Анна Паленчук

Субсидія в Канаді — це не знижка, а оплата садочка на рік

З початком війни в 2022 Канада запровадила для громадян України спеціальну програму CUAET, яка відкрила можливості отримання канадської візи за спрощеною процедурою (діяла до кінця березня цього року), а також отримання після приїзду в Канаду дозволу на роботу для дорослих і статусу відвідувача країни для дітей — терміном на три роки.

До того ж кожен українець мав право отримати 3000 канадских доларів (діти — 1500) і низку інших преференцій, зокрема, доволі істотну для українських новоприбулих можливість — субсидію на дитячий садочок.

Є дитячі садочки, субсидовані державою, і ті, в яких субсидія не діє. Зателефонувавши в усі садочки біля нашого дому, я виявила такий, у якому субсидія діє і є місце для моєї дочки. Далі зареєструвалась на спеціальному порталі, отримала номер заявки. Зі мною сконтактувалася соціальна працівниця, яка по телефону допомогла правильно завантажити на портал необхідні документи. Саме соціальний працівник повідомляє, чи отримаєте ви субсидію, аналізуючи дохід вашої родини за останній рік. У нашому випадку доходу в Канаді ще не було, але як новоприбулі українці ми субсидію отримали.

Моєму здивуванню не було меж, коли я дізналась, що субсидія у нашому випадку — це не часткова оплата, не знижка, а право ходити у дитячий садочок протягом року безкоштовно. Оскільки мінімальна оплата за садок в Онтаріо — 1200 канадских доларів (близько 900 доларів) на місяць, а приватні садочки коштують 1700 доларів і більше, така підтримка держави є дуже відчутною.

У випадку дітей українців діяла спецрекомендація — брати без черги. На жаль, не всі директори дитячих садочків про це знали, тому нерідко українські жінки не могли влаштувати своїх дітей.

Навчився ходити — ласкаво просимо в садочок

В Україні діти зазвичай починають відвідувати садочок в три роки. Коли старша донька пішла у київський приватний садок у два роки, більшість моїх знайомих казали: «Рано!»

Наш дитсадок у Торонто приймає дітей майже від народження. Є спеціальна група від 0 до 18 місяців, де вихователі підлаштовуються під індивідуальний режим кожної дитини.

У Канаді жінка може перебувати у декреті до року, тому зазвичай діти починають відвідувати садочок близько року. Саме в цьому віці більшість канадських дітей на цілий день залишаються без батьків — і це загальноприйнята норма.

Моя Діана розпочала відвідувати садок в 2 роки. Вона не розуміла ані слова англійською, тому персонал попросив мене написати базові слова українською, аби говорити з нею. Одна з виховательок, моцна афроканадка Шерон, яка ніяк не могла вимовити українські слова, стала, жартуючи, говорити «же-же-же», ніби пародіюючи нашу мову. Діану це неймовірно розвеселило, і вони швидко знайшли спільну мову.

Для адаптації моєї дочки вихователі сфотографували нашу родину, роздрукували світлину й повісили її на стіну в групі. Пояснили, що це допомагає дитині заспокоїтись у моменти, коли вона сумує за батьками

Альберт, який народився в Канаді через 3 місяці після нашого приїзду, пішов у садочок в 10 місяців, але він вже впевнено стояв на ногах і робив кроки. Одна з виховательок так емоційно привязалась до мого сина, що інші її колеги навіть жартували, що завдяки Альберту вона тепер хоче мати власних дітей.  

10 вихователів на 10 дітей

Наш садочок має окремий вхід, але у самій будівлі ще є інші соціальні центри. Іноді садочки — це окремі будівлі, огороджені парканом. Кожен садочок має спеціальну територію для прогулянок, у нашому їх три, відповідно до кількості груп:
infants — група тих, хто молодше 18 ти місяців;
toddlers — з 18 місяців до 3 років;
preschool — з 3 до 4 років (але в державних документах написано до 6).

У кожної групи свої приміщення і свої вихователі. Кількість виховательок і дітей у групі також врегульована законом. Наприклад, молодших дітей може бути до 10, а вихователів від 3 до 10. В preschool групі допускається до 24 дітей.

Вихователі — різних етнічних та національних груп. Як мама я бачу лише плюси від такої різноманітності, адже вчити дітей поважати тих, хто суттєво відрізняється від тебе, варто змалку.

Прогулянки в дощ і темна прохолодна кімната для сну

У кожної групи свій графік і режим дня. Якщо в infants групі діти можуть спати стільки, скільки хочуть, а їсти тоді, коли бажають, у групах toddlers та preschool все відбувається відповідно до узгодженої програми.

Садочок відчинений з 8.00 до 18.00. Дитину можна привести коли завгодно. Якщо дитина пропускає, обов'язково треба подзвонити в садочок і пояснити причину.

Дітей з кашлем і нежиттю приводити можна. Не можна — лише з температурою. Повернутись у садочок рекомендовано, коли температура не піднімалась вище 36,6С протягом 24 годин

Діти у всіх групах гуляють два рази на день. Можуть не виходити, коли на вулиці дуже холодно або смог через часті в Канаді лісові пожежі. Проте гуляють в дощ — у захисних комбінезонах.

У середній і старшій групі діти сплять там, де граються. З шафи для них дістають розкладні ліжка, і вони лягають прямо в одязі — спеціально ніхто не переодягається. В групі infants є окреме приміщення з дитячими ліжечками, в якому завжди темно і зберігається спеціальна температура. Мій Альберт іноді спав там по три години.

Харчування відбувається за попередньо узгодженим меню. Можна запросити меню і повідомити вихователів, на що у дитини алергія, тоді ці продукти будуть виключені з раціону. У садочку не готують — але є приміщення, де працює людина, відповідальна за кейтерінг. У кожному районі є спеціальна кухня, де готують відповідно до запитів і меню кожного садка.

Вихователі можуть просити батьків подивитись меню, рекомендувати вводити нові продукти та підгодовувати дітей, якщо ті зголодніли. Я була здивована, але в садочках завжди є, чим перекусити.

У дитячому меню, вишуканому, немов у ресторані, подають страви різних кухонь світу

Жодних чатів у месенджерах — ані з батьками, ані з вихователями

Підготуйтесь постійно отримувати рекомендації від дирекції садочка на електронну пошту. Пишуть про все, що стосується потреб дитини — приміром, щоб діти мали панамки від сонця або сонцезахисний крем.

Персонал садочка люб'язний, відкритий і налаштований на комунікацію. Жодних чатів у жодних месенджерах — ні з вихователями, ні з батьками.

В infants групі в кінці кожного дня дають спеціальний інформаційний звіт про день дитини: коли їла, що саме, коли спала, коли була зміна підгузок і що робила протягом дня. Саме з цих нотаток я дізналась, що мій син Альберт говорить up і down, любить складати щось у горщик і грати на барабанах.

У toddlers групі такий звіт вже щотижневий. А в preschool більшість дітей вже вміють говорити, тому самі можуть розповісти, що було. З цих звітів я зберігаю ті, де зазначено, як саме Альберт грався із м'ячем. У Альберта проявляються здібності до футболу, і кожна вихователька радить відвести мого сина на додаткову секцію. Вихователька-полька додає, що футбол не любить, але коли Альберт виросте і буде грати в збірній, вона дивитиметься матчі й вболіватиме за нього.

