Суспільство

Українці розповідають:

Марія Бурмака, співачка, продюсерка, Київ-Львів:

— Коли у мене немає світла, то зникає і вода. І тому я — ха-ха-ха — купила абонемент у спортзал, який знаходиться поблизу мого дому (а ціни на річні абонементи зараз просто фантастичні). Спортзал, як і весь молл, працює на генераторах, і для мене важливий не стільки спорт, скільки те, що я щодня у будь-який час можу прийняти душ, помити і висушити волосся. Набридло підлаштовуватися і вставати о 5 ранку, щоб помитися й зробити укладку!

На додачу до залу я купила не дуже потужний фен і не дуже потужні щипчики для випрямлення волосся — на батарейках. Головне, що я чиста, і мої речі теж.

Пральну машинку вдома я завантажую по самі вінця і чекаю на зручний момент у стабілізаційному графіку, щоб увімкнути її на повний цикл. Ну а м'ятим одягом сьогодні нікого не здивуєш, це навіть тренд. Отак і виживаємо.

Анастасія Новицька, економістка, Київ:

— Щоб дізнатися, коли буде відключена електрика, я використовую застосунок «Київ цифровий». Дуже важливо вчасно заряджати потрібні гаджети. У моєму списку це два ноутбуки, повербанки, зарядна станція, акумуляторна лампа, ліхтарик, електронна книжка, смартфон. Коли гаджети заряджені, можна автономно працювати до 8 годин. А якщо відключення триватимуть довше — поїхати в офіс, коворкінг чи до друзів, де на той момент є світло.

Відключення світла навчили мене деяким лайфгакам:

— Раз на добу заливаю гарячу воду в термос, щоб потім не шукати, де нагріти воду і заварити свіжу каву з молоком чи смачний китайський чай;

— У морозилці зберігаю ємності із льодом. Вони підтримують низьку температуру в холодильнику, коли немає світла. Пляшки з льодом кладу на полиці із готовою їжею та продуктами, що швидко псуються;

— Коли заздалегідь знаєш часи «роботи» світла, можна запланувати й зробити безліч хатніх справ: готування, прання, поїздку на ліфті. Остання опція дуже важлива, бо на 10-й поверх складно підніматися з важкими торбами з магазину.

Регіна Гусейнова-Чекурда, юристка:

— Мені пощастило: у мене не видовий офіс на 25 поверсі, а лише на другому, куди можна спокійно піднятися пішки. Застрягнути в ліфті — мій найбільший страх, тому я перестала їздити в гості чи ходити до клієнтів, які живуть вище 5 поверху. Сподіваюсь, вони не ображаються.

У місті Бровари, де я мешкаю, світло відключають надовго і, що особливо неприємно, за непередбачуваним графіком. Найдовше відключення тривало понад 8 годин. Добре, що зараз літо. Адже я живу у приватному секторі, у моєму будинку від електрики працює котел опалення та насос для води. Тож коли відсутня електрика, тепло і вода також відсутні.

Під час минулих блекаутів довелося купити пічку на дровах, так звану «буржуйку», і безперебійник з акумулятором. На щастя, у теплу пору року проблема опалення не стоїть, а перебої з водою вирішуються запасами питної і технічної води. Вода стоїть всюди: у ванній — для вмивання і зливу, на умивальнику — щоб почистити зуби і помити руки, на кухні — для посуду. Аби пережити зиму, вже купила машину дров і планую купити ще один акумулятор.

Валерія N, спеціаліст з поліграфу, Київ:

— З постійними тривогами під час війни я особисто можу розвантажити голову і тіло лише одним способом, і цей спосіб — секс. Постійного партнера зараз у мене немає, тому допомагають гаджети. Нещодавно я замовила онлайн яскравий, блискучий, просто космічний апарат для самозадоволення! Один недолік — не додумалася взяти на батарейках і купила такий, що заряджається через кабель. Хто ж думав, що відключення електрики можуть тривати понад 10 годин на добу?

У результаті ситуація: одного психологічно надважкого дня я знервована і зла, а мій найнадійніший друг і партнер в антистресовій терапії… розряджений! Не витримала, побігла у найближче відділення Нової пошти, де є генератор. Кажу: «Можна тут у вас підзарядитися?» Відповідають: «В принципі, так, але тільки якщо у вас щось термінове». Я зважила всі «за» і «проти» і продемонструвала працівникові пошти предмет з моєї сумочки. І що ви думаєте? Цей коректний мужчина не поставив мені більше жодного запитання. Я підзарядилася одразу за бабусею зі старою «Нокією». Єдине, що довелося 45 хвилин привселюдно тримати вібратор в руці коло гніздечка для підзарядки. Що тут скажеш — після такої пригоди ми з ним дуже зблизилися!

Анна Радіонова, продюсерка, Варшава-Київ:

— У знайомої в Києві дитині всього 6 місяців, вона вже не на грудному молоці, і для подруги важливо регулярно підігрівати дитяче харчування. У моменти, коли виникає ця потреба, а електрики немає, вона бере дитину, сумку і йде на Нову пошту. Коли вона прийшла з цим проханням вперше, співробітники дозволили їй скористатись їхньою мікрохвильовою піччю на кухні та підсобним приміщенням, щоб одразу погодувати дочку замість нести підігріте додому. Працівники сказали, що вона завжди може приходити. Подруга зізналась, що розплакалася тоді від цього прояву підтримки.

Скільки не приходить у відділення — навіть якщо різні співробітники — відповідь завжди в стилі: «Так, звичайно, ви можете скористатись нашою кухнею і залишитись, щоб погодувати дитину, ходімте, ми вам все покажемо і допоможемо». Українці неймовірні, з такими людьми у війну не так страшно.

Ігор М, батько двох дітей, Кременчук:

— У Кременчуці працюють графіки відключень, майже чітко — зазвичай це 2-3 години блекауту. Ми живемо на 9 поверсі, ходимо пішки. Донька і раніше боялася ліфтів, а тепер тим паче. Займаємось фітнесом. Ходимо за продуктами з рюкзаками, так зручніше піднімати сходами. Дома маємо газову плиту, тому проблем з готуванням немає. Але іноді вечеряємо при ліхтариках. Маємо запас батарейок.

Взагалі я помітив, що з початком відключень люди стали більше виходити на вулиці, спілкуватися. Зараз дуже багато людей гуляють парками, сидять на лавочках, проводять час разом. Ми також. Коли світла немає, намагаємось кудись піти. Часто їздимо на дачу, готуємо їжу на вогнищі. Романтика.

Наталія Ряба, віцешеф-редакторка Sestry.eu, Варшава-Київ:

— Відсутність електрики протягом багатьох годин для українців — нова реальність. Тиждень тому я приїхала додому до Києва з Варшави. Потяг прибув близько 23:00. Зустрів чоловік. Ми їхали додому пустими дорогами нічного освітленого ліхтарями Києва. Я милувалася з вікна і якось не думала, що десь у місті, а конкретно у нас вдома, може бути інакше.

Вже у нашому темному під'їзді чоловік засвітив ліхтарик на мобільному і завбачливо попередив: «Ходимо лише пішки, ніякого ліфту, навіть коли в оселях світло. Бо застрягнеш!» Темний коридор — і ось нарешті наші двері. Відчиняємо, а квартира — як з різдвяної діснеївської картинки. Стіни у святкових гірляндах, у кімнатах запалені аромасвічки. Я вмить поринула в атмосферу свята, на душі стало радісно й тепло. Це ж чоловік і син влаштували до мого приїзду таку дивовижну красу!

Наступного дня зустрічаємось з подругою у центрі Києва. Золоті Ворота, Пейзажна Алея, Андріївський узвіз, Поділ. Проводжаємо красивенний захід сонця, на вулицях запалюються вечірні ліхтарі. Мій улюблений бар на Подолі не вміщає усю молодь, частина сидить на сходах, жваво розмовляє і п’є холодне просекко. На мить мені здається, що війни немає. Але приїжджаю на свій район і вертаюся до реальності — всі  будинки стоять у темряві. Тільки на мить стає моторошно, аж тут з-за хмари виходить місяць.

Роблю з десяток фото і вже біля мого будинку розумію, що попри відсутність освітлення на майданчику повно дітей. Дівчата на гойдалках, хлопці на велосипедах, усюди навколо - дитячий сміх. Яскравий місяць освітлює своїм сяйвом майданчик і українських дітей, які, попри вмовляння батьків, не хочуть йти додому, бо ж тільки десята вечора і канікули. І байдуже, що немає світла. Літо — для ігор і щастя.

Романенко Марина, природозахисниця, Миколаїв:

— Весь час прислухаєшся до ритму: повітряна тривога/відбій повітряної тривоги. У Миколаєві цей ритм шалений через близьке розташування до лінії фронту.  Тепер ще й відключення світла додались. Добре, хоч літо — якось морально легше через впевненість, що діти не залишаться голодними чи змерзнуть. АТ «Миколаївобленерго» оперативно інформує нас про години відключень. Вечірні години без світла — привід поспілкуватися з дітьми, особливо, коли не встигли зарядити гаджети. Ми часто використовуємо цей час, щоб прогулятися. Нехай темно — зате разом!

Наталія Жуковська, журналістка Sestry.eu, Жешув-Київ:

— Мої батьки проживають у невеличкому селищі Драбів, що на Черкащині — за 170 км від Києва та 400 від лінії фронту на Харківщині. Люди там прокидаються зазвичай вдосвіта. Встають разом із сонцем, аби зрання нагодувати худобу та, поки не спекотно, попрацювати на городах. Світло у селищі почали вимикати синхронно з іншими областями. Мама каже, що, звісно, незручності були, але то на початку. Тепер звиклися і вчаться планувати свій час.

Відсутність електрики найпомітніша увечері. Замість звичного перегляду телевізору — живе спілкування. Замість моніторингу новин — чаювання при свічках на кухні. І так щодня з 20.00. Неочікувано відсутність світла дала моїм батькам можливість більше бути одне з одним.

Обом батькам я передала з Польщі якісні павербанки. Зарядити їх часу цілком вистачає протягом дня, коли є світло. Разом з тим дзвоню ввечері мамі, а потім і татові — телефони вимкнені. Наступного дня запитую, кажуть — розрядилися. А чому не зарядили? Забули. Батьки зізнаються, що раптом наче повернулися на десятки років назад, у часи перших побачень, коли існували лише вони вдвох. Мама каже: я знову почала чути тата. Тато не приховує: він вже й забув, яка його дружина чудова співрозмовниця. Навіщо телефон, коли найближча людина — поруч?

Від редакції: Українці переживуть відключення електроенергії і злочинну російську неспровоковану війну проти нашої держави. Україна буде частиною ЄС — за кожного з нас і за тих, кого з нами більше немає. Світло переможе темряву!

Червень був насичений надзвичайно важливими для України подіями. Саміт миру у швейцарському Бургенштоці, саміт G7, вибори до Європейського парламенту, обрання нового голови НАТО, збереження Урсулою фон дер Ляєн посади президента Єврокомісії, підписання 10-річної угоди про безпеку зі США, яка провіщає прийняття України до НАТО.... і найголовніше: початок переговорів про вступ України до ЄС! На тлі великої політики повсякденне життя українців і українок у червні було зосереджене навколо спортивного ажіотажу на Євро-2024, смерті Ірини та відключень електроенергії, спричинених російським пошкодженням української енергетичної інфраструктури.

Діти граються в зруйнованих внаслідок обстрілу житлових будинках у Костянтинівці на сході Донецької області, 22 червня 2024 року.

‍

Президентка Швейцарії Віола Амхерд дивиться на президента України Володимира Зеленського під час фотосесії учасників Cаміту миру на розкішному курорті Бургеншток поблизу Люцерна, 15 червня 2024 року. Світові лідери зустрілися у Швейцарії, щоб розробити мирний процес для України після російського вторгнення в країну в 2022 році.

‍

17 червня фотографи Костянтин і Влада Ліберови опублікували у своєму Instagram фотографії звільнених з російського полону українських бранців. «Це були наші найскладніші фотографії за останні півроку. Ми відправили їх на Мирний саміт у Швейцарії, щоб використати під час переговорів щодо звільнення решти полонених», — розповіли журналістам фотографи. Деякі з бранців втратили в полоні до 40-50 кг і зараз відновлюються в реабілітаційних таборах, де з ними також працюють професійні психологи.

«Це вже було сказано багато разів, але ми повторюємо це знову. ХХІ століття, центр Європи, епоха новітніх технологій та штучного інтелекту. І саме тут зараз відбувається найбільший геноцид з часів Другої світової війни. Ці фотографії — тому доказ», — Костянтин і Влада Ліберови.

‍

Співробітники Океанаріуму у Валенсії годують одну з двох білух, Пломбіра і Міранду, з дельфінарію НЕМО в Харкові, Україна, 19 червня 2024 року. Дві білухи були евакуйовані з харківського акваріума до Іспанії в межах операції з високим ступенем ризику за участю наземних і повітряних сил.

‍

Учасники церемонії прощання з Іриною «Чекою» Цибух у Михайлівському Золотоверхому монастирі в Києві, 2 червня 2024 року. Ірина «Чека» Цибух, 25-річна бойова медсестра медичного батальйону «Госпітальєри», українська активістка та журналістка Громадського телебачення «Суспільне», загинула 29 травня під час евакуації поранених на північ Харківщини. У листопаді 2023 року Президент України нагородив її орденом «За заслуги» ІІІ ступеня, а в березні 2024 року вона стала лауреаткою премії «Українська правда-100. Сила жінок». Після прощання в Києві Ірина Цибух буде похована у Львові, звідки вона родом.

‍

Президент Української асоціації футболу Андрій Шевченко позує на тлі інсталяції з пошкоджених сидінь у кольорах України, привезених з Харкова до Мюнхена, Німеччина, 17 червня 2024 року, де триває чемпіонат Європи з футболу УЄФА Євро-2024. Інсталяція присвячена спортивним об'єктам, які зазнали бомбардувань під час російсько-української війни. Харків був одним із міст, що приймали чемпіонат Європи з футболу УЄФА Євро-2012, і до змагань було збудовано стадіон «Сонячний», який згодом слугував тренувальною базою для української національної збірної з футболу. Він був зруйнований російськими обстрілами у травні 2022 року.

‍

Вуличний музикант грає на піаніно під час часткового відключення електроенергії в Києві, 6 червня 2024 року. Через російські атаки на енергетичну інфраструктуру Україна зіткнулася з серйозним дефіцитом електроенергії, під час якого частина столиці та кілька областей занурилися в темряву.

‍

Українки стрибають через багаття під час традиційного святкування Купальської ночі біля столиці України Києва, 23 червня 2024 року. Це свято досі відзначається в Україні, і багато людей вірять, що стрибки через багаття очистять їх від злих духів.

‍

Українські військові та активісти ЛГБТ-спільноти під час «КиївПрайд 2024» у Києві, 16 червня 2024 року.

‍

П'ятирічна донька Аня та Катя, дружина Владислава Корнійчука, українського військовослужбовця, який загинув у бою, сумують біля його могили на Личаківському кладовищі у День скорботи і вшанування пам'яті жертв війни у Львові, 22 червня 2024 року.

‍

Президент України Володимир Зеленський, Президент Європейської Комісії Урсула фон дер Ляєн та Президент Європейської Ради Шарль Мішель під час церемонії підписання Угоди про безпеку між Україною та Європейським Союзом під час саміту Європейської Ради у штаб-квартирі ЄС у Брюсселі, 27 червня 2024 року.

Сьогодні ми настільки часто говоримо про поділ життя на до і після 24 лютого 2022 року, що це може видаватись заяложеною істиною. Беззаперечно, назавжди знаковим залишиться і 21 листопада, коли починались Помаранчева революція 2004-го та Революція Гідності 2013-го. Війна на сході України спалахнула в квітні 2014 року. За цей час ми втратили і здобули нереально багато. Кожен має і свої власні болючі, викарбувані в пам’яті дати. Без перебільшення для багатьох таким є 29 червня 2016 року, коли від кулі снайпера загинув оперний співак Василь Сліпак. Він народився у Львові, майже 20 років прожив у Парижі, звідки поїхав на війну, щоби повернутись у рідне місто Міфом. Таким був його позивний. Тисячі людей прийшли тоді на похорон.

