Суспільство

Історія  перша. Мама Марина

Марина Іваненко, лікарка

Як я його кудись заберу? Він доросла людина!

Син Марини Іваненко Сергій [імена змінені на прохання героїні. — Ред.] пішов у військо добровольцем. Хоча до призовного віку мав ще чотири роки.

— Його спонукала до цього смерть друга дитинства, 19-річного хлопця, добровольця, — згадує матір. — Я не була в захваті. Багато людей мене не розуміли, казали, що я маю якось «забирати його звідси». Але як я його кудись заберу? Він доросла людина!

Марина ділиться, що здивовані погляди і запитання деяких знайомих викликали в неї суперечливі думки:

Скільки я чула про те, що я матір-зозуля, як я могла його відпустити? Я відпустила. Хіба був вихід?

З одного боку, в неї були всі можливості не пустити сина війну. Могла зробити так, щоб він ніколи не пройшов військово-лікарську комісію, зманіпулювати. Але навіщо тоді були всі ці цінності, які вона йому прищеплювала?

— У нас дуже близькі стосунки. Я брала його в гори з 6 років. Я брала його з собою на Майдан. Звичайно, я не хотіла, щоб мій син воював. Але навіщо я тоді приводила його на барикади Революції гідності? Щоб потім сховати?, — розповідає жінка. — Деякі родичі досі не знають, що Сергій у війську. 

Це приховують від дідуся, якому не можна хвилюватися через поважний вік і який до того ж має відмінні від Марини та Сергія погляди на війну. З літньою людиною намагаються зайвий раз не сперечатися:

— Наш дідусь каже: «Аби Зеленський не загріб Сергія!» Я його заспокоюю, кажу, що в сина вік не той. А ще дідусь дуже переживав, що у Сергія не було нормальної роботи. Так син зателефонував йому і сказав, що тепер є робота! Він ходить туди кожен день і його тричі на день годують. Так дідусь такий щасливий був! Каже: «І все ж, аби не загребли». «Не переживай, вже не загребуть», говорю йому.

Те, що син Марини воює, попри критику оточуючих, наповнює її гордістю

— Або ми виховуємо їх дорослими, або навіщо це все?

Історія друга. Мама Наталія

Наталія Муравйова, майстриня, вишивальниця 

Мамо, ти тільки не переживай, ми у військкоматі!

У родині Саркісянів [прізвище чоловіка Наталії. — Ред.] воюють всі хлопці: двоє синів та племінник. На фронті опинилися в 2022 році:

— «Мамо, ти не хвилюйся, ми з батьком у військкоматі». За старшого я й не хвилювалась. Він служить і завжди любив зброю, він був готовий. А от молодший… Він ходив на початку до військкомату, але такого богатиря, зростом у 165 сантиметрів, одразу відправили додому. До того ж, в нього є проблеми зі здоров'ям. Але в грудні 2022 року таки дали повістку…

Молодший син Наталії став зв’язківцем в 65-ій окремій механізованій бригаді. Він регулярно висилає матері повідомлення з фронту. Наталія горда за сина, та не з усіма старими знайомими ділиться новинами від нього:

— У мене є сусідка, яка почала мені розповідати, як веліла сину брати будь-які гроші й тікати за кордон. Але я відразу сказала:

Так, Іро, таке в мене не пройде. Мої для війни? А ваші для чого?

Ні, мене це не ображає, мене це розлючує!

Обидва сини Наталії — айтівці. Свій перший комп'ютер самотужки зібрали у віці 12 і 10 років. Молодший брат ніжно говорить про старшого “Вовка, чортів геній”, бо той може глянути лише на проблему і відразу знайти рішення.

У хлопців, як і у всіх, є мрії, яким завадила війна. Зараз вони відкладені на мирний час.

— Старший мріє про будинок, басейн і маленький будиночок, де буде жити 36 котів. Що ж, двоє котів в нього вже є. І ще чотири у брата — на фронті.. “Піднакопичують” потроху. 

Історія третя. Мама Оля

Ольга Боровець, журналістка, редакторка

Не треба мені дякувати за сина. Я його нікому не віддавала

Скоро минає три роки, як єдиний син Ольги Боровець Максим воює. У війську служить і чоловік Ольги. У 22 роки син пішов до війська на початку повномасштабного російського вторгнення. Був тричі поранений, але повернувся в стрій. Жінка розповідає, що найбільше в реакції оточуючих її дивують подяки за сина:

— Він же не якийсь предмет, який я комусь подарувала. Не треба мені дякувати. А на питання: «А як ти його відпустила?», я одразу відповідаю чітко та ясно: «Я виростила дорослого чоловіка». Якщо ви хочете подякувати, подякуйте за виховання сина.

Ольга згадує, що 6-7 років тому пережила з Максимом дуже складний підлітковий період. Психологічно, ділиться Ольга, вона уявляла собі тоді, ніби її син — це екзотична риба з колючками, яку викинуло на берег, а вона повинна її врятувати:

Твоє завдання донести цю красиву, унікальну рибу до води, але вона борсається

— І в тебе два варіанти: або обламати її колючки й кинути в море, де вона не виживе. Або подряпати руки, зранитись, але донести її до води цілою і неушкодженою. Розумієте, для мене відпустити — означає дати дихати.

Як в багатьох інших людей, чиї рідні пішли воювати, коло спілкування в Ольги зараз інше, ніж до війни. Передовсім, через щире нерозуміння деяких речей тими родинами, де ніхто не воює:

— Люди повертаються до свого життя. Ні, їм не байдуже, але і війною вони не живуть. Одного разу мені сказали: «Ну, не нервуйся так, він усього два дні не на зв'язку. Мій якось в Карпатах не дзвонив чотири дні». І як мені пояснити, що без зв'язку в Карпатах і без зв'язку на нулі — це зовсім різні речі?

Знайомі часто радять Ользі звернутися до психолога. Жінка визнає, що психологічна допомога важлива і потрібна, та пояснює — цього недостатньо:

— Розумієте, люди ніби вимагають від родин військових «пережити щось». А це неможливо пережити. Навіть дев’ять психологів не змінять моєї основної проблеми: моя дитина в небезпеці. Мій рід в небезпеці. Психолог лише може допомогти з цим жити. Але це усвідомлюють також не всі. 

*** 

Відновити сили мамі Ользі допомагають візити до Львівського гарнізонного храму. Там жінка почувається серед своїх. Приходить не лише помолитися, але й посидіти, подумати. У храмі багато стендів із фотографіями полеглих воїнів. Багато облич на стендах — це знайомі Ольги.

Мама Марина Іваненко стверджує, що їй допомагає триматися «своя “бульбашка”» — зближення з волонтерським і ветеранським середовищем:

— Я зблизилась з людьми, з якими, певно, ніколи не зблизилася би через різні захоплення та стилі життя!

Мама Наталія Муравйова знаходить втіху в роботі:

— Немає нічого страшнішого за очікування повідомлення в чотирьох стінах.

Усім матерям, які чекають на синів, я раджу робити що завгодно, але поза межами дому: плести сітки, займатися спортом. Що завгодно, аби не звичні хатні справи

На думку всіх трьох мам, важливим є сьогодні питання підтримки матерів військових. Часто це жінки віком 40-50 років, які лишаються для суспільства «невидимими». Часто цим жінкам потрібна не лише психологічна, а й фізична підтримка.

— Я здорова людина. Я можу, наприклад, принести собі велику баклажку води. А у мене є знайома, якій 70 років і її син воює. Не завжди за першим кличем можуть прийти родичі. У когось є невістка, але вона виховує дітей і не може доглядати й за свекрухою. Я мрію про такий застосунок, де родини військових могли би знайти собі підтримку. І фізичну, і просто поговорити, — говорить мама Ольга.

Головне, що, на думку мам бійців, можуть зробити для них оточуючі, це участь суспільства в мобілізації

— Два з половиною роки тому не було ні тестових тижнів в третій штурмовій, ні двох місяців навчання в окремих бригадах. Не було рекрутингових центрів, не було цього всього. Зараз це все є. Зробіть свій вибір, — підсумовує Ольга Боровець.

Ярина Матвіїв: Простими словами — чим займається Brave1?

Наталія Кушнерська: Однією з наших місій у цій війні є мінімізація участі людини на полі бою через застосування сучасних технологій. Перевага наземних роботизованих комплексів у тому, що вони можуть взяти на себе дуже багато функцій, які наразі вимушені виконувати виключно люди. Це бойові місії, розвідка, евакуація поранених, перевезення провіанту та боєприпасів. Для прикладу, один з мед-евакуаційних роботів від українського розробника протягом одного тижня боїв зумів евакуювати 20 поранених військових. Раніше для цього потрібно було наражати на ризик евакуаційну групу з декількох військовослужбовців. 

Повністю замінити людей технологіями неможливо, та робимо все можливе, щоб технології максимально захистили військових, а там, де це можливо, замінили їх

Чим конкретно зараз займаєтеся та що в пріоритеті?

Brave1 надає організаційну, інформаційну, фінансову підтримку розробкам, які пройшли оборонну експертизу, аби ті якнайшвидше отримали код НАТО та були законтрактовані державою.

Кожен український розробник, який прагне, аби держава закуповувала його рішення для потреб Сил безпеки та оборони, має пройти кодифікацію згідно зі стандартами НАТО. У рамках цього процесу розробники повинні підготувати необхідні документи, провести тестування своїх рішень, пройти оборонну експертизу фахівцями Генштабу, які визначать, наскільки така розробка потрібна військовим. Тобто це цілий комплекс бюрократичних, технічних, процедурних механізмів, які повинен пройти розробник, щоб мати змогу контрактуватися державою. Місія Brave1 — допомогти їм пройти цей шлях якнайшвидше та з мінімальними труднощами. 

Компанії-учасники Brave1 працюють в рамках 12 технологічних вертикалей, визначених Генштабом. Це засоби ураження, розвідки, навігації, роботи, засоби радіоелектронної боротьби та зв’язку тощо. Все те, чого потребують наші військові, тут і зараз.

Як визначаєте, що саме важливо, які розробки і технології потрібні фронту? 

Базовий запит на технологічні рішення формують військові. Саме від нього відштовхуються в роботі українські розробники та безпосередньо ми у Brave1. Окрім цього, фахівці Генштабу проводять оборонну експертизу усіх розробок, зареєстрованих на платформі Brave1. Саме ця експертиза визначає, наскільки потрібним для військових є те чи інше рішення. На цей рік для Brave1 пріоритетними напрямками роботи є 4 сфери: БПЛА, засоби радіоелектронної боротьби (РЕБ), роботи та штучний інтелект.

Сучасна війна — це війна дронів

Вони виконують ударні функції, здійснюють розвідку, виступають ретрансляторами зв’язку. Тому розвиток БПЛА є безальтернативним. Важливість безпілотників розуміє і ворог, тому наш наступний пріоритет — розвиток засобів РЕБ, які здатні позбавляти ворожі дрони зв’язку з оператором. Особливо важливо розвивати так званий «окопний» РЕБ, який захищає безпосередньо військових на позиціях. Не менш важливі наземні роботизовані комплекси. Їхня головна цінність — можливість замінити людину при виконанні цілої низки функції, як от штурм, оборона позиції, розвідка, евакуація поранених. Чим більше роботів на фронті, тим більше збережених життів. Завдяки ШІ ми можемо підвищити ефективність ураження дронів, а також набагато краще працювати з великими обсягами інформації, яку збирає наша розвідка.

Які суперсучасні роботи, створені під час повномасштабної війни, працюють сьогодні на полі бою?

Це дуже широкий спектр роботів, і їхня кількість постійно зростає. Зокрема, це логістичні платформи, за допомогою яких можна доставляти боєприпаси та провізію на передову. Активно працюють мед-евакуаційні роботи. Для прикладу на одному з напрямків робот Воля-Е від українського виробника евакуював понад 100 поранених та полеглих військових з поля бою.

Також маємо ударні дистанційні модулі, на кшталт турелі ШаБля, яка відбивала атаки росіян на Авдіївському напрямку  (турель — установка для кріплення та застосування у бойових умовах кулемета, малокаліберної гармати або ракет, — ред.).

Україна — найбільша замінована країна світу. Як можна розмінувати таку величезну територію без людських втрат?

Наша відповідь — технології. Ми вже маємо рішення на платформі, які демонструють, що це не тільки можливо, але й цілком реально. Наприклад, на платформі зареєстрований дрон для детекції мін та інших вибухонебезпечних предметів. Він дозволяє пришвидшити процес сканування великих площ. Для прикладу, та площа, яку раніше сканувало 4 сапери, тепер може бути просканована одним дроном за той самий час. І таких розробок чимало.

Завдяки Brave1 українські розробники отримують гранти на проєкти, а бізнес та міжнародні партнери — інвестиційні можливості в українські передові оборонні розробки. Які масштаби роботи, яку ви ведете?

На нашій платформі зареєстровано понад 2400 унікальних технологічних рішень від понад 1100 українських розробників різних рівнів. Маємо надзвичайно позитивну динаміку — якщо минулого року щомісяця реєструвалося близько 100 розробок, то уже цьогоріч цей показник стабільно перевищує 200 рішень на місяць. Це свідчить про те, наскільки потужно включився український приватний сектор — інженери, інноватори, бізнес — в створення технологічних рішень для наших військових. Як результат, ми вже маємо понад 30 кодифікованих виробів, тобто, комплексів, які вже контрактуються державою, або можуть бути законтрактовані. 

На думку ряду експертів, Україна за час війни стала одним з лідерів серед держав у світі за виробництвом зброї. Чи дійсно це так?

За час повномасштабної війни Україна однозначно стала одним з головних defense tech хабів світу. Українські розробники створюють рішення в практично всіх технологічних нішах: БПЛА, наземні роботизовані комплекси, РЕБ, штучний інтелект, військова медицина, навігація тощо. Окремі рішення є унікальними не тільки для України, але й для світу.

Багато наших міжнародних партнерів приємно вражені, наскільки потужного прогресу досягла українська defense tech індустрія за такий короткий проміжок часу

І ми тільки набираємо обертів — щомісяця фіксуємо збільшення кількості виробників, самі розробки постійно вдосконалюються. Тому перспективи колосальні. Впевнені, що після завершення війни українські розробники зможуть постачати свою продукцію й ми маємо втілити їх у реальність, щоб зберегти та наростити технологічну перевагу над ворогом. 

Чи можливо завдяки вашим розробкам дійти до того, щоб вести технологічну війну без людських втрат?

Не слід очікувати появи унікальної вундерваффе. Зброя майбутнього — це не щось одне. Це комплекс технологічних рішень, які працюючи разом, створюють перевагу на полі бою. Саме тому ми не концентруємось на одному чи двох напрямках, а прагнемо максимально охопити усі сфери defense tech. Єдині вимоги, які ми ставимо перед усіма розробками і які, на нашу думку, визначають ключові характеристики зброї майбутнього — це ефективність і людиноцентричність. Усі рішення мають бути спрямовані не тільки на те, щоб завдавати шкоди ворогу, але й щоб зберігати життя та здоров’я наших військових. На жаль, вести війну без втрат — неможливо. Але у наших силах їх максимально мінімізувати, аби ця війна стала війною технологій, а українці могли жити і будувати успішну державу. 

<frame>Суперово піти на побачення зі собою, почитати наодинці книжку, вирушити у соло-подорож, але часом на зміну хочеться товариства. А де взяти такого, щоб не мріяти, щоб пошвидше пішов?!  Знайти «свою» людину — завдання не з найпростіших. Ускладнюється воно у випадку вимушених міґранток, які часто потрапляють у зовсім нові для себе культурні середовища. Sestry.eu попросили українок поділитися своїми історіями онлайн-побачень, побудови стосунків з іноземцями. Про це ми писатимемо у циклі статей про різні країни, наша нова зупинка — довгоочікувана Іспанія.<frame>

Дисклеймер: це історії кількох десятків жінок, з якими поспілкувалися Sestry.eu. Їхній досвід є особистим. Він не може сприйматися як соціологічне дослідження щодо всіх чоловіків з країн, які згадані в циклі статей.

