Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Я чекала на розмову з головною редакторкою газети «Вперед» Світланою Овчаренко кілька тижнів. І нарешті пізнім суботнім вечором Світлана зателефонувала мені, коли я прогулювалася набережною польського містечка. Мої думки були в знищеному Бахмуті, серед громади бахмутян, яких війна розкидала по світу.
84-річний Василь з Бахмута зараз живе в будинку для літніх людей у Чехії. У газеті «Вперед» він ділиться: «Мені видали новий матрац! На старий не хотів лягати, з нового не хочу вставати, так добре мені спиться». Зручні меблі, все, що було цінним для бахмутчан, зникло в руїнах міста. Залишилися самі люди, ключі від їхніх зруйнованих будинків та… паперова міська газета.
%252520%2525D0%2525B7%252520%2525D0%2525BA%2525D0%2525BE%2525D0%2525BB%2525D0%2525B5%2525D0%2525B3%2525D0%2525B0%2525D0%2525BC%2525D0%2525B8.jpeg)
Читачі у підземеллі
Редакція бахмутської газети «Вперед» до війни працювала на вулиці Миру. На подвір’ї росли каштани, які весною буйно розквітали ніжно-рожевим, а восени щедро осипали вулицю глянцевими плодами. Якось вони навіть зробили тріщину на лобовому склі редакційної машини.
Вісім вікон редакції були свідками життя: верстка газети до пізньої ночі, зустрічі з читачами, емоції, дискусії. Тепер там тільки обвуглені стовбури і попелище. «Немає тих вікон, немає життя за ними. Там, де колись був ганок, на якому ми любили пити каву, тепер чорне провалля», — розповідає Світлана Овчаренко.
Вихід газети зупинявся двічі: у 1941 через напад нацистської Німеччини і 24 лютого 2022 — через вторгнення Росії
«Бахмут почали бомбити в перший день вторгнення, — згадує Світлана. — Ми зробили газету 23 лютого, але 24 не змогли забрати її з типографії в Краматорську, адже дорога прострілювалася щохвилини».
Проросійські бойовики намагалися захопити Бахмут ще у квітні 2014 року. Але 6 липня того ж року місто повернулося під контроль України. Вісім років війна йшла в 30 кілометрах, але ніхто не думав, що вона дійде до самого міста.
Тут будували набережні, стелили тротуарну плитку, розбивали парки — замість будівництва оборонних фортифікацій
У березні редакторка газети «Вперед» Світлана Овчаренко разом з мамою виїхала до рідних в Одесу. Сподівалася перечекати там «загострення». Одягнула спортивний костюм, в наплічник поклала найнеобхідніші речі, а в кишеню — дві зв'язки ключів: від редакції та від квартири.
Першу газету надрукували восени 2022 — у розпал війни
Перші місяці війни Світлана жила в новинах, слідкуючи за тим, що відбувається в країні. Бахмут був одним з найнебезпечніших місць на планеті. Але люди не виїжджали.
Росіяни відрізали їх від електрики, газу, мобільного зв’язку. Ворожі пропагандисти через радіосигнал вводили містян в оману — казали, що їх всі покинули, а місцева влада виїхала.
«Київ пав», — доносилося з радіоприймачів
У перші місяці повномасштабної війни виїхало майже 50 тисяч людей з 73-тисячного міста. Однак дехто навіть повертався. Вони казали: «На нас там ніхто не чекає, немає сенсу виїжджати».
Активний наступ росіяни почали у серпні. Серед міської забудови точилися найзапекліші з часів Другої світової війни бої.
Спроби переконати бахмутян покинути місто не мали успіху, тож у жовтні місцева влада почала завозити в Бахмут «буржуйки» — прості опалювальні печі, дрова, вугілля. Кожен вихід з підвалу міг стати для бахмутян останнім. Однак майже 20 тисяч мешканців продовжували залишатися в місті.
