Катерина Бабкіна

Не уявляю собі, що думає моя донька про те, що таке війна. На війні тато, йому там видали шапку, він постійно кудись їде на машині і годує великих бродячих собак. На війну постійно треба щось купувати. Війна в Україні. Росіяни спалили літак «Мрія», він був дуже великий — і після війни всі українці разом його обов’язково відбудують. На війні загинула мамина знайома тьотя, яка писала книжки і фотографувалася з білим собакою.

Не уявляю собі також, якщо чесно, що вона думає про те, що таке Україна. Україна — це її батьківщина. Але що це значить? Моя донька не народилася там і дуже недовго там жила. В Україні наша Таня Клубнічка (довга історія), Віка і перша Мішина подружка Маріві. В Україні живе собака, який крав Мішині шкарпеточки, коли вона була маленька (вона так це всім розповідає, ніби пам’ятає!). В Україні похилилася червона калина, бо напали росіяни. В Україні продаються книжечки Абабагаламага (це прямо наша больова точка, дитина постійно просить книжечки цього видавництва — не те, щоби в нас їх мало, але якось вона «викупила», що їх існує більше, ніж в нас є, і періодично просить нову — так і каже: «Ти купи вже зараз, бо з України ще довго буде їхати»).

Це все цілком реальні цитати з розмов з моєю донькою. Коли ця колонка вийде, їй уже виповниться три. Нещодавно ми йшли з нею по вулиці, і без ніякої передмови вона так захоплено каже мені: 

— Мамо, так я українка! 

— Звісно, — кажу, — ти — українка!

— Мамо, а ти — українка? — уточнює.

— Абсолютно українка, — кажу.

І тоді моє дитя показує на жіночку, яка іде нам назустріч. Вона темношкіра і в хіджабі.

— Мамо, а ця тьотя — українка?

— Е-е, ні, — кажу я. 

А вона ставить загалом дуже правильне запитання:

— А звідки ти знаєш?

Доводиться зійтися на тому, що я розгублено виголошую якийсь трошки кріповий [з англійської мови жахливий. — Ред.] набір характеристик, які з більшою вірогідністю дозволять визначити в тьоті українку, але закінчую тим, що я точно знати не можу, чи українка ця тьотя, і, звичайно, краще спершу переконатися, а вже потім казати, чи є хтось українкою чи ні. 

Моя донька забуває цю ситуацію за 10 секунд, а я ще тижнями кручу в голові, чи може темношкіра жінка, мусульманка, з якихось причин бути чи вважати себе українкою? Гіпотетично — так, звісно, але на практиці — чи є такі українки? Взагалі, хто такі українки в наш час? Я знаю українок, які єврейки, кореянки, білоруски, киримли, народжені від обох литовських батьків, які давно проживають в Україні... І ще кілька цікавих комбінацій. Що їх об’єднує — те, що вони вважають себе українками і стоять зараз за Україну та її незалежність і цінності (деякі прямо фізично стоять, на передовій)? Коли ми не живемо всі разом в своїй Україні, бо на неї скидають бомби потвори, бо її частину злочинно окуповано — що об’єднує нас, таки різних, крім цього усвідомлення, що ми українки та українці?

Я думаю про свою доньку і про те, як формується її національна ідентичність, і це просто щось поза межами зрозумілого. Іноді я говорю про це з іншими мамами таких самих малих українців і українок, які толком-то і не встигли побути українками і українцями. І для інших мам це такий же треш, як для мене. Зрозуміло, що нічого не зрозуміло.

По-перше, як говорити з дітьми про росіян, не травмуючи їх (дітей, росіян не шкода)? Як ізолюватися від хароших рускіх на дитячих майданчиках, не створюючи ситуації напруги, яка є стресовою для малої дитини? Як, не провокуючи конфліктів навколо своєї дитини, зробити так, щоби в садку чи школі яка-небудь Ксєнія чи якийсь Нікіта не лізли з своїм пахожим язиком і взагалі близько не підходили? Я не знаю. Мало хто має відповіді.

У деяких батьків ненависть і біль, і травма настільки сильні, що це перевищує турботу про збереження психіки і стабільного безпечного середовища для дитини. З огляду на те, що відбувається, це нормально, коли батьки виразно виявляють ворожість і декларують ненависть. От тільки що з цього може зрозуміти трирічка, для якої смерть, руйнування, втрати — це просто здебільшого щось абстрактне, не до кінця зрозуміле і тому загалом не страшне (після поранення і смерті Вікторії Амеліної і розмови, яку я мала про це з донькою — я плакала, вона запитувала, я відповідала, — Міша кілька місяців про різних наших знайомих питала: «А він/вона уже помер/ла чи ще ні?» З цікавістю і без драми питала)? Дитині зрозуміло, що є агресія і ворожість до певних людей, але чому? І якщо нормалізуємо цю агресію на умовному дитячому майданчику до росіян, то чому не можна нормалізувати агресію на тому ж майданчику до всіх інших дітей, коли на гойдалку черга? 

По-друге, як говорити з дітьми про те, що відрізняє українок і неукраїнок від всіх інших? Вишиванка, любов до пісні, полум’яне серце, сон коло вікон, а дрімота коло плота, вареники, Тарас Шевченко? Так моя донька і вареники в своєму житті лише в Британії і в Франції їла, і Тарас Шевченко в нас в Лондоні у вітальні висить. Міша знає його вірші напам’ять і впізнає його на принтах і в книжках. І, власне, якось спитала мене, чи її подружка Ренн теж читає вірші Тараса Шевченка про качечок? 

— Ні, — кажу, — не читає. 

І отримую знову резонне запитання:

— А чому? 

І в мене просто нема якихось нормальних відповідей на ці запитання, бо по-хорошому я сама не розумію, чого би Ренн не читати Тараса Шевченка теж. 

