Суспільство

<frame>Нова публікація із циклу матеріалів «Портрети сестринства». У ньому ми хочемо розповісти про дружбу українських та польських жінок, підтримку простих людей, але не тільки — також і про ті непорозуміння, які зрештою призвели до нових знань двох народів одне про одного. Розповідайте нам свої історії — історії зустрічі з польськими чи українськими жінками, які змінили ваше життя, вразили вас, чогось навчили, здивували чи змусили задуматися. Пишіть нам на адресу: redakcja@sestry.eu<frame>

Війна — це не лише битви, переміщення військ та зруйновані кулями будинки. Війна — це перш за все хаос, а в наші дні це майже невірогідний інформаційний хаос. Ми є одночасно найбільш поінформованими істотами в історії людства і найбільш розгубленими у потоці новин. 

Дезінформація, пропаганда та фейкові новини — це зброя, за яку Росія не вагається хапатися. Ми добре знаємо про її вплив на президентські вибори в США, ми бачили, що робили російські інтернет-тролі під час пандемії, і ми знаємо, наскільки сильно Росія розділяє і поляризує західні суспільства і намагається маніпулювати ними, щоб вони залишили Україну наодинці  в її боротьбі.

Ми потребуємо журналістики як ніколи раніше, щоб відрізняти зерно від полови, пояснювати світ і показувати правду

Ми також знаємо, що Росія може брехати прямо в очі, і що Кремль зробить абсолютно все, щоб воєнні злочинці ніколи не зазнали правосуддя і покарання. Світлана Алексієвич писала, що війна немає в собі нічого від жінки, і чим довше триває війна в Україні, тим більше я з цим не погоджуюся. Війна впливає на жінок тисячею різних способів. І я переконана, що саме жінки-журналістки повинні показувати її справжнє обличчя: жінок-біженок, матерів, які борються за виживання своїх дітей, жінок, зґвалтованих російськими солдатами. Адже правда полягає в тому, що картина війн протягом століть, про які повідомляли лише чоловіки, не була повною. А без повної картини немає правди.

"Sestry", засновані на співпраці українських і польських журналісток, — це місце, де журналістки з двох країн, які мають такі міцні зв'язки (сьогодні як ніколи раніше), спільно прагнуть розширити поле правди, показати війну такою, якою вона є насправді, а не скороченою лише до чоловічої перспективи. Історія Ірини Довгань, жертви сексуального насильства з боку росіян, свого часу з'явилася на сторінках журналу "Wysokie obcasy", де я працюю. Через деякий час я взяла у неї інтерв'ю для "Sestry". Таким чином про Ірину дізналися як українські, так і польські жінки. 

Два роки тому я їздила в Україну з польськими та бельгійськими парламентарями — ми шукали докази зґвалтувань у воєнний час. Результатом тієї поїздки став текст, який я написала для своєї редакції, але він знайшов відгомін на українському телеканалі «Еспресо»: моя чудова колега Марія Горська, сьогодні головна редакторка журналу "Sestry", розповіла про це в ефірі. Правда про звірство росіян знову набула резонансу в обох наших країнах.

Без роботи Оксани Щирби, яка опублікувала в "Sestry" статтю про кріоконсервацію сперми, я б не написала статтю на цю ж тему для "Wysokie obcasy", а польські жінки не дізналися б про драматичні дилеми, які постають перед українськими жінками, не прочитали б, що українські пари вирішують заморожувати сперму воїнів, які йдуть на фронт, щоб у разі їхньої загибелі їхні дружини або партнерки могли народити їхніх дітей. Ось, ще один аспект війни з жіночої перспективи, який, ймовірно, вислизнув би з-під уваги чоловіків-літописців війни як менш важливий, ніж переміщення на фронті.

Я не можу погодитися з твердженням Алексієвич теж з іншої причини, адже тисячі жінок приєдналися до української армії

Півтора роки тому я писала про жінок-військовослужбовиць з передової. Розповіла мені про них режисерка, драматургиня і філософиня Олена Апчел, бо вони були її подругами. Тепер Олена, моя люба українська сестра, сама йде на фронт. У мене немає слів, щоб висловити своє захоплення і повагу до її рішення. У мене також немає слів, щоб описати мій страх за неї. Через кілька тижнів, коли Олена піде на фронт, війна в Україні буде для мене насамперед жінкою. Саме тому я писатиму далі про неї для українських і польських читачок.

‍

Переклад: Анастасія Канарська

Відповідне рішення ухвалила Рада Європейського Союзу. Тимчасовий захист, серед іншого, передбачає право на проживання та роботу, а також доступ до медичної та соціальної допомоги.

— Рада вітає пропозицію щодо продовження тимчасового захисту для більш ніж 4 мільйонів українців, які рятуються від агресивної війни Росії, до 4 березня 2026 року, — ідеться в заяві установи.

11 червня Європейська комісія запропонувала подовжити тимчасовий захист ще на один рік — з 5 березня 2025 року до 4 березня 2026 року:

— Враховуючи атаки Росії на цивільну та критичну інфраструктуру, що продовжуються, по всій Україні, безпечні та міцні умови для повернення людей в Україну на даний час відсутні. Тому Комісія вважає, що причини для тимчасового захисту зберігаються і що його слід продовжити ще на один рік як необхідну та адекватну відповідь на поточну ситуацію.

Офіційно Рада Європейського Союзу ухвалить рішення про продовження тимчасового захисту після того, як буде проведено юридичну перевірку та переклад усіма мовами ЄС.

Директива про тимчасовий захист була активована 4 березня 2022 року одностайним рішенням держав-членів ЄС. Вона була автоматично продовжена на один рік, а потім Рада ЄС продовжила її ще на один рік — до 4 березня 2025 року.

За даними Євростату, в ЄС проживає приблизно 4,2 мільйона осіб, які втекли від війни в України. Найбільше українських переселенців у Німеччині — 1,3 мільйона осіб, 31% від загальної кількості. На другому місці — Польща (956 тисяч, 22,7%). Далі за кількістю українських воєнних мігрантів йде Чеська Республіка — 364 тисяч, 9%.

<span class="teaser"><img src="https://cdn.prod.website-files.com/64ae8bc0e4312cd55033950d/66670fb50f8a8c2148ad7c78_GPeVTi-aAAAH93a.jpeg">Президент Польщі підписав зміни до спецзакону про допомогу громадянам України</span>

Устина Стефанчук родом зі Львова. Свого часу мала там хорошу роботу, друзів і взагалі не планувала ніколи емігрувати. Але життя внесло свої корективи і Устя виїхала жити до Канади. Втім, там не забула про українське коріння і почала активно займатися українськими проєктами. Жінка відшукала в Канаді понад сотню покинутих церков, зібрала велику колекцію вишиванок і взагалі не уявляє життя без антикваріату. Коли почалося повномасштабне вторгнення, Устина уже в перші години вирішила поїхати в Україну і волонтерити. В інтерв’ю Sestry блогерка, колекціонерка та волонтерка Устя Стефанчук розповіла про любов до України, театральну родину, відчуття провини перед матір’ю, кохання та щастя. Далі ―  пряма мова. 

Кохання та еміграція

«Для мене постало питання бути з людиною, яку я кохаю, чи бути в Україні.»

Залишити рідний Львів мене змусила романтична історія. Це був другий день мого перебування в Канаді. Мене запросили на дослідницьку стипендію в Університет Альберти. В контексті моєї дисертації там знаходилися архіви, з якими я мала  працювати. Я мешкала в одного старшого професора, який насилу повів мене на концерт класичної музики. Я дуже не хотіла йти, бо ледве трималася на ногах від втоми.

Там я познайомилася з чоловіком, який сидів поряд зі мною. Він протягом всього концерту щось розповідав мені на вухо

Я нічого не зрозуміла з того, що він тоді говорив. Але він сам так сміявся від  власної оповіді, що я подумала, що це дуже веселий чувак. З тих пір ми уже десять років разом. Тобто, на якомусь етапі для мене постало питання бути з людиною, яку я кохаю, чи бути в Україні. І, на жаль, іншого варіанту вирішити цю ситуацію не було. Тому я опинилася в Канаді.

Спочатку я приїжджала нечасто. Так як я очікувала на дозвіл на проживання в Канаді,  перші два роки не мала права не виїзд. Тому щоб забрати моїх домашніх улюбленців, мій чоловік був змушений поїхати в Україну і привезти спершу одного пса, потім ― другого. Загалом у мене три пса.

Одного собаку ми забрали з індіанської резервації. Один пес моєї мами і один пес, якого я привезла з фронту.

Любов до собак у мене з дитинства. У мене завжди були домашні улюбленці

З огляду на те, що я працюю з дому, то більше собаками займаюся я, ніж чоловік. Коли ж перебуваю в Україні, він мусить в обідню перерву, яка триває сорок п'ять хвилин, приїжджати щодня  на велосипеді додому, щоб швиденько нагодувати собак, випустити погуляти. Тому за це треба належне віддати чоловікові.  

Взагалі наші стосунки з чоловіком збудовані на прийнятті. Для нас це дуже важливо, тому що ми обоє з дуже різним емоційним, інтелектуальним багажем. Ми дуже вперті і впевнені у своїй правоті. А двом впертим людям доволі складно. Треба комусь  йти на компроміс. Важливо, аби було прийняття інакшості ― в мисленні, світогляді, одязі. Важливо вміти знайти слова, щоб обговорити те, що турбує, і дійти до розуміння, чому так, а не інакше. І  мене дуже тішить, що це все у нас є.  

Україна та смуток

«Я дуже сумую за Україною і досі почуваюся самотньою.»

Мені досі закидають, що, перебуваючи в Канаді, я не можу порушувати жодних українських питань. На якомусь етапі мене це засмучувало, тригерило. Але зараз це мене радше смішить. Я не прийняла канадське громадянство. Звісно, я могла піти шляхом, яким йдуть сотні українців ― мати два паспорти і користуватися ними залежно від потреби. Але я вирішила мати лише одне українське громадянство. Не знаю, може, я не занадто кмітлива?.. Але я точно знаю, що  це не мій варіант.

