Ярина Матвіїв

На музичному фестивалі класичної музики у польському місті Мелець анонсований виступ дуету піаністів з України не відбувся. Українські віртуози, лауреати престижного польського форуму піаністів «Бескиди без кордонів» були запрошені до Польщі на бенефіс. Проте цього разу піаністка Христина Бенюк грала Шумана за двох. Її партнера по фортепіано Віталія Дворового не випустили з країни…

«Зрозуміла, що мушу за вечір повністю змінити програму концерту»

— За кілька днів до нашого вересневого концерту змінили міністра культури України, і ми не встигли переробити документи на дозвіл виїхати за кордон, — розповідає Sestry Христина Бенюк. — Ми багато разів дзвонили, пояснювали ситуацію, що мусимо бути на важливому фестивалі, але документи загубилися в кабінетах міністерства. 

Це було шоком. Морально ми готуємо себе до сюрпризів кожного разу, коли їдемо виступати за кордон. Але цього разу чомусь були впевнені — до останнього. І повне усвідомлення того, що я тепер маю грати за двох, прийшло до мене вже ввечері — напередодні концерту. 

Я зрозуміла, що мушу на ходу змінювати програму. Це було дуже стресово. Це мав бути концерт, присвячений Роберту Шуману: Віталій мав грати його «Симфонічні етюди», а я — Крейслеріану. Плюс разом, у чотири руки, ми мали зіграти варіації Брамса на останню написану тему Шумана. Але зрештою я грала лише свою програму, до якої додала Гайдна й українського композитора Валентина Сильвестрова.

За один вечір мені довелось «зліпити» сольну програму, яка б звучала принаймні годину. На щастя, польська публіка зустріла мій виступ неймовірно тепло, поставилась до ситуації з високою емпатією. Таких випадків у Польщі ще не було. 

— Як публіка сприймає українських композиторів? 

— Зазвичай люди приємно шоковані.

Відтоді як почалась велика війна, ми принципово у кожен наш виступ за кордоном додаємо твори українських композиторів

Від Лисенка до Скорика. Рік тому на польському фестивалі «Бескиди без кордонів» заграли сонату Віктора Косенка і — перемогли з нею. Пізніше з музикою Косенка виграли другу премію фортепіанного конкурсу в Римі. Людям подобається.

Через музику ми з Віталієм намагаємось передати драматизм війни в Україні. Щоб світ почув і відчув. Зараз багато граємо саме української музики за кордоном. І між концертами глядачі питають: «Ви так трагічно граєте, це через те, що чули вибухи? Через те, що у вас війна?» І з одного боку, ти, може, й хочеш сказати, що це війна так на тебе вплинула, але з іншого боку — такою і є українська музика.

«Коли граємо, уявляємо собі Бучу, Маріуполь»

Для польської публіки ми вже виконували Косенко, Барвінського, Сильвестрова.

Віктор Косенко — це модерний український композитор і піаніст, дитинство якого пройшло у Варшаві, а більша частина життя — в Житомирі. Він жив у XIX столітті, коли найкращим способом самовиразитись — було переїхати до Москви (Москва збирала талановитих людей з України й видавала потім їхні твори за свій продукт. А коли була створена Московська музакадемія, росіяни вивезли з України найталановитіших музикантів і поставили їх вчителями, тож саме на українській школі вчилися наступні покоління). Так от у Віктора Косенка є сонати, музика яких схожа на Рахманінова. Тим не менш це не Рахманінов, а українська модернова музика. 

А Василь Барвінський вчився й працював у Празі, але повернувся в Україну, розвивав тут музику, аж доки в 1948 не був заарештований радянською владою. Яка знищила всі рукописи його творів. І коли він повернувся із 10-річного заслання, то решту життя присвятив відновленню по пам’яті цих творів. Його музика — сучасна, класна, це галицька сецесія, початок модерну. У Львові його давно грають, а в Києві тільки зараз почали. 

Також у Польщі я вперше зіграла Валентина Сильвестрова. Мені дуже хотілося це зробити, бо його мало хто знає за кордоном. Звісно, я можу зіграти полякам Шопена, але мені здається більш важливим познайомити публіку з культурою і музикою, якої вони не чули. Яка колись вважалась меншовартісною. 

Ще ми з Віталієм плануємо зіграти в Європі Третю симфонію Лятошинського. Ця симфонія написана Лятошинським під впливом переживань Другої світової війни. Вона мала епіграф «Мир переможе війну» і передає переживання війни як трагедії — для особистості і людства. 

Симфонія складається з 4 частин: перша — німецький наступ, друга — знищені міста й поламані долі, третя — бої, четверта — перемога. Коли ми зараз граємо цю музику, уявляємо собі Україну. Бучу, Маріуполь…

Коли почалася війна, композитор Гліб Фаринюк зрозумів, що йому треба цю симфонію переслухати і розписати партії для чотирьох піаністів на два роялі. Я знайшла ще двох піаністів, ми почали репетиції. 5 жовтня 2022 року на міжнародному фестивалі «Контрасти» у Львові ми зробили світову прем’єру, потім заграли її в Києві в Національній філармонії в річницю вторгнення. І це важливий етап в українській музиці, бо потім цією симфонією зацікавилися піаністи в Австрії, ми їм переслали ноти і вони теж її виконували.

«Коли їду за кордон, мрію поспати там без тривог»

— Наскільки вам складно грати концерти в Європі після пережитого в Україні?

— Перше, про що я думаю, коли їду за кордон, що я буду спати без тривог. Що це буде маленька оаза психологічної стабільності. І навіть те, що поїзд у Німеччині запізнюється на п’ять годин і в мене злітають терміни концертів, — така дрібниця. Це ніщо порівняно з тим, що я можу переживати у Львові. 

З іншого боку, за кордоном загострюються реакції на всі новини з України. Бо ти не в центрі подій, переживаєш за інших.

Після масованих обстрілів дуже важко зібратись до купи. Адже розумієш: це рулетка, сьогодні тобі просто пощастило

І мусиш себе ще більше акумулювати до якоїсь праці, щоб це нарешті закінчилось. 

Мій партнер по грі Віталій Дворовий живе біля головного залізничного вокзалу, цей район вважається у Львові небезпечним з точки зору обстрілів. Тому під час тривог він завжди спускається в укриття. Буває, вночі починається тривога, ми дивимось, що саме летить, і якщо це МІГ, то ми ще якийсь час спимо, а потім прокидаємось і йдемо в укриття. Так от у ніч масованої атаки на Львів йому наснилась мама, яка уві сні чекала його біля дверей. Він зрозумів, що треба встати й піти в сховок негайно. І от минає хвилин 15 — і сильний вибух, аж у підвалі все затряслося. Він живе з правого боку від вокзалу, а ракета влучила з лівого. І його мати уві сні попередила його про небезпеку. 

