Ярина Матвіїв

Ігор Фльорко — один з п'яти «янголів Інститутської». Так українці назвали  п'ятьох сміливців, які 20 лютого 2014 року під час розстрілу майданівців під кулями снайперів рятували поранених на вулиці Інститутській у Києві. Після подій на Майдані всі вони пішли на фронт. 

Ігор Фльорко продовжує захищати Україну у бригаді «Азов», а також підтримує побратимів-ветеранів. Разом з бойовим товаришем він співзаснував у Львові мережу ветеранських кав'ярень «Кава Мілітарі». Місце зустрічі цивільних і ветеранів.

«Ми виносили поранених і вбитих на руках і на щитах»

Ярина Матвіїв: Ігорю, згадаймо події Революції гідності. Під час страшного розстрілу 20 лютого ви з товаришами виносили поранених під перехресним вогнем снайперів…

Ігор Фльорко: До Майдану ми були друзями, сусідами, студентами львівських вишів. Я, Андрій Седлер, Микола Притула, Павло Дьокін і Ігор Галушка — всі разом поїхали на Майдан. Разом пішли на Інститутську. Разом вижили. 

Ми прийшли на Майдан вранці 19 лютого, коли вже горіла будівля Профспілки. В наш бік літали шумові гранати від ешелонів «Беркута», на які ніхто майже не зважав. 20 лютого близько 9 ранку прибігли хлопці й сказали, що з боку Жовтневого палацу на Інститутській «Беркут» відступає. Це здалося дуже дивним. 

Потім вже стало зрозуміло, що силовики спеціально відступали, щоб заманити найактивніших майданівців під перехресний вогонь снайперів. А тоді люди, які стояли на Майдані, побачили, що дорога порожня, барикада без силовиків — і стали заходити в цей квадрат смерті. Снайпери відкрили вогонь з кількох точок одночасно — з «Жовтневого», з готелю «Україна» та з Інститутської. Ми також пішли по Інститутській. Проти куль снайперів у нас було смішне екіпірування — хокейні наколінники, спортивні каски й один на всіх щит. Я один з усіх мав бронежилет. 

Під обстрілами активісти на Інститутській почали групуватися у так звані «черепашки». Це коли п’ять-шість людей, накритих саморобними щитами, потроху просуваються вперед. На наших очах через дорогу снайпери розстріляли першу таку «черепашку». Я побіг до них через дорогу, і ми з ще одним хлопцем відтягнули першого пораненого. Це був Сергій Трапезун, простий учитель хімії, і в нього були кульові поранення обох ніг. Дотепер ми дуже міцно дружимо з Сергієм. Його дружина Оксана Трапезун допомагає мені пригадати деталі подій того дня, про які я не пам'ятаю. 

Поранених і вбитих ми несли до готелю «Україна», де був медичний штаб. Вбитих клали на підлогу і накривали білою тканиною. У нас не було нош. Тому поранених виносили голіруч і на щитах майданівців, якими до того прикривались від куль. 

— Кажуть, ви тоді врятували багато людей. Скільки саме?

— Не знаю. Справа в тому, що я досі не можу згадати цей день до кінця.

Майже всі події тих кількох годин на Інститутській і після просто випали, витіснилися з моєї пам'яті

Якось через два роки після розстрілів я побачив фотографії, де видно, як допомагаю виносити пораненого в ногу Юрія Кравчука, який разом зі мною перед тим витягував Сергія Трапезуна. І от я дивлюсь на цю світлину і розумію, що не пам'ятаю цього — наче вперше бачу! 

Пам'ятаю, по один бік вулиці Інститутської була барикада, а по інший — метро «Хрещатик», якісь дерева, і там йшли хлопці, в яких стріляли. Мені здавалося, що якщо ти за деревом, то безпечніше. А коли перебігаєш дорогу — то тоді під прицілом. І перейти ту дорогу був для мене найбільш стресовий момент. Я повторював собі: «Тільки не зараз, тільки не зараз». Хоча багатьом ці дерева не допомогли…

Кожного двадцятого лютого я передивляюся відео тих подій, щоб згадати, як сильно воно болить

Це не ті больові відчуття, які потрібно забувати. Є деструктивні, які треба викреслити з пам'яті, а тут навпаки. Ти маєш пам'ятати, бо там був. Не забувати, яку ціну хлопці віддали за те, що ми маємо Україну зараз. Навіть за можливість боротись за неї.  

— З вашої п'ятірки усі «янголи Інститутської» стали є воїнами ЗСУ?

— Так. Ігор Галушка пішов на війну одразу після Майдану, я та Микола Притула долучилися у 2015 році. Я закінчив навчання, а тоді вже поїхав в Київ і подав документи на вступ до полку «Азов». Ігор Галушка на фронті дістав важке поранення в голову, вчився заново ходити, пройшов всі етапи реабілітації, брав участь в «Іграх Нескорених» і зараз працює інструктором.

До повномасштабного вторгнення не були на фронті тільки Павло Дьокін і Андрій Седлер, а з 2022 долучились і вони. 

Якби повномаштабна війна сталася в 2014 році одразу після Майдану, у нас би не було шансів втримати Україну. Від АТО і до 2022 року ми мали можливість підготувати кадри до бойових дій. АТО на Донбасі виховало офіцерів, сержантів, солдатів. Ці роки ми використали з користю. 

Спочатку я воював у складі «Азову» на Маріупольському напрямку. Після вторгнення в 2022, коли в Маріуполь вже неможливо було доїхати через бомбардування, став артилеристом 80-ої десантно-штурмової бригади, з якою пройшов контрнаступ. А з 2023 року я знову в бригаді «Азов». 

— Ця легендарна фотографія, де ви безтурботно стоїте з пакетом чіпсів на тлі артилерії, яка б'є ворога, де була зроблена?

— На околицях Соледару в 2022 році в складі 80-ої бригади. Але це не фотографія, не постановка, це відео. Ми щодня знімали нашу роботу, якщо це було безпечно і там не було видно геолокації,  щоб показати, наскільки круто бути артилеристом, щоб інші вступали до лав ЗСУ. Ми хотіли донести, що українську армію не потрібно жаліти. Має бути повага, а не жаль. 

Ми постійно тоді ночували у різних посадках, і треба було мати із собою щось перекусити. У Бахмут тоді часто їздили на хот-доги — тоді ще працювали магазини, все було. 

Бахмут у 2019 році був дуже гарним містечком, затишним і якимось нетиповим для Донбасу. А коли я там був вже у 2022 році, місто було повністю пусте, стояла гнітюча атмосфера.   

На тих територіях Донбасу, де війна почалася в 2014 році, люди були байдужі і звиклі до війни. Здебільшого вони не дивилися тобі в очі, не віталися. Ставлення до українського захисника там було від ворожого до байдужого. 

Якщо говорити про території Харківщини, які ми звільняли, то там вже люди були зовсім інші. Під час харківського контрнаступу вони раділи звільненю, підходили, дякували. Для них ми вже дійсно були захисниками. 

— Який спогад війни для вас найболючіший?

— До повномасштабного вторгнення — загибель товариша Дмитра Прогло з позивним «Круглий», а після — втрата товариша, військовослужбовця, львівського поета Юрія Руфа. Дві втрати, після яких було дуже важко прийти до тями.  

«Або ти в ЗСУ, або для ЗСУ»

— Ми знаходимось у кафе «Кава мілітарі», яке ви відкрили для підтримки ветеранів у Львові. На столі стоять розмальовані вази, зроблені з відстріляних гільз артилерії…

— Це волонтерка й художниця Дарія з Рівного розмалювала.

— Як народилась ідея відкрити «Кава мілітарі»?

— У 2017 році ми були на позиціях з хлопцями-добровольцями з «Правого сектору», вони не мали фінансового забезпечення, все робили своїми силами. Тобто працювали та воювали одночасно. Нам з товаришем Ростиславом Грицьківим захотілося зробити добру справу: позбирати їм амуніцію, якої в них було недостатньо. Бійці «Азову» отримували зарплату, тож ми назбирали по трьох батальйонах амуніцію і відвезли їм.

Допомагати побратимам нам сподобалося. Я запропонував Ростиславу за відкладені нами кошти купити автомобіль для цього підрозділу. А Ростислав слушно зауважив, що тоді це буде остання акція, яку ми зможемо для них зробити. І запропонував знайти можливість допомагати постійно. Треба було відкривати свій бізнес.

Ростик звернув увагу на кав'ярні Veterano Coffee — бізнес, який ще у вільному Маріуполі провадив Олексій Кельт, побратим з «Азову». Він відкрив у Маріуполі понад 10 кав'ярень за типом «кава навинос». Ми хотіли у нього купити франшизу, але її не було. Тож я стажувався по різних кав'ярнях у Маріуполі, щоб навчитися, як працює цей бізнес. 

Потім поїхав у Київ до Володимира Шевченка — це людина, яка в Україні заснувала Veterano Coffee. Я з ним познайомився, і тільки тому, що нас пов'язує військова справа, він витратив на мене весь день: вчив та розповідав, як воно все робиться. 

Тепер я буду допомагати іншим ветеранам опановувати основи бізнесу, якщо вони захочуть відкрити свою справу і займатися кавою

Далі я вже збирався виїхати за кордон, аби там заробити стартовий капітал для бізнесу, навіть документи вже були. Аж познайомився з хлопцями з Києва, які були зацікавлені відкрити кав'ярні у Львові. Так і вийшло. Першу кав'ярню у Львові ми відкрили по франшизі військових ветеранів з Києва. Працювали разом якийсь час, потім потисли один одному руки й далі пішли кожен своїм шляхом.

Кав'ярня закрилася після повномасштабного вторгнення, бо ветерани, які там працювали, пішли на війну. 

Влітку 2022 року ми відновили нашу кав'ярню в іншому місці Львова. Під час урочистого відкриття «Кава Мілітарі» кинули під ноги відвідувачам прапор Росії. Зараз у місті діють вже три наші кав'ярні.

— Яка філософія «Кава Мілітарі»? Зустріч ветеранів і цивільних за філіжанкою кави? 

— Так. А ще — ми б дуже хотіли стати прикладом для решти ветеранів, які воліють почати власну справу після війни.

Раз на місяць ми збираємо кошти від продажів кави й передаємо їх на різні підрозділи, долучаємося до інших зборів. Ми продавали листівки художниці Оленки Ліберті, яка зробила серію картин, присвячених подіям на «Азовсталі». Кошти з реалізації листівок пішли на закупівлю боксів першої необхідності для хлопців, які повертаються з полону. Також ми були спонсорами донації крові «Твоя кров рятує». Пригощали донорів крові кавою і смачною їжею. 

У мережі наших кав'ярень будуть продаватися книги військових. Зокрема, збірки віршів загиблого побратима й поета Юрія Руфа. Також у кав'ярні можна взяти сертифікати, щоб познайомитися з представниками ветеранського бізнесу у Львові.

— Як має відбуватися зустріч цивільних і ветеранів?

— Або ти в ЗСУ, або для ЗСУ. Якщо це зустріч ветерана й цивільного, військовий має бачити, що ти щось робиш для перемоги. От і все. Ти маєш бути в контексті того, що відбувається в країні. Ти маєш бути включеним у війну бодай дистанційно. Тому що хтось платить найвищу ціну, щоб ти мав тут спокій. ‍ 

Фотографії з приватного архіву

Мода руйнує бар’єри у ставленні до людей з інвалідністю

— Ми вирішили поглибити співпрацю з героями російсько-української війни і адаптували нову колекцію до потреб чоловіків, які носять протези. Наприклад, рукави піджака знімаються за допомогою непомітної застібки, а на внутрішніх бокових швах штанів теж є застібки, які допомагають ветерану швидко одягати чи знімати протез, — пояснює Андреас Білоус Sestry.

— Під час створення цієї колекції ми знов черпали натхнення в українській культурі, зокрема, спиралися на здобутки культурної еліти 20-30-х років XX століття («Розстріляне відродження»). Традиційно ми робимо класичний костюм головним предметом свого дослідження, демонструючи нешаблонний підхід до цього предмету чоловічого гардеробу. 

Наприклад, асиметричне розташування швів на передній частині піджака може наштовхнути на думку про понівеченість. Чорні і червоні образи відсилають до часів цензури і воєн, а світлі викликають асоціацію з незалежністю і свободою.

