Натиснувши "Прийміть усі файли cookie", ви погоджуєтесь із зберіганням файлів cookie на своєму пристрої для покращення навігації на сайті, аналізу використання сайту та допомоги в наших маркетингових зусиллях. Перегляньте нашу Політику конфіденційностідля отримання додаткової інформації.
Повітряна тривога у Варшаві. Як українці за кордоном нагадують про себе
Коли в неділю о 08:16 злітає МіГ, тривожно вібрують телефони у Варшаві, Любляні, Лондоні й Берліні. Маленькі тривоги звучать по всій Європі. Але українці — це не лише про тривожність. Вони ще й про вдячність
Штаб-квартира Комісії ЄС, освітлена синьо-жовтими кольорами українського прапора. Фото: THIERRY MONASSE/REPORTER
No items found.
Рівно о 08:16 у неділю у Варшаві лунає повітряна тривога. Це знов хтось поспішав на автобус і не перемкнув свій телефон на беззвучний режим. «Злетів цей чортів МiГ з **учої Саваслейки», — хлопець, що сидить переді мною і скролить новини, не добирає слів. Зачіпляємося поглядами з дівчиною, яка щойно закомпостувала квиток. Їй знайомий цей «рінгтон», вона сердито супить брови і теж береться за свій телефон. Вона — українка.
Українці у салоні варшавського автобуса, не зговорюючись, перевіряють, куди і що летить, скільки летить і з якою швидкістю, пишуть рідним і знайомим найважливіше: «Як ти?».
Я майже не бачу синьо-жовтих стрічок на рюкзаках і сумках, мої земляки здається, вже влилися у «нормальне життя» Варшави, розпорошилися серед місцевих, щоб іноді шокувати флешбеками. Ось дівчина дуже вправно закриває голову руками і присідає, налякавшись вибуху травневого грому. Ось чиясь дитина несамовито кричить під час прем’єри мультиплікаційного фільму про Маріо — там у стрічці теж щось спалахує і вибухає. І малюкові картинка здається страхітливо знайомою.
Ніхто не жаліється й не нарікає — відомо, в Україні зараз у тисячу разів складніше. Окрім пісень, «шокання», музики у транспорті й завзяття до праці ми привезли сюди ще й свої травми
Але українці — це не лише про тривожність. Вони ще й про вдячність. Карина Антоненко із Луганська — одна із нас. У неї така гарна українська, наче вона вивчила її нещодавно. Так ретельно вимовляючи тверду «ч» говорять українці, які повертаються до мови своїх дідів. Але її дід — з Кавказу.
Карина Антоненко з Луганська. Фото: приватний архів
— Дід був грузином, моя зовнішність — від нього, — всміхається Карина. — Він працював у цирку — грав в оркестрі на саксофоні. Дід опанував чимало музичних інструментів, тож і я сіла за фортепіано з трьох років.
Вона майстерно грає на саксофоні:
— Саксофон — чудова річ. Коли мені сумно, я беру і граю.
Після вибуху великої війни вона опинилася у польській Рабці Здруй. Про великий благодійний концерт, організований українцями, говорили в усій околиці.
Тоді для України зібрали 23500 злотих допомоги і товари першої необхідності. Дійство, в якому брала участь Карина, увійшло в історію містечка
На річницю повномасштабного вторгнення Карина разом із польським музикантом записали кліп «Dziękuje, Polsko», який супроводила такими словами: «Поряд з нами країна, яка дала нам можливість знайти прихисток, яка допомагає з першого дня війни, яка дає нам все, щоб пережити ці жахи. Кожній людині, яка зрозуміла наш біль, кожному волонтеру і солдату — дякуємо. Дякуємо, Польща».
Коли в її сусідів — літньої пари поляків — від вибуху газу спалахнуло два поверхи дому, українська діаспора уже знала, що робити:
— Ми почали міркувати, як допомогти? У музикантів грошей небагато. Але ми придумали зробити великий концерт, як робили для України. Багато українців взяли в цьому участь. Дівчата щось готували, продавали випічку, принесли своє рукоділля. Захід зібрав 50000 злотих. І зараз сусіди вже відбудовуються — у них є стіни і дах.
Коли в неділю о 08:16 злітає МіГ, я думаю про цей класний приклад українсько-польської сусідської взаємодії.
Тривожно вібрують телефони у Варшаві, Любляні, Лондоні й Берліні, маленькі тривоги звучать по всій Європі. Але лунає ще Каринин саксофон
Редакторка і журналістка, письменниця, колумністка, авторка текстів про бізнес, філософію, науку і літературу. Вивчала полоністику у Волинському національному університеті імені Лесі Українки і тюркологію в Інституті імені Юнуса Емре (Туреччина). Була редакторкою і колумністкою «Газети по-українськи» і журналу «Країна», працювала для української діаспори на Radio Olsztyn, друкувалася у виданнях Forbes, Leadership Journey, Huxley, Landlord та інших. Дипломована спеціалістка Міжнародного сертифікованого курсу Thomas PPA (Велика Британія) з експертизою у human resources. Перша книга «Жінкам ніззя» вийшла у видавництві «Нора-друк» 2016 року, над другою працювала за сприяння Інституту Літератури у Кракові вже під час повномасштабного вторгнення.