— Як живе мистецький Львів під час повітряних тривог?

— В Оперному театрі під час тривог концерт зупиняється, всі спускаються в укриття. Якщо тривога триває менше 40 хвилин — опера продовжується, якщо довше — можна замінити квитки на інший день. У філармонії та органному залі концерти відбуваються не так часто, але під час повітряної тривоги люди виходять і сидять в коридорі. 

У Польщі після концертів я часто спілкуюся зі слухачами польською мовою. І мене часом питають, чому я ще досі не виїхала з України. І я завжди розповідаю, який чудовий Львів, і що тільки закінчиться війна і запрацює аеропорт, ми будемо літати одне до одного в гості. І я завжди буду повертатись до Львова. Бо це магнетичне місто. Його неможливо покинути надовго.

Фотографії з приватного архіву героїні

Олеся Трофименко поєднує техніки живопису й прадавньої української вишивки. У березні 2022 року в розпал війни Дім Dior запропонував Олесі зробити декорації для показу своєї колекції. Але зрештою декораціями не обмежився. Світ високої моди волів бачити і чути Україну — нетипову, самобутню, автентичну. Лейтмотивом колекції Dior стало «Дерево життя» — головний елемент українського вишитого рушника з Чернігівщини.

«Дерево життя» — символ перемоги світла над темрявою. У перші дні експозицію Олесі Трофименко у музеї Родена в Парижі відвідало понад 10 тисяч відвідувачів, що, за словами піарників дому Dior, є дійсно великим показником і трапляється рідко. Про співпрацю зі всесвітньо відомим брендом, спосіб достукатися до європейських чиновників і мільйонерів, а також українську вишивку високого класу Sestry поговорили з Олесею.

Вишитий символ перемоги життя над смертю зачепив креативну директорку Dior

Ярина Матвіїв: Правда, що новина про співпрацю з Домом Dior заскочила вас у селі на городі?

Олеся Трофименко: Так і було. Мені певною мірою пощастило, бо під час вторгнення я була далеко від Києва у селі. Але пережити це емоційно виявилось дуже важко — панічні атаки не відпускали. І на четвертий день війни я пішла садити город. Це був психологічний протест проти смерті й усього того жаху, який чинила Росія. Це була моя особиста війна за право засадити свою землю квітами й садами на зло машині смерті.

До речі, у Києві це так помітно: клумби, на яких зазвичай буяли бур’яни, засаджені квітами. І коли я спілкувалася з сусідами, то в них був той самий порив — терміново всю цю зранену землю засадити красою.

Саме в цей час мені подзвонила кураторка виставки, яку ми робили ще в 2014 році. Тоді фірма Benetton щорічно робила виставку, куди запрошувала сто художників з різних країн світу, і вони  мали малювати на полотнах 10/15 сантиметрів — що є непросто, але цікаво. З початком повномасштабного вторгнення вирішено було повторити цю акцію в Римі.

А я тоді, в 2014, примудрилася в цих 10 на 15 см вишити фрагмент, бо саме придумала свою техніку живопис-вишивка, і тепер мені було цікаво попрацювати в цій техніці в інших масштабах. І моя робота зачепила креативну директорку Дому Dior — Марію Грацію К’юрі. Вона звернулася до кураторки, щоб зробити зі мною спільну виставку. Як це було неочікувано!

Я стою на городі й перепитую в слухавку: «Який Dior?»

А кураторка виставки Соломія Савчук додає, що на мене будуть працювати 200 людей. Подумала, що йдеться про 200 українських художників, які допомагатимуть з декораціями. Але ні. «На тебе будуть працювати 200 індійських вишивальниць з Мумбаї», — каже Соломія. Насправді ж їх виявилося вдвічі більше.

470 вишивальниць за три тижні (!) вишили 32 мої роботи для показів Dior

Цікаво, що це взагалі перша індійська школа, в якій жінкам дозволено вишивати і цим заробляти гроші (в Індії заробляти вишивкою можна було тільки чоловікам). Вони чудово вишили мої полотна у 3D форматі.

— Ви досліджували козацьку вишивку минулих століть. Ці мотиви стали обличчям показів Dior. Але чому Dior звернувся до української історії та мистецтва?

— Ну, по-перше, коли вони звернулися, був кінець березня 2022 року. І це відгукнулося, бо сама компанія Dior була заснована після того, як Крістіан Діор зустрівся зі своєю сестрою, яка вижила в німецьких концтаборах. І він, протестуючи проти катастрофи людяності, заснував свій будинок елітного одягу. Така собі перемога естетики над руйнаціями.

Ось чому їм було важливо звернутися саме до українських майстринь (у нас вже були Буча й Ірпінь) — це була їхня політична позиція щодо подій в Україні. Повна підтримка.

По-друге, я використовую складну вишивку.

Намагаюсь показати українську культуру не шаблонну, якою нас завжди представляла світу Росія, — з шароварами й примітивними вишиванками. Тоді як козацька вишивка — це космос! Її естетика подібна до японської

Також у своїх ескізах для Dior я використала образ весільних вінків з Галичини початку XX століття. Вони нагадують корони. Але наша з Dior найяскравіша точка перетину — символ Дерева життя. Вони зачепилися за цей образ. Адже, як мені сказала Марія Грація К’юрі, Дерево життя — збірний образ усіх народів. Усі давні культури трактують його як символ перемоги життя над смертю.

У результаті Марія Грація повністю поміняла концепцію своєї колекції під цей мій образ. І «Дерево життя» стало лейтмотивом усього показу Dior.

— Коли покази Dior завершилися, вишиті полотна залишилися у музеї Родена?

— Так, вони висіли там тиждень і їх могли роздивлятись відвідувачі музею. Тільки за перші 4 дні мої роботи побачило десять тисяч людей. Виставка викликала ажіотаж. Ми говорили про Україну мовою мистецтва.

Далі полотна перейшли у власність Дому Dior.

— На початку війни Франція та Італія перебували в наративах російської пропаганди. Але Дім Dior зорієнтувався одразу?

— І мене це приємно вразило. Перші слова Марії Грації, коли ми зустрілися в Парижі: «Олесю, одразу хочу вам сказати, що ми на вашому боці, ми не віримо російській пропаганді. Ми розуміємо, на чиєму боці правда».

І це було важливо. Адже коли ти опиняєшся за кордоном, не зовсім розумієш, кому довіряти, а кому ні. Російська пропаганда кидає шалені гроші на дезінформацію про війну в Україні.

