Натиснувши "Прийміть усі файли cookie", ви погоджуєтесь із зберіганням файлів cookie на своєму пристрої для покращення навігації на сайті, аналізу використання сайту та допомоги в наших маркетингових зусиллях. Перегляньте нашу Політику конфіденційностідля отримання додаткової інформації.
«Висока доля вірогідності, що ми таки виживемо». Як українки вирішують, повертатися чи ще ні?
Якщо вдарятися в лірику, то українки за кордоном — як ті птахи-злетки — кучкуються, чистять відрощене пір’ячко, кожна вичікує своєї миті, щоб нарешті стати на крило і повернутися додому
65% українських переселенців сподіваються повернутись додому з Європи. Фото: Vadim Ghirda/Associated Press/East News
No items found.
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Критерії на повернення у кожної свої — від «маю відчути» до логічного «перестануть обстрілювати». Або навіть «війна надовго — то що, відмовлятися від життя?». У більшості оте саме «життя» можливе виключно в Україні. А зрозуміли вони це лише за кордоном.
Календарна весна добігає кінця, початок літа, кінець навчального року в школах — закінчення ще одного часового проміжку, сезон відпусток — а це означає, що знову чимало наших з-за кордону повернуться у власні домівки в Україні. Або оселяться на заході країни чи в передмісті великих міст, щоб однаково вже почуватися вдома.
Безпека та злагоджена робота критичної інфраструктури — ключові фактори для повернення українців. Фото: Shutterstock
Згідно з результатами дослідження Київського міжнародного інституту соціології (КМІС), проведеного у квітні 2024 року у Польщі, Німеччині та Чехії, за оптимістичного сценарію близько 50% осіб повернуться в Україну. Фактори, які їм потрібні для повернення, — це насамперед безпека (34%), злагоджена робота критичної інфраструктури (34%), наявність незруйнованого житла (26%). Власне саме про «закінчення війни» висловилися лише 26%.
Тож виходить, нехай усі ми втікали від війни, повернення не завжди означає її закінчення. Про повне і задокументоване завершення війни найчастіше кажуть ті, хто досі вагається із ухваленням рішення
Ми зустрілися в Українському жіночому клубі у Варшаві й фантазували під час «кола довіри» — психологічної гри, покликаної на об’єднання й рефлексії. Кожна учасниця висловилася з приводу повернення в Україну:
— Я бачу це десь так: війна припиняється, Зеленський і Кличко виходять, обійнявшись, з усмішками і кажуть: отже, воєнним діям кінець. «Жінки із дітьми, можете повертатися, нічого там сидіти!». І ми всі біжимо до залізничних кас, на вокзалах величезні черги, й «Укрзалізниця» у терміновому порядку чіпляє по чотири додаткових вагони до кожного потяга із Пшемишля й Хелм».
— Погано уявляю, що все раптом припиниться в один день і хтось візьме на себе сміливість про це сказати. Але у Варшаві раптом присяде оренда квартир, впадуть ціни, а за мною несподівано приїде чоловік. І ось ми пакуємо речі до багажника, а він нервує, що я намагаюся забрати ці безкінечні коробки поробок із глини, вовни і галузок, які створила тут за ці три роки.
— А я навіть у GPT-чату запитувала. «Якщо ти веселий і готовий до пригод, можеш ще трохи помилуватися часом за межами дому», — ось що відповів мені штучний інтелект. Не можу сказати, що я сумна, але пригод вже явно досить.
— Може таке бути, як із ковідом. Ось тут небезпека, миємо руки, міняємо маски, а потім — р-р-раз, і вже немає карантину. І про нього всі забули. Здається, це станеться теплої пори.
Повернутися зараз і чи повернутися узагалі — залишається правом і рішенням того, хто його ухвалює
Але однаково часто це провокує срачі у мережах. Мам, які ростять дітей у Києві й Одесі, ні-ні, але часом зачіпає чиєсь неповернення з мотивацією «дбаю про дитину». «Чому хтось думає, що я про дитину не дбаю?», — читаємо між рядків. А потім хтось дістає листівку з Другої світової війни. На ній Гітлер переконує розгублену британку повернути дітей до бомбардованого Лондона. І срачі виходять у нове піке.
За кордоном нині перебуває 5,9 млн українських біженців. Фото: PATRICIA DE MELO MOREIRA/AFP/East News
Ті, хто мислять цифрами, підходять до повернення ще інакше: рахують кількість ракет, які ще залишилися у росіян. А тоді раптом з’являється новина про військову допомогу Росії від Північної Кореї чи Ірану, й підрахунки з відліком розпочинаються заново.
— Я повернулася до Києва із чоловіком, обміркувавши, що ризик загинути в ДТП у столиці вищий за ризик загинути від ракети, — пише у соцмережі Олена. — Хтось вирахував, що торік за півроку в Києві у дорожньо-транспортних пригодах було вбито 56 людей, травмовано 993. На той же час із самого початку вторгнення ракетними обстрілами травмовано 713 людей.
Прагматики резюмують, що повертатися однаково доведеться. То чому б не зараз?
— У листі-дозволі на в’їзд до Великобританії українці отримали чітке пояснення: ми тимчасово переміщені особи під особовим гуманітарним захистом, а не біженці в класичному значенні слова. Тож правила такі самі: аби залишитися тут надовго, треба дуже зацікавити працедавця, який би оплатив твою візу. Я не бачила сенсу працювати офіціанткою, якщо удома я сама можу спробувати відкрити кафе, — каже Світлана. Вона повернулася додому в Київ через півроку після проживання у Великій Британії й планує власну підприємницьку діяльність. Впевненості, що все вдасться, додало життя за кордоном.
І хоча вона така не одна, нове дослідження УВКБ ООН, в якому взяли участь більш як 4000 сімей українських біженців по всій Європі, а також 1100 сімей тих, хто повернувся в Україну, свідчить: частка біженців, які планують або сподіваються повернутися додому, трохи зменшилася — з 77 до 65% у порівняні з попереднім роком. Натомість зросла частка тих, хто ще не визначився щодо повернення, – з 18 до 24%. Загалом же, як пам’ятаємо, за кордоном нині перебуває 5,9 млн українських біженців.
Але цифра ця однаково тішить. У кожної з нас власний орієнтир
Одна журналістка казала, що повернеться лише тоді, коли до Борисполя полетять перші літаки. Це означало б повітряну безпеку й відсутність обстрілів з повітря. Але про польоти лише мріємо, а вона – уже вдома, на Київщині:
— Усе складалося, вивчила польську, знайшла житло і роботу. Дітей відправила до школи, записала на гуртки. Чоловік — удома, казав — не поспішай, я справляюся. А тоді вислав фото подвір’я: у дворі собака бігає за куркою, ростуть нарциси, тюльпани, фіалки. Я поплакала і повернулася.
— Одного разу стало зрозуміло, що війна може затягнутися надовше, — каже знайома ветеранка. — Не хочу, щоб за рік-два дитина повністю асимілювалася. Якщо раптом приліт, хочу помирати щасливою і на своїй землі. Але висока доля вірогідності, що ми таки виживемо. Ми робимо так століттями.
Редакторка і журналістка, письменниця, колумністка, авторка текстів про бізнес, філософію, науку і літературу. Вивчала полоністику у Волинському національному університеті імені Лесі Українки і тюркологію в Інституті імені Юнуса Емре (Туреччина). Була редакторкою і колумністкою «Газети по-українськи» і журналу «Країна», працювала для української діаспори на Radio Olsztyn, друкувалася у виданнях Forbes, Leadership Journey, Huxley, Landlord та інших. Дипломована спеціалістка Міжнародного сертифікованого курсу Thomas PPA (Велика Британія) з експертизою у human resources. Перша книга «Жінкам ніззя» вийшла у видавництві «Нора-друк» 2016 року, над другою працювала за сприяння Інституту Літератури у Кракові вже під час повномасштабного вторгнення.
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Утім, усі ці запальні заяви зі спецефектами у соцмережі Х мають певне раціональне зерно. Це підняття ставок і сигнал в першу чергу Китаю, який останні пів століття зріс на американських грошах. А нині вважає, що варто змістити США з позиції гегемона.
В основі такої поведінки Китаю та її друзів по вісі зла — Росії, Ірану та КНДР — лежить теорія про те, що великі держави повинні ділити сфери впливу і захищати свої економічні та безпекові інтереси, нав'язуючи свою волю меншим сусідам.
