Павло Клімкін

Дебати кандидатів в президенти в США комусь вже здаються історією. Це дещо зарано. Фахівці розберуть все на цитати і жести — це їхня робота. Навіть без цього очевидно, що підготовка команди Гарріс спрацювала майже на відмінно — стратегія на тролінг Трампа, навіть часом глузування з нього, виявилася ефективною. Виконання, може, і неідеальне, але ретельне — без проблем та помилок. Гарріс вдалося взяти на себе ініціативу й не віддати її — з таким талановитим комунікатором, як Трамп, це майже хіт.

Кажуть, щоб бути достойним викликам, потрібно їх отримати, — це точно про Камалу Гарріс. Гадаю, вона ще не один раз здивує

У США дебати нечасто радикально впливають на хід кампанії, якщо звісно один з кандидатів не робить прикрих помилок. У поляризованій американській політиці фанати Трампа залишаться його фанатами й надалі, фанати Гарріс теж її не залишать. А от так звані «незалежні» та «помірковані» можуть зробити для себе висновки — і вони не будуть на користь Трампа. Але вважати, що експрезидент «здувся», точно зарано, він ще може себе показати. Після замаху на нього він та ті, хто його підтримує, вже напевно святкували перемогу. Тепер це змінилося — драйв кампанії наразі на користь Гарріс, але до виборів ще чимало часу і чорні лебеді можуть прилітати до кожного з кандидатів. 

Трамп майже на кожному мітингу розповідав про здатність завершити війну за 24 години. Він ще раз повторив свою логіку під час цих дебатів з наголосом на можливість «третьої світової», якщо не зупинити бойові дії. Так можна лякати багатьох і це працює, проблема однак у тому, що це позиція слабкості, адже поступитися РФ навіть один раз означає показати, що США вже не є лідером демократичного світу. І відсутність відповіді на запитання ведучого, чи хоче Трамп перемоги України, тільки посилило це враження. 

Ідея Трампа сконтактуватись з лідерами України та РФ і штовхнути їх до переговорів ніяк не дозволить вирішити питання, що лежать в основі цієї агресивної війни

Росія не припинить свої всебічні спроби зруйнувати Україну та її державність, а західна допомога, ймовірно, кардинально зменшиться. Трамп не захоче виглядати слабким, цього американці не люблять. Рейтинги Байдена теж «посипалися» після дуже невдалого виведення американських військ з Афганістана. Водночас Трамп буде під шаленим тиском своїх обіцянок швидко «зупинити війну» без чіткої та всеохоплюючої стратегії. Це створює нові можливості, але й шалені ризики. РФ очевидно має план на випадок обрання Трампа президентом США. Такий план існує в Кремлі і на випадок обрання Гарріс, але тут буде набагато більше спадковості в американській політиці. 

Гарріс не сказала нічого принципово нового порівняно з Байденом, але була достатньо чітка в своїх оцінках. І це маленька тактична перемога для України, адже раніше вона небагато говорила на тему російської агресії. Водночас вона дуже чітко відмежувалася від політики Байдена, говорячи про Україну, сказавши Трампу: «Ви змагаєтеся зі мною, а не з Байденом». Це дає їй простір для маневру у майбутньому. Ну, й звинувачення Трампа у тому, що Гарріс була начебто переговірницею із Зеленським та Путіним перед повномасштабним вторгненням і не впоралася, звучать доволі кепсько. Гарріс ніколи не грала першу скрипку у зовнішній політиці, це завжди був Байден. Але, можливо, в неї все попереду. Ми рухаємося у складні часи перезавантаження світової системи, показати себе сильним потенційним головнокомандуючим під час дебатів важливо для Гарріс і вона спробувала це зробити — не блискуче, але успішно.

Хто б не став президентом США, вона чи він зіткнеться з новими і непередбаченими викликами. Хто готовий на них креативно відповісти — ми побачимо вже скоро

Гарріс дуже вміло розіграла заготовку із закликом підтримки до численної польської громади в Пенсильванії — штаті, критичному для результатів перегонів. Для багатьох американців економічні питання, виклики злочинності та притоку іммігрантів, проблематика абортів буде визначальною для голосування. Для українців та поляків питання війни гратимуть більше значення і можуть виявитися джокером у деяких штатах — це може створити інтригу. У перспективі Україна та Польща можуть ефективно координувати політику на американському напрямку. Для цього потрібні довіра та політична воля, але ефект може бути вражаючим, адже саме ці країни є визначальними для безпеки Центральної Європи та Європи взагалі.

Новий амбітний двосторонній договір та спільні безпекові стратегії мають стати основою для нового етапу двостороннього союзництва замість партнерства

Ну, і «вишенька на торті» — Тейлор Свіфт висловила свою підтримку Гарріс у день дебатів. Трамп пропустив два удари в один день, йому не звикати, але рахунок та динаміка не на його користь. До кінця двобою ще далеко, сюрпризи точно будуть. Важко сказати, хто виграв ці дебати, але Україна їх точно не програла.

