Під час війни Ізраїлю за незалежність 1948 року для передачі вістей з поля бою все ще використовувалися спеціально натреновані голуби. В армії були спеціально натреновані солдати, які крім зброї носили на собі велику коробку з, власне, голубами з різних місць, яких в потрібні моменти відправляли з відповідними повідомленнями, бо голуб — птах розумний і ніякої пошти нікому не доставляє, він просто летить додому. Та смертельно поранений зовсім юний солдат-голуб’ятник на прізвисько Бейбі з своєї коробки тремтячою рукою виймає не армійського, а контрафактного голуба, якого дала йому кохана. Другою тремтячою рукою в цей час Бейбі маструбує, щоби кінчити в маленький тубус для записки, який кріпиться на лапку голуба. Останнє, що він встигає в житті — під перехресним вогнем побачити, як стрімко та впевнено злітає неушкодженим в небо голуб, несучи дуже незвичний подарунок.
Дівчина, неповнолітня волонтерка в зоопарку, що так само, як і Бейбі кохається в голубах і воліє їх товариство понад людське, приймає голуба і добре розуміє повідомлення: напередодні відбуття Бейбі на війну вона запропонувала йому здійснити перший для них обох секс. Але він відмовився і сказав, що все відкладається до кращих часів, які обов’язково настануть, і в них буде багато дітей і, звісно, голубів. За допомогою ложки та шприца дівчина використовує посмертний подарунок за призначенням і народжує від Бейбі сина.
Ну і далі там відбувається все, з чого Меїр Шалєв зробив роман «Голуб і хлопчик»: як вона врешті виходить заміж, народжує ще одного сина, ким виростає цей син Бейбі, як він одружується і розлучається і знаходить завдяки уже маминому посмертному подарунку (не такому екзотичному – просто багато грошей) свій власний дім, до якого йому завжди, як голубу, хотітиметься повертатися...
Я читала цю історію давно, до війни, і постійно поверталася подумки до епізоду відправки того останнього голуба, думала — господи, ну яка ж дічь, напевне це реальна історія, бо як таку дічь взагалі вигадати можна? А тепер це діччю мені більше не здається (окрім деталей: скільки той голуб летів чи скільки часу при ізраїльській температурі сперматозоїди можуть зберігати здатність до запліднення — але вірю, що Меїр Шалєв чи його редактори з кимось про це проконсультувалися).
Торік я читала в соціальних мережах розпачливі пости про історію жінки, яка намагалася розв’язати юридичну колізію з використанням кріоматеріалів свого чоловіка, який загинув на фронті. Згідно з законодавством, такий матеріал мали утилізувати. Згодом історій про використання замороженої сперми чи ембріонів загиблих військовослужбовців ставало все більше. І всі ці історії для мене — про моторошний відчай
Темпи прийняття законів та легалізації процедур завжди сильно відстають від розвитку світу і можливостей науки та техніки, і дуже часто за цим стоїть багато особистих трагедій і зламаних доль. Окрім того, є ситуації, які вирішити однозначно просто неможливо, і, як мені здається, історія з посмертним використанням кріоматеріалу — одна з таких.
Фото: Carol Guzy / Zuma Press / Forum
Президент України Володимир Зеленський днями підписав закон, який дозволяє клінікам зберігати заморожені репродуктивні клітини загиблих воїнів протягом 3 років, щоб зберегти генофонд України та забезпечити їхнє право на біологічне батьківство. Це нереально круто та прогресивно — і передбачає нереальні зміни багатьох процедур та підходів.
З одного боку, це історія про право жінки і її тіло — кого, від кого, коли та як виношувати і народжувати. І тут я всією душею за цю жінку, тобто за будь-яку жінку і будь-яке рішення будь-якої жінки. Але з іншого — про трактування та реалізацію того, що написано в законі, про коректно оформлені документи, про поінформованість та професійність (і делікатність теж) фахівців, залучених в процеси на різних етапах. А з найбільш моторошного — це історія про те, що люди змінюються, зокрема під впливом трагічних подій, і змінюються вони непередбачувано. І обставини нашого життя теж постійно плинні, а особливо в умовах війни.