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Пані Зосі 70+ років. Але енергії в ній стільки, що, здається, вона здатна знести пів світу заради своєї мети. Активна, усміхнена і водночас завжди рішуче налаштована. Кожне питання сприймає як виклик, і вже готова з ним справлятися. Їздить велосипедом на дачу до подруг, аби обговорити нові події. Пані Зося має не менш серйозну та допитливу кішку, яка сидить на підвіконні і за всіма спостерігає. Мабуть, щоб потім усе розповісти своїй власниці, аби вона була в курсі, коли сусідка прийшла додому і хто викинув оту червону обгортку від цукерки просто на землю.
Пані Зося усім у своєму житловому комплексі розповіла, що ми з України і потребуємо допомоги. І люди стали пропонувати якісь речі, гроші, продукти. Я відмовлялася. Тільки б знайти, де жити. Хоча насправді потрібне було все, просто незручно брати, та і дуже не хотілося відчувати себе безпомічною. За два дні наша пані Зося знайшла нам житло. Тимчасове. Поки ми підшукаємо постійне.
Наше тимчасове житло і квіти від пані Зосі
Ми були сусідками. Наші будинки стояли поруч, і пані Зося кожного ранку махала мені у вікно. І посміхалася. І я раділа цьому ритуалу. Це був мій рятівний острівець у той страшний і тривожний час.
Майже щодня вона приносила нам якусь свою страву. «Я приготувала пиріг. Мені багато не треба. Це вам». «Знаю, підлітки люблять картоплю фрі. От зробила твоєму синові». «А це мій рулетик. Скуштуйте». Мені вже дуже багато років ніхто не готував. Мама пішла у засвіти, коли мені було 10. Бабуся померла 5 років тому. До цього вона довго хворіла, не могла готувати. Тому їжа пані Зосі, приправлена щирістю і теплотою, була для мене особливо смачною.
Син питав: «А чому людина, яка нічого про нас не знає, нам допомагає?». І я відповідала, що є на світі люди, яким не байдужі людські долі
Ми прожили у квартирі, яку знайшла нам пані Зося, два місяці. І за цей час глибоко здружилися з нашою чудовою новою бабусею. Чаювали, розмовляли — я українською, вона польською. Якось знаходили спільну мову.
Коли ми виїжджали, вона дала мені гроші. Я спочатку відмовилась. Але виявилося, що пані Зося оформила допомогу за програмою 40+, яка передбачала виплату полякам, які прихистили у себе українців. І от все, що вона отримала, вона віддала нам. Сказала, що ці гроші нам допоможуть. Тоді я взяла. І ці гроші дійсно дуже допомогли.
Ми живемо у Кракові понад два роки. За цей час, у силу своєї професії, я познайомилася з багатьма людьми. Але пані Зося — єдина, яка стала нам дійсно близькою. Ми продовжуємо зустрічатися, їздимо в гості, чаюємо, розмовляємо — вона польською, я українською. Хоча тепер ми розуміємо одна одну набагато краще. Як рідні люди.
Так війна об’єднала людей різних національностей, віку, віросповідань і життєвого досвіду. Так війна показала, як нерідні по крові можуть стати рідними в душі.
Чимало людей у Європі втомилися від нашої війни і навіть від нас. Ставлення до українців місцями змінилося і в Польщі. Але пані Зося — це наша стабільність, адже завжди до нас добра, чуйна, відкрита і щиро рада нас бачити. Як бабуся, якої мені так бракує.
Фотографії з приватного архіву. Титульна ілюстрація @blancaindiart
Можу чесно сказати, що якби ця новина трапилась в мирні часи — вся Україна гуляла би на майданах, і шампанське би текло рікою.
Утім горе від смертоносних атак на Дніпро та Харків — два головні прифронтові хаби — дещо стерла розуміння, що насправді сталось і чому колись у майбутньому ми назвемо котрусь із минулих вулиць Пушкіна на честь Урсули фон дер Ляєн.
За гарним збігом обставин група українських журналістів — в тому числі і авторка цих рядків — мали низку зустрічей із найвищими посадовцями Євросоюзу в Брюсселі. Тож варто розповісти, що ЄС від нас хоче і чи справді він зацікавлений в Україні?
Перше. Жорстка агресія Росії проти України змусила європейців нарешті подивитись на Москву без рожевих окулярів. Співрозмовники, які формують зовнішню політику Євросоюзу, у розмовах тет-а-тет говорили про імперські та колоніальні настрої нинішньої Росії.