Ця ситуація вирвала Світлану Овчаренко із заціпеніння. Вона вирішила відновити газету, щоб надати достовірну інформацію тим, хто боявся виїжджати. Було безліч труднощів: бухгалтерська інформація, паролі та доступи залишилися в Бахмуті. Проте завдяки зусиллям Національної спілки журналістів України і японського фонду, першу газету надрукували 4 листопада 2022 року — в розпал війни.
Перший друкований номер привезли у Бахмут італійські журналісти.
Бахмутяни з подивом і радістю брали в руки ці листочки, адже вірили, що це знак наближення кінця війни. «Це був промінь надії у нашому пеклі», — писали вони пізніше в соцмережах.
«Вперед» надрукували інтерв'ю з міським головою Олексієм Ревою, який закликав цивільне населення негайно евакуюватися. «Київ не пав, бахмутян приймуть в будь-якому місті України», — писала газета. І люди почали виїжджати…
До війни в Україні багато говорили про смерть друкованих газет, але виявилося, що саме місцева газета, якій люди звикли довіряти, має великий вплив. Не дарма російські окупанти неодноразово підробляли «Вперед», щоб поширювати серед місцевих свою пропаганду.
У лютому 2023 року віцепрем’єр-міністерка з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій Ірина Верещук повідомила, що у Бахмуті лишилося менше чотирьох тисяч мешканців.
Один з останніх номерів газети до Бахмута привезла команда волонтера Михайла Пуришева у травні 2023 року.
Посередині кімнати, обкладеної мішками з піском, лежали пачки газет. Навколо них зібрались люди зі стомленими обличчями. Вони з надією вчитувались у газетні рядки, сподіваючись дізнатися, що зможуть і надалі залишитися вдома. Але ні — в газеті повідомлялося, що місто близьке до переходу під контроль російської армії. 20 травня 2023 року Росія заявила про повне захоплення Бахмута.
«Чи варто випускати газету в місті, якого більше не існує?»
У відповідь українські військові оприлюднили відео з квадрокоптера. Обвалені дахи та під'їзди багатоквартирних будинків, спалений транспорт… Мертве безлюдне місто. Російські війська взяли під контроль територію Бахмута, але саме місто вже було повністю знищене. На розмінування його території, за оцінками експертів, піде мінімум десять років. І ще десять, аби вивезти будівельне сміття.
.jpeg)
До Світлани Овчаренко зателефонував голова Національної спілки журналістів України (НСЖУ) Сергій Томіленко. Він запитав, чи варто продовжувати випускати міську газету, адже самого міста більше не існує. Овчаренко відповіла: «Бахмут живе в кожному з нас. Поки ми дихаємо, місто продовжує жити. Бо Бахмут — це більше, ніж просто цегла і бетон. Це ми — люди».
НСЖУ залучила редакторку до проєкту IRMI (International Institute of Regional Press and Information) ), який реалізувався у партнерстві з Fondation Hirondelle за фінансової підтримки Swiss Solidarity.
Газету почали доставляти по всій Україні в ті осередки для біженців, де проживає найбільше бахмутян. Таких вже 12. Деякі виходці з Бахмута оплачують доставку газети «Новою поштою». Платять від 55 гривень (5 злотих) за доставку одного номера. «Мені навіть друкарська фарба пахне газетою «Вперед», а значить — домом», — зізнається 62-річна бахмутянка Надія, яка зараз мешкає у Полтаві та щодватижні ходить на пошту за газетою.
«Не можу розлучитись з ключами від розбомбленої квартири»
Світлана Овчаренко продовжує жити в Одесі зі своєю старенькою мамою в орендованій квартирі: «На місці моєї квартири в Бахмуті — величезна чорна пляма. На місці будинку матері — самі руїни. Мене просили віддати мої ключі для інсталяції про Бахмут «Капсула часу», а я не можу з ними розлучитися. Поки вони зі мною, залишається надія відчинити двері свого будинку».
На одній з фотоілюстрацій газети можна побачити ключі різних розмірів і форми, розкладені на старій тканині. Це крихкі символи втрачених домівок, кожен з яких несе в собі біль і спогади про знищене життя.
