Beata Łyżwa-Sokół

Чи можна жартувати і танцювати, коли в країні війна? Це питання повторюється в дискусіях та коментарях щоразу, коли до громадськості потрапляють фотографії безтурботних людей, які веселяться з України. Напередодні концерту «Океану Ельзи» в Києві ми дивилися нічні фотографії пожежі в Миколаєві після російської ракетної атаки. Наступного дня президент Володимир Зеленський звітував в українському парламенті про переговори щодо «Плану перемоги», який він представив найважливішим світовим політикам, очікуючи від них більш рішучих дій. Наприкінці місяця посилилися атаки на Харків, в результаті яких постраждали не лише люди, а й знаменитий модерністський Держпром, який у 2017 році був включений до попереднього списку об'єктів всесвітньої спадщини ЮНЕСКО, а після повномасштабного вторгнення Росії був взятий під тимчасовий посилений захист цієї організації. «Ви не можете уявити собі Нью-Йорк без Емпайр-Стейт-Білдінг, і ви не можете уявити собі Харків без Держпрому», — сказала Вікторія Грівіна, аспірантка з Харкова в Університеті Сент-Ендрюс і мешканка Харкова, в інтерв'ю для Kyiv Independent.

У свою чергу, Святослав Вакарчук, лідер гурту «Океан Ельзи», найпопулярнішого рок-гурту в цій частині світу, зізнався в інтерв'ю Gazeta Wyborcza: «Йде війна, але ми повинні зберегти, наскільки це можливо, ту реальність, яка була до війни. Для мене це головна рушійна сила, яка спонукає до гастролей. За цю нормальність борються наші солдати на сході та півдні. Бо якщо не буде нормального життя в Києві та інших містах України, то за що ми, власне, воюємо? Адже не можна перетворити цілу країну на великий окоп».

У жовтневій фотогалереї ми показуємо людей, які воюють на різних фронтах: фахівця з розмінування Надію Кудрявцеву, звільненого з російського полону правозахисника Максима Буткевича, танцюристів Національного балету України, парамедиків з «австрійського» автобуса та харків'янку з кавою.

Саме вони дають нам надію сьогодні.

‍

Жінка дивиться на пошкодження будівлі Держпрому, історичного радянського хмародера, після ракетного обстрілу в Харкові, 29 жовтня 2024 року

‍

Артисти Національного балету України Тетяна Лозова та Ярослав Ткачук під час вистави «Арлекінада» на сцені New York City Center у Нью-Йорку, 16 жовтня 2024 року

‍

Медики-рятувальники добровольчого медичного батальйону «Госпітальєри» надають допомогу українським солдатам, пораненим під час бойових дій на Донеччині, в евакуаційному автобусі, який прямує до шпиталю, 6 жовтня 2024 р. Автобус, названий «Австрійським», отримав назву за позивним української лікарки Наталії Фраушер, яка жила в Австрії і загинула в дорожньо-транспортній пригоді в червні 2022 року

‍

Мати тримає портрет зниклого сина під час акції родичів зниклих безвісти українських солдатів на Майдані Незалежності в Києві, 16 жовтня 2024 р. Родичі зниклих безвісти солдатів організували акцію, щоб вимагати від української влади пришвидшити їхній пошук.

‍

Український фахівець з розмінування Надія Кудрявцева, яка працює у Швейцарському фонді розмінування (FSD), проводить демонстрацію з розмінування під час Української конференції з питань протимінної діяльності 2024 року в Лозанні, Швейцарія, 17 жовтня 2024 року

‍

Європейське турне президента Володимира Зеленського, під час якого він представив «План перемоги» України у війні проти Росії та обговорив підтримку своєї країни з Горгією Мелоні, Кейром Стармером, Олафом Шольцем та Еммануелем Макроном, 10 жовтня 2024 року

‍

Завідувачка швейного цеху благодійного фонду «Паляниця» Олена Грекова та місцевий волонтер, засновник благодійного фонду «Власноруч» Василь Бушаров показують тепловізійне пончо, розроблене та виготовлене запорізькими волонтерами для армії, Запоріжжя, південний схід України, 17 жовтня 2024 року

‍

Колега української журналістки Вікторії Рощіної тримає її фотографію під час заходу пам'яті Вікторії біля імпровізованого меморіалу загиблим українським воїнам на Майдані Незалежності в Києві, 11 жовтня 2024 р. Вікторія Рощина, якій цього місяця мало б виповнитися 28 років, зникла безвісти в серпні минулого року під час репортерської поїздки на підконтрольну Росії територію східної України. Петро Яценко, речник українського координаційного штабу з питань військовополонених, підтвердив смерть журналістки 10 жовтня 2024 року

‍

Активісти розгортають гігантський прапор Донецької Народної Республіки, щоб відсвяткувати День прапора в Донецьку, на підконтрольній Росії території України, 25 жовтня 2024 року

‍

23-річна Яна Залевська, колишня українська військова, яка була поранена на лінії фронту, показує фото, зроблене невдовзі після поранення, тепер, коли вона пройшла курс лікування в клініці, яка займається лікуванням шрамів, у Львові, Україна, 18 жовтня 2024 року

‍

Максим Буткевич, співзасновник Центру прав людини ZMINA та боєць ЗСУ, якого нещодавно звільнили з російського полону, під час зустрічі з президентом Володимиром Зеленським подякував усім, хто допоміг йому повернутися додому. Наразі Буткевич перебуває в реабілітаційному центрі, 23 жовтня 2024 року

‍

Жінка п'є каву серед уламків після ракетного обстрілу в Харкові. Російські атаки на житловий район другого за величиною міста України забрали життя щонайменше чотирьох людей, 29 жовтня 2024 року

‍

Глядачі під час концерту гурту «Океан Ельзи» в київському Палаці спорту, 16 жовтня 2024 року

‍

Перший навчальний день українських школярів — 2 вересня — розпочався під акомпанемент російських ракет. Замість солодкого сну у своїх ліжках діти були змушені тікати до бомбосховищ, де намагались бодай трішки ще поспати. Та ворог не припиняв атаки, випустивши лише по Києву понад десяток крилатих та близько десятка балістичних ракет. А вже за два дні сталась найтрагічніша подія Львова — під час атаки загинула ціла сім'я — мати та троє доньок. Та, попри це, Україна продовжує жити. Незламні українці демонструють свою міць та силу у танцях, на виставках, на подіумах. Бо російський ворог не здатен зробити одне — зламати дух українців.

7 вересня у Празі демонстранти влаштували протест, тримаючи у руках синьо-жовті парасольки. Учасники мітингу закликали надати ефективну протиповітряну оборону для України та надати їй можливість наносити удар у відповідь. Демонстранти створили «карту» України, використовуючи сині та жовті парасольки.

Студенти Міжнародної академії управління персоналом спостерігають, як рятувальники гасять пожежу в одному з корпусів університету після ракетного обстрілу Києва 2 вересня 2024 року. Ховаючись у бомбосховищі, студенти чули свист ракет та вибухи.

Українські військові медики надають допомогу пораненому українському солдату на стабілізаційному пункті в районі Часів Яру, 6 вересня 2024 року.

Звільнена з полону українська військовослужбовиця розмовляє по телефону зі своїми дітьми. 13 вересня Росія та Україна провели черговий обмін полоненими. Додому повернулися 49 українців та українок — 23 жінки та 26 чоловіків. Вперше за довгий час вдалося повернути в Україну «азовців». В організації обміну допомагали Об’єднані Арабські Емірати.

Українські школярі співають національний гімн під час церемонії початку нового навчального року у Львові, 2 вересня 2024 року.

4 вересня стало найтрагічнішим для Львова за всю війну. Під час атаки загинула мати та три її доньки. У живих залишився лише батько. Все місто прийшло на похорон загиблих. 4 вересня Росія атакувала Львів двома крилатими ракетами, двома «Кинджалами», трьома «Шахедами». Внаслідок цього обстрілу у Львові загинули семеро людей, 66 зазнали травм. Також пошкоджені 188 будівель, зокрема, 19 пам’яток архітектури.

Пара розглядає плакати із зображенням загиблих українських бійців бригади «Азов» на виставці під відкритим небом у Києві, 23 вересня 2024 року.

Фрея Браун, кінолог британської армії, зі своїм службовим собакою Заком під час тренування з українськими військовослужбовцями в казармі у Східному Мідленді, Великобританія, 10 вересня 2024 року.

Презентація колекції Вероніки Данілової в рамках Ukrainian Fashion Week, 1 вересня 2024 року. Свою колекцію під назвою «Сад хмар» дизайнера присвятила своїй батьківщині, натхненна спогадами про український сад й цвітіння яблунь.

Серпень, який багато хто вважає найкрасивішим місяцем літа, став часом неспокою в Україні. На жаль, цього не змінили навіть Олімпійські ігри, ідея яких полягала в тому, щоб зупинити війни і конфлікти. Боротьба спортсменів та їхні успіхи (12 медалей: 3 золоті, 5 срібних, 4 бронзові) на Олімпіаді в Парижі дали лише мить перепочинку і радості. 

Увага всього світу прикута до операції українських військ у Курську. Чи її успіх, який здивував і вже не вперше викликає захоплення духом української армії, змінить баланс сил і прискорить настання миру? Журналісти Sestry.eu поспілкувалися з експертами на цю тему.

У День Незалежності України по всьому світу українські біженці та ті, хто їх постійно підтримує, зустрічалися у головних частинах міст. Від Варшави до Риму і Нью-Йорка учасників цих зворушливих святкувань об'єднувала надія у кольорах українського прапора, вплетених у вишиванки — обов'язкове вбрання цього дня.

‍

‍

Українські емігранти та асоціація «Тризуб і Воля» організували мітинг на площі Руаяль у Нанті в суботу 24 серпня 2024 року з нагоди 33-ї річниці незалежності України.

‍

Український солдат стоїть біля пам'ятника Володимиру Леніну біля зруйнованого внаслідок бойових дій районного центру народної творчості, Суджа, Курська область, Росія, 16 серпня 2024 року.

‍

Оператор з позивним «Юрій» демонструє можливості робота-собаки в невідомому місці в Україні. Роботи-собаки незабаром можуть стати звичним явищем на передовій, замінюючи солдатів у небезпечних місіях, використовуючись для шпигунства за російськими окопами або виявлення мін. 

‍

Евакуація цивільного населення з села Українськ, розташованого поблизу лінії фронту в напрямку Покровська, 24 серпня 2024 року.

‍

Прем'єр-міністр Індії Нарендра Моді та президент України Володимир Зеленський покладають квіти до пам'ятника дітям, які загинули під час російського вторгнення в Україну, Київ, 23 серпня 2024 року. 

‍

Діти Світлани Тленюк Ангеліна (ліворуч) та Артур народилися в результаті штучного запліднення з використанням замороженої сперми її чоловіка Богдана, який загинув у бою під час російського вторгнення. Світлана втратила 24-річного сина у серпні 2022 року, а Богдана — у липні минулого року. Вона завагітніла невдовзі після загибелі чоловіка, і двійня народилася в день його народження. Наразі Світлана виховує дітей з допомогою другого сина Олексія, Тернопіль, 2024 р.н.

‍

Горила Тоні святкує своє 50-річчя на святковому пікніку в Київському зоопарку, 8 серпня 2024 року.