‍— Вже понад рік ви співпрацюєте з ветеранами, які мають протези ніг і рук. Розкажіть про цей досвід. Як ви шукали моделей, що винесли із цієї співпраці?

— Для нас це дуже емоційний досвід. Ми хотіли показати, що сила, мужність і краса існують навіть у найскладніших обставинах.

Ветеранів-моделей ми шукали через громадські організації, зокрема, Revived Soldiers («Відроджені солдати»). Також з пошуками дуже допомогла українська телеведуча Соломія Вітвіцька, з якою ми маємо давню дружбу і яка допомагає військовим ще з 2014 року.

Кожен з воїнів, які стали нашими моделями на подіумі, має свою історію, і для нас було важливо розкрити її через образ. Так, наприклад, Дмитро Терещенко записався у тероборону на другий день війни, будучи 18-річним студентом. Отримав поранення, і через тривалу евакуацію лікарі не змогли врятувати ногу. Дмитро багато років професійно займався боксом і відповідає своєму позивному — Чемпіон. Після ампутації він не зупинився і продовжує займатися спортом. У США на великих змаганнях Air Force Дмитро виборов 7 золотих медалей. У грудні 2024 року став Чемпіоном Світу на міжнародному Оушен Мен в ОАЕ.

Артем Мороз вже за кілька місяців після протезування біг Бостонський марафон, не полишив службу. Олександр Кунгуров після того, як став на протез, додав до своїх захоплень латиноамериканські танці. Максим Єрмохін обрав допомагати іншим ветеранам і зараз працює в громадській організації «Простір можливостей». Микола Левкун був запрошений актором в «Театр Ветеранів», де зараз грає у виставі «Військова Мама».

Ми не просто створювали одяг, а працювали разом з воїнами над тим, як вони почуватимуться.

І ми побачили, як ці люди змінюються на подіумі, як проходять шлях від невпевненості до гордості за себе

Це доводить, що такого роду проєкти мають бути регулярними. Вони дають можливість воїнам розкритися в нових ролях, а також допомагають змінювати сприйняття суспільства.

‍— Минулоріч ваш показ почався з того, що багатьох лякає: один з моделей на очах у всіх зняв і одягнув протез. Чи дійсно мода здатна змінити ставлення суспільства до таких речей?

— Абсолютно. Мода — це потужний інструмент впливу. Такий жест допомагає зруйнувати бар’єри у ставленні до людей з інвалідністю. Він говорить: «Вони — такі ж сильні й красиві, як і інші».

Ветерани — герої, і ми хочемо, щоб вони відчували себе такими не лише на полі бою, а й у мирному житті. Для багатьох це сигнал: у сьогоднішньому світі навіть після втрати можна продовжувати жити, бути впевненим у собі й красивим.

Війна породжує запит на аскетичний стиль

‍— Як взагалі війна впливає на дизайн одягу? 

— З одного боку, акцент змістився на функціональність і практичність.

Люди шукають одяг зручний, багатофункціональний і такий, що легко адаптується до різних умов — наприклад, до швидких переїздів чи тривалого носіння. Це вплинуло на крій: ми додаємо більше кишень, обираємо міцніші тканини, використовуємо елементи військового одягу, але подаємо їх у сучасній інтерпретації. 

З іншого боку, війна також викликає потребу у символізмі. У наших колекціях з’являється більше деталей, які нагадують про ідентичність. Наприклад, національні елементи, витримані в мінімалістичному стилі.

‍— Чи помічаєте ви, що люди стали тягнутися до більш аскетичного крою чи навпаки шукати краси й яскравості, які контрастують із жахливою реальністю?

— Ми бачимо обидва тренди, і вони дуже цікаві. Чимало людей дійсно тяжіють до максимально простих, лаконічних форм. Це не лише питання зручності, але й віддзеркалення настрою суспільства. Аскетизм стає способом фокусуватися на сутності.

Паралельний тренд — контраст з реальністю. Люди шукають яскравості й краси, щоб компенсувати темні сторони дійсності. Їх надихають сміливі кольори, декоративні елементи й нестандартні силуети. Такий одяг — це водночас спосіб втечі від реальності й вираження надії на краще майбутнє. 

‍— Чоловічий костюм у вас коштує 10-20 тисяч гривень. Тому що якість і сервіс. Наприклад, ви даєте довічну гарантію — до речі, що це означає?

— Що ми не просто продаємо костюм, а пропонуємо сервіс, який супроводжує клієнта протягом усього часу використання речі. Це і ремонт, якщо щось сталося з тканиною чи фурнітурою, і адаптація одягу у випадку зміни фігури. 

‍— Які виклики зараз стоять перед українськими дизайнерами?

— Насамперед — адаптація до умов війни. Це складності з постачанням матеріалів, роботою виробництва та співпраці з підрядниками, адже багато спеціалістів пішли на фронт. З початком повномасштабного вторгнення ми закрили бутік у Харкові. Також актуальним постало питання пошуку клієнтів на міжнародному ринку.

Другий виклик — збереження унікального голосу. Українські дизайнери зараз мають величезний шанс представити нашу культуру світу, але конкуренція велика, і потрібно пропонувати щось дійсно особливе.

‍— Що пропонуєте ви? Ковід, тепер війна… За рахунок чого в таких умовах вдається розвивати бізнес?

— За рахунок гнучкості. Під час пандемії ми зробили ставку на комфортний одяг, адже змінився стиль життя людей. 

У 2018 відкрили свій перший шоурум у Львові, а через два роки запустили своє перше виробництво. І все це у розпал ковіду, коли масові заходи були обмежені через коронавірус. Ми відкрили бутіки у Києві, Харкові, Одесі, Львові, а ще запустили кежуал лінійку.

В умовах війни ми зосередилися на одязі, який несе сенс і надію: йдеться про патріотичні елементи, практичність і якість, що надихає навіть у складні часи

‍— Під час війни ви презентували свій одяг на модних тижнях Лондона, Барселони й Мілана. Як Європа сприйняла українців?

— З великим інтересом. Для них Україна — це країна сміливих і талановитих людей, і наші колекції тільки підтвердили цей образ.

Ми не просто представили одяг, а підкреслили нашу глибоку історію, культуру. З українськими мотивами, але в їхній ненав’язливій, мінімалістичній інтерпретації. Разом з тим це сучасний чоловічий одяг, який балансує між практичністю та елегантністю. 

Це викликало резонанс. За два роки наші колекції були вже двічі представлені на London Fashion Week, ми брали участь у Barcelona Bridal Fashion Week, а також Milan Bridal White Fashion Show. До речі, на усіх цих подіях ми — перший і поки єдиний український бренд саме чоловічого вбрання. Багато хто говорить, що наш одяг «про емоцію і характер», і це те, що вирізняє нас серед інших брендів.

У майбутньому ми плануємо представити капсульні колекції, які спеціально адаптовані для конкретних ринків, з урахуванням їхніх культурних особливостей і стилю життя.

‍— Кажуть, серед ваших клієнтів є світові зірки. Можете назвати якісь імена?

— Наприклад, голлівудський актор Том Холланд, відомий виконанням ролі спайдермена. Його стиліст зробила запит на два класичні образи і передала від нього крутий відгук, особливо йому припала до душі сорочка. Селебріті такого рівня зазвичай не розкривають своїх планів, тому ми самі очікуємо, де і коли Том з’явиться у наших костюмах. 

Також співпрацюємо із Самюелем Арнольдом, зіркою серіалу «Емілі в Парижі». Минулого року він уже з’явився в нашому образі на відкритті Формули-1 у Франції. А ще знявся у нашому вбранні для одного з французьких видань.

Серед інших селебріті можна виділити Деніела Френсіса, зірку третього сезону «Бріджертонів». У нього було два виходи в образах від Andreas Moskin — на прем’єру серіалу, а також на вечірку Vogue. А також Овейна Артура — героя серіалу «Володар Перснів».

‍— Іноземний споживач відрізняється від українського?

— Іноземний споживач часто більш консервативний у виборі одягу, але водночасьготовий інвестувати в якість і унікальність. Український споживач емоційний. Він шукає новизну, експериментує зі стилями і більш відкритий до креативних рішень.

— У вас є магазини за кордоном?

— Зараз співпрацюємо з кількома концепт-сторами в Європі, зокрема у Франції, Німеччині, Литві, Румунії і навіть у Бразилії. Також запускаємо власний корнер в міжнародному торговельному центрі, що стане ще одним важливим кроком для нашого бренду.

‍— Чи плануєте виходити на польський ринок?

— Так, Польща — країна, де українські культура і продукція вже добре сприймаються, а чоловіча мода з акцентом на стиль і якість має великий попит. Ми вже декілька років активно співпрацюємо із салоном урочистого вбрання Alette Ewelina Dec у Жешуві. А на початку повномасштабної війни нас дуже підтримали наші партнери із салону урочистого вбрання Najna, що у Лодзі. 

У травні ми візьмемо участь у BRIDAL FASHION WARSZAWA 2025. Наше завдання — не просто продавати, а розповідати історію через одяг, і Польща є важливим майданчиком для цього.

Підтримка — це не лише про фінанси

‍— Ви шиєте одяг для небідних чоловіків і водночас багато років працювали волонтером, допомагаючи бездомним у Львові. Розкажіть про цей досвід.

— Допомога бездомним дозволила мені побачити світ з іншої перспективи й зрозуміти, що підтримка — це не лише про фінанси. Ми допомагали їжею, одягом, але найважливішим було спілкування. Люди, які опинилися на вулиці, часто відчувають себе невидимими. Вислухати їх, поставитися з повагою — і це змінює їхні життя.

Цей досвід навчив мене поєднувати світи: працювати у сфері високої моди й залишатися близьким до соціальних проблем

Це дозволяє створювати одяг, який має не лише естетичну, а й етичну цінність.

‍— Які соціальні ініціативи підтримуєте зараз?

— Починаючи з 2022 року, Andreas Moskin підтримує також благодійну організацію «Sant’Egidio» — ми передаємо одяг нашого бренду на потреби вимушено переселених співгромадян.

У 2023 році ми допомогли підібрати костюм режисеру фільму «Будинок зі скалок» на церемонію «Оскар», і нас зацікавив його фільм про дитячий будинок у Лисичанську. Зрештою захотілося долучитися до допомоги дітям, ми вирішили співпрацювати з фондом «Голоси дітей» і запустити благодійний проєкт, метою якого є привернути увагу до тих, хто зустрів цю війну найбільш незахищеними.

Ми створили благодійні хустинки, на яких надруковані авторські малюнки, створені дітьми фонду. На 50% з продажу хусток ми закупили речі для дітей. 

А восени того ж року стали також віддавати 7 відсотків з кожної проданої речі на розмінування країни. Вдалося зібрати вже близько 200 тисяч гривень.

У липні 2024 ми запустили благодійну колекцію класичних костюмів під назвою «Моноліт». Кожен костюм колекції символізує окремий регіон України. Разом з тим колекція має цілком конкретну мету — зібрати мільйон гривень з продажу на відбудову шкіл і облаштування укриттів через UNITED24.

До цієї колекції ми додали особливий аксесуар. Це брошка у формі українського тризуба. Виготовлена з ворожих гільз, що є для нас символічним. 

В основі брошки — мініатюрна копія президентської булави. Ажурне обрамлення натхненне елементами з президентського стяга — це рослинний орнамент, який нагадує листя й плоди калини. Над дизайном і моделлю брошки майстри працювали близько двох місяців. На виробництво одного аксесуару потрібно щонайменше дві ворожі гільзи. Ми не використовуаємо додаткового металу у сплаві, виключно розплавлену латунь гільз.

Ми в прямому й переносному сенсах переплавляємо артефакти війни на символи нашої перемоги

Це історія про нашу вроджену потребу миру, свободи, незалежності й злагоди.