Утім у цю гру можна грати удвох — й Америка чітко окреслила, що не чекає Пекін у себе на задньому дворі — а саме в Західній півкулі
Видання The Wall Street Journal стверджує, що після виборів у США та рішучої перемоги республіканців та Дональда Трампа Китай все активніше грає м'язами. Він провів найбільші військово-морські навчання за останні десятиліття, спустив на воду найбільший у світі військовий корабель-амфібію, був звинувачений у саботажі підводних кабелів в Азії та Європі і хакерських атаках на казначейство США, представив чотири нові сучасні літаки, вперше відпрацював морську блокаду біля японських островів і активізував шпигунську діяльність на Заході.
Президент Китаю Сі Цзіньпін і президент США Дональд Трамп під час зустрічі у 2017 році. Фото: AFP/EAST NEWS
Коли ти живеш у Східній Європі, то складається враження, що американці зійшли з розуму, коли вимагають повернути під контроль Панамський канал
Утім не варто забувати, що США побудували цей стратегічно важливий об'єкт, щоб швидше й легше торгувати з Азією та між своїми узбережжями. Є також військовий зиск — для Америки то є найшвидший і найпростіший маршрут, яким можна перекидати військові кораблі з Атлантичного у Тихий океан та навпаки. У 1999 році канал відійшов під юрисдикцію Панами — і все б нічого, але з 2014 року водною артерією почали дуже активно цікавитись китайці.
Спочатку Китай став частиною ініціативи Сі Цзіньпіня «Один пояс, один шлях», далі розірвав стосунки із Тайванем. А ще купився на класичний китайський хабар — інвестиції в інфраструктуру в обмін на бенефіти.
Станом на зараз два з п'яти ключових портів у зоні Панамського каналу належать компанії з Гонконгу, тобто китайці можуть стежити онлайн за потоками цивільних та військових вантажів США
За першої каденції Трампа та чотирирічки Джо Байдена американці змусили панамську владу відмовитися від частини китайських проєктів, але вплив Піднебесної однаково суттєво зріс. Дійшло до того, що Пекін планував побудувати велике посольство на березі Панамського каналу, але під тиском Вашингтона панамська влада заблокувала цю ініціативу.
Китай висловив підтримку Панамі у питанні контролю над Панамським каналом. Фото: Shutterstock
Щодо Гренландії — тут США переслідує той самий інтерес убезпечення свого східного узбережжя від Китаю. Хоча перепалка між урядом Данії та політичними діячами Гренландії щодо «продажу острова» була гучною, вона мала свій сенс.
Видання Axios, посилаючись на власні джерела, повідомляє, що «уряд Данії хоче уникнути публічного зіткнення з новою адміністрацією США», і «передав кілька повідомлень». Так, влада Данії чітко сказала, що острів не продається, але є готовність обговорити будь-який інший запит США. Америка вже має військову базу в Гренландії та угоду з Данією від 1951 року про захист острова, згідно з якою можна легко обговорювати збільшення американських сил.
Данські офіційні особи вже заявили, що розглядають подальші заходи щодо збільшення інвестицій у військову інфраструктуру та можливості в Гренландії, консультуючись з урядом Гренландії, — йдеться у ЗМІ.
Чому Вашингтон так різко зацікавила Гренландія? У часи «Холодної війни» вона відігравала ключову роль в обороні НАТО та США як частина системи раннього попередження для виявлення радянських підводних човнів або ракет.
Це зрозумів Китай, чиї човни все частіше помічають біля берегів ключового острова — який є вінцем перспективного торгового шляху через Арктику
Американська газета WSJ пише, що в останні роки Пекін посилив свою економічну присутність у цьому регіоні, зокрема через інвестиції у видобуток корисних копалин у Гренландії. 2018 року Пентагон успішно працював над тим, щоб заблокувати фінансування Китаєм трьох аеропортів на острові.
Утім Китай особливо зацікавлений через розташування Гренландії відносно всіх арктичних судноплавних маршрутів, включно з «Полярним шовковим шляхом» Пекіна, що дозволить використовувати коротшу відстань для доставки товарів через Арктику, оминаючи морські вузькі місця у Суецькому каналі та Малаккській протоці. А ще — не варто забувати, що Гренландія має гігантські запаси рідкоземельних матеріалів, які хоче забрати собі під контроль Китай, аби мати перевагу у торговельній війні і таким чином виграти гонку за високі технології у США.
У цій боротьбі за контроль за вихід на Арктику дуже важлива роль Канади, адже вона має значну лінію виходу до Північного полюсу і може стати надійним союзником США у змаганнях за контроль над перспективами проти Росії та Китаю
Канада — другий за величиною торговельний партнер Сполучених Штатів, але категорично відстає у фінансуванні НАТО. Ледве не пасе задніх — на оборону Оттава не витрачає навіть 2% свого ВВП. Тому для того, аби американський сусід трохи чухав про перспективи, Трамп вдався до агресивної риторики.
Американські аналітики з обох партій вважають, що такий підхід може активізувати непопулярну в Канаді тему оборони напередодні виборів до парламенту у жовтні цього року, де партія Джастіна Трюдо, яка останні роки більше займалась гендерною рівністю, може і програти.
Чи можна вітати такі ексцентричні підходи Трампа до важливих питань? Форму однозначно ні, але по суті західний світ має пережити певний шок, аби позбутися популізму. І нарешті зайнятися вирішенням серйозних питань — оцінкою загроз та підготовкою армій до війни. Аби врешті за всіх не вигрібала найбільше Україна, а далі Польща та країни Балтії, які чи не єдині щоденно розвінчують ілюзії про особливу російську душу.
Світ постав перед реальною загрозою — жити в демократії або стати харчем для Китаю. І коли стриманий бюрократ, а нині генсек НАТО Марк Рютте попереджає Європу, що ми або виділяємо гроші на оборону, або «доведеться діставати підручники з російської мови яи їхати у Нову Зеландію» — це добре нагадування, що зло не спить. І точно не обмежиться розбитими селами на українському Донбасі.
Проєкт співфінансується за рахунок коштів Польсько-Американського Фонду Свободи у рамках програми «Підтримай Україну», реалізованої Фондом «Освіта для демократії»
Невже це можна назвати репетицією підготовки до виборів? Звісно, дивно думати нині мирними категоріями, коли немає навіть приблизного натяку на припинення вогню, а новий рік почався з того, що шахеди зруйнували цивільні будинки за 300 метрів від Офісу президента. Ба, більше — Путін і не думає зупинятись, хто б його не просив, бо війна — частина і опора його режиму. А ще — гарантія його фізичного існування, бо не буде війни — Росії доведеться стикнутись із власними демонами.
Утім нинішні часи для українців — добрий момент подивитись на себе критично
І дати собі відповідь, чи справді добре, коли у політику приходить критична маса людей, яка до цього не мала жодного досвіду? Чи можуть нові обличчя зі сфери розваги стати справді добрими управлінцями часів гострої фази війни. І врешті — якого майбутнього ми хочемо і які ресурси нам на це потрібні.
Київський міжнародний інститут соціології підсумував 2024 рік великим дослідженням про настрої українців щодо майбутнього.
— Перше, є стала тенденція до зниження частки тих, хто оптимістично дивиться в майбутнє України. Якщо наприкінці 2022 року 88% вважали, що Україна через 10 років буде процвітаючою країною в ЄС, то до грудня 2023 року їхня частка скоротилася до 73%, а до грудня 2024 року — до 57%. Водночас з 5% до 28% зросла частка тих, хто вважає, що Україна матиме зруйновану економіку, — починають з поганої новини дослідники.
— По-друге, коли ми аналізуємо результати, ми маємо також фокусуватися, крім динаміки, і на фактичних поточних показниках. Ми бачимо, що наразі, попри непростий рік та його складне завершення, більшість українців (57%) у цілому схиляються до оптимістичного погляду на майбутнє країни, — дають тут же солодку пилюлю соціологи.
Тут же постає питання, а кого українці бачать новими лідерами? Хто вестиме нас у це оптимістичне майбутнє після війни?
Торік наприкінці листопада центр «Соціальний моніторинг» оприлюднив тенденції настроїв у суспільстві. Пікантна деталь — вони досить наближені до інших непублічних соціологій, які замовляє Банкова. І що пікантно — тримаються десь рік.
