Натиснувши "Прийміть усі файли cookie", ви погоджуєтесь із зберіганням файлів cookie на своєму пристрої для покращення навігації на сайті, аналізу використання сайту та допомоги в наших маркетингових зусиллях. Перегляньте нашу Політику конфіденційностідля отримання додаткової інформації.
124 події за 9 днів: цьогоріч Malta Festival Poznań присвячений жінці та її натхненню
З 7 по 15 вересня у польській Познані пройде театрально-мистецький фестиваль Мальта 2024, де за підтримки Sesrty покажуть дві потужні вистави й документальний фільм про історії людей під час війни. Всього протягом 9 днів заплановано 124 події
Польський фестиваль Мальта не обійшов увагою українську тему й українських глядачів. Фото: malta-festival.pl
No items found.
Познанський театрально-мистецький фестиваль Мальта визнаний одним з найкращих у Європі. До його програми входять театральні вистави, музичні концерти, а також мистецькі та літературні заходи. Гасло цьогорічного фестивалю, який вперше проходить під егідою Домініки Кульчик, — “За Любов!” У фокусі — три теми: жінка, природа й майбутнє.
Серія заходів буде присвячена питанням, які хвилюють сучасних жінок — зокрема, біженок з України. Саме тому вони відбудуться під патронатом Sestry. А саме:
12 вересня о 19.00 — інтимна вистава «Замкнені кімнати», де Марія Бруні та Томаш Микан грають двох людей, які тікають від війни і, замкнувшись у чотирьох стінах, розповідають власні історії. Марія Бруні з Маріуполя — резидентка з 2022 року і актриса Нового театру в Познані — поставила цю виставу, щоб звернути увагу на становище українок у польському суспільстві.
11 вересня о 19.00 — вистава «Кассандра»Ольги Григораш є інтерпретацією драми Лесі Українки, написаної сто років тому. У давньогрецьких міфах дочка царя Пріама проклята даром ясновидіння. Кассандра бачить і знає майбутнє, але ніхто їй не вірить — і на її очах трагедії, яким можна було запобігти, стають реальністю. Сучасна версія цієї історії — робота Театру Емігрант, заснований в Познані українками та білорусками.
10 вересня о 18.00 покажуть“Синдром Гамлета”режисерів Ельвіри Нєвєри і Пьотра Росоловського — документальний фільм, зітканий з особистих спогадів і травм молодих людей, яким доводиться боротися з реальністю війни. Роман розповідає про терор на передовій, Славік зізнається в суїцидальних думках, Катя розповідає про страх зґвалтувань і сексизм в армії. Після показу відбудеться зустріч із творцями фільму.
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
«З великим болем дивлюсь, як повінь руйнує наші будинки і спогади», — пише мешканка польського Клодзько у соцмережі Facebook. Велика вода наробила стільки шкоди в Клодзько, що мер міста Міхал Пішко з сумом зауважив: «Ми програли цю битву».
Відомо про 5 загиблих у Польщі — 3 чоловіки й 2 жінки. Одна з жертв повені — лікар Кшиштоф Камінський, завідувач лікарні в Нисі, який повертався з роботи, але не доїхав додому — його автівку накрило водою.
Боротьба з паводком триває. Найважче — у Нижньосілезькому й Опольському воєводствах. Через прорив дамби деякі населені пункти занурились у воду на 6-7 метрів і тепер більшість будівель там зруйновано. Вроцлав залишається під загрозою затоплення. Прем'єр Дональд Туск оголосив про введення у південно-західній частині країни режиму стихійного лиха.
У районах, що постраждали, працюють 4,5 тисячі рятувальників — військових, інженерів, лікарів. Евакуюють людей за допомогою 12 гвинтокрилів, човнів і вантажівок. Укріплюють протипаводкові насипи, опікуються постраждалими, вивозять людей з місцевих лікарень.
Україна запропонувала Польщі допомогу 100 своїх рятувальників. Про це глава МЗС Андрій Сибіга заявив на своєму X.
Як допомогти постраждалим від повені в Польщі?
1. Надіслати SMS зі словом SERCE на номер 75 265. З вашого рахунка зніме 6,15 злотих.