В газетній публікації 71-річна Людмила розповідає: «Ми з чоловіком оселилися на лівому березі Дніпра. Кімната маленька, без ремонту, старі шпалери і сантехніка. Непрацюючі вікна та погана вентиляція. Боляче порівнювати з нашим попереднім житлом. Минуло стільки часу, а ми все ще адаптуємось до нових вулиць і побутових незручностей».
Тема втраченої домівки дуже близька Світлані Овчаренко. Я бачила її фото, чула її голос — вона здалася мені зовсім молодою жінкою. Наче прочитавши мої думки, редакторка уточнила: «Я вже на пенсії. Розумію своїх читачів. Так само як вони досі не можу спокійно засинати на чужому ліжку».
Попри особисті труднощі вона продовжує випускати газету. Тривалий час готувала кожний випуск сама. Тексти на вісім шпальт верстав колега, який знайшов притулок на прикордонній Сумщині.
Інколи вони сідали працювати о другій ночі і верстали до ранку. Це єдиний час, коли обоє мали доступ до електрики через руйнування енергетичної системи. «Ставлю годинник на другу ночі, прокидаюся, іду на кухню, заварюю каву, вмикаю ноутбук. Я — в Одесі. Колега — на Сумщині».
Зараз разом зі Світланою газету роблять вже четверо людей. Вони також ведуть сайт, наповнюють інформацією соціальні мережі, знімають відео.
«Не повторюйте помилок Бахмута»
В одному з останніх номерів газети опубліковано нарис про солдата Володимира Андріуца, позивний «Талант». Він народився і все життя прожив у Донецькій області. Загинув під час оборони Бахмута. Його батько Микола Андріуца з гіркотою згадує, як довго син не міг прийняти, що Росія стала ворогом.
— Був навіть момент після 2014 року, коли Володимир їздив до Криму, потім в Росію, — розповідає пан Микола. — І навіть на побутовому рівні побачив, як вони ненавидять нас, українців. Повномасштабна війна зробила його справжнім патріотом і захисником.
Нещодавно редакторці газети написала знайома з проханням анонімно розповісти на шпальтах видання про її чоловіка. Він пережив такий стрес, що його життя перетворилося на жахіття: він блукає чужим містом, збирає сміття та харчові відходи, приносить їх до зйомної квартири. Вчинки його здаються безглуздими, але він, можливо, шукає в цьому свій власний сенс і стабільність, втрачену у вихорі війни.
Бахмутяни тепер розселились по всьому світу. Вони вчаться жити заново, але згадують своє місто. Мріють повернутися. «Бахмут живе, поки ми його пам'ятаємо», — каже Світлана. І поки газета «Вперед» тримає їх на зв’язку, ця пам’ять жива.
Поруч зі мною засинає спокійне польське містечко. У тиші вечора я запитую редакторку бахмутської газети, що б вона сказала польським і українським читачам.
— Не повторюйте помилок Бахмута. Не забувайте про війну. Захистіть своє життя. Інакше не залишиться нічого, крім руїн і спогадів...
Фотографії з архівів газети «Вперед»
Редакторка та журналістка, авторка текстів про місцеве самоврядування, екологію, людські історії, амбасадорка журналістики рішення, пояснювальної журналістики та соціальних кампаній у ЗМІ. У 2006 році створила міську комунальну газету «Вісті Біляївки». Видання успішно пройшло роздержавлення у 2017 році, перетворившись у інформаційну агенцію з двома сайтами Біляївка.City та Open.Дністер, великою кількістю офлайнових проєктів та соціальних кампаній. Сайт Біляївка.City пише про громаду у 20 тисяч мешканців, але має мільйонні перегляди та близько 200 тисяч щомісячних читачів. Працювала в проєктах ЮНІСЕФ, НСЖУ, Internews Ukraine, Internews.Network, Волинського пресклубу, Українського кризового медіацентру, Media Development Foundation, Deutsche Welle Akademie, була тренеркою з медіаменеджменту для проєктів Львівського медіафоруму. Від початку повномасштабної війни живе і працює у Катовіцах, у виданні Gazeta Wyborcza.
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