‍

Український солдат цілує свою партнерку, яка приїхала потягом з Києва, щоб відвідати його, на залізничному вокзалі в Краматорську, на сході в Донецькій області, 1 серпня 2024 року.

‍

Люди юрмляться на платформі під час повітряної тривоги на станції метро «Осокорки» під час масованої атаки російських безпілотників і ракет у Києві, 26 серпня 2024 року.

‍

Український військовий ветеран В'ячеслав Рибачук, брат якого, український солдат Олексій, загинув у Бахмутському районі у 2023 році, стоїть на колінах біля меморіалу загиблим українським та іноземним бійцям під час святкування Дня Незалежності України на Майдані Незалежності в Києві, 24 серпня 2024 року. 

‍

Кішка чекає біля речей своїх господарів, евакуйованих із села Селидове, на евакуаційному пункті в Покровську, 27 серпня 2024 року.

‍

Учасниця Українського молодіжного форуму з нагоди Міжнародного дня молоді, Київ, 12 серпня 2024 року.

‍

Анна та її шестеро дітей займають свої місця в евакуаційному потязі в Донецькій області, 26 серпня 2024 року.

‍

24.08.2024 Варшава, Замкова площа. День незалежності України.

8 липня увійде в історію як один із найтрагічніших днів війни для мирного населення України. Цього дня російські ракети влучили в Києві в Охматдит — головну дитячу лікарню країни. Фотографії атаки миттєво облетіли світові ЗМІ, нагадуючи всім, що російська агресія проти України не припиняється. У такий жорстокий спосіб, атакувавши лікарню, повну пацієнтів, їхніх родичів та медичних працівників, Путін хотів привернути до себе увагу напередодні саміту НАТО в США, де лідери країн-членів Альянсу зустрічалися, щоб, серед іншого, домовитися про відкриття шляху до вступу України в організацію. Обираючи фото місяця, ми не хотіли показувати лише трагічні події та руйнування. Незважаючи на війну, українські жінки та чоловіки намагаються жити звичайним життям, не відмовляючись від зустрічей із друзями, відвідування концертів та відпусток. Вони роблять все, щоб не втратити надію, знайти сили в цей найважчий для них час, і ми, дивлячись на такі фотографії, не повинні дивуватися. Ми б теж шукали перепочинку, маленьких радощів, сонця влітку.

Протест у Варшаві після російського ракетного обстрілу лікарні «Охматдит» у Києві, Україна, 9 липня 2024 року. На передньому плані — редакторки журналу Sestry.eu

Протест на Таймс-сквер, Нью-Йорк, після ракетного удару Росії по лікарні «Охматдит» у Києві, США, 8 липня 2024 року.

Молода жінка проходить базову бойову підготовку в Київській області в рамках програми самооборони для цивільного населення, яку проводить українська громадська організація «Валькірія», 13 липня 2024 року.

Вид з висоти пташиного польоту на зруйноване місто Верхній Яр у Донецькій області, 4 липня 2024 року. 

Сергій Жадан, відомий український письменник і поет, лідер музичного гурту «Жадан і Собаки», виступає на фестивалі «Атлас» у Києві, 21 липня 2024 року. 

Пані Аліна (72 роки) отримала поранення в результаті російських авіаударів по її будинку в селі Максимільянівка, до якого щодня наближаються російські війська, в Кураховому, Донецька область, 4 липня 2024 року.

Президент США Джо Байден і президент України Володимир Зеленський на Cаміті НАТО у Вашингтоні, США, 11 липня 2024 року. Підписанти підсумкової декларації Саміту пообіцяли підтримувати Україну на її незворотному шляху до повної трансатлантичної інтеграції, включаючи членство в НАТО. До 2025 року країни НАТО поставлять українській армії озброєння на суму щонайменше 40 мільярдів євро. НАТО перебере на себе координацію більшої частини поставок і навчання українських солдатів від міжнародної коаліції, що базується в Рамштайні. Альянс також надішле до Києва свого високопоставленого цивільного представника.

Пораненому бійцю надають медичну допомогу парамедики 24-ї окремої механізованої бригади на передовій біля Часового Яру в Донецькій області, 9 липня 2024 року.

Глядачі під час концерту на фестивалі «Атлас» у Києві, 21 липня 2024 року.

Зруйнований інтер'єр церкви Різдва Пресвятої Богородиці після російського обстрілу в селищі Новоекономічне Донецької області, 11 липня 2024 року. 110-річна церква, яка пережила радянську владу та бої Другої світової війни, зараз зазнала значних пошкоджень внаслідок російських обстрілів. Міністерство культури України наголосило на історичному значенні церкви та її прикрому руйнуванні на тлі триваючої російсько-української війни.

Музиканти Українського оркестру свободи вшановують хвилиною мовчання пам'ять загиблих під час нещодавніх нападів в Україні під час репетиції у Великому театрі у Варшаві, Польща, 9 липня 2024 року. Цього тижня Український оркестр свободи репетирував у Варшаві напередодні свого майбутнього туру, який розпочнеться у п'ятницю в Парижі.

Жінка танцює під струменями води, щоб охолодитися спекотного літнього дня в парку в центрі Києва, 13 липня 2024 року.

Збірна України на церемонії відкриття Олімпійських ігор  26 липня в Парижі на Сені.

Більшість українських фоторепортерок та фоторепортерів, за якими я стежу в соціальних мережах, документують події на фронті. Ти вирішила зробити інтимний проєкт у домівках жінок, які втратили близьких на війні. Як ти вийшла на героїнь «Alone»?

Кожен митець шукає свій спосіб розповісти про те, що відбувається в Україні. Тема самотніх жінок цікавила мене майже від початку війни, але я знала, що через те, що виховую доньку, на фронт не піду. Я довго думала, як показати самотність і тугу. З одного боку, хотілося, щоб фотографії були справжніми, природними, а з іншого — щоб це не були типові, позувальні портрети, як із кольорових журналів. Зустрічі вдома стали способом зробити це. Під час фотографування жінки самі спонтанно показували мені предмети, що залишилися від їхніх втрачених коханих. Зазвичай це були фотографії чоловіків або партнерів, братів, друзів, але також одяг та особисті речі, які викликали спогади, іноді несподівані жести. Ніколи не забуду, як Іванна притиснулася до уніформи. Я відчула, що це і є та зачіпка, на якій я буду будувати свою серію.

‍

Людей, які не втратили нікого на фронті, стає все менше і менше. Ми вже опублікували багато текстів у журналі Sestry.eu про те, як важко говорити про війну з близькими. Фотоапарат — це привід сфотографувати на вулиці, але щоб увійти в чийсь дім, треба його переконати. Тобі це вдалося, і отримані фотографії є надзвичайно особистими.

Що мене здивувало, так це те, що всі ці жінки були дуже вдячні мені за можливість поділитися своєю історією. Багато з них зв'язалися зі мною після публікації фотографій і розповіли, наскільки це було важливим для них. Я була зворушена, коли одна з них сказала, що до цього моменту відчувала себе дуже самотньою, і що після фотографій, коли вона стежила за тим, як розвивався проєкт «Alone», самотність стала трохи більш стерпною.

‍

‍

‍

‍

Яка зустріч була особливо важливою для тебе?

 Кожне життя важливе. Я вислухала багато історій, і всі вони для мене особливі. Звичайно, певні теми та жести, як-от перегляд фотографій, повторюються, багато жінок роблять татуювання, пов'язані з коханими, яких вони втратили. Однак історії, що стоять за цим, різні. Цікаво, що більшість жінок ніколи раніше не замислювалися про татуювання. Ангеліна з Дніпра витатуювала на пальці знак обручки, щоб нагадувати, що її чоловік завжди поруч.

Єва має на руці дату народження та смерті чоловіка. «Це допомагає мені жити з болем від його втрати», — сказала вона мені.  Людмила має татуювання зі словами «Завжди поруч», які чоловік написав їй на аркуші паперу в блокноті, коли йшов на війну.

Усі вони пояснили мені, що татуювання допомагають їм фізично відчувати присутність коханих на своїй шкірі. З тієї ж причини вони зберігають їхні речі, форму, футболки, щоб пам'ятати запах.

‍

‍

У якому становищі опинилися жінки, які раптово залишилися самі через війну, на яку допомогу вони можуть розраховувати, як намагаються допомогти собі самі?

 Жінки з маленьких сіл перебувають у складній ситуації. Вони не мають доступу до професійної допомоги, тому що в їхніх селах немає психолога. Але мене здивувало не це. Деякі з героїнь фотографій розповідали, що їх не розуміють і бояться з ними розмовляти. Родичі та друзі не знають, як з ними розмовляти. Вони не потрапляли в такі ситуації, не зовсім знають, як допомогти, про що просити. Існує також невіра в те, що можна так сильно сумувати за кимось і так довго переживати втрату.

Дивує, що декому доводиться пояснювати свої глибокі стосунки з коханою людиною, що вони були з кимось щасливі, а поради на кшталт «ти молода, обов'язково знайдеш когось іншого» викликають злість

Мої героїні згадували про підтримку з боку родин колег їхніх чоловіків, які досі перебувають на фронті, а також про підтримку з боку їхніх дітей. Багато жінок повторюють, наскільки їм допомагає в цей час те, що вони мають дітей. Бачити їх, бути з ними — зберігає пам'ять про втрачених партнерів. «У мене щось залишилося від нього», — кажуть вони. Тож діти не тільки є сенсом їхнього життя, але й величезною підтримкою.

‍

Що вони розповідають своїм дітям про війну, про тата, який не повернувся?

 Бувають різні ситуації. Маленьким дітям треба пояснювати, що таке війна взагалі, старшим — що означає війна. В однієї з моїх героїнь є три доньки, дві з них від попередніх стосунків. Наймолодшій два роки, і вона думає, що в неї немає тата, бо йде війна, тому вона чекає, поки війна закінчиться. Але її тато не повернеться, і в якийсь момент матері доведеться сказати їй про це. Вона не знає, коли це станеться. У її сестер є тато.

Не можна мовчати, не можна відкладати розмову, тому що діти ходять до школи і там вони розмовляють між собою, прямо запитують: чому у тебе є мама і тато, а у мене немає. Зараз у Львові багато дітей-сиріт у школах, ми працюємо над інтеграцією учнів. У нас є різні програми для дітей зі сходу та заходу України. Важко знайти спільну платформу для них, щоб вони могли спілкуватися і ділитися проблемами, коли вони мають такий різний досвід. Я сама не знаю, як пояснити це своїй доньці, яка має батьків. Їй теж доводиться спілкуватися з дітьми, які переживають втрату близьких.

‍

‍

‍

‍Як ти розмовляєш з донькою?

Каті 12 років, вона вже не дитина, але ще не доросла. Вона типовий підліток, іноді до неї важко достукатися. Коли починаються повітряні тривоги, я намагаюся сказати їй, що все буде добре. «Не бійся, це там далеко. Ми все переживемо», — кажу я. Зараз у ній не так багато страху, але я не знаю, що станеться пізніше, через кілька років, як він повернеться до неї. Ми не знаємо, як її покоління буде мати справу з цією проблемою в майбутньому, як будуть опрацьовувати тему війни.

 Історія показує, що такі травми передаються з покоління в покоління.

