Ексклюзив
20
хв

«Хорошие русские мальчики» вторгаються у міжнародний кінопростір. Але українці в Канаді дають відсіч

Чому прем'єра фільму про російських солдатів на міжнародному фестивалі — це гучний міжнародний скандал і репутаційна криза багатьох інституцій? 

Анна Паленчук

Протест у Торонто 10.09.2024 проти показу російського пропагандистського фільму на кінофестивалі. Фото: Paige Taylor White/The Canadian Press/ AP/East News

No items found.

Те, що фільм «Russians at war» буде у програмі Міжнародного кінофестивалю в Торонто (TIFF), стало відомо що в середині серпня. Але виглядало логічним, що на третій рік повномасштабного вторгнення з'явиться фільм, який правдиво проілюструє, що відбувається на Московії. Бо всім цікаво, як живе найбільша країна під санкціями і що самі росіяни думають про своє теперішнє і майбутнє. 

Але в кінці серпня в Італії пройшов гламурний і пафосний Венеційський міжнародний кінофестиваль, і на ньому показали «Russians At War». Фільм міг би розчинитись серед пафосу червоних східників, якби не декілька пильних людей, який цей фільм подивились і все про нього зрозуміли. Українська продюсерка Даша Бассель забила тривогу, почавши невідворотну кампанію проти показів пропагандистської стрічки про російських солдатів. 

Кадр із фільму «Russians at war», в якому ані слова про воєнні злочини росіян

«Захоплюючий документальний фільм від російсько-канадської режисерки Анастасії Трофімової переносить глядачів за межі новинних заголовків, занурюючи у реалії російських солдатів в Україні. Вони ведуть бої, причини яких стають дедалі незрозумілішими з кожним виснажливим днем».

Так починається опис фільму «Russians at war» на сайті міжнародного кінофестивалю в Торонто. Рецензія у її першому варіанті (адже з тих пір вона вже декілька разів редагувалася) повідомляла, що це story of brother against brother — тобто повторювала риторику Кремля, який говорить про українців і росіян як про братські народи. Конгрес українців в Канаді відреагував — направив лист до керівництва фестивалю із закликом прибрати фільм з програми.

У Торонто фільм показали для професійної аудиторії. Перед показом розгорнувся протест україно-канадської спільноти, яка вигукувала гасла «Shame on TIFF» і «Russia Lies, Ukrainians Die» («Ганьба TIFF!» і «Росія бреше, українці гинуть»). Я взяла роздруковані на звичайному принтері листівки і пішла роздавати їх першим глядачам фільму, а також приготувалась пояснювати, чому саме цей фільм має всі маркери пропаганди. 

Від колишньої кореспондентки Кремля

Почнемо з самої режисерки фільму Анастасії Трофімової. Вона — колишня документалістка телеканалу RT (Russia Today), відомого своїм проросійським пропагандистським наративом у висвітленні світових подій. Її кар'єра включає контент, що відповідає політиці каналу, який активно підтримує офіційні позиції російської влади. Назви її фільмів легко гуглятся в Канаді на сайті RT, не дивлячись на те, що він знаходиться під санкціями. 

У самому фільмі Анастасії видають російську військову форму, і вона стає на забезпечення армії агресора — тобто переходить на сторону російської сторони. Чи можна в такому випадку розраховувати на об'єктивний контент? Уявіть будь-якого журналіста BBC чи The Guardian, який одягає військову форму однієї зі сторін і так веде свої репортажі... Та його звільнять без права працювати в професії, адже він порушив журналістські стандарти й етику. 

Кадр з фільму — режисерка Анастасія Трофіменко. На питання, чи дивилась вона «20 днів у Маріуполі», вона відповіла, що їй було ніколи
Як стверджує сама режисерка Трофіменко, вона таємно пробралась до російського підрозділу, який воює в Україні, і 7 місяців прожила разом із солдатами без воєнної акредитації. А що, так можна було?

