Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
«Ми не маємо права втрачати оптимізму, інакше це буде крах»
Ольга Пакош: Три роки тому, в травні, ви давали інтерв’ю газеті «Виборча», і воно було досить оптимістичне. Як змінився настрій за ці три роки?
Юрій Андрухович: Звичайно, вже немає такого драйвового стану. Зовнішні обставини настільки складні, що все вже не виглядає таким досяжним, як тоді здавалося. Але водночас мені здається, ми не маємо права втрачати оптимістичної, позитивної візії. Можливо, комусь вона здається нічим не виправданою, але треба знаходити аргументи — інакше це буде крах.
Я думаю, що багатьом із нас — і мені зокрема — доведеться переглянути критерії того, що таке перемога. Але я скажу: я був переконаний у тому, що на певному етапі якісь західні армії будуть поруч з нами воювати. І ось я ніяк не можу відпустити цю ідею й попрощатися з нею безболісно.
— Тобто Європа розчарувала?
— Абсолютно. Хоча крім Європи, є ще кому розчаровувати. У нас ще є великий заокеанський брат, який збожеволів. Пригадую, як мені телефонував польський журналіст Міхал Ноґась напередодні вторгнення. Він питав мене про різні речі, всі пов’язані з можливою війною, і про те, що я особисто робитиму. І ще він запитав: що взагалі може зупинити Путіна? А я доволі спересердя відповів йому, що санкції самі по собі — жодним чином, бо він має їх у дупі. Але я знаю, що може зупинити — це Збройні Сили України, які налаштовані захищати свою країну й боротися. Тільки от їхні можливості не є невичерпними. Тобто обов’язково настане момент, коли вони виснажаться, а росіяни й далі тиснутимуть. І от тоді, мені здається, до нас прийдуть на допомогу західні партнери.
— Тобто ви вірите, що вони прийдуть?
— Ну, тепер уже ні. Але я мав право у 2022 році в це вірити. І після наших успіхів… Коли я повторював цю думку серед українців, то мене вже критикували за якийсь такий опортунізм, мовляв, я не вірю в ЗСУ. Казали: ми й без них молодці, дивися, як наші всюди лупашать. А я казав, що все одно нам не завадило б мати когось. Це елементарна логіка — у будь-якій війні краще мати союзників, ніж не мати зовсім. А ми їх не маємо.
У нас офіційні особи намагаються називати союзниками, скажімо, країни НАТО, але це партнери, а не союзники
Розрізняти ці поняття просто. Партнер — це добре, було б значно складніше, якби в нас їх не було. Але партнерство — це тимчасовість, ненадійність. Партнер може собі передумати — і вже перестає бути партнером. І ми нині стаємо свідками цього. У випадку із США це просто скандально, жорстоко й цинічно. А союзники — це вже певна пов’язаність, з якої неможливо просто так вийти.
— Хто сьогодні може бути союзником?
— Із тих країн, які є поруч? Їхня допомога не така суттєва кількісно, бо вони маленькі, але це, звичайно, всі балтійські країни — Литва, Латвія, Естонія. У співвідношенні до своїх можливостей вони, мабуть, найбільше вкладають у допомогу Україні. Ну і я думаю, що ті країни, які йдуть далі за ними — північна Європа, Скандинавія — можна сказати, що вони в будь-якому разі не кинуть. Оця протестантська етична складова в них все ж присутня.
— У Фінляндії, яка озброюється і яка також готується до війни?
— У мене є такі фантазії геополітичні і воєнні щодо Фінляндії. Коли наші минулого літа пішли вперед по Курщині, і стало зрозуміло, що Росія там фактично нікого не має — на цілих ділянках, — я подумав: тепер для Фінляндії добрий момент повернути свої землі в Карелії. Але вони цього не зробили.
— А Польща? Я мушу про Польщу запитати.
— Звичайно. Я вже до неї якраз підходив. На жаль, Польща не виглядає для мене тією країною, яку варто називати першою серед потенційних союзників. Але я все ще не втрачаю надії. Хоча... тут складна діалектика: що значить — «не втрачаю надії»? Активна участь Польщі у цій війні все ще можлива, але настане вона тоді, коли ситуація в нас буде дуже поганою. А цього я зовсім не хочу. Уявімо, що Київ захоплено, але ще тримаються Львів, Хмельницький, Тернопіль — я б дуже не хотів, щоб усе дійшло до цього.