Те, що фільм «Russians at war» буде у програмі Міжнародного кінофестивалю в Торонто (TIFF), стало відомо що в середині серпня. Але виглядало логічним, що на третій рік повномасштабного вторгнення з'явиться фільм, який правдиво проілюструє, що відбувається на Московії. Бо всім цікаво, як живе найбільша країна під санкціями і що самі росіяни думають про своє теперішнє і майбутнє.
Але в кінці серпня в Італії пройшов гламурний і пафосний Венеційський міжнародний кінофестиваль, і на ньому показали «Russians At War». Фільм міг би розчинитись серед пафосу червоних східників, якби не декілька пильних людей, який цей фільм подивились і все про нього зрозуміли. Українська продюсерка Даша Бассель забила тривогу, почавши невідворотну кампанію проти показів пропагандистської стрічки про російських солдатів.
«Захоплюючий документальний фільм від російсько-канадської режисерки Анастасії Трофімової переносить глядачів за межі новинних заголовків, занурюючи у реалії російських солдатів в Україні. Вони ведуть бої, причини яких стають дедалі незрозумілішими з кожним виснажливим днем».
Так починається опис фільму «Russians at war» на сайті міжнародного кінофестивалю в Торонто. Рецензія у її першому варіанті (адже з тих пір вона вже декілька разів редагувалася) повідомляла, що це story of brother against brother — тобто повторювала риторику Кремля, який говорить про українців і росіян як про братські народи. Конгрес українців в Канаді відреагував — направив лист до керівництва фестивалю із закликом прибрати фільм з програми.
У Торонто фільм показали для професійної аудиторії. Перед показом розгорнувся протест україно-канадської спільноти, яка вигукувала гасла «Shame on TIFF» і «Russia Lies, Ukrainians Die» («Ганьба TIFF!» і «Росія бреше, українці гинуть»). Я взяла роздруковані на звичайному принтері листівки і пішла роздавати їх першим глядачам фільму, а також приготувалась пояснювати, чому саме цей фільм має всі маркери пропаганди.
Від колишньої кореспондентки Кремля
Почнемо з самої режисерки фільму Анастасії Трофімової. Вона — колишня документалістка телеканалу RT (Russia Today), відомого своїм проросійським пропагандистським наративом у висвітленні світових подій. Її кар'єра включає контент, що відповідає політиці каналу, який активно підтримує офіційні позиції російської влади. Назви її фільмів легко гуглятся в Канаді на сайті RT, не дивлячись на те, що він знаходиться під санкціями.
У самому фільмі Анастасії видають російську військову форму, і вона стає на забезпечення армії агресора — тобто переходить на сторону російської сторони. Чи можна в такому випадку розраховувати на об'єктивний контент? Уявіть будь-якого журналіста BBC чи The Guardian, який одягає військову форму однієї зі сторін і так веде свої репортажі... Та його звільнять без права працювати в професії, адже він порушив журналістські стандарти й етику.
Як стверджує сама режисерка Трофіменко, вона таємно пробралась до російського підрозділу, який воює в Україні, і 7 місяців прожила разом із солдатами без воєнної акредитації. А що, так можна було?
Вона вільно виїжджає з Росії, їде до Канади, громадянкою якої тепер є. Під час зйомок прибуває на окуповану територію без дозволу України і ділить побут з тими, хто напав на іншу країну.
Ці аргументи я наводжу своїм іноземним колегам. Вони слухають і дивуються, адже «документальний фільм на фестивалі такого рівня точно не може бути проросійським, мати пропагандиську риторику і працювати на Росію». Звучить абсурдно, але, на жаль, так воно і є.
Разом з тим я отримала численні повідомлення від колег, які пишуть, що фестиваль ніколи не відмінить покази. У такій атмосфері починається сеанс.
Штампи, які працюють
На екрані — новорічна Москва. Сіре й бліде місто з розвішаною рекламою війни. Головного героя режисерка зустрічає у вагоні потяга, він їде у костюмі Діда Мороза і з військовим рюкзаком, на якому — георгіївська стрічка. Каже, що сам укрАінец, з Донбасу, що коли почалась громадянська війна, він все втратив. Глядач бачить, як він прощається з красивою дружиною і дітьми, повертаючись на війну.