Я стараюся, якщо ми вже поїхали з України, у першу чергу, зберегти психіку і стабільний розвиток моєї доньки, якось акуратно дозувати страшні речі, а говорити здебільшого про любов. До землі — але дитина потім просить замовити їй з України землі з доставкою. До місць і міст — але дитина не пам’ятає українських міст і місць — і любить багато місць і міст неукраїнських. До своїх людей, але тут-таки доводиться визнати, що не всі наші свої люди —  українці. Я вмикаю старі українські пісні, показую картини Приймаченко, малюю з донькою писанки і крашанки і навіть одного разу зробила ляльку-мотанку, але також ми слухаємо пісеньки тьоті Саші Кольцової, яку Міша бачила, коли була маленька, і вчимо вірші багатьох наших знайомих тьоть і дядь (на відміну від мене, народженої ще в совку, до речі, коли моя дитина хоче шанобливо звернутися до жаби, то не каже тьотя жаба, а каже пан жаба, я на секунду думаю – може це воно? Але ні, пані і пані — це польське звертання). Я думаю, як звести до якогось спільного знаменника лева Приймаченко, літак «Мрія», пофарбоване яйце, моя вміння плести вінки з квітів і те, через що тато на війні — але так, щоби було нормально зрозуміло трирічці? І що далі я думаю, тим більше здається мені, що замовити кілограм землі не така вже й погана ідея. Просто щоби вся ця любов в ситуації, якщо в ній ми опинилися, стала трошечки менше невловимою.

Титульне фото: Sergey Bobok/AFP

В редакційному проєкті Sestry.eu «Як розмовляти з дітьми про війну» беруть участь мами з усього світу. Напишіть нам і Ви! За кожен опублікований у нашому онлайн-журналі лист ми подаруємо Вам книгу.

Під час війни Ізраїлю за незалежність 1948 року для передачі вістей з поля бою все ще використовувалися спеціально натреновані голуби. В армії були спеціально натреновані солдати, які крім зброї носили на собі велику коробку з, власне, голубами з різних місць, яких в потрібні моменти відправляли з відповідними повідомленнями, бо голуб — птах розумний і ніякої пошти нікому не доставляє, він просто летить додому. Та смертельно поранений зовсім юний солдат-голуб’ятник на прізвисько Бейбі з своєї коробки тремтячою рукою виймає не армійського, а контрафактного голуба, якого дала йому кохана. Другою тремтячою рукою в цей час Бейбі маструбує, щоби кінчити в маленький тубус для записки, який кріпиться на лапку голуба. Останнє, що він встигає в житті — під перехресним вогнем побачити, як стрімко та впевнено злітає неушкодженим в небо голуб, несучи дуже незвичний подарунок. 

Дівчина, неповнолітня волонтерка в зоопарку, що так само, як і Бейбі кохається в голубах і воліє їх товариство понад людське, приймає голуба і добре розуміє повідомлення: напередодні відбуття Бейбі на війну вона запропонувала йому здійснити перший для них обох секс. Але він відмовився і сказав, що все відкладається до кращих часів, які обов’язково настануть, і в них буде багато дітей і, звісно, голубів. За допомогою ложки та шприца дівчина використовує посмертний подарунок за призначенням і народжує від Бейбі сина. 

Ну і далі там відбувається все, з чого Меїр Шалєв зробив роман «Голуб і хлопчик»: як вона врешті виходить заміж, народжує ще одного сина, ким виростає цей син Бейбі, як він одружується і розлучається і знаходить завдяки уже маминому посмертному подарунку (не такому екзотичному – просто багато грошей) свій власний дім, до якого йому завжди, як голубу, хотітиметься повертатися... 

Я читала цю історію давно, до війни, і постійно поверталася подумки до епізоду відправки того останнього голуба, думала — господи, ну яка ж дічь, напевне це реальна історія, бо як таку дічь взагалі вигадати можна? А тепер це діччю мені більше не здається (окрім деталей: скільки той голуб летів чи скільки часу при ізраїльській температурі сперматозоїди можуть зберігати здатність до запліднення — але вірю, що Меїр Шалєв чи його редактори з кимось про це проконсультувалися). 

Торік я читала в соціальних мережах розпачливі пости про історію жінки, яка намагалася розв’язати юридичну колізію з використанням кріоматеріалів свого чоловіка, який загинув на фронті. Згідно з законодавством, такий матеріал мали утилізувати. Згодом історій про використання замороженої сперми чи ембріонів загиблих військовослужбовців ставало все більше. І всі ці історії для мене — про моторошний відчай

Темпи прийняття законів та легалізації процедур завжди сильно відстають від розвитку світу і можливостей науки та техніки, і дуже часто за цим стоїть багато особистих трагедій і зламаних доль. Окрім того, є ситуації, які вирішити однозначно просто неможливо, і, як мені здається, історія з посмертним використанням кріоматеріалу — одна з таких.

Президент України Володимир Зеленський днями підписав закон, який дозволяє клінікам зберігати заморожені репродуктивні клітини загиблих воїнів протягом 3 років, щоб зберегти генофонд України та забезпечити їхнє право на біологічне батьківство. Це нереально круто та прогресивно — і передбачає нереальні зміни багатьох процедур та підходів. 

З одного боку, це історія про право жінки і її тіло — кого, від кого, коли та як виношувати і народжувати. І тут я всією душею за цю жінку, тобто за будь-яку жінку і будь-яке рішення будь-якої жінки. Але з іншого — про трактування та реалізацію того, що написано в законі, про коректно оформлені документи, про поінформованість та професійність (і делікатність теж) фахівців, залучених в процеси на різних етапах. А з найбільш моторошного — це історія про те, що люди змінюються, зокрема під впливом трагічних подій, і змінюються вони непередбачувано. І обставини нашого життя теж постійно плинні, а особливо в умовах війни.

