Натиснувши "Прийміть усі файли cookie", ви погоджуєтесь із зберіганням файлів cookie на своєму пристрої для покращення навігації на сайті, аналізу використання сайту та допомоги в наших маркетингових зусиллях. Перегляньте нашу Політику конфіденційностідля отримання додаткової інформації.
«Він — там, я — тут». Як дають собі раду українці в розлуці?
Коли я питаю у своїх подруг і знайомих, як вони дають собі раду в розлуці з чоловіками, насамперед чую: «Ніяк». Але насправді все не так безнадійно. Свій оригінальний спосіб підтримання стосунків має кожна пара. Вона виробила його інтуїтивно або шляхом проб і помилок і ретельно його дотримується. Тому й тримається разом — попри всі випробування
Я бачу це по своїх знайомих — стосунки, що увінчалися шлюбами яксамраз на початку повномасштабного вторгнення, коли закохані зрозуміли усю крихкість життя і поспішали засвідчити серйозність своїх намірів, тихенько розпадаються. Ба навіть шлюби, загартовані життєвими випробуваннями, потроху тліють, добігаючи кінця, втрапивши в зону турбулентності на прямій «війна — евакуація — розділення родини».
Коли чоловік у війську або в Україні, а жінка — за кордоном або в тиловому місті, буває дуже складно зберегти стосунки. Ще складніше — продовжувати їх, розвивати, працювати над ними на відстані попри всі негаразди й труднощі. А випробувань — чимало.
«Відчуваю, що сил стає дедалі менше, — констатує Іванна. Її чоловік — на війні. — Завалюю себе роботою 24/7, волонтерською діяльністю в Пласті, бо бачу, що вони *башать там, а нам треба *башити тут. «Руського міра» навколо дофігіща, російська мова полонила міста і села ще більше, ніж раніше — мені зараз м*скальщина ріже вухо всюди».
Іванна каже про постійне відчуття провини — їй здається, що без чоловіка робить недостатньо і занадто мало. Вона повністю зосередилася на дітях, бо на їх емоційному стані погано відбивається відсутність батька:
— Не маю ані бажання, ані сил входити в якісь групи підтримки, бо враження таке, що якщо відкрию свою хатку равлика, то емоційно згину й не зможу взяти себе в руки знов
Втім психологиня Олена Кузнецова, яка консультує у Centrum Edukacji i Rozwoju у Варшаві й допомагає українським жінкам емоційно «вигребти» з пригнічених станів через розлуку, радить усе ж шукати підтримки — хоча б у колі таких самих українок. Зараз особливо важливо зосередитися на власних відчуттях, прислухатися до себе і концентруватися на головному, що єднає пари.
Олена Кузнєцова розповідає, що жінки намагаються знайти для себе заняття, аби легше переносити розлуку — роблять це свідомо або й інтуїтивно. І часом прогулянка або заняття у спортзалі спільно зі знайомими мають найкращий ефект для переживання смутку. «Подруга сказала мені, що займається йогою, щоб бути спокійнішою в розлуці з чоловіком», — підтверджує Наталія.
«Концентрую увагу на тому, що можу зробити: побутові питання, здоровʼя, діти, робота. Це дає можливість зайняти голову справами. Бо коли є спокій, мозок починає ставити болючі питання, відповідей на які я не маю», — ділиться Ірина.
«Якщо мені треба проїхати 700 кілометрів в один бік за кермом і заправити машину, щоб побачитися на два дні, я поїду, — каже Аліна, чоловік якої воює з першого дня повномасштабного вторгнення. — Гроші я зароблю, а побути разом — безцінно. Намагаємося бачитися якомога частіше».
Це її спосіб пережити розлуку без втрати для почуттів. Загалом у нагоді парі стають сучасні гаджети й інтернет. Розуміння того, що спілкування є, зберігає прив’язаність. Навіть якщо повідомлення тривалий час мають статус непрочитаних.
— Він — там, я — тут. Задіюю всі органи відчуттів — від спання у чоловіковій сорочці із запахом його тіла — до прослуховування аудіоповідомлень з його голосом
— Коли виходить, чоловік розповідає синові казку на ніч — просто по телефону. Ці банальні речі трохи допомагають, — ділиться Надія.
Психолог і гештальт-терапевт Геннадій Мустафаєв, який надає психологічну допомогу парам, вважає абсолютне залучення у життя партнера одним із найважливіших способів збереження почуттів у розлуці. Під час розмови з українками, які через війну тимчасово опинились у Польщі, він наголошував на спільному плануванні життя й обговоренні всіх його аспектів аж до дрібниць: «Вибираєте чашки — оговорюйте чашки. І не важливо, що між вами — сотні кілометрів».
Пари, які дійшли до цього інтуїтивно, мають усі шанси зберегти стосунки попри розлуку і негаразди.
«Чоловік на війні з перших днів, — розповідає Олександра. — Вже давно визнала, що це надовго, і роблю все, щоб вкладати в наші стосунки тут і зараз. Що мені допомагає? Small talks про щось радісне. Dirty talks — обов'язково, секстинг, ню-фоточки. Та будь-що, або відчути цей сексуальний контакт між нами.
Також шлю фотки сина, деталі, як ми проводимо час. Вислуховую, коли просить і ділиться. Не лізу, коли мовчить і не розказує. Намагаємося бачитися якомога частіше фізично — або він бере декілька днів і мчить до нас, або я беру роботу із собою і їду до нього «на канікули».
Графіки і планування — ще один лайфхак, який рятує пару. «Чоловік якось проговорився, що того ранку був з побратимами у повній «дупі». Згадка, що завтра о 10-ій ми маємо зідзвон на нашу сімейну «планірку», дала йому сил вигребти, — ділиться Надія.
«Мій чоловік неодноразово казав, що відчуває, ніби є поряд, коли я все докладно йому розповідаю і висилаю світлини, коли раджуся щодо побутових речей і ділюся буденними радощами», — погоджується Олександра.