Вона вільно виїжджає з Росії, їде до Канади, громадянкою якої тепер є. Під час зйомок прибуває на окуповану територію без дозволу України і ділить побут з тими, хто напав на іншу країну.

Ці аргументи я наводжу своїм іноземним колегам. Вони слухають і дивуються, адже «документальний фільм на фестивалі такого рівня точно не може бути проросійським, мати пропагандиську риторику і працювати на Росію». Звучить абсурдно, але, на жаль, так воно і є. 

Разом з тим я отримала численні повідомлення від колег, які пишуть, що фестиваль ніколи не відмінить покази. У такій атмосфері починається сеанс. 

Штампи, які працюють

На екрані — новорічна Москва. Сіре й бліде місто з розвішаною рекламою війни. Головного героя режисерка зустрічає у вагоні потяга, він їде у костюмі Діда Мороза і з військовим рюкзаком, на якому — георгіївська стрічка. Каже, що сам укрАінец, з Донбасу, що коли почалась громадянська війна, він все втратив. Глядач бачить, як він прощається з красивою дружиною і дітьми, повертаючись на війну. 

Закадровий голос режисерки коментує, що вона взагалі не очікувала війну і думала, що війна залишилась у підручниках історії. У паузі, яка слідує далі, я подумки питаю її про Чечню, Грузію, Сирію, анексію Криму… 
Один з плакатів на протестах у Торонто порівнює документалістку Анастасію Трофіменко з документалісткою Третього Рейху Лені Ріфеншталь. Фото: FB Світовий Конгрес Українців

Трофімова у фільмі предстає наївною і світлою, а солдати показані загубленими, але «справжніми». Вже на десятій хвилині фільму починаєш їх навіть жаліти. І кожен з них, як під копірку, повторює відомі кремлівські наративи — «фашисти в Україні», «я пішов через друга», «щоб моїм дітям не довелось воювати». 

Режисерка не згадує у фільмі про злочини росіян в Україні. Натомість заявляє, що «не помітила жодних слідів військових злочинів російських солдатів». Ось ще кілька цитат з фільму: «Я не знала, чого мені чекати від російських військових. І мене найбільше вразило, що вони звичайні люди. Абсолютно звичайні люди у якійсь абсолютно незвичайній ситуації»; «Я досі моніторю абсолютно різні канали і з українського, і з російського боку. І мене вражає, як усе схоже. Часто це ті самі обличчя, той самий гумор, та сама незламність, ті ж страждання, ті ж похорони».

Фільм зроблений професійно й небезталанно, тому викликає потрібні його авторам емоції. Аудиторія, далека від війни, починає співчувати персонажам. Уявляю, скільки пляшок просекко випила колишня шефиня режисерки Маргарита Симоньян, коли фільм без жодних перешкод і протестів показали у Венеції

Але Маргарита й автори фільму забули про потужні голоси української діаспори в Торонто...

Удар по репутації кінофестивалів

«Вибач, я була на мітингу сьогодні, — пише мені сусідка, мама трьох дітей, далека від тонкощів кіноіндустрії. — Пішла туди висловити свій протест». 

Такий він — образ українського протестувальника в Канаді. Це прості люди, які об'єднались і перетворились на потужну силу. Вони — у численних соцмережевих групах, де готувались до мітингу, обговорювали написи на плакатах, кричалки, ділились змістом своїх мейлів, які розсилали тисячам людей у різних світових організаціях. З кожним днем кількість людей, яка відклала звичні життєві турботи і сфокусувалася на боротьбі, ставала дедалі більшою. 

У групі навіть з'явилися мейли топменеджмента фестивалю, каналу, який виділив гроші, а також спонсорів. 

Першим зробив заяву місцевий онтарійський телеканал TVO, який опублікував позицію, що не буде дистрибувати фільм. Здавалось, це вже перемога, але обурену діаспору не так легко зупинити. Заклики про розслідування схеми фінансування та пошук причетних до виробництва фільму перетворив деяких діаспорян на справжніх детективів. 