 За останні 100 років у моїй родині всі жили під час війни. Мої прабабусі та прадідусі — покоління Першої світової війни, мої дідусі та бабусі — покоління Другої світової війни, а зараз мої батьки, я і моя донька є свідками російсько-української війни.

Життя в постійному стані війни — це велика трагедія для нашої країни

Я народилася в 1982 році в СРСР, країні, якої сьогодні не існує. Моя юність припала на період боротьби за незалежність України. І насправді, лише на деякий час я відчула, що живу в новій, вільній країні. Ми щойно  почали звикати до ситуації, як почалися революції, спочатку Помаранчева у 2004  році, потім Революція Гідності у 2014 році, а тепер повномасштабна війна. Я живу в постійному відчутті небезпеки.

 Не думала виїхати з країни?

Я розумію сім'ї, які виїжджають з України, бо втратили все, мають малих дітей або живуть дуже близько до фронту. Друзі з-за кордону телефонують мені і запитують, чи думаю я про майбутнє моєї дитини. Що я буду робити, коли війна не закінчиться ще кілька років? Звичайно, живучи у Львові, набагато безпечнішому місті, ніж східна Україна, я дивлюся на все це трохи інакше. Хоча і тут були ракетні обстріли, в яких загинули люди, є повітряні тривоги, і це може бути небезпечно. Однак я не впевнена, що для моєї доньки було б краще жити за кордоном. Тут вона ходить до школи, у неї є друзі, ми разом у нашому домі, який вона знає з народження.

Я вважаю за краще бути тут, з нашим народом, і разом переживати те, що відбувається в країні. Мені важко уявити собі роботу за межами України.

Ти дуже прив'язана до Львова?

 Львів став для нас рідним містом, хоча історія моїх предків складна. Мій прадід, який також був фотографом, походив з Росії. Після революції 1917 року він звідти в Україну. Свою дружину, польку з Білостока, він зустрів у потязі. Вони закохалися одне в одного і одружилися, мій тато народився у Львові. Сім'я моєї матері походила із західної України. Моя бабуся знала щонайменше сім поколінь предків, які жили поблизу містечка Олесько. Однак моя мама також народилася у Львові. Мою прабабусю звали Катерина, і вони з мамою були справжніми подругами. Тому, коли я народилася, мама одразу знала, як мене назвати. Мою доньку теж звати Катя. 

Якою ти зараз є мамою?

 Я дозволяю Каті робити майже все. Можливо, я надмірно опікуюся нею, але через війну намагаюся бути поруч з донькою, навіть вночі. Мені важливо, щоб вона розвивалася, щоб вона знала, чого хоче від життя, і завжди могла сказати, що думає. Коли її щось цікавить, коли їй подобається щось робити, я намагаюся це розвивати. Зараз вона цікавиться мистецтвом, робить комікси, тож бере участь в індивідуальних заняттях.

До війни ми багато подорожували. Я вважаю, що це найкраща освіта

Тоді ти маєш можливість підглянути, як живуть інші люди, і бачиш, що люди дуже різні. Я розповідаю доньці про свою роботу, часто фотографую людей похилого віку або сім'ї, які виховують дітей-інвалідів. Я показую їй ці фотографії та тексти і ділюся своїм досвідом, щоб вона була толерантною до інших людей. Катя ходить до інклюзивної школи, там вона чує те, що ми також хочемо донести до неї: ми не однакові, світ ірізний. Для мене важливо, щоб вона змогла це прийняти.

‍

Катерина Москалюк — журналістка, фотографка-документалістка. Проживає у Львові. Документує життя внутрішньо переміщених осіб, волонтерів, свідків злочинів російських окупантів. Її роботи публікуються в Bloomberg Businessweek, The Ukrainians, Forbes Ukraine та ін.

Шодо фотографії, то з нею Катя зростала: її прадід був фотографом і художником, та мав ще оту дерев’яну камеру, в яку вставлялися скляні пластини, бабуся — архітекторка, тато теж завжди захоплювався фотографією, хоча й працював інженером.

‍

Переклад: Анастасія Канарська

Червень був насичений надзвичайно важливими для України подіями. Саміт миру у швейцарському Бургенштоці, саміт G7, вибори до Європейського парламенту, обрання нового голови НАТО, збереження Урсулою фон дер Ляєн посади президента Єврокомісії, підписання 10-річної угоди про безпеку зі США, яка провіщає прийняття України до НАТО.... і найголовніше: початок переговорів про вступ України до ЄС! На тлі великої політики повсякденне життя українців і українок у червні було зосереджене навколо спортивного ажіотажу на Євро-2024, смерті Ірини та відключень електроенергії, спричинених російським пошкодженням української енергетичної інфраструктури.

Діти граються в зруйнованих внаслідок обстрілу житлових будинках у Костянтинівці на сході Донецької області, 22 червня 2024 року.

‍

Президентка Швейцарії Віола Амхерд дивиться на президента України Володимира Зеленського під час фотосесії учасників Cаміту миру на розкішному курорті Бургеншток поблизу Люцерна, 15 червня 2024 року. Світові лідери зустрілися у Швейцарії, щоб розробити мирний процес для України після російського вторгнення в країну в 2022 році.

‍

17 червня фотографи Костянтин і Влада Ліберови опублікували у своєму Instagram фотографії звільнених з російського полону українських бранців. «Це були наші найскладніші фотографії за останні півроку. Ми відправили їх на Мирний саміт у Швейцарії, щоб використати під час переговорів щодо звільнення решти полонених», — розповіли журналістам фотографи. Деякі з бранців втратили в полоні до 40-50 кг і зараз відновлюються в реабілітаційних таборах, де з ними також працюють професійні психологи.

«Це вже було сказано багато разів, але ми повторюємо це знову. ХХІ століття, центр Європи, епоха новітніх технологій та штучного інтелекту. І саме тут зараз відбувається найбільший геноцид з часів Другої світової війни. Ці фотографії — тому доказ», — Костянтин і Влада Ліберови.

‍

Співробітники Океанаріуму у Валенсії годують одну з двох білух, Пломбіра і Міранду, з дельфінарію НЕМО в Харкові, Україна, 19 червня 2024 року. Дві білухи були евакуйовані з харківського акваріума до Іспанії в межах операції з високим ступенем ризику за участю наземних і повітряних сил.

‍

Учасники церемонії прощання з Іриною «Чекою» Цибух у Михайлівському Золотоверхому монастирі в Києві, 2 червня 2024 року. Ірина «Чека» Цибух, 25-річна бойова медсестра медичного батальйону «Госпітальєри», українська активістка та журналістка Громадського телебачення «Суспільне», загинула 29 травня під час евакуації поранених на північ Харківщини. У листопаді 2023 року Президент України нагородив її орденом «За заслуги» ІІІ ступеня, а в березні 2024 року вона стала лауреаткою премії «Українська правда-100. Сила жінок». Після прощання в Києві Ірина Цибух буде похована у Львові, звідки вона родом.

‍

Президент Української асоціації футболу Андрій Шевченко позує на тлі інсталяції з пошкоджених сидінь у кольорах України, привезених з Харкова до Мюнхена, Німеччина, 17 червня 2024 року, де триває чемпіонат Європи з футболу УЄФА Євро-2024. Інсталяція присвячена спортивним об'єктам, які зазнали бомбардувань під час російсько-української війни. Харків був одним із міст, що приймали чемпіонат Європи з футболу УЄФА Євро-2012, і до змагань було збудовано стадіон «Сонячний», який згодом слугував тренувальною базою для української національної збірної з футболу. Він був зруйнований російськими обстрілами у травні 2022 року.

‍

Вуличний музикант грає на піаніно під час часткового відключення електроенергії в Києві, 6 червня 2024 року. Через російські атаки на енергетичну інфраструктуру Україна зіткнулася з серйозним дефіцитом електроенергії, під час якого частина столиці та кілька областей занурилися в темряву.

‍

Українки стрибають через багаття під час традиційного святкування Купальської ночі біля столиці України Києва, 23 червня 2024 року. Це свято досі відзначається в Україні, і багато людей вірять, що стрибки через багаття очистять їх від злих духів.

‍

Українські військові та активісти ЛГБТ-спільноти під час «КиївПрайд 2024» у Києві, 16 червня 2024 року.

‍

П'ятирічна донька Аня та Катя, дружина Владислава Корнійчука, українського військовослужбовця, який загинув у бою, сумують біля його могили на Личаківському кладовищі у День скорботи і вшанування пам'яті жертв війни у Львові, 22 червня 2024 року.

‍

Президент України Володимир Зеленський, Президент Європейської Комісії Урсула фон дер Ляєн та Президент Європейської Ради Шарль Мішель під час церемонії підписання Угоди про безпеку між Україною та Європейським Союзом під час саміту Європейської Ради у штаб-квартирі ЄС у Брюсселі, 27 червня 2024 року.

Атаки на Харків, Блінкен у Києві та День вишиванки ― ось найважливіші кадри травня 2024 року

‍

‍

‍

‍

‍

‍

‍

‍

Я не можу дивитися на фотографії українських матерів від початку російського вторгнення у 2022 році холодним, професійним поглядом. Я дивлюся на них насамперед як мати і, зі зрозумілих причин, втрачаю дистанцію, фактично не маю її взагалі. 

Як фоторедактор, я щодня бачу багато фотографій жінок з дітьми на сайтах фотоагентств і в соціальних мережах. Багато з цих фотографій, як, наприклад, фотографія пораненої жінки з пізнім терміном вагітності, яку парамедики несуть до карети швидкої допомоги серед руїн розбомбленого Маріуполя, зроблена Євгеном Малолєткою, стали культовими. Такі світлини залишаться зі мною назавжди, як картина війни, свідком якої я ніколи не думала стати. Однак я не колекціоную «найкращі», «найсильніші» чи «найцікавіші» воєнні фотографії. Я воліла би їх не бачити і не поєднувати з текстами, з якими я маю справу з візуального боку в редакції Sestry.eu.

Сьогодні, з нагоди Дня матері в Україні, я повертаюся до фотографій, які постійно повертаються до мене, хочу я того чи ні. Не всі з них ми опублікували в журналі Sestry.eu, але доля героїнь наших текстів, безстрашних, мудрих матерів, відображена в кожній з цих фотографій.

Марина Яцко (ліворуч) та її хлопець Федір оплакують бездиханне тіло свого 18-місячного сина Кирила, який загинув під час обстрілу лікарні в Маріуполі, 4 березня 2022 року.

‍

Вероніка з донькою Марго під час репетиції балету в Школі балету імені Світлани Антипової, 12 грудня 2022 року.  Школа Антипової — єдина школа в Одесі, яка має ліцензію на виступи в Одеській Опері. Через війну багато дітей і молодих людей зникли безвісти, тому дві інші танцювальні школи з Одеси були запрошені приєднатися до неї. Марго — онука С. Антипової і виконує головну роль у балеті за мотивами казки Шарля Перро «Танцівниця», який вона виконувала протягом декількох місяців, після чого зникла безвісти.

‍

29-річна Маргарита Ткаченко годує свою дев'ятимісячну доньку Софію у нещодавно відвойованому місті Ізюм, 25 вересня 2022 року.

‍

4 lipca 2023 rоку російські війська ракетою «Іскандер» нанесли удар по Первомайську, що на Харківщині. Під час обстрілу постраждали 43 людини, 12 з яких — діти. Внаслідок російської атаки було пошкоджено 18 житлових будинків. На фотографії — мама зі своїми дітьми біжить під час російського обстрілу Первомайська.