Тож чи справді я хочу втручання західних армій? Лише в тому сенсі, щоби вони допомогли нам перемогти, а не щоби вступали в бій тоді, коли ми вже програємо. Бо програти ми й без них зможемо
«Стає очевидним: відбувається примітивізація людини»
— У вашому романі «Рекреації» — а для мого покоління це був світобудівний, наративний текст — ви описуєте зміни як карнавал. Не пригадую, щоб хтось ще в українській літературі використав такий прийом. Скажіть, ті зміни, які ми переживаємо зараз — це час і місце для карнавалу?
— Річ у тім, що карнавал завжди має початок і кінець. Це тимчасове явище. У справжньому карнавалі йдеться про ціннісне оновлення. А те, що ми бачимо зараз, — це радше антиціннісне оновлення. Світ руйнується, знецінюються домовленості, авторитети втрачають силу. У сучасному світі дурість виявилась справжнім злом. Я довго вважав, що це просто вада, яку людям слід пробачати. Але тепер видно, що це активний елемент зла.
Візьмемо, наприклад, американську адміністрацію сьогодні: один дурень на другому. Це люди, які в житті нічого не читали, ні про що не дізнавалися — хіба що в межах своїх бізнес-інтересів. І от маємо.
А карнавал — він, зрештою, трохи свято дурнів. Але ж у тому й штука, що дурнів на карнавалі грають не обов’язково дурні. Часто це якраз розумні люди, які вдають дурнів.
І таким чином перевертаються, оновлюються зашкарублі, закостенілі системи, ієрархії. Встановлюється альтернативна ієрархія — але вона лише до певної дати, з якої вся та гульня закінчується: починається піст, усі мають мовчати й сидіти тихо.
Карнавал історично, наприклад, у Венеційській республіці, був способом випустити пару. У суспільстві з репресивною владою двічі на рік дозволяли всім пригніченим трохи повимахуватись, видихнути. Це мало терапевтичний ефект.
Як це зіставити з теперішнім світом?
Сьогоднішньому світу також потрібен очисний карнавал. Бо і ці ультраправі, і диктатори, що вперто тримаються переконання: «Ми таки мали рацію», — усе це рано чи пізно призведе до нового масового пригнічення людей
На Заході виросло вже кілька поколінь, які навіть не усвідомлюють, що свобода — це цінність. Вони народилися в ній, вона для них щось безкоштовне, як повітря. Не обговорюють її — бо вона є. І тільки коли їм перекриють це повітря — вони відчують його відсутність. І тоді почнуть шукати вихід. Можливо, якраз у якихось формах нового карнавалу. Не обов’язково у вигляді класичної ходи з масками.
— Тобто зараз не час карнавалу?
— Можливо, й так.
— А що ж робити з дурнями?
— У мене є, може, трохи спрощене пояснення. Але воно лежить на поверхні. Дивіться: ті класичні політики, які стали основою ліберального світу після Другої світової, не тільки заклали фундамент, вони збудували цю будівлю. І в чому була їхня сила? Чим вони відрізнялися? Тоді просто не існувало практики соціологічних опитувань. Вони не дивились у рейтинги.
Я припускаю, що Черчилль не перевіряв щотижня, що там думають виборці. І Де Голль, і Аденауер — теж. Вони мали ідеї. І реалізовували їх
А як можна сьогодні мати ідеї й триматися їх, коли ти кілька разів на тиждень отримуєш відсотковий прогноз втратити владу, якщо підеш цим шляхом? І все це в реальному часі. Це вже не стратегія — це менеджмент вподобань.
Це, звісно, і є демократія — в її найсучаснішому, технологізованому вигляді. Ти отримуєш зворотний зв'язок за кілька кліків.
Але, можливо, варто знову серйозно поставитися до ролі лідерства.
Бо можна все звалити на маси — мовляв, народ захотів, ось і має. Але справжній лідер — це той, хто бере на себе відповідальність. І реалізовує те, що вважає правильним. Якщо стикається з опором — говорить з людьми, переконує, а не пристосовується до їхніх бажань. А ми сьогодні бачимо саме це друге. Лідери не ведуть — вони наздоганяють суспільні тренди
І цей процес тільки поглиблюється: навіть ті політики, яких ми знали притомними, перетворюються на рейтингових клоунів.