По-перше, політика в США поляризована, як ніколи. Американська модель завжди була побудована на суперництві, але це передбачало взаємну повагу, здатність почути одне одного та працювати разом там, де це стосувалося критичних інтересів США. Наразі основні табори демократів та республіканців все більше схожі на два різних світи, а не на один світ з конструктивною боротьбою за кращу модель американської мрії. 

Прихильники Трампа вважають, що демократичний істеблішмент «привласнив» собі державу і її потрібно звільнити, а прихильники Байдена вважають, що перемога Трампа означатиме кінець американської моделі демократії. Модель «хто кого» змінюється на «або ми, або вони» — і це йде набагато глибше, ніж просто протиставлення Байден-Трамп. У разі виграшу одного з них це буде лише один термін, зважаючи на їхній вік. Але ці чотири роки визначать розвиток США мінімум на наступні десять, якщо не більше. Причому не тільки для США.

До того ж як серед демократів, так і серед республіканців зростає відчуття необхідності адаптації американської моделі демократії до реальностей 21 століття, але бачення шляхів фундаментально різне

Паралельно в американській стратегічній спільноті посилюються дискусії про необхідність зосередитися на Азії, зокрема, суперництві з Китаєм, і зробити все інше якщо не другорядним, то точно не пріоритетним. Використання американських ресурсів на інших напрямках стає все менш популярним та підтримуваним, адже Китай, як вважається, ставиться до своїх ресурсів досить заощадливо. І це на додаток до зростаючого відчуття, що великий державний борг США вимагає концентрації зусиль саме на американській економіці. 

Китай — це єдиний елемент двопартійного консенсусу в США у сфері зовнішньої політики, який залишається незмінним. Двопартійний консенсус щодо України однозначно існує, але він змінився, що дуже добре видно з дискусій у Конгресі стосовно військової та економічної допомоги. Бажання, щоб Київ не програв російському режиму, залишається фундаментальним елементом цього консенсусу.

А от щодо шляхів, як це робити, вже ламаються списи. І це так само стосується допомоги Ізраїлю та ситуації навколо Гази

Будь-які вибори — про сенси та обіцянки, але насамперед про емоції та довіру. Ніхто або майже ніхто не голосує раціонально та відсторонено. Для багатьох виборців вік Байдена, хоча і в Трампа він вже заслуговує на повагу, викликає сумніви. Керувати Сполученими Штатами взагалі і в наші буремні часи зокрема непросто — виборці не розуміють всієї державної механіки, але цю просту істину однозначно відчувають. У Трампа попереду чимало судових процесів. Чим вони завершаться наразі, ніхто не візьметься прогнозувати. Він є беззаперечним лідером симпатій серед республіканців. Але й поміж них існує прошарок, який каже, що не голосуватиме за нього за будь-яких умов. Не виключаю, що ми побачимо у бюлетенях не пару Байден-Трамп, а когось іншого, адже до виборів ще багато часу — і ставка може бути зроблена на когось іншого.

Але навіть Байден 2.0 та Трамп 2.0 відрізнятимуться від своїх перших термінів, причому, скоріше за все, доволі суттєво

Всередині демократів та республіканців також поглиблюються лінії поділу. Серед перших все активніше про себе заявляють умовні «ліві» — вони більше люблять називати себе «прогресивними», які мають відмінну позицію від демократичного мейнстриму з багатьох питань зовнішньої політики, зокрема, підтримки України та Ізраїлю. Серед цих «лівих», а вони доволі різні, все більше закидів до Адміністрації США щодо беззастережної підтримки Ізраїлю. 

Не менш складним є розподіл сил серед республіканців, де є «трампісти», «праві», які частково з ними перетинаються, «класичні» республіканці, різні кола, що орієнтуються на великий бізнес. Знаходити консенсус всередині партій стає все складнішим, а займати радикальні позиції стає все більш необхідним, оскільки так простіше переобиратися, адже «болото» виборці не сприймають.

До цього докладається непроста ситуація на виборах до Конгресу, адже контроль за Сенатом може відійти республіканцям, а округи в Огайо та Монтані дають демократам чимало приводів для занепокоєння. Теоретично може скластися ситуація, коли республіканці контролюватимуть посаду президента, Сенат та Конгрес, а також опосередковано Верховний Суд США, адже більшість суддів у ньому призначалася за часів республіканських адміністрацій. Що це означатиме для майбутнього американської демократії, наразі ніхто не знає. 

