Серпень 2024 в Україні на фото

8 липня увійде в історію як один із найтрагічніших днів війни для мирного населення України. Цього дня російські ракети влучили в Києві в Охматдит — головну дитячу лікарню країни. Фотографії атаки миттєво облетіли світові ЗМІ, нагадуючи всім, що російська агресія проти України не припиняється. У такий жорстокий спосіб, атакувавши лікарню, повну пацієнтів, їхніх родичів та медичних працівників, Путін хотів привернути до себе увагу напередодні саміту НАТО в США, де лідери країн-членів Альянсу зустрічалися, щоб, серед іншого, домовитися про відкриття шляху до вступу України в організацію. Обираючи фото місяця, ми не хотіли показувати лише трагічні події та руйнування. Незважаючи на війну, українські жінки та чоловіки намагаються жити звичайним життям, не відмовляючись від зустрічей із друзями, відвідування концертів та відпусток. Вони роблять все, щоб не втратити надію, знайти сили в цей найважчий для них час, і ми, дивлячись на такі фотографії, не повинні дивуватися. Ми б теж шукали перепочинку, маленьких радощів, сонця влітку.

Протест у Варшаві після російського ракетного обстрілу лікарні «Охматдит» у Києві, Україна, 9 липня 2024 року. На передньому плані — редакторки журналу Sestry.eu

Протест на Таймс-сквер, Нью-Йорк, після ракетного удару Росії по лікарні «Охматдит» у Києві, США, 8 липня 2024 року.

Молода жінка проходить базову бойову підготовку в Київській області в рамках програми самооборони для цивільного населення, яку проводить українська громадська організація «Валькірія», 13 липня 2024 року.

Вид з висоти пташиного польоту на зруйноване місто Верхній Яр у Донецькій області, 4 липня 2024 року. 

Сергій Жадан, відомий український письменник і поет, лідер музичного гурту «Жадан і Собаки», виступає на фестивалі «Атлас» у Києві, 21 липня 2024 року. 

Пані Аліна (72 роки) отримала поранення в результаті російських авіаударів по її будинку в селі Максимільянівка, до якого щодня наближаються російські війська, в Кураховому, Донецька область, 4 липня 2024 року.

Президент США Джо Байден і президент України Володимир Зеленський на Cаміті НАТО у Вашингтоні, США, 11 липня 2024 року. Підписанти підсумкової декларації Саміту пообіцяли підтримувати Україну на її незворотному шляху до повної трансатлантичної інтеграції, включаючи членство в НАТО. До 2025 року країни НАТО поставлять українській армії озброєння на суму щонайменше 40 мільярдів євро. НАТО перебере на себе координацію більшої частини поставок і навчання українських солдатів від міжнародної коаліції, що базується в Рамштайні. Альянс також надішле до Києва свого високопоставленого цивільного представника.

Пораненому бійцю надають медичну допомогу парамедики 24-ї окремої механізованої бригади на передовій біля Часового Яру в Донецькій області, 9 липня 2024 року.

Глядачі під час концерту на фестивалі «Атлас» у Києві, 21 липня 2024 року.

Зруйнований інтер'єр церкви Різдва Пресвятої Богородиці після російського обстрілу в селищі Новоекономічне Донецької області, 11 липня 2024 року. 110-річна церква, яка пережила радянську владу та бої Другої світової війни, зараз зазнала значних пошкоджень внаслідок російських обстрілів. Міністерство культури України наголосило на історичному значенні церкви та її прикрому руйнуванні на тлі триваючої російсько-української війни.

Музиканти Українського оркестру свободи вшановують хвилиною мовчання пам'ять загиблих під час нещодавніх нападів в Україні під час репетиції у Великому театрі у Варшаві, Польща, 9 липня 2024 року. Цього тижня Український оркестр свободи репетирував у Варшаві напередодні свого майбутнього туру, який розпочнеться у п'ятницю в Парижі.

Жінка танцює під струменями води, щоб охолодитися спекотного літнього дня в парку в центрі Києва, 13 липня 2024 року.

Збірна України на церемонії відкриття Олімпійських ігор  26 липня в Парижі на Сені.

Більшість українських фоторепортерок та фоторепортерів, за якими я стежу в соціальних мережах, документують події на фронті. Ти вирішила зробити інтимний проєкт у домівках жінок, які втратили близьких на війні. Як ти вийшла на героїнь «Alone»?

Кожен митець шукає свій спосіб розповісти про те, що відбувається в Україні. Тема самотніх жінок цікавила мене майже від початку війни, але я знала, що через те, що виховую доньку, на фронт не піду. Я довго думала, як показати самотність і тугу. З одного боку, хотілося, щоб фотографії були справжніми, природними, а з іншого — щоб це не були типові, позувальні портрети, як із кольорових журналів. Зустрічі вдома стали способом зробити це. Під час фотографування жінки самі спонтанно показували мені предмети, що залишилися від їхніх втрачених коханих. Зазвичай це були фотографії чоловіків або партнерів, братів, друзів, але також одяг та особисті речі, які викликали спогади, іноді несподівані жести. Ніколи не забуду, як Іванна притиснулася до уніформи. Я відчула, що це і є та зачіпка, на якій я буду будувати свою серію.