Мрія, що не стала реальністю 

Коли ми починали писати статті про побачення українок з чоловіками з інших країн, то планували об’єднати Іспанію з Італією. Ці народи мають подібний південний темперамент: вони емоційні, пристрасні, щедрі на компліменти. Однак наші співрозмовниці наголошують: іспанці мають свої унікальні національні особливості на шлюбному ринку. Варто про них знати, якщо хочете будувати з ними стосунки.

Перше, що необхідно знати, радять українки: не вірте своїм вухам

Іспанець вже у листуванні може вас засипати компліментами, якими вас не пестити жодного разу українські чоловіки: "Eres un sueño hecho realidad," (Ти — мрія, що стала реальністю),  "Eres la persona más hermosa que he conocido," (Ти — найкрасивіша людина, яку я коли-небудь знав), "Cada vez que pienso en ti, me siento más feliz" (Щоразу, коли думаю про тебе, я відчуваю більше щастя), "Eres mi inspiración y mi alegría" (Ти — моє натхнення і моя радість). Вони хочуть чути компліменти у відповідь. 

— Тут, як і в Італії, сильна позиція матері, — говорить Мілана (ім’я змінено на прохання героїні — прим.ред.), — але у мене інколи складається враження, що й від партнерки вони очікують таких щедрих заохочень. Часто починають здалеку: «Як тобі в Іспанії, чи подобаються тобі іспанці, а наша їжа, а що думаєш про мене..?» Наче просять: «Матусю, похвали, який я у тебе розумний, гарний та в шапці». 

Танцювати, насолоджуватись часом разом — будь ласка. Дуже люблять говорити про їжу, та їхні серця можна розтопити, смачно нагодувавши такими традиційними іспанськими стравами, як паелья, тортилья, гаспачо. 

Відповідальність — тільки в екстрених випадках, коли він розуміє, що саме без вас не може. Формат сайтів знайомств якраз про те, що новий свайп, і у нього буде нове знайомство. Тут дуже легко ставляться до розставань. 

Іспанія, як ніжна мама, приймає своїх дітей у теплі сонячні обійми. Вона визначає ваше місце в системі та ніжно контролює кожен ваш подих. Чоловіки не дуже поспішають укладати шлюб, бо це відповідальність, якої вони б хотіли уникнути. Навіть у шлюбі вони із задоволенням будуть ділити рахунки, але на відміну від чоловіків з країн Скандинавії, не так охоче домашні обов'язки, або догляд за дітьми. 

Можливо, це пояснюється дороговизною житла — шукають пояснення українки.

Іспанці можуть жити з батьками до пенсії. Спочатку через зручність, а потім — через догляд за ними

Тут нормально, що люди живуть до 90 і більше років. Молоді люди часто живуть з батьками, якщо не хочуть витрачати гроші на оренду або не можуть собі це дозволити. Орендувати кімнату в квартирі з сусідами можна, а ось знайти окрему квартиру — складно і дорого. Рівень безробіття високий, шукати нормальну роботу в деяких регіонах можна роками. 

Якщо жінка має дітей, то не завжди їх прийматимуть з відкритими обіймами, хоча є й кардинально інший підхід. Люди не поспішають народжувати навіть власних дітей, віддаючи любов та турботу домашнім тваринам. Станом на 2024 рік, в Іспанії зареєстровано 7,3 мільйона дітей віком до 15 років і близько 9 мільйонів собак. Багатьох українок дивує, коли іспанці в 55+ років пишуть на сайті знайомств, що «хочуть власних дітей колись (в майбутньому)». 

‍О, Лунін! 

Українки розповідають, що іспанці можуть освідчитися у коханні, жодного разу не побачивши дівчину перед собою в реальному житті. Ніхто не знає, чи вони просто емоційно схильні до такої експресії, чи в той конкретний момент відчували саме так. Бо вже через деякий час вони зникають, наче щойно не обіцяли дівчині дістати зірку з неба. За гучними словами та обіцянками часто немає ніяких дій. 

— Мій досвід каже, що іспанці дуже легко захоплюються, але потім так же блискавично втрачають інтерес до дівчини, — ділиться українка Ангеліна (ім’я змінено на прохання героїні — прим.ред.). — Вони справляють враження вічних дітей, які на питання «Як твої справи?» хочуть почути лише «Все в порядку», а не розповідь про реальні проблеми, страхи, переживання. Кілька разів експериментувала, відповідаючи на це питання розгорнуто: про пошуки житла, роботи, про ситуацію в Україні. Люди більше не виходили на розмову та зникали. Потім, заради експерименту, розповідала про щось позитивне, але важливе для мене. Тоді вони відповідали, що «прекрасно, радий за тебе!» Такі розмови їм подобаються більше.

Люблять говорити про футбол. Андрій Лунін, воротар «Реал Мадриду» зробив для формування позитивного іміджу України більше, ніж все посольство України. «Українка? О! Андрій Лунін, знаю!»

Українки розповідають, що іспанські чоловіки часто в розмові кажуть, що мріють про активних жінок, які не бояться тілесності та виявляти сексуальність. Однак на практиці виходить не зовсім так. Не даремно, слово «мачо» (macho) — іспанського походження. Таким чоловікам притаманно домінувати в стосунки. Іспанцям ближча позиція, коли жінка пасивна, ніжна, поруч з якою можна відчувати себе тим самим мачо. 

— Я помітила тенденцію: якщо чоловікові я цікава, він виявляє багато ініціативи, — ділиться спостереженнями Ярина, — якщо ж ні — мене часто дорікали за недостатню ініціативу. Казали, що через сильний фемінізм тут жіноча ініціатива має бути обов’язковою. Однак ці стосунки нічим добрим не закінчилися. 

Іспанці не дозволяють собі переходити межу, якщо жінка не дає чіткого сигналу, що вона не проти зближення. Це пов'язано не з національними рисами характеру, а скоріше із суворим законодавством за домагання та дискримінацію. Якщо не було чітко прокомунікованої згоди, то може бути штраф чи арешт. Разом з тим, кажуть дівчата, найчастіший запит на сайтах знайомств, як і всюди, — легкі стосунки без емоційної складової.

‍Блакитноока блондинка і сальса в 90 років 

Співрозмовниці Sestry.eu кажуть, що для України загалом тут ставляться позитивно, однак існує чимало стереотипів. Більшість — позитивні, але вони грають проти реальних жінок.

Багато разів чула, що нас вважають красивими, але холодними жінками, у порівнянні з місцевим темпераментом, — говорить Ангеліна, — ми не дуже легко зближуємося, не такі емоційні

Є й негативні стереотипи. Наприклад, що українські жінки більш залежні, легкодоступні. За житло та їжу вони робитимуть все. Як один стереотип вживається з іншим — українки не можуть пояснити. Однак зазначають, що до України тут ставляться з великою повагою та співчуттям навіть через 2,5 роки повномасштабної війни. 

Світловолоса, синьоока чи зеленоока, молода, струнка, модельної зовнішності — такими уявляють собі іспанці українок. 

—  Блондинка — це просто фетиш тут, — говорить 45-річна українка Анна. Вона показує фото, яке зібрало 300 типових для іспанців повідомлень за день: «Як справи?». На ньому вона млосно відпочиває, напівлежачи на лавці у парку — блондинка з короткою зачіскою, з яскраво вираженими формами, з червоним манікюром, в червоній сукні. Потім заради експерименту розмістила звичайне стандартне фото і отримала 3-4 повідомлення на день. 

Іспанці бачать красу іншого типу, однак в українках шукають ту, яку уявляють стереотипно. Якщо жінка не підходить під це уявлення — засмучуються. 

— Мене кілька разів іспанці просили знайомити з неодруженими подругами, — каже Ярина (імя змінено на прохання героїні — прим.ред.), — коли показувала фото, то чула: «Ууу, то вона… звичайна», і абсолютно ніякої зацікавленості. Однак, коли доходило для реальних знайомств, то за 2,5 року всі мої знайомі українки, які хотіли побудувати стосунки з іспанцями, віком від 25 до 75 років — всі вже в парах. Хоча не всі шукали тривалих стосунків, але є й щасливі шлюби. Тільки в них є одна особливість — там дуже зрілі самостійні жінки, які ведуть бізнес, мають роботу. Іспанцям з такими комфортно. 

Сама Ярина на сайтах знайомств з 2005 року — і в Україні, і в Іспанії. Її тато давно живе в Іспанії, тож вона була там багато разів, однак чоловіка знайшла після переїзду у 2022 році через війну. 

— Мені 42 роки, вага понад 100 кг, дітей немає. Майже рік в стосунках з чоловіком мрії. Він старший на 15 років, але чудово виглядає, та й загалом перевершив усі мої найсміливіші мрії. В Іспанії я зареєструвалася в Тіндері, бо не вистачало знайомих для спілкування. Загалом Тіндер у всіх країнах однаковий — це справжня лотерея. У Facebook-знайомствах чоловіки виявилися більш цікавими, а спілкування — більш змістовним. З моїм коханим я познайомилася випадково, коли вже не шукала стосунків чи кохання. Я просто гортала профілі, лайкнула, навіть не вдивляючись. Коли почалося спілкування, воно одразу стало дуже приємним. Досі я перебуваю в приємному шоці від наших стосунків та спільного життя.

Втім до цього Ярина мала багато негативного досвіду. Найгірше побачення сталося, коли іспанець забрав її на машині і довго шукав паркування в центрі. Вони зайшли до першої-ліпшої кафешки, де хлопець запитав, чи є в неї гроші на каву. Посеред розмови він встав і вийшов. Вона подумала, що щось не зрозуміла, заплатила за каву, вийшла, а його і машини вже не було. 

Інший випадок: чудове спілкування в Інтернеті, чоловік мав приїхати з іншого міста, вона купила квитки на шоу фонтанів, готувалася, чепурилася. За годину до зустрічі він написав, що його збив мотоцикл, а потім заблокував її скрізь

Ярина підтверджує, що іспанці дуже емоційні. Якось її залицяльник, який не зміг приїхати на побачення через справи, розплакався через це. 

— Чоловічих істерик тут я бачила більше, ніж за все життя в Україні, — каже жінка, — мені писали різні чоловіки. Хочу сказати, що іспанці з віком стають кращими. Молоді хлопці схожі на примхливих принцес. Старші вже більш стабільні та надійні. 

На її думку в Іспанії існує демократичне ставлення до зовнішності, наявності дітей, а особливо — до віку. На заняттях з сальси можна зустріти навіть 92-річних сеньйор. В суспільстві транслюється, що право на особисте щастя і кохання мають усі.

* Бонус — в останній статті циклу (Польща) будуть поради, які гарантовано допоможуть знайти вам партнера — в Україні, чи за кордоном, завдяки сервісам онлайн-знайомств. Тож підпишіться на наші соцмережі, щоб не пропустити статті циклу: Facebook, Instagram, Telegram. У попередніх матеріалах ми розповідали про Німеччину, Францію, Швецію і Фінляндію, Швейцарію, Британію та Ірландію. Наступного тижня наш цикл винятково змінить день виходу нового матеріалу та авторку, тож стежте за публікаціями. 

Засновниця сервісної компанії LyraTech AI Катерина Стецюк нині живе на дві країни й на два міста — у Варшаві і Києві. Вона — трансформаційний AI-лідер, що допомагає покращувати роботу команд і бізнесів, використовуючи технологічні інновації у сфері штучного інтелекту. Попри потужне портфоліо — 30+ АІ-проектів й побудову АІ-команд до 20+ осіб — Катерина Стецюк наголошує також на важливості емоційного інтелекту в бізнесі й побудові команд. 

‍Ольга Гембік: Який шлях ви пройшли у сфері технологій — від початку і до створення власної компанії?

Катерина Стецюк: Я в темі штучного інтелекту майже 10 років. Починала як розробниця, потім керувала відділами, збирала команди для декількох великих українських аутсорс-компаній, відділи з машинного навчання. І, зрештою, заснувала свою сервісну компанію LyraTech AI. 

Ми розробляємо кастомні рішення для бізнесів, використовуючи технологію штучного інтелекту, які будуть їх підсилювати, оптимізовувати і давати або додаткове ревенью компанії, або зменшувати витрати. 

Ми займаємося створенням різних проєктів із фокусом на штучний інтелект. Працюємо з великими інтерпрайзами у сфері телекомунікації, фармацевтики, ритейлу. Але також працюємо і зі стартапами. Маємо серед клієнтів компанії з Великої Британії, США, Швейцарії. Збираємося легалізуватися у Польщі.

Я починала програмістом у компанії, писала на Java. Але потім мені захотілося більше викликів і різноманітних задач, які включали б у себе різноманітніші підходи, більше «математики»

У програмуванні усі більш-менш визначено. У сфері ж штучного інтелекту — зовсім ні, вона вивчається, у ній багато невизначеності, є багато місць, де можна створювати нове. І мені це було цікаво.

Чи можна спрогнозувати, які продукти штучного інтелекту формуватимуть найближче майбутнє?

Зараз усе швидко змінюється. За останні роки у сфері штучного інтелекту змінилося дуже багато. Усе, із чим працюємо зараз, іще три роки тому було дуже важко осягнути.

Я вірю у розвиток сфери генеративного штучного інтелекту, яка почала набирати обертів останні два роки 

Наприклад, ChatGPT — це частина напрямку Generative artificial intelligence із генерації текстів. Є також генерація зображень, відео, аудіо, клонування голосів тощо. У цій сфері поки що не все ідеально, але я вже бачу, як вона може давати значний профіт компаніям й полегшує поріг входу для будь-якої компанії і людини у сферу застосування штучного інтелекту. 

Питання, яке мусується футуристами, — чи замінить штучний інтелект людей, чи залишить їх без посад і роботи?

Дуже багато людей бояться того, що штучний інтелект замінить чимало професій. Багато хто всерйоз говорить про те, що ШI (штучний інтелект) заміняє нас і треба щось із цим робити. Я з цим твердженням не згодна. Так, штучний інтелект точно забере багато робочих місць, але й водночас і дасть їх.

Відбувається схожий процес, як це було з індустріальною революцією, коли ми переходили від коней до автомобілів. Хтось втрачав роботу, але з’являлося багато нових можливостей. Я вважаю, що це дуже класно — замінити якусь просту рутинну роботу штучним інтелектом, а людині дати більш творчу, складну роботу. ШI ще точно не може вирішувати дуже складні завдання.

Ми ніколи не позбавимося від креативності в задачах, від важливості людського фактору, ніяк не зможемо виключити людину з процесу. Бо дуже важливий — інтелект емоційний

Тому я б не боялася цього, а навпаки — закликала б людей, які переживають, що їхня професія має високі шанси за 5-10 років бути заміненою штучним інтелектом, отримувати нові навички. Є дуже багато сфер, куди можна посилюватися, навчатися. Штучний інтелект буде лише підсиленням людини на роботі, а не її заміною. 

Які українські компанії перебувають у цьому технічному авангарді змін і в роботі активно залучають штучний інтелект?

Насправді штучним інтелектом послуговуються дуже багато українських компаній. Не впевнена, що можу ділитися цими подробицями. 

Але от, наприклад, публічний кейс — використання штучного інтелекту для генерації зображення «Новою поштою». У твітері їх за це рознесли — мовляв, чому ви використовуєте це зображення, а не дизайнерське оформлення? На що представники компанії розповіли, що вони розвиваються і намагаються іти в ногу з часом. 

Ви — експертка з побудови команд. Яка роль штучного інтелекту для їхньої ефективності? Якими інструментами варто скористатися, аби отримати команду мрії? 

Одного продукту, який би використовували компанії й усе ставало супер-ефективно, – немає. Але на воркшопах з деякими українськими і закордонними компаніями ми розглядаємо, які є інструменти штучного інтелекту, який команди можуть використовувати. 

Наприклад, той же ChatGPT — це продукт для покращення ефективності роботи, бо може писати, обробляти величезні об’єми інформації, читати документи, робити саммеріз документів, знаходити помилки, писати листи, виправляти граматику, генерувати ідеї. Кейсів дуже багато.