Якщо дитина впала чи побилася з кимось, батькам надходить репорт, підписаний вихователями — у ньому описують подію і надану дитині допомогу. Підпис батьків є обов'язковим — що вони ознайомились і не мають претензій до закладу.

Вчать піклуватися про рослини й усвідомлювати різноманіття світу

У Канаді не прийнято дарувати подарунки вихователям. Виключення — презенти перед Різдвом. Я дарувала цукерки і підписані листівки з вітанням, а минулого року ми клали мило, яке власноруч зробила моя старша дочка, після чого виховательки ще довго дякували мені за такий оригінальний подарунок.

Натомість садок балує батьків подарунками. Майже на кожне свято — Різдво, День Святого Валентина, День батька тощо — у шафці кожної дитини можна знайти подарунок, зроблений нею власноруч. Відбитки рук, розмальоване каміння, печиво і багато вау-сюрпризів, які хочеться зберегти.

Одного разу Альберт приніс із садочка насіння в землі та інструкцію, згідно з якою ми мали пересадити рослинку в горщик і спостерігати разом за її зростанням. Це так мило! Згадую весь персонал кожного дня, коли поливаю паросток. Рослини, посаджені дітьми, ростуть також на території садочка. І діти разом піклуються про свою городину.

Канадські садочки часто критикують за толерування ЛГБТ+ спільноти. У нашому садочку є і прапор-веселка, і інформаційні плакати, а ще — дві мами і двоє татусів серед батьків. Діти ростуть з усвідомленням різноманітності світу. А головний фокус, який робиться в навчанні у дитячих закладах — на розвитку вмінь комунікувати одне з одним і взаємодіяти в групі.  

Цьогоріч моя дочка закінчила садок. Був випускний з мантією і дипломом. Вихователі розповіли, ким хоче стати кожна дитина. Так ми дізналися, що Діана мріє стати астронавтом, а її найкращий друг Гаррі — поліцейським.

Вважаю, що моїм дітям дійсно пощастило із садочком, в якому ми отримали шалену підтримку, турботу й увагу, стос малюнків і геніальних витворів моєї малечі, які — як і отриманий досвід — залишаться на згадку на все життя. Де б ми не були — чи в Канаді, чи в Україні.

Фотографії авторки

Те, що фільм «Russians at war» буде у програмі Міжнародного кінофестивалю в Торонто (TIFF), стало відомо що в середині серпня. Але виглядало логічним, що на третій рік повномасштабного вторгнення з'явиться фільм, який правдиво проілюструє, що відбувається на Московії. Бо всім цікаво, як живе найбільша країна під санкціями і що самі росіяни думають про своє теперішнє і майбутнє. 

Але в кінці серпня в Італії пройшов гламурний і пафосний Венеційський міжнародний кінофестиваль, і на ньому показали «Russians At War». Фільм міг би розчинитись серед пафосу червоних східників, якби не декілька пильних людей, який цей фільм подивились і все про нього зрозуміли. Українська продюсерка Даша Бассель забила тривогу, почавши невідворотну кампанію проти показів пропагандистської стрічки про російських солдатів. 

‍«Захоплюючий документальний фільм від російсько-канадської режисерки Анастасії Трофімової переносить глядачів за межі новинних заголовків, занурюючи у реалії російських солдатів в Україні. Вони ведуть бої, причини яких стають дедалі незрозумілішими з кожним виснажливим днем».

Так починається опис фільму «Russians at war» на сайті міжнародного кінофестивалю в Торонто. Рецензія у її першому варіанті (адже з тих пір вона вже декілька разів редагувалася) повідомляла, що це story of brother against brother — тобто повторювала риторику Кремля, який говорить про українців і росіян як про братські народи. Конгрес українців в Канаді відреагував — направив лист до керівництва фестивалю із закликом прибрати фільм з програми.

У Торонто фільм показали для професійної аудиторії. Перед показом розгорнувся протест україно-канадської спільноти, яка вигукувала гасла «Shame on TIFF» і «Russia Lies, Ukrainians Die» («Ганьба TIFF!» і «Росія бреше, українці гинуть»). Я взяла роздруковані на звичайному принтері листівки і пішла роздавати їх першим глядачам фільму, а також приготувалась пояснювати, чому саме цей фільм має всі маркери пропаганди. 

Від колишньої кореспондентки Кремля

Почнемо з самої режисерки фільму Анастасії Трофімової. Вона — колишня документалістка телеканалу RT (Russia Today), відомого своїм проросійським пропагандистським наративом у висвітленні світових подій. Її кар'єра включає контент, що відповідає політиці каналу, який активно підтримує офіційні позиції російської влади. Назви її фільмів легко гуглятся в Канаді на сайті RT, не дивлячись на те, що він знаходиться під санкціями. 

У самому фільмі Анастасії видають російську військову форму, і вона стає на забезпечення армії агресора — тобто переходить на сторону російської сторони. Чи можна в такому випадку розраховувати на об'єктивний контент? Уявіть будь-якого журналіста BBC чи The Guardian, який одягає військову форму однієї зі сторін і так веде свої репортажі... Та його звільнять без права працювати в професії, адже він порушив журналістські стандарти й етику. 

Як стверджує сама режисерка Трофіменко, вона таємно пробралась до російського підрозділу, який воює в Україні, і 7 місяців прожила разом із солдатами без воєнної акредитації. А що, так можна було?

Вона вільно виїжджає з Росії, їде до Канади, громадянкою якої тепер є. Під час зйомок прибуває на окуповану територію без дозволу України і ділить побут з тими, хто напав на іншу країну.

Ці аргументи я наводжу своїм іноземним колегам. Вони слухають і дивуються, адже «документальний фільм на фестивалі такого рівня точно не може бути проросійським, мати пропагандиську риторику і працювати на Росію». Звучить абсурдно, але, на жаль, так воно і є. 

Разом з тим я отримала численні повідомлення від колег, які пишуть, що фестиваль ніколи не відмінить покази. У такій атмосфері починається сеанс. 

Штампи, які працюють

На екрані — новорічна Москва. Сіре й бліде місто з розвішаною рекламою війни. Головного героя режисерка зустрічає у вагоні потяга, він їде у костюмі Діда Мороза і з військовим рюкзаком, на якому — георгіївська стрічка. Каже, що сам укрАінец, з Донбасу, що коли почалась громадянська війна, він все втратив. Глядач бачить, як він прощається з красивою дружиною і дітьми, повертаючись на війну. 

Закадровий голос режисерки коментує, що вона взагалі не очікувала війну і думала, що війна залишилась у підручниках історії. У паузі, яка слідує далі, я подумки питаю її про Чечню, Грузію, Сирію, анексію Криму… 

Трофімова у фільмі предстає наївною і світлою, а солдати показані загубленими, але «справжніми». Вже на десятій хвилині фільму починаєш їх навіть жаліти. І кожен з них, як під копірку, повторює відомі кремлівські наративи — «фашисти в Україні», «я пішов через друга», «щоб моїм дітям не довелось воювати». 