Подробиці військових злочинів в Україні та постійні загрози кинути ядерну бомбу по Парижу, Лондону та Берліну змусили європейців задуматись про своє майбутнє і про нову геополітичну стратегію, де Україні буде місце як брамі Європи
І де приєднання Києва матиме однозначні плюси для всіх. Бо сьогодні окупанти скидають КАБи по Харкову, а потім будуть не проти атакувати так само і країни Балтії, які не мовчать і за два роки стали кращими лекторами з теми істинної суті Росії.
Новину про початок вступу до Євросоюзу самі чиновники не звʼязують з конкретними політичними прізвищами, а винятково з опором та рішучістю українського народу. «Ви заплатили надто високу ціну», — лунало і від Петера Стано, і від Петри Гомбалової, і від Вери Йоурової — трьох топ-осіб, які безпосередньо працюють за напрямком з Україною.
Краща ілюстрація занадто високої ціни — знамените фото з Бучі, де біля почорнілої руки з ніжно-рожевим манікюром лежав брелок з прапорцем Євросоюзу
З огляду на те, як себе поводить Угорщина, а точніше її лідер Віктор Орбан — багатьох зацікавило, а що буде, коли наш скандальний сусід пів року головуватиме в Раді Європи. Враховуючи, що уже зі старту угорський прем’єр вимагає у Зеленського припинити вогонь в односторонньому порядку та почати переговори з РФ. Ще і китайські чернетки мирного плану привіз на подумати.
Орбан та Зеленський під час зустрічі у Брюсселі. 27 червня 2024 року. Фото: ОПУ
Речник ЄС Петер Стано у розмові з українськими оглядачами дав зрозуміти, що Угорщина стала ізгоєм. І її шантаж та пихата поведінка злять багатьох. Бо ж якщо завше нейтральна Австрія уже просить позбавити Будапешт права голосу в ЄС, то це гучний тривожний дзвіночок.
— Угорське головування не матиме жодного змістовного впливу і може спробувати затримати просування речей у порядку денному Європейської Ради в рамках своїх повноважень, але в такому випадку більшість країн-членів завжди можуть натиснути на Будапешт і знайти шляхи змінити порядок денний, — дипломатично заявив Стано.
У менш офіційній риториці дипломат цілком навіть радів, що частину цього півріччя зʼїдають літні канікули, а ще перекриває топова подія — саміт НАТО у Вашингтоні. А до того часу, коли головування в Раді ЄС перебере на себе Польща, — рукою подати.
Для України піврічне головування Варшави може стати додатковим трампліном для вступу в ЄС
Тому хочеться вірити в здоровий глузд двох урядів і те, що не повторяться жахливі історії з розсипанням зерна, блокад кордонів та взаємними прокльонами в соцмережі Х.
Польщу Росія ненавидить хіба трошки менше за Україну — це доведено інтерв'ю Путіна Такеру Карлсону. Тому це шанс і для поляків відкинути фронт від своїх кордонів подалі.
Розмови з найвищими посадовцями ЄС змусили мене як політичного оглядача ностальгувати за тими часами, коли парламент та уряд були джерелом дискусій та політичних рішень. Європейські чиновники тяжко зітхали і при згадці про корупцію, і про спробу завести темники в державній інформаційній агенції «Укрінформ», і про проблеми військово-промислового комплексу. Вони би з радістю працювали з ідентичними українськими бюрократами, але за відсутності таких змушені мати справу із тими, кого наобирали українці на кількох виборах. Тож на перших поствоєнних — варто сильно подумати про якість політичних представників, аби потім не червоніти.
Володимир Зеленський, Шарль Мішель та Урсула фон дер Ляєн. 27 червня 2024 року. Фото: ОПУ
Чому Брюссель розглядає Україну як перезбірку свого геополітичного проєкту? США переживає власну кризу — і ЄС готується працювати за планом Б, коли президентом може стати Трамп. Європа досить тверезо оцінює Китай і його прагнення поставити всіх у позу раба. Тож Європа думає про укріплення своїх кордонів та безпеку, де практичний досвід мільйонів українців — те, що треба.
Якщо ЗСУ, ветерани та волонтери — наші найуспішніші бренди на експорт, то цим варто користатись на повну
У Брюсселі має бути більше українських голосів. Наші студенти мають бути стажерами в європейських парламентарів. Наші аналітики мають постійно працювати з фахівцями, які займаються російськими ІПСО, маніпуляціями та перекручуваннями історії. Бо як сказали нам кілька співрозмовників не під запис: «ми бачимо, що левова частка російських ноу-хау таргетується на Україну, а потім іде далі на Захід».