Фільм отримав до свого бюджету 340 000 доларів від Канадського медійного фонду, який фінансується урядом країни. Фото: FB

Тут не тільки у Маргарити Симоньян, а й у канадських продюсерів почалась чорна смуга. Адже на відміну від головної пропагандистки РФ, канадські продюсери — люди з чистою репутацією. Чимало моїх колег до скандалу були впевнені, що канадці ніколи б не стали виробляти пропагандиський контент. 

Тепер це питання репутації, тож думаю, що наступні новини будуть вже про розслідування, чи витрачали продюсери фільму гроші канадських податкових резидентів у країні, на яку Канадою накладені санкції. 

Протест проти показу фільму перетворився на розкриття схеми, як працюють агенти Кремля, і що вони — такі-от «милі і наївні» Анастасії, — живуть і працюють поруч і є частиною канадського суспільства.

Мрію про той час, коли західне суспільство навчиться ідентифікувати тих, хто говорить мовою нашого спільного ворога. Тільки от скільки ще кейсів про «хороших рускіх мальчиков» для цього треба?

... але розслаблятись зарано

Остання новина — кінофестиваль опублікував заяву, що відтермінував покази фільму «Росіяни на війні». Основною причиною заявлена «загроза безпеці роботі фестивалю та громадській безпеці». Так, обурені українці вислали тисячі мейлів і написали тисячі коментарів у соцмережах, але фестиваль недоговорює. 

Приміром, колишній посол Канади в Афганістані Крис Александер у своєму матеріалі для National Post закликав фестиваль не показувати фільм і розписав всі наявні маркери маніпуляцій, що є у фільмі. Він також нагадав минуле режисерки і поставив логічне питання: «Чи може людина, яка багато років працювала на пропагандиський канал, робити незалежний контент?»

Думаю, подібні заяви від фахових людей (серед яких українські політики й дипломати — Ред.) стали остаточною краплею в рішенні кінофестивалю. А оскільки написати «Ми відміняємо» не можна, формулювання було замінене на «Ми переносимо». І це — заслуга всіх, хто вийшов на протест, писав листи й коментарі та не боявся робити заяви. 

Сила згуртованих людей вражає. Але не можна розслаблятись, треба виносити розслідування у публічну площину. Можна організувати показ цього фільму з великим обговоренням — як саме працює пропаганда, щоб допомогти людям у західних країнах зрозуміти різницю.

Українська громада та українські дипломати в Канаді точно не розслаблятимуться. Протест, запланований на п'ятницю, не відмінили. Люди вийдуть на вулиці Торонто, аби такі випадки на світових фестивалях не повторювались. І сподіваюсь, канадський уряд введе вакансію спеціаліста з ідентифікації дезінформації — де українцям точно не буде рівних.

P.S. від редакції: 16 вересня стало відомо, що кінофестиваль у Торонто вирішив таки показати стрічку Russians at war, але поза програмою, після офіційного закінчення фестивалю. Пані-посол України в Канаді Юлія Ковалів висловила жаль щодо того, що TIFF невизнав своєї помилки.

No items found.

Українська кінопродюсерка, сценаристка і засновниця кінокомпанії «435 FILMS», яка продюсувала ігрові й документальні фільми режисерів: Мантас Кведаравічюс, Віталій Манський, Олег Сенцов, Ахтем Сеітаблаєв, Мацєк Гамеля (Мачек Хамела), Корній Грицюк і Тоня Ноябрьова. Продюсерські роботи були представлені на фестивалях: Berlinale, Festival de Cannes, Hot Docs, TIFF, Sheffield DocFest, PÖFF, IDFA, KVIFF, OIFF, Millennium Docs Against Gravity тощо.

Лінійна продюсерка зйомок в Україні індійського блокбастеру «RRR» режисера С.С. Раджамулі, що здобула «Золотий глобус» та «Оскар» у 2023 році.

Зараз живе в Канаді (Торонто), де розвиває діяльність українсько-канадської кіноспільноти і працює над українськими кінопроєктами.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Наші редакторки та авторки у цей особливий день написали кілька слів про свою роботу у Sestry, про своїх героїв, про свої емоції — про все, що стало таким важливим за цей рік роботи у медіа. 

