Натиснувши "Прийміть усі файли cookie", ви погоджуєтесь із зберіганням файлів cookie на своєму пристрої для покращення навігації на сайті, аналізу використання сайту та допомоги в наших маркетингових зусиллях. Перегляньте нашу Політику конфіденційностідля отримання додаткової інформації.
Відомий український письменник і музикант Сергій Жадан у лютому 2024 року вступив у лави ЗСУ. Служить у бригаді «Хартія». Саме в цій бригаді він створив радіо, яке, за його словами, є «таким комунікаційним мостом між нашою бригадою і цивільним світом». Польські письменники та літератори організували благодійний аукціон на підтримку бригади. «Ми хочемо, щоб він повернувся додому цілим і здоровим і писав більше книг», — пише Яцек Денель.
На аукціоні, організованому Літературною спілкою, можна поборотися за вечерю з Ольгою Токарчук, книгу з автографом Мілана Кундери від Марека Бєньчика, вечір у театрі з Войцехом Тохманом або подарунок від Йоанни Куцель-Фридришак. Триватиме він до кінця жовтня, а зібрані кошти підуть на допомогу бригаді Жадана. Кампанію підтримують багато людей з літературної та активістської спільноти, серед яких Сильвія Хутнік, Макс Цегєльський, Яцек Денель, Аґнєшка Дроткєвич, Йоанна Ґєрак-Оношко, Яцек Голуб, Іза Міхалевич, Матеуш Пакула, Клементина Суханов, Діонісіос Стуріс, Маріуш Щиґєль та Мірослав Влеклий. Видання «Tygodnik Powszechny» взяло акцію під свій патронат.
В інтерв'ю Антоніні Палярчик в «Tygodnik Powszechny» він розповів про своє рішення піти добровольцем до війська: «Коли стало зрозуміло, що в Україні буде прийнято новий закон про мобілізацію, ми з групою вирішили, що не будемо чекати, поки він вступить в силу, а просто приєднаємося до нашої бригади. Ми пройшли медичну комісію, навчання та тренування на полігоні. І ось ми вже тут, на своєму місці, в своєму підрозділі».
Раніше він писав і допомагав як волонтер, організовуючи гуманітарну допомогу населенню та служачи на підтримку армії. Потім приєднався до «Хартії», яка воює в Донецькій області.
Вони захищають Харків. Вони також створили радіостанцію «Хартія», яка робить матеріали про солдатів, про мирне населення, про людей, які живуть у прифронтовій зоні. «Ми намагаємося бути таким комунікаційним мостом між нашою бригадою і цивільним світом. Для цього ми створили мобільну студію звукозапису, з якої проводимо прямі ефіри, перебуваючи в будь-якому місці», — сказав він у виданні «Tygodnik Powszechny»
Ось що пише про кампанію Яцек Денель: «Ми хочемо, щоб він повернувся додому цілим і здоровим і написав більше книг. Правління Літературної спілки вирішило, що ми хочемо підтримати Сергія в його місії». Саме тому польські письменники та письменниці організували аукціон — гроші за продані лоти («У мене ви можете придбати гарні антикварні речі: англійське блюдечко, лопатку для торта, японський ювелірний сепет», — пише Денель) підуть на захисне та медичне обладнання.
Журналістка, редакторка, письменниця. Публікувалася у таких виданнях «Wysokie Obcasy», «Przegląd», «Polska The Times», OKO.press. У своїй журналістській роботі висвітлює права жінок у політичному та соціальному контексті, пише про системне витіснення жінок за межі суспільного життя. Авторка книг «Poddaję się. Reportaże o polskich muzułmankach» та «Znikając. Reportaże o polskich matkach».
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
«З великим болем дивлюсь, як повінь руйнує наші будинки і спогади», — пише мешканка польського Клодзько у соцмережі Facebook. Велика вода наробила стільки шкоди в Клодзько, що мер міста Міхал Пішко з сумом зауважив: «Ми програли цю битву».
Відомо про 5 загиблих у Польщі — 3 чоловіки й 2 жінки. Одна з жертв повені — лікар Кшиштоф Камінський, завідувач лікарні в Нисі, який повертався з роботи, але не доїхав додому — його автівку накрило водою.
Боротьба з паводком триває. Найважче — у Нижньосілезькому й Опольському воєводствах. Через прорив дамби деякі населені пункти занурились у воду на 6-7 метрів і тепер більшість будівель там зруйновано. Вроцлав залишається під загрозою затоплення. Прем'єр Дональд Туск оголосив про введення у південно-західній частині країни режиму стихійного лиха.
У районах, що постраждали, працюють 4,5 тисячі рятувальників — військових, інженерів, лікарів. Евакуюють людей за допомогою 12 гвинтокрилів, човнів і вантажівок. Укріплюють протипаводкові насипи, опікуються постраждалими, вивозять людей з місцевих лікарень.
Україна запропонувала Польщі допомогу 100 своїх рятувальників. Про це глава МЗС Андрій Сибіга заявив на своєму X.
Як допомогти постраждалим від повені в Польщі?
1. Надіслати SMS зі словом SERCE на номер 75 265. З вашого рахунка зніме 6,15 злотих.
Те, що фільм «Russians at war» буде у програмі Міжнародного кінофестивалю в Торонто (TIFF), стало відомо що в середині серпня. Але виглядало логічним, що на третій рік повномасштабного вторгнення з'явиться фільм, який правдиво проілюструє, що відбувається на Московії. Бо всім цікаво, як живе найбільша країна під санкціями і що самі росіяни думають про своє теперішнє і майбутнє.
Але в кінці серпня в Італії пройшов гламурний і пафосний Венеційський міжнародний кінофестиваль, і на ньому показали «Russians At War». Фільм міг би розчинитись серед пафосу червоних східників, якби не декілька пильних людей, який цей фільм подивились і все про нього зрозуміли. Українська продюсерка Даша Бассель забила тривогу, почавши невідворотну кампанію проти показів пропагандистської стрічки про російських солдатів.
«Захоплюючий документальний фільм від російсько-канадської режисерки Анастасії Трофімової переносить глядачів за межі новинних заголовків, занурюючи у реалії російських солдатів в Україні. Вони ведуть бої, причини яких стають дедалі незрозумілішими з кожним виснажливим днем».
Так починається опис фільму «Russians at war» на сайті міжнародного кінофестивалю в Торонто. Рецензія у її першому варіанті (адже з тих пір вона вже декілька разів редагувалася) повідомляла, що це story of brother against brother — тобто повторювала риторику Кремля, який говорить про українців і росіян як про братські народи. Конгрес українців в Канаді відреагував — направив лист до керівництва фестивалю із закликом прибрати фільм з програми.
У Торонто фільм показали для професійної аудиторії. Перед показом розгорнувся протест україно-канадської спільноти, яка вигукувала гасла «Shame on TIFF» і «Russia Lies, Ukrainians Die» («Ганьба TIFF!» і «Росія бреше, українці гинуть»). Я взяла роздруковані на звичайному принтері листівки і пішла роздавати їх першим глядачам фільму, а також приготувалась пояснювати, чому саме цей фільм має всі маркери пропаганди.
