Уродженка Маріуполя Лариса Кучеренко два роки як звільнилася з полону і проживає з матір’ю у відносній безпеці. Утім, щоразу, коли відбувається обмін полоненими, вона із надією проглядає списки імен. Адже у полоні окупантів досі знаходяться двоє її найрідніших людей — син і чоловік.
У полоні «ДНР»
— Полон мене дуже змінив. Я вийшла зовсім іншою, у мене не стало жалю. Ось людина мені бідкається, і я наче не можу сказати, що мені однаково. Але раніше я б підбадьорювала: «Та все буде добре, заспокойся, давай я тобі допоможу!». А зараз я суворіша, мабуть, стала, — розповідає Лариса Кучеренко із Маріуполя.
Вона була серед тих жінок, котрі потрапили у полон так званої ДН» і більш як півроку відбувала покарання лише за те, що вона — українка і військовослужбовиця військової частини 3057. У 12-ій бригаді Національної гвардії України також служив її син, працював водієм бронетранспортера, а чоловік був слюсарем.
— Раніше мені було важко про це говорити, а зараз уже можу, — каже колишня бранка.
Вона пригадує, що представники збройного бандитського угруповання «ДНР» затримали їх із чоловіком начебто з приводу обов'язкової примусової евакуації. По тому, як напередодні сусіди випитували, чи не страшно їй — військовій, син якої служить, а на той момент перебував на «Азовсталі», — жінка підозрює, що ті таки доклалися до арешту.
Утім, у захопленому росіянами Маріуполі затримання Лариси Кучеренко було справою часу.
Її полон розпочався 2 квітня 2022 року. Їх із чоловіком повезли у Старобешеве. І уже тут сказали, що вони під арештом: жінка як військовослужбовиця, чоловік - за приналежність до полку «Азов». Приводом для такого звинувачення послужили татуювання чоловіка: герб України, прапор, калина.
— Я потрапила у камеру, де були самі дівчата, теж військові. Перше відчуття — просто ступор. Вони мене питають, чи все добре, тебе не били?
А я сиділа, цілий вечір дивилася в одну точку і не могла зрозуміти, що узагалі зі мною відбувається?
«Здійснила терористичний акт»
Зовсім скоро полонена зрозуміє, що для того, аби знищувати бранців морально, бити їх не обов’язково:
— Коли почалися допити, я добре зрозуміла, що перебуваю у полоні, а вже що зі мною буде — знає тільки Бог. Мене бити — не били, але погрожували, принижували, морили голодом.
5 квітня 2022 року Ларису Кучеренко з іншими бранками повезли в Оленівку. У двомісній камері їх було десятеро жінок — з «Азову», інших бригад. Згодом перевели в іншу камеру — у приміщення, розраховане на вісім осіб, їх напакували двадцять:
— Найстрашніше, що ти опиняєшся там, де з тебе знущаються. Ми були місяць в Оленівці — води майже не було. Нам приносили пити, трошки залишалося, щоб вмитися. Хлопці-полонені носили нам технічну воду, але її було замало. А туалет був у камері.
Ми сиділи, як сидять зеки. І то у зеків умови кращі
Лариса мала б поставити свій підпис під зізнанням про свою участь у терористичній організації за назвою «військова частина 3057» і здійсненні терористичного акту по відношенню до Маріуполя і його мешканців:
— Я запитала — що це за маячня? Я народилася в Маріуполі, все своє життя прожила в місті. Тут народилися мої батьки, син, як я могла здійснити злочин? Я не буду це підписувати, це неправда. А той хлопець, що приніс мені ці папери, каже — не будеш, то й не треба, їм твій підпис абсолютно не потрібний.
Із винесенням підозри умови утримання жінок зробили узагалі нестерпними: образи стали частішими, українських військових називали «фашистками». Вони були змушені спати на матрацах на брудній долівці. А з травня їх по черзі почали вивозити до Донецького СІЗО. Жінка перебувала там більш як півроку — аж до свого звільнення.
Сидіти — заборонено
Справжнє пекло для ув’язнених російські злочинці та їхні посібники організували на території Донецького СІЗО. Тут Ларису Кучеренко з іншими жінками півроку тримали у напівпідвальному приміщенні — із пліснявою на стінах, без жодний прогулянок і світла — була лише одна тьмяна лампочка під стелею:
— Все було брудне, ми спали на матрацах без постільної білизни — казали, нам її не можна.