‍

‍

Тетяна та однорічна донька Поліна вітають Родіона, свого чоловіка і батька, після 3-місячної розлуки. Тетяна виїхала до Польщі після російського вторгнення, а тепер повернулася до міста після повернення Харкова, 29 травня 2022 року.

Наталія Степаненко та її донька Яна після повернення з річного курсу реабілітації в Сан-Дієго, США. Львів, 29 серпня 2023 року. Яна Степаненко втратила обидві ноги, а її мати Наталія отримала поранення під час обстрілу залізничного вокзалу Краматорська 8 квітня 2022 року. Того дня російська ракета влучила в залізничний вокзал Краматорська, 63 цивільних особи (з них дев'ятеро дітей) загинули і 150 отримали поранення (з них 34 дитини).

‍

Саша (праворуч), 9-річна донька капелана Олега, під час онлайн-уроку з мамою Євгенією в благодійному центрі п'ятидесятницької церкви, що приймає евакуйованих з прифронтової зони в Покровському, 4 травня 2022 року.

‍

Дитина допомагає матері нести сумку після перетину кордону з Україною в пункті пропуску Сірет, Румунія, 25 лютого 2022 року.

‍

Акушерки переводять пацієнтів маріупольської лікарні до частини закладу, де організували бомбосховище, 1 березня 2022 року.

‍

Мама бавиться з дитиною на станції метро в центрі Києва під час ракетного обстрілу міста, 24 лютого 2022 року.

‍

У нашому журналі є багато зворушливих текстів про цих надзвичайних жінок. Читайте про Юлію Павлюк, яка й гадки не мала, що під час втечі з донькою з Ірпеня її сфотографував Максим Дондюк, а фото потрапило на обкладинку журналу “Time” і її побачив увесь світ: 

https://www.sestry.eu/statti/ukrayinka-z-obkladinki-time-u-naykritichnishiy-moment-viyskoviy-vzyav-moyu-zaplakanu-donku-na-ruki-i-vona-vmit-zaspokoyilas

‍

‍

Погляньте на історію Ольги Бенди, ветеранки АТО, яка пішла на війну, коли її синові був лише рік, почала служити в Авдіївці у 2016 році у складі 72-ї механізованої бригади, втратила ногу у травні 2017 року внаслідок обстрілу українських позицій, а у 2019 році подолала дистанцію «Морського марафону».

‍

Або до тексту про Лесю Литвинову, волонтерку, благодійницю, матір п'ятьох дітей, яка вже у 2014 році залишила роботу на телебаченні і була саперкою Збройних сил України.

В інтерв'ю Sestry.eu Леся розповідає журналістці Наталії Жуковській: «Найважче на фронті — не думати про дітей. Я не перестаю думати про ці слова, дивлячись на фотографії з України щодня».

‍

‍

‍

Коли невдовзі після нападу Росії на Україну світ облетіли фотографії мешканців Києва та Харкова, які ночували на станціях метро, ми не повірили, що це реальні кадри. Люди спали в метро в наметах, діти дивилися фільми на телефонах, батьки готували їжу, хтось працював на ноутбуках, хтось доглядав за тваринами, закохані тулилися одне до одного, не звертаючи уваги на перехожих... Повсякденне життя під час ракетних обстрілів почало відбуватися в метрополітені. Хоча сцени, зображені на фотографіях, здавалися неймовірними, ситуації, зафіксовані незалежними українськими фотожурналістами, мали місце, більше того, вони продовжуються і донині, адже Росія не припинила ракетні обстріли українських міст. У Києві та Харкові, де більшість станцій метро були побудовані під час холодної війни (1947-1991), щоб також слугувати бомбосховищами на випадок нападу з боку Заходу, сирени тривоги іноді можна почути протягом усього дня. З часом мешканці звикли до звуку сирен, а міська влада навіть організувала школу на станції метро, щоб зайняти час дітей.

Кадри з українського метро багатьом нагадували фотографії Лондона воєнного часу. Навесні в лондонському Музеї транспорту в Ковент-Ґардені відкрилася виставка фотографій: «Відлуння Бліцу: підземні сховища в Україні та Лондоні»

Виставка показує, як станції метро та метрополітен надають притулок громадянам під час війни — зараз і в минулому. На виставці представлено 70 фотографій, серед яких історичні світлини з колекції Музею та 38 сучасних фотографій шести відомих, переважно українських, документалістів.

‍

Найбільш інтенсивний період бомбардувань Лондона припав на вересень 1940 — травень 1941 року, відомий як «Бліц». Метро ніколи не призначалося для такого використання, і влада спочатку не могла з цим впоратися. Уряд Великої Британії був проти того, щоб дозволити людям сховатися на станціях метро, вважаючи, що важливіше зберегти рух поїздів. Однак через величезну кількість цивільних осіб, які спускалися під землю, та протести преси і парламенту, влада була змушена змінити своє рішення.

Сирени тривоги в Лондоні вили майже щодня протягом восьми місяців з вересня 1940 року по травень 1941 року і знову з червня 1944 року по березень 1945 року. Ховатися вночі на станціях метро стало рутиною. Існували спеціальні вхідні квитки, двоярусні ліжка на платформах, прохолодні напої, а на деяких станціях — бібліотеки, музика і жива розважальна програма.

У Києві на початку російського вторгнення в лютому 2022 року кількість укриттів у метро досягла максимуму — близько 40 000 осіб. Деякі залишалися там на ніч, інші — на дні або тижні, повертаючись на поверхню лише для того, щоб зробити покупки або помитися. Ті, хто втратив свої домівки, жили під землею місяцями. Харків, близький до російського кордону, зазнавав частіших обстрілів. Люди там проводили більше часу в метро, створюючи комфортні, домашні простори з постільною білизною, наметами, килимами, прикрасами та іграшками.

Фотографії Лондона походять зі збірки Лондонського музею транспорту і при першій публікації підлягали державній цензурі з метою просування образу лондонців, які об'єдналися проти Бліцу. Фотографії з України були зроблені незалежними, переважно українськими фотожурналістами, серед яких Павло Дорогой, В'ячеслав Ратинський, Сергій Коровайний, Максим Дондюк, Михайло Палінчак та Еміль Даке з Німеччини.

Хоча фотографії, представлені в Лондонському музеї транспорту, були зроблені з різницею у 80 років, вони виявляють дивовижну схожість людського досвіду, що майже перегукується з чорно-білими архівними фотографіями лондонців та кольоровими зображеннями з українського метрополітену.

Чи обов'язково повторювати долі цивільного населення, яке найбільше постраждало під час воєн?, — мабуть, запитає не один відвідувач виставки в Лондонському музеї транспорту.

Виставка в Лондонському музеї транспорту в Ковент-Ґардені триватиме до березня 2025 року

‍

‍

‍

До Києва прийшла весна, тож не дивина, що багато людей фотографуються серед квітучих дерев у Національному ботанічному саду, 7 квітня 2024 року

‍

Харків'яни сидять на лавці та перевіряють свої смартфони на вулиці під час відключення електроенергії після російських атак на енергетичну інфраструктуру міста, 8 квітня 2024 року

‍

Родина загиблого в бою з російськими військами українського солдата Сергія Коновала під час церемонії прощання з ним та його бойовим побратимом Тарасом Петришиним на Майдані Незалежності в Києві, 9 квітня 2024 року

‍

12-річна українка Яна Степаненко, яка втратила обидві ноги під час російського ракетного обстрілу залізничного вокзалу Краматорська, готується до забігу на протезах на Бостонському марафоні на 5 км, Львів, 4 квітня 2024 року

‍

Активістка з розмальованим обличчям, що символізує кількість днів, проведених у полоні захисниками «Азовсталі», під час акції "Free Azov", 21 квітня 2024 року

‍

Відомий український скульптор Олексій Пергаменчук та художниця Євгенія Волощук розмальовують безпілотники у традиційному українському стилі петриківського розпису перед відправленням до війська, Київ, 26 квітня 2024 року

‍

Мурал, створений італійським художником Йорітом (Jorit), із зображенням дівчинки в житловому будинку в Маріуполі, 21 квітня 2024 року

‍

Активісти Українського центру реабілітації рукокрилих випускають кажана, одного із тисяч пацієнтів, врятованих у містах України, Київ, 6 квітня 2024 року. Центр заснували Альона Прилуцька, Антон Влащенко та Ксенія Кравченко у Харкові у 2013 році. Українці з-поза меж Харкова почали надсилати їм поранених або хворих кажанів. Натуралісти підбирали їх на залізничних вокзалах і доглядали за ними. Якщо вдавалося врятувати, випускали на волю. Якщо ні — заморожували загиблих тварин, створюючи науково важливу колекцію. У 2023 році Альона Прилуцька отримала нагороду «Майбутнє для природи»

‍

Демонстрації на підтримку України пройшли перед будівлею Капітолію перед тим, як Сенат США ухвалив пакет підтримки, 20 квітня 2024 року

‍

Працівник згорілої диспетчерської електростанції ДТЕК оцінює збитки після російської атаки, 19 квітня 2024 року. Протягом трьох з половиною тижнів Росія здійснювала майже безперервні атаки на енергосистему України, залишивши без електрики понад мільйон людей.

‍

Бронзові призери чемпіонату Європи з академічного веслування Дарія Котик та Станіслав Самолюк цілуються під час церемонії нагородження на чемпіонаті Європи з академічного веслування в Сегеді, Угорщина, 27 квітня 2024 року

‍

Учасниці програми арт-терапії для вдів українських воїнів, Київ, 28 квітня 2024 року

‍

Православний священик благословляє вірян з вербовими гілками під час богослужіння на Вербну неділю в церкві в Сімферополі, Крим, 28 квітня 2024 року

‍

‍

‍

‍

‍

‍

‍

‍

‍

‍

Без вікон, сонячних променів, під звуки сирен та обстрілів. У цьому харківському бомбосховищі у підвалі лунає музика та веселий сміх маленьких дівчат. У рожевих пачках юні балерини, попри всі жахи війни, відточують свою майстерність.

9-річна Мирослава до війни займалась в одній із найкращих балетних шкіл Харкова, де наживо грали піаністи. Від нової балетної студії, розташованої у бомбосховищі у підвалі, дівчинка спочатку була шокована. Але сказала мамі, що заради балету готова на все.

32-річна Ганна Пономаренко, мама Мирослави, розповідає, що дівчинка з трьох років займається балетом. І це її найулюбленіше заняття. Можливість займатись балетом під час війни стало для дівчинки справжнім щастям:

— Вона хоче тренуватись більше і більше. Вона завжди просить своїх тренерів навантажувати її, бо їй мало. Балетна студія дарує їй спокій. Вона приїжджає додому після уроків заспокоєна, розслаблена, не звертає увагу на те, що коїться навкруги.

Зараз у балетній студії навчаються лише 20 дівчат, розповідає її засновниця Юлія Войтина. До війни жінка керувала мережею балетних студій, де навчалось три сотні дітей. Але була змушена закрити бізнес, коли подалась на Західну Україну після початку повномасштабного вторгнення.

До Харкова Юлія Войтина повернулась торік у березні. Відновити бізнес не змогла через брак коштів. Однак зробила все, щоб відкрити бодай одну балетну студію:

— Діти у Харкові сидять вдома на онлайн-освіті. Їм десь треба дівати свою енергію, а також отримувати позитивні емоції. І балет для них став спасінням.