Василь Сліпак завжди був міфом у музично-театральному середовищі Львова. Про першовиконання ним камерної кантати Олександра Козаренка для контртенора та інструментального ансамблю «П'єро мертвопетлює», прем'єра якої відбулася у 1994 році, кружляли легенди

Світлої пам’яті маестро Козаренко все життя захоплено розповідав про цей унікальний голос, щиро переживав та вболівав за Василя. У фіналі документального фільму «Міф» Леоніда Кантера та Івана Яснія композитор Олександр Козаренко говорить, що вбачає фатум в однойменному позивному, вибраному завдяки улюбленій партії співака — Мефістофеля в опері Шарля Гуно «Фауст».

Два Леоніда зі схожими прізвищами: Кантер і Канфер зняли документальні фільми про Василя Сліпака, які можна переглянути в мережі та подивитись на історію його життєвого шляху та вибору з перспективи часу. У стрічці «Моя війна. Два життя Василя Сліпака» Леоніда Канфера оперний співак у військовому камуфляжі говорить з оптимізмом про долі наступних поколінь, а режисер підсумовує:

«Можливо завдяки таким романтикам в України сьогодні є шанс на європейське майбутнє»

Батько Ярослав Сліпак просить присвятити фільм усім добровольцям, які загинули за Україну. Це був 2017-ий рік. Передивляюсь сьогодні, кілька днів після початку переговорів про вступ України в ЄС. Не злічити нових поховань воїнів на Личаківському цвинтарі у Львові. Немає з нами вже двох режисерів Леонідів і тата Василя.

Рік тому в річницю загибелі Василя Сліпака на своїй Facebook сторінці такі слова написала мама загиблого на війні 19 червня 2022 року Артемія Димида, іконописиця Іванка Крип'якевич-Димид: «Василь… Голос, який неможливо забути. Хлопчик-дударик. Ангельський спів, який почув Козаренко в коридорах конси і зрозумів, для кого писав свою музику. Чоловік, якого я ніколи не зустріла, але в Паризькій Опері 2 роки тому при вході розплакалася, бо там був дух Василя. Торреадор, з якого починається мій ранок. Міф, просто Василь, зірка.»

Я теж зі Львова і не раз чула про кантату Олександра Козаренка «П'єро мертвопетлює» на вірші поета доби Розстріляного відродження, футуриста Михайля Семенка, та голос Василя. А, що я би хотіла розповісти тим, хто знає менше або зовсім нічого?

Дозволю припустити, що важливу роль у формуванні особистості та вплив на життєвий вибір мало рідне місто та Львівська державна академічна чоловіча хорова капела «Дударик»

Тут виріс світової слави оперний співак, який за 19 років життя у Франції не змінив українського громадянства і віддав своє життя за свободу та краще майбутнє для нових поколінь.

«Дударик», як говорить у своєму фільмі Леонід Канфер, — це українська матриця. 9-річного Василя в 1983 році привів туди старший брат Орест. Микола Кацал (1940-2016) — засновник та довголітнійній керівник хору, зумів створити таке середовище, що всі батьки Львова хотіли, щоб їхні сини співали саме у нього, і сумували, якщо мали доньок.

Та не всім був дарований такий голос, як Василю Сліпаку, звуковий обсяг якого дозволяв виконувати і баритонові партії, і високі сопранові

Він 10 років співав у «Дударику», де став солістом і виступав у найпрестижніших концертних залах України і світу: Національній опері України імені Тараса Шевченка, Карнегі-Хол, Соборі Паризької Богоматері, Варшавській філармонії... Микола Кацал дорожив голосом свого вихованця, опікувався ним і допомагав Василю вступити у Львівську національну музичну академію імені Миколи Лисенка, що відбулося не відразу і причиною був саме той унікальний голос, який повважали неформатним.

Дмитро Кацал — з 2005 року директор-художній керівник і головний диригент Львівської національної академічної чоловічої хорової капели «Дударик» із колективом-супутником хором хлопчиків, так згадує друга для Sestry: 

«Василь. Міф, Сліпак, товариш дитинства і юності, харизмат, кантор-тенор, бас, зірка, доброволець, Герой України, і пустка його відсутності. Його було надзвичайно багато, де б він не з’являвся, чи фонтануючим веселуном-«розбишакою» між друзями, чи могутнім титаном сили і краси неперевершеного таланту у ролях в театрах. Є такі люди, трапляються зрідка, такі собі інтелігентні торнадо. У кожному з нас він залишив куточок в серці, що тепер порожній. Україні він реабілітував добровольчий рух, став сильним «інформприводом» щоб deep state замислився, хоч і ненадовго про мораль і справедливість, війну і життя as usual, а водночас світові навіть не дав можливостей у себе закохатися. 

Це втрата рівня Каллас чи Паваротті. Божевільно несправедлива. Сьогодні гідних Василя вже десятки, сотні! Не знаю чи вдасться мені примиритися із цією реальністю. Пошукайте його записи в інтернеті, подаруйте собі хвилинку естетичної насолоди

Дорожіть та оберігайте свої «діаманти». Навіть силоміць, якщо буде необхідно, не дозволяйте їм щезнути».

Вже у студентські роки Василь Сліпак багато гастролював та здобув Гран-прі та Приз глядацьких симпатій у відомому музичному конкурсі в Клермон-Феррані у Франції. Це стало стартом його успішної кар'єри за кордоном. У 1997 році він став артистом Паризької національної опери. 

Подруга Василя Співака, оперна співачка Ґоша Ковалінська зізнається, що їй нелегко писати ці рядки, а я читаю і усміхаюсь зі сльозами на очах:

«Передусім я пам'ятаю його сміх, низький дзвінкий голос, сповнений радості, поставу великого чудового хлопця, який завжди стискав мене в обіймах і кричав: «Сестро, сестро, де вареники?!», а я відповідала: «В магазині» (ха-ха-ха).

Пам'ятаю свій день народження, коли він приніс мені великий букет троянд (мав не бути в Парижі) і ми «робили» просекко на кухні в сифоні з газованої води. Сміх і калюжа білого вина на підлозі, коли у нас явно не вийшло. Ну що ж, ми хотіли аперольки. 

Але з тим самим днем мені найбільше асоціюється ніч. Це була жахлива ніч перед тим, як я дізналася, що Василя більше немає з нами, тому що я прокинулася близько 5:00 з нудотою, паморочилося в голові, не могла заснути, все боліло і чомусь мені було дуже погано. 

Коли я встала через деякий час, а у мене була репетиція вранці, і я саме була в Польщі, то дійсно вже знала, що щось не так. А потім я отримала повідомлення

Можливо, це кармічний зв'язок, який був у нас із Василем, дуже дивне відчуття. Але я завжди відчувала, що знала його раніше. 

У мене була така ж ніч у лютому два роки тому, коли я прокинулась і отримала повідомлення, що російські війська відкрито увійшли в Україну. 

Це сумний день, але я знаю, що ми ще зустрінемося. У споріднених душ так заведено.»

Друзі та близькі згадують Василя як людину-свято. Експромти, жарти, смачна їжа, розмови про все на світі до світанку — це все він. Був наче створений з музики. Тому так виразно бачили як вона відходила на другий план, коли організовував мітинги під час Революції гідності, збирав кошти на потреби військових, волонтерив, почав їздити на фронт. Кажуть, що пробували зупиняти та були безсилі. 

А з того місця, на яке Василь Сліпак проміняв Париж, його пам’ятає Валерія «Лєра» Бурлакова, ветеранка (підготувала Ольга Гембік), та ділиться цими цінними спогадами з нами:

 «Коли Міф мені вперше написав, я трішечки знала про нього від спільних знайомих, знала, що є такий собі оперний співак у Парижі, який хотів би воювати за Україну теж. Я це сприйняла максимально скептично: оперний співак, у Парижі, хоче на фронт. Таке поєднання — і максимально неспоріднений фах. І він ніби як хоче воювати, але сидить десь у Парижі і лише говорить про це.

Ну і от наскільки я скептично до цього поставилася до особистого знайомства — настільки насправді не вартим скептицизму був Міф. Максимально щира, відкрита, готова на жертви людина

Якби це було не життя, а кіно, то я б показала, як мені спочатку пишуть, що є такий оперний співак у столиці Франції, який хотів би воювати. А потім показала б, як ми сидимо брудні, вкриті товстим шаром пилюки, на сходинках сільського магазину у Луганському, їмо біляші, які вочевидь не варто б купувати у таку спеку, і запиваємо їх кефіром. І це таке щастя, такий смачний обід, поки ми вибралися з позицій на годинку, щоб зустріти покійну Іру Цибух, яка тоді нам привезла якісь корисні штуки. Мабуть, корисні штуки формату «кава й ковбаска», бо часто тоді волонтерська допомога була саме такою, страшно згадувати.

Коли Міф загинув, я казала Кантеру (якого теж немає, блядь, нікого немає), що різниця між загибеллю умовного простого пересічного хлопця і Міфа лише у тому, що загибель Міфа на війні змусить або мала б змусити когось замислитися. Про те, як і чому він опинився на Донбасі.

Про те, якою була його мотивація, і чи немає у тебе самого таких самих мотивів, замість розмов про те, що «піду, коли Верховна рада піде»

Ну і ми бачимо, що вже більше людей щось зрозуміли незбагненне для них у 2014-му (тому що і тоді бракувало людей критично, але війну взагалі ніхто не бачив), але не всі. І зараз той шматок землі, за який загинув Міф — не наш. Але відмовитися від того шматка і від права за нього боротися у перспективі на якихось перемовинах — це відмовитися від тих хлопців, які за той шматок випаленої землі загинули. Засвідчити, що все це робилося марно, — можна було Міфа одразу в Харкові на блокпосту поставити, і нехай би там стояв досі».

‍

<frame>Александра Гіршфельд — польська філософиня, мисткиня. У своїх проєктах зосереджується на аналізі та формуванні суспільної свідомості. Авторка і режисерка 100-серійного документального циклу інтерв’ю з жінками-лідерками майбутнього під назвою «Ентузіастки» («Entuzjastki»). Проєкт був створений до 100-річчя отримання польськими жінками виборчих прав і транслювався на CANAL+. Авторка, продюсерка і режисерка першого Всесвітнього жіночого саміту (World Women Sammit), організованого Pocket Project Foundation. Ініціаторка однієї з перших новинних платформ на польському ринку, де реалізує «журналістику рішень» — висвітлює проблеми сучасного світу з точки зору шляхів їх вирішення.<frame>

Хто ти?

— Ентузіазм — дуже красиве слово, про енергію, яка мотивує. Хто такі «Ентузіастки»? Що мотивувало вас створити цей проєкт?

— Мій інструмент — мистецтво, але побудова соціальної свідомості завжди була тією сферою, яка мене цікавила найбільше. Коли з 2015 року до влади у Польщі прийшов уряд правих поглядів, у певний момент ситуація в країні стала неприємною: з’явились питання і політичного характеру, і щодо судової системи, і щодо прав жінок... Складалось враження, ніби хтось краде у нас демократію. Що те, що нам вдалось такими зусиллями здобути, викидають у сміття. 

Ідея «Ентузіасток» виникла з відчаю. Я саме втратила роботу. Відчула, що якщо сама собі не «увімкну світло», то так само, як і всі, почну божеволіти. Не мала на реалізацію ані копійки. Але вирішила ризикнути — і отримала грант від посольства США. Цей американський підхід «Yes, you can do it!» дуже мені допоміг. Я подумала: якщо світ відчиняє двері й все складається — я повинна це зробити.

Так з’явились 100 коротких інтерв’ю з жінками з усієї Польщі, які своєю діяльністю впливають на соціальну ситуацію в країні. Серед них — і особистості з перших шпальт медіа, і маловідомі широкому загалу люди. З різних сфер: права людини, права жінок, зоозахист, охорона навколишнього середовища тощо. Були й бізнесвумен, педагоги, лікарки — це підтверджувало факт, що активізмом можна займатися незалежно від професії. Я не хотіла, щоб це було щось вибране мною у довільній формі, тож ми сформували експертне журі з лідерів думок, журналістів. І отримали від них сто кандидатур за визначеними критеріями.

— Коли я передивлялась розмови з цими жінками, помітила, що кожній з них ставили однаковий перелік запитаннь, який починався з ключового — «хто ти?»

— «Хто ти?» — одне з фундаментальних запитань, на яке кожна людина мусить відповісти сама собі. Мені було важливо, щоб у героїнь був час для роздумів про свою роль в цьому світі. Усвідомлення своєї сутності. 

Було цікаво, чи знайдемо ми спільний знаменник з цими 100 людьми. І завдяки такому «соціологічному опитуванню» виявилось, що кожна з жінок в якийсь момент свого життя зіткнулася з труднощами — мусила боротися за свої права чи за своє виживання. Пошук виходу із складної ситуації зазвичай тривав не один рік, але завдяки цьому вони й обрали соціальний напрямок. Щоб ділитись своїм досвідом, аби інші не мусили проходити той самий шлях, витрачати 10 років на те, що можна пройти за місяць. 

Це дивовижно. І дуже шляхетно.

— Вважаєте себе ентузіасткою?

— Частково. Цей проєкт став для мене дуже особистим, я шукала в цих жінках себе, і спілкування з ними мало сильний терапевтичний ефект. «Ентузіастки» також стали поштовхом до мого наступного проєкту. 

— World Women Sammit (Всесвітній Жіночий Саміт) теж народився в умовах кризи?

— Так. Пандемія, війна, особиста криза… Я обдумувала шляхи продовження проєкту «Ентузіастки» у міжнародному масштабі, але абсолютно вигоріла і не здатна була нічого створити. Тоді вирішила призупинити зовнішню роботу і зайнятись внутрішньою. До рук потрапила книжка «Healing collective trauma» Томаса Хюбла [Thomas Hübl — австрійський педагог і письменник, займається дослідженням та лікуванням колективної травми, — Ред.], яка дуже вплинула на мене. Шукала інформацію про автора в інтернеті й виявилось, що невдовзі в Німеччині мав відбутись його тренінг. 

Поїхала. Познайомилась з Томасом особисто. Розповіла про «Ентузіасток», а він мені — про фундацію Pocket Project, яку заснував. На той час вона займалась темою лідерства серед жінок у сфері терапії колективних травм (collective trauma healing). Хотіла, щоб вони стали партнером «Ентузіасток», однак отримала пропозицію, від якої не змогла відмовитись: створити для них окремий проєкт. 

У World Women Sammit (WWS) ми зосередились на трьох тематичних напрямках: розбудова миру, протидія поляризації світу (зокрема — розбудова діалогу), а також лікування колективної травми. І в цих сферах ми шукали людей, які мають практичний досвід і можуть ним поділитись. Серед інших, маємо фахівців з регіонів, де тривають збройні конфлікти. Всього нам вдалось залучити 28 спікерок і спікерів.

— Тобто на жіночому саміті все ж присутні чоловіки?

— Жіноча енергія є опорною, але чоловіки також є. Серед наших спікерів — Thomas Hübl, а також Sami Awad — палестинський активіст, борець за мир, засновник Holy Land Trust. Він підкреслює, що мир на світі досягається духовною працею кожної окремої людини. Якщо всередині нас війна, то війна буде і навколо. Дзеркальний ефект. З одного боку, в його ідеї немає нічого нового, але все ж — світу не вистачає хороших лідерів. 

На мою думку, нинішнім лідерам бракує енергії, яка традиційно асоціюється з жіночою.

— ​​Коли ви говорите про жіночу енергію, що саме маєте на увазі?