Митців можуть почути краще, ніж політиків

— Рік тому в нас був показ фільму «Маріуполь. Невтрачена надія». Я розкажу передісторію: коли я робила ескізи для Dior, мене наш режисер Макс Литвинов попросив намалювати картину до документального фільму про Маріуполь. Він знімав цей фільм одразу після захоплення міста. У ньому він брав інтерв’ю у жінок, які врятувалися. І в паузах між цими важкими розповідями я малювала місто «до» та «після» катастрофи.

Цей фільм показували в різних країнах Європи, і ним зацікавився французький волонтер Степан Делма. Він вирішив, що необхідно провести більше показів у Франції — на різних суспільних платформах.

Так ми приїхали в Етрету. Це така крихітна французька комуна, знаменита тим, що її малювали імпресіоністи. Місце настільки популярне, що там стали купувати собі будинки європейські мільйонери. І нам було важливо показати цій публіці історії наших жінок з Маріуполя. Але мер містечка, якому вже за 90 років, дуже не хотів демонструвати цей фільм. Казав, що все це політика, а сам він колись вчив російську. А далі все змінилося, як у кіно…

Спільнота активних жінок Етрети наполягла на показі, і після перегляду фільму з мером відбулася транформація. Він став дуже нам співчувати.

На фільм прийшло чимало людей, і потім вони розпитували нас детальніше про події в Україні. До цього наша війна була для багатьох, як реаліті–шоу в телевізорі, але ми дали людям можливість доторкнутися до реальності, в якій живуть українці. А потім розповідали їм про ракетні обстріли й те, як ховатися від бомб і дронів.

— Тобто культура впливає на людей сильніше, ніж медіа та новини?

— Люди, які творять культуру й мистецтво, дійсно можуть бути почутими краще, ніж політики. Це працює.

— Чим цікава Україна світовим митцям? Вдається відірвати український світ від російського?

— Зі скрипом, але так. Чимало мистецтвознавців тиснуть на світові музеї, щоб ті змінили атрибутику картин, автори яких походять з України, а не з Росії.

Для Європи ми цікаві тим, що у нас збереглася школа реалістичного живопису, але в нас інший образний світ і ми інакше мислимо.

Ми живемо в епоху зображень, і нам треба показувати, що ми є і чим є наша культура. Нас надто довго сприймали частиною російської культури. І в цьому і наша вина також — ми не популяризували себе у мирний час. І нас і далі не помічатимуть, якщо ми будемо про себе мовчати.

Вибухи бомб із вишитих півоній

— Над чим працюєте сьогодні?

— Зараз тематика всіх моїх картин — це війна в Україні. Але намагаюсь говорити про це метафорично, аби привернути увагу більшого кола глядачів.

Знамениті картини Отто Дікса про Другу світову війну вражали публіку. Художники тоді показували всі жахи війни — з розкладеними тілами на вулицях. Відтоді картини насилля стали звичною справою і частиною мейнстримної культури.

Натомість у своїх картинах я намагаюсь навпаки естетично «замаскувати» жахливі речі. Зараз працюю над серією «Заміщення». Рани військових прикриваю на картинах квітами лілей, а вибухи роблю з вишитих півоній. Використовую символи беззаперечної краси, щоб пересічна людина зупинилась, захотіла порозглядати, а тоді вже зрозуміла, що зображено на полотні насправді.

Це таке українське вміння — пропрацювати свій біль через красу, естетику, гармонію. Зрештою, саме так і роблять мої сусідки, які в перервах між ракетними атаками створюють у дворі фантастичні клумби квітів

Наше «Дерево життя» проросте крізь мінні поля й на руїнах Маріуполя пустить глибоке коріння відродження…

Фотографії з приватного архіву героїні

Ярина Матвіїв: Простими словами — чим займається Brave1?

Наталія Кушнерська: Однією з наших місій у цій війні є мінімізація участі людини на полі бою через застосування сучасних технологій. Перевага наземних роботизованих комплексів у тому, що вони можуть взяти на себе дуже багато функцій, які наразі вимушені виконувати виключно люди. Це бойові місії, розвідка, евакуація поранених, перевезення провіанту та боєприпасів. Для прикладу, один з мед-евакуаційних роботів від українського розробника протягом одного тижня боїв зумів евакуювати 20 поранених військових. Раніше для цього потрібно було наражати на ризик евакуаційну групу з декількох військовослужбовців. 

Повністю замінити людей технологіями неможливо, та робимо все можливе, щоб технології максимально захистили військових, а там, де це можливо, замінили їх

Чим конкретно зараз займаєтеся та що в пріоритеті?

Brave1 надає організаційну, інформаційну, фінансову підтримку розробкам, які пройшли оборонну експертизу, аби ті якнайшвидше отримали код НАТО та були законтрактовані державою.

Кожен український розробник, який прагне, аби держава закуповувала його рішення для потреб Сил безпеки та оборони, має пройти кодифікацію згідно зі стандартами НАТО. У рамках цього процесу розробники повинні підготувати необхідні документи, провести тестування своїх рішень, пройти оборонну експертизу фахівцями Генштабу, які визначать, наскільки така розробка потрібна військовим. Тобто це цілий комплекс бюрократичних, технічних, процедурних механізмів, які повинен пройти розробник, щоб мати змогу контрактуватися державою. Місія Brave1 — допомогти їм пройти цей шлях якнайшвидше та з мінімальними труднощами. 

Компанії-учасники Brave1 працюють в рамках 12 технологічних вертикалей, визначених Генштабом. Це засоби ураження, розвідки, навігації, роботи, засоби радіоелектронної боротьби та зв’язку тощо. Все те, чого потребують наші військові, тут і зараз.

Як визначаєте, що саме важливо, які розробки і технології потрібні фронту? 

Базовий запит на технологічні рішення формують військові. Саме від нього відштовхуються в роботі українські розробники та безпосередньо ми у Brave1. Окрім цього, фахівці Генштабу проводять оборонну експертизу усіх розробок, зареєстрованих на платформі Brave1. Саме ця експертиза визначає, наскільки потрібним для військових є те чи інше рішення. На цей рік для Brave1 пріоритетними напрямками роботи є 4 сфери: БПЛА, засоби радіоелектронної боротьби (РЕБ), роботи та штучний інтелект.

Сучасна війна — це війна дронів

Вони виконують ударні функції, здійснюють розвідку, виступають ретрансляторами зв’язку. Тому розвиток БПЛА є безальтернативним. Важливість безпілотників розуміє і ворог, тому наш наступний пріоритет — розвиток засобів РЕБ, які здатні позбавляти ворожі дрони зв’язку з оператором. Особливо важливо розвивати так званий «окопний» РЕБ, який захищає безпосередньо військових на позиціях. Не менш важливі наземні роботизовані комплекси. Їхня головна цінність — можливість замінити людину при виконанні цілої низки функції, як от штурм, оборона позиції, розвідка, евакуація поранених. Чим більше роботів на фронті, тим більше збережених життів. Завдяки ШІ ми можемо підвищити ефективність ураження дронів, а також набагато краще працювати з великими обсягами інформації, яку збирає наша розвідка.