Тут в справу вступає довільна кількість рандомних факторів. Наприклад, чи все ще хотів/ла загиблий/ла дитину з цією жінкою/від цього чоловіка і в цьому світі, що відбувалося з ним/нею на війні та між цими двома в проміжку між здачею біоматеріалу і підписанням документів та загибеллю?
Чи все ще ця жінка після такої емоційної втрати здатна (фізично, емоційно, матеріально) виносити і виростити здорову повноцінну дитину? Чи враховано права та інтереси дитини, яка народжується в ситуацію завідомо складну і драматичну, бо воно ж буде насправді жива маленька трепетна людинка, а не генетичний матеріал?
А також — як саме відбуватиметься реалізація права таких дітей на статус, пільги, майновий спадок? Чи не народжуватимуть таких дітей з метою знайти в них частку того, кого втратили, просто як своєрідний лік від душевного болю (це так не працює і може бути дуже небезпечним для особистості дитини). І ще приблизно стоп’ятсот таких запитань, однозначних відповідей на які нема і не може бути. І взагалі, і в наших реаліях зокрема.
Ну бо... От просто уявіть собі, що жінці в теперішній нашій реальності, де медико-соціальна експертна комісія не завжди визнає право на пожиттєву інвалідність людей, що втратили кінцівки (true story, я знаю людей, які щороку збирають заново всі документи та обстеження, витрачають прірву часу і сил, щоби комісія переконалася, що в них нога не відросла чи нирки нові не утворилися), де дотепер існує акушерське насильство, багато мізогінії і традиційних токсичних уявлень про місце, права і функцію жінки, а також стандарти медицини далекі від доказових — коротше, в Україні, як вона зараз є, — доводиться пройти якусь певну комісію, яка має засвідчити, що жінка при тямі, конструктивно перебула період горювання, здатна виносити та виховати дитину від загиблого воїна без шкоди для себе, оточення та власне цієї дитини.
І це тільки початок.
Далі потрібно буде визначитися з статусом і правами такої жінки і такої дитини, деталями визнання батьківства: в мене вибухає голова уже при намаганні вгадати, буде вона визнаною матір’ю-одиначкою чи ні. Бо в Україні — якщо в свідоцтво про народження дитини вписаний якийсь батько, то жінка не має права на пільги, підтримку та статус матері-одиначки, навіть якщо цей чоловік не проживає з нею та дитиною і не бере участі в житті дитини та її утриманні
А все тому, що органи, які надають такий статус — просто не мають механізмів прийому доказів про фактичну участь людини в житті дитини. Я перевірила все це на собі, там неподоланні хащі. Виходом є позбавлення батьківських прав, але це займає роки, і також майже нереально здійснити без суду й різної жесті.
А далі наступний рівень — а що, якщо на війні гине жінка і спільним кріоматеріалом хоче скористатися чоловік? Хто тоді в кінці кому ця дитина, якщо ситуація з регулюванням сурогатного материнства в Україні і так досить хитка, а тут ще й «якщо одне з батьків загинуло»?
Мені здається, якщо ми як соціум знайдемо — не скажу просте, але все ж — здійсненне функціональне рішення цієї ситуації, і закон буде впроваджено не лише в дію, але й в життя, — це буде прецедент в світовому підході до прав людини, дитини і дійсно сучасного, у відповідності з об’єктивною дійсністю, підходу до батьківства та репродукції.
Це буде неабияке досягнення, але теж — зухвалий і тривожний, проте необхідний в реаліях сьогодення виклик соціальним та етичним нормам загалом.
Читайте також: Що таке кріоконсервація і як вона допомагає українцям здолати смерть?
Українська журналістка, поетка, письменниця. Лавреатка Центральноєвропейської літературної премії «Ангелус» за книжку «Мій дід танцював краще за всіх» (польський переклад Богдана Задури). Співпрацювала з виданнями Esquire, Le Monde, Harpers Bazaar, «Українська правда», «Бізнес», Bird in Flight тощо. Літературні тексти друкуються в альманахах та антологіях в Україні, Європі і США.
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
%20(1).avif)