— Кожен з нас — не залежно від статі — має в собі як чоловічу, так і жіночу енергії. І позитивну, і негативну. Сучасний світ побудований таким чином, що бути в агресивних чоловічих нам… безпечніше. Щоб вижити — навіть жінки часто переймають чоловічу модель поведінки. Чого зараз бракує світу для балансу — це тієї енергії, яка пов’язана з любов’ю, емпатією, турботою, інтуїцією. Це також про те, як мислити цілісно, а не окремими елементами. Про транспарентність, співпрацю, комунікацію, вміння слухати. 

Жінки здатні нестандартно розв’язувати проблеми. Коли в системі криза — в уряді або фірмі, — на керівні посади назначають жінку, аби вона врятувала ситуацію

Хорошим прикладом такого рішення є, наприклад, Нова Зеландія і лідерство Джасінди Ардерн.  

Майбутнє (не) за матріархатом

— Для проведення першого WWS ви обрали онлайн-формат. Як усе відбулось? Хто ці жінки, що здатні змінити світ і хто з них справив найбільше враження?

— Саміт тривав 5 днів на платформі Pocket Project, яка, власне, спеціалізується в проведенні онлайн-заходів. Участь в прямих ефірах взяло близько 3 000 осіб. Тоді можна було приєднатись безкоштовною, а зараз увесь пакет виступів є можливість придбати на сайті. 

Серед спікерок маємо, наприклад, Pat McCabe — жінку, яка мене зачарувала. Вона — корінна американка, старійшина з племені навахо. Активістка, художниця, письменниця. У своїх практиках спирається на індіанські науки про життя. На її переконання, перше і основне право, якого ми повинні дотримуватися – це закон Матері Землі, який мусить бути в кожній Конституції. Це — фундамент, а решта — похідні від нього.

Дивовижна жінка Feride Rushiti з Косова. Особливо рекомендую послухати її інтерв'ю. У 1999, коли завершилась громадянська війна в Косово після розпаду Югославії, вона — тоді ще молода лікарка, — стала засновницею Косовського реабілітаційного центру для жертв катувань, який функціонує дотепер. Ніхто її цьому не вчив, вона діяла керуючись інтуїцією. Протягом багатьох років допомагала жертвам, не розголошуючи цього, адже в Косові того часу дівчині було соромно зізнатись, що вона стала жертвою насильства, це була ганьба для всієї родини. Feride Rushiti доклала неймовірних зусиль, аби про це почали говорити вголос. Створила комплексні програми реабілітації, що включають медичне лікування, психологічну підтримку та юридичну допомогу, і це значно вплинуло на реінтеграцію жертв війни в суспільство.

Звісно, не можна пропустити розмову з Олександрою Матвійчук, відомою українською правозахисницею. Центр громадянських свобод, який очолює Матвійчук, у 2022-му році отримав Нобелівську премію миру, зокрема, за збір свідчень жертв воєнних злочинів РФ. Їхня робота зосереджена на використанні сучасних технологій для відстеження та документування порушень прав людини. Вражає, як Олександрі вдається зберігати внутрішню м'якість і тонку чутливість навіть перед обличчям найжахливіших людських трагедій.

Цікава розмова була з Kelsey Blackwell, експерткою з роботи із тілом, чий підхід фокусується на використанні тілесних практик для зцілення та деколонізації, особливо для кольорових жінок. Раджу також почитати її книгу на цю тему.

Корисним для майбутніх мам буде інтерв'ю з Ibu Robin Lim, високоповажною акушеркою, відомою своїм системним підходом до здоров'я матері та дитини. Робін працює на Балі, заснувала клініку Bumi Sehat, де пропагує природні пологи та практики, що підтримують фізичне та емоційне здоров'я жінок.

З польських жінок у саміті взяла участь Paulina Bownik. Лікарка, яка працювала на польсько-білоруському кордоні й допомагала тим, хто пережив найстрашніші речі. Все це дуже вплинуло на неї, її емоційний стан. Її приклад також свідчить про те, що ми не можемо перекласти важливі теми на плечі окремих осіб. Проблема на нашому кордоні з Білоруссю досі не вирішена й потребує системних дій. 

Окремий блок саміту присвячений медитаціям. Nitya Patrycja Pruchnik — полька, яка презентує рух non-duality. Одна з лідерок, які займаються духовними трансформаціями. 

Але найбільше мені запам'ятався вечір, коли ми спілкувалися з представниками Parents Circle – Families Forum (PCFF). Ця організація об'єднує палестинські та ізраїльські сім'ї, які втратили близьких, перетворюючи їхній спільний біль на потужну силу для досягнення миру. Від розповідей Robi Damelin та Laila Alsheikh мурашки бігають по спині. Це жінки, які втратили своїх дітей у збройному конфлікті і які закликають до миру через глибоке усвідомлення процесів.

Я переконана: якби такі люди стояли на позиціях світового управління, не було б жодних воєн. Це те, чого ми повинні прагнути — мати лідерів, які говорять і діють з місця внутрішньої правди, а не з політичного порядку денного.

Ми потрібні одне одному

‍— Вважаєте, майбутнє за матріархатом? У чому проблема «чоловічого» світу і патріархального суспільства?

— Чоловіча енергія має позитивні сторони: сміливість, рішучість, прагнення захистити і здатність ризикувати. Однак патріархальне суспільство — це нерідко агресія, конкуренція, контроль та ієрархія. І все це відбивається на всіх аспектах соціального, політичного та економічного життя. 

Майбутнє не за матріархатом, а за збалансованим суспільством. В якому агресія врівноважується співчуттям, контроль — довірою, а конкуренція — співпрацею

Чоловічі мужність і рішучість можуть гармонійно співіснувати з жіночими інтуїцією та емпатією. Ми потрібні одне одному. 

Одного разу, досліджуючи сексуальність у Польщі, я знайшла цікавий момент у світовій історії. У Ліберії під час тривалої громадянської війни активістка Лейма Гбові об'єднала християнок і мусульманок у міжконфесійний рух Women of Liberia Mass Action for Peace (Масова акція жінок Ліберії за мир). Їм вдалось зупинити кривавий конфлікт, що тривав 14 років, дуже незвичним методом: вони влаштували сексуальні страйки. Тобто відмовились від інтиму з чоловіками, допоки ті не дійдуть між собою згоди.

Як бачимо, жіноча винахідливість у боротьбі за мир не має меж. Сама Гбові разом з президенткою Еллен Джонсон-Серліф, були удостоєні Нобелівської премії миру в 2011 році.

— Як події в Україні вплинули на вашу творчість? У чому бачите роль України та Польщі в розбудові сучасного миру?

— Зараз важко займатись творчістю, коли події в геополітиці стають дедалі гарячішими. Ми не знаємо, коли закінчиться війна в Україні — а з того, що я звідусіль чую, закінчиться вона не скоро. І невідомо, який вплив це матиме на інші країни.

Ми всі вже дуже травмовані на багатьох рівнях. Не лише на особистому, але також на культурному, національному, інформаційному. Ми маємо трансгенераційну (міжпоколінну) травму. Наприклад, якщо твоя прабабуся пережила зґвалтування – воно вплине й на тебе. Різні наукові дослідження підтверджують цей взаємозв’язок. 

Польща й Україна знаходяться на межі західного і східного світів.

Раніше Захід нас вчив, як правильно жити. Тепер ми мусимо змінити правила гри. Не можна дивитись на світ крізь одну лінзу — потрібно навчитись взаємообміну. Роль наших двох країн в цьому процесі — ділитись знаннями і досвідом, іншою перспективою

Це також місія й інших, далеких від Європи країн — Південної Америки, Індії, Китаю, країн Африки. 

Людям потрібні рішення. Але важко створити надію на те, що ми можемо влаштувати цей світ по-іншому, якщо в публічному просторі немає хороших прикладів для наслідування. Я хочу показати такі приклади лідерів та лідерок, які не здавались в умовах кризи і досягли високих результатів.

Наратив формує реальність. Які наративи ми будемо поширювати у світі — так люди і будуть мислити

— Зараз багато говорять про так звану нову еру, в чому вона полягає?

— Є відчуття, що настає час, коли ми починаємо розуміти, що справжня сила полягає не в індивідуальних досягненнях, а в умінні об'єднувати зусилля і працювати разом задля спільної мети. 

Однак ця нова ера буде успішною лише тоді, коли кожен з нас виконає необхідну роботу на внутрішньому рівні. Справжнє лідерство починається з побудови миру всередині себе. У тиші власного серця, у просторі медитації та роздумів ми знаходимо силу і усвідомлення, необхідні для того, щоб діяти на благо інших.

Вірю, що саме в такій колективній силі криється надія на краще завтра.

Фотографії з приватного архіву

Українська драматургиня і сценаристка Катерина Пенькова народилась у Донецьку. Закінчила Київську державну академію естрадного та циркового мистецтв за спеціальністю «Актриса розмовного жанру». Співкураторка фестивалю «Драматургії любові і бобра» та співзасновниця «Театру Драматургів». Лауреатка І премії Міжнародного літературного конкурсу «Коронація слова» (2012). Одна з переможниць драматургічного конкурсу Українського інституту в межах програми «Transmission.ua: drama on the move. Germany» з текстом «Свинина» — трагікомедією про життя українських заробітчан в Польщі (2020). Переможниця конкурсу «Драма.ua» із текстом «Марафон «російська рулетка»» (2023).

Її п’єса «Назву не пам’ятаю» увійшла до англомовної збірки “Ukrainian New Drama After the Euromaidan Revolution”. В жовтні 2023 року в межах Міжнародного проєкту «Історія пише себе сама» в Gorki Theater у Берліні  відбулось читання трагікомедії «Варвари цибулевої масті», де головною персонажкою є польська волонтерка, яка приймає у себе українську біженку.

Серед постановок у Польщі, «Бука» (2023) в Польському театрі у Бидгощі (режисерка — Ольга Турутя-Прасолова) та «Казки у валізах» (2022) в Komuna Warszawa (режисер — Беньямін Коц). Обидві п'єси написані у співавторстві із драматургинею Лєною Лягушонковою. Це далеко не весь перелік творчих досягнень Катерини Пенькової, яка, окрім драматургії, ще успішно співтворить мережу хостелів у Польщі. Без сумнівів ця тема знайде також своє відображення в текстах авторки. Розмовляємо для Sestry про це вдале поєднання креативності та прагматизму, війну, пошуки себе, материнство.   

Для мене Ти дивовижна жінка, бо творчі люди часто вважають, що вони не до бізнесу, хоча при тому нарікають на низькі заробітки в мистецьких сферах. Здається, що можна відчувати більше свободи в творчості, якщо є альтернативне джерело прибутків, і Ти якраз знайшла рецепт гармонійного поєднання. 

Я теж так це бачу. В бізнесі мене вів страх, а в творчості я не чекаю на музу. Я вважаю, що її можна систематизувати і себе дисциплінувати. Свою першу п’єсу я написала в 2011 році й була це віршована казка, за яку в 2012-му я отримала першу премію «Коронації слова» в категорії «п'єси для дітей». Це було щось зовсім інше від того, що я пишу зараз, але цей досвід мені теж здається цікавим. 

Я виховувалася в російськомовній родині й моя мама була в шоці, оскільки це було українською мовою у віршованій формі: «Як ти це змогла?» 

А мені було важливо попрацювати з цим. Я завжди писала вірші, маленькі новели, захотілося якоїсь більшої форми.

Я, як і всі, мабуть, себе шукала. Я ж закінчила балетну школу в Донецьку. І, коли ще навчалася, то брала активну участь в шкільній самодіяльності. Писала сценарії вечорів, ставила їх, грала в них, і мені казали: «Ну, балет, Катю, це не твоє. Тобі в актриси треба, ти так гарно граєш». Я поступила в естрадно-циркову академію і, мабуть, була би непоганою акторкою, але не склалося. 

В 2014 році для мене і моєї родини було абсолютно зрозумілим, що війна не закінчиться на Сході, що вона піде далі

Ми розуміли, що треба думати ширше. Я почала будувати бізнес, спочатку в Києві, потім у Варшаві. Хотілося якоїсь безпеки для своєї родини, бо мені не було за що утримувати маму і бабусю. Ми були у страшних мінусах. Ну ось власне, мене дуже сильно страх вів в бізнесі, я не знаю кого як. Страх, що треба забігти якомога далі, поки є ця енергія: бігти, бігти... У мене (у моєї родини) в Донецьку залишилася трикімнатна квартира, будинок бабусі. Ти просто усвідомлюєш, що цієї нерухомості вже нема, забуваєш і думаєш про те, що тепер треба робити щось нове. 

Ми з чоловіком відкрили 2 хостели у Києві, потім 10 у Варшаві, і до пандемії досить швидко піднялись. А тоді гримнула пандемія. Ми були змушені закрити половину з них, бо не тягнули оренду. Не було людей, не було кого селити. Але Польша допомагала підприємцям, і нам дали тоді якийсь кредит на відновлення. Це було близько ста тисяч злотих, завдяки чому ми змогли відновитися приблизно за рік. Ось тоді ми вже почали ставати на ноги, відкривати нові хостели, рухатись далі.

Драматургія та сором жити своє життя

Я почала знову писати в 2019 році, коли в мене з'явився час. На той момент ми вже відкрили декілька хостелів у Варшаві, вони почали працювати, ми працевлаштували адміністраторів і в мене з'явився час, який я змогла приділити тому, що мені подобається, знайти якусь віддушину в творчості. Зараз часу знову обмаль і ми на такому етапі, коли я дуже багато роблю. Але я думаю, що я вибудую зараз якусь схему, де будуть працювати уже наші старші по команді.

У 2022 році я відчувала, що не можу займати місце тих митців, які приїжджають з України. В творчому плані цей рік був для мене абсолютно порожнім. Взагалі перші пів року я була повністю зайнята прийманням біженців і практично жила в шелтері, оскільки це було цілодобово.

Ми переробили свій основний хостел на площі Домбровського, 3 у Варшаві на пункт прийому і цей потік жінок був безкінечним

Перший місяць ми робили це за свої гроші. Згодом сердечна подруга, режисерка Олена Апчел знайшла спонсора, а потім Польща запровадила програму «40+», завдяки якій ми могли продовжувати.

Знаю зі свого досвіду і чула теж від подруг-драматургинь, що коли ти пишеш якусь свою достатньо автобіографічну історію, то потім хочеться перемкнутися і написати щось дуже жанрове, що не потребує як би твоєї крові. Тоді ти робиш величезний розворот, шукаєш матеріали по темі, створюєш цих персонажів. Згодом знову хочеться щось своє викласти, що набралось. «Назву не пам’ятаю», «Готель «Великобританія»» і «Бути майстром» ці три тексти такі досить автобіографічні. Хоча «Великобританія» вже більш містерійний. Там є декілька шарів і вся ця історія йде глибоко у віки. 

Крайня прем’єра «Легенди Києва» для Театру драми і комедії на лівому березі Дніпра (режисерка — Наталія Сиваненко) з тих п’єс, для написання яких потрібно було попрацювати з масивом інформації, адже там багато історичних сюжетних ліній та хотілось знайти якісь цікаві маловідомі факти. Я прожила на Лівобережній 15 років і щодня ходила повз цей театр. Злукавлю, якщо скажу, що не мріяла одного дня побачити на цих вертикальних афішах, які видно і з метро, і з Броварського проспекту, своє ім'я.

 В липні планується прем’єра у Берліні із режисером Андреасом Мерцем. Це був його запит. Але проєкт дуже сильно став і моїм. Андреас у 2010 році був у Донецьку, робив там вуличний театр. І захотів зробити зараз проєкт про людей, які брали в ньому участь. А ми ж усі розуміємо, що це люди із історією двох разів вимушеного переміщення.

