«Поки в інших опускаються руки, ми в цей час заходимо на кращу локацію»

(Обережно, в тексті спойлери)

Уникати компліментарності і при цьому всіляко зачіпати дражливі теми — це коник поляків, у всі часи здатних наступати на власні болючі мозолі, хоробро кидатися на амбразури будь-якої системи і плювати в очі лицемірам з відповіддю про «божу росу». Ще з радянських 60-х років Анджей Вайда вів метафоричні війни з комуністичною системою з її уявленням про людей, ніби вони з каменю чи сталі. Від початку незалежності Польщі метафори стрімко канули в минуле (хоча Sztuka spadania Томаша Багиньского була пречудовим переносом значення одного на інше). Режисери почали говорити прямо і цілковито жорстко, оприявнюючи гнилля людей, байдужих в якій системі їм гнити. В 90-х саме з «Псів» Владислава Посіковського почалася боротьба з корупцією в поліції та силових структурах, де разом з ними мафія стала законною мішенню режисерів, снайперів кіно.

У 2000-х, вже після війни мафій та поліції, Патрик Вега поцілив точно в яблучко своїм «Пітбулем», а потім масштабував цілі та свої влучання в них: два десятиліття (!) він стріляє вже не одиночними, а чергами, знімаючи і фільми, і серіали — «...нові порядки» і «...небезпечних жінок», «Жінок мафії» та «Спецслужби». І майже все — про одне й те саме! Фактично лише Войцех Смажовський зміг вклинитися в цей нескінченний потік продукції Веги-людини-оркестру, але «Дім зла» і «Дорожній патруль» Смажовського мали найвищий мистецький рівень і, відповідно, отримали світовий розголос. Певно, саме через цих двох режисерів світовим стрімінгам в 10-20-х роках XXI сторіччя було легко вийти на польські кримінальні довгограйки, і то вийти дуже потужно: на НВО з’явилася «Ватага», на Canal+ — «Засліплені вогнями» та «Фуріоза», а на Netflix — «Трясовина».

«Вперед, брате» продовжує цю традицію, де тісно, немов мотузки у канаті, зв’язані історії колишнього поліцейського і мафії

І серіал отримує перший бал саме за це — за чергову, спадкову силу висвітлювати таємне, злочинне поєднання закону з криміналітетом, за що у свій час свідомо страждали творці і «Хрещеного батька», і «Спрута».

Причому головний герой «Уперед, брате», Оскар Ґвязда (Пьотр Віктовскі), власне, не брат, а ПОбратИм решти в поліційному загоні спецпризначення, злочинцем стає сам, вдаючись спочатку до пограбувань, потім до вбивств і, у фіналі, до роботи на мафію. Він — великий і широкий драматургійний центр цього бойовика, бо його спадання зі світлого боку на бік темний відбувається, як часто це буває у людей, не очевидно і не стрімко, але значущо і з гучним гуркотом, під впливом обставин і з жертвою в ім’я інших, реалізуючи крилатий вислів про «дорогу в пекло», що «всіяна благородними намірами». Він турбувався за батьком, але той вмер. Він хотів врятувати його дім, але замість цього вдався до руйнування родини своєї сестрі. А тут ще й борги. І його панічні атаки. І смерть побратима. І звільнення з поліції... На похиле дерево почали активно скакати кози, обламуючи його гілки.

Другий бал присуджується за гру чоловічого і жіночого, за танець двох статей, які сплітаються в ще один канат, і цілісність його подібна до дуалістичної концепції інь та янь

Дві долі, долі хлопця і дівчини, органічно притягуються одна до одної, перетікаючи одна в одну, і утворюють єдине драматичне ціле. Причому жіноча роль, другопланова за сюжетом, часом переважає роль головну, принаймні за силою чуття і трагічністю. Ось за що бал — за правильне поєднання чоловічого із жіночим. Творці, розуміючи необхідність розбавити напругу драми головного героя, створили підстави для романтики. А введення в сюжет жіночої краси й енергії в свою чергу дало шанс зробити кримінальний екшн з присмаком мелодраматизму.