Попри те, що біля мене поруч кохана людина, я дуже сумую за Україною і, чесно кажучи, досі почуваюся самотньою в тому плані, що я ніколи не буду належати до цієї діаспори. Я не знаю, чому так. Мабуть, це десь недостатнє бажання з мого боку, а також недостатньо точок перетину.

Але з іншого боку, завжди будуть ті люди, які в Україні дивитимуться на мене як на цьоцю з Канади. Щодо самотності, то це мій перманентний метафізичний стан. 

І мені завжди не вистачає мого улюбленого місця у Львові ― дому мого дитинства. З часу війни я, напевно, трішки інакше почала дивитись на це, тому що маю можливість повернутися в дім, який є, в якому виростала, бути оточеною речами, які  знаю десятки років і які належали моїй родині. Це величезне щастя. Я намагаюся всіма можливими способами насолодитися цим.

Мої українські проєкти почалися з дослідження церков. Це перше, що мене просто захопило. Відверто кажучи, я ніколи нічого не знала про історію еміграції в Канаді. Тому відкриття української Канади для мене стало справжнім розривом мозку в позитивному сенсі. Цим я зайняла весь свій вільний час. Я досліджувала, фотографувала ті церкви, більшість з них вже не існуючі на сьогодні. Я шукала про них історії місця та людей, які заснували храми. 

Гени і театр

«Пізнання життя в мене відбулося через театр.»

Зацікавлення всім українським мені передалося генетично. З обох боків ― і по батьковій, і по материній лінії всі були австрійці, поляки, євреї, і при цьому завжди були затяті українці. Атмосферу та культуру, в якій мене виховували з найменшого віку, я добре пам’ятаю. Я завжди перебувала в так званій патріотичній бульбашці. Взагалі я з акторської родини.

Мій батько ― актор, бабуся ― акторка, а дідусь ― театральний художник. Моя інша бабуся ― мистецтвознавиця і театрознавиця

Тому я виростала між двома театрами ― Театром Заньковецької у Львові і Оперним театром, де, з одного боку, працювали тато і бабуся, а з іншого боку ― інша бабця. Я знала там всі ходи, якими я  могла ходити без жодного дозволу чи запрошення, заходити в будь-яку гримерку акторів і ховатися там в шафах.

Пізнання життя в мене відбулося, без сумніву, через театр. Десь в підлітковому віці я думала про акторську професію, але тільки, щоб щось комусь довести і показати. Я навіть мала співбесіду з тодішнім завкафедри театрознавства паном Богданом Козаком. Це закінчилося нічим. Він мені сказав, що якщо я хочу гострих відчуттів, то краще вийти заміж за актора, ніж поступати на акторський. В родині швидше не хотіли, аби  я пов’язала своє життя з театром. До речі, не знаю чому. Адже досвід в моїй родині радше позитивний, за винятком, мабуть, однієї бабці, яка працювала в Театрі Заньковецької. З усієї трупи вона була єдина україномовна. 99 відсотків театральної трупи  ― вихідці зі Східної України і з окремих частин Росії. Мою бабусю трактували як бандерівку,  зрадницю, націоналістку. І оце цькування насправді дуже сильно її травмувало. Виховуючи мене, вона дуже часто про це говорила. Тому вона не хотіла, аби  я була акторкою. 

Мама

«Я керувалася образою, а не любов'ю. Це те, за що мені соромно».

Я пережила хворобу і втрату молодої мами. 

Моїй мамі було сорок дев'ять років, а я на вісімнадцять років молодша. Це був складний момент в моєму житті. Чесно кажучи, я думала, що  не переживу цього ніколи. Взагалі я не впевнена, що гідно повелася в цій ситуації. Я була дуже нетерпляча. Я перебувала на навчанні за кордоном, і моя мама приховувала від мене факт хвороби. У неї був рак легенів, який пізніше перейшов на весь організм.

Коли я приїхала на канікули  додому, то одного дня застала маму за тим, що вона нарізала кавун і впала головою в той кавун

Тобто, її рівень гемоглобіну був настільки низький, що вона не могла тримати голову. Відтоді їй ставало з кожним днем дедалі гірше. Тоді я ображалася на маму,  що вона знову на мене навішала всі свої проблеми і просто поставила мене перед фактом, коли раніше можна було лікуватися, можна було щось з цим робити, а вона все запустила. Я керувалася образою, а не любов'ю, замість того, щоб зробити останні дні, тижні чи місяці життя людини не такими нестерпними. Це те, за що мені соромно.

Загалом у мене не були близькі стосунки з мамою. Можливо,  через те, що в нас була невелика різниця у віці і на етапі, коли я була малою і мені  була потрібна мама, в мене була подруга. Я не можу сказати, що в нас були негативні стосунки, швидше приятельські. Але я хотіла мами. 

Колекція вишиванок

«Я дуже люблю щось колекційне, антикварне.»

Колекція вишиванок, напевно, почалася з частини колекції мого діда, який був театральним художником і в 50-ті роки їздив на пленери на Гуцульщину і збирав з хат людей речі, які  викидали. А це часто були текстильні речі ― рушники, запаски, пояси. Досі я маю кілька поясів та сорочок з тієї колекції. Коли батьки розлучилися, частина мого спадку разом з татом перейшла в його нову родину. Задовго після смерті тата я ці речі продовжувала забирати в цих людей. І в одній з тих пачок, які я забрала (а зберігалися вони в підвалі, де все цвіло), я знайшла дідові ескізи. Усі вони були підгнилі і вицвілі. Коли я про це розповідаю, мені фізично дуже боляче. Саме це стало певним поштовхом до мого зацікавлення вишиванками. Зараз в моїй колекції нараховується кілька сотень вишиванок. 

Я взагалі дуже люблю щось колекційне, антикварне.

Мабуть, найціннішою для мене в домі є козацька порохівниця початку XVIII століття. з кольоровим різьбленням, квітковим орнаментом та зображенням оленів. Вона неймовірна. Інша річ, яка останнім часом становить дуже великий інтерес ―  це роботи взагалі не знаного в Україні скульптора і майстра Петра Терещука. На європейських аукціонах його роботи оцінюють в сотні, тисячі євро, а в Україні він взагалі невідомий. Це чоловік, який походив з дуже маленького тернопільського села і спочатку був підмайстром у віденського майстра, різьбяра чи скульптора в металі. Він працював в різьбі слонової кістки і його роботи ― це перша чверть ХХ століття.

Мені подобається, що він українець. Мені подобається, що це його українське «Петро Терещук» написане на кожній  скульптурі 

Зараз я перебуваю на такому етапі життя, що, по великому рахунку, все, чого мені хочеться, я можу дістати. Мені б хотілося ще поповнити свою колекцію роботами української малярки Олени Кульчицької, яку я дуже люблю. 

Професія

«Я не можу сидіти склавши руки, я не можу паразитувати на комусь.»

Приїхавши до Канади, я закінчила дисертацію, а тоді опинилася на своєрідному роздоріжжі. Постало запитання: чи хочу я далі займатись тим, чим займаюсь? А це класична філософія. Чи я хочу займатися чимось іншим? Але чим тоді? Зазвичай таке питання людина ставить собі в шістнадцять-двадцять років. Для мене це питання постало в тридцять років. І це мене бентежило і додавало додаткового пресу, тому що мені здавалося,  що треба дуже швидко вирішити, що я хочу робити далі. Перші роки в Канаді дали сильну тривогу.

Мені було дуже важливо почати хоч щось робити ― хоча б тому, аби не виглядати ще однією українкою, яка вийшла заміж за канадця і сидить у нього на шиї

Тому що цей стереотип існує, існував і є досі. Взагалі мій темперамент і тип характеру передбачають постійну зайнятість, тобто, я не можу сидіти склавши руки, я не можу паразитувати на комусь.

Для мене це був досить важкий період емоційно та психічно. Від початку війни я почала займатися волонтерською діяльністю, дуже багато співпрацювати з військовими. Ще до того я почала брати окремі курси з психотерапії, зокрема з терапії травми, читати про ПТСР та інші розлади, пов'язані з травматичним досвідом, зокрема воєнним. З тих пір я працюю над завершенням освіти в цьому напрямку. Працюю паралельно з клієнтами, у тому числі з  дружинами військових, вдовами військових, що дуже сумно і складно. 

Війна

«Я не бачила інших варіантів, окрім як поїхати в Україну.» 

У перші години повномасштабного вторгнення, живучи в Канаді, я вирішила приїхати в Україну. Чоловік не відмовляв мене. Зараз, коли пригадую цей день ― відчуваю мурашки по всьому тілу. Добре пам’ятаю момент, коли був ранок в Україні і звичайний канадський родинний вечір в мене. Я повернулася з прогулянки з псом і відкрила фейсбук, де прочитала, що мої друзі пишуть про вибухи. Перші кілька годин я сиділа в кухні на підлозі в дуже поганому стані. Я наче була відсутня тут і зараз, провалилася в яму. Я мовчки сиділа і споглядала в одну точку. На той момент я не бачила інших варіантів, окрім як поїхати в Україну. 

Волонтерство

«Від початку війни я чітко визначила, що буду займатися виключно військовими потребами.»

Волонтерський рух в Україні, на жаль, пішов на спад. Але, мабуть, процеси, які відбуваються, пов'язані з динамікою самої війни. Мені здається, що вони складні, можуть змушувати бити на сполох, але вони природні. Насправді ніхто не може безперестанку, без жодної перерви, пахати. Тому цей спад  цілком нормальний. З іншого боку, мене турбує радше інше ― що з'являється певна легковажність і що волонтерство перестає бути пріоритетом та першочерговою потребою. Тобто, усвідомлення цього в суспільстві дуже сильно змінилося, і про це може свідчити низка жартів про волонтерок. Мене  дуже обурюють  спекуляції на цю тему. 