Тут в справу вступає довільна кількість рандомних факторів. Наприклад, чи все ще хотів/ла загиблий/ла дитину з цією жінкою/від цього чоловіка і в цьому світі, що відбувалося з ним/нею на війні та між цими двома в проміжку між здачею біоматеріалу і підписанням документів та загибеллю?

Чи все ще ця жінка після такої емоційної втрати здатна (фізично, емоційно, матеріально) виносити і виростити здорову повноцінну дитину? Чи враховано права та інтереси дитини, яка народжується в ситуацію завідомо складну і драматичну, бо воно ж буде насправді жива маленька трепетна людинка, а не генетичний матеріал?

А також — як саме відбуватиметься реалізація права таких дітей на статус, пільги, майновий спадок? Чи не народжуватимуть таких дітей з метою знайти в них частку того, кого втратили, просто як своєрідний лік від душевного болю (це так не працює і може бути дуже небезпечним для особистості дитини). І ще приблизно стоп’ятсот таких запитань, однозначних відповідей на які нема і не може бути. І взагалі, і в наших реаліях зокрема.

Ну бо... От просто уявіть собі, що жінці в теперішній нашій реальності, де медико-соціальна експертна комісія не завжди визнає право на пожиттєву інвалідність людей, що втратили кінцівки (true story, я знаю людей, які щороку збирають заново всі документи та обстеження, витрачають прірву часу і сил, щоби комісія переконалася, що в них нога не відросла чи нирки нові не утворилися), де дотепер існує акушерське насильство, багато мізогінії і традиційних токсичних уявлень про місце, права і функцію жінки, а також стандарти медицини далекі від доказових — коротше, в Україні, як вона зараз є, — доводиться пройти якусь певну комісію, яка має засвідчити, що жінка при тямі, конструктивно перебула період горювання, здатна виносити та виховати дитину від загиблого воїна без шкоди для себе, оточення та власне цієї дитини. 

І це тільки початок.

Далі потрібно буде визначитися з статусом і правами такої жінки і такої дитини, деталями визнання батьківства: в мене вибухає голова уже при намаганні вгадати, буде вона визнаною матір’ю-одиначкою чи ні. Бо в Україні — якщо в свідоцтво про народження дитини вписаний якийсь батько, то жінка не має права на пільги, підтримку та статус матері-одиначки, навіть якщо цей чоловік не проживає з нею та дитиною і не бере участі в житті дитини та її утриманні

А все тому, що органи, які надають такий статус — просто не мають механізмів прийому доказів про фактичну участь людини в житті дитини. Я перевірила все це на собі, там неподоланні хащі. Виходом є позбавлення батьківських прав, але це займає роки, і також майже нереально здійснити без суду й різної жесті. 

А далі наступний рівень — а що, якщо на війні гине жінка і спільним кріоматеріалом хоче скористатися чоловік? Хто тоді в кінці кому ця дитина, якщо ситуація з регулюванням сурогатного материнства в Україні і так досить хитка, а тут ще й «якщо одне з батьків загинуло»?

Мені здається, якщо ми як соціум знайдемо — не скажу просте, але все ж — здійсненне функціональне рішення цієї ситуації, і закон буде впроваджено не лише в дію, але й в життя, — це буде прецедент в світовому підході до прав людини, дитини і дійсно сучасного, у відповідності з об’єктивною дійсністю, підходу до батьківства та репродукції. 

Це буде неабияке досягнення, але теж — зухвалий і тривожний, проте необхідний в реаліях сьогодення виклик соціальним та етичним нормам загалом. 

‍

Читайте також: Що таке кріоконсервація і як вона допомагає українцям здолати смерть?

Якби людство свого часу не навчилося осмислювати та приймати чужий, відмінний від власного, досвід, об’єднуватися незважаючи на те, носіями якого досвіду є інші, — вижити й розвинутися б у нас не вийшло. Здавалося б, підставові знання й доступна логіка, але знову й знову, опиняючись під загрозою чи в стресових обставинах, ми про це забуваємо. Як з цим жити? Якщо чесно, х$&$во.

Хороші новини — механізм цього явища вже давно та детально досліджено й описано. Погані — знання це чомусь не сильно допомагає. Процес «іншування», поділу людей на своїх і чужих з подальшим приниженням і наділенням негативними рисами «іншого» загострюється, коли люди відчувають загрозу власній безпеці, тиск, напругу, невпевненість і пригнічення, на які не можуть вплинути.

У таких ситуаціях часто виникає потреба підтвердження власної «нормальності» й «правильності», підкріплення переконання, що «я і такі як я все робимо вірно». Проте іншування ще нікому не допомогло позитивно на щось вплинути, натомість воно повсякчас робить людей вразливішими до маніпуляцій.

Але люди все одно на це пристають, бо це просто, не вимагає зусиль, знань чи аналізу, до того ж приносить моментальну емоційну втіху: вони — погані, ми — хороші, оуєє

Клас, переконання, етнічна приналежність, сексуальність, стать, національність чи просто різниця досвідів (матір — не матір, воював — не воював, виїхала — залишилася) виступають стартовою точкою узагальнення, а далі спрацьовує ефект снігової кулі. На «інших» навертається все погане, вони обростають подекуди найнеймовірнішими негативними рисами, тоді як на «нас», навпаки, автоматично намотується все хороше, часто те, що в дійсності навіть поруч не лежало.

За таким принципом у 2022 почалося протиставлення тих, хто залишився в Україні, тим, хто виїхав за кордон. Я довго й з жахом спостерігала за цим процесом у надії, що зосередженість на спільній меті візьме гору. Але цього не сталося. Незважаючи на те, що будь-який контекст чи наратив, що роз’єднує суспільство, є зараз для України загрозливим і небезпечним, снігова куля продовжує котитися й намотувати. І за майже два роки війни вона виросла до вражаючих розмірів. Таких, що мимохіть виникає питання, чи не стане ця снігова куля між нами тепер назавжди?