Образ персонажа Єви — це образ українки, а виконавиця її ролі — українська акторка Анастасія Пустовіт. І кращої виконавиці годі було шукати! По-перше, її образ не такий вже й другий та планомірний, як здається, всіма своїми аспектами і втіленням врізаючись в душу і пам'ять. Вона надзвичайно вдало доповнює головного героя, бо така ж, як і він, з одного боку смілива і зухвала, а з іншого — вражена життям, болючо-емоційна. Вона дає йому ляпаса, мов кувалдою, і відразу віддається йому з силою, аж невідомо, хто кого бере. Вона має сили йому допомагати в скрутний час, а сама не в силах стримати сліз, потоком проливаючи їх під час намагання втекти від переслідування мафіозі з Польщі до України, як в свій час втікала від болю з України до Польщі. Ця її спроба втечі і загалом кавалок серії про Єву — пік драми жінки посеред драми чоловіка.

Тільки у них різні драми, різне їхнє підґрунтя. Питання дівчинки на вокзалі, коли Єва стоїть при вході до автобусу, прямуючого з Лодзі «кудись-в-Україну» — «а вам не страшно повертатися?» — вже це питання змушує сполотніти. І шок грамотно посилюється музичним рядом, сучасною піснею «Радість моя» львівського репера Паліндрома, грамотно, бо перегукується з народною піснею «Спи, мій принце, спи», яку співає Єва своєму сину — від лагідності Євиного голосу нічого не залишилося, і у Паліндрома спокійний повільний вокал переходить у вереск «блек металу». Так, як за змістом — сон знесло, мов рукою, і тепер в душі лише чорнота болю. Якого болю? Чому героїня так страждає? Це стає зрозуміло згодом.

Сидячи в церкві, Єва показує сестрі Оскара на телефоні відео зі своїм сином, кажучи: «Коли впала ракета, я мала померти з ним...». І додає: «Сьогодні я вперше після його смерті плакала. Як добре плакати...». Страшний і геніальний момент

Втім, один принциповий момент в серіалі може викликати дошкульну полеміку. Справа в тому, що «Уперед, брате» ніяким чином не згадує російсько-українську війну, хоча ця війна, може і за межами серіалу, але, все ж є найбільшою війною в Європі з часів Другої світової, і вона йде поруч з Польщею. При цьому — вже в межах серіалу — згадується, що героїня «втекла» з України. Від чого вона втікала? Чому творці про це не говорять? Чому ставлять у фінал кілька трагічних моментів, ніяк не пояснюючи причини трагедії? Від якої такої ракети загинула її дитина? Поляки втомилися від згадок про «цю» війну?  

Дошкульність цього питання майже скандальна, як і скандальна фраза, вкладена творцями у вуста героїні: жаліючись Оскару на свою роботу в супермаркеті, Єва каже: «Вони до мене ставляться як до сміття!». Чому, якщо повсюдно стверджується як поляки допомагають українцям? І чому творці цю фразу вставили, зважаючи, наприклад, на те, як розказувала виконавиця ролі Єви, Настя, що під час зйомок серіалу, посеред 2023 року, творці допомагали збирати гроші для постраждалих від підриву росіянами Каховської ГЕС? Очевидно, таким чином польські творці хочуть привернути спершу увагу самих поляків до проблематики, виниклої останнім часом, не надто поширеної, майже не публічної, але, очевидячки, карколомної, якщо вже вдалися аж до такого самозвинувачення, самокритики, зрештою, вираженої з дуже польською сміливістю.

З іншого боку, винятково драматургійно, як раз на третій бал, опускання інформації, які ж це ракети вбили сина героїні, створює інтригу, і змушує задавати питання, врешті, ті ж самі, дошкульні — чому про це творці так і не сказали? І так само — чому не акцентовано, не розшифрована наявність в серіалі росіян? Поруч з головним мафіозі, Деміаном Чорним (Марцін Ковальські) є люди з російськими іменами і вони артикулюються саме з російською вимовою. Але хто вони? Чому тут? Російські бандюки? І чому ж тоді так не називаються в серіалі? Це страх непорозуміння з рф? Політкоректність Netflix?.. В будь якому разі, це дуже розходиться зі сміливістю, з якою дозволяє собі прем’єр-міністр Польщі Дональд Туск говорити про РФ, кажучи, що ми «не повинні мати сумнівів у конфронтації із “злом”», маючи на увазі Росію. 