Усі фото: AP Photo/Efrem Lukatsky

Світлини-переможці були відібрані з 61 062 робіт, поданих 3 851 фотографом з 130 країн світу. Всього було нагороджено 24 проєкти та шість почесних відзнак. До складу журі входять фоторедактори та керівники фотовідділів найбільших світових видань. Голова міжнародного журі, Фіона Шилдс, директорка фотовідділу The Guardian, підбиваючи підсумки цьогорічного конкурсу, зазначила:

«Ці фінальні роботи, що увійшли до короткого списку, є гобеленом нашого сьогоднішнього світу, зосередженим на зображеннях, які, на нашу думку, були зроблені з повагою та чесністю і можуть промовляти універсально та резонувати далеко за межами їхнього походження. Це можливість відзначити роботу пресових і документальних фотографів по всьому світу, виконану з відвагою, розумом і винахідливістю, а також підкреслити важливість історій, які вони розповідають, часто за неймовірних обставин».

Серед нагороджених матеріалів — фоторепортаж Йоганни Марі Фріц для Die Zeit з постраждалої від повені Каховки після російської атаки на дамбу 6 червня 2023 року. 18 квітня 2024 року буде оголошено чотирьох переможців, серед них і фото року World Press Photo.

Пригадуємо інтерв'ю з Юлією Кочетовою для Sestry.eu 23.11.2023:

Фотокореспондентка Юлія Кочетова опинилась на Майдані в ніч побиття студентів: знімала події та силовиків, а пізніше, поки комунальники не змили сліди злочину, фотографувала сліди крові на бруківці. Коли після цього Юля врешті прийшла додому, емоції від побаченого накрили так, що змінили її зсередини.  

Літали кулі, падали коктейлі, але Юля вдягнула червону каску й фотографувала в найгарячіших точках. Знімала спопелений будинок Профспілок, а пізніше — розстріляних на вулиці Інститутській. Саме на Майдані Юля зрозуміла, що хоче бути очима й голосом історичних подій. А життя, як бачимо, з тих пір на історичні події не скупиться.

Після того, як Євромайдан переміг, Юля Кочетова фотографувала Крим під час анексії, з 2014 року вона знімає війну. Нещодавно вона отримала міжнародну премію Emmy за видатне висвітлення новин (довга форма). Її роботи були представлені на особистих та групових виставках у Великобританії, США, багатьох європейських країнах та, звичайно, по всій Україні. Її світлини публікують The Guardian, The Telegraph, The National Geographic, Vice News, Der Spiegel, Zeit, Bloomberg, Vanity Fair, FP, Reuters, NBC тощо. В річницю Революції Гідності Sestry поговорили з Юлією Кочетовою про її унікальний досвід.

«Фотозйомка — мій щит від реальності»

— В 2014 році я була лінивою студенткою, яка мріяла поїхати на навчання до Німеччини та не повернутися, — розповідає Юля Кочетова.  — Але все змінилось, коли я вийшла на Майдан. Спочатку, як і більшість моїх товаришів з університету, я думала, що революція — це чудова гра. Ми танцювали на вулиці, зустрічали цікавих людей, разом їли щось гаряче. Але це швидко закінчилося, коли я стала свідком побиття студентів силовиками. Це був момент, коли я зупинилась і запитала себе: «Хто я така? Що я хочу робити далі?» Дивлячись з висоти десятирічного досвіду, революція на Майдані була найкрасивішим і найважливішим досвідом у моєму житті.

18 лютого 2014 року я визирнула з вікна будинку Профспілок, щоб зробити фотографію, і побачила, що вся площа Незалежності горить. Це було як у підручнику з історії, я не забуду цього до кінця життя. Україна в огні — тільки не Довженка, а моя — палаюча й лякаюча. Я подумала: а що, якщо завтрашнього дня не буде? Що, як ми не переможемо? Якщо наступного дня, наче нічого не трапилося, на цьому місці будуть курсувати автомобілі, а всіх активістів почнуть катувати? Власне, те, чого я боялась тоді, відбувається тепер в багатьох місцях України. Ми знову стоїмо обличчям до обличчя з режимом, тільки тепер вже у збройній  боротьбі.

— Як ти стала воєнним фоторепортером?

— Багато років тому мій батько навчив мене фотографувати, за що я завжди буду йому вдячна. В 17 років я також проходила стажування в фотоагентстві. Тоді я ще не бачила для себе історій для зйомки, не вміла виокремити одну цікаву тему. Тож мій редактор Олексій Болдін посилав мене на найдивніші події — наприклад, на виставку ікебани на лівому березі Києва або на відкриття пам'ятника на краю міста. Зазвичай я була єдиною журналісткою в цьому місці. Це була щоденна рутинна праця, завдяки якій я опанувала майстерність і навчилася працювати під тиском часу.

Пізніше я займалася комерційною фотографією — в основному, портретами. Пам'ятаю, під час однієї з останніх перед вторгненням зйомок я робила фотосесію жінки, яка дуже нервувалася. Я розуміла, що в такому стані зробити хороший портрет майже неможливо. Стала з нею розмовляти, і зненацька вона запитала, що я буду робити, якщо завтра почнеться війна. «Одразу почну фотографувати, немає іншої опції!» — відповіла я без коливань. В момент, коли відбуваються найважливіші події нашого покоління, треба залишатися на місці й розповідати про ці події світу. Я була трошки обурена знайомими фотографами, які виїхали до Європи.

— Ти залишилась у Києві, ти тут народилась?

— Я переїхала до столиці, коли мені було 16 років, аби почати самостійне життя. Народилась і виросла я в Вінниці (зараз тут живуть мої батьки).

У липні 2022 року через російські ракети, запущені на площу Перемоги у Вінниці, загинуло 27 людей. В той день я була в Дніпрі, ми з командою DER SPIEGEL їхали в Донецьку область. У перші секунди після появи новин про ракетний удар я зателефонувала мамі. Вона сказала, що у нас вилетіли всі вікна і що вона біжить до підвалу.

‍— «Коли хтось запитає мене, що таке війна, я відповім: “Війна — це прокидатися зі шматками вікон в ліжку», — це підпис однієї з твоїх світлин в Instagram. Цікаво, як ти створила свій поетичний стиль підписів, відмінний від звичної короткої довідки за журналістським правилом: хто? що? де? коли?

— 24 лютого ми з колегою направлялись до Авдіївки, коли до нас почали надходити новини про напад. Я читала зарубіжні медіа: «Росіяни бомбардують всюди», «Uber і McDonald's покидають Україну» — в медіа панував хаос. Так само було в 2014 році, коли Росія анексувала Крим і напала зі сходу. У нас почалася війна, але ЗМІ, дипломати та демократичний світ знову транслювали щось у стилі «ми глибоко стурбовані», називаючи російське вторгнення – «криза на Донбасі», «гібридна» і «громадянська війна» (один з класичних російських пропагандистських наративів).

Я відчула, що мені негайно треба висловитись. Бо мовчання годує чудовисько. Це схоже на домашнє насильство. Коли одна межа посувається, дуже скоро вона посувається ще далі, і нема тому насиллю кінця. Отож, я зробила селфі, додала хештег #Україна й запостила в Instagram з підписом: «Дивися, світе, ти вісім років замовчував нашу війну на Донбасі, називав її кризою, конфліктом, ви всі були глибоко занепокоєні й цим підгодовували монстра. І те, що Росія дозволила собі так жорстоко, з таким масштабом наступити ще раз, напасти на Україну, — це тому що світ навколо був поблажливим, а монстри не пробачають поблажливості, й мовчанка завжди вбиває». Після цього я отримала сотні повідомлень, до мене написали друзі з Польщі та Німеччини, на мою сторінку підписалися люди з усього світу, зокрема, російські тролі, які намагалися заблокувати мені коментарі.

Редакція Die Zeit попросила мене записати голосовий репортаж, а після цього запропонували зняти фотощоденник про перший тиждень великої війни. У процесі я збагнула, що писання діє на мене терапевтично, і я не можу зупинитися. Я постійно щось записувала, колеги навіть жартували наді мною. Але таким чином я скидаю свої важкі емоції. «Люди чекають на твої записи в Instagram, пиши щовечора», — переконував мене репортер Бен Соломон. Деякі говорили, що я пишу надто інтимно. Інші, що війна в країні — це історії Юлії.

Були дні, коли я нічого не писала, і тоді дивно почувалася. Писання, як і фотозйомка, стало моїм щитом від реальності.

«Не можу пройти вулицею Грушевського й не заплакати»

— Чому ти пишеш англійською мовою?

— Хочу спілкуватися з усім світом. Мене цікавить, що думають про війну в Україні іноземці, я намагаюсь, аби вони розуміли, що відбувається насправді. Людина запам'ятовує історії лише тоді, коли в цій історії проступають чиїсь шрами. От і читачі мого блога — забувають села й міста, де тривають бої, плутаються в мапі України. Але завжди добре пам'ятають, через що я пройшла. Питають, як моя родина, чи брат досі на нулі, чи відбудували Вінницю…

— Ти рідко публікуєш фотографії зі сценами насильств. Чому?

— Те, що з'являється в медіа, — десята частина того, що ми, фоторепортери, знімаємо. Часто, буваючи на місцях злочину, я думаю: добре, що тіло вже прикрито, що я не криміналістка й не повинна фотографувати все детально для якоїсь правозахисної організації.

Перед тим, як опублікувати фотографію зі сценою насильства, я замислююсь, що це дасть. Можливо, глибший слід залишиться, якщо я опишу ситуацію словами, додаючи щось особисте? Слова мають велику силу, бо працюють з уявою.

Зрештою, медіа неохоче публікують такі фотографії. У 2014 році я зняла тіла після пожежі в будинку Профспілок. Колега сказав мені, що їх ніхто ніде не покаже. У 2022 році світ обійшли фотографії з Бучі. Тоді фотограф Девід Х'юм Кеннерлі, нагороджений колись Пулітцерівською премією, сказав: «Найкращі фотографії війни можуть змусити нас хотіти відвести від них погляд. Важливо, щоб ми цього не робили».

З одного боку, ми бачимо турботу ЗМІ про читача, для якого споглядання надто відвертих знімків може бути травматичним. Його світ ідеальний, він платить податки, він чутливий, його родина не знає війни. Навіщо йому знати, що світ інший. З іншого боку, я не звинувачую читачів за те, що так працюють медіа. Якщо ви не хочете дивитися чесні фотографії, не робіть цього.

Реальність навіть страшніша, ніж ці зображення, і від неї не втечеш.

— Багато людей слідкують за тобою в соціальних мережах…

— Перед війною у мене було 1500 підписників, які лайкали мої смішні селфі. Сьогодні мій профіль виглядає абсолютно по-іншому, я публікую історії війни. І люди з усього світу сміливо їх коментують. Вони пишуть про фотографії, але також запитують, як я себе почуваю, говорять, що моляться за мене. Звичайно, вони не думають вдень і вночі про Україну, але я відчуваю, що ці люди справді про мене турбуються. А отже, війна в Україні для них має обличчя.

— Ти чудово пишеш про Київ, він займає важливе місце в твоєму серці?