Йоанна Мосєй-Сітек, CEO Sestry

Наш рік на передовій боротьби за правду. Ми — спільнота жінок. Жінок-журналісток. Жінок-редакторок. Наша сила — це наш голос. Ми виступаємо за спільні європейські цінності, демократію та мир. Ми — голос усіх тих, хто, як і ми, вірить, що майбутнє — за діалогом, толерантністю та повагою до прав людини. Вони вірять у світ, де ми зможемо пробачити собі старі образи і зосередити нашу енергію на побудові кращого майбутнього. Їх не розділяють слова політиків. Щодня ми робимо все можливе, щоб почути і зрозуміти одне одного, бо знаємо, що тільки так можна боротися з дезінформацією та фейковими новинами. Наш голос, наша боротьба так само важливі для нашої безпеки, як нові танки та безпілотники. Протягом цього року ми дали притулок тисячам історій на шляху до побудови кращого світу. Ми розуміємо, що побудова сильної, багатоетнічної, солідарної спільноти — це довгий шлях, і ми лише на початку.

Sestry на День Незалежності України. Варшава, 24 серпня 2024 року

Марія Гурська, шефредакторка Sestry

Коли ми з колегами з Gazeta Wyborcza вирішили створити Sestry.eu, була друга зима війни. Моя новонароджена дочка лежала у візочку у червоному комбінезоні з пряничними чоловічками і вміла лише всміхатися і тягнути ручки до мами. Сьогодні моя Амелія — це міцний малюк, який бігає парком коло нашого варшавського дому, гучно кричить «Мамо, лови м'яч!», сміється, коли підкидаю її на ручках, жаліє ляльку, коли та плаче. 

Вона ще не знає, що таке Україна. І тому я роблю це медіа. Не для того, щоб колись розповісти моїй дитині про батьківщину. А для того, щоб вона виросла у незалежній, безпечній, успішній Україні — вільною громадянкою Європи. 

Йоанна Мосєй-Сітек та Марія Гурська на врученні першої премії «Портрети сестринства»

Тетяна Бакоцька, журналістка

Публікації в Sestry працюють — надихаючи читачів допомагати. Після виходу моєї статті про ольштинських притулок для біженців, який закрили і деякі українці опинились у вельми скрутному становищі, п’ять українських родин повідомили, що їм стали допомагати. Самотні мами, які виховують неповнолітніх дітей, отримали продукти й одяг, а також повні рюкзаки для школи. 

Завдяки публікації «Вітрила рятують життя» і Пйотру Палінському вдалося зібрати в Польщі сотні метрів вітрил, з яких пошиють ноші для поранених військовослужбовців. 24 серпня 2024 року скаутка з Ольштина Дорота Лімонтас у складі гуманітарного конвою завезла вітрила до Києва. А до кількох київських лікарень  — медичне обладнання, яке передали з Воєводського шпиталю для дорослих та Воєводського дитячого шпиталю в Ольштині.

Після публікації про скромного автомеханіка пана Пйотра, який у 2022 році подарував українським дітям понад 500 велосипедів, ініціатива отримала «нове життя». І знову сотні дітей — не лише в Ольштині, а й у інших регіонах Польщі, — отримали в подарунок велосипеди. В Україну теж завезли велосипеди — для дітей-сиріт, яких взяла під опіку в свою родину Тетяна Палійчук, про яку ми теж писали.

Наталія Жуковська, журналістка 

Sestrу особисто для мене стали тим рятівним колом, яке допомогло і підтримало у складну хвилину. Повномасштабна війна, переїзд в іншу країну, адаптація… З цим зіткнулися мільйони українських жінок, втікаючи від війни і залишаючи домівки. Мені пощастило займатися у Польщі улюбленою справою — журналістикою. А ще більше мені пощастило спілкуватися з тими, хто своїми справами щохвилини пише новітню історію України, — волонтерами, військовими, бойовими медикинями, громадськими активістками. 