Дослідження каже, що українці більше довіряють колишньому головнокомандувачу Збройних сил України, а нині послу України у Великій Британії Валерію Залужному, а також начальнику Головного управління розвідки Міноборони Кирилу Буданову, аніж президенту України Володимиру Зеленському. Так, Залужний та Буданов є єдиними із публічних осіб, в кого рейтинг довіри переважає за недовіру. Цікавість населення до цих прізвищ зрозуміла — обоє є кадровими військовими з безпосереднім бойовим досвідом. Третім у цьому рейтингу став президент Володимир Зеленський — він має 44% довіри супроти 52% недовіри. Тут вдається взнаки деяка втома він чинного президента і те, що світовий тренд на здолання популізму і повернення до класичної політики з серйозним лідером — який пішов від виборів у США — докочується і до нашого кутка Східної Європи.
У Залужного та Буданова рейтинг довіри переважає за недовіру. Фото: ОПУ
Вибори 2019 року у Україні — були тріумфом попереднього тренду, коли люди шукали приємні харизматичні обличчя в сфері розваг. А ще — щиро вірили у прості рішення від простих людей.
Викликів у новій українській реальності стає все більше — власне, на кожну нову фігуру, яка вигулькуватиме в політичному полі, типовий український виборець буде дивитись крізь серпанок розчарування
Попри стрес та знесилення, дослідження «Соціального моніторингу» показує великий запит (32%) на розбудову якісної армії і тривожність, що нинішня урядова команда з цим не справляється. Ба більше, коли багато українців гостро негативно сприйняли сумну новину перед Різдвом про тисячі неякісних мін, які буцімто солдати «неправильно зберігали» на фронті. Це було сприйнято як плювок в лице тим, хто з усіх сил тримає фронт на Донбасі.
Утім є очевидний тренд. На 33-му році незалежності українці зрозуміли, що треба розбудовувати свою армію. Якщо не хочеш аби тебе убила чи зґвалтувала чужа
Слов’янськ (приватний сектор) після російського удару 3 січня 2025 року. Фото: AA/ABACA/Abaca/East News
Настрій цей стабільний, попри демонізацію ТЦК і купу проблем, які на голови ЗСУ обвалюють політики. Тому, щойно стане можливим повноцінне політичне життя, політичні перспективи отримають ті сили і ті персоналії, які зможуть задовольнити головне — запит на безпеку.
Прикметно, що у багатьох дослідженнях одразу з'явились такі особи як серйозні волонтери, ветерани та професійні політики — Сергій Стерненко, Андрій Білецький, Тарас Чмут, Олена Зеркаль, Богдан Кротевич та Дмитро Кулеба.
Ці прізвища варті уваги. Адже ми їх з високою долею вірогідності побачимо в партійних списках та серед кандидатів.
Проєкт співфінансується за рахунок коштів Польсько-Американського Фонду Свободи у рамках програми «Підтримай Україну», реалізованої Фондом «Освіта для демократії»
Україна 1 січня 2025 припинила транзит російського газу після того, як сплив термін п’ятирічного російсько-українського договору про транзит. Словацькі та угорські імпортери російського газу закликають відновити транзит через територію України, мовляв, зупинка загрожує енергетичній безпеці. Більше того, словацький прем’єр Роберт Фіцо під час візиту в Москву нібито домовився про постачання російського газу в Словаччину, повідомляє Reuters, а втім подробиці цих домовленостей невідомі. Президентка Єврокомісії ще в листопаді запевнила, що ЄС готовий до зупинки транзиту російського газу і має достатньо альтернативних джерел постачання. Раніше Володимир Зеленський заявив, що Україна не продовжуватиме транзит російського газу і не дасть Росії заробляти мільярди на крові.
Sestry поговорили з експертом з енергетики, президентом Центру глобалістики «Стратегія ХХІ» Михайлом Гончаром про те, що буде з українською ГТС після зупинки транзиту, як це позначиться на цінах на газ всередині країни, чи знайде Росія спосіб відновити свої газові надприбутки та чи можуть словацькі та угорські лобісти знову підсадити ЄС на російський газ.
Катерина Трифоненко: Від 1-го січня Україна припинила транзит російського газу. Наскільки важливе це рішення? Чи дійсно можемо говорити, що ера російського газу в Європі припинилась?
Михайло Гончар: Газова дорога для сибірського, російського, газу в Європу завжди пролягала через Україну. Ще з радянських часів, з кінця 60-х років, коли з'явилися перші масштабні газопровідні системи, і до нині це була основна газова дорога. Сказати, що ера російського газу в Європі закінчилась, напевно, трохи передчасно, бо ще дещо є. Якщо ми говоримо про трубопровідні постачання, то зараз зберігається єдиний функціональний канал в ЄС — друга нитка газопроводу «Турецький потік». Він проходить через європейську частину Туреччини, далі через Болгарію, Сербію до Угорщини, його потужність 15,75 млрд кубічних метрів газу на рік. Для порівняння, у 2019, на піку газових постачань до Європейського Союзу по усіх можливих трубопровідних напрямках, Росія постачала 156 млрд кубометрів. 156 млрд і 15,75 — удесятеро менше.
Це все говорить про те, що ера російського газу в Європі добігає кінця
Але коли ми говоримо в цілому про експорт російського газу в європейську зону, то є ще та ж сама Туреччина. Вона хоч і не є частиною ЄС, але споживає багато російського газу. Балкани так само. У турецькому напрямку Росія має газопровід «Блакитний потік», який був введений в експлуатацію наприкінці 90-х, по ньому проходить 16 млрд кубічних метрів, і одну нитку «Турецького потоку» — потужністю теж 16 млрд кубометрів, яка, власне, працює на Туреччину. Себто в турецькому напрямку Росія може експортувати максимально 32 мільярди кубічних метрів, але реально експортує менше: бо турки більше не беруть. Підсумовуючи, якщо брати пікові обсяги постачання у 2018-19 років на європейський ринок в широкому контексті разом з Балканами і Туреччиною, то це було десь 203 млрд кубометрів газу. Зараз залишилось 48 — п’ята частина від того, що було.
Це відчутні збитки для російської економіки. Чи можуть росіяни їх компенсувати на інших напрямках?
По трубопровідному газу вони робили відчайдушну спробу — йдеться про ідею Путіна «Поворот на восток», мовляв, підемо на схід — на азійський ринок, на Китай. З цього в них вийшов тільки газогін «Сила Сибіру». Розвернути на Китай потоки газу, які йшли на Європу, неможливо, тому що західносибірська і ямальська система видобутку газу, де розташовані основні газові родовища, не має сполучення зі східносибірською газовидобувною газотранспортною системою.
Тому те, що йшло в Європу, може йти або в Європу, або нікуди
Так, є проєкт «Сила Сибіру-2» і якраз на нього робили ставку в Москві, але минулого року Сі Цзіньпін відверто сказав Путіну, що вони можуть збудувати цей газопровід, але за умови, що ціна цього газу для Китаю буде така сама, як ціна газу на внутрішньому російському ринку. Що, звичайно, робить абсолютно непотрібним будівництво такої трубопровідної системи, яка коштує п'ятдесят мільярдів євро і яка ніколи не окупиться. Тому поворот на Китай виявився повним фіаско.
Газорозподільна та компресорна станція східного газопроводу Китай-Росія в місті Хейхе. Фото: Wang Jianwei/Xinhua News/East News
Ми бачимо, що «Газпром» скорочує видобуток газу. По ідеї, він його може реалізувати на внутрішньому ринку, але для цього потрібно робити масштабну програму газифікації Росії. Вона наче існує не перший рік, але внутрішній ринок Росії має низькі ціни на газ, тому зараз вони підуть шляхом підвищення тарифів на газ для населення. Вся путінська ера базувалась на дешевому газі для внутрішнього споживача. І це подавалося як великий успіх газової держави, вони цим дуже вихвалялись, що в Європі ціна на газ багатократно вища, а в Росії — газовий рай. Тепер вони змушені переглядати ці підходи. І це небезпечно, бо вони залазять суспільству в кишеню. Але, думаю, російське суспільство це проковтне. Однак тих надприбутків, які Росія мала, експортуючи газ в Європу, вона не зможе мати за рахунок внутрішнього ринку.
Що буде далі з українською газотранспортною системою після зупинки транзиту? Прем'єр-міністр Денис Шмигаль анонсував нову модель роботи ГТС. Про що йдеться?