Від початку війни я чітко для себе визначила, що буду займатися виключно військовими потребами. Не дітьми, не гуманітарними питаннями, не цивільним забезпеченням. Бо, по-перше, розпорошуватися ― це не конструктивно. По-друге, це те, що на той момент мені здавалося найбільш високою метою. Відповідно, я зверталася до багатьох українських організацій і до організацій за кордоном. І відмова була продиктована радше страхом заявити свою однозначну позицію щодо підтримки мілітарної структури, війни як явища в такий спосіб. Я, чесно кажучи, не дуже багато цим і заморочувалась. Мені дали кілька відмов. Я вирішила, що сама знайду спосіб ― і знайшла.

Насправді війна ―  це таке своєрідне оголення правди про нас, українців

До мене, наприклад, у Львів приїхали люди спершу з Київщини, пізніше ― з Луганщини. Вони мешкали у моїй квартирі. Раніше я не зустрічала людей з Луганщини. Можливість спілкуватися з людиною з цілком іншої частини України стало для мене справжнім  відкриттям. Мене вразило те, що вона україномовна, і як  мислить та як усвідомлює цю війну, ситуацію в країні, історію України. Особисто для мене війна дала можливість побачити ті частини України, в яких я ніколи не була, до яких не мала дотичність поза своїм маленьким львівським панством. Війна для мене  стала відкриттям України, українців, себе.

Канада і війна в Україні

«Зараз все більше людей зізнаються, що не підтримують Україну.»

Канада дуже різна ― від східної частини до моєї, західної. Це дві різні Канади, різний контингент людей, навіть інший контингент українців. На жаль, в Канаді працює російська пропаганда на всіх рівнях. Я все частіше бачу, що тут з'являються певні «наїзди» на Україну.  Підтримка України на початку була загально гуманістичною позицією та підтримкою всього доброго, позитивного, свободи, засудженням війни та агресії. Так, на сьогоднішньому етапі виглядає вже дуже політизовано і багато людей стараються уникати цієї позиції. Тобто, я не буду підтримувати політичне, я не буду підтримувати Україну, бо це політична позиція.

Довкола дуже багато бруду, намулу, маніпулятивних стратегій. Зараз все більше людей, не соромлячись, зізнаються, що не підтримують Україну. Тобто, якщо на початку це було дико (якщо не підтримуєш Україну,  то ти не підтримуєш демократію та права людей, не підтримуєш свободу), то зараз це вважається прийнятним. Ви маєте право на свою позицію, бо це така неоднозначна ситуація. Також в Канаді дуже змінилася медійна присутність української тематики. Зараз її немає і у великої частини людей, зокрема з мого оточення канадців, у тому числі українського походження, складається уявлення, що війни немає, бо все тихо, все нормально, значить там досягли якогось результату.

Немає ніякої інформації. Ніхто ніде не пише, що гинуть люди, далі відбуваються обстріли

Принаймні таке в мене склалося  враження від того, що я спостерігаю довкола себе.

На превеликий жаль, відбувається  все більше актів агресії щодо українців. Можливо, на початку повномасштабного вторгнення я не відстежувала за цим через брак часу, але зараз все частіше чую від друзів та знайомих про такі випадки. Можна постраждати навіть за наліпку тризуба на автівці.  

Традиції

«Для мене підтримка всіх традицій відбувається через певні ритуали.»

Дуже важливо не забувати про рідні традиції. У Канаді мені не довелося  впроваджувати жодних традицій, тому що родина мого чоловіка із західної України, а саме з Тернопільщини. Тому в нас всі ті самі святкові традиції, що для мене було неочікувано виявити. Навіть якби я хотіла щось нове  впровадити, то це було би доволі складно, тому що немає чогось особливого. Немає особливої потреби, оскільки для мого чоловіка, наприклад, різдвяні чи великодні традиції дуже чітко регламентовані відповідно до його галицького походження. Це при тому, що я взагалі не релігійна людина. Для мене підтримка всіх традицій відбувається через певні ритуали. Культурний момент в усьому цьому значно більше значить, ніж через віру чи духовність. У нас з чоловіком насправді все дуже гармонійно в цьому сенсі. 

У мене завжди в родині була традиція йти перед Різдвом на «Різдвяну ораторію» Баха. Ми це робили багато років поспіль

Траплялися роки, коли у Львові не було цієї ораторії, і  ми з бабцею спеціально їхали в Одесу. Це така гарна сімейна традиція. Наша з чоловіком традиція дня ― коли випадає спільний вихідний, ми йдемо снідати в якийсь ресторан, бо сніданок ― це дуже особливий, інтимний, родинний час. Або ми снідаємо в нас на ґанку з ароматною кавою і обговорюємо сусідів. Мій ідеальний сніданок ― це твердий сир, два яйця, трохи салату, помідор. Зараз це може бути ще авокадо, тарілка вівсяної каші. І багато, багато кави. У моєї бабці ще була цигарка, у мене ― ні. 

Про щастя, батька і патріотизм

«Люблю відчуття внутрішнього спокою, коли занурююся в себе.»

Щасливою мене робить гармонія з собою. Люблю відчуття внутрішнього спокою, коли занурююся в себе. Я є для себе найкращою подругою, хоча жіночої дружби ніхто не скасовував. Я радію від того, що світ у сприйнятті інакшості, у тому числі український світ, змінюється. Взагалі я щаслива від того, що просто живу.  Це вже величезна розкіш.

Я ні про що не шкодую в житті. За винятком однієї речі. Коли мені було тринадцять років, мій батько, емігруючи в Америку, запрошував мене поїхати з ним. Він говорив: «Давай, мала, ми з тобою найкращі друзі. Ми з тобою дамо собі раду». А для мене на тому етапі було дуже важливо знаходитися в Україні. Це була, як на чотирнадцять років, дуже усвідомлена патріотична позиція. Я була впевнена, що те, що він їде, це неправильно, тому що він багато може зробити тут, в рідній країні. Я на нього дуже сильно образилась за те, що він мене залишає. 

Я виховувалася в патріотичному дусі, в любові до України, тому таку еміграцію я трактувала як зраду

З тих пір з батьком я фактично не спілкувалася. Ми час від часу контактували. Він запитував, що я читаю, щось про мистецтво, якісь дурниці. А потім я була в Америці на пластовому таборі,  мій тато дізнався про це і хотів зустрітися. А я сказала, що не маю з ним про що говорити. Так я вже більше ніколи його не бачила. Тому що кілька років по тому він помер. І, мабуть, я би сьогодні хотіла з ним зустрітись і поговорити. 

Поправка до закону продовжує до 30 вересня 2025 року термін тимчасового захисту для громадян України, який згідно з чинним законодавством закінчується 30 червня 2024 року.

Продовження тимчасового захисту також пов'язане з продовженням доступу до медичних послуг, сімейних та соціальних виплат, виплат, що виплачуються установою соціального страхування, а також можливістю перебування в колективних засобах розміщення.

Згідно зі змінами до спецзакону, допомоги 800+ та «Добрий старт» зможуть отримувати лише ті діти, які відвідують навчальні заклади, що належать до польської системи освіти.

Поправка також вказує, серед іншого, на максимальний 36-місячний період, протягом якого студенти можуть брати участь у додаткових безкоштовних заняттях з польської мови. Рішення стосуватиметься учнів, які розпочнуть заняття у 2022/2023 та 2023/2024 навчальних роках.

Крім того, відтепер заявку на PESEL зі статусом UKR треба буде подавати відразу після прибуття до Польщі. І зробити це можна лише з дійсним проїзним документом.

З 1 липня 2024 року фінансування підтримки для громадян Польщі, які прийняли біженців з України, буде можливим лише на підставі договору з місцевою владою.

<span class="teaser"><img src="https://cdn.prod.website-files.com/64ae8bc0e4312cd55033950d/6666c6c93e3b9f431313bb1f_EN_01521604_0010.jpg">Дітей-біженців зобов’яжуть навчатися у польських школах. Місцеві українські школи вже мають рішення</span>

<frame>Нова публікація із циклу матеріалів «Портрети сестринства». У ньому ми хочемо розповісти про дружбу українських та польських жінок, підтримку простих людей, але не тільки — також і про ті непорозуміння, які зрештою призвели до нових знань двох народів одне про одного. Розповідайте нам свої історії — історії зустрічі з польськими чи українськими жінками, які змінили ваше життя, вразили вас, чогось навчили, здивували чи змусили задуматися. Пишіть нам на адресу: redakcja@sestry.eu<frame>

У березні 2022 року, посеред дуже холодної ночі, біля будинку в Бєльсько-Бялій, де мешкає Ґражина Станішевська з сестрою та шваґром, зупинився автомобіль з Бєльсько-Бялої служби швидкої допомоги. Рятувальники витягли з неї лежачу жінку. Разом з нею приїхала її донька Ірина, дружина Максима Ридзанича, загиблого захисника Донецького аеропорту, та троє дітей-підлітків. Вони втекли з Бучі. Вдень переховувалися в підвалі. Там було дуже холодно, тому вночі вони ризикнули і перебралися до квартири. Вони лягли на підлогу, подалі від вікон. 

«Це перевезення має не лише гуманітарний вимір, але й символічний», — написали згодом бєльські медики.

‍Чоловік Ірини загинув від кулі снайпера

Будучи депутатом Європарламенту, Ґражина Станішевська входила до групи з питань співпраці з Україною, почала вивчати українську мову. Під час Помаранчевої революції Ґражина виступала на київському Майдані. 

Після завершення політичної кар'єри Ґражина Станішевська була однією з ініціаторів створення Товариства друзів Бєльсько-Бялої та Підляшшя. Коли росіяни напали на схід України, товариство долучилося до допомоги, організовуючи, серед іншого, канікули в Бельсько-Бялій для українських дітей. У 2016 році Ірина приїхала сюди з дітьми. Ґражина зорієнтувалася в ситуації, завдяки Ользі Соляр, етнологині з Перемишля, яка займається Україною.