Закадровий голос режисерки коментує, що вона взагалі не очікувала війну і думала, що війна залишилась у підручниках історії. У паузі, яка слідує далі, я подумки питаю її про Чечню, Грузію, Сирію, анексію Криму…
Трофімова у фільмі предстає наївною і світлою, а солдати показані загубленими, але «справжніми». Вже на десятій хвилині фільму починаєш їх навіть жаліти. І кожен з них, як під копірку, повторює відомі кремлівські наративи — «фашисти в Україні», «я пішов через друга», «щоб моїм дітям не довелось воювати».
Режисерка не згадує у фільмі про злочини росіян в Україні. Натомість заявляє, що «не помітила жодних слідів військових злочинів російських солдатів». Ось ще кілька цитат з фільму: «Я не знала, чого мені чекати від російських військових. І мене найбільше вразило, що вони звичайні люди. Абсолютно звичайні люди у якійсь абсолютно незвичайній ситуації»; «Я досі моніторю абсолютно різні канали і з українського, і з російського боку. І мене вражає, як усе схоже. Часто це ті самі обличчя, той самий гумор, та сама незламність, ті ж страждання, ті ж похорони».
Фільм зроблений професійно й небезталанно, тому викликає потрібні його авторам емоції. Аудиторія, далека від війни, починає співчувати персонажам. Уявляю, скільки пляшок просекко випила колишня шефиня режисерки Маргарита Симоньян, коли фільм без жодних перешкод і протестів показали у Венеції
Але Маргарита й автори фільму забули про потужні голоси української діаспори в Торонто...
Удар по репутації кінофестивалів
«Вибач, я була на мітингу сьогодні, — пише мені сусідка, мама трьох дітей, далека від тонкощів кіноіндустрії. — Пішла туди висловити свій протест».
Такий він — образ українського протестувальника в Канаді. Це прості люди, які об'єднались і перетворились на потужну силу. Вони — у численних соцмережевих групах, де готувались до мітингу, обговорювали написи на плакатах, кричалки, ділились змістом своїх мейлів, які розсилали тисячам людей у різних світових організаціях. З кожним днем кількість людей, яка відклала звичні життєві турботи і сфокусувалася на боротьбі, ставала дедалі більшою.
У групі навіть з'явилися мейли топменеджмента фестивалю, каналу, який виділив гроші, а також спонсорів.
Першим зробив заяву місцевий онтарійський телеканал TVO, який опублікував позицію, що не буде дистрибувати фільм. Здавалось, це вже перемога, але обурену діаспору не так легко зупинити. Заклики про розслідування схеми фінансування та пошук причетних до виробництва фільму перетворив деяких діаспорян на справжніх детективів.
Тут не тільки у Маргарити Симоньян, а й у канадських продюсерів почалась чорна смуга. Адже на відміну від головної пропагандистки РФ, канадські продюсери — люди з чистою репутацією. Чимало моїх колег до скандалу були впевнені, що канадці ніколи б не стали виробляти пропагандиський контент.
Тепер це питання репутації, тож думаю, що наступні новини будуть вже про розслідування, чи витрачали продюсери фільму гроші канадських податкових резидентів у країні, на яку Канадою накладені санкції.
Протест проти показу фільму перетворився на розкриття схеми, як працюють агенти Кремля, і що вони — такі-от «милі і наївні» Анастасії, — живуть і працюють поруч і є частиною канадського суспільства.
Мрію про той час, коли західне суспільство навчиться ідентифікувати тих, хто говорить мовою нашого спільного ворога. Тільки от скільки ще кейсів про «хороших рускіх мальчиков» для цього треба?
... але розслаблятись зарано
Остання новина — кінофестиваль опублікував заяву, що відтермінував покази фільму «Росіяни на війні». Основною причиною заявлена «загроза безпеці роботі фестивалю та громадській безпеці». Так, обурені українці вислали тисячі мейлів і написали тисячі коментарів у соцмережах, але фестиваль недоговорює.
Приміром, колишній посол Канади в Афганістані Крис Александер у своєму матеріалі для National Post закликав фестиваль не показувати фільм і розписав всі наявні маркери маніпуляцій, що є у фільмі. Він також нагадав минуле режисерки і поставив логічне питання: «Чи може людина, яка багато років працювала на пропагандиський канал, робити незалежний контент?»
Думаю, подібні заяви від фахових людей (серед яких українські політики й дипломати — Ред.) стали остаточною краплею в рішенні кінофестивалю. А оскільки написати «Ми відміняємо» не можна, формулювання було замінене на «Ми переносимо». І це — заслуга всіх, хто вийшов на протест, писав листи й коментарі та не боявся робити заяви.