Зеленський з європейськими лідерами. Фото: ОПУ
У часи мого дитинства у новинах на кожному каналі були сюжети із Москви та Петербурга. Так я знала більше про російський світ, ніж треба було. У Брюсселі мають постійно бути українські журналісти та аналітики. Бо чимало стратегічних політичних рішень ухвалюється якраз через прямі зв'язки і особисту симпатію.
Брюссель відкритий для нас і налаштований на серйозну роботу. Лишається ключове — як залучити фахівців з української сторони
Бо героїчного ореолу українців та особистої чарівності пана Володимира Зеленського мало, коли мова йде про кабінетну рутину в центрі ухвалення рішень. Десь в діловому центрі Брюсселя. Де українська повістка має бути 24/7. І де Україна має сприйматись не як бідний родич, а активний гравець, завдяки якому росіяни на танках ще не чіпляють триколори на установи Євросоюзу.
Проєкт співфінансується за рахунок коштів Польсько-Американського Фонду Свободи у рамках програми «Підтримай Україну», реалізованої Фондом «Освіта для демократії»
Кіно в Україні завжди знімалося правдами і не правдами — попри щось, а не завдяки чомусь. Під час повномасштабного вторгнення це відбувається ще більш екстремально. Хоч куди більше? Знімати майже неможливо, бо держава не фінансує кіно, два роки поспіль віддаючи гроші кіногалузі на військові потреби. Третій рік — поки під питанням. А ще знімальний процес ускладнюється елементарною відсутністю кадрів, коли нема кому працювати, адже велика частина кінематографістів виїхала за кордон, а інша — на фронті. Тому виробники одного фільму вже 3 роки роблять постпродакшн, а в іншому — режисер взяв на себе обов’язки ще й продюсера, оператора і виконавця головної ролі. Та все одно караван іде.
Ти — космос. Режисер Павло Остріков
Один з найбільш очікуваних проєктів сучасної України. Це повнометражний дебют режисера Павла Острікова, чиї попередні роботи «Голден лав», «Випус’97» і «Mia Donna» були постійними переможцями фестивалів у номінаціях «вибір публіки» та «кращий короткометражний фільм». Виявлені режисером дотепний гумор і тонкий психологізм можуть допомогти втілити «Ти — космос», за жанром науково-фантастичний, а тому виробничо складний. Оригінальні ходи в сценарії, підтриманого Держкіно ще 2019-го року, дають добрі перспективи. Сюжет стосується космічного далекобійника, самотнього у своєму спілкуванні з бортовим комп’ютером. І самотність стає цілковитою, коли він зненацька залишається останнім чоловіком у всесвіті, бо Земля — зникла. Тепер його єдиною радістю та надією стає далека космічна база і жіночий голос в навушниках. Наразі творці завершують постпродакшн і мають намір подати фільм на цьогорічний Венеційський кінофестиваль.
Фрагмент з фільму. Фото: пресматеріали
За перемогу! Режисер Валентин Васянович
Як і в своїх попередніх фільмах, «Атлантиді» та «Відблиску», Васянович торкається руйнуючих стосунків людини з оточуючою її військовою дійсністю, а події розгортаються так само після російсько-української війни. Війна, завершена перемогою, залишила по собі руїни — в політиці, душах і сім’ях, розколотих кордонами. Україна поглинута новими популістами, а головний герой фільму животіє без родини, яка вже кілька років мешкає в Австрії. Поки що він одружений, але його друг — вже ні: жінка знайшла іншого, донька зрідка згадує батька. Тепер їхнє життя — вижити і якось знайти нове щастя. А поки друзі, зустрічаючись, промовляють тост «За перемогу!»... Завершити цю антиутопію режисер має намір навесні 2025, а потому продюсер Володимир Яценко планує подати фільм на Венеційський кінофестиваль, де попередні два фільми Васяновича були представлені в офіційних конкурсах.
Фрагмент з фільму. Фото: пресматеріали
Сезон жіночих самогубств. Режисер Анастасія Груба
Дебютна трагікомедія Анастасії Груби про 27-річного Семена, котрий втікає від своєї токсичної матері жити відлюдьком в трейлері на березі Дніпра. Та одного разу він побачить 4-х жінок, що мають намір накласти на себе руки. Ідея фільму є філософською і цілком практичною, бо поєднує фрейдизм з життям, коли дорослішання чоловіка визначається через його зустріч з 5-ма жінками, які руйнують його і зцілюють, таким чином готуючи плисти річкою бурхливого сьогодення. Торік проєкт отримав грант від Netflix на подальшу розробку, а цього року був відібраний з-поміж 650 заявок на резиденцію Global Media Makers LA, де протягом 5 тижнів буде вдосконалюватися в Лос-Анджелосі за допомоги іменитих продюсерів, сценаристів та консультантів. Знімальний процес має розпочатися 2025 року. Продюсер проєкту, Олександра Костіна, є відповідальною за один з кращих нових українських фільмів — «Памфір».