Багато питань, які є предметом складних та запеклих дискусій, як от права на аборт або права меншин, можуть стати екзистенційними для єдності американської нації, а значить, відволікатимуть увагу від всього іншого, включаючи зовнішню політику

Трамп вже «налякав» Європу своїми пасажами про те, що не буде її захищати, якщо вона не робитиме належний внесок до НАТО. Це створило стимул для дискусій, чи не час для Європи починати думати, як відповідати за свою безпеку, не сподіваючись на США як гарантію стримування. Це означає, що Європа повинна бути здатна, якщо не зараз, то хоча б у майбутньому, захищати Україну як невід’ємну частину Європи. 

Ситуація в США не надихає як союзників, так й їхніх ворогів щодо послідовності та передбачуваності американської зовнішньої політики. Це має змінитися або будуть спроби будувати моделі без участі США. В якомусь сенсі вислови Трампа примушують Європу серйозніше та головне швидше думати про свої безпекові перспективи, але невизначеність погана основа для довгострокового планування та спільних і солідарних програм безпеки та стримування.

Лідер РФ Путін майже прямо пропонує США почати розмову про «стратегічну стабільність» через голову України, але й Європи. Щонайменше після виборів у листопаді будь-яка адміністрація США буде намагатися говорити з Кремлем щодо питань контролю над стратегічними та новими конвенційними озброєннями, як і щодо регулювання ШІ.

Критично важливо, щоб ця розмова була скоординованою в рамках всього Заходу і велася не на російських умовах. І, зрозуміло, що за участі України

На нас очікують безпрецедентні американські вибори і навряд вони будуть передбачуваними. Не виключено, що вони дадуть декілька сюжетів для голлівудських фільмів, що є більш вражаючими, ніж «Твін Пікс». Для України важливо мати надійні контакти зі всіма провідними американськими політиками і течіями, адже ми залежимо від підтримки США. І залежимо критично. Наша задача в тому, щоб переконати їх у важливості України як союзника, сила якого буде силою для Америки і слабкість, відповідно, слабкістю для американців. 

Втратити союзника, як і довіру, дуже просто, на відміну від того, щоб його придбати на десятиліття вперед. Питання України має повернутися до рівня об’єднуючого, а не дискусійного — у цьому наш стратегічний інтерес. Ми не маємо скиглити щодо того, що США змінюються. Це природно, ми маємо знайти аргументи, які покажуть американцям, що Україна заслуговує на підтримку як екзистенційна частина Заходу за логікою «дати перемогти одну демократію значитиме перемогти демократію як таку». 

Колись Френсіс Фукуяма мріяв про світ, в якому панує ліберальна демократія. Тепер одна поразка демократичної країни може призвести до світу, в якому панують автократія, а демократії борються за власне існування.

США, Європа та азійські демократії мають на рівних бути лідерами Заходу. Нам потрібні США, які за результатами виборів будуть здатні до лідерства та його бажати

Після падіння Берлінського муру впали домовленості Ялти та Потсдама про розподіл зон впливу в Європі. Мільйони людей отримали шанс стати європейцями не тільки в ментальному та культурному, а й політичному сенсі — через членство в НАТО та ЄС. Україну та українців тоді розглядали як ментальну та економічну частину «пострадянського простору» — політично незалежну, але не більше того. 

Із СРСР здавалося мати справи простіше і надійніше, що Буш і намагався пояснити в Києві під час своєї відомої промови [під час виступу у Верховній Раді УРСР у серпні 1991 року американський президент заявив, що «президент Горбачов досяг вражаючих речей, і його політика гласності, перебудови і демократизації має на меті прийти до свободи, демократії і економічної незалежності». — Ред.], але після набуття незалежності ставлення до України було як до РФ, але з увагою в рази менше. 

Москву намагалися переконати в доцільності розширення НАТО і ЄС, йшли на поступки, створювали нові формати відносин, включаючи «Велику вісімку». З Україною поводилися за російською калькою, укладаючи схожі угоди як, наприклад, про партнерство і співробітництво з ЄС, але за остаточним принципом. Це всіх влаштовувало, включаючи тодішнє українське керівництво. Фактично відбувся новий розподіл сфер впливу, де Україна залишилася за РФ, де нашу незалежність вважали умовною, а розпад СРСР, як колись сказав Путін, найбільшою катастрофою ХХ століття. На Заході бачили логіку української політики та бізнесу як бажання експлуатувати свої та російські ресурси, зберігаючи політичний контроль.

У 2003 році РФ спробувала встановити контроль над українською економікою шляхом створення так званого спільного економічного простору і над українською газотранспортною системою через створення консорціуму, де контроль мав отримати «Газпром». Це вдалося відбити. А далі були Тузла і спроби встановити контрольований режим в Україні — у цій стратегії до цього часу нічого не змінилося, лише додалося бажання окупувати українські суверенні території під приводом «русського миру».