З командами ми знаходимо різні процеси, які можуть бути автоматизовані. Наприклад, ось ця задача у нас робиться 20 раз за день, ми витрачаєм на неї 5 хвилин. Варто подумати, а чи можемо ми оптимізувати процеси за допомогою штучного інтелекту? І скільки часу ми виграємо від цього? 

Тобто важливий аналіз процесів в контексті команди, але у контексті персональної ефективності кожен працівник теж має ознайомитися з існуючими інструментами штучного інтелекту — як от ChatGPT, Midjourney, генерація зображень, аудіо, відео. Треба зрозуміти, що з цього може прискорити роботу для більшої ефективності. 

Важливо, щоб власники бізнесів і тім-ліди були зацікавлені навчати працівників. Це дасть профіти для бізнесу і членів команд, які зможуть автоматизувати якісь рутинні речі

Тому я у великому захваті і від українських компаній, які цим займаються, навчають своїх працівників, а не беруть якихось зовнішніх експертів, щоб донести основні важливі речі про ШІ. Якщо ж компанії не будуть цього робити, то це зроблять інші — і виграють. 

Яка роль емоційного інтелекту поряд зі штучним?

Емоційний інтелект буде важливим завжди. Ми — люди, нам потрібні люди, тож його важливість не зменшиться. Можливо, із використанням технологій лише збільшиться. Буде впроваджуватися автоматизація, тож потрібно також буде більша залученість людей в креативність, в комунікації із поясненнями, конгломерації нових ідей. Якщо хтось втрачатиме роботу, то важливо, що був інший, хто може в цьому людей підтримати.  

Як справи із застосуванням інструментів штучного інтелекту на польському ринку?

Польський ринок розвивається досить стрімко. Це один із ринків Європі, які у галузі ШІ розвиваються дуже стрімко. По-перше, сюди релокувалося багато українських компаній. По-друге, вони інвестують багато у підтримку компаній, розвиток. До того ж, багато іноземних офісів відкривають офіси в Польщі. 

На форумі WTECK - АІ для бізнесу, де я говорила про те, як використовувати ШІ для зростання та підвищення ефективності, було чимало компаній, розібрано цікавих кейсів. На форумі до мне підходили і спілкувалися багато людей, і було зрозуміло, що тема штучного інтелекту в Польщі гаряча і точно цікава.

Футурологи передбачили посилення ролі штучного інтелекту, але не передбачили майбутніх воєн. Як технології можуть полегшувати життя у часи турбулентності, природних катаклізмів і рукотворних воєн? 

Штучний інтелект залучений в усі ці сфери — від змін клімату і так далі. Дуже багато досліджень робиться у застосуванні ШІ у воєнний час. 

Війни завжди були рушіями технологічного прогресу, і в Україні є дуже багато класних компаній, які займаються від виготовлення дронів, — до відстежування пересувань техніки. І я впевнена, що всі ці технології, команди і компанії наближають нашу перемогу.

Коли говоримо про комп’ютерне бачення, яке зараз актуальне, то це, наприклад, інструменти для визначення фейків, знаходження пропаганди в постах тощо. Це теж штучний інтелект і ще одна сторона технологій.

Тобто ваша порада — активно залучати продукти штучного інтелекту в щоденне життя?

Людям точно не варто боятися штучного інтелекту, треба освічуватися. ШІ уже перейшов від того, що це була якась технологія для науковців, до можливостей для кожного. Кожен може бути залученим до цієї технології і використовувати її переваги. 

Компанії-технологічні гіганти зараз змагаються за створення найкращих моделей штучного інтелекту, і від цього ми, юзери, можемо отримувати лише переваги. Поки розробники вкладають мільярди, ми можемо це використовувати і навчатися. І в сучасному світі база знань зі штучного інтелекту — на високому рівні, але без заглиблення у технологічні деталі —буде обов’язковою для кожного.

<add-big-frame>Штучний інтелект (ШI) — це набір технологічних інструментів і алгоритмів, які видають нам готові рішення щодо змін цифрового й реального середовища, базуючись на різних даних. Штучний інтелект задумувався як багатовекторний інструмент, що виконуватиме завдання, які долі були під силу лише людині.

Емоційний інтелект  — це здатність розуміти і розпізнавати свої і чужі емоції, а отже, наміри, бажання і почуття. І найважливіше – вміння керувати емоціями і почуттями, впливати на свою поведінку та інших. Вперше про емоційний інтелект заговорив американський психолог Деніел Гоулман. <add-big-frame>

<frame>Суперово піти на побачення зі собою, почитати наодинці книжку, вирушити у соло-подорож, але часом на зміну хочеться товариства. А де взяти такого, щоб не мріяти, щоб пошвидше пішов?!  Знайти «свою» людину — завдання не з найпростіших. Ускладнюється воно у випадку вимушених міґранток, які часто потрапляють у зовсім нові для себе культурні середовища. Sestry.eu попросили українок поділитися своїми історіями онлайн-побачень, побудови стосунків з іноземцями. Про це ми писатимемо у циклі статей про різні країни, наша нова зупинка — Велика Британія та Ірландія.<frame>

Дисклеймер: це історії кількох десятків жінок, з якими поспілкувалися Sestry.eu. Їхній досвід є особистим. Він не може сприйматися як соціологічне дослідження щодо всіх чоловіків з країн, які згадані в циклі статей.

Холостяк за власним вибором 

У Великій Британії, як і в багатьох розвинених країнах, помітні тенденції збільшення числа холостяків та незаміжніх жінок, а також зростання віку вступу в шлюб. Якщо у 1972 році середній вік чоловіків при першому шлюбі був 27,4 роки, то до 2019 року він піднявся до 39,7 років.

Життя холостяком — часто свідомий вибір англійців, а не прикрі обставини, чи неможливість знайти собі партнерку, пояснюють українки, які проживають у Великий Британії тривалий час, або переїхали туди після початку повномасштабної війни. 

— Я ніде більше не бачила такої кількості холостяків похилого віку, як в Лондоні, — розповідає українка Лариса, — у порівнянні до України, тут дуже багато чоловіків без родини, якої у них ніколи не було. Вони мають гарну освіту, гроші, подорожі, розвиток, а от будувати родину не поспішали, або й не хотіли. 

Ще одна пастка чекає на тих, хто вже познайомився з англійцем, але не може зрозуміти, чому стосунки не розвиваються. Ви зустрічаєтеся, проводите разом час, але це не веде до спільного проживання чи спільних планів на майбутнє.

— Для англійців — це нормально тільки через рік почати говорити про можливість спільного проживання, — говорить Катерина, — вони дуже повільно звикають до нових людей в своєму житті, не такі емоційні, як українці. 

Життя у Великій Британії є досить дорогим, що накладає певні обмеження на шлюбний ринок. Тому не дивуйтеся, якщо на першому побаченні без зайвих церемоній вас запитають про вашу професію

Якщо після цього виникне невелика пауза, то просто в цей час чоловік буде підраховувати, чи є сенс запрошувати вас на друге побачення. 

У відносинах тут пари рівномірно ділять обов'язки по дому, подорожах та вирішенню життєвих проблем. Від жінки очікують бути партнеркою, водночас чоловіки також активно займаються домашніми справами, виховують дітей і доглядають за садом. На побаченнях вони часто платять 50 на 50, а в парі ділять витрати за розваги та побут. 

Паб все ще кращий за Тіндер 

Багато стереотипів про англійців, які сформувалися під впливом фільмів, книжок, дуже близькі для істини, — говорять українки, які живуть зараз у Великій Британії. 

— Тут дуже міцні традиції, кожна людина займає своє місце у соціальній ієрархії, змінити його майже неможливо, — говорить Лариса, — якщо ти заможна людина з маєтками, грошима — тобі відкриті двері всюди. Тут все ще важливі титули, звання. Люди одного кола будуть з дитинства спілкуватися між собою на закритих вечірках, світських раутах, люди нижчого соціального статусу навряд чи туди потраплять. Для цього треба зробити щось по-справжньому, видатне, написати роман про Гаррі Поттера, як Джоан Роулінг, або пісні, як Стінг, якого навіть посвятили в лицарі.

Англійці стримані, ввічливі та дуже саркастичні. Вони рідко сидять на сайтах знайомств, бо більшість знаходить собі пару в реальному житті.

Це будуть стосунки, як у фільмі «Бриджит Джонс», де герой Коліна Ферта Марк Дарсі з'являється на світській вечірці разом з нареченою — дівчиною свого кола, освіти, професії, манер

Взагалі, цей англійський фільм дуже гарно описав два типажі, з якими українцям доводиться мати справу на сайтах знайомств: одні як Марк Дарсі — розумні, мовчазні, стримані, холодні, надійні та стабільні, другі як Деніел Клівер — чарівні, розкуті, нахабні та трохи самозакохані. 

Попередні тривалі стосунки Лариси закінчилися в Україні під час коронавірусної пандемії. 

— Ще тоді я була більше орієнтована на європейських чоловіків, оскільки працювала на міжнародну компанію, багато спілкувалася з іноземцями. Мені імпонувала їхня культура спілкування та вміння доглядати за собою, — визнає дівчина.

У Великобританії вона встановила Tinder (він зручний та дешевший за інші популярні онлайн-додатки для знайомства: eHarmony, Match, Bumble, якщо користуватися їхніми платними версіями), і зрозуміла, що англійців там майже не зустрінеш. Простіше це зробити у місцевому пабі в п'ятницю. Паби все ще залишаються місцем для знайомств, соціалізації та неформального спілкування. 

— В англійському тіндері дуже активні бразильці, мешканці Південної Америки, португальці, а ще індуси, — каже Лариса. — Індія — колишня колонія Великої Британії, тож індусів тут дуже багато. Однак варто пам'ятати, що вони з дуже патріархальної країни. Дружину синам обирає родина. На серйозні стосунки не розраховуйте. 

Трішки менше французів, італійців, американців, південно африканців. З ними простіше побудувати стосунки, ніж з англійцями, але вони часто бояться спілкування з українками. Стереотипно думають, що українкам треба дарувати брендовий одяг, речі, витрачати на них багато грошей, щоб завоювати їхню прихильність. 

— Мої знайомі (або їхні друзі), які мають реальний досвід стосунків з українками, —  говорить Лариса, — навпаки у захваті. Навіть знаю англійців, які під час війни ризикнули поїхати зі своїми партнерками в Україну. Говорять, що Україна дуже гарна та недооцінена держава. 

Неемоційний не означає, що холодний 

Бути в парі з англійцем — досить комфортно, якщо зрозумієш особливості його характеру,, діляться співрозмовниці Sestry.eu. 

— У мене поки немає романтичних стосунків тут, — каже Аліса (ім'я змінено на прохання героїні — прим. ред.),  — але дружу з кількома англійцями, споглядаю за знайомими парами «українка-англієць». Що приваблює в англійцях? Вони не мають вираженої агресивної маскулінності, не чекають від жінок, щоб вони були такими «принцесами», за яких все треба вирішувати. Вони із задоволенням готують, проводять час з дітьми. 

Не дуже емоційні — не означає, що холодні. Вміють бути підтримуючими та надійними. В Англії, як в багатьох інших розвинутих країнах, у 37 ще можна бути “young lady”, тоді як в Україні в такому віці  — жінкою під 40, а якщо до того ти самотня матір  —  це вже проблема не лише для роботодавців, а й на ринку наречених. 

— Інколи національний характер бере гору, —  каже Анастасія, — я чотири роки в стосунках з англійцем, який дуже залучений у підтримку України. Однак йому важко пояснити, чому я плачу після обстрілу дитячої лікарні, чому мені болить за людей, з якими особисто не знайома

Тут звертають увагу на зовнішність, однак не образять чи знецінять, якщо ви не типаж чоловіка. Часто зі спілкування можна знайти собі гарного та надійного друга. 

— У мене, переважно, позитивний досвід, хоча він не закінчився побудовою стосунків, — розповідає Лариса. — Було, правда, чимало дивних побачень. Часто це пов'язане з бажанням англійців на всьому економити. Якось чоловік запросив на побачення, вибрав ресторан. Кожен замовив велику порцію основної страви. Помилково спочатку винесли маленьку порцію, потім вже велику. Маленька залишилася на столі, її з'їв мій кавалер разом зі своєю великою порцією, але рахунок запропонував розділити навпіл. 

Ірландія: можете не захотіти другого побачення 

Так казали українки, які переїхали в Ірландію після повномасштабного вторгнення. Часто причина в тому, що під час спілкування виявляється, що перед вами не холостий чоловік, а separated. Це означає, що подружжя більше не живе разом, не веде спільного господарства, але офіційно не розлучене. 

Справа в тому, що в Ірландії розлучення офіційно дозволили лише у 1995 році, після референдуму, коли внесли поправку в конституцію. Однак і зараз чимало пар користуються правом на роздільне проживання. 

—  Все питання у фінансах, — розповідає українка Надія, —  не поділене майно, не визначена сума аліментів, яка влаштує дружину, видатки на адвокатів. Отже, в результаті чоловіки, які шукають партнерку на сайтах знайомств, часто мають багато особистих проблем. Іноді вони навіть не можуть запросити жінку кудись, окрім номеру в поганому готелі, оскільки живуть у приватних будинках або гуртожитках без окремої ванної кімнати чи туалету.

В ірландському Tinder можна знайти багато спільного з англійським: там багато іноземців, мігрантів, біженців, а також людей, які не прагнуть реальних зустрічей, а цілком задовольняються онлайн-спілкуванням

Вплив церкви відчувається на ставленні до сексу. Його сприймають не як джерело задоволення, а засіб для продовження роду. Згідно зі спостереженнями наших героїнь, це одна з причин, чому чоловіки тут не надто активні. Онлайн-подруга забезпечує йому емоційну підтримку, дає відчуття, що він не самотній, і це не вимагає жодних зусиль з його боку.

— Місцеві дуже обережні до нових знайомств, на сайтах багато одружених (як тих, хто живе з родинами, так і в розділених родинах), — говорить українка Оля, —  з місцевими далі “how are you?” (як ти?) майже ніколи не заходить далі. Я ще жодного разу не була з ірландцем на другому побаченні. 

Ще одна дивна місцева тенденція — чоловіки занижують собі вік, інколи на 10-15 років. Хоча в Ірландії українки не зустрічаються з ейджизмом. 

— У свої 47 років я почуваюся тут, як королева, — ділиться Ольга, — мені пишуть як 25-28-річні хлопці, які шукають «матусю», що навчить їх чомусь у ліжку, так і 40-60-річні «досвідчені вовки», які просять хоча б про одну ніч пристрасного сексу. 

Поруч з тим, Олена, яка вже два роки в стосунках з ірландцем каже, що він найкращий з чоловіків, якого вона коли-небудь зустрічала

— Мій партнер терплячий, турботливий, винахідливий, активний і теплий. Він дбає про мене, готує вечерю з вином на свіжому повітрі, водить мене в похід. Ірландці дуже сімейні, люблять природу, шанують свої традиції, спортивні. Мій хлопець не був ніколи одруженим — можливо, це пояснює ситуацію.. Він робить все, щоб нам разом було комфортно. 

Що радять дівчата тим, хто тільки наважується шукати пару на сайтах знайомств у Великій Британії чи Ірландії? Цінувати та поважати себе, не погоджуватися на стосунки, які вас не влаштовують. Необхідно розуміти, що пошуки можуть бути тривалими, тож отримуйте задоволення від процесу. Шукайте не лише чоловіка, а й людину, яка стане вам другом. 

‍* Бонус — в останній статті циклу (Польща) будуть поради, які гарантовано допоможуть знайти вам партнера — в Україні, чи за кордоном, завдяки сервісам онлайн-знайомств. Тож підпишіться на наші соцмережі, щоб не пропустити статті циклу: Facebook, Instagram, Telegram. У попередніх матеріалах ми розповідали про Німеччину, Францію, Швецію і Фінляндію, Швейцарію, Італію, наступна — довгоочікувана Іспанія. 