Серіал неоднозначний, не дуже рівний, але він викликає дражливі питання — і до тих, хто його створив, і про те, про що в ньому йдеться

І це добре, бо глядач залишається не перед порожнім екраном мовчання, а з переповненою душею гучних емоцій, і, бажано, з рішучістю дізнатися відповіді на питання, навмисно закладені творцями чи виниклі випадково.  

Всі фото: матеріали для преси

У ніч на 17 листопад росіяни після кількамісячної перерви здійснили комбінований удар по об’єктах енергетики: запустили 210 ракет та безпілотників. Сили оборони збили 144 ворожі цілі, однак російська атака пошкодила три з пʼяти працюючих ТЕС компанії ДТЕК. В Україні поновились відключення електроенергії. Чи можливо українцям пройти цю зиму зі світлом та теплом, як захистити інфраструктуру від російських ударів та що можна зробити у своїй оселі, щоб підстрахуватись на випадок тривалих відключень — про це і не тільки Sestry поговорили з доктором економічних наук, професором Олександром Савченком.   

‍Катерина Трифоненко: Після останніх російських обстрілів українці знову живуть в режимі світло за графіком. На вашу думку, як найближчим часом може розвиватися ситуація? 

‍Олександр Савченко:  Я аналізував заяви експертів, профільного міністра, прем'єр-міністра стосовно енергетичної готовності до зими. До останніх ударів у них у всіх переважала думка — якщо не буде нових атак, нових пошкоджень, то Україна може досить легко пройти цю зиму. Тільки у випадку дуже великих мінусів на вулиці передбачалося відключення в певних регіонах, але на 2–3 години. Після останніх атак пішли трошки інші заяви, що ми можемо справитися і відновити пошкодження приблизно за 2–3 тижні. Під час цього періоду, коли ремонтують зруйновані потужності чи розгортають нові, будуть відключення. Зараз відключення тривають у всіх регіонах і добре, що за графіком. Десь більше, десь менше, але типова картинка — 4-8 годин відключення по всіх регіонах України.

Думаю, це буде тривати ще десь тиждень-два, якщо, звісно, не буде нових обстрілів і нових руйнувань

‍Які міста, на вашу думку, в зоні найвищого ризику і матимуть найбільший дефіцит енергії?

Важко сказати, куди ворог завдає більше ударів, але поки що міста, по яких Кремль б'є найбільше — це Дніпро, Харків, Одеса, Суми. У Києві досить важка ситуація. Тому оці великі міста найбільш проблемні, але завтра все може змінитися: можуть зруйнувати станції і в інших регіонах. Тож дуже важливо все ж таки продовжити децентралізацію постачання енергії, децентралізацію мереж, дублювання мереж, що в принципі відбувається. Як заявляють офіційні особи, на деяких станціях вже зосереджені резервні можливості для швидкого відновлення, є резервне обладнання, і якщо буде виведене з ладу основне, то буде заміна, її швидкість — десь 2-3 тижні. 

‍У червні після масованих обстрілів енергетичних об’єктів Володимир Зеленський говорив, що до кінця року Україна збирається побудувати 1 гігават розподіленої генерації. Як рухаються справи в цьому напрямку, чи можливо виконати цей план до кінця року?

Офіційні цифри такі, що з початку війни Україна втратила 9 гігаватів. Це рівно половина того, що було до війни. Очевидно, були якісь потуги наростити генерацію, але я поки що маю сумніви, що це взагалі можливо за короткий час побудувати чи відновити 1 гігават. Думаю, цифри менші, але водночас і людей стає менше. Ми все ще спостерігаємо негативну динаміку по населенню, а значить і по бізнесу. Люди виїжджають, ворог захоплює території. І тому зараз я би не наважився давати ґрунтовний аналіз, скільки нам вистачить, якщо ми відновимо після цієї останньої атаки.