Режисерка не згадує у фільмі про злочини росіян в Україні. Натомість заявляє, що «не помітила жодних слідів військових злочинів російських солдатів». Ось ще кілька цитат з фільму: «Я не знала, чого мені чекати від російських військових. І мене найбільше вразило, що вони звичайні люди. Абсолютно звичайні люди у якійсь абсолютно незвичайній ситуації»; «Я досі моніторю абсолютно різні канали і з українського, і з російського боку. І мене вражає, як усе схоже. Часто це ті самі обличчя, той самий гумор, та сама незламність, ті ж страждання, ті ж похорони».

Фільм зроблений професійно й небезталанно, тому викликає потрібні його авторам емоції. Аудиторія, далека від війни, починає співчувати персонажам. Уявляю, скільки пляшок просекко випила колишня шефиня режисерки Маргарита Симоньян, коли фільм без жодних перешкод і протестів показали у Венеції

Але Маргарита й автори фільму забули про потужні голоси української діаспори в Торонто...

Удар по репутації кінофестивалів

«Вибач, я була на мітингу сьогодні, — пише мені сусідка, мама трьох дітей, далека від тонкощів кіноіндустрії. — Пішла туди висловити свій протест». 

Такий він — образ українського протестувальника в Канаді. Це прості люди, які об'єднались і перетворились на потужну силу. Вони — у численних соцмережевих групах, де готувались до мітингу, обговорювали написи на плакатах, кричалки, ділились змістом своїх мейлів, які розсилали тисячам людей у різних світових організаціях. З кожним днем кількість людей, яка відклала звичні життєві турботи і сфокусувалася на боротьбі, ставала дедалі більшою. 

У групі навіть з'явилися мейли топменеджмента фестивалю, каналу, який виділив гроші, а також спонсорів. 

Першим зробив заяву місцевий онтарійський телеканал TVO, який опублікував позицію, що не буде дистрибувати фільм. Здавалось, це вже перемога, але обурену діаспору не так легко зупинити. Заклики про розслідування схеми фінансування та пошук причетних до виробництва фільму перетворив деяких діаспорян на справжніх детективів. 

Тут не тільки у Маргарити Симоньян, а й у канадських продюсерів почалась чорна смуга. Адже на відміну від головної пропагандистки РФ, канадські продюсери — люди з чистою репутацією. Чимало моїх колег до скандалу були впевнені, що канадці ніколи б не стали виробляти пропагандиський контент. 

Тепер це питання репутації, тож думаю, що наступні новини будуть вже про розслідування, чи витрачали продюсери фільму гроші канадських податкових резидентів у країні, на яку Канадою накладені санкції. 

Протест проти показу фільму перетворився на розкриття схеми, як працюють агенти Кремля, і що вони — такі-от «милі і наївні» Анастасії, — живуть і працюють поруч і є частиною канадського суспільства.

Мрію про той час, коли західне суспільство навчиться ідентифікувати тих, хто говорить мовою нашого спільного ворога. Тільки от скільки ще кейсів про «хороших рускіх мальчиков» для цього треба?

... але розслаблятись зарано

Остання новина — кінофестиваль опублікував заяву, що відтермінував покази фільму «Росіяни на війні». Основною причиною заявлена «загроза безпеці роботі фестивалю та громадській безпеці». Так, обурені українці вислали тисячі мейлів і написали тисячі коментарів у соцмережах, але фестиваль недоговорює. 

Приміром, колишній посол Канади в Афганістані Крис Александер у своєму матеріалі для National Post закликав фестиваль не показувати фільм і розписав всі наявні маркери маніпуляцій, що є у фільмі. Він також нагадав минуле режисерки і поставив логічне питання: «Чи може людина, яка багато років працювала на пропагандиський канал, робити незалежний контент?»

Думаю, подібні заяви від фахових людей (серед яких українські політики й дипломати — Ред.) стали остаточною краплею в рішенні кінофестивалю. А оскільки написати «Ми відміняємо» не можна, формулювання було замінене на «Ми переносимо». І це — заслуга всіх, хто вийшов на протест, писав листи й коментарі та не боявся робити заяви. 

Сила згуртованих людей вражає. Але не можна розслаблятись, треба виносити розслідування у публічну площину. Можна організувати показ цього фільму з великим обговоренням — як саме працює пропаганда, щоб допомогти людям у західних країнах зрозуміти різницю.

Українська громада та українські дипломати в Канаді точно не розслаблятимуться. Протест, запланований на п'ятницю, не відмінили. Люди вийдуть на вулиці Торонто, аби такі випадки на світових фестивалях не повторювались. І сподіваюсь, канадський уряд введе вакансію спеціаліста з ідентифікації дезінформації — де українцям точно не буде рівних.

P.S. від редакції: 16 вересня стало відомо, що кінофестиваль у Торонто вирішив таки показати стрічку Russians at war, але поза програмою, після офіційного закінчення фестивалю. Пані-посол України в Канаді Юлія Ковалів висловила жаль щодо того, що TIFF невизнав своєї помилки.

Коли я сказала сусідам у Торонто про поїздку до України, вони мене довго відмовляли: «Там же війна!». Довелось їх запевнити, що Київ надійно захищений ППО, мільйони моїх співгромадян продовжують своє життя попри постійні обстріли та атаки.

Мій літак приземлився у Франкфурті. Я сіла в автобус «Франкфурт–Київ», і, затамувавши подих, розпочала свою першу за час війни мандрівку додому. 

Я їхала презентувати спродюсований мною документальний фільм «ЄвроДонбас», знятий режисером Корнієм Грицюком. Завершили ми його ще перед війною, однак лише у вересні 2023 року змогли його представити для широкої аудиторії. 

Фільм «ЄвроДонбас» розвінчує радянські міфи про регіон, розповідаючи про європейську історію Донеччини та Луганщини. Ці землі понад 100 років тому були невіддільною складовою європейської економіки. Я їхала в Україну говорити про все це. Прем’єра у Києві, як і загалом цей фільм, є дуже важливими для мене. 

Моя попередня прем’єра була задовго до війни. Це була стрічка «Номери» на підтримку політичного бранця Олега Сенцова. Тоді він був у Сибіру. Під час зйомок ми тримали зв'язок із Олегом, обговорювали сценарій за допомогою листів, які передавав адвокат. Зараз він — на фронті. Росія знову забирає в нас найдорожче — життя, свободу, дім. 

В автобусі вже є кілька людей, вони їдуть ще з Ахена. Серед них — мама із сином-підлітком. У них переносний холодильник, щільно заповнений продуктами. Очевидно, такі відстані долають не вперше, знають, наскільки важливо для вдалої подорожі запастися їжею.

У Франкфурті зі мною в автобус заходять нові пасажири — мами з дітьми, жінки і чоловіки пенсійного віку. Між ними зав'язується розмова. 

— Ви звідки? 

— Із Запоріжжя! 

— О, землячка! — радіє один із чоловіків і цікавиться, як жінка діставатиметься рідних місць. 

— А ми з Херсонщини! — вступає у розмову жінка з дитиною. — Хотіли із сім’єю вже повертатись, але у нас постійні обстріли. 