Фотографії Andreas Moskin

<add-big-frame>Ірина Федоренко (Semira) — українська художниця з Маріуполя. За останні три роки вона провела близько 60 виставок у галереях та музеях України, Європи, США та Китаю. Її роботи виставлялися на лондонських та нью-йоркських аукціонах сучасного мистецтва, у Верховній Раді України, їх можна знайти в приватних колекціях, зокрема, у колекціях директора Музею сучасного мистецтва Енді Воргола та родини Воргола.<add-big-frame>

<add-big-frame>У грудні 2019 року на благодійному аукціоні «Таблеточки» один з артоб’єктів Ірини був проданий за 800 тисяч гривень. Усі кошти витратили на обладнання для дитячої онкологічної лікарні. Це був один з найдорожчих розпродажів українського мистецтва в історії культури України. За останні два роки завдяки мистецтву Ірина зібрала понад 1 мільйон гривень на благодійність.<add-big-frame>

<add-big-frame>2022 — лауреатка Міжнародної премії «Культурна дипломатія».<add-big-frame>

«Картина, яка буде зображена на 50 євро, взяла участь щонайменше в 30 виставках»

— Ідея створити серію картин «Діти війни» народилася одразу після повномасштабного вторгнення, коли я переїхала з України в Мюнхен, — розповідає мисткиня Ірина Федоренко Sestry. — Перші місяці були найважчі, це був емоційний пік, коли приходить усвідомлення, що відбулося. Малювання стало способом втекти від стресу, хотілося перенести свої думки й переживання на полотна. Я не малювала якихось конкретних дітей. На цих картинах — кожен з нас. Таким є мій спосіб спілкування зі світом.

Кожен з нас в душі є дитиною, і кожен з нас в цих картинах може побачити емоції, які тоді переживав. Страх, любов, розгубленість, надія… Одна з робіт була написана на Великдень, і обличчя на ній намальоване в радісних кольорах з надією на світле яскраве майбутнє.

Дорослі можуть приховувати свої почуття, закриватися, а дитячі обличчя — це відкрита емоція, чистота, прямий меседж. 

‍— Європейці відчули силу емоцій на ваших картинах. Одну з них щойно обрали для розміщення на німецькій емісійній купюрі 50 євро. Як відбувався відбір? 

— До того часу, як мою картину відібрали для євро, в мене вже було чимало виставок в Європі та світі. Починаючи з березня 2022 року, я публікувала свої картини в соцмережах, і вони дуже швидко стали популярні. Мої картини забирали до публікацій іноземні журналісти, ними ілюстрували статті про події в Україні, їх публікували навіть в Латинській Америці. Вони набирали величезну кількість переглядів. І вже у травні відбулися перші виставки в Європі, на яких були експоновані мої «Діти війни», — в Німеччині, Італії (зокрема, виставка в межах Венеційського бієнале), Бельгії тощо. Деякі картини подорожують виставками до сих пір — і я їх не бачила вже кілька років.

Картина, яка буде зображена на 50 євро, була експонована щонайменше на 30 виставках. І на одній з них, в Німеччині, на цю картину звернули особливу увагу. Після чого мені прийшов електронний лист, що «ваша картина відібрана для емісії євро на 2025 рік».

Хочу тільки зауважити, що це не загальноєвропейські євро, а так звані регіональні гроші Німеччини. За ці євро можна зробити покупку в німецьких маркетах, але вартість таких купюр набагато вища. Ці 50 євро вийдуть у лімітованій версії і матимуть високу колекційну вартість. Такі євро одразу скуповують колекціонери. Презентація цих купюр запланована цьогоріч.

Ця ж картина прикрасила обкладинку книги про Україну, написаної директором Інституту культури Італії Едоардо Кріссафуллі. 

«Стала амбасадоркою міста, яке вбивала війна»

‍— Драма Маріуполя — ваша особиста драма?

— Так, Маріуполь — моє рідне місто. Я там виросла, закінчила школу, перший університет, аспірантуру. Дуже багато моїх друзів і однокласників там. Всі мої рідні з Маріуполя. Я переїхала в Київ у 2016 році — після обстрілу міста «градами». Але ніколи не робила вигляд, що киянка.  

Пів року до початку повномасштабного вторгнення в мене були сильно пов’язані з Маріуполем. Тривала епідемія ковіду, моя мама сильно захворіла, і я їздила туди до неї регулярно. Лише за тиждень до початку війни мені вдалося забрати її з Маріуполя до себе. 

Коли після окупації міста я стала отримувати перші вісточки з Маріуполя від друзів, це були неймовірно страшні розповіді. До сьогодні я боюся, коли дзвонить телефон. Боюся почути ці страшні історії знов… і не змогти допомогти

Після виставок в Європі журналісти годинами розпитували мене про моє рідне місто. Мені було важко говорити, але я розуміла, що так можна поширити світом інформацію про пекло Маріуполя. Я стала амбасадоркою міста, яке вбивала війна.

Я і моя родина втратили все, що у нас було в Маріуполі. Але найгірше те, що вже не повернути багатьох людей...Зараз ніхто не називає офіційні цифри, але кількість жертв у Маріуполі дуже велика.

Деякі люди після виставок кажуть: «Я вже втомився дивитися новини, там одна війна». Вони втомилися від війни, а ми маємо продовжувати про це говорити так, щоб вони чули: через різні канали, різними способами — наприклад, через мистецтво. 

Ми ще не знаємо, з якими психічними та психологічними наслідками будемо мати справу багато років після війни. Все пережите осідає дуже глибоко в душі. Кожен українець — в Україні і за кордоном — переживає постійний стрес. Ми втрачаємо або вже втратили своє звичне коло друзів, втратили життя, яке любили, будинки. Ми не можемо зустрітися зі своїми близькими, бо їх розкидало по всьому світу. Війна розірвала міцні зв'язки між людьми, рве стосунки. Це велике горе для нас усіх. Тож не можна дати темі війни зійти на «ні».

‍— Ваші картини продаються на аукціонах Нью-Йорка і Лондона. Їх купують для приватних колекцій. Чи є попит на картини на тему війни? 

— Більшість картин із серії «Діти війни» зараз не продається. Я розглядаю деякі пропозиції, до мене надходять прохання викупити всю серію картин. Це іноземці, які хотіли придбати всі картини, зокрема ті, які я передавала на благодійні аукціони для допомоги дітям. 

Можливо, я продам деякі з цих робіт, але більшість — ні. Хочу, щоб вони продовжили свій шлях на виставках. «Діти війни» для цього і були створені. Це те, що особисто я можу зараз зробити для інформування людей у світі та нашої перемоги.

«Від мого першого портрета Джонні Деппа до нашої зустрічі з актором минуло 20 років»

‍— Одна з ваших картин є у приватній колекції родини Енді Воргола. Як це сталося?

— У 2018 році я їздила на навчання в резиденцію в Словаччині — до музею Воргола. Запрошення було від племінника Енді. Як ми знаємо, родина Воргола — це русини, які переїхали в Америку. 

Це була доленосна для мене подорож, завдяки якій я зробила вибір стати художницею. Багато часу провела з кураторами, які допомагали, навчали. Я поділилася з ними:

‍«Пишу портрети, але не можу гарно намалювати cклянку з водою»

На що мені сказали те, що мені дуже запам’яталося: «А може, тобі і не треба ця cклянка? Ти можеш малювати портрети так, як не можуть інші. Це і треба розвивати».

І ось цей момент був переломний. Він забрав у мене невпевненість. Тож родина Енді Воргола відіграла у моєму житті важливу роль.

Ще одним орієнтиром стала велика виставка в Києві у галереї Михайла Поживанова, це колишній мер Маріуполя. Я дуже йому вдячна, бо саме після цієї виставки прийняла рішення піти з бізнесу, бо усвідомила: мистецтво — це те, чим я хочу займатися в житті. 

‍— Джонні Депп теж має вдома свій портрет вашого авторства. Розкажіть про ваше знайомство… 

— Багато років тому саме на його портретах я вчилася малювати. Тоді це ще було моїм хобі. Я тоді викладала в університеті, працювала банкіром, директором різних компаній, навіть була в політиці. Так от я вчилася малювати портрети з обличчя Джонні Деппа, бо він виглядає дуже різним у фільмах, і я намагалася не просто передати малюнком його зовнішність, а саме внутрішню емоцію, енергію. 

А потім якось потрапила у Мюнхені на концерт, де був Джонні. Побачила його зблизька. І тоді намалювала ще один його портрет. Опублікувала. Картину перепублікувало якесь американське видання. Далі в мене були ще виставки в Америці. Зрештою картину побачили знайомі Джонні Деппа і написали мені, що це класний портрет, бо мені вдалося передати те, яким насправді є ця людина, вловити його погляд, сутність. 

Його друзі сказали мені, що це чи не єдиний портрет, де вони впізнали Джонні Деппа таким, яким він є в житті

Нас познайомили. Ми з Джонні зустрічалися кілька разів, він — скромна, глибока і цікава людина. Серйозно займається благодійністю, але ніколи це не афішує. Також любить малювати, а ще — грати на гітарі й співати. Від першого мого портрета Джонні до нашої з ним реальної зустрічі минуло 20 років. 

‍— Як вам вдалося досягти такого успіху? Озираючись назад…

— Це як в приказці «Вдягни мої черевики і спробуй пройти в них шлях, який пройшла я». У мене був певний бекграунд, знання з різних галузей, а те, що я стала художницею, сформувало мене як особистість.

Часом дивлюся на пройдений шлях і розумію, що треба просто працювати, працювати й працювати. Всі інші моменти виникають навколо цього процесу. Ти працюєш, а життя зіштовхує тебе з людьми, які допомагають йти далі. Якщо я також можу комусь допомогти, то роблю це. 

У Маріуполі зникло багато моїх картин, особливо ранніх робіт. Вони були в приватних колекціях. Одна картина висіла в кабінеті міського голови. Тепер усього цього немає.

Були виставки в Україні, на які приходили різні учасники артринку й пропонували зробити разом проєкти. Так я поїхала в Іспанію, США тощо. Частина картин в Америці й залишилася, і зараз я дуже цьому рада, бо там вони збереглися.  

А вже минулого року я їздила в Давос на Міжнародний економічний форум, представляла там благодійні організації, познайомилася з людьми, які запропонували зробити виставку в Каннах. Я повернулася з Давосу в Мюнхен, і через місяць мала виставку в Каннах. Крок за кроком. Розповідаючи про Україну.

Фотографії з приватного архіву

<frame>Богдана Пеняк працює у Регіональному Центрі Онкології Університетського Клінічного Шпиталю ім. Ф.Шопена в місті Жешув. Вона — магістр медсестринства в Польщі й волонтерка, а до цього — військова медикиня медичного батальйону «Госпітальєри», інструкторка з тактичної медицини медичного загону спецпризначення «Білі берети» та 8-го окремого батальйону ДУК Правий сектор «Аратта». В Україні Богдана є однією із співзасновниць ГО «Народний Легіон».<frame>

«Стала військової медикинею після трагедії на Майдані»

— Мій шлях почався з медпункту «Хелен Марлен» на майдані Незалежності в Києві під час Революції гідності, — згадує Богдана Пеняк для Sestry. — Я працювала там медичною сестрою і бачила, що відбувалося 20 лютого на власні очі. Ті трагічні події справили на мене настільки глибоке враження, що життя поділилося на «до» і «після». 

Тоді нам вдалося врятувати усіх пацієнтів нашого медпункту на догоспітальному етапі.

Найбільше мені запам'ятався юнак Владислав із Харкова, він був у лицарських обладунках, і ми разом з лікаркою, а згодом міністром охорони здоров'я Уляною Супрун рятували йому життя

На жаль, хоча ми й урятували його тоді, але поранення було серйозним і від поліорганної недостатності він все ж помер через тиждень у лікарні. 

Я довго не могла змиритися з його смертю, дуже переживала. І пообіцяла собі, що зроблю все, що залежить від мене, аби врятувати якнайбільше людських життів. Після Майдану почався динамічний розвиток тактичної медицини в Україні, до якого ми з колегами одразу ж приєдналися. Ми багато навчалися в українських спеціалістів та інструкторів НАТО, практикували і, звісно, незабаром стали виїжджати на схід України в реальні умови війни. Це було важко й водночас захопливо. Тактична медицина на фронті в Україні тоді була на старті розвитку, але одразу об'єднала навколо себе різних людей зі спільним бажанням рятувати життя та навчати це робити інших.