Я пам’ятаю кожного з героїв своїх матеріалів. Оповідати про них можна безкінечно. Здавалося би журналіст, записавши розмову і видавши матеріал,  може про неї забути. Десь так і було за понад 20 років моєї роботи на телебаченні. Відзняті герої новинних сюжетів швидко забувалися. Але тут усе навпаки. Навіть після спілкування з героями я продовжую стежити за ними через соцмережі. І хоча ми зустрічалися лише в онлайн-просторі, багато з них стали для мене друзями. Тож, підсумовуючи рік, можу лише подякувати долі за можливість розповідати світові про неймовірних і сильних духом українців і українок. 

Журналістки видання Sestry

Александра Кліх, редакторка 

Коли рік тому ми почали створювати команду редакції Sestry, я відчула, що це був особливий момент. Такі медіа дійсно потрібні. У жорстокому світі війни, світі нових технологій і криз, світі, де інформація, фотографії, емоції атакують нас з усіх боків — ми шукаємо порядку та сенсу. Ми шукаємо нішу, яка дасть відчуття безпеки, умови для мудрих роздумів, але також місце, де можна просто поплакати. Ось що таке Sestry — це медіа нового часу, міст України до Євросоюзу.

Робота з українськими колегами відновила мою віру в журналістику. Це відновило в мені відчуття, що медіа не мають бути фабрикою кліків чи ареною конфліктів, а джерелом знань, правди, навіть болючої і справжніх емоцій, які можна дозволити собі пережити в найважчі моменти. Завдяки роботі в Sestry, щоденному погляду на Україну, в мені ожили найважливіші запитання: «Що таке патріотизм сьогодні? Що означає бути європейським громадянином? Що означає відповідальність? Що я можу робити сам — щодня, постійно — щоб врятувати світ? І нарешті: звідки я? для чого? куди я їду?». Такі питання не дають спокою людині, коли вона на межі. Тому що ми створюємо ЗМІ у світі, який на межі. Дівчата з України, їхній досвід і переживання, змушують мене усвідомлювати це щодня.

Марія Сирчина, редакторка

За наш перший кількість наших читачів невпинно росте — цифри говорять про те, що тільки в цьому році наша аудиторія збільшилась у 8-10 разів порівняно з минулим роком. І це тому, що Sestry — незвичне видання. Більшість із нас, журналістів, через війну живе в інших країнах, але з усіх цих країн ми пишемо про те, що нам болить. Про Україну і її сильних людей. Про те, що нам заважає перемогти ворога — аби достукатися до тих, хто має владу нам допомогти. Про складнощі на новому місці і те, як ми їх долаємо. Про наших дітей. 

Ми намагаємось говорити з людьми, які надихають і дають світло в ці темні часи. Це волонтери, митці, лікарі, спортсмени, психологи, активісти, вчителі, журналісти. А найголовніше — воїни. Колись я мріяла, щоб в Україні змінилась еліта і долю країни вирішували гідні люди. Бажання втілилось — правда, у збочений спосіб. Нові герої нашого часу — військові, які благородно тримають на власних плечах ваготу боротьби з ворогом і байдужості світу. І тут, у Sestry, ми знову і знову розповідаємо про них усім, хто має інтернет і серце. Трьома мовами. Сподіваючись, що ці історії не дадуть забути їхні імена чи спотворити їхні вчинки. 

Сестра — це та, хто може бути будь-де, але все одно є близькою. Вона дратує тебе, але якщо її образять, ти стаєш на її бік і простягаєш їй руку. Саме таким виданням і хочеться бути. Надійним і близьким. Аж до перемоги — і після неї теж.  

Вручення першої премії «Портрети сестринства»

Марина Степаненко, журналістка

З Sestry я 9 місяців. За цей час народилися 22 потужні інтерв’ю з людьми, з якими колись я лише мріяла поспілкуватися особисто. Депутати, генерали, командувачі, а також один найсмертоносніший пілот ВПС США. Домовитися з останнім було вкрай складно — жодних контактів у мережі, окрім видавництва, яке публікує його книжки. Існувала також фан-сторінка Дена Гемптона у фейсбуці. Виявляється, він й є її адміністратором і активно відповідає на повідомлення. 