Автобус від'їжджає від аеропорту, люди розсаджуються на місця і починають займатись своїми справами: хто їсти, хто гучно дивитись відео з телеграму, хтось розмовляти по телефону з родичами. 

Поки автобус стрімко летить гладеньким німецьким автобанам, я оглядаю пасажирів і думаю про шлях всіх тих, хто вижив і виїхав з рідних місць — з Бучі (як я), Херсона, Ізюма, Маріуполя, Харкова, Миколаєва, Авдіївки, Бахмута... Наш автобус — це якийсь український ковчег. Серед потоку безтурботних європейців несеться туди, де війна, де щодня падають ракети, гинуть діти і дорослі і водночас, де все найдорожче, що в нас є, — наше минуле, наше майбутнє, наша земля.

Щоденний шлях тисяч таких автобусів — це нова кровоносна система України в Європі, що несе нас в обійми одне одного, щоб знову неминуче переживати переїзди, розставання, щоб рятувати і рятуватися — знову і знову, аж до Перемоги

Мої думки переривають гучні нарікання одразу кількох пасажирок:

— Ми їдемо 5 годин, і жодної зупинки! Як так можна! 

— Водій, зупиніть, будь ласка, подумайте про людей! 

— Водіям курити не треба! Вони собі електронки курять у вікно! 

Такої кількості людей, які курять, я не бачила давно. На кожній зупинці перекур — це святе. Курить майже весь наш «Ковчег». Хто електронні, хто класичні сигарети зі страшними і промовистими сценками на пачках і написами німецькою про шкоду куріння. Курці гучно обговорюють усе, що можна. 

— Всі в автобусі? — гукає водій з першого поверху, який, очевидно, має бажання скоріше поїхати далі. 

— Ні, тут жіночки не вистачає! — майже хором відповідають пасажири. 

Усі починають обговорювати, якої ж саме жінки нема, як вона виглядає, у що вдягнена.  На цьому весь автобус сходиться — немає ні нарікань, ні конфліктів. Є три речі, в яких українці знаходять щось спільне: досвід війни, город та те, що когось не вистачає в автобусі. Жіночка, як виявляється, пересіла. Це виявив водій, якому набридло чекати. Він проходить повз мене і каже, що кожен раз одна й та сама історія. Розмови в «Ковчегу» теж типові. Спочатку про війну, а потім про городи — як доглядати за помідорами та огірками, чим підживлювати рослини та чи люблять вони сонце. 

В однієї жінки я помічаю маленьку рослину у горщику. 

— А що ви таке везете? — питаю я. 

— Це такі сині квіти з китицями, на бузок схожі. У Німеччині їх багато. 

— Так, так. Я бачила у парку! — підтримує інша жіночка. 

— А де ви її висадите? У саду? 

— Ні, саду й городу у мене нема, посаджу просто біля нашої багатоповерхівки. І попрошу сусідів поливати, коли повернусь назад до Німеччини

— Треба було більший відросток взяти, — радить її сусідка. 

Настає ніч, деякі пасажири продовжують голосно розмовляти, незважаючи на інших, деякі дивляться відео на телефоні на всій гучності. Поруч дитина починає плакати, довго не зупиняється. Її мама повідомляє усьому автобусу, що в малої температура, і якби вона знала, що дитина захворіє, то нікуди не поїхала б. У відповідь бідолашна отримує цілу купу порад, які ліки завжди потрібно возити з собою.

— Моя дочка завжди возить із собою мішок із ліками, — заявляє огрядна жінка в сусідньому ряду. 

Поступово дитина засинає, пасажири припиняють розмовляти, телефони залишаються увімкненими, хоча їхні власники вже давно сплять. Під ранок ми в’їжджаємо з Німеччини до Польщі. Наш автобус знову зупиняється. Усі прокидаються і юрбою вибігають курити. 

У Польщі підсідають нові пасажири. Дехто  — після довгого очікування на зупинці.

— Чому ви затримались? Я з трьома дітьми тут вже три години стою! — жіночка в рожевому платті водія шпетить автобуса. Поряд граються схожі на неї дочки. Теж у рожевому.

Коли з-за хмар виходить ще тепле осіннє сонце, ми під’їжджаємо до  довгоочікуваного українського кордону. Всі вже точно знають, як садити город, хто як виїхав під обстрілами та коли хто повернеться в Німеччину. Скоро Львів, де наш автобус розформують по різним напрямкам. Хто в Запоріжжя — поїде на одному транспорті, хто до Києва — на іншому. 

Я дивлюсь на пасажирів «Ковчегу» і думаю про це наше вже дворічне паломництво Європою додому, в Обіцяну Землю. Ми готові терпіти поневіряння в чужій країні, аби наші діти були у безпеці. Задля цього ми готові мити підлоги і збирати овочі, хоча є лікарями, вчителями і науковцями. І ми станемо найзавзятішими працівниками, які вивчать мову і поновлять свої дипломи, а після перемоги повернемося додому відбудовувати свою країну. Коли це буде — завтра чи через 15 років? Хто знає, це буду я чи мої доньки?

Ну, а поки у «Ковчегу» ми всі однакові — з тимчасовою пропискою, тимчасовими документами, статусом UKR, обмеженим часом на повернення, із заставкою на телефоні з українським прапором і гербом. Ладні подолати тисячі кілометрів, аби на кілька днів, або навіть годин, опинитись на Батьківщині, серед «своїх» 

У Львові я купую квиток на найближчий інтерсіті «Львів–Київ». Застрибую ледь не на ходу. Ідучи на своє місце минаю десятки військових. Один з них сідає біля мене — сивочолий чоловік років 60-ти.  Ми говоримо з ним про війну, про випробування, які переживає наша країна. Я — до Києва, говорити про «ЄвроДонбас». Він — з відпустки, на Донбас, боронити Україну. 

— Все буде добре, — каже він, всміхаючись мені. 

— Все буде добре, — повторюю за ним, як маленька дитина.

На наших телефонах одночасно починає звучати сигнал тривоги, й одразу приходить повідомлення від сусідів з Торонто з питанням: «Як ти?» 

— Усе чудово, я вдома!

От-от вже настане день, коли запрацює «Бориспіль» і мільйони колишніх біженок повернуться на рідну землю, а у жіночки з автобуса навесні біля під'їзду проросте красивий кущ з фіолетовими квітами.

Українці на Блур-стріт

П’ятниця. Я виходжу з підземки на вулицю Bloor Street — особливе місце для кожного українця, який живе у Торонто. 

Історично так склалося, що значна частина цієї довжелезної вулиці простягається із Заходу на Схід: це український район, понад століття тому тут з'являлись перші українські домівки. Це місце дуже люблять українські підприємці: крамниці, салони краси, аптеки, кав'ярні, де готують сирники «по-нашому», — усе для тих, хто ностальгує за Батьківщиною. Але тепер тут не лише про бізнес. Вже другий рік поспіль околиці Bloor West Village — місце зустрічі новоприбулих з України: жінок при надії та мам з дітками.