Від колишньої кореспондентки Кремля
Почнемо з самої режисерки фільму Анастасії Трофімової. Вона — колишня документалістка телеканалу RT (Russia Today), відомого своїм проросійським пропагандистським наративом у висвітленні світових подій. Її кар'єра включає контент, що відповідає політиці каналу, який активно підтримує офіційні позиції російської влади. Назви її фільмів легко гуглятся в Канаді на сайті RT, не дивлячись на те, що він знаходиться під санкціями.
У самому фільмі Анастасії видають російську військову форму, і вона стає на забезпечення армії агресора — тобто переходить на сторону російської сторони. Чи можна в такому випадку розраховувати на об'єктивний контент? Уявіть будь-якого журналіста BBC чи The Guardian, який одягає військову форму однієї зі сторін і так веде свої репортажі... Та його звільнять без права працювати в професії, адже він порушив журналістські стандарти й етику.
Як стверджує сама режисерка Трофіменко, вона таємно пробралась до російського підрозділу, який воює в Україні, і 7 місяців прожила разом із солдатами без воєнної акредитації. А що, так можна було?
Вона вільно виїжджає з Росії, їде до Канади, громадянкою якої тепер є. Під час зйомок прибуває на окуповану територію без дозволу України і ділить побут з тими, хто напав на іншу країну.
Ці аргументи я наводжу своїм іноземним колегам. Вони слухають і дивуються, адже «документальний фільм на фестивалі такого рівня точно не може бути проросійським, мати пропагандиську риторику і працювати на Росію». Звучить абсурдно, але, на жаль, так воно і є.
Разом з тим я отримала численні повідомлення від колег, які пишуть, що фестиваль ніколи не відмінить покази. У такій атмосфері починається сеанс.
Штампи, які працюють
На екрані — новорічна Москва. Сіре й бліде місто з розвішаною рекламою війни. Головного героя режисерка зустрічає у вагоні потяга, він їде у костюмі Діда Мороза і з військовим рюкзаком, на якому — георгіївська стрічка. Каже, що сам укрАінец, з Донбасу, що коли почалась громадянська війна, він все втратив. Глядач бачить, як він прощається з красивою дружиною і дітьми, повертаючись на війну.
Закадровий голос режисерки коментує, що вона взагалі не очікувала війну і думала, що війна залишилась у підручниках історії. У паузі, яка слідує далі, я подумки питаю її про Чечню, Грузію, Сирію, анексію Криму…
Трофімова у фільмі предстає наївною і світлою, а солдати показані загубленими, але «справжніми». Вже на десятій хвилині фільму починаєш їх навіть жаліти. І кожен з них, як під копірку, повторює відомі кремлівські наративи — «фашисти в Україні», «я пішов через друга», «щоб моїм дітям не довелось воювати».
Режисерка не згадує у фільмі про злочини росіян в Україні. Натомість заявляє, що «не помітила жодних слідів військових злочинів російських солдатів». Ось ще кілька цитат з фільму: «Я не знала, чого мені чекати від російських військових. І мене найбільше вразило, що вони звичайні люди. Абсолютно звичайні люди у якійсь абсолютно незвичайній ситуації»; «Я досі моніторю абсолютно різні канали і з українського, і з російського боку. І мене вражає, як усе схоже. Часто це ті самі обличчя, той самий гумор, та сама незламність, ті ж страждання, ті ж похорони».
Фільм зроблений професійно й небезталанно, тому викликає потрібні його авторам емоції. Аудиторія, далека від війни, починає співчувати персонажам. Уявляю, скільки пляшок просекко випила колишня шефиня режисерки Маргарита Симоньян, коли фільм без жодних перешкод і протестів показали у Венеції
Але Маргарита й автори фільму забули про потужні голоси української діаспори в Торонто...
Удар по репутації кінофестивалів
«Вибач, я була на мітингу сьогодні, — пише мені сусідка, мама трьох дітей, далека від тонкощів кіноіндустрії. — Пішла туди висловити свій протест».
Такий він — образ українського протестувальника в Канаді. Це прості люди, які об'єднались і перетворились на потужну силу. Вони — у численних соцмережевих групах, де готувались до мітингу, обговорювали написи на плакатах, кричалки, ділились змістом своїх мейлів, які розсилали тисячам людей у різних світових організаціях. З кожним днем кількість людей, яка відклала звичні життєві турботи і сфокусувалася на боротьбі, ставала дедалі більшою.
У групі навіть з'явилися мейли топменеджмента фестивалю, каналу, який виділив гроші, а також спонсорів.
Першим зробив заяву місцевий онтарійський телеканал TVO, який опублікував позицію, що не буде дистрибувати фільм. Здавалось, це вже перемога, але обурену діаспору не так легко зупинити. Заклики про розслідування схеми фінансування та пошук причетних до виробництва фільму перетворив деяких діаспорян на справжніх детективів.
Тут не тільки у Маргарити Симоньян, а й у канадських продюсерів почалась чорна смуга. Адже на відміну від головної пропагандистки РФ, канадські продюсери — люди з чистою репутацією. Чимало моїх колег до скандалу були впевнені, що канадці ніколи б не стали виробляти пропагандиський контент.
Тепер це питання репутації, тож думаю, що наступні новини будуть вже про розслідування, чи витрачали продюсери фільму гроші канадських податкових резидентів у країні, на яку Канадою накладені санкції.
Протест проти показу фільму перетворився на розкриття схеми, як працюють агенти Кремля, і що вони — такі-от «милі і наївні» Анастасії, — живуть і працюють поруч і є частиною канадського суспільства.
Мрію про той час, коли західне суспільство навчиться ідентифікувати тих, хто говорить мовою нашого спільного ворога. Тільки от скільки ще кейсів про «хороших рускіх мальчиков» для цього треба?
... але розслаблятись зарано
Остання новина — кінофестиваль опублікував заяву, що відтермінував покази фільму «Росіяни на війні». Основною причиною заявлена «загроза безпеці роботі фестивалю та громадській безпеці». Так, обурені українці вислали тисячі мейлів і написали тисячі коментарів у соцмережах, але фестиваль недоговорює.
Приміром, колишній посол Канади в Афганістані Крис Александер у своєму матеріалі для National Post закликав фестиваль не показувати фільм і розписав всі наявні маркери маніпуляцій, що є у фільмі. Він також нагадав минуле режисерки і поставив логічне питання: «Чи може людина, яка багато років працювала на пропагандиський канал, робити незалежний контент?»
Думаю, подібні заяви від фахових людей (серед яких українські політики й дипломати — Ред.) стали остаточною краплею в рішенні кінофестивалю. А оскільки написати «Ми відміняємо» не можна, формулювання було замінене на «Ми переносимо». І це — заслуга всіх, хто вийшов на протест, писав листи й коментарі та не боявся робити заяви.
Сила згуртованих людей вражає. Але не можна розслаблятись, треба виносити розслідування у публічну площину. Можна організувати показ цього фільму з великим обговоренням — як саме працює пропаганда, щоб допомогти людям у західних країнах зрозуміти різницю.
Українська громада та українські дипломати в Канаді точно не розслаблятимуться. Протест, запланований на п'ятницю, не відмінили. Люди вийдуть на вулиці Торонто, аби такі випадки на світових фестивалях не повторювались. І сподіваюсь, канадський уряд введе вакансію спеціаліста з ідентифікації дезінформації — де українцям точно не буде рівних.