Але багато не вистачить і я давно казав, що сім'ї мають думати самі про це: встановлювати генератори, а уряд має стимулювати всіма своїми ресурсами, щоб були газові генератори

Вони досить потужні, економічні, порівняно з бензиновими чи дизельними. Багато людей за літній період почали встановлювати більше сонячних батарей, які в принципі вже досить суттєвий вклад дають і в енергетичний баланс, і для самозабезпечення. Такі процеси йдуть, але вони дорогі. Держава заявила, що ми зменшуємо бюрократію, але на словах це зроблено, а на практиці все ще дуже важко. Наприклад, якийсь будинок ОСББ чи якийсь бізнес-центр хоче встановити в себе газовий генератор, треба отримувати дуже багато дозволів, йде дуже багато часу на підготовку проєктів. По ідеї, уряд має брати все це на себе: тобто бізнес купив генератор і проплатив мінімально можливу ціну за приєднання цих додаткових потужностей до електромереж. Поки що за все треба платити. Може трошки менше, ніж було, але все ще такі процеси бюрократичні в нас є. 

‍Що можна зробити, щоб мінімізувати наслідки ворожих обстрілів для енергетичної інфраструктури?

Продовжувати встановлювати резервні потужності, будувати нові енергозберігаючі потужності. Це все можна робити і зараз, навіть під час обстрілів. Більше інвестувати, більше допомагати бізнесу і людям, запроваджувати енергетику сонця, газу і все більше й більше йти на децентралізацію.

Бо раніше домінувала така централізована система і вона була не погана, але дуже ризикована

У мене була така цікава ідея, щоб якісь країни брали на себе шефство над якимось регіоном щодо збільшення енергетичної спроможності. Це і генерація, і розподіл, і забезпечення резервним обладнанням, а може новим обладнанням. Треба справедливо перерозподіляти електроенергію та працювати з нашими партнерами, які допомагають. Польща, наприклад, допомагає і експортувати електроенергію до України, і з обладнанням. Тобто тут універсального рецепта нема, треба робити все, що тільки можливо. Але головне, що треба чесно казати бізнесу і людям: ви самі про це маєте дбати також.

‍Наскільки висока ймовірність, що росіяни битимуть по АЕС?

Я не думаю, що вони будуть бити по самих атомних станціях, але будуть бити по розподільчих мережах і мережах живлення,  що вони зараз практикують на Запорізькій АЕС, зараз там знову аварійна ситуація — дві гілки живлення зруйнувані. І це супер екстремальна ситуація: вони захопили станцію як терористи, а безпеку її забезпечуємо ми з України, подаємо туди електроенергію, щоб тримати її у відносно безпечному стані.

Я думаю, що потрібно — і це напевно вже зроблено — щоб всі наші АЕС були захищені дуже потужними засобами протиповітряної оборони середньої дальності, тобто, щоб не підпускати ворога, його ворожі ракети, шахеди, щоб вони не руйнували інфраструктуру атомних станцій

І також треба просити, знову ж таки, Сполучені Штати, щоб F-16, які у нас є, почали працювати. Це найбільш ефективний засіб знищення, скажімо, шахедів, аде вони мають бути інкорпоровані в систему захисту. А їх в Україну передали «кастрованими», там по суті немає озброєння. Тому потрібно негайно надати відповідне озброєння.

‍Про яке озброєння йдеться?

У контексті дозволу бити по російській території треба  дати ще декілька тисяч ракет і керованих бомб. Вони не дуже дорогі ці ракети, якщо «Атакамс» коштує 3 мільйони, то ці ракети — менше мільйона. І їх досить багато  не лише у Штатах, а й в інших країнах. Дві-три тисячі ракет для F-16 могли б вирішити проблему захисту нашої атомної енергетики. Треба сміливіше йти на такі кроки. У нас є ще два місяці. 20 січня буде якась нова реальність, але до 20-го можна знищити багато ворожої техніки, і літаків, і ракет.

Зараз дещо почалося, але, щоб ці всі дії мали вплив, наприклад, на захист нашої енергетики, треба знищувати не одну базу на день, чи один штаб на день, а принаймні п’ять–шість.

Тому й «Атакамсів» має бути не 50-60, а 500 і інших ракет — дві-три тисячі. Ці ракети могли б вирішити проблему захисту наших енергетичних об'єктів процентів на 99

‍В Україні почався опалювальний сезон, чи готова теплова інфраструктура до зимового періоду?‍

Загалом непогано готова, може і не на 100 відсотків, але проблема інша. Система, яка у нас в більшості включається, вона погано реагує на зміни в температурі. Дуже багато будинків підключені в цілому, тобто, всередині квартири не можна регулювати надходження тепла, немає лічильників. Наприклад минулої зими було так, коли вже температура десь 0 і вище, а йде дуже багато тепла. Тобто, немає реакції на зміну теплових режимів, через це люди більше платять, у нас плата за тепло на рівні Парижа чи Лондона. Старі будинки, старі приміщення — вони не регулюються, а тим, хто постачає електроенергію, тепло, їм це вигідно.