Якщо подивитися на це все з іншої планети, стає очевидним: відбувається примітивізація людини. Вона вже налаштована лише на швидке отримання бажаного. Думаю, значною мірою це наслідок впливу соціальних медіа. Вони девальвували і роль експерта, і роль редактора.
— Тобто тепер усі можуть усе?
— Кожен може написати пост — і це сприймається як щось набагато крутіше, ніж фахова стаття. Вона може бути дуже влучною й правильною, але на неї ніхто не зверне уваги. Бо нудно. Бо довго. Бо написано експертною мовою. А з іншого боку, соціальні мережі — хіба це не ще один прояв демократії? Мовляв, «а що ви собі думали, панове редактори й журналісти — ви завжди будете формувати нашу думку?» Ні, ми самі можемо формувати свою думку. Це, безумовно, виклик. І контрвиклик. Чи завершиться він гепіендом — невідомо.
Захист від хтоні
— А де в цьому всьому українці? Я коли розмовляю з поляками чи американцями — вони захоплюються нашою сміливістю й героїзмом. Це слово тепер не бутафорне, а об’ємне, справжнє. Що ще, крім героїзму, світ відкрив в українцях — завдяки і через цю війну?
— Мені здається, світ і досі нас недооцінює. Є емпатія з боку тих, хто… ну, не можна сказати, що вони на нашому боці — але принаймні співчувають. І таких — більшість. А хотілося б, щоб більшість була саме на нашому боці. Це питання й до інформаційної диспропорції. Іноземні медіа зосереджені на чорнусі — руйнуванні, втечах, стражданні. Про успіхи ЗСУ їм іноді все ж доводиться писати, бо їх не можна оминути. А от про позитивне, що відбувається в цивільному житті — не бачать, не помічають. А там скільки всього важливого, нового.
Щодо нас утвердився образ такої втомленої, зламаної, нещасної жертви. І значною мірою, думаю, цей образ підсилюють наші ж біженці
Багато хто з них справді не може не бачити все у найтрагічніших фарбах. Якщо людина покинула свою країну, бо її дому більше не існує, важко очікувати, що в ній буде переможний дух. Але й таких сильних духом, на щастя, багато.
Один приклад. Звернувся до мене Йосиф Зісельс — він очолює одне з єврейських товариств в Україні. Вони підготували збірку свідчень єврейських біженців цієї війни. З різних регіонів, здебільшого з Київщини та Маріуполя, але й Харків там є, й Чернігів… Люди розповідають, що з ними сталося після 24 лютого 2022 року. Так, ці свідчення трошки застрягли в часі — більшість датуються весною-літом 2022. Відтоді багато що змінилося. Прикметно, що це люди з додатковою ідентичністю. Вони — свідомі свого єврейства, часто активісти громад або синагог. І водночас їхні тексти — переважно українські за духом. Думаю, тут спрацював певний відбір. Але в багатьох історіях — однаковий сюжет: немає дому. Був і немає. Тепер багато хто з них в Ізраїлі. Вони стали репатріантами, вивчають іврит, отримують підтримку. Але як українці — вони всі свідчать про цю війну. Їхні оцінки, їхні акценти — українські.
— Це перегукується з Другою світовою?
— Так. Там є передмова упорядника — і мене попросили написати ще одну. В кожній наголошується: у Другу світову вони втікали від нацистів. Був ексодус, евакуація на схід Радянського Союзу. А нині — втікають від Росії. Часто це ті самі люди — тоді діти, сьогодні старі й безпорадні. Вони знову тікають від війни — від іншої війни, іншого загарбника, іншого агресора. Але це знову опис жорстокостей, знущань над людьми в окупованих містах і селах. І ніби все вже відомо, але коли читаєш — мурахи по шкірі…
— До слова, про жорстокість росіян. Коли я запитувала Анджея Стасюка про Росію, він часто цитував вас. Ви багато речей про росіян і їхню країну передбачили і описали в «Московіаді». Чи сподівалися такої агресивної поведінки?
— Я помилявся, коли на початку війни я припускав, що після першої тисячі загиблих солдатів у Росії почнуться протестні рухи. Але це дуже швидко розвіялося, бо ця тисяча настала дуже швидко. І я подумав: ну добре, може це для них не критично, може після десяти тисяч… і так далі. Потім хтось із західних співрозмовників мені сказав: ну, вони ж живуть у диктатурі, і просто не знають масштабів цих втрат. А я кажу: це неможливо. Немає вже такої інформаційної диктатури, немає таких можливостей, щоб у сучасному світі ви не дізналися чогось, що ви хочете дізнатися.