Те, що фільм «Russians at war» буде у програмі Міжнародного кінофестивалю в Торонто (TIFF), стало відомо що в середині серпня. Але виглядало логічним, що на третій рік повномасштабного вторгнення з'явиться фільм, який правдиво проілюструє, що відбувається на Московії. Бо всім цікаво, як живе найбільша країна під санкціями і що самі росіяни думають про своє теперішнє і майбутнє.
Але в кінці серпня в Італії пройшов гламурний і пафосний Венеційський міжнародний кінофестиваль, і на ньому показали «Russians At War». Фільм міг би розчинитись серед пафосу червоних східників, якби не декілька пильних людей, який цей фільм подивились і все про нього зрозуміли. Українська продюсерка Даша Бассель забила тривогу, почавши невідворотну кампанію проти показів пропагандистської стрічки про російських солдатів.
«Захоплюючий документальний фільм від російсько-канадської режисерки Анастасії Трофімової переносить глядачів за межі новинних заголовків, занурюючи у реалії російських солдатів в Україні. Вони ведуть бої, причини яких стають дедалі незрозумілішими з кожним виснажливим днем».
Так починається опис фільму «Russians at war» на сайті міжнародного кінофестивалю в Торонто. Рецензія у її першому варіанті (адже з тих пір вона вже декілька разів редагувалася) повідомляла, що це story of brother against brother — тобто повторювала риторику Кремля, який говорить про українців і росіян як про братські народи. Конгрес українців в Канаді відреагував — направив лист до керівництва фестивалю із закликом прибрати фільм з програми.
У Торонто фільм показали для професійної аудиторії. Перед показом розгорнувся протест україно-канадської спільноти, яка вигукувала гасла «Shame on TIFF» і «Russia Lies, Ukrainians Die» («Ганьба TIFF!» і «Росія бреше, українці гинуть»). Я взяла роздруковані на звичайному принтері листівки і пішла роздавати їх першим глядачам фільму, а також приготувалась пояснювати, чому саме цей фільм має всі маркери пропаганди.
Від колишньої кореспондентки Кремля
Почнемо з самої режисерки фільму Анастасії Трофімової. Вона — колишня документалістка телеканалу RT (Russia Today), відомого своїм проросійським пропагандистським наративом у висвітленні світових подій. Її кар'єра включає контент, що відповідає політиці каналу, який активно підтримує офіційні позиції російської влади. Назви її фільмів легко гуглятся в Канаді на сайті RT, не дивлячись на те, що він знаходиться під санкціями.
У самому фільмі Анастасії видають російську військову форму, і вона стає на забезпечення армії агресора — тобто переходить на сторону російської сторони. Чи можна в такому випадку розраховувати на об'єктивний контент? Уявіть будь-якого журналіста BBC чи The Guardian, який одягає військову форму однієї зі сторін і так веде свої репортажі... Та його звільнять без права працювати в професії, адже він порушив журналістські стандарти й етику.
Як стверджує сама режисерка Трофіменко, вона таємно пробралась до російського підрозділу, який воює в Україні, і 7 місяців прожила разом із солдатами без воєнної акредитації. А що, так можна було?
Вона вільно виїжджає з Росії, їде до Канади, громадянкою якої тепер є. Під час зйомок прибуває на окуповану територію без дозволу України і ділить побут з тими, хто напав на іншу країну.
Ці аргументи я наводжу своїм іноземним колегам. Вони слухають і дивуються, адже «документальний фільм на фестивалі такого рівня точно не може бути проросійським, мати пропагандиську риторику і працювати на Росію». Звучить абсурдно, але, на жаль, так воно і є.
Разом з тим я отримала численні повідомлення від колег, які пишуть, що фестиваль ніколи не відмінить покази. У такій атмосфері починається сеанс.
Штампи, які працюють
На екрані — новорічна Москва. Сіре й бліде місто з розвішаною рекламою війни. Головного героя режисерка зустрічає у вагоні потяга, він їде у костюмі Діда Мороза і з військовим рюкзаком, на якому — георгіївська стрічка. Каже, що сам укрАінец, з Донбасу, що коли почалась громадянська війна, він все втратив. Глядач бачить, як він прощається з красивою дружиною і дітьми, повертаючись на війну.
Закадровий голос режисерки коментує, що вона взагалі не очікувала війну і думала, що війна залишилась у підручниках історії. У паузі, яка слідує далі, я подумки питаю її про Чечню, Грузію, Сирію, анексію Криму…
Трофімова у фільмі предстає наївною і світлою, а солдати показані загубленими, але «справжніми». Вже на десятій хвилині фільму починаєш їх навіть жаліти. І кожен з них, як під копірку, повторює відомі кремлівські наративи — «фашисти в Україні», «я пішов через друга», «щоб моїм дітям не довелось воювати».
Режисерка не згадує у фільмі про злочини росіян в Україні. Натомість заявляє, що «не помітила жодних слідів військових злочинів російських солдатів». Ось ще кілька цитат з фільму: «Я не знала, чого мені чекати від російських військових. І мене найбільше вразило, що вони звичайні люди. Абсолютно звичайні люди у якійсь абсолютно незвичайній ситуації»; «Я досі моніторю абсолютно різні канали і з українського, і з російського боку. І мене вражає, як усе схоже. Часто це ті самі обличчя, той самий гумор, та сама незламність, ті ж страждання, ті ж похорони».
Фільм зроблений професійно й небезталанно, тому викликає потрібні його авторам емоції. Аудиторія, далека від війни, починає співчувати персонажам. Уявляю, скільки пляшок просекко випила колишня шефиня режисерки Маргарита Симоньян, коли фільм без жодних перешкод і протестів показали у Венеції
Але Маргарита й автори фільму забули про потужні голоси української діаспори в Торонто...
Удар по репутації кінофестивалів
«Вибач, я була на мітингу сьогодні, — пише мені сусідка, мама трьох дітей, далека від тонкощів кіноіндустрії. — Пішла туди висловити свій протест».
Такий він — образ українського протестувальника в Канаді. Це прості люди, які об'єднались і перетворились на потужну силу. Вони — у численних соцмережевих групах, де готувались до мітингу, обговорювали написи на плакатах, кричалки, ділились змістом своїх мейлів, які розсилали тисячам людей у різних світових організаціях. З кожним днем кількість людей, яка відклала звичні життєві турботи і сфокусувалася на боротьбі, ставала дедалі більшою.
У групі навіть з'явилися мейли топменеджмента фестивалю, каналу, який виділив гроші, а також спонсорів.
Першим зробив заяву місцевий онтарійський телеканал TVO, який опублікував позицію, що не буде дистрибувати фільм. Здавалось, це вже перемога, але обурену діаспору не так легко зупинити. Заклики про розслідування схеми фінансування та пошук причетних до виробництва фільму перетворив деяких діаспорян на справжніх детективів.
Тут не тільки у Маргарити Симоньян, а й у канадських продюсерів почалась чорна смуга. Адже на відміну від головної пропагандистки РФ, канадські продюсери — люди з чистою репутацією. Чимало моїх колег до скандалу були впевнені, що канадці ніколи б не стали виробляти пропагандиський контент.
Тепер це питання репутації, тож думаю, що наступні новини будуть вже про розслідування, чи витрачали продюсери фільму гроші канадських податкових резидентів у країні, на яку Канадою накладені санкції.
