Катерина Городнича

Батьки підлітків у переважній більшості знають, які заспокійливі краще пити, щоб вижити у власному будинку. З часом багато хто вчиться, що легше просто не заходити в кімнату свого тінейджера, ніж хапатися за серце щоразу, коли намагаєшся пролізти крізь завали розкиданого одягу, брудного посуду і обгорток з-під усього на світі.

Тобто всі, хто пережив пубертат своїх чад, автоматично стають ветеранами батьківства

А тепер давайте додамо у цей коктейль війну і біженство — іноземна мова, чужа країна, інший менталітет в суспільстві і, головне, чужий дім. Це у себе в квартирі ми можемо призначити кімнату підлітка «депресивною індустріальною зоною» і пересидіти в засаді, аж поки він нарешті не поїде кудись вчитися. Після того в дитячій можна зробити капітальний ремонт і чекати на канікули вже адекватну дорослу людину. Коли ж ти селишся у чужих людей або знімаєш житло за правилами інших країн, то в контракті може бути пункт про те, що в ваш дім у будь-який момент можуть завітати господарі. У таких умовах перетерпіти вже не виходить.

Але будьмо об’єктивними. Важко не тільки батькам, а й самим підліткам. У момент, коли вони мають формувати свою самоідентифікацію, їм доводиться ще й намагатись вписатися в неукраїнське суспільство.

Комусь пощастило — і діти виявилися достатньо гнучкими. У першу чергу, йдеться про тих, хто до вимушеного виїзду вже знали мову

Ми два роки живемо у Вельсі. Мій чотирнадцятирічний син виявився тим самим рідкісним виключенням. Він володів англійською, легко знайшов місцевих друзів в школі і відчуває себе зараз, напевно, навіть більше інтегрованим, ніж це було в українській школі. Тому я довго жила з «упередженням виживання». Тобто мені здавалося, що діти в цілому адаптуються краще за дорослих. Допоки все частіше не стало звучати від батьків інших українських тінейджерів, що син чи донька — у вакуумі, замикається і стає більш похмурим, ніж це має бути у цьому віці.

Українська сценаристка та продюсерка Лариса Марцева восени 2023-го року вирішила, що українських підлітків варто було би принаймні зібрати докупи і перезнайомити між собою. Рішення прийшло само собі, бо має теж 15-річного сина, якому важко давалася інтеграція. Так виникла Film4Teens — кіношкола для тих, кому від 14 до 18 років. Вона згадує, що на початку основною метою було хоча би змусити їх виходити з дому і спілкуватись. Втім, проєкт розростався на очах. В один з днів кіношколи Лариса нарахувала 62 учасники:

— Власне, моя ідея була створити безпечне середовище для підлітків. Ми ніякі високі завдання перед собою не ставили, особливо щось, на кшталт, психологічної реабілітації. Тому що я не фахівець аж ніяк, не психолог. Але потім підходили батьки і розповідали окремі історії, як кіношкола врятувала дітей, бо самотність і неможливість спілкуватися з кимось зі своєї зграї просто вбивали наших дітей.

Через те, що вони знайшли одне одного, вони створили дружнє коло, якого їм так не вистачало

Від початку учасники кіношколи навчалися писати сценарій, знімати відео і монтувати короткометражки. Нічого дорогого у виробництві — все в телефоні. Коли в кінці двомісячного курсу діти зробили 5 коротких фільмів, з’ясувалося, що розходитися вже ніхто не хоче. Далі Ларисі довелося створити різдвяну п’єсу — і вчорашні малолітні кінематографісти перетворилися на театральних акторів. 

На цьому етапі вже підключилися й батьки. Костюми, реквізит — все це робили всією спільнотою. Декому з батьків і на сцену довелось вийти. Наступним викликом стала річниця початку повномасштабного вторгнення. 13 тінейджерів і декілька дорослих стали частиною мовчазного перфомансу, який показали в торговельному центрі в Кардіффі. 