Фундаментальною проблемою реакції Заходу на поведінку російського режиму було стійке небажання визнати, що Україна —  це не про геополітичну боротьбу Заходу та РФ, а про зміну неписаного розподілу сфер впливу, за яким Київ має належати до Заходу. Саме це є «червоною лінією» для путінського режиму. І навіть Угода про асоціацію між Україною та ЄС вважалася у Москві такою, що поступово виводить нас з «русського миру». Звідти і шалений тиск на тодішню українську владу з метою відмовитися від її підписання, що й призвело до Майдану. 

Рішення відкрити переговори про вступ до Євросоюзу змінює геополітику і починає новий геополітичний відлік, фактично визначаючи нові межі Європи та Заходу. Не всі перемовини про вступ були вдалими, а деякі зайшли в глухий кут або, краще сказати, що їх туди завели. Однак у випадку України це — момент істини для Євросоюзу, адже українці ототожнюють євроінтеграцію зі своїм майбутнім. Саме під українськими та європейськими прапорами відбувалися Помаранчева революція та Майдан. 

«Завалити» євроінтеграцію України означає для ЄС знищити довіру до нього як до спільноти цінностей, бо саме в цьому його унікальність, а не в численних правилах і регуляціях, що дозволяють функціонувати спільному ринку. Це не робить наші виклики ані простішими, ані швидшими для подолання. Євросоюз може ухвалити геополітичне рішення про надання статусу кандидата і початок переговорів, але не може дозволити собі зробити «геополітичні знижки та пільги», адже це буде означати зменшення вимог і фрагментацію ЄС. Однак сам підхід до методології вступу має бути змінено. Україна та Молдова мають отримати принципово інший рівень залучення країн-членів та інституцій ЄС, як і мати з ними спільну стратегію протидії російським спробам зіпсувати та сповільнити шлях до ЄС.

Після ухвалення рішення про початок переговорів Євросоюз почне готувати переговорну позицію, для цього в нього є напрацьовані механізми, які передбачають залучення країн-членів. Багато з них намагатимуться просунути максимальні вимоги, і нам потрібно навчитися будувати ситуативні коаліції всередині ЄС і «пакетувати» домовленості, отримуючи прийнятні компроміси. Складні і навіть дуже болючі компроміси, на жаль, теж будуть. Уникнути їх буде майже неможливо. І швидкість переговорів кардинально від цього залежатиме, адже країни-члени та інституції ЄС можуть її фактично регулювати. 

Для України критично важливо створити дієві та відкриті майданчики для спілкування державних структур з бізнесом та громадянським суспільством, відпрацювати механізми комунікації зі ЗМІ, інакше хвилі «зради» будуть періодично руйнувати переговорний процес і формувати антиЄСівські настрої. Емоційний та політичний фон переговорів також змінюватиметься, що вимагатиме постійної адаптації до нових реалій.

Все це робитиме перемовини неординарною справою. Але викликом номер один безумовно є модель безпеки для України і насправді для Європи. Вона має бути європейською, якщо ми — частина ЄС. Очевидно, що можуть бути перехідні безпекові домовленості на шляху до НАТО, як, наприклад, дво- чи багатосторонні гарантії безпеки. Ми цього не хочемо, від нас залежить багато, однак не все. Без належного бачення безпеки, зрозумілого для всіх, включаючи російський режим, успішна євроінтеграція неможлива. Сьогодні складно уявити будь-яку систему безпеки в Європі без Сполучених Штатів — й російська-українська війна ще раз це довела. Водночас в якийсь момент Європі, можливо, доведеться ухвалити рішення, що вона має сама опікуватися своєю безпекою — і моделювання цих, поки що гіпотетичних сценаріїв, неможливе без участі України на всіх етапах.

Попереду набагато більше викликів, ніж ми вже пройшли. Євросоюз показав, що він не дасть себе зробити заручником однієї країни — Угорщини чи будь-якої іншої. Але ЄС влаштований так, що всі ключові рішення щодо розширення ухвалюються консенсусом. Орбан грає в свою стратегію, він добре знає, чого хоче і як це досягти. Дискусія не буде простою майже зі всіма країнами ЄС, адже наша сильна сторона — це сільське господарство, а це для всіх чутлива історія та камінь спотикання. Наше просування вперед багато в чому залежатиме, чи зберігатиме ЄС стратегічну візію, чи почне гратися, як казав Фройд, у «нарцисичне бачення невеличких розбіжностей». Скоріше за все, буде й те, й інше. Цього не потрібно боятися. Наразі маємо святковий настрій — і ми на нього заслужили, хоча він і має шалену ціну. Для багатьох українців членство в ЄС є синонімом майбутнього і квінтесенцією розуміння, куди ми йдемо і за що боремося. І тепер ми разом з ЄС зробили вже не крок, а квантовий стрибок до нього. Таких ще буде потрібно чимало, але ми зможемо.