Протест проти показу фільму перетворився на розкриття схеми, як працюють агенти Кремля, і що вони — такі-от «милі і наївні» Анастасії, — живуть і працюють поруч і є частиною канадського суспільства.
Мрію про той час, коли західне суспільство навчиться ідентифікувати тих, хто говорить мовою нашого спільного ворога. Тільки от скільки ще кейсів про «хороших рускіх мальчиков» для цього треба?
... але розслаблятись зарано
Остання новина — кінофестиваль опублікував заяву, що відтермінував покази фільму «Росіяни на війні». Основною причиною заявлена «загроза безпеці роботі фестивалю та громадській безпеці». Так, обурені українці вислали тисячі мейлів і написали тисячі коментарів у соцмережах, але фестиваль недоговорює.
Приміром, колишній посол Канади в Афганістані Крис Александер у своєму матеріалі для National Post закликав фестиваль не показувати фільм і розписав всі наявні маркери маніпуляцій, що є у фільмі. Він також нагадав минуле режисерки і поставив логічне питання: «Чи може людина, яка багато років працювала на пропагандиський канал, робити незалежний контент?»
Думаю, подібні заяви від фахових людей (серед яких українські політики й дипломати — Ред.) стали остаточною краплею в рішенні кінофестивалю. А оскільки написати «Ми відміняємо» не можна, формулювання було замінене на «Ми переносимо». І це — заслуга всіх, хто вийшов на протест, писав листи й коментарі та не боявся робити заяви.
Сила згуртованих людей вражає. Але не можна розслаблятись, треба виносити розслідування у публічну площину. Можна організувати показ цього фільму з великим обговоренням — як саме працює пропаганда, щоб допомогти людям у західних країнах зрозуміти різницю.
Українська громада та українські дипломати в Канаді точно не розслаблятимуться. Протест, запланований на п'ятницю, не відмінили. Люди вийдуть на вулиці Торонто, аби такі випадки на світових фестивалях не повторювались. І сподіваюсь, канадський уряд введе вакансію спеціаліста з ідентифікації дезінформації — де українцям точно не буде рівних.
Людмила Менюк із позивним «Мальва» на фронті від 2014-го. Спочатку як волонтерка і правозахисниця, а після загибелі молодшого сина на війні — як військовослужбовиця в його ж підрозділі «Айдар». Вона стала першою жінкою в Україні, яка очолила бронетанкову службу батальйону.
Волонтерство з першого дня війни
З 2014 року Людмила Менюк разом із двома синами допомагали армії. Заснували правозахисну організацію солдатських матерів «Мальва». Назву запропонував молодший син Станіслав. І саме такий позивний згодом візьме собі жінка. На той момент Людмила не знала, що в Україні мальви саджали матері, чиї діти віддали своє життя за країну:
— Всюди, де було можливо, шукали військовим форму. Вони були голі-босі. Возили на фронт все, починаючи від шкарпеток, футболок, штанів і до амуніції. До того ж у 2014-му більшість хлопців і дівчат стали на захист України як добровольці. Такого поняття у нашому законодавстві не було. Відтак жодного соціального захисту ці люди не мали. Багато з них загинуло, хтось отримав каліцтва. Тож потрібно було вносити зміни до законодавства щодо їхнього захисту. І ми це робили.
Молодший син Станіслав з перших днів війни хотів піти на фронт, але через проблеми із хребтом хлопцю щоразу у військкоматі відмовляли. Та завдяки другу родини, командиру одного з підрозділів батальйону «Айдар» Сергію Ковризі, він таки потрапив на війну. Був там парамедиком:
— Станіслав постійно навчався. Не втрачав жодної хвилини даремно. Вивчав тактичну медицину. Зокрема, навчався й завдяки фільмам про війну. Дивився навіть російські стрічки, їхній досвід чеченської війни. Це вже сьогодні наші медичні інструктора мають величезний досвід. За ці 10 років війни ми самі маємо, чим поділитися.
Та на війні Станіслав встиг побути не довго. 27 липня 2014-го під час виконання бойового завдання під Лутугине на Луганщині вся група загинула. Сина Людмили поховали разом зі своїм командиром на місцевому цвинтарі у Гайсині на Вінниччині.
Помста привела у військо
У січні 2016-го «Мальва» підписала перший контракт з ЗСУ. На той момент їй було 50. Служити пішла до «Айдару» у 24 окремий штурмовий батальйон. Зізнається, насамперед нею керувало бажання помсти за сина. Хотіла бути саперкою, але побратими відмовили, бо занадто ризикована справа:
— Спочатку я була діловодом технічної частини. Але згодом потрапила безпосередньо у штурмову роту і вже наступні 2,5 роки виконувала обов’язки начальника бронетанкової служби. У мої обов'язки входило насамперед забезпечення боєздатності бронетанкової техніки. Я мала вчасно подавати заявки на заміну запчастин та агрегатів. Все потрібно було робити швидко і завчасно, аби у відповідальний момент, під час бою, не було неприємних несподіванок. Наш підрозділ постійно був на передовій. Відтак техніка весь час працювала. Лише під час так званого перемир’я у ході АТО ми не використовували танки. Важку техніку відводили на 25 км від лінії фронту. А ось БМП та БРДМ (броньована розвідувальна машина. — Авт.) ми використовували постійно.
Значного ураження техніки на той час не було, але часом доводилося ремонтувати її на місці, під обстрілами. Або ж евакуйовувати. Жінка каже — історій за час служби багато. Пригадує ротацію після року і дев'яти місяців перебування на фронті:
— Коли міняємося, то разом з нами їде й наша техніка. Новий підрозділ заходить зі всім своїм. На полігони техніку доставляли на залізничних платформах. На одну вміщалося два БМП або ж один танк. Їх потрібно було закріпити і поставити спеціальні відмітки. Для цього у мене у кишені мала бути крейда, яку я не знайшла. Але ж я жінка, і хоча й не фарбувалася на фронті, губна помада у мене завжди була.
Щойно зробивши справу, побачила, як один із керівників, який контролював завантаження, мене фотографує і каже: «Я ще такого ніколи у житті не бачив»
Насправді коли командир давав наказ очолити бронетанковий напрямок у військовослужбовиці не було знань про техніку. Та завдяки технічній освіті вона добре розумілася на схемах. Відтак легше було вивчати принципи роботи багатьох агрегатів. Ставати фахівцем треба було швидко, бо застосування бронетехніки — це збереження життів піхоти:
— Мені дуже допомогли наші хлопці, які входили в танкові та БМП екіпажі. Багато знань дав мій командир на позивний «Професор», він і зараз воює. Я намагалася все вивчити і бути не теоретиком, а практиком. Мені як жінці не вистачало фізичної сили.
Жодного сексизму у нас не було. Про перепони, приниження, підколки не йшлося. Навпаки — постійна підтримка у всьому
Наприкінці 2019-го «Мальву» поранили. Під час евакуації техніки стався «приліт». Мінно-вибухові травми, забій внутрішніх органів, контузії і висновок лікарів — непридатна до служби в армії:
— Після того у мене стався ще й інсульт згодом. Я погано ходила і говорила. Стало краще лише після реабілітації. Хоча я досі погано чую на одне вухо і не бачу на око. У центральному київському шпиталі лікарям вдалося призупинити втрату зору.