А для постачання тепла система підготовлена непогано. Просто треба йти далі і не забувати, що ми живемо в ринковій економіці, і споживач має право також зменшити споживання тепла. Тільки запровадження таких технологій для старих будинків, приміщень, і офісних, і для людей, і для бізнесу, я думаю, могло б зекономити процентів 30, не менше, споживання тепла. Це й гроші, це й вугілля, це й газ.

‍Що б ви порадили зробити, як підготуватись, щоб перезимувати максимально зі світлом і теплом?

Треба купувати інвертори та акумулятори. Треба це робити, треба інвестувати особливо зараз, взимку перед можливими обстрілами. Це перше. Хто живе за містом, ставити сонячні батареї, плюс ці ж інвертори і акумулятори, тоді можна протриматися десь 5 годин без електроенергії. Генератори, вони споживають досить багато бензину, але більш надійні. Їх треба ставити, хто тільки може. Якщо ви пройдетесь зараз Києвом — майже кожна кав'ярня, кожен магазинчик мають генератор, хто більше, хто менше. Водночас це негативно впливає на екологію, шуму багато і досить дорога річ.

Великим компаніям, бізнес-центрам я би рекомендував йти на встановлення газових генераторів. Це десь в тричі буде дешевше, ніж енергія на бензині, але ця технологія потребує більших інвестицій спочатку

Тобто все знову впирається в гроші. Могла б долучитись держава, минулої зими нам поставили енергетичного обладнання десь на мільярд доларів. Я би на місці влади пішов на безкоштовну роздачу таких технологій, а потім вони би брали плату на рівні, який є і зараз. Не все обладнання, яке у нас є, зараз інтегровано в енергетичну систему. Західні партнери, коли виділяють нам потужні генератори могли б ставити умову — безкоштовно їх передавати на місця, робити якісь резервні потужності. Це такий практичний бік, але також — більше ППО від наших партнерів якомога більше далекобійної зброї. Якщо вже сказали «А», треба сказати «Б».

Проєкт співфінансується за рахунок коштів Польсько-Американського Фонду Свободи у рамках програми «Підтримай Україну», реалізованої Фондом «Освіта для демократії»

‍

‍

‍

‍

Фото з Помаранчевої революції я знайшла в шафі у своїй київській квартирі. Квартири, де ми зараз не живемо і куди лише раз на рік приїжджаємо в гості. Мені — 21 рік. Помаранчева революція — у розпалі. 

На цьому  фото ми з татом щасливі і веселі, ідемо урядовими кварталом з прапорами і нашим псом Краком, народженим у Кракові. Батько саме приїхав в Україну з Польщі, де 10 років жив і керував українським театром. Повернувся для того, щоб взяти участь у доленосних подіях в країні, будувати європейську Україну. Моя маленька сестра Наталія народилася в Польщі, але разом із батьком переїхала і пішла в перший клас в українську школу.

На Майдан з батьком ходить вся наша родина і весь батьків театр «Дзеркало» (і, як бачите, навіть пес). Актори після вистав приходять в костюмах, протестують, розважають, як можуть, людей на Майдані. 

Час від часу ми працюємо на польовій кухні — розливаємо чай, робимо бутерброди з того, що принесли волонтери

На Майдані я не тільки із батьком. На революцію ми ходимо з однокурсниками з історичного факультету — прогулюємо пари в Університеті Шевченка. Разом на протести ідуть студенти усіх курсів, а професори кажуть: «Ідіть на Майдан, діти, там вирішується ваше майбутнє».

На цьому фото ми з подругою з факультету політології Університету Шевченка стоїмо на якомусь перехресті з червоно-чорним революційним прапором боротьби за Незалежність України. Аня була серед тих, хто встановлював на Майдані перші намети, а ще знімала про революцію документальний фільм.

А ось я з молоддю з Вінниці, з якою ми познайомилися на Майдані і протестували разом. Дехто з цих незнайомих досі хлопців жив у нас вдома на запрошення мого батька — аби лишень не ночувати щоночі у холодних наметах.

