Леся Литвинова

Колись, у минулому житті, травень був для мене особливим місяцем. Перше невпевнене тепло. Перше пробудження після зими. Ми гуляли з дітьми в лісі, шукали перші проліски і вчились розрізняти птахів по голосам…

Зараз у моєму лісі можна знайти хіба що міни. Мої діти чудово відрізняють «голоси» сповіщень тривоги і чітко знають, коли буде довга тривога, а коли коротка. А травень назавжди став місяцем-фантомом. Весна, яка так ніколи і не настала в моїй країні.

Лютий 2014 року вперше приніс моєму поколінню криваві жнива в боротьбі за свободу. Те, що починалось як мирний протест проти приєднання до союзу з росією і за європейський курс, перетворилось на справжні бої посеред столиці в самому центрі Європи. Перші. Але не останні.

Росія так і не пробачила моїй країні прагнення до свободи. І ще до початку травня захопила Крим і почала перші дії на Донбасі. Світ обережно спостерігав. Росія грала в гру «нас там немає». Перші добровольці йшли на схід прямо з Майдану. В кросівках, спортивних костюмах та без зброї. Волонтери вигрібали по всьому світові каски-броніки-медицину. Війна, ще не дуже схожа на війну, крадькома розповзалась від кордону.

Аби світ побачив цю війну, мала статись Буча. Мав статись Маріуполь і напис «Діти», який нікого не зберіг. Мали статись Оленівка і Бахмут. Мала статись Каховська ГЕС і багато чого ще.

Моя країна на довгі роки застрягла в лютому. І не мало значення, що там кажуть календарі. Свою весну — справжню весну вільної країни — нам ще доведеться виборювати роками. Ми платимо за цю весну найстрашнішу ціну — людськими життями. Життями тих, хто мав би розбудовувати цю країну, хто мав би перетворити її на вільну Європейську державу. Життями дітей, які ніколи не стануть дорослими, і дорослих, які ніколи не народять дітей.

Дуже давно, ще в позаминулому житті, я була режисером. Кажуть, досить непоганим режисером. Герой однієї з документальних стрічок, які я знімала, був одним з тих українців, які пройшли радянські табори за прагнення свободи. Він сказав фразу, яку я тоді погано розуміла: «Ваше покоління не виборювало свободу. Вам її принесли разом з розпадом радянського союзу в подарунок. Ви не вмієте її цінити. І ви її втратите. Або будете змушені заплатити справжню ціну».

З того часу пройшло, напевно, років двадцять. Цього чоловіка давно немає на світі. І мені нема в кого запитати, чи це і є справжня ціна? Чи вона вже достатня? Чи це тільки початок? Чи доведеться свою ціну платити світу, який ніяк не може стати сильним, незважаючи на те, що всі основи стабільності летять шкереберть?

Світ продовжує спостерігати. Інколи підкидаючи нам зброю, аби ми могли оборонятись. Але світ все ще не розуміє, що війна йде не між Україною та росією. Війна йде між тоталітаризмом та демократією. Це не війна територій. Це війна цінностей.

І якщо зараз дозволити перемогти нашому ворогу, то він не зупиниться. Як не зупиняється жоден маніяк, допоки не буде заарештований або вбитий. Допоки він впевнений у тому, що йому нічого не буде і що нікому насправді немає справи до його жертв.

Інколи маніяк робить щось вже зовсім криваве і кричуще. На кшталт Маріупольського Драмтеатру. Тоді світ жахається і вчергове рішуче засуджує його дії. Засуджує і дає трохи зброї, аби ми могли протриматись ще певний час.

Ніби на гладіаторській арені, коли особливо відчайдушному гладіатору нарешті кидають спис, аби він подовше міг боротись з диким вепрем. Не сподіваючись на його перемогу, але віддаючи належне його хоробрості.

Але між глядачами Колізея та диким вепрем стоїть не гладіатор, а стіна, яку звір не може подолати. І зі своїх безпечних глядацьких місць дуже зручно спостерігати за боротьбою. А між цивілізованим світом і навалою диких варварів немає стіни. Є ми. І у кожного з нас є ім’я й історія життя. Інколи занадто короткого…

Максим був поетом. Євген — судинним хірургом. Наталка — мікробіологом. Влад — юристом. Василь — оперним співаком. Олександр — солістом балету. Паша — телеведучим. Давід — скрипалем. Вікторія — соціальним педагогом. Денис — міністром внутрішніх справ. Аліна — важкоатлеткою. Андрій — режисером.

Їх більше немає на цьому світі. Як немає сотень тисяч інших українців. Вони ціною власного життя вибороли світу ще трошки часу, аби він отямився.

Але щодня нас стає менше. І одного дня ми закінчимось. Фізично. І армія варварів опиниться на кордоні Європи. Чи готовий буде світ платити ту ж ціну, що і ми? Не санкціями, не зброєю, а життями? Я не знаю. Та й реальних шансів побачити це у мене немає.

Або я побачу, як прийде весна в мою країну, або буду серед тих, про кого хтось потім скаже: «Її звали Леся. Вона була непоганим режисером і непоганим воїном».