Попри негаразди, складнощі й загальне виснаження від новин, пари, які вирішили триматися разом, відзначають, що їм довелося змінити комунікацію. У кращий бік
«Найважливіше — я намагаюся фільтрувати свій «базар» і спершу думати, ніж щось писати і висилати, — каже Олександра. — Особливо це стосується військових тем. Щодо «ниття», що мені важко — загалом чоловік хоче чути, де я не справляюся, щоб підтримати. Тому я вільно ділюся цим, але звісно, в межах розумного. Я часто висловлюю своє безсилля — кажу, що хочу бути йому підтримкою, але нічим не можу ані допомогти, ані розрадити. Він теж ділиться своїм безсиллям».
Навіть у часи складних випробувань, викликаних повномасштабною війною, українки шукають позитив і стверджують, що дистанція дає змогу тримати голову холодною і можливість подумати, перш ніж щось сказати. Навчившись давати раду собі й дітям, вони вчаться звертатися за допомогою — до близьких людей або практикуючих психологів. І є оптимістичний прогноз, що з цієї боротьби, яка триває щоденно, вони вийдуть переможницями.
Редакторка і журналістка, письменниця, колумністка, авторка текстів про бізнес, філософію, науку і літературу. Вивчала полоністику у Волинському національному університеті імені Лесі Українки і тюркологію в Інституті імені Юнуса Емре (Туреччина). Була редакторкою і колумністкою «Газети по-українськи» і журналу «Країна», працювала для української діаспори на Radio Olsztyn, друкувалася у виданнях Forbes, Leadership Journey, Huxley, Landlord та інших. Дипломована спеціалістка Міжнародного сертифікованого курсу Thomas PPA (Велика Британія) з експертизою у human resources. Перша книга «Жінкам ніззя» вийшла у видавництві «Нора-друк» 2016 року, над другою працювала за сприяння Інституту Літератури у Кракові вже під час повномасштабного вторгнення.
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Дебати кандидатів в президенти в США комусь вже здаються історією. Це дещо зарано. Фахівці розберуть все на цитати і жести — це їхня робота. Навіть без цього очевидно, що підготовка команди Гарріс спрацювала майже на відмінно — стратегія на тролінг Трампа, навіть часом глузування з нього, виявилася ефективною. Виконання, може, і неідеальне, але ретельне — без проблем та помилок. Гарріс вдалося взяти на себе ініціативу й не віддати її — з таким талановитим комунікатором, як Трамп, це майже хіт.
Кажуть, щоб бути достойним викликам, потрібно їх отримати, — це точно про Камалу Гарріс. Гадаю, вона ще не один раз здивує
У США дебати нечасто радикально впливають на хід кампанії, якщо звісно один з кандидатів не робить прикрих помилок. У поляризованій американській політиці фанати Трампа залишаться його фанатами й надалі, фанати Гарріс теж її не залишать. А от так звані «незалежні» та «помірковані» можуть зробити для себе висновки — і вони не будуть на користь Трампа. Але вважати, що експрезидент «здувся», точно зарано, він ще може себе показати. Після замаху на нього він та ті, хто його підтримує, вже напевно святкували перемогу. Тепер це змінилося — драйв кампанії наразі на користь Гарріс, але до виборів ще чимало часу і чорні лебеді можуть прилітати до кожного з кандидатів.
Трамп майже на кожному мітингу розповідав про здатність завершити війну за 24 години. Він ще раз повторив свою логіку під час цих дебатів з наголосом на можливість «третьої світової», якщо не зупинити бойові дії. Так можна лякати багатьох і це працює, проблема однак у тому, що це позиція слабкості, адже поступитися РФ навіть один раз означає показати, що США вже не є лідером демократичного світу. І відсутність відповіді на запитання ведучого, чи хоче Трамп перемоги України, тільки посилило це враження.
Ідея Трампа сконтактуватись з лідерами України та РФ і штовхнути їх до переговорів ніяк не дозволить вирішити питання, що лежать в основі цієї агресивної війни
Росія не припинить свої всебічні спроби зруйнувати Україну та її державність, а західна допомога, ймовірно, кардинально зменшиться. Трамп не захоче виглядати слабким, цього американці не люблять. Рейтинги Байдена теж «посипалися» після дуже невдалого виведення американських військ з Афганістана. Водночас Трамп буде під шаленим тиском своїх обіцянок швидко «зупинити війну» без чіткої та всеохоплюючої стратегії. Це створює нові можливості, але й шалені ризики. РФ очевидно має план на випадок обрання Трампа президентом США. Такий план існує в Кремлі і на випадок обрання Гарріс, але тут буде набагато більше спадковості в американській політиці.
Гарріс не сказала нічого принципово нового порівняно з Байденом, але була достатньо чітка в своїх оцінках. І це маленька тактична перемога для України, адже раніше вона небагато говорила на тему російської агресії. Водночас вона дуже чітко відмежувалася від політики Байдена, говорячи про Україну, сказавши Трампу: «Ви змагаєтеся зі мною, а не з Байденом». Це дає їй простір для маневру у майбутньому. Ну, й звинувачення Трампа у тому, що Гарріс була начебто переговірницею із Зеленським та Путіним перед повномасштабним вторгненням і не впоралася, звучать доволі кепсько. Гарріс ніколи не грала першу скрипку у зовнішній політиці, це завжди був Байден. Але, можливо, в неї все попереду. Ми рухаємося у складні часи перезавантаження світової системи, показати себе сильним потенційним головнокомандуючим під час дебатів важливо для Гарріс і вона спробувала це зробити — не блискуче, але успішно.
Хто б не став президентом США, вона чи він зіткнеться з новими і непередбаченими викликами. Хто готовий на них креативно відповісти — ми побачимо вже скоро
Гарріс дуже вміло розіграла заготовку із закликом підтримки до численної польської громади в Пенсильванії — штаті, критичному для результатів перегонів. Для багатьох американців економічні питання, виклики злочинності та притоку іммігрантів, проблематика абортів буде визначальною для голосування. Для українців та поляків питання війни гратимуть більше значення і можуть виявитися джокером у деяких штатах — це може створити інтригу. У перспективі Україна та Польща можуть ефективно координувати політику на американському напрямку. Для цього потрібні довіра та політична воля, але ефект може бути вражаючим, адже саме ці країни є визначальними для безпеки Центральної Європи та Європи взагалі.