‍

Людей, які не втратили нікого на фронті, стає все менше і менше. Ми вже опублікували багато текстів у журналі Sestry.eu про те, як важко говорити про війну з близькими. Фотоапарат — це привід сфотографувати на вулиці, але щоб увійти в чийсь дім, треба його переконати. Тобі це вдалося, і отримані фотографії є надзвичайно особистими.

Що мене здивувало, так це те, що всі ці жінки були дуже вдячні мені за можливість поділитися своєю історією. Багато з них зв'язалися зі мною після публікації фотографій і розповіли, наскільки це було важливим для них. Я була зворушена, коли одна з них сказала, що до цього моменту відчувала себе дуже самотньою, і що після фотографій, коли вона стежила за тим, як розвивався проєкт «Alone», самотність стала трохи більш стерпною.

‍

‍

‍

‍

Яка зустріч була особливо важливою для тебе?

 Кожне життя важливе. Я вислухала багато історій, і всі вони для мене особливі. Звичайно, певні теми та жести, як-от перегляд фотографій, повторюються, багато жінок роблять татуювання, пов'язані з коханими, яких вони втратили. Однак історії, що стоять за цим, різні. Цікаво, що більшість жінок ніколи раніше не замислювалися про татуювання. Ангеліна з Дніпра витатуювала на пальці знак обручки, щоб нагадувати, що її чоловік завжди поруч.

Єва має на руці дату народження та смерті чоловіка. «Це допомагає мені жити з болем від його втрати», — сказала вона мені.  Людмила має татуювання зі словами «Завжди поруч», які чоловік написав їй на аркуші паперу в блокноті, коли йшов на війну.

Усі вони пояснили мені, що татуювання допомагають їм фізично відчувати присутність коханих на своїй шкірі. З тієї ж причини вони зберігають їхні речі, форму, футболки, щоб пам'ятати запах.

‍

‍

У якому становищі опинилися жінки, які раптово залишилися самі через війну, на яку допомогу вони можуть розраховувати, як намагаються допомогти собі самі?

 Жінки з маленьких сіл перебувають у складній ситуації. Вони не мають доступу до професійної допомоги, тому що в їхніх селах немає психолога. Але мене здивувало не це. Деякі з героїнь фотографій розповідали, що їх не розуміють і бояться з ними розмовляти. Родичі та друзі не знають, як з ними розмовляти. Вони не потрапляли в такі ситуації, не зовсім знають, як допомогти, про що просити. Існує також невіра в те, що можна так сильно сумувати за кимось і так довго переживати втрату.

Дивує, що декому доводиться пояснювати свої глибокі стосунки з коханою людиною, що вони були з кимось щасливі, а поради на кшталт «ти молода, обов'язково знайдеш когось іншого» викликають злість

Мої героїні згадували про підтримку з боку родин колег їхніх чоловіків, які досі перебувають на фронті, а також про підтримку з боку їхніх дітей. Багато жінок повторюють, наскільки їм допомагає в цей час те, що вони мають дітей. Бачити їх, бути з ними — зберігає пам'ять про втрачених партнерів. «У мене щось залишилося від нього», — кажуть вони. Тож діти не тільки є сенсом їхнього життя, але й величезною підтримкою.

‍

Що вони розповідають своїм дітям про війну, про тата, який не повернувся?

 Бувають різні ситуації. Маленьким дітям треба пояснювати, що таке війна взагалі, старшим — що означає війна. В однієї з моїх героїнь є три доньки, дві з них від попередніх стосунків. Наймолодшій два роки, і вона думає, що в неї немає тата, бо йде війна, тому вона чекає, поки війна закінчиться. Але її тато не повернеться, і в якийсь момент матері доведеться сказати їй про це. Вона не знає, коли це станеться. У її сестер є тато.

Не можна мовчати, не можна відкладати розмову, тому що діти ходять до школи і там вони розмовляють між собою, прямо запитують: чому у тебе є мама і тато, а у мене немає. Зараз у Львові багато дітей-сиріт у школах, ми працюємо над інтеграцією учнів. У нас є різні програми для дітей зі сходу та заходу України. Важко знайти спільну платформу для них, щоб вони могли спілкуватися і ділитися проблемами, коли вони мають такий різний досвід. Я сама не знаю, як пояснити це своїй доньці, яка має батьків. Їй теж доводиться спілкуватися з дітьми, які переживають втрату близьких.