Я захоплююся самостійним, свідомим і відповідальним вибором людей — будь-яким вибором. Можливості, запас пружності, сили, обставини та відповідальності в кожної людини свої, а відтак узагальнювати та порівнювати їх безглуздо. Особливо — порівнювати, хоча б тому, що є тисячі факторів, буквально тисячі, які впливають на прийняття рішення кожною конкретною людиною в кожній конкретній ситуації, і взяти їх усі до уваги іншій людині неможливо.

Як на мене, є лише два мірила того, що можна й добре, а що не можна й погано: чинне законодавство й Декларація прав людини. Все, що вони гарантують, можна і добре, і діапазон виборів, а відповідно, прожитих досвідів чималий

Страшно й дико спостерігати за поділом «Виїхали — Залишилися», коли йдеться про тих, хто виїхав законним шляхом. Особливо про жінок з дітьми (хоча не тільки). Але ще страшніше — бути свідком протиставлення цих двох досвідів і того, як по межі між ними повільно й упевнено йде тектонічна тріщина суспільного розколу. Ні, це не потенційно небезпечно, це не про колись, коли нам доведеться знову жити разом у переможній країні. З цим розколом переможної країни може не статися взагалі. Тому це небезпечно вже тут і зараз. І ніби всі це розуміють, але не зупиняються. Чи все-таки і розуміють не всі?..

Дійсно, досвід проживання війни в Кракові, на півдні Італії, в Лондоні чи Нью-Йорку сильно різниться від досвіду проживання війни в Києві, Харкові чи навіть Львові й Ужгороді (а в прифронтових містах і поготів). Але я поверну на землю людей, які побиваються, які ми всі стали різні за ці два роки: ми завжди були різні, сюрпрайз.

Хтось виріс у Донецьку, а хтось — на Закарпатті, хтось у нереальних статках, а хтось — на межі бідності (а хтось взагалі за межею), хтось на Липках, а хтось — у селі на Луганщині без туалету. Хтось виховувався у Пласті, а хтось — у Криму без української школи за десятки кілометрів навколо. Хтось зазнав насилля, а хтось плекався в любові й турботі. Хтось виріс у християнському середовищі, хтось — у прорадянському, а хтось — у мусульманському. Хтось у сиротинці, а хтось — у приватній школі в Швейцарії. Хтось був україномовний, хтось — російськомовний. Хтось ненавидів москалів і з молоком матері перейняв очікування, що вони підуть на нас війною, а хтось їздив працювати до Москви, відкривав там компанії та франшизи, консультував й обслуговував. В когось загинули близькі на Майдані, а в когось — ні. Хтось народжував, а хтось ні, хтось визнавав Стамбульську конвенцію, а хтось — ні. І ще тисяча подібних полюсів і неймовірно далеких один від одного досвідів.

До війни (яка, до речі, триває десятий рік) теж були люди, які зазнали неймовірно травматичного чи складного досвіду, а були такі, які не зазнали. Ми всі нереально різні, космічно далекі за сукупністю досвідів і виборів.

І не те щоб по цих лініях згину суспільство не намагалися розламати — намагалися, причому деякі спроби були добре відчутні. Але нам завжди вистачало розуму зупинити це «іншування» в контрольованих межах. З сумом констатую: виявляється, це через те, що так сильно, як зараз, ще не притискало.

Зізнаюся, нещодавно я спіймала за іншуванням і себе

Я зрозуміла, ким є мої «інші». Всі, хто живе зараз в Україні, хто як уміє справляється або не справляється — круті, потужні, незрівнянні люди. Всі, хто виїхав з України на законних підставах і як може вивозить це або не вивозить — молодці. Ті, хто служить, світяться десь над буденною метушнею, і ми всі зобов’язані їм буквально всім, що маємо і будемо мати — назавжди. Всі вищезгадані люди — «мої», я за них і з ними, це все моя Україна. А от ті, хто «топить» за протиставлення між ними, хто проводить поділ на умовних біженців і громадян — вони й є інші, і вони мені не ОК.

Я нічого для них і з ними не хочу, і даю право цим своїм емоціям на існування. Так, хотілося б бути понад цими процесами (особливо з огляду на все написане вище). Не надто приємно заскочити себе за таким дешевим іншуванням. Але якось надто притисло.

‍

На титульному фото — картина Рене Магрітта «Хороші стосунки»

В мене було ціле літо для того, щоби віднести в ремонт тепле взуття. Три довгих місяці, навіть більше — в Лондоні потепліло достатньо, щоби носити сандалики і балетки уже наприкінці квітня. Влітку зовсім не хочеться думати про високі черевики, чобітки-челсі та туфлі на товстій підошві, тож і про таку дрібну прозаїчну справу геть легко забути, але я була до цього готова: громіздкі пари демісезонного взуття, всі потребують ремонту, я залишила на найзручнішій полиці, тій, що завжди на виду.

Три довгих місяці, навіть більше, вони стояли там і заважали мені обирати літнє взуття на сьогодні. Я думала про них кожен божий день, доки вчора отак в одну ніч не почалася справжня осінь. Тепер дощ не вщухає, вітер дме, і в ноги страшно холодно. Сьогодні я вбрала шкарпетки під тоненькі шкіряні туфлі: все тепле взуття потребує ремонту. 

«Ти адаптувалася. Тепер розквітнеш»

В липні минув рік, як ми живемо в Лондоні. Лондон добрий до нас. Мені вдається тут все, що повинно вдаватися. Я навіть почала займатися тенісом. Моя місцева приятелька, пригадую, сказала мені, коли я розповіла їй, що от ми уже рік тут: ти адаптувалася. Тепер розквітнеш. 

Ця думка кружляла мені в голові, як пташка під куполом якоїсь порожньої лункої споруди, і не знаходила місця, де б присісти. Я? Розквітну? 