Я просто не могла пройти повз цю тему, оскільки це моє рідне місто. Ми взяли близько 15 інтерв’ю. Я сама плакала, беручи їх

Було дуже багато чуттєвих моментів, ностальгії. Хтось в інтерв’ю називає парк, а я там провела дитинство. А ми там із братом катались на каруселях, а ми там гуляли по алеї казок і були на дитячій залізниці. Андреас каже: «Ми візьмемо інтерв’ю у жінки, яка зараз живе у Львові і веде театральну групу для дітей». Я починаю брати інтерв’ю і розумію, що це Ольга Чистоклетова. І я вже нічого не можу брати і починаю просто ревіти, бо вона і її чоловік створили перший незалежний театр у Донецьку і, швидше за все, один із перших незалежних театрів в Україні ще у 1989 році — «Жуки». І я була там зі своїм класом. І вони справили на мене настільки сильне враження, що я знала — я хочу робити щось подібне. Це те, з чого і я складаюсь.

Потім я намагалась зібрати ці інтерв’ю в певну структуру. І повстав текст. Він вийшов непростий. Ми створюємо німцям проєкцію східно-німецької народної республіки і референдум, де існує вибір, але без вибору.

Дуже цікаво, як це сприйме німецький глядач, оскільки нам не хотілось зупинятись на тому, що на сцену виходять нещасні українки і розповідають про своє важке життя

Хотілось піти далі, дати відчуття відповідальності. Не знаю на скільки це вдалось. Зараз ідуть репетиції. 

Є попит, я бачу, що зараз я вже на тому етапі, коли театри, які хочуть зі мною працювати, замовляють тексти. Мене часто запитують як це мати велику фірму, коли у тебе є команда, персонал. Я й пишаюсь тим, що я зробила. Відчуваю радість від того, що я роблю кожного дня, але так само майже сором від того, що багато моїх друзів на передовій, а я ні, та наче виправдовую себе тим, що в мене двоє дітей, двоє непрацездатних батьків і свекруха. Ось такі думки часто накривають.

В мене прекрасні стосунки з обидвома дітьми, але дуже мало для них часу

Особливо, коли пишу. Це єдина моя проблема. Синові вже сімнадцять. Він спочатку не хотів бути у Польщі й мені дуже його бракувало. Цього року закінчує школу за українською системою в Освітньому центрі «Материнка» імені Дмитра Павличка у Варшаві. Йому вже більше хочеться свободи, жити своє життя. Щоразу відповідає: «Мамо, я тебе люблю!», коли я хвилююсь про плани на майбутнє.

Донька третьокласниця відразу пішла в польську школу і говорить польською практично без акценту.

Часто в ній пізнаю себе. Я була досить зухвалою. В дитинстві мені здавалось, що я все можу, всі люблять і все у мене є

Я дуже багато встигала: окрім загальноосвітньої, я ходила в балетну школу, театральний та літературний гуртки. Вставала о п'ятій ранку, робила уроки, на сьому тридцять йшла до школи, потім були позакласні заняття, на шосту годину вечора балетна школа. Сім років підряд я спала по п’ять годин. Мені це подобалось.

Мої батьки з того часу, коли обіймати дітей вважалось збоченням. З восьми років я торгувала влітку на ринку поруч з мамою, яка там працювала. Це ж були 90-ті роки, тотальна бідність. Не можу сказати, що мене безмежно любили, але й дуже не ображали. Побити могли, це тоді було нормою. Я сама знаходила себе. Мене перло, що комусь подобається те, що я роблю, що я можу організувати такий шкільний вечір, де сміються усі вчителі та учні.

Мою малу ніхто не примушує щось робити. Я часто її обіймаю і цілую

‍Вона фонтан ідей і дуже сильна особистість. Три роки ходила теж у балетну школу. Набридло. Тепер пішли на контемп. Це її вибір. Буває їжджу в справах по місту, а вона мені пише: «Мамо, коли ти вже будеш вдома і обіймеш мене?» і я така: «Ну все, треба їхати додому обіймати дитину».

Дівчата й навіть юнаки охоче брали участь у майстеркласах з виготовлення купальських вінків, народних іграх і забавах, танцювали, співали купальських обрядових пісень, частувались ковбасками на грилі.

Дівчата робили і прикрашали опудало Марени (зимове божество), а хлопці — Коструба (або Купайла), після чого жінки мали викрасти чоловіче дерево-опудало і втопити його, а хлопці — вкрасти Марену і спалити її на вогнищі.

Найголовніший атрибут свята — вогнище, через яке стрибали поодинці й парами. Ніхто, на щастя, не обгорів, але був випадок, коли хлопець стрибав з наплічником і приземлився в багаття. Добре, що спина була захищена. Були ті, хто збивав коліна під час приземлення, але загалом атмосфера панувала — вогонь!  

«У Варшаві ми підтримуємо українську культуру. Наші діти, які народжуються тут, живуть уже в зовсім іншому середовищі, — розповідає організаторка заходу, волонтерка «Євромайдан-Варшава» Вікторія Погребняк. — Люди, які виїжджають з України, залишаються без внутрішньої опори, без цінностей, які нам прививали на рідній землі з молоком матері, з українською піснею. Ми діаспора, але передусім — українська. Тому хочемо, щоб наші унікальні традиції не забувались. Але ще ми робимо це, щоб Україна теж не втрачала з нами зв’язок».

«Ми організовуємо таку подію вперше. У Польщі традиції святкування Івана Купала відрізняються від наших, у них це називається Noc Świętojańska. Ми бачили тут, у Варшаві, що місцеві теж плетуть вінок, але один великий і всі разом. Ми ж хотіли зробити це саме в наших традиціях — як звикли бачити в Україні», — додає Вікторія і зізнається, що організатори не очікували такого ажіотажу й великої кількості охочих взяти участь у святі. Тож ймовірно, наступного року Купала масово відсвяткують знов.

«Я живу тут давно, з початком повномасштабної війни забрала до себе з України доньку, — ділиться враженнями учасниця заходу Людмила. — Я народилась в 70-х роках у Миколаєві: тоді це місто було геть російськомовне, аж неприємно було. Зараз усе змінилось. Дуже пишаюсь тим, як жителі Миколаєва чинили опір ворогові. Як вигнали їх з Баштанки, де я працювала [місто на Миколаївщині, де у березні 2022 року мешканці об'єднались проти окупантів і розбили колону російської техніки з понад 300 бойових машин — Ред.]. Якби не Баштанка — не було б України. Я там працювала, знаю тих хлопців, які героїчно обороняли місто. Сьогодні це свято, ці традиції, річка нагадують мені Батьківщину, я почуваюся зараз як вдома».

Свято Купала — одне з найстаріших слов'янських свят сонцестояння. Його кульмінація — очищення за допомогою вогню, тобто стрибки через багаття.

Після переходу на новоюліанський календар у 2024 році Україна вперше за багато років нарешті святкує Купала під час літнього сонцестояння: коли день найдовший, а ніч — найкоротша. Раніше свято відзначали з 6 на 7 липня, цьогоріч — з 23 на 24 червня. Цього року Івана Купала ще й збігається зі святом Трійці.

Організатори заходу зазначають, що на інших акціях Євромайдан-Варшава до них неодноразово приєднувались поляки. Сподіваються, що українські купальські традиції також їм сподобаються.

Кошти, виручені на благодійному ярмарку та під час майстеркласів, підуть на дрони для ЗСУ.

<frame>Наступна публікація із циклу матеріалів «Портрети сестринства». У ньому ми хочемо розповісти про дружбу українських та польських жінок, підтримку простих людей, але не тільки — також і про ті непорозуміння, які зрештою призвели до нових знань двох народів одне про одного. Розповідайте нам свої історії — історії зустрічі з польськими чи українськими жінками, які змінили ваше життя, вразили вас, чогось навчили, здивували чи змусили задуматися. Пишіть нам на адресу: redakcja@sestry.eu<frame>

Кілька років тому одна жінка з мого маленького міста Біляївка на Одещині запитала: навіщо ти товаришуєш з людьми не з України? Невже ти думаєш, що вони для тебе будуть колись добре ставитися? Дружи тільки зі своїми — хто однієї з тобою крові.

Це був 2016 рік, вперше в житті я тоді ризикнула написати заявку на програму навчання для журналістів, яку проводила польська фундація «Освіта за демократію». Мене відібрали та запросили до Черкас. Колеги-журналісти з польської «Газети виборчої» розповідали українським журналістам про соціальні кампанії в медіа: як вони змінювали умови перебування польських жінок у пологових будинках, як захищали право на якісну паліативну допомогу для важкохворих людей, про локальну ініціативу подати заявку на участь в конкурсі «Катовіце — культурна столиця Європи».

***

За останні вісім років я провела десятки соціальних кампаній в своєму рідному місті, два роки після початку повномасштабного вторгнення я працюю в катовіцькому відділі «Газети виборчої», а ще входжу до Консультаційної ради Сілезької метрополії, яка експертно допомагає Катовіце стати культурною столицею Європи. Магія, скажете ви? Так не буває?

А все почалося з керівниці проєкту, зараз членкині правління, координаторки польського Фонду «Освіта за демократію» Наталки Кертичак. Завдяки ній сталося моє знайомство з Польщею, вона влаштувала перший візит до Сілезького воєводства, через десятки зустрічей з польськими активістками навчила змінювати своє місто у креативний та творчий спосіб, а ще тоді приїхала до мого маленького міста, щоб підтримати ідею перевтілення пологового відділення.

Наталка надихнула вірити, що великі системні зміни можливі навіть там, де здається нічого і ніколи не зміниться

Уявіть, тоді в нашому міському пологовому не було жодної душової кабінки, де б жінки могли зробити якісь банальні гігієнічні процедури, там панувало акушерське насилля, відділення могли взагалі закрити в рамках медичної реформи, оскільки більшість жінок обирали народжувати в Одесі. Це не змінювалося роками — в таких умовах народилася я і через 27 років в таких же умовах я народжувала свою доньку. Наталка влаштувала зустрічі з польськими громадськими діячами, після яких одна за одною народжувалися ідеї.

Моя команда в Україні писала місцевим чиновникам листи з вимогою змінити пологовий та додавала туди фото вагітних із засторогою: «Якщо відмовите цим жінкам — ваші гроші з’їдять миші» (нагадували їм старе повір’я), друкували флаєри для молодих татусів з проханням підтримувати жінок в пологах, організували навчальну поїздку завідувача пологового відділення в один із кращих пологових будинків в Україні. Ці всі, інколи здавалося божевільні, ідеї підтримала Наталка як кураторка проєкту. Кульмінацією стала зустріч, на якій жінки-активістки міста разом з представниками районної влади, лікарні ліпили з пластиліну ідеальний пологовий. Цією ідеєю нас надихнула ще одна активна полька, з якою познайомила Наталка — Агата Урбанік з Варшави.

На цю креативну майстерню з Польщі мала приїхати Наталка Кертичак. Ми чекали на сувору інспекторку, яка має зробити висновки, чи справилися ми із завданням проєкту, а приїхала м'яка, скромна, тепла та сердечна людина — з польськими солодощами для моїх дітей. Вона разом з нами натхненно ліпила доброзичливого лікаря, який радо допомагає своїм пацієнткам та з посмішкою зустрічає маленьких біляївців у новому світі.

Пройшло вісім років — все, що ми тоді створювали на цій креативній зустрічі, стало реальністю. Пологовий у Біляївці пережив медичну реформу, за часи повномасштабної війни там народилося 680 дітей, там створили набагато кращі умови перебування для жінок та немовлят, навіть є ліжечка з підігрівом для малюків.

Коли почалось повномасштабне вторгнення, Наталка була однією з перших, хто запитав, чи не потрібна мені допомога. Пізніше, коли я трішки прийшла до тями, вона запросила до Варшави на зустріч українських громадських активісток, щоб «трохи вас розвантажити», побути в колі серед своїх та відчути дружню підтримку.

Мені здається, що завдяки Наталці та її колежанкам з фундації, в десятках міст України сталися важливі системні зміни. Вони були одними з тих, хто доклав просто титанічних зусиль, щоб стосунки між нашими країнами потеплішали, а люди будували між собою мости, а не стіни. Дуже багато моїх важливих знайомств сталися саме завдяки Наталці.

Вони ниточка за ниткою спліталися у міцне та добротне рятівне коло, яке тримало на ногах на новому місці

Одна із зустрічей, яка сталася в той самий перший візит — з Малґожатою Ткач-Яник, громадською активісткою з Ґлівіце, викладачкою Сілезького університету в Катовіце. Для мене це була перша «доросла» розмова про фемінізм, про сестринство, про подолання упереджень та конкуренції між жінками. У перші дні, коли я приїхала до Ґлівіце, Малгожата, а бачилися до того ми один раз в житті, була на зв'язку.

Я була в набагато кращій ситуації, ніж багато жінок-біженок, тож від допомоги відмовилася. Мені бракувало хіба що спілкування та якогось заземлення.

Вона почала запрошувати на зустрічі місцевого жіночого клубу. Виявилося, що в Ґлівіце живуть сотні родин, які мають досвід біженства після ІІ-ої світової війни. Це люди, які приїхали сюди з українських міст: Львова, Сміли, Стрия тощо.

У форматі «живої бібліотеки» вони розповідали історії своїх родин, які з нуля починали життя, вийшовши на місцевому залізничному вокзалі з однією-двома валізками. Ці зустрічі були терапевтичними для мене. Вони розповідали історії своїх родин, коли поляки та українці жили разом тривалий час, мирно співіснували, створили багато гарних речей, обмінювалися традиціями та культурою.

Завдяки цим зустрічам я познайомилася ще з однією прекрасною польською жінкою — Маґдаленою Гоїк, вчителькою польської. Вона не лише займалася зі мною граматикою, а й влаштовувала різні прогулянки містом та воєводством. Розповідала, який внесок жінки зробили у розвиток Сілезії, водила паломницьким шляхом Святого Якова та м'яко сварила за вимогливість до доньки, яка, здавалося мені, ніколи не заговорить польською. «Вас треба розвести в різні групи, бо ти до неї несправедлива», казала. І була права — донька давно розмовляє краще за мене.

Маґдалена часто говорила, що в дитинстві хотіла бути українкою, навіть шукала в своєму генеалогічному дереві українське коріння, так їй подобається наш народ

А мені щиро хотілося бути схожою на неї: ось так вільно зібратися та їхати в свою улюблену Португалію з одним рюкзаком за плечима, вміти довірятися світові та вірити у доброту людей.

Та перша поїздка до Польщі познайомила мене з колективом Катовіцького відділу «Газети виборчої», а вже після повномасштабної війни — з журналісткою видання Міхаліною Беднарек. З нею разом ми писали цикл статей про українських біженців у Польщі, а пізніше вона порекомендувала мене до складу Консультаційної Ради, яка експертними порадами допомагає Катовіце стати культурною столицею Європи у 2029 році. І це теж для мене той досвід, який би я хотіла привезти в Україну: як глибоко люди знаються на своїй культурі, бережуть та захищають унікальність та ідентичність свого регіону, як шукають європейський вимір. Говорять про те, що їм потрібна максимальна критика всіх проєктів, бо без неї не буде змін та росту.

***

Якби мене попросили охарактеризувати себе одним словом, я б сказала що є соціофобом. Мені важко дається побудова соціальних контактів, однак ці польські жінки якимось дивом дали відчуття сестринства та віри навіть такій складно сконструйованій людині як я. Через війну, відчуття втрат, мені мало, на що вистачає душевних сил. Згадувала, чи подякувала я цим та багатьом іншим польським жінкам за їхню ненав’язливу підтримку? Здається, що ні.

Коли небо впало на землю — вони допомогли пережити найважчі моменти. Зараз, коли трохи в душі розвиднілося, хочеться сказати всім просто душевне дякую за справжню сестринську підтримку та емпатію.

Євген Клімакін — журналіст, головний редактор порталу «Нова Польща», волонтер. Працював, зокрема, на Польському радіо, Сulture.pl, TVN та телеканалі «1+1». Останніми роками бере інтерв'ю у людей, які пережили важкі травми, в'язнів нацистських концтаборів, матерів загиблих українських солдатів та жінок-біженок.