У Польщі неповнолітній працівник — це той, якому від 15 до 18 років. Згідно ІХ розділу Кодексу праці Польщі, людину можуть взяти на роботу, якщо вона закінчила 8 класів середньої школи та має медичну довідку про те, що конкретно ця робота не загрожує її здоров’ю. Також неповнолітній працівник повинен мати офіційну згоду на роботу від своїх батьків чи опікунів. До того ж підлітки віком до 16 років у Польщі можуть претендувати лише на роботу, яка не віднесена Радою Міністрів Польщі до окремого переліку «заборонених для молоді робіт». 

Але якщо для польських підлітків підробітки нечасто є життєво необхідними, їхні українські ровесники часто-густо змушені працювати, аби підтримувати родину й мати те, чого прагнуть. Тож Sestry поговорили з трьома українськими юнаками, які працюють у Польщі. Чому вони шукали роботу, де і як вони це робили? — запитали ми. 

Допомогти мамі, яка багато працює

‍18-річний Олексій Савченко з Кропивницького приїхав до Кракова в березні 2022 року. Каже, що вирішив шукати роботу, тому що родині потрібні гроші. 

— Ми тут з мамою вдвох. Розумію, що їй складно. Бачу, як вона багато працює. Хочу, щоб їй було простіше. До того ж мені потрібні власні гроші. На різне. 

В Україні я влітку працював на автомийці — робив те, що скажуть. Також мав досвід роботи з текстами. Розшифровував аудіодоріжки й перетворював їх на повноцінний логічний текст. Але зараз ці роботи для мене недоступні.

В ідеалі я б дуже хотів працювати з тваринами. Люблю їх. Я б гуляв з собаками, годував котів, доглядав би за тваринами у ветклініках, вичісував коней. Це мені приносить задоволення. Взагалі колись хотів би бути перекладачем або коментувати баскетбольні матчі. 

‍17-річний Максим Черничко мешкає під Варшавою. Розповідає, що мав плани поїхати в Європу до друзів. І на поїздку вирішив заробити самотужки:

— У мене є мама, дах над головою, мене годують, я ситий, але кишенькових грошей не вистачає на мої забаганки. У мене в 16 років були великі плани — поїхати до друзів у Європу, а на це мені під час війни грошей ніхто б не дав. То ж їх треба було заробити самому.

Я розглядав варіанти на польському OLX — допомогти комусь у дворі, зрубати дерево, прибрати за тваринами тощо. Але все це не принесло бажаного результату. Тоді як розпитування друзів і знайомих, які працюють, виявилось більш ефективним. Коли дізнавався, що хтось зі знайомих українців десь влаштувався (а більшість моїх українських приятелів працювали з 16 років, тоді як серед поляків працюючих підлітків я знаю мало), то допитувався, що і як.

‍Метод пошуку роботи «через друзів» має низку незаперечних переваг. Адже приятелі — це люди приблизно мого віку, схожі за витривалістю, розумом, правами

Звичайно, у мене була картинка ідеальної роботи — тобто роботи у задоволення, яка ще й приносить заробіток. Але відкрити ФОП у моєму віці і без освіти неможливо. До того ж потрібні були швидкі гроші на конкретну мету.

Кирилу Лісовському 21 рік, він живе у Кракові 8 років. Каже, що вже у 14 зрозумів, що хоче мати власні кошти і не просити у батьків. Тому вирішив шукати роботу. 

— Мені не було навіть 16, тому потрібен був дозвіл батьків, — розповідає Кирило Лісовський. — Шукав різну роботу: бариста, пакувальником на складі, продавцем у «Жабці», навіть працювати на будівництві був згоден. В ідеалі мені хотілося б мати якийсь пасивний дохід, але у моєму віці й без досвіду це не варіант. 

Під час пошуку роботи складнощі були різні. Стикався з тим, що вакансії не актуальні. Тобто об’яви про них висять, а коли телефонуєш, виявляється, що їх вже немає. Часто умовою для роботи було володіння англійською мовою, а я її не знав. Та й польську не дуже тоді знав. Зараз вже простіше. 

Взагалі я хотів би здавати в оренду електровелосипеди. Зараз це актуально. Хотів би почати з цього, а згодом розширитися до різних варіантів транспортних засобів. Я знаюся на цьому, бо працюю на електротранспорті кур’єром уже багато років. Дуже хочеться довести самому собі, що я чогось вартий. 

«Працюючи 2-3 дні на тиждень офіціантом, можна заробити до 2 тисяч злотих на місяць, а кур’єр, який доставляє їжу в дощ і сніг, отримає вдвічі більше»

Максим розповідає, що працював багато де. Через друзів знаходив роботу з прибирання потягів, збирання помідорів, на фабриці й офіціантом в ресторані. 

— Влаштуватися всюди виявилось нескладно, адже мене приводили туди друзі, та й всюди потрібні робітники, — пояснює юнак. — Складніше було витримувати кінські норми. А саме працювати під тиском наглядача на заводі по 12 годин без права перепочинку хоча б на 20 хвилин, фасуючи яблука (контингент робітників там був максимально неприємний для спілкування, що теж створювало дискомфорт). А ще я прибирав пилососом 450 крісел составу потяга протягом чотирьох годин; збирав помідори з землі та з кущів 10 годин поспіль у задушливих умовах теплиці, майже без перерв і знов-таки під тиском наглядачки.

— Всюди, де я працював, я не був офіційно влаштований, хоча на фабриці, де мив і фасував яблука, мені це пропонували. Але я сам відмовився — не хотів прив’язуватися, хотів бути вільним і працювати стільки, скільки треба мені.

Заробляв по-різному. Приміром, за прибирання одного составу потяга отримував 85 злотих (пізніше виявилось, що послуга коштує 120 злотих, а керівник просто клав собі різницю до кишені). Складна і нудна робота у теплицях з помідорами мені принесла 160 злотих за 10 годин. На заводі, де фасував яблука, за годину я отримував 20 злотих (неофіційно), тоді як офіційно влаштовані студенти отримували 25, а ті збирачі, які жили у хостелі при заводі — 15. Ще я працював помічником офіціанта у Варшаві й заробляв 17 злотих (а коли ще й мив посуд — 25). 

21-річний Кирило теж має чималий досвід роботи у Польщі. Бо почав працювати у 14 років:

— Я працював на будівництві, роздавав листівки, був продавцем у «Жабці» (те ще задоволення, якщо чесно). Зараз я кур’єр доставки, їжджу велосипедом. Будівництво було однією з перших робіт, яка принесла мені хороші гроші. Там моя праця виглядала як «підійди — подай, відійди — не заважай». Треба було носити багато важких речей, копати. Складно. Але я був задоволений своєю зарплатою — 1500 злотих на місяць. Пізніше, на інших об’єктах, мені вже більше довіряли, тому праця стала різномантішою і навіть цікавою. 

Робота у «Жабці» — один із найгірших моїх досвідів. Здебільшого через керівництво. Але там я добряче підтягнув польську, що теж корисний досвід. І заробив 3000 злотих за місяць.

Кур’єром доставки почав працювати, коли мені виповнилося 16. Мій друг підказав цей варіант. Тоді я шукав, хто із служб доставки міг би мене, неповнолітнього, взяти на роботу. Підписав «умову злеценя». Мама написала дозвіл. Після всіх інших робіт для мене це був ковток свіжого повітря. Я мав вільний графік, ніхто не стояв над головою, не контролював і не казав, що і як робити. Я зрозумів, що тепер я сам за себе і тільки від мене залежить, скільки я можу заробити. Кур’єром я працюю й досі. 

Робота кур’єра багато в чому залежить від бажання і сезону: коли холодно і дощ, довго не поїздиш. Але я екіпірований і навіть навпаки виїжджаю працювати в дощ, бо замовлень багато і тільки так можна заробити до 5000 злотих на місяць.

Кожна робота має свої нюанси. Кур’єром —  не виключення. Трапляються різні ситуації: смішні й не дуже, небезпечні й конфліктні. Маю викручуватися з кожної з них. Фізично мені було важко тільки на початку. Але я швидко втягнувся. 

«Пропозиції телеграм-ботів про роботу онлайн — суцільний обман»

Олексій — студент Краківського педагогічного університету. Тому роботу він почав шукати після завершення навчального року, в червні. 

— Спочатку шукав щось пов’язане з перекладацькою діяльністю (добре знаю англійську) або з текстами. Хотів знайти роботу онлайн. Це був би ідеальний варіант. Але знайти таке складно: одні роботодавці вимагають досвіду, інші — високої кваліфікації. А я — студент першого курсу, яка кваліфікація. 

Багато було різних пропозицій, які вимагали плату за якусь базу клієнтів. Або телеграм-боти, які перекидували з одного каналу на інший з вимогою підписатися. Суцільний обман. Думав, може вдасться знайти щось пов'язане з продажами в інстаграмі. Але там свої складнощі: «воронка продажів» і всякі специфічні речі, яких я не знаю. 

Зараз влаштовуюся кур'єром. Довго авторизовувався. Я український біженець від війни, маю песель УКР. Тож доводилося кілька разів відправляти документи. В одну службу мене не взяли, бо не було місць. Інша потребувала документів, яких у мене немає. Від третьої компанії зрештою отримав «так». 

Щоб працювати кур’єром, треба мати транспорт. У мене є старенький велосипед. Не знаю, наскільки його вистачить. Може, доведеться брати в оренду. Також треба придбати брендовану сумку для доставки. Вона коштує від 100 злотих. Дуже вже чекаю, коли зможу почати заробляти. 

«Шукайте роботу, де до вас ставитимуться як до людини, а не як до раба»

Олексій вважає, що починати шукати роботу варто ще під час навчання:

— Коли починається літо, охочих багато і можна не встигнути знайти щось нормальне. Як от сталося у мене. Також думаю, що можна починати з підробітків, а потім вже шукати щось постійне та стабільне. 

Кирило ділиться такими порадами:

— В гуглі чимало варіантів. Також можна шукати в групах у соцмережах. Звісно, багато залежить від умінь і досвіду. Але можна знайти й без досвіду. Як я колись. 

Максим радить шукати роботу серед знайомих, пробувати різне, аби зрозуміти свої можливості:

— Не зупиняйтеся на важкій праці, яка виснажує. Шукайте варіанти, де до вас ставляться як до людини зі своїми потребами, дослухаються, а не як до нелегального раба. Якщо ви навчаєтесь, шукайте роботу під графік, який узгоджується з навчанням,  дає можливість відпочити, відновити сили. Тоді у вас буде бажання знову йти і працювати — а отже, будуть гроші.

Фотографії з приватного архіву героїв

Тім Мак: То як Ти називаєш книгу: "Autocracy Inc." чи "Autocracy Incorporated"? 

Енн Епплбом: "Autocracy Inc." звучить краще. Проблема лише, що це чується наче: I-N-K (анг. ink — чорнило, — прим. пер.). Autocracy Ink! (Автократичне чорнило —  пер.)

‍Мені подобається. Думаю, що подвійне значення робить Твою книжку втричі кращою.

Причина, чому книга має таку назву, полягає в тому, що я витратила багато часу на пошуки метафори.

Відносини між сучасними автократіями такі, що вони не є альянсом, не є блоком. Я навіть не думаю, що вони є віссю, тому що вісь передбачає певну скоординовану діяльність. Це більше схоже на величезний міжнародний конгломерат, всередині якого є окремі компанії, які співпрацюють, коли їм це вигідно, але в іншому випадку займаються своїми справами.

Думаю, це найкращий спосіб описати групу країн, які ідеологічно не мають нічого спільного. У вас є комуністичний Китай, націоналістична Росія, теократичний Іран, боліваріансько-соціалістична Венесуела.... Ці країни мають абсолютно різні стилі керівництва і різні способи легітимізації своєї влади, але у них є кілька спільних рис. Однією з них є те, як вони експлуатують міжнародну фінансову систему. На відміну від найвідоміших диктаторів ХХ століття, більшість лідерів цих країн дуже зацікавлені в грошах, приховуванні їх і збагаченні людей навколо себе. 

Їм не подобається демократичний світ. Їм не подобається мова, якою ми говоримо. Вони не хочуть більше чути про права людини чи права взагалі

Про право на свободу слова чи право на вільну пресу. Вони також не хочуть чути про відкритість. Вони воліють робити свої справи за завісою таємниці. Вони не хочуть, щоб їх викривали інституції, національні чи міжнародні.

І всі вони вважають мову відкритості та прав своїм найголовнішим ворогом, тому що це мова, якою послуговуються їхні внутрішні опоненти — чи то рух Навального в Росії, чи то гонконгські демократи, чи то венесуельська опозиція. Всі вони використовують таку мову, тому що всі вони розуміють, що [відкритість і закон] — це те, чого вони позбавлені.

Autocracy Inc. — це спроба описати цю групу країн.

‍Ти багато пишеш про те, як диктатори створили цю мережу для крадіжок, відмивання коштів, пригнічення людей, стеження, поширення пропаганди та дезінформації. Я з великим інтересом прочитав Твій аргумент, що це не Холодна війна 2.0. Стверджуєш, що ідеали занадто розходяться, у них немає єдиної ідеології.

Але, читаючи книгу, я відчув певний фундамент, який об'єднує всі ці країни: Китай, Росію, Іран, Північну Корею. Це скоріше світогляд, а не приписана ідеологія.

Це світогляд нігілізму, цинізму і безнадії?

Думаю, маєш рацію, що саме ці настрої диктатори хочуть викликати у свого населення, і, можливо, у нас. Вони хочуть, щоб люди відчували, що політика — це царство плутанини і щось, чого вони не можуть зрозуміти.

Вони хочуть, щоб люди були цинічними, апатичними і трималися подалі від політики. Авторитарні наративи та авторитарна пропаганда відрізняються тим, що підтримують нібито стабільність і безпеку автократії на противагу хаосу і виродженню демократії. Це варіації між цим і російською версією, яка є потоком брехні, в результаті чого люди почуваються розгубленими і більше не знають, що є правдою, а що ні.

Так що маєш рацію: це все поєднується. Можна також сказати, що ще однією спільною рисою є своєрідний антипросвітницький світогляд — вони не хочуть раціонального мислення чи науки. Хочуть бути вільними від усіх стримувань і противаг.

Хочуть бути вільними від обов'язку відповідати на правду. Хочуть формувати світ відповідно до свого особистого бачення.

Це їхній підхід до світу. Отже, є речі, які їх об'єднують. І є речі, які їх диференціюють.

Я не маю на меті стверджувати, що вони всі однакові. Це не так, але вони мають схожі цілі і поділяють певні інтереси

‍Чи можемо ми, таким чином, вважати те, що зараз відбувається у світі, початком нової холодної війни —  чи все ж таки вважаєш, що це неправильний погляд на проблему?

Я вважаю, що це неправильно. Це правда, що це війна ідей. Але коли ми говоримо про холодну війну, то маємо на увазі географічний поділ, Берлінську стіну, а також припускаємо згуртованість протилежних сторін —  тоді як насправді її немає ні з жодного боку.

У світі також є багато країн, які насправді не належать до жодного з таборів і не переходять між ними. Є багато складних країн, таких як Індія, Туреччина та країни Перської затоки, які відіграють різні ролі. Іноді вони стають на один бік, іноді на інший.

Що я також хочу підкреслити, так це те, що в демократичних країнах є люди, які погоджуються з автократичним світоглядом. І вони не є марґіналами.

У Сполучених Штатах такі люди домінують у Республіканській партії, яка є однією із двох наших основних політичних партій. В інших країнах вони відіграють важливу роль у політичних коаліціях.

До країн, які Ти врахувала як частину Autocracy Inc: Китай, Росія, Іран, Північна Корея, додаєш ще такі, як Малі, Зімбабве та інші, які могли б повноцінно виступати під цим прапором. Вони не вражають мене як інноваційні країни, що розвиваються. Я не думаю, що за ними майбутнє. Уявімо себе на мить адвокатами диявола: чому ми повинні турбуватися про них? 

По-перше, я думаю, що Китай — це інноваційне місце, яке дуже зацікавлене в майбутньому штучного інтелекту і вкладає в нього багато грошей. Тому тут потрібно взяти великі дужки.