Ірина — лікарка. Вона згадує, що коли почалася Революція Гідності, багато роботодавців звільняли працівників від  виконання обов’язків на роботі, щоб вони могли піти на Майдан. Тоді загинуло багато людей, до лікарень потрапило стільки поранених, що не вистачало елементарних дезінфікуючих засобів та перев'язувальних матеріалів. Українці не мали ілюзій, що в їхній країні все буде добре, але сподівалися, що буде хоча б мир. Але нічого подібного не сталося. Росія відібрала у них Крим, а потім неспокійно стало на сході України. Ті ж самі люди, які протестували на Майдані, почали записуватися в армію, щоб воювати.

Ірина на все життя запам'ятає день, коли її чоловік сказав: «Я хочу з тобою попрощатися». Він уже був одягнений, готовий до від'їзду, адже раніше вже служив у силовій структурі, вирішив, що це його обов'язок. Він поїхав у Донецьк. Обрав собі псевдонім «Адам», це ім'я носив його дідусь-поляк.

Кілька днів «кіборги», як їх називали в Україні, дивом утримували тамтешній аеропорт.  Максим загинув якраз перед тим, як мав повернутися додому. Він хотів допомогти своїм бойовим побратимам, які потрапили в пастку, його вбив снайпер. «Я не могла в це повірити, дітям спочатку нічого не сказала», — згадує Ірина.

Допомога сім'ям загиблих воїнів

Гражина Станішевська вирішила підготувати Ірині та її дітям пакунок на Різдво. «Коли я запитувала її, що їй потрібно, вона завжди відповідала, що їй нічого не бракує. Врешті-решт я «витягла» з неї, що вона була б рада торбинці», — згадує Ґражина. 

Готуючи посилку для Ірини, Ґражина Станішевська подумала, що, можливо, поляки хотіли б допомогти й іншим українським родинам, у яких загинули рідні. Вона розмістила інформацію на Facebook, і одразу ж зголосилося кілька людей, але потім надовго запала тиша.

Ґражина Станішевська почала писати, дзвонити, просити, залучала до допомоги, зокрема, колишніх опозиціонерів. У 2017 році в Україну вже було відправлено десятки пачок

Саме Ірина допомагала їй знаходити тих, хто цього потребує.

З 2022 року, коли Росія напала на всю територію України, загинуло стільки солдатів, що, мабуть, довелося б залучити весь світ, щоб допомога продовжувала надаватися в такій формі. Стала необхідною й інша підтримка — пошук притулку для тих, хто тікає з України, і допомога їм стати на ноги тут. 

Навколо Ґражини негайно організувався штат волонтерів, готових допомагати. Тисячі біженців знайшли притулок у Бєльсько-Бялій та її околицях. Телефон Ґражини Станішевської дзвонив щохвилини. — Потрібне місце в Польщі для батьків з сином-аутистом, дочка з 80-річною матір'ю тікає, — Гражина була завалена проханнями про допомогу.

‍Подруга з родиною жила у Ґражини Станішевської півтора року

Ґражина боялася за безпеку Ірини. «Приїжджай до мене», — наполягала вона. Але Ірина не могла вийти, головним чином через лежачу матір. Завдяки рішучості Ґражини було організовано операцію з евакуації. Карета швидкої допомоги з Бєльсько просто поїхала до кордону, щоб забрати їх. 

Утримувати таку велику групу людей — величезний виклик, Ґражині Станішевській довелося, наприклад, додати своїх гостей до декларації про відходи, що збільшило витрати. До того, як вона отримала від держави допомогу в розмірі 40 злотих на людину, їй довелося взяти кредит. Дві родини, польська та українська, сіли за великодній сніданок разом. Ірина прожила з Гражиною півтора року. Ґражина Станішевська зізнається, що це був величезний виклик. Будинок невеликий, є спільна кухня і вітальня, присутність зайвих п'яти осіб, особливо трьох підлітків, дезорганізовувала життя кожного. «Ми всі дуже втомилися від цього», — зізнається Гражина. Її сестра навіть почала подумувати про переїзд.

Ірина вирішила повернутися в Україну, головним чином, через матір, яка дуже сумувала за домівкою. Жінка померла через тиждень після повернення. Ірина намагається якось відновитись. Це нелегко. Будинок Ірини непридатний для життя, одна зі стін підвалу обвалилася. Спочатку Ірина жила у брата, потім у подруги.

«Я відвідувала її в Бучі, вже планую наступну поїздку», — повідомляє Ґражина

Карина, дочка Ірини, вивчає медицину в Києві. Двоє синів Ірини залишилися в Польщі. Один навчається в Кракові, інший — в Бєльсько-Бялій і живе в школі-інтернаті. Вони продовжують отримувати підтримку. «Скільки зможу, буду підтримувати Ірину та її родичів», — запевняє Ґражина Станішевська.

‍

Переклад: Анастасія Канарська

<frame>Дарина Онишко — координаторка проєктів у справах молоді організації Community of Democracies. Навчалась у Вроцлавському та Варшавському університетах на спеціальності «Міжнародні відносини». Брала участь у студентському обміні Erasmus в Норвегії, вивчала політологію. Працювала в National Democratic Institute, в Українському консульстві у Вроцлаві, очолювала організацію European Democracy Youth Network, що об’єднує молодь з 23 країн.<frame>

Про рішення навчатись у Польщі

Я родом з Луцька, а це всього кілька сотень кілометрів від кордону. Польща не лише територіально, а й ментально близька, тож виїхати туди було звичною ситуацією. Мову почала вивчати ще з 12-ти років. 

Чимало моїх друзів вирішили навчатись у більш західних країнах — Німеччині, Франції, Великій Британії… Зараз, озираючись, розумію, наскільки правильним був мій вибір. Рівень освіти в Польщі високий, а роботу тут можна знайти швидше, ніж в Лондоні чи Парижі. 

Про вибір спеціальності

По татовій лінії у мене в родині є фізики-науковці, я теж маю схильність до точних наук. Стояла перед вибором: астрофізика чи міжнародні відносини. Події Євромайдану і початок війни в Україні у 2014 році підштовхнули обрати друге. Один з аргументів проти астрофізики був «кому вона буде потрібна в Україні», «це низькооплачувана професія» і ще низка стереотипних переконань.

Таке мислення — застаріле. Сьогодні кваліфіковані фахівці потрібні в різних галузях, особливо враховуючи плани і потреби для відбудови України. Професія обирається за покликом серця.

Про віру в демократію і комунізм у Європі

Я працюю у сфері розвитку демократії вже чимало років. Погоджуюсь з тезою, що ця система далеко не ідеальна, але кращої поки не вигадали.

У мене враження, що у Західній Європі сучасна молодь менше розуміє, наскільки демократія і свобода слова важливі для суспільства. Молодь не пам’ятає або не знає, як це — жити не в ЄС. В університетах Західної Європи та в Америці виникають прокомуністичні, соціалістичні рухи. Під час останньої робочої поїздки в Брюссель я бачила їхні агітації: плакати в центрі міста з символами серпа і молота. Ми ж у Східній Європі, а особливо в Україні, знаємо, що такі прояви — це серйозна небезпека. 

Демократія — це процес, який не завжди триває від тріумфу до тріумфу. Система або зміцнюється, або робить крок назад

Навіть у найбільш розвинених і найбільш стійких демократіях, таких як США чи Німеччина, цей процес потребує постійної підтримки. Кожні вибори і навіть окремі рішення на державному рівні несуть як загрози, так і можливості. 

Про сучасне молодіжне політичне лідерство

Часто доводиться чути, що моє покоління — молодь до 30 років — це слабоактивна категорія суспільства. Що ми політично апатичні, рідко беремо участь у виборах. Це підтверджують й дослідження Міжпарламентського союзу. 

Однак, у таких дослідженнях йдеться про «класичну» присутність в політиці — через політичні партії та вибори. Насправді ж сучасна молодь просто обирає інші шляхи політичної активності, реалізується через більш гнучкі майданчики. Наприклад, об’єднання в університетах, а також соцмережі, завдяки яким кожен голос може почути широке коло осіб.

Водночас у політичних колах досі існують певна вікова дискримінація і стереотипи щодо некомпетентності молодих фахівців. У своїй роботі я допомагаю молодим людям реалізувати себе, дати їм можливість здобути досвід, який допоможе працювати у місцях високого рівня. Аби довести, що молоде покоління здатне якісно керувати процесами в НГО, в бізнесі, в політиці. 

Є й яскраві приклади, які руйнують стереотипи.

Український парламент є зараз одним з наймолодших у світі, і в цілому Україна — хороший приклад політичної активності молодих людей. Навіть у порівнянні з Америкою, де вони мало залучені в процеси на рівні Конгресу. У Польщі дуже активізувався молодіжний рух перед виборами, які відбулись в жовтні минулого року. Явка виборців віком від 18 до 29 років досягла 70%, що дозволило демократичним силам здобути перемогу. У Грузії сьогодні сотні тисяч протестувальників — переважно молоді люди — захищають демократію. 

Я не вважаю, що старші люди мають більше можливостей — старші просто мають більше влади

Країнам та їхнім інституціям потрібен молодіжний драйв, їхні ідеї, енергія. Навіть з наукової точки зору молодь має унікальний вид інтелекту, так званий «плинний інтелект», який робить їх особливо корисними для прогресу. 

Сьогодні у світі маємо близько 1,5 мільярда людей віком від 15 до 24 років, а це 16% світового населення. Величезна демографічна група. Хто, як не молодь, краще зрозуміє потреби молоді?

У нашій організації Community of Democracies ми маємо Раду з 10 осіб віком до 30 років. Це представники різних країн світу, наприклад, з Нігерії, Замбії, Кореї, Тайваню, Канади тощо. Вони беруть участь у зібраннях наших країн-членів двічі на рік, обговорюють теми, які цікавлять молодь. Наприклад, питання участі молоді у виборах, права людини, використання технологій тощо.