Ранній ранок. На Bloor West зустрічаюсь з сусідкою Іриною. Наші молодші діти ходять в один садок, а старші — в українську школу. Ірина з родиною переїхала у Торонто декілька місяців тому. Спочатку вони поїхали з України в Ізраїль, почали там ставати на ноги, однак через постійне передчуття небезпеки невдовзі знову почали шукати прихистку. Це змушує мене думати, що в українців тепер є ще одна суперсила — передбачати війну. До повномасштабного вторгнення Іра була директоркою дитячої студії творчості в Києві, а в Торонто опанувала нову професію — майстриня манікюру.

Ми прямуємо до Українсько-Канадської Суспільної Служби, громадської організації, де надаються консультації та послуги українським вимушеним мігрантам та іншим вразливим верствам населення. Там організовують різноманітні семінари, є мовні курси, а також дошка оголошень, де можна знайти помешкання, кухаря, няню, дізнатись про заходи у громаді тощо.

Але у нас інший план. Минаємо людей у холі, які активно обговорюють пропозиції щодо роботи, спускаємось сходами у підвальне приміщення й опиняємося у просторі Ukrainian Moms in Toronto — проєкту «Лелека». Це місце — справжній порятунок для новоприбулих жінок з України. Такою ще рік тому була я, а тепер — моя нова знайома Ірина. Серед іншого, тут можна взяти необхідний одяг, речі чи іграшки для дітей. Безкоштовно, без реєстрації, без черг і без відчуття приниження.

Сестринство у «Лелеці»

Приміщення невелике, але кожен сантиметр простору зайнятий важливими речами. На столах стоять коробки з одягом, всюди маркування «хлопчики», «дівчатка 0-3 місяці», «3-6 місяці», «6-12 місяців», «5 років» тощо. Під столами — автокрісла, ходунки, ванночки для немовлят та іграшки. Є окремі полиці із дитячим взуттям. Навколо багато жінок, частина активно розбирає торби з речами, які щойно привезли. «Це треба все якнайшвидше  перебрати, бо днями очікуємо нові надходження», — пояснює Анна, давня знайома.

Проєкт «Лелека» має своїх фанатів. Наприклад, один чоловік постійно збирає з вулиць різні дитячі речі, що виставляють люди за двері будинків, і приносить сюди в комору. Допомагають всі — як українці, так і люди інших національностей. «Лелека» вже давно нічого ні в кого не просить, а пакунки продовжують активно надходити. Коли я вагітною переїхала у Торонто з Бучі, тут, в «Лелеці», я знайшла корисні контакти, поради та все необхідне для майбутнього малюка. І друзів з усієї України. Ми ділимося одна з одною своїми історіями, говоримо про дітей, садочки, про особисті проблеми та труднощі у пошуку роботи. Моя «Лелека» — це унікальний простір, місце сили, де жінки надихають жінок, де є сестринство. Де відчуваємо вдячність й потребу робити щось для інших. 

Підходжу до дівчини із Харкова, звати Валерія. Вона сортує дитячі шапочки в коробки: зимові в — одну, весняні — в іншу.
«Я вирушила у Канаду на 36 тижні вагітності, з мамою і старшою дитиною. Ізюм, де ми раніше жили, вже був в окупації. 

У той день, коли наш літак приземлився у Торонто — мій батько загинув на фронті. Брав участь у боях за Ізюм. Не дочекався дня, коли місто звільнили. І дня, коли вдруге став дідом

Я народжувала у жалобі за ним на початку липня 2022 року. Відзначали одночасно уродини та поминки. А потім була деокупація, і я дізналась про смерть більш як сотні своїх знайомих. Здавалось, що моє серце зупинилось», — розповідає.

Валерія розмовляє зі мною і продовжує сортувати шапочки, час від часу радить щось іншим жінкам, які прийшли вибрати одяг. Сьогодні вона в «Лелеці» волонтерить, діти її — в садку.

«Волонтерити у "Лелеці" це — найкраща терапія, рятує від поганих думок. Пам'ятаю, як ми виїжджали з-під обстрілів: була зима, а у моєму рюкзаку — лише памперси для ще не народженої дитини. Боялась, що у війну я їх ніде не куплю. І тут виявилося, що у старшої доньки зовсім немає одягу, уявляєте? Як я сварила себе за ті памперси! В Канаду їх, звісно, я не повезла. На щастя, на місці знайшлося все необхідне і для старшої, і для немовляти. А тепер усі речі, з яких виростають мої діти — приношу сюди. Канадці зазвичай виставляють непотрібні їм речі на вулицю перед будинком або ж в Інтернеті. В мережі є багато груп для обміну речами, від одягу — до меблів», — пояснює Валерія і йде допомагати комусь, а я — в кав’ярню на каву з однією із засновниць жіночого об’єднання Ukrainian Moms in Toronto.

Ukrainian Moms в Торонто і не тільки

Анна живе в Торонто вже 20 років, з чоловіком виховують сина, який народився тут і тепер дуже пишається називати себе «канадським українцем». Ukrainian Moms in Toronto — спільнота, створена українськими матерями та жінками Торонто у 2015 році, через рік після тимчасової окупації Криму. Відтоді група працює в різних напрямках, серед яких:

• Надання емоційної та соціальної підтримки жінкам під час адаптації в новій країні;
• Розв'язання побутових питань, спільне вирішення повсякденних труднощів;
• Допомога в пошуку роботи та розвитку можливостей для українських жінок у Канаді;
• Підтримка материнства та інші аспекти, спрямовані на розвиток спільноти.

Згодом на базі спільноти утворився проєкт «Лелека». Анна Гейчук, Юля Меркулова і Таня Максименко на волонтерських засадах допомагають переселенцям з України з поселенням, адаптацією, пошуком роботи, за потреби — супроводжують жінок у лікарнях та під час пологів.

З моменту існування Ukrainian Moms in Toronto і до початку повномасштабного вторгнення в Україну, в групу входило близько 4 тисяч жінок. На сьогодні — це вже майже 14 тисяч жінок

«В перший місяць великої війни до нас почали масово приїжджати вагітні жінки з України, хотіли народжувати у безпеці. Ще тоді не було CUAET (спеціальна програма, яку запровадив Уряд Канади для громадян України через повномасштабне вторгнення Росії. — Авт.), тобто вони не могли отримати місцевого медичного страхування, яке давало можливість народжувати безкоштовно. Ми хотіли допомогти. Наша знайома, українка, працює  в госпіталі Mt.Sinai у Торонто, там є пологове відділення. Вона поговорила з керівництвом, і лікарня погодилась приймати українських породіль», — пригадує Анна. Так і виникла «Лелека»...

На вулиці дощ, а у кав’ярні, де ми з нею сидимо — великі панорамні вікна. Гріємось гарячою кавою, насолоджуємось моментом. Розмова неспішно йде далі. 

«Ми думали, що "Лелека" буде маленьким проєктом підтримки, — продовжує вона, — що будемо збирати дівчат раз на місяць, радитись, ділитись досвідом тощо. Але виявилося, що допомога потрібна щоденно. Часто жінки приїжджали на останніх місяцях вагітності, без знання англійської та розуміння, як працює медична система в Канаді. Треба стати на облік, пройти всі обстеження, народити, а після пологів їм кажуть: «Ви ж дитину на третій день педіатру покажіть». А де взяти того педіатра? От ми і допомагаємо справлятись з усім цим».