Як починалось Твоє життя в Польщі?

Спочатку я був у захваті від усього. Я приїхав у 2009 році. Я не розумів всіх поділів. Я був у захваті від того, як ви святкуєте 11 листопада, що скрізь висять прапори. Я був у захваті від польського патріотизму. І я пам'ятаю, як щоразу висловлював це захоплення польським патріотизмом моїй подрузі Йоанні Клімас. А вона казала: почекай, поживеш тут трохи, тоді побачиш.

Але для мене, людини, яка приїхала з країни, де в той час майже ніхто не вивішував прапорів на національні свята, це було прекрасно. У нас не було таких традицій. Я дивився, слухав, і в мене було таке враження, що всі навколо говорили: Польща, поляки, польськість, польське.

А в Україні на той час ви ще не вставляли всюди слово «Україна»?

Ще ні. Можливо, у частини населення на заході України, ближче до Польщі, ця національна свідомість була сильнішою. Однак у центральній частині України, звідки я родом, і далі на схід, особливо у великих містах, багато людей ще не мали сильної української національної ідентичності.

Ми знаємо, якими були причини цього. За радянських часів було зроблено все можливе, щоб стерти в нас сліди українства. У моєму рідному місті Бердичеві була одна українська школа, до якої я не потрапив, тому навчався російською мовою. За радянських часів ми не мали повної можливості розвивати свою культуру. Вона була марґіналізована, а українська мова знищена. Дозволявся лише рустикальний  варіант української культури. Однак, коли українська культура входила у сферу високої культури, її одразу ж знищували. Адже велика культура — це тільки російська культура. Ми могли бути лише у формі шароварщини. Від багатьох росіян досі можна почути, що українська мова така смішна. Смішно звучить, як і білоруська, що це така «недомова», «недокультура», «недонація».

«Недо». Що це означає?

Той, який не виріс. Не відбувся. Так само, як росте велике дерево і є маленька гілочка, яка відходить від стовбура. Дерево одне, і воно російське, а якийсь маленький листочок чи гілочка збоку, те, що росте, може бути українським чи білоруським. Окремішність нашого буття абсолютно не сприймалася. І в результаті в Україні, великій країні з десятками мільйонів населення, українство було або знищене, або марґіналізоване на довгі роки. Особливо у східній частині, у містах.

Але зараз, коли українська боротьба за незалежність триває вже багато років, національний дух загартовується. Мільйони людей відвойовують власну ідентичність

Так сталося і з моїм батьком Олександром, російськомовним українцем, який у 2022 році, у віці 65 років, перестав розмовляти російською у повсякденному житті і повністю перейшов на українську. Він народився в Українській Радянській Соціалістичній Республіці. У нього була російськомовна школа, російськомовний університет, пам'ятники російським активістам на вулицях — він мав нав'язану російськість, але все ж обрав українську політичну ідентичність. 

‍Повертаючись до Твоєї історії: звідки прийшло рішення переїхати до Польщі?

Це було 15 років тому. Я жив у Києві і працював на одному з найбільших телеканалів. Я також вів ранкові програми на радіо. Але в якийсь момент на телеканалі змінилося керівництво, і атмосфера вже не була такою, як раніше. Те ж саме сталося і на радіостанції, де я працював з першого дня — там теж багато чого змінилося після смерті власника. Я почав відчувати, що якийсь етап добігає кінця і мені потрібні зміни. Приблизно в той же час я отримав річну візу до Польщі — я вірю в такі життєві дороговкази. Я завжди обіцяв собі, що колись приїду до Польщі, познайомлюся з країною моїх предків ближче. Частина моєї родини по батьковій лінії походила з Кракова. Крім того, мої стосунки на той час також розпалися, тож я вирішив, що це вдалий час. Оскільки мені потрібно було починати все спочатку, то не було різниці, чи це буде Київ, чи Варшава. Я звільнився з телебачення і радіо та приїхав.

Сміливо.

Сьогодні я думаю про це так само, але в 29 років ти сміливіший у своїх рішеннях. Але я приїхав сюди не з думкою, що залишуся тут назавжди. Спочатку я хотів дослідити місцевість, подивитися, як я себе тут почуватиму.

А як Ти перевіряв своє самопочуття?

Я гуляв Варшавою, дивився пам'ятки, їздив на автобусах, щоб побачити, як місто пов'язане між собою і скільки на що йде часу. Наприклад, я їхав автобусом з Нового Світу до аеропорту. Стою в аеропорту, чекаю на зворотній автобус, а до мене підходить мила пані та питає, чи можу я перевірити, скільки хвилин залишилося до від'їзду її автобуса, бо вона не має окулярів. Я перевіряю, а жінка каже: «О, я чую, що ви не з Польщі. А звідки?» З України. «Ну, пане, у вас складна ситуація», — сказала пані у 2009 році! (cміється). «Але в Польщі теж колись було погано. Був комунізм, а тепер у нас прекрасна, вільна, незалежна країна. Тож я тримаю кулаки за те, щоб у нас все налагодилося. А чим ви заробляєте на життя?» І я ввічливо кажу, що мене звуть Женя Клімакін, я український журналіст. «Чудово! Бажаю вам всього найкращого». А як вас звати і чим ви займаєтеся? «Майя Коморовська. Я акторка». Автобус під'їжджає, пані заходить, і я думаю, що це ще один знак. Така зустріч у перший день. Тож я повернувся до Києва за речами і приїхав до Польщі на довше.

Як Тобі вдалося знайти роботу в польських ЗМІ? Це складно, коли ти приїжджаєш з-за східного кордону і нікого не знаєш.

Думаю, в Польщі я вперше в житті шукав роботу. В Україні вже давно отримував чергові пропозиції. Приїхавши до Польщі, я швидко зрозумів, що мій досвід роботи на українському телебаченні, на радіо нічого не означає, що я маю починати все з нуля. Мене тут ніхто не знає. Тому я почав телефонувати, писати, ходити на інтерв'ю і потрапив на Польське радіо, а потім на Dzień Dobry TVN.

Але як Тобі це вдалося? Напевно, на Dzień Dobry TVN завжди є довга черга претендентів.

Я ретельно готувався. З самого ранку я вмикав по черзі всі канали, розбирав, коли, що, як, щоб зрозуміти структуру ранкових програм. Де синоптик, де інтерв'ю в студії, де матеріал, де репортаж. По-перше, я хотів побачити, що є кращим, а по-друге, зрозуміти, чим польський сніданок відрізняється від українського. 

І куди Ти пішов з цими знаннями?

Я вирішив зателефонувати пану Міщаку.

Справді?

Ну, так. Я знайшов номер секретаріату і подзвонив. Кажу: добрий ранок, мене звати Женя Клімакін, я український журналіст. Раніше я працював з українським телеканалом «1+1», тому я сказав, що хотів би поговорити про співпрацю. Звісно, я не сказав, що шукаю роботу.

І що, Тебе з’єднали з Едвардом Міщаком?

Ні, виявилося, що пан Міщак був у відпустці, і вони дали слухавку його заступнику Богдану Чаї, і він погодився зі мною зустрітися. Ми поговорили, і він сказав, що подумає про це. Потім настала тиша. Але я дзвонив йому кожні кілька тижнів. В якийсь момент я йому, мабуть, набрид, тому що він скерував мене до Катажини Бялек, яка тоді була одним з продюсерів «Доброго ранку TVN». Я почав їй телефонувати. Кася домовилась зі мною про зустріч 10 квітня 2010 року.

10 квітня 2010 року?

Я все ж таки пішов. Заходжу, а там спеціальна редакційна колегія. Надзвичайний стан. Кася не мала часу поговорити зі мною. Вона просто сказала, що оскільки я там, то можу приєднатися до засідання. Тож можна сказати, що мені пощастило. Якби це був звичайний день, вона, мабуть, не запросила б мене на редакційну нараду. А на цій редколегії вона побачила, що я медійник, розмовляю з ними однією мовою, знаю роботу. Пізніше того ж місяця ми запланували мою першу поїздку до Києва. Мені дали п'ять тем на три дні, в тому числі інтерв'ю з Юлією Тимошенко. Я все зробив і так закріпився в редакції. Довго з ними співпрацював. Це було дуже важливо для мене, особливо у важкі для України моменти, як-от початок війни у 2014 році. У мене було відчуття місії — мати можливість говорити в польському ефірі про те, що важливо для України.

Коли закінчилася ця співпраця?

Такого моменту не було. Я з'являвся в ефірі і зникав — наприклад, у 2022 році, коли почалося повномасштабне вторгнення, я знов брав інтерв'ю для редакції. Я дуже вдячний «Доброму ранку» за те, що вони погодилися оголосити збір на тактичні аптечки після 24 лютого 2022 року. Пам'ятаю, що за пару годин було зібрано 200 чи 300 тисяч гривень.

У якийсь момент я зрозумів, що така громадська діяльність мене дуже цікавить. Тому що в цьому є великий сенс. Вибачте за пафос, але сенс — це, напевно, найважливіше слово для мене сьогодні. Я зрозумів це ще сильніше після того, як прочитав книги Віктора Франкла, видатного психіатра і психотерапевта, який пройшов через нацистські концтабори. Сенс — ключове слово в його теорії. Якщо коротко: він вважав, що пошук сенсу, особливо в драматичних ситуаціях, має терапевтичну силу, іноді навіть рятує життя.

Війна — це прискорене дозрівання. Не тільки моє. Після 24 лютого 2022 року ми постаріли швидше. Це видно на наших обличчях, це чути в наших голосах

Доводиться швидко приймати рішення. Швидко відповідати на питання, що має сенс, а що ні. У що варто інвестувати свій час, свої сили. На що витрачати гроші.

Те, про що Ти говориш, чудово описує вірш Галини Крук з антології «Війна 2022»:

«Старіти від новин,

сивіти від чорного диму. [...]»

«Тим, що вціліють, потрібна буде інша наука,

тим, що виживуть, потрібний буде інший світ,

хто поверне нам наше?»

Хто поверне нам наше? Ніхто. Ніхто не поверне нам нашого. Є речі, які вже втрачені назавжди. Перш за все, приблизно 7 з 10 українців вже втратили когось на цій війні. Мій батько заплатив за цю війну своїм життям. Кілька моїх друзів вже загинули від рук росіян у цій війні. Ми всі побиті, цих наслідків дуже багато. І я думаю, що у нас ще попереду найгірше або не менш важке.

Деякий час тому Леся Литвинова, українська режисерка, волонтерка, а віднедавна ще й саперка, так написала про ціну, яку платить Україна:

«Чи готовий буде світ платити ту ж ціну, що і ми? Не санкціями, не зброєю, а життями? Я не знаю. Та й реальних шансів побачити це у мене немає. Або я побачу, як прийде весна в мою країну, або буду серед тих, про кого хтось потім скаже: «Її звали Леся. Вона була непоганим режисером і непоганим воїном».

Щодо пошуку сенсу: Ти був автором ідеї книги «Війна 2022», виданої Центром діалогу імені Юліуша Мєрошевського.

Так, «Війна 2022» — це особливе видання. Це збірка щоденників, есеїв та віршів. Я хотів, щоб книга була складена саме таким чином. Це документ того часу. Ми видали її дуже швидко, вже взимку 2022 року українською мовою, а в 2023 році — польською. Я відчував, що це потрібно зробити зараз, а не після війни, що важливо задокументувати і відрефлексувати той момент, ті емоції, ті спогади. І що це має велику цінність, щоб це було свідченням тих перших днів. Ми залучили найкращих українських письменників. Понад 40 імен, таких як Сергій Жадан, Катерина Бабкіна, Андрій Любка чи Галина Крук, чий вірш ви цитували — і можна продовжувати цей список ще довго-довго. Частина творів була написана в окопах, частина — під час окупації. На жаль, два імена вже в чорних рамках: Вікторія Амеліна, яка отримала важкі поранення під час ракетного обстрілу Краматорська і померла, та Володимир Вакуленко, дитячий письменник. Він не виїхав з окупованих територій. У нього син-аутист, і він боявся, як той перенесе подорож у переповнених потягах. Тому вирішив залишитися. Писав щоденник, який згодом закопав під вишнею в саду. Його вбили росіяни. Пізніше Вікторія Амеліна відкопала його, і саме так ми отримали уривки з його щоденника в нашій книзі.

Ми хотіли, щоб це унікальне видання, голос нашого покоління постійно звучав. Це моє завдання для підтримки моєї країни. Зустрічі з автором відбулися в багатьох польських містах, уривки з книги читали видатні польські актори, такі як Кристина Янда, Анджей Северин, Маґда Цєлецька, Адам Ференці. Коли я дивлюся на останню сторінку, на список імен, мені дуже хочеться, щоб не збільшувалась кількість у рамках.

Я з тривогою спостерігаю, як зменшується взаємна симпатія між нашими народами. Як Центр Мєрошевського, ви регулярно публікуєте опитування, і з них видно, що між осінню 2023 і весною 2024 року відсоток українців, які добре відгукуються про поляків, впав на 24 відсоткові пункти: було 67, стало 44. Аналогічна ситуація і в зворотному напрямку. Це мене дуже засмучує.

Це також мене засмучує. І якщо ми нічого не змінимо, то почнемо програвати в інформаційній війні з росіянами. Тому що їм все частіше і частіше вдається, використовуючи різні інструменти, ситуації, людей, чи то певних політиків, чи то фермерів, поставити нас в кут, посіяти між нами недовіру і розбрат.

Розділити нас, наприклад, створюючи образ українця чи українки, які просто сидять, хочуть отримувати пільги і нічого не роблять (коли ці українці, в більшості випадків, працюють, платять податки, і ці податки також роблять внесок у ВВП Польщі). Або показати, що всі українці роз'їжджають на дорогих автомобілях і сидять у дорогих ресторанах у центрі Варшави. Що вони нібито топчуть польські прапори або нападають на поляків. Мало хто знає, що більшість такої інформації, відео в інтернеті —  це фейкові новини, які поширюють російські тролі.

Як людина, яка прожила в Польщі 15 років і вважає її своєю другою домівкою, я дуже хочу не втратити цю унікальну солідарність, яка виникла між нашими народами після лютого 2022 року

Бачачи, як змінюються ці симпатії, я намагаюся орієнтуватися на діалог між нашими народами в тому, що роблю на професійному рівні. Тому що негативна тенденція є з обох сторін.

Думаю, більшість поляків не усвідомлюють, наскільки негативно вплинули на сприйняття Польщі в Україні протести фермерів, блокада кордону, розсипання зерна. Що ми можемо зробити? Бо якщо все залишиться так, як є, то на розбіжностях між нами, безсумнівно, виграє Росія.

У мене є мрія запустити величезну інформаційну та публічну кампанію, запросивши відомих людей з Польщі та України, які формують громадську думку. Показати факти. Очевидно, що ми потрібні один одному. Війна і спільний ворог — це вже достатня причина для об'єднання. Українців у Польщі зустріли з великою підтримкою, з теплом, з відкритістю. Ми не можемо просто втратити те хороше, що було між нами, перекреслити його. Я б не хотів, щоб ми прокинулися в іншому, ще гіршому світі. Ненависть, ворожнеча ні до чого доброго не приводить. Я бачу, як нас намагаються розділити, як нацьковують один народ на інший. Ми не можемо допустити ситуації, коли ми бачимо і мовчимо, не реагуємо. Ми повинні бити на сполох, викривати пропаганду. Можливо, широка, потужна кампанія по боротьбі з російською дезінформацією повинна стати постійною програмою обох наших урядів?

Живеш у Польщі з 2009 року, чи бачиш, як змінюється ставлення поляків до українців?