Феномен «оживання» українських підлітків Південного Вельсу став настільки очевидним, що зараз у Лариси є запити на проведення лекцій в інших регіонах щодо створення подібних дитячих спільнот. Тож, це показник того, що проблеми у цієї вікової групи поширені всюди, додає жінка: 

— Вони — найбільш вразлива група, тому що підліткова, гормональна та криза самоідентифікації, вже свідоме сприйняття того, що відбувається в країні і з їхніми батьками, з ними самими, — все це накладається одне на одне. І їм адаптуватися і пережити все значно важче.

Кардіффська міська адміністрація безкоштовно виділила українській громаді приміщення для хабу. Це дозволило Ларисі Марцевій розгорнути цілий план розвитку «точки збору». Одним із проєктів стала «Чоловіча розмова».

Не секрет, що серед семи з половиною тисяч українських біженців у Вельсі абсолютна більшість, — жінки і діти. І це ще один виклик, особливо для підлітків-хлопців

Відсутність чоловічої фігури поруч, особливо в той момент, коли це так потрібно, Лариса вирішила компенсувати спецподією. Вона запросила працівника кардіффської Ради з питань біженців, Ніка Височанського, який, маючи українське коріння, абсолютно вільно володіє українською мовою. У призначений день вхід до хабу жінкам і дівчатам був суворо заборонений. Тому що там відбувалась «Чоловіча розмова». Хлопці говорили з Ніком і ставили йому питання, які не можуть обговорювати з мамою. Але про що саме йшла мова, ми з вами не дізнаємось, тому що мені, мамі підлітка, як ви розумієте, вхід теж був заборонений.

Підсумовуючи, можна впевнено сказати, що завдяки кіношколі, у українських підлітків Південного Вельсу з’явилось суспільне життя. А у декого — навіть особисте.

Звісно, це не допоможе їм з інтеграцією в британське суспільство, але свою «зграю» вони знайшли

Однією з прикмет Різдва як попсового культу в усьому світі є британський фільм «Love actually». Пам’ятаєте безсмертні співи Білла Найї «Christmas is all around»? Він точно не брехав. Різдво натурально всюди в Британії. 

І починається воно найпізніше 1 грудня. Десь із цього дня радіо ВВС1 починає транслювати пісні виключно різдвяної тематики. У будинках з’являються ялинки і мішура, а в супермаркетах стартує святкова манія полювання за подарунками. 

«Давайте вже після свят» починається з приходом грудня. Щойно закінчується Гелловін. Ялинки в будинках з’являються в проміжку між першим і шостим грудня. Ще раніше на головних площах міст будують різдвяні ярмарки. 

І хоча на всіх рекламних бордах різдвяні активності зображені в засніжених ландшафтах, за зимове свято віддуваються повсюди хіба гірлянди та червоно-зелені кольори з намальованими сніжинками. Сніг у Великобританії вважається стихійним лихом — достатньо лише одного сантиметра зимових опадів, як тут уже закриваються школи, а автомобілісти або лишаються вдома, або потрапляють в хроніку ДТП. Тож снігова казка тут — виключно гіпотетична розвага. 

У Лондоні, в Гайд парку, величезний Вандерленд з атракціонами, ярмарком та льодовими фігурами за грудень акумулює величезні гроші. Більше десяти років у британській столиці взимку будують один з найбільших різдвяних майданчиків у світі. 

Але українці — «Галі балувані». Пам’ятаючи зимові містечка на ВДНГ або на Платформі в Києві [місця, де традиційно відбувались до війни масштабні різноманітні культурні заходи. — Ред.], чи новорічну ілюмінацію в центрі Харкова до 2022 року, нас сірими ландшафтами та каруселями світових столиць не надто вразиш. Гектари розваг закриваються вже 1 січня — і в цьому одна з очевидних відмінностей Сполученого Королівства від України. Наші люди зазвичай викреслюють із життя січень. Тут «пропащим» місяцем можна вважати грудень.