Час від часу нашу розмову переривають численні телефонні дзвінки: «це — міграційний консультант», «а це — з пологового», «це жінка, у якої чоловік аб’юзер, ми її маємо переселити у шелтер». У Анни хороший менеджерський досвід: на основному місці роботи при університеті вона координує візити міжнародних делегацій та організацію заходів. Як зізнається, ці навички дуже допомагають їй у волонтерській діяльності.

Я створила і плекаю тут свою Україну. Допомагаю конкретним людям і відчуваю, що тим самим допомагаю й собі, так легше приборкати внутрішню тривогу

«Група Ukrainian Moms in Toronto — майданчик, де люди також вчаться толерантності. Я часто бачу пости у соціальних мережах де критикують вимушених мігранток за те, що вони ходять до перукаря і манікюри. А я думаю навпаки: добре, що ходять. Для деяких жінок подбати про свою зовнішність — це, можливо, спосіб заземлення. Це жіночність, яку хочеться в собі зберегти попри все, що відбувається навколо. Наші жінки й діти за кордоном — як паросток, який бореться за виживання, проростає між камінням», — каже Анна. І додає: у своїй жіночій спільноті у Канаді вони часто використовують слово «сестринство». 

У Канаді Анна навчилась звертатись за допомогою. Не приховувати свою вразливість — це не слабкість, а сила. Цього вчить й інших жінок, які шукають  прихистку від війни в Україні.

Українська жінка — це сильна жінка. А разом — це сила, яку неможливо перемогти.

‍

‍

Я сиджу у гінекологічному відділенні одного зі шпиталів Торонто і чекаю своєї черги до лікаря-гінеколога. Він має поставити мене на облік у зв'язку з вагітністю. Поряд сидять усміхнені жінки при надії та їхні чоловіки, які живуть прекрасним очікуванням поповнення своїх родин.

Я відкриваю фейсбук на телефоні. Читаю новину про загибель на фронті знайомого молодого хлопця. Уже майже рік моя стрічка новин — суцільний некролог красивих і мужніх чоловіків у формі.

До лікаря заходжу, швидко витираючи очі. Утім він помічає, що щось не так. 

— Ви плачете через те, що у вас дитинка не так лежить? Не хвилюйтесь, ви лише на 26-му тижні, малюк ще змінить положення, — каже лікарка, старша за мене на 20 років. 

— Ні, читаю новини з батьківщини — з України. У моїй країні війна. 

Словник вагітної

Щоб стати на облік у гінеколога у Канаді, спочатку потрібно звернутись до walking clinic [клініка прийому пацієнтів. — Ред.]. Це робиться у тому випадку, якщо не маєте сімейного лікаря. У клініці беруть всі первинні аналізи і направляють на УЗД, прописують вітаміни чи, за потреби, ліки. Уже потім направляють до гінеколога при лікарні.

Через зміну адреси була змушена змінювати лікаря і шпиталь, де планувала народжувати. 

До моєї нової лікарки потрапила вже на 35-му тижні вагітності. А, за протоколом, я мала з'являтися кожного тижня. 

Лікарка Джейн довго розпитувала мене про наш дім у Бучі, про війну, про родичів, які залишились у Києві. На той момент я вже навчилась не плакати при малознайомих людях. Канадці загалом не показують публічно, що їм погано. 

— Що тебе бентежить? — питає лікарка Джейн, яка теж була при надії. 

— Боюсь, що щось не зрозумію під час пологів (хоч моя англійська для більшості новоприбулих українців може здатись бездоганною, однак медичні терміни я знаю погано). 

— Я поясню тобі всі необхідні слова. 

І так я дізналась термінологію, яку під час пологів вживають медики: пуповина, навколоплідні води тощо. Словник вагітної. Вже пізніше я дізналася, що можна було взяти україномовну доулу [кваліфіковану помічницю, яка допомагає під час пологів та у післяпологовий період. — Ред.] і почувати себе комфортніше.

Самотність 

Так, в якийсь момент я відчула її — самотність. І це попри те, що поруч був чоловік, дві мої дочки, з Бучі прилетіла моя мама із 17-річною кішкою Снєгою. Наш будинок — це безперервний гомін. Більше того, ми живемо недалеко від центру — на вулиці завжди купа дорослих, а на дитячому майданчику — дітлахів.

Однак самотність не залежить від кількості людей поруч. Це стан, в якому ти прагнеш побачити поряд таких самих, як і ти. Я хотіла зустрічатись із вагітними українками, які лише прибули до Канади. Хотіла ділитись із ними своїми побоюваннями і переживаннями щодо пологів у чужій країні, ділитись лайфхаками для вагітних.

У фейсбуці — у найбільший жіночій групі «Ukrainian moms in Toronto» — я опублікувала пост із пропозицію зустрітись на каву. Жінки почали писати до мене, пропонували зустрітись та підтримати мене. Однак я не хотіла чути історії про еміграцію чи плач за Україною. Я лишень прагнула поділитись своїми емоціями із такими самими вагітними, як і я. 

У жіночому колі

Якось мені написала українка, яка мала чудове ім'я Габріела. Вони розповіла про групу підтримки вагітних і породіль. Кожної середи жінки збирались на різні семінари. Там організували спеціальний food bank [харчовий банк. — Ред.], де на умовні 10 доларів можна було взяти свіжих овочів (авокадо, шпинат, перець, помідори), також давали пакет молока, яйця, рис, пасту, тунець у банці й інші продукти. Учасниці програми щоразу також отримували 30 доларів у вигляді карток. Ними можна було розрахуватись у супермаркеті. 

Після лекції про харчування чи догляд за малюками, кулінарного майстер-класу чи йоги був обід. Кожного разу я коштувала нову для себе страву. Розпитувала кухарів про рецепт. А згодом готувала цю страву вдома. 

Я опинилась на програмі healthy beginners. При реєстрації мені дали два величезні пакети із подушкою для годування, дитячим термометром, прокладками для грудей, а також із купою всього, що мені потрібно було придбати до пологів. 

Габріела пояснила, на які ще програми я можу записатись. Я обрала допомогу лактаційного консультанта та супровід дитини після народження.

На програмі було купа вагітних та жінок із маленькими дітьми. Переважна більшість — португалки (ми живемо в португальському районі Торонто) та іспаномовні. Програма розрахована на новоприбулих чи канадців, які потребують допомогу.

Після першої зустрічі я йшла осіннім Торонто і посміхалась. Сила жіночого кола безмежна. Нарешті я почувалась спокійною, почала налаштовуватись на пологи, бо була вже на 36 тижні вагітності.

Три непотрібні сумки

Коли я вперше побачила шпиталь Святого Джозефа, відчула, що хочу саме тут народжувати мого сина. Медична установа розташована в історично українському районі, а її вікна виходять на безмежні води озера Онтаріо.

Я собі уявила, що буду бачити з вікна палати саме цю красу. Реальність виявилась інакшою — я бачила чийсь приватний будинок і гараж. 