Сила згуртованих людей вражає. Але не можна розслаблятись, треба виносити розслідування у публічну площину. Можна організувати показ цього фільму з великим обговоренням — як саме працює пропаганда, щоб допомогти людям у західних країнах зрозуміти різницю.
Українська громада та українські дипломати в Канаді точно не розслаблятимуться. Протест, запланований на п'ятницю, не відмінили. Люди вийдуть на вулиці Торонто, аби такі випадки на світових фестивалях не повторювались. І сподіваюсь, канадський уряд введе вакансію спеціаліста з ідентифікації дезінформації — де українцям точно не буде рівних.
Netflix більше купує польського медіаконтенту, і він тепер з завидною постійністю є бажаним для українського глядача. Поки щасливці мають можливість подивитися новий фільм про класика Адама Міцкевича «Непевність», який 12 вересня вийшов в польський прокат, Sestry представляють короткий список особливо цікавих польських фільмів і серіалів, вже готових для перегляду на світових стрімінгах.
1. Снігу більше не буде (Śniegu już nigdy nie będzie, 2020)
Дивитися: Apple TV+
Ідеальний фільм для презентації сучасної Польща з улюбленою для тамтешніх кінематографістів дошкульною самокритикою і грайливим сарказмом, зрозумілою історією та якісним її показом. Красивий, філософський і десь містичний, «Снігу більше не буде» показує — і це особливо прикметно — українця з Чорнобиля, котрий працює в Польщі масажистом багатих мешканців варшавського передмістя. Приходячи вже зі своєю кушеткою для масажу, він вислуховує кожного клієнта, дає поради, лікуючи, здається, не тільки руками і не тільки тіла. Тихий, погідний і втаємничений, герой інтригує й інших персонажів, і самих глядачів, не відповідаючи на питання — ким він насправді є. І цим фільм чи не найбільше бере. Не дивно, що він був висунутий Польщею на здобуття «Оскара», адже, попри авторство знаменитої Малгожати Шумовської, «Снігу більше не буде» не скандальний, а просто прекрасний.
2. Король утечі (Najmro: Kocha, kradnie, szanuje, 2024)
Дивитися: Netflix
Українською перекладений за суттю, «Король утечі» про такого собі Здіслава Наймродського, котрий був легендою Варшави наприкінці голодних і босих 80-х років ХХ сторіччя, коли знайти в магазинах туалетний папір виглядало чистим щастям, а от Наймро міг дістати все, і навіть «туалетне» щастя. Дебютний фільм Матеуша Раковіча вдало демонструє все, що кіно в принципі мусить демонструвати: час заявлених подій, відтворений в найменших деталях жовтогарячих кольорах-під-минуле і кримінально-комедійний жанр, зумовлений діяльністю шахрая і аспектами його вдачі. Бо, власне, саме вдача героя змусила звернутися творців до цього історичного персонажу — Наймро 29 разів накивав п’ятами від поліції й правосуддя, вистрибуючи з вікна під часу суду, втікаючи від цілого натовпу поліціянтів посеред стоянки з купою машин і людей, містично зникаючи з в’язниці... Добре знятий і з цікавою історією, він є гарною розвагою.
3. Ватага (Wataha, 2014)
Дивитися: HBO Polska/MAX/Megogo*
Перший серіал, створений новоявленим польським представництвом американського сервісу «відео на запит» НВО. 3 сезони «Ватаги» — це і про Україну також, адже йдеться про прикордонників та поліцейських Польщі, залучених до запобігання контрабанди і діяльності мафії, яка тримає пальці на пульсі українсько-польського кордону з його нелегальними перевезення алкоголю та цигарок, наркотрафіком і торгівлею людьми. Українці тут є в сюжеті (звичайні люди та мафіозі), в ролях (Яків Ткаченко, Роб Фельдман, Дмитро Сова) і серед співаків музики в саундтреку (Марія Юрчишин-Кулик з гурту Tołhaje). І так чи так до сюжету заглядають росіяни (голова мафії є саме росіянка, що, до речі, збігається з реальність 10-х років XXI сторіччя), а один з поляків згадує, кажучи про українців — «вони воюють з зеленими чоловічками, а ви на них нападаєте». Це більше ніж кримінал, тут вже є політика.