Інша справа — домашні різдвяні традиції. Ми виростали переважно на американських фільмах про Різдво, тому чисто англійські ритуали для мене виявилися цілковитою несподіванкою. 

Другий рік поспіль я і мій син святкуємо Різдво в країні «лівої ноги Бекхема і правої ноги Бекхема», а також Г’ю Гранта і Містера Біна. 

У будинку наших валлійських друзів щороку встановлюється п'ять ялинок. І це не враховуючи решти декору, який у більш скромних умовах і сам міг би грати роль головної ялинки в хаті. Тут досі обов’язковим елементом подарунків є листівки. По всій Британії розкидана мережа спецмагазинів, де продаються виключно поштівки. З українським раціональним підходом, коли листівки — це додаткова макулатура, ми з сином включились в ці «перегони» лише з другого року. Можна сказати, адаптувалися.

Торік наші валлійські друзі запросили нас із сином на обід 25 грудня. Ми повністю відчули флешбеки з дитинства, коли на Новий рік люди були спроможні запхати в себе тижневий запас їжі за декілька годин. Але поїдання їжі почалось задовго до святкового обіду — під час готування та сервіровки столу. Тут немає радянських олів’є чи шуби, але умовний мезим 25 грудня не завадив би й у валлійському селі.

Головна страва на різдвяному столі — індичка. Але поки до неї дійде справа, організм вже просить пощади. Починати святкову трапезу заведено або з салату, або з супу. Це не враховуючи джину з тоніком, який працює як підбадьорюючий засіб для всіх учасників кухонних клопотів. Суп тут сприймається практично так само, як салат. Це переважно суп-пюре з овочів. Це смачно. Але краще не наїдатись, бо головне ще попереду. 

Традиції дванадцяти страв тут немає. Але є великий ентузіазм валлійців. Тому кількість різновидів їжі впевнено наближається до тих самих 12. Кульмінація — індичка. З останніх сил треба скуштувати запеченого гіганта. А потім із жахом зрозуміти, що після цього ще йде обов’язковий десерт. Це солодкий пудинг, просотаний алкоголем і политий ще більш солодким сиропом. Якщо ви любите навернути чистого цукру столовою ложкою, вам сподобається. Але на місце в шлунку не розраховуйте. 

Втім, їжа — це опціонально і залежить від родини. А от різдвяні ритуали — то святе. Хоча ані зі святістю, ані з народженням Ісуса Христа, вони не мають нічого спільного. Кожен учасник застілля отримує «крекер» — це на вигляд щось середнє між хлопавкою і гігантською цукеркою. Сусіди по столу мають потягнути  цей крекер у різні боки і розірвати його. Всередині буде кольорова паперова корона, маленький подаруночок, а також папірець із жартом або загадкою. Шансів не нап’ясти на себе вишукану корону, що нагадує поробку середньої групи дитсадку, немає ні в кого. Традиція. Далі всі по черзі зачитують свої жарти із крекерів, а далі можуть початись різні застільні ігри. Але при цьому не можна забувати жувати. 

Всі ці традиції, включно з новорічною ялинкою, з’явились в Британії на межі 19 та 20 століття. Їх з Німеччини завіз в країну чоловік королеви Вікторії. Тому ми всі знаємо Санта Клауса, а не Сент Ніколаса. Хоча, на відміну від Америки, Санта Клауса тут давно перейменували в «Тато Різдво» (Father Christmas). Знову ж таки, нагадую, що Різдво — це наче ж день народження Ісуса. Тож хто кому в цьому випадку тато — велике питання. 

26 грудня в країні теж вихідний. Називається це Боксінг дей. Я щиро думала, що після паперових корон, картонних цукерок і Тата Різдва, тут завели традицію проводити різдвяні бої з боксу. Але, виявилось, що до святкової бійки це не має жодного стосунку. У цей день господарі-аристократи видавали своїй прислузі бокси — пакунки з подарунками. А самі зазвичай їхали на полювання. І хоча в сучасних умовах саме вбивати дичину вже мало хто наважується, але ще торік мої валлійські  друзі попередили мене, щоб я цього дня своїх котів не випускала на вулицю. Стріляти не будуть, але ганяти на конях з оравою собак алеями нашого елітного села знайдеться багато бажаючих. Тому пухнастим котикам краще не гратися в зайців чи качок і посидіти 26 січня вдома.