— Колись я говорила з Кузьмою Скрябіним, українським рок-співаком, який загинув в автокатастрофі. Він сказав мені, що у житті кожного з нас є такі міста, які дають нам все, і такі, що нас знищують.

Я велика шанувальниця Києва. Я отримала від цього міста водночас і все найкраще, і найстрашніше. У Києві я відчуваю себе як вдома незалежно від того, ночую у власній квартирі чи на дивані у друзів. Коли у березні 2022 року місто спорожніло, я раділа кожній людині, яку бачила на вулиці. Тоді Київ був містом-привидом. Не було води, більшість магазинів були зачинені, а в поодиноких відчинених можна було купити хіба оливки й тунець за завищеними цінами. Скрізь стояли контрольно-пропускні пункти, люди ходили зі зброєю, і ми знали, що росіяни поруч. Зустрічаючи одне одного на вулиці, віталися щасливо: «Як ти? Чи все добре? Є вода, їжа, тобі щось потрібно?» Це був неймовірний час.

Звісно, я бачу, що Київ сірий, радянська архітектура для деяких може виглядати непривабливо. Але я дивлюся на це місто, як на улюблену людину, з якою пережила щось найважливіше в житті. З часу Революції я не можу пройти вулицею Грушевського, щоб не плакати.

Я люблю шрами мого міста і шрами від людей, яких кохала.

Легко полюбити когось, коли все добре, легко любити місто, коли все працює. Але любити після важких досвідів — це зовсім інше. Зараз у мене багато запрошень з усього світу, я могла б жити, де хочу, але я не залишу Київ після того, що ми разом пережили.

— Що тобі дає надію?

— 16-річна Катя з Краматорська, яку я зустріла влітку 2022 року, шукаючи героїв для одного зі своїх матеріалів, розповідала: «Я насолоджуюся смаком кожної ягоди окремо. Їм повільно, щоб відрізнити їх одна від одної». З тих пір я фокусуюсь на малих речах. Спостерігаю, як світло подорожує по деревах, прислухаюсь до сміху на вулиці. Я не думаю про завтрашній день, бо він може не настати. Не планую нічого. Я проживаю кожну секунду життя, намагаючись відрізнити її від наступної.

У Збройних силах станом на січень 2024 року перебуває більше 62 тисяч жінок, з них 45 — військовослужбовиці. Для жінок, які зараз у тилу, створили спеціальні курси, інструктори яких навчають базовим навичкам військової науки, поводженню зі зброєю, тактичній медицині.

На курси, організовані громадською організацією «Українська Валькірія», приходять жінки та дівчата різних віку і професій. У кожної своя ціль. Дехто із жінок готує себе так до армії.

«Жінки здатні битися на рівних із чоловіками та водночас залишатися жіночними. Стать воїна не має значення», — розповіла Дар'я Требух, засновниця «Української Валькірії».

На навчаннях жінок знайомлять з різними видами калібрів та набоїв, вчать стрільбі у різних позиціях та пересуванню зі зброєю, а також метанню гранат.

Навчання пройшли вже понад 200 жінок. П'ята частина з них вже пішли добровольцями на фронт.

Жінки в Україні виконують військовий обов'язок на рівних засадах із чоловіками. У ЗСУ скасовані всі обмеження щодо військових спеціальностей, які можуть мати українки. Тож жінки можуть як керувати танком, так і бути снайперками чи кулеметницями.

Автор усіх фото — Gian Marco Benedetto (Anadolu)

Лютий для українців — тепер це один із найважчих місяців у році. Другий рік поспіль кожен із нас згадує той страшний ранок 24 лютого 2022 року, коли Росія напала на Україну. Відтоді життя кожного українця повністю змінилось. У другу річницю повномасштабного вторгнення РФ у цілому світі відбулись акції на підтримку України. Ми вкотре переконались, що не самі у боротьбі із ворогом. Хоча щоденно наші військові потребують допомоги західних партнерів, аби захистити українські землі та мирних людей від російських снарядів.

ЗСУ чекають, коли Німеччина врешті почне поставки далекобійних ракет Таурус до України. 22 лютого німецькі депутати підтримали проєкт резолюції з вимогою надати Україні далекобійні ракети, тепер слово лише за Олафом Шольцом. Чекають українські військові і позитивних новин із США. Джо Байден 27 лютого зустрівся з лідерами Конгресу, щоб розблокувати допомогу Києву. Він наголосив, що «Україна за останні тижні втратила позиції на полі бою і змушена обмежувати використання боєприпасів через бездіяльність Конгресу».

Лютий-2024 запам'ятається кожному із нас російськими атаками на Київ, Дніпро, Харків, Одесу, внаслідок яких знову загинули ні в чому невинні люди. У лютому було ухвалено рішення про зміну головнокомандувача ЗСУ, а також вивід українських військових з Авдіївки. Перед очима кожного із нас й українське збіжжя на території Польщі — зібране з любов'ю у надзвичайній небезпеці українськими фермерами і розсипане їхніми польськими колегами.

Але лютий — це не лише про біль. Лютий приніс нам і радощі. Українська стрічка «20 днів у Маріуполі» отримала премію BAFTA. Ольга Харлан виграла золоту нагороду етапу Кубка світу з фехтування на шаблях серед жінок. Збірна України виборола срібло в артистичному плаванні на чемпіонаті світу з водних видів спорту. Українці продовжують жити і боротись за свою країну.

Це була третя атака російської армії на Київ від початку 2024 року. 7 лютого уламки ракети влучили у багатоповерхівку у Голосіївському районі. Внаслідок російської атаки загинуло 5 людей, 40 — отримали поранення. Того дня, за даними Повітряних сил ЗСУ, Росія здійснила кілька хвиль атак по території України, застосувавши 64 ударних БПЛА, крилатих, балістичних та зенітних керованих ракет. Українські військові збили 29 ракет і 15 «шахедів».

Збірна України здобула срібло в артистичному плаванні на чемпіонаті світу в Катарі. Українки посіли друге місце в акробатичній програмі командних змагань. Команду представляли Марина та Владислава Алексіїви, Марта Федіна, Олександра Горецька, Вероніка Гришко, Дар’я Мошинська, Анастасія Шмоніна, Валерія Тищенко. Українки у фіналі поступились збірній Китаю. Третє місце — за спортсменами із США.

Фото, яке облетіло весь світ. На ньому вже колишній головнокомандувач ЗСУ Валерій Залужний обіймає свого наступника Олександра Сирського. Генерали зустрілись 9 лютого під час церемонії нагородження військових в Маріїнському палаці в Києві. Того дня Володимир Зеленський своїм указом надав Валерію Залужному звання Героя України та орден «Золота Зірка» за видатні заслуги в умовах повномасштабної війни з РФ. Напередодні ж, 8 лютого, своїм указом глава держави звільнив головнокомандувача ЗСУ та призначив замість нього Олександра Сирського, який раніше керував Сухопутними силами.

Жінка разом із поні йде вулицями вечірньої Одеси. За кілька годин — у ніч проти 8 лютого — російська армія атакує місто безпілотниками. Ударом ворожого дрона пошкодило недобудовану багатоповерхівку та будівлю навчального закладу. Під час російської атаки поранення отримали двоє патрульних, які їхали на місце влучання для надання допомоги людям.

Стрічка «20 днів у Маріуполі» режисера Мстислава Чернова отримала премію BAFTA. Її визнали найкращим документальним фільмом. До слова, це перша BAFTA в історії українського кіно. Під час нагородження режисер заявив, що його фільм — про народ України: «Історія Маріуполя — це символ усього, що було, символ боротьби, символ віри. Давайте продовжувати битися». Над стрічкою працювали троє людей — Мстислав Чернов, фотограф Євген Малолєтка та продюсерка і журналістка Василіса Степаненко. Фільм розповідає про перші тижні бойових дій у Маріуполі. Стрічка «20 днів у Маріуполі» номінована також на премію Оскар в категорії «Найкращий документальний фільм». Чи стане вона переможцем, стане відомо у ніч на 11 березня.

Так виглядає нині розбита російськими снарядами Авдіївка. 17 лютого головнокомандувач Збройних сил України Олександр Сирський заявив про виведення українських підрозділів з міста. «Наші воїни гідно виконали свій військовий обов’язок, зробили все можливе для знищення найкращих російських військових частин, нанесли ворогу значні втрати в живій силі та техніці. Життя військовослужбовців — найвища цінність», — написав він у фейсбуці. Найпотужнішу з 2014 року атаку на Авдіївку російські війська розпочали вранці 10 жовтня 2023 року. Президент Володимир Зеленський на Мюнхенській безпековій конференції заявив, що втрати Росії під Авдіївкою з жовтня склали десятки тисяч солдатів

Мирна демонстрація на вулицях Лондона 24 лютого 2024 року. Сотні людей вийшли на акцію у другу річницю повномасштабного вторгнення.

Друга річниця повномасштабного вторгнення у Празі. Люди стоять на площі із жовтими та блакитними папірцями, з яких склали синьо-жовтий прапор.

Напередодні другої річниці великої війни в України ось таке серце зі свічок з'явилось перед собором Святого Стефана у Відні. Ініціаторами акції «Море світла» виступили благодійна організація «Карітас» та українська громада. У формі серця було виставлено 5 тисяч свічок на знак підтримки та солідарності з українськими дітьми. «Наша допомога буде продовжуватися і надалі. У самій Україні, в сусідніх країнах, а також в Австрії. Ми хотіли б нагадати вам про це сьогоднішнім морем світла», — заявив президента «Карітасу» Міхаель Ландау.

Люди на меморіальній церемонії під зруйнованим на околицях Ірпеня мостом у другу річницю повномасштабного вторгнення. 25 лютого 2022 року українські військові підірвали міст у селі Романівка, щоб завадити російській армії наступати на Київ. Вже незабаром з-під російських обстрілів змогли вибратись майже 40 тисяч мешканців району, ховаючись від снарядів під бетонними залишками мосту і чекаючи допомогу українських солдат. 21 листопада 2023 року у Романівці відкрили новий міст замість підірваного.

Жінка сидить біля прапорців, встановлених на Майдані Незалежності у Києві. Це місце пам'яті для багатьох людей. Кожен прапорець персоналізований — на ньому ім'я загиблого воїна. Перші прапорці з'явились у червні 2022 року. Їх встановили родичі бійців полку «Азов». Зараз цих прапорців сотні. А також лампадок та квітів, які приносять люди.

Це був четвертий і наймасштабніший інцидент з української агропродукцією на польському кордоні. Невідомі розсипали 160 тонн української кукурудзи з восьми напіввагонів на станції Котомеж у ніч з 24 на 25 лютого. Інцидент стався за 150 км від порту Гданськ, звідки вантаж мав вирушити за межі Польщі. Міністр внутрішніх справ Польщі Марчін Кервінськи заявив, що висипати зерно із транспорту неприпустимо. І пообіцяв покарати зловмисників.

Добірка фото — Beata Łyżwa-Sokół

Текст — Наталія Ряба

Головне фото: Odd ANDERSEN / AFP/East News

Крим став першим об'єктом російської агресії проти України. 20 лютого 2014 року вперше зафіксували так званих «зелених чоловічків» на півострові, а також перетин державного кордону України збройними силами РФ через Керченську протоку. Уже за місяць, у березні, Росія провела невизнаний демократичним світом референдум у Криму. А у квітні 2014 року розпочалось вторгнення у Донецькій та Луганській областях. Sestry зібрали фотографії, які ілюструють 10 років російської війни.