Курту Волкеру я писала протягом двох місяців — і таки вийшло домовитися. І моя гордість — Бен Годжес, чиї контакти колись давно добувалися під грифом «цілком таємно». 

За ці 9 місяців я винесла для себе такі уроки: не бійся просити про інтерв’ю своєї мрії; між спілкуванням з українськими зірками та закордонними генералами — завжди обирай друге. Я щаслива бути місточком між їхньою експертною думкою та нашими читачами.

Катерина Трифоненко, журналістка

«А чого ви мене про це питали?». Це один з тих кумедних випадків, які залишаються в пам’яті. Я працювала над статтею про військовий рекрутинг, за задумом частина цього розбору була присвячена міжнародному досвіду. Одним з спікерів був фахівець — американець армійського рекрутингового центру. Я одразу попередила свого співрозмовника, що питання будуть максимально прості, адже нас читають люди, які не обізнані з усіма деталями устрою американської армії. Жодних заперечень з його боку не було. Ми записали інтерв’ю. Пройшло кілька днів, аж раптом отримую від нього повідомлення, яке починається зі слів: «Мене досі дуже бентежить наша розмова. Я постійно думаю про питання, які ви мені ставили. Власне — чому ви мене про це питали?». І це було доволі довге повідомлення, в кожному рядку якого  буквально читалось «а чи ви часом не шпигунка?». Це був перший такий досвід на моїй пам’яті. Щоб не травмувати експерта ще більше, запропонувала вилучити його коментарі зі статті, якщо його аж так налякала наша розмова. А втім, він не заперечив проти публікації. Хоча, не впевннена, може він і досі вважає, що це все було не випадково.   

Наталія Ряба, редакторка

Я вільна. Ці два слова якнайкраще описують мою роботу у Sestry. Я вільна робити те, що мені подобається і що я вмію робити якнайкраще. Я вільна від будь-яких обмежень: наша редакція — це колектив однодумців, де кожен довіряє одне одному, тому ніхто не забороняє експериментувати, пробувати щось нове, пізнавати та втілювати це у життя. Я вільна від стереотипів. Наша мультинаціональна команда продемонструвала: неважливо, якої ти національності і які історичні суперечки спіткали наші народи, ми є одним цілим, ми робимо спільну справу заради перемоги України, заради перемоги демократичного світу. Я вільна бути у нашій редакції тим, ким я хочу. Так, я працюю редакторкою, але водночас я беру свій фотоапарат і біжу як репортерка на акції протесту, на виборчі дільниці — куди мені хочеться. Ніхто мені не забороняє творити те, що я хочу. І я вдячна за цю свободу. Це окрилює.  

Журналістка Sestry на виборчій дільниці разом з майбутнім прем'єр-міністром Польщі

Анастасія Канарська

Як багато хто з дівчат, я завжди думала, що хочу мати саме сина. Ну, гаразд, двійко, але в цій комбінації мусив бути син. Аж у момент, коли прямо пропорційно з кращим розумінням себе та світу підвищилась ймовірність взагалі не мати дітей, вміння бути доброю мамою для ще однієї щасливої, самодостатньої жінки здалося завданням вищого рівня і чимось неймовірно захопливим. Не конкурувати, а вчитися одна від одної, дбати про власні кордони і поважати інших — це робить працю в жіночому колі ресурсною. Для мене початок співпраці із Sestry, мабуть, невипадково збігся з глибшим аналізом жіночої лінії свого роду, сильної, як і мої колеги-редакторки, в кожній з яких у різні моменти проявляються Деметра, Персефона, Гера, Афродіта, Артеміда чи Гестія. А теми власних текстів чи редагованих і перекладених мною часом неймовірно перегукуються з актуальними життєвими подіями чи роздумами. Можливо, в цьому і є якась магія сестринського кола.