Які суперсучасні роботи, створені під час повномасштабної війни, працюють сьогодні на полі бою?

Це дуже широкий спектр роботів, і їхня кількість постійно зростає. Зокрема, це логістичні платформи, за допомогою яких можна доставляти боєприпаси та провізію на передову. Активно працюють мед-евакуаційні роботи. Для прикладу на одному з напрямків робот Воля-Е від українського виробника евакуював понад 100 поранених та полеглих військових з поля бою.

Також маємо ударні дистанційні модулі, на кшталт турелі ШаБля, яка відбивала атаки росіян на Авдіївському напрямку  (турель — установка для кріплення та застосування у бойових умовах кулемета, малокаліберної гармати або ракет, — ред.).

Україна — найбільша замінована країна світу. Як можна розмінувати таку величезну територію без людських втрат?

Наша відповідь — технології. Ми вже маємо рішення на платформі, які демонструють, що це не тільки можливо, але й цілком реально. Наприклад, на платформі зареєстрований дрон для детекції мін та інших вибухонебезпечних предметів. Він дозволяє пришвидшити процес сканування великих площ. Для прикладу, та площа, яку раніше сканувало 4 сапери, тепер може бути просканована одним дроном за той самий час. І таких розробок чимало.

Завдяки Brave1 українські розробники отримують гранти на проєкти, а бізнес та міжнародні партнери — інвестиційні можливості в українські передові оборонні розробки. Які масштаби роботи, яку ви ведете?

На нашій платформі зареєстровано понад 2400 унікальних технологічних рішень від понад 1100 українських розробників різних рівнів. Маємо надзвичайно позитивну динаміку — якщо минулого року щомісяця реєструвалося близько 100 розробок, то уже цьогоріч цей показник стабільно перевищує 200 рішень на місяць. Це свідчить про те, наскільки потужно включився український приватний сектор — інженери, інноватори, бізнес — в створення технологічних рішень для наших військових. Як результат, ми вже маємо понад 30 кодифікованих виробів, тобто, комплексів, які вже контрактуються державою, або можуть бути законтрактовані. 

На думку ряду експертів, Україна за час війни стала одним з лідерів серед держав у світі за виробництвом зброї. Чи дійсно це так?

За час повномасштабної війни Україна однозначно стала одним з головних defense tech хабів світу. Українські розробники створюють рішення в практично всіх технологічних нішах: БПЛА, наземні роботизовані комплекси, РЕБ, штучний інтелект, військова медицина, навігація тощо. Окремі рішення є унікальними не тільки для України, але й для світу.

Багато наших міжнародних партнерів приємно вражені, наскільки потужного прогресу досягла українська defense tech індустрія за такий короткий проміжок часу

І ми тільки набираємо обертів — щомісяця фіксуємо збільшення кількості виробників, самі розробки постійно вдосконалюються. Тому перспективи колосальні. Впевнені, що після завершення війни українські розробники зможуть постачати свою продукцію й ми маємо втілити їх у реальність, щоб зберегти та наростити технологічну перевагу над ворогом. 

Чи можливо завдяки вашим розробкам дійти до того, щоб вести технологічну війну без людських втрат?

Не слід очікувати появи унікальної вундерваффе. Зброя майбутнього — це не щось одне. Це комплекс технологічних рішень, які працюючи разом, створюють перевагу на полі бою. Саме тому ми не концентруємось на одному чи двох напрямках, а прагнемо максимально охопити усі сфери defense tech. Єдині вимоги, які ми ставимо перед усіма розробками і які, на нашу думку, визначають ключові характеристики зброї майбутнього — це ефективність і людиноцентричність. Усі рішення мають бути спрямовані не тільки на те, щоб завдавати шкоди ворогу, але й щоб зберігати життя та здоров’я наших військових. На жаль, вести війну без втрат — неможливо. Але у наших силах їх максимально мінімізувати, аби ця війна стала війною технологій, а українці могли жити і будувати успішну державу. 

Вони стали голосом України в перші години повномасштабного вторгнення. Українські піарники першими говорили світові усю правду про події в країні та протистояли російським ІПСО та пропаганді. Їх виступи та публікації мали та мають мільйонні охоплення по всьому світу. А найавторитетніші міжнародні видання готують матеріали за даними працівників PR Army. Справжня армія українських піарників перемогла Росію у інформаційній війні, але боротьба триває. Наша розмова із співзасновницею PR Army, яка стала неофіційним пресцентром України у світі.

Юлія Петрик, керівниця PR компанії з розробки програмного забезпечення MacPaw, стала єдиною українкою, яка потрапила до шортлиста нагороди Future is Female від Advertising Week та Warner Bros Discovery. На цю нагороду номіновують талановитих жінок, які мають значний вплив на світову рекламну індустрію. Також вона є співзасновницею Tech PR School, освітнього проєкту для продуктових компаній і стартапів, який навчає їх працювати з західними ЗМІ.

‍Які виклики стояли перед українськими піарниками на початку війни?

Це була ініціатива перших годин війни. Ми збиралися у своєму навчальному чаті (я викладала міжнародний піар), і в мене був особистий чат з моїми випускниками. І от, коли ми всі прокинулися в тій новій реальності, яка розколола на «до» та «після» наше життя, — ми були в стані шоку. В ті перші години треба було оговтатися, зрозуміти чи виїжджати чи залишатися, бо я також маю дитину. Компанія, в якій я працювала, не приховувала свого українського походження, але мала широку міжнародну аудиторію. Ми написали стейтмент нашим партнерам, що в нас почалася війна. Буквально через кілька секунд на нас посипалися запити з проханнями прокоментувати, що відбувається в країні.

В цьому робочому чаті одна з моїх випускниць сказала: «А давайте тоді щось робити, щоб доносити світу правду про війну!»

Це був час піарників. Адже у нас усіх були контакти міжнародних медіа. Тоді ми утворили окремий чат, де розпочали цю роботу. Коли я згадую це когнітивне навантаження перших годин, я взагалі дивуюся, як ми вижили, бо крім потоку новин з України: «що там в Гостомелі?», «як просуваються російські війська?», «які затори на кордонах, де люди стояли добами?», ми в тому чаті ще почали обмінюватися запитами від міжнародних журналістів, які ніде не могли знайти інформації від очевидців, тих, хто перебуває в епіцентрі війни. Ми перебували.