Новий амбітний двосторонній договір та спільні безпекові стратегії мають стати основою для нового етапу двостороннього союзництва замість партнерства
Ну, і «вишенька на торті» — Тейлор Свіфт висловила свою підтримку Гарріс у день дебатів. Трамп пропустив два удари в один день, йому не звикати, але рахунок та динаміка не на його користь. До кінця двобою ще далеко, сюрпризи точно будуть. Важко сказати, хто виграв ці дебати, але Україна їх точно не програла.
Тема війни Росії проти України несподівано для багатьох стала однією з головних на перших і, ймовірно, останніх дебатах віцепрезидентки Камали Гарріс та колишнього президента США Дональда Трампа. Загалом українська тема явно не є провідною у цій передвиборчій кампанії. Камала Гарріс навіть обійшла її у своєму великому інтерв'ю телекомпанії CNN.
Проте у дебатах із Трампом ця тема виникла насамперед як питання цінностей й продемонструвала, наскільки різним є підхід кандидатів
Підхід Гарріс, за великим рахунком, відзеркалює ставлення до війни адміністрації Джо Байдена, черговий раз репрезентований державним секретарем Ентоні Блінкеном у Києві саме у день дебатів. Ця адміністрація може бути обережною, запізнюватися з ухваленням принципових рішень, проте її представники усвідомлюють саму сутність конфлікту, пов'язаного із порушенням територіальної цілісності й намаганням однієї країни — більшої і за територією, і за населенням і до того ж із величезним арсеналом ядерної зброї — примусити іншу країну — меншу і позбавлену «ядерки» — виконувати її забаганки, а краще просто зникнути.
Тобто мова йде про відродження імперіалізму найгіршого ґатунку у нашому сторіччі
Й саме перемозі цього імперіалізму адміністрація намагається запобігти. Й саме проти такого імперіалізму виступає Камала, сімʼя якої на власному досвіді знає, що таке імперіалізм.
У Трампа — справжнього Трампа, а не Трампа політтехнологів — інший підхід, абсолютно прагматичний, «трампівський». Йому не подобається ця війна, він прагне її завершити й примусити до цього Путіна і Зеленського, яких треба посадити за стіл перемовин.
Умови закінчення війни, гарантії безпеки, справедливість — все це не до Трампа, який прагне, щоб просто перестали стріляти, й впевнений, що зможе домовитися про це із Путіним
Й чому я кажу, що це справжній Трамп? Тому що багато хто, коли чує написані промови експрезидента США чи читає опублікований у медіа войовничий план колишнього держсекретаря Майка Помпео, вважає, що кандидат від республіканців буде дотримуватися таких підходів. Але в разі його перемоги Америкою буде керувати не Трамп політтехнологів, а самодостатній Трамп, який вірить у те, що каже. І з цим Трампом Україні і всьому світу буде дуже непросто.
Отже, справа насамперед в аргументах. Якщо новою американською президенткою стане Камала Гарріс, Україні доведеться говорити з нею саме мовою цінностей, мовою безпеки європейського континенту й зобов'язань США
Як не дивно, додатковий аргумент нам «підкинула» сама пані Гарріс під час дебатів — коли згадала про поляків Пенсільванії, вітчизна яких опиниться у небезпеці, якщо Росія переможе в українській війні. Цікаво, що згадала саме про поляків, а не про українців — тобто дала зрозуміти, що добре усвідомлює, хто може бути наступним.
А якщо президентом знову стане Трамп, доведеться підшукувати прагматичні аргументи, щоб переконати його в тому, що війна в Україні — його війна, і він не має дати Путіну можливість перемоги й таким чином його, Трампа, привселюдно принизити.
І якщо усвідомити, що Трамп для Путіна — не партнер для домовленостей, а виключно інструмент хаотизації Америки і світу, цей аргумент несподівано може спрацювати
Головне тут не переплутати співрозмовників. Не почати говорити із колишньою прокуроркою Камалою Гарріс про вигоду або із самозакоханим мільярдером Дональдом Трампом про цінності. Адже на своїх історичних дебатах вони чітко продемонстрували, який підхід їм дійсно є ближчим і яких орієнтирів у політиці вони дотримуються. І, звісно, цей підхід стосується зовсім не тільки російсько-української війни.
<frame>Менше половини українських школярів, які через війну живуть зараз у Польщі, відвідують польські школи. Але незабаром всі діти мусять піти до них, щоб не мати прогалин у навчальній програмі та інтегруватися в польське суспільство. Для багатьох українських дітей це означає неабиякий стрес, адже чимало з них недостатньо знають польську, мають психологічні травми й іноді зазнають булінгу. Редакція Sestry.eu знає, що це одна з найважливіших проблем біженців. В циклі публікацій «Школа без дому» ми описуємо те, що турбує наших дітей, шукаємо хороших прикладів для наслідування, спілкуємося з психологами, вчителями та чиновниками. Тож якщо ви мати, вчителька, волонтер, психолог, чиновник — пишіть нам на redakcja@sestry.eu. Ми тут — для вас.<frame>
Анна Герчук — за освітою економістка. Протягом багатьох років співпрацює з різними неурядовими організаціями в Польщі. З 2022 року є координаторкою Програми телефонної допомоги Фонду Dajemy Dzieciom Siłę. Понад 5 років підтримує діяльність для біженців у Польщі.
Телефон довіри: 116 111 — працює вже 16 років. Він став брендом, місцем, про яке знають і діти, і дорослі. Коли телефон довіри почав працювати для українських дітей, тих, хто приїхав сюди після початку російської агресії проти України?