Демобілізувавшись, Людмила отримала другу групу інвалідності. Проте не сиділа, склавши рук. Продовжила займатися спортом і взяла участь в «Іграх Нескорених». Виборола дві золоті медалі з греблі та срібло з пауерліфтингу.
Не думала, що доведеться воювати вдруге
Те, що повномасштабний наступ росіян буде, «Мальва» знала і відчувала. Розуміла, що цей ворог не зупиниться лише на сході країни:
— Мій чоловік — професійний військовий. Неодноразово був у миротворчих місіях за кордоном, а у 2014-му одразу пішов на фронт. Він є моїм побратимом. Ми не раз обговорювали з ним, якими будуть наші дії на випадок великої війни. Тому для нас це не було шоком. Ми чітко знали, що маємо робити. 24 лютого я була вдома, на Вінничині. Близько 4-ї ранку вийшла на терасу покурити. Почула «приліт», але не зрозуміла, що це і де. Ми ж раніше не знали, як ракети прилітають. Далі — на низькій висоті пролетів літак. Ми зрозуміли, що це може бути десант. Скочили у авто і поїхали до військкомату.
До війська 56-річну «Мальву» тоді не взяли. Тож разом із чоловіком вони поїхали до Києва і 15 березня 2022-го року потрапили до 205 окремого батальйону територіальної оборони (ТРО):
— Я була шокована. По-перше, не знала, що таке ТРО. Що це за підрозділ? Вони теж були здивовані бачити мене, тітку в окулярах, 56-річну доброволицю. Вони не знали, що зі мною робити. Бронетанкової техніки у них не було. У наявності лише дві автівки. З озброєння — кулемети. Запропонували бути діловодом в якійсь службі. Я подякувала і сказала, що на відміну від багатьох нових жінок та чоловіків маю військовий досвід, тому точно буду корисною в іншому місці.
По-друге, мене вразила категорія присутніх. Там були співаки, режисери, науковці. Був навіть пластичний хірург, бариста, менеджери. Всі стали на захист країни
Разом із чоловіком, у складі 205-го батальйону ТРО брали участь у зачистці від ворога Київщини. У прямих боях участі не брали. Прочісували навколишні ліси, заходили й у самі міста й села. «Мальва» зізнається — вражала кількість і масштаби зруйнованого. А далі був Сєвєродонецьк, де на військових чекали важкі, запеклі бої:
— Якоїсь миті думала, що ми там і залишимося назавжди. Але отримали команду на вихід. Були у складі тих підрозділів, які останніми полишали Сєвєродонецьк. Завдяки артилерії, яка взяла удар на себе, нам вдалося вийти цілими і неушкодженими. Всі мости були розбиті, тож виходили під ранок на плотах. Наш підрозділ навіть вивіз всі боєприпаси, аби не залишити їх ворогу. Ми знали, що то дуже великий дефіцит. Була думка все підірвати, але вирішили спробувати вивезти. І у нас все вийшло. Далі був маршрут так званою «дорогою життя», яка вела до Бахмута. Нас розстрілювали, але Господь ніби на руках нас проніс. На той момент всі вийшли живими, але сьогодні уже багатьох серед нас немає.
У Бахмуті вперше пожалкувала про службу
У Бахмуті «Мальва» була сержанткою із матеріально-технічного забезпечення у складі 205-го батальйону 241-ої бригади тероборони. Зізнається, що страшні моменти бували всюди. Однак найсильніше виснаження сталося у Бахмуті. Було важко як фізично, так і морально:
— У нас було 64 безперервних днів контактного бою. Я дуже пишаюсь своїми хлопцями. Бачила їхню мужність, стратегію, яку вони застосовують в боротьбі з ворогом. Таке враження, ніби цих людей з дитинства готували в якихось військових академіях. А ще були проблеми із логістикою. Щоб поїхати у місто «н» за боєприпасами, потрібно було під'їхати до розбомбленого моста з боку Бахмута. Перейти його. І це все під постійними обстрілами. Береш озброєння, боєприпаси, воду, сухпайки і знову повертаєшся. Їдеш польовими дорогами під щільним вогнем. Згадуючи це, мені здається, що я переповідаю кадри з якогось фільму, що цього зі мною не було.
Єдиний раз, коли жінка пожалкувала, що пішла служити, — торік у Бахмуті. Найбільше боялася підвести побратимів під час бою:
— Бої йшли безперестанку, було дуже страшне виснаження, і мені прийшла така думка: «Боже, може, даремно я пішла. Я зараз можу стати тягарем для своїх побратимів, бо мені дуже погано».
Але звідкілясь з'явилося 125 дихання. А ті думки — то була секундна слабість
Історій, які часом спливають у пам’яті у жінки чимало. Пригадує, як якось взимку намагалася дістатися командного пункту у Бахмуті. Була сильна ожеледиця. Довкола лежали обірвані дроти, весь час йшли обстріли. «Мальва» вирішила йти пішки — і раптом прямісінько на неї їде ворог — на велосипеді, в ожеледицю:
— Шоковані ми дивимося одне на одного. Я одразу впала на коліно. У мене був пістолет ТТ. А він на велосипеді їде і тримає автомат. І тут я чую звук міни. Вона падає між нами. Його вбиває, а мені нічого. Я думаю, що він заблукав, десь взяв того велосипеда. А ще ж я уже зовсім погано бачила, але знала, що хоч і сліпа, але 100% його вбила б. Однак, мені не прийшлося цього робити. Господь розпорядився по-іншому.
А ще жінка пригадує, як могила маленької дівчинки врятувала їй життя. Це теж було у Бахмуті:
— Ми були у приватному секторі і росіяни почали закидати нас ракетами. Коли я впала, то побачила невеликий горбик, підняла голову і помітила табличку, підписану від руки. То була могила дворічної дівчинки, яку поховали у дворі будинку.
Торік під час оборони Бахмуту «Мальва» вдруге отримала поранення і вже не змогла воювати далі.
За понад 10 років війни ворог змінився
«Мальва»розповідає, що в останні роки значно змінилася інтенсивність боїв. Ворог застосовує різноманітне озброєння — від літаків та дронів до забороненої хімічної зброї. Та й не секрет, що військових по той бік фронту у рази більше. До того ж тактику наступу росіяни змінили:
— У Бахмуті ми бачили, як вони пускають спочатку одні сили, менш підготовлені, щоб нас виснажити. А потім йдуть їхні специ. Вони робили з їхніх тіл щось схоже на загорожі і йшли у наступ. Ті тіла ніхто не забирав. А от коли йшли професійні військові, то все було по-іншому. Всі у добре оснащеній амуніції. І поранених та вбитих своїх бійців забирали одразу.
Найважче на війні — втрата побратимів, зізнається Людмила. Щодо страху, то він присутній у всіх. Головне правило — не мовчати, говорити про це:
— Коли є загроза життю, то, звісно, страшно, як і кожній людині. Але я маю виконати наказ, якщо я на війні. Просто своїм побратимам озвучую: «Хлопці, мені так страшно». А у відповідь чую: «Нам теж». Але попри все йдемо бити ворога. Не можна стримувати всі емоції у собі.
Обов’язково про свої страхи треба говорити вголос. Щодо мотивації, то була ціль зупинити ворога подалі від мого дому
Сьогодні ж своєю місією «Мальва» називає інформування світу про жахіття війни.