Фото: пресматеріали
Демони. Режисер Наталя Ворожбит
Це україно-польський фільм від однієї з найцікавіших сучасних драматургинь та сценаристок, чий режисерський дебют 2020 року, новельна драма «Погані дороги», викликав потужний розголос. Нова драма з елементами містики є реалізацією давньої п’єси Ворожбит, датованої ще 2000-ми роками, а оповідає історію про 90-ті, коли до віддаленого села неподалік гоголівських місць біля Сороченців забрідає пришелепуватий росіянин. Його стосунки з жінкою Ніною та з рештою мешканців села — це ледь не метафора історичних подій, які стають предтечою і передчуттям майбутньої великої російсько-української війни. Зйомки відбувалися в 21-22-му роках на Полтавщині в селах Миргородського району, а в головній ролі була задіяна акторка Руслана Писанка, яка, на жаль, померла того ж року, так і не завершивши зйомки. Втім, свою роль вона практично дограла, і фільм буде її славною епітафією. Вихід в прокат очікується 2025 року.
Зі знімального майданчику. Фото: пресматеріали
Мишоловка. Режисер Сергій Касторних
До повномасштабного вторгнення Сергій Касторних був сценаристом («Як там Катя?», «Зірки за обміном») і режисером («Народжена війною», «Війна в моїй голові»). Але потім пішов до лав ЗСУ. Втім, вирішив поєднати минуле з сьогоденням, і як режисер, продюсер і сценарист реалізує проєкт про те, про що вже щось знає — за сюжетом герой фільму, солдат Антон (Юрій Кулініч), потрапляє під обстріл і залишається замурованим в бліндажі. Поранений, в замкнутому просторі, без помочі, він має якось дати собі раду і вижити. Про свій проєкт Сергій каже, як про «перший фільм, знятий військовим про військових». Також зазначає, що він створюється без державної підтримки, але з великою підтримкою творчих талантів — зокрема, музику до фільму пишуть Сергій Жадан з Євгеном Турчиновим, творці культових українських гуртів «Жадан і Собаки» та «Лінія Маннергейма». В кінотеатрах фільм може бути 2025 року.
Можу чесно сказати, що якби ця новина трапилась в мирні часи — вся Україна гуляла би на майданах, і шампанське би текло рікою.
Утім горе від смертоносних атак на Дніпро та Харків — два головні прифронтові хаби — дещо стерла розуміння, що насправді сталось і чому колись у майбутньому ми назвемо котрусь із минулих вулиць Пушкіна на честь Урсули фон дер Ляєн.
За гарним збігом обставин група українських журналістів — в тому числі і авторка цих рядків — мали низку зустрічей із найвищими посадовцями Євросоюзу в Брюсселі. Тож варто розповісти, що ЄС від нас хоче і чи справді він зацікавлений в Україні?
Перше. Жорстка агресія Росії проти України змусила європейців нарешті подивитись на Москву без рожевих окулярів. Співрозмовники, які формують зовнішню політику Євросоюзу, у розмовах тет-а-тет говорили про імперські та колоніальні настрої нинішньої Росії.
Подробиці військових злочинів в Україні та постійні загрози кинути ядерну бомбу по Парижу, Лондону та Берліну змусили європейців задуматись про своє майбутнє і про нову геополітичну стратегію, де Україні буде місце як брамі Європи
І де приєднання Києва матиме однозначні плюси для всіх. Бо сьогодні окупанти скидають КАБи по Харкову, а потім будуть не проти атакувати так само і країни Балтії, які не мовчать і за два роки стали кращими лекторами з теми істинної суті Росії.
Новину про початок вступу до Євросоюзу самі чиновники не звʼязують з конкретними політичними прізвищами, а винятково з опором та рішучістю українського народу. «Ви заплатили надто високу ціну», — лунало і від Петера Стано, і від Петри Гомбалової, і від Вери Йоурової — трьох топ-осіб, які безпосередньо працюють за напрямком з Україною.
Краща ілюстрація занадто високої ціни — знамените фото з Бучі, де біля почорнілої руки з ніжно-рожевим манікюром лежав брелок з прапорцем Євросоюзу
З огляду на те, як себе поводить Угорщина, а точніше її лідер Віктор Орбан — багатьох зацікавило, а що буде, коли наш скандальний сусід пів року головуватиме в Раді Європи. Враховуючи, що уже зі старту угорський прем’єр вимагає у Зеленського припинити вогонь в односторонньому порядку та почати переговори з РФ. Ще і китайські чернетки мирного плану привіз на подумати.