Програми телефонної допомоги, в межах якої Фонд «Даємо дітям силу» керує лінією довіри 116 111 для дітей та юнацтва і лінією 800 100 100 для дорослих, передусім батьків та вчителів, працює вже 16 років. За цей час вона справді стала інституцією та безпечним притулком для багатьох дітей та їхніх батьків. Лінію допомоги для дітей з України ми запустили в червні 2022 року, через чотири місяці після повномасштабного вторгнення і наполягаємо на тому, щоб називати її саме так, тому що в цій великій групі малих біженок і біженців є діти різних національностей; їх об'єднує те, що вони жили в Україні і приїхали звідти.
Чому не відразу?
У нас є великий досвід підтримки дітей, коли вони цього потребують, тому ми одразу побачили потребу поширити опіку та підтримку на дітей з України. Після вторгнення, коли біженці — переважно біженки з дітьми — масово прибули до Польщі, ми знали, що ці діти, які раптово втратили свій дім, своє оточення, боялися за своїх близьких, не мали абсолютно ніякого відчуття безпеки і стабільності, потребують підтримки.
Може здатися, що ми запізнилися, але ми дуже хотіли забезпечити цим дітям такий самий рівень і якість, який ми пропонуємо польським дітям
Знадобився час, щоб знайти і найняти психологів з відповідною кваліфікацією, адже ці люди повинні були відповідати певним критеріям: мати вищу освіту в галузі психології, досвід роботи з дітьми, і не тільки володіти українською та російською мовами, але й вважати ці мови рідними для себе.
Чому це так важливо?
Ідея полягала не лише в тому, щоб дати дітям можливість спілкуватися рідною мовою, але й у тому, щоб ці розмови відбувалися з людьми, близькими їм культурно і ментально. Так воно і є — 11 консультантів, які працюють за цим напрямком, є жінками, які мають досвід біженства. Вони пережили те саме, що й ці діти, вони розуміють їх, вони знають емоції, які вони відчувають. Саме вони відповідають на дзвінки, електронні листи, ведуть чати, адже це ті канали зв'язку, які ми забезпечуємо для дітей.
Як ви доносили до дітей інформацію про те, що ви поруч, що готові допомогти?
Ми здійснювали цю комунікацію двома способами. Ми інформували польських реципієнтів, щоб вони могли передати цю інформацію далі. Пам'ятаймо, що тисячі людей були залучені до допомоги біженцям з України, часто приймаючи цих людей та їхніх дітей у своїх домівках. По-друге, ми активно використовували соціальні мережі, інформуючи в Instagram і TikTok про те, що існує така лінія допомоги, відкрита для дітей, призначена для них, і нею можна користуватися щодня, і в будні, і в свята, протягом 10 годин на добу. Ми також контактували з гуманітарними організаціями, польськими та українськими школами. Сьогодні ми бачимо, що цих організацій, які ще діють, з кожним місяцем стає все менше і менше, тому ми все більше покладаємося на соціальні мережі для комунікації.
Ми знайомимо дітей з тим, що можна і потрібно просити про допомогу. Що це нормально, коли іноді почуваєшся гірше і хочеш про це поговорити
Таким чином ми не лише підвищуємо обізнаність про те, що в Польщі є такий телефон і що консультанти чекають на дзвінки від дітей, але й нормалізуємо питання психічного здоров'я.
Як швидко почав дзвонити телефон?
Майже одразу, хоча спочатку дзвінки не були такими численними, як сьогодні. Наприклад, за останній місяць (на момент проведення інтервʼю — прим. ред.) до нас звернулася майже тисяча дітей. Це все ще менше дзвінків, ніж отримують консультанти на польській лінії, але пам'ятаймо, що польська дитяча лінія допомоги 116 111 має давню традицію і вкорінилася у свідомості як дітей, так і батьків. Іноді ми є єдиним місцем, де дитина може безпечно поговорити з дорослим, не боячись осуду чи критики. Ми надаємо дітям добру підтримку.
Про які проблеми діти повідомляють найчастіше?
Причина контакту змінюється з часом. Спочатку, в перші місяці, у нас було багато звернень, безпосередньо пов'язаних з війною, тугою за домом і страхами за близьких. З часом дзвінків, пов'язаних з війною, стало менше, а дзвінків, пов'язаних з насильством, — більше. Ми усвідомлюємо, що діти, які приїхали з України до Польщі з одним із батьків, а іноді й зовсім одні, опинилися в абсолютно новій, екстремальній ситуації. Але також важливо пам'ятати, що це була зовсім інша ситуація, ніж та, в якій перебували польські діти. Це був другий етап, і зараз ми спостерігаємо, що теми розмов і виклики, з якими стикаються діти, все частіше стосуються тих самих тем, з якими діти телефонують на польську лінію. Переважно йдеться про стосунки та проблеми, які є типовими для віку і дуже важливими для молодої людини.
Чи можемо ми наважитися стверджувати, що діти перебувають у кращій психічній формі?
Я б не наважилась зробити такий висновок. Скоріше, ми можемо говорити про те, що вони почали користуватися психологічною допомогою та підтримкою, і сьогодні ми також маємо більше свідчень того, що діти перебувають у постійному контакті з психологом, вони також мають психологів у школах. Все більше дітей звикають до того, що вони можуть звернутися за підтримкою, яка є у них під рукою. У навушниках, власне. Але також не можна сказати, що їхні проблеми відокремлені від війни в Україні, тому що війна все ще там, а вони все ще тут.
Вони по-дитячому шукають шляхи і методи, як влаштувати це життя для себе, але цей пошук, зрештою, все одно випливає з того, що Росія напала на Україну
Пам'ятайте, ми відкриті щодня з 14 до 24, ви можете дзвонити і писати (116111.pl/ua), ми говоримо українською, російською та польською мовами. Ми з нетерпінням чекаємо на дзвінки та повідомлення, ми відкриті до будь-якої потреби поговорити. Якщо дитина дзвонить нам з якоюсь темою, це означає, що ця тема важлива для неї. А отже, вона важлива і для нас.