Безумовно, маєш рацію, що Малі не є ні для кого моделлю. 

Я навіть не думаю, що Росія є моделлю суспільства, в якому люди хотіли б жити або яким би захоплювалися. Але нам доводиться мати справу з ними, тому що вони мають справу з нами

Хоча вони не дуже привабливі, вони здатні завдати багато шкоди. Тому їхнє бачення негативне. Вони дуже зосереджені на нас. Вони хочуть нас ослабити.

Можливо, люди в Лондоні, Парижі чи Мадриді не прокидаються вранці та не відчувають загрози з боку Росії, Китаю чи Північної Кореї. Але в Північній Кореї є люди, які прокидаються щоранку і думають про нас. Вони зацікавлені в тому, щоб впливати на нашу політику. Вони зацікавлені в тому, щоб кидати виклик слабшим демократичним державам.

Іранські ставленики на Близькому Сході зацікавлені в тому, щоб кинути виклик і підірвати тамтешній порядок. У них є як військові, так і пропагандистські та інші засоби створення безладу, які вони готові використати проти нас. Ми можемо не хотіти піклуватися про них або думати про них, але я не думаю, що у нас більше немає вибору — і докази цьому навколо нас.

Дозволь мені сказати кілька слів про Україну. Чому Росія вторглася в Україну? Частково тому, що Путін має манію величі, у нього є образ лідера відновленої російської імперії, і він використовував цю риторику в минулому.

Але він також зробив це тому, що Україна здавалася йому ідеологічним викликом. Україна була ще однією великою слов'янською країною, яка була дуже корумпованою. Вона йшла в тому ж напрямку, що й Росія, стаючи дуже схожою на Росію у багатьох відношеннях. У бізнес-сфері також дуже домінувала Росія.

І все ж українці організувалися і через громадянську активність повалили цей режим і створили демократію. Іноді здається, що це досить хитка демократія, але все ж таки це демократія.

І навіть під час війни в Україні мають відчуття свободи слова і свободи розмов, чого в Росії не існує вже багато років 

Тому модель, яку представляє Україна, [модель] країни, яка прагне інтегруватися з Європою, яка хотіла би бути частиною демократичного світу, є дуже загрозливою для Путіна, тому що сценарій, якого він найбільше боїться, хоча зараз це може здатися малоймовірним, — це саме сценарій Майдану 2014 року. Він боїться громадянського активізму, який організується, щоб повалити його або якимось чином загрожувати йому.

Образи людей, які брали в облогу золотий палац Януковича наприкінці революції на Майдані, напевно, налякали його, бо саме цього він і боїться. Тож розбити Україну — це також розбити цю ідею і показати росіянам, що це не спрацює, і ми не дозволимо такій країні вижити.

Ще однією метою цієї війни було сказати Америці, Європі та решті демократичного світу: «Нам начхати на ваші дурні правила. І нам не заважає норма, яка, за вашими словами, існує з 1945 року, про те, що ми не змінюємо кордони в Європі силою. Нас це не цікавить. Ми покажемо вам, що це не має значення. І ми також покажемо вам, що вся ваша мова про те, що ніколи більше, ніколи більше не буде концтаборів, ніколи більше не буде тортур і вбивств в Європі — ми покажемо вам, що це нас теж не цікавить.

Ми створимо концтабори в окупованій Україні. Ми будемо викрадати дітей, забирати їх у батьків або з установ, де вони живуть. Ми будемо робити з них росіян. І ми будемо продовжувати проєкт знищення України як нації та держави». 

Це свідомий виклик мисленню західного світу

Я постійно використовую слово «Захід». Це стара звичка, але «Захід» — це неправильне слово — [маю казати]: «демократичний світ».

‍Очевидно, що Україна зазнає фізичного насильства, яке Ти описала. Вона також постійно піддається пропагандистським атакам з боку Росії через ферми тролів, які намагаються поширювати наративи, [покликані спровокувати] опозицію в суспільстві. Мене захопив один анекдот, який Ти помістила в книжці: у 2000 році Білл Клінтон виступає з промовою і жартує, що Китай намагається придушити інтернет — і всі в залі сміються.

Це було в Університеті Джона Гопкінса. В аудиторії було повно людей, які займалися політологією та зовнішньою політикою....

...розумних, інтелігентних людей, які багато думають про майбутнє. І Білл Клінтон сказав, що намагатися придушити інтернет — це все одно, що намагатися прибити желе до стіни.

Якщо подумати про розвиток політики у світі за останнє десятиліття, то здається, що суть цієї книги полягає в тому, що початкова обіцянка інтернету, глобального світу, який буде об’єднаний і вільний від урядового нагляду і контролю, ця початкова обіцянка, начебто, померла.

Я знаю, що журі ще не визначилося з цим питанням, але я хотів би отримати від Тебе відповідь на питання: чи був розвиток інтернету за останнє десятиліття корисним для людської свободи?

Інтернет певним чином відображає людську природу. Він став продовженням вже існуючих тенденцій. Тому мені важко сказати, добре це чи погано в цілому.

Це просто відображення того, якими ми є. Думаю, що зараз ми можемо досить чітко сказати, що соцмережі, які є особливою частиною інтернету, створили своєрідний хаос.

Вони докорінно змінили те, як люди розуміють світ, особливо світ політики та політичної інформації. 

Зараз люди отримують інформацію через короткі серії повідомлень на своїх телефонах. Відбулося своєрідне отупіння всіх і кожного. Я це бачу і чую

Створювати миттєві пропагандистські кампанії стало набагато, набагато простіше. Радянський Союз проводив те, що ми б зараз назвали активними заходами або кампаніями фейкових новин. Одна з відомих кампаній була пов'язана з вірусом СНІДу. Радянський Союз почав розкручувати теорію змови, що вірус СНІДу був винайдений ЦРУ і що вони його підкинули.

Ідея полягала в тому, щоб створити ехо-камеру, де люди почули б це з різних місць і повірили в це. Я думаю, що деякі люди по всьому світу повірили в це.

Зараз таку кампанію можна провести за годину.

Ти згадала, що інтернет є відображенням людської природи. Існує припущення, що демократія і свобода — це природне покликання людини, і що нас тягне до них сама природа людства.

Але якщо роздивитися світ, то можна побачити й те, що багато людей готові відмовитися від власної свободи заради відчуття безпеки, або відмовитися від своєї свободи, доки уряд нав'язує свій світогляд іншим людям, які їм не подобаються.

Цікаво, чи змінився Твій погляд на природу людини за останнє десятиліття.

Попередня книга під назвою «Сутінки демократії» була набагато більше присвячена цій темі. У ній йшлося про привабливість авторитарних ідей і, зокрема, про те, чому вони є привабливими для людей, які живуть у демократичних країнах.

Чим більше заглядати в книги з історії і приглядатись до витоків сучасних демократій, тим легше побачити, що більша частина людства протягом більшої частини своєї історії жила в умовах, які ми б зараз назвали автократією, монархією, диктатурою.

Демократії — це виняток. Їх дуже мало. Більшість з них зазнали невдачі. Я думаю, що майже всі вони зазнали невдачі в той чи інший момент. Потрібні величезні зусилля, щоб їх підтримувати. Навіть античні вчені, навіть Платон і Аристотель, писали про те, що демократії можуть зазнати невдачі. Тож не можна сказати, що це якийсь сучасний феномен.

Форми демократії, відомі в античному світі, також вважалися такими, що знаходяться в небезпеці бути зруйнованими через прихильність якоїсь сильної людини або розпаду. 

Тому я не думаю, що демократія — це нормально. Я думаю, що це, напевно, ненормально. І потяг, який люди відчувають до диктаторів, мене зовсім не дивує.

Розгляньмо  «Автократію Inc.» в контексті поточної ситуації в Сполучених Штатах. Ми говоримо одразу після того, як Дональд Трамп пережив замах і з'їзд, на якому він, здається, об'єднав Республіканську партію.

Наприкінці книжки Ти пишеш про Трампа, що «якщо йому коли-небудь вдасться націлити федеральні суди та правоохоронні органи проти своїх ворогів... то злиття авторитарного і демократичного світів буде повним».

Здається, Ти не дуже оптимістично дивишся на те, що може чекати на нас у майбутньому.

Що мене, чесно кажучи, турбує в Дональді Трампі, так це його прихильність до диктаторів, про яких я пишу. Не те, щоб це було таємницею або мусиш заглядати в секретні документи. 

Він говорить про це відкрито, про своє захоплення Сі Цзіньпіном, про своє захоплення Путіним, про своє захоплення навіть північнокорейським диктатором, який знищив свою країну

Північна Корея — бідна, сумна, репресована країна на противагу яскравій, успішній Південній Кореї. І все ж Трамп захоплюється Кім Чен Ином, диктатором Північної Кореї, тому що він жорстокий і, я думаю, тому що він залишається при владі протягом тривалого часу.

Другий аспект полягає в тому, що мене турбують трансакційні інстинкти Трампа, особливо під час другого терміну, якщо він переможе. Трамп не зацікавлений в альянсі демократій, спільноті цінностей або ролі Америки в підтримці стабільності та життєздатності демократій у всьому світі.

Його цікавить насамперед він сам. Його цікавлять власні гроші. Його цікавить, як його сприймають. Він зацікавлений у власній політичній стабільності — і зараз він зацікавлений у тому, щоб не потрапити до в'язниці.

Я боюся, що під час його другого терміну, коли він почуватиметься набагато менш обмеженим, інтереси його власних фінансів і фінансів його дітей стануть одним з головних рушіїв його зовнішньої політики. У цьому сенсі він вже буде схожий на одного з диктаторів, про яких я писала.

Він також може захотіти укладати угоди, які принесуть користь бізнесменам з його оточення.

Це не означає, що буде якийсь пакт між Америкою і Росією, чи Америкою і Китаєм. Можливо, і був би, але це було б зовсім не обов'язково. Ми б просто почали поводитися як ці диктатури

І наші лідери почали б поводитися як лідери цих диктатур — а ми не так вже й далеко від цього. Так що це зовсім не важко уявити.

‍Підсумовуючи нашу розмову: Ти присвятила цю книгу «оптимістам», і я мушу визнати, що мені тепер важко ідентифікувати себе з цим табором. Тому я намагаюся зрозуміти, як виправити траєкторію світу, яку Ти тут окреслила. Чи можливо це виправити? Як ми можемо відвернутися від світогляду, де ніщо не має значення, до чогось більш обнадійливого і більш демократичного?

Я думаю, що є коротка відповідь, яка стосується багатьох людей. Усіх нас. Ти, я, кожен, хто читає: поміркуймо, як ми можемо долучитися — в якій би країні ми не жили.

Як взаємодієте зі своєю демократією? Чи відіграєте в ній якусь роль? Як підтримуєте і наполягаєте на підтримці прав, які нам усім гарантуються нашими конституціями? Як переконуєте інших, що це важливо?

Дуже важливо голосувати. Дуже важливо брати участь у виборчому процесі в інші способи. Це найкраща порада, яку я можу дати звичайним людям.

У мене є цілий список речей, які могли б зробити уряди, і вони починаються з ліквідації інститутів, які уможливлюють клептократію в наших суспільствах. Це здається найпростішим і найпершим, що ми можемо зробити.

Але я думаю, що звичайні люди також можуть змінити ситуацію. Своєю участю.

‍

Переклад: Анастасія Канарська

‍

Оригінал інтерв'ю під назвою «Чи перебуваємо ми в стані холодної війни?» з'явився на сайті Counteroffensive.news

Книга вийде польською мовою 12 вересня у видавництві "Agora".

‍

Видавництво «Ранок» спеціалізується на навчальній, методичній та дитячій літературі. Тут друкують підручники, розвивальну літературу, енциклопедії, світові бестселери, передають книги захисникам. Під час обстрілу Харкова 23 травня у знищеній друкарні «Фактор-друк» серед 50 тисяч українських книг був, зокрема, весь наклад підручників з німецької мови для 7 класу, який видавництво «Ранок» наступного дня мало відвезти у регіони. Проте гендиректор підприємства обіцяє: до початку нового навчального року встигнуть все відновити. Тоді ж, 23 травня, було знищено ще десяток найменувань книжкової продукції видавництва. 

18 червня Володимир Зеленський підписав проєкт закону, який дозволяє українцям, яким цьогоріч виповнилося 18 років, купити книжок на суму 908 гривень через застосунок «Дія». Генеральний директор видавництва «Ранок» Віктор Круглов упевнений, що це стане потужною інвестицією у книговидавництво. Sestry поговорили з ним про те, як українські видавництва навчилися працювати під обстрілами та в умовах постійних відключень електрики і як книжки стають для українців острівцем незламності. 

Не все одно, якою мовою читати

Юлія Малєєва: Вікторе, що сьогодні переживає видавничий бізнес? Які виклики долаєте?

Віктор Круглов: Нинішня ситуація має як позитивні, так і негативні сторони. Почну з позитиву, бо я — оптиміст по життю. З точки зору розвитку видавничого бізнесу і попиту на українську книгу, зараз все набагато краще, ніж це було до 2014 року, до початку війни. 

За моїми оцінками та оцінками інших експертів, частка російської та російськомовної літератури на той момент була від 60 до 70%. Це були книжки, які імпортувалися в Україну або друкувалися тут дочірніми підприємствами російських видавництв. Російський видавничий бізнес тиснув на українську книжкову галузь дуже сильно, зокрема масштабами, адже російськомовна література друкувалась великими накладами. 

І був ще момент, який вже не є секретом: 

Російські видавництва одночасно скуповували авторські права на переклади світових бестселерів не тільки російською, а й українською мовами, але українською не видавали

А оскільки у видавничому бізнесі зазвичай продається виключна ліцензія на одну мову, то українські видавці не могли надрукувати ці книжки відомих авторів. Тому й виникло явище, що відомі твори в перекладі спочатку з'являлися на ринку російською. Тоді як україномовну версію доводилось дуже довго чекати.

І хоча після 2014 року люди стали переходити на читання українською, ще до 2022 року багатьом було все одно, якою мовою читати — українською чи російською — головне, щоб книга була в доступі. Після 2022 року все змінилось: якщо є вибір, якою мовою читати — російською чи англійською, — то багато хто вже обере англійську.

І те, що в книгарнях зараз не продається російська книжка через заборону імпорту — дуже добре. Тим паче зараз великий попит на український культурний продукт: книги, вистави, фільми. Зрозуміло, що в інтернеті чимало російського, та я думаю, що за кілька років ми і цього позбудемось.

Книгодрук на генераторах

Ви говорили й про те, що є й негатив…

Звісно, його вистачає. Під час війни дуже важко видавати книжки, брати участь у виставках, особливо закордонних. Але видавництво «Ранок» їздить у Франкфурт, Лондон, Варшаву. У Лондоні до наших стендів підходили люди, дивилися на книжки й співчували: мовляв, ви, мабуть, зараз не працюєте. Натомість ми показували відвідувачам, що ми привезли книжки, підписані до друку у 2024 році. І всі дивувалися, як це можливо.

Можливо, бо видавничий бізнес навчився працювати онлайн, так само онлайн укладаються угоди. Але найбільша проблема сьогодні — те, що великі видавництва розташовані у Харкові, де проблеми з електрикою й інтернетом. У нас була історія:

Якось я зателефонував мобільному оператору, щоб з'ясувати, чому поруч є стільникова вежа, а інтернету немає. Мені відповіли, що там немає світла. Тому ми під’єднали вежу до свого генератора й забезпечили зв'язком не лише себе, але й частину мешканців Харкова

У нас редактори навчилися підключати автомобільні акумулятори до блоків безперебійного живлення, і це дає можливість 5-7 годин працювати за комп'ютером. Ми всім своїм співробітникам і авторам, які потерпають від нестачі електрики, проводимо оптоволоконний інтернет, щоб у них був доступ і без електроенергії.

Але найбільша проблема в тому, що книжка — це фізична річ. Вона має друкуватись, десь зберігатись. Нам уже двічі прилітало на наш склад у Харкові, були пошкоджені кілька тисяч квадратних метрів, плюс спрацювала протипожежна система й залила все водою. 