Моя докторка Джейн була не просто гінекологом, а й акушером-гінекологом. Під час останнього огляду запропонувала мені приїхати до шпиталю заздалегідь. Аби я не народила третю дитину зненацька. Наприклад, десь у транспорті. 

Я приїхала за кілька днів до пологів. У мене було розкриття шийки матки. Мене відвели у палату для пологів. Без того вигляду з вікна, про який я мріяла. Однак зі сніданком — булочками, скремблом, різними намазками, кавою та апельсиновим фрешем. Я була здивована, що перед пологами можна було їси. Спитала про це у медсестри. 

— Авжеж, — відповіла вона. 

У палату ми зайшли без бахіл, без спецодягу, з нашими куртками та маленькою валізою на колесах. Мені дали сорочку, як в американських фільмах, — синю на зав’язках. У моїй валізі було мінімум всього, бо все необхідне дають в шпиталі. До того я двічі народжувала у Житомирському перинатальному центрі. Я пам’ятаю ці три сумки — для пологів, малюку та мамі.

«У тебе чудово виходить»

Я була спокійна, бо поруч була доктор Джейн. Я погодилась на епідуральну анестезію. Як і кожна жінка у Канаді, яка збирається стати мамою, я заповнила план пологів. Тобто вказала в анкеті, як саме я хотіла б народжувати. І зазначила, що хотіла б епідуральну анестезію. 

Мене дуже здивувало, що я сама могла контролювати рівень обезболювання. Я не зловживала цим, бо жінка, на мою думку, має відчувати певний біль. 

Доктор Джейн постійно до мене приходила і цікавилась моїм станом. Я справді нею захоплювалась — цією тендітною жінкою, яка допомагала народжувати. 

Під час потуг лікарі і медсестри шуткували, підбадьорювали і підтримували мене. Це була абсолютно інша атмосфера, ніж під час пологів в Україні. Кожен, хто заходив у мою палату, говорив: «You are doing great!» [«У тебе чудово виходить», — Ред.]. Це додавало мені сил. 

Коли народився Альберт, його обмотали білою пелюшкою у сині смужки — як в американських фільмах. На головку вдягнули шапочку і поклали мені на груди. Потім принесли вечерю й апельсиновий сік. 

Свідоцтво про народження онлайн

Після пологів мене перевели у безкоштовну чотиримісну палату. За доплату можна взяти одномісну палату. 

Мені дали все необхідне для малюка — памперси, ковдрочку, маленьке прозоре ліжечко та пелюшки. Сказали, щоб добу не одягала його, а загортала в пелюшки і тримала «шкіра до шкіри». 

Через добу після пологів Альберта нас виписали. Онлайн я замовила свідоцтво про народження дитини, яке прийшло поштою. Отримала номер медичної карти страхування, бо через три дні ми мали вже з'явитися на перший візит до лікаря. 

Єдина річ, без якої вас не випишуть із пологового, — автокрісло. Без нього вас не випустять із лікарні. Навіть якщо ви живете у сусідньому будинку. 

— А візок потрібен? — пише мені Алекс із жіночої групи в Торонто. 

Вона мама трьох дітей. З нею я ніколи не зустрічалась наживо. Однак вона передала мені купу речей для малюка. Я плакала від вдячності. 

У Торонто відкрили групу для українських матерів. Там можна безкоштовно взяти одяг для дітей до 5 років. Тепер сама відвожу туди речі. Певна, вони знадобляться не одній дитині. 

Життя Альберта

Через місяць я прийшла на планове обстеження до докторки Джейн. Заздалегідь спитала у групі жінок, як я можу їй віддячити. 

— У Канаді не можна дякувати лікарям! Це — не Україна! — почула я у відповідь. 

Одна жінка порадила роздрукувати фото Альберта і принести Джейн. Я так і зробила. Коли лікарка побачила фото, вона сказала, що це — найкращий подарунок. Джейн відвела мене в коридор, де показала багато фотографій малюків. З любов’ю вона вішала фото Альберта. Розповіла, що почувається щасливою, коли щодень проходить повз ці знімки.

Анна Паленчук — засновниця «435 FILMS», української кінокомпанії з рекордною кількістю копродукцій з країнами світу, продюсерка фільмів, презентованих на Берлінале — «Номери» за п’єсою Олега Сенцова та «Маріуполіс» режисера Мантаса Кведаравічюса, вбитого росіянами у Маріуполі 2022 року. У 2023 році найдорожчий індійський блокбастер і глобальний хіт Netflix «RRR», зйомки якого організувала Анна в Україні, отримав Оскар. 

Анна розповіла «Сестрам», як війна змінила її життя та попри все, зробила сильнішою. 

Дім у Бучі й початок війни

— Все? — говорить мій чоловік, чекаючи мене поряд з автівкою.

Я стою біля дверей, підношу ключі до отвору і на мить завмираю, адже маю замкнути наш дім у Бучі і частину життя. Дім, у який ми принесли півтора року тому новонароджену другу дочку, дім із дитячими малюнками та улюбленим килимом з косівського базару. Я з любов’ю розглядаю щілини, думаю про те, що кілька місяців до того встигли зробити ремонт, а двері так і не поміняли. Я ще не знаю, що не скоро повернусь додому.

Попереду довга дорога до Туреччини. На панелі автівки світиться: 15 лютого 2022 року.

Для мене війна почалася в 2015 році, коли ми знімали документальний фільм «Маріуполіс» у постійно обстрілюваному Маріуполі та Сартані. Режисером фільму був Мантас Кведаравичюс, якого у квітні 2022 року росіяни вбили у Маріуполі, куди він поїхав рятувати людей.

Я завжди знала, що війна буде більшою. Але ніколи не уявляла наскільки, поки не настало 24 лютого.

Побувавши в містах, позначених війною, відчувала її наближення шкірою — і тому не вагаючись вивезла дітей, коли про вторгнення почали говорити з кожної праски, хоча мене всі заспокоювали і не вірили, що це станеться.

Повномасштабне вторгнення застало нас в Анталії, де перший місяць я робила все, що могла: акції і протести, контролювала численні зйомки для іноземних каналів в Україні, з’єднувала людей та вивозила маму з-під обстрілів з Бучі, свекруху з бомбосховища на Печерську, шукала друзів, які опинились в окупації, купувала підгузки та дитяче харчування для гуманітарних вантажів, жила очікуванням новин, що «домовились і все закінчилось», писала тисячі дописів під постами росіян «ми вас ніколи не пробачимо».

‍

Російські варвари не помітили в будинку шедевр живопису

— Аню, я всередині, що дивитись? — каже у слухавку сусідка, яка пережила окупацію і заходить в наш пограбований будинок. До війни вона працювала у відділі кулінарії одного з супермаркетів. Звичайна добра українська жінка.

Сусідка вмикає відеозвязок, у зображенні з пікселями, яке долітає до мене з понівеченої Бучі, я бачу перевернуті догори ногами речі, розбите скло, порожні банки з-під консерв на обідньому столі.