Без міжнародної підтримки перемоги не буде
У складі проєкту «Голос з передової» Людмила Менюк, разом з побратимами і посестрами розповідає світу про війну в Україні. «Мальва» виступала у Давосі, Мюнхені, Вашингтоні, місті Остін у Техасі. Щоразу звертається до іноземців з проханням посилити допомогу Україні. Жінка наголошує, що для світу втрати України на фронті — статистика, тоді як для українців — це рідні і близькі:
— Я розумію, що європейці живуть у мирі, їм дуже тяжко відчути, як це жити у війні. Під час поїздки до Берліна ми зустрічалися з багатьма політичними лідерами. Дякували Німеччині за допомогу, але просили надавати її у повному обсязі, тому що дуже тяжко, коли вона надходить маленькими партіями. Я розказала історію побратима, з яким спілкувалася перед поїздкою. Він просив подякувати за допомогу, а через два дні російська ракета поцілила у його будинок у Харкові, й загинули його батьки і діти. Дружина у важкому стані. Це говорить про те, що війна не тільки на передовій — вона по всій Україні.
І ми просимо захистити небо і доносимо те, що ми є щитом Європи. Не стане нас, будуть плакати вони біля гробів своїх дітей
Ветеранка розуміє, що європейцям важко усвідомити всі жахіття кривавої війни. Для них вона десь там далеко — за тисячі кілометрів. Хоча насправді для ракет це не відстань:
— Вони не розуміють, що зовсім не готові до війни. Тому що мати зброю і боєприпаси — цього замало. Потрібна підготовлена професійна армія. Причому у великій кількості. Мають бути кризові психологи, бо люди будуть травмовані психічно. І ти маєш бути готовий до жаху, що в тебе може не стати домівки, твоєї родини і взагалі може не стати тебе. Якщо не втрутиться міжнародна спільнота і політики, війна може бути десятиліттями. Однак ми закінчимося швидше. Якщо війна триватиме навіть три роки, то нас уже не буде. Далі воюватиме Європа.
Мріє відкрити реабілітаційний центр для військових
Після повернення до цивільного життя «Мальва» здобула ще одну вищу освіта. Цього разу отримала диплом практичного психолога. У рідному Гайсині жінка відкрила приватний кабінет. Хоча й жартує, що бізнесвумен з неї ще та. Наразі вона лише вкладає у справу. Ветеранка допомогає військовослужбовцям та їхнім сім’ям психологічно впоратися із труднощами, з якими вони стикнулися під час війни. Робить це безкоштовно. Вдень може взяти максимум чотири клієнта, бо емоційно складно:
— Часто спілкуюся з військовими онлайн. Говорять про різне. Найчастіше про нестачу боєприпасів. Про те, як їм тяжко, як хочеться трішки відпочити, хоча б днів 10. Як хочеться прийняти душ. Люди хочуть елементарних речей. Тих, які на умовно мирній території, не цінуються.
Ми з вами навіть не усвідомлюємо, що це може бути така розкіш
Коли військовий на війні, то на війні вся родина, наголошує Людмила. Людям треба навчитися з цим жити. Зокрема, знати як підтримати близьку людину, як не втратити себе і де брати сили:
— Суспільство має бути готовим до того, що воюватимуть всі. І навіть я не застрахована від того, що знову візьму зброю до рук. Я до цього готова.
Жінка переконана, попереду ще багато роботи. Адже після закінчення війни чекає відновлення знищених ворогом сіл та містечок:
— Багато нам доведеться працювати. На жаль, це буде вже більше для моїх дітей і внуків. Але я вірю, що ми зможемо зробити Україну знову квітучою. Мрію відкрили реабілітаційний центр для військових.У нас, у Гайсині, є «Долина УБД». Це було занедбане місце, але ми ще з 2016-го його облаштовуємо. Навіть два будиночки поставили. Хочемо, аби там були психологи, масажисти. Це має бути місце для перезавантаження військових. На території, до речі, є велике озеро з рибою. А ще — хочемо відкрити там профорієнтаційний напрямок. Адже після повернення з війська багато людей захочуть змінити професію. Над цим ми теж працюємо.
Саме ж суспільство має навчитися користуватися зброєю, переконана «Мальва», бо ворожий сусід нікуди не дінеться. Це постійна загроза. А ще — освоїти нові професії, тому що дуже багато наших спеціалістів, на жаль, загинули, чимало виїхали і не повернуться. Але насамперед поважати і любити одне одного. І пишатись тим, що пройшли цей складний шлях.
12 вересня о 19.00 в межах заходів під патронатом Sestry.eu na Malta Festival 2024 в Познані відбудеться вистава Марії Бруні «Зачинені кімнати», в якій вона є не лише акторкою, але й режисеркою та драматургинею. Сьогодні пропонуємо прочитати її чутливу історію про дім.
Я народилася в місті акацій. Ні, не в Одесі, яку прийнято так називати, і яка кокетливо і по-французьки зухвало присвоїла собі цю назву, а в Маріуполі. В старому, пронизаному смородом заводів і йодистим запахом Азовського моря Маріуполі. На початку літа, коли я святкувала день народження, до цієї мішанки ароматів долучався делікатний запах квітучої акації. У червні ми їли її суцвіття, а в липні, коли вона опадала, двірники змітали по рогах подвір’я величезні пахучі купи зів’ялих квітів. Це означало початок моєї улюбленої пори, бо ми з дівчатами з подвір’я могли бавитися в гру «Курочки». Хто саме і коли з нас то придумав — я вже не знаю, але так добре і безпечно, як тоді, під час цієї гри, я ніколи більше не почувалася. Правил гри не було: ми просто виривали посередині великої купи сухої акації ямку і всідалися в неї, уявляючи, що ми мами-курки, які пильнують своїх діток, чим, звісно, доводили до шаленства місцеву двірничиху, яка мала наново замітати і збирати за нами пожовклі купи цвіту. Не пам’ятаю, як саме ми бавилися, пам’ятаю тільки, як вдихаю запах сухої акації, а розпалений асфальт пече мені дупу через велосипедки. Отак, коли наші батьки поверталися під вечір із заводів, їх зустрічав нагрітий маріупольським сонцем двір із сидячими під деревами в пилу і пожовклій акації дітьми, що оберігали своїх вигаданих курчаток, поки їхні батьки працювали. Так виглядало наше гніздо, наш перший безпечний дім.
За цей час ми змінили багато домів. Міленіали — ми легко відпускаємо, а за потреби складемо весь свій досвід в одну валізу.
Ми навчилися не зберігати листівок від друзів з дитинства і навіть першої каліграфії наших дітей. Бо це тягар і мотлох. Головне — враження. Головне — досвід і подорожі. А про найважливіше нагадає Facebook. І Facebook нагадує: 24 лютого 2022 — піша черга на кордоні з Польщею, березень — Берлін, квітень — знову Польща, потім Іспанія, знову Німеччина, Польща, перший приїзд від початку війни до Києва, знову кордон, і так далі...
«Справа в тому, що у мене немає дому...» — пісня, яка випередила свій час, як часто то буває із правдивими віршами. Ми всі її співали і всі під неї плакали. «Мені просто нема де сісти, написати свою промову». Ми пишемо свої промови в потягах і кричимо їх на мітингах. Ми хочемо бути почутими і повернутися додому, де б той дім для кожного з нас не був. Ми мандруємо і обмінюємося домівками, як сукнями з подружками перед першою дискотекою.