«На моїх очах Маріуполь із сірого й непривітного ставав красивим дружелюбним містом»

— Я працювала в мирному ще Маріуполі під час АТО (антитерористична операція на сході України — Авт.). Була в добровольчому батальйоні, щоб не залишати маленьку доньку надовго саму. Маріуполь — дуже красиве місто, і я стала свідком того, як з непривітного і навіть ворожого воно стало перетворюватись на відкрите й дружелюбне (після звільнення під час АТО у 2014-2019 роках Україна інвестувала в розбудову Маріуполя чималі кошти — Авт.). Місто стало насправді красивим, з кращою інфраструктурою, м’яким південним морським кліматом. Від радянської сірості майже нічого не залишилося. 

Окрім безпосередньої роботи медика та інструктора, ми з колегами проводили також освітню роботу з учнями й вчителями. Тісна співпраця була налагоджена з поліцією: ми навчали поліцейських надавати медичну допомогу згідно зі статутом тактичної медицини. Маріуполь завжди був українським містом, але тоді люди почали усвідомлювати, що це означає насправді. Маріупольці побачили справжніх українських військових, стали підтримувати їх, поважати.

Більшість  військових і добровольців розуміла, що Росія піде на тактику «випаленої землі». Жодної емпатії чи жалю у росіян немає, вони не дотримуються міжнародного права та правил ведення війни, діють підступно й жорстоко. І знаючи про кількість військ, яку акумулювала Росія на кордонах, ми, звісно, розуміли, що вони там не на прогулянку зібралися. І готувалися. Мої побратими й друзі зробили все можливе, щоб утримати оборону, врятувати та евакуювати мешканців міста. Багатьох побратимів зараз немає серед живих, чимало з них потрапили в полон, дехто повернувся, але більшість ще там. Їхня доля невідома. Це ціна, яку ми платимо, щоб мати незалежну країну.

Робота «на нулі»: досвід, який ніколи не забудеться

— Хочу, щоб було розуміння, що «на нулі» немає медичних сестер чи лікарів. На полі бою ти передусім боєць, який має виконувати бойове завдання. Тому наголос у навчанні робиться на самодопомогу, адже медик чи побратими можуть просто не встигнути до тебе під щільним вогнем. Норматив накладання джгута САТ — це 30 секунд, і ми з курсантами відточували це вміння до автоматизму. Важливо зробити це правильно, адже від цього залежить життя — твоє або життя побратима. Це був безцінний досвід, коли організація «Білі берети. Львів» у співпраці з батальйоном «Аратта» провели перші в Україні десятиденні навчання з тактичної медицини на передовій. Після цих навчань кожен з групи став тактичним медиком. 

Ми працювали «на нулі» в 2016 році — в усіх тоді гарячих точках. Я не втратила жодного пораненого, усі вижили.   

Один з найяскравіших спогадів за час  інструкторської роботи — перший виїзд на схід України, навчання військових, які базувалися в селі Луганське. Зараз це окупована територія. Ми проводили курс у розбомбленому дитячому садочку, де залишились дитячі іграшки, книги, на вішалках висіли дитячі халати. Було боляче на це дивитись, але саме заради дітей ми продовжували працювати. 

«Зараз працюю в польській лікарні й допомагаю українцям»

Ще до початку повномасштабного вторгнення я переїхала до Польщі, аби нострифікувати тут свій український диплом медсестри та здобути вищі ранги медичної освіти в ЄС. В Польщі є ступінь магістра медсестринства, якого немає в Україні. Маючи цей ступінь, можна стати науковцем, писати наукові праці. 

Я довго звикала до іншої країни, але навчання далося мені з легкістю, я швидко подолала мовний бар'єр. Вже здобула титул магістра медсестринства в Академії наук у місті Тарнув. У Польщі написала дві свої перші наукові праці (першу захистила з  відзнакою). Паралельно працювала у лікарні міста Мелець, а зараз — у шпиталі міста Жешув. 

Польські медики охоче діляться знаннями та досвідом. Тут чудово налагоджена співпраця між медсестрами та лікарями, що значно підвищує рівень лікування та комфорту пацієнтів. Професія медичної сестри дає мені неймовірне задоволення, можливість допомагати людям у важкій хворобі. 

Ніхто з моїх польських колег у шпиталі не знає, що я військова медикиня і була на «нулі». Згадую цей час з великим трепетом, але не розповідаю про нього.

Це дуже боляче, бо багатьох моїх колег вже немає серед живих. Це були неймовірні люди, які щиро любили Україну й довели це справами. Ми називаємо одне одного «рідні душі», волонтерська родина. Кожна втрата залишає шрам на серці.  

Тут, у Польщі, мене заскочила новина про початок великої війни. Українці в місті Мелець одразу мобілізувалися, об'єдналися з міською владою, щоб приймати біженців і відправляти гуманітарну допомогу в Україну. Нам вдалося організувати багато людей з Польщі, які допомагають досі.   

«Разом з польськими і французькими друзями відправили в Україну 7 фур допомоги»

— Я є членкинею та співзасновницею громадської організації «Народний легіон», що діє в Україні та Польщі. Координую допомогу українцям з Польщі. Польські друзі допомогли нам закупити та відправити до України ліки, медичну техніку, матраци, понад 100 функціональних ліжок у лікарні Дніпра та Миколаєва, тонни медикаментів: кровоспинні, антибіотики, медичні тактичні рюкзаки, багато ліків для військових шпиталів в Україні. Пізніше ми передали на фронт позашляховики, рації на першу лінію оборони, павербанки, ліхтарі. 

«Народний Легіон» в Польщі тісно співпрацює з польськими меценатами та Товариством друзів Франції в місті Мелець. З повагою і вдячністю називаю їх друзями, адже разом ми змогли відправити в Україну 7 фур гуманітарної допомоги — зокрема, в Дніпро, Миколаїв і Херсон. Поляки спільно з французами закуповували для нас спорядження для військових, тепловізори, одяг, запчастини для авто на фронт, тактичне спорядження. Вже майже три роки, як ми підтримуємо військових і цивільних. Зараз ми також допомагаємо дітям з інвалідністю, а ще дітям, чиї батьки загинули на фронті або вважаються безвісти зниклими. 

З 2022 року щорічно на свято Миколая ми передаємо подарунки таким дітям. Наприклад, в одного хлопчика тато-офіцер третій рік перебуває у російському полоні, а мама волонтерить (з часів Революції гідності). Більшість таких родин і зараз допомагають війську.

Часом є запити, — приміром, спальники та каремати, щоб мама із сином могли перечекати у підвалі повітряні тривоги і не застудитися

Ми, звичайно, виконуємо. Цього року на свято Миколая ми передали допомогу для 21 дитини. 

У Польщі я живу з дочкою-школяркою. Продовжую навчатися, але не припиняю волонтерити. Моя донька теж мені допомагає. Намагаюсь виховувати її так, аби вона пишалася, що є українкою і допомагала людям у важкі часи. 

Дуже хотіла б повернутися додому, але поки вчуся, працюю та організовую гуманітарну допомогу для України. Чимало небайдужих поляків продовжують надавати велику підтримку українцям, і ми це все відсилаємо через мережу наших волонтерів. Також нам допомагають з Австралії, Франції й інших країн. Допомога й робота не припиняються.

Перша українка, яка пішки пройшла паломницький шлях у 265 км в пам'ять про загиблого на війні друга

— На фронті не просто стають друзями, там стають рідними, адже від того, хто поруч, залежить життя. 

Неймовірним другом і побратимом був для мене Тарас Матвіїв, посмертно Герой України, лейтенант ЗСУ, засновник пошукової ініціативи Майдану. Він був і залишається взірцем для всієї нашої спільноти, і в пам'ять про нього я пройшла шлях дорогою Святого Якова. Це один з найвідоміших паломницьких маршрутів вздовж океану, який починається в Португалії та завершується в Іспанії.

Тарас залишив величезний список мрій, і одну з них — про подорож — я змогла реалізувати. Батьки після загибелі сина видали двотомник. Його мама каже: «Він не загинув, він народився для неба». Я хотіла, щоб це була і його подорож — як подяка за дружбу і підтримку, добре серце і все, що він зробив для України.

11 днів — дорога, небо і океан. Я відчувала присутність Бога, незриму присутність батька, брата і Тараса, які зараз на небі. Я читала вірші і прозу Тараса на березі океану, несла із собою наш синьо-жовтий прапор. На сторінках книги є печатки з кожного пункту, де я була, — як і в моєму паспорті пілігрима. І колись я подарую цю книгу його батькам. Але нехай ще подорожує. Наші герої, що загинули в цій жорстокій війні, живуть, поки ми їх пам'ятаємо…

Фотографії з приватного архіву

На музичному фестивалі класичної музики у польському місті Мелець анонсований виступ дуету піаністів з України не відбувся. Українські віртуози, лауреати престижного польського форуму піаністів «Бескиди без кордонів» були запрошені до Польщі на бенефіс. Проте цього разу піаністка Христина Бенюк грала Шумана за двох. Її партнера по фортепіано Віталія Дворового не випустили з країни…

«Зрозуміла, що мушу за вечір повністю змінити програму концерту»

— За кілька днів до нашого вересневого концерту змінили міністра культури України, і ми не встигли переробити документи на дозвіл виїхати за кордон, — розповідає Sestry Христина Бенюк. — Ми багато разів дзвонили, пояснювали ситуацію, що мусимо бути на важливому фестивалі, але документи загубилися в кабінетах міністерства. 

Це було шоком. Морально ми готуємо себе до сюрпризів кожного разу, коли їдемо виступати за кордон. Але цього разу чомусь були впевнені — до останнього. І повне усвідомлення того, що я тепер маю грати за двох, прийшло до мене вже ввечері — напередодні концерту. 

Я зрозуміла, що мушу на ходу змінювати програму. Це було дуже стресово. Це мав бути концерт, присвячений Роберту Шуману: Віталій мав грати його «Симфонічні етюди», а я — Крейслеріану. Плюс разом, у чотири руки, ми мали зіграти варіації Брамса на останню написану тему Шумана. Але зрештою я грала лише свою програму, до якої додала Гайдна й українського композитора Валентина Сильвестрова.

За один вечір мені довелось «зліпити» сольну програму, яка б звучала принаймні годину. На щастя, польська публіка зустріла мій виступ неймовірно тепло, поставилась до ситуації з високою емпатією. Таких випадків у Польщі ще не було. 

— Як публіка сприймає українських композиторів? 

— Зазвичай люди приємно шоковані.

Відтоді як почалась велика війна, ми принципово у кожен наш виступ за кордоном додаємо твори українських композиторів

Від Лисенка до Скорика. Рік тому на польському фестивалі «Бескиди без кордонів» заграли сонату Віктора Косенка і — перемогли з нею. Пізніше з музикою Косенка виграли другу премію фортепіанного конкурсу в Римі. Людям подобається.

Через музику ми з Віталієм намагаємось передати драматизм війни в Україні. Щоб світ почув і відчув. Зараз багато граємо саме української музики за кордоном. І між концертами глядачі питають: «Ви так трагічно граєте, це через те, що чули вибухи? Через те, що у вас війна?» І з одного боку, ти, може, й хочеш сказати, що це війна так на тебе вплинула, але з іншого боку — такою і є українська музика.

«Коли граємо, уявляємо собі Бучу, Маріуполь»

Для польської публіки ми вже виконували Косенко, Барвінського, Сильвестрова.

Віктор Косенко — це модерний український композитор і піаніст, дитинство якого пройшло у Варшаві, а більша частина життя — в Житомирі. Він жив у XIX столітті, коли найкращим способом самовиразитись — було переїхати до Москви (Москва збирала талановитих людей з України й видавала потім їхні твори за свій продукт. А коли була створена Московська музакадемія, росіяни вивезли з України найталановитіших музикантів і поставили їх вчителями, тож саме на українській школі вчилися наступні покоління). Так от у Віктора Косенка є сонати, музика яких схожа на Рахманінова. Тим не менш це не Рахманінов, а українська модернова музика. 

А Василь Барвінський вчився й працював у Празі, але повернувся в Україну, розвивав тут музику, аж доки в 1948 не був заарештований радянською владою. Яка знищила всі рукописи його творів. І коли він повернувся із 10-річного заслання, то решту життя присвятив відновленню по пам’яті цих творів. Його музика — сучасна, класна, це галицька сецесія, початок модерну. У Львові його давно грають, а в Києві тільки зараз почали. 