Вона показує на кров і припускає, що тут жив підбитий росіянин. Але мене все це вже не хвилює: порівняно з тим, що росіяни скоїли в цьому затишному підкиївському містечку, мій пограбований і вцілілий будинок виглядає як подарунок долі.Раптом я бачу те, що змушує моє серце радісно битися. Не можу повірити, що вона ціла!

— Картина, покажіть ближче картину, — кричу у телефон.

— Що? Яку картину? — перепитує сусідка, і зв’язок обривається.

Та я вже знаю, вона ціла і вдома, висить на стіні, як завжди: картина великої української художниці Тетяни Яблонської, яку подарував мені мій покійний батько. На картині зображена ваза із квітами у м’яких барвах. Для мене це найдорожче, що є в будинку.

Російські варвари винесли з мого дому все, на їхню думку, цінне: старі речі, білизну, біжутерію, якісь побутові дрібниці. Картину вони просто не помітили. Не зауважили шедевр українського живопису.

Через тиждень після деокупації Бучі, коли виявили вбитих моїх сусідів, коли туди почали повертатись люди і відновився зв’язок, а з ним життя, я дізналась, що вагітна.

Нове життя, переїзд, пологи

Третя дитина прийшла до мене несподівано і невчасно. З самого початку розумію, що це хлопчик. На війні вже гинуть найкращі, скоро загине відомий київський активіст Роман Ратушний і візьмуть в полон Макса Буткевича, правозахисника, який боровся за звільнення в’язнів Кремля.

У свої тридцять вісім я приймаю, що скоро втретє стану матір’ю.

До цієї вагітності я думала, що найгірше у моєму житті вже трапилось: втрата батька у підлітковому віці, кризовий момент в бізнесі, зрада партнера, початок великої війни — все це я пережила гідно. Та найгіршим і найскладнішим виявилось бути вагітною під час війни.

Вижити в інформаційній війні. Пережити новини з дому. Не можеш не плакати, не читати соцмережі, не вити від несправедливості і не сумувати за домом, а твій живіт поступово, незалежно від тебе, росте. Я днями апатично лежу під кондиціонером, провалюючись у сон першого триместру.

Зі збільшенням мого живота ми із чоловіком все частіше говоримо, що треба їхати з Туреччини. Ми не маємо права на роботу в цій країні, всюди повно росіян, медицина турецькою мовою і без обов’язкових аналізів та чекапів вагітності. Їхати далі, але куди?

— Боже, дай мені сили, — повторюю як мантру, штовхаючи візок з Діаною по брудній бруківці Франкфурта.

Ми біля вокзалу, який бачив тисячі таких сімей, як ми. У валізах все, що маємо, прямуємо у дешевий готель без сніданку, щоб переночувати, а зранку сісти в літак і полетіти в Торонто.

П’ятниця, місто гуляє останній місяць літа, жінки з відкритими декольте і короткими спідницями, хлопці із сигаретами та посмішками. Мене не помічають.

Позаду довга дорога через Болгарію, Сербію, Угорщину, Словаччину, Чехію, Австрію — і от ми в Німеччині. Позаду ковід і пропущений літак, і наша залишена на парковці автоцентру у Празі автівка, бо її протаранила якась чеська пенсіонерка.

Сили покидають мене. Я готова здатись і сказати, що більше не можу. По щоках течуть сльози, я хочу додому, просто додому. Приходить повідомлення, я дивлюсь на телефон: це мама, пише, що знову обстріли. 

Перші місяці в Торонто минають як в тумані. Нам допомагає влаштуватись наш друг Макс: приймає у себе, знаходить помешкання, привозить меблі зі свого складу. Я влаштовую старшу дочку Аврору до школи, Діану до дитячого садка, сама бігаю по лікарях, які перевіряють мене на все, адже під час вагітності я не перебувала на повноцінному медичному обліку.

Альберт народжується 4 грудня в госпіталі біля озера Онтаріо. Я посміхаюсь синові, пригортаю до себе і знаю, що він, якщо доведеться, теж боротиметься за вільну і незалежну Україну.

Весь час війни, кожен день, попри апатію, втому, вагітність, невизначеність, я працювала. Моя команда випустила подкаст про крадіжку росіянами українських культурних цінностей, ми зняли кілька документальних фільмів для Discovery Channel, багато разів показали у світі наші фільми, зняли ігровий фільм про Казимира Малевича, а індійський блокбастер «RRR», який ми знімали в Києві біля Маріїнського палацу за пів року до повномасштабного вторгнення, отримав Оскар.

Ми розробили проєкт документального фільму про ядерне роззброєння України, я долучилась до організації кінофестивалю українських фільмів у Торонто і запустила свій освітній онлайн продукт.

Торонто виявилося містом із фантастичною підтримкою, де українських прапорів більше, ніж канадських. Тут є цілі українські райони з українським бізнесом, церквами, школами та банківськими установами. Десятки тисяч таких новоприбулих, як я, знайшли тут прихисток. Я вдячна Канаді за відчуття, що тут можна бути своїм серед інших.

Дивлюся на наш новий будинок, який поступово наповнюється речами. Багато нам віддали, адже всі зазвичай допомагають новоприбулим. В мене є дім, який я до кінця не можу назвати своїм. Я опинилась у вимушеній міграції, до якої нас ніхто не готував, але яку ми змушені переживати.

Канни - премʼєра фільму про українців, які тікають від війни

У травні я прилетіла у Канни, де наш документальний фільм польського режисера Мацєка Гамелі «Звідки куди» (Maciej Hamela «Skąd dokąd») мав світову прем’єру на найпрестижнішому кінофестивалі світу. Це колективний портрет українців, які тікають від війни.

Сиджу на панельній дискусії, присвяченій фільмам із зон воєнних конфліктів, і дивлюсь у зал, де сидять мої колеги з різних куточків світу. За вікном пляж, де граються діти. Офіціант розливає у бокали розе, адже скоро івент закінчиться і буде неофіційний нетворкінг. Переді мною красивий мирний світ, який обов’язково настане в Україні.

Ловлю себе на думці, що могла б бути не продюсеркою, а героїнею нашого документального фільму, якби не передчуття війни, з яким я жила до повномасштабного вторгнення.

Дивлюся на режисера фільму, який героїчно вивозив моїх співгромадян з небезпечних районів, і хоч відчуваю, що маю пишатися нашою роботою, адже ми у Каннах — ледь стримую сльози, бо війна триває, евакуація триває, і від цього стає ще більш нестерпно.

‍

Де я беру сили? Так, було дуже важко перевести родину у Канаду, дистанційно керувати бізнесом в Україні, починати робити перші професійні кроки у новій країні, знайти дім, облаштувати його для дітей та народити дитину. Але все це я робила паралельно із мільйонами українських сімей, спокійне життя яких назавжди зупинила війна. За ці місяці я усвідомила: що страшніші випробування ми проходимо, то сильнішими стаємо. Тепер, через півтора року, я знаю, що кожна із нас сильніша.

Я знаю і вірю, що ми переможемо. Не знаю, коли це станеться, але знаю, що кожного дня своєю працею у сфері культурної дипломатії я наближаю перемогу. І що обов’язково відкрию двері будинку у Бучі, знаючи: я змінилась, люди змінились, країна змінилась, а любов до свого дому і землі не зміниться ніколи.