*Американський кабельний канал HBO і стримінговий сервіс HBO Max офіційно не працюють в Україні, тому українські OTT-сервіси співпрацюють із ліцензіатами, які мають права на їхній контент. Згідно укладеної угоди доступ до повної бібліотеки HBO має український сервіс Megogo.
Засліплені вогнями (Ślepnąc od świateł, 2018)
Дивитися: HBO Europe / HBO Polska
Глибоке і потрібне проникнення в кримінальний світ наркодилерів для розуміння сучасного стану речей в Польщі. Недаремно, ой недаремно НВО замовило кліпмейкеру Кшиштофу Сконечному 8 серій — перед нами відкривається яскрава, жвава і кривава картина нічних клубів, вбивств конкурентів та повій, протидія босів і тупість поліції, і в центрі усього цього або над усім цим — один наркодилер — Куба (Каміл Нозиньскі). Колись він був цілком нормальним, мав за дівчину руду красуню та їздив до вражаючих місць. Але тепер лише згадує про добре. І не добре також, те, з чого він взагалі вийшов — а саме з української Прип’яті. Серіал переповнений жорсткими сценами і подіями, а їм протиставляються чарівливі кадри минулого, в яке Куба занурюється, мов у транс. Балансуючи між покидьками і вбивцями, він маніфестує собі поїхати до Аргентини і вибратися з гівна. Та чи так станеться?
Знахар (Znachor, 2023)
Дивитися: Netflix
Рідкісної якості драма, що побудована на ґрунтовно втіленому історичному тлі. Це вже третя екранізація однойменного класичного польського роману Тадеуша Доленги-Мостовича, а друга, зроблена Єжи Гоффманом 1981 року, стала справжнім касовим хітом — її подивилося тільки в Польщі майже 6 мільйонів людей. Нова версія сучасна настільки, наскільки можна було зняти фільм без зміни часу, тобто події відбуваються так само наприкінці 30-х років ХХ сторіччя, як і раніше, але актори грають більш розкуто, як і показ історії професора хірургії Рафала Вілчура є швидшим і майстернішим. Сюжетно нічого не змінилося — спершу від професора йде дружина, розчарована його вибором більше часу приділяти роботі, а не родині, а потім напад на професора вуличних розбишак і удар по голові забирають у нього пам'ять. Фактично фільм говорить про те, що сталося через 15 років після цього. І ця розповідь гарна.
Олеся Трофименко поєднує техніки живопису й прадавньої української вишивки. У березні 2022 року в розпал війни Дім Dior запропонував Олесі зробити декорації для показу своєї колекції. Але зрештою декораціями не обмежився. Світ високої моди волів бачити і чути Україну — нетипову, самобутню, автентичну. Лейтмотивом колекції Dior стало «Дерево життя» — головний елемент українського вишитого рушника з Чернігівщини.
«Дерево життя» — символ перемоги світла над темрявою. У перші дні експозицію Олесі Трофименко у музеї Родена в Парижі відвідало понад 10 тисяч відвідувачів, що, за словами піарників дому Dior, є дійсно великим показником і трапляється рідко. Про співпрацю зі всесвітньо відомим брендом, спосіб достукатися до європейських чиновників і мільйонерів, а також українську вишивку високого класу Sestry поговорили з Олесею.
Вишитий символ перемоги життя над смертю зачепив креативну директорку Dior
Ярина Матвіїв: Правда, що новина про співпрацю з Домом Dior заскочила вас у селі на городі?
Олеся Трофименко: Так і було. Мені певною мірою пощастило, бо під час вторгнення я була далеко від Києва у селі. Але пережити це емоційно виявилось дуже важко — панічні атаки не відпускали. І на четвертий день війни я пішла садити город. Це був психологічний протест проти смерті й усього того жаху, який чинила Росія. Це була моя особиста війна за право засадити свою землю квітами й садами на зло машині смерті.
До речі, у Києві це так помітно: клумби, на яких зазвичай буяли бур’яни, засаджені квітами. І коли я спілкувалася з сусідами, то в них був той самий порив — терміново всю цю зранену землю засадити красою.
Саме в цей час мені подзвонила кураторка виставки, яку ми робили ще в 2014 році. Тоді фірма Benetton щорічно робила виставку, куди запрошувала сто художників з різних країн світу, і вони мали малювати на полотнах 10/15 сантиметрів — що є непросто, але цікаво. З початком повномасштабного вторгнення вирішено було повторити цю акцію в Римі.