МЗС України було занадто зайняте в ті дні, щоб працювати з такою кількістю іноземних журналістів одночасно. Ось так народилася наша ініціатива PR Army. Ми стрімили війну в онлайн чатах для міжнародних ЗМІ з перших годин війни.

Тобто ви стали мимоволі таким пресцентром України у світі?

Це до речі дуже влучне порівняння, бо ми координували роботу. Ми не брали на себе відповідальність коментувати важливі речі, але знаходили експертів та очевидців, які це коментували для міжнародних журналістів. Згодом в нас утворилася вже велика база з сотні спікерів, як могли коментувати все, що відбувалося в Україні у різних сферах: від руйнування українського сільського господарства до загрози атомної катастрофи через російську окупацію  Запорізької атомної електростанції.

Я собі дозволю згадати кілька жирних російських фейків в перші тижні вторгнення, коли моя знайома журналістка італійської агенції Associated Press, маючи зі знайомих в Україні лише мене, писала мені у месенджер: Чи правда, що Зеленський вже втік з країни і Київ залишила центральна влада? Я відписала їй: Звісно, ні! І навіть звинуватила її у роботі на Росію. Звичайно, я не мала рації.  Вона ніяковіла та вибачалася, що не працює на Росію. І ось тоді я зрозуміла катастрофу інформаційного вакууму в якому опинився світ щодо подій в Україні, і як сильно Росія вже прокладала собі шлях в головах європейців і готувала їх, що Україна впаде… У вас були такі запити?

Ми зрозуміли тоді, що є голод на новини з України з одного боку, і є велика потужна російська пропагандиська машина у світі — з іншого. І коли один журналіст після захоплення Запорізької атомної електростанції прийшов і сказав, що він готує матеріал на коментарях експертів МАГАТЕ, а ми ж знаємо, що МАГАТЕ — це організація, яка щедро фінансується Росією, вирішили ламати плани цьому журналісту. Коли росіяни захопили ЗАЕС, то приїжджав представник МАГАТЕ, який робив вигляд, що не знає звідки йдуть обстріли атомної електростанції.

Ми скликали міжнародну пресконференцію: знайшли інженерів, енергетиків, які могли прокоментувати світовим медіа, що відбувається на ЗАЕС і які це може мати наслідки. Це було небезпечно і для експертів, бо знаємо, що ті працівники, які залишалися на станції і могли щось коментувати, — одразу зникали: росіяни забирали їх в полон і на допити. Тому ми розуміли небезпеку і залучали експертів, які на той момент вже не були на території Енергодару. 

Друга така історія була про Маріуполь. Ми мали величезну кількість запитів від ЗМІ, що там відбувається. І коли вже перші люди вибралися із блокадного Маріуполя та були в безпеці, ми організували міжнародним журналістам зустрічі з ними. Наша ідея полягала в тому, щоб не пропонувати готові наративи, а чути те, що розказують люди, які пережили весь цей жах.

А потім світ заговорив про втому від війни в Україні та почалася війна у Секторі Гази, і як вдавалося щодня тримати фокус уваги на подіях в Україні?

На початку вторгнення в нашому чаті були сотні волонтерів: журналісти, дизайнери, продюсери, автори статей. Кілька сотень волонтерів нам допомагали шукати свідків російських злочинів у найвіддаленіших прифронтових селах

А зараз, ми бачимо велику втому від війни: і в міжнародних медіа, і в українців тим паче. Бо стягувати таку велику кількість людського горя, стресу, щоденних викликів, а ще волонтерити — це вже стає неможливо. Тому я фіксую і бачу спад активності. Ми зараз працюємо такою оргкомандою, але це завжди питання фінансування. Волонтерів стає менше, і це для нас найбільший виклик. В Європі вже готуються до літніх вакацій, і вже не так активно іноземці шукають інформаційні приводи. Тому ми самі робимо їм щоденну розсилку новин з України.

Кажуть, що ваш допис у Х про Шольца, який блокує передачу зброї Україні набрав так багато поширень, що він змінив свою позицію і зрештою… дав Україні зброю. Це правда? 

Це не лише наші зусилля були. Це зусилля і видимі, і невидимі. Багато чого залишається поза соцмережами. Велику роботу роблять наші дипломати на усіх рівнях. Це класний приклад командної роботи, коли працюють на різних рівнях заради єдиної мети.

Які Ваші робочі кейси були тоді і зараз? В Україні «не громадянська війна», «Зеленський не втік з країни», «Буча — реальна», «українці не фашисти», «це не війна НАТО та Америки», «Україна — не штучна держава», —    доповни цей перелік російських ІПСО, які  доводилося розвінчувати у світових медіа? 

Час від часу із міжнародними медіа треба вести просвітницьку роботу. Але можу сказати, що Росія працює не тільки через медіа — вона дуже активна в соцмережах, як, наприклад, оця популярна ботоферма «ольгинські боти». В них дуже добре фінансується розповсюдження фейків в соцмережах. Але що є доброго зараз для українців, — це можливості штучного інтелекту. Він розповсюджує миттєво вкиди певних наративів. В нас народилися такі проєкти як «Осавул», який відстежує російські вкиди і дає спростування. Наприклад, відомий такий фейк російської ІПСО, який заполонив мережу, що ЄС змушує своїх громадян їсти комах. «Осавул» дуже добре знаходив ці ланцюжки походження фейків, і ми спростовували ці нісенітниці.

Коли був підрив Каховської дамби, Росія намагалася підігнати світовим ЗМІ інформацію, що українці самі її підірвали. Але ми вже мали готовий набір спікерів-коментаторів, які говорили правду про те, що відбулося в Херсоні та коментували це у світових ЗМІ. Серед наших спікерів були заступники міністрів, екологи, очевидці. Вже за добру в нас були перші волонтери, які звідти повернулися. Тобто ми працюємо на випередження, щоб встигнути швидше сказати правду, поки Росія поширить по світу свою чергову брехню.

Багато запитів було, коли прийшла перша зима з блекаутами. Були питання від іноземців, як українці виживають

Просили нас знайти для інтерв’ю маму, яка навчає свою дитину дистанційно чи пару, яка одружилася під час блекауту. Великий вал запитів був, коли хакери зламали Київстар. Іноземці побачили в цьому новий вид гібридної війни. Європейці зрозуміли, що війна то не тільки на території України і біля кордонів ЄС, а що війна може охопити весь світ у кіберпросторі. 

Цікавий в нас був запит від авторитетного видання Бізнес Інсайдер, коли вони попросили нас знайти їм котиків, які допомагають закривати збори ЗСУ. Ми жартували, що щось ми не так робимо, якщо у котів є вже свої PR-менеджери. Але ми знайшли таких котиків. І от журналіст збирав перелік історій про цих тваринок, як вони стали популярні і які збори закривають.