Від лютого 2022 я взагалі не думаю про те, щоби розквітати. Зізнаюся, є в цьому навіть певна полегкість: вдома я завжди спішила розквітати. Подорожувати, змінювати своє та, за можливості, іще чиєсь життя на краще, добиватися, долати, вирішувати, наснажуватися, надихатися. Це давало мені рушійну силу, але і створювало навантаження і тиск. Але тепер це все настільки далеке для мене, що пташці думки про розквіт не знайшлося місця, де прихилитися в моїй голові, і вона випурхнула звідки недовго після розмови із приятелькою. Навантаження і тиску не поменшало, але їх тепер створюють зовсім інші речі. 

Коли я розповідаю комусь, як мені тут, я постійно починаю з перепрошення: мені пощастило, кажу, я знаю мову, легко даю собі ради з установами і бюрократичними процесами, маю навичку розбиратися в документах і шукати та перевіряти інформацію, маю роботу і прибуток. Тільки нещодавно я звернула увагу на те, що знають мову, мають різноманітний досвід життя закордоном та більш-менш стабільний прибуток незалежно від місця проживання і функціонування українського ринку не всі, а от перепрошують за те, що їм пощастило, майже всі. Мені пощастило швидко знайти роботу, — кажуть жінки, які самі тягнуть своїх дітей і батьків. Мені пощастило, мої діти уже дорослі (чи навпаки, ще малі), — кажуть мами, які уже майже два роки працюють щодня за маму, тата і обох дідусів і бабусь. Нам пощастило отримати окреме житло, — кажуть очільниці родин, які тепер тісняться всі разом в дуже далеких від комфорту умовах. Нам пощастило з родиною, що нас прихистила — кажуть ті, що з дітьми ділять одну кімнату в чужому домі і дотепер стидаються з’ясувати, де що лежить на кухні і мають дуже обачно складати посудомийку, щоби нікого не засмутити, бо в домі ж є своя традиція і свій стиль її складання. І так далі, до нескінченності. 

Я чула, як жінки перепрошують за те, що їм пощастило, адже їхній чоловік після поранення на фронті був визнаний непридатним до військової служби і зміг до них приєднатися. Поза контекстом це звучить уже просто страшно, та й якщо чесно — в контексті теж.

Не можна зцілитися чи зберегтися, переконуючи себе, що страшні речі насправді не такі вже й страшні

Люди завжди намагаються нормалізувати те, що з ними відбувається — особливо коли воно відбувається довго, і вплинути на те, щоби воно перестало відбуватися, змоги немає. Що більша загроза, що більше обставини нас зруйнують, то завзятіше ми їх для себе нормалізуємо: нам здається, в такий спосіб ми даємо собі шанс вціліти. Але не можна зцілитися чи зберегтися, переконуючи себе, що страшні речі насправді не такі вже й страшні, й не так уже нас руйнують і болять. 

Те, що відбувається в Україні зараз — страшно, несправедливо і неможливо. Ми усі цим зранені, навіть якщо з вигляду зовсім ціленькі і посиділи в підвалах всього один-два дні. Навіть якщо з найближчих рідних усі все ще живі. Навіть якщо сьогодні нема нікого, хто на передовій і не відповів на повідомлення «Як ти?», а отже, невідомо чи вже відповість. 

Це не нормально. Це не можна нормалізувати силою думки, надзусиллям і формулою «мені пощастило, іншим складніше» просто тому, що нормальній людині не стає легше від того, що комусь складніше. 

Ми всі маємо ліміти

Нещодавно я прочитала книжку. Не було б чим хвалитися, але це перша книжка з грудня, яку я прочитала. Я навіть не можу сказати, що в мене не було часу, я ж бо звикла жити в парадигмі, що на те, що тобі справді потрібно, час завжди знайдеться. Я ще не навчилася казати собі, що є обставини, за яких це магічне правило не працює зовсім, але я уже навчилася помічати це в житті інших. Наприклад, одна моя знайома нещодавно пожалілася на те, що здає і здає аналізи крові і не може виявити, що з нею не так: уже три спроби здати на права, а все ніяк, а вона ж сумлінно вчиться і раніше справлялася зі значно складнішими об’ємами інформації. 

З квітня минулого року вона сама з двома дітьми живе в місті, де не була ніколи до того, в новому для неї мовному середовищі; вона з нуля відремонтувала і обжила квартиру, влаштувала всіх в школи і на гуртки, перереєструвала авто, підтвердила свої професійні дипломи та сертифікати, влаштувалася на роботу, вивчила десятки нових маршрутів, сотні нових слів, запам’ятала нові імена й обличчя, нові правила сортування сміття, вимоги до шкільного дрескоду і ланчбоксів, нові схеми обрахунку й оплати податків та зборів, страхових внесків, реєстраційних зборів за одне, друге і п’яте. 

Разом з тим, як і в регулярному житті її діти хворіють і потребують уваги і любові, а також їжі, одягу, іграшок і навчальних матеріалів, її батьки потребують підтримки, а її чоловік в важкій депресії далеко від неї, він боїться смерті і на тлі цього в нього розвинувся тривожний розлад. Вона говорила мені про аналізи крові, а я дивилася на неї і думала: вона серйозно не розуміє, що, може, просто насправді нереально зараз спроцесити ще й дорожні знаки і пріоритети руху? Але авто є, а прав немає, і вона не може дозволити собі їх не отримати, бо тоді зможе частіше їздити і бачитися з чоловіком і краще облаштувати логістику своїх дітей. 

Я сказала їй, що ми всі маємо ліміти, і що їх, безперечно, завжди можна розширити, але лише спершу визнавши. Вона спитала, чи відчувала я якесь особливе знесилення, коли в мене виявили дисфункцію щитовидної залози. Я порадила їй перевірити вуха, бо вона мене не чує. Ми посміялися. Я майже переконана, що вона потім гуглила про щитовидну залозу — набагато простіше прийняти те, що в тебе тиреоїдит, діабет, переінфарктний стан чи навіть деменція, ніж те, що ти просто не можеш справитися ні з чим іще крім того, з чим і так уже справляєшся. 