Загалом індустрія Різдва в Британії годує купу бізнесів на рік вперед. Музиканти пишуть цілі різдвяні альбоми, які будуть у ротації на радіостанціях протягом місяця. Платформи і телеканали змагаються у кількості зимових казок — романтичних комедій. У цьому неабияк британцям допомагають американці. Тільки протягом 2023 року телеканал Холлмарк, який спеціалізується на приторних мелодрамах, до свят випустив 42 (!) різдвяних фільми. 

Отже, навіть якщо ви Ґрінч в душі, уникнути різдвяних веселощів в Британії вам не вдасться.

Перше питання, яке мені ставлять друзі-автомобілісти після мого переїзду в Британію, наскільки швидко я навчилася їздити лівою смугою або як воно — їхати за кермом праворуч, а не ліворуч. Щодо їзди по зустрічній (тобто лівою смугою), можу вас запевнити — ти просто їдеш: мозок переключився відразу ж, як я з’їхала з порома у березні 2022-го. Якщо не враховувати кількох епізодів, коли на автомобільних колах я намагалася рушити в протилежному напрямку, призвичаювання до лівостороннього руху пройшло безболісно.

А от переналаштування на кермо cправа йшло трохи болючіше. Коли я попрощалась зі своєю українською машиною та змінила її на місцеву, певний час було важкувато зрозуміти габарити нової автівки.  Особливо зважаючи на місцевість, де я живу зараз. Тут переважно вузькі дороги для руху в один бік, з «кишенями» для того, щоб роз’їхатися із зустрічною машиною. З обох боків цієї дивної вигадки людства — суцільні кущі в два метри. Поки я їздила ними в своїй українській машині, сидячи ліворуч, я притискалась якомога ближче до лівого боку і практично до сантиметра могла скоротити відстань, щоб з іншого боку мене не зачепив інший автомобіль. Тепер же, з правим кермом, я маю розраховувати цю відстань інтуїтивно. Місяці за три навчилася, але стресу набралася на рік наперед.

Найважчим було переключити мізки з кілометрів на милі. Математик з мене такий собі, тож множити і ділити на 1,6 в режимі кермування було додатковим атракціоном.

З 1 серпня 2023 року в Уельсі, де я живу зараз, місцевий парламент зобов’язав знизити ліміт швидкості в населених пунктах до 20 миль на годину. У Британії, де населення майже вдвічі більше, ніж в Україні, щороку на дорогах гине в середньому 1700 людей. Для порівняння, в Україні у 2021-му загинули більше 3000. На трасах тут стається лише 5% всіх ДТП, решта — в населених пунктах. Отже, 20 миль або 32 кілометри на годину — і не більше. Коли я у місцевих спитала, чи є у них ті самі 20 «бонусних» кілометрів, на які безболісно можна перевищувати швидкість в Україні, всі як один кліпали очима і не розуміли, що я маю на увазі. Варто зазначити, що валійці не надто задоволені нововведенням, адже у більшості машин з круїз-контролем таку швидкість навіть не можна встановити як ліміт. Тобто в межах міст та сіл треба дивитись не на дорогу, а також пішоходів та велосипедистів, які легко тебе обганяють, а на спідометр, щоб, не дай боже, не їхати 21 милю на годину.

Не важко здогадатися, що вже в перші місяці за кермом автівки на британських номерах я отримала «лист щастя» від поліції про перевищення швидкості. У цей момент я пустила тиху ностальгійну сльозу за своїми поїздками українськими дорогами, де можна було, не виходячи з-за керма, отримати повідомлення в Дії, там же натиснути одну кнопку «сплатити штраф» і їхати далі. 