‍

‍

‍

‍Як ти розмовляєш з донькою?

Каті 12 років, вона вже не дитина, але ще не доросла. Вона типовий підліток, іноді до неї важко достукатися. Коли починаються повітряні тривоги, я намагаюся сказати їй, що все буде добре. «Не бійся, це там далеко. Ми все переживемо», — кажу я. Зараз у ній не так багато страху, але я не знаю, що станеться пізніше, через кілька років, як він повернеться до неї. Ми не знаємо, як її покоління буде мати справу з цією проблемою в майбутньому, як будуть опрацьовувати тему війни.

 Історія показує, що такі травми передаються з покоління в покоління.

 За останні 100 років у моїй родині всі жили під час війни. Мої прабабусі та прадідусі — покоління Першої світової війни, мої дідусі та бабусі — покоління Другої світової війни, а зараз мої батьки, я і моя донька є свідками російсько-української війни.

Життя в постійному стані війни — це велика трагедія для нашої країни

Я народилася в 1982 році в СРСР, країні, якої сьогодні не існує. Моя юність припала на період боротьби за незалежність України. І насправді, лише на деякий час я відчула, що живу в новій, вільній країні. Ми щойно  почали звикати до ситуації, як почалися революції, спочатку Помаранчева у 2004  році, потім Революція Гідності у 2014 році, а тепер повномасштабна війна. Я живу в постійному відчутті небезпеки.

 Не думала виїхати з країни?

Я розумію сім'ї, які виїжджають з України, бо втратили все, мають малих дітей або живуть дуже близько до фронту. Друзі з-за кордону телефонують мені і запитують, чи думаю я про майбутнє моєї дитини. Що я буду робити, коли війна не закінчиться ще кілька років? Звичайно, живучи у Львові, набагато безпечнішому місті, ніж східна Україна, я дивлюся на все це трохи інакше. Хоча і тут були ракетні обстріли, в яких загинули люди, є повітряні тривоги, і це може бути небезпечно. Однак я не впевнена, що для моєї доньки було б краще жити за кордоном. Тут вона ходить до школи, у неї є друзі, ми разом у нашому домі, який вона знає з народження.

Я вважаю за краще бути тут, з нашим народом, і разом переживати те, що відбувається в країні. Мені важко уявити собі роботу за межами України.

Ти дуже прив'язана до Львова?

 Львів став для нас рідним містом, хоча історія моїх предків складна. Мій прадід, який також був фотографом, походив з Росії. Після революції 1917 року він звідти в Україну. Свою дружину, польку з Білостока, він зустрів у потязі. Вони закохалися одне в одного і одружилися, мій тато народився у Львові. Сім'я моєї матері походила із західної України. Моя бабуся знала щонайменше сім поколінь предків, які жили поблизу містечка Олесько. Однак моя мама також народилася у Львові. Мою прабабусю звали Катерина, і вони з мамою були справжніми подругами. Тому, коли я народилася, мама одразу знала, як мене назвати. Мою доньку теж звати Катя. 

Якою ти зараз є мамою?

 Я дозволяю Каті робити майже все. Можливо, я надмірно опікуюся нею, але через війну намагаюся бути поруч з донькою, навіть вночі. Мені важливо, щоб вона розвивалася, щоб вона знала, чого хоче від життя, і завжди могла сказати, що думає. Коли її щось цікавить, коли їй подобається щось робити, я намагаюся це розвивати. Зараз вона цікавиться мистецтвом, робить комікси, тож бере участь в індивідуальних заняттях.

До війни ми багато подорожували. Я вважаю, що це найкраща освіта

Тоді ти маєш можливість підглянути, як живуть інші люди, і бачиш, що люди дуже різні. Я розповідаю доньці про свою роботу, часто фотографую людей похилого віку або сім'ї, які виховують дітей-інвалідів. Я показую їй ці фотографії та тексти і ділюся своїм досвідом, щоб вона була толерантною до інших людей. Катя ходить до інклюзивної школи, там вона чує те, що ми також хочемо донести до неї: ми не однакові, світ ірізний. Для мене важливо, щоб вона змогла це прийняти.

‍

Катерина Москалюк — журналістка, фотографка-документалістка. Проживає у Львові. Документує життя внутрішньо переміщених осіб, волонтерів, свідків злочинів російських окупантів. Її роботи публікуються в Bloomberg Businessweek, The Ukrainians, Forbes Ukraine та ін.

Шодо фотографії, то з нею Катя зростала: її прадід був фотографом і художником, та мав ще оту дерев’яну камеру, в яку вставлялися скляні пластини, бабуся — архітекторка, тато теж завжди захоплювався фотографією, хоча й працював інженером.