Транзит, який йшов через Україну, це десь 15 млрд кубічних метрів. Це дріб’язок порівняно з тим, що було на піку транзиту у 2005-му. Тоді показник транзиту до країн Європи був 121,5 млрд кубічних метрів за рік. А ще ми мали транзит до країн СНД — 14,9 млрд кубічних метрів. Загальна цифра — 136,4 млрд кубічних метрів. За 2024 рік було лише 15,7 млрд кубів — практично вдесятеро менше.
На транзит працювала єдина труба — газопровід «Прогрес», і погоди, з точки зору завантаження ГТС, нам це особливо не робило. Бо коли рівень транзиту був на порядок вищий, ми це використовували і отримували 3 млрд доларів щорічних надходжень за транзитні послуги. В арбітражі у Швейцарії лежить позов «Нафтогазу» до «Газпрому», бо останній порушив договір 2019 року, за яким зобов'язувався, згідно з принципом «транспортуй або плати», прокачувати не менше 40 млрд кубічних метрів газу на рік, а в разі менших обсягів однаково зобов'язувався платити так, як ніби прокачано 40 млрд. Останні два з половиною роки він не дотримувався цього, сплачуючи щорічно суму, яка менша середньої — 1,3 млрд доларів.
Працівник закручує кран на газовимірювальній станції. Фото: Shutterstock
Я думаю, що десь у квітні-травні арбітраж вже повинен виносити рішення, і ці приблизно 1,3 млрд доларів недоплати з «Газпрому» буде стягнуто на користь «Нафтогазу», але, звісно, що «Газпром» нічого не заплатить. Такі наші втрати. Втрати «Газпрому», якщо взяти у фінансовому вимірі, це десь приблизно 6,5 млрд доларів на рік в поточних цінах. З урахуванням нинішнього становища «Газпрому», а починаючи з кінця 2023 року, він вже в мінусовому стані, це дуже відчутний удар. Якраз з цього і виходило, що в воєнній системі координат ми маємо завдавати ворогу шкоди там, де можемо це зробити. Якщо ми цього не робимо, значить ми практично сприяємо тому, щоб Росія через «Газпром» отримувала додаткові доходи, і ці гроші надходили б в бюджет війни та повертались до нас ракетами, керованими авіабомбами, дронами, які нищать наші міста, вбивають людей.
Чи може зупинка транзиту позначитись на цінах на газ для українських споживачів?
Ні. Чутки про це — результат недолугих комунікацій уряду і регулятора. Регулятор буквально в переддень Нового року випустив відповідне рішення про чотирикратне підняття тарифу на транспортування газу системою магістрального газопровідного транспорту газопроводів високого тиску, але при цьому не дав ніяких коментарів. Ні регулятор, ні уряд. Тепер вони коментують, що це все немає відношення до пересічних споживачів, але вже було запущено чи по дурості людській, чи зумисно ІПСО про те, що це автоматично означає чотирикратне підвищення тарифу для всіх споживачів, однак насправді це не так.
Хоча б тому, що під час дії воєнного стану і шість місяців після його завершення тарифи не підвищуються — вони заморожені. По-друге, споживачі в Україні, якщо мати на увазі пересічні домогосподарства, не мають справ з газопроводами високого тиску і не мають договорів з операторами газотранспортної системи. Вони мають договори з двома суб'єктами — з «Нафтогазом» як постачальником газу і з місцевою газорозподільчою мережею. У Києві це «Київгаз», в областях — це «Сумигаз», «Львівгаз» і так далі. Облгази виконують кур'єрську функцію доставки газу, який споживач купив у постачальника газу, тобто в «Нафтогазу».
Тарифи на транспортування газу з системи газопроводів високого тиску позначаться тільки на «Нафтогазі», тому що він використовує цю газотранспортну мережу для постачання газу для промислових споживачів і для облгазів
Але це не означатиме, що автоматично чотириразове підвищення тарифів на послуги газотранспортної системи відіб'ється чотириразовим підвищенням ціни на газ для усіх. Так, ціна має піднятися, але знову ж таки, це буде стосуватися промислового споживання газу, комерційного споживання, і це, очевидно, буде зроблено вже в наступному кварталі. Але якщо у вас газова плита чи газове опалення, то для вас чотирикратного підвищення цін не буде.
Якщо подивитись на наших сусідів, зокрема Молдову й Придністров'я, виглядає так, що вони найбільше постраждали від зупинки транзиту. Як там можуть розвиватись події?
Коли ми дивимося на Молдову, то ситуацію з Придністров'ям треба виокремити. Правобережжя Молдови, власне Кишинів, готувалося до цієї ситуації, хоча до останнього були переконання, що якось домовляться з Україною і транзит збережеться. Але так чи інакше, впродовж останніх років там були реалізовані плани, пов'язані з тим, щоб отримувати газ з неросійського джерела — з Румунії. І для Правобережжя багато газу й не потрібно, тому що там домінує аграрне виробництво. Промислове розташоване на Лівобережжі, так званій ПМР (Придністровській Молдавській республіці), яка до цієї ситуації не готувалась взагалі. Попри те, що вже було зрозуміло, що транзиту не буде, вони продовжували вірити в те, що «Газпром» їх не кине і Росія їх зрештою виручить.
Не лише газ, але й російська нафта присутня на європейському ринку. Фото: OLIVER BUNIC/AFP/East News
Так не сталося, тому що для Росії обрізання постачання газу Придністров’ю має свій резон, який пов'язаний з тим, що, по-перше, «Газпром» в його нинішньому фінансовому становищі все менше може виступати благодійником, а Придністров’я — це додаткова пара мільярдів кубів річного споживання газу. Для порівняння: якщо Правобережжя споживає до мільярда кубів на рік, то Придністров’я — удвічі більше. Три найбільших споживачі — це, власне, Молдавська ДРЕС, металургійний завод в Рибниці і цементний завод.
А як йшло постачання газу до Придністров’я? Вони практично за нього не платили, «Газпром» вішав борг на Молдову, на центральний уряд
А зараз Росії вигідно показувати Придністров’я жертвою київського режиму, хоча насправді «Газпром» має технічну можливість подати газ в Придністров’я. Коли я говорив про другу нитку «Турецького потоку», по якому російський газ надходить в Європейський Союз через Туреччину, то він може надходити і в Придністров’я — через Болгарію, Румунію, Правобережжя і до Тирасполя, тим більше, що там газопровід порожній і реверсом можна подати цей газ. Так, це такий окружний шлях, але технічно абсолютно функціональний. Але це не потрібно Кремлю, тому що їм потрібна картинка замерзаючого Придністров’я.
Словацький прем’єр Фіцо заявив, що під час візиту до Москви домовився про постачання російського газу до Словаччини. Словацький оператор ГТС Eustream раніше повідомляв, що Словаччина продовжила отримувати російський газ через Угорщину, через «Турецький потік». І Словаччина і Угорщина намагаються, попри все, пролобіювати збереження постачання газу з Росії в ЄС, чи можуть їхні аргументи виявитись переконливими?
Європейський Союз зробив доволі швидко висновки ще 2022 року.Нині основні постачання газу йдуть з Норвегії. Норвегія завжди була постачальником газу номер два для ЄС, зараз — номер один. Значну роль відіграв скраплений газ, який надійшов і надходить із США, Катару, інших територій. Алжир став постачальником номер три. Тому Європейському Союзу не бракує газу. Європейська комісія з весни минулого року періодично робила заяви: якщо припиниться транзит російського газу через Україну, це не завдасть шкоди енергетичній безпеці Європейського Союзу.
Що стосується окремо взятих країн, Угорщини й Словаччини, то це їхні проблеми, що їхні підходи протирічать підходам, які панують в цілому Європейському Союзі
Вони — повна протилежність тому, до чого прагнули, зокрема і їхні сусіди. Скажімо, Польща і Румунія зробили все, щоби стати незалежним від постачань газу з Росії. Польща, можна сказати, взірцевий приклад для Європейського Союзу — вона повністю позбулася залежності від російського газу і не імпортує його. Румунія зробила ставку на внутрішні ресурси, і їй теж це практично вдалося.
Угорщина в часи Орбана робить ставку на російську нафту і газ і тому продовжує сидіти на російській газовій голці. Угорщина не отримувала протягом останніх років газ транзитом через Україну, а отримує через другу нитку «Турецького потоку», але виступає за те, щоб транзит через Україну був, бо це самий прямий маршрут і найдешевший.