У паперовому листі мене просили спочатку заповнити анкету, де я мала визнати, що саме я і ніхто інший була за кермом автомобіля-порушника. Відповідь треба відправити на зазначену адресу (тут варто пояснити, що в Україні багато послуг можна отримати через інтернет —  сайт чи аплікацію). Для того треба поїхати на пошту. Далі приходить наступний лист, де пропонують на вибір три опції:

— пройти одноденний курс «Ліміт швидкості», заплативши за нього приблизно 90 фунтів (більше 4100 гривень);

— заплатити штраф (розмір якого визначається відповідно до моїх доходів), при цьому отримати три поїнти (бали) у британське водійське посвідчення;

— судитися з поліцією, доводячи, що не така вже я й порушниця.

Найстрашніше в цьому переліку — це бали. Кожна водійська ліцензія в Британії має «депозит» з 12 поїнтів. Отже, варто чотири рази перевищити швидкість, права забирають і нові можна отримати, лише заново склавши іспити (дуже дорогі й такі, що люди їх по сім разів складають). Але і це не все. За наявності поїнтів стрімко дорожчає страховка, яка й так обходиться зовсім не дешево. Моя, наприклад, — 50 фунтів (приблизно 2300 гривень) на місяць. І це з ідеальними показниками, великим стажем водіння та відсутністю страхових випадків протягом багатьох років. З поїнтами вартість страховки може зрости вчетверо. 

Мій вибір очевидний — курси для любителів швидкості. Таке щастя доступне лише раз на три роки. Якщо я знову перевищу швидкість до 2026 року, то опції «посидіти за партою» у мене не буде — тільки штраф плюс поїнти.

Курси тривали майже три години, з яких справді цікава та важлива інформація зайняла хвилин 10. На самому початку мені і ще тридцятьом неслухняним громадянам розповіли, як без знаків визначити, яка саме це дорога і який тут встановлений ліміт швидкості. Далі ми мали, як в дитячому садочку, вголос і хором щиро обіцяти, що більше так не будемо.

Схема приблизно така: 

— Давайте всі скажемо, чому ми перевищуємо?

— Бо запізнюємось!

— А що ми будемо робити, щоб не запізнюватись?

— Раніше виїжджати!

— Що нам заважає раніше виходити з дому?

— Обставини!

— Що ми робитимемо з обставинами?

— Докладемо зусиль, щоб їх подолати!

За пару днів на електронну пошту прийшов лист від дорожньої поліції, що я тепер чиста і знову непорочна. Всі поїнти на місці. Ніхто не здогадається, що я порушила правила.

Не можу не сказати, що «постраждала» я за власну чесність і частково за невроз. Згідно британського законодавства, будь-який іноземець, який приїжджає в Британію більше ніж на півроку, має перереєструвати автомобіль, отримавши британські номери. А через рік всі мають поміняти свої права на місцеві. Машину з українськими номерами не фіксують камери, а українські водійські посвідчення не мають поїнтів. Ми тут всі вчимося помічати за собою, що раніше ми порушували за дефолтом і часом навіть не звертали на це уваги. Отже я в рамках своєї власної програми «Стань краще і не дратуй Британію» побігла все робити правильно однією з найперших. Продала українську машину, купила британську, обміняла права. І… через місяць після цього британський уряд дозволив українцям не міняти ані права, ані реєстрацію автомобіля протягом дії терміну візи. Тобто три роки. З чим я себе і вітаю.

Чому антидепресанти зненацька знадобилися тим, хто ніколи не вважав себе схильним до депресивних станів, тим, хто до війни роздавав енергію, як вай-фай, тим, хто раніше виходив із найважчих моментів життя з посмішкою?

Я — українська журналістка в Вельсі. Я тут півтора роки і вперше забрала в аптеці свої антидепресанти.

Ми всі давно прочитали десятки матеріалів про стадії адаптації емігрантів. І хоч ми не є емігрантами, ми — біженці. Та з точки зору психології людини, яка опинилась в чужій країні, різниці немає.