Перший мій страх після початку повномасштабного вторгнення доволі банальний. Як, власне, у всіх. Що прилетить ракета, а я в душі миюся. І от прям картінками бачила це — розгрібають завали і дістають моє жирненьке голе і мокре тіло.
Так, я навчилася митися між тривогами за 3 хвилини. Вискакувала — і така відразу: «Хууууух, пронесло»
Другий мій страх — ракета і туалет. Він почався після ракетного удару по району раннім раночком. Мене, власне, розбудив гучний бабах. Бо тривогу я урочисто проспала. Вибух, відкриваю очі, а я вже стою з малим на руках в загальному коридорі. Далі серія бабахів, все дрижить. І раптом перерва… А я в туалет хочу аж плачу. Ну, думаю, збігаю, шо вже там. Зайшла, тільки всілася — і яаааак бабахне. Мене підкинуло прямо з унітазом. Після того, я боюся, що я отак у туалеті, а тут прилетіла ракета. Красиві і сильні пожежники розгрібають усе це і знаходять мене верхи на білому… коні. І журналісти пишуть: «Знайшли женщіну без трусів на унітазі». І весь Київ збільшує картінку, роздивляється шрами і родінки, аби ж понять, хто там такий тривогу проср…, тобто простяв.
А от труси… Ми виховувалися здебільшого в пострадянські часи. Підліткам нашого покоління не цікаво було зазирати під спіднички. Бо труси у всіх були однакові. Однаковісінькі. Шо у мами Сергійка, шо у Олі, Сергійкової однокласниці. Уродські аж страшне. Мами того часу завжди тримали у шафі нові труси — на празнік і до лікаря. Що б не сталося з людиною, перше слід було подбати про труси. А тут війна… Як тільки мене трохи попустило після початку, я першим ділом купила красіві і нові труси. Бо раптом оце от все — ракета, руїни, пожежники, ЗМІ… І, може, врешті напишуть: «Під завалами найшли тіло женщіни в красівих трусах». Ну должні ж таке написать — нє?! Якшо не напишуть, то це якісь агенти кремля, а не журналісти. Одна моя подружка, Лєна, повернувшись після деокупації у свій дім, найбільше ображалася на русню, що ті погидували в хаті навіть побутовою технікою, а от бежеві, безшовні, страшенно удобні і через це добре ношені труси — таки спиздили, паскуди.
Мать моя теж мала свій страх. Шо раптом ракета попаде в хату, все рознесло, безпризорні курі бігають, качки негодовані і город, заросший бур'яном. Так і казала мені: «Полю, доцю, город, бо вдруг ракета, а в мене щириця на картоплі»
Валя боялась за свої, як його,… хуї. Їх у неї, вибачте за тавтологію, було дохуя. Люди з інших країн везли щось корисне, а Валя — хуї. Оточувала себе прекрасним, так би мовити. І от почалося. Спершу Валя прибрала хуї із зони можливого ураження. Потім сховала в шафу. І от якоїсь зі страшних ночей із обстрілами, коли дім буквально підкидало, Валя на ранок побачила сон — красиві і сміливі люди, усе ті ж пожежники, гребуть завали, а потім один найкрасивіший кричить: «Хлопці, тут женщіну хуями привалило». На ранок Валя зібрала свої скарби у велику коробку і винесла до смітника. А на місце найкрасивішого хуя почепила портрет Лесі Українки. Все з тих же міркувань, раптом що… На вечір Валя дивилася зі свого вікна на той же смітник і бачила, як радісні русанівські бомжі несли її коробку, а дорогу підсвічували її найдорожчим — Генріхом Четвертим (фалоімітатор з підсвіткою. — Авт.).
31 грудня росіяни цілий день «тішили» нас «вітаннями» у вигляді то шахедів, то ракет. Біля моїх дверей у спільному коридорі збиралися сусіди з верхніх поверхів. Збиралися і невдоволено бурчали, що кляті росіяни не дають закінчити приготування святкового столу. Хтось виніс шампанське, я винесла стаканчики: «Ну, за ППО».
— Якщо зараз ввалять у наш дім і в мене згорить та качка, яку я вже третій день готую, я за себе не отвічаю, — каже сусідка з 9 поверху. І я їй чомусь вірю.
Коли вранці 2 січня росіяни влаштували наймасовіший ракетний удар по Україні, коли по Києву летіли тонни вибухівки, моя подруга Катя чемно пішла в метро, там у нас ховаються від ракет. І от люди здригаються від вибухів у підземці, а Катя пише нам у спільний чат:
— Ох і йобнуло щойно, я ледь круасан не випустила з рук.
Ми ошелешені пишемо:
— Катя, який круасан? Ти де?
І Катя так спокійно відповідає:
— Я вийшла по каву, а що таке?! Я українська жінка. Я хочу кави і круасан — і жоден йобаний російський калібр мене не зупинить.
Давайте пропустимо той момент, що, попри вибухи по всьому місту, надворі працювала кав'ярня з круасанами, це тема для окремої розмови.
Але Катя, виявляється, боїться померти від ракети, не випивши кави з хрустким круасаном
Ми боїмося. Ох, як же ми боїмося. Я от під час найгучнішого вибуху втискалася в долівку і думала, «курва, загину в старому халаті» — і скидала гроші на дрони. Нам страшно, страшно, коли ракети летять на інше місто, страшно, коли в новинах пишуть про авіаудар на лінії оборони в районі міста М. Ми, здається, боїмося кожної секунди свого життя. Але наші страхи стали нашими братанами — і ми їм кажемо: «оце було капець як страшно, а тепер погнали донатити, чувак, давай зберемо на дрони». Наші страхи стали нашими сильними сторонами, наші страхи стали нашим безстрашшям.
І, врешті, якщо колись і знайдуть моє тіло в старому халаті, в старих трусах, на унітазі, якщо вибухом мої сексіграшки розкидає по району, хтось таки напише «ця жінка закінчила готувати борщ, ця жінка зібрала на дрони, ця жінка — українка».