‍

Переклад: Анастасія Канарська

Червень був насичений надзвичайно важливими для України подіями. Саміт миру у швейцарському Бургенштоці, саміт G7, вибори до Європейського парламенту, обрання нового голови НАТО, збереження Урсулою фон дер Ляєн посади президента Єврокомісії, підписання 10-річної угоди про безпеку зі США, яка провіщає прийняття України до НАТО.... і найголовніше: початок переговорів про вступ України до ЄС! На тлі великої політики повсякденне життя українців і українок у червні було зосереджене навколо спортивного ажіотажу на Євро-2024, смерті Ірини та відключень електроенергії, спричинених російським пошкодженням української енергетичної інфраструктури.

Діти граються в зруйнованих внаслідок обстрілу житлових будинках у Костянтинівці на сході Донецької області, 22 червня 2024 року.

‍

Президентка Швейцарії Віола Амхерд дивиться на президента України Володимира Зеленського під час фотосесії учасників Cаміту миру на розкішному курорті Бургеншток поблизу Люцерна, 15 червня 2024 року. Світові лідери зустрілися у Швейцарії, щоб розробити мирний процес для України після російського вторгнення в країну в 2022 році.

‍

17 червня фотографи Костянтин і Влада Ліберови опублікували у своєму Instagram фотографії звільнених з російського полону українських бранців. «Це були наші найскладніші фотографії за останні півроку. Ми відправили їх на Мирний саміт у Швейцарії, щоб використати під час переговорів щодо звільнення решти полонених», — розповіли журналістам фотографи. Деякі з бранців втратили в полоні до 40-50 кг і зараз відновлюються в реабілітаційних таборах, де з ними також працюють професійні психологи.

«Це вже було сказано багато разів, але ми повторюємо це знову. ХХІ століття, центр Європи, епоха новітніх технологій та штучного інтелекту. І саме тут зараз відбувається найбільший геноцид з часів Другої світової війни. Ці фотографії — тому доказ», — Костянтин і Влада Ліберови.

‍

Співробітники Океанаріуму у Валенсії годують одну з двох білух, Пломбіра і Міранду, з дельфінарію НЕМО в Харкові, Україна, 19 червня 2024 року. Дві білухи були евакуйовані з харківського акваріума до Іспанії в межах операції з високим ступенем ризику за участю наземних і повітряних сил.

‍

Учасники церемонії прощання з Іриною «Чекою» Цибух у Михайлівському Золотоверхому монастирі в Києві, 2 червня 2024 року. Ірина «Чека» Цибух, 25-річна бойова медсестра медичного батальйону «Госпітальєри», українська активістка та журналістка Громадського телебачення «Суспільне», загинула 29 травня під час евакуації поранених на північ Харківщини. У листопаді 2023 року Президент України нагородив її орденом «За заслуги» ІІІ ступеня, а в березні 2024 року вона стала лауреаткою премії «Українська правда-100. Сила жінок». Після прощання в Києві Ірина Цибух буде похована у Львові, звідки вона родом.

‍

Президент Української асоціації футболу Андрій Шевченко позує на тлі інсталяції з пошкоджених сидінь у кольорах України, привезених з Харкова до Мюнхена, Німеччина, 17 червня 2024 року, де триває чемпіонат Європи з футболу УЄФА Євро-2024. Інсталяція присвячена спортивним об'єктам, які зазнали бомбардувань під час російсько-української війни. Харків був одним із міст, що приймали чемпіонат Європи з футболу УЄФА Євро-2012, і до змагань було збудовано стадіон «Сонячний», який згодом слугував тренувальною базою для української національної збірної з футболу. Він був зруйнований російськими обстрілами у травні 2022 року.

‍

Вуличний музикант грає на піаніно під час часткового відключення електроенергії в Києві, 6 червня 2024 року. Через російські атаки на енергетичну інфраструктуру Україна зіткнулася з серйозним дефіцитом електроенергії, під час якого частина столиці та кілька областей занурилися в темряву.

‍

Українки стрибають через багаття під час традиційного святкування Купальської ночі біля столиці України Києва, 23 червня 2024 року. Це свято досі відзначається в Україні, і багато людей вірять, що стрибки через багаття очистять їх від злих духів.

‍

Українські військові та активісти ЛГБТ-спільноти під час «КиївПрайд 2024» у Києві, 16 червня 2024 року.

‍

П'ятирічна донька Аня та Катя, дружина Владислава Корнійчука, українського військовослужбовця, який загинув у бою, сумують біля його могили на Личаківському кладовищі у День скорботи і вшанування пам'яті жертв війни у Львові, 22 червня 2024 року.

‍

Президент України Володимир Зеленський, Президент Європейської Комісії Урсула фон дер Ляєн та Президент Європейської Ради Шарль Мішель під час церемонії підписання Угоди про безпеку між Україною та Європейським Союзом під час саміту Європейської Ради у штаб-квартирі ЄС у Брюсселі, 27 червня 2024 року.