Ті дні були одними з найщасливіших в моєму житті. Ми тусувалися, мріяли, дружили, засинали і прокидалися під телемарафон 5-го каналу. Усюди — навіть в транспорті — співали гімн революції «Разом нас багато, нас не подолати»

Найзворушливіше було, коли одного разу в автобусі жінка, почувши, як я наспівую цю пісню і побачивши революційні наліпки на моєму одязі, дала мені 20 гривень «на справи Майдану». 

Попри загальне піднесення у ті дні, ми чітко розуміли, що країна опинилася на роздоріжжі, де один вибір — це бідність, брехня, корупція, жлобство, кримінал і вічна залежність від Росії, а другий — Україна — «справедлива і заможна європейська держава, де кожна людина може реалізувати свої можливості, не шукаючи кращої долі за кордоном». 

Ми готові були виходити на вулиці доти, доки ці тези з програми Віктора Ющенка, який гарантував європейське майбутнє і за якого проголосували ми самі й усі, кого знали, не опиниться на Банковій у президентському кріслі, попри замах і отруєння діоксином, сфальсифіковані Януковичем і його поплічниками вибори та введену в Київ бронетехніку

Ці фото працюють, як машина часу. Дивлячись на них, я думаю про те, що за десять років з тими ж вимогами братиму участь в Революції Гідності — і вже не тільки з батьком, а й з чоловіком. Згадуватиму наш розпач і сльози, коли на Майдан винесуть у відкритих трунах під пісню «Пливе кача» Героїв Небесної сотні… 

Я думаю про те, що за 10 років почнеться війна, а 2022-го — повномаштабне вторгнення. Мої однокурсники, з якими тоді прогулювали пари під помаранчевими прапорами кампанії Ющенка і прапорами України і ЄС, зараз на фронті. Замість фото з дітьми, вони виставляють у фейсбук світлини у пікселі, щоб привернути увагу до чергового збору коштів на автівку чи дрон для свого підрозділу. 

Я опинилася з дітьми в Польщі, Аня — в Канаді, Віка — в Німеччині, Таня — в США. Я згадую революцію, розглядаючи ці фото, стоячи у своїй київській квартирі, поки збираюся в Варшаву, де зараз живу з дітьми через війну

Лунає сирена, і голос у смартфоні говорить: «Увага, увага! Режим підвищеної ракетної небезпеки. Пройдіть у найближче укриття». У старшої дочки починається напад паніки (поки нас немає вдома, не тільки ми відзвичаюємося від реалій воєнного життя в місті, а й з’являються нові деталі, як от це аудіосповіщення в додатку про тривогу). Моя дворічна дочка починає бігати по квартирі колами, заламуючи руки, як маленька бабуся, і примовляє: «О, Боже-Боже! О, Боже-Боже!». Ловлю себе на думці, що це вперше в житті дитина говорить слово «Бог». 

Заспокоюю дочок і думаю про всіх українських дітей. Про тих, які гинуть щодня і отримують страшні поранення від російських ракет. Про депортованих в РФ і про сиріт, батьки яких ніколи не повернуться з війни. Про дітей в Україні, які кожного дня в бомбосховищах чекають кінця Путіна, перемоги України і свого європейського майбутнього, і тих, хто як мої, третій рік мріють про повернення додому. Про мого батька, який відстояв за європейську Україну усі три революції, і в свої 70 років, замість грати на сцені, 2022-го робив коктейлі Молотова, готуючись зустрічати росіян в Києві.

Читаю заяву ексочільника Європейської Комісії Жана-Клода Юнкера, який говорить про те, що Україна наразі не готова до повноцінного членства в ЄС, бо не пройшла достатньо трансформацій. Хочеться відповісти Юнкеру і іншим західним політикам, які усе ще не наважуються відкрити Україні двері в ЄС і НАТО, надати потрібну для перемоги зброю, запровадити остаточні санкції проти російської сировини: «Ви що, забули? Ще 20 років тому на Майдані сказали: “Україна — це Європа!”». 

І якщо ви не наважувалися визнати це тоді для майбутнього мого покоління — майте мужність зробити це хоча б для сьогоднішніх українських дітей! 

Фото надані авторкою