Орбан та Зеленський під час зустрічі у Брюсселі. 27 червня 2024 року. Фото: ОПУ
Речник ЄС Петер Стано у розмові з українськими оглядачами дав зрозуміти, що Угорщина стала ізгоєм. І її шантаж та пихата поведінка злять багатьох. Бо ж якщо завше нейтральна Австрія уже просить позбавити Будапешт права голосу в ЄС, то це гучний тривожний дзвіночок.
— Угорське головування не матиме жодного змістовного впливу і може спробувати затримати просування речей у порядку денному Європейської Ради в рамках своїх повноважень, але в такому випадку більшість країн-членів завжди можуть натиснути на Будапешт і знайти шляхи змінити порядок денний, — дипломатично заявив Стано.
У менш офіційній риториці дипломат цілком навіть радів, що частину цього півріччя зʼїдають літні канікули, а ще перекриває топова подія — саміт НАТО у Вашингтоні. А до того часу, коли головування в Раді ЄС перебере на себе Польща, — рукою подати.
Для України піврічне головування Варшави може стати додатковим трампліном для вступу в ЄС
Тому хочеться вірити в здоровий глузд двох урядів і те, що не повторяться жахливі історії з розсипанням зерна, блокад кордонів та взаємними прокльонами в соцмережі Х.
Польщу Росія ненавидить хіба трошки менше за Україну — це доведено інтерв'ю Путіна Такеру Карлсону. Тому це шанс і для поляків відкинути фронт від своїх кордонів подалі.
Розмови з найвищими посадовцями ЄС змусили мене як політичного оглядача ностальгувати за тими часами, коли парламент та уряд були джерелом дискусій та політичних рішень. Європейські чиновники тяжко зітхали і при згадці про корупцію, і про спробу завести темники в державній інформаційній агенції «Укрінформ», і про проблеми військово-промислового комплексу. Вони би з радістю працювали з ідентичними українськими бюрократами, але за відсутності таких змушені мати справу із тими, кого наобирали українці на кількох виборах. Тож на перших поствоєнних — варто сильно подумати про якість політичних представників, аби потім не червоніти.
Володимир Зеленський, Шарль Мішель та Урсула фон дер Ляєн. 27 червня 2024 року. Фото: ОПУ
Чому Брюссель розглядає Україну як перезбірку свого геополітичного проєкту? США переживає власну кризу — і ЄС готується працювати за планом Б, коли президентом може стати Трамп. Європа досить тверезо оцінює Китай і його прагнення поставити всіх у позу раба. Тож Європа думає про укріплення своїх кордонів та безпеку, де практичний досвід мільйонів українців — те, що треба.
Якщо ЗСУ, ветерани та волонтери — наші найуспішніші бренди на експорт, то цим варто користатись на повну
У Брюсселі має бути більше українських голосів. Наші студенти мають бути стажерами в європейських парламентарів. Наші аналітики мають постійно працювати з фахівцями, які займаються російськими ІПСО, маніпуляціями та перекручуваннями історії. Бо як сказали нам кілька співрозмовників не під запис: «ми бачимо, що левова частка російських ноу-хау таргетується на Україну, а потім іде далі на Захід».
Зеленський з європейськими лідерами. Фото: ОПУ
У часи мого дитинства у новинах на кожному каналі були сюжети із Москви та Петербурга. Так я знала більше про російський світ, ніж треба було. У Брюсселі мають постійно бути українські журналісти та аналітики. Бо чимало стратегічних політичних рішень ухвалюється якраз через прямі зв'язки і особисту симпатію.
Брюссель відкритий для нас і налаштований на серйозну роботу. Лишається ключове — як залучити фахівців з української сторони
Бо героїчного ореолу українців та особистої чарівності пана Володимира Зеленського мало, коли мова йде про кабінетну рутину в центрі ухвалення рішень. Десь в діловому центрі Брюсселя. Де українська повістка має бути 24/7. І де Україна має сприйматись не як бідний родич, а активний гравець, завдяки якому росіяни на танках ще не чіпляють триколори на установи Євросоюзу.
Проєкт співфінансується за рахунок коштів Польсько-Американського Фонду Свободи у рамках програми «Підтримай Україну», реалізованої Фондом «Освіта для демократії»
12 років тому подружжя Рощенків вирішило працювати на себе і відкрило у славнозвісній Чорнобаївці на Херсонщині невеличкий копіцентр. Поліграфічна справа розвивалася успішно, з’являлися постійні клієнти. Планів було безліч. Та в один день їх зруйнували росіяни. Родина майже 4 місяці прожила в окупації, а після погроз ворога — законсервували бізнес і поїхали на захід України. Та через 9 місяців, розповідає Юлія Рощенко, повернулися додому і тепер, попри обстріли, відновлюють улюблену справу.