Тому зараз книги та папір тримаємо в кількох місцях на різних складах в Україні: в Києві, Львові, Луцьку тощо. Ми розробили таку розпорошену систему зберігання книжок, щоб можна було при замовленні перемикнутися з одного складу на інший. Бо розуміємо, що в Україні зараз жодного безпечного місця немає — може прилетіти куди завгодно.

Усі файли ми тримаємо у хмарі, це теж вимагає від нас величезних ресурсів, тому що у нас контент вимірюється терабайтами — і його треба зберігати так, щоб був доступ.

Ну і, звісно, проблема з друкарнями. «Фактор-друк» — це вже третя друкарня, пошкоджена росіянами від початку повномасштабного вторгнення. Що ж до збитків, то це мільйони гривень. 23 травня згорів майже весь наклад нового підручника для 7 класу з німецької мови. Наступного дня ми планували його розвозити по регіонах. Папір, який ми завезли для друку наступних накладів, теж був пошкоджений. А ще — наклади близько десятка дитячих книжок, які були там у друці.

Але найстрашніше — там загинули люди й багатьох поранено. Таких спеціалістів треба вчити роками й це дуже великий удар по всій видавничій галузі.

Як ви це все вирішуєте?

Намагаємося диверсифікувати: завозимо папір тільки у такій кількості, яка потрібна, друкуємо на різних друкарнях і не тільки в Харкові. І це значний виклик, адже тепер треба докладати чимало зусиль на планування, логістику, які раніше не забирали стільки ресурсу.

Нас часто питають, чому ви не хочете переїхати.

Вважаю, що це — зрада Харкова. Можливо, самі комп'ютери й просто перевезти, але тут залишаються люди, у багатьох працівників тут батьки, які не хочуть чи не можуть виїхати, у когось — домашні улюбленці

Та й неможливо все місто евакуювати. Тому наші працівники кажуть: «Ми не поїдемо, краще нумо думати, як підсилити ППО, що робити з цими дронами-розвідниками».

Ви згадували про генератори й акумулятори, оптоволоконний інтернет. А які ще рішення запровадили?

У нас є домовленості з коворкінгами, де є бомбосховища, електрика й інтернет, що працівники можуть приїжджати працювати. Хоча розуміємо, що зараз у Харкові немає жодного безпечного місця. Є дні, коли тривога триває цілий день. Ми намагаємося долучати співробітників до спілкування з психологом, розсилаємо поради, як заспокоїтися.

Книжки зараз дуже подорожчали…

Адже сильно подорожчали папір, електрика, друк. Зараз друкарні вимушені працювати на генераторах. Якщо раніше відсоток електроенергії у витратах друкарні був незначний, то зараз він може сягати 20%, адже друкуватися на генераторах — це дорого.

Тому якщо говорити про доступ українців до літератури, то міркувати про наповнення бібліотечних фондів треба зважаючи на те, що в них немає коштів на сучасні видання. Треба думати, як їм допомогти. Можливо, залучати європейську спільноту.

Бо читання книжки — теж психологічне заспокоєння. Коли ми читаємо, то переносимося в уявний світ. Є така красива фраза: «Скільки книжок ти прочитав, стільки життів ти прожив». Може, ще й тому попит на українські  книжки зараз зростає — людям хочеться відволіктися. І, може, саме тому на Книжковому Арсеналі були такі великі черги.

Попит на українську книгу за кордоном вражає

Які ще рішення запровадили, зважаючи на виклики часу?

У 2022 році ми зрозуміли, що дітям необхідно навчатися, незважаючи ні на що. Тому розробили електронні додатки до підручників, з відео й аудіо доповненнями. Це цікаво для дітей, бо це не просто PDF-підручник, а інтерактивний. І ним можуть скористатися ті, хто за кордоном. Тож тепер ми одночасно видаємо як паперову книжку, так і її електронну версію.

Щодо аудіокниг, то зараз експериментуємо зі штучним інтелектом. Бо аудіозапис — це недешево: студія, мікшування, диктор. Щоб записати аудіокнигу довжиною 3-4 години, треба витратити близько тижня. Це виливається у великі гроші, тому й аудіокнижка у нас майже не розвивається. З аналізу продажів: 2/3 — це паперові книжки, за ними йдуть електронні й лише невелика частка — аудіо.

В принципі, це добре, бо важливо, щоб діти й дорослі саме читали. Коли наш мозок перетворює графічні символи в образи, по-іншому будуються нейронні зв'язки, ніж коли ми слухаємо чи дивимось якусь історію.

Ви згадували, що 23 травня згорів увесь наклад підручників. Що плануєте робити?

У нас  контракт з Міністерством освіти й ми мусимо забезпечити школи до 1 вересня. Трошки часу в нас є. Ми зараз вимушені власним коштом шукати інші друкарні, де можна це надрукувати. І це дуже непросто, бо зазвичай друкарні контрактуються на кілька місяців наперед, і всі потужності зараз завантажені до серпня. Тож ми змушені в одній друкарні друкувати внутрішній блок, в інший — обкладинку, а в третій виконувати палітурні роботи. 

Але плануємо до 1 серпня закінчити друк, щоб встигнути розвести все по регіонах. І ми це зробимо. 

Який зараз попит на українську книжку за кордоном, коли чимало українців з дітьми виїхали за кордон? Наскільки просто придбати за кордоном українську книжку?

Скажу про наше видавництво: експорт зріс в рази. 

Якщо раніше ми експортували 5-10 тисяч книжок, то зараз вже понад 100 000. Тепер наші книжки їдуть практично у всі країни Європи: до Швеції, Німеччини, Британії

Читачі можуть купити з нашого сайту, але й майже на всіх закордонних сайтах є книжки українською. Попит є — і ми намагаємося його закривати. Говоримо з консульськими працівниками, з бібліотеками за кордоном, щоб вони теж закуповували книжки для українців, які там живуть. 

Тому я б хотів звернутися до українців, які вимушено виїхали в інші країни: бібліотечна система замовляє ті книжки, які люди запитують. Тож якщо ви живете за кордоном, то приходьте до місцевої бібліотеки й питайте книжки українською. Якщо буде багато таких запитів, бібліотеки вимушені будуть їх закуповувати.

Дуже важливо, щоб наші українці, які виїхали, спілкувалися з дітьми українською, щоб діти не забували українську. Бо ці діти — майбутні амбасадори України.

‍Фотографії з приватного архіву

<frame>Суперово піти на побачення зі собою, почитати наодинці книжку, вирушити у соло-подорож, але часом на зміну хочеться товариства. А де взяти такого, щоб не мріяти, щоб пошвидше пішов?!  Знайти «свою» людину — завдання не з найпростіших. Ускладнюється воно у випадку вимушених міґранток, які часто потрапляють у зовсім нові для себе культурні середовища. Sestry.eu попросили українок поділитися своїми історіями онлайн-побачень, побудови стосунків з іноземцями. Про це ми писатимемо у циклі статей про різні країни, наша нова зупинка — Італія. Як виявилось, про неї є багато чого розповісти, тож про Іспанію, з якою ми планували її об'єднати, ми розповімо згодом (стежте за публікаціями).<frame>

Дисклеймер: це історії кількох десятків жінок, з якими поспілкувалися Sestry.eu. Їхній досвід є особистим. Він не може сприйматися як соціологічне дослідження щодо всіх чоловіків з країн, які згадані в циклі статей.

Dolce Vita, або «солодке життя» італійців

Італійці добре знають, які стереотипи щодо них мають іноземці. Експресивні, рухливі, активно жестикулюють, смагляві та темноволосі ловеласи. Їхня життєва філософія: dolce vita (солодке життя), яке наповнене сонцем, морем та вином. Ще їх називають «маминими синочками», які дуже пізно (інколи ніколи) по-справжньому не дорослішають. Що з цього правда?

Цьому, до речі, присвячені сотні відео, в яких українки розповідають про побачення з італійцями: у кожного італійця вдома вже є найкраща жінка на світі… і це мама. Вона приготує, випере та попрасує речі, пожаліє та приголубить. Іншим жінкам немає місця в серці італійця. 

— Багато італійців люблять романтику без зобов’язань, — говорить українка Марина, — вони із задоволенням підуть на побачення, смачно поїдять разом, проведуть ніч і повернуться в своє життя, в якому є купа інтересів та хобі. Вони не проти ексклюзивних та довготривалих стосунків, але без проживання разом. Для багатьох італійців мама — це головна людина в житті. Знаю багато пар, які розсталися саме тому, що дівчина не сподобалася мамі. Зараз є багато публікацій, в яких італійці хочуть розвіяти цей стереотип. Однак самі визнають, що «знаменита італійська мати побоюється, захищає і трохи пригнічує своїх синів». І що немає в світі іншого народу, який би так протягом століть в своїй літературі, кінематографі, піснях не звеличував постать матерів. 

Італієць ніколи не буде шукати пару через відчуття самотності, бо більшість з них живе в колі великих родин, де підтримуються стосунки навіть з дуже далекими родичами. Знайомитися доведеться не лише з чоловіком, і сподобатися треба не тільки йому

Якщо вступати в серйозні стосунки з італійцями, то потрібно зрозуміти, наскільки їхня сім'я буде втручатися у ваше життя, і чи готові ви з цим миритися. 

Італійці дуже пізно, порівняно з іншими націями, дорослішають. Можливо, причиною цьому часом стає спадковий капітал, або просто це вроджене вміння жити солодке життя, адже далеко не всі італійці заможні. Зарплати в Італії зазвичай невисокі, більшість заробляє від 1400 до 2000 євро на місяць. Високі зарплати отримують лише професіонали високого рівня, яких не часто зустрінеш на сайтах знайомств.

Розлучення тут може коштувати дуже дорого, якщо доведеться статки ділити з кимось ще. Тож, часто італійці віддають перевагу гостьовим стосункам, коли можна час від часу бачитися, або просто живуть разом без укладання офіційного шлюбу. Разом з тим, саме про італійських чоловіків співрозмовниці говорили, що вони можуть бути дуже щедрими та галантними.  Кілька українок розповіли, що італійські наречені подарували квартири замість шлюбу. Таким чином чоловіки хотіли показати серйозність своїх намірів, але залишити у безпеці свої фінанси на випадок розставання. 

‍Свята кухня 

Консервативність та католицизм впливають на ставлення до сексу. Навряд чи на першому побаченні італійці запропонують закінчити вечір разом у ліжку. 

— Італійці дуже галантні, порівно з іншими європейцями, — говорить Дарина, — вони дуже щедрі на компліменти, менше акцентують увагу на зовнішності. Розумні, веселі, цікаві, не лізуть цілуватися на першому побаченні, не дозволяють сексуалізованих компліментів та жартів. Їм треба час, щоб перейти до більш тісного тілесного контакту. І в цьому вони прекрасні. 

Обов'язково поцікавтеся, з якого регіону ваш партнер. Адже йдеться не лише про регіональні особливості характеру, а й про «святе» для кожного італійця — про кухню.  

— 95% часу в Італії говорять про їжу, — говорить Юлія, — я трохи жартую, але їжа справді дуже важлива. Половина побачення піде на розмови про те, що вони люблять готувати чи їсти, про різні види вина, сиру та їхні гастрономічні подорожі. Вони запитають, що ти любиш, що готуєш та їж вдома. Немає жодного тиску на те, що жінки повинні вміти готувати, але говорити про їжу — це святе. 

‍Донат за побачення  

Олені (ім'я змінено на прохання героїні — прим.ред.) — за сорок років. Вона не має дітей, в Україні тривалий час була в пошуках пари. Каже, що в Італії в Тіндері її майже одразу забанили, бо кидала посилання на збори для українських військових, замість того, щоб фліртувати там. Хочеш піти на побачення — продемонструй лояльність до українців через донат на фонд. Пізніше встановила додаток Bumble.

— Я вирішила, що кращого способу для соціалізації, ніж ходити на побачення, немає, —  розповідає вона свої секрети пошуку щасливих стосунків. Власне Олена зараз у тривалих стосунках з італійцем, який на кілька років молодший від неї. 

На побачення вона ходила щотижня. Спочатку важко було знайти тих, хто розмовляє англійською. Переважно, це були іноземці, які живуть в Італії, або італійці, які працювали за кордоном. Ці італійці більш освічені, з ними цікаво розмовляти. 

— Я живу в невеликому містечку, до якого треба добиратися. Я ніколи нікуди не їхала сама. Вирішила, що це додатковий фільтр — чи готова людина проїхати заради мене на побачення з іншого міста. Якщо не готова, то значить, що у неї немає зацікавленості в мені як в партнерці, або взагалі в стосунках. Ми зустрічалися, гуляли, заходили в ресторан чи кафе. Здебільшого платили вони, але я пропонувала завжди розділити рахунок. Це теж тест, насправді, кого бачить перед собою людина. Вони майже завжди віджартовувалися, що добре-добре, заплатиш наступного разу. Наступного разу, якщо він був, то знову платили за себе. Вони не скупі та галантні. 

Ще, ділиться досвідом Олена, вона для себе визначила кілька фільтрів на сайті знайомства. Чи активно пише їй чоловік, чи пише «ciao/привіт» та вичікує. Якщо людина не здатна поставити кілька питань, які не будуть дублювати написане в профілі, про що з нею розмовляти далі? З такими Олена одразу прощалася. 

—  Активні люди можуть приємно здивувати, — ділиться Олена. — Щоб прогулятися 2 години зі мною, він витратив 2,5 години в дорозі туди й стільки ж назад. Я, чесно кажучи, такого ставлення в Україні ніколи не зустрічала. Також жодного разу ніхто не казав, що жінка чи дівчина повинна бути певної зовнішності, не фокусувався на вазі. У мене надмірна вага, і в Україні завжди були якісь коментарі на побаченнях, не важливо, погані чи хороші: «Я люблю товстих» або «Я вважаю, що потрібно менше їсти», чи що завгодно. В Італії я цього не чула жодного разу. І мені було дуже комфортно розмовляти на будь-які теми, просто така нормальна людська бесіда про життя.

Олена підтверджує, що попри емоційність, пристрасність, харизматичність, до сексу італійці ставляться дуже обережно. Як пояснив їй хлопець: «Ми все ж країна, де живе Папа Римський, тому тема сексу тут досить табуйована»

— В них є такі уявлення, що якщо жінка хоче сексу, то з нею щось не так. Звичайно, вони хотіли б сексу і на першому, і на другому побаченні, але дуже себе стримують. Певно, більш марґінальні люди так не роблять, але ті, з ким я спілкувалась, були дуже галантні й обережні. І якщо якийсь секс і стався, то лише з моєї ініціативи. Вони радісно відгукувалися, але дуже здивовано, тому що для них це не є нормою. 

‍Фільтри та червоні прапорці

Свого хлопця Олена обрала, бо пройшов всі «фільтри»: він щодня писав, цікавився її життям, мав гарну англійську мову. Спілкування з ним було легким, вони швидко знайшли спільну мову. Він досить заможний, живе на збереження родини, але дуже переживає, що у разі розлучення втратить багато чого. 

Ще один важливий фільтр — ставлення до зовнішності. «Я намагаюся уникати метросексуалів, які занадто багато уваги приділяють своїй зовнішності на сайтах знайомств. Я вважаю, що якщо людина витрачає багато часу на догляд за собою, у неї можуть бути нарцисичні риси, з якими мені не по дорозі. Я намагаюся знайомитися з людьми, які просто природно привабливі, без зайвих зусиль, комфортно виглядають і займаються спортом. Багато італійців захоплюються активними видами спорту, такими як хайкінг, їзда на велосипеді або футбол. Вони рідко відвідують спортзали і фітнес-клуби; для них важливіше активний спосіб життя, що допомагає підтримувати хорошу фізичну форму без надмірних зусиль».

В Італії абсолютно спокійно ставляться до вікових відмінностей між партнерами, — переконує Олена, —  здається, що італійці, можливо через свою прив'язаність до матерів, віддають перевагу зрілим, самореалізованим, стабільним жінкам, які вже не потребують великої підтримки. Тому жінки тут почуваються дуже комфортно в старшому віці. 