Ще одна тема, якою дуже цікавляться міжнародні журналісти зараз — це знищення культурної спадщини в Україні. Просять список музеїв, міст з архітектурними перлинами, які знищила ракетами Росія.  В нас є перелік спікерів: українських та іноземних фахівців, які це коментують для світових ЗМІ.

Ще є класний проєкт на запит НАТО, в якому команда істориків спростовує усю російську брехливу історіографію про начебто спільну спадщину Київської Русі для України та Росії. Ця команда спростовує й інші російські фейки, якими щедро засипали голови європейців десятиліттями.

Що вважаєш найбільшим успіхом команди? 

Останні наші успішні кейси це публікації про українських жінок-вчених для The Independent та стаття з коментарем спікера МЗС Олега Николаєнко щодо дій Росії в Радбезі ООН для  Express.

Також Марк Савчук, один із співзасновників PR Army, регулярно виступає на канадському телебаченні і коментує події в Україні. В нього майже мільйон переглядів охоплення 

Війна мені показала, в чому справжня цінність комунікації. Нам написала донька харківського активіста, який був у російському полоні, і ми зробили про нього історію, яку розіслали у світові ЗМІ. Завдяки міжнародному розголосу нам вдалося звільнити його з полону. Ще одну людину, яку нам вдалося врятувати з російського полону через міжнародний розголос — один із українських моряків. Це найкраща наша історія успіху.

Ми знаємо, що багато відомих європейських видань у Франції, Італії та Німеччині спонсоруються Газпромом. Ми знаємо про дивні заяви та політику Ватикану щодо подій в Україні. Папа Франциск , який називав російську пропагандистку Дугіну невинною жертвою злочину, говорив, яка велика Росія та Катерина ІІ і захоплюється Достоєвським: і вся ця «дивна любов» до Росії та її «так званої культури» — це ще також не орана нива. На європейців не впливають звірячі вбивства українських дітей та замордовані українці у Бучі та інших містах — вони далі сліпо бачать у Росії якусь «культуру». Останній приклад цієї «патологічної любові» перемога проросійського фільму з російськими акторами на Канському кінофестивалі. Що ще має зробити Україна, щоб світ прозрів?

Я сама страждаю від цих питань, на які не маю відповіді. В світових медіа зараз мода на «думай позитивно». Де взяти це «думай позитивно», коли в нас прильоти ракет, гинуть діти, горять людські будинки.

Нам треба говорити про російський колоніалізм. Насправді, 42 країни світу є жертвами Росії. Ці країни Росія окупувала у різні періоди історії на чотирьох континентах світу: від Африки та Кавказу до Європи. Ось цей інформаційний та історичний факт я би піднімала на вищий рівень дискусії. Треба говорити у міжнародних ЗМІ, що Росія — це загроза для світу. Говорити, що буде зі світом, якщо Росія переможе. Треба говорити, що Росія — це диктатура, відсутність прав та свобод, це смерть, страждання, концтабори та катування людей. Що світ піде в цілковиту темряву, якщо Росія переможе. Говорити, що Путін як Гітлер, бо це дійсно так.  Весь рашизм побудований на методичках фашизму.

Як тільки світ відчує, що їх це торкнеться безпосередньо, то тоді вони починають думати інакше

Нажаль, зараз Україна стала монетою торгів у передвиборчих перегонах в США та Європі. Ми маємо їх переконати, що наша війна — це насправді їхня війна. Бо буде як зі Судетами, які віддали Гітлеру в обмін на мир, а отримали Другу світову війну. Зараз, якщо ми не зупинимо Путіна, може вибухнути Третя світова.

Ти порівняла Путіна з Гітлером, а я бачу аналогії зі Сталіном. Коли в Україні люди гинули від Голодомору, The New York Times, Волтер Дюранті писав, яка «чудова політика Сталіна», і що голоду в Україні нема. Гарет Джонс, який говорив світові про великий Голод, сприймався, як божевільний. Йому ніхто не хотів вірити. Зараз Путіна також відбілюють, створюють з нього попри все «нормального гравця» на геополітичній арені.  Це роблять такі, як Карлсон, низка американських ЗМІ правого спрямування.  PR, який робить ФСБ — потужний та хитрий. Як переконати світ, що путінська Росія — це зло?

Складне питання і в мене нема на нього відповіді. Відповідь єдина — системна  культурна робота і надалі, бо свідомість міняється мінімум за рік. Будьмо чесними: скільки років, десятиліть, століть Росія вливала свою фейк історію в свідомість мільйонам? І от так, за один день, навіть з цими жахливими фотографіями з Бучі чи Маріуполя, змінити думку неможливо. Тому викликів дуже багато. Я, наприклад, буду першою жінкою від України в журі на Канських фестивалях реклами і креативності. І мені доведеться судити реклами світових брендів, які не вийшли з Росії — Pepsi, наприклад. І це вражає, як світ нормалізував те, що не можна нормалізувати. Нормалізував війну. Світові бренди вже маскуються, створюють дочірні компанії під іншими марками і повертаються в Росію. А що змінилося? Ми продовжуємо втрачати території і людей.

І тому кожен українець, який виїхав за кордон, має задати собі питання: що я зараз роблю, щоб просувати українську культуру, українську автентику, українські наративи?

Ну що ж… ми бачимо за кордоном так багато говорять російською мовою, не усвідомлюючи, що це теж певний сигнал.

Ми вже отримали премію Оскар завдяки Мстиславу Чернову, маємо свою Нобелівську лавреатку Олександру Матвійчук, маємо абсолютного чемпіона світу із боксу Усика. Ми маємо так багато перемог та досягнень, що великою мірою завдяки і цим амбасадорам PR України вдався. Хоча цей піар дуже трагічний і спровокований такими людськими драмами, яких би ми ніколи не хотіли. Далі, після нашої перемоги, яким має бути PR України у світі?

Потрібно відкривати Україну іноземцям: розповідати, яка це класна країна і, що за неї варто боротися. 

Ми можемо сказати, обертаючись з перспективи часу, що PR Army перемогла Росію в  інформаційній війні. Які масштаби медійного фронту PR Army зараз? 

На початку війни ми сім місяців працювали без жодного юридичного оформлення. А вже потім заснували ГО. В нас не було тоді ані назви, ані структури.

Сьогодні в нас є дуже велика база, яка має цінність для міжнародної спільноти. Працює наш проект THE UA View. Кожен іноземний журналіст може зайти в нашу базу і вивчити той етап російсько-української війни, який його цікавить, прочитати свідчення свідків російських злочинів. Ми це систематизували. Ми відстежуємо російські наративи, моніторимо їх і протистоїмо цим вкидам інформаційною екологією.