Про проблеми молоді і очікування від виборів до Європарламенту 

Статистично найбільш активна вікова категорія виборців, коли ми говоримо про вибори до Європарламенту — це молодь до 25 років і старші люди 60+. Для середньої вікової категорії пріоритетні вибори на локальному рівні — у їхніх країнах.

Участь молоді на виборах до Європарламенту в 2019 році зросла на 50% у порівнянні з тими, що відбулись у 2014-му. Вперше кілька держав-членів ЄС дозволили громадянам віком від 16 років голосувати, що дало молодим європейцям інструмент для більшого впливу на майбутнє Європи. 

Це відбувається у важливий для європейської політики момент, коли ЄС змушений адаптуватися до численних суспільних трансформацій — зеленої, цифрової, демографічної, економічної, — на фоні багаторічної кризи.

Серед молоді суттєво зріс фокус уваги на питаннях безпеки та мілітаризації. Війна стала головним питанням політичної соціалізації. Є розуміння, що мирної Європи, в якій ми виросли, — більше не існує. Надзвичайно актуальним для молодого покоління є також проблема психічного благополуччя

Ще років 10 тому про це навіть не говорили у публічному просторі. Зараз молодь вважає, що має бути більше програм, спрямованих на збереження та зміцнення ментального здоров’я. 

Боротьба за збереження довкілля та зміна клімату залишаються серед ключових питань для європейської молоді. Актуальності не втрачають і так звані «bread-and-butter» питання: ціни на житло, рівень освіти, питання оплачуваного стажування. 

Тож очікування молодих людей на виборах до ЄС включають активну участь у процесах прийняття рішень, які визначатимуть їхнє майбутнє. Вони прагнуть бачити Європу, яка активно бореться зі зміною клімату, забезпечує стабільність та безпеку, пропонує можливості для соціального та економічного розвитку. Молодь розуміє важливість свого голосу і готова використовувати його для досягнення позитивних змін.

Зі свого боку Євросоюз також багато робить для мобілізації молоді та активної участі у виборах. Тут варто згадати, наприклад, ініціативи Together.eu, EU Youth Dialogue Platform, European Youth Hearing.

Про відповідальність кожного українця за кордоном

Об'єднуйтесь, щоб зберегти свою національну ідентичність. У часи мого студентства ми разом організовували різні заходи — зустрічі, конференції, запрошували відомих українців. Відвідуйте культурні заходи в країнах, де ви знаходитесь: Українські Доми зараз активно функціонують по всьому світу. Знайомтеся. Часом в музеях я обираю гід українською і таким чином знайомлюсь із земляками. 

Слідкуйте за політичною ситуацією в Україні.

Не всі, хто виїхав за кордон через війну — повернуться назад. Але донати, волонтерство, підтримка рідної культури і адвокація України на міжнародній арені — відповідальність тієї частини українців, що залишаться жити за кордоном

Про Україну з-за кордону

Мені здається, що молоді люди, які вже досить довго не проживають в Україні, сильно її романтизують. Навіть зараз, під час великої війни. Я, принаймні, точно. Завжди і всюди розповідаю, яка чудова наша країна, яке активне та прогресивне наше суспільство, який розвинений у нас бізнес. Однак, коли повертаюся додому, розумію, що все не зовсім так. Це розчаровує. 

Пам'ятаю дуже динамічний розвиток України перед війною. Хочеться, щоб вона стала ще кращою, коли ми повернемося.

Про ставлення до російської мови та культури

Це дуже болюче питання і ми часто обговорюємо його з колегами. За моїми спостереженнями, якщо у 2022-му, після початку повномасштабного вторгнення, всі масово почали переходити на українську, то зараз цей ефект помітно слабшає. 

Є ті, хто зробив свідомий вибір відмовитись від всього російського. Навіть якщо раніше був російськомовним. Але є й ті, для кого «мова не проблема» чи ті, що керуються принципом «яка різниця». Особливо добре таких людей помітно за кордоном. 

У моєму будинку проживають українці, я часто чую російську мову з їхніх балконів. Мене це вражає і лякає. Не розумію, яким чином іноземці мають відрізняти нас від росіян

‍Про повернення в Україну

У мене, як і в кожного молодого українця і українки, чимало надій на світле майбутнє нашої країни. Безумовно, воно має бути у європейській родині, як повноправного члена ЄС та НАТО. 

Вірю, що досвід війни зробить Україну лише сильнішою. Що ми станемо «антикрихким» суспільством і нацією. Як у концепції Нассіма Талеба: коли щось не просто витримує удар, а стає завдяки цьому в рази міцнішим.

Вважаю, що залучення молоді у процеси прийняття ключових рішень — життєво необхідне, щоб прискорити трансформацію і модернізацію країни. Це також зміцнить принципи демократії у довгостроковій перспективі.

Я б дуже хотіла, аби молодь, яка зараз виїхала за кордон, використала цей воєнний час на навчання і корисний досвід, який після закінчення війни привезе в Україну.

Принаймні я так і збираюсь зробити.

‍

Фотографії з приватного архіву

«Рівно рік тому мені подзвонила у сльозах подруга — вона не знала, що відбувається з її близькими. Останній раз вони виходили на зв’язок з даху свого будинку, і вода все продовжувала прибувати. Ніколи не забуду ці три доби, я тоді зовсім не спала. Ми робили все можливе, щоб рятувати людей в Каховці», — згадує перші дні після підриву росіянами Каховської ГЕС лідерка Euromaidan-Warszawa Наталія Панченко.

У ніч на 6 червня 2023 року росіяни підірвали греблю Каховської ГЕС: у зоні катастрофи опинилося 16 тисяч людей — десятки з них загинули під водою, близько 80 населених пунктів було затоплено, 11 тисяч гектарів лісів знищено — сума прямих збитків від катастрофи складає щонайменше 146 мільярдів гривень. У той же час за міжнародним законодавством, руйнування гребель є воєнним злочином і заборонено.

Активісти добиваються, щоб суд у Гаазі визнав Росію винною. І впевнені, що зараз має бути порушено питання створення чинних механізмів оборони об'єктів критичної інфраструктури, аби трагедія в Каховці не могла повторитися.

«Ми хочемо, щоб екоцид було визнано екоцидом, а геноцид — геноцидом, — наголосила Наталя Панченко. — Щоб Росія, її військові — всі, хто виконував і надавав накази — понесли за це відповідальність. Щоб міжнародні суди нарешті почали виносити вироки. Ми чекаємо на ці вироки вже понад 10 років. Жоден військовий злочинець досі не є покараним. Це проблема, яка показує: в  XXI столітті немає жодних гарантій безпеки та миру, бо ніхто не може впоратися з одним хворим на голову терористом».

Наталя також додала, що дуже замучена, адже зараз так мало світових ЗМІ згадують роковини трагедії. Хоча вона поламала життя тих, хто втратив у катастрофі рідних, домівку, улюблених тварин тощо. Мине ще багато часу, поки ця рана загоїться. А для деяких вона не загоїться ніколи.

«Мені важко про це згадувати, бо я тоді тиждень чекала звістки від своєї мами, — розповідає колишня мешканка Херсону Марія Саніна. — Це найжахливіший час у моєму житті. Найстрашнішим було усвідомлювати, що якщо щось сталося, у в мене навіть не буде шансу з нею попрощатися. Будинок моїх батьків зруйновано, я з маленькою дитиною в Польщі і вже ніколи не зможу показати їй дім, де виросла»…

Фотографії авторки

Вибух повномасштабної війни в Україні дав поштовх до нової хвилі економічної міграції у країнах ЄС. Тимчасовий захист із можливістю проживати і працювати у Європі, наданий Євросоюзом у зв’язку з російською агресією і масовим напливом воєнних біженців з України, спровокував останніх до активних пошуків працевлаштування. Найбільше біженців прийняла у себе Німеччина — йдеться у дослідженні, проведеному міграційною платформою EWL разом із Центром Східноєвропейських студій Варшавського університету. Станом на травень 2024 року 67 громадян України в Німеччині працюють або проходять підготовчі курси для працевлаштування. 

Про те, як нині виглядає працевлаштування у ЄС і на що можуть розраховувати українські біженці, — в інтерв’ю з Маргаритою Нестеренко, керівницею відділу міжнародної рекрутації Міграційної платформи EWL.

Де найбільше працевлаштованих українців?

Ольга Гембік: Що зараз відбувається на європейському ринку праці?

Маргарита Нестеренко: Останні десять років у Польщі і загалом в Європі ми спостерігаємо нестачу працівників. Промисловість швидко розвивається, виробляється усе більше продукції — це все вимагає нових промислових потужностей і, звісно, працівників.

Відчувається нестача некваліфікованих працівників на промисловості чи логістичних складах, а також більш кваліфікованих, наприклад, операторів промислових машин, електриків, операторів вилочних навантажувачів, водіїв вантажівок тощо.

До того ж, Європа швидко старіє. Тому проблема із нестачею працівників буде лише посилюватися

До яких країн після початку війни посилилися економічні міграції українців?

Міграція посилилася до всіх європейських країн. На першому місці — Німеччина, де на умовах тимчасового захисту нині перебуває більше мільйона українців. На другому місці — Польща із 900 тисячами. Інші напрямки — Чехія (350 тисяч), Словаччина (трохи менше за 300 тисяч), Нідерланди (більш за 100 тисяч), Литва (більш як 80 тисяч).  

У Німеччині кожен п'ятий українець працює. У Нідерландах 46% українських біженців знайшли роботу. У Литві — 53%, у Чехії — 51%

У Литві кількість працівників з України стрімко росте, хоч раніше українці не розглядали країну як місце для економічної міграції. Прогнозую, що найближчим часом ця країна посуне навіть Нідерланди і ще нас здивує. 

Потік українців з Польщі до Німеччини відбувався із самого початку й досі кількість тих, хто виїжджає, зростає. Це стабільний тренд. У Німеччину їдуть влаштовувати життя. Тим паче, країна пропонує доплати і субсидії, безкоштовну німецьку освіту дітям. 