Словаччина теж не має проблем з газовим постачанням, бо в Євросоюзі протягом останніх півтора-десятиліть після газової кризи 2009-го року, коли Росія перекрила газ Україні і Європі, була реалізована низка проєктів зі створення інтерконекторів — сполучених трубопроводів між газотранспортними системами. Це було зроблено спеціально для того, щоб у разі виникнення газового дефіциту — покрити його. Тим більше протягом цих 15 років були розширені підземні сховища газу. Якщо в 2009 році Словаччина могла протриматися не більше трьох тижнів на запасах газу зі своїх підземних сховищ, то зараз може пів року. Тому істерики Фіцо мають виключно політико-пропагандистський контекст. Для Словаччини Росія не ворог і ніякий не агресор, їй байдуже, що гинуть українці. Звідси їхня абсолютно цинічна вимога, що, мовляв, нам не важливо, що у вас там з Росією, забезпечуйте нам транзит газу. Звичайно, для нас за обставин російської агресії це неприйнятно.
Наскільки реалістичні погрози словацького прем’єра Роберта Фіцо перекрити Україні постачання електроенергії, якщо Київ не відновить транзит російського газу?
Не зможуть. По-перше, у нього немає повноважень це зробити. Якщо вони, раптом, вдалися б до таких кроків, то для словацького оператора це загрожувало б втратою ліцензії від Європейського Союзу. Я не думаю, що вони на це підуть. І потім ринок електроенергії так не працює, як це собі уявляє Фіцо. У нього такі комсомольські уявлення, що десь там є рубильник і він може смикати його туди-сюди. Але Фіцо — достойний учень Москви, його можуть там навчити, що може трапитись «аварія», спеціально беру це слово в лапки, через яку неможливо буде передавати електроенергію Україні.
Однак словацькі постачання для нас не мають критичної ваги — це не більше 15 відсотків
Польща буквально одразу після погроз Фіцо заявила, якщо раптом таке трапиться, то Варшава буде готова компенсувати ці постачання. І це, звичайно, великий прояв солідарності з Україною. Себто Польща як країна, яка головує в Європейському Союзі, підкреслила, що підхід Словаччини абсолютно неприйнятний ні з точки зору функціонування ринку електроенергії, ні з точки зору політичних реалій. Усі погрози я би сприймав як елемент політичного тиску на Україну у відчайдушній спробі Кремля повернути газовий транзит, тому вони і використовують усіх цих своїх маріонеток. Але це все не спрацьовує і я думаю не спрацює.
Титульне фото: AFP/EAST NEWS
Проєкт співфінансується за рахунок коштів Польсько-Американського Фонду Свободи у рамках програми «Підтримай Україну», реалізованої Фондом «Освіта для демократії»
Важкий 2024-й, тривожний 2025-й. Україна заходить у новий рік, наближаючись до третьої річниці повномасштабного вторгнення РФ. Ситуація на полі бою є невтішною. Сам Президент Володимир Зеленський визнає, що Україні зараз бракує сил, щоб повернути тимчасово окуповані території військовим шляхом. У цей час з усіх рупорів лунають заклики до миру. Але Росія не демонструє реальної зацікавленості у переговорах, а її бажання знищити Україну досі залишається пріоритетом Москви. Хто та як сприятиме миру? Чи вдасться досягти справедливих домовленостей? І чому Польща може відіграти ключову для України роль наступного року? На ці та інші питання в ексклюзивному інтерв’ю виданню Sestry відповів естонський парламентар, голова комісії Рійгікогу в закордонних справах Марко Міхкельсон.
Мир у 2025 році
Марина Степаненко: Після різдвяної атаки РФ на Україну Президент Джо Байден підтвердив готовність США постачати зброю Києву. Тим часом польський прем’єр Дональд Туск припустив, що переговори щодо війни Росії проти Україні можуть розпочатися цієї зими. Враховуючи обидві заяви, як західні країни можуть збалансувати військову підтримку України із зусиллями зі створення умов для тривалого миру?
Марко Міхкельсон: Як на мене, то все дуже просто. Якщо ми запитаємо себе, в першу чергу українці запитають у себе, що потрібно зробити, аби закінчити цю війну справедливим миром, який гарантуватиме, що Україна захистить свій суверенітет і територіальну цілісність і перебуватиме у безпеці від будь-яких подальших спроб агресії з боку Росії, то зараз я бачу лише один спосіб досягти цього: ми маємо забезпечити потужнішу військову допомогу Україні.
Зараз ситуація на полі бою не сприяє ані Україні, ані тим силам в Європі або на Заході, хто хотів би зупинити російську агресію і встановити тривалий мир. Але проблема в тому, що Росія взагалі не зацікавлена в переговорах.
Та й як ми можемо сідати за стіл переговорів з агресорами, які хотіли б знищити не тільки Україну, але й зруйнувати архітектуру безпеки щонайменше в Європі?
Тому я думаю, що слова президента Байдена та деяких наших лідерів у Європі були покликані донести наступну думку: аби досягти миру, ми повинні створити умови для цього миру, в першу чергу, в інтересах українців. Лише постачання необхідної зброї, зняття всіх обмежень на її використання проти ворога, допомога у відновленні балансу на фронті — ось, що є абсолютним пріоритетом, або має ним бути, коли йдеться про те, що робити далі.
І ми не повинні потрапляти в пастку переговорів, сподіваючись, що ці переговори створять якусь стабільність або мир, або навіть припинення вогню
Ми бачили з боку Росії протягом багатьох років, а не лише останнім часом, що вони не зацікавлені в дотриманні будь-яких домовленостей. І їхні стратегічні цілі не змінилися. І саме тому західні країни разом з Україною повинні чітко визначити, чого ми хочемо досягти і як ми можемо це зробити.
Президент Зеленський послідовно заявляв, що мирні переговори не можуть відбутися без повного виведення російських військ. Наскільки реалістичною є ця передумова у 2025 році, враховуючи поточну динаміку на місцях, і які альтернативні підходи могла б розглянути Україна, не ставлячи під загрозу свій суверенітет?
Я думаю, що президент Зеленський мав на увазі кінцеву мету України у цій війні. Очевидно, що ми не можемо просто погодитися з тим, як Росія фізично змінює кордони в Європі за допомогою агресії. Отже, передумова про виведення військ актуальна не лише для України — повна територіальна цілісність суверенної країни в Європі повинна поважатися.
Так чи інакше, сьогодні ми розуміємо, що реальність є дуже складною для України. І це тому, що західні партнери не поспішають надавати їй достатню підтримку. Ми повинні нарешті зрозуміти, що якщо ми боїмося Росії, то Україна її не боїться.
Ця боротьба є екзистенціальною, але вона не лише про Україну. Вона також про європейську архітектуру безпеки і майбутнє безпеки в Європі. І ми повинні підтримати Київ, щоб Україна опинилася у сильнішій позиції, ніж вона є зараз, коди дійде справа до переговорів.
Командувач Сил оборони Естонії Андрус Мерило висловив думку, що у випадку замороження конфлікту в Україні Росія виглядатиме переможцем на міжнародній арені, надіславши світові сигнал про те, що окупація території іншої держави стала «нормою». Як перегляд кордонів іншими країнами та ініціювання нових конфліктів вплине на глобальну архітектуру безпеки? Та чи готовий світ до такого виклику?
Я повністю згоден з генералом Мерило. Такої ж думки всі, хто ухвалює рішення в цій частині світу — не тільки в Естонії, але й серед країн-однодумців, які розуміють, що стоїть на кону. Ми бачимо, що Росія воює не лише проти України. Ми бачимо, що відбувається в Грузії. Так, їхні методи відрізняються, це не відкрита агресія, але вона є політичною.
І ми бачимо масоване втручання Росії у політику в Молдові, Румунії, інших країнах, про які ми, можливо, ще не знаємо. Ми бачимо постійні гібридні атаки або саботажні теракти по всій Європі. Зовсім нещодавно ми стали свідками відключення ліній електропередач і телекомунікаційних кабелів, які з'єднують Фінляндію з Естонією. І це вже третій випадок за останні 14 місяців, коли судна, пов'язані з Росією, пошкоджують підводну інфраструктуру в Балтійському морі. Отже, ми маємо розуміти, що Росія, за великим рахунком, веде проти нас гібридну війну. І саме тому ми не можемо розглядати агресивну війну проти України як окрему подію.