В нас на сайті інформаційні події війни розбиті по темах і напрямках. Окрема картотека є, як Росія знищувала українське зерно, окрема —  по атомній безпеці, окрема картотека по знищених містах в окупації. Так ми створили проект Voices of Frеedom. Це онлайн платформа, де можна  отримати запит від журналіста на експерта у певній галузі. Кожному іноземному журналісту на його запит ми підбираємо потрібного спікера.

Окремий напрямок —  це міжнародні експерти, які є також в переліку спікерів-амбасадорів України

Ми ще робили чекіни на цих людей чи не були вони пов’язані з Росією десь в своїй біографії. Зараз ми зробили окремий напрямок по знищеній культурній спадщині в Україні, і ми залучаємо міжнародних спікерів, які також коментують ці питання для світових медіа. 

Ще один наш проєкт Where Are Our People? — про депортацію українських дітей. PR Армія була першою, яка підняла цю тему у світі. Ми говорили першими, що українських дітей вивозять до Росії, щоб світ нас почув. Зараз в нас є команда адвокаційників і в Штатах, і в Європі, які стежать, щоб ця тема не забувалася. В нас є списки викрадених дітей. Цей проєкт ми робимо разом з Ініціативою «5-та ранку». 

Російські пропагандисти відстежують вашу роботу. Російське ФСБ стежить за вами і на певному етапі побачило, що Ти становиш небезпеку російській пропагандиській машині.  Росія запустила цілу кампанію проти PR Армії?

В нас були такі дві активності: перша була на початку війни. Один американець, який явно працює на зарплаті Кремля, зробив великий матеріал в дуже авторитетному виданні, що в Україні працює ціла американська ботоферма, що ми працюємо по методичках НАТО. Ми посміялися з цього, зрозуміли, що все робимо правильно і пішли далі. Але згодом, нам скинули скріншот, де про нас написав  російський пропагандист Соловйов у своєму телеграм каналі. З одного боку ми розуміємо, що якщо Росія нас боїться — то ми все робимо успішно, а з іншого боку це є небезпечно. 

Я ніколи зараз в режимі реального часу не вказую, де я знаходжуся з міркувань безпеки. Я якось мала розмову з Мстиславом Черновим — нашим оскароносним  режисером, і я питаю його: Як в тебе у безпекових питаннях? А він каже, що насправді, загроза  є постійно: і під час подорожей, і на виступах. Ми маємо розуміти, що ворог скрізь. Ворог моніторить. Але ми маємо виграти цю війну, в якій навіть слово стало зброєю. І ми обов’язково переможемо. 

Оля Гарбовська до війни була професійною медійницею та комунікаторкою. Працювала координаторкою проєкту «Медіа сусідство» (BBC Media Action) у Східній Європі, втілювала проєкти та ініціативи спрямовані на розвиток молоді та громадянського суспільства. Очолювала комунікації в Американському домі. 

Зараз вона працює у міжнародній неурядовій організації, а ще паяє дрони-камікадзе для фронту та закуповує евакуаційні човни для порятунку поранених військових. В мирний час то би було зовсім не жіноче хобі. Свої дрони-камікадзе Оля називає пестливо «каканчики», і на то є своя, окрема історія... 

Війна внесла багато корективів в наше життя і навіть вивела новий рід професій. Наприклад, відомі художниці починають плести маскувальні сітки на артилерію, фахівці з дизайну інтер’єру закуповують дитячі шампуні, щоб робити «сухі душі» на фронт,  або професійна медійниця починає паяти дрони-камікадзе. Ця третя історія якраз про Тебе. Як виникла ідея, що от саме дрони-камікадзе, Олю? 

Активним волонтерством я почала займатися ще до початку повномасштабного вторгнення. За кордоном купувала кровоспинне, взуття чи ліки на фронт. Але з початком повномасштабного вторгнення включилася в роботу потужно. Чим я тільки не займалася, і що я тільки не робила. Звернулися до мене волонтери-іноземці, які сказали: «Ми тобі довіряємо, в нас там є величезний склад в Польщі, і ми будемо це возити до тебе, а ти тут сортуй та направляй куди потрібно». Ми возили для фронту тактичний одяг, взуття, пристрої нічного бачення, їжу для військових.

З часом почали надходити запити від військових на дрони. Купувала їх як в Україні, так і закордоном. 

Цієї зими я побачила, що буде навчальний курс для інженерів БПЛА, і мені стало цікаво, я записалася. Я практик. Все хочу пробувати сама. Я пройшла кілька модулів програми, і тоді на зв'язок зі мною вийшли хлопці 54 бригади і сказали, що їм потрібні FVP дрони. Багатенько...   

На той момент в Україні вже багато цивільних збирали дрони самостійно.

Було лячно. До  свого першого дрона я замовляла комплектуючі з Китаю. Ти замовляєш на AliExpres і не знаєш, скільки часу воно буде їхати і чи взагалі приїде. Частину рам замовила в Україні, а коли все отримала — почала паяти дрон. 

Свій перший дрон я паяла 5 годин, бо мені треба було пригадати, що таке спайка. Я згадала, як в дитинстві ремонтувала ялинкові ліхтарики: щось припаювала, коли щось відпадало

І ось такий досвід мінімальний був. Коли я сіла паяти перший дрон, батько дав мені стару плату, і на старій платі я згадувала, як це робиться. Кожну спайку тато перевіряв через збільшуючі окуляри, щоб було якісно.

Скільки коштів потрібно витратити, щоб самостійно зробити один дрон? 

Вартість дронів дуже відрізняється. Все залежить, які є знижки на комплектуючі в інтернет-маркетах. Дрон з комплектуючих з Китаю без акумулятора обійшовся нам у 8 тисяч гривень. Якщо ж закуповуєш ті ж комплектуючі в Україні, то виходить дорожче — 18, 20 тисяч гривень (з акумулятором). Залежить від коливання долара. 

А ти рахуєш свої дрони – камікадзе? Скільки ти їх вже зробила? 

Так. Я рахую свої пташки. Загалом зробила двадцять шість дронів. Двадцять дронів вже відправила на фронт, але напевно, їх і не існує вже, бо виконали свою місію. Ще комплектуючі на десять дронів от-от надійдуть. Зараз маю активний збір, щоб ще на п’ятнадцять штук дронів назбирати. Роблю таку збірку до свого дня народження.

Чому «каканчики»? Свої дрони-камікадзе Ти називаєш таким словом?

