами та учасниками є важливими елементами їхньої роботи:

— Перше відео було знято в таборі для так званих внутрішніх біженців під Львовом. Друга робота була знята за межами України, у безпечних для учасників локаціях. Проте все одно, вже поза межами досяжності марафону повітряних тривог, звуки війни залишаються для них частиною травми та символічно розширюють межі її досяжності.

Відвідувачі можуть повторювати звуки зброї за свідками, вивчаючи мову їхнього досвіду, або ж усамітнитися в облаштованому, безпечному просторі караоке-бару:

— Однак це не звичайний бар, яким ми його знаємо, а навчальний караоке-заклад загрозливого, ще більш воєнного майбутнього.

Цей привид залишатиметься з нами доти, доки націоналістична імперська політика буде прийнята як частина дипломатичного компромісу

Міністр культури і національної спадщини Польщі Бартломєй Сенкевич розповів, що зустрівся в павільйоні з британською делегацією, яка, за його словами, «пішла абсолютно шокована»:

— Подивіться на цей натовп. Станом на цю мить це один з найбільш переповнених павільйонів на Бієнале.

Міжнародна художня виставка — Венеціанська бієнале — організовується кожні два роки з 1895 року. Польща бере у ній участь з 1932 року. Будівництво великого польського павільйону було профінансовано урядом і досі перебуває у його власності. Цьогорічне бієнале проходитиме з 20 квітня до 24 листопада, а провідною темою виставки є гасло «Чужинці скрізь».

На сторінці PAP текст доступний українською та польською мовами.

Лише за перший рік великої війни Росія зруйнувала або суттєво пошкодила понад 1500 українських шкіл. Кожна десята школа стала ціллю атак росіян. Приміром, у Чернігові — місті, яке росіяни понад місяць тримали в облозі та обстрілювали, були пошкоджені 25 із 34 загальних середніх шкіл (дві з них були знесені авіабомбами до фундаменту).

Найбільші ж руйнування закладів освіти зафіксовано на Харківщині, яку, за недавньою інформацією "The Economist", Владімір Путін хоче перетворити на зону непридатну для життя. Лише за перший рік збройного конфлікту там була знищена або пошкоджена кожна друга школа. Тепер цей показник є ще вищим.

Для того, аби повернути дітям право навчатись, соціалізуватись та розвиватись, задля свого успішного майбутнього, в Україні було започатковано одразу декілька ініціатив. Найбільшим та найефективнішим наразі є SavED — міжнародний благодійний фонд, який намагається відновити доступ до освіти в громадах, які найбільше постраждали від війни. Його у липні 2022 року заснувала міністерка освіти і науки України (2019-2020) Анна Новосад спільно з освітньою фундацією GoGlobal.

За словами колишньої урядовиці, а нині стратегічної директорки фонду, ідея щодо виникнення організації була пов'язана на початку з можливістю співпраці з фінським посольством, яке профінансувало проєкт зі здійснення технічної оцінки втрат та потреб щодо відновлення закладів освіти Чернігова, міста на Півночі України.

«Відповідно до українського законодавства перш ніж щось реконструювати треба отримати інженерно-архітектурну оцінку стану будівель та розробити проєктну документацію. Отримавши кошти, ми разом з партнерами почали роботу над технічною оцінкою ушкоджень, завданих садочкам, школам та закладам середньої освіти. Вартість експертизи одного такого об'єкта складала суму від 3 до 5 тисяч євро залежно від складності руйнувань. Виконавши цю справу, ми одразу постали перед питанням, що робити далі?», — розповідає Анна Новосад.

За її словами очевидним було те, що такі ж самі страхітливі наслідки окупації або бойових дій були й в інших громадах, тому необхідним було започаткувати фандрейзингову платформу, зібрані кошти з якої йшли б на відновлення закладів освіти.

На думку, Новосад привертати увагу до освіти – це загалом досить непросте завдання. В Україні — зі зрозумілих та поважних причин, адже українці віддають перевагу віддавати кошти на підтримку Сил оборони своєї країни. У світі люди куди більш емпатичні до тварин, аніж до ідеї реконструкції зруйнованих шкіл (найбільшою благодійницькою ініціативою з порятунку тварин в Україні є "UAnimals" — PAP).

Проте, це аж ніяк не має бути приводом відмовлятися від експериментів зі способами притягнення засобів та підтримки задля відновлення закладів освіти та повернення учнів за шкільні парти.

За словами колишньої урядовиці, до своїх зборів SavED залучав міжнародні організації, дипломатичні місії, медіа, інфлюенсерів, засновників відомих брендів, популярних коміків та навіть комунікував з голлівудськими акторами. Так, приміром, з особливою вдячністю Новосад згадує американського актора та великого симпатика України Шона Пенна, фонд якого закрив один зі зборів, передавши половину суми, що була необхідна для побудови великого укриття одного з ліцеїв м. Миколаєва. Проєкт вартістю близько 200 тисяч євро дозволив відновити навчання для 1300 дітей (відповідно до вимог української влади навчання офлайн є можливим лише за наявності в закладах освіти спеціалізованих укриттів, що відповідають вимогам законодавства, та справності системи оповіщення — PAP).