… Хоча… нас захищають титани. Тому є всі шанси дожити до 90 і померти якось зовсім банально, без згадки в новинах.
<frame>Менше половини українських школярів, які через війну живуть зараз у Польщі, відвідують польські школи. Але незабаром всі діти мусять піти до них, щоб не мати прогалин у навчальній програмі та інтегруватися в польське суспільство. Для багатьох українських дітей це означає неабиякий стрес, адже чимало з них недостатньо знають польську, мають психологічні травми й іноді зазнають булінгу. Редакція Sestry.eu знає, що це одна з найважливіших проблем біженців. В циклі публікацій «Школа без дому» ми описуємо те, що турбує наших дітей, шукаємо хороших прикладів для наслідування, спілкуємося з психологами, вчителями та чиновниками. Тож якщо ви мати, вчителька, волонтер, психолог, чиновник — пишіть нам на redakcja@sestry.eu. Ми тут — для вас.<frame>
Анна Й. Дудек: Коли понад два роки тому, у лютому 2022 року, українські жінки з дітьми почали приїжджати до Польщі, ситуація, в тому числі пов'язана з освітою дітей, була надзвичайною. Два роки по тому вона вже не є надзвичайною і не є тимчасовою. І все ж, незважаючи на це, бракує рішень, процедур та інструментів для належного піклування про дітей та підлітків з України. Понад 100 тисяч дітей зникли з системи освіти. Це викликає щонайменше тривогу.
Юстина Жуковська-Голенбєвська: Дійсно, багато дітей — тисячі дітей випали з системи, і це потрібно виправити. Але також не можна сказати, що вони повністю зникли, адже їхнє становище моніториться різними громадськими організаціями і має моніторитися центрами соціального захисту населення. Але вже на початку війни я вважала, і неодноразово про це говорила, що в тій ситуації, в якій до нас приїхали діти з України, освіта не була пріоритетом.
Чому?
Тому що, по-перше, це не була одна однорідна група. Ні, там були і діти, які жили в Західній Україні, недалеко від польського кордону, які, так, виїхали через війну, але в їхньому випадку це була дещо інша зміна місця проживання, і ті, хто приїхав з фронту. Які буквально тікали від бомб. Були інші, більш важливі потреби — вирішити цю кризу, а не відправляти їх на уроки географії чи математики. Тепер у нас є не тільки діти, які вислизнули з системи, але й люди, які втомилися допомагати. І розгублені вчителі.
Нещодавнє опитування показує, що хоча більшість поляків і польок все ще підтримують допомогу Україні, майже половина вважає, що ця допомога має відбуватися за межами Польщі. Це величезна зміна, яка очевидним чином позначається і на дітях.
Спочатку суспільство дуже прагне допомогти, але з часом ця готовність згасає — це природний, вивчений, описаний феномен фаз соціальної реакції на катастрофу. Перша фаза — героїчна, солідарність зростає, поки ми не досягаємо так званої фази медового місяця, коли підтримка і допомога ллються потоками. Потім поступово настає втома, вигорання, страх, припинення підтримки — це так звана фаза втрати ілюзій.
Це відбувається в кожній країні, в кожній громаді, яка постраждала від катастрофи, стихійного лиха або приймає біженців. Моє питання, однак, полягає в наступному: якщо ми знаємо, що це виглядає саме так з наукової точки зору, чому ми не маємо готових рішень для цього?
Була мобілізація, зараз настала певна нормалізація і стагнація — і тут нам бракує інструментів, щоб перейти до фази реконструкції, до ситуації, коли життя громадян і людей, які постраждали від кризи, нормалізується. Громадськість, виснажена допомогою — я маю на увазі і тут, можливо, перш за все, громадські організації — не отримала жодної підтримки, окрім оплесків. Жодної. Легко перегоріти в ролі людини, яка приносить допомогу, яка щодня бачить людські драми, бачить матерів, розлучених з сім'єю, самотніх дітей, трагедії цілих родин. А про цих людей ніхто не думає.
Витрати на підтримку оплачували самостійно?
Психологи та інші фахівці зобов'язані проходити супервізію (часто фінансовану з власної кишені), але люди доброї волі не мають доступу до супервізії та підтримки для себе. А фахівці, які працюють для підтримки українців, працівники ГО та інші громадяни, якщо їм потрібна допомога, змушені були і досі змушені шукати її самостійно. А це теж дорого коштує. Витрати високі, війна триває, люди втомилися. Деякі з тих, хто допомагає, страждають від вікарної травми внаслідок допомоги або виснаження емпатії, у них більше немає сил допомагати.
Виборчі кампанії не допомогли.
Навпаки, вони грали на упередженнях, образах і страхах, а оскільки ми як суспільство погано поінформовані, ці зерна впали на благодатний ґрунт, викликаючи сумніви в тому, чи має сенс така наша участь і чи потрібно взагалі придумувати якісь додаткові програми для біженців. Якщо проаналізувати дослідження, проведені, наприклад, у Німеччині чи Франції, країнах, які багато приймають іноземців, то можна побачити, що найважливіше мати перевірені програми, які дають змогу не лише задовольнити базові потреби людей у кризовій ситуації, але й асимілювати та інтегрувати їх у суспільство.
Що сталося в Польщі?
На самому початку війни ми взяли інтеграцію громад за головну мету. Пам'ятаю, як я тоді била на сполох, щоб цього не робити. Вони ледве прийшли, а ми вже організовували якісь інтеграційні зустрічі. Тоді був не час для цього, тоді був час задовольняти потреби в безпеці, житлі, їжі та засобах до існування. Надавати спеціалізовану підтримку, якщо біженці її потребували. З іншого боку, після задоволення цих базових потреб настає час для асиміляційних та інтеграційних заходів, для включення дітей у систему освіти, а дорослих — у програми професійної та соціальної активізації.
То які саме?