Війна, яка зруйнували все життя
Це зараз ми розуміємо, що до повномасштабного вторгнення життя у нас було казковим. Ми спокійно жили, розвивали власний бізнес — поліграфію. На сьогодні йому вже 12 років. Ми надавали різні поліграфічні послуги — від друку візитівок, портретів на чашках до величезних банерів. Замовлення залежали від сезону. Хоча найпопулярніші у нас були книжечки на комунальні послуги. Ми їх виробляємо самі.
Перед початком повномасштабного вторгнення планували масштабувати бізнес. Хотіли відкритися у Херсоні. Не думали, що буде війна
24 лютого з вікна ми бачили ракети над селом, страшний «грибок» від прильоту у військову частину. Все це відбувалося з блискавичною швидкістю. Ми не знали, що робити. Поїхали в магазин, купили найнеобхідніші продукти. Мій чоловік не вірив, що війна триватиме довго. Незабаром бойові дії вже були біля Антонівського мосту (міст через Дніпро, що з'єднує Херсон із Лівобережжям. — Авт.). Ми сподівалися, що наші військові затримають там ворога. Але вже за 2 дні окупованою виявилася сама Чорнобаївка. Все було, як у страшному сні.
Вибухи у Чорнобаївці. Фото: приватний архів
Життя в окупації
Найскладніше було морально. Був постійний психологічний тиск, цілодобовий стрес. Ти почувався ніби у полоні. Було страшно з багатьох причин. По-перше, брат чоловіка був у ЗСУ. На жаль, він загинув. Ми боялися, що до нас прийдуть, що ми будемо у спеціальних списках. По-друге, всі у селі знали нашу проукраїнську позицію і те, що ми друкували патріотичні листівки. Кожен виїзд у місто — стрес. Чоловіка зупиняли на кожному блокпості. І щоразу думаєш, чи повернешся додому, до дитини. Важко було з ліками. Їх взагалі не було. Я маю проблеми зі здоров'ям і залежу від деяких медикаментів. Продуктів нормальних також не було. Те, що завозили із Криму, — жах — і в плані якості і ціни. Постійні обстріли.
Люди просили нас виходити на роботу. Багато хто роздруковував листівки з написом російською «діти», щоб клеїти на скло під час виїзду з Чорнобаївки
Приходили також сканувати документи на нерухомість. На роботу ми ходили навіть під обстрілами. У селі залишалось десь чверть населення — переважно пенсіонери. Всі, хто міг, виїхав. Окупанти по-різному себе вели — грабували, катували. Деякі селяни раділи їхньому приходу. Прославляли за пенсію у 10000 рублів. Страшних історій дуже багато. До нас також приходили. Казали, що буде паспортизація місцевого населення. Намагалися змусити нас друкувати фотографії для російських паспортів. Ми відмовлялися. Почалися погрози — мовляв, розстріляємо, підпалимо. Звісно, було страшно. Подих перехоплювало, руки трусилися, але не було навіть думки про співпрацю. Після серії погроз ми ухвалили рішення виїжджати. Це було 28 червня 2022-го.
Замінована дорога
Той день, коли ми виїжджали із Чорнобаївки, я не забуду ніколи. То була страшна дорога. Виїхали о п'ятій ранку через село Василівка у Запорізькій області. Найсумніше, шо ми не могли взяти з собою нічого з техніки. Було небезпечно. Ми навіть не забрали дороговартісні дзеркальні фотоапарати, за допомогою яких робили фото на документи. Боялися, щоб окупанти не сприйняли нас за журналістів. Я намагалася запам'ятовувати розташування блокпостів, бо ми в українські чат-боти завантажували їхнє розміщення та кількість. Але їх так було багато, що я збилася з рахунку. Росіяни ретельно обшукували машини, оглядали речі, телефони. Найбільше цікавилися, чи має чоловік татуювання, куди і чому їдемо, чому не хочемо залишитися?
Найстрашніше було стояти перед самим пунктом пропуску у Василівці, бо там діяли свої правила. Приїжджають машини, стоять на трасі у полі і чекають до вечора. І тільки з настанням сутінків невеличкими групами їх починають пропускати. За блокпостом на нас чекала так звана «сіра зона» із замінованою дорогою. На трасі міни видно добре, вони лежали рядочком і ти їх просто об'їжджаєш, як фішки. То після блокпосту метр убік з накатаної дороги — і все. Було дуже багато випадків підриву автівок. Наша знайома так загинула. Чоловік дав по газам — і ми якось пролетіли ту ділянку. Побачили український прапор — сльози, радість, бо ми на вільній Україні. Але те, що можна було проїхати за дві години, ми долали добу.
9 місяців не вдома
Ми поїхали в Яремче на Івано-Франківщину. Дев'ять місяців ми прожили у казкових умовах. Мали все необхідне. Чоловік першим знайшов роботу — прокладав інтернет. Потім працевлаштувалася я. Працювала у місцевому копіцентрі. Ми навіть хотіли спробувати відкрити там поліграфічну справу. Та починати з нуля — дорого. Ми подались на грант, але нам відмовили, бо регіон не потребує сфери поліграфії. Вони зацікавлені у розвитку туризму. Другою причиною стало те, що ми внутрішньо переміщені особи, а вони не зацікавлені вкладати гроші у немісцевих.