«Минулого року нам вдалося зібрати понад 6,5 мільйонів євро. Десь 80 відсотків коштів – це кошти великих донорів. Ми працюємо з такими інституціями як Європейська Комісія, ЮНІСЕФ, Plan International, а також деякими міжнародним фондами. Крім того, велику допомогу надає бізнес. Нам допомагають IT компанії (Epam, Squad, MacPaw) та регіональні представництва великих корпорацій як-то Adobe чи Lenovo Ukraine, які перераховували по 1000 грн (100 злотих – PAP) з кожного продажу свого нового ноутбуку», — зауважує ексміністерка.

«Меседж, який ми намагаємося донести нашим партнерами, пояснюючи чому варто допомагати саме освіті, полягає в тому, що ми показуємо наскільки цілеспрямованою та свідомою є політика росіян зі зниження рівня людського капіталу. Це проблема, яка є логічним продовженням практик зі знищення української культури, русифікації дітей та їхнього викрадення до Росії», — каже Анна Новосад.

«Росіяни не можуть не розуміти того, що вони отримують своїми злочинними зусиллями, адже у вересні піде вже п’ятий рік включно (з огляду в тому числі на пандемію Covid-19 — PAP), коли два мільйони українських школярів вимушені переважно сидіти вдома. Все це матиме свої негативні наслідки для якості освіти в країні, рівня людського капіталу та майбутнього ринку праці. Ми намагаємося пояснити партнерам, що це системна політика агресора, якій треба протидіяти, навіть якщо це відбуватиметься в асиметричний спосіб", – зазначає співзасновниця SavED.

Ще один фактор, на якому наголошують представники фонду, стосується усвідомлення того, що доступ до освіти та присутність належної інфраструктури є важливим чинником, який не в останню чергу впливає на рішення людей залишатися за кордоном чи повертатися.

«Погодьтеся, відсутність чи наявність школи, чи садочку, де навчатиметься дитина, є важливим фактор для матері, яка розмірковує чи залишитися їй в європейській країні, чи повернутися додому», — зазначає вона.

Новосад підкреслює, що SavED не просить у дарчинців мільйони на відновлення будівель. Вона відзначає, що місія фонду — це не тільки та не стільки про ремонт шкільних приміщень та будинків, скільки про відновлення доступу дітей до освіти.

«В нинішніх умовах це дуже різні завдання. Фонд шукає різних рішень, аби допомогти учням здобувати освіту в у 70 громадах в 5 областях України», — каже ексміністерка. За її словами, у різних регіонах України склалася різна ситуація з доступом до освіти та збитками від війни, а отже шляхи надання допомоги місцевим громадам теж є різними.

«Наприклад на Миколаївщині, де вже не має артобстрілів, можна відновлювати школи в інших приміщеннях, скажімо в будинках культури, або ж будувати модульні школи. Натомість на Харківщині, де наразі взагалі не йдеться про наземне навчання ми будуємо підземні укриття. Укриття від SavED — це повноцінні освітні простори: з вентиляцією, хорошим освітленням та вбиральнями», — зазначає директорка фонду.

«Один такий великий простір, виконаний відповідно стандартів, вартує космічні 300 тисяч євро», — каже Новосад і додає: «Якщо «підземна освіта» з українцями надовго, то треба принаймні зробити її якомога комфортнішою для учнів».

«В інших регіонах ми будуємо так звані вулики. Так ми називаємо цифрові освітні центри, в яких є україномовні книги, дидактика, гаджети, а головне – там є найняті нами тьютори, які працюють з дітьми. Це наша швидка освітня допомога для міст і сіл, що пережили окупацію», — розповідає вона.

Співзасновниця SavED додає, що фонд робив й деякі речі, які не є очевидними в контексті налагодження системи освіти, зокрема відновлював доступ до води, оскільки російські війська сильно зруйнували водогони на Миколаївщині.

«Ми пробурили біля шкіл 12 артезіанських свердловин та налагодили системи очищування води. Нагадаю, наявність води є обов'язковою умовою для функціонування стаціонарних навчальних закладів. У нас є й ціла низка інших проєктів, спрямованих на дофінансування вчителів задля надолуження учнями пропущеного матеріалу, розвиток громадянського мислення у підлітків (програма UActive), та розвиток донатної культури в Україні», — перелічує Новосад.

«Усі ці кейси вкотре переконують у важливості спільної дії та необхідності надолужувати втрачене. Відновлювати українську освіту варто вже зараз, адже дітям просто зараз потрібні навчання, живе спілкування з однолітками та вчителями», — підсумовує ексочільниця українського міністерства освіти, співзасновниця благодійного фонду SavED.

На сторінці PAP текст доступний українською та польською мовами.

‍