Мають бути програми, які будують соціальну інтеграцію з людьми, які втекли від війни і хочуть залишитися з нами, але поки що не можуть повернутися до своєї країни. Ми повинні створити кампанію, яка б інформувала людей про те, хто є біженцем, а хто емігрантом, що таке міжнародний захист, які наші зобов'язання як члена Європейського Союзу чи ООН. Йдеться про те, що ми не повинні транслювати погані наміри, ми повинні вміти зберігати певний рівень доброзичливості один до одного, співчуття, емпатії. А це нелегко в ситуації, коли більшість з нас відчуває розчарування від вартості життя, інфляції, знедоленості, необхідності зводити кінці з кінцями. Тому виникають думки, які вміло підігріваються деякими політиками, що українці отримують 800 +, квартири, якісь пільги, а ти, поляк, мусиш за все це працювати.
Водночас це, звісно, неправдивий наратив, бо присутність українців у Польщі приносить свої плоди. Але ця новина не проникає в мейнстрім
Натомість ми читаємо про те, що вони забирають робочі місця і місця в дитячих садках. Це теж неправда, але правда, що ми не знаємо, як використати весь потенціал цих людей. Крім того, якщо чесно, як суспільство, ми трохи лицеміримо, тому що, з одного боку, ми скаржимося на українців, а з іншого боку, ми з радістю наймаємо жінку готувати їжу і прибирати, тому що її послуги дешевші і — занадто часто — не оподатковуються.
Гаразд, але повернімося до школи.
Ми ніколи не цуралися цієї теми, я вже пояснюю чому. В таких домах, в такій системі виховуються наші діти, які потім в школі чи садочку повторюють те, що чують вдома, спостерігають, дивляться, чи це насправді так, як кажуть мама і тато. Тому що діти вчаться, спостерігаючи за дорослими. Часто через це вони не хочуть або не вміють налагоджувати стосунки, приймати українських дітей у колективи однолітків. Вони їх терплять, приймають, але часто важко говорити про повноцінну приналежність чи дружбу. Крім того, вони не знають, як довго ці діти залишаться — чи поїдуть одразу, чи залишаться ще на місяць, чи повернуться після канікул. Це призводить до того, що вони не хочуть/не можуть, навіть несвідомо, інвестувати в таку дружбу, тому важко мати глибші зв'язки. Звичайно, є деякі місця (школи), де про ці стосунки з належною ретельністю дбають директори, вчителі або батьки, і я вітаю їх за це, але вони все ще є винятком.
То що ж можна зробити?
Є зовнішні фактори, на які ми не маємо великого впливу, наприклад, як довго триватиме ця війна. Але є й такі, на які ми можемо впливати. Йдеться про створення таких стратегій, таких програм, особливо превентивних у школах, які будуть дбати про першу психологічну допомогу в першу чергу. І ми, як фонд UNAWEZA, думаючи про те, як ми можемо підтримати школи, хотіли створити таку програму, яка була б, перш за все, простою у використанні для вчителя, і в той же час ефективною і цікавою для учня. Таку програму, яка крок за кроком супроводжувала б учителя у проведенні уроку, давала б йому конкретні знання за допомогою експертного навчання, а також постійну підтримку з боку воєводських координаторів, щоб учитель не залишався з цією програмою сам на сам. Програма, яка просто говорить, що робити, чого не робити і як це робити.
Що робити, чого не робити, як робити?
Перш за все, підтримувати всі потреби дітей, незалежно від їхньої статі, походження, віросповідання, психосексуальної орієнтації. Тому наша програма дуже культурно нейтральна.
Готуючи програму, ви брали до уваги ці сотні тисяч українських дітей?
Ми взяли до уваги всіх дітей. Це програма, яка дотримується принципів універсальної профілактики, а не вибіркової, тому вона також націлена на дітей та юнацтво з різним досвідом. Якщо програма та її заходи розраховані на всіх дітей, це дає можливість для більш ефективної інтеграції. Ми показуємо, що всі діти перебувають у рівних умовах один з одним, нікого не виокремлюють. Кожен повинен навчитися комунікувати свої емоційні потреби, як просити про допомогу, як користуватися цією першою психологічною допомогою. Паралельно ми навчаємо класних керівників, як надавати цю першу психологічну допомогу. Наше бачення полягає в тому, що ми хотіли б навчити всю Польщу надавати першу психологічну допомогу.
Чому це так важливо?
Це пов'язане з тим, що вона дозволяє виявити проблему у дитини до того, як їй знадобиться допомога фахівця, і, якщо така допомога необхідна, організувати відповідну підтримку для дитини. Пам'ятайте, що не кожна криза у дитини потребує негайного втручання. Іноді дитині просто потрібно сказати, що вона боїться, має проблему або відчуває тривогу. Їй потрібно з кимось поговорити, можливо, не обов'язково з батьками чи опікунами.
Наша програма готує вчителів до цієї ролі, а дітей навчає, як правильно розпізнавати свої емоції, як читати їх у тілі, про що вони говорять
Що це таке? Ми вчимо про потреби, щоб діти та вчителі знали, як розрізняти потреби та стратегії задоволення потреб чи потягів. Наступний крок — навчити, що таке кордони. Усі види кордонів — емоційні, фізичні, духовні чи інтелектуальні, а також про те, як спілкуватися про ці кордони і що робити, коли ці кордони перетинаються. Потім ми готуємо дітей до того, як повідомити про свою проблему, де шукати підтримки, як просити про допомогу. Все це відбувається протягом перших шести місяців. Мета в тому, щоб через цей час дитина вже розуміла, що з нею відбувається, до кого звернутися, який меседж використати, щоб дати дорослим зрозуміти, що щось не так, що треба задовольнити якусь конкретну потребу, або що хтось її кривдить, ображає. Конкретні, практичні, бо часто такі програми переповнені банальностями. А банальності не працюють. Ця програма про те, щоб прямо сказати, що можна говорити, а чого не можна. Однаково для вчителя, однаково для дитини та її батьків.
Наприклад?