26 лютого 2014 року Меджліс кримськотатарського народу закликав жителів півострову прийти до стін кримського парламенту на мітинг проти сепаратизму. Тоді під Верховною Радою АРК Крим зібрались тисячі кримських татар. Разом із тим прийшли симпатики руського міру. Обидві сторони тримали у руках прапори, різні плакати та транспаранти. Поруч із синьо-жовтими та кримськотатарськими прапорами буяли російські триколори. На фото сутичка між міліціонером та кримськими татарами. Сімферополь, 26 лютого 2014 року.

20 лютого 2014 року став найкривавішим днем Революції Гідності. Того дня на Майдані загинуло 47 осіб, 157 отримали тілесні ушкодження. За даними Генпрокуратури, всього під час Революції Гідності постраждали 2,5 тисячі людей, 104 — загинули. Згодом загиблих учасників акцій протесту почали називати Небесною сотнею.

На цьому фото — тіло загиблої Тетяни Медвєдєвої, накрите курткою. Автобус, в якому їхала жінка, росіяни обстріляли 16 вересня 2014 року у Донецьку.

Цю жінку звати Олена Курило. Фото її закривавленого обличчя з’явилося на обкладинках світових ЗМІ. Жінка отримала поранення у перший день повномасштабного вторгнення, коли росіяни влучили ракетою за 30 метрів від її будинку у Чугуєві. Це фото зробив американський фотограф-документаліст Вольфганг Шван, за яке отримав перемогу у категорії «Пресфотограф року» на міжнародної премії The International Photography Awards. Олена Курило, яка після початку великої війни за кордон, повернулась в Україну. Жінка перенесла кілька операцій на очах. Після лікування праве око бачить на 30%, ліве — на 80%.

9 березня 2022 року російська армія вкотре обстріляла Маріуполь. Росіяни завдали авіаудару на пологовий будинок та дитячу лікарню. Того дня поранення зазнали 17 людей, у тому числі, діти, троє жителів Маріуполя загинули. Фоторепортер Євген Малолєтка, автор цього фото, став лауреатом премії імені Георгія Гонгадзе 2022 року, отримав головний приз World Press Photo, став найкращим фотографом 2022 року за версією The Guardian. А у травні 2023 року американське інформаційне агентство Associated Press отримало Пулітцерівську премію за роботу українських фотокореспондентів Мстислава Чернова, Євгена Малолєтки та Василіси Степаненко в Маріуполі.

На цьому фото український військовий та його пес в Ірпені. На вулиці 29 березня 2022 року. День тому, 28 березня, українські захисники звільнили Ірпінь на Київщині. Російські загарбники перебували у місті 23 дні. Унаслідок запеклих боїв було зруйновано 70% соціальної та житлової інфраструктури міста.

2 квітня 2022 року Міноборони України повідомило про звільнення всієї Київської області від російських військ. Після відступу військ РФ стали відомі численні свідчення про масові факти загибелі мирних жителів, зокрема, у Бучі. На цьому фото чоловік із дитиною їдуть містом на велосипеді, а обабіч дороги лежить тіло загиблого бучанця.

У Львові встановили меморіальну стіну у пам'ять загиблих внаслідок повномасштабного вторгнення. Від початку великої війни загинули 10 233 цивільних, ще 19 289 отримали поранення. Про це 10 січня заявила заступниця генерального секретаря Організації Об'єднаних Націй (ООН) Розмарі Ді Карло.‍‍

На деокупованих територіях Харківської області правоохоронці виявили 10 катівень, шість із них — в місті Ізюм. На цьому фото два матраци, які лежать на підлозі. Тут, у поліцейському відділку, росіяни утримували місцевих жителів. Вони влаштували в’язницю та кімнату тортур. Правоохоронці знайшли журнали зі списком затриманих, які вели росіяни, а також інструменти катувань. Після деокупації Ізюма у лісі знайшли масові могили. Там виявили більше 450 тіл. Серед загиблих багато жінок та дітей.

7-річна Вероніка Ткаченко тримає уламок ракети «Град», яка влучила в будинок її родини в Ізюмі на Харківщині у вересні 2022 року.

Вид зруйнованого Бахмута із пташиного польоту. До повномасштабного вторгнення Бахмут був маленьким, мальовничим містом з гарними вуличками та старовинною архітектурою. Тут проживало понад 70 тисяч людей.

2 січня 2024 року Росія здійснила масований удар по Україні, випустивши по українських містах 99 ракет різного типу та 35 БПЛА Shahed. Того дня у Києві постраждали 49 людей, ще троє загинули внаслідок ракетної атаки. У столиці постраждала цивільна інфраструктура в Оболонському, Печерському, Подільському, Солом'янському, Святошинському та Деснянському районах.

Текст Наталії Рябої, добірка фото Beata Łyżwa-Sokół

Головне фото: Evgeniy Maloletka / AP /East News

«Подивіться на обличчя людей на фотографіях виставки, на їхні очі, на їхній сум, на їхню втому. Їхні обличчя говорять про людяність нашого часу. Не обов'язково про щось хороше, але важливо документувати те, що відбувається в Україні сьогодні, і ділитися цими історіями зі світом. На цих фотографіях, які промовляють тисячу слів, можна побачити страх і втрати, але також мужність, стійкість й рішучість, волю до боротьби, прагнення до перемоги, а відтак і майбутнє України», — сказав на відкритті виставки посол США в Польщі Марек Бжезінський.

В Інституті фотографії Форт (IFF) у Варшаві відкрилася виставка «Україна. Історії опору», на якій представлені роботи митців з Німеччини, Італії, Польщі та України. У 2022-2023 роках Сандра Шільдвехтер, Аріанна Аркара, Рафал Мілах і Михайло Палінчак фотографували на Київщині, Чернігівщині, Херсонщині, Миколаївщині й Донеччині. Фотографів передусім цікавила доля цивільного населення, тому вони документували життя людей у бомбосховищах, зруйновану інфраструктуру та долю вимушених переселенців закордоном.

На відкритті фотовиставки Рафал Мілах підкреслив, що мета проєкту — нагадати людям про війну, про те, що вона триває, що гинуть люди, що цю тему не можна відтіснити на задній план, й що не можна відчувати втому від війни в Україні. Фотограф Аріанна Аркара з Італії присвятила виставку мирним людям, а також усім українцям, які все ще ведуть боротьбу в країні.

Окрім фотографій, на виставці представлено відео з антивоєнних протестів та публікації з Архіву громадських протестів (Archiwum Protestów Publicznych) присвячені долі українських вимушених переселенців. Виставка завершується фрагментом матеріалу, який підготувала платформа UATLAS.org, що збирає історії біженців та внутрішньо переміщених осіб від початку повномасштабного російського вторгнення в Україну.

«Україна. Історії опору», IFF у Варшаві, виставка відкрита до 17 березня, фотографи: Аріанна Аркара, Рафал Мілах, Сандра Шільдвехтер, Михайло Палінчак за підтримки UAtlas.org та Архіву громадських протестів.

‍

‍

‍

‍

‍

‍

‍

‍

‍

‍

‍

‍

‍

‍

2023 рік був для українців роком великих надій і великих розчарувань. Та коли разом зі старим роком відходять емоції, лишаються холодний розум, виваженість і тверезість — все те, що так потрібне нам для перемоги.

Ми зустрічаємо Новий рік у всеозброєнні — з любов’ю до своєї землі і рідних, з пам’яттю про наших загиблих героїв і друзями по всьому світу, які в нас вірять і нам допомагають. Ми вистоїмо, ми переможемо — й переможе Європа й весь цивілізований світ.

Під час повітряної тривоги школярі разом зі своїми вчителями навчаються у київському метро. У вересні 2023 року у Києві за шкільні парти сіли 240 тисяч дітей. Це на 60 тисяч менше, ніж було до великої війни. Загалом же в Україні працюють 12 975 шкіл, в яких навчаються 3 млн 951 тисяча учнів. Через війну навчальні заклади працюють у різних форматах: очно, дистанційно, змішано.

З 13 на 14 березня 2023 року російські війська 93 рази атакували Херсонську область з різних видів озброєння. Під час обстрілу Херсона армія РФ влучила у приватні та багатоквартирні будинки. На цьому фото — сімейна пара, яка їде в автомобілі, пошкодженому російськими обстрілами.  

«Ми на іншій планеті. Підвал замінований на випадок штурму. Бомбосховища вже нема. Ми повинні протриматися 24 години. Останні дні квітня. Через місяць впаде Бахмут. Я можу звикнути до вибухів, але не можу звикнути до того, як голосно співають птахи. У місті, де стільки смертей, життя, всупереч усьому, так сильно б'ється. Ми повинні протриматися 24 години. Ми жартуємо, якщо виберемося звідси, то щоб ніхто не казав моїй мамі, як це було. Бахмут став синонімом некролога, але ми приїхали добровільно. Дивлюся на вогонь. Скільки метрів до ворога? 70? 50? 30? Краще не кажіть мені», — так фотографка Юлія Кочетова описує зафіксований нею на передовій момент.

6 червня російські окупаційні війська підірвали Каховську ГЕС, внаслідок чого її повністю зруйновано. Вода стрімко прибувала у населені пункти Херсонщини. Українська влада почала евакуацію населення із зон затоплення. Розслідувачі з Associated Press заявили, що внаслідок підриву Каховської ГЕС та повеней загинули сотні людей. На цьому фото Херсон з пташиного польоту на другий день після воєнного злочину російських військових.

1 червня 2023 року, у День захисту дітей, армія РФ атакувала столицю України. Внаслідок ворожого удару загинули дві жінки та 9-річна дівчинка. Цей чоловік на фото в один день втратив відразу двох найближчих людей — доньку та онуку. Він кілька годин поспіль сидів над їхніми тілами, не в змозі повірити у те, що сталось. З початку повномасштабної війни РФ в Україні загинули 513 дітей, понад 1 680 дітей постраждали — такі дані оприлюднили 30 грудня в Офісі Генпрокурора.

Це фото облетіло весь світ — собака, який міцно обіймає ногу свого рятівника. Вівчарка Багіра півтори доби провела у холодній воді. Через переохолодження у неї відмовили задні лапи. Волонтери евакуювали пса з Херсонщині на Одещину, де він проходив реабілітацію у притулку для собак. Загалом внаслідок підриву Каховської ГЕС, за підрахунками Держекоінспекції України, могли загинути понад 883 мільйони диких тварин.

Майже 2600 українців — як військових, так і цивільних — вдалось звільнити з російського полону від початку повномасштабного вторгнення. Усього відбулося 48 обмінів, останній був 7 серпня. «РФ зараз обрала для себе нову тактику – не повертати військовополонених та цивільних осіб і максимально поширювати інформацію серед родичів військовополонених, що нібито Україна винна в тому, що не відбуваються обміни», — наголосив омбудсман Дмитро Лубінець. На цьому фото — захисник Азовсталі. Його вдалось визволити з російського полону у результаті обміну, який відбувся 11 червня 2023 року.

4 липня 2023 року російські війська ракетою «Іскандер» нанесли удар по Первомайську, що на Харківщині. Під час обстрілу постраждали 43 людини, 12 з яких — діти. Внаслідок російської атаки було пошкоджено 18 житлових будинків. На фотографії — мама зі своїми дітьми біжить під час російського обстрілу Первомайська.