На початку я взагалі не відчував, що це тема. Тоді тут було не так багато українців. Потім, після анексії Криму, після агресії на Донбасі, у 2014 році, все більше українців почали запитувати себе, де краще почати все з нуля, вдома чи, можливо, в іншій країні. І тому все більше і більше людей почали приїжджати до Польщі. І чим більше людей, тим більше шансів, що почнуться конфлікти. Але, можливо, завдяки тому, що я працюю в медіа, серед журналістів, я особисто ніколи не стикався з такою витонченою зневагою.

Я говорю не про зневагу, а про стереотипне мислення. Мені постійно телефонують знайомі, коли шукають няньку чи прибиральницю, бо знають, що я працюю з українськими жінками. Хоча ті, хто дзвонить, знають, що я працюю з журналістками, а не керую клінінговою аґенцією.

Ну, так, такі стереотипи дуже глибоко вкоренилися. У мене теж колись була така ситуація. В одній з редакцій, де я працював, головний редактор сказав мені приблизно таке: «Ви, мабуть, щасливі, що маєте, як українець, таку роботу. А не десь на будівництві чи з полуницею, як більшість». Пам'ятаю, я не знав, що відповісти, почав дурнувато сміятися. Потім подумав: чи маю я цю роботу, бо я українець, чи ні — чи тому, що маю кваліфікацію, досвід та освіту? Звичайно, це вплинуло на мене. Але я не думаю, що ця людина погано ставиться до мене чи до українців загалом. Просто стереотипи сидять глибоко всередині нас. Напевно, з тим самим не раз стикалися поляки, які виїжджали на заробітки в Англію чи Ірландію. Але мій заклик такий: давайте бачити в людині насамперед людину, а не національність, стать, вік чи одяг. Це перш за все людина. Якщо ми говоримо про професійну ситуацію, то саме кваліфікація, а не національність, повинна визначати, чи я збираю полуницю, чи працюю в одній із найбільших редакцій у цій країні.

З іншого боку, у мене таке враження, що після цього лютого 2022 року українці своєю поведінкою — своєю мужністю і жертовністю, тим, як вони наполегливо протистоять Росії — дуже змінили цей стереотипний образ українця як того середньостатичного водія з Uber? До Польщі також приїхала значна частина української культурної еліти — письменники, актори, режисери. Може, нам варто краще пізнати один одного через культуру?

Колись, пам'ятаю, на стіні на Збавіксі [Zbawix — розмовна, сленгова версія Площі Спасителя (пол. Plac Zbawiciela) — пер.] був напис: „Uberowcy banderowcy” (уберівці-бандерівці). Але вже нема. Може тому, що українців в Uber стає все менше і менше?

Так, я вважаю, що це одне з найкращих рішень —  знайомство через культуру. З'являється все більше проєктів на кшталт вистави «Харків, Харків» у Польському театрі. Це вистава за п'єсою Сергія Жадана, поставлена українською режисеркою Світланою Олешко, яка приїхала до Польщі на запрошення Анджея Северина. Або фільм «20 днів у Маріуполі», який подивилися десятки тисяч глядачів у Польщі. Саме культура може зблизити нас з іншою людиною, а не національність.

Але зрозуміло, що однією культурою до всіх не достукаєшся. Окрім моєї журналістської чи культурної діяльності, наприклад, книги «Війна 2022», я як активіст беру участь в акціях, які дозволяють нам достукатися до більшої кількості людей. У 2022 році я придумав марш подяки полякам. Я вдячний лідерці української громади в Польщі Наталі Панченко та активістам Євромайдану у Варшаві за підтримку. Багато людей бачили море українців та українок, які несли квіти і дарували їх полякам. Було стільки емоцій, стільки сліз, стільки відкритості у всьому цьому. Минулого року ми організували День Незалежності України на Замковій площі. Ми вручали нагороди „Stand With Ukraine” полякам, які підтримують Україну під час війни. Прийшло понад 30 000 людей. Ми повинні використовувати всі доступні інструменти, щоб підтримувати полум'я співпраці між нашими народами. І показувати ці добрі приклади, акти солідарності.

Щодо знайомства через культуру: можливо, натовпи на виставці Марії Примаченко в Музеї сучасного мистецтва у Варшаві — це добрий знак?

Так, у день відкриття я стояв у дуже довгій черзі перед входом і частіше чув польську мову, ніж українську. Для нас, українців, Марія Примаченко є частиною нашої ДНК. Приємно бачити, що вона користується таким величезним інтересом у поляків.

Ти згадував, що Тобі закидають, що Ти перейшов із журналістики до волонтерства та активізму. Чи не маєш проблеми з конфліктом інтересів, адже журналіст має бути насамперед спостерігачем. 

Я вважаю, що в час геноциду, який ми зараз спостерігаємо, саме ці правила не стосуються мене та інших українських журналістів. Я часто слухав ці дискусії навколо окремих журналістів, які їдуть на схід, в Україну, і окрім репортажів, займаються гуманітарною допомогою, збирають гроші на безпілотники. Чи етично це? Чи прийнятно це? Я не ставлю собі таких питань.

Ми прокинулися 24 лютого 2022 року в ситуації, коли Росія вбиває, знищує все, що є для нас цінним. Те, що є твоєю землею під ногами. Небом над головою. Сонцем, яке тебе зігріває. Повітрям, яким ти дихаєш. Росіяни вирішили все це забрати

І після цього мені кажуть, що я можу тільки висвітлювати те, що відбувається? Я, зі свого боку, вважаю, що немає жодної причини під час геноциду, жодної норми, яка б забороняла українським журналістам не тільки висвітлювати те, що відбувається, а й брати участь у зборах донатів, допомагати сиротам, людям, які втратили домівки. Тому що в такі моменти ми в першу чергу залишаємося людьми. Людське в мені каже, що в цій ситуації я повинен зробити все, що можу і чим можу, щоб допомогти своєму народові.

Щоб було зрозуміло: я мрію про день, коли перестану бути активістом і волонтером — хоча, з одного боку, кажу, що більше не хочу бути волонтером і активістом, а з іншого боку, записуюся волонтером на «нарцисову акцію», акцію в пам'ять про початок повстання у Варшавському гетто.

Чому?

З кількох причин. Мені дуже подобається ця традиція з нарцисами, які волонтери роздають перехожим у Варшаві як символ колективної пам'яті. І протягом багатьох років я відчував потребу мати можливість брати в цьому участь. Крім того, ситуація війни мобілізувала мене. Я також хотів, щоб це була форма вдячності з мого боку за те, як Польща допомогла моєму народові. Я хочу бути корисним через такі заходи, віддячити. Тож 19 квітня, в день, коли почалося повстання у Варшавському гетто, ми з Йоасею Клімас вийшли на вулицю, щоб роздавати нарциси.

Після першого показу фільму «20 днів у Маріуполі», під час розмови з вцілілими героями стрічки, Ти розраджував їх тим, що Варшава теж колись була повністю зруйнована, але змогла відбудуватися. Ти казав: «Подивіться, як тут гарно. Може, так буде з Маріуполем, з усією Україною». Але найбільшим дисонансом для мене стала зустріч на показі з продюсеркою Василисою Степаненко та Людмилою Васьковською, анестезіологинею з маріупольської лікарні. Цей дисонанс між їхньою тендітністю, красою та вразливістю і тим, що вони були в пеклі.

Знаєш, що роблять люди, коли вони вперше виїжджають з-під окупації, з України, і потрапляють в країну, де не буває повітряних тривог? Я чув цю історію багато разів. Вони ходять вулицями і плачуть.

Як Володимир Рафієнко, редактор книги «Війна 2022», коли він виїхав з-під окупації спочатку на захід України, а потім до Польщі. Він просто йшов вулицями Варшави, дивився на людей, які мирно пили каву в кав'ярнях, і плакав. Це був такий дисонанс, що десь, так близько, ти перетинаєш кордон, а за мить далі від твого дому — безпечний світ.

І що це за межа? Це просто лінія на карті, це дуже маленькі відстані, зрештою. І все змінюється. Це завжди нагадує мені вірш Чеслава Мілоша "Campo di Fiori". Про карусель, про кордон між гетто та іншим світом — як зараз між українським кордоном з Польщею, з Європейським Союзом. Як колись між тими, хто жив у гетто, і рештою Варшави. Для багатьох моїх співвітчизників неможливо уявити, що зовсім інший світ знаходиться так близько.  Світ, де можна будувати плани, лягати спати і не думати, що тобі на голову впаде бомба. Так є сьогодні, але якщо ми втратимо все це, бомби можуть впасти де завгодно.

Як це буде в майбутньому? Ви будете поколінням людей з депресією, травмою, посттравматичним стресовим розладом? Часто, коли ми говоримо, ми посилаємося на Другу світову війну, тому що це найбільша війна. І донедавна ми наївно думали, що це була остання війна, яку ми знали в цій частині світу, але тоді про неї не говорили, ніхто про неї не знав. А сьогодні?

Я мав багато розмов з тими, хто пережив Другу світову війну, хто був у концтаборах. Зокрема, з Галиною Біренбаум, Мар'яном Турським, Зофією Посмиш. Я назавжди запам'ятаю слова пана Мар'яна Турського. Він сказав, що багато його друзів покінчили життя самогубством вже після закінчення війни. Він зізнався: «Я теж зробив 99 кроків зі 100 в цьому напрямку». Як пощастило, що він не зробив ще одного. І все це відбувалося вже після війни. Думаю, це була головна причина, чому я пішов на психологію. Зараз багато хто з нас їде на адреналіні. Тому що треба діяти, тому що іншої реальності немає. Але потім, після війни, коли зупиняєшся, стає важко з усім цим впоратися. Я вже чую від друзів, які служать в армії, що коли вони у відпустці, вдома, їм тісно в цій буденності, без цього пекла.

Сьогодні я отримав повідомлення від університетського друга: «Я нарешті у відпустці, приїхав додому, але не можу тут сидіти. Не можу дочекатися, коли повернуся на фронт, до своїх хлопців».

Західний світ і Польща звикають до війни по той бік нашого східного кордону. Ми нормалізуємо її. Ми забуваємо. Що ми можемо зробити?

Я не думаю, що весь світ повинен перейматися лише нашою війною. Але — продовжуючи аналогію з каруселлю з вірша "Campo di fiori" — не забуваймо іноді робити паузи і cходити з цієї каруселі. Щоб бадьора мелодія не заглушила для нас — перефразовуючи Мілоша — всі залпи з-за стіни гетто. Карусель — важлива частина життя. Але нехай ця карусель не буде нашим єдиним способом функціонування. Нам, кому пощастило жити в країнах, де немає війни. Варто подумати про зміну способу нашого функціонування. Я розумію, що неможливо функціонувати нескінченно довго в такій інтенсивності, як у 2022 році. Кожен хотів чимось допомогти. Хтось їхав на кордон і привозив людей, хтось організовував гуманітарну допомогу і перевозив її в Україну. Хтось робив канапки і чай, хтось жертвував гроші в різні фонди одночасно, хтось приймав людей у своїх помешканнях.

Але через деякий час ми повертаємося до свого повсякденного життя, хочемо жити нормально, мирно. Це зрозуміло, але пам'ятаймо, що ми знаходимося дуже близько до стіни гетто. Тому, також для нашої власної безпеки, давайте навчимося функціонувати таким чином, щоб якийсь, нехай навіть невеликий відсоток нашого часу був присвячений підтримці тих, хто бореться по той бік стіни.

Не заплющуймо очі. Не відвертаймося. Не вдаваймо, що цього немає. Не говорімо «мені вже все одно»

Звичайно, ми можемо втомитися. Але є раціональні аргументи для того, щоб не сидіти на цій каруселі весь час. Що ми повинні вбудувати в наш графік і діяльність, яка слугує для того, щоб стіна гетто рухалася. Тому що одного дня ми можемо прокинутися і виявити, що наша карусель вже в гетто. І тоді її можуть підірвати разом з нашими будинками, галереями, музеями, нашими планами і мріями. І нам не буде кого в цьому звинувачувати. Буде, як у рядках німецького пастора Мартіна Німеллера:

«Коли нацисти прийшли за комуністами, я залишався безмовним

Коли вони прийшли за євреями, я не обурився (...)

Коли вони прийшли за мною, не залишилось нікого, хто б заступився за мене.»

Як переконати людей створювати собі незручності, відмовлятися від чогось на користь інших?

Не все, що ми робимо в житті, приносить нам задоволення. Деякі речі ми робимо, бо знаємо, що мусимо. Тому що вони захистять нас від чогось у майбутньому. Тому що ми несемо за це відповідальність і знаємо наслідки їх невиконання. Наприклад, одна з моїх найближчих подруг захворіла на рак, тож їй доводиться проходити радіо- та хіміотерапію. Це не приносить їй задоволення, але вона знає, що мусить це робити, бо це збільшує її шанси на одужання, на виживання. Звичайно, вона також намагається отримувати задоволення від життя, зустрічатися з друзями, ходити в кіно, театр.

Ми зараз перебуваємо в ситуації, коли Росія — це ракова пухлина, яка може з'їсти нас усіх. Тому нам потрібно вписувати в наше життя діяльність, яка може врятувати нас від поширення раку. Усвідомлюймо ризики, з якими ми стикаємося. Ракети падають все ближче і ближче до Польщі.

‍

Переклад: Анастасія Канарська

Папа Римський і невидимі світу страждання

‍— Пані Олександро, під час останнього візиту до Ватикану в травні ви подарували Папі Римському книгу Станіслава Асєєва «Світлий шлях: історія одного концтабору». Чому саме цю? Як ставитесь до позиції Папи Римського, що «досягнутий мир кращий, ніж нескінченна війна»?

 — Це вражаюча книга Станіслава Асєєва — журналіста, письменника, колишнього полоненого ДНР [квазідержавне утворення, самопроголошене проросійськими сепаратистами на тимчасово окупованій РФ території окремих районів Донецької області України — Ред.], який провів два роки в концтаборі — одному з найжахливіших місць, де відбуваються щоденні катування і знущання над незаконно ув’язненими людьми. Концтабори — яскрава ознака російської окупації: щоб утримувати під контролем території, РФ запроваджує терор проти цивільного населення. Часто там опиняються найбільш соціально активні люди — вчителі, священники, представники творчих професій.

Дехто може мислити в парадигмі «війна — це настільки жахливо, що краще вже окупація, принаймні вона зменшує людські страждання».

Ми 10 років документуємо воєнні злочини і знаємо: окупація — це та сама війна, просто в іншій формі. Вона не зменшує людські страждання, а робить їх невидимими

Це не просто зміна одного прапора на інший. Це — насильницькі зникнення, викрадення, зґвалтування, масові депортації, стирання твоєї ідентичності, примусове усиновлення твоїх дітей, фільтраційні табори і масові поховання. Ніхто не сперечається, що мир краще, ніж нескінченна війна. Але мир і російська окупація — абсолютно різні поняття. Це і було основним предметом обговорення у Ватикані та моєї зустрічі з Папою Римським.

 — Які наративи щодо України ви чуєте під час робочих візитів до Європи, США? Чи ефективний там вплив російської пропаганди?

Ці наративи завжди були присутніми, просто певний час не звучали вголос. Але минуло два роки, їх знову чути. Один з головних — «який сенс допомагати Україні», «Україна — це корупційна країна», «вся допомога розкрадається». Ці тези містять серйозні проблеми, але вони гіперболізовані.

 З іншого боку, це змушує нас демонструвати реальні кроки, які зменшують простір для корупції.

Ми можемо багато розповідати, що боремося не тільки за себе. Але країна, в якій крадуть під час повномасштабного вторгнення, не викликає симпатії. Попри всі раціональні аргументи

Тому нам потрібно розв'язувати ті проблеми, які у нас є, аби російська пропаганда не роздувала їх до величезних масштабів.

Водночас важливо вибудовувати горизонтальні людські зв’язки, насамперед  — з громадянськими суспільствами різних країн. Іноді я бачу продиктовану втомою таку емоцію українців: «як ви не розумієте, що якщо ми не зупинимо Путіна зараз, то він піде далі, тоді Європа змушена буде платити найвищу ціну»… Ця емоція зрозуміла, але потрібно набратись терпіння, знову і знову пояснювати речі, очевидні для нас вже багато років, але неочевидні для міжнародної спільноти.