А я тоді, в 2014, примудрилася в цих 10 на 15 см вишити фрагмент, бо саме придумала свою техніку живопис-вишивка, і тепер мені було цікаво попрацювати в цій техніці в інших масштабах. І моя робота зачепила креативну директорку Дому Dior — Марію Грацію К’юрі. Вона звернулася до кураторки, щоб зробити зі мною спільну виставку. Як це було неочікувано!
Я стою на городі й перепитую в слухавку: «Який Dior?»
А кураторка виставки Соломія Савчук додає, що на мене будуть працювати 200 людей. Подумала, що йдеться про 200 українських художників, які допомагатимуть з декораціями. Але ні. «На тебе будуть працювати 200 індійських вишивальниць з Мумбаї», — каже Соломія. Насправді ж їх виявилося вдвічі більше.
470 вишивальниць за три тижні (!) вишили 32 мої роботи для показів Dior
Цікаво, що це взагалі перша індійська школа, в якій жінкам дозволено вишивати і цим заробляти гроші (в Індії заробляти вишивкою можна було тільки чоловікам). Вони чудово вишили мої полотна у 3D форматі.
— Ви досліджували козацьку вишивку минулих століть. Ці мотиви стали обличчям показів Dior. Але чому Dior звернувся до української історії та мистецтва?
— Ну, по-перше, коли вони звернулися, був кінець березня 2022 року. І це відгукнулося, бо сама компанія Dior була заснована після того, як Крістіан Діор зустрівся зі своєю сестрою, яка вижила в німецьких концтаборах. І він, протестуючи проти катастрофи людяності, заснував свій будинок елітного одягу. Така собі перемога естетики над руйнаціями.
Ось чому їм було важливо звернутися саме до українських майстринь (у нас вже були Буча й Ірпінь) — це була їхня політична позиція щодо подій в Україні. Повна підтримка.
По-друге, я використовую складну вишивку.
Намагаюсь показати українську культуру не шаблонну, якою нас завжди представляла світу Росія, — з шароварами й примітивними вишиванками. Тоді як козацька вишивка — це космос! Її естетика подібна до японської
Також у своїх ескізах для Dior я використала образ весільних вінків з Галичини початку XX століття. Вони нагадують корони. Але наша з Dior найяскравіша точка перетину — символ Дерева життя. Вони зачепилися за цей образ. Адже, як мені сказала Марія Грація К’юрі, Дерево життя — збірний образ усіх народів. Усі давні культури трактують його як символ перемоги життя над смертю.
У результаті Марія Грація повністю поміняла концепцію своєї колекції під цей мій образ. І «Дерево життя» стало лейтмотивом усього показу Dior.
— Коли покази Dior завершилися, вишиті полотна залишилися у музеї Родена?
— Так, вони висіли там тиждень і їх могли роздивлятись відвідувачі музею. Тільки за перші 4 дні мої роботи побачило десять тисяч людей. Виставка викликала ажіотаж. Ми говорили про Україну мовою мистецтва.
Далі полотна перейшли у власність Дому Dior.
— На початку війни Франція та Італія перебували в наративах російської пропаганди. Але Дім Dior зорієнтувався одразу?
— І мене це приємно вразило. Перші слова Марії Грації, коли ми зустрілися в Парижі: «Олесю, одразу хочу вам сказати, що ми на вашому боці, ми не віримо російській пропаганді. Ми розуміємо, на чиєму боці правда».
І це було важливо. Адже коли ти опиняєшся за кордоном, не зовсім розумієш, кому довіряти, а кому ні. Російська пропаганда кидає шалені гроші на дезінформацію про війну в Україні.
Митців можуть почути краще, ніж політиків
— Рік тому в нас був показ фільму «Маріуполь. Невтрачена надія». Я розкажу передісторію: коли я робила ескізи для Dior, мене наш режисер Макс Литвинов попросив намалювати картину до документального фільму про Маріуполь. Він знімав цей фільм одразу після захоплення міста. У ньому він брав інтерв’ю у жінок, які врятувалися. І в паузах між цими важкими розповідями я малювала місто «до» та «після» катастрофи.