Але проблема їхня в тому, що вони дізнаватися нічого й не хочуть. І я розумію — вони, напевно, завжди такими були. Бо коли зараз, перебуваючи всередині цієї ситуації, читаєш якісь історичні дослідження — як це було триста-чотириста років тому, як вони поводилися, скажімо, за Петра І — то все це вкладається в одну картину. Тобто які були, такі й залишилися. Я думаю, якщо в цьому світі щось і є постійне, то це вони.
— Ми не хотіли цього бачити? Чи ми думали, що вони змінюються?
— А що ми знали? Особисто в мене була пам’ять про Радянський Союз. Почнемо з того, що якщо в радянський час ти виростаєш у західноукраїнському місті, то критерієм відмінності між українцями й росіянами була мова. У нашому місті ті, хто говорив російською, були «рускі».
І моя бабуся казала: як так може бути, що ви в дитячому садочку всі говорите російською між собою, а прізвища в усіх українські? З такими прізвищами вони не можуть бути росіянами. І це завжди була трохи незрозуміла річ — хто тут, в Україні, є росіянином
Після 91-го року це стало зрозуміліше, хоча нас це мало турбувало. Всі люди з українськими паспортами стали українцями. Ми підійшли до цього політично, а не етнічно.
Але в мене виник такий момент — наприкінці існування Союзу два роки, з перервами, я жив у Москві, де вже не уникнеш того, що це росіяни. Там уже ти спілкуєшся з росіянами, а не з якимись «російськими українцями». І тоді я дещо для себе відкрив. На мене мали великий вплив книжки, які ще пів року тому були заборонені, а тепер — будь ласка, друкують, видають. Зокрема, книга французького мандрівника Астольфа де Кюстіна «Росія в 1839 році». І я порівнював це з тим, що бачив за вікном, у світі, в якому щодня перебував, — і воно дуже одне одному відповідало.
Навіть той самий дуже нам неприємний Солженіцин, але його «Архіпелаг ГУЛАГ» — я вважаю, це корисна праця. Вона теж розкриває ці механізми терору, це їхнє улюблене: масовий терор, репресії, придушення будь-якого прояву свободи. Власне, у «Московіаді» я вважав, що маю право як письменник перебільшувати. Тому, звичайно, перебільшував. А тепер я думаю — та яке там перебільшення?..
— Тобто росіяни нічим не здивували?
— Здивували тим, що, виявляється, у них виробилася під впливом пропаганди, соціальних мереж і, звичайно ж, урядових репресій така… товстошкірість.
Вони настільки товстошкірі, що нездатність, по-перше, співчувати іншому, зрозуміти чужий біль, а по-друге, щось зробити, аби це змінити — досягла якогось феноменального рівня
У 2022 році почали досить часто вживати на означення всього російського коротке слово — «хтонь». І я думаю, ця хтонь просто заволоділа всім. Бо хтонь — це те, що десь глибоко під сподом, щось підсвідоме, щось темне, страшне. А в них воно виринуло, вийшло назовні. Їх захопила хтонь.
— Але нам все одно жити поряд з ними. Не буває так, щоб зникли цілі народи, правда? Має бути якийсь імунітет, захист.
— Одним з таких рівнів самозахисту є українська мова. У нас по-різному було з цим протягом нашої історії, але я тепер почав розуміти, що мова стає стратегічною цінністю для виживання поруч з Росією. Навіть на такому простому прикладі — дедалі більше шириться оця хвиля завербованих через телеграм-канали підлітків. Якби був мовний бар'єр, якби наші підлітки не читали російською, бо слабо розуміли б її, то масштаби цього вербування були б у десятки разів менші. Але до українізації треба ставитися не як до революційного процесу, а як до еволюційного. Не може жоден чарівник зробити так, щоб завтра в Україні всі забули російську, навіть при бажанні.
— Чи не здається вам, що питання мови має різні фази: то захоплює — і всі починають говорити українською, а то йде на спад — і повертається російська?
— Так, це стрибкоподібно. Я теж маю таке спостереження щодо Києва, бо Київ як столиця вбирає всю Україну — це люди з різних регіонів. У Києві таку бурхливу, стрибкоподібну українізацію я пережив вже вдруге — на останньому Майдані, а вперше — під час Помаранчевої революції. І ще певний час після революції українська тримається, а потім починає повертатися російська.