Ми живі, допоки живі

Іноді просто неможливо розквітнути, коли твій дім у вогні. Страшно жити, коли стільки людей щодня втрачають життя — ти потопаєш в почуттях провини, зневіри, в сумнівах, чи маєш ти право на все те, що маєш. Це виснажує, не кажучи вже про все інше — більш грубі, приземлені матерії тисяч і тисяч питань і справ, які доводиться розрулювати в новому середовищі, не розуміючи мови, ментальності, контекстів, натяків і часом просто принципів життя. 

Ні, звісно, стаються дива — хтось зустрів справжнє кохання, знайшов себе, отримав відповідь на питання життя, всесвіту і взагалі. Народилися немовлята, спростувалися страшні діагнози, знайшлося житло, реалізувалися проєкти, почалися бізнеси. Просто тому, що ми живі, допоки живі. Не обов’язково розквітати через силу, те, що нам допомогли, те, що ми отримали підтримку, те, що ми вціліли і перебуваємо в безпеці не накладає на нас обов’язку розквітати і фонтанувати щастям, успіхом та ефективністю. Досить вдячності, уваги до себе і світу і внеску в перемогу — такого, який зараз можливий. 

Війна тисне на нас достатньо, а якщо чесно — понад усяку міру. Нам не треба тиснути на себе ще більше.

_____________________________

Від редакції: на головному фото зображено нове графіті у стилі Бенксі на стіні зруйнованого житлового будинку в місті Ірпінь, яке сильно постраждало від бойових дій на початку російського вторгнення, 12 листопада 2022 року. Фото: Maxym Marusenko/NurPhoto/AFP/East News

Уже понад рік по кілька, а то й кільканадцять разів на день, щодня, мене дезорієнтує і вибиває з рівноваги необхідність дати відповідь на одне й те ж просте запитання. За цей час я не змогла вигадати ані дотепної відмовки, щоби уникати незручності в спілкуванні, ані якогось внутрішнього прийому, щоби контролювати ситуацію. Це безглуздо й несуттєво порівняно з будь-якими реальними складнощами життя (вже не кажу про жахіття війни), і щоразу обіцяю собі — це востаннє розгубилася, знітилася, почала недоречну розмову, чи влізла в недоречну суперечку, але, здається, це саме та дрібниця, котра не дасть мені забути, хто я і звідки, і що відбувається з моїм світом просто зараз (не те щоб я думала, ніби про це загалом можна забути). 

Знаю, в кожного і кожної є така своя. Горошина під перинами, скільки б не було перин, вона залишає на тілі не синці — забої.

Виїзд

З липня 2022-го я з дворічною донькою і мамою живу в Лондоні. Ми потрапили сюди випадково. Через кілька днів після початку повномасштабного вторгнення я вивезла доньку і маму до Вроцлава. Я не планувала нікуди виїздити — була серед тих, котрі спершу не вірили, що це дійсно може статися, а потім думали, що це настільки жахливо й неможливо, що має негайно припинитися, бо весь світ зараз об’єднається, аби це зупинити. 

Моменту, коли ухвалила рішення їхати, не було — спершу ми просто подалися в гості на Протасів Яр в ОСББ, де було добре облаштоване бомбосховище, потім — на захід України в парі з автом волонтерки, що вивозила до кордону дружин своїх синів та маму однієї з них і собаку іншої — самі хлопці з першого дня були в ТРО. Вона запропонувала, я вирішила приєднатися, не заїжджаючи додому. Якщо і думала про щось серйозно, то це про те, що мушу зберегти свою дитину неналяканою, нетравмованою, мати доступ до електрики і гарячої води — в моїй голові так виглядає мій комітмент, бо ж донька не просила мене її народжувати. Точно знаю, що навіть не розмірковувала всерйоз над можливістю загинути — тоді. 

Ми проїхали лісовими стежками та дальшими селами найлютіші місця в найлютіші години боротьби за Київ.

І я тепер думаю: як добре, що ми не знали, що саме відбувається за кілька кілометрів від місця, де ми, наприклад, зупинялися, щоби я змінила доньці памперс, ділилися бутербродами і водою.

Я певна у водійці другої машини, але от в собі не бачу тієї сили, аби я знала наперед, що доведеться їхати за кермом ще 20 годин. 

Коли дісталися Тернополя, я не спала вже понад дві доби й майже добу провела за кермом. За три години почалися повітряні тривоги, треба було одягати дитину в усі ці зимові речі (це і в звичайному житті непросто — натягнути всі светри, снуди, шапку і комбінезон на активну малечу) і бігти кудись з четвертого поверху без ліфта. Я зрозуміла, що коли закінчаться сирени, поїмо та їдемо закордон — зараз здається, що не мислила категоріями порятунку від війни, просто дуже хотіла виспатися.

Вроцлав

З черги на прикордонному пункті я написала директорові вроцлавського Дому літератури — незабаром мало розпочатися наше з донькою перебування у резиденції у Вроцлаві, контракт до якої отримала напередодні разом з престижною літературною премією.

Спитала, чи можемо приїхати раніше. Він сказав, що готовий прийняти нас хоч за годину. В черзі на перетин кордону ми провели ще чотири дні і три ночі, в нас (як і ні в кого в черзі) не було запасу бензину, стояли на морозі -12, люди з навколишніх сіл приносили нам їжу, каву, допомагали з авто тим, хто поламався (мені пощастило бути серед них) та пускали до своїх осель помити доньку і змінити їй памперс. 