Наприклад, в Урок 4 для 4-6 класів; 7-8 класів і старших, ми включили інструкцію про те, як повідомити про потребу в допомозі, розроблену Притулком для підлітків, під назвою “POMOC” (допомога польською — пер.):
P — ПОШУКАЙ ДОВІРЕНУ ОСОБУ
Знайди людину, якій Ти довіряєш, наприклад, маму-тата, бабусю, тітку, друга, улюбленого вчителя, шкільного педагога, шкільного психолога або класного керівника, до яких Ти можеш звернутися. Це може бути хтось, хто, здається, розуміє і готовий вислухати Тебе.
O — ПЕРШИЙ КРОК — ЦЕ СМІЛИВІСТЬ
Скористайся сприятливим моментом, щоб поговорити з кимось про свою проблему або домовитися про розмову. Визнай, що відчуваєш тривогу перед запланованою розмовою. Дозволь собі відчути її, а потім зосередься на своєму бажанні розпочати розмову. Дозволь цим двом почуттям змішатися і пробудити твою сміливість.
М — КАЖИ, ЩО ВИ ВІДЧУВАЄШ
Якщо не знаєш, як почати розмову, можеш сказати: «Я хотів би/хотіла би поговорити з Тобою про щось важливе. Останнім часом я почуваюся дуже пригніченим/пригніченою, мені важко і мені потрібна підтримка». Ти можеш почати цю розмову за допомогою методу карток, тобто записати ці зразки повідомлень на картці та дати її комусь, кому ви довіряєш. Цей метод є корисний для людей, яким важко розпочати розмову. Розкажи людині, з якою розмовляєш, про свої почуття і про те, що Тебе турбує. Ти можеш сказати: «Мені сумно, хвилююся про своє психічне здоров'я, і мені потрібна допомога, щоб впоратися з цим».
O — ВІДКРИТО ТА ЧЕСНО
Пам'ятай, що під час розмови важливо бути чесним і відкритим. Якщо під час розмови Твої почуття підкажуть Тобі, що Ти не відчуваєш себе в безпеці, Ти завжди можеш зупинитися, відійти і звернутися за допомогою в інше місце.
В — ЧАС ДЛЯ ПІДТРИМКИ
Скажи людині, з якою Ти розмовляєш, що Тобі потрібна підтримка і допомога у пошуку відповідних рішень. Ти можеш запитати: «Чи можеш допомогти мені знайти професійну допомогу?», «Я не можу розповісти про це батькам. Чи не могли б Ви це зробити?»,«Чи можеш допомогти мені записатися на прийом?».
Що ще входить у програму?
Наступне півріччя присвячене цифровій гігієні та безпеці в Інтернеті, але подається зовсім інакше, ніж зазвичай. Ми не лякаємо дітей, не кажемо: «Не можна так багато користуватися», «Я заберу твій телефон», «Ти покараний за ігри». Ми говоримо: інтернет — це частина нашого світу, середовище, в якому ми існуємо. Ми виховуємо певне усвідомлення того, що діти можуть розпізнати і визначити для себе, що з ними занадто багато, чого має бути більше, чого менше. В рамках цієї програми ми заохочуємо спільні проєкти і завдання, в яких діти тренуються в нових компетенціях, які вони самі обирають, а не ті, які ми хочемо їм нав'язати, тому що діти дуже добре вміють проводити дослідження і діагностувати ті чи інші явища. Їм треба довіряти. Усе це — цілісна історія про те, як наші емоції, наша емоційність, наша психічна рівновага залежить від багатьох сфер: як-от сон, здоровий стиль харчування, рух, сприятливі соціальні стосунки чи добрі знання. Тому що все це впливає на наше самопочуття.
Ключовим моментом є те, що вчитель не говорить з високих трибун, а є радше фасилітатором і партнером, який спостерігає, а не повчає
Батьки також залучені до програми?
Ми розробили програму підтримки для батьків, яка включає серію фільмів та вебінарів, підготовлених експертами з психології, психіатрії, а також самими підлітками.
Створюючи програми підтримки для тих, хто пережив втрату, важливо пам'ятати, що вони покликані додати їм сили та можливостей, а не забрати їх. Ті, хто втратили дім, не повинні роками відчувати себе залежними від допомоги інших. Наше завдання — відновити їхню незалежність, самостійність і свободу. У цій ситуації дуже легко сплутати системну допомогу з системним насильством. На мою думку, справа не в тому, щоб утримувати ресурси, які ми маємо, а в тому, щоб розподіляти і надавати їх відповідно до потреб. Ми є батьками і матерями прав дитини у світі, це породжує нашу відповідальність за всіх дітей, які живуть в нашій країні або тікають до нас. Не може бути так, що так багато дітей не користуються правом на освіту, не можуть отримати користь від формування стосунків з однолітками або належної медичної допомоги, що так багато дітей продовжують зазнавати насильства або вмирати на східному кордоні нашої країни. Наш соціальний обов'язок — дати цим дітям все необхідне без компромісів і виправдань.
Юстина Жуковська-Голенбєвська — психологиня, психотравматологиня, випускниця Вищої школи соціальної психології у Варшаві за спеціальністю клінічна психологія. Закінчила аспірантуру, зокрема, з психотравматології, освітнього менеджменту та педагогічної підготовки, а також багато навчальних курсів з психології та психотерапії, в тому числі «Вивчення інтегративної терапії травмованих осіб», а також комплексний сертифікаційний тренінг з терапії, орієнтованої на вирішення проблем I та II рівнів. Закінчила програми навчання з попередження насильства в сім'ї в Блакитній лінії та кризового втручання і терапії залежностей. Медіаторка у сімейних справах, терапевтка для сімей та дітей.
Головна координаторка профілактичної програми «Година для МОЛОДИХ ГОЛІВ», що реалізується в межах проєкту «МОЛОДІ ГОЛОВИ. Відверто про психічне здоров’я» Фонду UNAWEZA. Координаторка коаліції МОЛОДИХ ГОЛІВ у фонді UNAWEZA.
Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.