Ті, хто хочуть працювати, вибирають країни, де немає вимог знання мови і можна працевлаштуватися швидше, — Польщу, Чехію, Литву і Словаччину 

Як нині виглядає працевлаштування українців за кордоном? 

Зараз українці в ЄС працюють на умовах тимчасового захисту. Це дає можливість перебувати у країні й працювати. Це тимчасове рішення, але директивою ЄС воно щороку продовжується до моменту, поки війна в Україні не закінчиться. 

Тимчасовий захист отримати дуже просто. Наприклад, у Польщі, Литві, Чехії, Словаччині й Румунії можна це зробити  за один день — і вже наступного виходити на роботу. Звісно, тут є свої нюанси. Люди, які від початку повномасштабного вторгнення вже перебували за кордоном більш як один місяць, отримати тимчасовий захист у Чехії не зможуть. 

Українців на роботу приймають охоче, усі процеси максимально спрощені. Може, хіба, за винятком Нідерландів і Німеччини, де бюрократія перемагає над бажанням допомогти і зробити життя біженців трохи простішим у цей складний період. 

Пропозиції для українців

На що може розраховувати український працівник на ринках праці у Європі?

Наприклад, у Німеччині більше як 70% українців, що отримали тимчасовий захист, мають вищу освіту і прагнуть займати подібні посади до того, що мали в Україні, або хоча б наближені. Дуже багато людей шукають роботу в офісах, а не фізичну роботу. І це наразі дуже великий бар’єр. Бо якщо я в Польщі була бухгалтером і переїжджаю, приміром, у Литву, то в мене дуже мало шансів.

Попри те, що це країни ЄС, існують різні правила і закони. Досвід, який людина здобула в одній країні, навіть в Європейському союзі, дуже часто не береться до уваги в іншій

Але є й позитивні приклади працевлаштування. Наприклад, жінка працювала на молочному виробництві в Україні, на доволі високій посаді у відділі тестування, мала під собою цілу команду. Вона запитала, як може влаштуватися на аналогічну посаду. Я порекомендувала почати із посади рядового працівника на продукційній лінії такого роду підприємства у Німеччині. Зараз вона уже працює як тімлід, має підлеглих й можливість потрапити до відділу, в якому працювала раніше.  

Це дуже часта історія у Польщі — люди, котрі приїжджали ще до війни, спочатку працювали на заводах, на складах, пізніше отримували підвищення до керівника, координатора, а з часом переходили у компанії на посади відповідно до своєї української освіти. 

Специфіка працевлаштування у різних країнах

Які особливості працевлаштування у найближчих до нас Польщі, Чехії, Литві, Румунії?

Працевлаштування у Польщі має дуже багато плюсів — це близько, просто, зрозуміло. Більшість працедавців, які беруть на роботу українців, мають чимало років досвіду співпраці. Тож знають, що для нас важливо. Перевага — відсутність мовного бар’єру. Я не бачила у Польщі жодного закладу, в якому не було б хоча б одного працівника з України. Тож працівники потрапляють у свою сферу, розмовляють рідною мовою, підтримують традиції, святкують свята. Ще один плюс — завжди є чимало вакансій. 

У Польщі за останній час кілька разів підвищували мінімальну зарплату. За базову кількість робочих годин працівник може заробляти й до 1200 євро нетто. До Чехії українці так само їхали на роботу задовго до повномасштабного вторгнення. Вакансії тут дуже схожі до польських — це харчова промисловість, автомобільна галузь. Чеські працедавці не вимагають, щоб українці говорили чеською або англійською. Тут працівник так само потрапляє у зрозуміле для себе середовище і це — плюс.

У Литві теж не буде проблеми порозумітися із працедавцем. Роботу тут можна знайти на підприємствах автомобільної та харчової промисловості: м’ясному і рибному виробництвах. Зарплати коливаються від 1000-1300 євро нетто. При цьому литовські працедавці забезпечують безкоштовне проживання у комфортних кімнатах по 2-3 людини. На відміну від Чехії, за бажанням працівника тут є можливість працювати понаднормово — й до 10-20 годин на місяць. 

Румунія програє іншим країнам за рівнем зарплати, але великою перевагою є те, що тут охоче беруть на роботу жінок із дітьми і людей у віці 60-65+ років, які в інших країнах, і в Україні також, мають проблеми із працевлаштуванням

Робота у Румунії є навіть у невисокий зимовий сезон, тоді як у решті європейських країн вакансій меншає. До того ж, українцям з південних регіонів країни легше приїхати у Румунію, аніж у Польщу. 

Яка ситуація із працевлаштуванням у Нідерландах та Німеччині? 

Найскладніше у цих країнах — легалізація. Причому Нідерланди у рейтингу «складних країн» перебувають на першому місці, бо тут треба чекати довше на оформлення тимчасового захисту. Буває, що чекають від 2-ох до 6-ти місяців і до цього моменту не можуть працювати. Якщо ти жінка більше 45 років, не володієш англійською і не маєш водійський прав, то знайти роботу в Нідерландах буде важко. У країні проблема з доступністю житла і цінами на нього, тож люди часто живуть за 20-30 км від місця роботи, дістатися без автомобіля складно. 

Один із найбільших плюсів — зарплата у 1800-2000 євро нетто, із вирахуванням вартості житла і доїзду. Ще одна перевага — можливість кар’єрного росту

Якщо у Німеччині на офісну роботу мігрантів приймають неохоче, то у Нідерландах такої проблеми немає. Тут є можливість почати роботу на більш низькій посаді й отримати підвищення. Однак, щоб отримати прихисток у Нідерландах, людина не повинна мати його в інших країн.

Німеччина, натомість, приймає українців, які мали статус тимчасового захисту в інших країнах. Утім, якщо попередній захист ви, наприклад, мали у Нідерландах, де довідку про це вклеюють у паспорт, то рішення може залежати від волі конкретного працівника міграційної служби. Ми знаємо й такі ситуації.

Для того, щоб податися на тимчасовий захист і почати працювати у Німеччині, потрібно один-два тижні. Треба зареєструватися на біржі праці, у ДжобЦентрі, звідти уже направляють на мовні курси — це одна із вимог на отримання соціальної допомоги. І тільки після цього можна активно шукати роботу.

Більшість працедавців усе ж таки хочуть працівників, які розмовляють німецькою. Навіть ті, хто добре знає англійську, мають тут труднощі із працевлаштуванням

Напрямки, за якими набирають українських працівників у цих країнах: сільське господарство, харчова промисловість (м’ясна і рибна переробка), автомобільна галузь, сезонні роботи, пов’язані зі збором овочів і фруктів. У Німеччині ще популярний такий напрямок, як сортування скляних пляшок. 

Без українських чоловіків

Як на ринки праці сусідніх країн вплинула війна і відсутність українських чоловіків? Якими чином намагаються це компенсувати?

Проблем з відсутністю працівників-чоловіків була і до початку повномасштабної війни. Єдина можливість компенсувати українських чоловіків у Польщі — набір працівників з Азії або Південної Америки, наприклад, із Колумбії. В інших країнах ЄС частіше погоджуються на те, щоб брати на «чоловічі» позиції жінок. 

Наприклад, у Литві у EWL майже немає наборів для чоловіків, у Чехії теж набирають переважно жінок. Насправді, коли працедавець каже, що хоче набирати чоловіків, то це не тому, що жінкам не пасує ця робота. Працедавцеві здається, що чоловіки будуть справлятися краще.

Але насправді навпаки —  чоловіки менш стабільні, вони шукають краще оплачувану роботу, що логічно, бо найчастіше саме вони мають утримувати усю родину

Справді, жінки не працюють на будівництві, на логістичних складах, де треба завантажувати машини, які приїздять з товаром. Але дуже багато типово «чоловічих» процесів, наприклад, в автомобільній галузі, де є робота з інструментами, скручування деталі, опанували жінки.  

Які тенденції спостерігатимемо на ринках Європи у найближчій перспективі?

Кількість вакансій для українців у Європі лише зростатиме. Від початку повномасштабної війни й до сьогодні ми спостерігаємо, що битва європейських працедавців за українського працівника продовжується. Працедавці цікавляться, які умови праці пропонують в інших країнах і які зарплати варто пропонувати їм, аби зацікавити українців. І це буде посилюватися, бо дуже багато країн, які не мали доступу до українських працівників, — Литва, Словаччина — зараз зрозуміли, що це відповідальні люди, які готові виходити і на додаткові години.

Думаю, що цей дефіцит буде загострюватися, адже багато галузей розвиваються дуже стрімко, зводяться нові заклади і склади

Беручи до уваги те, що в українців дуже великий досвід роботи за кордоном, вони мотивовані працювати, я думаю, що на європейських ринках для нас з’являтиметься все більше вакансій. І ще більше європейських країн будуть відкриватися для українців — навіть ті, які зараз не дуже активно інтегрують їх у локальний ринок праці.

Вища контрольна палата Польщі негативно оцінила якість вирішення питань, пов’язаних з обслуговуванням іноземців, які подаються на карту побиту, у воєводських управліннях — у 60% розглянутих випадків виявлено порушення регламенту.

Тривале очікування вирішення справ призводить до стану правової невизначеності щодо законності перебування українців у Польщі — як з боку держави, так і з боку переселенців. Це також іноді відлякує роботодавців. А ще тривалість провадження негативно впливає на приватне та сімейне життя українців, які не можуть виїхати з Польщі, щоб відвідати сім’ю в очікуванні дозволу на проживання (адже поки чекаєш на карту — виїжджати за межі країни не можна).

Тому польський уряд вирішив внести зміни до Закону про допомогу українським біженцям, який був прийнятий ПіС після початку повномасштабної війни в Україні.

— Ми повинні вийти із ситуації тимчасовості, — пояснив Мацей Дущик, заступник міністра внутрішніх справ та адміністрації та професор Варшавського університету, який займається дослідженнями міграції.