«Ці люди в просочених потом медичних рукавичках — особливі. Ці люди стоять на варті світла. Я дивлюся на сонячне світло, яке відбивається від термоковдри — такі красиві жовті плями. На ліжку, на обпаленій шкірі, на руках медиків. Як же ж дивно: таке гарне ніжне світло у такій темряві. Усе на контрасті. Водій не зупиняється на блокпостах, сирена голосно кричить.

Сергій ледве рухається. Він каже, що фотографії, які я роблю, дуже важливі: «Це історія. І ти це робиш». Він показує мені іграшку, яку йому подарувала донька. Він носив її на щастя у кишені своїх брудних піксельних штанів. Ми сміємося: «Талісман спрацював». Я себе ловлю на думці, що мені не цікаві люди, в яких під час війни чисті штани.

Грета позує мені всередині реанімаційного мікроавтобусу. Це її перша поїздка. Погляд Грети такий глибокий, ніби вона вже бачила багато болю. Тобто справжнього життя. Люди з такими очима особливі.

Роксі розповідає, що під час ротації у мобільному шпиталі «Австрійка» може приділити увагу кожному пораненому. Евакуація з поля бою — це напружена боротьба, рахунок йде на хвилини. Буває, що солдатам доводиться чекати ночі і нести поранених на руках. Точка стабілізації — це конвеєр, пекельний піт-стоп у пекельній гонці. А дорога до лікарні — це видих і можливість поговорити.

Все обличчя заклеєне пластирем. Але я бачу під ними кров, запечену на його щоках і під очима. Ось так виглядає свобода. Він жадібно п'є, вона тримає його за голову. Вони сміються. А світло таке гарне. Людині потрібна людина. І трохи часу, щоб подбати одне про одного», — описує своє фото воєнна фотографка та режисерка Юлія Кочетова.

Андрій Смоленський пішов на фронт добровольцем. У складі 47-ї бригади український військовослужбовець (позивний «Апостол») отримав важке поранення під час бойового завдання. Чоловік втратив зір, частково обидві верхні кінцівки та чує лише на 30%. «Під час одного з розвідувальних завдань, снаряд упав зовсім близько. Дякуючи Богу, його побратими були поруч, надали першу допомогу та доставили його в лікарню», — писала у соцмережах дружина Андрія Смоленського Аліна. Жінка завжди поруч зі своїм коханим. Зараз український військовий перебуває на лікуванні в Івано-Франківську. Наприкінці жовтня 2023 року в межах міжнародної місії «Face the Future» Андрія Смоленського прооперували канадські реконструктивні хірурги.

Українські курсантки, одягнені в нову військову форму, розроблену спеціально для жінок, заплітають волосся під час заходу «Форма має значення». Жінки мають оновлений варіант літньої військової форми, яку тестували в польових умовах. Зовні вона не сильно відрізняється від чоловічої, але пошита з урахуванням будови жіночого тіла. На фото — членкині об'єднання «Патріот» — 48-річна Олена разом із донькою, 24-річна Влада та Марія, які плетуть коси. Жінки розповідають: попри те, що не у війську, вони готові стати на захист рідного Києва, якщо ворог атакує. Загалом у ЗСУ зараз служить 42 тисяч військовослужбовиць, з яких 5 тисяч — на передовій.

Життя триває, попри війну. І це щодня доводять українці, які знаходять у собі сили радіти кожному дню. Попри російські обстріли. Попри загибель близьких та друзів. Це лише один із фрагментів — на Володимирській гірці у Києві люди пішли в танок під звуки скрипки.

6 серпня 2023 року на монументі «Батьківщина-мати» у Києві замість демонтованого радянського герба встановили український герб. Чоловіки розмахують прапором України на висоті 62 метрів. Радянський герб провисів на монументі більше 40 років. Врешті-решт його демонтували 1 серпня 2023 року.

У селі Горбанівка біля Полтави 1 вересня 2023 року попрощалися із загиблими українськими пілотами та авіатехніками двох військових вертольотів Мі-8 18-ї окремої бригади армійської авіації імені Ігоря Сікорського. Шестеро чоловіків загинули під час бойового вильоту 29 серпня на Донеччині.

На Володимирській гірці у Києві тривають заняття з його поруч із пам'ятником великому італійському поету Данте Аліг’єрі. Сам монумент, як й інші в українській столиці, обклали мішками з піском, аби російські обстріли не пошкодили їх.

6 вересня російські військові завдали ракетного удару по Костянтинівці Донецької області. Ракетами С-300 обстріляли ринок у центральній частині міста. Удар прийшовся на обідній час, коли там було дуже багато покупців. Загинуло 17 людей, наймолодшому було лише 18 років. Останки деяких жертв були настільки понівечені, що їх упізнавали за допомогою ДНК-експертизи. На фото — робота рятувальників та місцевих мешканців, які виносять з місця обстрілу поранену жінку.

Рідні та друзі вітають курсантку-першокурсницю Військового інституту Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Вона, як й інші 300 студентів, склали військову присягу на вірність українському народові. Церемонія відбулась на території Національного музею історії України у Другій світовій війні.

15-річна Ксенія Муховата передивляється фотоальбом зі знімками своїх рідних. Її батьки загинули внаслідок російського теракту. Володимир та Світлана Муховаті були серед 53 інших людей, які померли від удару армії РФ по селу Гроза, яке розташоване у Куп'янському районі — за 35 кілометрів від лінії фронту. Російські військові влучили ракетою «Іскандер» по приміщенню магазину-кафе під час поминального обіду.

Так виглядає театральна зала пошкодженого Будинку культури у селі Посад-Покровське, яке було на лінії фронту. До повномасштабного вторгнення Росії тут проживали 2240 осіб, після деокупації у населений пункт повернулось трохи більше півтори сотні. У Посад-Покровському пошкоджено 99% будівель, з яких половина зруйновані.

Володимир Зеленський та Урсула фон дер Ляєн стоять на платформі київського залізничного вокзалу, де висвітлено символічне призначення потягу «Україна-ЄС». Президентка Єврокомісії прибула до Києва напередодні публікації звіту про прогрес України на шляху до членства в ЄС. Уже 8 листопада Урсула фон дер Ляєн заявила, що «Європейська комісія рекомендує, аби Європейська Рада розпочала переговори про вступ з Україною і Молдовою. Україна завершила... понад 90% необхідних кроків». Під час грудневого саміту лідери Європейського Союзу схвалили рекомендацію Європейської комісії про відкриття переговорів про вступ із Україною та Молдовою. Про це оголосив голова Європейської ради Шарль Мішель у мережі Х.

Так виглядає поле поблизу Бахмута з пташиного польоту. Усе воно вкрите воронками від російських обстрілів.

Діти та дорослі вшановують пам'ять загиблих під час Голодомору. Вони прийшли до Національного музею Голодомору-геноциду, де запалили свічки. 25 листопада 2023 року були 90-ті роковини Голодомору 1932–1933 років. За різними оцінками, голод забрав життя від 3,9 до семи мільйонів людей. На сьогодні 28 країн на державному рівні визнали Голодомор 1932–1933 років геноцидом українського народу. Відповідну резолюцію у 2022 році ухвалив Європарламент, а Парламентська асамблея Ради Європи — у жовтні 2023 року.

Фотографка Юлія Кочетова відвідала бійців на передовій у Донецькій області у день Святого Миколая. І ось, як вона описує той день: «Замерзлі в мазуті руки тримають загорнуту у святковий папір коробку. Ці подарунки від Святого Миколая на тлі війни виглядають як протест, це зовсім інший вимір. Невідомий відправник написав листа, який солдат зачитує вголос: "Хороша новина — у Львові випав сніг". "Погана новина — в Донецькій області теж випав сніг", — додає його товариш і починає щосили реготати. Далі в листі йдеться: "Ми прогулювали уроки і пішли плести маскувальні сітки. Ми збираємося організувати студентську вечірку та збирати кошти на FPV дрони. А ще — у фільмі «Один вдома» Кевін дарує дикого голуба на знак дружби, яка ніколи не згасне. Такого голуба хочу подарувати тобі".

Ці подарунки для військових надсилали з усієї України, не знаючи, хто саме їх отримає. Не можу забути цього білого птаха серед війни — схоже на протест проти самої смерті. Марина грає на бандурі особливу пісню — "Щедрик". Її композитора вбили совєти, але ця пісня продовжує звучати по всьому світу. Бійці повернулися із завдання живими, у них чорні та втомлені очі. Бути живим — це не константа, і це дуже втомлює. Але музика змінює все в одну секунду. Напередодні я була за 1450 км від цих очей і цієї мелодії. Але серце хотіло бути тут. Тільки ми наповнюємо ці дні життям. Тільки ми даємо імена звільненим землям. Це ми звучимо. Це ми творимо цей світ — хиткий і непевний, але наш. У цьому місті розбитих дерев солдати дарують нам паростки дерев. Немає нічого живішого, ніж ці три маленькі горщики із землею та паростками. Я тримаю Ефку за лапу — цей пес теж з війни, як і всі ми. Її лапа тепла. На шиї у Марини крихітне тату: "Залишайся радісною". Іра придумала це свято з подарунками для солдатів, ми їдемо з війни в «завтра», де у нас буде зовсім інше звучання. Їй подзвонили, попросили знайти тіло. Іра обіцяє перевірити на стабілізаційних пунктах і моргах. Іде сніг, повітря різке, і я чую перші ноти "Щедрика"».

Мужні та сміливі, вони теж плачуть. Троє військових не стримують сліз під час прощання на Майдані Незалежності зі своїм товаришем, який загинув 9 грудня.

Начальник пресслужби 10-ї гірсько-штурмової бригади «Едельвейс» Микита Шандиба показав вражаючий фотопроєкт із військовим до Різдва. Цими фотографіями він ще раз хотів нагадати українцям, що тисячі захисників не зможуть зустріти зимові свята зі своїми близькими. Ці дні вони проведуть у холодних окопах та на полі бою.

Співавтори — Марія Гурська та Наталія Ряба

Життя кожного з нас могло би бути зовсім іншим, якби ми народилися або жили в іншому місці. Я досить часто думаю про це, переглядаючи фотографії, на яких зафіксоване повсякденне буття жінок у всьому світі. Sestry представляють фотографії, героїнями яких українські жінки: дружина президента, студентка, бабуся, міс Україна Всесвіт, шахтарка, мама. Усі вони неординарні у своїх ролях. Вони — справжні героїні, які надихають і дарують нам, своїм сестрам з інших куточків світу, віру в силу жінки, дух незалежності та красу.

‍

‍

‍

‍

‍

‍

‍

‍

‍

‍

‍

Після 24 лютого 2022 року фоторепортери з усього світу діляться тисячами світлин з України, надсилаючи їх до газет, фотоагенцій, інтернет-видань і публікуючи в соціальних мережах.

Ці світлини говорять самі за себе — і, зазвичай, не потребують довгих описів. Ми хочемо, щоб читачі Sestry.eu завдяки фотографіям стежили за подіями в Україні і в тих місцях, де сотні тисяч українських біженок і біженців знайшли притулок після початку повномасштабної війни.

Ми зібрали ті фотографії, які показують смуток і біль, щастя і надію водночас.