В Італії жінки зазвичай не фарбують волосся, і багато хто ходить із сивиною і зморшками. Тут немає жодного натиску на боротьбу з віком — ботокс, наповнювачі або нарощування вій не в моді. Жінки люблять яскравий одяг і аксесуари. Чоловіки це помічають і цінують, але тут немає того акценту на молодість і стрункість, який часто можна зустріти в інших культурах.

Далі фільтр — сама розмова.

В Олени була ситуація, коли побачення закінчилося тим, що вона вихлюпнула келих вина на співрозмовника: він її переконував, що Україна «вирізала половину Донбасу та Путін змушений був втрутитися у війну» 

«Якщо людина починає розповідати про Росію або говорить тільки про себе, а не цікавиться мною, це для мене червоні прапорці. Я ціную чесність і простоту. На побаченні я звертаю увагу на те, наскільки людина відкрита і розслаблена, чи проявляє інтерес до мене та є тактовною».

Важливим виявився факт, що хлопець Олени — не дуже близький з родиною. Однак у випадку Італії це означає, що його мама лише щотижня запитує, чи все в порядку, та намагається передати гостинці. 

— Загалом мій італійський хлопець мені імпонує серйозним ставленням до мене, допомогою у всіх побутових питаннях. Ми разом вже два роки, від мене, за його словами, він навчився більш активно  проводити час, подорожувати та пізнавати щось нове, — підсумовує наша співрозмовниця.

‍* Бонус — в останній статті циклу (Польща) будуть поради, які гарантовано допоможуть знайти вам партнера — в Україні, чи за кордоном, завдяки сервісам онлайн-знайомств. Тож підпишіться на наші соцмережі, щоб не пропустити статті циклу: Facebook, Instagram, Telegram. У попередніх матеріалах ми розповідали про Німеччину, Францію, Швецію і Фінляндію, Швейцарію, наступні країни — Британія та Ірландія.

«Українські біженці спричинили епідемію ВІЛ у Польщі», а у Франції — «нашестя клопів». Це лише деякі вкиди, за допомогою яких Росія намагається дискредитувати наших співвітчизників за кордоном. Дезінформація шириться не лише у соцмережах, а її жертвами стають навіть поважні європейські політики, — йдеться у новому аналітичному звіті Центру протидії дезінформації (ЦПД). Яким чином РФ просуває свої наративи у Європі та як це впливає на імідж і життя українських біженців? Пояснює старший аналітик ЦПД Аліна Юрій в ексклюзивному інтерв’ю Sestry

Марина Степаненко: Пані Аліно, розпочати розмову пропоную одразу з конкретних прикладів. Польща прихистила близько мільйона українців і обіймає друге місце у Європі за кількістю українських біженців. Які наймасштабніші кампанії інформаційного впливу щодо українських біженців розгорнула там Росія від початку вторгнення? 

Аліна Юрій: Ми аналізуємо не лише український, а й російський та іншомовний інформаційні простори. Відповідно, у нашому звіті є декілька кейсів, які стосувалися Польщі.

Ми спостерігали наступні тенденції. По-перше, це — поширення наративу, що через наплив українських біженців в Польщі зріс рівень захворювань на ВІЛ-інфекцію. Також були повідомлення про те, що через наплив українських біженців в Польщі «зріс рівень злочинності».

До того ж, ми зафіксували кейси, коли російська пропаганда, поширюючи фейкові відео, намагалась сформувати думку, буцімто українці поводяться у Польщі не зовсім доброчинно. Так, варто згадати, наприклад, вкид про примусове виселення українських біженців через несплату рахунків.

Якою була реакція поляків на цю брехню? Чи відгукнулися їм ці російські наративи?‍

Оскільки ці вкиди поширювали насамперед в російських телеграм-каналах, потім — у польському та англомовному сегменті соцмережі Х, ми не зафіксували якийсь позитивний відгук відносно тих чи інших фейків, тому що в Польщі ефективно працюють стратегічні комунікації на рівні громадянського суспільства.

І коли, наприклад, в інформаційному просторі з’являвся певний негативний матеріал щодо українських біженців в Польщі, то він відразу був нівельований заявами посадових осіб або розвінчувався громадськими організаціями

‍У дослідженні ЦПД йдеться не лише про дискредитацію українських біженців за кордоном. Росія також намагається очорнити країни ЄС в очах української та російської аудиторій. Чи була у цьому переліку Польща? Та які наративи проти неї використовував Кремль?

Часто першоджерелом дискредитаційних тез стосовно українських біженців і демонізації Європи через призму наших співвітчизників є заяви саме високопосадовців Росії. Серед них міністр закордонних справ РФ Сергій Лавров і директорка Департаменту інформації і преси російського МЗС Марія Захарова.

Що вони роблять? По-перше, вони просувають тезу про те, що в Європі, зокрема в Польщі, в українських біженців буцімто забирають дітей. По-друге, було багато інформації на тему того, що українські жінки (як ви знаєте, серед українських біженців у Європі найбільше саме жінок і дітей, — Авт.) зазнають сексуального насилля. Також було поширено меседж про те, що «поляки підтримують екстрадицію українських біженців».

А втім, напевно, наймасштабніший вектор в цьому питанні — поширення дезінформації, яка стосувалася українських дітей. Буцімто їх позбавляють батьків, що вони стають жертвами торгівлі, а також чорної трансплантології в країнах Європи

Якщо брати конкретно кейс про дітей, з якою метою ці меседжі розповсюджувалися Росією?

Росія завжди використовує протиставлення своїх «цінностей» цінностям Заходу. Завдяки цьому вони намагаються впливати на українську аудиторію, щоб дискредитувати наших європейських партнерів. Не виключаємо, що їхньою аудиторією є також українці, які потрапили до Росії під час повномасштабного вторгнення. 

Крім цього, це також робиться з метою впливу на міжнародну аудиторію. Росія досі представлена на різних міжнародних майданчиках, зокрема в ООН. Відповідно, цю тематику вони намагаються використовувати у власних цілях, щоб змістити акцент зі своєї злочинної діяльності щодо українських дітей — адже те, що роблять вони, є абсолютно очевидним і цьому є чимало доказів. 

Так вони намагаються переключити увагу на країни Європи і показати, що «це не ми, а вони так погано ставляться до українських дітей»

Тобто тут дуже широка аудиторія. І для української, і для європейської аудиторії вони обирають різні методи поширення дезінформації у цьому напрямку. 

‍Які саме методи і платформи Росія успішно використовує для поширення фейків про Україну та її біженців?

Для проведення кампанії інформаційного впливу щодо українських біженців держава-агресорка використовує заяви офіційних облич, пропагандистські медіа та соціальні мережі. Для посилення ефекту від деструктивних наративів та меседжів, провокування конфліктів між українцями, а також дискредитації українського та європейських урядів активно застосовуються мережі координованої неавтентичної поведінки.

Якщо ми говоримо про українців і вплив на них, то тут найпоширенішою платформою є саме телеграм-канали. Якщо ми говоримо про міжнародну аудиторію, то це використання фейкових сторінок медіа, які мімікрують під міжнародні медіа. А також вони використовують мережу Х. Також активно використовуються саме іншомовні медіа Російської Федерації. 

У звіті ЦПД проаналізовані фейки, які ширилися усією Європою. А втім, чи є такі регіони й країни, де російська дезінформація особливо поширена? З чим ви це пов’язуєте?

Росія найбільше спрямовує свій інформаційний вплив в контексті українських біженців на ті країни, де найвищий рівень їхньої присутності. А це Польща і Німеччина.

Для просування власних наративів РФ також використовує іспаномовні матеріали. Тут можна зробити такий висновок:

Продукуючи іспаномовні матеріали, Росія може просувати їх не лише серед іспанської аудиторії, але також в деяких країнах Латинської Америки

Це якщо говорити глобально. До того ж Центр регулярно фіксує здійснення Росією шкідливого інформаційного впливу, спрямованого на дискредитацію України та її вищого військово-політичного керівництва в країнах Африки. 

Це пов’язано з тим, що РФ хоче нівелювати дипломатичні зусилля України у напрямку розвитку відносин з країнами Глобального Півдня.

‍Центр протидії дезінформації — серед організацій, які аналізують та спростовують російську дезінформацію. Брехня розлітається мережею швидко. А як щодо меседжів, які її спростовують? Як би ви оцінили успіх з просування відповідних публікацій за кордоном?

Для того, щоб досягнути міжнародної аудиторії Центр працює у двох напрямках. По-перше, це комунікація через англомовні джерела — це наш сайт, сторінки в X та Telegram, а також ми співпрацюємо з міжнародними партнерами, яким презентуємо наші комунікації у цьому напрямку. Це, напевно, два основних аспекти.

Відповідно, якщо ми бачимо якісь вкиди, наприклад, у Польщі, ми бачимо, що вони поширюються саме польською мовою, в польськомовному сегменті соцмереж, можливо, це якісь російські джерела, які мімікрують під польські, то, відповідно, ми також надсилаємо ці матеріали нашим представництвам за кордоном для того, щоб збільшити рівень ефективності роботи в цьому напрямку. 

Але якщо зараз подивитись на ситуацію і на ставлення до українських біженців, то з боку наших міжнародних партнерів ведеться така комунікація, що вони готові людей підтримувати. Відповідно, ми можемо говорити про те, що кампанії Росії не є особливо ефективними.

‍Важливо розуміти, що кампанія Росії з дискредитації українських біженців несе серйозну потенційну загрозу, тому що її мета — дискредитувати не лише українців, а й загалом імідж України на міжнародній арені

‍Станом на зараз, які тенденції ви спостерігаєте у поширенні російської пропаганди за кордоном? Які приклади можете навести?

Що Росія начебто готова та хоче переговорів, і що це буцімто Україна та наші західні партнери не хочуть перемовин і зупинити війну. Основний наратив — саме Захід провокує продовження війни.

Також фіксуємо поширення матеріалів, спрямованих проти європейської та євроатлантичної інтеграції України. Особливо ця тенденція була помітна під час саміту НАТО у Вашингтоні, на якому обговорювалися багато українських питань — це і надання зброї, і вступ України до Альянсу. Росія активно працює в цьому напрямку. 

Також це дискредитація української політики. Яка особливо загострилася під час Саміту миру (який відбувся у Швейцарії 15-16 червня, — Ред.). І зараз ми прогнозуємо те, що почнеться нова хвиля дискредитації Саміту миру, який можливо, відбудеться в подальшому. Це те, що ми очікуємо і прогнозуємо.

Також після обстрілу Російською Федерацією 8-го липня, коли було влучання у дитячу лікарню «Охматдит», російські ресурси і пропагандисти почали активну кампанію з перекладання відповідальності саме на Україну і на країни Заходу за вчинення злочину проти цивільних.

‍Які поради ви могли б дати українським біженцям для захисту від дезінформації?

Ми живемо в епоху розвитку соціальних мереж, коли кожен може бути почутим, і у випадку, коли люди за кордоном бачать якусь кампанію або інформацію, яка налаштована проти них, можна рекомендувати активну комунікацію через соціальні мережі.

Якщо люди піддаються такому інформаційному впливу, ми ж можемо говорити не лише про дезінформацію через медіа чи соціальні мережі, а й, наприклад, якщо людям на телефони можуть надходити різні загрозливі повідомлення, то, відповідно, про це також потрібно повідомляти і не замовчувати.

‍Як подолати російську дезінформацію у довгостроковій перспективі? Що може цьому посприяти?

‍Ми маємо розуміти, що до повномасштабного вторгнення рівень присутності України в міжнародному інформаційному просторі був дуже низький. Зараз присутність України зросла. Відповідно, в подальшому потрібно проводити активну комунікацію на найвищому рівні держави. До цього також необхідно залучати суспільство, громадські організації тощо. Необхідно продовжувати підвищувати рівень своєї присутності в інформаційному просторі різних країн світу. 

Ми маємо також розвивати навички протидії дезінформації не лише на рівні органів, які цим займаються. Варто активно розвивати державні програми щодо підвищення медіаграмотності населення.

Тому що після війни постане проблема «травмованого суспільства», вразливого до ворожих комунікацій і дезінформації

І Центр протидії дезінформації, і чимало інших громадських організацій вже працюють у напрямку підвищення медіаграмотності українського населення.

Отже, в цьому питанні на рівні внутрішньої політики України найважливішим є розвиток медіаграмотності населення, а на рівні міжнародного інформаційного простору — розширення присутності нашої країни у медіаплощинах різних країн світу.

Проєкт співфінансується за рахунок коштів Польсько-Американського Фонду Свободи у рамках програми «Підтримай Україну», реалізованої Фондом «Освіта для демократії»

‍

‍

‍

‍

З 1 липня 2024 року в Польщі набули чинності зміни до закону про допомогу громадянам України, які прибули до країни через збройну агресію Росії. Зокрема, скасовано компенсацію 40 злотих на день власникам домогосподарств, де проживали біженці пенсійного віку, люди з інвалідністю, багатодітні родини.

Де-юре біженці зможуть і надалі отримувати підтримку в місцях спільного проживання, що є комунальною або державною власністю. Однак де-факто — наприклад, у місті Ольштин, столиці Вармінсько-Мазурського воєводства, — жодного осередку немає.

17 липня 2024 року вразливим групам біженців в Ольштині повідомили, що воєвода надав уряду міста розпорядження щодо будівництва (чи підготовки) гуртожитка для біженців. Але інформації щодо термінів, умов і вартості проживання досі немає. Люди розгублені і не розуміють, чи є бодай якісь перспективи отримати дах над головою.

Де зараз мешкають і що планують робити біженці поважного віку, які з липня не мають соціального житла?

Вже не можу так працювати, щоб оплатити тут житло. А в Україні обіцяють зиму без тепла і світла

Біженка з Одеси 70-річна Раїса Одаржий проживала по програмі «40+» безкоштовно в кімнаті приватного будинку, який облаштували як притулок для вразливих груп. Наприкінці червня власник осередку повідомив, що незважаючи на те, що у нього мешкає понад 10 біженців, його домогосподарство отримало відмову від воєводи щодо подальшої оплати за проживання пенсіонерів, людей із інвалідністю і багатодітних родин. Але якщо люди хочуть залишитися, то мусять платити за кімнату 1250 злотих на місяць.

— Для мене це дорого. Але я не змогла знайти інше житло, — розповідає Sestry пані Раїса. — Попросила власника, щоб він хоч трохи зменшив ціну. Бо в мене найменша в будинку кімната, де є місце лише для ліжка й стола. Він пообіцяв, що подумає.

Маю жити в Польщі до кінця літа, бо в червні мені зробили операцію — мушу завершити тут процес реабілітації. А потім, імовірно, повернуся в Одесу

Жінка приїхала в Ольштин на початку великої війни. Ходила на уроки польської мови й кулінарні курси. Брала участь у різних заходах для біженців. Зокрема, у спортивних — скандинавська ходьба й подорожі на велосипедах. Це допомагало впоратися із складним періодом адаптації.

«Я б і хотіла працювати, але на тлі хронічного стресу сильно погіршився стан здоров’я. Маю 46 років трудового стажу — працювала бухгалтером. Але моєї пенсії не вистачить, аби тут вижити. А в Україні жителів міст уже зараз попереджають, щоб шукали на зиму житло в передмісті з пічним опаленням, бо часто вимикатимуть світло. Дуже страшно від такої перспективи… але я не втрачаю оптимізму», — намагається триматися пані Раїса.

Рятуючись від росіян, жила в лісовій ямі. І от знову не маю житла

Біженка з Херсонської області 74-річна Олена Демчук у липні мусила переїхати з приватного осередку для біженців до житла, яке орендує її донька. За можливість проживати в кімнаті з донькою й двома внуками пані Олена доплачує власнику 600 злотих на місяць.