Це цікава історія. Коли я жила на Львівщині, а живу я у двох містах, то взимку  до мене прилітало багато синичок. І я їх підгодовувала. Мої знайомі побачили це і подарували мені годівничку та корм для папуг какаду. Ми сміялися з цього, що якщо українські синички будуть їсти корм для какаду, то стануть такими собі «каканчиками». І ось, коли ми почали робити ці дрони, я їх назвала «каканчиками». Бойові, сміливі і сильні пташки, які роблять ворогу каку.

Військові експерти кажуть, що сучасна війна — це великою мірою війна дронів. Ти погоджуєшся з цією думкою?

Я не експерт. Я можу лише оцінювати інформацію з того досвіду, що в мене є. Це насправді не лише війна дронів — це війна технологій. Бо там, де є дрони, там потрібні і РЕБи, і антидронові рюкзаки чи інше устаткування. Ось нещодавно хлопці на фронті просили у мене антидронові рюкзаки.

Насправді, це війна технологій. Потрібно мати чим воювати і чим оберігатися.

Якби кожен українець зробив би  один дрон – то ми б мали багато мільйонів дронів, — перефразую відому фразу. Реально  будь-хто може зробити дрон? 

Якщо би кожен українець спаяв один дрон, і ми б мали мільйони дронів, то чому б і ні! В Україні має потужно працювати виробництво дронів. Але це виробництво, задля безпеки, має бути розпорошене по усій Україні.

А якщо б такими цехами з виробництва дронів стали квартири та домівки українців по усій країні — це було б дуже ефективно

В Україні є чудова ініціатива SocialDroneUA, де люди з досвідом допоможуть розібратися з усім: підкажуть, як якісно зробити дрон, де купити комплектуючі, і цей дрон потім можна вислати їм на тестування.

Дві сестри. Одна залишається в Україні та займається волонтерством на Львівщині та Київщині, інша живе у Кракові. Це історія вашого сестринства, яка дуже перегукується з філософією нашого журналу. Як це — обмінюватися досвідом життя в Україні та Польщі з рідною сестрою? Ділитися волонтерством? Наприклад, у Києві немає світла, а в Кракові  є. У нас повітряні тривоги, а в Польщі спокій. Чи не було ідеї виїхати з України? 

Ще до повномасштабного вторгнення в мене була можливість поїхати і жити за кордоном. Під час повномасштабного вторгнення я мала дуже багато пропозицій від людей з різних країн. Але я не хотіла і не хочу їхати з України. Я хочу жити в Україні, така моя позиція. Моя сестра Ірина, звичайно, кликала їхати до неї в Краків, але ми, як дві сестри, більш ефективні, коли по обидві сторони кордону. 

В нас сильна синергія. В Польщі сестра може купити мені ті необхідні речі для фронту, яких не купиш в Україні. Моя сестра — це ще одна моя рука, яка має доступ до ресурсів, які мені потрібні, щоб одягнути хлопців та дівчат на фронті 

В перші місяці повномасштабного вторгнення сестра знайшла в Польщі багато потрібної тканини, якої в Україні не було, щоб шити плитоноски. Ми передали цей матеріал одній з українських ініціатив, яка цим займалася. Зараз сестра активно мені допомагає збирати кошти на дрони. У Кракові пече львівські сирники і розігрує за донати, щоб ми могли купити більше комплектуючих для дронів. 

Чи дзвонять тобі військові, які саме твоїм дроном вразили ворога? Які відчуття в цей момент відчуваєш?

Я також сама їм дзвоню і запитую, чи працюють мої дрони. Хлопці самі їх прошивають: тобто я їм відсилаю готовий прилад, який вони програмують і вже тоді використовують. Потім військові мені присилають відеозйомку того, як працюють наші дрони на полі бою. 

Ви мене питаєте, що я відчуваю в той момент, коли мій дрон знищив окупантів? 

Вперше, коли я побачила відео там, де летить мій дрон, а потім все вибухає, — мала дуже двоякі відчуття. З одного боку ти кажеш: «Вау, клас!», а з другого боку ти розумієш, що твоїм дроном забрали чиєсь життя. Навіть якщо це життя ворога, це все одно — чиєсь життя.

У мене до вбивства своє ставлення. Я не розумію, для чого люди це роблять. Але я також розумію, що якщо є війна, то ти мусиш захищатися. Захищаєш свій дім, свою родину, саму себе від того, хто хоче тебе вбити. Тому головна місія моїх дронів — це захист. Захистити життя наших військових на фронті і захистити мою країну. Для мене найважливіше — зберегти максимально життя українців. Бо я розумію, або ми знищимо ворогів, або вони нас. 

«Ми продовжуємо втрачати і паралельно продовжуємо ігнорувати речі, які потрібно змінювати, адвокувати. Ми продовжуємо закривати очі, мовчимо, не чуємо. Ми продовжуємо чекати, що хтось щось там зробить, дасть, пофіксить і все налагодиться. Ми продовжуємо втрачати. Втрачаємо близьких і втрачаємо себе», —  це твій болючий відгук на смерть Ірини Цибух, прекрасної українки, парамедикині Госпітальєрів, яка загинула під час бойового завдання на Харківському напрямку. Ми справді можемо робити більше, щоб такі як Іра не гинули? Ми робимо недостатньо?

Так, ми можемо робити більше. Можемо, якщо в себе повіримо. Я б ніколи не подумала, що буду займатися дронами. Хоча зараз я вже більше збираю кошти, налагоджую зв'язок з військовими, перевіряю процеси, поки мої помічники паяють ці дрони. В мене є спроможність складати більше дронів, але в мене немає фінансового ресурсу. Зараз стало важко збирати кошти. Кожна людина має свої причини, чому вона не може чи не хоче донатити.

Можливо, ти живеш спокійно, і твоя ситуація подібна до тої, що була до війни, а може ти вже звик до війни і живеш більш-менш у безпеці, але треба розуміти, що в будь-який момент ситуація може змінитися

Тому ми маємо робити більше і вірити у себе, свої сили і спроможність.  

Що ти порадиш українцям, європейцям, які втомилися від війни і від волонтерства?

По-перше, я теж втомилася від війни. Я буду відверта. Але якісь такі перемоги чи досягнення, які мені вдається зробити, вони мене підживлюють. Мені важко себе змусити відпочивати, але я розумію, що з часом батарейка сідає, і йде вигорання. Я знаю, що мені треба розвантажувати мій мозок, бо від втоми сповільнюється його продуктивність. Потрібно відпочивати. Тому я граю в баскетбол, намагаюся гуляти, займаюся спортом, зустрічаюся з друзями і воно мене підживлює, і я можу працювати далі. Коли хлопці вислали мені перше відео роботи мого дрона, то моя батарейка зарядилася на 100 відсотків. Усвідомлення, що ти робиш свій внесок у нашу спільну перемогу — мотивує найкраще!