У мене зубна щітка з’явилася майже перед самим обміном. Нам нічого не можна було
У камері було заборонено сидіти. Полонені були змушені стояти з 6-ої години ранку і до 21-ої вечора. Ці тортури не минули безслідно — нині жінка має статус особи з інвалідністю внаслідок війни, у неї проблеми з ногами, колінами, стопами. У полоні вона схудла на 40 кілограмів й тепер має чимало захворювань. Окрім всього, ще й уразилась коростою:
— Були насмішки, знущання. Коли нас забирали на допит, могли спеціально штовхнути. Ось у мене на нозі шрам залишився, мене вели і я вдарилася в тачку, котрою розвозить їжу. Ця рана у мене півтора місяці не заживала.
В ув’язненні суворо забороняли спілкування українською мовою. Кожен ранок полонених примушували співати російський гімн і викрикувати гасла, які б прославляли РФ.
Найгірше до ув’язнених ставилися наглядачі-жінки, за будь-яку «провину» погрожували розстрілом. У Донецькому СІЗО поряд була чоловіча камера, в якій в’язні кричали від болю й помирали від тортур. Тож полонянки серйозно сприймали усі погрози:
— Вони казали, якщо ми вас не розстріляємо, то вас розстріляють ваші, коли ви будете виходити з автобуса. Вигадували всякі дурнуваті кричалки з матюками. Питали, чого не кричите, ми не чуємо вашу камеру. Вибачте, ми молимося — ми казали.
Полонені рідні
Молитися Ларисі Кучеренко було за кого. У полоні досі перебувають її син і чоловік. Наскільки відомо, син перебуває у колонії в Торезі на Донеччині, а чоловік — у Кіровському під Єнакієво.
Кожну можливість у полоні жінка використовувала, аби дізнатися про долю рідних:
— Було кілька людей із нейтральним до нас ставленням. В одного з них я питала про свого чоловіка. Він сказав: «Вибач, нічого про нього дізнатися не можу. Нам узагалі не можна з вами спілкуватися».
Лариса Кучеренко досі не має зв’язку зі своїми рідними. Про їхню долю дізнається з розмов із хлопцями, яких уже обміняли і повернули із полону. Так вона дізналася, що син був двічі контужений, тож частково втратив слух, чоловікові у полоні вибили зуби, обоє дуже схудли, але намагаються триматися позитивно і навіть підтримують інших.
Визволення Лариси два роки тому було несподіваним. Одного разу їх зібрали, вони підписали папери на вибуття і поїхали. Але коли жінок привезли у те ж саме Донецьке СІЗО, вони не на жарт перелякалися:
— Усі документи підписані — за документами нас уже немає в СІЗО, і вони можуть з нами зробити все, що завгодно. Ми цілу ніч не спали, боялися.
Наступного ранку — така ж процедура. Жінок залякували, що із Таганрога їх повезуть у колонію Курська або Воронежа, а там битимуть.
— Наступного дня знову така ж процедура — і вже нас повезли до Таганрога. Ми сиділи до семи ранку в машині, а потім нас по одній почали заводити в літак. В Україні нас зустрічали військові з нашої частини, — пригадує жінка.
Боротися за своїх
Лариса Кучеренко чекає кожного нового обміну полоненими. Через підірване здоров’я вона не може брати участі у мітингах, які привертають увагу до полонених азовців та загалом ув’язнених українських воїнів.
— Раніше я була активна, зараз мені дуже боляче і тяжко. Розумію, що я повинна боротися за своїх, — ділиться жінка.
Її маму вдалося вивезти із Маріуполя тоді, коли вже Лариса Кучеренко повернулася з полону. Найперше вона розірвала мамині фільтраційні документи, щоб навіть не виникала думка повернутися до рідного міста:
— Він вже не буде моїм Маріуполем. У мене там загинуло дуже багато друзів. Кум військовий загинув на «Азовсталі» під бомбами, тіло досі не дістали. Загинув молодший брат чоловіка, багато знайомих дівчат.
Із родичами, які залишилися у Маріуполі, вона не спілкується.
Усі фото надані героїнею
Редакторка і журналістка, письменниця, колумністка, авторка текстів про бізнес, філософію, науку і літературу. Вивчала полоністику у Волинському національному університеті імені Лесі Українки і тюркологію в Інституті імені Юнуса Емре (Туреччина). Була редакторкою і колумністкою «Газети по-українськи» і журналу «Країна», працювала для української діаспори на Radio Olsztyn, друкувалася у виданнях Forbes, Leadership Journey, Huxley, Landlord та інших. Дипломована спеціалістка Міжнародного сертифікованого курсу Thomas PPA (Велика Британія) з експертизою у human resources. Перша книга «Жінкам ніззя» вийшла у видавництві «Нора-друк» 2016 року, над другою працювала за сприяння Інституту Літератури у Кракові вже під час повномасштабного вторгнення.
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
.jpeg)
.jpeg)