Також у Польщі я вперше зіграла Валентина Сильвестрова. Мені дуже хотілося це зробити, бо його мало хто знає за кордоном. Звісно, я можу зіграти полякам Шопена, але мені здається більш важливим познайомити публіку з культурою і музикою, якої вони не чули. Яка колись вважалась меншовартісною. 

Ще ми з Віталієм плануємо зіграти в Європі Третю симфонію Лятошинського. Ця симфонія написана Лятошинським під впливом переживань Другої світової війни. Вона мала епіграф «Мир переможе війну» і передає переживання війни як трагедії — для особистості і людства. 

Симфонія складається з 4 частин: перша — німецький наступ, друга — знищені міста й поламані долі, третя — бої, четверта — перемога. Коли ми зараз граємо цю музику, уявляємо собі Україну. Бучу, Маріуполь…

Коли почалася війна, композитор Гліб Фаринюк зрозумів, що йому треба цю симфонію переслухати і розписати партії для чотирьох піаністів на два роялі. Я знайшла ще двох піаністів, ми почали репетиції. 5 жовтня 2022 року на міжнародному фестивалі «Контрасти» у Львові ми зробили світову прем’єру, потім заграли її в Києві в Національній філармонії в річницю вторгнення. І це важливий етап в українській музиці, бо потім цією симфонією зацікавилися піаністи в Австрії, ми їм переслали ноти і вони теж її виконували.

«Коли їду за кордон, мрію поспати там без тривог»

— Наскільки вам складно грати концерти в Європі після пережитого в Україні?

— Перше, про що я думаю, коли їду за кордон, що я буду спати без тривог. Що це буде маленька оаза психологічної стабільності. І навіть те, що поїзд у Німеччині запізнюється на п’ять годин і в мене злітають терміни концертів, — така дрібниця. Це ніщо порівняно з тим, що я можу переживати у Львові. 

З іншого боку, за кордоном загострюються реакції на всі новини з України. Бо ти не в центрі подій, переживаєш за інших.

Після масованих обстрілів дуже важко зібратись до купи. Адже розумієш: це рулетка, сьогодні тобі просто пощастило

І мусиш себе ще більше акумулювати до якоїсь праці, щоб це нарешті закінчилось. 

Мій партнер по грі Віталій Дворовий живе біля головного залізничного вокзалу, цей район вважається у Львові небезпечним з точки зору обстрілів. Тому під час тривог він завжди спускається в укриття. Буває, вночі починається тривога, ми дивимось, що саме летить, і якщо це МІГ, то ми ще якийсь час спимо, а потім прокидаємось і йдемо в укриття. Так от у ніч масованої атаки на Львів йому наснилась мама, яка уві сні чекала його біля дверей. Він зрозумів, що треба встати й піти в сховок негайно. І от минає хвилин 15 — і сильний вибух, аж у підвалі все затряслося. Він живе з правого боку від вокзалу, а ракета влучила з лівого. І його мати уві сні попередила його про небезпеку. 

— Як живе мистецький Львів під час повітряних тривог?

— В Оперному театрі під час тривог концерт зупиняється, всі спускаються в укриття. Якщо тривога триває менше 40 хвилин — опера продовжується, якщо довше — можна замінити квитки на інший день. У філармонії та органному залі концерти відбуваються не так часто, але під час повітряної тривоги люди виходять і сидять в коридорі. 

У Польщі після концертів я часто спілкуюся зі слухачами польською мовою. І мене часом питають, чому я ще досі не виїхала з України. І я завжди розповідаю, який чудовий Львів, і що тільки закінчиться війна і запрацює аеропорт, ми будемо літати одне до одного в гості. І я завжди буду повертатись до Львова. Бо це магнетичне місто. Його неможливо покинути надовго.

Фотографії з приватного архіву героїні

Олеся Трофименко поєднує техніки живопису й прадавньої української вишивки. У березні 2022 року в розпал війни Дім Dior запропонував Олесі зробити декорації для показу своєї колекції. Але зрештою декораціями не обмежився. Світ високої моди волів бачити і чути Україну — нетипову, самобутню, автентичну. Лейтмотивом колекції Dior стало «Дерево життя» — головний елемент українського вишитого рушника з Чернігівщини.

«Дерево життя» — символ перемоги світла над темрявою. У перші дні експозицію Олесі Трофименко у музеї Родена в Парижі відвідало понад 10 тисяч відвідувачів, що, за словами піарників дому Dior, є дійсно великим показником і трапляється рідко. Про співпрацю зі всесвітньо відомим брендом, спосіб достукатися до європейських чиновників і мільйонерів, а також українську вишивку високого класу Sestry поговорили з Олесею.

Вишитий символ перемоги життя над смертю зачепив креативну директорку Dior

Ярина Матвіїв: Правда, що новина про співпрацю з Домом Dior заскочила вас у селі на городі?

Олеся Трофименко: Так і було. Мені певною мірою пощастило, бо під час вторгнення я була далеко від Києва у селі. Але пережити це емоційно виявилось дуже важко — панічні атаки не відпускали. І на четвертий день війни я пішла садити город. Це був психологічний протест проти смерті й усього того жаху, який чинила Росія. Це була моя особиста війна за право засадити свою землю квітами й садами на зло машині смерті.

До речі, у Києві це так помітно: клумби, на яких зазвичай буяли бур’яни, засаджені квітами. І коли я спілкувалася з сусідами, то в них був той самий порив — терміново всю цю зранену землю засадити красою.

Саме в цей час мені подзвонила кураторка виставки, яку ми робили ще в 2014 році. Тоді фірма Benetton щорічно робила виставку, куди запрошувала сто художників з різних країн світу, і вони  мали малювати на полотнах 10/15 сантиметрів — що є непросто, але цікаво. З початком повномасштабного вторгнення вирішено було повторити цю акцію в Римі.

А я тоді, в 2014, примудрилася в цих 10 на 15 см вишити фрагмент, бо саме придумала свою техніку живопис-вишивка, і тепер мені було цікаво попрацювати в цій техніці в інших масштабах. І моя робота зачепила креативну директорку Дому Dior — Марію Грацію К’юрі. Вона звернулася до кураторки, щоб зробити зі мною спільну виставку. Як це було неочікувано!

Я стою на городі й перепитую в слухавку: «Який Dior?»

А кураторка виставки Соломія Савчук додає, що на мене будуть працювати 200 людей. Подумала, що йдеться про 200 українських художників, які допомагатимуть з декораціями. Але ні. «На тебе будуть працювати 200 індійських вишивальниць з Мумбаї», — каже Соломія. Насправді ж їх виявилося вдвічі більше.

470 вишивальниць за три тижні (!) вишили 32 мої роботи для показів Dior

Цікаво, що це взагалі перша індійська школа, в якій жінкам дозволено вишивати і цим заробляти гроші (в Індії заробляти вишивкою можна було тільки чоловікам). Вони чудово вишили мої полотна у 3D форматі.

— Ви досліджували козацьку вишивку минулих століть. Ці мотиви стали обличчям показів Dior. Але чому Dior звернувся до української історії та мистецтва?

— Ну, по-перше, коли вони звернулися, був кінець березня 2022 року. І це відгукнулося, бо сама компанія Dior була заснована після того, як Крістіан Діор зустрівся зі своєю сестрою, яка вижила в німецьких концтаборах. І він, протестуючи проти катастрофи людяності, заснував свій будинок елітного одягу. Така собі перемога естетики над руйнаціями.

Ось чому їм було важливо звернутися саме до українських майстринь (у нас вже були Буча й Ірпінь) — це була їхня політична позиція щодо подій в Україні. Повна підтримка.

По-друге, я використовую складну вишивку.

Намагаюсь показати українську культуру не шаблонну, якою нас завжди представляла світу Росія, — з шароварами й примітивними вишиванками. Тоді як козацька вишивка — це космос! Її естетика подібна до японської

Також у своїх ескізах для Dior я використала образ весільних вінків з Галичини початку XX століття. Вони нагадують корони. Але наша з Dior найяскравіша точка перетину — символ Дерева життя. Вони зачепилися за цей образ. Адже, як мені сказала Марія Грація К’юрі, Дерево життя — збірний образ усіх народів. Усі давні культури трактують його як символ перемоги життя над смертю.

У результаті Марія Грація повністю поміняла концепцію своєї колекції під цей мій образ. І «Дерево життя» стало лейтмотивом усього показу Dior.

— Коли покази Dior завершилися, вишиті полотна залишилися у музеї Родена?

— Так, вони висіли там тиждень і їх могли роздивлятись відвідувачі музею. Тільки за перші 4 дні мої роботи побачило десять тисяч людей. Виставка викликала ажіотаж. Ми говорили про Україну мовою мистецтва.

Далі полотна перейшли у власність Дому Dior.

— На початку війни Франція та Італія перебували в наративах російської пропаганди. Але Дім Dior зорієнтувався одразу?

— І мене це приємно вразило. Перші слова Марії Грації, коли ми зустрілися в Парижі: «Олесю, одразу хочу вам сказати, що ми на вашому боці, ми не віримо російській пропаганді. Ми розуміємо, на чиєму боці правда».

І це було важливо. Адже коли ти опиняєшся за кордоном, не зовсім розумієш, кому довіряти, а кому ні. Російська пропаганда кидає шалені гроші на дезінформацію про війну в Україні.

Митців можуть почути краще, ніж політиків

— Рік тому в нас був показ фільму «Маріуполь. Невтрачена надія». Я розкажу передісторію: коли я робила ескізи для Dior, мене наш режисер Макс Литвинов попросив намалювати картину до документального фільму про Маріуполь. Він знімав цей фільм одразу після захоплення міста. У ньому він брав інтерв’ю у жінок, які врятувалися. І в паузах між цими важкими розповідями я малювала місто «до» та «після» катастрофи.

Цей фільм показували в різних країнах Європи, і ним зацікавився французький волонтер Степан Делма. Він вирішив, що необхідно провести більше показів у Франції — на різних суспільних платформах.

Так ми приїхали в Етрету. Це така крихітна французька комуна, знаменита тим, що її малювали імпресіоністи. Місце настільки популярне, що там стали купувати собі будинки європейські мільйонери. І нам було важливо показати цій публіці історії наших жінок з Маріуполя. Але мер містечка, якому вже за 90 років, дуже не хотів демонструвати цей фільм. Казав, що все це політика, а сам він колись вчив російську. А далі все змінилося, як у кіно…

Спільнота активних жінок Етрети наполягла на показі, і після перегляду фільму з мером відбулася транформація. Він став дуже нам співчувати.

На фільм прийшло чимало людей, і потім вони розпитували нас детальніше про події в Україні. До цього наша війна була для багатьох, як реаліті–шоу в телевізорі, але ми дали людям можливість доторкнутися до реальності, в якій живуть українці. А потім розповідали їм про ракетні обстріли й те, як ховатися від бомб і дронів.

— Тобто культура впливає на людей сильніше, ніж медіа та новини?

— Люди, які творять культуру й мистецтво, дійсно можуть бути почутими краще, ніж політики. Це працює.

— Чим цікава Україна світовим митцям? Вдається відірвати український світ від російського?

— Зі скрипом, але так. Чимало мистецтвознавців тиснуть на світові музеї, щоб ті змінили атрибутику картин, автори яких походять з України, а не з Росії.

Для Європи ми цікаві тим, що у нас збереглася школа реалістичного живопису, але в нас інший образний світ і ми інакше мислимо.

Ми живемо в епоху зображень, і нам треба показувати, що ми є і чим є наша культура. Нас надто довго сприймали частиною російської культури. І в цьому і наша вина також — ми не популяризували себе у мирний час. І нас і далі не помічатимуть, якщо ми будемо про себе мовчати.

Вибухи бомб із вишитих півоній

— Над чим працюєте сьогодні?

— Зараз тематика всіх моїх картин — це війна в Україні. Але намагаюсь говорити про це метафорично, аби привернути увагу більшого кола глядачів.

Знамениті картини Отто Дікса про Другу світову війну вражали публіку. Художники тоді показували всі жахи війни — з розкладеними тілами на вулицях. Відтоді картини насилля стали звичною справою і частиною мейнстримної культури.