Цей фільм показували в різних країнах Європи, і ним зацікавився французький волонтер Степан Делма. Він вирішив, що необхідно провести більше показів у Франції — на різних суспільних платформах.
Так ми приїхали в Етрету. Це така крихітна французька комуна, знаменита тим, що її малювали імпресіоністи. Місце настільки популярне, що там стали купувати собі будинки європейські мільйонери. І нам було важливо показати цій публіці історії наших жінок з Маріуполя. Але мер містечка, якому вже за 90 років, дуже не хотів демонструвати цей фільм. Казав, що все це політика, а сам він колись вчив російську. А далі все змінилося, як у кіно…
Спільнота активних жінок Етрети наполягла на показі, і після перегляду фільму з мером відбулася транформація. Він став дуже нам співчувати.
На фільм прийшло чимало людей, і потім вони розпитували нас детальніше про події в Україні. До цього наша війна була для багатьох, як реаліті–шоу в телевізорі, але ми дали людям можливість доторкнутися до реальності, в якій живуть українці. А потім розповідали їм про ракетні обстріли й те, як ховатися від бомб і дронів.
— Тобто культура впливає на людей сильніше, ніж медіа та новини?
— Люди, які творять культуру й мистецтво, дійсно можуть бути почутими краще, ніж політики. Це працює.
— Чим цікава Україна світовим митцям? Вдається відірвати український світ від російського?
— Зі скрипом, але так. Чимало мистецтвознавців тиснуть на світові музеї, щоб ті змінили атрибутику картин, автори яких походять з України, а не з Росії.
Для Європи ми цікаві тим, що у нас збереглася школа реалістичного живопису, але в нас інший образний світ і ми інакше мислимо.
Ми живемо в епоху зображень, і нам треба показувати, що ми є і чим є наша культура. Нас надто довго сприймали частиною російської культури. І в цьому і наша вина також — ми не популяризували себе у мирний час. І нас і далі не помічатимуть, якщо ми будемо про себе мовчати.
Вибухи бомб із вишитих півоній
— Над чим працюєте сьогодні?
— Зараз тематика всіх моїх картин — це війна в Україні. Але намагаюсь говорити про це метафорично, аби привернути увагу більшого кола глядачів.
Знамениті картини Отто Дікса про Другу світову війну вражали публіку. Художники тоді показували всі жахи війни — з розкладеними тілами на вулицях. Відтоді картини насилля стали звичною справою і частиною мейнстримної культури.
Натомість у своїх картинах я намагаюсь навпаки естетично «замаскувати» жахливі речі. Зараз працюю над серією «Заміщення». Рани військових прикриваю на картинах квітами лілей, а вибухи роблю з вишитих півоній. Використовую символи беззаперечної краси, щоб пересічна людина зупинилась, захотіла порозглядати, а тоді вже зрозуміла, що зображено на полотні насправді.
Це таке українське вміння — пропрацювати свій біль через красу, естетику, гармонію. Зрештою, саме так і роблять мої сусідки, які в перервах між ракетними атаками створюють у дворі фантастичні клумби квітів
Наше «Дерево життя» проросте крізь мінні поля й на руїнах Маріуполя пустить глибоке коріння відродження…
Звісно, це скоріше українці понесли в Польщу дрібку свого. Але ж цікаво, що пересічний поляк буде чути з колонки сусіда. Хто ж це така і кого українці несуть в польський простір? Можна видихнути з легкістю, бо Соломія Опришко (так звуть дівчину насправді) — ніколи не працювала на ринку в Росії. Не співала на корпоративах птахофабрик і не знімала штани в Кремлі на потіху російській еліті.
19-річній дівчині вдалось усього за рік пройти шлях від релізу першої пісні на платформах в інтернеті до великого концерту. При чому це було зроблено без публічних роздягань, скандалів та зіркових протеже. Ба більше, уперше без фірмового капелюшка, який закривав обличчя дівчини — Клавдія Петрівна якраз зʼявилась на своєму концерті. І той, хто малював у своїй уяві готичну та загадкову діву — побачив молоду білявку зі щирою посмішкою.
Хто ж цей самородок, який змусив мільйони співати «я тобі брехала — я тебе не кохала». А також «знайди мене, подзвони я пам'ятатиму твої сліди»?