В мене не було документів на машину (техпаспорт пів року до того загубив батько моєї доньки, незабаром ми розійшлися — не через техпаспорт, звісно, — і це принесло в життя багато нового, до відновлення документів так і не дійшло) очікувала, що, можливо, доведеться покинути авто на кордоні, тому попросила друзів з Кракова бути готовими забрати мене з дитиною з пішого переходу. Вони теж були готові приїхати за годину, а на третій день спостерігання ріаліті шоу

«Катя з дитиною в машині без бензину взимку серед поля» - в них здали нерви і мій друг Лукаш, громадянин Польщі, купив чотири каністри 95-го, перейшов кордон, попросив когось довезти його до моєї машини в черзі і сів замість мене за кермо.

Бензином ми поділилися з сусідками по черзі, а каністри роздали людям, в яких була снага і сила іти чи їхати кудись шукати паливо. Був уже березень, я вперше з 24 лютого поспала годин п’ять поспіль.

Весь цей час мозок сприймав інформацію та реальність якось дозовано і хапався за те, що точно міг контролювати. В машині було чисто, дитина була весела, всі вчасно їли, я знала, в кого є тепла вода і ділилася вологими серветками з тими, в кого їх не було. Я читала новини і давала коментарі та роз’яснення іноземним ЗМІ, переказувала гроші на перше спорядження тоді ще для ТРО тим, кого знала, на ліки чи турнікети, підказувала комусь, як зорієнтуватися на пунктах переходу кордону, шукала житло для якихось загублених мам з дітьми, які уже виїхали закордон, і проїжджала свої 100 метрів за годину, рухаючись до пропускного пункту. 

В такому ж режимі я продовжувала функціонувати і у Вроцлаві. Тривога і паніка знаходили вихід в дії — я постійно щось замовляла, переправляла, шукала комусь прихисток, допомагала — або волонтерила в центрах прийому біженців, або перекладала і заповнювала документи на отримання номеру PESEL і охоронного статусу людям з нескінченної черги в приймальні міської установи, писала якісь есеї і давала інтерв’ю, купувала продукти, гуляла з донькою, і безкінечно висловлювалася всіма доступними мені мовами, на запит іноземців пояснюючи, що відбувається: Росія злочинно намагається знищити Україну, нівечить цивільну інфраструктуру, вбиває і викрадає людей. Що нема ніякого конфлікту, громадянської війни чи непорозуміння всередині України, ніякої спеціальної операції, а є війна: неприйнятна зовнішня агресія і опір, лише так. Навіть почала писати книгу, історію, що базувалася на тому, що бачила й чула в згаданому вже центрі і чергах. 

Мені нескінченно пощастило — мати авто, мати друзів, мати контракт на резиденцію у Вроцлаві, знати польську та англійську; вирішити об’їхати Ірпінь і Гостомель з цього, а не з іншого, боку. Опинитися на кордоні саме тоді, коли я опинилася, і провести там з малою дитиною чотири дні, а не півтора тижні. І ще в тисячі подібних дрібниць. Тут ніде нема моєї заслуги чи прийнятого рішення — так просто вийшло. Тепер знаю, вийшло якнайкраще для мене, і якби я обирала усвідомлено і виважено, то обрала би теж, щоби моя донька не чула сирен і вибухів, не знала страху і не постраждала.

Але правда полягає в тому, що це просто сталося — ситуація підхопила мене, як трісочку ріка, і понесла. І, здається, я вціліла психічно саме тому, що міркувала і замислювалася приблизно так, як могла би трісочка. 

Якесь справжнє, глибинне усвідомлення того, що те, що відбувається, дійсно відбувається, уже відбулося, що моє життя змінилося назавжди і що його треба перезібрати за нових і почасти невідомих обставин, прийшло за кілька місяців, і десь тоді ж добіг кінця контракт на резиденції у Вроцлаві, де мене огорнули неймовірною турботою та підтримкою на всіх рівнях. Я робила свою роботу, писала і займалася нашим побутом, заробляла і донейтила, але думка про щось таке на кшталт ТРЕБА ВИРІШИТИ, ДЕ ЖИТИ, мене просто паралізувала, бо прийняти таке рішення означало визнати, що весь цей жах насправді і я точно точно не прокинуся зранку в квартирі коло Львівської площі в Києві. Навіть той факт, що в травні подруги в Києві роздали мої та дитячі речі та деякі меблі тим, хто знайшов тимчасовий притулок в Києві після втечі з окупованих територій, а решту спакували в бокси і здали в склад тривалого зберігання, мене не сильно витверезив.

Лондон

В Лондоні саме готували до виходу переклад однієї з моїх книг, і коли мене спитали, чи маю можливість приїхати на кілька тижнів, я підтвердила, а потім, коли з’ясувала, що поза ЄС мені доведеться провести 3 місяці, почала розпитувати про можливість оренди житла на цей період малознайомих людей в соціальних мережах, і лише коли за кілька тижнів уже зовсім незнайома людина, якій я відправила всі наші дані та копії паспортів, по телефону пояснювала мені, що я погоджуюся на те, що вона реєструє контракт оренди на пів року, і в цьому контракті моє ім’я, ім’я моєї мами та моєї доньки, я здається зрозуміла, що переїжджаю в Лондон. Де ніколи не була навіть.

Контракт я потім продовжила вже самостійно, абсолютно на ринкових засадах. Просто тому, що далі не можу навіть підступитися до думки, щоби ВИРІШИТИ ДЕ ЖИТИ, бо в себе в голові я все ще живу вдома, а все це — якісь тимчасові жахіття, настільки неможливі, несправедливі і страшні, що весь світ от-от об’єднається, щоби це припинити. Не знаю, чи треба пояснювати, що така фантазія від дійсності все далі й далі.

Лондон дуже добрий до нас. Я мала змогу віддати доньку на два дні в тиждень до хорошого садка — виховательки приходили додому знайомитися, діти ходять на вистави, займаються садівництвом, малюють фарбами при мольбертах в смішних фартушках, їдять за спільним столом.

Мою доньку проводжає додому подружка Лотті — обіймає, дивиться в очі і підбадьорливо каже: «Remember, you are such a good girl!» 