Що ж обіцяють зміни до Закону?

1. Перебування українських біженців зі статусом UKR буде законним до 30 вересня 2025 року. Однак це стосується лише тих мігрантів, які прибули до Польщі після 24 лютого 2022 року та перебували в Польщі безперервно мінімум 365 днів (тобто не перевищували термін поїздок за межі РП на понад 30 днів).

2. Після 2025 року особи, які перебувають під тимчасовим захистом, зможуть залишитися в Польщі, але повинні будуть подати заяву на тимчасове проживання (карту побиту) терміном на три роки. Отримання карти обіцяють за спрощеною процедурою.

3. Для отримання номера PESEL тепер необхідний проїзний документ (загранпаспорт).

4. Лікарі з України зможуть отримати дозвіл на практику в Польщі до 24 жовтня.

5. З 1 вересня 2024 року українські діти зобов’язані навчатися в польських школах (зараз до 150 тисяч українських дітей вчаться онлайн в Україні, в українських школах у Польщі або взагалі ніде не навчаються).

6. Пільгу «800+» та «Добрий старт» отримають лише ті діти, які виконають цей обов’язок навчання.

7. Користуватися центрами колективного розміщення зможуть лише ті, хто перебуває в особливо складних життєвих обставинах.

8. Українці більше не отримуватимуть одноразово 300 злотих після прибуття на територію Польщі для оформлення формальностей.

9. Також буде скасована пільга у розмірі 40 злотих на день для приватних осіб, які приймають громадян України.

У Сеймі міністр Дущик пояснив, що йдеться не лише про розвантаження державного бюджету, а й про усунення зловживань. Траплялося, що українці платили нечесним господарям за проживання, хоча останні отримували пільги за їх розміщення.

Щодо спрощеного шляху подачі документів на тимчасове проживання для осіб, які вже мають статус UKR і прибули до Польщі після 4 березня 2022 року: уряд хоче повністю оцифрувати систему, щоб можна було подавати заявки онлайн. Таке рішення зменшить навантаження на офіси та прискорить процедури.

Зміни були прийняті Сеймом і Сенатом без поправок. Зараз акт чекає на підпис Президента. Положення мають набути чинності 1 липня.

У цій школі Харкова сигнал повітряної тривоги не зупиняє уроків, бо діти вже знаходяться у бомбосховищі. Першу підземну школу побудували, щоб у прифронтовому місті-мільйоннику не зупинявся навчальний процес.

Рішення облаштовувати школи під землею ухвалили в Харківській мерії, бо навчатися у звичайних класах у місті заборонено через ризик щоденних ракетних ударів.

У прикордонному Харкові від оголошення повітряної тривоги до моменту удару часто минає менше хвилини — а цього замало, щоб спуститися до бомбосховища. Тому від початку повномасштабного вторгнення школярі навчаються або онлайн, або в спеціально облаштованих класах у метро.

Але місця у метро мало, всім бажаючим не вистачає, тому в жовтні 2023 року міський голова заявив про будівництво підземних шкіл. І ось перша така школа відкрилась у травні 2024. За словами керівнички районного управління освіти Олени Збицької, у дві зміни тут навчаються 230 школярів.

У другого класу урок математики. У приміщенні — жодного вікна, але освітлення відповідає нормам, аби не зашкодити зору школярів. Діти уважно слухають вчительку й вчаться віднімати числа. Ось вже два тижні, як так виглядають їхні будні.

Класи розташовані на мінус першому поверсі — це шість метрів під землею. Бункер має кілька джерел живлення, тож блекаути на роботу не впливають.

У десятого класу триває урок української мови. Під час уроку чутно звук сирени, але діти на повітряну тривогу не зважають — вони у безпеці. Софія Свідра сидить за другою партою, а у перерві розповідає, що сама попросила батьків повернутися до офлайн навчання, бо скучила за однокласниками. Останні два роки вона навчалася онлайн.

«Тут на перервах ми можемо потеревенити, пограти, а вдома я просто сиділа за комп’ютером. Тут я почуваюсь спокійно та безпечно», — каже Sestry Софія.

На перерві молодші діти приходять до ресурсної кімнати погратися. За потреби з ними працює психологиня Марина Приходько.

«Ми пояснюємо дітям, що тут безпечно. Наприклад, днями в Харкові були вибухи, але у школі їх не чути — діти спокійні й продовжують вчитися.

Зараз дітям у Харкові дуже складно навчатися. Чимало з них стали тривожними. Якщо до повномасштабного вторгнення з дитиною можна було за місяць-два вирішити проблему, зараз праця триває набагато довше».

У Харкові діє змішана система навчання: за бажанням учні можуть долучатися до уроку онлайн — у класах є ноутбуки.

31 травня у підземній школі пролунав останній дзвоник, а у вересні навчатися тут планують понад 900 дітей, розповідає Олена Збицька.

«Для дітей облаштовані всі умови: класні кабінети, ресурсна кімната, буфетна зона. Нам прикро, що наші діти навчаються під землею, але це можливість соціалізації в умовах війни».

За словами директорки міського департаменту освіти Ольги Деменко, наступного року на навчання офлайн до підземних класів та класів у метро записалося загалом понад 4,5 тисячі дітей

Ідею створення підземних шкіл вимушені підхопити й інші міста України. Так, у Миколаєві вчора відкрилося підземне шкільне укриття на 1200 дітей. Планується побудувати подібні укриття також у Херсонській та Одеській областях.

Фотографії Олександри Новосел

Атаки на Харків, Блінкен у Києві та День вишиванки ― ось найважливіші кадри травня 2024 року

‍

‍

‍

‍

‍

‍

‍

‍

Наше інтерв’ю було записано до трагедії, яка сталась із типографією «Фактор-друк». Юлія Орлова розповіла онлайн-виданню Sestry, як сьогодні працює видавничий бізнес в Україні, особливо в місті, яке щодня обстрілюють. Харків кожного дня закидають КАБами, у місті постійні проблеми з електрикою через руйнування об’єктів енергетичної інфраструктури. Але попри це воно живе, попри щоденні втрати тут працюють кав’ярні, підприємства і друкарні.

‍Книжки переїжджали двічі

У 2022 році видавництво «Віват» вантажівками вивозило книжки на безпечнішу територію.  Частина книжок залишилась у Харкові на складі, частина — переїхала в Рівне. 

— Ніхто не розумів, що буде далі, як будуть розвиватися події. Як би це не звучало пафосно, але ми дійсно під обстрілами вивозили книжки. Нам тоді допомагало дуже багато людей, знайшли хороший новий склад, — розповідає Юлія Орлова.

Але працювати з двох складів — дуже складно. Тож ухвалили рішення повернутися назад, у Харків:

— Неможливо розділити всі книжки навпіл. Коли було якесь замовлення, то частину треба було везти з Рівного, частину — з Харкова. Були постійні затримки. Тому ми вирішили повернутися до Харкова, адже наші основні склади й друкарні залишалися тут. Тепер ми працюємо з єдиного складу у Харкові.

Особливості бізнесу в Харкові: проблеми зі світлом, ІПСО та тривоги

Одна з перших проблем для бізнесу — постійні тривоги, які можуть тривати годинами. Між ними — коротка перерва 20-30 хвилин, і знову сигнал про небезпеку. За цю перерву треба встигнути відвідати податкову, банк, оформити документи. Але це за умови, що в цей час є електрика. Іноді на отримання простої довідки йде пів дня.

А світла в місті може не бути й по 6 годин, тож налагодити системну роботу доволі непросто

Ще один аспект, який дуже впливає на бізнес і стосунки з партнерами, додає Орлова, — чутки про те, що місто буде «сірою зоною», що його от-от захоплять чи подібне. Тоді партнери починають побоюватися, що видавництво не зможе налаштувати системні вчасні відправлення:

— Ми розуміємо, що це ІПСО. Але це теж впливає і не тільки на самих мешканців міста, а й на харківський бізнес. У мене була дуже неприємна ситуація, коли з нами не захотіли працювати, бо ми — в «червоній зоні» через постійні обстріли. Це дійсно проблема, але водночас багато бізнесів нас підтримують, часом крізь пальці дивляться на якісь затримки, хоч ми дуже-дуже намагаємось нікого не підвести. І це не тільки про видавництво, а й про всі інші процеси.

Відсутність електрики впливає не тільки на реалізацію, а й на сам друк

Найбільші друкарні, з якими співпрацює Vivat, — теж у Харкові. Після вимкнення електрики друкарням потрібен час, щоб відновити процес. Тож через часті перебої й відключення час на друк книг зріс з місяця до двох:

— Ми відчуваємо відповідальність перед нашими читачами й завжди про це комунікуємо. Знаю, що всі три великі друкарні придбали генератори і їх підключають, але це все одно не швидкий процес, бо це великі промислові машини.

Вартість книг зростає, та бізнес має бути гнучким

Усе це не може не вплинути на вартість книжкової продукції. Тому Vivat шукає шляхи, як балансувати між купівельною спроможністю читачів та собівартістю. За оцінками Юлії Орлової, зараз книга в середньому коштує 350-360 гривень. Та ще у липні 2023 року, згідно з аналітикою «Читомо», середня вартість книги була 316 гривень.

— Але треба теж враховувати купівельну спроможність людей, тому суттєво підвищувати ціну ми не можемо. Тож шукаємо різні варіанти, і намагаємось донести це читачам. Наприклад, пропонуємо не робити тверду обкладинку. Якщо обкладинка м'яка, то це пришвидшує час друку і зменшує ціну. Зважаючи на обставини, ми маємо бути гнучкими, — резюмує Юлія Орлова.