Натомість у своїх картинах я намагаюсь навпаки естетично «замаскувати» жахливі речі. Зараз працюю над серією «Заміщення». Рани військових прикриваю на картинах квітами лілей, а вибухи роблю з вишитих півоній. Використовую символи беззаперечної краси, щоб пересічна людина зупинилась, захотіла порозглядати, а тоді вже зрозуміла, що зображено на полотні насправді.

Це таке українське вміння — пропрацювати свій біль через красу, естетику, гармонію. Зрештою, саме так і роблять мої сусідки, які в перервах між ракетними атаками створюють у дворі фантастичні клумби квітів

Наше «Дерево життя» проросте крізь мінні поля й на руїнах Маріуполя пустить глибоке коріння відродження…

Фотографії з приватного архіву героїні

Ярина Матвіїв: Простими словами — чим займається Brave1?

Наталія Кушнерська: Однією з наших місій у цій війні є мінімізація участі людини на полі бою через застосування сучасних технологій. Перевага наземних роботизованих комплексів у тому, що вони можуть взяти на себе дуже багато функцій, які наразі вимушені виконувати виключно люди. Це бойові місії, розвідка, евакуація поранених, перевезення провіанту та боєприпасів. Для прикладу, один з мед-евакуаційних роботів від українського розробника протягом одного тижня боїв зумів евакуювати 20 поранених військових. Раніше для цього потрібно було наражати на ризик евакуаційну групу з декількох військовослужбовців. 

Повністю замінити людей технологіями неможливо, та робимо все можливе, щоб технології максимально захистили військових, а там, де це можливо, замінили їх

Чим конкретно зараз займаєтеся та що в пріоритеті?

Brave1 надає організаційну, інформаційну, фінансову підтримку розробкам, які пройшли оборонну експертизу, аби ті якнайшвидше отримали код НАТО та були законтрактовані державою.

Кожен український розробник, який прагне, аби держава закуповувала його рішення для потреб Сил безпеки та оборони, має пройти кодифікацію згідно зі стандартами НАТО. У рамках цього процесу розробники повинні підготувати необхідні документи, провести тестування своїх рішень, пройти оборонну експертизу фахівцями Генштабу, які визначать, наскільки така розробка потрібна військовим. Тобто це цілий комплекс бюрократичних, технічних, процедурних механізмів, які повинен пройти розробник, щоб мати змогу контрактуватися державою. Місія Brave1 — допомогти їм пройти цей шлях якнайшвидше та з мінімальними труднощами. 

Компанії-учасники Brave1 працюють в рамках 12 технологічних вертикалей, визначених Генштабом. Це засоби ураження, розвідки, навігації, роботи, засоби радіоелектронної боротьби та зв’язку тощо. Все те, чого потребують наші військові, тут і зараз.

Як визначаєте, що саме важливо, які розробки і технології потрібні фронту? 

Базовий запит на технологічні рішення формують військові. Саме від нього відштовхуються в роботі українські розробники та безпосередньо ми у Brave1. Окрім цього, фахівці Генштабу проводять оборонну експертизу усіх розробок, зареєстрованих на платформі Brave1. Саме ця експертиза визначає, наскільки потрібним для військових є те чи інше рішення. На цей рік для Brave1 пріоритетними напрямками роботи є 4 сфери: БПЛА, засоби радіоелектронної боротьби (РЕБ), роботи та штучний інтелект.

Сучасна війна — це війна дронів

Вони виконують ударні функції, здійснюють розвідку, виступають ретрансляторами зв’язку. Тому розвиток БПЛА є безальтернативним. Важливість безпілотників розуміє і ворог, тому наш наступний пріоритет — розвиток засобів РЕБ, які здатні позбавляти ворожі дрони зв’язку з оператором. Особливо важливо розвивати так званий «окопний» РЕБ, який захищає безпосередньо військових на позиціях. Не менш важливі наземні роботизовані комплекси. Їхня головна цінність — можливість замінити людину при виконанні цілої низки функції, як от штурм, оборона позиції, розвідка, евакуація поранених. Чим більше роботів на фронті, тим більше збережених життів. Завдяки ШІ ми можемо підвищити ефективність ураження дронів, а також набагато краще працювати з великими обсягами інформації, яку збирає наша розвідка.

Які суперсучасні роботи, створені під час повномасштабної війни, працюють сьогодні на полі бою?

Це дуже широкий спектр роботів, і їхня кількість постійно зростає. Зокрема, це логістичні платформи, за допомогою яких можна доставляти боєприпаси та провізію на передову. Активно працюють мед-евакуаційні роботи. Для прикладу на одному з напрямків робот Воля-Е від українського виробника евакуював понад 100 поранених та полеглих військових з поля бою.

Також маємо ударні дистанційні модулі, на кшталт турелі ШаБля, яка відбивала атаки росіян на Авдіївському напрямку  (турель — установка для кріплення та застосування у бойових умовах кулемета, малокаліберної гармати або ракет, — ред.).

Україна — найбільша замінована країна світу. Як можна розмінувати таку величезну територію без людських втрат?

Наша відповідь — технології. Ми вже маємо рішення на платформі, які демонструють, що це не тільки можливо, але й цілком реально. Наприклад, на платформі зареєстрований дрон для детекції мін та інших вибухонебезпечних предметів. Він дозволяє пришвидшити процес сканування великих площ. Для прикладу, та площа, яку раніше сканувало 4 сапери, тепер може бути просканована одним дроном за той самий час. І таких розробок чимало.

Завдяки Brave1 українські розробники отримують гранти на проєкти, а бізнес та міжнародні партнери — інвестиційні можливості в українські передові оборонні розробки. Які масштаби роботи, яку ви ведете?

На нашій платформі зареєстровано понад 2400 унікальних технологічних рішень від понад 1100 українських розробників різних рівнів. Маємо надзвичайно позитивну динаміку — якщо минулого року щомісяця реєструвалося близько 100 розробок, то уже цьогоріч цей показник стабільно перевищує 200 рішень на місяць. Це свідчить про те, наскільки потужно включився український приватний сектор — інженери, інноватори, бізнес — в створення технологічних рішень для наших військових. Як результат, ми вже маємо понад 30 кодифікованих виробів, тобто, комплексів, які вже контрактуються державою, або можуть бути законтрактовані. 

На думку ряду експертів, Україна за час війни стала одним з лідерів серед держав у світі за виробництвом зброї. Чи дійсно це так?

За час повномасштабної війни Україна однозначно стала одним з головних defense tech хабів світу. Українські розробники створюють рішення в практично всіх технологічних нішах: БПЛА, наземні роботизовані комплекси, РЕБ, штучний інтелект, військова медицина, навігація тощо. Окремі рішення є унікальними не тільки для України, але й для світу.

Багато наших міжнародних партнерів приємно вражені, наскільки потужного прогресу досягла українська defense tech індустрія за такий короткий проміжок часу

І ми тільки набираємо обертів — щомісяця фіксуємо збільшення кількості виробників, самі розробки постійно вдосконалюються. Тому перспективи колосальні. Впевнені, що після завершення війни українські розробники зможуть постачати свою продукцію й ми маємо втілити їх у реальність, щоб зберегти та наростити технологічну перевагу над ворогом. 

Чи можливо завдяки вашим розробкам дійти до того, щоб вести технологічну війну без людських втрат?

Не слід очікувати появи унікальної вундерваффе. Зброя майбутнього — це не щось одне. Це комплекс технологічних рішень, які працюючи разом, створюють перевагу на полі бою. Саме тому ми не концентруємось на одному чи двох напрямках, а прагнемо максимально охопити усі сфери defense tech. Єдині вимоги, які ми ставимо перед усіма розробками і які, на нашу думку, визначають ключові характеристики зброї майбутнього — це ефективність і людиноцентричність. Усі рішення мають бути спрямовані не тільки на те, щоб завдавати шкоди ворогу, але й щоб зберігати життя та здоров’я наших військових. На жаль, вести війну без втрат — неможливо. Але у наших силах їх максимально мінімізувати, аби ця війна стала війною технологій, а українці могли жити і будувати успішну державу. 

Вони стали голосом України в перші години повномасштабного вторгнення. Українські піарники першими говорили світові усю правду про події в країні та протистояли російським ІПСО та пропаганді. Їх виступи та публікації мали та мають мільйонні охоплення по всьому світу. А найавторитетніші міжнародні видання готують матеріали за даними працівників PR Army. Справжня армія українських піарників перемогла Росію у інформаційній війні, але боротьба триває. Наша розмова із співзасновницею PR Army, яка стала неофіційним пресцентром України у світі.

Юлія Петрик, керівниця PR компанії з розробки програмного забезпечення MacPaw, стала єдиною українкою, яка потрапила до шортлиста нагороди Future is Female від Advertising Week та Warner Bros Discovery. На цю нагороду номіновують талановитих жінок, які мають значний вплив на світову рекламну індустрію. Також вона є співзасновницею Tech PR School, освітнього проєкту для продуктових компаній і стартапів, який навчає їх працювати з західними ЗМІ.

‍Які виклики стояли перед українськими піарниками на початку війни?

Це була ініціатива перших годин війни. Ми збиралися у своєму навчальному чаті (я викладала міжнародний піар), і в мене був особистий чат з моїми випускниками. І от, коли ми всі прокинулися в тій новій реальності, яка розколола на «до» та «після» наше життя, — ми були в стані шоку. В ті перші години треба було оговтатися, зрозуміти чи виїжджати чи залишатися, бо я також маю дитину. Компанія, в якій я працювала, не приховувала свого українського походження, але мала широку міжнародну аудиторію. Ми написали стейтмент нашим партнерам, що в нас почалася війна. Буквально через кілька секунд на нас посипалися запити з проханнями прокоментувати, що відбувається в країні.

В цьому робочому чаті одна з моїх випускниць сказала: «А давайте тоді щось робити, щоб доносити світу правду про війну!»

Це був час піарників. Адже у нас усіх були контакти міжнародних медіа. Тоді ми утворили окремий чат, де розпочали цю роботу. Коли я згадую це когнітивне навантаження перших годин, я взагалі дивуюся, як ми вижили, бо крім потоку новин з України: «що там в Гостомелі?», «як просуваються російські війська?», «які затори на кордонах, де люди стояли добами?», ми в тому чаті ще почали обмінюватися запитами від міжнародних журналістів, які ніде не могли знайти інформації від очевидців, тих, хто перебуває в епіцентрі війни. Ми перебували.

МЗС України було занадто зайняте в ті дні, щоб працювати з такою кількістю іноземних журналістів одночасно. Ось так народилася наша ініціатива PR Army. Ми стрімили війну в онлайн чатах для міжнародних ЗМІ з перших годин війни.

Тобто ви стали мимоволі таким пресцентром України у світі?

Це до речі дуже влучне порівняння, бо ми координували роботу. Ми не брали на себе відповідальність коментувати важливі речі, але знаходили експертів та очевидців, які це коментували для міжнародних журналістів. Згодом в нас утворилася вже велика база з сотні спікерів, як могли коментувати все, що відбувалося в Україні у різних сферах: від руйнування українського сільського господарства до загрози атомної катастрофи через російську окупацію  Запорізької атомної електростанції.

Я собі дозволю згадати кілька жирних російських фейків в перші тижні вторгнення, коли моя знайома журналістка італійської агенції Associated Press, маючи зі знайомих в Україні лише мене, писала мені у месенджер: Чи правда, що Зеленський вже втік з країни і Київ залишила центральна влада? Я відписала їй: Звісно, ні! І навіть звинуватила її у роботі на Росію. Звичайно, я не мала рації.  Вона ніяковіла та вибачалася, що не працює на Росію. І ось тоді я зрозуміла катастрофу інформаційного вакууму в якому опинився світ щодо подій в Україні, і як сильно Росія вже прокладала собі шлях в головах європейців і готувала їх, що Україна впаде… У вас були такі запити?

Ми зрозуміли тоді, що є голод на новини з України з одного боку, і є велика потужна російська пропагандиська машина у світі — з іншого. І коли один журналіст після захоплення Запорізької атомної електростанції прийшов і сказав, що він готує матеріал на коментарях експертів МАГАТЕ, а ми ж знаємо, що МАГАТЕ — це організація, яка щедро фінансується Росією, вирішили ламати плани цьому журналісту. Коли росіяни захопили ЗАЕС, то приїжджав представник МАГАТЕ, який робив вигляд, що не знає звідки йдуть обстріли атомної електростанції.