Після вильоту з маріупольського батьківського гнізда минуло майже двадцять років. Після виїзду з Києва — два. Дому не залишилося ані там, ані там. Тепер я кажу своєму коханому, що мій дім — це він, і мені цього достатньо. Він відповідає польською: «Кохам цє», але ми обидвоє знаємо, що це не до кінця правда, і передивляємося варіанти кредитів у Європі.
Під кінець червня акації в Польщі відцвітають, і ми збираємося до Києва. Я пишу пост на Facebook, який пам’ятає все, де питаюся, чи має хтось вільну квартиру, в якій ми можемо зупинитися за помірні гроші. Мені відповідає знайома незнайома дівчина Влада. Влада, як і я, акторка, тимчасово живе із сином у Варшаві. Ми ніколи не бачилися і познайомилися в одній із творчих груп на тому ж самому Facebook.
«Напевно не зрозумієш», — пише вона, — «всі мої друзі-кияни сміються і кажуть, що я божевільна. Але я продовжую знімати ту хату у Києві, плачу за неї, бо дуже хочу колись туди повернутися»
«Чому ж не зрозумію?» — відписую, — «розумію. Зараз кожен робить так, як йому відчувається безпечніше».
«От!» — підхоплює Влада. — «Ти теж не в Україні, тому відчуваєш, як це!»
Так, відчуваю... У пам’яті постає сірий шорсткий асфальт, який дряпає руки, коли я намагаюся вирити в сухій акації ямку для свого гнізда.
«Тобто? Зовсім незнайома дівчина запропонувала нам пожити в її порожній квартирі?» — питає мене мій польський партнер. — «Це взагалі ок?»
«Це ок», — відповідаю я. — «Ми українські акторки, це наше «ком’юніті», я б зробила так само».
Наприкінці липня ми приїздимо до квартири Влади. Ключі нам віддає сусід, і на кухонному столі я бачу три свіжі цибулини і соняшникову олію. Розумію, що то він купив нам те, що сам собі зазвичай забуваєш купити. Я ходжу по квартирі, вивчаю її, і мені вже здається, що ми знайомі з її власницею. Бачу на холодильнику прикріплений магнітом список бажань, які так подібні до довоєнних моїх, малюнки Владиного сина, ікони і родинні фотографії.
«Тільки не прибирай по собі!» — пише Влада, — «ми й так не скоро повернемося».
Звісно, я приберу. Від зміни води в мене сохне шкіра, і я виявляю, що забула лосьйон для тіла. У ванні я знаходжу якийсь. Дивлюся на термін придатності — закінчується за пів року. Влада навряд чи до того часу повернеться. Фірма українська, бюджетна.
«Тобто? Ти просто взяла лосьйон для тіла у дівчини, яку ти ніколи не бачила? Це взагалі ок?»
«Це ок», — іронічно відповідаю я, — «Влада не скоро повернеться. Це прояв поваги до цього лосьйону і його українського виробника». Мій поляк теж бере краплю і натирає пересохлі від довгої подорожі руки.
Я продовжую оглядати квартиру і розумію, що, незважаючи на суперпросторе планування, в ній немає жодних цільних двох стін. Вікно у ванній кімнаті і коридор, нашпиговані скляними дверима, колись би мені видалися «суперлюксом», але у воєнні часи — це не те, чого потребуєш найбільше, це взагалі не ок. Тієї ж ночі на територію України летить тридцять кацапських дронів...
«І вам здрастє, йобані сусіди, велком хоум», — думаю я і йду на пошуки укриття. ППО, що розташоване близько до нас, гупає як шалене. Я подумки дякую ППО, розумію, що все ж таки відвикла від київських реалій, і йду на пошуки укриття. Треба знайти нам гніздо, думаю я, і оглядаю сучасний під’їзд, який теж увесь у скляних вікнах до підлоги. Спускаюся нижче, замість підвалу — коридор і приватні комори. На одній з них виламано замок, і влаштовано щось на зразок бомбосховища, посередині якого абсурдно, кумедно і гордо стоїть комп’ютерне крісло з накинутим білим хутром. Таким, як продають у Буковелі для туристів. Мрія українського айтішника, жартую подумки, і йду нагору по дочку і коханого. Коли ми спускаємося, дочка питає:
— Мамо, але ж це чиєсь особисте приміщення. Дивись, тут замок є… Це взагалі ок, що ми сюди входимо?
— Це ок, — відповідаю я, — бо замок до нас уже зламали місцеві, а ще на нас летять шахеди.
Дочка крутиться на стільці.
— Мамо, дивись, в цьому хутрі затишно, як у гнізді! Ма, дивись, я курочка!
Наступного дня ми їдемо до моїх старих батьків. Я доволі пізня дитина другого зрілого кохання. Зараз, після першого шлюбу молодості, я нарешті розумію те, що колись так довго мені намагалася пояснити мама. Батьки переїхали з Маріуполя до Полтавської області в тринадцятому, коли на моє рідне місто впало кілька перших російських бомб біля театру, якраз біля нашого двору з акаціями. Тоді я імпульсивно запропонувала батькам переїхати. Купили за копійки напів розвалену хату в селі на краю світу на OLX, завантажили що могли у вантажівку і переїхали. Моя старша сестра, дружина військового, гнівалася і кричала на нас, що ми як діти, що Маріуполю нічого не загрожує, бо там є свої патріоти. Що батьки старіють і мають жити в місті, а не в чорта на рогах. У березні 2022-го, коли на Маріупольський театр впаде авіабомба, а чоловік моєї сестри буде одним із перших поранених, вивезених з оборони Маріуполя до лікарні в Дніпрі, ми будемо чекати на повідомлення від моєї сестри і не знатимемо, чи залишилася вона в театрі, чи встигла втекти.
По дорозі до села, на місцевих ямах, у нас відпадає металевий захист на машині, і мій Сітроен, як гумові кеди у дитинстві, «просить їсти». При дорозі нас зустрічають дві кури. Сестра дзвонить з Києва.
— Ви доїхали? Там курей треба зарізати, татові складно ходити за ними. Ти їх купила, ти і забивай. Я тобі не допоможу, ми нарешті хату в Києві зняли, переїжджаємо. Ненавиджу це грьобане місто. Ціни, наче війни немає, геть показилися.
Обіймаю батьків. Відчуваю, як їхні тіла в пальцях зробилися глевкі і невловимі. Чи то в мене пальці оніміли
— Здай кров, — перше, що каже сестра при зустрічі в Києві. — Бліда, як штукатурка.
Згадую всі тіктоки про українців, які по поверненню додому по лікарнях бігати починають, бо у нас, як виявилося, швидше і дешевше. Здаю кров і згадую, чому мені відмовляли у бажанні бути донором. Анемія. Лишаються нирки і печінка, але то після смерті, — думаю я.
— Випий таблетку заліза, — нагадує мені мій польський коханий, — і поїж.
Їм курятину з магазину. «Треба їх якось зарізати», — думаю.
— Кажу, зарізати треба. Старі вже, а я не знаю як.
— Заріжемо, — спокійно відповідає мій коханий і продовжує розмову з батьками.
Він польською, вони ламаною українською, бо ж усе життя говорили російською, а мій поляк її і не чув. Ми вдома з донькою українською говоримо. Крадькома поглядаю на нього: доктор гуманітарних наук, викладач французької літератури XIX століття, який хоче для моїх батьків зарізати двох старих українських курей, відкладає курячу ніжку на бік тарілки, бо звик до філе, а кості обгризати не любить.