‍— Одне з питань, яке обговорювалось на Саміті миру у Швейцарії 15-16 червня — повернення військовополонених. Чи реалістичний сценарій обміну полоненими «всіх на всіх»?

 — Українські ув’язнені у РФ — це дві категорії: військовополонені та цивільні. Міжнародне гуманітарне право визначає, що країни можуть утримувати військовополонених аж до закінчення бойових дій. Однак вони зобов'язані гарантувати їм цілу низку прав, визначених Женевською конвенцією. Коли дивишся на те, що написано в тій конвенції та порівнюєш з тим, що відбувається насправді — ці гарантії звучать, як космос. Тортури, сексуальне насильство, відсутність медичної допомоги, утримання в надлюдських умовах… Постає питання: яким чином вдасться зберегти ці життя до моменту звільнення? Тому і країна, і громадськість, і особливо рідні так активно просувають ідею обмінів вже зараз, а не чекають закінчення бойових осіб.

Друга група — цивільні. Тільки наші бази нараховують близько 4 тисяч запитів від рідних людей, незаконно утримуваних РФ. Згідно з міжнародним гуманітарним правом, вони взагалі не мали б бути полоненими, але Росії чхати на міжнародне гуманітарне право. Механізм їх повернення ще складніший, оскільки тут не може йтися про обмін. Їх потрібно звільняти поза обмінами. У даній ситуації важливо передусім цю проблему оприлюднювати, щоб організувати міжнародний тиск на РФ.

Правозахист і безправ'я

‍— Чи повинна Україна поводитись з російськими військовополоненими так, як вони з нашими, — дзеркально?

— Україна тим і відрізняється від Росії, що наша цивілізація бореться з варварством. Відповідно, намагаємось виконувати норми Третьої Женевської конвенції. До російських військовополонених має доступ і Міжнародний комітет Червоного Хреста, і місії ООН.

РФ може собі дозволити демонтративно порушувати права людини, бо її союзники ставлення до неї через це не змінять

Хто може виступити проти? Північна Корея — країна-концтабір, яка передає снаряди тисячами? Чи, може, Іран, де вбивають і ґвалтують жінок за те, що вони не хочуть носити хіджаб? Таким країнам байдуже, що робить путінський режим. Але ми, як держава, яка бореться за демократію — маємо відповідних партнерів. І собі такого дозволити не можемо ані з ціннісних, ані суто з практичних міркувань.

— У полоні в Росії перебуває ваш колега, правозахисник та журналіст Максим Буткевич (мобілізувався до ЗСУ у перші дні повномасштабного вторгнення), якого засудили у РФ до 13 років позбавлення волі. Чи підтримуєте ви з ним зв’язок?

— Тривалий час жодної інформації від нього і про нього не було. Зараз зв’язок є. На відміну від попередніх періодів, на даний момент ми принаймні розуміємо, де він і в якому він стані… Але, як бачите, я дуже обережно обираю слова, оскільки цей зв’язок настільки крихкий, що є страх нашкодити.

 — Нерідко складається враження, що за кордоном більше уваги приділяється арештованим правозахисникам з Росії чи Білорусі, а не українським полоненим. Як з цим бути?

— Мені здається, це все досить неправильне сприйняття дійсності. Нещодавно я була в кількох поїздках за кордоном, де розповідала про ставлення Росії до полонених і незаконно ув’язнених цивільних людей з України. І теж згадувала про свого друга, товариша, російського правозахисника, який разом з нами працював над розв'язанням цієї проблеми. Йдеться про 71-річного Олега Орлова, співголову правозахисного центру «Меморіал», який опинився у в’язниці за статтю, в якій називає нинішній режим Путіна фашистським. І ніхто про нього на жодному міжнародному майданчику не знав. Здається, світ знає лише про кількох відомих ув’язнених. Про російського опозиціонера Олексія Навального. Можливо, ще про білоруську активістку Марію Колеснікову чи про білоруського опозиціонера Сергія Тихановського.

І в українських, і в російських, і в білоруських родин ув’язнених зараз однакова проблема. І у нас немає жодних правових механізмів, які гарантують її вирішення. Потрібно думати, як об’єднувати зусилля й допомагати одне одному

Ми боремося проти спільного зла, яке знову намагається самоствердитись у нашій частині світу.

— Якщо йдеться про співпрацю, Центр громадянських свобод є одним з ключових членів міжнародної платформи The Civic Solidarity, до складу якої входять і російські правозахисні організації. Чи є користь від діалогу з ними?

— Ми співпрацюємо з нашими російськими правозахисними колегами на щоденній основі. Завдяки їм, між іншим, отримуємо інформацію про того ж Максима Буткевича та про тисячі інших кейсів, які є у нашій базі. Використовуємо якісь напрацьовані особисті контакти в Росії, щоб дізнатись, де саме знаходиться полонений чи передати вісточку, ліки, забезпечити адвоката. Так, на «вирок» це не вплине, але адвокат — це зв’язок цієї людини із зовнішнім світом. Це дає розуміння, що про тебе не забули й продовжують боротись.

І це все часто можливо лише через «руки» наших російських колег-правозахисників, які, власне, за цю діяльність часто опиняються за ґратами. Їх стає дедалі  менше.

Тому це не питання діалогу, ми разом працюємо. По суті, ми продовжуємо традицію шістдесятників у СРСР: боремося за свободу, людську гідність в умовах, коли право не діє. І вибудовуємо невидимі для власних суспільств горизонтальні зв’язки, які допомагають досягати бодай якихось результатів.

Міжнародна безпека і складні запитання

‍— Ви як представниця своєї організації — перша лавреатка Нобелівської премії від України, і, напевно, перша нобеліатка миру, яка звертається до міжнародної спільноти з проханням надати зброю для захисту своєї країни. Як реагує на такі заклики міжнародна спільнота?

 — Це певною мірою оксюморон і явно не те, чого чекають від людини, яка присвятила своє життя захисту прав людини. Я працюю у сфері правозахисту понад 20 років і добре знаю стандарти прав людини, володію інструментами у межах ООН, ОБСЄ, Ради Європи, Євросоюзу тощо, які можна використати в тих чи інших ситуаціях.

Але я пояснюю досить відкрито: зараз ці інструменти не працюють. Якщо я помахаю Женевською конвенцією перед дулом російського танка, це його не зупинить. У цю секунду, поки ми з вами розмовляємо, наших громадян катують, ґвалтують, вбивають. Скільки б десятків звітів ми не написали — це не покращить їхнє становище.

Те, що я, правозахисниця, не можу зараз спертися на правові механізми й вимушена казати, що Україні потрібна зброя — це проблема не моя. Це проблема світу, в якому вся міжнародна система миру та безпеки не здатна зупинити російські звірства

— Як ви вже сказали і як ми всі переконались, єдина міжнародна система захисту прав людини, створена після Другої світової, зараз на практиці не працює. Які шляхи для зміцнення і реформування цієї системи ви бачите?

— Це важливе питання. Попри мої слова, що право зараз не працює, я вірю, що це тимчасово. Я також переконана, що це і є наша історична місія — відновити дію права за допомогою застосування легітимної сили. Паралельно потрібно змінити цю систему, аби вона була ефективною. Йдеться не лише про захист людей в Україні, але також тих, хто в Ірані, Сирії, Нікараґуа, Афганістані чи інших країнах, де страждають від порушення прав та свобод.

Ця система миру й безпеки, яка мала б давати кожній людині, незалежно від місця її проживання, гарантії безпеки і захисту, була створена після Другої світової війни державами-переможцями. І вони заклали в ній для себе невиправдані привілеї. Наприклад, право «вето» в Раді Безпеки ООН, що зробило орган дисфункціональним і, по суті, паралізувало його. Він не здатен відповісти на виклики, що постали після початку російського повномасштабного вторгнення. 

Зараз все залежить від того, чи має твоя країна ядерну зброю, чи є твоя країна членом якогось потужного військового союзу, чи є у твоєї країни великі запаси нафти й газу — і тоді решта буде закривати очі на те, що права людини порушуються.

Нова система має ставити за пріоритет не величину ВВП та розмір країни, а права і свободи людини. Однак проблема в тому, що прагнення займатись зараз реформуванням цієї системи просто немає.

Коли я спілкуюсь з політиками різних країн, з представниками міжнародних організацій, я не бачу енергії чи бажання шукати складні відповіді на складні запитання

‍— Зараз у світі широко обговорюють тему відступу демократії та популярність «правих» поглядів серед молоді. Як ви оцінюєте цю тенденцію?

— Це проблема глобального масштабу. Питання не лише в тому, що в авторитарних країнах рівень свободи зменшився до рівня тюремної камери. А також у тому, що навіть у демократичних країнах дедалі більше людей починають сприймати свободу як даність. Це ті, хто успадкував демократичну систему від своїх батьків, вони ніколи за неї не боролися, не знають справжньої її ціни. І тому обмінюють її на передвиборчі обіцянки популістів чи на власний комфорт. Це навіть статистично прослідковується.

Близько 80% людей на земній кулі живуть у невільних або частково вільних суспільствах. Люди, які мають простір свободи, становлять меншість на нашій Землі. І якщо ми будемо втрачати ось ці «острівки», людство опиниться під загрозою

— Центр громадянських свобод отримав Нобелівську премію миру зокрема за документування воєнних злочинів Росії та збір свідчень жертв агресії. Що сьогодні залежить від нас, аби свідчення цих людей були не просто статистикою, щоб їхні голоси чули у світі?

— Ми маємо повернути цим людям їхні імена. У кожній кризі прав людини, жертвами якої стає величезна кількість осіб, людські життя перетворюються на цифри. Документувати усе, що відбувається — надважливо. Для історії, для збереження національної пам’яті, для поширення правди — особливо, коли маєш справу з потужною машиною російської дезінформації. Однак, не менш важливо проводити розслідування, встановлювати обставини кожної індивідуальної долі й притягати до відповідальності винних.

Проведення розслідувань і взагалі вся судова машина — дуже коштовні речі. Щоб дослідити, що сталося, приміром, з якимось нікому невідомим фермером, потрібно застосувати велику кількість ресурсів. Але це і є шлях повернення людям їхніх імен і підкреслення, що життя кожної людини має значення — незалежно від її соціального статусу.

Оля Гарбовська до війни була професійною медійницею та комунікаторкою. Працювала координаторкою проєкту «Медіа сусідство» (BBC Media Action) у Східній Європі, втілювала проєкти та ініціативи спрямовані на розвиток молоді та громадянського суспільства. Очолювала комунікації в Американському домі. 

Зараз вона працює у міжнародній неурядовій організації, а ще паяє дрони-камікадзе для фронту та закуповує евакуаційні човни для порятунку поранених військових. В мирний час то би було зовсім не жіноче хобі. Свої дрони-камікадзе Оля називає пестливо «каканчики», і на то є своя, окрема історія... 

Війна внесла багато корективів в наше життя і навіть вивела новий рід професій. Наприклад, відомі художниці починають плести маскувальні сітки на артилерію, фахівці з дизайну інтер’єру закуповують дитячі шампуні, щоб робити «сухі душі» на фронт,  або професійна медійниця починає паяти дрони-камікадзе. Ця третя історія якраз про Тебе. Як виникла ідея, що от саме дрони-камікадзе, Олю? 

Активним волонтерством я почала займатися ще до початку повномасштабного вторгнення. За кордоном купувала кровоспинне, взуття чи ліки на фронт. Але з початком повномасштабного вторгнення включилася в роботу потужно. Чим я тільки не займалася, і що я тільки не робила. Звернулися до мене волонтери-іноземці, які сказали: «Ми тобі довіряємо, в нас там є величезний склад в Польщі, і ми будемо це возити до тебе, а ти тут сортуй та направляй куди потрібно». Ми возили для фронту тактичний одяг, взуття, пристрої нічного бачення, їжу для військових.

З часом почали надходити запити від військових на дрони. Купувала їх як в Україні, так і закордоном. 

Цієї зими я побачила, що буде навчальний курс для інженерів БПЛА, і мені стало цікаво, я записалася. Я практик. Все хочу пробувати сама. Я пройшла кілька модулів програми, і тоді на зв'язок зі мною вийшли хлопці 54 бригади і сказали, що їм потрібні FVP дрони. Багатенько...   

На той момент в Україні вже багато цивільних збирали дрони самостійно.

Було лячно. До  свого першого дрона я замовляла комплектуючі з Китаю. Ти замовляєш на AliExpres і не знаєш, скільки часу воно буде їхати і чи взагалі приїде. Частину рам замовила в Україні, а коли все отримала — почала паяти дрон. 

Свій перший дрон я паяла 5 годин, бо мені треба було пригадати, що таке спайка. Я згадала, як в дитинстві ремонтувала ялинкові ліхтарики: щось припаювала, коли щось відпадало

І ось такий досвід мінімальний був. Коли я сіла паяти перший дрон, батько дав мені стару плату, і на старій платі я згадувала, як це робиться. Кожну спайку тато перевіряв через збільшуючі окуляри, щоб було якісно.

Скільки коштів потрібно витратити, щоб самостійно зробити один дрон? 

Вартість дронів дуже відрізняється. Все залежить, які є знижки на комплектуючі в інтернет-маркетах. Дрон з комплектуючих з Китаю без акумулятора обійшовся нам у 8 тисяч гривень. Якщо ж закуповуєш ті ж комплектуючі в Україні, то виходить дорожче — 18, 20 тисяч гривень (з акумулятором). Залежить від коливання долара. 

А ти рахуєш свої дрони – камікадзе? Скільки ти їх вже зробила? 

Так. Я рахую свої пташки. Загалом зробила двадцять шість дронів. Двадцять дронів вже відправила на фронт, але напевно, їх і не існує вже, бо виконали свою місію. Ще комплектуючі на десять дронів от-от надійдуть. Зараз маю активний збір, щоб ще на п’ятнадцять штук дронів назбирати. Роблю таку збірку до свого дня народження.

Чому «каканчики»? Свої дрони-камікадзе Ти називаєш таким словом?

Це цікава історія. Коли я жила на Львівщині, а живу я у двох містах, то взимку  до мене прилітало багато синичок. І я їх підгодовувала. Мої знайомі побачили це і подарували мені годівничку та корм для папуг какаду. Ми сміялися з цього, що якщо українські синички будуть їсти корм для какаду, то стануть такими собі «каканчиками». І ось, коли ми почали робити ці дрони, я їх назвала «каканчиками». Бойові, сміливі і сильні пташки, які роблять ворогу каку.

Військові експерти кажуть, що сучасна війна — це великою мірою війна дронів. Ти погоджуєшся з цією думкою?

Я не експерт. Я можу лише оцінювати інформацію з того досвіду, що в мене є. Це насправді не лише війна дронів — це війна технологій. Бо там, де є дрони, там потрібні і РЕБи, і антидронові рюкзаки чи інше устаткування. Ось нещодавно хлопці на фронті просили у мене антидронові рюкзаки.

Насправді, це війна технологій. Потрібно мати чим воювати і чим оберігатися.

Якби кожен українець зробив би  один дрон – то ми б мали багато мільйонів дронів, — перефразую відому фразу. Реально  будь-хто може зробити дрон? 

Якщо би кожен українець спаяв один дрон, і ми б мали мільйони дронів, то чому б і ні! В Україні має потужно працювати виробництво дронів. Але це виробництво, задля безпеки, має бути розпорошене по усій Україні.

А якщо б такими цехами з виробництва дронів стали квартири та домівки українців по усій країні — це було б дуже ефективно

В Україні є чудова ініціатива SocialDroneUA, де люди з досвідом допоможуть розібратися з усім: підкажуть, як якісно зробити дрон, де купити комплектуючі, і цей дрон потім можна вислати їм на тестування.