Олена Клепа, спеціалістка СММ  

«Почуваюся тут потрібною». На першу співбесіду в Sestry я прийшла за три місяці до офіційного старту проєкту: в старих саморобних шортах, в футболці, яку взяла в пункті гуманітарної допомоги, з зачіскою «кульбабка», наче перед самим офісом зняла будівельну каску, і з 7-річним досвідом на телебаченні. Я не шукала роботу. Мені було спокійно і зручно працювати охоронницею на будівельному майданчику. Не гаяла часу даремно. Постійно вчилася, брала участь у безкоштовних онлайн-тренінгах. Але чомусь всі керівники час від часу питали: «Ти вже щось запримітила для себе? Є якісь цікаві вакансії?» Вони казали, що мені тут не місце і я варта чогось більшого, створена для іншого. 

Sestry знайшли мене самі. Тому, коли я вперше йшла на зустріч, то вирішила: «Або пан, або пропав». Це не була типова співбесіда. Це була зустріч людей зі схожими цінностями та спільною метою. Ми говорили різними мовами, але розуміли одне одного з пів слова. Плани були амбітні і, на перший погляд, нереальні. Їм потрібен був керівник соціальних мереж. Мене безмежно лякала відповідальність, але я ніколи не кажу «не вмію», поки не спробую. Досвід показав, що всьому можна навчитися. В Sestry я відчуваю себе потрібною. Відчуваю, що мені є куди рости. Мені подобається, що я можу обʼєднати тут весь свій набутий досвід, що я можу експериментувати. Але найважливіше те, що мене перестали мучити докори сумління. В моїй країні війна. Ворог не лише на фронті. Російська пропаганда розпустила свої щупальці далеко за межі своїх кордонів. І, створюючи матеріали для соціальних мереж, розповідаючи тут в Польщі про українців на передовій, а українцям про поляків, які «не втомилися від війни», я допомагаю Україні вистояти в інформаційному просторі.

Наші журналісти фіксують усі важливі події

Беата Лижва-Сокул, фоторедакторка

Коли багато років тому у колеги-фоторедактора виникла ідея змінити роботу і спробувати свої сили за кордоном, один редактор категорично відрадив її від цього: «Ти ніколи не будеш такою впізнаваною в редакції в Нью-Йорку чи Лондоні, як вдома. Ти не досягнеш того ж рівня мови, що й твої англомовні колеги, максимум — будеш асистентом головного фоторедактора. В іноземній редакції ти завжди будеш іноземцем». Вона послухалася і залишилася в країні, хоча в університеті вивчала англійську мову, і знання мови не було б перешкодою. Через кілька років вона залишила професію. Вирішила, що журналістика їй більше не потрібна і її просто не існує вже. 

З того часу багато чого змінилося в медіа, і багато хто думає, що в епоху соціальних мереж журналістика взагалі більше не потрібна. Світ змінюється, тож ЗМІ теж змінюються. Однак я сама не перестала вірити в їхню роль. Я не втекла від них, а навпаки, шукала для себе нове місце. Так я потрапила в Sestry, де познайомилася з редакторами та журналістами, які приїхали до Польщі з охопленої війною України. Після року спільної роботи я знаю, що ми дуже схожі одне на одного, але багато в чому відрізняємося. Ми прислухаємося одне до одного, сперечаємося, разом ходимо на виставки і випиваємо вино.

Коли я почала працювати в Sestry і ми з головною редакторкою сайту Марією Гурською обговорювали, які фотографії мають його ілюструвати, я почула: «Це твій сад». Це було одне з багатьох фантастичних висловлювань, які мені довелося почути протягом наступних місяців спільної роботи — слова, які будували наші професійні та приватні стосунки. В епоху фейкових новин, ботів і кризи ЗМІ для мене, як для фоторедактора Sestry, від самого початку було особливо важливо, як ми розповідаємо про те, що відбувається в Україні, за допомогою фотографій. Я спостерігаю за медіа у світі, і завдяки редакторам нашого сайту помічаю, що ці зображення часто поверхневі, не засновані на безпосередніх свідченнях чи досвіді, стереотипні. 