Я рік працювала в місцевій адміністрації на посаді ментора з працевлаштування для українців. На перший погляд це — структура, яка має допомогти знайти людям роботу.

Так думала я. І так думали ті українці, які звертались до нас за допомогою. Насправді ж організація надає консультації, допомагає з резюме, тренує, як пройти співбесіду, але не шукає роботу. Українці одне за одним отримували свою дозу розчарування. Тож вийшло так, що ті самі «стадії адаптації» я проходила десятки разів — з кожним з підопічних окремо.

Перша стадія — «Медовий місяць». З тих, хто доїхав до Британії, переважна більшість — люди, які доклали трошки більше зусиль, ніж просто виїхати до Польщі чи Німеччини, наприклад. Бо потрібна була віза. Також власноруч треба було знайти місцевих, які були згодні прийняти вашу родину до себе в дім. Пройшовши цей шлях і зустрівши безпрецедентну підтримку від місцевих, ми переважно впадали в ейфорію. Важкий шлях подолано, зараз діти спокійно підуть до школи, а ми ледь не завтра підемо працювати. Як звикли в Україні. 

Десятки разів я бачила, як люди, які багато чого досягли на батьківщині, але не володіли англійською, щиро вірили, що за кілька місяців рівень мови буде на достатньому рівні, і вони зможуть повернутися до своєї діяльності. З одного боку — віра в себе, а з іншого — інфантильна віра в те, що всі навколо допомагають.

На другій стадії — «відході від ейфорії» — ми починаємо помічати, що гостинність місцевих британців «заточена» на первинну допомогу. Тобто нагодувати і привезти одяг. Інтегруватися, щоб працювати на рівних, доведеться вже самостійно.

Починається дауншіфтінг, багато кого це ламає. На цьому етапі люди починають шукати своїх і намагатися разом вигребти на поверхню. Тим самим віддаляючи інтеграцію і покращення мови. Це купкування грає не на нашу користь — ми починаємо ділитися своїм емоціями, отримуємо від інших підтвердження загального розчарування і топимо себе в переконанні, що перспективи немає.

Ми зараз тут. Це точка, де переважній більшості біженців стають потрібні антидепресанти. Мій пік трапився в момент остаточного визнання факту, що моя робота не приносить того результату, на який розраховую і на який, головно, розраховують люди, що звертаються до мене. А найстрашніше, що ця робота за замовчуванням не передбачає цього. 

Я пів року не могла повірити, що мене може наздогнати депресія. Коли ти сонна 24 години на добу, коли немає енергії і бажання щось робити, коли ніякі ідеї не викликають ентузіазму. Я їла вітаміни жменями, тому що думала це — акліматизація. Я намагалася розібратися з гормональним фоном, тому що підозрювала збій через переїзд і стреси. І лише за кілька місяців, коли нічого з того не спрацювало, допустила думку, що це вона — депресія. За всіма пунктами. Крім суїцидальних настроїв. 

До ментального здоров’я в Британії дуже багато уваги. Я потрапила до лікаря буквально за дві години після звернення. Для місцевої системи охорони здоров’я — це просто фантастика. За 10 хвилин мені виписали антидепресанти, за 5 — безкоштовно отримала їх в аптеці.

Звісно, ми не можемо змінити ані ситуацію, в якій опинилися, ані британський ринок праці, але ми можемо допомогти собі. Як в літаку — спочатку дихальну маску на себе. Психіатр або фахівець з ментального здоров’я (в Британії за антидепресантами не обов’язково йти саме до психіатра) — це ваша фея. Попелюшка не може їхати на бал, не привівши себе до ладу. 

Отже, якщо етап фрустрації затягнувся, якщо не вистачає сил вгамувати розпач, нехтувати допомогою точно не варто. Тільки так можна перейти на стадію прийняття і розпочати переписування своєї реальності. Це дивне відчуття повернення собі себе важко переоцінити. І висновок для самої себе — ніколи не приймати за данність кількість і якість власної енергії до життя.