Одна з проблем — фахівці

Наразі у видавництві Vivat працює більше ніж 160 людей в штаті й ще близько 200 працівників залучені на аутсорсі. Та кваліфікованого персоналу не вистачає. Багато людей залишилось за кордоном і не повернуться, бо декому й нікуди повертатися — більше ніж 4000 домівок в Харкові пошкоджені:

— Наш офіс обладнаний старлінком, бомбосховищем, але я не можу усе одно працівників виводити туди, бо незрозуміло, що буде далі. Тому чимало співробітників працюють дистанційно. І нам дуже не вистачає отого відчуття єдності, командного духу, вайбу. Бо книжки створюються в любові. Коли збирається команда, то кожен додає щось: «А давайте про це напишемо», «А давайте це додамо», «Давайте це проілюструємо»…

І ось на цих мозкових штурмах створюються ідеї. Також не вистачає звичайної підтримки, дружнього плеча

Утім, попри все, Vivat планує зростати. У 2023 році у видавництві видали 359 найменувань книг, а цього року обіцяють, що будуть надруковані 400 нових найменувань. Та важливіше, що у видавництві виросли наклади: в середньому наклад зараз складає 4700 примірників.

До слова, торік Vivat мало відзначати 10-річчя. За ці роки роботи видавництва абсолютним рекордсменом став наклад книги Вахтанга Кіпіані «Справа Василя Стуса» — понад 110 тисяч примірників:

— Ця книга стала символом свободи. Вона про те, що завжди потрібно за свободу боротися. І те, що було потім (позов до суду Віктора Медведчука зі спробою заборонити книгу. — Авт.)  теж говорить про цю боротьбу. Я дуже вдячна Вахтангу Кіпіані, що він вступив у неї. Бо, направду, те, що відбулося після виходу цієї книги, стало для нас неочікуваним.

Щоб розвиватися, потрібно змінюватися

Усі випробування не могли не позначитися на економічних показниках. Відсоток рентабельності видавництва знизився. У 2022-му році це відбулося тому, що воно виживало. А у 2023-му, оговтавшись від потрясінь, довелося міркувати про те, як працювати надалі й у Vivat розпочали трансформацію бізнесу:

— Ми хочемо систематизувати наші бізнес-процеси та масштабуватися. Наразі ми бачимо вікно можливостей і прагнемо розвитку. І шанс є. Одночасно рости й трансформуватися важко, можливо, ми трохи призупинились з погляду збільшення прибутку, але це виправдані кроки для того, щоб систематизувати бізнес-процеси, діджиталізувати їх — і далі нам буде легше рости.

Vivat ставить собі за мету, щоб кожна тут видана книжка ставала для українців бестселером, який всі хочуть купити. Для цього потрібні потужні піар-компанії. І тут теж є проблема кадрів:

— Напевне, інші видавництва мене підтримають. Зараз велика проблема з піарниками, нам не вистачає фахівців. Бо наша задача сьогодні: донести до читача, що ця книга — саме та, яку він має прочитати. Щоб ціна була доступною для читача, повинні бути більші наклади, от ми й намагаємось пропіарити книжку, щоб наклад збільшити, збільшивши попит.

Ми залежимо від читачів, а читачі залежать від нас, і ми є єдиним цілим

Нестача кадрів відчувається й в іншій сфері — перекладацтві. 70% книг, які видаються у Vivat, — твори закордонних авторів. Зі слів керівниці Юлії Орлової, наразі у них є понад 50 творів, на які вже придбані права і які не можуть видати, бо чекають, коли перекладач завершить переклад попередньої книги:

— Це заважає нам наповнити ринок україномовною літературою. І це проблема багатьох видавництв. Бо не кожен, хто навіть досконало знає мову, може бути перекладачем. Це впливає й на розцінки. У більш як 50% випадків переклад коштує дорожче за авторські права на книгу. Наприклад, якщо авторські права коштують 1500 доларів, то перекладачу ми маємо заплатити 2500. Звичайно, переклад займає декілька місяців, і перекладач заробляє десь 500-700 доларів на місяць. Це ніби й небагато, але це теж відображається на вартості книги.

Чого чекати у майбутньому і над чим треба працювати?

Попри все, видавництво Vivat торік відкрило 8 нових книгарень. У планах — відкриття книгарні у Чернівцях. Тож роздрібна мережа — один з пріоритетів. 

А ще важливою складовою успішних бізнес-кампаній є вивчення потреб ринку. Хітами видавництва стали книги «Фактор Черчилля»  Бориса Джонсона, «Емоційний інтелект» Даніела Ґоулмана. Один з перспективних напрямків, який розвиватимуть — книги жанру фентезі.  Популярність цього напряму може визначатися з одного боку зі спробою втечі від реальності, ескапізму, а з іншого — потужними спільнотами:

— Це дуже цікавий маркетинговий кейс. Раніше ми визначали нашу цільову аудиторію за статтю, віком. А ось, коли говорити про шанувальників фентезі, то тут дуже важить те, що в них дуже сформована спільнота: люди зустрічаються, обговорюють книжки.

Звісно, видавництво буде видавати й книги про війну: уже видано понад 30 книг на цю тематику, розповідає Орлова:

— Нам хочеться говорити про війну, хочеться це закарбувати. Але у книжки доволі великий життєвий цикл, тому ми дуже зважено  підходимо до цих тем, бо навіть якщо ці твори зараз не читають, то будуть у майбутньому. 

Тому мені важливо знайти людину, яка або пережила або є експертом в якійсь темі

Попри те, що частка українських авторів, чиї тексти видає Vivat, становить близько 30%, та якість текстів говорить про те, що в української літератури — велике майбутнє:

— Наша нація за цю війну дуже подорослішала. Це відчувається. І тому я вважаю, що в української книги дійсно хороше майбутнє.

Закордонні видавництва також цікавляться придбанням авторських прав на твори українських письменників. І це — теж джерело доходів видавництва. Єдине, зауважує Юлія Орлова, тут є чималий дисонанс: якщо українці хочуть говорити про війну, то закордонні видавці не надто охоче купують права на такі твори. Здебільшого за кордон купують книги з історії України, кулінарні, дитячі. Останні, зокрема, цікавлять через високоякісні сучасні ілюстрації українських художників:

— Я б хотіла, щоб наших авторів, які пишуть про війну, почули за кордоном. Ми дуже фокусуємось на цьому напрямку: продати права саме на книжки на цю тематику.

Та, на жаль, поки що цікавість до цієї теми дуже низька. І це боляче відчувати

А от російськомовні книги на українському ринку — це теж проблема, попри ухвалений закон про заборону імпорту таких книг, наголошує Орлова. І тут йдеться вже не про бізнес:

— Я бачу, що цей закон, на жаль, зараз не виконується. Це видно і в нас у Харкові в магазинах, і на електронних платформах: досі продається дуже багато книжок російською мовою. Мені здається, що тут нам потрібна допомога держави. Ми не просимо в держави гроші, просто хочемо, щоб закон виконувався, і в нас немає на це важелів впливу, а в держави вони є. Тому в цьому випадку держава мала б допомогти, бо це не допомога бізнесу, а допомога українській культурі в цілому. 

Після трагедії із друкарнею «Фактор-друк» гендиректорка Vivat Юлія Орлова опублікувала лист, в якому розповіла, як українці та міжнародна спільнота можуть допомогти друкарні: «Поширюйте і розповідайте про цю трагедію в Україні й за кордоном; про те, як ворог нищить українську книгу та культуру, намагається зупинити розвиток нашої нації. Зараз важлива підтримка усього світу. Ми з вами є свідками нищення європейських цінностей та демонстрації низького рівня розвитку російського суспільства. Впевнені, що ця трагедія не залишить байдужим жодного жителя цивілізованого світу: нищення книг веде до занепаду моралі у суспільстві».

<add-frame>Як підтримати друкарню сьогодні?<add-frame>

• Припинити співпрацю з будь-якими російськими структурами;
• Підвищувати обізнаність про російські злочини проти України, особливо ті, які спрямовано проти нашої культурної спадщини;
• Продовжувати спрямовувати пожертви медичним благодійним організаціям, які підтримують постраждалих від війни;
• Продовжувати надсилати пожертви українській армії;
• Фінансово підтримати компанію «Фактор», яка відкрила збір та спрямує всі пожертвувані кошти на підтримку постраждалих та на відновлення поліграфічної діяльності.

<add-frame>Як допомогти?<add-frame>

Компанія «Фактор» відкрила збір. Усі кошти буде спрямовано на підтримку постраждалих та на відновлення поліграфічного життя. 

Реквізити для допомоги у гривні

Одержувач платежу: Найменування одержувача: ТОВ ФАКТОР-ДРУК

Код отримувача: 20030635

Назва банку: АТ КБ «ПриватБанк»

Рахунок одержувача у форматі IBAN: UA693515330000026004052102874

Валюта: UAH

Призначення платежу: Безповоротна фінансова допомога згідно листа № 36 від 24.05.2024 без ПДВ

Валютні рахунки

Реквізити компанії / Company details / Назва компанії / Company name: БО ФОНД ГРОМАДИ ХАРКОВА ТОЛОКА

Назва банку / Name of the bank: JSC CB "PRIVATBANK", 1D HRUSHEVSKOHO STR., KYIV, 01001, UKRAINE

SWIFT code банку / Bank SWIFT Code: PBANUA2X

Адреса компанії / Company address: 61002, УКРАЇНА, ОБЛ. ХАРКІВСЬКА, М. ХАРКІВ, ВУЛ. СУМСЬКА, Б. 106А

Reference: factor druk

Євро IBAN Code: UA633515330000026004052234902

Долар IBAN Code: UA233515330000026008052136352

Company details / company Name: CHARITY COMMUNITY FOUNDATION OF KHARKIV "TOLOKA"

Name of the bank: JSC CB "PRIVATBANK", 1D HRUSHEVSKOHO STR., KYIV, 01001, UKRAINE

Bank SWIFT Code: PBANUA2X

Company address: 106a Sumska Street, Kharkiv, 61002, Ukraine, Kharkiv region, Kharkiv city

Reference: factor druk

EUR IBAN Code: UA633515330000026004052234902

USD IBAN Code: UA23351533000002600805213635<add-frame>‍