У 2022 році волонтери привезли до Ольштина її доньку та онуків. Діти часто хворіли, і пані Олена приїхала в Польщу, щоб допомагати їх доглядати. Жінка має педагогічну освіту — 51 рік працювала вчителькою математики. Вона розповідає:

— Самотня мама не зможе вижити в Польщі, якщо не буде працювати. Але внуки часто хворіли й не ходили до садочка. Усе, що донька заробляла, мусила платити няні. Навіть більше: навесні 2022 доньці платили 16,50 злотих за годину, а найменша ціна за послуги няні-українки для однієї дитини — 20 злотих на годину

Повернутися додому біженка не може. Її дім зруйнували. У рідному селі, яке звільнили з-під окупації, досі немає ні аптеки, ні магазину, ні спокою. Бо ворожі війська стоять за декілька десятків кілометрів і продовжують обстрілювати місцину.

— Я майже десять місяців прожила в російській окупації, — каже пані Олена. — Повірте, це пекло на землі. Моя мама пережила окупацію в часи Другої світової війни, коли південь України контролювали румунські війська. Вони були більш нестерпні за німців. Але російські військові — найстрашніші.

За словами біженки, від початку окупації з кінця лютого 2022 року вони з сусідкою жили в ямі біля лісу. Ховалися там від росіян. Хтось із жителів села повідомив окупантам, що сусідка пані Олени має проукраїнські переконання. Вони її розшукували, катували її брата, щоб розповів, де переховується сестра. Він не сказав, і за це його вбили. А тіло викинули на околиці села.

Росіяни звірствували, грабували будинки, магазини, людей. Не було світла й інтернету. Не можна було ні виїхати, ні в’їхати в село. Пані Олена згадує:

— Не було їжі. Ми розпалювали невелике вогнище, щоб зігрітися, пекли з дерті та висівок млинці. Збирали дощову воду й пили. Не було можливості навіть попросити когось про допомогу. Я й досі не розумію, як змогла вижити

Пані Олена розповіла, що її донька подавала заявки на участь у кількох програмах, щоб отримати дофінансування на оренду житла.

«Ще з кінця минулого року нас лякали, що 40+ для пенсіонерів відмінять. Тому в березні 2024 року донька подала заявку від нашої родини на програму «Крок додому». За усіма критеріями ми підходили, мали дохід три тисячі злотих.

Нам подзвонила комунікаторка проєкту Тетяна й запитала, скільки ми зможемо платити за житло самі. Донька відповіла, що до 2,5 тисяч злотих. На що Тетяна сказала, що це мало, тому вона надішле нам лист з відмовою. Але якби ми самі могли платити за житло 3000 злотих і більше, хіба б ми зверталися за допомогою?

Ця допомога також спрямована на оплату послуг агента з нерухомості й перекладача, а ми самі знайшли житло. Це була ще одна причина відмови. Я досі не розумію, чому фундація хоче платити за послуги, яких люди не потребують? Виходить, насправді допомагають не вразливим групам людей. А тільки тим, хто може працювати — тобто платити податки», — впевнена жінка.

У інших програмах навіть не повідомляли причину відмови. Лише надсилали листа або повідомлення на телефон: «Дякуємо за реєстрацію в програмі. Ваше домогосподарство не було обране для участі».

«Зараз ми ледь зводимо кінці з кінцями, — ділиться Олена Демчук. — Ми звикли до цього міста й полюбили його. Але тут не виживемо. Я почала часто хворіти, мій набільший страх — стати тягарем для доньки. Тому я попросила її шукати інформацію про те, як можна переїхати в притулок до Німеччини. У нас там немає родичів чи знайомих. Але кажуть, там легше вижити таким родинам, як ми».

Вдома пережила апокаліпсис. А тут — звинувачення в тому, що біженці-пенсіонери зловживають унійною допомогою

Біженка з Вовчанська Харківської області 70-річна Віра Іванюк розповідає, що коли її та інших біженців торік виселили з хостела, вона повернулася з Ольштина додому в Харківську область. Але коли у травні 2024 року російські війська почали новий наступ на Вовчанськ, жінка не витримала й знову приїхала до Польщі.

Тут від початку повномасштабного вторгнення мешкає її донька з двома онуками старшого шкільного віку. Через тиждень після приїзду до Ольштина пані Віра дізналася, що її дім згорів, бо в нього влучив ворожий снаряд.

— Завдяки моїй доньці, яка має тут роботу й може платити за житло, я не стала безпритульною, — розповідає пані Віра. — Але відчуваю величезне почуття провини, що завдаю родині цей клопіт, що не маю грошей, щоб винайняти собі окреме житло. Вдома я посадила город. У мене були кури, качки, коза. Але мій минулий досвід ніяк не допомагає мені тут. Важко вивчити мову. Я завжди нервую — в аптеці, магазині, автобусі.

Пані Віра розповіла, що різні організації пропонують реєструватися у проєктах для біженців, на які виділяють гроші з фондів Євросоюзу. Але вона не може отримати ту допомогу, якої потребує:

— Людям старшого віку важко розмовляти іноземною мовою. Я зверталася до різних організацій з проханням написати такий грант, який би допомагав пенсіонерам вирішувати різні побутові питання. Наприклад, щоб ці унійні гроші платили людям, які би консультували нас, супроводжували як перекладачі до лікарні, до соціальних служб чи установ.

Щоб людям, які втратили соціальне житло, допомогли шукати нове. Бо послуга ріелтора тут коштує 500 злотих. Я би з радістю поїхала пожити до села — хоча би на деякий час. Може, хтось має будинок, де ніхто зараз не живе, і я б могла доглядати за цим будинком. Але я не знаю, як шукати таку інформацію, плюс маю мовний бар’єр.

Натомість мене запрошують прийти на зустріч, де за унійні гроші мене навчать плести браслети з бісера або малювати нейрографічні картини, завдяки яким «у моє життя прийдуть гроші». Може, два роки тому, коли біженці безкоштовно жили в гуртожитках, ці заняття й були актуальними. Але зараз людям не до розваг.

За словами пані Віри, зустрічі для біженців зазвичай проводять вдень. І люди, які зареєстровані в проєктах, але працюють, не можуть прийти.

— На останній зустрічі біженок були я та ще одна пенсіонерка із Запорізької області. Вона розповіла мені, що прийшла тільки тому, що тут можна безкоштовно випити каву

Вона з липня живе із сином і невісткою. Вони не дозволяють їй брати продукти, які купують. І вона економить кожну копійку, бо живе лише на свою українську пенсію — 400 злотих.

Каже, якби хтось їй допоміг підтвердити інвалідність у Польщі, вона б поїхала в гуртожиток для біженців за 170 кілометрів, що біля міста Олецько. Туди пропонували переселятися людям з інвалідністю. Умови проживання психологічно важкі. По три-чотири лежачі людини в кімнаті. Крім того, туди в березні 2023 року переселили всіх ромів, які приїхали до воєводства із Західної України. Але там безкоштовно дають їжу.

Що ж робити людям, які не можуть самостійно платити за житло?

Це питання Sestry поставили голові Ольштинського відділу об'єднання українців у Польщі Степану Мігусу. Він відповів:

— Протягом липня до мене зверталося дуже багато людей з проханням допомогти знайти соціальне житло в Ольштині. Тому очевидно, що потреба в тому, щоб тут знову відкрили гуртожиток для біженців, є високою. Люди старшого віку, люди з інвалідністю скаржаться, що не можуть проживати в пункті для біженців біля міста Олецько, бо вони хворі, а там немає доступу до медичної допомоги. Тому питання про відкриття гуртожитку я буду знову порушувати під час зустрічі з воєводою та маршалком. Ми не можемо залишити людей, які пережили жахи війни, наодинці з їхніми проблемами.

Чи почують воєвода й маршалок наші голоси?

20 червня Європейська комісія проти расизму і нетерпимості (ECRI) оприлюднила щорічний звіт, в якому схвально відгукнулась про зусилля європейських країн із захисту українців. А втім закликала надавати належний захист і підтримку всім шукачам притулку незалежно від етнічної приналежності. Чи дійсно у ЄС приймають українських переселенців охочіше за вихідців з інших країн? Чи змінюється ставлення до українців? Чи відправлятимуть додому українських чоловіків призовного віку та чому попри масштаби переселення в ЄС не вважають українських мігрантів проблемою? Sestry розпитали про це історика, юриста та фахівця з міграції

ЄС жодного разу не назвав це кризою

З точки зору мешканців ЄС, ситуація, що склалася після початку повномасштабної війни, мала абсолютно інший вимір порівняно з міграційною кризою 2015-го року, адже йшлося не про африканські чи близькосхідні країни, а про близьких сусідів, про громадян країни, яка мала статус асоційованої з ЄС країни, яка прямо заявляла про свої наміри інтегруватися до Європейського Союзу, пояснює польський історик та політолог Лукаш Адамський. Два головні чинники, з його слів, загалом склались у велике співчуття з боку європейців, і зокрема поляків, та бажання допомогти:

— Щось подібне, можливо, було в 90-х роках після війн на Балканах. 

Перший чинник — це те, що ця криза була з Європи до Європи, дуже важливою стала культурна близькість. Другий чинник  — відсутність суто географічних бар'єрів

Чимало українців виїхали до Польщі, Словаччини, Угорщини — ці країни мають спільні кордони з Україною. Якщо ми говоримо про попередні міграційні кризи, там завжди був фізичний бар'єр — Середземне море. І Туреччина — свого роду буфер, країна НАТО, яка відділяла Європу від країн, де точилась війна і звідки їхали біженці.

Коли українці з початком російського повномасштабного вторгнення масово поїхали до країн ЄС, в жодній з них це не навали кризою. Так само жодного разу подібне визначення не пролунало в широких колах Євросоюзу, звертає увагу Башак Явчан, керівниця досліджень Групи з питань міграційної політики (Migration Policy Group, Brussels):

— Причин для цього може бути багато. Політичні — активне залучення ЄС до конфлікту через російську загрозу, соціальні — сприйняття культурної схожості українських біженців, а також організаційні — негайне нарощування потенціалу та мереж солідарності для кращого розміщення біженців після прибуття. А ми бачимо, що дискурс кризи виникає тоді, коли насправді існує криза управління.

Також реакція країн, які приймали українців, показала, на що здатен ЄС, коли є бажання. Це також відбилося на просуванні інтеграційної політики країн-реципієнтів, особливо в Центральній та Східній Європі. Хоча ці країни раніше сильно неохоче приймали біженців, вони виявились гостинними до біженців з України. Це заслуговує на похвалу, але, очевидно, залишає бажати кращого. Якщо така політика поширюється лише на окремі групи, це суперечить принципу рівності і створює подвійні стандарти щодо інших груп.

Захоплення українцями, що помалу спадає

Одразу після російського вторгнення в Україну в лютому 2022 Європейська комісія запровадила для українців тимчасовий захист — унікальний правовий механізм, який надає українцям право на проживання та працевлаштування, соціальні послуги та дає свободу пересування в межах ЄС. Цей механізм європейці вперше відкрили для українців і це була дуже вдала ідея, каже адвокат з міграційного права, офіцер ЗСУ Олексій Скорбач:

—  Якщо ми говоримо про статус біженця або додатковий захист, який є в Європі, то це позиції індивідуального захисту. Тобто людина приїжджає в індивідуальному порядку, в неї перевіряють документи, її історію, її країну. І вона доводить самостійно, дуже довго й складно чиновникам з іншої країни, що її вдома переслідують або їй загрожує небезпека. 

Для тимчасового захисту це все непотрібно. Сама об'єктивна ситуація в країні, з якої виїхала людина, вже доводить небезпеку. І що важливо, тимчасовий захист надається масово, не потрібно доводити індивідуальну небезпеку. Такими чином відкидаєтся безліч формальностей, а за таких глобальних катастроф або окупації людина не має можливості зібрати необхідну кількість документів, часом не може зібрати навіть речі. Тому цей механізм — величезний плюс і дійсно показник демократії, адже розрахований на велику кількість людей, які змушені тікати від об'єктивних загроз.

Однак тимчасовий прихисток має свої особливості — насамперед він не передбачає подальшу легалізацію у країні перебування.

Водночас ЄС зацікавлений в якомога ефективнішій інтеграції українців. І тут теж є відмінність між сприйняттям українських громадян та вихідців з інших країн, каже Башак Явчан, керівниця досліджень Групи з питань міграційної політики (Migration Policy Group, Brussels) і посилається на дані досліджень свого центру:
‍

— Українців вважають більш інтегрованими, більше підтримують щодо них інтеграційну політику — та й загалом більше підтримують. А їхні стосунки з громадою, яка їх прийняла, оцінюють як кращі — порівняно з біженцями з країн, що не є членами ЄС

Хоча справа тут не лише в самих українцях, зауважує Башак Явчан і розповідає про цікавий висновок своїх досліджень: 

Шо ефективнішою є інтеграційна політика на місцях, то прихильніше люди ставляться до біженців у своїх громадах

Відтак ефективні механізми реагування на проблеми біженців формують краще ставлення до них в цілому.

На початку повномасштабної війни була величезна хвиля солідарності з Україною, її навіть можна назвати українофілією, вважає польський історик і політолог Лукаш Адамський. Кожен співчував, кожен хотів допомагати. Зараз залишилось розуміння, що люди мусили виїхати з України через злочинну війну Путіна і треба допомагати, але чим довше триває війна, і чим довше перебувають за кордоном українці, тим більше буденних проблем:

— У Польщі, наприклад, якщо запитати пересічних поляків (і це зафіксовано в різних опитуваннях громадської думки), то вони часто кажуть, що їм бракує вдячності від українців, не подобається позиція, мовляв, ви мусите щось для нас робити, ви мусите щось давати. Мені важко судити, наскільки ці претензії обґрунтовані, але така узагальнена думка видна з соціології.

Захист не має зворотної сили

Водночас Лукаш Адамський переконаний, що попри всю подібну соціологію і подекуди суспільне невдоволення, як ЄС взагалі, так і Польща зокрема мають ресурси і бажання допомагати українцям, якщо ситуація з безпекою чи енергетикою погіршиться і ЄС отримає нову хвилю мігрантів з України:

— Я намагаюсь не бути надмірним оптимістом, але мені здається, що саме тут є готовність допомагати. По-перше, ми всі розуміємо, що це не буде якась величезна хвиля, навіть якщо вона буде — на рівні одного, двох, трьох мільйони українців, а з цим і ЄС, і Польща можуть впоратись. Також є переконання, що українська держава вистоїть навіть у складних умовах, а українське населення зможе пережити зиму. Навіть більше:

‍Я б сказав, що українці — ідеальні мігранти і вони не створюють загроз

У цьому контексті, на думку Лукаша Адамського, загрози постають радше перед Україною, адже нова хвиля міграції може підважити внутрішню українську стійкість і збільшити проблеми всередині — адже хтось має працювати, щоб армія могла воювати.

Також Україна вже не перший місяць закликає країни ЄС розглянути шляхи повернення додому українських чоловіків. Консультації стосовно тих, хто виїхав незаконно, тривають, заявив наприкінці червня в інтерв’ю Радіо Свобода міністр внутрішніх справ України Ігор Клименко.  

Україна може звертатися з будь-якими закликами і пропозиціями до Євросоюзу, пояснювати, що у нас не вистачає людей, але є міжнародне право, яке забороняє повертати людей в країни, де відбуваються події, що загрожують їхній безпеці, наголошує адвокат з міграційного права, офіцер ЗСУ Олексій Скорбач:

—  У чоловіків призовного віку є конституційний обов'язок захищати країну, але це обов’язок по відношенню до України. Коли йдеться про іншу країну, постає питання, чому вона має за них вирішувати, як вони повинні виконувати конституційний обов'язок стосовно України? 

Є таке правило, що ви можете не надавати захист від самого початку, але якщо ви вже його надали, то він не повинен мати зворотну силу. І скасування такого захисту може виявитись значно більшою проблемою

Бо всі ці люди, коли отримували тимчасовий захист, отримували його саме тому, що в нашій країни існує небезпека. Питання в тому, яким чином вирішити цю проблему, якщо небезпека не припинилася?

‍Фотографії Shutterstock

Проєкт співфінансується за рахунок коштів Польсько-Американського Фонду Свободи у рамках програми «Підтримай Україну», реалізованої Фондом «Освіта для демократії»

‍

‍

‍

‍