Ми скликали міжнародну пресконференцію: знайшли інженерів, енергетиків, які могли прокоментувати світовим медіа, що відбувається на ЗАЕС і які це може мати наслідки. Це було небезпечно і для експертів, бо знаємо, що ті працівники, які залишалися на станції і могли щось коментувати, — одразу зникали: росіяни забирали їх в полон і на допити. Тому ми розуміли небезпеку і залучали експертів, які на той момент вже не були на території Енергодару. 

Друга така історія була про Маріуполь. Ми мали величезну кількість запитів від ЗМІ, що там відбувається. І коли вже перші люди вибралися із блокадного Маріуполя та були в безпеці, ми організували міжнародним журналістам зустрічі з ними. Наша ідея полягала в тому, щоб не пропонувати готові наративи, а чути те, що розказують люди, які пережили весь цей жах.

А потім світ заговорив про втому від війни в Україні та почалася війна у Секторі Гази, і як вдавалося щодня тримати фокус уваги на подіях в Україні?

На початку вторгнення в нашому чаті були сотні волонтерів: журналісти, дизайнери, продюсери, автори статей. Кілька сотень волонтерів нам допомагали шукати свідків російських злочинів у найвіддаленіших прифронтових селах

А зараз, ми бачимо велику втому від війни: і в міжнародних медіа, і в українців тим паче. Бо стягувати таку велику кількість людського горя, стресу, щоденних викликів, а ще волонтерити — це вже стає неможливо. Тому я фіксую і бачу спад активності. Ми зараз працюємо такою оргкомандою, але це завжди питання фінансування. Волонтерів стає менше, і це для нас найбільший виклик. В Європі вже готуються до літніх вакацій, і вже не так активно іноземці шукають інформаційні приводи. Тому ми самі робимо їм щоденну розсилку новин з України.

Кажуть, що ваш допис у Х про Шольца, який блокує передачу зброї Україні набрав так багато поширень, що він змінив свою позицію і зрештою… дав Україні зброю. Це правда? 

Це не лише наші зусилля були. Це зусилля і видимі, і невидимі. Багато чого залишається поза соцмережами. Велику роботу роблять наші дипломати на усіх рівнях. Це класний приклад командної роботи, коли працюють на різних рівнях заради єдиної мети.

Які Ваші робочі кейси були тоді і зараз? В Україні «не громадянська війна», «Зеленський не втік з країни», «Буча — реальна», «українці не фашисти», «це не війна НАТО та Америки», «Україна — не штучна держава», —    доповни цей перелік російських ІПСО, які  доводилося розвінчувати у світових медіа? 

Час від часу із міжнародними медіа треба вести просвітницьку роботу. Але можу сказати, що Росія працює не тільки через медіа — вона дуже активна в соцмережах, як, наприклад, оця популярна ботоферма «ольгинські боти». В них дуже добре фінансується розповсюдження фейків в соцмережах. Але що є доброго зараз для українців, — це можливості штучного інтелекту. Він розповсюджує миттєво вкиди певних наративів. В нас народилися такі проєкти як «Осавул», який відстежує російські вкиди і дає спростування. Наприклад, відомий такий фейк російської ІПСО, який заполонив мережу, що ЄС змушує своїх громадян їсти комах. «Осавул» дуже добре знаходив ці ланцюжки походження фейків, і ми спростовували ці нісенітниці.

Коли був підрив Каховської дамби, Росія намагалася підігнати світовим ЗМІ інформацію, що українці самі її підірвали. Але ми вже мали готовий набір спікерів-коментаторів, які говорили правду про те, що відбулося в Херсоні та коментували це у світових ЗМІ. Серед наших спікерів були заступники міністрів, екологи, очевидці. Вже за добру в нас були перші волонтери, які звідти повернулися. Тобто ми працюємо на випередження, щоб встигнути швидше сказати правду, поки Росія поширить по світу свою чергову брехню.

Багато запитів було, коли прийшла перша зима з блекаутами. Були питання від іноземців, як українці виживають

Просили нас знайти для інтерв’ю маму, яка навчає свою дитину дистанційно чи пару, яка одружилася під час блекауту. Великий вал запитів був, коли хакери зламали Київстар. Іноземці побачили в цьому новий вид гібридної війни. Європейці зрозуміли, що війна то не тільки на території України і біля кордонів ЄС, а що війна може охопити весь світ у кіберпросторі. 

Цікавий в нас був запит від авторитетного видання Бізнес Інсайдер, коли вони попросили нас знайти їм котиків, які допомагають закривати збори ЗСУ. Ми жартували, що щось ми не так робимо, якщо у котів є вже свої PR-менеджери. Але ми знайшли таких котиків. І от журналіст збирав перелік історій про цих тваринок, як вони стали популярні і які збори закривають.

Ще одна тема, якою дуже цікавляться міжнародні журналісти зараз — це знищення культурної спадщини в Україні. Просять список музеїв, міст з архітектурними перлинами, які знищила ракетами Росія.  В нас є перелік спікерів: українських та іноземних фахівців, які це коментують для світових ЗМІ.

Ще є класний проєкт на запит НАТО, в якому команда істориків спростовує усю російську брехливу історіографію про начебто спільну спадщину Київської Русі для України та Росії. Ця команда спростовує й інші російські фейки, якими щедро засипали голови європейців десятиліттями.

Що вважаєш найбільшим успіхом команди? 

Останні наші успішні кейси це публікації про українських жінок-вчених для The Independent та стаття з коментарем спікера МЗС Олега Николаєнко щодо дій Росії в Радбезі ООН для  Express.

Також Марк Савчук, один із співзасновників PR Army, регулярно виступає на канадському телебаченні і коментує події в Україні. В нього майже мільйон переглядів охоплення 

Війна мені показала, в чому справжня цінність комунікації. Нам написала донька харківського активіста, який був у російському полоні, і ми зробили про нього історію, яку розіслали у світові ЗМІ. Завдяки міжнародному розголосу нам вдалося звільнити його з полону. Ще одну людину, яку нам вдалося врятувати з російського полону через міжнародний розголос — один із українських моряків. Це найкраща наша історія успіху.

Ми знаємо, що багато відомих європейських видань у Франції, Італії та Німеччині спонсоруються Газпромом. Ми знаємо про дивні заяви та політику Ватикану щодо подій в Україні. Папа Франциск , який називав російську пропагандистку Дугіну невинною жертвою злочину, говорив, яка велика Росія та Катерина ІІ і захоплюється Достоєвським: і вся ця «дивна любов» до Росії та її «так званої культури» — це ще також не орана нива. На європейців не впливають звірячі вбивства українських дітей та замордовані українці у Бучі та інших містах — вони далі сліпо бачать у Росії якусь «культуру». Останній приклад цієї «патологічної любові» перемога проросійського фільму з російськими акторами на Канському кінофестивалі. Що ще має зробити Україна, щоб світ прозрів?

Я сама страждаю від цих питань, на які не маю відповіді. В світових медіа зараз мода на «думай позитивно». Де взяти це «думай позитивно», коли в нас прильоти ракет, гинуть діти, горять людські будинки.

Нам треба говорити про російський колоніалізм. Насправді, 42 країни світу є жертвами Росії. Ці країни Росія окупувала у різні періоди історії на чотирьох континентах світу: від Африки та Кавказу до Європи. Ось цей інформаційний та історичний факт я би піднімала на вищий рівень дискусії. Треба говорити у міжнародних ЗМІ, що Росія — це загроза для світу. Говорити, що буде зі світом, якщо Росія переможе. Треба говорити, що Росія — це диктатура, відсутність прав та свобод, це смерть, страждання, концтабори та катування людей. Що світ піде в цілковиту темряву, якщо Росія переможе. Говорити, що Путін як Гітлер, бо це дійсно так.  Весь рашизм побудований на методичках фашизму.

Як тільки світ відчує, що їх це торкнеться безпосередньо, то тоді вони починають думати інакше

Нажаль, зараз Україна стала монетою торгів у передвиборчих перегонах в США та Європі. Ми маємо їх переконати, що наша війна — це насправді їхня війна. Бо буде як зі Судетами, які віддали Гітлеру в обмін на мир, а отримали Другу світову війну. Зараз, якщо ми не зупинимо Путіна, може вибухнути Третя світова.

Ти порівняла Путіна з Гітлером, а я бачу аналогії зі Сталіном. Коли в Україні люди гинули від Голодомору, The New York Times, Волтер Дюранті писав, яка «чудова політика Сталіна», і що голоду в Україні нема. Гарет Джонс, який говорив світові про великий Голод, сприймався, як божевільний. Йому ніхто не хотів вірити. Зараз Путіна також відбілюють, створюють з нього попри все «нормального гравця» на геополітичній арені.  Це роблять такі, як Карлсон, низка американських ЗМІ правого спрямування.  PR, який робить ФСБ — потужний та хитрий. Як переконати світ, що путінська Росія — це зло?

Складне питання і в мене нема на нього відповіді. Відповідь єдина — системна  культурна робота і надалі, бо свідомість міняється мінімум за рік. Будьмо чесними: скільки років, десятиліть, століть Росія вливала свою фейк історію в свідомість мільйонам? І от так, за один день, навіть з цими жахливими фотографіями з Бучі чи Маріуполя, змінити думку неможливо. Тому викликів дуже багато. Я, наприклад, буду першою жінкою від України в журі на Канських фестивалях реклами і креативності. І мені доведеться судити реклами світових брендів, які не вийшли з Росії — Pepsi, наприклад. І це вражає, як світ нормалізував те, що не можна нормалізувати. Нормалізував війну. Світові бренди вже маскуються, створюють дочірні компанії під іншими марками і повертаються в Росію. А що змінилося? Ми продовжуємо втрачати території і людей.

І тому кожен українець, який виїхав за кордон, має задати собі питання: що я зараз роблю, щоб просувати українську культуру, українську автентику, українські наративи?

Ну що ж… ми бачимо за кордоном так багато говорять російською мовою, не усвідомлюючи, що це теж певний сигнал.

Ми вже отримали премію Оскар завдяки Мстиславу Чернову, маємо свою Нобелівську лавреатку Олександру Матвійчук, маємо абсолютного чемпіона світу із боксу Усика. Ми маємо так багато перемог та досягнень, що великою мірою завдяки і цим амбасадорам PR України вдався. Хоча цей піар дуже трагічний і спровокований такими людськими драмами, яких би ми ніколи не хотіли. Далі, після нашої перемоги, яким має бути PR України у світі?

Потрібно відкривати Україну іноземцям: розповідати, яка це класна країна і, що за неї варто боротися. 

Ми можемо сказати, обертаючись з перспективи часу, що PR Army перемогла Росію в  інформаційній війні. Які масштаби медійного фронту PR Army зараз? 

На початку війни ми сім місяців працювали без жодного юридичного оформлення. А вже потім заснували ГО. В нас не було тоді ані назви, ані структури.

Сьогодні в нас є дуже велика база, яка має цінність для міжнародної спільноти. Працює наш проект THE UA View. Кожен іноземний журналіст може зайти в нашу базу і вивчити той етап російсько-української війни, який його цікавить, прочитати свідчення свідків російських злочинів. Ми це систематизували. Ми відстежуємо російські наративи, моніторимо їх і протистоїмо цим вкидам інформаційною екологією.

В нас на сайті інформаційні події війни розбиті по темах і напрямках. Окрема картотека є, як Росія знищувала українське зерно, окрема —  по атомній безпеці, окрема картотека по знищених містах в окупації. Так ми створили проект Voices of Frеedom. Це онлайн платформа, де можна  отримати запит від журналіста на експерта у певній галузі. Кожному іноземному журналісту на його запит ми підбираємо потрібного спікера.

Окремий напрямок —  це міжнародні експерти, які є також в переліку спікерів-амбасадорів України

Ми ще робили чекіни на цих людей чи не були вони пов’язані з Росією десь в своїй біографії. Зараз ми зробили окремий напрямок по знищеній культурній спадщині в Україні, і ми залучаємо міжнародних спікерів, які також коментують ці питання для світових медіа. 