Дві сестри. Одна залишається в Україні та займається волонтерством на Львівщині та Київщині, інша живе у Кракові. Це історія вашого сестринства, яка дуже перегукується з філософією нашого журналу. Як це — обмінюватися досвідом життя в Україні та Польщі з рідною сестрою? Ділитися волонтерством? Наприклад, у Києві немає світла, а в Кракові  є. У нас повітряні тривоги, а в Польщі спокій. Чи не було ідеї виїхати з України? 

Ще до повномасштабного вторгнення в мене була можливість поїхати і жити за кордоном. Під час повномасштабного вторгнення я мала дуже багато пропозицій від людей з різних країн. Але я не хотіла і не хочу їхати з України. Я хочу жити в Україні, така моя позиція. Моя сестра Ірина, звичайно, кликала їхати до неї в Краків, але ми, як дві сестри, більш ефективні, коли по обидві сторони кордону. 

В нас сильна синергія. В Польщі сестра може купити мені ті необхідні речі для фронту, яких не купиш в Україні. Моя сестра — це ще одна моя рука, яка має доступ до ресурсів, які мені потрібні, щоб одягнути хлопців та дівчат на фронті 

В перші місяці повномасштабного вторгнення сестра знайшла в Польщі багато потрібної тканини, якої в Україні не було, щоб шити плитоноски. Ми передали цей матеріал одній з українських ініціатив, яка цим займалася. Зараз сестра активно мені допомагає збирати кошти на дрони. У Кракові пече львівські сирники і розігрує за донати, щоб ми могли купити більше комплектуючих для дронів. 

Чи дзвонять тобі військові, які саме твоїм дроном вразили ворога? Які відчуття в цей момент відчуваєш?

Я також сама їм дзвоню і запитую, чи працюють мої дрони. Хлопці самі їх прошивають: тобто я їм відсилаю готовий прилад, який вони програмують і вже тоді використовують. Потім військові мені присилають відеозйомку того, як працюють наші дрони на полі бою. 

Ви мене питаєте, що я відчуваю в той момент, коли мій дрон знищив окупантів? 

Вперше, коли я побачила відео там, де летить мій дрон, а потім все вибухає, — мала дуже двоякі відчуття. З одного боку ти кажеш: «Вау, клас!», а з другого боку ти розумієш, що твоїм дроном забрали чиєсь життя. Навіть якщо це життя ворога, це все одно — чиєсь життя.

У мене до вбивства своє ставлення. Я не розумію, для чого люди це роблять. Але я також розумію, що якщо є війна, то ти мусиш захищатися. Захищаєш свій дім, свою родину, саму себе від того, хто хоче тебе вбити. Тому головна місія моїх дронів — це захист. Захистити життя наших військових на фронті і захистити мою країну. Для мене найважливіше — зберегти максимально життя українців. Бо я розумію, або ми знищимо ворогів, або вони нас. 

«Ми продовжуємо втрачати і паралельно продовжуємо ігнорувати речі, які потрібно змінювати, адвокувати. Ми продовжуємо закривати очі, мовчимо, не чуємо. Ми продовжуємо чекати, що хтось щось там зробить, дасть, пофіксить і все налагодиться. Ми продовжуємо втрачати. Втрачаємо близьких і втрачаємо себе», —  це твій болючий відгук на смерть Ірини Цибух, прекрасної українки, парамедикині Госпітальєрів, яка загинула під час бойового завдання на Харківському напрямку. Ми справді можемо робити більше, щоб такі як Іра не гинули? Ми робимо недостатньо?

Так, ми можемо робити більше. Можемо, якщо в себе повіримо. Я б ніколи не подумала, що буду займатися дронами. Хоча зараз я вже більше збираю кошти, налагоджую зв'язок з військовими, перевіряю процеси, поки мої помічники паяють ці дрони. В мене є спроможність складати більше дронів, але в мене немає фінансового ресурсу. Зараз стало важко збирати кошти. Кожна людина має свої причини, чому вона не може чи не хоче донатити.

Можливо, ти живеш спокійно, і твоя ситуація подібна до тої, що була до війни, а може ти вже звик до війни і живеш більш-менш у безпеці, але треба розуміти, що в будь-який момент ситуація може змінитися

Тому ми маємо робити більше і вірити у себе, свої сили і спроможність.  

Що ти порадиш українцям, європейцям, які втомилися від війни і від волонтерства?

По-перше, я теж втомилася від війни. Я буду відверта. Але якісь такі перемоги чи досягнення, які мені вдається зробити, вони мене підживлюють. Мені важко себе змусити відпочивати, але я розумію, що з часом батарейка сідає, і йде вигорання. Я знаю, що мені треба розвантажувати мій мозок, бо від втоми сповільнюється його продуктивність. Потрібно відпочивати. Тому я граю в баскетбол, намагаюся гуляти, займаюся спортом, зустрічаюся з друзями і воно мене підживлює, і я можу працювати далі. Коли хлопці вислали мені перше відео роботи мого дрона, то моя батарейка зарядилася на 100 відсотків. Усвідомлення, що ти робиш свій внесок у нашу спільну перемогу — мотивує найкраще!

Як повідомляє Міністерство інфраструктури, метою запровадження такого рішення є підвищення безпеки осіб, які користуються таксі, та недопущення надання транспортних послуг водіями, які не відповідають вимогам, необхідним для здійснення комерційних перевезень пасажирів легковими автомобілями та таксі.

Нові правила також спростять роботу поліцейських.

— Для нас ця зміна важлива, оскільки водійські права, видані в Польщі, доступні в наших польських ІТ-системах. Таким чином, поліція зможе чітко визначити, чи має водій водійське посвідчення, — пояснив інспектор Роберт Опас з відділу дорожнього руху Головного управління поліції.

Зараз польська поліція не має можливостей перевірити, чи є водійське посвідчення, видане в іншій країні, законним

Представники компаній, які організовують перевезення через додаток, висловили застереження щодо правил. «Нові правила посилять дефіцит працівників. У найбільших містах до 30 відсотків водіїв, які здійснюють майже 50 відсотків поїздок на таксі за допомогою програми, будуть виключені з ринку», — повідомила TVN24 Івона Крук, речниця Uber Polska.

Нове рішення може призвести до збільшення часу очікування транспортного засобу, замовленого через додаток, а також підвищення вартості проїзду

Зміни в правилах пов’язані зі змінами до Закону про дорожній рух та деяких інших актів Мінцифри. Поправка набула чинності 1 липня минулого року, але положення Закону про автотранспорт, які стосуються обов’язку мати національне водійське посвідчення, набули чинності через 12 місяців з дати оголошення.

Зміни до Закону про дорожній рух є відповіддю на хвилю злочинів, зокрема зґвалтувань клієнток таксі.

Зміни зобов’язують підприємців, які здійснюють посередництво в автомобільних перевезеннях, перевірити водіїв своєї служби таксі перед початком співпраці та замовленням першого перевезення. До того ж перевірити особисто — імідж, кваліфікацію (водійські права) та відсутність судимості, а також здійснити перевірку документів, що дають право керувати транспортним засобом.

Закон також посилює штрафи — до 1 мільйона злотих — для підприємців, які діють як посередники в транспорті, та для осіб, які здійснюють перевезення, за порушення цих зобов’язань. Закон перераховує низку порушень, які будуть каратися: наприклад, діяти як посередник у перевезенні людей без необхідної ліцензії — 500 000 злотих, ненадання для огляду пристрою, на якому встановлено мобільний додаток — 12 000 злотих тощо.

Домініка Лясота — 22-річна екоактивістка, яка своєю діяльністю спонукає молодих людей у різних країнах протидіяти кліматичній катастрофі. Американське видання The New York Times називає Домініку однією з лідерок «нового крила антивоєнного руху». Бо вона поєднує свою діяльність з протидії зміні клімату зі спротивом російському вторгненню в Україну.

«Головним джерелом фінансування війни й нарощування військової потужності Росії є прибутки від продажу нафти й газу. Тобто це імпорт викопного палива з Росії, завдяки якому до Путіна надходить найбільше грошей на загарбницькі дії в Україні. Тому ми почали боротьбу за ембарго на російське викопне паливо в ЄС. Саме повномасштабна війна чітко показала, що джерело кліматичної катастрофи та російських злочинів в Україні — спільне: залежність від викопного палива», — впевнена Домініка Лясота.

За словами екоактивістки, у країнах Євросоюзу почали здійснювати енергетичне роззброєння Росії та зменшувати залежність від російських енергоресурсів не тому, що політики цього хотіли. А тому що екоактивісти наполегливо змушують їх це робити.

«Дякуючи тиску українських громадських організацій та їхній співпраці з міжнародною екоспільнотою, ми змогли добитися часткового ембарго на нафту. Ми разом організовували протести й різні акції, щоб тиснути на європейських політиків і вимагати якомога швидше відмежовуватись від Путіна. Бо як Україна зможе виграти війну, якщо країни ЄС водночас і віддають чималі суми на допомогу Україні, і продовжують купувати російські енергоресурси, фінансуючи злочинний російський режим?» — ставить риторичне запитання екоактивістка.

Одна з таких акцій відбулася в травні 2022 року. Домініка Лясота, Вікторія Єдрошковяк та інші екоактивістки протестували перед будівлею Берлемон (Європейська комісія) під час зустрічі лідерів ЄС, на якій обговорювали санкції проти Росії. Рішення лідерів ЄС про ембарго на близько 80% російської нафти екоактивісти розцінили як «перемінний успіх».

У листопаді 2022 року відбулася конференція ООН зі зміни клімату COP27 в Шарм-ель-Шейху (Єгипет). Тоді Домініка Лясота разом із українськими екоактивістками Світланою Романко («Razom We Stand»), Валерією Бондарєвою та Вікторією Болл («Fridays for future Ukraine») протестували під час сесії росіян, до складу делегації яких зі 150 осіб входили 33 паливні лобісти. Домініка Лясота запитала у представників російської делегації:

«Як ви смієте сидіти тут, на цій конференції, якщо ви є воєнними злочинцями й не заслуговуєте жодної поваги?» Потім екоактивістка назвала росіян «підлими» й підняла банер із написом «Викопне паливо вбиває!». За це Домініку та інших активісток вигнали із зали працівники служби безпеки. Але після цього чимало учасників конференції, зокрема представники польської делегації та німецькі кліматичні активісти, в знак протесту також залишили приміщення.

Про ці та інші акції протесту, під час яких екоактивістки вимагали накласти на Росію потужні санкції, які були би дієвими, написали міжнародні видання й медіа-організації: The New York Times, Financial Times, Politico тощо.

«Для міжнародних журналістів було важливо повідомити світовій спільноті, що в Європі є молоді люди, які активно долучаються до антивоєнної кампанії. І що українці не самі. Поруч екоактивістки з Польщі, Угорщини, Чехії, Німеччини, Франції та інших країн», — розповідає Домініка.

Дослідження зміни клімату в Україні стали неможливими після повномасштабного вторгнення російських військ. Із 2022 року майже на 30% метеостанцій не проводять спостережень. Чимало метеостанцій мають значні пропуски в спостереженнях внаслідок тимчасової окупації та через блекаути.

— Зміна клімату — це така ж загроза, як і ядерна зброя. І навіть без результатів серйозних досліджень зрозуміло, що російсько-українська війна знищує планету

Найбільший жах — це вбивство людей, руйнування їхніх будинків. Але катастрофічним також є екоцид. Бо через атаки на природу люди більше не можуть жити в безпечному світі.

Щоб цього не допустити, ми також протидіємо тим фірмам та підприємствам, які, заробляючи для себе гроші, крадуть у людей здоров’я та право жити в безпечному середовищі. Бо завдають шкоди довкіллю, яке безжально знищують заради власної вигоди. А як нині українські екоактивісти можуть повноцінно долучитися до боротьби за майбутнє планети, якщо їхнє життя в небезпеці через війну? — зазначила Домініка Лясота.

Коли почалася повномасштабна війна, чимало українських екоактивістів дзвонили до колег з інших країн і просили допомогти з евакуацією. Але більшість з них залишилися в Україні й продовжують працювати в бомбосховищах під звуки повітряних тривог.

«Ми багато чого навчилися від вас як від народу, який переживає жахи війни в XXI столітті. У найважчий час ви змогли мобілізуватися, щоб боронити себе від російських окупантів. Для мене велике натхнення бачити, як мої колеги продовжують працювати попри те, що на їхні будинки падають бомби й ракети. Ми захоплюємося відвагою, витривалістю й мотивацією українських екоактивістів, які й надалі роблять важливі речі разом з нами», — сказала Домініка Лясота.

На її думку, яскравим прикладом солідарності світової екоспільноти з українцями був візит до Києва відомої шведської активістки Ґрети Тунберг у червні 2023 року, коли росіяни підірвали дамбу в Каховці.

Ґрета Тунберг є також представницею Міжнародної робочої групи щодо екологічних наслідків війни. Окрім Ґрети Тунберг, рік тому зустрітися з президентом України Володимиром Зеленським приїхали до Києва й інші представниці цієї групи: ексвіцепрем’єрка Швеції Маргот Вальстрьом, віцепрезидентка Європарламенту Гайді Гаутала та експрезидентка Ірландії Мері Робінсон.

Ґрета Тунберг назвала катастрофу на Херсонщині екоцидом і закликала притягнути владу РФ до відповідальності. Вона наголосила, що залучатиме представників екологічних громадських організацій до діалогу щодо основних завдань Міжнародної робочої групи та привернення уваги до екологічних наслідків війни.

«Це був важливий момент, який показав, що в світі є багато людей, які разом борються за майбутнє планети. І що ця боротьба під час війни за Україну й боротьба за довкілля йдуть у парі, рука в руку. Політики, які хочуть заробити все більше грошей, вважають, що власні вигоди важливіші за життя людей. Але війна проти України показала ті проблеми, на яких західні лідери протягом багатьох десятиліть не хотіли акцентувати уваги й тому замовчували. А зараз дедалі більше людей розуміють, наскільки міцно Росія затягнула енергетичний зашморг для країн Євросоюзу й на що насправді росіяни витрачають прибутки від продажу нафти і газу. На знищення планети», — впевнена Домініка Лясота.

За словами екоактивістки, вторгнення Росії в Україну — це потужний тривожний сигнал про необхідність терміново відмовитися від викопного палива. І якщо Європа хоче позбутися залежності від Росії, для цього потрібно використовувати альтернативні джерела нафти й газу. Домініка Лясота вважає, що єдиним рішенням у цій ситуації є прискорення переходу на відновлювані джерела енергії, такі як вітер і сонце. І поки цього не станеться, дедалі більше українців будуть гинути внаслідок воєнних дій росіян.

Війна в Україні — це також відволікання уваги ЄС від проблем зміни клімату, переключення на питання безпеки, збільшення виробництва озброєнь. А більшість військової техніки працює на бензині й дизельному паливі.

Тобто залежність від російського викопного палива — це замкнуте коло, в якому немає місця миру на планеті

Домініка Лясота розповіла, що зараз існує чимало організацій, які вже працюють над екологічно орієнтованим підходом до повоєнної відбудови України на різних міжнародних платформах. Екоактивісти апелюють до представників влади багатьох країн, щоб міжнародна фінансова підтримка йшла саме на зелену відбудову України. Це мають бути інвестиції у вигляді грантів.

Екоактивістка вважає, що деякі міжнародні фірми, користуючись ослабленістю України, можуть вдавати, що хочуть допомагати в цьому процесі. Але насправді мають лише корисливі й егоїстичні наміри заробити на українському горі гроші. Тому треба пильнувати, щоб ця відбудова була справедливою для українців.

«Бо не кожен хоче допомагати Україні через те, що має добре серце. Я усвідомлюю, що війна триває довго й що це дуже виснажливий процес. Але ми будемо й надалі розбудовувати екологічну солідарність з українцями й боротися разом до перемоги», — обіцяє Домініка Лясота.