Це такий лакмус — чи в нас як у держави справи йдуть добре, чи взагалі зле. Як тільки все погано — стає багато російської. Тобто люди перестають інвестувати в Україну свої душевні зусилля. Бо так, перейти на мову — це зусилля. Відповідно в багатьох настає момент розчарування, коли здається, що це зусилля нічого не дає, нічого не змінить...
Тепер у час агресії це передусім залежить від успіхів і неуспіхів ЗСУ. Ось такі начебто не пов’язані речі, але поки ЗСУ перемагають, йдуть у наступ — паралельно відбувається наступ української мови. Крім усього іншого, людям властиво примазуватись до переможців, хотіти бути в їхній команді, в останню хвилину забігти в лави переможної армії. Але коли армія відступає, то з мовою залишаються тільки найтвердіші, яких меншість.
— Тобто мова. А ще?
— Мова — один з необхідних кроків, але недостатній. Звучить цинічно, але найкращою гарантією для подальшого існування України, причому успішного, з розвитком, а не просто для виживання, на світовому рівні є ворожнеча. Між Заходом і Росією. Що тепліші і кращі в них стосунки — то більше загрози для України. І те, що Трамп так хоче цього зближення, аж пищить — це для нас загроза неймовірна.
Ми взагалі з таким не стикалися — ненавидіти Америку. Це для нас так дико. Ми ж усі надії лише з нею пов’язували. Є хтось великий, справедливий, сильний — і він захистить. А тут цей великий і сильний стає на бік того, хто у нас Крим вкрав. Як у дитинстві: той, хто мав тебе захистити від нападок дворового розбійника, сам обіймається з цим розбійником. Це не вкладається в жодну логіку — ні дитячу, ні дорослу. Але це формує характер. Поки що Європа тримає більш-менш належну дистанцію від Росії. Хоча там уже багато кому свербить, щоб повертатися до нормального бізнесу. Але, об’єктивно дивлячись, Росія все одно поводитиметься так, що ця ворожнеча неминуча.
— Європейські країни почали активно озброюватись, готуватись до війни. Якщо вони готуються до війни, значить нас вже немає? Чи до якої війни вони готуються?
— Передусім варто бути свідомим: мир в Європі буде доти, доки Україна чинить опір. І що це означає? Хай замисляться трохи, — у Польщі зокрема, бо у нас спільний кордон: чи посилати свої війська зараз в Україну. В сто разів раціональніше тримати оборону на Донбасі сьогодні, поруч з українцями, ніж на території Польщі. Я не знаю, які ще аргументи навести?
Просто сучасній людині не властиво уявляти собі світ поза зоною комфорту. Всі так у цій зоні заматеріли, що людей паралізує навіть думка про перспективу виходу з цієї зони
— Як сьогодні в українців з оптимізмом?
— Українцям властивий прихований оптимізм. Вони рідко показують його назовні, натомість звикли нарікати, говорити, що все погано. Мовляв, аби не дати приводів сусідам для заздрощів. Це така захисна стратегія — ховати правду, стримувати емоції. Але в нинішніх умовах це навіть допомагає. Є в цьому щось цілюще: здоровий рівень самокритики, самоіронії, чорного гумору, що дозволяє психологічно оговтатися, побачити себе збоку, повернути внутрішню рівновагу.
З кожною новою хвилею загрози відбувається нове згуртування. Тобто цей ресурс ще далеко не вичерпано
І я певен: якщо ситуація погіршиться, єдність стане ще глибшою. Як це було в перші дні вторгнення — тоді всі робили щось добре, допомагали одне одному. Але згодом цей порив відійшов — бо війна, даруйте на слові, стабілізувалася. Люди побачили, що завтра тут не буде російських танків. І післязавтра — теж. І стало можливо знову якось розійтися у своїх справах і жити своє життя.
Журналістка, редакторка. З 2015 року живе в Польщі. Працювала в різних українських виданнях: «Поступ», «Лівий берег», «Профіль», «Реаліст.онлайн». Авторка публікацій на тему українсько-польської співпраці: економічні, прикордонні аспекти, культурна спадщина та вшанування пам’яті. Співорганізаторка журналістських ініціатив українсько-польської дружби. Працювала як тренерка програми ЄС «Права жінок і дітей в Україні: комунікаційний компонент». Серед зацікавлень: розвиток особистості, нейролінгвістичне програмування тощо.
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
.jpeg)