Соломія Опришко народилась у селі Гірне Стрийського району Львівської області. Навчається у Дрогобицькому музичному коледжі імені Василя Барвінського. І поки дівчина здавала вступні іспити — вся країна співала хіт «Барабани». Про те, що перед ними нова зірка, — не знали ані викладачі, ані однокурсники. Як же юна дівчина хутко зібрала фан-базу і звернула на себе увагу професіоналів музичної індустрії?
Найперше, велика війна змусила по-новому подивись на всі платні ротації на радіо, кліпи і концерти по блату. Вони викликають лише огиду. Після того, як чимало українських чоловіків-артистів у брутальних тату заздалегідь до російського вторгнення поїхали десь у теплі Іспанії та затишні Берліни — країні був потрібен новий герой. І врешті новий голос покоління. Такий, щоб «лікарі кажуть, у вас депресія, мама каже, що я лінива», — торкнувся і вивернув те, що лежало на споді.
Бо ж нинішній слухач уже не той забембаний життям пересічний обиватель без смаку, якому можна впарити щось, аби було. Так само прогресивний український користувач YouTube чи Apple Music прагне нових сенсів воєнного часу
Уже приїлися мантри дорослих жінок — колись популярних співачок як то Ані Лорак, Світлани Лободи чи Насті Камєнскіх — про те, що я маленька дівчинка, нічого не тямлю в політиці і житті. А отже, далі буду співати свої російські пісні і шукати стару російську аудиторію будь-якими способами — на концертах в Казахстані, Вірменії і фестивалях сумнівної якості з фльором російського павутиння в Юрмалі.
Дуже прикметно, що голос нового покоління не має в репертуарі примітивної пісні про війну, волонтерів і ЗСУ — чим нагрішили чимало артистів. Не маєш влучних слів, зосередься на тому, в чому ти сильний. І знаєте, краще за музичну швроваршину — був збір на Free Azov на екранах позаду Клавдії Петрівни. Це актуально і гостроатуально — враховуючи, що якраз оборонців Маріуполя Росія принципово не міняє.
Нам потрібен був тектонічний зсув у музичній культурі і нові актуальні голоси. Бо культурний кордон із РФ — не менш важливий аніж той, які зафіксований статутами ООН, озброєними прикордонниками та службовими собаками
Саме тотальна русифікація музики в епоху нульових змусила Путіна говорити про єдиний народ, єдиний культурний код. І що взагалі нічого немає, крім великої російської культури. Та що говорити, цим грішить не лише офіційна влада, а ті люди, які називають себе російськими опозиціонерами.
Тривалий час аргументи притомних медійників, небайдужих експертів та критиків, що нам потрібен наш реп і наша поп-музика, як у Польщі, — розбивалась об кригу нерозуміння. Бо стати зіркою у Москві — вважалось найкращою амбіцією у житті.
А приємні інді-поп співачки у футболках Nirvana — як то моя польська улюблениця Дарʼя Завʼялов — були неформатом. Бо ж нудно і груди треба пʼятого розміру зробити у пластичного хірурга. Такі були міцні міфи про справжні таланти артисток.
Готова закластись на парі, що умовні років десять тому продюсер би змусив талановиту Соломію взяти псевдо не із твору української художньої літератури. А щось таке приємне на слух культурі зон і прокурених барів. І безумовно — співати варто було би російською, бо українське тривалий час було українським колоніальним неформатом.
Клавдія Петрівна зʼявилась у переломний момент з гостросоціальними текстами та абсолютно новим позиціонуванням жінки на сцені. Є висока ймовірність, що приклад 19-річної уродженки Львівщини надихне багато творчих сердець, підштовхне до сміливих кроків тих, хто досі в собі сумнівається. Мине небагато часу і на небосхилі сучасної музичної культури запалають безліч молодих зірок, а подібні кейси можуть стати нормою.
Тож попри нові виклики часу і волання серен у сільських хатинках і міських «хрущовках», будуть виростати нові зірки
Вони запалюватимуть небосхил. І вмикаючи це в студентській тусовці Варшави чи Перемишля за таке не соромно. Це та культура постмодерну, яка доводить, чому у нас дуже самобутня культура, яка народжує щось змістовне у спробі вижити в часи війни.
Проєкт співфінансується за рахунок коштів Польсько-Американського Фонду Свободи у рамках програми «Підтримай Україну», реалізованої Фондом «Освіта для демократії»
Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.