Нам дуже хотілося додому, і щойно звільнили нашу Чорнобаївку, ми повернулися. Це сталося 7 квітня 2023-го. Боялися підходити до офісу та будинку. Думали, що все зруйноване. На щастя, вціліло. Виявилось, що люди на нас чекали. Вони говорили: «Будь ласка, відкривайтесь, нам потрібні ваші послуги». І з першого дня були клієнти. Техніку ми зберігали у підвалі. За 9 місяців не вдома всі струменеві принтери повисихали. Чоловік власноруч їх рятував, бо сервісних центрів не було. Замовляв через сайт чіпи, необхідні деталі. 80% того обладнання, що ми мали, змогли реанімувати, тобто налаштувати.
Грант на розвиток
Наразі наша справа у Чорнобаївці поступово відновлюється. Люди роблять фото на документи, друкують зображення пошкоджених будинків, портрети. Однак замовлень не багато. Раніше у нас весь день був розписаний. Роботу ми робили до ночі. Зараз такого немає. Людей у селі досі небагато. З місцевих лишилася, мабуть, категорія 55+. А якщо говорити про послуги, то зараз маємо десь 15% від того, що було до війни. Заважає працювати, звісно, безпекова ситуація. У нас досі часті обстріли. Але легше морально, бо розумієш, що ти вільний. Ти можеш у будь-який момент сісти у машину і поїхати. Але коли 9 місяців пожив поза своїм будинком, то знову лишати його складно. Навіть наш 12 -річний син не хоче звідси їхати. Каже: «Ні, я хочу бути вдома». Це складно, але робота у нас є. Маємо двох працівників, сплачуємо податки. Ми корисні тут, і це тримає.
Юлія Рощенко під час роботи. Фото: приватний архів
З сировиною проблем не має. На щастя, у нас залишилися постачальники, з якими ми співпрацювали до повномасштабного вторгнення. Це центр друку у Дніпрі. Мені дуже зручно, бо я в одного контрагента можу взяти фарби, тонер, папір в рулони, полотно, плівку для ламінації — і все це приходить Новою поштою. Футболки, подушки, худі на флісі нам відшивають у Харкові. Проблема була лиш одного разу з доставкою, бо ворог бив ракетами по Новій пошті. Але тим не менш ми щоразу справлялися зі своїми зобов'язаннями. Звісно, були збитки, але то не найстрашніше. Все, що можна відшкодувати матеріально, я не вважаю втратою. Головне, аби були живі люди.
Друкована продукція родини Рощенків. Фото: приватний архів
Цього разу ми все ж отримали грант від держави на розвиток — закупку техніки та обладнання. Та, на жаль, через постійні обстріли, ми нічого не можемо планувати. Єдине, що коли замовники до нас звертаються, то ми завжди кажемо, що 100% виконуємо свої зобов'язання. Завдяки чому це можливо? Ми вже досить довго у цьому поліграфічному бізнесі. Маємо партнерів. І наразі, якщо я беру замовлення, я завжди маю когось, хто може нас підстрахувати. У разі обстрілів, відсутності світла є люди, які виконають замовлення у будь-якому разі. Клієнтів шукаємо через інтернет. Але найефективніша реклама — сарафанне радіо. Наразі ми намагаємося розвиватись на Маркетплейсі.
Після перемоги — на море
Наше життя вже ніколи не буде таким, як раніше. Прокинувся — і вже радієш цьому. У мене іноді запитують, що допомогає триматися? Мабуть, все ж таки бажання працювати і розвиватися. Хочу, аби моя країна була комфортною для життя. Це не популізм. Мрію, щоб мій син жив тут. Знаєте, в українського народу ніби є якесь прокляття. Моя бабуся з дідусем розповідали, що жили у важкі часи і сподівалися, що їхнім дітям буде краще. Потім мій тато у 90-ті казав: «Моїм дітям буде краще». Я сміюся з того, що я живу з думки, щоб моїй дитині було краще.
Мрію побачити Україну успішною, незалежною, вільною від загарбників
Після перемоги у мене вже є багато планів. Насамперед я хочу повезти свою дитину на море. Мрію взяти хоча б тиждень відпочинку, а потім знову з головою поринути у роботу. Раніше ми не цінували те, що у нас було. Ми жили в Херсонській області. Захотів на море — сів у машину, година — і ти на місці. У нас забрали таку просту можливість — влітку пройтись пісочком, покупатися у морі, порадіти чайкам, медузам. Але я вірю, що ми це все повернемо. Головне — кожен на своєму місці має наближати нашу перемогу.
Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.