Ще один наш проєкт Where Are Our People? — про депортацію українських дітей. PR Армія була першою, яка підняла цю тему у світі. Ми говорили першими, що українських дітей вивозять до Росії, щоб світ нас почув. Зараз в нас є команда адвокаційників і в Штатах, і в Європі, які стежать, щоб ця тема не забувалася. В нас є списки викрадених дітей. Цей проєкт ми робимо разом з Ініціативою «5-та ранку». 

Російські пропагандисти відстежують вашу роботу. Російське ФСБ стежить за вами і на певному етапі побачило, що Ти становиш небезпеку російській пропагандиській машині.  Росія запустила цілу кампанію проти PR Армії?

В нас були такі дві активності: перша була на початку війни. Один американець, який явно працює на зарплаті Кремля, зробив великий матеріал в дуже авторитетному виданні, що в Україні працює ціла американська ботоферма, що ми працюємо по методичках НАТО. Ми посміялися з цього, зрозуміли, що все робимо правильно і пішли далі. Але згодом, нам скинули скріншот, де про нас написав  російський пропагандист Соловйов у своєму телеграм каналі. З одного боку ми розуміємо, що якщо Росія нас боїться — то ми все робимо успішно, а з іншого боку це є небезпечно. 

Я ніколи зараз в режимі реального часу не вказую, де я знаходжуся з міркувань безпеки. Я якось мала розмову з Мстиславом Черновим — нашим оскароносним  режисером, і я питаю його: Як в тебе у безпекових питаннях? А він каже, що насправді, загроза  є постійно: і під час подорожей, і на виступах. Ми маємо розуміти, що ворог скрізь. Ворог моніторить. Але ми маємо виграти цю війну, в якій навіть слово стало зброєю. І ми обов’язково переможемо. 

Оля Гарбовська до війни була професійною медійницею та комунікаторкою. Працювала координаторкою проєкту «Медіа сусідство» (BBC Media Action) у Східній Європі, втілювала проєкти та ініціативи спрямовані на розвиток молоді та громадянського суспільства. Очолювала комунікації в Американському домі. 

Зараз вона працює у міжнародній неурядовій організації, а ще паяє дрони-камікадзе для фронту та закуповує евакуаційні човни для порятунку поранених військових. В мирний час то би було зовсім не жіноче хобі. Свої дрони-камікадзе Оля називає пестливо «каканчики», і на то є своя, окрема історія... 

Війна внесла багато корективів в наше життя і навіть вивела новий рід професій. Наприклад, відомі художниці починають плести маскувальні сітки на артилерію, фахівці з дизайну інтер’єру закуповують дитячі шампуні, щоб робити «сухі душі» на фронт,  або професійна медійниця починає паяти дрони-камікадзе. Ця третя історія якраз про Тебе. Як виникла ідея, що от саме дрони-камікадзе, Олю? 

Активним волонтерством я почала займатися ще до початку повномасштабного вторгнення. За кордоном купувала кровоспинне, взуття чи ліки на фронт. Але з початком повномасштабного вторгнення включилася в роботу потужно. Чим я тільки не займалася, і що я тільки не робила. Звернулися до мене волонтери-іноземці, які сказали: «Ми тобі довіряємо, в нас там є величезний склад в Польщі, і ми будемо це возити до тебе, а ти тут сортуй та направляй куди потрібно». Ми возили для фронту тактичний одяг, взуття, пристрої нічного бачення, їжу для військових.

З часом почали надходити запити від військових на дрони. Купувала їх як в Україні, так і закордоном. 

Цієї зими я побачила, що буде навчальний курс для інженерів БПЛА, і мені стало цікаво, я записалася. Я практик. Все хочу пробувати сама. Я пройшла кілька модулів програми, і тоді на зв'язок зі мною вийшли хлопці 54 бригади і сказали, що їм потрібні FVP дрони. Багатенько...   

На той момент в Україні вже багато цивільних збирали дрони самостійно.

Було лячно. До  свого першого дрона я замовляла комплектуючі з Китаю. Ти замовляєш на AliExpres і не знаєш, скільки часу воно буде їхати і чи взагалі приїде. Частину рам замовила в Україні, а коли все отримала — почала паяти дрон. 

Свій перший дрон я паяла 5 годин, бо мені треба було пригадати, що таке спайка. Я згадала, як в дитинстві ремонтувала ялинкові ліхтарики: щось припаювала, коли щось відпадало

І ось такий досвід мінімальний був. Коли я сіла паяти перший дрон, батько дав мені стару плату, і на старій платі я згадувала, як це робиться. Кожну спайку тато перевіряв через збільшуючі окуляри, щоб було якісно.

Скільки коштів потрібно витратити, щоб самостійно зробити один дрон? 

Вартість дронів дуже відрізняється. Все залежить, які є знижки на комплектуючі в інтернет-маркетах. Дрон з комплектуючих з Китаю без акумулятора обійшовся нам у 8 тисяч гривень. Якщо ж закуповуєш ті ж комплектуючі в Україні, то виходить дорожче — 18, 20 тисяч гривень (з акумулятором). Залежить від коливання долара. 

А ти рахуєш свої дрони – камікадзе? Скільки ти їх вже зробила? 

Так. Я рахую свої пташки. Загалом зробила двадцять шість дронів. Двадцять дронів вже відправила на фронт, але напевно, їх і не існує вже, бо виконали свою місію. Ще комплектуючі на десять дронів от-от надійдуть. Зараз маю активний збір, щоб ще на п’ятнадцять штук дронів назбирати. Роблю таку збірку до свого дня народження.

Чому «каканчики»? Свої дрони-камікадзе Ти називаєш таким словом?

Це цікава історія. Коли я жила на Львівщині, а живу я у двох містах, то взимку  до мене прилітало багато синичок. І я їх підгодовувала. Мої знайомі побачили це і подарували мені годівничку та корм для папуг какаду. Ми сміялися з цього, що якщо українські синички будуть їсти корм для какаду, то стануть такими собі «каканчиками». І ось, коли ми почали робити ці дрони, я їх назвала «каканчиками». Бойові, сміливі і сильні пташки, які роблять ворогу каку.

Військові експерти кажуть, що сучасна війна — це великою мірою війна дронів. Ти погоджуєшся з цією думкою?

Я не експерт. Я можу лише оцінювати інформацію з того досвіду, що в мене є. Це насправді не лише війна дронів — це війна технологій. Бо там, де є дрони, там потрібні і РЕБи, і антидронові рюкзаки чи інше устаткування. Ось нещодавно хлопці на фронті просили у мене антидронові рюкзаки.

Насправді, це війна технологій. Потрібно мати чим воювати і чим оберігатися.

Якби кожен українець зробив би  один дрон – то ми б мали багато мільйонів дронів, — перефразую відому фразу. Реально  будь-хто може зробити дрон? 

Якщо би кожен українець спаяв один дрон, і ми б мали мільйони дронів, то чому б і ні! В Україні має потужно працювати виробництво дронів. Але це виробництво, задля безпеки, має бути розпорошене по усій Україні.

А якщо б такими цехами з виробництва дронів стали квартири та домівки українців по усій країні — це було б дуже ефективно

В Україні є чудова ініціатива SocialDroneUA, де люди з досвідом допоможуть розібратися з усім: підкажуть, як якісно зробити дрон, де купити комплектуючі, і цей дрон потім можна вислати їм на тестування.

Дві сестри. Одна залишається в Україні та займається волонтерством на Львівщині та Київщині, інша живе у Кракові. Це історія вашого сестринства, яка дуже перегукується з філософією нашого журналу. Як це — обмінюватися досвідом життя в Україні та Польщі з рідною сестрою? Ділитися волонтерством? Наприклад, у Києві немає світла, а в Кракові  є. У нас повітряні тривоги, а в Польщі спокій. Чи не було ідеї виїхати з України? 

Ще до повномасштабного вторгнення в мене була можливість поїхати і жити за кордоном. Під час повномасштабного вторгнення я мала дуже багато пропозицій від людей з різних країн. Але я не хотіла і не хочу їхати з України. Я хочу жити в Україні, така моя позиція. Моя сестра Ірина, звичайно, кликала їхати до неї в Краків, але ми, як дві сестри, більш ефективні, коли по обидві сторони кордону. 

В нас сильна синергія. В Польщі сестра може купити мені ті необхідні речі для фронту, яких не купиш в Україні. Моя сестра — це ще одна моя рука, яка має доступ до ресурсів, які мені потрібні, щоб одягнути хлопців та дівчат на фронті 

В перші місяці повномасштабного вторгнення сестра знайшла в Польщі багато потрібної тканини, якої в Україні не було, щоб шити плитоноски. Ми передали цей матеріал одній з українських ініціатив, яка цим займалася. Зараз сестра активно мені допомагає збирати кошти на дрони. У Кракові пече львівські сирники і розігрує за донати, щоб ми могли купити більше комплектуючих для дронів. 

Чи дзвонять тобі військові, які саме твоїм дроном вразили ворога? Які відчуття в цей момент відчуваєш?

Я також сама їм дзвоню і запитую, чи працюють мої дрони. Хлопці самі їх прошивають: тобто я їм відсилаю готовий прилад, який вони програмують і вже тоді використовують. Потім військові мені присилають відеозйомку того, як працюють наші дрони на полі бою. 

Ви мене питаєте, що я відчуваю в той момент, коли мій дрон знищив окупантів? 

Вперше, коли я побачила відео там, де летить мій дрон, а потім все вибухає, — мала дуже двоякі відчуття. З одного боку ти кажеш: «Вау, клас!», а з другого боку ти розумієш, що твоїм дроном забрали чиєсь життя. Навіть якщо це життя ворога, це все одно — чиєсь життя.

У мене до вбивства своє ставлення. Я не розумію, для чого люди це роблять. Але я також розумію, що якщо є війна, то ти мусиш захищатися. Захищаєш свій дім, свою родину, саму себе від того, хто хоче тебе вбити. Тому головна місія моїх дронів — це захист. Захистити життя наших військових на фронті і захистити мою країну. Для мене найважливіше — зберегти максимально життя українців. Бо я розумію, або ми знищимо ворогів, або вони нас. 

«Ми продовжуємо втрачати і паралельно продовжуємо ігнорувати речі, які потрібно змінювати, адвокувати. Ми продовжуємо закривати очі, мовчимо, не чуємо. Ми продовжуємо чекати, що хтось щось там зробить, дасть, пофіксить і все налагодиться. Ми продовжуємо втрачати. Втрачаємо близьких і втрачаємо себе», —  це твій болючий відгук на смерть Ірини Цибух, прекрасної українки, парамедикині Госпітальєрів, яка загинула під час бойового завдання на Харківському напрямку. Ми справді можемо робити більше, щоб такі як Іра не гинули? Ми робимо недостатньо?

Так, ми можемо робити більше. Можемо, якщо в себе повіримо. Я б ніколи не подумала, що буду займатися дронами. Хоча зараз я вже більше збираю кошти, налагоджую зв'язок з військовими, перевіряю процеси, поки мої помічники паяють ці дрони. В мене є спроможність складати більше дронів, але в мене немає фінансового ресурсу. Зараз стало важко збирати кошти. Кожна людина має свої причини, чому вона не може чи не хоче донатити.

Можливо, ти живеш спокійно, і твоя ситуація подібна до тої, що була до війни, а може ти вже звик до війни і живеш більш-менш у безпеці, але треба розуміти, що в будь-який момент ситуація може змінитися

Тому ми маємо робити більше і вірити у себе, свої сили і спроможність.  

Що ти порадиш українцям, європейцям, які втомилися від війни і від волонтерства?

По-перше, я теж втомилася від війни. Я буду відверта. Але якісь такі перемоги чи досягнення, які мені вдається зробити, вони мене підживлюють. Мені важко себе змусити відпочивати, але я розумію, що з часом батарейка сідає, і йде вигорання. Я знаю, що мені треба розвантажувати мій мозок, бо від втоми сповільнюється його продуктивність. Потрібно відпочивати. Тому я граю в баскетбол, намагаюся гуляти, займаюся спортом, зустрічаюся з друзями і воно мене підживлює, і я можу працювати далі. Коли хлопці вислали мені перше відео роботи мого дрона, то моя батарейка зарядилася на 100 відсотків. Усвідомлення, що ти робиш свій внесок у нашу спільну перемогу — мотивує найкраще!