Міхкельсон: ми повинні нарешті зрозуміти, що якщо ми боїмося Росії, то Україна її не боїться. Фото: Markus Schreiber/Associated Press/East News
Це набагато більший геополітичний виклик, який РФ та її прихильники — Китай, Північна Корея та Іран — кидають західному світу. І метою цього є не лише зміна архітектури європейської безпеки, де Росія матиме перевагу, але й зміна правил гри на світовій арені. І в цьому, очевидно, зацікавлений Китай.
Отже, зараз ми перебуваємо у глобальному конфлікті, а найкритичніша боротьба триває в Україні. І саме тому йти на переговори зараз, коли Росія має як ініціативу, так і бажання знищити Україну — це було б повторенням Мюнхену 1938 року (Мюнхенська угода — документ, який дозволив Німеччині анексувати Судетську область у Чехословаччини без війни. Рік потому, у 1939, Адольф Гітлер порушив домовленості і захопив всю Чехословаччину. — Авт.).
Майбутнє Європи
У 2025 році Польща обиратиме нового Президента. Серед головних претендентів на найвищу посаду країни чинний мер Варшави Рафал Тшасковський і голова Інституту національної пам’яті Кароль Навроцький. Як може змінитися підтримка України Варшавою, а також чи очікувати Києву перезавантаження відносин зі своїм сусідом?
Я думаю, що Польща відіграє надзвичайно важливу роль як у безпосередній допомозі Україні, так і у зміцненні східного флангу НАТО. І я не маю жодних сумнівів, що хто б не став президентом Польщі наступного року, зовнішньополітична й безпекова лінії не зміняться, а можливо, навіть посиляться. Польща, як і ми, розуміє, що стоїть на кону, обидві наші країни дуже добре розуміють історію і ворога.
Польща також головуватиме в Раді ЄС у 2025 році. Як Варшава формуватиме пріоритети Євросоюзу у цей час, зокрема щодо України та європейської безпеки?
Головування в ЄС іноді переоцінюють, адже воно триває лише шість місяців. До того ж, перше півріччя 2025 року буде часом певної невизначеності — нова адміністрація прийде до влади у США, а наприкінці лютого очікуються дуже важливі вибори в Німеччині. Окрім того, нещодавно розпочав роботу новий склад Європейської комісії.
Міхкельсон: безпека стане одним з ключових пріоритетів як для Варшави, так і для всього ЄС. Фото: Geert Vanden Wijngaert/Associated Press/East News
Очевидно, що безпека стане одним з ключових пріоритетів як для Варшави, так і для всього ЄС. Сподіваюся, протягом наступних кількох тижнів ми почуємо від Єврокомісії пропозиції щодо того, як інвестувати більше в оборону. Польща у цьому питанні може бути прикладом для наслідування, адже вона є провідною країною у НАТО, яка витрачає понад 4% ВВП на оборону. Варшава також має глибоке розуміння поточної ситуації в Україні.
Окрім того, я сподіваюся, що після лютневих виборів у Німеччині відносини між Варшавою і Берліном однозначно зміцняться. І Польща, і Німеччина, і, можливо, також третя частина Веймарського трикутника, Франція, відіграватимуть у найближчі місяці чи навіть роки дуже важливу роль задля єдності Європи, яка має бути достатньо сильною, щоб стримати будь-яку загрозу, яка може виникнути на наших кордонах.
Головування Польщі в Раді ЄС — це історичний момент у багатьох відношеннях. І саме тому воно може створити дуже цікаву і позитивну динаміку всередині ЄС
Ми також знаємо, що Польща, як і Естонія, є сильним прихильником розширення ЄС. Наступного року дуже важливо підтримати підготовку України на її шляху до зближення з Євросоюзом.
Володимир Зеленський вважає, що головування Польщі та Данії у 2025 році повинні стати історичними для України. Чи зможуть Варшава та Копенгаген забезпечити прорив у переговорах про вступ України до ЄС?
Це не залежить від Польщі, Данії чи когось іншого. Це залежить українського уряду, парламенту, але в першу чергу від українського народу. Вони мають переконатися, що виконані всі необхідні кроки, що досягнута відповідність усім критеріям. Але знову ж таки, я не бачу реальної можливості для України стати членом ЄС поки не завершиться агресивна війна з боку Росії.
Найважливішим для України є досягнення довгострокових гарантій безпеки
І тоді ваша країна буде здатна виконати усі умови, щоб стати членом ЄС. Шлях Естонії від подачі заявки до повноправного членства тривав 10 років. Україні може знадобитися щонайменше стільки ж часу. У будь-якому випадку, найважливіше, що ми повинні зараз зробити — це розставити пріоритети. І пріоритет номер один — це, звісно, забезпечити перемогу України в цій війні. Який би мир не був досягнутий, він повинен відповідати інтересам, суверенітету і територіальній цілісності України. І ключовим моментом тут є запрошення України до НАТО.
І я щиро сподіваюся, що Україна стане членом Альянсу до того, як стане членом ЄС, або це станеться одночасно. Але знову ж таки, ми не повинні забувати про цей подвійний шлях (вступ до НАТО та ЄС. — Авт.), тому що для України не існує третього варіанту для захисту свого суверенітету й європейського майбутнього, окрім як отримати найсильніші гарантії безпеки, які є у вільному світі. І це — НАТО.
Ви вже згадували про вибори у Німеччині у 2025-му. Лідер Фрідріх Мерц зауважив, що у разі перемоги — готовий висунути РФ ультиматум про припинення бойових дій в Україні. Якщо Москва не погодиться на це впродовж 24 годин, то Берлін поставить Києву крилаті ракети Taurus та дозволить бити ними вглиб російської території. Чи стане передача такої зброї реальним інструментом тиску на Росію?
Треба розуміти, що ці заяви лунають на тлі передвиборчої кампанії. Подивимося, що буде 23 лютого (день дострокових парламентських виборів у Німеччині. — Авт.). Безумовно, Мерц має всі шанси стати новим канцлером. Але є інше питання: хто увійде до парламентської коаліції? ХДС/ХСС не зможуть керувати Німеччиною самостійно. Вони повинні обрати партнерів.
Ми розуміємо, що Росія активно втручається у німецькі вибори, коли йдеться про ультраправі чи крайні ліві партії на кшталт Альтернативи для Німеччини чи Альянсу Сари Вагенкнехт. Ці політсили можуть отримати близько 20-25% місць у Бундестазі але їх не візьмуть до коаліції. Залишаються СДПН, або Зелені, або Вільна демократична партія.
Опісля постане питання, як ця коаліція сформулює свої пріоритети з точки зору допомоги Україні. Важливо також розуміти, який меседж ми почуємо з Вашингтона після 20 січня, коли президент Трамп вступить на посаду.
Хай би там що, я вірю, що зміна канцлера у Німеччині все ще може принести Україні хороші звістки
Глобальні наслідки інавгурації Трампа
20 січня Дональд Трамп присягне на вірність Америці та її народу. Якими можуть бути потенційні наслідки плану новообраного президента Трампа виступити посередником миру між Україною та Росією і як це може вплинути на територіальну цілісність України та її прагнення до членства в НАТО?
Існує багато спекуляцій щодо того, що може статися, коли Трамп стане президентом. Зараз важливо не вдаватися до спекуляцій, а дочекатися реальних дій. Генерал Кіт Келлог, якого Трамп номінував на посаду спеціального посланця з питань України, зараз працює над пропозиціями, які можуть надійти від Білого дому. Очевидно, що у Вашингтоні існують люди, які хочуть, щоб ця війна закінчилася якомога швидше. Але ми всі також знаємо, що Трамп любить бути переможцем.
Він не хотів би, щоб після закінчення цієї війни його вважали лузером або людиною, яка не принесла обіцяний мир
Є певні позитивні моменти. Після виборів низка західних лідерів говорили з Трампом і він налаштований дослухатися до їхньої думки, зокрема, що стосується способів закінчити війну в Україні.
Міхкельсон: ця війна закінчиться або перемогою України, або перемогою Росії. Фото: Rick Scuteri/Associated Press/East News
І я сподіваюся, що у Вашингтоні зрозуміють, що перед будь-якими домовленостями, Україна має отримати набагато сильнішу військову підтримку, щоб переломити ситуацію на фронті, а потім рухатися далі до врегулювання. Моя особиста думка полягає в тому, що ця війна не може закінчитися нічиєю. Мінськ-3 або потенційний Мінськ-3 — це не вихід.
Ця війна закінчиться або перемогою України, або перемогою Росії. І я сумніваюся, що нова адміністрація у Вашингтоні захоче почати свій чотирирічний термін з тріумфу РФ. Отож, закликаю не спекулювати
Чи очікуєте ви, що у 2025 році Трамп може спробувати перекласти усю підтримку України на Європу, аргументуючи це тим, що війна в Україні ближча до Брюсселя, аніж до Вашингтона? Чи ЄС готується до такого сценарію, та що робитиме у такому разі?
Європейські країни мають зрозуміти, що час, коли вони мали розкіш захищатися, будучи частиною НАТО і перебуваючи за спиною США, добіг кінця.
Ми, наші партнери і союзники в Європі повинні зараз швидко і багато інвестувати в оборонний сектор. Часи «мирних дивідендів» закінчилися, я не кажу, що назавжди, але на багато років вперед. Тому цілком природно, що Європа має бути готовою інвестувати більше коштів у допомогу Україні.
Є кроки, які потрібно зробити, зокрема, вони стосуються конфіскації заморожених активів Росії. Це в першу чергу питання до наших бельгійських друзів і союзників
Є питання і до країн, які сьогодні витрачають менше 2% ВВП на оборону — це не ті суми, які сьогодні можуть усіх задовольнити. Естонія зараз витрачає 3,4% свого ВВП на оборону. Ми поступаємося лише Польщі. Вважаю, що від європейських країн потребуються більші зусилля — не через прихід Трампа до влади, а через війну, яка зараз триває в Європі.
Якою ви бачите роль європейських союзів на кшталт Нордично-Балтійської вісімки, до якої також приєдналася Польща, у формуванні європейської стратегії для забезпечення довгострокової військової підтримки України?
Країни Північної Балтії, Польща, а також низка інших держав-однодумців розуміють, що стоїть на кону і наскільки серйозною є російська агресія, яка загрожує не лише Україні чи її майбутньому, а й глобальному майбутньому.
Ці європейські держави найбільше допомагають Україні, якщо говорити з точки зору ВВП на душу населення. Вони демонструють сильни політичний інтерес, а також тиснуть на інших, щоб Європа робила більше. Це стосується і санкцій проти РФ, і інвестицій в оборону. Вони також виступають за постачання Україні того, що їй дійсно потрібно, аби вижити в цій битві.
Що є позитивним сьогодні, ми бачимо, що є загальне розуміння серед усіх країн-членів НАТО, в першу чергу в Європі, що загроза серйозна і ми повинні консолідувати наші зусилля, щоб бути готовими боротися за нашу спільну свободу і безпеку. І найкращий спосіб зробити це — підтримати стратегію перемоги України і переконатися, що, якщо є можливість укласти мир, то сідати за стіл переговорів треба тільки тоді, коли це може забезпечити справедливий мир для України і для всіх, хто хотів би жити у спокої найближчі роки і десятиліття. Отже, ведеться постійна робота серед союзників. І це бачать наші супротивники і вороги, які хотіли б, щоб Європа та США були розділеними.
Ми повинні розуміти, що і в європейських, і в американських інтересах триматися разом, бути здатними захищати ті правила і норми, які допомогли нам, як вільним націям, вижити в цьому турбулентному світі
Титульне фото: imago/Florian Schuh/EAST NEWS
Проєкт співфінансується за рахунок коштів Польсько-Американського Фонду Свободи у рамках програми «Підтримай Україну», реалізованої Фондом «Освіта для демократії»
Україні протягом 2024 року вдалось зберегти підтримку міжнародних партнерів, зокрема в питанні озброєння. Київ з-поміж іншого отримав літаки F-16, а наприкінці року адміністрація президента Байдена дала дозвіл на використання американської зброї по цілях у Росії. А втім, брак військової допомоги від США на початку року визначив подальші події на фронті: Україна втратила частину території, росіяни поступово просуваються на Донеччині. Водночас ЗСУ зайшли на територію Курської області і продовжують утримувати там частину позицій. Москві вдалось заручитись потужною підтримкою союзників — у війну проти України вступила Північна Корея. Україна на саміті миру у Швейцарії об’єднала дипломатів з понад 80 країн. Серед основних викликів, які називають експерти, — брак рішучості в українських партнерів та геополітична невизначеність.
Парадокс української стійкості
Найбільше досягнення України — виживання і в ньому є парадокс: воно одночасно надихає надійних партнерів стійкістю, яку вони вважали неможливою, і виснажує ненадійних, які хотіли б, щоб проблема України зникла, і вони змогли б повернутися до звичного бізнесу з Росією, вважає старший консультант британського аналітичного центру Chatham House Кір Джайлз (Keir Giles):
— А втім, Україна зробила все можливе для збереження життєво важливих відносин із західними державами. Там, де ці відносини опинилися під загрозою, це сталося через незалежні від Києва фактори — такі як політичні зміни в США та Європі.
Водночас, на думку Кіра Джайлза, країни Західної Європи починають усвідомлювати, що Україна — це лише лінія фронту війни, агресивні наміри Росії стосуються і їх також.
Захід прокидається, але рішучості ще бракує
У політичному контексті головне досягнення року — те, що Захід в цілому, Європа і Америка прокинулися. І все більше розуміють, що Росія в жодному варіанті не партнер, а стратегічна небезпека і принциповий виклик, погоджується міністр закордонних справ України (2007-2009 рр) Володимир Огризко:
— До цього Захід йшов дуже довго: коли крок робився вперед, то потім було два кроки назад. Але мені здається, що цей психологічний злам у 2024-му році остаточно відбувся.
Це продемонстрували й підсумки саміту НАТО в Вашингтоні, де Росія, на відміну від попередніх документів саміту, названа загрозою номер один
Тепер було б, звичайно, дуже добре, щоб це теоретичне розуміння трансформувалось у практичні дії, зауважує Володимир Огризко:
— Отут не можна констатувати, що Захід зробив все, що міг би зробити. З дуже великим запізненням він передає нам те, що потрібно, хоча начебто вже політична воля сформована, вже є розуміння загрози. Але разом з тим, коли справа доходить до практичних речей, тут і там весь час з'являються псевдобар'єри, які деякі західні лідери малюють самі собі. Тут найяскравішим прикладом є позиція Шольца, країна якого надає Україні величезну допомогу, за що ми Німеччині, безумовно, дуже вдячні.
Але коли йдеться про принципові моменти, коли треба надати зброю, яка може зламати здатність Росії вести агресивну війну, тут політичної волі не вистачає
Зустріч лідерів G7 в Італії. Фазано, червень 2024 року. Фото: Masamine Kawaguchi/Associated Press/East News
Огризко наголошує, що тепер і Трамп заявляє, що дозвіл Байдена на використання американської зброї по Росії був помилковим:
— Все це рецидиви старого мислення відносно Росії, що її не можна перемогти. Це, на мою думку, є тими поки що недосягненими для наших західних партнерів висотами політичного мислення. Але, сподіваюся, що і в Німеччині це буде подолано, бо новим канцлером буде, скоріш за все, представник від ХДС/ХСС. І що самі ж європейці переконають Трампа — якщо він хоче, щоб Америка була знову великою, і він був великим, тоді жодним чином не можна програвати Путіну, а треба ставити його на місце.
Геополітичні виклики
Геополітична невизначеність — це те, з чим Україна входить у 2025 рік. Новій адміністрації Президента США потрібен час, щоб вибудувати довгострокову політику стосовно України, і багато чого буде залежати від того, як швидко європейські лідери ухвалять свої рішення та сформують спільну стратегію, каже експертка Центру аналізу Європейської політики у Вашингтоні (CEPA) Еліна Бекетова:
— Якщо раніше вони могли орієнтуватися на США, то тепер багато ключових рішень буде залежати саме від них. Як ми бачили в 2023 та 2024 роках, затримки у наданні допомоги призводили до суттєвих прогалин у протиповітряній обороні та нестачі озброєнь, що дозволяло Росії завдавати ударів по життєво важливій інфраструктурі України, а також суттєво просуватися на фронті.
Інший геополітичний виклик для України — це співпраця між Північною Кореєю та Росією, продовжує Еліна Бекетова:
— Частина Курської області перебуває під окупацією з 6 серпня. З одного боку, це суттєва перемога, оскільки подібного не відбувалося з 1941 року.
З іншого боку, присутність північнокорейських військових на території Російської Федерації становить додаткову загрозу для українських військ
Контури перемов
Те, що сьогодні на Заході превалює думка, що ми повинні чимось поступатися, говорить про те, що логіка перемоги поки що в головах західних партнерів не працює. А відтак, це відбивається на позиції в самій Україні. Хіба може Київ перемогти там, де йому дають 50 ракет, а потрібно 500? Очевидно, що ні, каже міністр закордонних справ України (2007-2009 рр) Володимир Огризко. Якщо Захід в цілому хоче перемогти, то він має своїй частині, якою є Україна, дати все необхідне. Якщо він хоче програти, то тоді він буде робити те, що він робить, тому що така тактика «в день по чайній ложці» не працює:
— До речі, от коли нас весь час підштовхують до переговорів, кажуть, ми хочемо для України створити найкращі умови для переговорів, то я думаю, що це цинізм, тому що на переговорах мають сидіти з одного боку Україна, Сполучені Штати Америки, Франція, Велика Британія, НАТО, Європейський Союз, можливо, Німеччина, можливо, Польща. Ті країни, які вважають, що вони справді борються з російським імперіалізмом. А з іншого боку — автократичний світ. А так виходить, що нас чомусь виштовхують на переговори з Путіним один на один. Я вважаю, що це абсолютно неправильний, а більше того, цинічний підхід. Такого бути не може.
Бо якщо ми, демократичний світ, хочемо перемогти, то це можливо тільки разом
Зараз є відчуття, що в деяких міжнародних партнерів є бажання завершити війну. Однак це не обов'язково призведе до бажаного сталого миру. Поки що немає ознак того, що Путін готовий припинити агресію, а Україна не має достатньо сильних переговорних позицій для досягнення справедливого миру, наголошує експертка Центру аналізу Європейської політики у Вашингтоні (CEPA) Еліна Бекетова:
— Ключовим залишається питання поствоєнної безпекової архітектури. Є побоювання, що Росія може використати паузу для нової хвилі агресії через кілька років. Водночас, немає чітких гарантій від партнерів щодо захисту України у майбутньому, щоб уникнути повторної агресії з боку Росії. Поки не стане зрозуміло, як буде виглядати ця архітектура безпеки після війни, важко уявити контури можливого припинення бойових дій.
Водночас, продовжує Еліна Бекетова, деякі європейські чиновники обговорюють можливість відправки миротворців до України, а в адміністрації американського президента активно розмірковують про довгострокову стратегію щодо України:
— Зважаючи на нинішні розклади — чи то мир на невигідних умовах для України з втратами територій, чи то сильна підтримка з боку країн НАТО — ми дізнаємося більше протягом найближчих кількох місяців. Багато чого буде залежати від позиції США та економічної ситуації в Росії.
НАТО й архітектура безпеки
Членство в НАТО для вільної України залишається найефективнішим засобом запобігання майбутнім російським атакам шляхом інтеграції багатонаціонального стримування в систему безпеки України, певен старший консультант британського аналітичного центру Chatham House Кір Джайлз (Keir Giles):
— На жаль, це оптимальне рішення і надалі виключатиметься США і Німеччиною, тими західними прихильниками України, які теоретично є найпотужнішими, але водночас найбільше бояться образити Росію. Це неминуче означає, що гарантії безпеки на майбутнє повинні будуть виходити від коаліції найменш охочих — але, як заявив президент Зеленський, без підтримки США навіть цього, ймовірно, буде недостатньо для стримування Росії.
Володимир Зеленський та Марк Рютте. Фото: ОПУ
Не лише США та Німеччина — публічно проти вступу України до НАТО виступають також Угорщина, Словаччина, Бельгія, Словенія та Іспанія, нагадує експертка Центру аналізу Європейської політики у Вашингтоні (CEPA) Еліна Бекетова. Хоча, за її оцінкою, у 2024 були зроблені кілька важливих кроків у напрямку зближення України з НАТО:
— Започаткування NATO Security Assistance and Training for Ukraine (NSATU) у Вісбадені (Німеччина) та створення Спільного центру НАТО-Україна з аналізу, підготовки та освіти (JATEC) у польському Бидгощі. Крім того, щорічне зобов'язання щодо надання військової допомоги Україні становить не менше 40 мільярдів доларів.
Україна також уклала низку важливих двосторонніх безпекових угод з країнами-партнерами, які містять конкретні зобов'язання та цифри, зауважує експентка СЕРА, і хоча ці угоди не є альтернативою членству в НАТО, вони дають Україні конкретні гарантії підтримки:
— У 2024 році НАТО значно збільшило свою присутність в Україні і планує ще більше розширити її наступного року.
Візит до України став першою робочою поїздкою після вступу на посаду нового Генсека НАТО Марка Рютте, що підтверджує — українське питання буде одним з ключових пріоритетів у його роботі
Західним прихильникам України стає дедалі зрозуміліше, що війна точиться між конкуруючими коаліціями, і що, на жаль, коаліція, яка підтримує Росію, багато в чому є більш проактивною і надійною, ніж та, що підтримує Україну, каже старший консультант британського аналітичного центру Chatham House Кір Джайлз (Keir Giles):
— Саме боязкість Сполучених Штатів, які одночасно очолюють проукраїнську коаліцію і найсуворішим чином обмежують її підтримку, дозволила Росії заручитися дедалі більшою підтримкою своїх прихильників — включно з присутністю іноземних контингентів, що неодноразово виключали не лише США, але й європейські держави. Тепер, однак, той факт, що це, безперечно, глобальний конфлікт, ускладнить для США ставлення до Європи як до театру, ізольованого від їхніх головних проблем у Китаї та на Близькому Сході, і натомість змусить їх розглядати Росію як невід'ємну частину викликів, що постають перед Вашингтоном.
Інструменти перемоги
Росія, почавши агресію проти України, підписала собі історичний вирок, вважає Володимир Огризко. Якщо б зараз Захід застосовував усі наявні інструменти, режиму Путіна вже не було б 100%:
— Зараз очільник Кремля піднімає ставки до максимуму, щоб потім відпустити і, як завжди він це робить, на цьому зіграти. Якщо Росія продовжить, то вона швидко вичерпає всі свої можливі і неможливі резерви. Одне, що в них залишатиметься, це грабувати власний народ. Це дозволить протриматись якийсь короткий період часу, а потім настане колапс.
Інструментів у Заходу, щоб зупинити Путіна, цілком достатньо. Перший інструмент, наголошує дипломат, який просто висить в повітрі, про що волають українські представники вже три роки, — дайте зброю. Але її дають так, що вона є і разом з цим її нема:
— Другий інструмент — санкції, так, вони працюють, так, вони звужують можливості для маневру Путіну. Але, можливо, їх треба робити значно жорсткішими. Всі говорять про тіньовий флот, яким Росія вивозить нафту. Цей флот видно без бінокля: абсолютно зрозумілі фірми, перевізники, страховики. То питання в задачі — що так важко цей канал перекрити остаточно, щоб вони не виходили в море, щоб вони не могли продавати цю нафту.
Огризко: інструментів у Заходу, щоб зупинити Путіна, цілком достатньо. Фото: GABRIEL MONNET/AFP/East News
Ефективною політикою Заходу, на думку міністра закордонних справ України (2007-2009 рр) Володимира Огризка, був би також вплив на країни, які допомагають Росії:
— Хто сьогодні допомагає Росії виживати? Дві країни, Китай і Індія. Ну, з Китаєм, зрозуміло, це союзник. Індія сьогодні вона купує найбільшу кількість російської нафти, чим фактично допомагає Росії триматися на плаву. А що на Індію немає способів впливати? А на той самий Китай, хіба Трамп не пообіцяв, що він веде мита 60% на всі китайські товари? Потім він сказав, що може бути на 60%-40%, але поза тим. А що не можна домовитися з Саудівською Аравією про те, що треба спільно опустити ціни на нафту, скажімо, з теперішніх 70 до умовних 50-40 доларів за барель? І що тоді буде робити Росія? Є величезна кількість інструментів, які можна й потрібно використовувати.
Тільки не розтягувати це на десятиліття, а робити це швидко і без будь-яких винятків. От тоді інструменти запрацюють, а якщо йти тим теперішнім кроком, то питання, чи Україна витримає
Проєкт співфінансується за рахунок коштів Польсько-Американського Фонду Свободи у рамках програми «Підтримай Україну», реалізованої Фондом «Освіта для демократії»
Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.