— Все ок, — повторює, — треба, то завтра заріжемо.
Я згадую всі ці страшні заголовки в газетах 90-х років, які я тихо витягала з-під батьківського телевізора. «Інтересна газета», чи якось так… А там кримінальна хроніка: «Зарізав задля коханої жінки», «Жорстока любов», «Любов і ніж». Поглядом дякую своєму коханому і йду через дорогу до сусідки Світлани. Наступного ранку обскубані кури лежать на батьківському столі, тільки голови в череві нагадують, що це ті, наші кури. Світлана їх туди склала, бо після забиття тварини нічого марнувати не можна. Це прояв поваги для неї. Виймаємо голови, ріжемо птахів на бульйон.
— У житті курятини не їстиму, — каже мій поляк, — але бульйон їсть.
Дивлюся, як їдять мої старі батьки, і думаю: чи буде наступного разу, коли ми всі так по черзі дмухатимемо на гарячий бульйон, мовчки їстимемо і тільки поглядами перевірятимемо, чи всім смакує, чи, може, хтось із ввічливості удає?
— У житті такого жирного і смачного бульйону не їв, — каже мій доктор гуманітарних наук.
— Бо то домашній, — відповідає мама. — Краще за домашній нічого немає.
Через тиждень я ще раз дочиста вимиваю сільський батьківський дім, обіймаю столітню березу коло нього, трохи молодшого за березу батька і ще трохи молодшу за батька матір. Ми повертаємося до Києва
— Пластикова поличка для взуття, — заявляє мені сестра, — тільки складана і легка, щоб зручно було переїжджати.
Вони з чоловіком нарешті знайшли недорогу квартиру для довготривалої оренди в Києві і чекають на новосілля.
— Може, щось інше? — питаю я. — Поличка для взуття — це якось не святково...
— Яке тут свято? — обурюється сестра. — Головне, що практично, хто знає, на скільки ми в цій хаті. Хазяйка прибахнута на всю голову. Сама сидить за кордоном, ракетами не лякана, а зайвої дірки в стіні продірявити не дозволяє, бо от-от хоче повернутися. Якби я мала квартиру, то так би віддала біженцям, щоб люди собі жили. Але моя маріупольська дотла згоріла, так що нема що і кому віддавати, то, може, воно й на краще. А! Ще чайник, — пригадує сестра. — Тільки не електричний! Він нам тут тепер ні до чого, бо світла немає.
По дорозі купуємо чайник. Ніжно блакитний, такий, як побілка на стовбурах акації у дитинстві навесні. «Дерева в підколінках», — жартувала я про себе в дитинстві, — «до школи готуються». Чайник купуємо череватий і зі свистком. На вечерю приходить племінник із дружиною. Сестра готує курятину, ми напиваємося і танцюємо.
— Зі мною він так не танцює, — киває на нас дружина племінника моєму коханому.
— Вона зі мною так теж, — посміхається мій поляк у відповідь. Наче вони знову діти.
Племінник народився, коли мені було дев’ять. Я була рада, бо отримала повний родинний комплект: когось, хто молодший за мене, з ким можу бавитися і ким опікуватися, маючи вже при цьому набагато старшу від мене круту, дорослу сестру. А ще незалежну, рішучу, суперстильну і дуже вродливу. Сестру, яка включала мені на магнітофоні рейв і брала на всі вечірні прогулянки з друзями. Мене не соромилися, мене катали на дорослих атракціонах у міському парку, і я почувалася щасливою і безпечною.
Сестра сидить за столом, п’є черговий келих вина і намагається жартувати. Тільки от жарти її саркастичні й гіркі. Виходить на кухню поставити чайник і на якийсь час зникає. Я виходжу за нею.
— Я ж спеціально зі свистком купила, — кажу, — як кипітиме, засвистить.
— Мені майже п’ятдесят років, — тихо каже сестра. — Мій чоловік інвалід, а я вперше в житті зняла чужу квартиру в чужому місті. Я хочу додому, — каже сестра і починає плакати. — Я так хочу додому
Обіймаю її. Мовчу. Гладжу по голові, по обличчю, як вона мене в мої найгірші моменти, і думаю: «Так, рідна, я теж... я теж».
Під кінець нашого перебування у Києві ми вже майже не реагуємо на тривоги. Сон вночі робиться стабільнішим, але вранці все одно почуваєшся невиспаним. «Повітряна тривога, пройдіть, будь ласка, в укриття», — сповіщає телеграм-бот.
— Це тільки шахеди. Всралися в Курську, а тепер лякають, підараси. Спимо!
За пару тижнів ми стали злі й саркастичні, як і всі кияни. Лежу головою до вікна і пригадую цукерки «Вечірній Київ», які я колись любила. Тепер Київ вечірній все такий самий солодкий, тільки з присмаком люті і заліза в роті. Чи то в мене після гематогену з аптеки таке відчуття?
— Грьобана анемія і йобана русня, — бурмочу я собі під ніс, — нічого, у Польщі виспимося. — Я перевіряю сон своєї дочки, пригортаюся до коханого і провалююся у сон.
— А ви знали, — звертається до нас пані з прикордонної служби на зеленому коридорі, — що якщо в машині є громадянин Євросоюзу з польським паспортом, то ви можете тією дорогою в’їжджати без черги? Бо тут цих бусиків з українцями купа. Дарма ви так довго стояли і навіть не запитали...
— Але ж мої дівчата з українськими паспортами... — відповідає мій партнер.
— То неважливо, — авторитетно крутить головою пані з прикордонної служби. — Головне, що пан має польський паспорт. Наступного разу знатимете! І не везіть української горілки більше пляшки, оштрафують, а штраф залишається в системі назавжди!
— Не будемо, — відповідаємо. І дивимося, як жінки з того самого українського бусика розкладають свої речі перед працівниками митниці на дорозі. «Багаж дістати і відкрити, дістати і відкрити...»
Я прокидаюся у своїй орендованій польській квартирі від звуку літака за вікном. Щойно мені снилося, що я в Маріуполі, тікаю від бомбардувальника
Забігаю до своєї дитячої кімнати і розумію, що двох стін нема. Тільки вікно. Крізь вікно на мене дивиться своїми великими чорними очима приазовська гречанка — моя бабуся Марія. За її спиною в саду стоять ще якісь жінки. Красиві й якісь такі горді й пихаті. «То жінки мого роду», — кажу я собі уві сні.
— Бомбардують! — кричу я їм. — Маріуполь бомбардують! Жінки дивляться на мене і мовчать. Не чують чи вдають? — думаю я. — Здригаюся всім тілом і прокидаюся.
За сніданком помічаю, що поки нас не було, на горіховому дереві за нашим вікном з’явилося маленьке гніздо.
— Цікаво, що то за пташка звила? — питаю я вголос. Донька розглядає яйце в своїй тарілці.
— Це ти на ринку домашні, поки я спала, купив? — питаю коханого.
Дочка розбиває жовток, розмазує його по тарілці і вимочує ним хліб.
— Такий жовтий жовток, — каже. — А смачний!
— Бо то домашнє, — відповідає мій поляк. — А домашнє — то найсмачніше.
Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.