Взагалі, змалечку тут робиться великий акцент на формуванні терплячості, терпимості, товаристськості — спільному створенні безпечного для всіх середовища взаємодії та спілкування. Всюди висять нагадування: Пам’ятайте, що іншим, можливо, треба більше часу, аніж вам, — і подібні. Ще більше всюди попереджень про недопустимість мови ненависті, проявів расової ворожнечі чи гендерно-обумовленого насилля, в будь-якому вагоні метро є інформація, як діяти, якщо ви бачите чи підозрюєте домагання, приниження чи торгівлю людьми. Не лише куди зателефонувати та доповісти, а і як підтримати чи не травмувати ще більше жертву, що казати, як поводитися. Крім нагадувань — всюди висять камери, і це дуже сприяє тому, що всі ці нагадування і попередження не марні. Я ніколи в житті не почувалася настільки в безпеці, як тут, але це не рятує — мій світ поламаний. 

Лондон — мегаполіс, але багато процесів і взаємодій тут значно розміреніші і спокійніші, ніж я будь-коли досвідчувала вдома — це тому, що ми ніколи не жили в такій безпеці і з таким тривалим горизонтом планування. Якось мій друг пожартував: «Sex is great, but did you try not bordering Russia?» — й англійці та французи в компанії засміялися щиро, а українці й українки — дуже натягнуто, бо для нас це не жарт, це правда. 

На початку було дуже важко, бо я була дуже асертивна і намагалася вирішити всі проблеми тут і зараз, як вдома. Тут на тлі загального планування, впорядкування, субординації і взаємної ввічливості в усіх проявах це виглядає і відчувається як хамство. Ні, це не світ рожевих поні, і між людьми є свої негаразди і проблеми, але тут дуже мало токсичності — ніхто не вирішує особисті емоційні проблеми коштом інших, випадкових і незнайомих людей в черзі, в автобусі чи в інтернеті. Агресувати на інших — неприпустимо. Неприпустимо, навіть якщо ви праві, а хтось ні — завжди є номер телефону, за яким треба доповісти про ситуацію і там розберуться (дійсно розберуться), а між собою вся комунікація спрямована, в першу чергу, на уникання конфліктів, і не дай боже опуститися до переходу на особистості, взаємних образ чи принижень. Це дуже здоровий стандарт взаємодії і він мені дуже близький. Це надзвичайно сприяє тимчасовій адаптації тих, хто втратив дім, не має плану, розуміння ситуації, не знає, що з ним буде далі. 

Пригадую, в першому класі спеціалізованої з вивчення англійської мови школи вчителька пояснювала нам, що люди в Англії вітаються, питаючи «Як справи?» і що насправді це запитання не потребує відповіді, а потребує у відповідь такого самого запитання. У мене це тоді викликало плутанину: тобто запитання, ще й таке важливе, не потребує відповіді? Навіщо тоді?..

Вчителька, як я тепер знаю, була права лише частково. Насправді ритуальний обмін запитаннями передбачає і відповідь, аякже. Цілком конкретну: я добре. Ввічливу, привітну і приязну і з усіх боків комфортну всім. Як справи? — Все добре, а у вас? — Все добре. Далі можна замовляти свою каву, розраховуватися за продукти, питати, коли на прийомі твоя лікарка чи просто йти собі далі, куди треба. 

І от це саме той момент, в якому я ламаюся, щоразу, щодня. Я дослівно не можу сказати, що в мене все добре. 

В мене, напевне, все добре. Я відносно здорова, багато працюю і можу оплачувати своє життя і всі свої потреби, в моєї доньки все гаразд, вона весела, розвивається за віком, в нас є близькі люди, підтримка і допомога, ми в усіх сенсах в безпеці. Я можу також бути — і є — підтримкою і допомогою іншим людям.

Моя донька щодня розмовляє з батьком, і хоча знає, що він на війні, але слабо уявляє собі, гадаю, що воно таке, та війна. Вона може сформулювати, що на Україну напала Росія й Україна захищає свою землю і незалежність (і тому похилилася червона калина — це її особистий висновок, до речі!), але мені здається, в її голові це щось таки більше, ніж протистояння за гойдалку на дитячому майданчику, і я не спішу пояснювати їй більше — їй два, блін.

Якщо перелічити все, що відбувається і присутнє в моєму житті зараз, то вийде опис дуже хорошого життя, не лише безпечного і забезпеченого, але навіть наповненого і якісного.

Але разом з тим, з дня в день мій язик не повертається сказати дуже просту річ: В мене все добре! А в вас? 

Замість того я або зависаю на довгі, некомфортні секунди, або починаю якось плутано пояснювати — поштареві, медсестрі, випадковому татові на дитячому майданчику чи виховательці в садку, — про дамбу, про чергову приятельку чи друга, котрі загинули чи яких поранено, про тисячі дітей, яких вивезли в Росію, про полонених, доля яких невідома, про нічні ракетні атаки на цивільні об’єкти і ще про тисячі речей, про які насправді мене не запитували. І що більше я думаю, що це зайве, що це не те, що треба, що це нерелевантне до ситуації — то розлогішими і детальнішими виходять мої недоречні відповіді. 

Це виглядає, ніби мені щоразу критично розходиться на тому, аби саме ця людина в саме цей конкретний момент часу пам’ятала, що поки Росія атакує Україну, ані в мене, ні в цієї людини, ні в світі просто не може бути все добре. Бо це не добре. Це — ненормально. Несправедливо. Неможливо. 

І скільки б я не практикувалася перед дзеркалом і не нагадувала собі, що це просто ритуал привітання — будь нормальна, Катю, бережи себе і живи життя, іншого не буде, зараз є єдине, — це не допомагає, тому що насправді — насправді ж так і є. Допоки Росія атакує Україну, ні в мене, ні в кого взагалі в світі не може бути все добре, бо це — ненормально, несправедливо і неможливо. 

Фото з архіву авторки