Для мене безпосередній контакт з журналістками та редакторками з України є безцінним у моїй щоденній роботі. Я переконана, що журналістські проєкти, засновані на такій співпраці, — це можливість для медіа майбутнього. Це гарантія надійності та ефективності там, де на кону долі людей у найвіддаленіших куточках світу.

У фільмі Кетрін Бігелоу «Ворог номер один» є сцена, коли головний герой, агент ЦРУ, відповідальний за захоплення Осами бен Ладена, стикається з групою морських піхотинців, учасників операції. Один з них, сумніваючись в успішності операції (особливо через те, що його має очолити жінка), запитує своїх колег: «Чому ви їй довіряєте? «Чому я повинен їй довіряти?». На це інший відповідає: «Тому що вона знає, що робить». Саме так я відчуваю себе в редакції Sestry. Я працюю з редакторами та журналістами з України, які знають, що вони роблять і чому. І мені це дуже комфортно.

Сила Sestry в єдності
20
хв

Перша річниця Sestry: рік відкриттів

Sestry
повінь Польща Європа

Вранці вода у Вроцлаві увійшла до однієї з місцевих ферм. Її мешканці поки відмовились від евакуації, але для мешканців міста це тривожний сигнал про небезпеку. Повідомлення гідрологів щодо прогнозів, чи станеться у Вроцлаві паводок, відрізняються, тому місто про всяк випадок готується до найгіршого сценарію.

За даними спеціалістів hydro.imgw.pl, рівень місцевих річок у регіоні наступний:

Одра: 399 см при нормі 380 см (прогноз — підвищення до 20.09 до 640 см; Олава: 310 см при нормі 250 см; Бистшиця: 317 см при нормі 230 см; Слеза: 342 см при нормі 300 см.

Коли в 1997 році Одра вийшла з берегів, стався Повінь тисячоліття. Вода піднялась на 4 метри за пів дня, в результаті чого загинуло 56 мешканців Вроцлава. Люди пам’ятають цей страшний потоп, який затопив близько 40% міста. Сім тисяч людей залишились тоді без даху над головою, сорок тисяч втратили свої статки. У 1997 році люди теж укріплювали береги мішками з піском, але сила стихії була такою, що укріплення не допомогли.

Зараз тим, як місцеві мешканці, волонтери й військові готуються до можливого паводку во Вроцлавії, укріплюючи береги, можна тільки захоплюватись. Тисячі мішків наповнюють піском, перевозять і будують з них захисні смуги. До того ж люди готуються до можливої евакуації, збирають евакуаційні рюкзаки.

Полиці продовольчих магазинів пусті: люди закупились водою (адже під час повені можна пити тільки воду у пляшках) і продуктами. Верхні поверхи багаторівневих парковок зайняті автівками, а ті, хто живе неподалік річок Одри й Олави, здійснюють також вертикальну евакуацію — переносять усі цінні речі на верхні поверхи будівель.

Не забувають люди і про тварин у притулках, до яких тягнуться черги автівок з бажаючими забрати і врятувати песика чи кота.

Фото: Tomasz Pietrzyk / Agencja Wyborcza.pl
Фото: Grzegorz Celejewski / Agencja Wyborcza.pl
Фото: FB Hydropolis
Фото: @Wiktoria_Szydlo
Фото: FB wroclaw.pl
Фото: FB Prezydent Wroclawia Jacek Sutyk
Люди приїхали до притулку рятувати тварин. Фото: @OloCzarny
Мешканці Вроцлава не сплять. Фото: FB Wroclaw
20
хв

Як Вроцлав готується до можливого паводку. Фото

Sestry

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Ганна Яровенко: «Мій дід, який пройшов концтабір, вчив, шо найцінніше у житті — свобода»

Ексклюзив
20
хв

Гніздо

Ексклюзив
20
хв

«15 годин під землею, завалений тілами побратимів, я молився і проклинав Бога», — бойовий медик Ростислав Осипенко

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress