Блоги

Поради не-агронома

Для розуміння ситуації у польсько-українських відносинах дозволю собі кілька спостережень людини, небайдужої протягом останніх двох років:

• Польща надзвичайно жваво включилася у підтримку України після широкомасштабного вторгнення Росії;
• У Варшаві добре розуміли, яку загрозу несуть російські солдати, тому допомога була щирою для громадян України та масштабною для Української держави;
• Офіційна Варшава може відчувати певне розчарування через власні невтілені мрії про більшу вдячність офіційного Києва, і тут мова йде швидше про психологію, ніж про міжнародні відносини;
• Польському істеблішменту не подобаються припущення про те, що на кордоні з Україною протягом вже кількох місяців здійснюється російська інформаційно-психологічна операція, проте таймінг дій Рафала Меклера та його поплічників, меседжі, які вони озвучують, значне пожвавлення тролів у соціальних мережах обох країн дозволяють припустити активне втручання Кремля;
• Логіка Путіна зрозуміла: руйнуючи постачання через Польщу, він завдає потужного удару по постачанню ЗСУ та одночасно по внутрішній стійкості українського суспільства, Україну наче беруть в уявні лещата, вправно спекулюючи на підсвідомому та історичній пам’яті;
• Розхитування польсько-українських відносин підриває і позиції Варшави в Європейському Союзі, додає аргументів її критикам;
• Всерйоз розраховувати на активні дії польського уряду та правоохоронців протягом семи наступних тижнів — до проведення місцевих виборів у Польщі 7 квітня — не варто;
• Проте шукати шляхи порозуміння, діючи у нестандартний спосіб, необхідно.

Відтак пропоную 10 «зерен» для отримання урожаю польсько-українських відносин нової якості:

Зерно пізнання. Ми живемо у міфі про значні знання поляків про українців, а українців про поляків. Маю визнати, що у Польщі про Україну знають більше, проте далеко не все, наші, українські знання про сусідів, з якими маємо 525 кілометрів спільного кордону, часто спорадичні та уривчасті. Говорити, створювати спільні інформаційні та освітні проєкти, видавати книжки та знімати фільми конче необхідно. Бажаючих працювати в цьому напрямі чимало.

Зерно оригінальності. Часто кажуть, що законодавства Польщі та України схожі між собою, в обох країнах повноваження президента не вражають своїми масштабами. Звісно, згідно з Конституцією. Проте у Польщі Анджей Дуда не може зателефонувати Дональду Туску з вимогою навести порядок на кордоні, і відповідне доручення Володимира Зеленського Денису Шмигалю у телезверненні минулого тижня у Варшаві викликало хіба що посмішку. Але розповісти про особливості сільського господарства, його структуру в обох країнах сьогодні б точно не було зайвим.

Зерно кооперації. У нашому спільному мілітарному активі — не лише ПолЛитУкрБриг імені Костянтина Острозького, але і можливості ефективної взаємодії між Польщею та Україною у сфері військово-технічної співпраці. Пошук можливостей для спільної ракетної програми, кооперація у виробництві бронетехніки, транзит досвіду застосування дронів — все це буде користуватися підвищеним попитом щонайменше  протягом прийдешнього десятиліття. І якщо в Україні телемарафон «Єдині новини» розкаже про використання польських гаубиць «Краб», це точно не погіршить двосторонні відносини.

Спеціальне зерно. Цей крок сьогодні виглядає неочевидним, проте варто нагадати, що польські та українські спецслужби мали досвід нейтралізації «фалангістів», які здійснили у лютому 2018 року підпал будівлі Товариства угорської культури Закарпаття. Зрозуміло, що безпосередньо тиснути на Рафала Меклера польські правоохоронці ближчим часом не стануть, проте ця перспектива повинна бути для нього та його поплічників очевидною своєю невідворотністю.

Зерно доброї волі. Поляки гостинно прийняли багатьох українців, які сьогодні стали найбільш численною національною меншиною Польщі, фактично повернувши присутність на польській землі до показників міжвоєнної Речі Посполитої. Польські волонтери активно допомагають Україні, щонайменше двоє з них віддали свої життя в Україні. Є і громадяни Польщі, які загинули зі зброєю в руках, допомагаючи давати відсіч агресії Росії. Про це необхідно активно говорити та згадувати.

Зерно транзиту досвіду. Україна активно запозичує досвід Польщі у сфері муніципального управління та децентралізації влади. І в нинішній ситуації нам потрібно більш активно говорити про те, що реформа місцевого самоуправління, створення сильних громад допомогли дати відсіч російській агресії. І говорити про це напередодні місцевих виборів у Польщі, звертаючи увагу на їх перебіг та особливості.

Зерно антиколоніалізму. Польський та український народи (звісно, що кожен у власний спосіб) повною мірою відчули гіркоту російського імперіалізму. Антиколоніальний характер нинішнього протистояння України та Росії доцільно транслювати на польське суспільство, віддаючи шану тим, хто боровся проти московського царя протягом чорних для поляків та українців часів.

Зерно спільної історії. Маємо усвідомлювати, що у нашій історії є не лише Волинська трагедія, але і чимало славетних сторінок. У нинішньому інформаційному контексті потрібно більш ефективно  говорити про «Диво на Віслі» 1920 року, нагадуючи, що в Україні триває страшна війна. Коли поляки та українці діяли разом, вони були націлені на перемогу та захист власних інтересів.

Зерно для глобального Півдня. Однією з можливостей зняти гостроту зернової проблеми у польсько-українських відносинах міг би стати процес спільного просування українського зерна до країн глобального Півдня. Позиції польської дипломатії там об’єктивно сильніші за українські, і ми могли б ефективно взаємодіяти вже сьогодні.

Зерно майбутнього. Поляки та українці зуміли реалізувати гасло «За нашу і вашу свободу», ми живемо в незалежних державах. Тепер маємо взяти на озброєння нове — «За наше і ваше майбутнє», адже взаємодія наших країн є запорукою ефективного розвитку та безпеки Балто-Чорноморського регіону. І відчуття спільної відповідальності навіть у нинішній ситуації буде далеко не зайвим.

Трохи солі. Нам потрібні асиметричні рішення та яскраві кроки вже сьогодні. Зупинити деградацію польсько-українських відносин маємо спільними зусиллями тих, хто розуміє, що без незалежної України у Польщі будуть проблеми. Потрібний своєрідний вау-ефект, який дозволить перебити системну, на жаль, роботу російської пропаганди та агентури впливу у польсько-українських відносинах.

‍

Трагічна загибель сім’ї з трьома дітьми у Харкові внаслідок російської атаки викликала в українському суспільстві не тільки лавину співчуття, а й чергову хвилю абсолютно диких постів у соцмережах: мовляв, як так, матір не подбала про безпеку дітей, і вони згоріли у ванній заживо, а тільце найменшого, 10-місячного сина, взагалі перетворилося на попіл.

Жахлива картина, шо її малює уява: молода жінка, ховаючись від пожежі у ванній, притискає до грудей своїх синів, не може вибратися і, напевно, достеменно розуміє, що от-от загине. Це справді моторошно. Однак серед тих, хто був шокований черговою смертю цивільних через російську агресію, знайшлися й ті, хто відразу зробили «крайньою» саме матір. Мовляв, саме вона винна у тому, що її діти згоріли, а могла б давно вивезти їх у «безпечне місце».

Коли російська війна поширилася на всі регіони України, а не тільки на фронтову зону на Донбасі, коли російські ракети вразили військові і цивільні об’єкти від Харкова до Івано-Франківська, основним завданням жінок виглядало зберегти життя дітей. Для багатьох це означало вивезти їх в умовно «безпечніші регіони» чи за кордон. Під навіюванням відомого пройдисвіта під кодовою назвою «два-три тижні» мало хто міг уявити, що війна триватиме довго (і досі ніхто не знає, скільки), і в умовах раптової небезпеки багато рішень ухвалювалися «на перший час».

Цей час мав і ще буде мати надалі свій вимір для кожної окремо взятої людини і родини. Однак саме жінки становлять близько 80% українських громадян під тимчасовим захистом в європейських країнах. Саме вони стояли в чергах на кордонах з європейськими сусідами, інколи — по декілька діб. І саме вони потім стали об’єктом засудження (а подекуди — і відвертого хейту в соцмережах). Справедливості заради треба сказати, що цей хейт несеться в обидва боки.

Нам усім відомі ці кліше. «Виїхала — зрадниця» або просто «не любиш Україну», «сидиш на всьому готовому», «виїхала заради соціальної допомоги»

Особливо смішно (насправді ні) читати їх від тих, у кого є власний обладнаний підвал, автономне опалення приватного будинку і кілька автомобілів з різними видами палива, готових рвонути в бік західного кордону в будь-який момент.

Залишилася в Україні — а значить, «не дбаєш про дітей», «наражаєш їх на небезпеку», «ставиш свої інтереси вище інтересів дітей»

Тут «пальму першості» від мене отримують чоловіки — особливо бездітні.

Що спільного в цих обвинуваченнях, окрім хейтспічу? Тотальне нівелювання особистих кордонів. Окрім повної неоковирності пострадянської державної системи (медицини, освіти, державного апарату, що дістався нам у спадок від СРСР), від ненависного «совка» нам дісталася у спадок й оця безсоромна здатність лізти в чуже життя, копирсатися в ньому і вказувати пальцем, що і як треба було зробити інший людям.

Мені пригадується кадр з одного радянського фільму, коли перевіряюча з заводу приходить додому до однієї родини, заходить в спальню і питає: «Почему кровати вместе? Почему нет портретов вождей?”». Саме така асоціація виникає, коли я чую питання на кшталт: «Чому ви не повертаєтеся?» або «Чому ви не виїхали?». Для мене, безвідносно їхнього змісту, це питання одного ряду. Це питання, які не стосуються того, то їх ставить.

Це приватні питання, відповідь на які завжди шукає кожна конкретна людина і її сім’я. А не сусіди на лавці біля під’їзду або користувачі соцмереж

Зараз на фронті наші захисники і захисниці борються, серед іншого, і за те, щоб ми ніколи більше не належали до того, що колись було Радянським Союзом. Або, як називала його рання радянська пропаганда, Країною рад. Але знаєте, що ріднить наше суспільство з суспільством тієї самої «країни рад», яка виникла століття тому? Всі знають, як має вчинити хтось інший, як краще треба було зробити, а як робити в жодному разі було не можна (звісно, в минулому часі — так же очевидно, яке рішення було правильним!).

Після трагічної загибелі родини з трьома дітьми у Харкові ті, хто не міг стриматися, щоб не висловити свої глибокодумні роздуми «заднім числом», винуватили загиблу матір (!) у смерті її трьох дітей. Яке вони мали на це право — питання риторичне.

Відомо, що загибла жінка, Ольга Путятіна, була прокуроркою Вовчанського відділу Чугуївської окружної прокуратури. Працювала в органах прокуратури Харківської області з 2012 року. Уявімо гіпотетичну ситуацію, що Ольга б взяла на оберемок трьох своїх дітей (молодшому з яких на момент загибелі щойно виповнилося 10 місяців, тобто він не тільки народився, а і був зачатий вже під час повномасштабного вторгнення), звільнилася з роботи і поїхала з ними кудись за кордон як «біженка» (а точніше — як особа під тимчасовим гуманітарним захистом).

Я готова побитися об заклад, що тоді б про Ольгу писали зовсім інші речі: що, мовляв, вона «не вірить в ЗСУ», «зрадила Україну» чи, як казав один наближений до ОП, прости господи, «блогер» (а насправді — агент впливу на «широкі народні маси») — «кинула свого чоловіка»

Тепер же, коли Ольга загинула, наше суспільство часто-густо покладає на неї провину (!) за те, що загинули  її діти. Прикметно, що ця провина повністю покладається саме на жінку, хоча разом зі своєю родиною загинув і її чоловік — і батько дітей. І, напевне, рішення про те, як бути і що робити родині, ухвалювалося разом. Але ні, в українському суспільстві у всьому, що пов’язане з дітьми — чи то дитина матюкнулася в школі, чи то згоріла у ванній під час нальоту російських дронів — завжди винувата матір. До речі, в тій самій омріяній багатьма Європі батьківські обов’язки діляться між обома батьками порівну. Тим огидніше спостерігати, як жінку, яку спіткала трагічна загибель, після смерті засуджують чоловіки!

«Чому вони не виїхали?» — це питання я чула багато разів, починаючи з 2014 року, коли почалася окупація Росією Донбасу. І кожного разу мені хотілося сказати: «А чим особисто ви можете допомогти цим людям?». Я пам’ятаю, як неохоче здавали житло людям з «донецькою пропискою», як невдоволено рахували у дворах машини на «донецьких номерах», і як дозволити собі виїхати могли переважно ті, у кого був хист до якогось бізнесу і відсутність страху починати все з нуля на новому місці — дуже часто всупереч обставинам і в не дуже сприятливому середовищі. Державна допомога переселенцям становила і становить настільки жалюгідну суму, що вона не покриє навіть комунальні послуги в опалювальний сезон.

Тому я повторю своє питання в умовах повномасштабної війни: а чим кожен з вас, який ставить питання «чому вони не виїдуть?», готовий їм допомогти?

Хто забезпечить житлом і роботою родину з кількох осіб? Якщо немає роботи за спеціальністю, а інша робота не забезпечує потреби, скажімо, дітей або старших членів родини — хто візьме їх на утримання? Питання риторичні. Однак без відповідей на них цю бесіду не варто і починати. Так, в перші дні повномасштабного вторгнення багатьом здавалося за краще спати в умовному спортзалі в Чернівцях чи Львові, однак коли пройшов перший шок — люди почали увалювати довгострокові рішення. І для багатьох з них рідні стіни і звична робота — це саме той спосіб існування, який виявився кращим за койку на Заході України чи невідомість інших країн.  

Але давайте повернемося до питання, чим віджилий Радянський Союз відрізняється від тієї самої Європи, за приєднання до якої боровся наш Євромайдан 2014 року, і ця боротьба триває досі? Одна з основних європейських цінностей — приватність. Повага до чужих рішень і особистих кордонів.

Саме вона визначає етику спілкування в західних суспільствах: можеш допомогти — запропонуй (при цьому бажано так, щоб не поставити отримувача допомоги в незручне становище). Не можеш — промовчи

Ніхто не знає, як довго триватиме війна і чим вона завершиться — як для цілої країни, так і для кожного з нас. Кожна людина і кожна родина увалює свої рішення самостійно: когось на місці тримає робота, комусь головне, щоб над головою не літали російські ракети чи дрони. Хтось не може покинути літніх батьків, хтось, навпаки, вивозить дітей подалі від небезпеки. Одна дитина у відносно нефронтовому місті не може спати через повітряні тривоги і страждає від енурезу на нервовому ґрунті, а інша — за кордоном, в безпеці, впала в депресію, лягла на диван і проситься додому, в Україну, в свою кімнату і в свою школу з бомбосховищем. Чийсь чоловік пішов на фронт і попросив дружину вивезти дітей подалі, щоб він хоча б за них не хвилювався. А чиясь дружина за кордоном вирішила: «не так багато часу нам залишилося удвох, щоб жити його порізно» — і повернулася. І всі ці рішення об’єднує одне: вони — особисті. Й ухвалювати їх повносправні дорослі люди мають самостійно. І, що важливо, брати відповідальність за них на себе.

Навряд чи та знайома, що настійливо радила вам виїхати, буде потім вирішувати ваші проблеми з чужою мовою, бюрократією, працевлаштуванням, отриманням соцдопомоги, школами, садочками, нянями і поліклініками в чужій країні. Навряд чи той сусід, що писав у соцмережах «повертайтеся до Києва, тут уже кілька місяців не обстрілювали, а отже — тут безпечно!», при першій же загрозі буде евакуйовувати вашу сім’ю — у нього є своя. А той, хто радив усім «просто виїхати» з прифронтової зони, навряд чи допоможе внутрішньо переміщеним особам облаштуватися на новому місці. От шо вони всі точно можуть зробити — так це не лізти в чуже життя зі своїми оцінками і непроханими порадами. У нас надто багато зовнішніх ворогів, щоб ми ще й нападали одне на одного.

У дитинстві я обожнювала кататися на гойдалках. Сідаєш і «гойда» — летиш до неба, «гойда» — летиш на землю. Моя подруга вміла на одній із гойдалок «крутити сонечко», тобто розгойдуватися так, щоб та зробила повний оберт. Лариса так робила десятки разів поспіль. Я все намагалася повторити цей трюк, але ні чорта не виходило, я була обережна.

І от мені 43 роки. Привіт, я — Татуся, мені 43 роки. Я в Києві. Це столиця країни, в якій 10 років йде війна. І я кручу те сране сонечко щодня. Іноді по сто разів на день. На жаль, не в буквальному сенсі.

Я про емоційний стан зараз. Так-так… я саме про те емоційне гойда-гойда-гойдаша. Колись я прочитала про це поняття, і там писалось щось типу «сьогодні в тебе все добре, ти піднесена, а завтра летиш в прірву зневіри». БРЕХНЯ.

Яке сьогодні? Яке завтра? Сонечко іноді вдається крутонути в межах однієї години. 

Наприклад, прокидаєшся від вибуху. Так, на жаль, це вже звична практика — проспати тривогу. Бо хвилини і години сну такі безцінні, бо вранці після тривог ніхто роботу, школу, садочок не відміняє, тому телефон каже «Увага, повітряна тривога» десь о 5 ранку, ти навіть не прокидаючись вимикаєш і спиш далі. А потім «БАБАБАХ». Прокидаєшся уже з дітьми у ванній (у нас там укриття, точніше ілюзія укриття, ну, як іконки на заглушках для ременів безпеки, як дитяче «чик-чик, я в будиночку»). І от рахуєш вибухи, на слух намагаєшся зрозуміти, де саме гупає і наскільки далеко (іноді навіть вдається вгадати), донатиш усім, кого знаєш, хоч в самої збір не закритий, дивишся, як донатять тобі такі самі переляки. І в цей момент на адреналіні гойдалка несе тебе вгору, в голові звучить пісня Surface Tension «Ми вас всіх убʼєм». А потім зʼявляються перші новини. Без адрес. «У Шевченківському районі падіння уламків на житлову багатоповерхівку, працюють рятувальники», — і твоя гойдалка з неймовірною швидкістю летить донизу. Так, що аж дух перехоплює, так, що забуваєш дихати. Мозок підкидає тобі всіх друзів і знайомих у Шевченківському районі, їхніх дітей, їхніх котиків, їхніх песиків, їхніх папужок. І ти боїшся писати їм, бо враження, ніби в той момент емоційного дна чиясь розвалена квартира, чиїсь поранення, чиїсь втрачені котики, чиєсь непрочитане повідомлення обірвуть твою гойдалку к чортовій матері.

Дихаєш. Знову дихаєш. Плакати не можна. Мама, яка реве під час тривоги і вибухів, лякає дітей більше ніж «Кинжал» (назва російської ракети. — Авт.) у напрямку Києва.

— Привіт. Як ти? Цілі? — пишуть хлопці з фронту, і твоя гойдалка знову пре вгору. 

— Та все ок, — відповідаю, — ППО — боги. Трохи злякакалися, але все ок. Що переживаєте, що ракета грохне волонтера і ніхто вам шоколадочку не пришле?

І вони скидають відео підбитого танка і власна гойдалка мчить вгору аж до сонечка. «На наступний танк напишіть на вибухівці “з добрим ранком, суки” від мене». І от на тому піку сонечка я сповнена холодної люті і рішучої злості, готова рятувати світ. Я всесильна. Я крута. Я потужна жінка. Я можу все. 

«Знайшли тіло дівчинки… 8 років…»

Дивишся на своїх дітей, які у ванні під ковдрою снідають печивом. У 8 років Надійка просила мене «мама, поцьомай мій сум» — і підставляла потиличку, яка мала такий свій, такий бажаний, найкращий з усіх у світі ароматів. У 8 років ми вчили вдома математику, бо був ковід, і я чомусь сварилася. Чому я тоді сварилася, дурна? Чи варта була та довбана математика?

— Надійка, я тебе люблю. Запам'ятай це назавжди.

— Мам, у тебе сльози?

— Ні, то я позіхнула.

І борсаєшся там внизу, в тому протилежжі сонечка, щоб хоч трошки, хоч якось.

«Відбій повітряної тривоги».

Новини. Фото. У Дніпрі уламки впали…. Знайомий будинок… У Кривому Розі приліт в… Харків влучання… На фронті загинув… Жінка шукає двох котів, відгукуються на «киць-киць». Песик загинув. Шукають людей, тіла людей, уламки людей, уламки будинків, з яких звисають уламки доль і чиєсь більше ніколи. І люди, чиїх імен не називають в новинах, бо це обтяжує заголовки і лід. Люди, чиї імена мають звучати у світі, вже більше ніколи. І з цієї прірви подумки говориш із польським фермером, з техаським політиком, з німецьким чиновником, з італійською зіркою кіно про те, що ця війна має імена, сотні тисяч імен. Сотні тисяч світів. Мільйони голосів. Ця війна в один із моментів відгукується на «киць-киць», плаче, споглядаючи як дім, затишок, особисте укриття, з усіма надщербленими улюбленими чашками, фотографіями бабусь і дідусів, мов скальпелем, розрізано навпіл. І світ зачудовано дивиться у самісінькі нутрощі їхнього життя. І думає… Щось своє…

«Дрони доїхали. Завтра почнуть працювати. Дякую. У Віталіка малий народився, то ми вирішили, що дрони на подарунок його синові». І гойдалка не знає уже куди їй — трішечки вгору чи ще глибше вниз. 

У наших гойдалок дна немає. Як і немає якогось верху. Коли здається, що більше вже вгору нікуди, що далі вже вниз нікуди, завжди буде щось, що піднесе ще вище, завжди буде щось, що кине ще глибше.

Це вийшов непрофесійний текст з мільйоном трикрапок. Але ми так живемо між трикрапками. Це наші гойдалки між емоціями. Добре — трикрапка, погано — трикрапка. Борися — крапка. Бо коли борешся, поки пхаєш цю довбану гойдалку власних емоцій, — живеш. 

Він лежить на снігу в білому камуфляжному костюмі: розгледіти можна хіба що завдяки чорній балаклаві. Але це виключно для нашої статті, бо «на роботі» він повинен повністю зливатися з фоном. Взимку — з білим. В інші пори року — білий комбінезон змінює спеціальна маскувальна сітка зелено-коричневого кольору, в якій він схожий на людину-дерево. «Важко описати словами, яка у нас робота. Іноді лежиш отак дві доби в цьому снігу, просто чекаєш. Але ж хтось повинен це робити, — пояснює Бумер і заряджає свою зношену самозарядну гвинтівку СВД спеціальними патронами. — А цей приціл пам'ятаєш? Ти ж мені його привезла. О, на ньому досі два сліди від уламків, але, на щастя, він все ще працює».

Навесні минулого року частину його підрозділу відрядили з Куп'янського району, де вони перебувають без ротації з жовтня 2022 року, — на Донбас. В тому числі й самого Бумера. Повернувся командир з наради із наказом негайного виконання: збирайтеся, ми виїжджаємо. «Ми думали, що їдемо на позиції, а він: під Куп'янськ, тільки не на нашу ділянку, а трохи далі, не до «своїх», — згадує Бумер. Дуже швидко стало зрозуміло, що «відрядження» триватиме не менш як місяців три. Війна вимагає гнучкості.

Вночі вони прибули на нову базу, і вже наступного дня вийшли на позицію. До ворога — всього 50-100 метрів. Якоїсь ночі почався масований обстріл з боку росіян. «У хід йшло все: авіація, артилерія, стрілецька зброя», — розповідає снайпер. Тоді на зміні була вся «делегація» з десятка осіб, але у них не було жодних шансів. На базу примчав Рудік, командир рідного підрозділу Бумера. «Сідай, Кароліно», — він добре знав, що ми товаришуємо і що, зрештою, у всій цій «делегації» немає жодної чужої мені людини. Всі вони були більшою чи меншою мірою тяжко поранені. До сьогоднішнього дня двоє бойових товаришів Бумера вважаються зниклими безвісти.

На полі бою один з уламків потрапив Бумеру в руку. Потрібна була госпіталізація. Але вже за кілька днів він в лікарні він почав ходити по стінах, бо не міг довго терпіти таку бездіяльність. Рука, однак, сильно набрякла, тож це ускладнило б стрільбу. «У мене ще є друга: тоді, вночі, виявилося, що з неї я теж можу стріляти», — жартував снайпер. Це не перше його поранення на війні: пережив кілька серйозних акустичних травм, що призвели до значної втрати слуху. Але, як сам каже, — важливіше те, що він все ще добре бачить.

Чому взагалі став снайпером? Тому що пішов в армію добровольцем. «У мене був день народження 24 грудня, приїхав додому зі Швейцарії, де вже тривалий час працював на будівництві. Роботодавець дав відпустку, зворотний квиток я мав на 1 березня 2022 року. Ну, він мені вже не знадобився», — розповідає боєць. До територіальної оборони приєднався одразу, коли почалася повномасштабна збройна російська агресія. Однак, як зізнається, навіть не підозрював, що добровольці без військового досвіду врешті-решт опиняться на сході країни, де точаться одні з найзапекліших боїв. І він, і його колеги з Червонограда (бо рота була саме з цього міста на Львівщині), навіть уявити собі не могли, що замість того, щоб стояти на блокпостах — воюватимуть на «нулі». «Спочатку був водієм, але потім командування, дізнавшись про мій мисливський досвід, запропонувало стати снайпером — їх постійно бракує. Так і сталось», — пояснює Бумер.

Ми познайомилися ще понад рік тому, на православне Різдво, коли я приїхала збирати матеріал для книги про підрозділ Червоного Хреста, який служить за 1000 км від дому. Бумер тоді одразу перейшов на польську. «Раніше я досить довго працював у Польщі, в тому числі у Варшаві, але відтоді мені ні з ким було розмовляти польською, а я не хочу забувати мову», — каже. Виявилося, що він знає не лише мову, а й польські колядки. 

Ніколи ні в кого нічого не хотів просити. Снайперську гвинтівку, яка коштує стільки ж, скільки автомобіль, довелося віддати йому силою. Однак коли його власний джип, на якому їздив на фронт на позиції, розбився — не заперечував, коли ми привезли йому нову машину. «Мені більше подобаються BMW, але, схоже, на війні я зміню свої уподобання», — сміється мій товариш.

Дорогою на полігон Бумер пояснює різницю в роботі з автоматом Калашникова, який є у кожного, і СВД зі спеціальним прицілом. «У цей приціл треба навчитись дивитись зовсім по-іншому, ніж у звичайний. Віддача настільки потужна, що першого разу мені рознесло надбрівну дугу», — пояснює. А потім просто стріляє. 7 з 10: не надто задоволений собою, але за низьких температур і сильного вітру робота снайпера ускладнюється ще більше. Навесні, коли ми возили знайомих тележурналістів на полігон «Донбас», він показував їм круті розваги, зокрема, стрільбу з гранатометів та РПГ (ручного протитанкового гранатомета). «Не хочу, щоб про цю війну забули», - каже він.

Чи рахує він кількість влучань на «нулі»? 

«Раніше рахував, а зараз не хочу. Я просто хочу, щоб все це якомога швидше закінчилося», — каже український снайпер.

‍

Висипання українського зерна, яке їхало до Литви, це символічна ілюстрація цього наміру (зупинити транзит української продукції через польську територію).

Акція має повне сприяння уряду, всіх політичних сил і медіа. Офіційна мета протестів — припинення експорту українського зерна до Польщі та всієї агропродукції. Насправді ж це намагання послабити нашу економіку, обороноздатність і моральних дух. Це зміцнює Росію та її плани виснажити наші сили в протистоянні жорстокій агресії.

Українське зерно не експортується до Польщі з квітня минулого року, бо воно пливе українським зерновим коридором. Британське видання The Guardian відзначило, що завдяки відновленню морських перевезень, експорт зерна повернувся до рівня, який був до широкомасштабного вторгнення.

Ми експортуємо всю нашу сільськогосподарську продукцію, і завдяки цьому прибутки бюджету зростуть на 5-6%, а ВВП виросте на 10%.

Днями британський міністр закордонних справ Девід Камерон перебуватиме в Польщі, де говоритиме про потребу збільшити підтримку України.

То ж я звертаюся до нього з проханням пояснити своїм польським колегам, що блокування українського кордону й транзиту прямо б’є по України, послаблюючи наш спротив агресору. Отже, насамперед потрібно припинити роботу цих поляків на ворога, а тоді вже займатися великими планами.

Польща — наступна жертва Путіна, якщо Україна впаде. Скандальне інтерв’ю Володимира Путіну пропагандисту Такеру Карлсону показало істинні наміри Росії. Він хоче повернути обидві країни в стійло Російської імперії. Часи, коли російські царі агресивно придушували два народи та русифікували, — Путін вважає еталоном. 

Але спочатку розберемось навіщо Путіну було інтерв'ю для американської аудиторії саме зараз? Найперше, 17 березня у нього вибори. Точніше, їх подоба, де Путін намалює собі ще один термін перебування при владі.

Розмова з диктатором була потрібна шефу Такера Карлсона Дональду Трампу. Він теж піде на осінні вибори і рішуче налаштований на реванш у демократів. У нього мало ідей, що продати виборцеві, окрім скандалу і образ.

Тому політичні консультанти Трампа вирішили розіграти карту України і пообіцяти прихильникам Республіканської партії ілюзію діалогу з Путіним. Мовляв, президент Росії — авторитарний, весь у крові, але є один лідер, якого він точно почує

Тому бери бюлетень і голосуй за Дональда Трампа. Тому в хід і пішов скандальний ведучий Такер Карлсон, який мав спрощено подати історію агресії Путіна щодо сусідів консервативному виборцю, який навряд чи знає навіть історію рідного штату Алабама. Цей білий чоловік чи біла жінка, які ходять щонеділі до церкви і працюють на ранчо з п'ятьма дітьми, навряд чи знають, хто і коли розпочав Другу світову. Як зрештою — де саме на глобусі знаходяться Україна та Польща. 

Очільник Кремля використав той самий прийом, який активно використовував український президент Володимир Зеленський на початку повномасштабного вторгнення. Його суть — емоційно достукатись до громадян Заходу в обхід офіційної влади. 

Саме так Путін і Карлсон навішали локшини на вуха про штучну державу Україну, невдячне НАТО і анонс нових територіальних посягань Росії. 

Про Україну було сказано, що це «штучно створена країна, яка завжди належала Росії». Українців буцімто ніколи не існувало — їх придумали поляки. Однак у 2014 році вони організували переворот і захотіли бути незалежними, тому зараз Росії треба терміново їх денацифікувати. 

Про Польщу у негативному контексті згадали 36 разів. Суть накиду зводилась до того, що це невдячна та відбита країна, яка разом з Україною та балтійськими державами влаштовувала провокації Росії

Але далі ці країни, які вирвались із радянського табору, — пішли в НАТО й ЄС та стали великою загрозою для Росії. А Путін про це раніше, мовляв, не домовлявся і тому рішуче налаштований помститись Заходу.

Шанувальник Трампа почув цікаве трактування новітньої історії. Згідно тез Путіна, Україна сама почала війну в 2014 році. А от чемна та ввічлива Росія просто взяла під свій захист Крим, інакше туди би прийшли якість нацисти. Це так тривожило Росію, що Путін буцімто старався цього не допустити й напав на Україну і вдруге — в 2022 році. «Росія просто намагалась зупинити війну», — брехав російський диктатор.

Путін, який вважає себе дуже здібним істориком, — знайшов вельми цікаву аналогію заради власного виправдання. Адольфа Гітлера.

За версією кремлівського диктатора, приємний і ввічливий фюрер свого часу попросив у Польщі віддати місто Гданськ. Однак поляки сказали «ні»

«Вони загралися і змусили Гітлера почати Другу світову війну саме з них. Чому війна почалася 1 вересня 1939 року саме з Польщі? Вона виявилася незговірливою. Гітлеру нічого не залишалося при реалізації його планів — почати саме з Польщі», — розказав фанат фюрера пересічному американцеві. 

Безумовно, західні ЗМІ оперативно написали короткий курс історії Другої світової війни для читачів, які більше цікавляться розвагами в соцмережах. Утім, така заява була зроблена навмисно, аби розколоти між собою нинішню Німеччину, Польщу і зрештою Україну — щоб усі троє згадали історичні болі. Москва дуже хоче, аби нинішні поляки та німці тицяли одне в одного палицями і дорікали руйнуваннями та жертвами часів Другої світової війни. Розбрат — то ключ до розхитувань та завоювань. Не дарма кілька поколінь сучасних росіян виросли на ідеї «на танку знову на Берлін». І варто чітко розуміти, що цей маршрут пролягає через Україну та Польщу. 

У спільнотах фанатів Такера Карлсона та Дональда Трампа активно поширюють ще один фрагмент із інтервʼю. У ньому Путін говорить, що не збирається нападати на Польщу та Латвію, бо нащо Росії взагалі на них нападати? Коментатори роблять дописи, що ось, мовляв, «дивіться, Путін прямо каже, що не буде ні на кого нападати! Припиніть лякати війною Росії з НАТО!». Причому дуже цікаве формулювання Путіна, що війська таки можуть послати, якщо «Польща нападе на Росію». 

Аналогічні тези українці чули два місяці поспіль перед повномасштабним вторгненням 2022 року. Тоді головні пропагандисти Кремля Володимир Соловйов, Ольга Скабєєва, Маргарита Симоньян запевняли, що росіяни наймирніша нація на світі — і вони не зацікавлені в жодному конфлікті з сусідами. Тож, якщо Путін перебріхує уже тут і зараз давно задокументовані і проговорені факти, що насправді було в Гданську, — придумати нову байку для нападу на Польщу буде нескладно. 

Типовому трампісту можуть зайти на «ура» порівняння з Гітлером. Він навряд чи колись бачив фото зруйнованої Варшави. Я не думаю, що ці люди, коли-небудь побувають на екскурсії в Освенцимі.

Однак це напряму торкається Польщі та України. Багатьом українським полоненим після катувань і допитів у російських тюрмах так і говорили: «Ми б’ємо вас, ми вирізаємо ваші татуювання з м’ясом — бо ви відмовились здатись. Ви не хочете брати Варшаву разом із нами». 

Росія напала на Україну з ціллю завоювати її за три дні, аби потім використати український ресурс на загарбання сусідніх держав. За задумом Путіна, українці з їхнім хистом воїнів та досвідом війни мали стати гарматним м’ясом. Спочатку їх мали силою погнати на Варшаву. А уже потім, коли б вона впала, уже поневолені поляки та українці мали б брати Берлін разом. За спиною у них би стояв наглядач із РФ з автоматом. Для всіх незгодних цілодобово працювали би мобільні крематорії та печі старих концентраційних таборів. 

Нині дружні стосунки Польщі та України випробовують торговельні суперечки на кордоні. І подекуди зайві емоції рвуть тонкі нитки поваги і вдячності, яка завжди була між нами. Коли саме зараз низка українців пише емоційні пости через порізані фури з розсипаним зерном, нам справді дуже сильно болить. Адже в умовах війни це не просто зерно, а зерно, вимочене нашою кров'ю. Його збір зараз — це квест на виживання між мінами, обстрілами і тонкою лінією між мирним життям та фронтом.

Чимало фермерів не пережили окупацію — їх катували, убивали і доводили до самогубства. Ще більше на фронті — пересіли із трактора на танк 

Тож хочеться підвести до розуміння, що Україна та Польща пливуть в одному човні. Росія однаково ненавидить обох і має єдину загарбницьку ціль на обидві держави. Маємо міцно триматись за руки нині, аби потім не стояти у черзі до газової камери. Бо в цей момент росіяни можуть заселятися в наші будинки, їсти нашу їжу і красти уже й польське зерно, убиваючи місцеві родини фермерів. 

Росія ніколи не приховувала, що хоче натягти на себе маску християнської слов’янської держави. І дві успішні держави саме такого культурного коду — будуть її ціллю номер один.

Ціллю на знищення. Тому полякам і українцям є про що поговорити предметно, поки не стало пізно для обох

За Конституцією України, Зеленський справді має право звільняти і призначати керівника української армії. Однак, крім права на кадрові зміни, він має зобов’язання перед українським народом. Президент зобов’язаний комунікувати, враховувати суспільні настрої і нервовий стан людей, які два роки існують в реальності повномасштабного вторгнення. Варто одразу сказати, що довіра до Залужного безпрецедентна — 88%. Проти його звільнення у грудні 2023 року виступало 72% українців [дані опитування Київського міжнародного інституту соціології (КМІС). — Ред.]. 

У комюніке про Залужного Зеленський побоявся сказати слово «відставка». Замість цього прозвучало розмите «оновлення, якого потребують Збройні сили України». Багато хто сприйняв це як особисту образу. Бо Валерій Залужний і став тим цементом, які поєднав в українському опорі людей різних партійних поглядів, релігій та світоглядних смаків. Саме він був тим самим терапевтичним заспокійливим, який подарував українцям новий міф в темні часи, що ми точно переможемо і збудуємо нову сильну Україну з міцною армією. Тисячі українських дітей було названо Валеріями якраз на честь відомого військовика.

Новий Головнокомандувач ЗСУ Олександр Сирський є професійним офіцером. Протягом 10 років війни з Російською Федерацією вони з Залужним неодноразово працювали разом на полі бою. Саме їхній союз дозволив Україні ювелірно звільнити Харківщину та правобережжя Херсонщини у 2022 році. Але до мовчазного Сирського завжди більш лояльно ставилась Банкова. Керівник Офісу президента Андрій Єрмак та президент Володимир Зеленський полюбляли робити героїчні фото поруч з командувачем Сухопутних сил. На фоні худого, заклопотаного генерала в сажі і бруді вони здавались більш фотогенічними та героїчними.

Чому Залужний став проблемою для Зеленського? Топгенерал та його команда були чи не єдиними, хто в межах повноважень та ресурсів готувався до повномасштабного вторгнення Росії 24 лютого 2022 року. Рішення залишити окрему механізовану 72 бригаду поблизу Києва — дозволило врятувати столицю від окупації за три дні, як того хотіли росіяни. Перші військові успіхи та всенародний опір на певний час згуртували президента і генерала. Залужний реалізовував блискучі операції на полі бою, Зеленський стукав у кожні двері в пошуках зброї. Але далі про геній українського військовика почали писати світові ЗМІ — і чутливому до оплесків та рейтингів Зеленському це перестало подобатись. 

Коли почались перші заміри рейтингів генерала, Gazeta Wyborcza саме випустила обкладинку «Перший отаман». Автор матеріалу Павел Смоленскі тоді написав, що якби «Мікеланджело мав виліпити генерала Залужного, але не побачив оригіналу, він пов’язав би Давида з Мойсеєм, найкрасивішу і водночас наймудрішу людину у світі». Це не сподобалось Офісу президента, який вважає, що в української перемоги має бути лише одне лице. 

Далі протиріччя лише наростали, бо Зеленський хотів швидких перемог, а Залужний — збереження кадрового резерву армії. Тому на певному етапі політичне керівництво почало більше фотографуватись із Олександром Сирським та частково планувати військові операції саме з ним. 

Така фрагментація української армії не сприяла ані боєздатності, ані взаємній довірі, ані успіхам під час літнього контрнаступу — тому Банкова почала схилятись до заміни Залужного. В інтернеті розпочалась кампанія цькування вже колишнього Головнокомандувача ЗСУ руками депутатки провладної партії «Слуга народу» Мар’яни Безуглої, різноманітних штатних політологів та через проросійську мережу телеграм. Фактично кілька останніх місяців Залужний був позбавлений можливості планувати операції, управляти військовими і визначати пріоритети на фронті. Адже відбувалась політизація процесів на полі бою в угоду тому, що хотів президент Зеленський. Кульмінацією стала стаття Головнокомандувача ЗСУ в The Economist, де Залужний чесно описав стан фронту і що треба для перемоги. У президента це сприйняли як виклик і загрозу особисто собі. 

Олександр Сирський, наступник Залужного, — далеко не найгірший вибір в часи повномасштабної війни. Це не кабінетний генерал, а досвідчений практик. Однак на тлі українського міфу про рішучий опір, про перемогу і дух українського солдата, брендом якого є Залужний, хист і вміння Сирського будуть в тіні. Не додає довіри і той факт, що його старі батьки і брат живуть в Росії. Вони лайкають фото Путіна та ходять на марші «Безсмертного полка». І хоча сам Сирський з ріднею не спілкується багато років, це є скоріше подразником. 

На полі бою генерал має репутацію людини, яка готова йти в бій, не рахуючись із людськими втратами. Саме він був топменеджером виснажливої операції з оборони Бахмута. І цей досвід викликав сильні протиріччя з боку офіцерів, якій служать з ним. Сирський більш лояльний до політичної влади, і є побоювання, що через це він не завжди чутиме голоси піхоти десь на краю фронту. 

Утім, як би Зеленський не подавав таку кадрову ротацію як велике оновлення, заміна Залужного на Сирського не є чарівною таблеткою для швидкої і красивої перемоги. Для того, аби у нового топгенерала щось вийшло, — політикам варто припинити влізати у планування військових операцій. Ані Зеленський, ані Єрмак не мають для цього фаху, досвіду та навичок. 

Політичне керівництво має взяти на себе відповідальність за закон про мобілізацію, бо армії треба свіжа кров. Суспільство має зрозуміти, що порятунок України — справа кожного, а не купки добровольців першої хвилі, які два роки стирчать в окопах. Зеленський та його команда міжнародних фахівців мають зробити все, аби в Україну йшла зброя, гроші — і ми були на перших шпальтах із новинами про реформи, а не про стеження за журналістами, цькування Залужного та небажання звільняти Олега Татарова, співучасника розстрілів учасників Революції Гідності.

Українське суспільство продовжить боротьбу за незалежність і своє майбутнє, попри ім‘я свого топгенерала. Залужний у своїй прощальній статті для CNN дуже добре описав рецепт перемоги — краща протиповітряна оборона та артилерія. Це також власне виробництво дронів у достатній кількості без прив'язки до того, дадуть республіканці в Конгресі добро на великий пакет допомоги чи ні.

Сирському та Зеленському варто пояснити народу і найближчим партнерам, які наші цілі, плани, що нам треба для перемоги, що ми можемо зробити усі разом для перемоги над Путіним. Бо це не лише український інтерес, а спокій усього шматка Європи, на який Кремль поклав око ще з радянських часів. 

Після свіжого інтерв’ю кремлівського вождя пропагандисту Такеру Карлсону зрозуміло, що Росія не зупиниться на Україні. 

«Ми не маємо інтересу ні в Польщі, ні в Латвії, ні де-небудь ще. Навіщо нам це робити? У нас просто немає інтересу... Це абсолютно виключено», — сказав Путін. 

Це дуже схоже на ті слова, які він говорив напередодні нападу на Україну. Тоді Росія теж запевняла, що в неї нема інтересу в Україні і їх не цікавить війна.

Рішення про відставку головнокомандуючого ЗСУ Валерія Залужного навряд чи можна назвати непередбачуваним. Про складні стосунки між президентом і головкомом говорили кілька місяців поспіль, сам Володимир Зеленський не міг приховати своїх емоцій на підсумковій пресконференції наприкінці грудня. Проблема тут, найімовірніше, у комунікації. Я й досі не можу второпати, навіщо президентське оточення — чиновницьке й пропагандистське, яке тепер пояснює мудрість і своєчасність президентського рішення, — з такою ж завзятістю доводило співвітчизникам, що жодного конфлікту і президентського незадоволення немає. Депутатка Марʼяна Безугла виступає від власного імені, коли критикує Валерія Залужного, а ті, хто говорить про вже ухвалене рішення президента, дезорієнтують країну й діють мало не в інтересах росіян. Так хто кого дезорієнтує, хотілося б зрозуміти?

Здавалося б, люди, які зазнали найбільшого у новітній політичній історії фіаско, коли переконували співгромадян у тому, що ніякого російського нападу не буде, а західні медіа просто бажають знищити українську економіку, мали б зробити висновки зі своєї комунікаційної катастрофи. Але ні, не зробили, бо не вміють робити висновків. І це ходіння по катастрофах є небезпечним для всіх нас. Адже підриває довіру до держави в найбільш важкий для України час.

І це питання — питання довіри — є для мене найважливішим в історії з відставкою Валерія Залужного. Я багато разів повторював, що не збираюсь оцінювати військової ефективності генерала, бо це не моя справа. Але що я знаю точно, так це те, що в умовах опору державі, мобілізаційний потенціал якої більший за український у кілька разів, питання довіри відіграє ключову роль і цю довіру потрібно використовувати, а не нехтувати нею.

Я знаю з історії, що війни виграють генерали, до яких є довіра армії, а не геніальні полководці зі знанням теорії. Для тих, хто вчився ще у радянських чи пострадянських школах, нагадаю добре знайомий приклад переможця Наполеона Михайла Кутузова, який — на відміну від свого фактичного попередника Михайла Барклая де Толлі — був не найгеніальнішим воєначальником, але мав довіру у військах й саме тому зміг втілити трагічний для долі Бонапарта та його армії план Барклая. Дивно, що такі хрестоматійні речі взагалі потрібно пояснювати. Дивно, що потрібно нагадувати: жоден воєначальник — не чарівник і виходить з реальних можливостей і обставин. Саме тому довіра має вирішальне значення для перебігу будь-якої війни.

Якщо це зрозуміти, можна проаналізувати рішення Володимира Зеленського саме під цим кутом. Не під кутом конкретних претензій до головнокомандувача — яких, до речі, так і не прозвучало. Не під кутом необхідності позбутися «більш популярної», ніж сам очільник держави, постаті. А під кутом відповіді на просте питання — чи збільшить відставка Валерія Залужного довіру українського суспільства до влади, державних інституцій, президента й нового головкома ЗСУ. Чи збільшить вона надію на щасливий фінал жорстокої драми, в якій всі ми живемо?

Відповідь на ці питання знає кожний.

‍

Уже достеменно відомо, що ті славні молоді люди, які три доби знімали приватні розваги Дениса Бігуса та його команди, — були працівниками Департаменту захисту національної державності СБУ. Це структура, яка має неухильно вишукувати паростки сепаратизму, громадян та організації, що прославляють війну Росії проти України, а ще неухильно стежити за тим, аби ніхто не захопив владу в обхід Конституції та демократичних виборів. 

Однак, якщо уважно прочитати інтерв’ю із топ-посадовцями із нашумілої книжки американського журналіста Саймона Шустера «Шоумен», — саме представники цього департаменту найчастіше вимикали мобільні телефони і першими тягли валізи до кордонів з Польщею. Адже, за словами секретаря РНБО Олексія Данілова, вважали, що «Опір марний. Росіяни нас переможуть»…

Чисто по-людськи, прикро, що нинішній очільник СБУ Василь Малюк — професіонал спецслужб, а не політичний призначенець — має пояснювати західним партнерам, чому його підопічні витрачали шалені бюджети, аби зняти сплячих журналісток у трусах у готельних номерах [16 січня 2024 року один з ютуб-каналів опубліковав відеоролик із фрагментами телефонних розмов ніби працівників Bihus.Info, які обговорювали можливість придбання наркотиків, а також відео із прихованих камер з моментом нібито вживання наркотиків журналістською командою під час новорічного корпоративу. — Ред.]. 

Було би набагато ліпше, якби нинішній голова СБУ розказав німцям, французам та італійцям, чому московська церква ніщо інше, як ФСБ та ГРУ в рясах, як саме морські дрони вразили опори Кримського мосту, а SeaBaby — десантні кораблі та носії крилатих ракет. 

Було би добре, якби в інших умовах наш топочільник СБУ повихвалявся послам G7, як саме вдалось ліквідувати зрадників і пропагандистів окупації Іллю Киву та Владлена Татарського. 

Натомість Малюк змушений віддуватися за ідеї, які пахнуть креативом Михайла Подоляка [радник керівника Офісу Президента України. — Ред.] та технологіями часів Майдану Олега Татарова [заступник керівника Офісу Президента України. — Ред.]. Та щиро обіцяти, що тиску на незалежні медіа з боку СБУ не буде. 

Однак зерно сумніву посіяне. І кожне посольство побачило, що в умовах браку піхоти на фронті, виснаження людей в окопах і повільне просування закону про мобілізацію — в української влади свої пріоритети. І це не бажання виграти війну за виживання з Російською Федерацією. Це бажання зберегти рейтинги, виграти вибори знову і заткнути пельку журналістам, які лише за останній рік зробили низку резонансних сюжетів про корупцію в найвищих колах Банкової. 

Тиск на журналістів і огидне кіно про спецзавдання цілого департаменту СБУ відбувається в той момент, коли Європейський союз чітко каже, що 50 мільярдів євро йтиме виключно на демократію, а не іменну автократію. І збереження свободи слова — важливий пункт. 

Засновник BIHUS.info Денис Бігус — не просто журналіст-розслідувач. Він з перших днів пішов добровольцем на фронт, був на захисті столиці, під Миколаєвом та Херсоном — а отже, це ще був і удар під дих ветерану. 

Намагання закрити рота пресі — залишкам здорової журналістики, яка не стала пропагандою єдиного телемарафону, — не те, що треба Україні на тлі сутичок у Конгресі про допомогу Україні. Абсолютний червоний прапор у ту мить, коли головний пропагандист Трампа Такер Карлсон їде на інтерв’ю з Путіним. Де республіканцям можуть продати війну в Україні, як на намагання кремлівського вождя зберегти консервативний православний світ без НАТО, ЛГБТ і інших нюансів. 

Стеження за журналістами-розлідувачами — розкішний кейс, який гучно звучатиме через горло будь-якого трампіста-популіста. Аби врешті лозунг виборчої програми: «Я вирішу з Путіним питання України за одну добу! Лише оберіть мене президентом» — звучало переконливо для мільйонів потенційних виборців. 

Подібні спецоперації СБУ в готельних комплексах під Києвом — не те, що треба нашій безпеці та обороні. Буквально днями президент Володимир Зеленський знімав пропагандистське відео про Роботине. Там в кадр попали змучені виснажливими боями армійці, які б не відмовились від свіжої крові у вигляді молодих капітанів та майорів із СБУ.

Офіційне пояснення Служби безпеки про те, що це була частина історії про пошук банди наркодилерів — теж розбивається об тверді факти [СБУ заявила, що стежила за журналістами в рамках «протидії організованій наркозлочинності». — Ред.]. Свого часу колумбійського наркобарона і терориста, який підривав кандидатів у президенти, суддів і пасажирські літаки, — затримувала група в 17 осіб. 

А найбільший тригер українців, які бачать це реаліті-шоу — це те, що стеження за журналістами відбувається в той час, коли Банкова націлена обезголовити ЗСУ та відправити у відставку двох топ-військовиків Валерія Залужного та Сергія Шапталу. 

Тридцять дорослих чоловіків прямо зараз мали б з’ясовувати, хто узурпує владу в країні в часи війни і намагається насадити нам чисто кремлівські моделі. Але ні. 

Негативу у цій історії багато — і він ще обернеться остаточною зневірою громадян до влади, недовірою людей до СБУ попри те, що там є чесні і професійні підрозділи, які працюють безпосередньо на передовій, а також ще більшим страхом втратити незалежність і перетворитись у щось подібне до Росії, де не можна чхнути без погодження влади. 

Стеження за журналістами — відбувається у той момент, коли «Альфа» СБУ рубає окупантів в найбільш гарячих точках фронту. І просить допомогти fpv чи автомобілем. Адже наші політичні очільники не дають їм грошей на реально важливі речі, зате є потужні бюджети на пошуки компроматів проти ЗМІ та політичних опонентів.

Дуже часто «Альфа» СБУ та контррозвідка просить грошей на збори саме у незалежних медіа. І, очевидно, після жахливих вчинків їхніх колег із ДЗНД СБУ — відмов буде більше. Преса завжди радо співрацює з тими, хто справді береже нашу незалежність, однак збереження демократії нині не менш важливе.

Кордон з Польщею знову може бути заблокований. Польські фермери, які входять до однієї з селянських асоціацій, сказали, що будуть блокувати не лише автомобільний кордон, а й кордон залізничний. Очевидно, все це нагадує чергову катастрофу, яка вигідна лише одній країні — Росії.

Парадокс у тому, що колишній прем'єр Моравецький нещодавно зробив заяву про те, що нібито чинний прем'єр Дональд Туск у Брюсселі погодив рішення, які дозволять наповнити всі польські ринки українським зерном.

Але Україна не поставляє зерна до Польщі! Поставки українського зерна до Польщі після минулорічної кризи на кордонах були заборонені. Через це всі маніпуляції про те, що нібито Україна в якийсь спосіб дотична до обмеження польських фермерів, забирає в них ринок, поставляє неякісні продукти… Всі ці твердження є абсолютно проросійськими інсинуаціями. Але чому поляки в це вірять? Чому українці в це вірять? Де наша ефективна інформаційна політика, яка б роз'яснювала, що все це неправда?

У такий спосіб Росія намагається погіршити наші стосунки з цілою низкою сусідів. Адже заклики польських фермерів вже починають підтримувати словацькі. Причин для цього немає жодних. І найгірше, що українська держава не робить нічого, щоб якось запевнити польське суспільство в тому, що це неправда. Ми бачимо мільйони, мільярди гривень, які витрачаються на телемарафон, мільярди гривень, які витрачаються на незрозумілі інформаційні потреби й моніторинги, водночас ми нічого не робимо в тих країнах, від яких залежить наше майбутнє, через які пролягає наш «коридор життя». Нічого не робимо, щоб зрозуміти, як їхні політики маніпулюють їхнім же суспільством.

Взагалі, діяльність опозиційних політиків, які готові використовувати українське питання у своїх політичних іграх, звичайно, надзвичайно важлива і турбує не лише Україну. Україна теж нічого з цим не робить. Наприклад, колишній прем'єр Польщі Моравецький прямо заявляє, що Дональд Туск пообіцяв європейцям наводнити Польщу українським збіжжям. Немає ніякого українського збіжжя, в Польщі це заборонено. Але Моравецький про це відверто каже. Хто може йому заперечити? Де робота з політиками? Де парламентська дипломатія? Цього всього немає, тому що це забороняє Україна. Україна забороняє своїм членам парламенту їхати до польських колег і парламентарів відстоювати інтереси України, забороняє виступати в ЗМІ Польщі. Україна нічого не робить для того, щоб всі проросійські інсинуації, через які намагаються посварити український і польський народи, в якийсь спосіб заспокоїти.

От нещодавно президент Польщі Анджей Дуда в інтерв'ю сказав, що майбутнє Криму невідоме, тому що, мовляв, Крим під владою Росії був більше, ніж під владою України. Очевидно, Анджей Дуда не дуже добре знає історію, тому що Крим — це частина Кримського ханства, тому що Крим — це земля кримських татар, а отже, це земля України і українська територія. Згодом Дуда виправився і сказав, що Україна обов'язково переможе, а Крим повинен бути українським. Але віце-спікер польського парламенту від проросійської Конфедерації Кшиштоф Босак одразу погоджується з першим твердженням Дуди і каже, що той сказав це правильно.

Чому ми повинні відстоювати Крим? Чому ми повинні підтримувати Україну, якщо Україна не йде на наші умови в питаннях постачання збіжжя і навіть в історичній політиці? Очевидно, що Кшиштоф Босак — проросійський політик, який є маргінальним. Так, він віце-спікер, але від партії, яка набрала лише 7%. Але такі думки, якщо вони не будуть отримувати відповіді від українських політиків, від українських ЗМІ, від польських ЗМІ, з якими будуть працювати українці, матимуть можливість стати популярними в польському суспільстві і стати прикладом для словацького, румунського, угорського суспільства.

Саме так діє російська розвідка. Вона через цих маргіналів вкидає в інформаційний простір абсурдні думки. А оскільки ми не відповідаємо і повністю занедбали нашу інформаційну безпеку, ці думки поширюються суспільствами і зрештою відбувається блокада України.

Те, що в Польщі переміг уряд Дональда Туска, дає нам певну надію. Ми зможемо в той чи інший спосіб захищати наші інтереси в ЄС. Але ми не можемо покладатися лише на іноземних політиків. Наша влада має діяти активніше. Наш президент повинен негайно підняти це питання на засіданні РНБО. Не розмірковувати над тим, кого там потрібно зняти чи не потрібно в Генеральному штабі, а діяти. Діяти самостійно.

Наш Президент повинен ініціювати спільне засідання РНБО України і Польщі для того, щоб обговорити всі складні моменти. Бо чергове блокування кордону, включно із залізницями, наша економіка, а тим паче наша оборона, може не витримати. Все це і робиться під час накопичення військ на українсько-російському кордоні з російського боку для того, щоб посварити нас з нашими найкращими західними союзниками. І щоб скомпрометувати тих, хто в цих країнах підтримує Україну (як-от теперішній уряд Туска). Для того, щоб цього не відбулося, співпраця між Президентом і урядом України і Польщі має бути на дуже високому рівні. Принаймні, ця співпраця має вестися. Так само, як має забезпечуватися інформаційна безпека.

Створюючи підстави

Першою критичні стріли по Залужному почала випускати народна депутатка від «Слуги народу», членкиня комітету Верховної Ради з питань національної безпеки, оборони та розвідки Мар’яна Безугла. Її пости у мережі Facebook сьогодні виглядають зразковою кампанією з дискредитації популярного воєначальника. До речі, настільки популярного, що рейтинг Залужного сьогодні вищий за рейтинг Зеленського, і цей факт вочевидь не до вподоби українському президенту. Випади Безуглої не залишилися непоміченими українським суспільством, в якому заговорили про прагнення Зеленського позбавитися Залужного.

Цікаво, що конфліктна ситуація розгорталася на тлі обговорення нового законопроєкту про мобілізацію. Зміна алгоритму поповнення Збройних Сил виглядає конче необхідною для України, однак документ досі не ухвалено. Володимир Зеленський (законодавство визначає, що саме президент своїм указом оголошує мобілізацію) перекладає відповідальність на військових. Залужний разом з начальником Генерального штабу ЗСУ Сергієм Шапталою на грудневому брифінгу продемонстрував, що не виставляє якихось цифр, а готовий воювати з тими, хто перебуває у лавах ЗСУ. Брифінгу військових передувала заява Володимира Зеленського під час прес-конференції: президент запевнив, що не підпише закон, який передбачатиме мобілізацію жінок, та переклав на військових відповідальність за прагнення мобілізувати 450-500 тисяч чоловіків до лав Сил оборони України. Показово, що тезу про мобілізацію жінок просувала вже згадана Мар’яна Безугла. А ще — кремлівська пропаганда.

Конфліктну ситуацію можна було залишити ще у 2023 році, якби Зеленський та Залужний разом вийшли до преси та запевнили, що будуть взаємодіяти до перемоги над Росією. Такий формат дозволив би не лише уникнути політичних спекуляцій, але й дати імпульс мобілізаційним процесам. Однак замість цього у приміщенні, де мав працювати Залужний з помічниками, знайшли «жучка». Безсумнівно, це лише додало напруження двостороннім відносинам.

Є ще один важливий момент: українське законодавство дозволяє президенту звільнити головнокомандувача Збройних Сил за поданням міністра оборони. Джерела у Міністерстві оборони України стверджують, що це подання існує. Поведінка міністра оборони Рустема Умєрова дозволяє припустити цей факт, адже він сприймається як зручний для Володимира Зеленського чиновник.

Прохання без задоволення

Події минулого тижня доводиться реконструювати за повідомленнями інсайдерів та публікаціями західних медіа, для яких конфлікт Зеленського з Залужним швидко став топ-темою. Окремо хочу згадати неприховану радість з приводу можливого звільнення Залужного, яка звучала з Росії. Там добре усвідомлюють, що подібний конфлікт може негативно вплинути на обороноздатність України.

29 січня відбулася зустріч Володимира Зеленського з Валерієм Залужним, під час якої президент запропонував головнокомандувачу ЗСУ написати заяву про звільнення за власним бажанням, на що той відповів відмовою. Факт пропозиції швидко став широко відомим, інформація почала поширюватися у суспільстві, яке відреагувало доволі бурхливо. Звісно — у соціальних мережах, бо масові зібрання під час воєнного стану заборонені. Релевантні соціологічні дані можуть з’явитися хіба що цього тижня, проте всеохоплюючого захвату перспективою відставки Залужного серед українців точно немає.

Дозволю собі важливе пояснення: Залужний, безумовно, не належить до категорії незамінних, проте його важко звинуватити в розбудові персонального образу. Його появи в медіа були та залишаються поодинокими, чого не скажеш, наприклад, про інформаційну активність начальника ГУР Кирила Буданова. Залужний доволі скупий на обіцянки, однак під загрозою відставки вийшов зі статтею на сайті CNN.com, що можна оцінити як наявність комунікаційної команди та значних симпатій за океаном. У статті Залужний розмірковує про перспективи продовження війни, визначаючи пріоритети розвитку Збройних Сил.

Його нечисленним публікаціям — восени 2022 року це була спільна з генералом Михайлом Забродським стаття на сайті інформаційного агентства «Укрінформ», восени 2023 року — здвоєна публікація в The Economist — притаманні реалістичні оцінки та відсутність бажання уникнути відповідальності. Можливо, тому одна з головних претензій до Залужного — захист дисертації на закритій раді (її тема та зміст становлять державну таємницю — Ред.). Проте у Залужного не одна вища освіта, і геть штучним науковцем він не виглядає.

Валерія Залужного можна віднести до категорії генералів, які отримали бойовий досвід під час російсько-української війни. Для них вона точно розпочалася десять років тому, і цей час вони не згаяли даремно, про що свідчить тривалість та запеклість протистояння з Росією, яке спостерігається сьогодні. Популярність Залужного в українському суспільстві не є штучною, вона стала відображенням віри українців у спроможність Збройних Сил дати відсіч агресору.

Так само варто звернути увагу, що страх команди Зеленського перед можливою участю Залужного у виборах є ірраціональним, адже у випадку добровільної відставки воєначальник, якого між іншим називають «Залізний Генерал», може швидко втратити свою популярність.

Тактика проти стратегії

Станом на ранок 5 лютого статус-кво у військово-політичному керівництві України зберігається. Заступниця держсекретаря США Вікторія Нуланд побувала в Києві, де зустрілася з тими, хто міг розповісти з перших уст про цю кризу, після чого з Вашингтону пролунали слова Джейка Саллівана щодо «суверенного права української влади» змінювати керівників Збройних Сил. Втім навряд чи радник президента США з питань національної безпеки може висловити позицію всього заокеанського істеблішменту з цього питання.

Володимир Зеленський в інтерв’ю італійському телеканалу Rai1, яке транслювалося ввечері 4 лютого, підтвердив, що розмірковує над відставкою Залужного. Інтерв’ю передувало засідання Ставки Верховного Головнокомандувача, яке обійшлося без гучних кадрових рішень. В італійському ефіріі Президент України висловився абстрактно, що зацікавлений у масштабних перетвореннях, які можуть торкнутися (вірогідно) уряду та силових структур. Уявити собі відставки топ-менеджерів Офісу президента більшість аналітиків відмовляються. Сам Зеленський побував у розташуваннях українських військових у Запорізькій області, наче демонструючи готовність виконувати функції Верховного Головнокомандувача в польових умовах.

Проте стає очевидною можлива дата відставки Валерія Залужного. У випадку втрати ЗСУ Авдіївки, запеклі бої за яку тривали роками, це може стати формальним приводом для його звільнення. Якщо це зійдеться з розглядом у Верховній Раді законопроєкту про мобілізацію, інформаційний удар по Залужному буде потужним. Проте пауза у його військовій кар’єрі може означати імпульс розвитку політичного впливу.

‍

‍Своєчасне запізнення

Про масштабну фінансову підтримку України у Брюсселі почали говорити ще минулого року. За логікою речей, це рішення мало бути ухвалене одночасно з наданням зеленого світла на початок переговорів України та Молдови про вступ до ЄС. Проте цього не сталося. На заваді став Віктор Орбан, прем’єр-міністр Угорщини, яким, схоже, керують не лише власне самолюбство, а й політичний розрахунок. Переговори тривали понад місяць, і у перший день лютого програма Ukraine Facility була врешті схвалена. На перший погляд, сума у 50 мільярдів євро — здається настільки великою, що голова йде обертом. Проте на тлі протестів фермерів, буркотіння Орбана та ниття євроскептиків за чотири місяці до виборів до Європарламенту, Україні варто проявити стриманість.

50 мільярдів євро, які виділятимуться протягом 4 років (тобто трохи більше 1 мільярда євро на місяць), будуть спрямовані на латання дірок у державному бюджеті та інвестиції у пріоритетних секторах економіки. Астрономічна на перший погляд сума на практиці навряд чи зможе вирішити наявні економічні проблеми України, хоч і зовсім не є зайвою.  Це — потужний сигнал, який вказує на те, що Україну не залишать одну зі своїми проблемами. Разом з тим — збільшувати асигнування на військову допомогу Україні Єврокомісія відмовилася. 

Європейський Союз дійсно вчинив як стратегічний партнер, який почав допомагати Україні дуже активно одразу після початку російського повномасштабного вторгнення. Виділення 50 мільярдів євро — очевидне продовження цього курсу. Ця сума складається на 2/3 з позики на пільгових умовах та на 1/3 — з безповоротної допомоги. Українській владі, зі свого боку, потрібно представити Європейській Комісії план реформування, забезпечити багатопартійний парламентаризм, верховенство права та захист національних меншин. 

І тут на арену виходить Віктор Орбан.

Чому Орбан дав задню?

Варто нагадати, що перспектива розширення Європейського Союзу до понад 30 країн в його складі є однією з програмних цілей Європейської народної партії (ЄНП) — політичної сили, яка наразі домінує у ЄС. З такою ціллю вона йде на вибори до Європарламенту, які відбудуться на початку червня 2024 року. Вже сьогодні зрозуміло, що виборча кампанія не стане для ЄНП легкою прогулянкою, а українське питання звучатиме у передвиборчих баталіях Старого Світу доволі активно. 

Спільники Орбана з партії Fidesz ще у 2021 році вийшли з фракції ЄНП у Європарламенті, проте не поспішають приєднуватися до політичної групи «Європейських консерваторів та реформістів». Питання, схоже, не стільки у політичній доцільності, скільки у прагненні угорського прем’єра продовжити маневрування у пошуках найбільш вигідної для себе позиції. 

На інтенсивній критиці питань стосовно України Віктор Орбан суттєво підвищив власну впізнаваність у Європі, і, ймовірно, намагатиметься використати її на загальноконтинентальному рівні. Повернення Fidesz під крило ЄНП виглядає малоймовірним, а от пошук нових партнерів — цілком можливим. Нагадаю, у січні голова Європейської Ради Шарль Мішель заявляв про свій намір залишити посаду, аби мати можливість взяти участь у виборах до Європарламенту.  Цим він спровокував припущення, що, згідно з процедурою, у такому випадку його крісло може зайняти Віктор Орбан, на час головування Угорщини у ЄС у другій половині 2024 року.

З цим, до речі, можна пов’язати і гнучкість Віктора Орбана, яку ми спостерігаємо протягом останніх тижнів. Угорський прем’єр не надто поступився своїми позиціями у питанні надання Україні фінансової допомоги. Про те, що до України «не підуть угорські гроші» досвідчений політик вже гучно повідомляв своїм землякам. Менш гучно про це заявляє сьогодні, проте не менш наполегливо він вже ближчим часом вимагатиме збільшення асигнувань ЄС на допомогу Угорщині та її економіці. У крайньому разі — розмороження 20 мільярдів євро на додачу до 10 мільярдів вже розморожених у період політичних торгів за Ukraine Facility. Компанію Орбану з великою долею вірогідності складе словацький колега Роберт Фіцо, якого до того ж підштовхують масові протести у Словаччині. 

Думаю, міністр закордонних справ Угорщини Петер Сіярто, який 29 січня зустрічався в Ужгороді  з Андрієм Єрмаком та Дмитром Кулебою,  далекоглядно зробив щонайменше одну заяву, а саме: про прагнення Будапешта повернути права угорської меншини, які існували в Україні до 2015 року. Дотримання прав національних меншин — серед умов надання Україні фінансової допомоги з боку ЄС, і цю карту Віктор Орбан обов’язково розігруватиме у власних інтересах. 

Зберігати холодну голову

У ситуації, яка склалася, для України дуже важливо не допустити «запаморочення від успіхів». Питання не лише в тому, що надання фінансової підтримки обумовлене необхідністю здійснення перетворень, які6 в свою чергу, — потребують політичної волі та стратегічного бачення від керівництва України. Російсько-українська війна має стати каталізатором серйозних змін у системі державного управління в Україні, а європейська допомога — це лише інструмент, а не «фетиш». Її значення може зрости завдяки внутрішнім перетворенням та реальній боротьбі проти корупції. 

На жаль, в останньому кварталі 2023 року українські відносини з сусідніми країнами — Вишеградською четвіркою — суттєво погіршились. Питання не лише у зміні влади у Польщі та Словаччині, а й у прагненні тамтешніх урядів більш прагматично захищати національні інтереси. Відтак емоційні аргументи офіційного Києва сприймаються з меншим, ніж раніше, ентузіазмом. Це засвідчив не лише вкрай короткотривалий візит Роберта Фіцо до Ужгорода, але й приїзд Дональда Туска до Києва. Досвідчений польський прем’єр щедро продемонстрував готовність глобально підтримувати Україну, однак не конкретизував шляхи вирішення проблемних питань у польсько-українських відносинах. Та й Фіцо не отримав бажаного у  питанні щодо збереження транзиту українською територією російського газу до Словаччини після 2024.

Ukraine Facility — не панацея, а допомога, призначена для вирішення нагальних економічних проблем. Ця програма має стати символом не лише прагнення ЄС допомогти реалізуватись найбільшій країні континенту. Але також й символом спроможності України кардинально та ефективно змінюватися в умовах екзистенційної війни з Росією. 

Це виклик, який потрібно усвідомити вже зараз.  

‍

‍